Гендерсон, повелитель дощу

17

Цар сказав, що зрадів моїй появі, бо це давало йому нагоду виговоритися, і так воно й було. Ми розмовляли, й розмовляли, й розмовляли, і не стану брехати, що я в усьому його розумів. Але я сподівався, що розуміння рано чи пізно прийде, і слухав його уважно, пам’ятаючи, як він остеріг мене, коли сказав, що істина може явитися мені у формах, до яких я зовсім не готовий.

А зараз я стисло викладу вам суть його поглядів. Він мав своєрідне переконання щодо зв’язку між внутрішнім і зовнішнім, особливо в тих аспектах дійсності, які стосуються людей. Бувши старанним студентом і великим любителем читати, він прилаштувався сторожем у своїй шкільній бібліотеці в Сирії і на дозвіллі забивав собі голову всякою незвичайною літературою. Наприклад, він заявив мені: «Джеймсова «Психологія» – надзвичайно цікава книжка». Таких книжок у своїх студіях він поглинув цілі стоси. І надихала його віра в можливість перетворення людського матеріалу, який нібито можна обробляти як завгодно чи то від кори до серцевини, чи то від серцевини до кори; плоть впливає на дух, дух впливає на плоть; знову назад до духу, знову назад до плоті. Згідно з його уявленнями, це був надзвичайно динамічний процес. Я й сам часто поринав у роздуми про дух і тіло, вважав, що знаю і те, й те, – і тому не міг відразу з ним погодитися.

– Ви справді переконані, що все відбувається саме так, а не інакше, величносте?

Переконаний? Та більше, ніж переконаний. Його переконаність була несхитна. Він дуже нагадував мені Лілі, не менш тверду в своїх переконаннях. Віра в те чи те вкидала їх у справжній екстаз, і обоє були схильні до дивовижних висновків. Дафу любив розмовляти про свого батька Гміло. Наприклад, він сказав мені, що той у всьому, за винятком гриви та бороди, був схожий на лева. Зі скромності Дафу не згадував про свою схожість із левом, але я про цю схожість здогадувався, я помітив її вже тоді, коли він стрибав на арені, високо підкидаючи й ловлячи черепи. Розвиваючи переді мною свої теорії, він почав з елементарного спостереження, яке чимало людей зробили раніше від нього, – про те, що горяни схожі на гори, жителі рівнин – на рівнини, жителі узбереж та островів – на воду, скотарі («Скажімо, арнюї, ваші приятелі, сунго») – на худобу. «Мабуть, уперше це завважив Монтеск’є», – сказав Дафу і далі перейшов до нескінченних ілюстрацій на розвиток свого твердження. Такі схожості трапляються нам на кожному кроці, їх помічали й помічають мільйони людей: той, хто доглядає коней, має гриву, великі зуби й товсті жили, а сміх у нього скидається на іржання; собака завжди схожий на свого хазяїна; з плином років чоловік і дружина набувають дивовижної схожості. Простуючи за ним у царині наукових припущень у своїх зелених шовкових штанцях, я подумав: «А свині теж схожі на свого…» Але Дафу урвав мої міркування.

– Природа – великий імітатор, – провадив він. – А що людина – цар усього живого, то вона чудово вміє пристосовуватися. Вона – митець у галузі перетворень. Вона сама – витвір власного мистецтва, а надто у своїй тілесній формі. Яке вона чудо! Який тріумф! І яка жахлива помилка! Скільки сліз пролито і ще проллється!

– Сумна наша доля, якщо ваші міркування слушні, – сказав я.

– Тлінні рештки тих, чиє життя завершилося катастрофою, заповнюють гробниці та могили, – промовив він. – Прах возз’єднується з прахом, але потік життя не вичерпується. Еволюція триває, і ми повинні це пам’ятати.

Одне слово, він давав повне наукове пояснення того процесу, за яким формуються люди. Він вважав недостатнім твердження, що деякі тілесні немочі починаються з мозку. На його думку, там починається все.

– Я не хотів би знижувати рівень нашої дискусії, – сказав він, – але розгляньмо такий приклад: жінці раптом уявилося, що в неї на носі вискочив прищик, з її психіки надходить відповідний наказ, і уявний прищик стає реальним; а якщо дивитися в корінь, то навіть форма носа є почасти витвором її уяви, хоч ця форма й передається в спадок.

Моя голова раптом видалася мені легкою, мов Плетений з лози кошик, і я тупо повторив:

– Прищик? До чого тут прищик?

– Для мене він – доказ того, що суто психічні процеси призводять до зовнішніх змін, – сказав Дафу. – Але сама людина ні в чому такому не винна. Ми далекі від того, щоб бути господарями власного «я». Та хай там як, а все зароджується всередині. Хвороба – це мова нашої психіки. Це метафора, якою вона полюбляє висловлюватися. Адже ми говоримо, що квіти – це мова кохання. Лілеї означають чистоту почуття. Троянди – пристрасть. Стокротки – невідомо що. Ха-ха! Одного разу я прочитав усе це на вишивці диванної подушки. Але, і я кажу серйозно, психіка – поліглот, бо вона перетворює на зовнішні вияви не тільки страх, а й, приміром, надію. Існують щоки або й обличчя надії, ноги шанобливості, руки справедливості, брови безтурботності, і так далі.

Він був задоволений відповіддю, яку прочитав на моєму обличчі, що, мабуть, виражало розгубленість.

– Я вас приголомшив, чи не так? – запитав він.

Цар Дафу любив такі ефекти.

Під час однієї з цих розмов я сказав йому:

– Ви ж розумієте, що ця ваша ідея б’є в моє найвразливіше місце – невже я сам сформував свою зовнішність? Щиро признаюся, колись я неабияк переживав за свій образ і подобу. Фізично – я загадка для себе.

– Дух людини – в певному розумінні творець тіла, в якому він перебуває, – сказав Дафу. – Я ніколи не бачив такого обличчя, такого носа, як у вас. З погляду теми нашої розмови лише ця одна ваша риса – для мене справжнє відкриття.

– Але ви повідомили дуже прикру для мене річ, царю, – промовив я. – Більше засмучувався я, либонь, тільки в тих випадках, коли помирав хтось із моїх близьких. Чому я маю відповідати за свою подобу? Не відповідає ж за неї, скажімо, дерево? Якби я був вербою, ви не сказали б мені такого.

– О, не переймайтеся цим так дуже, – порадив він.

І став розтлумачувати мені свою теорію далі, наводячи всілякі приклади з медичної практики та з досліджень мозку. Він знову й знову повторював, що кора не тільки дістає сигнали від периферійних органів чуття, а й посилає назад розпорядження та накази. А як це відбувається насправді, які шлуночки мозку регулюють окремі функції, – щось він там казав про температуру, про гормони й таке інше, – цього я так і не зміг до кінця з’ясувати для себе. Дафу ще довго розбалакував про вегетативні функції чи про щось таке, я вже добре й не пам’ятаю.

А по закінченні нашої розмови він майже силоміць утелющив мені цілу купу книжок зі своєї бібліотеки, і я мусив забрати їх до себе й пообіцяти, що уважно ознайомлюся з ними. Ці книжки та журнали Дафу привіз зі свого інституту. Я запитав, як це йому вдалося, і він пояснив, що повертався через Малінді й там купив віслюка. Крім книжок, стетоскопа та апарата для вимірювання тиску крові, він не взяв із собою нічого – навіть одягу (навіщо він йому тут?) чи інших пожитків. Бо коли його покликали до свого племені, він був уже на третьому курсі медичного інституту.

– Ось куди мені треба було піти відразу після війни – до медичного інституту, – сказав я. – А не тинятися без діла. Як ви гадаєте, з мене вийшов би добрий лікар?

– А чом би й ні? – відповів він.

Спершу цар Дафу поставився до мого запізнілого бажання досить стримано. Та коли я переконав його в своїй щирості, він сказав, що в мене не такі вже й погані перспективи. Нехай я навчатимусь та практикуватиму в тому віці, коли інші чоловіки вже йдуть на пенсію, але ідеться ж, зрештою, не про інших чоловіків, а про мене, Юджіна– Герберта Гендерсона. Адже я переніс Мумму. Забувати про це не слід. Звичайно, на мене може впасти дзвіниця й розчавити мене на смерть, але якщо не зважити на такі непередбачені випадковості, то зі своїм здоров’ям я напевне доживу років до дев’яноста. Отже, цар поставився до моєї мрії цілком серйозно й кілька разів повторив з глибокою переконаністю:

– Так, це справді чудова перспектива.

Було ще одне питання, до якого він ставився не менш серйозно – до моїх обов’язків як повелителя дощу. Коли я намагався перевести це на жарт, він уривав мене й казав:

– Вам не слід забувати, Гендерсоне, що ви – сунго.

Розмовляли ми з царем щодня, а вранці дві амазонки, Тамба і Бебу, прислуговували мені й пропонували зробити джоксі, цебто топтальний масаж. Моя відмова щоразу однаково дивувала їх і розчаровувала, і вони робили цю приємність одна одній. Щоранку я мав також розмову з Ромілаю, намагаючись переконати його, що в моїй поведінці немає нічого поганого. Мабуть, його турбувало й бентежило те, що я був у таких приятельських, майже інтимних взаєминах із царем. Але я знову й знову йому повторював:

– Ромілаю, ти повинен зрозуміти: це дуже незвичайний цар.

Але, спостерігаючи за мною, мій супутник зрозумів, що ми з Дафу не тільки розмовляємо, що я беру участь у своєрідному експерименті, про який я розповім трохи згодом.

Перед другим сніданком амазонки влаштовували збір. Затягнуті в свої шкіряні корсети-безрукавки, вони принижено віддавали мені шану, припадаючи обличчям до землі. Кожна облизувала губи, щоб до них пристала пилюка, брала мою ногу й ставила собі на голову. В палаці й біля палацу було багато театральності, спекоти, напруги, врочистості, барабанного бою та дудіння в роги. А мене все тіпала лихоманка. Здавалося, в мені яскраво палахкотіли вогники хвороби й душевного збудження. Мій ніс був зовсім сухий – а я ж панував над вологою! Від мене смерділо левом – наскільки це було помітно, не знаю. Та хай там як, а я щоранку з’являвся перед шеренгою амазонок у своїх зелених штанцях, схожих на жіночі панталони, в шоломі та в черевиках на гумовій підошві. І тоді вони розгортали урядові парасолі, складки яких були схожі на величезні повіки. Жінки затискали під ліктями якісь пузирі – щось подібне до волинок. Посеред усієї цієї метушні, гармидеру та криків служники відкидали ломберні стільчики, і ми сідали снідати.

За картярським столом збиралася вся місцева еліта: Бунам, Хорко, Бунамів помічник. Було вельми до речі, що Бунам не потребував для себе багато місця. Бо Хорко йому майже нічого не залишав. Тонкий і сухорлявий, Бунам дивився на мене пильним поглядом людського досвіду, що коренився глибоко між його очима. Дві його дружини, з голеними головами та веселими маленькими зубками, були дуже життєрадісні. Обидві скидалися на двійко дівчаток, що люблять порозважатися й погратись. Хорко раз у раз розгладжував халат у себе на череві та мацав важкі червоні самоцвіти, що відтягували мочки його вух. Мені подавали білу ворсисту кулю – щось подібне до паляниці, спеченої наче з борошна, але грубше й солоніше на смак; принаймні ця страва не загрожувала решткам мого зубного мосту. Бо якби розхиталися металеві захвати, що їх прилаштували на пеньках моїх зубів мадемуазель Монтекукколі та нью-йоркський дантист Спор, то я помер би від болю, перш ніж мені пощастило б дістатися до цивілізованого світу. Я картав себе, бо мав удома запасний міст, і мені не слід було вирушати в мандри без нього. Разом з гіпсовими відбитками він лежав у коробці, а коробка – в багажнику мого «б’юїка». Там була запасна ресора, домкрат, запасна шина, і туди ж таки я поклав на зберігання коробку з моїм запасним мостом. Я бачив його в уяві, бачив так виразно, ніби сам лежав у тому багажнику. Це була сіра картонна коробка, викладена зсередини рожевим цигарковим папером, з етикеткою «Зубопротезна компанія. Місто Буффало». Боячись утратити те, що лишилося від мого зубного мосту, я навіть ці солоні пампушки жував дуже обережно. Бунам снідав з нами; фантастично-глибокодумна складка в нього між очима ніколи не розгладжувалася. Він і його чорно-шкіряний помічник мали містично-таємничий вигляд; здавалося, помічник ось-ось розгорне крила, мов кажан, і кудись полетить. Він теж сидів і жував – власне, на подвір’ї палацу відбувалася сцена, вельми схожа на веселе чаювання з «Аліси в Краю Чудес». Цю сцену доповнював гурточок дітлахів, що гралися камінцями в пилюці, – головатих, з опуклими животиками, схожих на маленькі чорні колобки.

Коли з підземелля долинали рики Атті, ніхто нічого не казав. Лише Хорко морщився, але цей вираз швидко сходив на низ обличчя і зливався з його неодмінною усмішкою. Його шкіра завжди лисніла – мабуть, і кров у нього блищала, наче політура. Як і цар, він був досконало збудований, мав червонясті кола навкруг очей, але очі в нього були вибалушені. Мені подумалося, що за ті роки в Ламу, коли його небіж навчався далеко на півночі, він, мабуть, добре порозкошував. Хорко вочевидь не належав до тих, хто вчащає до церкви, або я зовсім не тямлю в людях.

Щодня відбувалося те саме. Після сніданкового церемоніалу я йшов у супроводі амазонок до Мумми. Богиню доставили в її святилище четверо чоловіків – вони несли її, поклавши на грубі жердини. Я був свідком тієї церемонії. Муммині покої, які вона ділила з Гумматом, були в окремому дворику біля палацу, в оточенні кількох дерев’яних колон. Там-таки в кам’яному резервуарі зберігався спеціальний запас сунго – трохи води, застояної і бридкої на смак. Мій щоденний візит до Мумми розвеселяв мене і збадьорював. По-перше, він завершував найгіршу частину дня (я про це ще розповідатиму в належний час), а по-друге, в мене розвинулася до Мумми глибока особиста симпатія, що пояснювалася не лише моїм подвигом, а й якоюсь притаманною їй рисою чи то як витвору мистецтва, чи то як богині. Хоча вона була неймовірно бридка, зі своїми косами, викладеними у формі лелечого гнізда, та ненадійно короткими ніжками, що вгиналися під вагою тіла, мені вона здавалася лагідною і доброзичливою. Звертаючись до неї, я мав звичай казати:

– Вітаю тебе, старенька! Як поживаєш? Як ведеться твоєму дідові?

Бо її законним чоловіком я вважав Гуммата, незграбного старого гірського бога, якого підняв тоді Туромбо, атлет у червоній фесці. Їхній шлюб був, здавалося, щасливий, вони стояли біля кам’яного резервуара з водою цілком задоволені одне одним.

Поки я отак гомонів із Муммою, Тамба й Бебу наповнювали водою два гарбузові бутлі, і ми прямували на вихід, де нас уже чекав чималий загін амазонок з парасолею та гамаком. І парасоля, й гамак були зелені, як мої штани, тобто мали колір, що символізував сунго. Амазонки допомагали мені залізти в гамак, і я вмощувався на самому його дні, важкий та масивний, дивлячись угору на осяйне небо, нерухоме й придавлене гнітом полуденної спеки, а тим часом туго напнута парасоля все оберталась і оберталась – то за годинниковою стрілкою, то проти неї, – ліниво й сонно метляючи торочками. Рідко бувало, щоб, виходячи крізь ворота палацу, ми не почули, як вовтузиться в підземеллі Атті, й тоді засапані, зрошені потом амазонки напружувались і завмирали, а носій парасолі здригався, й до мене проникав прямий пучок сонячних променів, завдаючи нещадного вогняного удару, і від нього кров шугала мені в голову, як шугає кава крізь ситечко в кавнику. (Приблизно так само почував я себе і в ті хвилини, коли брав участь у своєрідному експерименті, який ставив на мені цар, маючи свою особливу мету.)

Отже, ми з’явилися в селищі, супроводжувані одним барабанщиком, який ішов позаду. Люди підходили до Тамби та Бебу з маленькими чашечками, й кожне одержувало трошки води. Більше діставалося жінкам, оскільки сунго опікувався й плодючістю, бо ж плодючість немислима без вологи. Ця експедиція відбувалася щодня по обіді під млявий і досить нерівномірний гуркіт одного барабана. З нього вилітав низький і пружний звук, схожий на звук пробою, який хоч і завмирав відразу, але ритм на ньому не уривався. Під спекотним сонцем стікалися до нас жінки, вони виходили з хижок із глиняними чашками, щоб одержати свою порцію застояної води. Я лежав у затінку і, зчепивши пальці в себе на животі, слухав барабанні ритми-заклики, що навіювали мені сон. Коли ми добиралися до центру села, я вилізав з гамака. Тут був базарний майдан, і на ньому також щодня відбувався суд. Суддя в червоному халаті сидів на купі гною. Риси обличчя в нього були дуже грубі, та я на те не зважав. Обвинувачуваний стояв, примоцований до стовпа; рот йому затикали кляпом у вигляді дерев’яної вилки, яка гострим кінцем упиралася в піднебіння і притискала язика до спідньої щелепи. Коли з’являвся я, процес тимчасово уривали. Крикливі адвокати замовкали, а натовп радісно горлав: «Сунго! Акі-сунго!» (Великий білий сунго!) Я виходив з гамака і кланявся. Тамба чи Бебу подавали мені проколотого гарбуза, схожого на розбризкувач, яким у давнину користувалися пралі. Ні, стривайте – радше на церковне кропило. Я починав кропити всіх підряд, і люди підходили до мене, сміючись, кланяючись та підставляючи спини під бризки, – старі, беззубі діди зі жмуттям сивого волосся в розколині між сідницями; юні дівчата, чиї перса пипками вказували на землю; дужі хлопці з м’язистими спинами. Мою увагу не обминало те, що в їхньому ставленні до мене прозирала легка насмішка, змішана з повагою до моєї сили та до мого священного стану. Ну, а я в такі хвилини завжди дбав, щоби в’язень, примоцований до стовпа, одержав свою повну пайку, і навіть додавав кілька зайвих крапель до тієї порції води, яка трохи охолоджувала спітнілу шкіру в бідолахи.

Такі були приблизно мої обов’язки як повелителя дощу. Але цар мав намір використати мене ще для однієї мети – ви, звісно, пам’ятаєте про книжки, які він дав мені почитати. Та я з цим не квапився; після нашої попередньої розмови в мене виникла підозра, що там я знайду неприємні для себе речі. Дві книжки були дуже зачитані, а решта виявилися якимись науковими передруками – без палітурок, з обтріпаними першими сторінками. Кілька передруків я таки переглянув. Шрифт був чорний і густий, а в просвітках між рядками літер я побачив діаграми молекул. Деякі слова видалися мені важкими й грубими, наче надгробні плити, і це прикро мене вразило. Я мав таке враження, ніби їду в автомобілі повз кладовище і за вікнами пролітають надгробки, схожі на облизані смертю марки, наклеєні на бандеролі, в яких позапечатувано мерців, що їх кудись відсилали поштою.

Та одного гарячого полудня я все-таки сів до книжок подивитися, чи зможу дати їм раду. Я був у своєму офіційному костюмі, тобто в зелених шовкових штанцях, у шоломі, вивершеному шишаком, і в черевиках на каучуковій підошві, які від тривалого носіння змінили форму й загнулися догори, мов розтягнуті в єхидній посмішці губи. Отже, я настроївся переглянути ті книжки. Почував я себе досить кепсько. Сонце пряжило нещадно, лихоманка навіювала мені сонливість. Смуги тіней здавалися твердими пластинами. Розпечене повітря дрімало, і гори подекуди скидалися на цукерки з чорної патоки-жовті, крихкі, поруваті, подзьобані печерами, обпалені сонцем. Вони мали вигляд попсованих зубів. А переді мною – книжки. Коли Дафу й Хорко добиралися сюди через гори від узбережжя, вони повантажили їх на віслюка. Потім віслюка забили й віддали на харч левиці.

Чому я повинен читати всю цю муру? Так я міркував. Мій внутрішній опір був великий. Спочатку я боявся дійти висновку, що цар – просто схиблений дивак. Я вважав би за велику несправедливість, коли б Дафу виявився одним із ексцентричних чудіїв, яких на світі так багато, – виходить, марно долав я такий нелегкий шлях, прагнучи урвати сон свого духу, марно підіймав Мумму і ставав повелителем дощу! Тому я не квапився з читанням і спочатку розклав кілька пасьянсів. Потім мене розморила неподоланна сонливість, і я бездумно втупився в сонячні барви надворі, зелені, мов яскрава фарба, брунатні, як хлібна шкуринка.

Читач із мене нервовий, емоційний. Я підношу книжку до очей, і вистачає одного доброго речення, щоб мій мозок перетворився на вулкан; я починаю міркувати про все зразу, і думки стікають з мене, мов розжарена лава. Лілі запевняє, що в мене надмір розумової енергії. А Френсіс вважала, що я, навпаки, взагалі позбавлений розумової снаги. Я можу тільки твердо сказати, що коли я прочитав у одній з батькових книжок: «Немає гріхів непрощенних…» – то я почув себе так, ніби мене вдарили каменюкою по голові. Я, здається вже згадував, що мій батько використовував для закладок банкноти, і я, коли не помиляюся, забрав із тієї книжки всі гроші, а потім навіть назву її забув. Можливо, я просто не хотів довідатися про гріх більше того, що вже прочитав. У се було чудово в такому вигляді, як воно було, і я, певно, боявся, що автор усе зіпсує, якщо він і далі писав на цю тему. В усякому разі я належу до людей, які підкоряються натхненню, а не системі. Крім того, я не збирався твердо дотримуватися припису, висловленого навіть у тому одному реченні, тож навіщо мені читати всю книжку?

Ні, терпцю до читання в мене ніколи не вистачало, і був час, коли я залюбки згодував би всі батькові книжки свиням, якби знав, що з цього їм буде користь. Перед такою кількістю книжок я просто губився. Тільки-но починав читати щось про Францію, як виявлялося, що я нічогісінько не знаю ні про Рим, який має давнішу історію, ні про ще давнішу Грецію, ні про Стародавній Єгипет, – і так мені доводилося відступати назад у часі аж до первісного хаосу. Щиро кажучи, мені бракувало знань, щоб прочитати бодай одну книжку. Справді цікавими видалися мені лише такі речі, як «Романтика хірургії», «Тріумф над болем» та життєписи лікарів: Ослера, Кашінга, Земмельвайса і Мечникова. А внаслідок свого захоплення Вілфредом Гренфеллом я також зацікавився Лабрадором, Ньюфаундлендом, Полярним колом і, як наслідок, ескімосами. Я мав надію, що Лілі розділить мій інтерес до ескімосів, та вона лишилася до них байдужа, і я був вельми розчарований. Ескімоси дуже близькі до первісної людської суті, і я гадав, що вони припадуть їй до серця, адже вона в усьому якраз і прагне докопатися до основ.

Може, прагне, а може, й ні. Вона часто буває неправдива. Ви ж, мабуть, пам’ятаєте, як вона брехала мені про своїх женихів? І я не певен, що Газард справді підбив їй око, коли вони йшли вінчатися. Хіба я можу вірити їй на слово? Адже сказала вона мені, що її мати померла, тоді як та стара жінка була ще жива. Збрехала Лілі й про килим, бо то був той самий, на якому її батько пустив собі кулю в лоб. У мене спокуса заявити, що любителі високих ідей, як правило, бувають неправдиві. Атож, ідеї часто штовхають людей на брехню.

Лілі почасти ще й шантажистка. Ви знаєте, я ніжно люблю цю здоровенну дівку, і мені буває іноді приємно думати про неї по частинах. Я починаю з долоні, або зі ступні, або навіть з пальця ноги і переходжу до всіх органів та суглобів. Це втішає мене неймовірно. Одна грудь у неї менша, ніж друга, так наче одна з них старша, а друга – молодша; її тазові кістки прикриті плоттю не дуже щедро, в тих місцях вона майже худа. Але загалом тіло в неї ніжне й гарне. Коли вона блідне, – а блідне вона замість червоніти, – її обличчя стає біле-біле, і це зворушує мене до глибини душі. Одначе вона нерозсудлива, й марнотратна, і не вміє дотримувати чистоти в домі, і вдає з себе актрису, і визискує мене. Перед тим, як ми побралися, я написав для неї зо два десятки листів, адресованих у всі кінці світу, в державний департамент і в дванадцять чи й більше місій. Лілі використовувала мене як писаря і як живий довідник. Вона збиралася їхати то до Бірми, то до Бразилії, і за кожним таким наміром ховалася погроза, що я вже ніколи її не побачу. Мовляв, я сиджу сидьма на одному місці. Я не маю права примушувати її скніти в оточенні цих людей. Та коли після весілля я запропонував їй провести наш медовий місяць, розбивши табір у стійбищі ескімосів, вона й слухати про це не захотіла. А я на той час прочитав (повертаючись до теми книжок) ще й Фрейхена та Гонтрана де Понсена і вирішив пожити взимку в природних умовах. За допомогою тільки ножа я збудував іглу, й коли температура впала до нуля[19], ми з Лілі посварились, бо вона відмовилася привести в іглу дітей і спати там зі мною під шкурами, як то заведено в ескімосів. А мені дуже хотілося спробувати.

Я переглянув усе чтиво, яке дав мені Дафу. Я думав, що десь там написано про левів, і гортав сторінку за сторінкою, але про левів – жодного слова. Мене почав змагати сон, і я мало не стогнав, відчуваючи, що нездатний перетравити такі важкі матерії в цей спекотний африканський день, коли небо здавалося не синім і не голубим, а радше білим, як пшеничний спирт. Стаття, на якій я зупинив свій вибір, бо перший абзац видався мені легким, була підписана прізвище Шемінський, але виявилася вона аж ніяк не легкою. Проте я мучився з нею, аж поки наштовхнувся на термін Оберштейнера «аллохірія», і тут терпець у мене луснув. «Чорти б забрали весь цей учений мотлох! – подумав я. – Коли я сказав цареві, що хочу бути лікарем, то це зовсім не означає, що я ним уже став. Треба буде виправити його помилку». Писанина, яку він дав мені читати, була для мене майже незбагненна.

І все ж таки я напружив усі свої таланти, щоб розібратися в ній бодай трохи. Проглянувши через п’яте-десяте Оберштейнерову аллохірію, я таки щось утямив то з того абзацу, то з того. Ішлося там переважно про взаємозв’язок між тілом і мозком, підкреслювалася важливість пози, говорилося про плутанину між правим і лівим, про всілякі викривлення та деформації чуття. Так, людина з цілком нормальною ногою може бути переконана, що в неї слоняча нога. Ці спостереження видалися мені досить цікавими, а кілька описів були зроблені бездоганно. І думки мої снувалися приблизно так: «Мені конче треба прочистити, прояснити, освіжити свою кляту тяму; я повинен зрозуміти, до чого хилить той чолов’яга, бо від цього, можливо, залежить – жити мені на світі чи не жити». Отаке було моє щастя, хай йому грець! Не встиг я натішитися з того, що нарешті потрапив у обставини, де життя було спрощене до такої міри, що – нарешті! – я міг дати йому раду, і ось сиджу у ветхому палаці дикунського царя, і голова моя тріщить, а мозок розпачливо борсається, намагаючись продертися крізь хащі вкрай спеціалізованих статей з медицини. Мабуть, у Африці лишилося не так багато негритянських правителів, котрі не здобули освіти, і чи не в усіх політичних школах навчаються gens de couleur[20], і дехто з них уже здійснив великі відкриття. Але я не чув про жодного, хто повторив би життєвий шлях царя Дафу. Отже, можна було припустити, що він входив до спілки, яка складалася з нього одного. Це тільки підтверджувало мої побоювання, що взаємини з ним можуть закінчитися для мене погано, бо марно вимагати розважливості від людини, яка утворює клас із однієї особини. Я знаю це з власного досвіду, адже й сам я становлю єдиний елемент певного класу.

То був один із найспекотніших днів; я саме перепочивав після статті Шемінського, розкладаючи пасьянс та важко відсапуючись, коли над ним нахилився, і тут до моєї кімнати, що містилася на першому поверсі палацу, увійшов царський дядько Хорко. Його супроводжували Бунам і постійний чорно-шкіряний супутник чи помічник верховного жерця. Ці троє відступили вбік і пропустили вперед четверту особу, літню жінку, схожу на вдову. Щодо вдів помилитися важко. Чоловіки привели її до мене, і з того, як вони стали збоку, було очевидно, що головний відвідувач – вона. Я хотів підвестися на ноги, але схитнувся і мало не впав – простір у кімнаті був досить обмежений, і значною мірою його вже заповнювали Тамба та Бебу, що лежали на підлозі, і Ромілаю – він сидів у кутку. Отож тепер нас було аж восьмеро в кімнаті, замалій і для одного мене. Прикріплене до стіни ліжко винести було не можна. Щойно перед тим я відсунув убік книжки Дафу і сидів, прикритий шкурами та якимись лахами, замислений, схилившись над чотирма рядочками нерівно розкладених карт. І ось переді мною постала літня жінка в сукні з торочками, що звисали з її плечей десь до половини стегон. Одне за одним увійшли вони до кімнати з розпеченого полуденним африканським сонцем дня, а що я з картярською зрячою сліпотою саме пильно вдивлявся в брудно-червоні чирви та бубни і в чорні вина та жири, намальовані на глянсуватому білому тлі, то я не зміг відразу зосередити погляд на жінці. Але потім вона підступила до мене ближче, і я побачив, що в неї кругле, хоч і не бездоганно кругле, обличчя. З одного боку його симетрія була порушена. Біля щелепи. Ніс у неї був кирпатий, губи товсті, а на обличчі такий вираз, ніби вона пропонувала це обличчя мені. У роті в жінки бракувало кількох зубів, але я впізнав її відразу. «Еге, – подумав я, – та це ж родичка Дафу. Мабуть, його мати». Я побачив риси схожості у спадистому лобі, в губах, у червонястих півколах під очима.

– Ясра. Цариця, – сказав Хорко. – Мама Дафу.

– Ваш візит для мене велика честь, пані, – сказав я.

Вона взяла мою руку й поклала собі на голову, яка була, звичайно, поголена. Всі одружені жінки голили голови. Цей жест привітання полегшувала їй різниця в нашому зрості, яка становила майже два фути. Хорко і я височіли над усіма іншими. Він був загорнутий у свою червону шматину і коли нахилявся, щоб заговорити до сестри, камінці звисали з його вух, як мочки в півня.

Я скинув шолома, оголивши в себе на носі й щоках величезні рубці та синці, якими мене нагородили під час дощової церемонії. Я намагався триматися з гідністю, але, мабуть, мій погляд був трохи безумний, бо чорно-шкіряний чоловік пильно подивився мені у вічі, а потім сказав щось Бунамові. Я шанобливо поклав руку старої жінки собі на голову й сказав:

– Ласкава пані, Гендерсон до ваших послуг. І коли я так кажу, то так само я й думаю.

Я повернув голову і через плече звелів Ромілаю:

– Переклади їй мої слова.

Його кучерява чуприна була зовсім близько в мене за спиною, і чоло під чуприною було поморщене більше, аніж звичайно. Помітивши, що Бунам дивиться на розкладені на ліжку карти та друковану продукцію, я підсунув книжки собі за спину, бо не хотів, щоб він так пильно розглядав цареву власність.

– Скажи цариці, – звернувся я до Ромілаю, – що в неї чудовий син. – Цар – мій друг, і я теж йому друг. Скажи, я гордий, що познайомився з ним.

А тим часом я міркував: «У поганій компанії прийшла вона сюди, ох, у поганій!» Бо зі слів Дафу я вже знав, що то Бунамова робота – задушити царя, який не справується зі своїми чоловічими обов’язками. Отже, Бунам був катом, що стратив її чоловіка, і цариця прийшла сюди з ним скласти візит чемності? Це здавалося неприродним.

У мене вдома це була б година коктейлю. Той час, коли великі колеса, на яких обертається небесне склепіння, уповільнюють свій рух, коли голубінь темніє і наш світ, переобтяжений і малими, й великими діяннями, і добрими, й лихими вчинками, розслаблюється від денної перенапруги.

Можливо, стара цариця вгадала мої думки, бо вона була сумна й стривожена. Бунам не відводив від мене пильного погляду – може, хотів мене залякати? – а Хорко з його обвислими м’ясистими щоками спершу здався мені вкрай похмурим. Мета цих відвідин була подвійна – вивідати якісь відомості про левицю, а потім умовити мене, щоб я вплинув на царя. Через Атті Дафу опинився в скрутному становищі, майже в біді.

Більшу частину промови виголосив Хорко, мішаючи кілька мов, які він трохи підучив, коли мешкав у Ламу. Іноді він користався своєрідним французьким жаргоном, іноді – англійським, вставляючи сям і там португальські слова та вирази. Його кров блищала крізь шкіру на обличчі, мов полірований лак, а вуха були відтягнуті важкими прикрасами майже до гладких плечей. Він почав промову з того, що трохи розповів мені про своє життя в Ламу – дуже сучасному місті, як він його описав. Автомобілі, кав’ярні, музика, люди говорять багатьма мовами. «Tout le monde trиs distingue, treschic»[21], – сказав він. Я затулив недолуге вухо долонею і надав у його цілковите розпорядження своє друге вухо, здорове, раз у раз киваючи головою. Коли він побачив, що я розумію його афро-французький ламу-діалект, то відразу повеселішав. Було очевидно, що його серце належить цьому місту, і роки, які він там прожив, були для нього, мабуть, найщасливіші. Це був його Париж. Я легко уявив, як він придбав собі там будинок зі слугами та з дівчатами, як збавляв свої дні у кав’ярні, одягнений у смугастий піджак – можливо, з квіткою в петлиці, – бо він був людина практична й любив життя. Хорко засуджував племінника за те, що той поїхав далі й залишив його там на вісім чи дев’ять років.

– Покинув Ламу школу, – сказав він. – Pas assez bon[22]. Погано, я скажу, погано. Не йди геть із Ламу. Ми іти. Він іти. Тато цар Гміло вмирай. Moi aller chercher Dafu[23]. Один років.

Він підніс свій товстий палець над головою в цариці Ясри, і з його обурення я зрозумів, що за зникнення Дафу відповідальність поклали на нього. Привезти назад наступника престолу було його обов’язком.

Але він постеріг, що мені не подобається його тон, і сказав:

– Твоя Дафу друг?

– Авжеж, друг! Нехай мене чорти візьмуть, якщо я йому не друг!

–, І моя друг. Roi neveu. Aime neveu. Sans blague[24]. Його небезпека загрожуй.

– Поясніть мені, в чому річ? – запитав я.

Побачивши, що я невдоволений, Бунам сказав Хорко якісь різкі слова, а царева мати заголосила:

– Сасі ай! Ай сасі, сунго!

Дивлячись на мене знизу вгору, жінка, певно, бачила спідню частину мого підборіддя, мої вуса й ніздрі, але не бачила моїх очей і не знала, як я сприйняв її прохання. Тому вона почала цілувати суглоби моїх пальців, знову й знову, приблизно так, як це робила Мталба вночі перед моєю фатальною виправою проти жаб. І знову я відчув, які чутливі мої руки, що стали майже потворними внаслідок негідних діянь, до яких вони були причетні. Чого вартий був указівний палець, яким я цілився, наслідуючи Панчо Вілью, в кота, що сидів під картярським столом.

– Ой, не треба, пані, не треба! – вигукнув я. – Ромілаю, ти мене чуєш, Ромілаю, скажи, щоб вона цього не робила. Якби я мав стільки пальців, скільки молоточків у фортепіано, вони всі були б до її послуг. Чого стара цариця від мене хоче? Ці молодчаги тиснуть на неї, я ж бачу.

– Твоя допомагай синові, – сказав Ромілаю в мене за спиною.

– Як я маю йому допомогти?

– Лев – відьма, пане. Дуже, дуже поганий лев.

– Оці двоє налякали стару матір, – сказав я, люто зиркнувши на Бунама та його поплічника. – Отой-он – могильний жук. Він страждає, коли немає трупів і нікого класти в могилу. Від них віє мертвецьким духом. А глянь на того кажана зі шкіряними крильми, його попихача. Він може грати привидів у театрі. Морда в нього, як у мурахоїда – у душоїда. Ти скажи їм тут-таки і негайно, що цар – людина обдарована і шляхетна. Скажи це дуже рішуче, – звелів я Ромілаю, – заради його старої матері.

Я ще довго вихваляв царя, але змінити тему розмови мені не вдалося. У левах – за одним лише винятком – оселяються душі чаклунів. Цар зловив Атті й привів її додому замість свого батька Гміло, який і досі гуляє на волі. Вони ставляться до цього дуже серйозно, і Бунам прийшов остерегти мене, що Дафу затягує мене у відьмацьку гру.

– Ет, облиште, – сказав я тим двом, – відьмаком я ніколи не стану. В мене вдача якраз протилежна.

Та, звертаючись до мене по черзі, Хорко й Ромілаю кінець кінцем примусили мене відчути, наскільки ситуація погрозлива й трагічна. Хоч як я ухилявся, вони придавили мене своїми аргументами, мов кам’яною плитою. Люди, мовляв, невдоволені. Левиця принесла племені лихо. Деякі жінки, що ворогували з нею в її попередньому людському втіленні, скинули дітей. Потім настала посуха, з якою я покінчив, перенісши Мумму. Тому мене в народі полюбили.

Я відчув, що червонію, і розсердився.

– Не варто про це говорити, – озвався я.

Але потім Хорко сказав мені, що я вчинив дуже й дуже погано, коли спустився в підземелля до левиці. Мені дали зрозуміти, що Дафу не буде законним володарем трону, поки не зловить Гміло. Старий цар усе ще змушений жити в чагарях, у лихій компанії (адже це давно доведено). Мені пояснили, що левиця спокушає Дафу, що саме вона не дає йому виконати свій царський обов’язок, що через неї Гміло й досі блукає на волі.

Я спробував пояснити їм, що інші люди дивляться на левів зовсім інакше. Я сказав, що вони не мають рації, звинувачуючи всіх левів, крім одного, що в цьому вони явно припускаються помилки. Потім я звернувся особисто до Бунама, розуміючи, що він – головний вождь антилев’ячих сил. Я припустив, що його пильний погляд з-під насупленого чола, змережаного роздутими венами, і густі зморшки навколо очей навіть тут, у Африці, де все палахкотіло, мов океан зеленої олії, під голубим неозорим небом, означають те саме, що означали б і в Нью-Йорку, – глибину думки.

– Знаєте, я гадаю, вам слід підтримувати царя. Він людина виняткова, і його вчинки теж виняткові. Діяння великих людей часто видаються незбагненними – на те вони й великі люди. Такими були Цезар, Наполеон або зулус Чака. Щодо царя Дафу, то предметом його особливого зацікавлення є наука. І хоч я не вчений, але думаю, його турбує доля всього людства, яке втомилося само від себе і потребує тісного спілкування з тваринами. Ви повинні радіти, що він не Чака, який був нещадний до всіх, хто насмілювався йому перечити. Вам дуже пощастило, що цар Дафу не такий.

Одначе моя спроба вдатися до погрози подіяла мало. Стара все белькотіла й белькотіла, тримаючи мої пальці, а Бунам, поки Ромілаю говорив, силкуючись передати йому зміст моїх слів, закляк у дикунському заціпенінні, і лише його очі рухалися – правда, рухалися вони ледь помітно, зате палахкотіли яскраво. Коли Ромілаю замовк, Бунам ляснув пальцями, подавши знак помічникові, і чорно-шкіряний людино-кажан дістав з-під свого дрантивого плаща якусь річ, що здалася мені спочатку поморщеним синім баклажаном. Тримаючи за черешок, він підніс його мені до обличчя. І я побачив, що у мене втупилися мертві очі, побачив разок білих зубів у бездиханному роті. Погляд, який струменів з тих очей, був байдужий і невідворотний. Він дивився на мене з потойбічного світу. Одна ніздря моторошної іграшки була приплюснута, друга – широко розкрита, і, здавалося, чорне й висхле личко тієї дитячої чи карликової муміфікованої голівки, яку зловісний людино-кажан тримав за шию, гавкало на мене безгучним гавкотом. Моє дихання стало гаряче, мов гірчиця, і той самий внутрішній голос, який я чув, коли вантажив на плечі мерця, спробував заговорити, але не зміг піднятися вище пошепту. На мою думку, деякі люди носять у собі більше смерті, ніж решта. Очевидно, я заряджений смертю по самі вінця. В усякому разі я починаю запитувати себе (власне, це не запитання, а крик розпачу), чому біля мене завжди опиняються такі речі – чому? Чому я не можу позбутися такого сусідства бодай на короткий час? Чому, чому?

– Що це за штукенція? – запитав я.

То була голова однієї з лево-жінок – чаклунки й відьми. Вона виходила в чагарі й там зустрічалася з левами. Вона труїла ї зачаровувала людей. Бунамів помічник зловив її на гарячому, її піддали тортурам і задушили. Але вона повернулася. Ці троє не мали найменших сумнівів і так мені й заявили, що вона і є тією самою левицею, яку полонив Дафу і яку звуть Атті. Це з’ясовано з цілковитою точністю.

– Ame de lion, – сказав Хорко. – En bas[25].

– Не розумію, звідки у вас така впевненість, – сказав я.

Я не міг відвести очей від зморщеної голівки з її незворушним застиглим поглядом. Вона промовляла до мене, як промовляло оте створіння в баньюльському акваріумі, коли я посадив Лілі на поїзд. І я подумав, як подумав тоді в огорненому присмерком вологому кам’яному приміщенні: «Ось воно! Настав мій кінець!»