Гіперіон

Твердиня Хроноса пнулася вгору на крайніх східних визубнях хребта Вуздечка: похмура барокова кучугура вигрітого каміння з трьома сотнями кімнат і залів, плетиво темних коридорів, що ведуть углиб до салонів; вежі, башточки та балкони, які виходять на голі північні узвишшя; вентиляційні шахти, що півкілометра піднімаються назустріч світлу і, за чутками, спадають аж до планетарного лабіринту; парапети, обвітрені холодними шквалами, що зриваються з іще вищих піків; сходи (всередині й назовні), викарбувані в нікуди у гірській породі; стометрові вікна-вітражі, куди ловиться перше проміння денного світила в день сонцестояння, або ж світила нічного — в ніч проти маківки зими; вікна без шибок, завбільшки з кулак, які за великим рахунком нікуди й не виходять; нескінченні барельєфи, гротескні скульптури в прихованих нішах, понад тисяча химер, що витріщаються з карнизів та перил, трансепту й склепу, визирають поміж дерев'яних кроков у великих залах, де їх спеціально розставили так, щоб вони заглядали в кривавого відтінку шибки північної стіни, а їхні розкрилені та горбаті тіні відміряли час, ніби стрілки сонячного годинника, що їх удень відкидало природне освітлення, а поночі — газові факели-пальники. І повсюди в Твердині Хроноса — знаки тривалої присутності Церкви Ктиря: вівтарі спокути в червоних оксамитах, підвішені або розташовані окремо статуї Аватари з поліхромної сталі клинками та кривавими самоцвітами замість очей, ще більше її скульптур, вирізьблених із каменю на вузьких сходах та в темних приміщеннях, так щоби поночі ніхто й ніколи не міг звільнитися від страху доторкнутися до пальців, що стирчать зі стіни, гострих вигинів холодної зброї, що спускається по стіні, чотирьох рук, ладних вас пригорнути в останніх обіймах. І ніби з останнім штрихом декору антураж довершувався кривавою філігранню в колись людних кімнатах і залах, червоними арабесками в знайомих візерунках на тунельних стінах і стелі, зашкарублими від іржаво-рудої субстанції простирадлами і центральною їдальнею, повною смороду від напівзогнилих харчів, які покинули кілька тижнів тому; підлогу та стіл, стільці та стіни прикрашала кров, повсюди німими купами був розкиданий заюшений багряним одяг і драні мантії. А ще навколо дзижчали мухи.

— Блядь, ну, що за веселуха, га? — лунким голосом заявив Мартін Силен.

Отець Гойт наважився ще на кілька кроків углиб великої зали. Пообіднє світло із люків на західній стіні падало в приміщення курними стовпами.

— Неймовірно, — прошепотів він. — Собор святого Петра у Новому Ватикані не годен зрівнятися із цим.

Поет розреготався. В рясному промінні чітко вимальовувалися контури його вилиць і чоло сатира.

— Його побудували для живого божества, — пояснив він.

Федман Кассад опустив на підлогу дорожну сумку і прокашлявся:

— Це місце однозначно старіше Церкви Ктиря.

— Однозначно, — підтакнув Консул. — Але останні два століття його займає саме вона.

— Зараз її, здається, ніхто вже не займає, — проказала Брон Ламія. У лівій руці вона тримала батьківський пістолет.

Перші двадцять хвилин всередині Твердині усі кричали, але щомиті слабше відлуння їхніх голосів, паузи та дзижчання мух у їдальні вже незабаром змусили всіх мовчати.

— Це трикляте місце збудували андроїди і клони-кріпаки Сумного Короля Біллі, — промовив поет. — Вісім місцевих років тяжкої праці до прибуття спін-зорельотів. Планувалося, що воно стане найкращою туристичною принадою і курортом в усій Мережі, стартовим майданчиком екскурсій до Гробниць часу та Міста поетів. Але мене не відпускає підозра, що навіть ці бідолахи, чмошні андроіди-каторжани знали місцеву версію легенди про Ктиря.

Сол Вайнтрауб стояв біля східного вікна, піднявши немовля таким чином, щоби м'яке світло гріло їй щоки та стиснутий кулачок.

— Тепер усе це не має ані найменшого значення. Давайте пошукаємо закуток, де можна переночувати і поїсти без страшної м'ясорубки перед очима.

— А хіба ми не ввечері вирушаємо? — уточнила Брон Ламія.

— До Гробниць? — уперше за весь час подорожі абсолютно щиро здивувався Мартін Силен. — Ти хочеш іти на зустріч до Ктиря поночі?

Ламія здвигнула плечима.

— Яка різниця?

Консул стояв біля вітражних дверей, що вели на кам'яний балкон, із заплющеними очима. Фізично його тіло й досі погойдувало після подорожі канаткою. Ніч А день їзди над вершинами злилися в один суцільний спогад. І тепер він майже губився від утоми практично трьох безсонних ночей і все відчутнішого напруження. Поки не заснув, він розплющив очі і проказав:

— Ми всі зморені. Ми тут переночуємо, а вранці спустимося в долину.

Отець Гойт вийшов на вузький карниз балкона і похилився на його нерівний природний парапет.

— А звідси видно Гробниці?

— Ні, — відповів Силен. — Вони за он тими пагорбами. Але бачите, як ген на півночі та заході щось трошки білішає?.. Оті блискучі гостряки, схожі на рештки обламаних зубів у піску?

— Так.

— То Місто поетів. Сумний Король Біллі спочатку планував побудувати там Кітс. Обитель шику та краси. Місцеві подейкують, що зараз там живуть лише знеголовлені привиди.

— І ти один із них? — в'їдливо поцікавилася Ламія.

Мартін Силен розвернувся був щоб огризнутися, але побачив пістолет в її руці і подався собі геть.

Із-за невидимого повороту почулися звуки кроків на сходах, і до кімнати повернувся полковник Кассад:

— Над їдальнею є дві маленькі комірчини, — повідомив він. — З балконом, але до них можна потрапити тільки по цих сходах. Легко оборонятися, і вони... чисті.

— Тобто це значить, що нас ніхто не потурбує, — реготав Силен, — чи що ніхто з нас звідти не зможе вибратися, коли щось по нас таки прийде?

— Ну, а куди тоді? — спитав Сол Вайнтрауб.

— І справді, куди? — відгукнувся Консул. Він дуже втомився. Підняв свої речі і схопив одну ручку куба Мебіуса в очікуванні, коли за свою візьметься й отець Гойт. — Ходімо, куди пропонує Кассад. Знайдемо собі місце для ночівлі. Давайте вже хоча б вийдемо з цієї кімнати. Тут тхне смертю.

Це була остання вечеря з їхніх запасів концентратів. Трохи вина з останньої пляшки Силена, і трошки черствого пирога, який Сол Вайнтрауб приніс для того, щоби відзначити останній вечір разом. Рахіль для солодощів була надто маленька, тому просто випила своє молоко і заснула долічеревця на матрацику біля батька.

Лінар Гойт дістав із сумки маленьку балалайку і перебрав пару акордів.

— Не знала, що ви граєте, — проказала Брон Ламія.

— Та погано я граю.

— Шкода, що немає піаніно, — протер руками очі Консул.

— Чого ж, у вас он є, — озвався Мартін Силен.

Консул перевів погляд на поета.

— Тягніть його сюди, я б і від віскі не відмовився, — правив свого Силен.

— Про що ви обоє торочите? — здивувався отець Гойт. — Зрозуміліше не можна?

— Про його корабель, — відповів йому дід. — Пам'ятаєш, як наш любий, нині покійний Голосина Деревини Мастін розказував, що наш друг Консул має власну секретну зброю, і ця зброя — його гарненький персональний корабель Гегемонії, що чекає в космопорті Кітса? Викликайте його, Ваша Консульська Величносте. Давайте його до нас.

Зі сторони сходів, де він розставляв променеві пастки, прийшов Кассад:

— Інфосфера планети лежить. Супутники зв'язку збиті. Кораблі Збройних сил Гегемонії підтримують лазерну комунікацію. То як він повинен його викликати?

— Передавач «світло-плюс»? — припустила Ламія.

Консул перевів на неї погляд.

— Передавачі плюс-сигналів завбільшки з будинок, — зауважив Кассад.

— Слова Мастіна не безглузді, — здвигнула плечима жінка. — Якби я була Консулом... якби я була однією з тих кількох тисяч людей у Мережі, котрі мають персональний зореліт... то я би точно вже потурбувалася про дистанційне управління за необхідності... Планетка-то занадто примітивна, щоб залежати від комунікаційної мережі, іоносфера надто слабка, щоби можна було скористатися короткохвильовим передавачем, супутники зв'язку зіб'ють першими під час зіткнення... Тому я би підтримувала зв'язок через «світло-плюс».

— Ну, а розміри? — поцікавився Консул.

— Поки що Гегемоніл не вміє будувати портативних передавачів класу «світло-плюс», — Ламія зустріла його питання холоднокровним поглядом. — Але ходять чутки, що це вміють робити Вигнанці.

Консул усміхнувся. Десь пролунав спочатку звук дряпання, а потім ніби обвалилася металева конструкція.

— Лишайтеся тут, — проказав Кассад, дістав із кишені кітеля жезл смерті, від'єднав променеві пастки з допомогою тактичного комлогу і спустився сходами в темряву.

— По-моєму, в нас тепер діє воєнний стан, — заявив Силен, коли полковник зник із поля зору. — Марс на асценденті[186].

— Стули пельку, — гаркнула Ламія.

— Гадаєте, це Ктир? — спитав Лінар Гойт.

— Ктиреві не потрібно гуркотіти по сходах, — відмахнувся Консул. — Він просто може з'явитися тут.

Гойт смикнув головою.

— Я тільки хотів сказати, що це Ктир же — причина... відсутності. Усі ці ознаки душогубства у Твердині.

— У селах може бути порожньо внаслідок наказу про евакуацію, — не погодився Консул. — Ніхто не хоче лишитися з Вигнанцями сам на сам. Самооборона розбрелася. Тож цілком можливо, що деякі епізоди різанини — їхніх рук справа.

— Без трупів-то? — реготів Мартін Силен. — Бажане за дійсне, значить, видаємо? Наші хазяї, котрі мали нас зустрічати внизу, вже теліпаються на сталевому дереві Ктиря. Де незабаром висітимемо і ми з вами.

— Стули пельку, — втомлено повторила Ламія.

— А якщо не стулю? — вишкірився поет. — То застрелите мене, мадам?

— Так.

Усі мовчали, поки не вернувся Кассад. Він повторно активував променеві пастки і розвернувся до товариства, що сиділо на ящиках та кубах із плинопіну:

— Нічого такого. Якісь птахи-падложери — здається, місцеві їх називають вістунами — крізь розбиті скляні двері пролізли в їдальню, де ми сиділи, і якраз дожирали свою учту.

Силен хіхікнув:

— Вістуни. Дуже вдале ім'я.

Полковник зітхнув, умостився на ковдру, спиною сперся об ящик і заходився колупати свою холодну вечерю. Приміщення освітлював єдиний ліхтар із буєра, і в далеких закутках у протилежній стороні від дверей і балкона почали громадитися тіні.

— Наш останній вечір, — промовив Кассад. — І ще одна історія. — Він подивився на Консула.

Той крутив свій клаптик паперу з нашкрябаним номером 7 на ньому.

— А навіщо? — Консул облизав губи. — Це паломництво уже втратило свою мету.

Інші заворушилися.

— Тобто як? — спитав отець Гойт.

Консул зіжмакав папірець і пожбурив його у куток.

— Щоби заявити своє прохання Ктиреві, — пояснив він, — кількість прочан має дорівнювати простому числу. Нас було семеро. Мастінове... зникнення... зменшує гурт до шістьох. Зараз ми простуємо назустріч смерті без жодної надії на сповнення хоча б одного бажання.

— Забобон, — гмикнула Ламія.

Консул зітхнув і потер лоба.

— Так. Але на ньому ґрунтується наше останнє сподівання.

— А Рахіль не можна порахувати? — махнув у сторону немовляти отець Гойт.

— Ні, — погладивши бороду, відказав Сол Вайнтрауб. — Пілігрим повинен явитися до Гробниць із власної волі.

— Але ж вона колись так і зробила, — заперечив священик. — Може, це рахується?

— Ні, — погодився з ученим Консул.

Мартін Силен щось писав у нотатнику, але зараз скочив на ноги та заходився міряти кроками кімнату:

— Господи Ісусе, людоньки, та подивіться же на самих себе. Які з нас нахрін пілігрими? Та ми ж збіговисько. Гойт зі своєю хрестоформою, у якій живе примара Поля Дюре. Наш «напіврозумний» ерг у коробці. Полковник Кассад зі спогадами про Монету. Пан-Брон, якщо вірити оповідці котрої, не тільки зі своєю не народженою іще дитиною, а й мертвим поетом-романтиком. Наш учений із дитинчам, яким колись була його донька. Я зі своєю музою. Консул із хрінзна-яким багажем, що він його припер у цю божевільну і небезпечну подорож. Господи, людоньки, та нам же пільговий тариф належить у цій ситуації.

— Сядь уже, — скомандувала Ламія.

— Ні, він має рацію, — раптом підтримав поета отець Гойт. — Навіть присутність отця Дюре в хрестоформі мусить якимсь чином впливати на це упередження з простими числами. Я би сказав, що вранці нам треба рушати далі з твердою вірою у...

— Дивіться! — раптом згукнула Брон Ламія, показавши на балконні двері, де все блякліші сутінки поступилися місцем спалахам яскравого світла.

Товариство висипало на прохолодне вечірнє повітря, прикриваючи рукою очі від запаморочливого видовища безгучних вибухів, що сповнювали небо: чисто білі термоядерні спалахи, чиї хвилі розбігалися, немовбито брижі ляпіс-лазуровим ставком; плазмові імплозії — дрібніші, яскравіші, голубої, жовтої та найяскравішої червоної барви, які згорталися всередину, ніби квіти, що закриваються наніч; блискавичний танок пекельних батогів гігантських розмірів, промені, зіставні з малими планетами, що покривали діапазоном своєї дії цілі світлові години і жужмилися в бистріні оборонних сингулярностей; полярне мерехтіння захисних полів, які спиналися та вмирали під натиском жахливих енергій тільки для того, щоби кількома наносекундами пізніше знову відродитися. І поміж усім цим біло-голубі термоядерні вихлопи факельників та більших зорельотів розкреслювали небесне склепіння на ідеальні сектори, ніби сліди алмазних різців на синьому склі.

— Вигнанці, — видихнула Брон Ламія.

— Почалася війна, — констатував Кассад. В його голосі не чулося жодного піднесення, жодних емоцій.

Консул із подивом для себе помітив, що плаче, і відвернувся від гурту.

— Нам тут безпечно? — спитав Мартін Силен. Він заховався під кам'яним одвірком, звідки й спостерігав за осяйним видовищем.

— На такій відстані — так, — пояснив Кассад. Він підняв армійський бінокль, вніс поправки та звірився з тактичним комлогом. — Більшість сутичок відбуваються на відстані щонайменше трьох астрономічних одиниць. Вигнанці випробовують захист Військово-космічних сил Гегемонії. — Чоловік опустив бінокль. — Усе тільки-но розпочалося.

— А телепорт уже активний? — поцікавилася в нього Ламія. — Людей же евакуюють із Кітса та інших міст?

— Не думаю, — похитав головою полковник. — Поки що ні. Флот стримуватиме нападників, поки не буде завершено будівництво орбітальної сфери. Аж потім відкриються портали у Мережу, а лік частинам збройних сил, що надходитимуть сюди, піде на сотні. — Він знову підніс до очей бінокль: — Оце буде шоу так шоу!

— Гляньте! — раптом викрикнув отець Гойт, махнувши рукою не на феєрверки в небі, а в напрямку низьких дюн північної частини долини. Простуючи до невидимих Гробниць, у кількох кілометрах від спостерігачів ними чвалала самотня постать — цятка, що відкидала численні тіні під розколотим небом.

Кассад перенацілив свою оптику на той обрис.

— Ктир? — спитала Ламія.

— Ні, не думаю... Здається, це... тамплієр, судячи з плаща.

— Гет Мастін! — не втримався отець Гойт.

Полковник здвигнув плечима і передав бінокль іншим.

Консул повернувся до товариства і сперся на перила балкона. Вітерець ледве щось шепотів, відтак на фоні цієї тиші навісні вибухи в небі здавалися ще зловіснішими.

Консул і собі подивився у бінокль, коли настала його черга. Висока, вбрана у плащ людина цілеспрямовано крокувала цинобровими під цим феєрверком пісками у протилежному від Твердині напрямку.

— Він іде до нас чи до Гробниць? — спитала Ламія.

— До Гробниць, — відповів Консул.

Поруч на край балкона схилився отець Гойт і підніс довгобразе обличчя до вибухів у небі.

— Якщо це Мастін, — поцікавився він, — значить, нас знову семеро, правда?

— Він там буде на кілька годин раніше від нас, — озвався Консул. — На півдня, якщо ми тут ночуватимемо, як і планували.

— Хіба це має велике значення? — знизав плечима священик. — Семеро вирушили в паломництво. Семеро прибудуть. Ктир буде вдоволений.

— Якщо це Мастін, — промовив Кассад, — то навіщо всі ці ребуси на буєрі? Як він нас обігнав? Іншої канатки тут немає, а перетнути хребет Вуздечка перевалом він би не зміг.

— Спитаємо завтра в нього, коли самі дійдемо до Гробниць, — утомлено проказав отець Гойт.

Брон Ламія намагалася тим часом виловити когось на загальних частотах свого комлогу. Ефір німував, якщо не брати до уваги шипіння статики та випадкового завивання далеких електромагнітних імпульсів. Вона глянула на полковника Кассада:

— Коли почнуться бомбардування?

— Не знаю. Все залежить від сил, якими володіють ЗСГ, захисту флоту.

— Захист фантастичним не назвеш, коли на днях розвідник Вигнанців їх пройшов і знищив «Іґґдрасіль», — гмикнула Ламія.

Кассад кивнув.

— Гей, то це ми, блін, сидимо на мішені? — дав про себе знати Мартін Силен.

— Звичайно, — відповів йому Консул. — Якщо Вигнанці атакують Гіперіон, щоби перешкодити відкриттю Гробниць часу, як можна виснувати із розповіді пан-Ламії, тоді вони і весь прилеглий район — одна з основних цілей.

— Ядерних ударів? — напружено уточнив Мартін Силен.

— Найпевніше, — запевнив його полковник Кассад.

— Мені здавалося, ці ваші антиентропійні поля заважають космічним кораблям? — нагадав отець Гойт.

— Пілотованим кораблям, — не озираючись, відповів Консул, що й далі спирався на перила. — Антиентропійні поля не завадять крилатим ракетам, розумним бомбам або променям пекельних батогів. Так само як вони безсилі проти механічної піхоти. Вигнанці можуть посадити пару екранольотів або автоматизованих танків і спостерігати на відстані, як ті знищуватимуть долину.

— Ніхто нікого не знищуватиме, — заперечила Брон Ламія. — Їм потрібен контроль над Гіперіоном, а не його знищення.

— Я би не ризикував своїм життям на основі такого припущення, — проказав Кассад.

— А хіба ми зараз не цим займаємося? — всміхнулася до нього Ламія.

Над ними самотня жаринка відокремилася від нескінченного візерунка вибухів, розгорілася ясним жовтогарячим огнем і чиркнула через усе небо. Товариство на терасі могло навіть роздивитися полум'я та почути вереск мордованого, яким по суті і є момент входження тіла в щільні шари атмосфери. Вогненна куля зникла в далеких горах аж ген за Твердинею.

Майже хвилиною згодом Консул усвідомив, що весь цей час він не дихав, вчепившись мертвою хваткою в перила.

— То ця бомба не розірвалася? — спитав отець Гойт.

— Швидше за все, то був ушкоджений єгер Збройних сил, який намагався дістатися орбітального периметру або Кітсівського космопорту, — відказав полковник Кассад.

— Він же, певно, не долетів? — сказала Ламія. Кассад у відповідь нічого не промовив.

Мартін Силен підняв бінокль та обдивився надвечірнє узвишшя в пошуках тамплієра.

— Десь зник, — заявив Силен. — Добра душа капітан, либонь, зайшов за той пагорб перед долиною Гробниць часу або знову розіграв свій трюк із зникненням.

— Шкода, що ми так і не почуємо його історію, — проказав отець Гойт і розвернувся до Консула: — Але ж вашу ми ще вислухаємо, правда?

Консул витер долоні об холоші штанів. Його серце калатало.

— Так, — промовив він і раптом зрозумів, що от тільки зараз остаточно постановив собі, — я розкажу свою історію.

Над східними відногами ревів вітер, зриваючись на свист уздовж укосу Твердині Хроноса. Вибухи над їхніми головами хіба що заледве стишилися, але в темряві здавалися ще лютішими, ніж раніше.

— Ходімте всередину, — запропонувала Ламія, чиї слова мало не втопилися у завиванні шквалів. — Стає холодно.

Вони вимкнули свою єдину лампу, тому приміщення освітлювали тепер лише теплі кольорові спалахи знадвору. Тіні вистрибували нізвідки, щезали і знову з'являлися, коли кімната забарвлювалася палітрою різних кольорів. Інколи пітьма трималася не довше кількох секунд до наступного вогневого валу.

Консул поліз у свою дорожню сумку і дістав звідти незвичний прилад, більший від комлогу, з дивними орнаментами і рідкокристалічним монідиском, схожим на якийсь причандал з історичної голодрами.

— Секретний передавач класу «світло-плюс»? — сухо спитала Брон Ламія.

— Це стародавній комлоґ, — без гумору відповів Консул. — Датований часами ще до Гіджри. — Із капшука на поясі він видобув стандартний мікродиск і вставив його в комлоґ.

— Як і отець Гойт, я мушу переповісти вам чужу історію, щоби ви могли краще зрозуміти мою власну.

— Прости Господи, — вишкірився Мартін Силен, — це що, тільки я один у цій блядській отарі спроможний переказати власні пригоди впрост? Скільки мені ще?..

Рухи Консула здивували навіть його самого. Він підвівся, крутнувся, вхопив курдупля за барки плаща й сорочки, чимдуж притиснув його до стіни, кинув на ящик, загилив коліном у живіт, притиснув передпліччям горлянку та прошипів:

— Ще одне слово, поете, і я тебе точно вб'ю.

Силен заходився борсатися, але Консул і досі перетискав йому трахею, та й погляд у його очі змусив поета розслабитися. Силен геть пополотнів.

Полковник Кассад мовчки, майже з ніжністю, розчепив обох:

— Годі коментарів. — І він торкнувся жезла смерті в себе на паску.

Усе ще розтираючи горло, Мартін Силен утік у дальню сторону кола і мовчки впав, притулившись спиною до ящика. Консул пройшовся до дверей, зробив кілька глибоких подихів і повернувся до товариства. Він звертався до всіх, крім поета:

— Мені прикро. Просто... я не чекав, що доведеться комусь іще, крім мене самого, це слухати.

Світло надворі шугнуло червоним, потім білим, після чого зайнялося голубувате післясяйво, що майже розчинялося в темряві.

— Ми в курсі, — озвалася Брон Ламія. — Ми всі так почувалися.

Консул торкнувся своєї нижньої губи, кивнув, прокашлявся і примостився поруч із антикварним комлогом:

— Запис не настільки старий, як сам інструмент. Його зробили близько п'ятдесяти стандартних років тому. Коли він скінчиться, мені буде потрібно дещо додати і від свого імені. — Він замовк, ніби повідомив усім тільки частку, похитав головою і набрав щось на стародавній клавіатурі.

Картинки не було ніякої. Голос з апарата належав молодому чоловікові. На фоні розповіді чувся шум леготу чи то у траві, чи то у гнучкому гіллі. І вже десь геть там даленів шум перемілів морського прибою.

За вікнами скажено бриніло світло, так ніби темп віддаленої космічної баталії прискорювався. Консул напружився, ніби чекав на звуки гірського обвалу чи на струс мозку. Але нічого не було. Відтак заплющив очі і почав слухати із рештою.

Оповідь консула: Пам'ятаючи про Сірі

Крутим схилом я підіймаюся до гробниці Сірі того самого дня, коли острови повернулися у мілкі води Екваторіального архіпелагу.

День просто чудовий, і за це я його ненавиджу. Небо тихе, ніби моря із легенд про Стару Землю, мілини рябіють ультрамариновими барвами, теплий бриз дмухає з океану і хвилює червонясті квіти земноводного гірчака на пагорбі біля мене.

Такому дню краще пасували би низькі хмари і сіра похмурість. Краще би мжичило чи стелився туман, що застрягає у бухті Пристані, скрапує зі щогл і піднімає із забуття ріг маяка. Краще б сильний морський самум[187] віяв із холодного черева півночі, женучи поперед себе плавучі острови та їхніх дельфінів-погоничів, що шукають прихисток серед наших коралових рифів і кам'янистих скель.

Усе що завгодно було би краще, ніж цей теплий весняний день, що рухає сонце таким синющим небосхилом, аж хочеться бігти, підстрибувати чимвище, качатися у м'якій траві, як саме тут колись бавились ми із Сірі.

Саме тут. Я став і роззирнувся. Солонуватий вітер рветься з півдня, хилить і розчісує траву, ніби шерсть величезного звіра. Прикриваю долонею очі від сонця, вдивляючись у горизонт, але там жодного поруху.

Там попереду, за вулканічним рифом, море б'ється й надимається нервовими поштовхами.

«Сірі», — шепочу я. Мимоволі я промовляю її ім'я. Десь за сотню метрів униз по схилу натовп спостерігає за мною, дружно затамувавши подих. Траурна процесія тягнеться понад кілометр від перших білих будівель міста. Попереду групи видно сиву із залисинами голову мого молодшого сина. Він одягнений у синю із золотом форму Гегемонії. Я розумію, що маю почекати його, іти поруч, але він та інші літні члени Ради не встигають за мною. У мене стійкий крок та молоді натреновані під час перельотів м'язи. Тим не менше пасувало би, щоби я йшов із ним, онучкою Лірою та дев'ятирічним онуком.

Та до біса ввічливість. І їх до біса.

Я розвертаюся і біжу вгору крутим схилом. Широка бавовняна сорочка на мені просякає потом. Я уже на вершині, обігнувши яку, бачу могилу.

Могилу Сірі.

Спиняюся. Вітер мене обвіває, та сонце дуже тепле. Воно виграє на білому камені німої гробниці. Біля замкненого входу до склепу звивається висока трава. Низки церемоніальних прапорців на щоглах із чорного дерева тісно обрамлюють гравійну доріжку.

Після деякого вагання я обходжу усипальню і за кілька метрів звідти стою на краю крутого бескиду. Якісь непоштивці розкладали тут пікнік, лишивши по собі притоптану траву. Ідеально круглі білі камені, що колись устилали узбіччя доріжки, поцупили й виклали з них кілька вогнищ.

Не можу стримати усмішку. Мені знайомий цей краєвид: величезний вигин аванпорту із природним молом, низькі світлі будиночки Пристані, різнокольорові корпуси та щогли катамаранів, що похитуються на якорях. За Управою, біля кам'янистого пляжу, молода жінка у білій спідниці спускається до води. На якусь мить мені ввижається, що то Сірі, і серце тьохкає. Я уже майже готовий здійняти руки вгору, аби відповісти на її вітання, та вона не махає. Я мовчки спостерігаю, як віддалений силует повертається й губиться у тіні старого елінгу.

Наді мною, далеко від скелі, над лагуною кружляє у висхідному повітряному потоці ширококрилий яструб Томаса, теплочутливим оком досліджуючи зарості синьої ламінарії у пошуках лисунів та скатів. «Ідіотська природа», — думаю я і сідаю у траву. Природа для такого дня вибудувала абсолютно неправильні декорації і так бездушно випустила хижака на пошуки здобичі, що вже давно покинула забруднені води поблизу міста.

Пам'ятаю іншого яструба Томаса, що літав тут у вечір, коли ми з Сірі вперше піднялися на цей схил. Пам'ятаю, як місячне сяйво вигравало на крилах, а його химерний і тривожний голос відбивався від скелі і, здавалося, пронизував темряву над газовими лампами, що освітлювали селище.

Сірі було шістнадцять... та ні, навіть і не зовсім шістнадцять... місяць, що пестив крила яструба в небі, також зафарбовував її оголену шкіру молочним світлом і кидав тіні від ніжних кіл її персів. Ми винувато подивилися вгору, коли пташиний крик розчахнув ніч. Сірі промовила:

— Це соловей, не жайворон, тобі в пустоті вуха сторожкій віддався[188].

— Та? — відповів я. Сірі було майже шістнадцять. Мені — дев'ятнадцять.

Та Сірі знала неквапливу ходу книг і ритмічний крок театру під зорями. Я ж знав самі зорі.

— Розслабся, юний матросе, — прошепотіла вона і притягла до себе. — Це лише старий яструб Томаса на полюванні. Йди-но сюди, матросе. Йди-но сюди, Меріне.

Саме у цей момент «Лос-Анджелес» піднявся над горизонтом і поплив, ніби жаринка на вітрі, на захід, серед чудернацьких сузір'їв Мауї-Заповітної, світу Сірі. Я лежав поруч із нею й описував принципи роботи великого спін-зорельота із рушієм Гокінґа, що відбивав сонячні промені на планету, уже оповиту ніччю, а в цей час моя рука сковзала вниз її гладеньким тілом. Шкіра видавалася оксамитовою й наелектризованою, і дівчина все частіше дихала мені у плече. Я занурився обличчям у западинку на її шиї, відчув вологий і напарфумлений аромат її скуйовдженого волосся.

«Сірі», — промовляю я, і цього разу усвідомлено.

Піді мною, під гребенем схилу та тінню, що відкидає біла гробниця, вовтузиться натовп, нетерпляче за мною спостерігаючи. Вони чекають, поки я розпечатаю склеп і ввійду туди, залишившись наодинці із холодною мовчазною пустотою, що підмінила теплу присутність Сірі.

Чекають, поки я промовлю прощальні слова, після чого вони зможуть розпочати свої обряди й ритуали, а потім відкрити телепорт і доєднатися до готового їх зустріти Всемережжя Гегемонії.

До біса це. І їх до біса.

Я відриваю вусик густо переплетеної трави гірчака, гризу солодкувате стебельце і спостерігаю на горизонті перші ледь видимі обриси мігруючих островів.

Ранкове світло все ще кидає довгі тіні. Народжується новий день. А я трохи посиджу та згадуватиму.

Згадуватиму Сірі.

Сірі була... ким?., птахою, здається, коли я вперше її зустрів. У неї була якась маска із пташиним пір'ям. Коли вона відвела її від обличчя, аби з гуртом пуститися у кадриль, світло смолоскипів вихоплювало рудуваті відблиски у її волоссі. Вона розпашіла, щічки зарум'янились, і навіть через натовп я бачив, як контрастує вражаюча зелень її очей із літньою спекою, що відображалася на обличчі та у волоссі. Звісно ж, це був карнавал. Смолоскипи танцювали й іскрилися на сильному вітрі, що дув із бухти, а музика флейтистів, котрі грали на хвилерізі плавучим островам, майже тонула у шумі хвиль та лопотінні прапорів. Сірі було майже шістнадцять, і її краса горіла яскравіше від усіх вогнів навколо багатолюдної площі. Я посунувся крізь танцюючий натовп і підійшов до неї.

З того моменту для мене минуло п'ять років. Для нас обох це було більше, ніж шістдесят п'ять років тому. А здається, ніби вчора.

Щось не дуже добре виходить.

З чого ж почати?

— Пацан, мо', підемо когось трахнемо? — запитав Майк Ошо.

Майк, куций і коренастий, із обличчям — геть чисто карикатура Будди, був до мене добрий. Ми всі були як боги. Жили довго, якщо й узагалі не були безсмертними, заробляли чудово, якщо не сказати нечувано. Гегемонія обрала нас у допомогу екіпажу одного із найцінніших кораблів, що здійснюють квантові стрибки, тож хто б не назвав нас богами? Лише Майк, надзвичайний, метикуватий, зухвалий Майк, був трохи старшим від молодого Меріна Аспіка як по віку, так і в корабельному пантеоні.

— Ха, нуль шансів, — відповів я. Ми наводили марафет після дванадцятигодинної зміни із бригадою будівельників порталу. Розвозка робітників по їхніх обраних точках сингулярності за якихось сто шістдесят три тисячі кілометрів від Мауї-Заповітної була на порядок менш гламурним заняттям для нас у порівнянні із чотиримісячним стрибком із простору Гегемонії. Впродовж надсвітлового відрізка подорожі ми були старшими спеціалістами: сорок дев'ять фахівців, котрі на борту зорельота наглядають за двомастами нервових пасажирів.

Тепер же ці пасажири перевдягайся у жорсткі скафандри, а нас, корабельників, понизили до статусу славетних водіїв вантажівок на період, поки будівельники переміщували масивну сферу сингулярності у пункт призначення.

— Нуль шансів, — повторив я. — Хіба що селюки побудували бордель на тому «острові прокажених», який ми у них орендуємо.

— Ні, на жаль, — вишкірився Майк. У нас із ним наближалися три дні ротації на планету, а з інструктажу капітана Сінґха й стогонів наших товаришів ми знали, що весь період єдиного дозвілля, на яке можна розраховувати, ми проведемо на клаптику суші розміром сім на чотири кілометри під управлінням Гегемонії. І це не був навіть один із тих плавучих островів, про які ми чули, а просто якийсь вулканічний пік недалеко від екватора.

Там ми могли розраховувати на справжню гравітацію під ногами, нефільтроване повітря, придатне для дихання, і можливість поїсти несентизованої їжі. Та єдині контакти, які нам світили із колоністами Мауї-Заповітної — торгові, без сплати мита, коли купуватимемо місцеві дрібнички.

Та й торгують ними продавці з Гегемонії.

Багато хто з команди вирішив не залишати «Лос-Анджелес» у таку відпустку.

— Тож кого ми трахнемо, Майку? У колонії нам доступ закритий, поки не запрацює телепорт. А це за місцевим часом десь за шістдесят років. Чи ти про Мег зі спін-частини?

— Покладайся на мене, пацане, — відказав Майк. — Є бажання — знайдеться і спосіб.

Я поклався на Майка. Нас було лише п'ятеро у посадковому катері. Перехід із високої орбіти в атмосферу справжньої планети у мене завжди викликає хвилювання. Особливо коли цей світ настільки нагадує Стару Землю, як у випадку Мауї-Заповітної. Я вдивлявся у біло-голубий лімб планети, доки під нами не показалися моря і ми не зісковзнули в атмосферу, наближаючись до термінатора, у сутінки, зі швидкістю, що втричі перевищувала наш власний звук.

Тоді ми були богами. Але й боги інколи мають сходити зі своїх високих престолів.

Тіло Сірі ніколи не переставало мене вражати. Того разу це було на Архіпелазі.

Три тижні у величезному будинку, підвішеному на дереві. Над нами напиналося парусне листя, а дельфіни-погоничі, наче ескорт, супроводжували нас. Тропічний захід сонця сповнював вечір відчуттям дива, зоряний купол виростав у небі вночі, а наше пробудження осяювалося тисячами фосфоресцентних вирів, що відбивали сузір'я. Та найбільше мені запам'яталося тіло Сірі. Чомусь, можливо, через природну сором'язливість чи роки, що нас відділяли, перші кілька днів нашого перебування на Архіпелазі вона носила купальник — дві смужки — і коли я мав їхати, її ніжно-білі груди і низ живота так і не набули тієї рівномірної засмаги, що вкривала тіло.

Я пам'ятаю той перший раз із нею. Ми лежали у м'якій траві над бухтою Пристані, залиті місячним світлом.

Її шовкові трусики лежали поміж гірчака. Дитяча сором'язливість, легке вагання, бо відбувалося це все зарано, супроводжували її в той момент. А також гордість. Саме ця гордість пізніше допомогла їй дати відсіч натовпу розлючених Сепаратистів на сходах консульства Гегемонії у Південному Терні та відправити їх додому з ганьбою.

Пам'ятаю своє п'яте перебування на планеті, наше Четверте Возз'єднання.

Це був один із небагатьох разів, коли вона при мені плакала. На той момент вона була майже королевою, знаною і мудрою. Її уже вчетверте обрали до Речі Спільної, і Рада Гегемонії зверталася до неї за порадами та наставництвом.

Вона несла свою незалежність, наче королівський плащ, і її люта гордість ще ніколи не палала так яскраво. Та коли ми залишилися наодинці у кам'яній віллі на південь від Февароне, вона відвернулася. Я нервував, наляканий цією могутньою незнайомкою. Та це була Сірі. Сірі, з її ідеальною поставою і гордим поглядом. Вона повернула обличчя до стіни і крізь сльози промовила: «Іди. Йди, Меріне. Я не хочу, щоб ти мене бачив. Я стара обвисла карга. Йди».

Зізнаюся, тоді я був грубий із нею. Схопив її зап'ястки лівою рукою і з силою, що мене самого подивувала, одним рухом розірвав на пазусі шовкову сукню. Цілував її плечі, шию, напружений живіт, укритий тьмяними розтяжками, і шрам на стегні, який вона років сорок тому отримала в аварії екранольота.

Я цілував її сивувате волосся і зморшки, що порізьбили її колись гладенькі щічки. Цілував її сльози.

— Слухай, Майку, так це ж нелегально! — сказав я, коли мій товариш витяг із рюкзака й розгорнув килим-літун. Ми були на острові 241, як романтично назвали торговці з Гегемонії цей віддалений вулканічний прищ, що його обрали як відпочинкове місце для нашої ротації. Острів 241 знаходився менш ніж за п'ятдесят кілометрів від найстаріших колоніальних поселень, але з таким же успіхом він міг розташовуватися за п'ятдесят світлових років. Місцевим кораблям не дозволялося причалювати до острова, поки там знаходилася команда «Лос-Анджелеса» чи будівельники телепорту.

У колоністів Мауї-Заповітної ще було кілька древніх робочих екранольотів, та за спільною домовленістю сполучення між нашим 241-м і рештою території планети було заборонено. Нас, корабельників, мало що могло зацікавити на острові, хіба що гуртожитки, пляж і магазин.

Колись, коли «Лос-Анджелес» доправить останні компоненти телепорту і його будівництво закінчать, чиновники Гегемонії зроблять із острова 241 туристичний і торговий центр. До того моменту це була примітивна місцина із майданчиком для посадкових катерів, нещодавно спорудженими будинками з білого каменю та кількома знудженими ремонтниками.

Майк повідомив керівництво, що ми з ним на три дні збираємося з рюкзаками сходити на найвищу і найменш доступну частину острова.

— Та заради всього святого, я не хочу в похід, — обурився я. — Я би краще залишився на «Лос-Анджелесі» і під'єднався до стимсиму.

— Заткнися і пішли зі мною, — гаркнув Майк, і як молодший член пантеону я заткнувся і поплентався за старшим і мудрішим богом.

За дві години важкого і тривалого походу крутими схилами через колючу чагарникову гущину ми дісталися до виступу лави, що здіймався за кількасот метрів над пінистими хвилями. Ми були біля екватора у майже повністю тропічному світі, хоча на цьому відкритому усім вітрам гребені у мене цокотіли зуби.

Захід сонця червоною плямою врізався між темними хмарами, і я геть не палав бажанням залишатися без даху, коли на землю впаде ніч.

— Слухай, — сказав я, — давай знайдемо затишок і розведемо вогнище. Я просто не уявляю, як ми поставимо намет на цій сраній скелі.

Майк присів і підпалив косяка: «Зазирни у свій наплічник, пацане».

Я вагався. Він говорив спокійним голосом, та це був удаваний спокій бешкетника, за яким зазвичай слідувало відро води на голову жертви.

Я зігнувся і почав копирсатися у нейлоновому мішку. Рюкзак був ущент заповнений шматками старого пакувального плинопіну. Окрім нього, там був лише костюм арлекіна із дзвониками на носаках і маска.

— Ти... це... та чи ти здурів?! — вибухнув я. Починало швидко темнішати. Шторм міг пройти на південь від нас. А міг і нас зачепити. Хвилі внизу вгризалися у скелю, наче зголоднілий звір. Якби я знав, як у темряві знайти дорогу назад до торгового поселення, я б, певно, згодував Майка Ошо рибам.

— А тепер глянь у мій наплічник. — Майк викинув кубики плинопіну і дістав коштовності, які, я бачив, виготовляють вручну на планеті Ренесанс-Вектор, інерційний компас, лазерну ручку, що корабельна служба безпеки цілком могла повважати прихованою зброєю, інший костюм арлекіна (скроєний під його округліші форми) та килим-літун.

— Слухай, Майку, — промовив я, пригладжуючи рукою вишуканий візерунок на старому килимку, — так це ж нелегально!

— Я тут не бачив митників, — вишкірився Майк. — І я реально сумніваюся, що у місцевих є якісь правила дорожнього руху.

— Так, але... — я змовк і повністю розгорнув килим. Він був зо два метри завдовжки і трохи ширшим за метр. Багата тканина з часом вицвіла, та пілотні нитки усе ще блищали, як нова монетка. Де ти його взяв? — спитав я. — Він іще працює?

— На Вертограді, — відповів Майк і запхнув мій костюм разом зі своїм манаттям собі в рюкзак. — Ще й як, працює.

Минуло більше століття з того часу, як старий Владимир Шолохов, емігрант зі Старої Землі, магістр лепідоптерології[189] й інженер електромагнітних систем, створив перший килим-літун для своєї юної племінниці-красуні з Нової Землі. За легендою, дівчинка знехтувала подарунком, але за кількадесят років ці іграшки набули просто навіженої популярності в основному серед багатеньких дорослих, аніж серед дітей. І так тривало до моменту, поки їх не заборонили у більшості світів Гегемонії. Небезпечні у користуванні, для їхнього виготовлення потрібна купа ізольованих моноволокон, ними майже неможливо керувати у контрольованому повітряному просторі, тож килими-літуни стали дивинкою, про яку розповідали дітям у казках на ніч, виставляли у музеях та яка збереглася лише на окремих колоністських світах.

— Це, мабуть, коштувало тобі всіх грошей! — подивувався я.

— Тридцять марок, — відказав Майк і розмістився посередині килима. — Старий крамар на ринку Карвнел вирішив, що йому гріш ціна. Ну, так і було... для нього. Я притягнув його на корабель, зарядив, перепрограмував інерційні чипи, і вуаля! — мій товариш поплескав по вишуканому візерунку, й килимок затверднув та піднявся сантиметрів на п'ятнадцять над скелею.

Я із сумнівом за цим спостерігав: «Ну добре, — протягнув я, — а що, як...»

— Нічого не буде, — відрізав Майк і нетерпляче постукав долонею по килиму позад себе. — Він повністю заряджений. І я знаю, як із ним управлятися. Давай або лізь, або лишайся тут. Я хочу вилетіти, поки буря ще далеко.

— Та я не думаю...

— Давай, Меріне, вирішуй. Я поспішаю.

Я ще кілька секунд вагався. Якщо дізнаються, що ми полишили острів, нас обох виженуть із зорельота. А тепер робота на космічному кораблі стала моїм життям.

Так я собі ухвалив, підписуючи угоду про участь у восьми експедиціях на Мауї-Заповітну. Більше того, я був за двісті світлових років і за п'ять з половиною спін-років від цивілізації.

Навіть якби нас привезли назад у простір Гегемонії, політ туди й назад вартував би нам одинадцяти років розлуки із родиною та друзями. Уникнути часу-в-борг було б неможливо.

Я видерся позаду Майка на завислий у повітрі килимок.

Він запхнув між нами рюкзак, наказав мені триматися і поплескав по пілотному візерунку. Ми на п'ять метрів піднялися над скелею, швидко повернули вліво і помчали над чужим океаном. За триста метрів під нами білі хвилі розбивалися у все густіших сутінках. Ми піднялися вище над буремними водами і взяли курс на північ, у ніч.

Такі секундні рішення змінюють усе майбутнє.

Я пам'ятаю, як ми розмовляли із Сірі під час нашого Другого Возз'єднання, незабаром після того, як вперше побували на віллі на узбережжі біля Февароне. Ми гуляли по пляжу. Алону дозволили залишитись у місті під наглядом Магрітт.

Усе було по-старому. Я не почувався геть комфортно поруч із хлопчиком. Лише беззаперечна врочиста зелень очей та короткі темні кучері й ніс картоплинкою, так обурливо схожі на мої, могли пов'язати його у моїй голові зі мною... з нами... Усе це, а ще коротка, майже ущиплива усмішка, яку, я помічав, він ховав від Сірі, коли та його шпетила. Ця посмішка була занадто цинічно-веселою та самокритичною як на десятирічного. Я добре її знав. Раніше я гадав, що такі речі набувають із часом, а не успадковують.

— Ти так мало знаєш, — сказала мені Сірі. Вона босоніж переходила вбрід неглибоку калюжу, залишену відпливом. Час від часу вона піднімала крихкі валторнові мушлі, знаходила у них недоліки і викидала назад у каламутну воду.

— Я навчався, — відповів я.

— Так, я впевнена, що ти навчався, — погодилася Сірі. — Я знаю, що ти дуже навчений, Меріне. Та знаєш ти дуже мало.

Роздратований, не знаючи, що на це відповісти, я пішов далі з опущеною головою. Я вирив білий шматочок лави із піску і закинув його далеко в бухту. На східному горизонті купчилися дощові хмари. Раптом я подумав, що краще би був зараз на кораблі. Того разу мені не хотілося повертатися, і тепер я розумів, що то була помилка.

Це був мій третій візит на Мауї-Заповітну і наше Друге Возз'єднання, як це називали поети та її народ. Мені без п'яти місяців було стандартних двадцять один. Три тижні до того вона відсвяткувала свій тридцять сьомий день народження.

— Я бував у багатьох місцях, які ти не бачила, — врешті відказав я, і навіть для мене це прозвучало ображено і по-дитячому.

— О, так, — вигукнула Сірі й плеснула в долоні.

На якусь мить в її ентузіазмі я розгледів іншу Сірі, ту юну дівчину, про яку я мріяв упродовж довгих дев'яти місяців польоту. А потім картинка вислизнула й змінилася жорстокою реальністю, і я знову чітко бачив її коротку зачіску, пухлі м'язи шиї і жили, що здималися на колись таких коханих руках.

— Ти побував у тих місцях, які я ніколи не побачу, — випалила Сірі.

Голос у неї не змінився. Ну, майже не змінився:

— Меріне, кохання моє, ти вже бачив речі, які я навіть уявити не можу. Певно, ти знаєш уже більше фактів про Всесвіт, ніж я можу здогадуватися. Проте ти, мій коханий, знаєш так мало.

— Про що ти в біса говориш, Сірі? — я сів на колоду, що стирчала біля смуги вологого піску, і зігнув коліна, відгородившись таким чином.

Сірі вийшла із калюжі, підійшла до мене й опустилася поруч. Взяла мене за руки. І хоча мої були більшими, важчими, пальці товстішими, а кістка ширшою, я відчув силу в її долонях. Я зрозумів, що це сила тих років, які я з нею не розділив.

— Коханий, людина має пожити, аби справді зрозуміти плин речей. Я зрозуміла це із народженням Алона. Виховуючи дитину, ти відточуєш відчуття реальності.

— Що ти маєш на увазі?

Сірі на кілька секунд відвела від мене очі й механічним рухом відкинула з лоба пасмо волосся. Лівою рукою вона міцно тримала обидві мої долоні.

— Ну, це важко пояснити, — відповіла вона тихо. — Мені здається, ти починаєш відчувати, що насправді є важливим, а що дріб'язковим. Не знаю, як це передати. Коли ти тридцять років входиш у зали, наповнені незнайомими обличчями, то напружуєшся менше, ніж тоді, коли за твоїми плечима лише половина цього часу. Ти вже напевне знаєш аудиторію і що люди хочуть тобі сказати, від того і відштовхуєшся. Якщо насправді це не так, ти відчуваєш це зарані, і тоді говориш про те, що запланував. Ти лише краще усвідомлюєш, що варте, а що ні, і насправді багато часу не потрібно, аби сприйняти це. Ти розумієш, Меріне? Хоч трохи уловлюєш, про що йдеться?

— Ні, — відказав я.

Вона кивнула і закусила нижню губу. І потім мовчала певний час. А ще пізніше вона нахилилася й поцілувала мене.

Її губи були сухуваті, а цілувала вона з цікавістю. На якусь мить я, замислившись, відвів голову, подивився на небо позаду неї. А тоді її теплий язик проник мені до рота, і я заплющив очі. Позаду нас наближався приплив. Я відчув піднесення й тепло співчуття, коли Сірі розщібнула гудзики моєї сорочки і пробіглася мені по грудях гострими нігтиками. На якусь секунду між нами ніби з'явилася порожнеча, я розплющив очі й побачив, як вона розстібала на грудях останні застібки білої сукні. Її груди були більшими, ніж я пам'ятав, важчими, а пилки — ширшими й темнішими.

Ми обоє щулились під прохолодним вітром, доки я не стягнув їй тканину з плечей та не пригорнув до себе. Ми зісковзнули з колоди на теплий пісок. Я притиснув її до себе й раптом збагнув, як мені взагалі могло здатися, що вона сильніша від мене. Її шкіра була солонуватою.

Руки Сірі мені допомагали. Її голова лежала на білій бавовні й піску і впиралася у вибілене хвилями дерево. Моє серце билося частіше від хвиль.

— Ти розумієш, Меріне? — прошепотіла вона через кілька секунд, коли її тепло об'єднало нас.

— Так, — шепнув я у відповідь. Але насправді не розумів.

Майк скерував килим-літун зі сходу до Пристані. Політ зайняв понад годину у темряві, і більшу частину часу я коцюбився від вітру, кожної миті очікуючи, що килим скрутиться і ми зірвемося у море. Ми були вже з півгодини у дорозі, коли побачили перші плавучі острови. Вони пливли, здавалося, безкінечною низкою із південних пасовищ, поперед бурі, і парусні крони напиналися під вітром.

Багато з них були чудово підсвічені, прикрашені гірляндами кольорових ліхтариків та невагомим сяючим плетивом павутинок.

— Ти впевнений, що нам туди? — крикнув я.

— Так, — почулося у відповідь. Майк не озирався. Його довге чорне волосся ляскало на вітрі мені по обличчю.

Час від часу він звірявся з компасом і трохи змінював наш курс. Було би простіше слідувати за островами. Ми пролітали над одним великим, майже півкілометра завдовжки, і я намагався розгледіти бодай щось, та він був майже повністю темний, лише омитий фосфоресцентними хвилями. Чорні силуети розрізали молочний шлях. Я постукав Майка по плечу і показав на них пальцем.

— Дельфіни! — вигукнув він. — Ти ж пам'ятаєш, для чого заснували цю колонію? Групка добродійників періоду Гіджри хотіла врятувати усіх морських ссавців Старої Землі. Не вийшло.

Я хотів ще щось запитати, проте в ту мить вигулькнули мис і бухта Пристані.

Мені здавалося, зорі над Мауї-Заповітною були надзвичайно яскравими. Мені здавалося, мігруючі острови — незабутнє у своїй осяйності видовище. Та місто Пристань, огорнуте гаванню та пагорбами, яскравим маяком засліплювало вночі. Ця неймовірна краса нагадала мені, як я колись спостерігав за стартом факельника, чиї рушії спалахували плазмою наднової на тлі темного лімба понурого газового гіганта.

Місто було зліплене з п'ятиярусних білих будинків-стільників, підсвічених теплим світлом ламп зсередини та незчисленними смолоскипами ззовні. Біла лава вулканічного острова, здавалося, сама сяє від вогнів міста. За поселенням були розкинуті намети, шатра, вогнища, на яких готували їжу, а також величезні ватри, завеликі, аби їх використовувати для чогось іншого, крім як вітати острови, що повертаються.

Гавань повнилася човнами: катамаранами, що похитувалися й дзеленчали дзвониками на щоглах, крупними плавучими будинками-плоскодонками, що повзали від бухти до бухти тихими екваторіальними мілинами, а тепер гордо купалися у променях світла цієї ночі, а також випадковими океанськими яхтами, обтічними й маневровими, наче акули.

На гострому краю портового рифу розташувався маяк. Він відкидав промінь далеко в море, рівним світлом укривав хвилі й острів, а тоді ковзав назад і вихоплював різнокольоровий вихор кораблів і людей.

Ми чули шум ще за кілька кілометрів звідти.

Чітко вирізнялися звуки свята. Над криками й незмінним шелестом припливу вивищувалися незабутні ноти сонати для флейти Баха. Пізніше я дізнався, що цей вітальний хор транслювався у Протоки через гідрофони і дельфіни стрибали й веселилися під музику.

— Господи, Майку, звідки ти знав, що тут усе це відбувається?

— Запитав у головного бортового комп'ютера, — відповів Майк. Килим-літун нахилився вправо, аби обійти кораблі й не потрапити під промінь маяка. А тоді ми знову повернули на північ від Пристані до темного клаптика землі. Доносився тихий гул хвиль з мілин попереду. — У них це щорічне свято, — продовжував Майк, — та зараз вони відзначають сто п'ятдесяту річницю. Гулянка триває вже три тижні і планує продовжуватися ще два. На цій планеті всього якась сотня тисяч колоністів, Меріне, і я б'юся об заклад, половина тусить зараз тут.

Ми скинули швидкість, обережно підлетіли і приземлилися на скелі недалеко від пляжу. Шторм пройшов на південь від нас, але періодичні спалахи блискавки і віддалені вогні рухомих островів усе ще виднілися на горизонті. Над нами сяйво зірок ще не приглушувалося світлом Пристані, що розташувалася одразу за найближчим схилом. Повітря тут було тепліше, і вітерець приніс аромат саду. Ми склали килимок і поспішили натягнути свої костюми арлекінів. Майк поклав лазерну ручку і коштовності у кишеню.

— А це для чого? — поцікавився я, коли ми ховали наплічник і килим-літун під великим валуном.

— Ось це? — перепитав Майк, похитуючи на пальцях намисто з Ренесанса. — Це валюта на випадок, якщо ми вестимемо переговори про послуги.

— Послуги?

— Послуги, — повторив Майк. — Жіночі щедроти. Втіху для втомленого космічного подорожнього. Невеличкий трах для тебе, пацан.

— А, — протягнув я, натягаючи маску та ковпак блазня. У темряві тихо задзеленчали балабончики.

— Пішли, — сказав Майк, — а то пропустимо гулянку.

Я кивнув і послідував за ним. Із бряжчанням, повз каміння та чагарі, ми просувалися до заманливого світла.

Я сиджу тут під сонцем і чекаю. Не зовсім зрозуміло, чого саме. Від вранішнього світла, відбитого білим камінням гробниці Сірі, моя спина нагрівається все сильніше.

Гробниці Сірі?

У небі — ні хмаринки. Зводжу голову й окидаю оком небосхил, наче зможу через світлу атмосферу роздивитися «Лос-Анджелес» і нещодавно завершену решітку телепорту. Звісно ж, ні. Якась частина мене знає, що вони ще не зійшли. Якась частина мене до секунди знає час, коли корабель і телепорт закінчать свій оберт навколо планети і будуть у зеніті. Якась частина мене не хоче про це думати.

«Сірі, чи все я роблю правильно?»

Раптово здійнявся вітер і на флагштоках залопотіли прапорці. Я радше відчуваю, аніж бачу неспокійне очікування групи. Вперше з моменту мого приземлення для цього нашого Сьомого Возз'єднання я сповнений скорботи. Навіть ні, ще поки не скорботи, а гострозубого суму, що скоро обернеться тугою. Чотири роки я вів мовчазні діалоги із Сірі, обирав питання для подальших із нею дискусій, і раптом з холодною чіткістю я усвідомлюю, що ми ніколи так більше не сидітимемо й не говоритимемо. В мені пустила коріння порожнеча.

«Сірі, чи мав я дозволити цьому статися?»

Відповіді немає, лише перешіптування натовпу стає гучнішим. За кілька хвилин вони пришлють сюди, вгору по схилу, Донела, мого молодшого і єдиного живого сина, або його доньку Ліру з братом, аби мене поквапити. Я відкидаю билинку гірчака, яку перед цим жував. На горизонті з'являється якийсь натяк на тінь. Можливо, хмара. А можливо, найперші з островів, які інстинкт і північний вітер штовхає назад, до великої смуги екваторіальних мілин, звідки вони відпливали. Не має значення.

«Сірі, чи все я роблю правильно?»

Відповіді немає, а часу все менше.

Інколи Сірі здавалася такою невігласкою, аж страшно.

Вона нічого не знала про моє життя без неї. Інколи вона щось запитувала, проте часом мені складно було зрозуміти, чи її взагалі цікавлять відповіді. Я годинами пояснював їй дивоглядну фізику, що рухала наші спін-зорельоти, але вона, здається, нічого не розуміла. Одного разу, після того, як я докладно, до найменших дрібниць пояснив їй різницю між їхнім древнім кораблем-«ембріоносцем» та «Лос-Анджелесом», Сірі просто спантеличила мене своїм питанням: «Але чому моїм предкам знадобилося вісімдесят років, аби долетіти до Мауї-Заповітної, а ти можеш добратися за сто тридцять днів?» Вона геть нічого не зрозуміла.

Її знання історії було, м'яко кажучи, мізерним. Сірі сприймала Гегемонію та Всемережжя так само, як дитина оцінює фантастичний світ приємного, проте досить ідіотського міфу; інколи їй було настільки байдуже, що я просто скаженів.

Вона знала все про ранні часи Гіджри (принаймні, до тієї міри, де та стосувалася Мауї-Заповітної та колоністів, і періодично ввертала в розмову якусь древню цікавинку чи фразеологізм), але нічого не тямила в реаліях епохи після Гіджри. Такі назви, як Вертоград та Вигнанці, Ренесанс чи Луз мало що для неї значили. Я згадував Салмуда Бреві чи генерала Горація Ґленнон-Гайта, і в неї з цими іменами не виникало жодних асоціацій чи спогадів. Нічогісінько.

Останній раз, коли ми бачилися із Сірі, їй було сімдесят стандартних років. Їй було сімдесят, а вона ніколи не подорожувала за межі свого світу, не користувалася «світлом+», не куштувала іншого алкоголю, окрім вина, не користувалася послугами хірурга-емпата, не ступала крізь ворота телепорту, не курила косяк, не робила собі генну модифікацію, не поєднувалася до стимсимів, не отримала формальної освіти, не проходила РНК-терапію, не чула про дзен-гностиків чи Церкву Ктиря і не літала на жодному іншому транспорті, крім старезного екранольота «Віккен», що належав її родині.

Сірі ніколи не кохалася ні з ким, окрім мене. Принаймні, так вона казала. І я їй вірив.

Це було на Архіпелазі, під час нашого Першого Возз'єднання, коли Сірі повела мене говорити з дельфінами.

Ми встали рано, аби спостерігати за світанком. Найвищі рівні дерева-будинку чудово підходили для оглядання східної частини неба, яку вибілював і знебарвлював ранок. Хвилі перистих хмар порожевіли, а відтак і море розплавилося. Над пласким горизонтом попливло сонце.

— Ходімо плавати, — сказала Сірі. Щедре навскісне проміння омивало їй шкіру і відкидало довжелезні тіні на дошки платформи.

— Я дуже втомився, — відповів я. — Давай пізніше. — Майже всю ніч ми лежали, говорили й кохалися, говорили й знову кохалися.

У світлі ранку я був спустошеним і мене трохи марудило. Сонце повзло по острову, від чого ноги мої тремтіли як у п'яниці.

— Ні, пішли зараз, — наполягала Сірі, схопила мене за руку й потягла. Я дратувався, та не протестував. На момент нашого Першого Возз'єднання їй було двадцять шість, на сім років старша від мене, проте вона своєю імпульсивною поведінкою часто нагадувала мені того підлітка, якого я всього десять місяців тому забрав із карнавалу. Її глибокий загучний сміх не змінився. Її зелені очі так само нетерпляче пронизували наскрізь. Грива довгого рудуватого волосся не змінилася. Але тіло її дозріло, наповнилося тією обіцянкою, на яку лише натякало раніше. Перса її були все ще пружні та повні, майже дівчачі, згори вкриті веснянками, які обрамлювали таку напівпрозору білизну, що крізь неї проглядався ніжно-голубий візерунок венок. Та все ж у ній було щось відмінне. Вона відрізнялася.

— Ти збираєшся до мене приєднатися чи просто так сидітимеш і витріщатимешся? — спитала Сірі. Вона скинула халат, коли ми спустилися на найнижчу платформу. Наш кораблик був усе ще пришвартований до доку. Від вранішнього бризу над нами почали надиматися парусні крони. Останні кілька днів, коли ми ходили плавати, Сірі наполягала, що носитиме купальник. Тепер вона була без нього. Її пипки набубнявіли під прохолодним вітерцем.

— А ми не відстанемо? — запитав я, глянувши скоса на вітрила, що вже лопотіли. У попередні дні ми чекали, коли острів близько полудня входив у смугу штилю й зупинявся, а море було наче дзеркало. Тепер же стебла-снасті туго напнулися, а жорстке листя наповнилося вітром.

— Ой, не кажи дурниць, — відрізала Сірі. — Ми завжди можемо схопитися за кіль-корінь і поплисти вслід. Або за живильну стеблину. Давай! — вона кинула мені осмотичну маску і вдягла свою. Через прозору плівку здавалося, ніби її обличчя вкрите олією. Із кишені халата, який вона вже скинула, Сірі дістала грубий медальйон і повісила собі на шию. На тлі її шкіри метал виглядав темним і тьмяним.

— Що це? — поцікавився я.

Вона не підняла маску, аби відповісти. Натомість закріпила на шиї ком-струни і простягнула мені навушники. Звук її голосу став металевим.

— Диск-перекладач, — пояснила вона. — Я думала, ти знаєш усе про такі ґаджети, Меріне. Ну ти й черепаха.

Вона тримала диск між грудьми однією рукою і ступила у воду з острова. Коли вона пірнала, перш ніж опуститися на глибину, над хвильками показалися світлі півкулі її попки. А за кілька секунд вона перетворилася лише у розмиту білу пляму у воді. Я натягнув свою маску, добре припасував ком-струни і занурився у море.

Дно острова видавалося темною плямою на стелі з кришталевого світла. Товсті живильні стебла я сприймав дещо з острахом, хоча Сірі у повній мірі демонструвала мені, що будь-що, крупніше від дрібного зоопланктону, навіть зараз схожого на пил у покинутій залі, їх абсолютно не цікавило. Кіль-корені, наче викривлені сталактити, звисали на сотні метрів у багряні глибини.

Острів рухався. Я спостерігав легке посмикування відростків, коли вони пропливали повз. На відстані десяти метрів наді мною заграла на сонці хвиля. На якусь мить мені забракло повітря. Гель у масці душив мене так само, як би це була вода. А тоді я розслабився, і повітря вільно поплило мені в легені.

— Глибше, Меріне, — почувся голос Сірі. Я закліпав — повільно, оскільки маска пристосовувалася до моїх очей, — відтак побачив, що Сірі заглибилася ще на двадцять метрів. Вона схопила кіль-корінь і без жодних зусиль пливла над прохолодними глибокими течіями, куди не сягало світло. Я подумав про всю ту кількакілометрову товщу води піді мною, про речі, що можуть там ховатися, невідомі, незбагненні для колоністів. Подумав про темряву і глибини, і мої яєчка мимоволі стиснулися.

— Пливи сюди, вглиб, — голос Сірі прозвучав мені у вухах комашиним дзижчанням. Я повернувся і відштовхнувся від води. Сила виштовхування тут була меншою, ніж на Старій Землі, проте все одно пірнути так глибоко мені коштувало зусиль. Маска врівноважувала тиск і рівень азоту, проте я відчував, як вода тисне на шкіру і вуха.

Врешті я перестав гребти, схопився за кіль-корінь і з силою відштовхнувся, аби заглибитись до рівня Сірі.

Ми дрейфували пліч-о-пліч у тьмяному світлі. Сірі зараз нагадувала привида: довге волосся звилося в ореол винового кольору, а голубувато-зелені промені підсвічували бліді мазки її тіла. Поверхня моря видавалася просто недосяжною. Через V-подібний розріз хвиль та нешвидкий плин пагонів я зрозумів, що острів став рухатися швидше, бездумно направляючись до інших пасовиськ, до віддалених вод.

— А де... — почав я.

— Шшшш, — зашипіла Сірі. Вона покрутила в руках медальйон. І тепер я почув писки, трелі, свист, муркотіння і відлуння криків. Глибини раптом наповнилися чудною музикою.

— О Господи! — промовив я, коли Сірі під'єднала наші ком-струни до перекладача і мої слова транслювалися як свист і гул.

— Привіт! — вигукнула вона, і перекладене вітання залунало із передавача як швидкий пташиний свист, що зісковзнув до ультразвуку.

— Привіт! — промовила знову.

А за кілька хвилин припливли познайомитися дельфіни.

Вони ковзнули повз нас, навдивовижу величезні, тривожно-величезні; їхні тіла у пітьмавому світлі виглядали м'язистими і ніби вкритими олійною плівкою. Один здоровенний дельфін проплив у метрі від нас, не зводячи з мене темного ока, і в останній момент, розвертаючись, обігнув нас стіною і показав біле черево. Одним помахом широкого хвостового плавця він здійняв такі коливання, що це змусило мене повірити у силу цієї тварини.

— Привіт! — сказала Сірі, але прудкий силует зник вдалині, і запала раптова тиша. Сірі вимкнула перекладач. — Хочеш із ними поговорити? — запитала вона.

— Звісно.

Та я сумнівався. Більш ніж три століття ми намагалися розпочати діалог між людиною та морським ссавцем. Колись Майк розповідав, що мисленнєва структура цих двох осиротілих видів зі Старої Землі занадто відмінна, а спільного занадто мало. Один експерт періоду до Гіджри колись писав, що розмови з дельфіном чи морською свинею настільки ж продуктивні, що й із однорічною дитиною. Обидві сторони зазвичай отримують насолоду від процесу і відбувається певна імітація спілкування, проте жодна сторона не отримує від процесу нових знань. Сірі знову ввімкнула перекладач. «Привіт!» — промовив я.

Спливала хвилина тиші, а тоді наші навушники сповнилися дзижчання, якому море вторувало пронизливими криками.

відстань/камбала-немає/привіт-звук?/поточний пульс/обпливи мене/весело?

— Що за єресь? — запитав я Сірі, і перекладач процвірінькав моє запитання. Вона розпливлася у посмішці під осмотичною маскою.

Я спробував ще раз: «Привіт! Вітання з... е-е-е... з поверхні. Як справи?»

Великий самець. Припускаю, то був самець... повернув і помчав до нас, наче торпеда. Він звивався у воді вдесятеро швидше, ніж плив би я навіть за умови, що не забув би зранку натягнути ласти. На якусь мить мені здалося, що він збирається нас протаранити, і я підняв коліна і міцно притисся до кіль-кореня.

А тоді він прошмигнув повз нас і поплив угору ковтнути повітря, поки ми з Сірі крутилися у хвилях, що він здійняв своїм хвостом і високочастотними криками.

камбала-немає/їжа-немає/плавати-немає/гратися-немає/радість-немає

Сірі вимкнула перекладач і підпливла ближче. Вона легко взяла мене за плечі, поки я тримався правою рукою за кіль-корінь. Ми дрейфували у теплій воді, і наші ноги торкалися. Над нами проплив табунець дрібних багряних риб-воїнів, а поодаль кружляли темні обриси дельфінів.

— Наговорився? — запитала вона, поклавши руку мені на груди.

— Ще одна спроба, — Сірі кивнула і знову повернула вимикач диска. Нас знову прибило одне до одного течією. Вона обійняла рукою мене за спину.

— Для чого ви пасете острови? — поцікавився я у силуетів із носами у формі пляшки, які кружляли у нерівному світлі. — Що вам дає перебування поблизу островів?

звуки зараз/старі пісні/глибокі води/Великі голоси-немає/ Акула-немає/старі пісні/нові пісні

Тіло Сірі тепер повністю торкалося мого. Її ліва рука стисла мене сильніше. «Великі голоси — це були кити», — прошепотіла вона. Її волосся звивалося стрічками.

Правою рукою ковзнула вниз і ніби здивувалася тому, що там намацала.

— Ви сумуєте за Великими голосами? — спитав я у тіней.

Відповіді не було. Сірі обвила мої стегна ногами.

Поверхня, ніби чаша киплячого світла, вивищувалася над нами на сорок метрів.

— За чим із океанів Старої Землі ви сумуєте найбільше? — поставив я запитання.

Лівою рукою я притягнув Сірі ближче до себе, опустив руку вниз, по вигину спини, до сідничок і міцно їх стиснув.

Дельфінам, що кружляли навколо, ми, певно, видавалися єдиним створінням. Сірі припинялася наді мною, і ми стали єдиним створінням.

Диск-перекладач ковзнув Сірі на плече. Я потягнувся за ним і хотів вимкнути, та раптом зупинився, оскільки відповідь нетерпляче задзижчала нам у вухах.

сумувати Акула/сумувати Акула/сумувати Акула/сумувати Акула/Акула/Акула/Акула

Я вирубив диск і струснув головою. Нічого не зрозумів. Як багато я не розумів. Я заплющив очі. Ми з Сірі ніжно рухалися у ритмі течії й у нашому власному, а дельфіни ширяли поруч, і темп їхніх голосів знизився до сумних трелей древньої жалоби.

Ми з Сірі спустилися з пагорбів і повернулися на карнавал аж перед світанком наступного дня. Цілу ніч і цілий день ми блукали схилами, їли з незнайомцями у шатрах з помаранчевого шовку, купалися разом у крижаних водах Шреї і танцювали під музику, що ніколи не переставала грати для безкінечної низки плавучих островів. Ми були голоднющі.

Я прокинувся на світанку, а Сірі не було. Повернулася вона незадовго до сходу місяця на Мауї-Заповітній. Розповіла, що її батьки відправилися із друзями на кілька днів у подорож на повільному житловому кораблику і лишили у Висадці сімейний екраноліт. Тепер ми просувалися від одного танцмайданчика до іншого, від ватри до ватри назад у центр міста. Ми планували полетіти на захід, у маєток її родини біля Февароне.

Уже було дуже пізно, та на громадській площі Пристані усе ще залишалася групка гуляк. Я був щасливим до безтями. Мені було дев'ятнадцять, я був закоханий, тому і без того невисока сила тяжіння у 0,93 відсотка від стандартної видавалася мені ще слабшою. Здавалося, я можу злетіти.

Я міг гори перевернути.

Ми зупинилися біля кіоску і купили пончиків і чорної кави. Раптом мене пройняла думка і я запитав:

— Звідки ти дізналася, що я матрос?

— Тихше, друже Меріне. Їж свій мізерний полуденок. Коли ми доберемося до вілли, я приготую тобі справжній «повноденок».

— Та ні, я серйозно, — наполягав я і витер з підборіддя поливку уже далеко не чистим рукавом костюма арлекіна. — Вранці ти казала, що ще вчора ввечері відразу зрозуміла, що я з корабля. З чого ти це виснувала? З мого акценту? З костюма? Ми з Майком бачили й інших, одягнутих так само.

Сірі розсміялася і відкинула волосся назад.

— Радій просто, що це я тебе розкусила, Меріне, любове моя. Якби на моєму місці був мій дядько Ґрешам чи хтось із його друзів, проблем би ти не скараскався.

— Правда? Чому так? — я взяв ще одне смажене кілечко, а Сірі за нього заплатила. Тоді пішов за нею крізь натовп, що почав уже рідшати. Незважаючи на всю цю довколишню колотнечу і музику, я відчув, як на мене навалюється втома.

— Вони Сепаратисти, — відповіла дівчина. — На днях дядько Ґрешам виголосив промову перед Радою, спонукаючи усіх боротися, а не погоджуватися на те, аби нас проковтнула ваша Гегемонія. Заявив, що знищить ваш телепорт до того, як той знищить нас.

— Правда? — здивувався я. — А він не сказав, як збирається це зробити? Останнє, що я чув, — вам навіть з власної планети немає чим вибратися.

— Ні, і за останні п'ятдесят років ми нікуди й не літали, — відказала вона. — Проте це лише підкреслює всю нераціональність Сепаратистів.

Я кивнув. Шкіпер Сінгх та радник Тальмін нас інструктували про так званих Сепаратистів Мауї-Заповітної. «Звичайна коаліція колоніальних шовіністів і ретроградів, — так їх назвав Сінґх. — Це ще одна причина, чому ми просуваємося так повільно і розвиваємо торговельний потенціал до того, як завершуємо будівництво телепорту. Всемережжя не хоче передчасно відкривати двері цим гевалам. І такі угрупування, як Сепаратисти, — це ще одна причина заселяти команду та будівельників куди подалі від чортових селюків».

— Де твій екраноліт? — спитав я. Площа швидко пустішала. Більшість музикантів спакували свої інструменти на ніч. У траві та на бруківці, між сміттям та згаслими ліхтарями хропли різнобарвні костюмовані гурти.

Лишилося усього кілька острівців веселощів, якісь групки танцювали повільні танці під одиноку гітару, а хтось горлопанив собі п'яну пісню. Я одразу побачив Майка Ошо, кольорового блазня. Маски на ньому давно вже не було, а попід руки він тримав двох дівчат. Він намагався навчити захоплену, проте вже неадекватну аудиторію шанувальників «Гава нагіли». Хтось із компанійки спіткнувся, і всі попадали. Майк під загальний регіт підняв їх копняками, і вони почали знову, незграбно стрибаючи під його бас-профундо.

— Ось він, — показала Сірі на невелику шеренгу екранольотів, припаркованих біля головної контори. Я кивнув і помахав Майку, та він був занадто заклопотаний своїми двома дамами, аби мене помітити. Ми з Сірі перейшли площу і потрапили у тінь старої будівлі, коли почули крики.

— Матросе, озирнися, ти гегемонський сучий сину!

Я заціпенів, а тоді розвернувся, стиснувши кулаки, проте поруч нікого не було. Шість молодиків спустилися сходами з трибуни і півколом оточили Майка. Попереду стояв високий, стрункий і неймовірно вродливий юнак. На вигляд — двадцять п'ять чи двадцять шість, по шовковому багряному костюму, що підкреслював його фігуру, розсипалися біляві кучері. У правій руці він тримав метрового меча — ймовірно, із гартованої сталі.

Майк повільно повернувся. Навіть з відстані я бачив, як у нього тверезішають очі, коли до нього почало доходити, що відбувається. Жінки по боках від нього та молодики з його компанії загиготіли, ніби хтось сказав щось смішне.

Проте Майк не зітер з обличчя п'яної посмішки.

— Ви до мене звертаєтеся, пане? — поцікавився він.

— Я звертаюся до тебе, ти, сину гегемонської курви, — просичав лідер групи. Його привабливе обличчя перекосила глузлива гримаса.

— Це Бертол, — прошепотіла Сірі. — Мій кузен, молодший син Ґрешама. — Я кивнув і вийшов із тіні.

Сірі вхопила мене за руку.

— Ви вже двічі недобре згадали мою матір, пане, — промовив Майк, язик у нього заплітався. — Чи вона або я вас якимось чином образили? Якщо так, я дуже перепрошую. — Майк так низько вклонився, що дзвіночки на його ковпакові майже торкнулися землі. Народ з його компанійки зааплодував.

— Твоя присутність мене ображає, виблядку гегемонський. Від твоєї жирної туші тут смердить.

Майк комічно звів брови. Юнак у костюмі риби поруч із ним махнув рукою:

— Ой, ну перестань, Бертоле, він же просто...

— Заткнися, Феріку. Я із жирним засранцем говорю.

— Засранцем? — повторив Майк, брови у нього все ще були високо здійняті. — Оце я прилетів за двісті світлових років, аби мене називали засранцем? Навряд це вартувало. — Він елегантно розвернувся, відчіпляючи при цьому від себе панночок. Я хотів приєднатися до Майка, та Сірі міцно повисла на моїй руці й тихо молила цього не робити. Коли я звільнився, то бачив, що Майк усе ще посміхається, клеючи дурня. Проте ліва рука нишпорила у великій кишені сорочки.

— Дай йому свого меча, Крегу, — гаркнув Бертол. Один із юнців кинув Майку зброю ефесом вперед. Майк спостерігав, як вона підлетіла у повітря і з грюкотом приземлилася на бруківку.

— Ти, певно, жартуєш, — сказав Майк тихим і раптово тверезим голосом. — Ти дурний кізяк. Ти, правда, вирішив, що я тут із тобою в дуелі гратимусь, бо у тебе встає від захоплення цих селюків?

— Підніми меча, — рикнув Бертол, — бо, клянуся Богом, я тебе на місці порубаю, — і зі спотвореним люттю обличчям він кинувся вперед.

— Іди в сраку, — відповів Майк. У руці в нього була лазерна ручка.

— Ні! — закричав я і кинувся на світло. Такою ручкою будівельники робили позначки на балках з армованого сплаву.

А тоді усе відбулося дуже швидко. Бертол зробив іще один крок, а Майк майже незумисне блимнув по ньому зеленим променем. Колоніст звереснув і відстрибнув, а на грудях його шовкової сорочки димився чорний діагональний розріз. Я зволікав. Майк увімкнув на ручці найслабший режим. Двоє посіпак Бертола вийшли вперед, і Майк різонув світлом їм по ногах. Один упав на коліна й вилаявся, а інший відскочив, лементуючи й тримаючись за литку.

Почав збиратися натовп. Вони зареготали, коли Майк зняв свого блазневого ковпака і вклонився знову.

— Щира дяка від мене і моєї матусі, — кривлявся він.

Кузен Сірі оскаженів від гніву. Його губи та підборіддя вкривала піна. Я проштовхався крізь гурт і встав між Майком та високим колоністом.

— Слухайте, усе добре, — сказав я. — Ми вже йдемо. Нас уже немає.

— Що за чорт, Меріне, відвали, — обурився Майк.

— Усе добре, — повторив я і повернувся до нього. — Я тут із дівчиною, її звуть Сірі. У неї є...

Бертол зі своїм мечем рвонув повз мене. Лівою рукою я вхопив його за плече і відкинув назад. Він важко звалився у траву.

— От дідько! — буркнув Майк, відступив на кілька кроків і сів на кам'яну сходинку. На обличчі у нього читалася втома і легка огида. — От чорт, — вів він далі тихо. На одному з чорних клаптиків його різнобарвного костюма арлекіна зліва з'явилася коротка червона риска. На моїх очах вузький розріз просяк кров'ю, що заюшила широкий живіт Майка Ошо.

— О Господи, Майку! — я відірвав шмат тканини від своєї сорочки і спробував зупинити потік. Я забув усі основи першої допомоги, яким нас навчали ще на матроському вишколі. Я схопився за зап'ясток, але комлоґа там не було. Ми їх залишили на «Лос-Анджелесі».

— Усе не так погано, Майку, — випалив я, задихаючись. — Це лише маленька подряпина. — Кров стікала мені по руці та зап'ястку.

— Та й того вистачить, — простогнав Майк здавленим від болю голосом. — Чорт! Сраним мечем. Ти повіриш, Меріне? Зарізаний у повному розквіті сил паршивим ножичком зі смердючої дешевої опери. От чорт, так болить!

— Копійчаної опери[190], — відказав я і змінив руку. Шмата уже геть просякла.

— Знаєш, в чому твоя проблема, Меріне? Ти скрізь вставляєш ці свої п'ять копійок, — Майк застогнав від болю. Обличчя його сполотніло, а тоді стало сірим. Він поклав підборіддя на груди й важко задихав. До біса все це, пацане. Пішли додому, га?

Я озирнувся через плече. Бертол із компанією повільно віддалялися. Натовп навколо стовбичив, шоковано витріщаючись.

— Покличте лікаря! — крикнув я. — Приведіть сюди медиків! — Двоє чоловіків кинулися бігти. Сірі десь зникла.

— Почекай! Почекай! — раптово вигукнув Майк сильнішим голосом, наче забув щось важливе. — Хвилинку, — промовив він і помер.

Помер. Помер насправді. Невідворотно помер. Рот його непристойно відкрився, а очі закотилися, виднілися лише білки. За хвилину кров перестала шурувати з рани.

Кілька скажених секунд я посилав у небо прокльони. Я бачив, як по блідому зоряному полотну рухався «Лос-Анджелес», і розумів, що якби я доставив Майка туди за кілька хвилин, його б повернули до життя. Натовп відійшов подалі, поки я лютував і кричав на зірки.

Врешті я озирнувся на Бертола і проревів: «Ти!»

Молодик зупинився у дальньому кінці площі. Обличчя його було мертвотно блідим, і він просто мовчки витріщався.

— Ти! — вигукнув я знову. Я підняв із землі лазерну ручку, увімкнув її на максимум і пішов на Бертола та його друзів, котрі застигли в очікуванні.

Пізніше крізь марево криків і паленої плоті я якимось чином розчув, як посеред людної площі, здіймаючи навколо хмари пилюки, приземлюється екраноліт Сірі і вона наказує мені сідати. Ми полетіли подалі від вогнів і божевілля. Прохолодний вітер здував мені з шиї мокре волосся.

— Ми летимо на Февароне. Бертол був п'яний. Сепаратисти — всього лише нікчемна розлючена групка. Розправи не буде. Ти залишишся зі мною, поки Рада проводитиме слідство.

— Ні, — заперечив я. — Сядь тут, — я показав на клаптик землі неподалік від міста.

Сірі хоча й протестувала, проте приземлилася. Я окинув оком брилу, аби упевнитися, що рюкзак нікуди не зник, і вибрався з екранольота. Сірі ковзнула по сидінню за мною і притягла до себе моє обличчя: «Меріне, коханий мій». Губи її були теплими, рот ледь привідкритий. Але я нічого не відчував. Моє тіло геть заціпеніло. Я відступив і помахав їй. Вона відкинула назад волосся і дивилася на мене зеленими, сповненими сліз очима. Відтак, підсвічений першими вранішніми променями, екраноліт піднявся у повітря, повернувся і помчав на південь.

«Хвилинку», — ледь не вихопилося у мене. Я сів на камінь, підібгав ноги й кілька разів нервово схлипнув. Тоді підвівся і запустив лазерну ручку вниз, у прибій. Витяг наплічник і вивернув на землю його вміст.

Килимка не було.

Я знову присів, уже геть вичавлений. Не міг ні сміятися, ні плакати, ні навіть кудись іти. Зійшло сонце, а я все сидів. Так мене і застав екраноліт корабельної служби безпеки, що через три години тихо приземлився поруч.

— Батьку, батьку! Вже пізно.

Я розвертаюся і бачу позаду Донела. Він у синьо-золотій мантії члена Ради Гегемонії. Його лисина розпашіла і вкрита крапельками поту. Донелу всього лише сорок три, але виглядає він на значно старший вік.

— Будь ласка, батьку, — каже він. Я киваю і підводжуся, обтрушуючи траву і дерен. Ми разом підходимо до входу у гробницю. Юрба наблизилася ще ближче. Поки натовп неспокійно переминається з ноги на ногу, під ногами скрипить жостір. — Мені зайти із тобою, батьку? — питає Донел.

Я на хвильку спиняюся, щоби поглянути на цього немолодого незнайомця і мого сина. У ньому майже нічого немає ні від Сірі, ні від мене. Обличчя дружнє, згарячіле та напружене через відповідальність моменту. Я відчуваю у ньому неприкриту щирість, яка в деяких людей часто посідає місце розуму. Я не можу не порівнювати цього лисуватого цуцика з Алоном, кучерявим, мовчазним чорнявцем із сардонічним усміхом. Проте Алон загинув тридцять три роки тому, від холодної зброї у дурній сутичці, яка не мала до нього жодного відношення.

— Ні, — кажу я. — Піду сам. Дякую, Донеле.

Він киває і робить крок назад. Над головами зосередженого натовпу лопотять вимпели. Моя ж увага прикута тепер до могили.

Вхід запечатано. На дверях сенсорний замок. Мені потрібно лише торкнутися його.

За останні пару хвилин я вже встиг надумати собі цілу фантазію, яка порятує мене від усе дужчого суму в душі та низки подій навколо, відлік яким дав саме я. Сірі не померла. На останній стадії хвороби вона покликала лікарів і кілька техніків, котрі залишилися в колонії, і вони всі разом відремонтували стародавню камеру для гібернації, що стояли на старожитніх кораблях-«ембріоносцях» два століття тому. І тепер Сірі просто спить. Ба більше, багаторічний сон дивним чином повернув їй молодість. Я її розбуджу, і переді мною постане Сірі, яку я пам'ятав із перших днів нашого знайомства. Ми разом вийдемо на осоння, і коли відкриються ворота телепорту, першими в них зайдемо.

— Батьку?

— Так. — Я роблю крок уперед і прикладаю долоню до дверей у склеп. Тихо дзижчить електромотор, і біла кам'яна плита від'їжджає вглиб. Я нахиляю голову і заходжу до гробниці Сірі.

— Прокляття, Меріне, закріпи ж ти цей кінець, поки не шубовснув через нього за борт. Хутчіше! — Я поквапився. Вогкий канат було складно мотати в бухту і ще складніше зав'язувати. Сірі огиджено похитала головою і перехилилася, щоби водноруч самостійно намотати булінь[191].

Це було наше Шосте Возз'єднання. Я на три місяці спізнився до її дня народження, але понад п'ятсот людей влаштували їй найсправжнісіньке святкування. У своїй сорокахвилинній промові Генеральна директриса Речі Спільної зичила їй щастя-здоров'я. Якийсь поет зачитав найсвіжіші поезії до Любовного циклу сонетів. Посол Гегемонії презентував їй сувій і нове судно, маленький підводний човен із термоядерним рушієм — першим дозволеним на Мауї-Заповітній.

У Сірі було ще вісімнадцять інших кораблів. Дванадцять належали до її флотилії швидких катамаранів, з допомогою яких велася торгівля між мандрівним Архіпелагом та домашніми островами. Два — це прекрасні яхти для перегонів, якими користувалися лиш двічі на рік, щоби виграти Регату Засновників і Заповітний Критеріум[192]. Решта чотири — древні рибальські човни, затишні й недолугі, добре доглянуті і заледве більші від шаланди.

Попри ті дев'ятнадцять кораблів Сірі, ми зупинилися на риболовецькому човні «Джинні Пол». Останні вісім днів ми ловили рибу на шельфі Екваторіальних відмілин, і наш екіпаж у складі двох осіб закидав і витягував неводи, бродив по коліна в смердючій рибі та по хрустких трилобітах, борсаючись у всьому цьому при кожній хвилі, закидав і витягував неводи, стояв на вахті і спав, наче виморена дітлашня, під час коротких перерв на відпочинок. Мені ще не виповнилося і двадцяти трьох. Я вважав, що навиклий гарувати на борту «Лос-Анджелеса», та мав звичку щодругої зміни займатися на тренажерах у капсулі із силою тяжіння в 1,3 раза більшої від стандарту. Однак зараз мої руки-ноги нили від натуги, а на руках поміж мозолями я натер водянки. Сірі ж щойно відзначила сімдесятиріччя.

— Меріне, біжи на ніс та зариф мені фок! Потім візьмеш рифи і на клівері[193], спустишся вниз і займешся бутербродами. І не шкодуй гірчиці.

Я кивнув і пішов уперед. Півтори доби ми грали в хованки зі штормом: коли могли, виривалися вперед, а коли він нас наздоганяв, то розверталися і приймали своє покарання. Спершу це здавалося захопливим, приємним перепочинком після нескінченного закидання, витягання та церування неводів. Проте вже після кількох годин адреналінова гарячка поступилася місцем неспинній нудоті, слабкості і жахливій утомі. А буря і не думала вщухати. Хвилі підросли до шести метрів і вище. «Джинні Пол» важко сунула по морю, ніби широкозада дама, якою вона, по суті, і була. Вода потрапляла всюди. Я промок до кісток навіть під трьома шарами дощовиків. Ну, а Сірі насолоджувалася відпусткою, на яку вона так довго чекала.

— Це ще тільки цвіт, — казала вона найтемнішої години ночі, коли хвилі перелітали через палубу і гатили у пошрамований пластик кубрика. — Бачив би ти сезон мусонів.

Хмари й далі низько засотували небо, зливаючись із сірими водами на обрії, але хитавиця послабилася до майже лагідних п'ятифутових перекатів. Я намастив гірчицею бутерброди зі смаженою яловичиною і налив гарячу каву в два дебелі білі горнятка. Мабуть, її було простіше не розлити у невагомості, ніж піднімаючись трапом на палубу розгойданого судна. Сірі обійшлася без коментарів, коли забрала в мене свою неповну чашку. Ми трошки посиділи в тиші, смакуючи перекусом та пекучою рідиною. Я став до штурвала, поки Сірі спустилася в кубрик за новою порцією. Сірий день майже непомітно переходив у ніч.

— Меріне, — проказала вона мені, віддавши моє горнятко та присівши на довгу лаву з м'якими сидіннями, яка по периметру оперізувала кубрик, — що станеться, коли відкриють телепорт?

Питання мене подивувало. Ми майже ніколи не говорили про час, коли Мауї ввійде до складу Гегемонії. Я подивився на Сірі і раптом очманів від того, якою древньою вона тоді здалася. Обличчя — мозаїка зморщок і тіней. Прекрасні зелені очі потонули в похмурих колодязях, а гострі краї вилиць скидалися на леза ножів, що випинаються з-під крихкого пергамену. Сиве волосся вона ніколи не відпускала довгим, і тепер, мокре, воно гороїжилося. Шия та зап'ястки стали схожими на вузлуваті шнурівки, що стирчали з-під безформного светра.

— Ти про що? — спитав я.

— Що станеться, коли відкриють телепорт?

— Сірі, ти ж у курсі, що розказує Рада. — Я говорив голосніше, бо вона стала недочувати на одне вухо. — Почнеться нова ера торгівлі і технологій для Мауї-Заповітної. Ви більше не будете прив'язані до цієї маленької планети. Коли ви набудете статусу громадян, перед вами відкриються всі телепорти.

— Так, — кивнула Сірі. Її голос був утомленим. — Я вже все це знаю. Але що станеться? Хто першим до нас прийде?

— Мабуть, нові дипломати, — здвигнув я плечима. — Фахівці-міжнародники. Антропологи. Етнологи. Морські біологи.

— А потім?

Я на мить змовк. Стемніло. Море майже заспокоїлося. Поночі проти неба світилися червоні та зелені ходові вогні. Я відчув ту саму бентежність, що й два дні тому, коли на обрії вигулькнула стіна шторму.

— Наступними заявляться місіонери. Нафтовики-геологорозвідувальники. Морські агрономи. Забудовники.

Сірі сьорбала каву.

— Мені здавалося, ваша Гегемонія давно вже пройшла стадію нафтової економіки.

Я засміявся і закріпив штурвал.

— Ніхто й ніколи не проходить стадію нафтової економіки. Принаймні поки ще є нафта. Так, ми її тепер не спалюємо, якщо ти це мала на увазі. Але ж вона все одно грає велику роль у виробництві пластмас, синтетики, харчових основ, кероїдів[194]. Двомстам мільярдам людей пластику потрібно до гибелі.

— А на Мауї-Заповітній багато нафти?

— О, так. — Я більше не сміявся. — Тільки під Екваторіальним шельфом залягають мільярди барелів.

— Як же вони до них доберуться, Меріне? Платформи?

— Ага. Платформи. Субмарини. Підводні колонії, які обслуговуватимуть генно модифіковані робітники із Моря Безкрайого.

— А як же плавучі острови? — запитала Сірі. — Вони ж повинні щороку повертатися на мілини, щоби годуватися синьою ламінарією та для розмноження. Що буде з островами?

Я ще раз зітнув плечима. Я випив забагато кави, яка залишила гіркий присмак у роті.

— Не знаю, — відказав я. — З екіпажем діляться далеко не всією інформацією. Але ще під час першого заходу Майк одного разу підслухав, що планується віддати під забудову стільки островів, скільки подужають, тому деякі захистять.

— Під забудову? — в голосі Сірі вперше звучало здивування. — Як же можна забудувати острови? Навіть Перші Сім'ї мають просити дозволу у Морського народу, щоби звести там затишні будинки на деревах.

Я всміхнувся, коли знову почув із вуст Сірі, як місцеві називають дельфінів. Колоністи Мауї-Заповітної геть як діти, коли мова заходить про тих дельфінів, хай їм грець.

— Плани вже погоджено. Відносно великих плавучих островів, на яких можливе будівництво, разом сто двадцять вісім тисяч п'ятсот сімдесят три. Права оренди на них уже всі розпродані. Дрібніші найпевніше знищать. Домашні острови реконструюють під туристичні цілі.

— Туристичні цілі, — луною відгукнулася Сірі. — Скільки людей із Гегемонії скористаються телепортом, щоби побувати у нас... із туристичними цілями?

— Хочеш сказати, спочатку? — уточнив я. — Впродовж першого року всього кілька тисяч. Допоки єдиний портал знаходитиметься лише на острові номер двісті сорок один... у Торговому центрі... пропускна здатність буде обмежена. Можливо, тисяч п'ятдесят на другий рік, коли портал з'явиться у Висадці. Тур класу люкс. Так буває завжди, коли до Мережі приймають старожитню ембріон-колонію.

— А потім?

— Після п'ятирічного випробувального терміну? З'являться тисячі порталів. Я можу собі уявити двадцять-тридцять мільйонів нових мешканців упродовж першого року повноцінного членства.

— Двадцять-тридцять мільйонів, — повторила Сірі. Світло від нактоуза[195] освітлювало її зморшкувате обличчя знизу. Досі вродливе. Але без жодних ознак гніву чи шоку, їх я чекав у парі.

— Але тоді ви вже й самі станете громадянами. Вільними подорожувати деінде по Всемережжю. Тільки нових планет на той момент очікується цілих шістнадцять на ваш вибір. Можливо, навіть більше.

— Так, — опустила своє спорожніле горнятко Сірі. Мжичка запорошила шибки позаду нас. Грубий монітор радару у рамці ручного різьблення свідчив про порожнечу моря навколо, буря минула. — Меріне, це правда, що люди в Гегемонії мають помешкання на десятках планет? Ну, тобто будинок один, а у вікнах небеса різних світів?

— Звісно, — відповів я. — Але таке не в багатьох. Мультипланетні резиденції можуть собі дозволити тільки багаті.

Сірі всміхнулася і поклала руку мені на коліно. Затилля її долоні вкривали старечі плями та сітка синіх вен.

— Але ж ти дуже багатий, правда, моряку?

— Ні, поки що ні, — відвернув я погляд.

— Зате вже скоро, Меріне, скоро. Скільки тобі ще тут, кохання моє? Менше двох тижнів, а потім політ додому до Гегемонії. Ще п'ять місяців на транспортування останніх деталей. Кілька тижнів на завершення робіт, і ти зайдеш до свого дому багатим чоловіком. Пішки зайдеш до дому, що знаходиться звідси за двісті порожніх світлових років. Що за чудернацькі думки?.. На чому я спинилася? Наскільки це реально затягнеться? Менше стандартного року.

— Десять місяців, — підтвердив я. — Триста шість стандартних днів. Триста чотирнадцять ваших. Дев'ятсот вісімнадцять змін.

— І тоді скінчиться твоє заслання.

— Так.

— І ти станеш двадцятичотирирічним багатієм.

— Так.

— Я втомилася, Меріне. Хочу спати.

Ми запрограмували румпель[196], налаштували сигнал небезпечного зближення і спустилися вниз. Вітер посилився, і старе судно із кожною новою хвилею важко спиналося на її гребінь і провалювалося вниз. Ми розляглися при тьмяному освітленні розгойданої лампи. Я першим заліз у койку та вкрився ковдрою. Ми вперше із Сірі лягали спати в один і той самий час. Пригадуючи наше останнє Возз'єднання та її сором'язливість на віллі, я очікував, що вона загасить ліхтар. Натомість цілу хвилину Сірі простояла голяка в прохолодному повітрі, опустивши тонкі руки по швах.

Час її не пошкодував, але не спотворив. Сила тяжіння зробила свою чорну справу із персами та сідницями, і Сірі помітно схудла. Я витріщався на те, як тепер через шкіру проступали її ребра та грудина, і згадував усе ще пухкого в ті дні шістнадцятирічного підлітка з теплою, оксамитовою на доторк шкірою. У морозному світлі лампи, що гойдалася на стелі, я не зводив погляду з обвислої плоті жінки, пригадуючи місячне сяйво на її персах-бруньках. І все ж таки напрочуд, навдивовижу я розумів, що переді мною та сама Сірі.

— Посунься, Меріне. — Вона сковзнула на койку поруч. Простирадла холодили шкіру, але під грубою ковдрою було затишно. Я вимкнув світло. Крихітний кораблик розмірено погойдувався у такт із диханням моря. До мене долинало співчутливе рипіння щогл і такелажу. Вранці ми закидатимемо неводи, витягатимемо неводи і церуватимемо їх, але зараз час спати. Я почав куняти під удари хвиль по дереву.

— Меріне?

— Так.

— Що станеться, якщо Сепаратисти нападуть на туристів із Гегемонії або нових мешканців?

— Я гадав, усіх Сепаратистів силоміць виселили на острови.

— Виселили. Але раптом вони стануть чинити опір?

— Гегемонія надішле Збройні сили, які дадуть Сепаратистам конкретної прочуханки.

— А якщо вони нападуть на сам телепорт?.. Знищать його ще недобудованим?

— Неможливо.

— Так. Знаю. Але все ж таки.

— Тоді за дев'ять місяців «Лос-Анджелес» повернеться разом із військами Гегемонії, які перейдуть до стадії прочуханки для Сепаратистів... чи будь-кого іншого на Мауї-Заповітній, хто надумає заступити їм шлях.

— Дев'ять місяців польоту, — сказала Сірі. — Одинадцять наших років.

— Хоч круть, хоч верть, але повернення неминуче, — промовив я. — Поговорімо про щось інше.

— Гаразд, — погодилася Сірі, та ми не говорили. Я слухав порипування і зітхання корабля, а вона пригорнулася до мене. Її голова лежала на моїм плечі, і вона так глибоко дихала, що мені здалося, наче Сірі заснула. Та я і сам практично задрімав, коли раптом її тепла рука сковзнула вгору по моїй нозі і взяла мене в жменю. Я подивувався, поворушився і здерев'янів. На питання, що я не подужав поставити, Сірі навпошепки відповіла:

— Ні, Меріне, для цього ніхто і ніколи не буває надто старим. Принаймні для того, аби прагнути близькості і тепла. Вирішуй сам, кохання моє. Мене вдовольнить будь-який варіант.

І я вирішив. Удосвіта ми поснули.

Гробниця порожня.

«Донеле, зайди сюди!»

Той похапцем прибігає, оточений у пустотілому просторі шарудінням своєї мантії. Гробниця порожня. Тут немає камери гібернації (та я й не очікував її побачити замість домовини), але так само не стоїть ані труни, ані саркофага. Яскрава лампа освітлює білий інтер'єр.

— Донеле, що це в біса таке? Я гадав, тут покоїться Сірі.

— Так і є, батьку.

— То де ж її поклали? На Бога, невже під плитами?

Донел протирає чоло. Я раптом згадую, що все ж таки питаю про його матір. А також те, що він майже два роки звикає із думкою, що її вже немає.

— Тобі ніхто не сказав? — питає він.

— Що сказав? — гнів і спантеличення зараз хлинуть через край. — Мене пригнали сюди з космопорту, заявивши, що могилу Сірі я маю відвідати ще до відкриття телепорту. Що?

— По своїй смерті мама заповідала кремацію. Її тлін розвіяли над Великим південним морем із найвищої платформи родинного острова.

— Тоді навіщо цей... склеп? — я уважно добираю слів. Донел чутливий.

Він знову протирає чоло і зиркає на двері. Натовп нас не бачить, але ми дуже відстаємо від графіка. Інші члени Ради вже квапляться вниз по схилу пагорба, щоби зайняти свої місця на трибуні поруч із іншими високоповажними особами. Моя некваплива скорбота сьогодні гірша від провалів у хронометражі — вона перетворилася на погану виставу.

— Мама залишила інструкції. Їх виконали. — Він торкнувся панелі всередині могили на стіні, і за нею відкривається невеличка ніша з металевою коробкою. На ній моє ім'я.

— Що це?

Донел хитає головою:

— Особисті речі, які вона тобі передала. Подробиці були відомі тільки Магрітт, а вона загинула минулої зими, так нікому про них і не переповівши.

— Гаразд, — кажу я. — Дякую. Зараз буду.

Донел зиркає на свій хронометр:

— Церемонія розпочинається за вісім хвилин. За двадцять — стартує телепорт.

— Знаю. — Насправді, я не знаю. Якась частина мене абсолютно точно в курсі, скільки ще залишається часу. — Скоро буду.

Донел, повагавшись, іде геть. Доторком руки я замикаю за ним двері на сенсорний замок. Металева коробка навдивовижу замашна. Я кладу її на кам'яну підлогу і схиляюся над нею. Коробка відкривається з допомогою дрібнішого сенсорного замка. Її покришка з'їжджає, і я зазираю у контейнер.

— А бодай мене, — тихо промовляю я. Не знаю, що я уявляв собі там знайти (якісь артефакти, ностальгійні сувеніри наших ста трьох днів, проведених разом), може, засушену квіточку якогось забутого підношення або валторнову мушлю, яку ми виловили біля Февароне... Але як таких сувенірів у коробці не було.

Натомість в ній лежав маленький ручний лазер Штайнер-Джинна, один із найпотужніших видів стрілецької зброї всіх часів. Акумулятор живиться від маленького термоядерного елемента, який Сірі, найпевніше, дістала зі своєї міні-субмарини. Від нього ж живиться і стародавній комлог — антикварний твердотільний причандал із рідкокристалічним монідиском. Індикатор заряду світиться зеленим вогником.

У коробці лежать іще два предмети. Один із них — медальйон-перекладач, яким ми користувалися так давно. А от останній мене буквально змусив роззявити з подиву рот.

— Ах ти ж маленька мерзотнице! — видихнув я. Усе стало на свої місця. І я не можу стримати посмішки. — Маленька зрадлива мерзотнице...

Охайно згорнутий, із правильно під'єднаним живленням, в ній чекав на мене килим-літун Майкла Ошо, придбаний ним на карвнельському ринку за тридцять марок. Я облишаю поки що килим, від'єдную комлог і дістаю його із коробки. Вмостившись по-турецьки на холодних каменях, я клацаю кнопками монідиска. Світло в склепі тьмянішає, і раптом переді мною вже стоїть Сірі.

Коли загинув Майк, мене з корабля не зсадили. Могли, але не зсадили. Не віддали на поталу містечкового правосуддя Мауї-Заповітної. Могли, але зробили інший вибір. Два дні я просидів під наглядом Служби безпеки, відповідаючи на їхні запитання, а одного разу — навіть на запитання шкіпера Сінгха. Мені дозволили повернутись до виконання своїх обов'язків. І чотири місяці впродовж довгого стрибка назад я мордувався убивством Майка. Я знав, що по-своєму, якимись незграбними діями посприяв цьому душогубству. Із цими думками я одбував свої зміни, у холоднім поту снив свої кошмари та міркував, чи спишуть мене на велику землю в Мережі. Мене могли просвітити, але зробили інший вибір.

Не списали. Дозволили піти у нормальну відпустку в Мережі, але заборонили відпочинок на поверхні планети в системі Мауї-Заповітної. А ще я заробив догану із занесенням в особову справу і тимчасове пониження. От вам і вся ціна Майковому життю — догана і пониження.

З усім екіпажем я пішов у тритижневу відпустку, та на відміну від решти я не планував повертатися. Я телепортнувся на Есперанс і припустився класичної помилки матроса, який відвідує рідних. Двох днів у переповненій багатоповерхівці-«картоплині» мені вистачило по зав'язку, і я перебрався на Луз, де з головою і задоволенням поринув у триденне блядування на Рю-де-Ша[197]. Коли ж похмурий настрій узяв гору, я стрибнув на Фудзі і ставка за ставкою проциндрив свої запаси марок на тамтешніх кривавих боях самураїв.

Урешті-решт я незчувся, як телепортом потрапив на Домашню станцію та сів на катер, що за два дні доставив мене на рівнину Еллада. Раніше я ніколи не був ні в Домашній системі, ні на Марсі, але й повертатися туди не збираюся. Однак десять днів, проведені там, на самоті в подорожах курними, нехорошими коридорами Монастиря, увінчалися поверненням на корабель. Поверненням до Сірі.

Час від часу в самому м'якому скафандрі та кисневій масці я виходив із червонокам'яного мегалітичного лабіринту, ставав на одному з незліченних тисяч кам'яних балконів і не міг відірвати погляду від блідої сірої зірки, що колись була Старою Землею. Інколи в такі моменти я починав думати про хоробрих і дурних ідеалістів, котрі летіли в невідому чорноту на своїх повільних і ненадійних кораблях, навантажених ембріонами та ідеологіями, зате рівною мірою убезпечених вірою та турботою. Та переважно я намагався не думати взагалі. Переважно я просто стовбичив у фіолетовій ночі і дозволяв Сірі прийти до мене. Там, у надрах Гори Наставника, де бездоганне саторі так і не опановувало куди достойніших пілігримів[198], мені вдалося його досягти завдяки спогадам про тіло неповнолітньої дівчини-дівчиська, що колись лежало поруч зі мною, а місячне проміння зривалося на нас із крил яструба Томаса, який ширяв угорі.

І коли «Лос-Анджелес» квантувався у зворотному напрямку, я піднявся на його борт разом із нею, а за чотири місяці був готовий відпрацювати свою будівну зміну, під'єднатися до своїх звичних стимсимів та проспати всю відпустку. Та до мене прийшов Сінгх.

— Ти спускаєшся на планету, — повідомив мені він. Я нічого не розумів. — За минулі одинадцять років у цих селюків прямо народилася драна легенда про те, як ви тут з Ошо наколобродили. В їхній культурі ваше нетривале вовтузіння в сіні з тією аборигенкою обросло міфами.

— Із Сірі, — поправив його я.

— Збирай манатки, — правив далі Сінгх. — Усі три тижні сидітимеш на планеті. Посол вважає, що Гегемонії від тебе на землі зараз користі більше, ніж на орбіті. Що ж, побачимо.

Світ чекав. Натовп вітав. Сірі махала. Із гавані ми вийшли під вітрилами на жовтому катамарані і рушили на південний південний схід у напрямку Архіпелагу та її родинного острова.

— Привіт, Меріне, — у мороку гробниці ширяє образ Сірі. Голограма не бездоганна — її краї розмиті. Але це Сірі. Така, якою я її бачив востаннє: волосся просто обчикрижене (про стрижку радше не йдеться), високо піднята голова, на обличчі залягли глибокі тіні. — Привіт, Меріне, кохання моє.

— Привіт, Сірі, — відповідаю я. Двері могили зачинені.

— Пробач, що не можу розділити з тобою радість Сьомого Возз'єднання. Я на нього чекала. — Сірі бере паузу і дивиться на свої руки. Образ ледве тремтить, коли проз нього пролітають порошинки. — Я ретельно обдумувала, що тобі казати в цей момент, — править вона далі. — Як це казати. Чим аргументувати. Чим настановляти. І тим не менше розумію марнотність слів. Вони вже або всі прозвучали і були почуті тобою, або говорити взагалі немає про що і найліпше цій годині пасуватиме тиша.

Із віком голос Сірі тільки покрасивішав. Повнозвучний та спокійний, такий може бути лише в людини, яка спізнала біль. Сірі поворушила руками, і вони зникли за кадром проекції.

— Меріне, кохання моє, якими ж чудними були дні наших побачень та розлук. Наскільки ж прекрасна абсурдність того міфу, що нас зв'язав. Мої дні — лиш удари серця для тебе. І я ненавиділа тебе за це. Ти був дзеркалом, що не могло брехати. Бачив би ти своє обличчя перед початком кожного Возз'єднання! Найменше, чим би ти міг в такі моменти займатися, — це приховати свій шок... принаймні ти міг би спробувати і зробити це заради мене.

Та крізь твою незграбну наївність завжди прозирало... що?., щось, Меріне. Щось, що виводить твій незрілий, твій бездумний егоїзм, маску якого тобі так вдало щастить носити, на чисту воду. Можливо, турбота. Щонайменше, повага до турботи.

Меріне, в цьому щоденнику сотні записів... боюся, тисячі... я його вела з тринадцяти років. Коли ти його дивитимешся, їх усі буде стерто, крім тих, що йдуть далі. Adieu, кохання моє. Adieu[199].

Я вимикаю комлог і хвилину сиджу в тиші. За товстими стінами гробниці звуки натовпу зовні майже не чутно. Переводжу подих і натискаю кнопку «пуск».

З'являється Сірі. Їй далеко за сорок. Я одразу впізнаю місце та час, де вона це записувала. Пам'ятаю той плащ, кулон із каменя-вугревика, і неслухняне пасмо волосся, що вибилося з-під шпильки і тепер торкається щоки. Я пам'ятаю про той день усе. То була остання доба нашого Третього возз'єднання, і ми з друзями відпочивали на узвишшях Південного Терну. Донелові було десять, і ми намагалися вмовити його з'їхати разом із нами на сніжник[200]. А він плакав. Сірі відвернулася від нас іще до того, як сів екраноліт. Коли з нього вискочила Магрітт, ми з обличчя Сірі й без того вже розуміли, що щось сталося.

Те саме обличчя зараз дивиться на мене. Розгублено вона поправляє свавільне пасмо. Очі червоні, але голосом вона володіє. «Меріне, сьогодні вони вбили нашого сина. Алонові було двадцять один, і його вбили. Ти сьогодні був таким спантеличеним, Меріне. „Як же могла статися така помилка?“ — повторював ти собі. Насправді, ти не знав нашого сина, та я бачила вираз утрати в твоїх очах, коли нам повідомили. Меріне, це не був нещасливий випадок. Якщо більше нічого не збережеться, жодного запису, якщо ти так і не зрозумієш, чому я дозволила сентиментальному міфу правити моїм народом, то нехай це знають усі: Алон загинув не випадково. Коли прибула поліція Ради, він був із Сепаратистами. Він міг утекти. Ми вдвох приготували з ним алібі. Його історії поліція повірила би. Але він вирішив лишитися.

Сьогодні, Меріне, тебе приголомшили слова, що я їх сказала перед натовпом... збіговиськом... біля посольства. Тож знай і ти, матросе — коли я сказала: „Не час виявляти гнів і ненависть“, — я саме це й мала на увазі. Не більше й не менше. Сьогодні — не час. Але наш день настане. Однозначно настане. Заповіт не приймався так легко в ті фінальні дні, Меріне. Не приймається він легко і зараз. Усі, хто позабуває, здивуються, коли настане наш день. І він настане обов'язково».

Один образ змінюється іншим, і в щербину між ними потрапляє обличчя двадцятишестирічної Сірі, яке накладене на фотографію старої жінки. «Меріне, я вагітна. Я така рада. Тебе немає п'ять тижнів, а я вже сумую за тобою. Попереду десять років твоєї відсутності. І крім того, Меріне, чому ти не запропонував мені полетіти разом із тобою? Може, я ще нікуди б і не зібралася, але я страшенно зраділа би, якби ти просто запросив. Та я вагітна, Меріне. Лікарі, кажуть, хлопчик. Я розповім йому про тебе геть усе, моє кохання. Можливо, колись ви з ним плаватимете в Архіпелаг і слухатимете пісні Морського народу, як робили це ми всі останні тижні. Можливо, тоді ти вже їх розумітимеш. Меріне, я сумую за тобою. Будь ласка, поквапся».

Голографічний образ замерехтів і смикнувся. У шістнадцятирічної дівчини розпашіле обличчя. Довге волосся каскадами спадає на голі плечі та білий пеньюар. Говорить похапцем, по щоках котяться сльози. «Матросе Меріне Аспіку, мені дуже шкода твого друга, чесно, але ти навіть не попрощався. Я набудувала таких планів про те, як ти нам допоможеш... як ми з тобою... а ти навіть не попрощався. Мені байдуже, що з тобою буде. Сподіваюся, ти повернешся до своїх смердючих, переповнених вуликів Гегемонії і згниєш там. Чхати мені, зрозумів? Насправді, Меріне Аспіку, я би не схотіла тебе бачити, навіть якби мені заплатили. Прощавай».

Вона повертається спиною, перш ніж гасне проекція. У могилі темно, але аудіо ще якусь мить триває. Тихе хіхікання, і голос Сірі — не знаю, якого віку — лунає востаннє: «Adieu, Меріне. Adieu».

«Adieu», — кажу я і натискаю пальцем на кнопку стоп.

Натовп розступається, коли я, кліпаючи очима, виходжу із могили. Я не вмію розраховувати час, і тому посмішка на моєму обличчі розпалює сердите шепотіння. Навіть тут на пагорбі чути, як із гучномовців лунають офіційні промови: «...Початок нової ери співпраці», — багатим тембром бринить голос Посла.

Я ставлю коробку на траву і дістаю килима-літуна. Юрба підходить ближче подивитися, що ж я там розгортаю. Візерунок уже вилиняв, але пілотні нитки виблискують свіжістю міді. Я вмощуюся посередині і ставлю важку коробку позаду себе.

«...І прибуватимуть іще більше, аж поки не зникнуть перепони відстані та часу».

Натовп робить крок назад, коли я проводжу пальцями у необхідній послідовності для того, щоби злетіти, і килим здіймається у повітрі на чотири метри. Тепер я добре бачу, що знаходиться за дахом гробниці. Острови повертаються назад, аби знов утворити Екваторіальний архіпелаг. Я їх бачу. Я бачу сотні островів, що їх із голодних південних акваторій жене лагідний вітер.

«...Отже, із превеликим задоволенням я замикаю цей ланцюг і запрошую вас, колоніє Мауї-Заповітна, до спільноти Гегемонії Людини».

Тонка лінія церемоніального лазера-комунікатора спалахує в напрямку зеніту. Лунають оплески, й оркестр починає грати. Я мружуся в небо саме вчасно, а тому бачу, як народжується нова зоря. Частина мене до мікросекунди знала, що тільки-но відбулося.

Кілька мікросекунд телепорт функціонував. На кілька мікросекунд і справді зникли перепони відстані та часу. А потім значні припливні сили штучної сингулярності привели в дію термітний заряд, який я закріпив на зовнішньому корпусі захисної сфери. Крихітний вибух неможливо було помітити, але за якусь секунду все більший радіус Шварцшильда вже глитав тридцять шість тисяч тонн тендітного додекаедра[201] і хутко ширився, заковтнувши кілька тисяч кілометрів навколишнього простору. І от саме це вже можна було побачити — а точніше, осліпнути, — коли мініатюрна наднова зайнялася білим огнем у полуденній блакиті неба.

Оркестр покинув грати. Люди верещать і шукають на укриття. Навіщо? При колапсі телепорту, звісно, виділлється вузький пучок рентгенівського випромінювання, але його потужності не достатньо для того, щоби проникнути крізь щедру атмосферу Мауї-Заповітної. На небі новий розчерк плазми — то «Лос-Анджелес» намагається збільшити відрив од невеличкої чорної діри, що тут же випаровувалася. Здійнявся вітер, та розхвилювалося море. Сьогодні будуть незвичні припливи.

Я хочу сказати щось глобальне, але на думку нічогісінько не спадає. Крім того, натовп зараз не в гуморі для промов. А про себе тверджу, що поміж криків та вигуків можна розчути і радісні голоси.

Я ще раз проводжу комбінацію по пілотних нитках, і килим-літун набирає швидкість над бескидом і бере курс геть із гавані. Яструб Томаса, що ледачо ширяв на пообідніх термальних потоках, у паніці залопотів крилами, щойно я наблизився до нього.

— Нехай прилітають! — кричу я йому навздогін. — Нехай прилітають! Мені буде тридцять п'ять і я буду не сам. Нехай прилітають, якщо зважаться! — Я опускаю кулак і сміюся. Вітер розвіває мою чуприну й охолоджує піт на грудях та руках.

Остуджений, я озираюся навколо і скеровую килим до найвіддаленішого острова. Не можу дочекатися, як зустрінуся з усіма іншими. І навіть більше — не можу дочекатися, як нарешті розкажу Морському народу, що Акулі настав час відвідати моря Мауї-Заповітної.

А вже згодом, коли ми виграємо всі битви і цей світ належатиме їм, я розкажу їм про неї. Я співатиму про Сірі.

І досі спадали каскади світла віддаленої космічної битви. Окрім шелестіння вітру, що ковзав укосом Твердині, надворі не чулося ані звуку. Товариство згуртувалося навколо антикварного комлогу, похилившись до нього ніби в очікуванні на продовження історії.

А її не було. Консул дістав мікродиск і поклав його до кишені.

Сол Вайнтрауб потер спинку сплячому немовляті та поцікавився в оповідача:

— Ну, ви навряд чи сам Мерін Аспік, правда?

— Ні, — похитав головою Консул. — Мерій Аспік загинув під час Повстання. Повстання Сірі.

— А звідки у вас цей запис? — спитав отець Гойт. Крізь його машкару болю всі розуміли, що історія його зворушила. — Він просто неймовірний...

— Він мені його сам передав, — відповів Консул. — За кілька тижнів до того, як накласти головою під час битви за Архіпелаг. — Чоловік обвів поглядом на спантеличені обличчя: — Я їхній онук. Сірі та Меріна. Мій батько (Донел, про якого розповідав Аспік...) став першим Радником місцевого самоврядування, коли Мауї-Заповітну прийняли до Протекторату. Згодом його обрали Сенатором, і він прослужив на цій посаді до самої смерті. Того дня на пагорбі коло могили Сірі мені було дев'ять років. У дванадцять — віці, коли інших уже приймали до збройних лав повстанців — я зустрівся вночі з Аспіком на нашому острові. Він відвів мене вбік і заборонив вступати до їхнього загону.

— А ви пішли би на війну? — запитала Брон Ламія.

— О, так. І загинув би. Як третина чоловічого населення планети, п'ята частина наших жінок. Як усі дельфіни та чимало самих островів, хоча Гегемонія і намагалася зберегти їх якомога більше неушкодженими.

— Дуже зворушливий документ, — проказав Сол Вайнтрауб. — Але чому ви опинилися тут? Навіщо це паломництво до Ктиря?

— Я ще не закінчив, — пояснив Консул. — Слухайте.

Мій батько виявився настільки ж слабким, наскільки сильною була бабуся. Гегемонія не чекала одинадцять місцевих років, щоби повернутися, і факельники її Збройних сил опинилися на орбіті планети менш ніж за п'ять літ. Батько спостерігав за тим, як вони вмить розкидали склепані нашвидкуруч кораблі повстанців. Він і надалі відстоював Гегемонію, навіть коли вони обложили нашу планету. Пам'ятаю, у п'ятнадцять років я разом із родиною з верхньої платформи родового острова дивилися на те, як удалині палала дюжина інших островів, а екранольоти Гегемонії освітлювали море своїми глибинними бомбами. Уранці хвилі прибою аж посіріли від трупів дельфінів.

Моя старша сестра Ліра пішла воювати разом із повстанцями у безрадісні дні після Битви за Архіпелаг. Є свідки, що бачили її смерть на власні очі. Тіла ми так і не знайшли. І батько більше ніколи не згадував її імені.

Впродовж трьох років після припинення вогню та входження до складу Протекторату ми, первісні колоністи, стали меншиною у рідному світі. Острови приборкали та спродали туристам саме так, як Мерін пророкував Сірі. У Висадці тепер мешкало одинадцять мільйонів осіб, і багатоквартирні будинки разом із хмаросягами та електромагнітними містами тяглися вздовж узбереж цілого острова. Гавані Пристані відвели роль тубільного базару, на якому нащадки Перших Сімей торгували сувенірними брязкальцями по завищених цінах.

Якийсь час після обрання батька першим сенатором ми жили на Центрі Тау Кита, а тому школу я вже закінчував там. Я був слухняним сином, котрий нахвалював принади життя в Мережі, вивчав славетну історію Гегемонії Людини та готувався до кар'єри у дипломатичному корпусі.

І весь цей час я чекав.

На короткий період часу після випуску я повернувся на Мауї-Заповітну, де попрацював у кабінетах Центрального адміністративного острова. Частину моїх обов'язків становили відвідини сотень бурових платформ на мілководді, звіти про швидкий ріст підводної інфраструктури та підтримання контактів з представниками імпортних корпорацій із ЦТК та Сьомої Дракона. Робота мені не подобалася. Проте я був старанним співробітником. І ще посміхався. І я чекав.

Я закохався, відтак пошлюбувався із однією дівчиною родом із Перших Сімей по лінії двоюрідного брата Сірі — Бертола, — після того як склав випускні іспити у дипломатичному корпусі із рідкісною Першою відзнакою. Я попросив призначення за межами Мережі.

Так розпочалася наша особиста Діаспора — моя і Треті. Я був ефективний. Я був природженим дипломатом. Уже за п'ять років я обіймав посаду заступника консула, а ще за три — консула. У заґумінкових світах це був максимально можливий кар'єрний ріст.

Так я вирішив. Я працював на Гегемонію. І я чекав.

Спочатку моя роль полягала в тому, щоби додати воістину Мережевої вигадливості тим діям, які колоністам вдавалися на славу — нищити справді аборигенне життя. Це абсолютно невипадково, що за шість століть міжзоряної експансії Гегемонія не зустріла жодного виду, який би вважався розумним за шкалою Дрейка-Тьюрінґа-Ченя[202]. На Старій Землі здавна діяло правило: якщо будь-який біологічний вид включає людину до свого меню у харчовому ланцюзі, то невдовзі він уже одержував статус вимерлого. При розширенні Мережі будь-який біологічний вид, що міг скласти серйозну конкуренцію інтелекту людини, одержував статус вимерлого ще до відкриття першого телепорту у власній планетарній системі.

На Вирі ми переслідували невловимих цеплінів у їхніх хмарних вежах. Хай би вони і не були ані людиноподібними, ані розумними за стандартами ТехноКорду, та наскільки ж вони здавалися прекрасними! І коли цепліни гинули, граючи брижами всіх відтінків райдуги, так і не передавши свої багатобарвні послання своїм зграянам, їхня предсмертна агонія не піддавалася жодному опису словами. Їхню фоторецептивну шкуру ми продавали корпораціям із Мережі, м'ясо — планетам типу Небесної Брами, а кістки перемелювали на порошок, який називали афродизіаком і торгували імпотентам та забобонним людям у двох десятках інших світів.

На Вертограді я виступав дорадником інженерів аркології, які осушили Великі Мочарі, поклавши кінець короткому пануванню болотних кентаврів, що там раніше заправляли, а значить, і загрожували прогресу Гегемонії. Врешті-решт кентаври спробували мігрувати, але Північні Гони виявилися надто сухими, тож коли я туди потрапив через кілька десятків років, коли Вертоград уже був частиною Мережі, то тільки у найвіддаленіших Гонах іще зустрічав їхні муміфіковані рештки, які були розкидані навсібіч, ніби лушпиння екзотичних рослин із якоїсь барвистішої епохи.

На Хеврон я потрапив уже наприкінці тривалої ворожнечі місцевих поселенців-євреїв із сенешайськими алуїтами[203], істотами не менш тендітними, ніж безводна екологія їхнього світу. Алуїти були емпатами, і їх убили наші страх і жадоба. Страх, жадоба і нездоланна прірва між ними та нами. Але моє серце перетворилося на камінь не через алуїтів, а через самих колоністів, яких я фактично прирік.

На Старій Землі існувало слово на позначення того, ким я став — манкурт. Попри те, що Хеврон — не моя рідна планета, його нинішні мешканці втекли сюди із тих самих причин, через які мої пращури підписали Заповіт Життя на староземному острові Мауї. Та я чекав... а поки чекав, то грав свою роль... «роль» в усіх значеннях слова.

Мені вірили. Вони стали довіряти моїм щирим розповідям про те, як чудово возз'єднатися з рештою людства в єдиній громаді... ввійти до Гегемонії. Тільки вони наполягли на тому, щоб лиш одне місто розкрило свої обійми туристам. Я всміхнувся і погодився. Тепер у Новому Єрусалимі шістдесят мільйонів мешканців, а перших євреїв колоністів, котрі заселяють власне материк — десять. І вони залежать від включеного до Мережі міста в усіх життєво важливих аспектах. Іще десять років. Ну, може, менше.

Я зламався майже одразу після відкриття Хеврона для Всемережжя. Я познайомився з алкоголем, його блаженною антитезою — флешбеком та віртуальною реальністю. Ґреша лишалася зі мною в лікарні, поки я повністю не протверезів. Дивовижно, але госпіталь на єврейській планеті належав католикам. Пам'ятаю, як уночі його коридорами шелестіли сутани.

Свій нервовий зрив я пережив дуже тихо і дуже далеко, так що кар'єрі він не зашкодив. На Брешію з дружиною та сином я вже прибув у якості повноцінного консула.

І яка ж делікатна в нас там була роль! Якими тонкими візантійськими лініями ми всі ходили! Десятками років, полковнику Кассад, збройні сили ТехноКорду дошкуляли роям Вигнанців, куди б ті не тікали. Аж ось зверхники в Сенаті і Консультаційна рада штучних інтелектів надумали випробувати міць Вигнанців безпосередньо на одній із заґумінкових планет. Свій вибір вони зупинили на Брешії. Згоден, от уже кілька десятиріч брешійці на свій лад здавалися нашими сурогатами: таке собі архаїчне потішне суспільство нео-прусського штибу, надмір мілітаризоване, зверхнє у своєму економічному гонорі, ксенофобське настільки, що залюбки пристали до кампанії з остаточного розв'язання «Загрози Вигнанців». Спочатку парочка переданих за програмою лендлізу факельників, якими вони могли дістатися до роїв. Плазмові озброєння. Ударні зонди із спеціально виведеними вірусами.

І лише внаслідок невеличкої хиби я все ще перебував на Брешії, коли об'явилися орди Вигнанців. Якихось пару місяців. Моє місце повинна була зайняти група військово-політичних аналітиків.

Та кому яка була різниця?! Своїх цілей Гегемонія досягла. Рішучість і потенціал швидкого розгортання її Збройних сил пройшли випробування, і при цьому не постраждали жодні її інтереси. Звісно ж, загинула Ґреша. Під час першого бомбардування. І Алон, мій десятирічний син. Він залишався біля мене... пережив саму війну... тільки щоб загинути від міни чи фугаса, що його якийсь армієць-ідіот заклав біля казарм із біженцями у Бакмінстері, столиці Брешії.

Коли він помер, мене не було поруч.

Після Брешії мене підвищили. Що значить, доручили надзвичайно складне і делікатне завдання, яким навряд чи коли-небудь міг похвалитися такий простий службовець як консул — вести прямі перемовини із самими Вигнанцями.

Спочатку я мав телепортуватися на Центр Тау Кита для тривалих співбесід із комітетом сенатора Ґледстон і безпосередньо з нею та ще кількома радниками від штучних інтелектів. План був дуже заплутаний. У двох словах, я мав спровокувати Вигнанців для нападу і ключовим моментом провокації повинна була стати планета Гіперіон.

Вигнанці за нею спостерігали від часів, що задовго передували Битві за Брешію. Наша розвідка припускала, що вони були одержимі Гробницями часу та Ктирем. Напад на зореліт-шпиталь Гегемонії, який зокрема перевозив полковника Кассада, був результатом прорахунку. Капітан їхнього корабля запанікував, коли побачив шпиталь, і прийняв його за військовий спін-зореліт. Куди гіршим із погляду Вигнанців став той факт, що цей же самий командир посадив свої катери біля Гробниць часу, чим викрив можливості Вигнанців контролювати хроноприпливи. Після децимації Ктирем десанту зі спецпризначенців капітан факельника повернувся до рою, де був скараний на горло.

Однак, за даними нашої розвідки, цей прорахунок все ж таки не став цілковитим провалом. Вигнанці одержали цінну інформацію про Ктиря, і їхня одержимість Гіперіоном тільки посилилася.

Ґледстон мені пояснила, як Гегемонія збиралася використати цю одержимість у своїх інтересах.

По суті, план полягав у тому, щоби спровокувати Вигнанців на повноцінний удар по Гегемонії. І в його епіцентрі мав опинитися саме Гіперіон. Мені дали зрозуміти, що битва, яка відбудеться внаслідок нападу, має більшу вагу для внутрішньої політики у Мережі, ніж реальний стосунок до власне Вигнанців. Впродовж століть елементи ТехноКорду протистояли приєднанню Гіперіона до Гегемонії. Ґледстон пояснила, що тепер такий підхід суперечить добробуту людства і силова анексія Гіперіона (під гаслом оборони самої Мережі) дозволить прогресивнішій коаліції штучних інтелектів взяти владу в самому ТехноКорді. Від такого перерозподілу владних повноважень Сенат і Мережа виграють у спосіб, який переді мною повністю розкривати не стали. Вигнанці як потенційне джерело загрози будуть знищені раз і назавжди. І розпочнеться нова ера процвітання Гегемонії.

Ґледстон пояснила, що я можу і не зголошуватися, адже завдання буде небезпечним і для моєї кар'єри, і для мого життя. Тим не менше я дав згоду.

Гегемонія надала мені в користування приватний зореліт. Я попросив тільки про одне: доставити мені на борт старожитній рояль марки «Стейнвей».

Кілька місяців тривала моя самотня подорож на гокінґовських швидкостях. Потім іще кілька місяців я мандрував у регіонах, де постійно мігрували рої Вигнанців. Із часом мій корабель засікли і захопили. Вони прийняли мене як кур'єра і знали, що я вивідувач. Вони дискутували про те, чи варто мене вбити, і відмовилися від цієї ідеї. Вони дискутували про те, чи варто зі мною вступати у перемовини, і поступово пристали на цю думку.

Я навіть не намагатимусь передати словами красу життя в Рої. Не описуватиму їхні сферичні міста з нульовою гравітацією, розплідники комет та енергетичні кущі, мікроорбітальні ліси та річки-мігранти, а ще десять тисяч кольорів та візерунків Тижня Рандеву. Досить буде того, якщо я скажу, що на мою думку, Вигнанці зробили те, чого людству не вдалося досягти за минуле тисячоліття — еволюціонувати. Поки ми продовжуємо своє існування в неоригінальних культурах, що є блідим відображенням життя на Старій Землі, Вигнанці вивчали нові виміри естетики, етики, наук про життя, мистецтва і всіх речей, що мусять зазнавати змін та рости задля віддзеркалення людської душі.

Ми їх звемо варварами, хоча самі легкодухо чіпляємося за свою Мережу, наче вестготи, які зачаїлися в румовищі зів'ялої слави Рима[204] і проголосили себе цивілізованими.

Минуло десять стандартних місяців. Я розповів їм свій найбільший секрет, а вони мені — свої. У максимально відомих мені деталях пояснив усю програму винищення, що для них підготували люди Ґледстон. Повідав, наскільки погано науковці Гегемонії розуміли аномалію Гробниць часу і як сильно боїться Гіперіона ТехноКорд. Розтлумачив, чому Гіперіон стане для них пасткою, якщо вони зважаться його окупувати, бо ж до системи прибудуть геть усі кораблі Збройних сил, аби розбити нападників. Я розказав усе, що знав, і тому вкотре чекав на смерть.

Замість того, щоби стратити мене, Вигнанці дещо переповіли у свою чергу. Показали перехоплення плюс-сигналів, записи лазерних передач і власні архіви від часів утечі із системи Старої Землі чотири з половиною століття тому. Фактаж виявився моторошним і простим.

Велика помилка 2038 року не була помилкою. Смерть Старої Землі спланували та втілили у життя елементи ТехноКорду та їхні людські аналоги в жовторотому уряді Гегемонії. Гіджру ґрунтовно розписали в подробицях іще за кілька десятків років до того, як чорна діра-втікачка «випадково» потрапила до земного ядра.

Усемережжя, Річ Спільна, Гегемонія Людини — побудовано все це на засадах найлихішого з усіх можливих виду батькогубства. А тримається — на братовбивстві, винищенні будь-якого розумного виду, що хоч трошки здатен конкурувати. І Вигнанці, вільне у своїх міжзоряних мандрах людське плем'я, що не підвладне ТехноКордові, йшли наступними в списку.

Я повернувся до Мережі, де збігло понад тридцять років. Міна Ґледстон була Виконавчою директрисою, а Повстання Сірі — романтичною легендою, другорядною приміткою в історії Гегемонії.

Я зустрівся із Ґледстон і багато чого їй розповів із того, що дізнався у Вигнанців. Але не все. Повідомив, що Вигнанці знають про пастку під Гіперіоном у разі бойового зіткнення, але все одно прилетять. Заявив, що Вигнанці прагнуть мене бачити консулом Гіперіона, своїм подвійним агентом, коли прийде війна.

І нічого їй не сказав про устаткування, яке мені пообіцяли Вигнанці. З його допомогою можна буде відкрити Гробниці часу та певною мірою вивільнити Ктиря.

Ми довго спілкувалися з Директрисою Ґледстон. Іще довше — з армійською розвідкою. Деякі бесіди тривали по кілька місяців. З допомогою технологій та фармакологічних засобів мене перевіряли на правдивість та замовчування іншої інформації. Щоправда, Вигнанці теж нівроку володіють технологіями та фармакологічними засобами. Я говорив правду. І все-таки я щось приховував.

Урешті-решт я одержав призначення на Гіперіон. Ґледстон запропонувала надати планеті статус члена Протекторату, а мене — підвищити до посла. Та я відхилив обидві пропозиції, натомість попрохав залишити мені приватний зореліт. До нового місця перебування я прилетів рейсовим спін-зорельотом, а за кілька тижнів у трюмі транзитного факельника прибув і мій корабель. Його виванатажили на проміжній орбіті з такими параметрами, щоби в мене завжди зберігалася можливість викликати його і покинути на ньому Гіперіон.

У самотності на планеті я чекав. Спливали роки. Я дозволив своєму помічникові займатися планетарними справами, а сам не просихав у «Цицероні». І я чекав.

Вигнанці зв'язалися зі мною з допомогою персонального передавача класу «світло+», я взяв тритижневу відпустку у консульстві, викликав свій зореліт і рушив до ізольованого району в околицях Трав'яного моря, потім зустрівся з розвідником Вигнанців у хмарі Оорта, підібрав їхнього агента — жінку на ім'я Анділ — і тріо техніків. Потім ми всі разом сіли на північ від хребта Вуздечка, за кілька кілометрів від самих Гробниць.

У Вигнанців немає телепортів. Їхнє життя минає в довгих перельотах між зірками та спостереженні за людьми в Мережі, чиє існування ніби хтось прокручує на шаленій швидкості, як той фільм або голодраматичну постановку. Вигнанці одержимі часом. ТехноКорд подарував Гегемонії телепорти і забезпечував їхню технічну підтримку. Жоден науковець або команда дослідників навіть близько не підійшли до розуміння суті телепортування. Вигнанці намагалися. І не змогли. Але навіть їхній негативний досвід дозволив украсти деякі крихти знання, щоби зрозуміти основу цих маніпуляцій із часопростором.

Вони осягнули явище хроноприпливів та антиентропійних полів навколо Гробниць. Генерувати вони їх не могли, але навчилися ставити проти них захист і — в теорії — руйнувати їх. Гробниці часу з усім їхнім вмістом можна було би вирвати із маршруту назад у часі. Гробниці часу можна було би «відкрити». Ктиря ніщо не припинатиме, й околиця Гробниць перестане бути його домом. Хай там що ховатиметься в них, воно стане вільним.

Вигнанці вважають, що Гробниці часу — артефакти їхнього майбутнього, а Ктир — зброя Розплати, яка тільки чекає на руку, що вхопить її. Для культу Ктиря ця почвара — янгол-месник, а для Вигнанців — розроблений людиною інструмент, відправлений у минуле своїми творцями для порятунку людства від ТехноКорду. Анділ із техніками мали на меті відкалібрувати устаткування та провести експеримент.

«То ви зараз його не запускатимете?» — спитав я. Ми стояли в тіні споруди, відомої як Сфінкс.

«Не зараз, — пояснила Анділ. — Тільки тоді, коли вторгнення буде неминучим».

«Але ж ви казали, що приладу потрібні місяці, щоби він спрацював, — заперечив я, — щоби відкрилися Гробниці».

Анділ кивнула. Її очі мали темно-зелений колір. Вона була дуже високою, і я міг розрізнити ледве помітні смуги моторизованого екзоскелета на її м'якому скафандрі.

«Можливо, за рік чи більше, — проказала жінка. — Руйнування антиентропійного поля відбувається повільно. Але щойно процес розпочнеться, зупинити його буде неможливо. Ми його ввімкнемо тільки у випадку, якщо Десять рад приймуть рішення про необхідність уторгнення в Мережу».

«Невже є сумніви?» — не повірив я.

«Етичні дискусії, — пояснила Анділ. За кілька метрів від нас техніки вкривали пристрій хамелеоновою тканиною та ховали за шифрованим захисним полем. — Міжзоряна війна спричинить смерть мільйонів, можливо, навіть мільярдів. Якщо Ктиря випустити в Мережу, наслідки можуть бути непередбачуваними. І не менш важливим від потреби завдати удару по ТехноКорду є вибір способу, в який це необхідно зробити».

Я тямущо похитав головою і поглянув на пристрій та в сторону долини Гробниць.

«Але щойно він буде задіяний, — уточнив я, — вороття вже немає. Ктиря буде спущено з ланцюга, і вам доведеться виграти війну, щоби контролювати його?»

«Це правда», — легко всміхнулася Анділ.

Я застрелив її і трьох техніків. Потім закинув штайнер-джиннівський лазер бабусі Сірі, пожбурив його у дрейфуючі бархани, сів на порожній плинопінний ящик і кілька хвилин шморгав носом. Потім підійшов, скористався комлоґом техніка, щоби пройти повз захисне поле, скинув хамелеонку і ввімкнув пристрій.

Ніяких миттєвих змін не відбулося. У повітрі лилося те саме рясне світло пізньої зими. Потихеньку мріла Нефритова гробниця, і Сфінкс витріщався в нікуди. І тільки пісок шелестів по трупах та ящиках. Один лиш індикатор на приладі Вигнанців світився, показуючи що устаткування працює... точніше, вже спрацювало.

Я повільно повернувся назад на корабель. Одна половина мене очікувала на появу Ктиря, а інша цього жадала. Більше години я просидів на балконі зорельота, спостерігаючи за тим, як тіні заповзали у долину і пісок засипав тіла вдалині. Ктир так і не з'явився. Ніяке тернове дерево не об'явилося. Трошки пізніше я зіграв прелюдію Баха, а потім закупорив корабель і полетів у космос.

Я зв'язався з розвідником Вигнанців і повідомив, що стався нещасливий випадок. Інших забрав Ктир, пристрій стартував передчасно. І навіть в обстановці паніки та спантеличення Вигнанці запропонували мені притулок. Я їм відмовив і повернув до Мережі. Вигнанці мене не переслідували.

Каналом «світло+» я зв'язався із Ґледстон і повідомив їй, що агентів ліквідовано. А ще розповів про високу вірогідність нападу, про те, що пастка залишається в силі. І нічого не сказав про пристрій. Ґледстон мене привітала і запросила додому. Я відмовився, заявивши, що мені тепер потрібні тільки самотність і тиша. Корабель я спрямував на найближчу до системи Гіперіона загумінкову планету, розуміючи, що вже сама подорож з'їсть час, необхідний для наступного акту вистави.

Пізніше, коли надійшло повідомлення каналом «світло-плюс» від самої Ґледстон, я вже знав роль, яку мені відвели Вигнанці в ці останні дні... Вигнанці, або Корд, або Ґледстон з її махінаціями. Байдуже, хто вважає себе повелителем подій. Події більше не коряться своїм повелителям.

Світ, яким ми його знали, наближається до свого кінця, мої друзі, незалежно від того, що станеться з нами. У мене немає ніякого прохання до Ктиря, я не підготував жодного останнього слова для всесвіту. Я повернувся, бо мушу, бо це моя доля. Я змалку знав про своє покликання. З того самого дня, коли сам-один повернувся до могили Сірі і присягнувся помститися Гегемонії. Мені відома була ціна, яку я повинен заплатити, відміряна як життями, так і історичними подіями.

Проте коли настане час судити мої вчинки, осягати зраду, що ніби полум'я ширитиметься Мережею, аби поглинути світи, я прошу вас думати не про мене (моє ім'я не було записане навіть на воді, як казала душа вашого поета), а про смерть Старої Землі ні за цапову душу, про всіх дельфінів, чиї сірі трупи лежать і гниють під сонцем, подивитися (якими їх побачив я) на плавучі острови, яким нікуди мандрувати, оскільки знищені їхні пасовища, Екваторіальні мілини, вкриті коростою видобувних платформ, та й на самих островах тепер повно галасливої завади — туристів, що тхнуть лосьйоном від ультрафіолету і коноплею.

А ще краще — не думайте про це взагалі. Просто станьте на моє місце, після того як я ввімкнув пристрій: убивця, зрадник, гордій, я твердо стояв на мінливому піску Гіперіона із високо піднятими головою та кулаком, яким грозив небу, та кричав: «Чума обом домам![205]»

Адже розумієте, я пам'ятаю мрію своєї бабусі. Я пам'ятаю, як воно могло би бути.

Я пам'ятаю про Сірі.

— То ви шпигун? — спитав отець Гойт. — Шпигун Вигнанців?

Консул потер щоки і нічого не відповів. Він мав вигляд утомленої, виснаженої людини.

— Еге ж, — озвався Мартін Силен, — коли мене обрали прочанином, то Директриса Ґледстон попереджала, що в паломництві братиме участь шпигун.

— Вона всім нам про це сказала, — гаркнула Брон Ламія і подивилася на Консула. Її погляд здавався сумним.

— Наш друг — шпигун, — промовив Сол Вайнтрауб, — але не просто шпигун Вигнанців. — Тут прокинулася та заплакала дівчинка. Вайнтрауб підняв її, щоби заспокоїти. — У гостросюжетних картинах таких називають подвійними або навіть потрійними агентами. У нашому випадку — агент нескінченної регресії. А насправді, агент відплати.

Консул поглянув на старого вченого.

— Це не скасовує того, що він шпигун, — промовив Силен. — А шпигунів що? Карають на горло, правда?

Полковник Кассад тримав у руках жезл смерті, не спрямовуючи його ні на кого конкретно.

— Ви підтримуєте зв'язок із кораблем? — спитав він Консула.

— Так.

— Як?

— Через комлог Сірі. Його... модифікували.

Кассад ледве кивнув.

— А з Вигнанцями підтримуєте контакт із допомогою корабельного передавача «світло+»?

— Так.

— Звітуєте про хід паломництва, як вони й очікували?

— Так.

— Відповідали?

— Ні.

— Та хіба можна йому вірити? — закричав поет. — Він же, блядь, шпигун!

— Стули пельку! — спокійним голосом озвався до Силена полковник, при цьому ні на хвилину не зводячи погляду із Консула. — Це ви напали на Гета Мастіна?

— Ні, — відповів Консул. — Та коли горів «Іґґдрасіль», я знав, що події вже пішли не так, як планувалося.

— Ви про що?

— Я трохи спілкувався з тамплієрами-Голосами Дерев, — прокашлявся Консул. — Їхній зв'язок із своїми деревами майже телепатичний. Реакція Мастіна була дуже спокійна. Або він себе не за того видавав, або він знав, що зореліт буде знищено і тому перервав свій зв'язок із ним. У свою вахту я збирався спуститися вниз і поставити йому пару запитань. Але його вже не знайшов. Каюта перебувала у такому стані, якою ми її потім побачили, крім одного моменту — управління кубом Мебіуса стояло на нейтральній позиції. Ерг міг утекти. Довелося перемкнути на безпечний режим, після чого я знову піднявся нагору.

— Ви не шкодили Гетові Мастіну? — ще раз перепитав Кассад.

— Ні.

— А я повторюю, якого хріна ми тобі взагалі повинні вірити? — кричав Силен. Поет допивав останню пляшку віскі зі своїх запасів.

Відповідаючи, Консул не міг відірвати від неї погляду:

— У вас немає причин мені довіряти. Врешті, це не має ніякого значення.

Довгі пальці полковника Кассада постукували по тьмяній кобурі жезла смерті:

— Що тепер робитимете зі своїм зв'язком «світло+»?

Консул зморено зітхнув:

— Відрапортую, коли відкриються Гробниці. Якщо буду живим на той момент.

Брон Ламія тицьнула в комлог.

— Можна його знищити.

Консул здвигнув плечима.

— Він іще може згодитися, — сказав Кассад. — Ми можемо підслуховувати нешифровані військові та цивільні передачі. Якщо знадобиться, можна викликати зореліт Консула.

— Ні! — вигукнув Консул. Уперше за довгі хвилини емоції взяли над ним гору. — Не можна зараз відвертати.

— Мені здається, саме зараз відвертати ніхто і не збирається, — здивувався полковник Кассад та озирнувся на бліді обличчя. Усі мовчали.

Мартін Силен сперся підборіддям на шийку спорожнілої пляшки від віскі. Відтак підвів голову і хіхікнув:

— Покарання за зраду — смерть. Усе одно всі ми помремо через пару годин, то чого б не влаштувати останню екзекуцію?

Обличчя отця Гойта скривилося в корчах болю. Тремтячим пальцем він торкнувся порепаних губ:

— Ми не суд.

— Ні, — заперечив полковник Кассад. — Якраз ми і Є суд.

Консул підібгав ноги і, склавши руки, поклав їх на коліна:

— Вам вирішувати. — Емоцій у його голосі не чулося.

Брон Ламія дістала батьківський пістолет і поклала біля себе на підлозі, де вона сиділа. Її погляд метався між Консулом та Кассадом.

— То ми тут говоримо про зраду? Зраду кого? Серед нас, крім хіба що полковника, немає авторитетних громадян. Нас жбурляли непідвладні нам сили.

Сол Вайнтрауб звернувся до Консула прямо:

— Ви знехтували, мій друже, одним фактом: коли Міна Ґледстон з елементами ТехноКорду обирали саме вас для перемовин із Вигнанцями, то вони дуже добре розуміли, на що ви здатні. Можливо, вони навіть в курсі, що Вигнанці володіють технологією відкриття Гробниць (хоча з цими Штінтами із ТехноКорду ні в чому не можна бути певним), та вони напевно знали, що ви обернетеся проти обох цивілізацій, обох таборів, які принесли горе вашій сім'ї. Все це частина якогось химерного плану. Ви не більший інструмент власної волі, — він підняв немовля вгору, — ніж оця дитина.

Консул виглядав спантеличено. Спробував був щось сказати, але похитав головою і змовчав.

— Це може бути коректним припущенням, — промовив полковник Федман Кассад, — але байдуже, хто намагається нас використати як пішаків, ми все одно повинні спробувати вести свою гру. — Він поглянув на стіну, якою нерівно бігали відсвіти далекої космічної битви, забарвлюючи тиньк у червоний колір. — Через цю війну загинуть тисячі. Можливо, мільйони. Якщо Вигнанці та Ктир прорвуться у систему телепортів, під загрозою будуть мільярди життів на сотні планет.

Консул помітив, як Кассад піднімає жезл смерті.

— І це прискорило би процес для всіх нас, — правив далі Кассад. — Ктир нікого не щадить.

Усі мовчали. Здавалося, Консул прикипів поглядом до якоїсь далекої цятки.

Полковник поставив жезл на запобіжник і поклав його назад у кобуру.

— Ми зайшли далеко разом, — промовив він, — і разом здолаємо решту шляху.

Брон Ламія відклала батьківський пістолет, підвелася, перетнула кімнату, сіла навколішки біля Консула і пригорнула його. Приголомшений, він також підняв одну руку. На стіні позаду них танцювало світло.

Іще за мить до них наблизився та поклав їм руку на плечі Сол Вайнтрауб. Немовля заворушилося від несподіваного та приємного відчуття тепла зусібіч. А Консул відчув запах присипки та новонародженої дитини.

— Я був неправий, — проказав він. — У мене тепер є одне прохання до Ктиря. Я проситиму за неї. — Він лагідно торкнувся голівки Рахілі в місці, де її крихітний череп переходив у шию.

Зі сторони Мартіна Силена почувся шум, який спочатку здавався схожим на сміх, а наприкінці більше скидався на схлипування.

— Наші останні прохання, — проказав він. — Хіба музи виконують прохання? У мене немає прохань. Я просто хочу дописати поему.

Отець Гойт повернувся до поета:

— Невже це так важливо?

— Так-так-так-так, звісно, важливо, — аж засапався Силен. Він кинув порожню пляшку з-під віскі, поліз до своєї сумки і дістав звідти жмуток папірців, піднявши їх якнайвище, нібито пропонуючи усьому товариству. — Хочете її почитати? Хочете, щоби я вам її почитав? Вона знову тече рікою. Почитайте старі частини. Почитайте «Пісні», які я написав три століття тому і ніколи не друкував. Там усе це є. Ми всі там є. Моє ім'я, ваші імена, ця подорож. Не розумієте?.. Я не поему пишу, я творю майбутнє!

Він розкидав аркуші по підлозі, підняв порожню пляшку, спохмурнів і підніс її, немов який потир:

— Я творю майбутнє, — повторив він, не здіймаючи погляду, — але змінити потрібно минуле. Одну миттєвість. Одну ухвалу.

Мартін Силен звів червоні очі.

— Ця річ, яка збирається нас завтра вбити, — моя муза, наш творець, наш погубник, — прибула до нас із майбутнього. Тож нехай. Цього разу нехай забере мене, а Біллі дасть спокій. Нехай забере мене, і нехай поема закінчиться на цьому місці, закінчиться незавершеною на віки віків. — Він підняв пляшку ще вище, заплющив очі та пожбурив її в стіну. В друзках скла відбивалися помаранчеві зайчики безголосих вибухів.

Полковник Кассад став ближче і поклав довгі пальці на плече поета.

На кілька секунд кімнату зігрівав самий лиш факт тепла людського контакту. Отець Лінар Гойт відійшов від стіни, на яку він спирався, і в жесті, що якимсь чином включав його самого та всіх решту, підняв правицю, склавши разом великий палець і мізинець та випроставши інші три.

— Ego te absolvo[206], — тихо проказав він.

Вітер шкрібся у зовнішні стіни і висвистував навколо химер та балконів. Світло від битви, що відбувалася за сотню мільйонів кілометрів, заливало товариство кривавими відтінками.

Полковник Кассад рушив до дверей. Товариство розбрелося.

— Давайте спробуємо хоч трохи поспати, — промовила Брон Ламія.

Пізніше, сам-один, загорнувшись у спальник та дослухаючись до шквальних вересків та підвивань, Консул підклав під голову свою сумку і натягнув повище грубу ковдру. Вперше за багато років він мостився спати спокійно.

Консул примостив під щоку кулак, заплющив очі і заснув.