Гіперіон

— Інколи грань між ортодоксальним ревнителем і апостатом[17] аж надто тонка, — проказав отець Лінар Гойт.

Цими словами розпочалася історія священика. Уже згодом, надиктовуючи його оповідь у комлог, Консул пригадував її як щось цільне, справжній моноліт, позбавлений стиків і швів, од якого відмінусували паузи, хриплий голос і крихти багатослів'я — споконвічні вади людського мовлення.

Своє перше іншосвітове завдання Лінар Гойт — тоді ще юний священик, який народився, виріс і ось тільки-но був висвячений у сан на планеті католиків Пацемі — отримав разом із наказом супроводжувати шановного єзуїта, отця Поля Дюре, до однієї тихої колонії — на Гіперіон. У милостиві часи отець Поль Дюре, безперечно, став би єпископом і, можливо, навіть Папою. Високий, худий аскет із білим чубом, що відкриває шляхетне чоло, та гострим поглядом очей, сповненим переживаннями та не здатним приховати весь їхній біль, Поль Дюре був послідовником святого Тейяра[18], а ще — археологом, етнологом і непересічним єзуїтським богословом. Попри занепад католицької церкви і її звиродніння до майже забутого культу, який терпіли винятково через його химерну старомодність та ізольованість від решти життя в Гегемонії, єзуїтська логіка свого сприту не втратила. Так само не послабнули переконання отця Дюре і в тому, що Свята Католицька Апостольська Церква — остання і найкраща надія людства на безсмертне життя.

Хлопчиком Лінар Гойт вважав отця Дюре заледве не богоподібною постаттю, коли краєм ока бачив його під час рідкісних візитів єзуїта на просемінарії або вже коли сам доріс до статусу абітурієнта-семінариста і відвідував (щоправда, ще рідше) Новий Ватикан. Гойт тільки-но почав учитися у Колежі, як Дюре вирушив у надважливу, профінансовану Церквою археологічну експедицію на сусідню планету Армагаст. А за кілька тижнів після висвячення, після повернення єзуїта, тема тих розкопок утрапила в опалу. Лише найвище керівництво Нового Ватикану знало напевне, що ж власне там відбулося, іншим лишалися балачки про відлучення від лона Церкви і навіть імовірні слухання Святого відділу розслідувань — Інквізиції, яка бездіяльно існувала от уже чотири століття після шарварку, що зчинився зі смертю Землі.

Натомість отець Дюре подав заявку про призначення на Гіперіон — планету, найкраще відому завдяки химородному культу Ктиря, який там і зародився, — а Лінара Гойта відправили його супроводжувати. Можна було тільки уявити, наскільки невдячною здавалася йому ця робота — подорож у ролі, що ввібрала в себе найгірші сторони учнівства, почету і шпигунства без найменших шансів познайомитися з новим світом. Адже згідно з наказом, Гойт мав провести отця Дюре до гіперіонського космопорту й одразу повернутися на той самий спін-зореліт для зворотної подорожі у Всемережжя. Фактично пропозиція, яку адміністрація єпископа зробила Лінарові Гойту, означала згаяти двадцять місяців у кріогенній фузі, пару тижнів польоту планетарною системою в обидва напрямки і добрячий час-у-борг, із яким він повернеться назад до Пацема, на вісім років відстаючи від колишніх одногрупників у боротьбі за місіонерські призначення на шляху по щаблинах ватиканської кар'єри.

Та Лінар Гойт одержав добрий вишкіл у всьому, що стосувалося покори і дисципліни, а тому погодився на цю пропозицію без жодних питань.

Їхній транспорт — ветхий спін-зореліт «Надія-Олег» — виявився подзьобаним віспинами коритом, що не мало навіть слідів штучної гравітації, коли вимикався основний рушій, жодних ілюмінаторів у пасажирських відсіках і жодних розваг на борту, якщо не брати до уваги стимсимуляцій[19] із загального каналу передачі даних, що під'єднувався безпосередньо до спальних місць, аби люди не вилазили зі своїх гамаків і ліжниць. Прокидаючись із фуги, пасажири (переважно заробітчани-іншосвітяни і туристи економ-класу, розбавлені кількома релігійними містиками та майбутніми самогубцями в ім'я Ктиря) так і спали в цих гамаках і ліжницях, харчувалися вторпродуктом у безликих кают-компаніях, змагаючись із нудотою та слабкістю космічної хвороби або ж просто нудьгою впродовж дванадцятиденної глісади із точки спін-виходу і перельоту до Гіперіона за умов повної невагомості.

У ці дні вимушеної близькості Лінару Гойту не вдалося дізнатися від отця Дюре майже нічого нового і взагалі нічого про події на Армаґасті, що призвели до заслання немолодого священика. Юний його супутник налаштував свій імплант-комлог таким чином, щоби той знайшов якомога більше відомостей по Гіперіону і вже за три дні до посадки отець Гойт практично вважав себе експертом по цій планеті.

— В архівах збереглися дані про католиків на Гіперіоні, але жодної інформації про тамтешню єпархію, — заявив одного вечора Гойт, коли вони бесідували, підвішені в своїх гамаках у невагомості, поки решта супутників гайнували час в еротичних стимсимсах. — То, напевно, ви займетеся якоюсь місіонерською роботою?

— Аж ніяк, — відказав отець Дюре. — Добрі люди з Гіперіона навіть не намагалися нав'язати мені хоч які свої релігійні переконання, тож не бачу сенсу ображати їхні почуття і займатися поміж них прозелітизмом[20]. По правді, я сподіваюся потрапити на південний материк, Аквілу, і відправитися з Порт-Романса в глиб цього континенту. От тільки не в ролі місіонера. Хочу створити етнологічну дослідну станцію поблизу Розколини.

— Дослідну станцію? — здивовано повторив за ним отець Гойт. Він заплющив очі, щоби підлаштувати імплант, а поглянувши знову на Дюре, проказав: — Але ж, отче, цей район Розкрилля безлюдний і більшу частину року він абсолютно недоступний через вогнелісся.

Дюре всміхнувся і кивнув. Його антикварний імплант усю подорож так і пролежав нерозпакований у багажі, бо імплантами він не користувався.

— Не такий уже й недоступний, — тихо промовив він. — І не геть безлюдний. Там живуть бікура.

— Бікура? — отець Гойт знову заплющив очі. — Але ж це легенда, — нарешті проказав він.

— Гммм, — не погодився Дюре. — Пошукайте перехресні посилання на Мамета Спедлінга.

І отець Гойт знову заплющив очі. Згідно з Генеральним покажчиком, Мамет Спедлінг був маловідомим дослідником із Шеклтонівського інституту на Малому Ренесансі майже півтора стандартного століття тому, автором коротенької реляції, що нині зберігається в Інституті, у якій розповідав про те, як із тільки-но тоді заснованого Порт-Романса він пробирався по болотах, що згодом перетворилися на фібропластові плантації, вглиб континенту. Дорогою йому довелося минути напрочуд тихе вогнелісся, а забравшись повище на плато Розкрилля, він дістався Розколини і зустрівся із крихітним людським племенем, котре, напевно, й було тими самими легендарними бікура.

У своїх куцих записах Спедлінг висловлював припущення, що це нащадки колоністів зі зниклого корабля-«ембріоносця», який зник три століття тому. Він задокументував явні ознаки класичного випадку культурної деградації, притаманні спільнотам украй ізольованим, що страждають від наслідків кровозмішення та нададаптації[21]. Спедлінг висловів не добирав: «...Не минуло й два дні, а мені вже очевидно, що бікура надто тупі, апатичні і бездумні, щоби гаяти час на їх вивчення...» Згодом з'ясувалося, що вогнелісся навколо мало-помалу почало оживати, тож Спедлінг і справді не став гаяти час на спостереження за своїм відкриттям, а натомість поквапився до узбережжя, втративши в «тихому» лісі під час утечі, що зайняла аж три місяці, чотирьох тубільних носіїв, усе спорядження, записи та ліву руку.

— Боже мій, — проказав зі свого гамака отець Гойт. — Чому бікура?

— А чому ні? — м'яко спитав Дюре. — Ми не знаємо про них майже нічого.

— Та ми ж майже нічого не знаємо чи не про весь Гіперіон, — розпалюючись, пояснив молодший священик. — От що б ви, наприклад, сказали про легендарного Ктиря і Гробниці часу на півночі Еквуса за хребтом Вуздечки? Вони ж знамениті!

— То ж бо й воно! Скажи мені, Лінаре, скільки наукових статей написано про Гробниці і ту істоту, Ктиря? Сотні? Тисячі? — Літній священик урешті-решт набив люльку тютюном і прикурив її, що вже само по собі, помітив Гойт, було неабияким подвигом за умов невагомості. — Крім того, навіть якщо той Ктир і реальний, він зовсім не людина. Я ж бо небайдужий тільки до людей.

— Правда, — погодився Гойт, нишпорячи у своєму інтелектуальному арсеналі в пошуках гідного аргументу, — проте нічого особливо загадкового в бікура немає. Ну, віднайдете ви пару десятків тубільців, що живуть у регіоні настільки хмарному, туманному і... малозначному, що їх не помітили навіть власні геосупутники Гіперіона. Навіщо зупиняти свій вибір на них, коли на цій планеті є справді велика загадка?.. Наприклад, лабіринт! — Обличчя Гойта аж світилося. — Ви знали, що Гіперіон — один із дев'яти лабіринтових світів, отче?

— Звісно, — відказав Дюре, над яким росла нерівних обрисів димна півсфера, аж поки її не почали розтягати повітряні потоки на тонке павусся і струминки. — Але в лабіринтів, Лінаре, теж повно своїх дослідників і шанувальників по всій Мережі. І скільки часу ці твої тунелі дев'яти (дев'яти ж?) планет існують? Півмільйона стандартних років? Навіть я би сказав, мабуть — радше три чверті мільйона. Ця таємниця ще може почекати. А от чи можуть почекати бікура? Скільки ще часу мине перед тим, як їхню культуру поглине сучасний світ колонії або ж просто зітруть банальні обставини?

— Може, їх уже не існує, — здвигнув плечима Гойт. — Спедлінг їх бачив давним-давно, і жодних інших повідомлень про них звідтоді не надходило. Якщо це плем'я і справді зникло, то ви змарнуєте весь свій час-у-борг, а тяжкі злигодні і біль, які вам доведеться пережити дорогою туди, виявляться даремним трудом.

— То ж бо й воно! — тихо пахкнув люлькою отець Поль Дюре у відповідь.

Так минула їхня остання година разом у спусковому катері, коли отець Гойт зміг отримати елементарне уявлення, про що думав його супутник. Кілька годин лімб Гіперіона[22] палахкотів над ними білими, зеленими та ляпіс-лазуровими вогнями, аж раптом старий апарат розітнув верхні шари атмосфери, полум'я на коротку мить заповнило собою вікно, після чого вони вже тихо собі летіли на шістдесятикілометровій висоті понад темними скупченнями хмар та осяяними світлом зірок морями, а назустріч їм нісся термінатор планети і разом із ним місцевий схід сонця, схожі на спектральний вал світла.

— Дивовижно, — прошепотів Поль Дюре, більше до себе, ніж до свого юного супутника. — Дивовижно. У такі моменти мене не полишає відчуття... ледве помітне таке відчуття... якою ж пожертвою було сходження Сина Господнього на Землю, де він став Сином людським.

Гойтові схотілося поговорити, однак отець Дюре і далі не відводив очей від вікна, заглибившись у власні думки. За десять хвилин вони вже сідали в Міжзоряному космопорті Кітса, старого священика засмоктало у вир митних пригод і багажних ритуалів, а ще хвилин за двадцять неабияк розчарований Лінар Гойт уже піднімався у космос, знову повертаючись на «Надію-Олег».

— За п'ять тижнів особистого часу я повернувся на Пацем, — продовжував далі отець Гойт. — Я змарнував вісім років. Але з невідомих мені причин відчуття втрати було значно сильнішим від банальної цифри. Одразу після прибуття я одержав вісточку від єпископа про те, що за весь цей час від Поля Дюре, який станом на той момент пробув на Гіперіоні вже чотири роки, вони не почули жодного слова. Новий Ватикан розтринькав ціле багатство на запити по лінії «світло+», та ні колоніальній владі, ні консульству у Кітсі не вдалося відшукати зниклого священика.

Гойт замовк, аби відсьорбнути води, і Консул проказав:

— Я пам'ятаю ті пошуки. Із самим Дюре я, звісно, незнайомий, але ми доклали всіх зусиль, щоби найти його. Тео, мій асистент, витратив багато сил, намагаючись розв'язати загадку зниклого клірика. Та нічого крім пари суперечливих повідомлень із Порт-Романса, де нібито бачили священика, ми не накопали. Крім того, вони стосувалися подій кількарічної давнини, перших кількох тижнів після його прибуття на планету. Там в околиці сотні плантацій, позбавлених навіть радіозв'язку та комунікацій, головним чином через підпільне вирощування заборонених наркотиків, а не тільки фібропласту. Мабуть, ми просто так і не змогли поговорити з персоналом потрібної плантації. Хай там як, а коли я летів із Гіперіона, справа отця Дюре залишалася відкритою.

Лінар Гойт кивнув.

— Я приземлився у Кітсі через місяць після того, як ваше місце в консульстві посів наступник. Коли я зголосився летіти назад, єпископ був приголомшений. Його Святість приймав мене особисто. На Гіперіоні я пробув менше семи місцевих місяців, і коли вертався в Мережу, то вже знав долю отця Дюре. — Гойт постукав пальцями по двох заношених шкіряних записниках, що лежали на столі.

— І якщо мені вже судилося закінчити цю історію, — хриплим голосом проказав Гойт, — я мушу зачитати звідси кілька фрагментів.

Корабель-дерево «Іґґдрасіль» розвернувся, і його стовбур затулив собою сонце. Трапезна платформа під листяним шатром ніби пірнула в ніч, та замість кількох тисяч зірок, що всівають небо, коли ви дивитеся на нього з поверхні планети, буквально мільйони сонць спалахнули над столом, збоку від нього та попід ним — тепер Гіперіон був чітко окресленою кулею, яка летіла їм назустріч, немов смертоносна ракета.

— Читай уже! — скомандував Мартін Силен.

Із щоденників отця Поля Дюре

Отже, так починається моє заслання.

Я трохи гублюся, бо не знаю, звідки починати лік записам свого щоденника. За чернечим календарем Пацема, зараз сімнадцятий день Хоми-місяця літа Господа Бога Нашого 2732-го. Згідно ж зі стандартом Ери Гегемонії, сьогодні 12 жовтня 589 р. Г. За ліком Гіперіона, коли вже вірити зморшкуватому курдуплю-діловоду у старому готелі, де я поселився, надворі стоїть двадцять третє лікія[23] (останнього з їхніх семи сорокаденних місяців) 426 р. п. п. п. (після провальної посадки!), чи ж то сто і ще двадцять восьмого року правління Сумного Короля Біллі, який не всидів на монаршому престолі навіть сотні тих літ.

До дідька! Зватиму його Днем Першим свого заслання.

Який був виснажливим. (Так дивно втомлюватися після кількамісячного сну, але кажуть, що це нормальна реакція після пробудження з фуги. Всі мої клітини наче відчувають бездіяльну слабкість останніх кількох декад подорожі, хоч би я і лишався непритомним увесь цей період. Здається, молодшим я зморювався не так сильно під час мандрівок.)

Прикро, що так і не роззнайомився із юним Гойтом до пуття. Він мені здався пристойним парубком, катехізис знає, очі горять. Хіба ж це помилка нашої молоді, що Церква доживає останні дні? Просто цій наївній юні не зупинити сповзання нашої Церкви у забуття, яке їй, схоже, і справді суджене.

Що ж, мій внесок їй також не зарадив.

Коли ми неслися на поверхню планети в спусковому катері, я бачив неперевершену красу мого нового світу. Навіть зміг розрізнити два з трьох материків: Еквус та Аквілу. Урси (третього) видно не було.

Посадка в Кітсі, потім кілька годин митного контролю та поїздки до міста наземним транспортом. У голові змішалися картинки: в мінливому блакитному серпанку — гірський хребет на півночі, його відноги, порослі оранжевими та жовтими лісами, бліде небо із зеленувато-синьою підкладкою і дрібне сонце, дарма що сліпить очі сильніше від того, що висить над Пацемом. Здаля всі барви здаються яскравішими, а при наближенні розпливаються і блякнуть, ніби на палітрі якогось пуантиліста[24]. Так розхвалена іншими туристами велика статуя Сумного Короля Біллі насправді розчаровує. З автостради її обриси видавалися грубими та неотесаними — такий собі ескіз, викарбуваний нашвидкуруч із чорного каменя, — дуже далекими від величної скульптури, яку я очікував побачити. Король, можна сказати, нависає над спорохнявілим містом із півмільйонним населенням — гадаю, невротичний самодержець-поет оцінив би таку картину.

Сама ж столиця ніби розділена на лабіринт із кишл та генделиків, що розростається по околиці та зветься Джектауном, і власне Кітс, так зване Старе Місто, яке насправді налічує всього лише чотири століття, відполіровані кам'яниці якого випромінюють саму стерильність. Незабаром я його огляну.

Я запланував пробути в Кітсі місяць, але мені вже не терпиться рушити далі. Ех, монсеньйоре Едуар, бачили б ви мене зараз! Караюсь, але не каюсь. Самотніший, ніж будь-коли раніше, та напрочуд вдоволений новим засланням. Якщо розправою за мою колишню непомірність істинного ревнителя має бути моя неволя у сьомому колі самоти і пустині, то Гіперіон — і справді ідеальний вибір. Я міг би забути про місію, в яку відправив сам себе світ за очі до бікура (не знаю, чи вони реальні, сьогодні я в цьому сумніваюся), і коротати решту свого віку в провінційній столиці цієї забутої Богом загумінкової планети. Навіть так заслання легшим би не стало.

Ех, Едуаре, були ми хлопчиками-однокашниками (хоч мені не дав Господь ні твого розуму, ні твоєї ортодоксальності), тепер — обоє старики. От тільки ти на чотири літа мудріший, а я і досі шкода-на-двох-ногах та нерозкаяний дітлах, котрим ти мене запам'ятав. Я молю Бога, щоби послав тобі здоров'я, аби ти міг молитися за мене.

Утомився. Спатиму. Завтра — екскурсія по Кітсу, добрячий обід і пошуки транспорту до Аквіли і далі на південь.

У Кітсі є собор. Точніше, був. От уже мінімум два сторіччя як він стоїть покинутий. Суцільна руїна, трансепт[25] гуляє просто зелено-синього неба, одна із західних веж недобудована, від іншої лишився каркас обваленого каміння та проіржавілої арматури.

Я натрапив на нього випадково, заблукавши у вуличках понад набережною Гулаю в досить безлюдній частині столиці, де Старе Місто потроху розсипається і перетворюється на Джектаун, густо оторочений складськими приміщеннями, що за ними годі навіть край оком роздивитися румовище, яке лишилося від церковних башт, аж поки ви не вивертаєте у вузький завулок — і от він здіймається, шкаралупа від храму. Його будинок капітулу[26] заледве не сповз у річку, а фасад пощерблений останками жалобної, апокаліптичної ліпнини і статуй експансіоністської доби по Гіджрі.

Я побрів поміж плетива тіней та будівельних блоків на підлозі у центральний неф[27]. У єпископському управлінні на Пацемі нічого не змогли розказати про історію католицької церкви на Гіперіоні і тим паче змовчали про його собор. Це майже неймовірно, щоб убога колонія з корабля-«ембріоносця» чотириста років тому могла забезпечити існування досить великої парафії для утворення єпископської кафедри. Я вже мовчу про спорудження собору. Та все ж — ось він переді мною.

Я пронизував собою тіні ризниці. Курява і спорохнявілий тиньк висіли в повітрі, немовби ладан, окреслюючи два стовпи сонячного проміння, що падало на підлогу крізь вузькі вікна високо наді мною. Я вийшов на широку смугу світла і підійшов до вівтаря, позбавленого всіх оздоб, якщо такими не вважати будівельне сміття і тріщини, утворені від падіння цеглин. Великий хрест, що колись висів на східній стіні за олтарем, також зірвався і тепер лежав у керамічному череп'ї на купі каміння. Керований підсвідомим, я став за вівтар, здійняв руки і заходився вершити таїнство св. Причастя. Не шукайте в цьому якоїсь пародійності, мелодраматичності, символізму чи прихованого наміру; то була просто доведена до автоматизму дія — реакція священика, котрий щодня правив службу впродовж понад сорока шести років свого життя і перед котрим тепер зазоріла перспектива ніколи більше не бути причетним до євхаристійного обряду[28], який несе розраду.

Із превеликим здивуванням я виявив, що в мене була паства. У четвертому ряду на ослінчику для молитов схилила коліна стара жінка. Її чорна сукня і шалик ідеально зливалися з тамтешньою сутінню, так що роздивитися я міг тільки овал її зморшкуватого, стародавнього обличчя, що ніби безтілесне плавало у темряві. Приголомшений, я замовк посеред літанії[29]. Хоч вона і дивилася на мене, та щось в її очах, навіть із такої відстані, водномить переконало мене в тому, що жінка сліпа. Якусь мить я не міг промовити навіть словечка і німував, мружачись у курних променях світла, що заливало вівтар, та намагаючись осягнути розумом цей примарний образ, спрожогу вигадуючи пояснення власної присутності і вчинків.

Коли до мене вернувся голос, і я озвався до неї, і слова мої відлунили від стін величезної зали, я збагнув, що вона вже рушила. Її ноги човгали по кам'яній підлозі. Десь щось заскреготіло, і короткий спалах світла осяяв її профіль праворуч від олтаря. Я прикрив очі рукою, щоби не сліпило сонце, і почав продиратися через уламки каміння, де колись стояла огорожка, що відділяла вівтарну частину храму. Я ще раз гукнув її, запевняючи, що мене не треба боятися, попри те що в самого холодок по шкірі пройшов. Я не барився, та поки добіг до закутка нефу, жінки вже ніде видно не було. Крихітні двері вели до напівзруйнованого будиночка капітулу та на берег ріки. Я її впустив. Повернувшись назад у морок, я був би радий повважати її всього-лишень грою власної фантазії, сном наяву, спричиненим багатьма місяцями штучного кріогенного сну, якби не одненький відчутний доказ її присутності. В прохолодній темряві під подихом невидимого протягу і вітерцю мерехтів червоний вогник самотньої свічечки.

Мене втомило це місто. Його язичницька претензійність і облудна історія. Гіперіон — це світ поетів без натяку на поезію, а Кітс — мішанка кричущого фальш-класицизму та бездумної базарної енергії. В ньому є три доми зібрань для дзен-гностиків і чотири мечеті високого ісламу, дарма що народ по-справжньому вчащає по благословення до незліченних генделиків та бурдеїв, велетенського ринку, що торгує фібропластовим крамом із півдня, і храмів культу Ктиря, де загублені душі ховають свою суїцидну безнадію за щитом пустодзвонного містицизму, який не дарує об'явлення.

До дідька.

Узавтра я вирушаю на південь. У цьому абсурдному світі можна знайти і екранольоти, і деякий інший повітряний транспорт, але Простий Люд змушений подорожувати між проклятими островами-континентами лише кораблями (а це, кажуть, ціла вічність) або ж гігантським пасажирським дирижаблем, який вилітає з Кітса раз на тиждень.

Завтра мені в путь. Дирижаблем.

Тварини.

Команда першопрохідців на цій планеті, певно, була з ними показилася. Кінь, Ведмедиця, Орел. Три доби ми повзли вздовж східного узбережжя Еквуса над місцевими шхерами, які називаються Гривою. В останній день ми перетнули невелику частину акваторії Серединного моря і потрапили на чималенький острів під назвою Риф Кішки. Сьогодні тут — у Феліксі, «головному» його місті — скидають вантаж і сходять пасажири. Наскільки можна було виснувати з оглядової палуби і майданчика причальної щогли, місцеве населення навряд чи більше п'яти тисяч чоловік, що туляться один до одного в цих розкиданих по околиці бараках і халупах.

Далі повітряне судно своїм черепашачим ходом пролетить вісімсот кілометрів над архіпелагом дрібніших островів, відомих як Дев'ятихвістка, після чого здійснить зухвалий стрибок через екватор іще на сімсот кілометрів відкритого моря. І наступним берегом, який ми побачимо, буде північно-західний край Аквіли, що зветься Дзьоб.

Тварини.

Назвати такий транспорт «пасажирським дирижаблем» — справжнє вправляння в креативній семантиці. Адже це велетенське повітряне судно з вантажними трюмами, у яких би вмістився цілий Фелікс і ще лишилось би місце для тисяч паків фібропласту. Тим часом менш важливий вантаж (тобто ми, пасажири) моститься, де тільки душі завгодно. Я розклав свій лежак біля вантажної рампи в кормовій частині дирижабля і звив собі затишне кубельце з допомогою особистих речей та трьох великих скринь експедиційного спорядження. Біля мене окотилася родина з вісьмох душ — тубільні робітники плантацій, котрі повертаються зі своєї щодворічної подорожі на закупи до Кітса. І хоча я звик до звуків та запахів ув'язнених у клітках свиней та пищання хом'яків, неспинне, спантеличене кукурікання їхнього сердешного півня просто зводить мене з глузду ніч за ніччю.

Тварини!

Сьогодні вечеряв на оглядовій палубі із громадянином Геремісом Дензелем, відставним викладачем крихітного сільгоспвишу біля Ендіміона. Він мені розказав, що команда піонерів Гіперіона ніякого кумира з тварин собі не створювала. Бачте, офіційними назвами Еквуса, Урси та Аквіли насправді були Крейтон, Алленсен і Лопес — за іменами трьох середньої руки бюрократів Геодезичної служби! Краще б уже тваринний фетиш!

Пообіддя. На самоті я з оглядової палуби дивлюся на захід сонця. Тут місток проходить у затишку під вантажними модулями носової частини, тому вітер — усього лише легіт, приправлений морською сіллю. Наді мною аркодужно пнеться вгору оранжево-зелена оболонка дирижабля. Ми саме між островами, і море вбирає очі ляпіс-лазур'ю, помережаною смарагдовими відтінками — такий собі виворіт небесної палітри. На високих перистих хмарах займаються останні відблиски надто маленького сонця Гіперіона, надаючи їм огненно-коралового забарвлення. Навколо абсолютно тихо, тільки ледь чутно дзижчать електротурбіни. У трьохстах метрах піді мною в одному ритмі з дирижаблем пливе тінь велетенської підводної істоти, схожої на ската-манту. А секунду тому комаха чи пташина, завбільшки з колібрі і схожа кольором на неї, дарма що крила ніби сплетені із павутиння, розмахом у цілий метр, зависла поряд і вивчала мене, перш ніж, згрупувавшись, спікірувати до води.

Едуаре, сьогодні ввечері мені дуже самотньо. Було би легше, якби я точно знав, що ти живий і досі копирсаєшся в саду та працюєш по вечорах у своєму кабінеті. Я гадав, що подорожі розворушать мою стару віру в Тейярову концепцію Господа Бога, у Якому Христос Еволюції, Особистий і Загальний, En Haut й En Avant[30], злилися воєдино, от тільки поки що — ніяк.

Сутеніє. Я старішаю і відчуваю щось... ні, не докори сумління... за гріх фальсифікації знахідок під час розкопок на Армагасті. Але ж, Едуаре, Ваше Преосвященство, якби артефакти і справді свідчили про існування Христоцентричної культури на планеті в шестистах світлових років від Старої Землі і майже за три тисячі років до того, як людина покинула свій рідний світ...

То невже це настільки страшний гріх — інтерпретувати неоднозначні дані з думкою про відродження християнства ще за нашого життя?

Так, настільки. Проте не через гріх підправляння даних, а через глибшу провину — переконаність, що християнство можна спасти. Церква помирає, Едуаре. І не просто люба нам гілка Священного Дерева, а всі його пагінці, галузочки та червоточини. Помирає все Тіло Христове, так само як і мій, мною ж і зневажений організм, Едуаре. Ми з тобою розуміли це на Армагасті, де криваве сонце освітлює тільки куряву і смерть. Ми розуміли це того прохолодного зеленого літа в Колежі, коли вперше виголосили свої обітниці. Ми розуміли це хлопчаками на тихих стадіонах Вільфранш-сюр-Сона. І ми розуміємо це зараз.

Світло згасло, і я мушу писати під присмеркову сірість із вікон салону однією палубою вище. В небі дивні сузір'я. А Серединне море фосфоресціює вночі зеленкуватими, хворобливими вогнями. На обрії ближче до південного сходу бовваніє темна маса. Може, шторм, а може, і наступний острів архіпелагу — третій із дев'яти «хвостів». (Що то за міфологія з дев'ятихвостими кішками? Я не в курсі.)

І во ім'я тієї шашки, яку я сьогодні бачив — якщо перед моїми очима і справді лопотіла крильми шашка, — молитиму Бога, щоб то був острів, а не буря.

Я мешкаю в Порт-Романсі всього вісім днів і вже бачив три трупи.

Першим був чоловік, якого винесло хвилями на замулені береги — роздута, біляста пародія на людину, що опинилася геть недалеко від причальної щогли у мій перший же вечір у місті. Дітлашня жбурляла в небіжчика камінці.

Другий труп я спостерігав, коли його витягали з руїн згарища на місці метанового цеху (чи крамнички) в бідному кварталі поруч із моїм готелем. Чоловік страшенно обгорів, до невпізнання, скоцюбився від жару, руки-ноги попідтягувані до тулуба в позі боксера, що в неї скручує жертв огню з часів сивої давнини. Я говів цілий день і змушений із ганьбою визнати, що мій рот наповнився слиною, коли в повітрі зачулися багаті жирні аромати смаженої плоті.

Третього вбили за три метри від мене. Я щойно вийшов із готелю і занурився у лабіринт заляпаних гряззю дощаних хідників, які слугують за нормальні тротуари жалюгідного міста, як бахнули постріли і в чоловіка у кількох кроках поперед мене підкосилися ноги, ніби він послизнувся; він розвернувся до мене зі спантеличеним поглядом на лиці і повалився на узбіччя, в багнюку та каналізаційні стоки.

У нього вистрілили тричі із якоїсь кінетичної зброї. Дві кулі поцілили в груди, а третя — трохи нижче лівого ока. Це неймовірно, але він усе ще дихав, коли я підбіг до нього. Навіть не замислюючись, я дістав свою столу[31] із сумки, намацав на дні флакон із свяченою водою, що так довго був зі мною, і заходився до таїнства соборування. У юрбі, яка збіглася на все подивитися, ніхто не заперечував. Підстрелений чоловік ледве поворушився, прокашлявся, наче збирався щось сказати, і помер. Натовп розійшовся ще до того, як тіло жертви забрали.

Чоловік був середнього віку, з чуприною пісочного кольору і дещо повнуватий. У нього не знайшли при собі документів, навіть універсальної картки або комлогу. З кишені випало шість монеток.

Того дня не знати з якого дива я вирішив побути з небіжчиком до кінця. Куций лікар-цинік дозволив мені залишитися під час обов'язкового розтину тіла. Підозрюю, йому вже просто в роті засмерділося від браку спілкування.

— Отака йому красна ціна, — заявив він, розкривши чоловікові черевну порожнину, немов рожевий портфель, одкинув складку шкіри та м'язів і, відтягнувши її, закріпив, немов край тенту в наметі.

— Кому йому? — не зрозумів я.

— Його життю, — пояснив лікар, одділивши шкіру обличчя небіжчика і закотивши її, наче заяложену маску. — Вашому життю. Моєму життю. — Червоні і білі переплетені смуги мускулів перетворилися на суцільний синець навколо рваної рани вище вилиці.

— Не може бути все так просто, — заперечив я.

Лікар відірвався від свого похмурого заняття і поглянув на мене з веселою усмішкою.

— Справді? — проказав він. — А доведіть мені, якщо ваша ласка. — Ніби зважуючи, він підняв серце чоловіка в руці. — На відкритому ринку планет Мережі це могло би коштувати якусь суму. Адже є клас людей надто бідних для того, щоб утримувати власні, вирощені в пробірках частини тіла про запас, але досить заможних, щоби померти від банальної нестачі серця. У нас же це — просто тельбухи, нікому не потрібний мотлох.

— Не може бути все так просто, — непереконливо повторив я. Мені згадалося, як перед самими моїм відльотом із Пацема ховали Його Святість Папу Урбана XV. Згідно з традицією, що встановилася до Гіджри, його тіло не бальзамували. І от воно чекало в передпокої головної базиліки, поки його не вкладуть у просту дерев'яну труну. Допомагаючи Едуару та монсеньйорові Фрею припасувати ризу до задубілого тіла, я зауважив буру шкіру небіжчика та розслаблені вуста.

Лікар здвигнув плечима і завершив поверхневий розтин. З усіх формальних процедур це була рекордно коротка автопсія. Жодних підозрюваних, жодних мотивів. Опис убитого відправили до Кітса, але самого чоловіка поховали наступного дня на ділянці для жебраків, якраз між замуленими берегами та жовтими джунглями.

Порт-Романс — це плетиво жовтих, із яз-дерева споруд, побудованих на лабіринті риштування і дощок, які простягайся далеко в замулене гирло Кансу. Ця річка сягає тут завширшки майже два кілометри і кількома рукавами виливається у бухту Тоскагай. Щоправда, судноплавні серед них тільки парочка, і драги не замовкають ні вдень, ні вночі. Кожної неспаної ночі я лежу у своєму дешевому номері, і з відчиненого вікна до мене долинає гупання копрів, ніби б'ється серце цього бридкого міста, а віддалене шепотіння прибою схоже на його сповнене мокротиння дихання. Сьогодні я дослухаюся до ритмів міста і ніяк не можу в уяві спекатися картинки оббілованого обличчя вбитого чоловіка.

У передмісті різні компанії утримують екранодром, звідки переправляють людей і вантажі на крупні плантації вглибині материка. Але підкупити пілотів мені не вистачить грошей. Точніше, сам би я вже якось потрапив на борт, але куди дівати три валізи медичного й іншого обладнання. Хоч така спокуса мене не полишає. Сильніше ніж будь-коли моя служба в бікура здається все більшим абсурдом та безглуздям. Тільки моя дивна потреба в пошуках цілі та мазохістська рішучість виконати умови заслання, у яке я сам себе відправив, і надалі женуть мене вгору течією.

Щодвадні вгору за течією Кансу вирушає корабель. Я вже зарезервував собі на ньому місце, а завтра перенесу туди валізи. За Порт-Романсом я не сумуватиму.

«Емпоротичний жирандоль» суне-пливе проти течії. Від часу, як ми два дні тому проминули Мелтонову Пристань, не помітно жодних ознак людського житла. Джунглі обступили береги річки, ніби суцільні стіни; ба більше — місцями, де водяна гладінь звужується до тридцяти-сорока метрів, вони повністю переплітають гілля у вас над головами. Саме світло тут жовте і густе, як топлене масло, проціджене крізь крони та лапате гілля дерев у вісімдесяти метрах над бурою гладінню Кансу. Я сиджу на іржавому бляшаному даху середньої пасажирської баржі і мружу очі, намагаючись розгледіти своє перше дерево тесла[32]. Старий Каді, який поруч струже якийсь патичок, чвиркнув крізь щербаті зуби у воду і розсміявся з мене. «Нє, так далеко в долішній течії вогняні дерева не ростуть, — пояснює він. — А якби росли, то ліс дідька б лисого так виглядав. Аби побачити теслу, треба спинатися на Розкрилля. А ми, падре, ше досі дощовими лісами пливемо».

Щодня по обіді ллє дощ. Правду кажучи, «дощ» — надто м'яко сказано, коли подумаєш про цей справжнісінький вселенський потоп, який щодня падає нам на голови, ховає собою береги і лупить по даху баржі з оглушливим гуркотом, уповільнюючи наш і без того черепашачий поступ, аж поки не з'являється враження, що ми взагалі стоїмо на місці. Так ніби сама ріка щодень стає дибки і перетворюється на вертикальний потік, прямовисний водоспад, яким судно повинно піднятися вгору, якщо мусить продовжувати путь уперед.

«Жирандоль» — старезний плоскодонний буксир, який тягне за собою п'ять барж, геть ніби мама, в поділ спідниці якої вчепилася обідрана дітлашня. Три дворівневі суденця транспортують пакунки різноманітного краму, який продаватимуть або й мінятимуть на щось інше на тих нечисленних плантаціях та в населених пунктах по берегах ріки. Дві інші пропонують таку собі подобу нічлігу для тубільного населення, яке подорожує Кансом, хоча в мене склалося враження, що деякі з їхніх пасажирів тут прописалися на постійно. Моє особисте ліжко — заплямований матрац і схожі на ящірок комахи по всіх стінах.

Після дощу всі виходять на палубу дивитися, як понад холонучою річкою здіймається вечірній туман. Тепер повітря спекотне і перенасичене вологою майже цілий день. Старий Каді говорить, що я спізнився для подорожі дощовим та вогняним лісами і не встигну проскочити повз неактивні дерева тесла. Що ж, подивимося.

Сьогодні туман схожий мені на душі померлих, що сплять під темним плесом річки. Останнє дрантя пообідніх хмар розсіюється у верхівках дерев, і в цей світ повертається колір. Я спостерігаю, як лісові нетрі переливаються барвами від жовтого хрому до прозорого шафрану і поволі вигорають спершу до вохри, а потім до умбри і, зрештою, — сутіні. На борту «Жирандолі» Старий Каді світить ліхтарі та канделосфери, що теліпаються на прогнутих балках верхньої палуби. Тим часом як джунглі, ніби намагаючись не програти в цьому змаганні, починають слабко фосфоресціювати вогниками-гниличками, і підсвічені ними сяй-пташки та різнобарвне павутиння перепурхують з гілки на гілку в темнішій, верхній частині крон.

Маленький гіперіонівський місяць сього вечора не проглядається, але ця близька до свого сонця планета летить у на диво захаращеному космічним сміттям просторі, так що поночі її небеса нерідко ілюмінують зорепади. От і сьогодні метеорів вродило рясно. І вибираючись на широкий плес, ми спостерігаємо над головами їхні яскраві сліди, що сплітаються докупи в цілі сузір'я. Це плетиво довго лишається на сітківці очей, і коли я понурюю очі до темної води, то бачу в її гладіні те саме оптичне відлуння.

На сході яскраво палає крайнебо, і Старий Каді пояснює, що то орбітальні дзеркала, які освітлюють декілька великих плантацій.

Надворі надто тепло, щоби вертатися назад до каюти. Я розгортаю тоненьку підстилку на даху баржі і спостерігаю за виставою небесних огнів, а внизу тим часом тубільці гуртуються сім'ями і заводять нав'язливих пісень говіркою, яку я навіть не намагався опанувати. З думок не йдуть далекі бікура, здіймаючи непогамовану хвилю бентежності.

Десь у лісі голосом наляканої жінки верещить якась звірина.

Нарешті на плантації Пересебо. Хворий.

Страшенно занедужав. Гарячка, аж усього трусить. Учора цілий день блював чорною жовчю. Злива оглушає. Всю ніч хмари в небі підсвічені з орбітальних дзеркал. Складається враження, ніби це горить небо. Пропасниця.

Про мене турбується жінка. Купає мене. Мені не соромно — я надто хворий. Волосся в неї темніше від більшості місцевих. Маломовна. Чорні, лагідні очі.

Господи, це ж треба настільки захворіти у такій далечині від дому.

. вона чекає пілглядає приходить з дощу навмисно в тонкій сорочкі спокутує зна, хто я такий пала шкіра підтонкою бавовною темні соски знаю знаю хто вони хто підгляда, тут чую їхголоси у ночі купають мене в труті палає думаютЬ я не знаю але я чую їх голоси за дощем коли крик припини припини припини де там тої шкіри вже, внизу все червоне я відчуваю дірку в щокі і коли відшукаю пулю, то виплюну геть геть agnusdeiquitolispecattamundi miserer nobis misere nobis miserere[33]

Господи, дякую Тобі, що порятував од недуги.

Сьогодні поголився. Сам доліз до душу.

Семфа допомогла приготуватися до візиту розпорядника. Я чекав на бурмила і грубіяна, бо саме такі працювали на току за вікном, але до мене завітав спокійний чорношкірий чоловік із трохи шепелявою говіркою. Охочий помогти. Я сильно переймався про те, чим розплачуватимуся за лікування, а він мене переконав, що не братиме ніяких грошей. Ба більше — він допоможе мені з провідником у гори! Сказав, що сезон уже добігає кінця, але якщо я стану на ноги за десять днів, то ми встигнемо проскочити через огнеліс і дійти до Розколини ще до того, як дерева тесла ввійдуть у повну силу.

Коли він пішов, ми трохи погомоніли із Семфою. Три гіперіонівські місяці тому її чоловік загинув від нещасливої пригоди під час збору врожаю. Сама вона походила із Порт-Романса і шлюб із Мікелем став для неї справжнім порятунком, тому назад вона вертатися не стала, а залишилася на плантації різноробом. Я її добре розумію.

Вона зробила мені масаж, і тепер я спатиму. Останнім часом мені постійно сниться матір.

Десять днів. За десять днів я буду готовий.

Перш ніж рушити в путь разом із Туком, я сходив на поля-матриці проститися із Семфою. Вона майже нічого не казала, але по очах я бачив, що вона за мною сумуватиме. Піддавшись спонтанному бажанню, я благословив її і поцілував у лоба. Поруч посміхався і кивав головою Тук. Із двома в'ючними гібридами ми розпочали свій шлях. Доглядач Орланді провів нас до кінця дороги і помахав нам на прощання, коли ми ступили на вузьку стежку, прорубану в золотавих хащах.

Domine, dirige nos[34].

Після тижня походу просіками — та якими там просіками?! — тижня походу непролазними нетрями жовтого дощового лісу, після тижня виснажливого підйому щораз крутішими відногами плато Розкрилля, цього ранку ми врешті-решт вийшли на кам'янисту ділянку, звідки відкрився краєвид на весь обшир джунглів позаду нас, аж ген до Дзьоба і Серединного моря. Заввишки нагір'я тут уже сягало всіх трьох тисяч метрів над рівнем моря, тому перспектива вражала. Попід ногами аж до підніжжя Розкрилля простягалася біло-сіра ковдра важких дощових хмар, але в їхніх прогалинах, розмотуючись у напрямку Порт-P. та надмор'я, виблискував ледачий Кане, прозирали хромово-жовті пасма лісу, яким ми йшли, і пурпурова латка далеко на сході, що, божився Тук, була нічим іншим як нижньою матрицею фіберпластових полів біля Пересебо.

До пізнього вечора ми сунули вперед і вгору. Тук помітно переживає, що ми не встигнемо проскочити вогнелісся, коли в повну силу ввійдуть дерева тесла. Я чимдуж стараюся не відставати, тягнучи перевантаженого гібрида за собою і проказуючи подумки молитви, аби відволіктися від болю, ниючих ніг і злигоднів загалом.

Сьогодні спакувалися та рушили ще вдосвіта. У повітрі висить запах диму та гару.

Разючі зміни в рослинності на плато. Більше не видно всюдисущого яз-дерева та густих крон челми. Проминувши перехідну зону куцих вічнозелених та вічноголубих заростей, здійнявшись після цього дрімучим бором мутованих широкохвойних сосон і тросик, ми зайшли у справжнісіньке вогнелісся з його високими прометеями, що завжди супроводжують незмінних феніксів та круглу поросль світлих бурштинників. Вряди-годи ми натрапляли на непроходимі чагарі розчепірених азбестників із їхніми білими волокнистими стовбурами, що їх Тук барвисто назвав схожими на «...ізгнилі пісюни подохлих та неглибко вкопаних великолюдів, або най мене лихий ухопить». Мій провідник на свій лад розпоряджається словами.

Пізно пополудні ми побачили наше перше дерево тесла. Півгодини ми чвалали вкритою попелом землею, намагаючись не наступати на тендітні пагінці феніксу та полум'яних батогів, сміливо пробираючись золистим грунтом, як раптом Тук зупинився і тицьнув пальцем уперед.

За півкілометра від нас стояло щонайменш стометрове заввишки дерево тесла, в півтора раза вище за найвищий прометей. Біля його крони чітко бубнявів схожий на цибулину акумуляторний наріст-гал, що від нього розросталося вусібіч радіальне гілля, яке кучерявилося десятками жмутів німбової лози і виблискувало сріблом металу на фоні чистого неба зеленої та ляпіс-лазурової барв. Вся ця картина чомусь викликала спогади про витончену мечеть високого ісламу на Новій Мецці, легковажно прикрашену гірляндами сухозлотиці.

«Хапайте гібридиків і манатки — треба ік лихій матері забирацця звідси», — бурмотів Тук. Він наполіг, щоби ми як стій перевдяглися в спецівку для подорожування вогнелісом. Решту дня та вечора ми пленталися вбрані в осмотичні маски, цупкі чоботи на гумовій підошві, впріваючи під численними шарами шкірястого гама-сукна. Обидва гібриди нервували і стригли довгими вухами за найменшого звуку. Запах озону відчувався крізь маску, і це мені нагадувало, як малим на Різдво, коли можна було байдикувати, я грався електропоїздами у Вільфранш-сюр-Соні.

Сьогодні ми ставимо табір якомога ближче до паростей азбестнику. Мимрячи собі під носа моторошні застереження та поглядаючи в сутінкове небо у пошуках грозових хмар, Тук навчив мене правильно встановлювати громовідвідні прути-розрядники в коло.

Хай там що, а я розраховую добре виспатися.

04:00...

Пресвята Богородице.

Три години ми висиділи в епіцентрі справдешнього кінця світу.

Вибухати почало одразу після опівночі. Спершу звичайні громи і блискавиці. Не дослухавшись Тука, я, і він за мною, виткнув голову з намету, щоби поспостерігати за піротехнікою. Я звик до мусонів та буревіїв у Матвій-місяці на Пацемі, тому перша година шторму мене не вразила. Бентежив тільки вигляд неблизького дерева тесла — незмінного осердя всіх небесних розрядів. Та вже скоро — коли я став куняти під неспинний шум — лісові бегемоти почали сяяти і плюватися накопиченою в такий спосіб власною енергією. Ось тоді з ланцюга зірвався істинний Армагеддон.

Щонайменше сотня електричних дуг гримнули в небі впродовж перших десятьох секунд, коли дерева тесла у своїх дебютних спазмах вивільнили знавіснілу енергію. Менш ніж у тридцяти метрах від нас вибухнув прометей, розкидаючи охоплене полум'ям гілля в радіусі п'ятдесяти метрів. Зайнялися та зашипіли навколо нашого маленького таборища громовідводи-розрядники, відбиваючи одну електричну дугу біло-синьої смерті за другою. Щось проверещав Тук, але під такою навалою шуму та світла годі було розчути бодай один людський звук. Поруч із припнутими гібридами зайнялися вогнем звислі пасма феніксу, і нажахана тварина, хоч і стриножена та зашорена, все одно зірвалася і чкурнула геть, проскочивши між розжареними прутами громовідводів. Тієї ж миті півдюжини електричних дуг сіпнулися від найближчої тесли до сердешної тварини. У якусь божевільну секунду мені навіть здалося, що я бачу, як світиться крізь кипіння плоті її кістяк. Звірину скорчили перейми, од яких вона підлетіла вгору і просто припинила своє існування.

Три години ми спостерігали за кінцем світу. Два розрядники не витримали і впали на землю, але інші вісім справно працювали. Ми з Туком скрутилися в калачики у розжареному наметі. Дихати ми могли завдяки осмотичним маскам, що відфільтровували достатню кількість охолодженого кисню із надмір перегрітого, задимленого повітря. Однак вижили ми тільки завдяки відсутності підліску навколо нас і вправному розташуванню табору, який Тук розбив далеко від інших цілей в укритті азбестника. Лише це і ще вісім громовідводів з армованого сплаву стоять між нами і вічністю.

— Здається, вони добре справляються, — прокричав я Туку крізь шипіння, тріск і гуркотіння грому.

— Їх роблять так, шо вони можуть протримацця годинку, ну, ма'ть, дві, — бурмоче мій провідник у відповідь. — Рано чи пізно, скорше рано, вони вигорять і ми помрем.

Я киваю і сьорбаю трохи літепла крізь соломинку осмотичної маски. Якщо я виживу цієї ночі, то завше дякуватиму Господу за його щедрість і нагоду побачити це видиво.

На курне північно-східне узлісся ми з Туком вийшли вчора опівдні, хутко розбили табір на березі маленького струмка і проспали 18 годин поспіль, компенсуючи три безночі, коли ми не змогли склепити очей, і два безумні дні, впродовж яких довелося неспинно йти кошмарними згарищами та пожежами. На підступах до крутосхилого кряжа, що позначав край вогнелісу, куди б ми не подивилися, то бачили стручки із зернятами та шишки, що вже буяли новим життям вогненних біологічних видів, які були згоріли в полум'ї попередніх двох ночей. П'ять громовідводів усе ще функціонували, але ні в мене, ні в Тука не було бажання випробовувати їх у роботі ще одну ніч. Єдиний живий гібрид повалився із ніг та помер, щойно ми зняли з нього тяжкі сумки.

Сьогодні я прокинувся на світанку від звуків потічка, що жебонів поруч. Уздовж його берега я пройшов десь із кілометр на північний схід, дослухаючись до того, як поступово нижчав його голос. І раптом струмок зник із моїх очей.

Розколина! Я ледве не забув про пункт нашого призначення. І сьогодні вранці, плутаючи в тумані та невпевнено стрибаючи із одного мокрого каменя понад усе ширшим потічком на другий, я скочив на останню брилу, мало не заточився, відновив баланс і подивився вниз, куди зривався водоспад — на серпанок, скелі і річку — з висоти три тисячі метрів.

Розколина не утворювалася внаслідок ерозійних процесів на високому плато, подібно до легендарного Великого каньйону на Старій Землі або Тріщини Світу на Хевроні. Попри бурхливі океани та материки, схожі на земні, з погляду тектоніки Гіперіон — фактично мертва планета. В цьому відношенні вона більше схожа на Марс, Луз або Армагаст, де континентальний дрейф відсутній. І так само, як і на Марсі та Лузі, вплив на Гіперіон справляють його Глибокі льодовикові періоди, чия регулярність тут пов'язана ще і з циклом тривалістю тридцять сім мільйонів років, зумовленому довгим еліпсом нині віддаленого компонента подвійної системи — карликової зірки-супутника. Комлог порівнює Розколину із Долиною Маринер[35] на Марсі до його тераформування, адже поява обох пов'язана з ослабленням кори планети внаслідок чергування періодів мерзлоти і танення впродовж багатьох тисячоліть та подальшого вимивання порід підземними річками, такими як Кане. Відбувалися масивні зсуви грунту та провали, що зрештою й утворили довжелезний шрам у гористій частині материка Аквіла.

Незабаром до краю Розколини підійшов і Тук. Голяка я намагався відіпрати від попелу та диму свій дорожній одяг і сутану. Я хлюпався у холодній воді, мив свою бліду плоть і голосно розреготався, коли крики Тукового гукання відбивалися від Північної стіни у двох третинах кілометра від мене. Через природу самого обвалу кори планети ми з Туком, виходить, стояли на скельному карнизі, який ховав від нас, власне під нами, Південну стіну. Із першого погляду небезпечний, він мільйони років опирався силам тяжіння, тож певно міг іще кілька годин потерпіти нас, поки ми купалися, відпочивали, волали до хрипоти, насолоджуючись луною від свого лементу і взагалі тлумилися, немов діти, яких випустили зі школи. Тук зізнався, що ніколи не проходив огнеліс повністю і не знає, кому це вдавалося зробити в цю пору року. Також він заявив, що тепер, коли дерева тесла набрали повної сили, йому доведеться чекати щонайменше три місяці, поки він зможе повернутися назад. Здається, він не надто сумував через це, а я і собі був радий, що матиму товариша.

По обіді ми поетапно перенесли мої речі й обладнували табір біля струмка в сотні метрів від карниза, а сортування плинопінових коробок з устаткуванням облишили на завтра.

Під кінець дня похолоднішало. Після вечері, уже в присмерках, я дістав термокуртку і прогулявся у самоті до скельного карниза на південний захід від того місця, де я вперше вийшов до краю Розколини. Виявилося, що нове місце огляду далеко винесене над рікою і з нього відкривалася просто незабутня панорама. Над невидимим високим водоспадом здіймався туман, і в мінливій запоні серпанку із його розпорошених крапель призахідне сонце множилося в десятках фіолетових сфер і ще більшій кількості веселок. Я спостерігав народження кожного їхнього спектра, стежив за тим, як він злітав у сутінковому небі, де й помирав. З охолодженням повітря в тріщинах, шпаринах та печерах плато тепле повітря починало підніматися, підхоплюючи за собою листя, галузочки і пасма туману у вертикальному потоці. В Розколині народжувався звук, так ніби сам континент озивався голосами кам'яних велетнів, співом гігантських бамбукових флейт, церковних органів завбільшки з палаци. У цій пісні лунали чисті бездоганні ноти найширшого діапазону — від дзвінкого сопрано і до найнижчого із басів. Я міркував про вектори вітру та їхній напрям відносно рифлених гірських стін, про печери глибоко під резонаторами тріщин у нерухомій корі планети та про ілюзію людських голосів, яку була здатна створити така випадкова гармоніка звукових хвиль. Але зрештою я облишив ці умовиводи і просто слухав прощальний гімн сонцю у виконанні Розколини.

Коли я йшов назад до намету у колі біолюмінісцентних ліхтарів, саме починалася світлова канонада метеорів, які осявали небо під віддалене гупання вогнелісся, що розганяло полум'яні брижі вздовж обрію на півдні та заході, нагадуючи собою артилерійський вогонь старожитніх воєн Старої Землі часів до Гіджри.

Уже в наметі я перебрав усі канали дальнього зв'язку на комлозі, але нічого, крім статичного шуму, не знайшов. Підозрюю, що навіть якби сюди колись долетів найбільш східний сигнал примітивних супутників зв'язку, які обслуговують фібропластові плантації, насправді крізь ці гори та життєдіяльність дерев тесла зміг би проникнути тільки жорсткий лазерний промінь або плюс-сигнал. На Пацемі в монастирі мало хто носив із собою персональні комлоги, але інфосфера завжди була під рукою, завжди доступна. Тут вибору не лишалося.

Я сиджу і під усе тихіший вітер дослухаюся до останніх нот із каньйону. Спостерігаю, як небо одночасно темнішає та спалахує, всміхаюся Туковому хропінню зі спальника надворі і кажу собі: «Якщо це заслання, то нехай буде так».

Тук мертвий. Його вбили.

Я знайшов тіло, коли вийшов з намету на світанку. Він спав надворі, всього-лишень у чотирьох метрах від мене. Говорив, що воліє спати просто зоряного неба.

Убивці перерізали йому горло вві сні. Крику я не чув. Правда, мені снилося, що в мене гарячка і мене доглядає Семфа. Снилося, як прохолодні руки торкаються шиї та грудей, торкаються розп'яття, що я його ношу з дитинства. Я стояв над тілом Тука, прикипівши очима до широкого темного кола, де кров'ю просяк байдужий грунт Гіперіона, і здригнувся від думки, що сон був більше, ніж сном — що вночі мене і справді торкалися руки.

Зізнаюся, моя реакція на те, що сталося, більше нагадує переляканого старого дурня, аніж священнослужителя. Я соборував Тука, але з нападом паніки покинув тіло свого сердешного провідника і відчайдушно заходився шукати в припасах хоч якусь зброю. Знайшов мачете, яким прорубував собі шлях у дощовому лісі, та малопотужний мазер[36], з допомогою якого планував полювати дрібну дичину. Не знаю, чи зміг би я ним позбавити когось життя, навіть рятуючи своє власне. Однак усе ще панікуючи, я озброївся мачете, мазером та потужним біноклем і рушив до великої брили на краю Розколини, звідки озирнув околиці в пошуках можливих слідів душогубів. Ніде нічого не порушилося, якщо не брати до уваги крихітних деревних тваринок і павутиння, що, як ми ще вчора бачили, літало поміж гілля в лісі. Нетрі здавалися аномально густими та похмурими. На північний схід по стіні Розколини тягнулися сотні терас, виступів, скельних балконів, де собі могли знайти притулок цілі зграї дикунів. В тих бескидах та вічному тумані могла заховатися справжня армія.

Минуло тридцять хвилин безплідної варти і дурнуватого боягузтва. Я повернувся до табору і приготував тіло Тука до поховання. Дві години я копав годящу могилу у кам'янистому грунті плато. Загорнувши землю і скінчивши всі формальності, я не зміг придумати нічого особливого, що можна було би сказати про грубуватого, кумедного коротуна, котрий був моїм провідником.

— Наглянь за ним, Господи, — нарешті проказав я, огидний сам собі через таке лицемірство і глибоко переконаний, що звертаю ці слова тільки до себе. — Даруй йому безпечний шлях. Амінь.

Цього вечора я переніс табір на півкілометра північніше. Намет установлено на десятиметровій галявині, але з тилу його підпирає скеля, спальники я всі підгорнув поближче, і мачете з мазером лежать недалеко. Поховавши Тука, я перевірив припаси та коробки з устаткуванням. Вони нічого не взяли, крім решти громовідводів-розрядників. Першою думкою було, що ті, котрі хотіли вбити Тука і залишити мене тут назавжди, переслідували нас по вогнеліссю, але мотиву такого складного плану я вигадати не подужав. Якби це були робітники плантації, то зробити вони це могли ще вночі у дощовому лісі або ж (що значно краще з погляду убивці) глибоко в нетрях вогнелісу, де парочка обвуглених трупів нікого не здивує. Залишаються бікура. Мої примітивні підопічні.

Я подумував вернутися через огнелісся без громовідводів, але дуже швидко відмовився від цієї затії. Залишуся і, можливо, загину. Піду — загину напевне.

Три місяці, поки дерева тесла не поснуть. Сто двадцять місцевих діб по двадцять шість годин кожна. Ціла вічність.

Господи Ісусе, і за що мені таке? І чому мене не вбили минулої ночі, якщо я просто офіра для наступної... чи ще через одну?

Я сиджу на брилі, навколо мене сутеніє, я дослухаюся до скигління нічного вітру із Розколини, що тепер здається таким зловісним. І я молюся, а небо осявають перші криваві розчерки метеорів.

Промовляю слова до себе.

Жахіття минулого тижня загалом притлумились. Навіть страх помалу минає і стає банальщиною у дні, що настали після розв'язки.

З допомогою мачете я нарубав дрібних деревцят, із яких змайстрував сякий-такий піддашок і стінки, вкрив їх гамма-сукном, а шпарини між стовбурами зашпаклював мулом. Задня стінка — суцільний камінь. Я перебрав своє дослідне устаткування і навіть установив деякі прилади, але, боюся, скористатися ним тепер не доведеться.

Я почав заготовляти харчі, бо запаси морожених продуктів хутко зменшуються. Згідно із абсурдним графіком, який я склав собі ще на Пацемі, станом на сьогодні я вже мав би жити з бікура кілька тижнів і обмінювати брязкальця на місцеві наїдки. Байдуже. Ощадливу дієту, що складалася з вареного коріння челми, я урізноманітнив шістьма видами ягід і крупніших фруктів, у їстівності яких мене зміг переконати комлог. І поки що мені не пішов тільки один із них, змусивши просидіти навпочіпки над краєм найближчого виярку біля намету всю ніч.

Я неспокійно патрулюю межі свого маленького світу, наче один із тих посаджених до клітки пелопів, які так були припали до вподоби малим падишахам Армагаста. У кілометрі на південь та чотирьох на захід уже росте густий огнеліс. Щоранку його дим змагається за право застилати небо з мінливою полудою туманів. І тут лише майже суцільні зарості азбестнику, кам'янистий грунт верхівки плато та крутосхилі кряжі, схожі на панцирі якихось хребетних тварин, що біжать звідціль на північний схід, держать оборону проти наступу дерев тесла.

Далі на північ нагір'я розширюється, підлісок уздовж Розколини густішає, але за якісь п'ятнадцять кілометрів його перериває ущелина вдвічі вужча і втричі мілкіша від самої Розколини. Вчора я домандрував до крайньої північної точки, звідки не без суму роздивився пашу цієї нової перепони. Коли-небудь я таки спробую її обійти зі сходу, знайти якусь переправу, однак висновуючи з наявності феніксів-провісників по той бік провалля і стіни диму понад обрієм на північному сході, судилися мені в такому разі лише звори, порослі челмою, та згарище вогнелісової пустки, грубі кордони якої я можу розглядати на супутникових мапах, що я маю.

Сьогодні я був на скельній могилі Тука, коли вечірній вітер заквилив свою еолову панахиду. Я впав на коліна і спробував прочитати молитву, проте в мене нічого не вийшло.

Едуаре, нічого не вийшло. Я порожній, немовби ті псевдосаркофаги, що ми їх десятками розкопували разом із тобою в стерильних пісках біля Тарум-бель-Ваді.

Дзен-гностики заявили би, що порожність — то добрий знак, то предтеча відкриття нового рівня усвідомлення, нового об'явлення, нового досвіду.

Merde[37].

Моя порожність — всього тільки... порожність.

Я знайшов бікура. Точніше, вони знайшли мене. Запишу, скільки зможу, перш ніж вони прийдуть будити мене віді «сну».

Сьогодні я уточнював мапу в якихось чотирьох кілометрах на північ від табору, коли серед полуденної спеки розійшовся туман і я помітив кілька терас на моєму боці Розколини, що раніше залишалися непомітними. Оглядаючи їх у бінокль (а це були карнизи, з'єднані драбинами, шпилі, виїмки і купини, що тягнулися далеко по карнизу), я раптом зрозумів, що дивлюся на творіння людських рук. Дюжина хатин виглядала грубо: курені з абияк накиданого гілля челми, підпертого каменями, і губчастого дерну. Але, безсумнівно, це було людське помешкання.

Поки я вагався, тримаючи в руках бінокль і намагаючись вирішити, спускатися мені на ці щойно явлені тераси і шукати їхніх мешканців чи іти назад до табору, по моїх в'язах і спині пробіг холодок, який беззаперечно свідчив, що я вже аж ніяк не сам. Опустивши бінокль, я повільно озирнувся. Позаду мене півколом стояли бікура. Щонайменше тридцятеро, відрізавши мені всякий відступ до лісу.

Не знаю, чого я чекав: можливо, оголених дикунів із лютими обличчями та намистами із зубів? Або ж сивочолих відлюдників-бороданів, котрі інколи трапляються мандрівникам у горах Моше на Хевроні? Які б варіанти я собі не програвав у голові, реальні бікура не вписувалися в жоден шаблон.

Люди, котрі настільки тихо підкралися до мене, були низькорослі. Ні один із них не сягав вище мого плеча. Усі були вбрані у грубо зітканий одяг темного кольору, що закривав їх від шиї до п'ят. Варто їм було зробити порух, як-от, наприклад, зараз, здавалося, що вони линуть над нерівною землею, наче примари. Здаля вони взагалі страх як скидалися на тлум мініатюрних єзуїтів із якогось анклаву Нового Ватикана.

Я ледь не захихотів одразу, але зрозумів, що така реакція — один із знаків близького нападу паніки. Бікура ж анітрохи не виявляли агресії, що могла його викликати. Зброї в маленьких рученятах я не бачив, вони були порожні, як і вирази їхніх облич.

Останні я, до речі, не зміг би описати двома словами. Голомозі. Геть усі. Волосся на обличчі відсутнє, бахматі хламиди прямовисно звисають до самої землі і не виказують статі. Громада, що скупчилася навколо мене (а їх на цей момент уже назбиралося більше півсотні), здається одного віку — сорок-п'ятдесят стандартних років. Шкіра гладенька, із жовтизною, здається, пов'язаною з тим, що цілі їхні покоління споживали мікроелементи, які містяться в астровій челмі та іншій місцевій рослинності.

Спочатку мене не полишала спокуса назвати круглі обличчя бікура херувимськими, але роздивившись їх краще, розумієш, що ця миловидість насправді зумовлена іншим чинником — умиротвореним ідіотизмом. Мені яко священику довелося провести у відсталих світах достатньо часу, щоби знати, як виглядають прояви одного стародавнього генетичного розладу, що його по-різному називають: синдром Дауна, монголізм, або спадковість корабля поколінь[38]. Принаймні саме таке враження справляла група із близько шістдесяти людей в темному одязі, котрі наближалися до мене. Іншими словами, до мене наближалося мовчазне усміхнене товариство голомозих відсталих дітей.

Собі ж я нагадував, що найпевніше саме ці «усміхнені діти» вві сні перерізали горлянку Туку і залишили його помирати, немов недобите порося.

Найближчий бікура ступив уперед, зупинився в п'яти кроках від мене і щось тихо проказав монотонним голосом.

— Одну хвилинку, — намацував я свій комлог у пошуках кнопки перекладача.

— Носа хлестофома? — запитав мене коротун попереду.

Я тільки і встиг вставити навушник, щоби почути переклад. Текст звучав практично без паузи. Очевидно, іноземна мова насправді була архаїчним покручем говірки першопоселенців, спорідненої з тубільною балачкою плантацій. «Ти носиш хреста форму / хрестоформу?» — драгоманив комлог, пропонуючи мені на вибір два варіанти інтерпретації останнього слова.

— Так, — відповів я, розуміючи, що саме вони торкалися мене вві сні у ніч убивства Тука. Це значило, що переді мною стоять ті самі душогуби.

Я чекав. Мисливський мазер лежав у мене в сумці, сумка лежала під челмою менш ніж у десятьох кроках від мене. І між нами стояло зо півдесятка бікура. Байдуже. Тієї миті я знав, що не застосую зброю проти іншої людини, хоч би й тієї, котра вкоротила життя мого провідника і могла планувати моє вбивство будь-якої миті. Я заплющив очі і про себе виголосив покаянну молитву[39]. Розплющивши їх, я зрозумів, що бікура побільшало. Вони тепер абсолютно не рухалися, так ніби набрали кворуму і дійшли конкретного рішення.

— Так, — повторив я в тиші, — я ношу хреста.

Динамік комлога чітко проказав останнє слово: «Хлестофома».

Бікура всі разом кивнули і синхронно — наче колишні церковні служки — під тихе шелестіння стали на одне коліно.

Я відкрив був рота, щоби щось сказати, але не знайшов потрібних слів і його закрив.

Бікура так і стояли. Легіт ворушив у нас над головами шорстке листя і гілля челми, яке терлося одне об одне і видавало сухий звук, що свідчив про кінець літа. Найближчий до мене бікура зліва підійшов упритул, схопив мене за передпліччя дужими холодними пальцями і проказав речення, що його комлог витлумачив як «Гайда. Час іти в дім і спати».

Було пообіддя. Не впевнений, чи правильно комлог переклав слово «спати», що раптом могло виявитися фразеологізмом чи метафорою смерті, я кивнув і пішов за ними до села на краю Розколини.

Тепер я сиджу в хатині і чекаю. Надворі щось шурхотить. Хтось прокинувся. Я сиджу і чекаю.

Бікура називають себе «П'ять дюжин і десяток».

Останні двадцять шість годин я провів, спілкуючись із ними, спостерігаючи, занотовуючи свої думки під час їхнього двогодинного пообіднього «сну» і, взагалі, намагаючись задокументувати якомога більше інформації, перш ніж вони вирішать перерізати мені горло.

Щоправда, зараз мені вже здається, що в них немає наміру шкодити мені.

Учора після «сну» я говорив із ними. Інколи вони не відповідають, інколи їхні відповіді не кращі від бурмотіння та незв'язних слів, яких можна домогтися від забарних дітей. Після їхнього першого запитання та запрошення в день нашого знайомства жодне із них не звернулося до мене і нічого не промовило в мій бік.

Я вправно ставив обережні, зважені питання з професійним спокоєм вишколеного етнографа. Найпростіші, дуже предметні запитання, які тільки можна було вигадати, щоби не сумніватися в правильній роботі комлога. Останній мене не підводив. Але загальна сума відповідей нічого не додала до моєї обізнаності в порівнянні з тим, що я знав трохи більше двадцяти годин тому.

Урешті-решт, заморившись фізично і морально, я плюнув на професійну вправність і спитав у групи, з якою сидів разом, впрост:

— Ви вбили мого товариша?

Троє моїх співрозмовників не відривалися віді ткання на примітивних кроснах.

— Так, — відповів один із них, котрого про себе я став називати Альфою через те, що саме він першим підійшов до мене в лісі. — Ми перерізали горло твоєму товаришу гострим камінням, тримали його і затуляли рота, поки він пручався. Він помер справжньою смертю.

— Чому? — поцікавився я за якусь мить. Мій голос звучав сухо, немов тріск лушпиння кукурудзи.

— Чому він помер справжньою смертю? — не підводячи погляду, перепитав Альфа. — Тому що вся його кров вибігла і він припинив дихати.

— Ні, — уточнив я. — Навіщо ви його вбили?

Альфа мовчав, але Бетті (можливо, жінка), котра дружила з Альфою, на секунду покинула кросна і просто відповіла:

— Щоб убити його.

— Навіщо?

Відповіді незмінно ходили по колу і ні на йоту не прояснювали ситуацію. Після тривалої бесіди мене таки переконали, що Тука вбили для того, щоби він помер, а він помер, бо його вбили.

— У чому різниця між смертю і справжньою смертю? — спитав я, не довіряючи вже ні своїй витримці, ні комлогу.

Третій присутній бікура хрюкнув щось у відповідь, що в інтерпретації комлогу прозвучало як «Твій товариш помер справжньою смертю, а ти ні».

— Але ж чому? — не стримався я. — Чому ви не вбили мене?

Усі троє покинули бездумне ткацтво і поглянули на мене:

— Тебе не можна вбити, бо ти не можеш померти, — проказав Альфа. — Ти не можеш померти, бо належиш хрестоформі і йдеш шляхом хреста.

Я не маю уявлення, чого клята машина перекладає хрест то як «хрест», то як «хрестоформа». «Бо належиш хрестоформі».

По шкірі пробіг холодок, мені хотілося розсміятися. Невже я провалився в старе голографічне кіно із заяложеним сюжетом: якесь загублене плем'я має випадкового мандрівника, котрий випадково забрів до них, за «бога» і шанує його, допоки сердега не ріжеться під час гоління абощо і тубільці з полегшенням усвідомлюють, що їхній гість вочевидь смертний, а тому й приносять екс-божество у жертву?

Було би смішно, якби спогад про знекровлене обличчя Тука та його відкриту зяючу рану не був таким свіжим у пам'яті.

Їхня реакція на хрест незаперечно свідчила про те, що я маю справу з нащадками колись християнської колонії (католиків?), хоча мій комлог знав тільки про посадковий катер із сімдесятьма колоністами, які зазнали катастрофи на плато чотириста років тому і були переконаними неокервінівськими марксистами, не просто байдужими, а відверто ворожими стосовно будь-якої зі старих релігій.

Я вже подумував облишити цю небезпечну і слизьку як для подальшого спілкування тему, аж моя дурна потреба гнала мене вперед:

— Ви віруєте в Христа?

Порожній вираз облич не потребував словесного підтвердження.

— Христа? Ісуса Христа? Ви чули про християнство? Про католицьку церкву?

Жодної реакції.

— Католики? Ісус? Марія? Святий Петро? Павло? Святий Тейяр?

Комлоґ шумів за мною, але, здається, слова для них нічого не значили.

— Ви йдете шляхом хреста? — спитав я, борсаючись у пошуку останніх шансів на контакт.

Усі троє зиркнули на мене:

— Ми належимо хрестоформі, — промовив Альфа.

Я кивнув, нічого не розуміючи.

Цього вечора я заснув перед самим заходом сонця, а коли прокинувся, Розколина саме грала органну партію музики нічних повітряних потоків. На сільській терасі вона звучала значно голосніше. Навіть халупи, здається, їй підспівували у приспівах чимдужчого вітру, свистіли та скиглили своїми шпаринами між каменів, лопотіли гіллям стріх та дуділи в курні отвори.

Щось тут не так. Упродовж хмільної хвилини я раптом збагнув, що всі хатини порожні. Абсолютно всі. Я сидів на каменюці і розмірковував, чи це бува не моя поява спричинила якусь біблійну вихід-утечу місцевих. Музика вітрів скінчилася, а в розривах хмар метеори розпочали свою всеношну виставу, коли я раптом почув звук за собою, розвернувся і побачив усіх сімдесятеро членів П'яти дюжин і десятка.

Не сказавши ні слова, вони проминули мене і розійшлися по своїх халупах. Вогнів не світили. І я уявляв, як вони сидять по своїх домівках і витріщаються перед собою в нікуди.

Я барився надворі. Трохи згодом перетнув порослий травою карниз до скельного краю провалля. З нього вниз звисали кількаметрові жмути коренів та ліан, але вони нікуди не вели, а просто висіли собі в порожнечі. Та й хіба могли вони бути настільки довгими, щоби ними можна було спуститися цілі два кілометри аж на дно Розколини до річки?

Проте бікура, безперечно, прийшли звідти.

Безглузда ситуація. Я помотав головою і вернувся до своєї хатини.

Пишучи при світлі монідиску комлота, я намагаюся придумати спосіб застерегти себе від сюрпризів і дожити до світанку.

І на думку нічого мені не спадає.

Чим більше я дізнаюся, тим менше я розумію.

Більшість свого спорядження я переніс до своєї хатини, яку мені виділили для мого неподільного користування в селі.

Я фотографував, записував відео й аудіо, зробив голографічний знімок усього поселення та його мешканців. З усього видно, що їм байдуже. Я проектую їхні зображення прямо на стежки, а вони проходять крізь них, не звертаючи ніякої уваги. Я програю їм записи їхніх же голосів, а вони всміхаються, вертаються до себе під стріхи і сидять там безвилазно, б'ючи байдики і не промовляючи ні слова. Я пропоную їм різноманітні брязкальця на обмін, а вони їх забирають, але, скуштувавши їх на смак, лишають лежати, де взяли. Моріжок захаращений пластиковими намистинами, люстерками, клаптиками кольорової тканини і дешевими ручками.

Я розгорнув повноцінну медлабораторію, проте користі з неї нуль. П'ять дюжин і десяток не дозволяють себе оглядати. Не дають взяти кров на аналіз, хай скільки я їм показував, що це анітрохи не боляче. Вони відмовляються від діагностичного сканування. Одним словом, категорично проти будь-якої співпраці. Не сперечаються. Не пояснюють. Просто відвертаються і йдуть байдикувати далі.

Минув цілий тиждень, а я й досі не можу розрізняти чоловіків і жінок. Їхні обличчя нагадують візуальні головоломки, що змінюють свою конфігурацію, якщо з них довго не зводити погляду. Інколи обличчя Бетті виглядає беззаперечно жіночним, а вже за десять секунд усяке відчуття її статі минає і я наново вважаю, що вона (він?) — просто буква грецької абетки, Бета. З голосами так само. Тихі, бездоганно мелодичні, позбавлені всяких тендерних ознак голоси... вони мені нагадують кепсько запрограмовані домашні комп'ютери, які можна зустріти на відсталих планетах.

Я помітив за собою бажання хоч краєм ока побачити бікура голими. І це зізнання неабичого вартує єзуїту сорока восьми стандартних років. Але це нелегка задачка навіть для досвідченого вуайєриста. У них, здається, абсолютне табу наготи. Всі вбрані у довгий одяг, незалежно від того — гуляють вони чи сплять під час двогодинної сієсти. Для того щоби справити нужду, велику чи малу, вони йдуть подалі від села і, підозрюю, навіть тоді не знімають своїх лахів. Я ніколи не бачив, як вони купаються. Здавалось би, це мало викликати клопіт для органів нюху, але цих примітивних людей супроводжує всього лиш легкий солодкуватий запах челми.

— Ви ж колись роздягаєтеся? — забувши про делікатність, спитав я в Альфи, спраглий реальної інформації.

— Ні, — відказав одягнутий із голови до ніг Альфа і пішов сидіти та байдикувати в інше місце.

У них немає імен. Спершу мені це здавалося неймовірним, але тепер я в цьому переконаний.

— Ми — все, що є і що буде, — говорить найнижчий бікура, який мені здається жінкою і якого я зву Еппі. — Ми — П'ять дюжин і десяток.

Я перевірив записи комлогу і переконався в тому, що вже підозрював: поміж більш ніж шістнадцяти тисяч відомих людських культур не існує жодної, де не використовувались би індивідуальні імена. Навіть у вуликових громадах Луза окремі їхні члени фіксуються за номером категорії і простим кодом.

Я називаю їм своє ім'я, а вони витріщаються.

— Отець Поль Дюре, отець Поль Дюре, — торочить перекладач комлогу, але ніхто навіть не намагається повторювати за ним.

Якщо не брати до уваги щоденних колективних зникнень перед заходом сонця та повального двогодинного сну по обіді, бікура нічого не роблять спільно. Навіть селяться вони на галай-балай. То Ал спить із Бетті, то із Гамом, а то взагалі — із Дзельдою чи Пітом. У цьому немає ніякогісінької системи чи графіка. Щотридні всім посполом у сімдесят осіб вони ходять до лісу заготовляти харч і вертаються з ягодами, корою та коренями челми, фруктами та будь-якою іншою поживною здобиччю. Я був переконаний, що бікура — вегетаріанці, аж поки не побачив, як Дель жує похололий трупик дитинчати якоїсь деревної тваринки. Маленький примат, очевидно, зірвався з високої гілки. Значить, П'ять дюжин і десяток не гребують м'ясом, просто вони надто тупі для полювання.

Коли бікура хочеться пити, вони йдуть майже за триста метрів від села до потічка, що каскадом зривається у Розколину. І незважаючи на труднощі, які викликають такі походи, вони не мають ані міхів, ані глечиків, ані будь-яких інших ознак наявності посуду. Свій запас я тримаю у пластикових каністрах по десять галонів, але місцеві на нього навіть не зважають. Моя повага до цих людей у крутому піке, і підозрюю, не одне покоління живе в цьому селі без жодного джерела води поруч.

— Хто побудував ці хати? — питаю я. Слова «село» у них немає.

— П'ять дюжин і десяток, — відказує Вілл, якого я вирізняю серед інших завдяки поламаному пальцю, що погано зрісся. У них у всіх є якась унікальна характеристика, проте інколи в мене таке враження, що простіше розрізняти ворон.

— Коли їх побудували? — не здаюся я, хоча давно мав би засвоїти, що на запитання із словом «коли» відповідей не буває.

Вілл мовчить.

Щовечора вони спускаються у Розколину. По лозах. На третій вечір я спробував поспостерігати за цим масовим походом, але шестеро з них відігнали мене від краю провалля, спокійно, але наполегливо загнавши назад до хатки. Я вперше спостерігав за діями бікура, що мали б якийсь натяк на агресію. Сидів після цього і думав.

Наступного вечора, коли вони рушили туди знов, я швиденько пішов до себе, навіть не озираючись на них, але після їхнього повернення сходив забрати камеру і триногу, які до цього залишав на тому самому краю тераси. Таймер спрацював ідеально. На голографічних знімках бікура хапаються за ліани і вправно спускаються вниз зі скелі, геть ніби маленькі мавпочки, що рясно живуть у челмових лісах та в яз-деревах. Під карнизом вони зникли.

— Куди ви щовечір лазите зі скелі? — спитав я в Ала наступного дня.

Дикун обдарував мене янгольською посмішкою Будди, яку я вже навчився ненавидіти.

— Ти належиш хрестоформі, — відказує він, ніби ці слова мені мали би все пояснити.

— Ви молитеся внизу під скелею?

Жодної відповіді.

Я ще хвилинку подумав.

— Я також іду шляхом хреста, — сказав я, розуміючи, що в перекладі це прозвучить як «належу хрестоформі». Для цього комлог мені вже не потрібен, але діалог надто важливий, щоби покладатися на волю випадку. — Хіба це не значить, що я також повинен спускатися в провалля разом із вами?

На якусь миті мені здалося, що Ал замислився. Він наморщив лоба, і я збагнув, що це я вперше бачу, як хмуриться хтось із П'яти дюжин і десятка.

— Не можна, — нарешті проказав він. — Ти належиш хрестоформі, але ти не один із П'яти дюжин і десятка.

Було видно, що для того, аби відрізнити одне від другого, йому довелося скористатися кожним нейроном і синапсом у мозку.

— Що ви зробите, якщо я спущуся в провалля? — поцікавився я, навіть не сподіваючись почути відповідь. Мій досвід свідчив, що питання про гіпотетичні події завжди лишалися риторичними.

Але не цього разу. Обличчя знову набуло безтурботного виразу, на нього повернулася янгольська посмішка, й Альфа тихо проказав:

— Якщо ти спробуєш спуститися у провалля, ми придавимо тебе до трави, візьмемо гостре каміння, переріжемо тобі горло і зачекаємо, поки твоя кров перестане бігти, а твоє серце зупиниться.

Я змовчав. Не знаю, чи він чув, як молотилося в мене у грудях. «Що ж, — подумалося мені, — принаймні, тепер можна не переживати, що тебе вважають богом».

Мовчанка затягувалася. Нарешті Ал виголосив іще одне речення, про яке потім я ніколи не переставав думати.

— А якщо ти це зробиш іще раз, нам доведеться тебе знову вбити.

Якийсь час ми дивилися один на одного, кожен, я впевнений, переконаний у тому, що його співбесідник — цілковитий ідіот.

Із кожним новим відкриттям я розумію все менше.

Від найпершого дня у селі мене бентежила відсутність дітей у ньому. Тепер, проглядаючи свої записи, я бачу часті згадки про це у регулярних звітах, які я надиктовував у комлог, але жодного слова не сказано про це в тому шарварку, що я зву своїм щоденником. Можливо, мене просто лякали висновки, які самі по собі напрошувалися у зв'язку із цим.

Мої часті і незграбні спроби розвіяти цей туман загадковості наражалися на вже звичні одкровення П'яти дюжин і десятка. Людина, яку я розпитував, блаженно всміхалася і відповідала такою нісенітницею, що на її тлі будь-який сільський дурник із найзадрипанішого села Всемережжя видавався би премудрим джерелом афоризмів. Хоча в більшості випадків ніхто нічого не відказував узагалі.

Якось я зупинився перед одним із бікура, якого прозвав Делем, і не відходив, поки той не помітив моєї присутності.

— Чому тут немає дітей? — спитав я.

— Ми П'ять дюжин і десяток, — тихо відповів він.

— Де немовлята?

Мовчанка. Він не уникав відповіді, просто витріщався на мене бездумним поглядом.

Я набрав повітря у груди:

— Хто у вас наймолодший?

Здавалося, Дель напружено мислив, змагаючись із сенсом запитання. І програв. Я був спантеличений, невже бікура настільки втратили відчуття часу, що будь-яке аналогічне запитання приречене на мовчанку? Через пару хвилин Дель тицьнув пальцем на Ала, котрий, зігнувши спину під сонцем, працював на примітивних кроснах.

— Він повернувся останнім.

— Повернувся? — перепитав я. — Звідки?

— Ти належиш хрестоформі, — абсолютно беземоційним голосом, у якому не відчувалося навіть нетерплячості, говорив Дель. — Ти повинен знати шлях хреста.

Я кивнув. Мені вже вистачало знань і досвіду, щоби зрозуміти, що звідси вже починалися алогічні манівці, на які так часто сходили наші діалоги. Я гарячково намагався вхопитися за тонку ниточку інформації.

— Значить, Ал, — махнув я в його бік, — народився останнім. Тобто повернувся. Інші теж... повернуться?

Не впевнений, що сам зрозумів своє запитання. Як можна щось розпитувати про чиєсь народження, коли не існує навіть слова на позначення дитини і поняття часу? Однак Деля, схоже, це не спантеличило. Він кивнув.

Заохочений, я одразу поцікавився:

— То коли ж народиться... повернеться наступний із П'яти дюжин і десятка?

— Не можна повернутися, поки не помреш, — зауважив мій співбесідник.

Раптом у мене промайнуло осяяння.

— То нових дітей... нікого нового не буде, поки хтось не помре, — проказав я. — А ви зниклого товариша заміняєте, щоби зберегти П'ять дюжин і десяток?

У відповідь Дель знову промовчав, і я вирішив, що його тиша знаменує ствердну відповідь.

Схема досить-таки зрозуміла. Бікура дуже серйозно ставляться до своєї кількості у П'ять дюжин і десяток. Кількість людей у їхньому племені сімдесят осіб — саме стільки зареєстровано у списку пасажирів на посадковому катері, що зазнав тут аварії чотириста років тому. Таких збігів просто не буває. І коли хтось помирає, вони дозволяють народитися дитині, щоби замістити зниклого дорослого. Все просто.

Просто, але неможливо. Природа і біологія діють інакше. Окрім проблеми мінімальної популяції, є чимало інших дурниць. Попри складнощі у визначенні віку цих людей із гладенькою шкірою мені очевидно, що старших від молодших відділяє не більше десятка років. І хоча всі вони поводяться немов діти, їхній середній вік варіюється від 35 до 45 стандартних років. Де найстаріші? Де батьки, дядьки на сконі віку і неодружені тітоньки? За таких темпів усе плем'я постарішає приблизно в один і той самий час. Що станеться, коли вони всі сягнуть нерепродуктивного віку і надійде пора заміняти когось із членів громади?

Бікура ведуть нецікавий, малорухомий спосіб життя. І нещасливих пригод — навіть з урахуванням того, що їхнє селище розташувалося на краю Розколини — повинно бути мало. Хижих тварин тут немає. Сезонні варіації мінімальні, а кількість їжі майже не змінюється. Але навіть за таких умов просто неможливо, щоб за всі чотириста років їхнього існування в племені не було ані пошестей, не рвалася надто велика кількість ліан, з яких тубільці зривалися в провалля, або що-небудь інше не призводило до аномально високої смертності, якої з давніх-давен бояться всі страхові компанії.

Що тоді? Плодяться і розмножуються, щоби покрити різницю у своїй кількості, а потім знову повертаються до своєї асексуальної поведінки? Невже бікура настільки відрізняються від усіх і ні них типів відомих людських культур, що аж мають сезон парування, який настає тільки раз на кілька років або й цілий десяток? Або раз на життя? Сумнівно.

Я сиджу в халупі і розмірковую над варіантами. Один із них — це можливість того, що ці люди — довгожителі-рекордсмени, що зберігають репродуктивний потенціал упродовж більшого періоду свого життя, якщо не брати до уваги ситуацій, коли поповнюють кількість населення внаслідок нещасливих випадків. Але це аж ніяк не пояснює їхній приблизно однаковий вік. Та й механізмів, що пояснили б таку рекордну тривалість життя, немає. Найліпші ліки проти старіння, які вигадали у Гегемонії, дозволяють подовжити життя трохи більше як до ста стандартних років. Профілактичні заходи відтермінували розквіт сил майже до сьомого десятка (мого віку), але тільки клон-трансплантати, біоінженерія та інші витребеньки, доступні справжнім багатіям у Всемережжі, дозволяють займатися плануванням сім'ї у сімдесят і танцювати на власний день народження у сто десятий ювілей. Якби споживання коріння челми і свіже повітря плато Розкрилля справляли такий разючий ефект на старіння, все населення Гіперіона жувало би цю рослину, а на планеті ще пару сторіч тому побудували би власний телепорт, так щоби кожен громадянин Гегемонії з універсальною карткою планував би сюди свою відпустку й оселявся тут на пенсії.

Ні, логічнішим мені видається той висновок, що бікура мають нормальну тривалість життя, народжують дітей з нормальною періодичністю, от тільки вбивають своїх немовлят, якщо в них немає потреби. Можливо, вони і не вбивають новонароджених, а контролюють народжуваність в інший спосіб, або ж утримуються від статевого життя, аж поки вся їхня громада не досягає того віку, коли нова кров уже буде потрібна геть незабаром. І тоді масове народження немовлят в один і той самий час пояснювало би приблизно однаковий вік усіх одноплемінників.

Але хто ж навчає молодь? Що відбувається із батьками та іншими старими людьми? Невже бікура передають рудименти того непорозуміння, що зветься їхньою культурою, нащадкам, і йдуть помирати? Може, це якраз і зветься «справжньою смертю» — ліквідація цілого покоління? Невже П'ять дюжин і десяток убивають себе в обох кінцях дзвоноподібної кривої[40]?

Ці міркування не мають жодного сенсу. Я навіснію від того, що мені бракує навиків розв'язання задач. Поле, тобі потрібна стратегія, згідно з якою можна буде поводитися далі. Тож воруши своїм ледачим єзуїтським задом.

ПИТАННЯ: Як розрізняти статі?

РОЗВ'ЯЗАННЯ: Підманути або змусити парочку цих сердег і провести медогляд. З'ясувати, звідки взялося це табу на голизну, розгадати загадку сексуальних ролей у племені. Громада, існування якої залежить від строгого утримання в статевому житті з метою контролю за кількістю населення, — це моя робоча теорія.

ПИТАННЯ: Звідки цей фанатизм у дотриманні П'яти дюжин і десятка — кількості, з якої розпочалася колонія першопоселенців?

РОЗВ'ЯЗАННЯ: Набридати, поки не дізнаєшся.

ПИТАННЯ: Де всі діти?

РОЗВ'ЯЗАННЯ: Наполягати і розглядати, поки не дізнаєшся. Можливо, ці вечірні походи вниз по схилу мають до цього відношення. Можливо, там у них дитсадок. Або гірка крихітних кісток.

ПИТАННЯ: Що значать слова про «належати хрестоформі» і «шлях хреста», якщо це не перекручення початкових релігійних уявлень колоністів?

РОЗВ'ЯЗАННЯ: Дійти до першопочатків. Можливо, їхній щоденний спуск по схилу має релігійну природу?

ПИТАННЯ: Що знаходиться нижче по схилу?

РОЗВ'ЯЗАННЯ: Лізти і дізнаватися.

Завтра, якщо я вгадав із їхнім розкладом, всі п'ять дюжин і десяток із П'яти дюжин і десятка помандрують у ліс на кількагодинні заготівлі. Цього разу я з ними не піду.

Цього разу я махну через край і спущуся по схилу.

09:30 — Дякую Тобі, Господи! Дякую за те, що дозволив побачити те, що я сьогодні бачив.

Дякую Тобі, Господи! Дякую за те, що привів мене сюди в цей час, щоби побачити докази Твоєї Присутності.

11:25 — Едуаре... Едуаре!

Я маю повернутися. Показати тобі все! Показати геть усім.

Я вже зібрав усе, що мені потрібно, склав диски камери і фільм у торбинку, яку я сплів із листя азбестника. У мене є харчі, вода, мазер зі слабким зарядом. Намет. Спальник.

Шкода тільки, що громовідводи-розрядники вкрали!

Можливо, вони досі в бікура. Ні, я обнишпорив усі їхні халупи та навколишній ліс. Вони їм ні для чого.

Байдуже!

Сьогодні виходжу, якщо зможу. Принаймні вийду якнайскоріше.

Едуаре, в мене все записано на плівку і диски!

14:00 — Сьогодні через вогнелісся не пройти. Дим мене прогнав, коли я ще навіть не дістався до активної зони.

Я повернувся до села і ще раз проглянув голограми. Це не помилка. Чудо справжнє.

15:30 — П'ять дюжин і десяток повернуться з хвилини на хвилину. Раптом вони дізнаються? Раптом вони тільки оком кинуть на мене і зрозуміють, що я був там?

Можна сховатися.

Ні, навіщо ховатися? Господь не для того мене так далеко сюди привів, щоби показати це все, а потім дати загинути від рук цих горопашних дітей.

16:15 — П'ять дюжин і десяток повернулися і розійшлися по хатах, навіть не глянувши на мене.

Я сиджу у дверях свого житла і не можу покинуть усміхатися, сміятися, молитися. Трохи раніше я вже сходив на край Розколини, проказав службу і причастився. Мешканці села полінувалися навіть голову у мій бік повернути.

Коли ж я зможу піти звідси? Доглядач Орланді і Тук говорили, що вогнелісся у повній силі тільки три місцеві місяці, сто двадцять днів. А потім заспокоюються десь на два. Ми з Туком прибули сюди на 87-й день...

Я не витерплю іще сто днів, що за цей час світ... усі світи не знатимуть такої новини.

От би якийсь екраноліт наважився на політ цим осонням понад огнелісом, щоби забрати мене звідси. От би достукатися до одного з тих супутників-інфокоректорів, які обслуговують плантації.

Можливо все. Чудеса вже на порозі.

23:50 — П'ять дюжин і десяток спустилися в Розколину. Навколо мене здіймається хор голосів вечірнього вітру.

Як мені прикро, що я зараз не з ними! Там, унизу.

Власне, я можу зробити іншу, не менш прекрасну річ. Я заколінкую край провалля і молитимуся під звуки всепланетного органа і спів небес на славу реального присутнього тут Бога.

Коли я прокинувся, ранок був ідеальним. У темно-бірюзовій оправі неба сяяв кривавий самоцвіт сонця. Я стояв біля входу до своєї хатини і спостерігав, як розсіюється вранішній туман, як добігає кінця крикливий концерт деревних приматів, як теплішає навколишнє повітря. Я повернувся всередину і ще раз проглянув свої плівки та диски.

Я розумію, що в учорашній збудженій писанині і словом не прохопився про те, що ж саме відкрилося мені під бескидом. Зараз розкажу. В мене є і диски, і фільмівки, і записи комлогу. Проте цілком можливо, що єдиним свідченням може залишитись тільки цей щоденник.

Через край провалля я перемахнув учора о 07:30. Усі бікура пішли на заготівлі до лісу. Спуск ліанами здавався досить простим. Між собою вони переплелися настільки густо, аби створити таку собі мотузяну драбину на більшості ділянок. Та варто мені було почати свій шлях униз, як часто, аж до болю заторохтіло серце. Річка піді мною бігла на глибині трьох тисяч метрів. Долаючи сантиметр за сантиметром крутосхилом і намагаючись не дивитися під ноги, я чимдуж тримався і ні на мить не випускав із рук принаймні дві ліани.

Сто п'ятдесят метрів я повз майже годину. Впевнений, що бікура їх «пробігають» за десять хвилин. Урешті-решт я добрався до нижнього краю карниза. Деякі пасма лози тікали прямовисно в безодню, але більшість чіплялися до скельної плити і тягнулися аж до стіни Розколини у тридцятьох метрах далі. Інколи ліани навіть скручувалися між собою в цілі коси і грубі підвісні місточки, якими бікура — я переконаний — ходять, майже або й узагалі не тримаючись руками. Я ж ними повз, хапаючись за лозу та читаючи молитви, ніби в дитинстві. Я прикипів очима до точки поперед себе, так начебто це допомагало забути про бездонні прогалини між рипучими щаблями рослинного походження.

Понад стіною відкрився кам'яний виступ, на який я ризикнув зістрибнути, продершись крізь ліани, коли від краю провалля мене відділяло вже не менше трьох метрів.

Усього він завширшки мав близько п'яти метрів і простягався на коротку відстань у північно-східному напрямку, де його перекривав початок карниза. Я рушив на південний захід і пройшов двадцять чи тридцять кроків, коли зупинився ніби вкопаний. Та це ж була стежка. Вичовгана в суцільній скелі. Її лискуча від ніг поверхня була на пару сантиметрів нижча від решти кам'яної породи. Трохи далі, де вона спускалася на ще нижчу (і ширшу) терасу, я побачив східці, затерті настільки, що, здавалося, вони прогиналися посередині.

На хвильку я аж присів, приголомшений цим простим фактом. Навіть чотири сторіччя щоденних походів П'яти дюжин і десятка не здатні викликати таку сильну ерозію твердої гірської породи. Нею користувався хтось... або щось задовго до кораблетрощу колоністів-бікура. Стежкою користувалися впродовж тисячоліть.

Я підвівся і рушив далі. Навколо мене шумів тільки вітер, що тихенько собі дмухав у півторакілометровій щербині Розколини. До мене дійшло, що на її глибокому дні я навіть чую річку.

Стежка повертала ліворуч, огинаючи виступ бескиду, де й закінчувалася. За її закрутом я ступив на широку і трохи похилу терасу та широко розплющив очі. Здасться, я, навіть не замислившись, перехрестився.

Із півночі на південь уступ вгризався в тіло скелі на цілі сто метрів, тому з цього майданчика відкривався чудовий вид на тридцятикілометровий відрізок Розколини і чисте небо над краєм плато. Миттю стало зрозуміло, що призахідне сонце повинно щовечір осявати цю скельну терасу під карнизом. І я не здивуюся, якщо в день весняного чи осіннього сонцевороту Гіперіонове світило з цієї прекрасної точки огляду опускається прямо в Розколину, ледве торкаючись своїм шарлатним околом її порожевілих країв.

Я повернув ліворуч і вперся поглядом у далеку скельну стіну. Витерта ногами стежка вела через весь уступ до дверей, вирізьблених у вертикальній кам'яній плиті. Ні, це були не просто двері, а справжнісінький портал із химерним різьбленням і витіюватими одвірками. Обабіч порталу знаходилися широкі вітражні вікна щонайменш двадцятиметрової висоти. Я підійшов ближче і ретельно оглянув фасад. Хто б усе це не збудував, він це зробив, розширивши терасу та витесавши граніт плато, що перетворило його стіну на гладеньку поверхню. Будівничі врізали тунель прямо у схил Розколини. Я провів рукою по глибоких складках візерунків навколо дверей. Гладесенькі. Все було злизано, стесано і пом'якшено подекуди навіть тут, де дія природних стихій неочевидна в затінку карниза. Скільки ж тисяч років існує цей... храм у південній стіні Розколини?

Вітражне скло виявилося ані склом, ані пластиком, а товстим прозорим матеріалом, що на доторк видавався настільки ж твердим, як і навколишня порода. І цей вітраж не був складений із окремих «шибок». Його кольори вирували, перебігали у відтінки, зливалися і перемішувалися один з одним, ніби олійні мережки на воді.

Я видобув ліхтарик із сумки, торкнувся дверей, аж раптом завагався, коли вони легко відчинилися всередину без найменшого тертя.

Це був вестибюль — я просто не підберу іншого слова для нього, — тож я перетнув десятиметрове приміщення і спинився перед ще однією стіною із тієї самої речовини, що й вітражі, які зараз палали за моєю спиною, сповнюючи вестибюль густим світлом сотень приглушених відтінків. Я миттю второпав, що пряме проміння сонця на вечірньому прузі заливатиме його неймовірно глибокими кольорами і підсвічуватиме вітражну стіну переді мною, а також усе те, що знаходиться за нею.

Туди вели однісінькі двері, позначені тонкою темною смужкою металу, впаяною прямо в скляний камінь. І я в них зайшов.

Ми на Пацемі відбудували (якомога детальніше, наскільки це дозволяли стародавні фотографії і голограми) базиліку св. Петра саме в тому вигляді, як вона стояла у древньому Ватикані. Майже сімсот футів завдовжки і чотириста п'ятдесят завширшки, храм міг умістити п'ятдесят тисяч вірян, коли службу правив Його Святість. Ми заледве набирали п'ять тисяч вірян, навіть під час Вселенських соборів усіх світів, які проводяться кожні сорок три роки. У його центральній апсиді стоїть копія Престолу святого Петра роботи Берніні[41]. Понад вівтарем велична баня здіймається у вишину на більш як сто тридцять метрів. Перебування в цій споруді вражає.

Простори цього приміщення були більшими.

У тьмяному світлі я водив ліхтариком навсібіч, аби переконатися, що знаходжуся в одному-єдиному великому приміщенні — велетенській залі, витесаній в суцільному камені. За моїми розрахунками її стеля була всього лиш у кількох метрах під поверхнею плато, де бікура розташували свої хатини. Я не бачив тут жодних прикрас, жодних меблів, жодних підказок стосовно форми чи призначення, крім предмета, що перебував в осерді цієї велетенської лункої печери.

Посеред цього огрому був олтар. Його п'ятиметрову квадратну плиту витесали прямо з каменю підлоги, коли довбали цю печеру. На плиті височів хрест.

Чотири метри заввишки, три — завширшки. Зроблений у древньому стилі штуцерних розп'ять Старої Землі, хрест був розвернутий до вітражів, ніби чекав на сонце і вибух світла, яке займе огнем його рамена, інкрустовані діамантами, сапфірами, кривавниками, ляпіс-бісером, слізьми королеви, оніксами й іншими самоцвітами, які я розгледів, поки водив ліхтариком навколо.

Я впав на коліна і заходився молитися. Вимкнувши ліхтарик, почекав пару хвилин, поки звикнуть очі і я зможу роздивитися хрест у тьмяному туманному повітрі. Безсумнівно, це хрестоформа, про яку торочать бікура. Вона тут стоїть щонайменше кілька тисяч років — можливо, кілька десятків тисяч років, — установлена задовго до того, як людство вперше покинуло Стару Землю. І майже напевно давніша від часу, коли Христос учив у Галілеї.

Я молився.

Сьогодні я сиджу на сонці після перегляду дисків із голограмами. Я переконався в тому, що заледве не вгавив під час підйому схилами бескиду після відкриття «базиліки», як я її тепер називаю. На уступі навпроти входу до неї є сходи, що ведуть далі в Розколину. Не настільки стерті ногами, як стежка до храму, але ж інтригують не менше. Один Господь Бог знає, які чудеса ждуть на мене внизу.

Я просто мушу розповісти усім планетам про цю знахідку!

І мене не полишає відчуття іронії своєї ситуації. Якби не Армагаст і заслання, світу довелось би чекати на це відкриття ще багато століть. І Церква померла би, перш ніж це об'явлення вдихнуло в неї нове життя.

І першовідкривачем став я.

Так чи інакше я передам повідомлення.

Я — бранець.

Сьогодні вранці я купався на своєму звичайному місці, де струмок зривається в безодню Розколини, коли почув якийсь звук і озирнувся. Широко розплющеними очима на мене витріщався бікура, котрого я був прозвав Делемом. Я привітався до нього, але маленький чоловічок повернув геть і дременув назад. Мене це спантеличило, бо цей народець рідко кудись квапиться. А потім до мене дійшло, що хоч я і не знімав ніколи штани, та, безсумнівно, порушив їхнє табу наготи, оскільки Дель побачив мене голим по пояс.

Я всміхнувся, похитав головою, закінчив одягатися і повернувся в село. Якби знаття, що на мене там чекає, я би так не веселився.

П'ять дюжин і ще десяток стояли в повному зборі, спостерігаючи за моїм наближенням.

Я зупинився за декілька кроків від Ала.

— Доброго дня, — привітався я.

Альфа тицьнув на мене пальцем, і шестеро бікура кинулися до мене, схопили за руки-ноги і пригасли до землі. Підійшов (чи підійшла?) Бета, дістаючи зі складок одягу нагострений камінь. Поки я марно борсався у спробах звільнитися, Бета розітнув мою сутану на грудях і здер із мене її рештки, поки я не залишився в чому мати народила.

Юрба підступила ближче, і я покинув борюкатися. Вони не зводили погляду з мого блідого білого тіла, перешіптуючись один з одним. Серце мало не вискакувало.

— Я щиро перепрошую, що порушив ваші закони, — почав я, — але ж немає жодних причин...

— Тихо! — скомандував Альфа і звернувся до високого одноплемінника зі шрамом на долоні, якого я прозвав Зедом. — Він не належить хрестоформі.

Зед кивнув.

— Дозвольте пояснити... — знову почав був я, проте Альфа навідліг ляснув мене затиллям руки по губах, аж кров потекла і задзвеніло у вухах. І ворожості у його діях було не більше, ніж у мені, коли я вимикав КОМЛОҐ.

— Що нам із ним робити? — спитав Альфа.

— Той, хто не йде шляхом хреста, повинен умерти справжньою смертю, — проказала Бета, і натовп підсунувся іще ближче. Багато хто в руках тримав гостре каміння. — Хто не належить хрестоформі, повинен умерти справжньою смертю, — повторила Бета із нотками самовдоволеної безапеляційності, притаманної завченим словесним формулам та літаніям.

— Я йду шляхом хреста! — заричав я, коли юрба стала силоміць здіймати мене на ноги. Я вхопив своє розп'яття на шиї і став відбиватися від численних рук. Нарешті мені вдалося підняти натільний хрестик вище голови.

Здійняв руку Альфа, і натовп зупинився. У раптовій тиші я чув, як за три кілометри внизу шумить ріка по дну Розколини.

— Він справді носить хрест, — проказав Альфа.

— Але не належить хрестоформі! — заперечив Дель. — Я бачив. Не такий, як ми думали. Він не належить хрестоформі! — У його голосі бриніло вбивство.

Я проклинав себе за недбалість і дурість. Майбутнє Церкви залежить від того, чи я виживу, і я занапастив наше спільне майбутнє, хибно повіривши у те, що бікура — тупі і невинні діти.

— Той, хто не йде шляхом хреста, повинен умерти справжньою смертю, повторила Бета. Це був остаточний вердикт.

Сімдесят рук підняли каміння, і я знову закричав, усвідомлюючи, що це або мій останній шанс, або підтвердження смертного вироку:

— Я був під горою і молився вашому вівтарю! Я йду шляхом хреста!

Альфа і натовп завагалися. Я розумів, що вони намагаються осягнути цю нову думку. Непросто їм вона давалася.

— Я йду шляхом хреста і хочу належати хрестоформі, — промовив я якомога спокійніше. — Я спускався до вашого вівтаря.

— Ті, хто не йдуть шляхом хреста, повинні вмерти справжньою смертю, — гукнув Гамма.

— Але він іде шляхом хреста, — не погодився Альфа. — Він молився в кімнаті.

— Не може бути, — промовив Зед. — Там моляться П'ять дюжин і десяток, а він не з П'яти дюжин і десятка.

— Ми і раніше знали, що він не із П'яти дюжин і десятка, — трохи спохмурнів Альфа, коли мусив замислитися над поняттям минулого часу.

— Він не належить хрестоформі, — озвалася Дельта Друга.

— Ті, хто не йдуть шляхом хреста, повинні вмерти справжньою смертю, — торочила Бета.

— Він іде шляхом хреста, — сказав Альфа. — Чи може хрестоформа володіти всіма?

Зчинився галас. У загальній веремії та штовханині я спробував вирватися із чіпких рук, але послабити їхню хватку так і не зміг.

— Він не із П'яти дюжин і десятка і не належить хрестоформі, — проказала Бета, радше спантеличено, ніж вороже. — То чому він не повинен умерти справжньою смертю? Ми маємо взяти камені, перерізати йому горло і випустити з нього всю кров, поки не спиниться серце. Він не належить хрестоформі.

— Він іде шляхом хреста, — повторив Альфа. — Чи може хрестоформа володіти всіма?

Цього разу після запитання запанувала тиша.

— Він іде шляхом хреста і молився в кімнаті, — правив далі Альфа. — Він не повинен помирати справжньою смертю.

— Усі помирають справжньою смертю, — відгукнувся бікура, якого я не впізнав. У мене боліли руки від постійного тримання натільного хрестика над головою. — Крім П'яти дюжин і десятка.

— Тому що вони ішли шляхом хреста, молилися в кімнаті і стали належати хрестоформі, — розвинув думку Альфа. — То хіба не повинна хрестоформа ним володіти?

Я стояв там, вчепившись у холодний метал невеликого розп'яття, в очікуванні їхнього вердикту. Я боявся смерті — відчував, що боюся її, — але загалом подумки ширяв деінде. Найбільше я шкодував, що не зможу повідомити безвірний усесвіт про базиліку.

— Гайда. Ми про це будемо говорити, — заявила Бета громаді, і вони всім гуртом потягли мене за собою, коли рушили назад у село.

Мене ув'язнили в моїй хатині. Шансів повернути собі мисливський мазер немає. Вони перетрусили всі мої речі, поки кілька осіб тримали мене. Забрали весь одяг і залишили тільки свої грубі лахи, щоби я прикрився.

Що довше я тут сиджу, то сердитішим і бентежнішим почуваюся. Мене позбавили комлоґу, камери, дисків, мікрочипів... геть усього. На старому місці ще залишився однісінький невідкритий ящик з медичним діагностичним устаткуванням, але він не спроможний зарадити мені і допомогти в документуванні чуда Розколини. Якщо вони знищать речі, які забрали в мене, а потім і мене самого, то записів про базиліку не збережеться.

Якби ж у мене була зброя! Я вбив би охоронців і...

...Господи всемогутній, про що ж це я думаю? Едуаре, що мені робити?

І навіть якщо я виживу... доберуся до Кітса... вернуся назад в Усемережжя... мені ж ніхто не йнятиме віри. На Пацемі тим часом збіжить дев'ять років через час-у-борг, накопичений за момент квантового стрибка, і я буду звичайнісіньким дідом, котрий повернувся з тими самими брехнями, які і запроторили його у заслання...

Господи всемогутній, якщо вони знищать інформацію, то нехай уже нищать і мене заразом.

Мою долю вирішили на третій день.

Одразу після полудня по мене прийшли Зед і ще один, якого я кличу Тета-Головний. Коли вони вивели мене надвір, я закліпав очима від яскравого світла. Усі П'ять дюжин і десяток півколом зібралися біля краю прірви. Я вже приготувався до того, що мене в неї скинуть. Аж раптом помітив багаття.

Раніше я припускав, що бікура настільки примітивні, що вже й розучилися користуватися вогнем. Вони ним ніколи не грілися і не світили його в темних хатках поночі. Я жодного разу не бачив, щоби вони куховарили на вогні, навіть ті випадкові тушки деревних істот, які їм щастило впіймати. Але зараз багаття було велике, і розпалити його могли тільки вони. Я поглянув на те, з чого вони його зробили.

Бікура палили мій одяг, мій комлог, мої польові нотатки, плівкові касети, відеочипи, інфодиски, камеру... — все, що могло переносити інформацію. Я розверещався на них, сам намагався кинутись у вогонь і страшенно на них матюкався, як не лаявся з дитячих днів на вулиці. Вони не зважали.

Нарешті підійшов Альфа.

— Ти належатимеш хрестоформі, — тихо промовив він.

Мені було байдуже. Мене відвели назад до хатини, де я проплакав цілу годину. Охоронця біля дверей немає. Хвилину тому я стояв біля них і гадав, чи не втекти у вогнеліс. А потім мені спав на думку значно коротший і не менш фатальний забіг у Розколину.

Нічого я не зробив.

Незабаром сідатиме сонце. Вітер уже дужчає. Невдовзі. Невдовзі.

Тільки два дні? Мені здавалося, минула вічність.

Уранці вона не відставала. Вона не відставала.

Я тримаю перед собою пластину медсканера і все одно не можу повірити. Але ж доводиться. Тепер я належу хрестоформі.

За мною прийшли надвечір перед самим заходом сонця. Всі до одного. Я не став опиратися, коли мене вели до краю Розколини. Бікура лазять ліанами значно вправніше, ніж я очікував. Через мене їм довелося спускатися повільніше, але поводилися вони терпляче, показуючи мені, куди найпростіше ставити ногу і за яку лозу хапатися.

Гіперіонове світило виринуло з-під низьких хмар і ще висіло над західною стороною виднокола, коли нам залишалася пара останніх метрів до базиліки. Я не чекав, що вечірня пісня вітру виявиться такою гучною, і в мене склалося враження, ніби ми потрапили поміж труб велетенського церковного органа. Його ноти здіймалися від голосного басового булькотіння, з яким резонували мої кістки та зуби, аж до пронизливих криків, що завиграшки переходили в ультразвук.

Альфа відчинив перші двері, і ми через вестибюль пройшли до центральної частини базиліки. П'ять дюжин і десяток стали навкруг вівтаря з його високим хрестом. Ніхто ніякої служби не правив. Не співав. Жодної обрядовості. Ми просто мовчали і слухали ревіння вітру надворі, поміж рифлених скельних колон, та його відлуння у величезній порожній залі, видовбаній у горі. Це відлуння поступово набирало сили, поки не забриніло так, що я мусив затулити долонями вуха. І весь цей час горизонтальне сонячне проміння заливало печеру все глибшими відтінками бурштинового, золотого, ляпіс-лазурового і знову бурштинового кольорів. Його барви здавалися мені настільки насиченими, що повітря ніби загусло світлом і чіплялося до шкіри, немовби фарба. Я спостерігав, як промені лягають на хрест, потрапляють у пастку його багатотисячних самоцвітів і залишаються в коштовних каменях навіть після того, як сонце сховалося за обрієм і вікна присмерково посірішали. Складалося враження, начебто розп'яття всотало в себе світло і тепер віддавало його нам. А потім, коли хрест уже потемнішав, а вітер ущух, у раптових сутінках Альфа тихо проказав:

— Ведіть його.

Ми вийшли на широкий кам'яний уступ, де зі смолоскипами чекала Бета. Поки Бета передавала їх кільком обраним бікура, я мізкував, чи не бережуть вони вогонь тільки задля ритуальних цілей. Бета рушила вперед, і ми пішли вниз вузькими сходами, вирізаними у бескиді.

Спершу я, переляканий, ледве просувався вперед, хапаючись за гладеньку поверхню гори у пошуках бодай найменшої зазубринки або якого корінця. Праворуч скеля вривалася прямовисно, і ця прірва здавалася нелогічно бездонною. Спуск стародавніми сходами виявився значно гіршим від лазіння по ліанах під терасою. Тут щоразу доводилося глядіти під ноги, коли ступня сповзала на кожну наступну вузьку і вичовгану за століття кам'яну сходинку. Я постійно боявся послизнутися і впасти, і з часом уже здавалося, що це лише питання часу.

Мені страх як кортіло зупинитись і повернутися до безпечної базиліки, але за мною вузькими сходами ішов тлум бікура і я сумнівався, що вони відійдуть і пропустять мене. Крім того, більше від жаху мене глитала цікавість дізнатися, що ж ховається внизу, де кінчається цей шлях. Я зупинився на секунду, задер голову і поглянув на край Розколини в трьохстах метрах над головою: хмари розійшлися, сяяли зірки, і в жалобному небі свій нічний балет почали розчерки метеорів. Опустивши погляд, я заходився пошепки читати молитви, слідував за бікура і вогником смолоскипа у зрадливі глибини.

Я не йняв собі віри, що східці доведуть нас до самісінького дна Розколини, але сталося саме так. І коли десь після півночі я зрозумів незворотність шляху аж до річки, то подумки прикинув, що триватиме цей похід до полудня наступної доби. Я помилився.

На дні Розколини ми стояли майже вдосвіта. У прорізі неба сяяли зірки, а стіни ущелини спиналися на карколомну висоту обабіч нас. Виснажений, я точився зі сторони в сторону на кожному кроці. Поволі збагнувши, що сходинок більше немає, я звів погляд угору і замислився, чи зірки зараз видно із тих самих причин, що й коли ти опускаєшся на дно колодязя, що малим я мав змогу перевірити у Вільфранш-сюр-Соні, залізши одного разу в криницю.

— Сюди, — махнула Бета. Перше слово, мовлене за кілька годин, було ледве чутно в гуркоті річки. П'ять дюжин і десяток стали як укопані там, де й зупинилися. А я впав на коліна і повалився набік. Піднятися вгору на зворотному шляху я б уже не зміг фізично. Ні за день. Ні за тиждень. Можливо, взагалі ніколи. Я заплющив очі, щоби поспати, але зсередини мене і надалі палив тьмяний огонь нервового напруження. Я поглянув на протилежний берег річки, яка виявилася ширшою, ніж я сподівався, щонайменше шістдесят метрів од берега до берега. А ще надзвичайно шумною: мені здавалося, ніби мене намагалося пожерти ревище великого звіра.

Я сів і витріщився на темну латку в стіні бескиду на протилежній стороні. Це була тінь, темніша від інших тіней. Правильна форма на тлі мозаїки з погризених країв гірських контрфорсів та щілин у прибережному камені. То був ідеальний квадрат темряви. Щонайменше тридцять метрів — сторона. Двері або отвір у стіні. Я заледве звівся на ноги і поглянув униз за течією на стіну, по якій ми щойно спустилися. Так, він був там — інший вхід, до якого цієї миті простувала ледве помітна в світлі зірок Бета разом із іншими бікура.

Я знайшов вхід до лабіринту на Гіперіоні.

«Ви знали, що Гіперіон — один із дев'яти лабіринтових світів, отче?» — хтось мене питав у спусковому катері. Так, то був юний священик на ім'я Гойт. Тоді я ствердно відповів і більше цю тему не піднімав. Адже мене цікавили бікура (точніше, завданий самому собі біль заслання), а не лабіринти чи їхні будівничі.

Лабіринти існують на дев'яти планетах. Дев'яти з-поміж ста сімдесяти шести світів Усемережжя і ще близько двохста колоній та планет Протекторату. Дев'ять із понад восьми тисяч (або навіть більше) планет, обстежених, хай би і побіжно, від початку Гіджри.

Є такі планетарні археоісторики, котрі присвячують дослідженню лабіринтів усе своє життя. Я не такий. Мені вони завжди здавалися якоюсь стерильною проблемою, непевною та ірреальною. Тепер же під гуркіт річки Кане, що аж вібрувала і кропила нас бризками, зазіхаючи на вогонь наших смолоскипів, я наближався до одного з цих самих лабіринтів разом із П'ятьма дюжинами і десятком.

Лабіринти прокопали... видовбали... створили понад три чверті мільйона стандартних років тому. Їхні характеристики завжди однакові, а походження — неминучо туманне.

Лабіринтові планети обов'язково належать до земного типу — щонайменше 7,9 пунктів за шкалою Сольмева, — обов'язково обертаються навколо зірок спектрального класу G[42], а ще винятково мертві, що стосується їхньої тектоніки, чим схожі радше на Марс, аніж на Стару Землю. Власне тунелі знаходяться дуже глибоко, мінімум у десятьох (а то нерідко і всіх тридцятьох) кілометрах під поверхнею своїх планет, пронизуючи їхню кору плетивом катакомб. На Свободі, сусідній із системою Пацема, автомати дослідили більше ста тисяч кілометрів лабіринту. На всіх планетах тунелі мають у перетині тридцятиметровий квадрат, прорізаний у породі з допомогою технологій, досі не відомих у Гегемонії. Колись в одному археологічному часопису я читав статтю Кемп-Гельцера і Вайнштайна, у якій вони припускали, нібито Будівничі лабіринтів мали на озброєнні «термоядерні прохідницькі комбайни», що могло пояснити ідеальні гладенькі стіни і відсутність відвалів. Проте ця теорія нічого не говорила про те, звідки в Будівничих могла взятися така техніка, звідки могли взятися самі Будівничі і навіщо вони присвятили не одне сторіччя такій вочевидь абсолютно безцільній інженерній задачі. Геть усі лабіринтові планети (спільно з Гіперіоном) було ретельно вивчено й обстежено. Не знайшли нічого. Жодних слідів гірничих машин, ні однісінької іржавої каски шахтаря, ані ламаного шматочка пластику чи напіврозкладеного фантика. Дослідникам не пощастило виявити вхідні та вихідні шахти. Жодного натяку на важкі метали або цінні руди, які могли би пояснити ці монументальні роботи. Від Будівничих лабіринтів не залишилося ні одненької легенди чи артефакту. Багато років їх загадка мене певною мірою інтригувала, але ніколи не цікавила по-справжньому. Аж до сьогодні.

Ми пройшли у війстя тунелю. Його не можна було назвати ідеальним квадратом. Ерозія і гравітація перетворили бездоганний тунель на грубу печеру, яка тягнулася метрів на сто. Бета зупинився, коли підлога вирівнялась, і загасив смолоскип. Інші бікура зробили те саме.

Стало дуже темно. Тунель круто завертав, тому світло зірок усередину дістати не могло. Мені і раніше доводилося бувати в печерах, тому я і не чекав, що мої очі звикнуть до майже цілковитого мороку. Та вони звикли.

Секунд за десять я вже розрізняв рожевувате мріння, спершу тьмяне, але воно щомиті набирало сили, аж поки в печері не стало ясніше, ніж до того було в каньйоні, ніж на Пацемі вночі у сяйві триєдиного місяця. А випромінювали світло сотні... ні, тисячі джерел. І поки бікура набожно падали на коліна, я одержав змогу роздивитися їх ретельніше.

Стіни і стелю печери всівали хрестами і хрестиками, чий розмір варіювався від кількох міліметрів і до цілого метра. Кожен із них бринів власним огником глибокого рожевого відтінку. Невидимі в світлі смолоскипів, ці осяйні хрести тепер освітлювали весь тунель. Я підійшов до найближчого з них у стіні. Майже із тридцятисантиметровими раменами, він пульсував притлумленим органічним сяйвом. Його не могли тут викарбувати, його не кріпили на стіні; він однозначно мав органічне походження, він однозначно був живим і нагадував м'який корал. На доторк хрест мені здався теплим.

Раптом до мене долинув слабенький відгомін якогось звуку. Навіть не стільки звуку, скільки, мабуть, зворушення у прохолодному повітрі. Я повернувся і побачив, як до печери ввійшло воно.

Бікура і далі колінкували, опустивши голови і погляди.

Я стояв і не міг відвести приголомшеного погляду від того, що рухалося поміж уклінними бікура.

Постать заледве скидалася на людську, але назвати цю істоту людиною язик не повертався. Щонайменше три метри заввишки. Навіть коли воно стояло, то срібло його тіла переливалося і пливло, наче підвішена у повітрі ртуть. Червонуватий відблиск од хрестів на стінах тунелю відображався в гострих гранях та кривих металевих лезах, що стирчали з лоба істоти, її чотирьох зап'ястків, химерно з'єднаних ліктьових і колінних суглобів, панцира на спині та грудях. Вона ніби текла серед розпластаних тіл бікура, а коли простягнула чотири довгі руки і розкрила долоні, поклацуючи хромованими скальпелями пальців, то з якогось доброго дива нагадала мені Його Святість на Пацемі, що благословляє свою паству вірян.

Я не сумнівався, що споглядаю легендарного Ктиря.

Тієї миті я, напевно, поворухнувся, чи від мене долинув якийсь звук, бо великі червоні очі звернулися в мій бік і я потрапив під їхню гіпнотичну дію і танець вогників у багатогранних їхніх призмах, що були не просто відбитими промінцями світла, а лютим, кривавим полум'ям, яке, здавалося, палало в колючому черепі істоти, резонуючи у тих жахливих самоцвітах, що знаходилися на місці, яке Бог відвів очам.

А потім воно рушило... точніше, не рушило, а зникло в одному місці і виринуло в іншому; схилившись у метрі від мене, істота одгородила мене від світу своїми обіймами чудернацьки з'єднаних лез-кінцівок і живого срібного металу.

Я тяжко засапав, але перевести подиху не зміг. Я бачив власне відображення, біле спотворене обличчя, яке миготіло на металевому обладунку істоти і в її палахкотливих очах.

Зізнаюся, що тієї миті я був радше якийсь екзальтований, аніж переляканий. Відбувалося щось незбагненне. Викутий єзуїтською логікою і загартований у холодній воді науки, я тим не менш усвідомлював, що тієї секунди був підвладний стародавній одержимості богобоязні з абсолютно інших причин. Мене проймав дрож екзорциста, крутив бездумний вир сказу дервіша[43], захоплював маріонетковий танок-обряд карт таро, підкорював майже еротичний сеанс глосолалії і дзен-гностичний транс. У ту хвилину я усвідомив, якою переконливою і містичною антитезою є Бог Авраама у протиставленні ритуалам закликання Сатани чи виявлення демонів.

Навіть не думаючи про це, а просто відчуваючи, я чекав на мить, коли Ктир пригорне мене, з невідчутним трепетом діви на шлюбній одрині.

Він зник.

Не ляснув грім, не тхнуло сіркою, і всупереч науці навіть не сколихнулося повітря. В одну секунду істота тут фігурує, оточивши мене прекрасною напевністю гостролезої смерті, а в наступну її вже немає.

Заціпенілий, я стояв і кліпав очима, коли Альфа підвівся і підійшов до мене в цих відтінках, що ніби зійшли із Босхового полотна[44]. Він зупинився на місці Ктиря і вдав, що пригортає мене, пафосно наслідуючи рухи того смертоносного та бездоганного створіння, яке, здається, Альфа навіть не помітив, судячи з його тихомирного обличчя бікура. Він розвів руками, немовбито охоплював весь лабіринт, стіни печери і десятки хрестів, якими вони були прикрашені.

— Хрестоформа, — проказав Альфа. П'ять дюжин і десяток підійшли до нас ближче і знову стали на коліна. Я дивився на їхні безтурботні обличчя у приглушеному світлі та й собі став навколішки.

— Ти належатимеш хрестоформі всі твої дні, — в голосі Альфи зазвучала ритміка літанії, і коли решта стала повторювати його слова, він потягнувся до маленького хреста на печерній стіні. Той був сантиметрів дванадцять завдовжки і відділився від стіни з ледве чутним різким звуком. На моїх очах його світіння згасло. Альфа зняв зі своїх лахів тоненьку шнурівку, прив'язав її до невеличких ґуль на маківці хрестика і підніс його над моєю головою. — Ти належиш хрестоформі, сьогодні і назавжди.

— Сьогодні і назавжди, — відгукнулися бікура.

— Амінь, — пошепки закінчив я.

Бета дала знак, що я мушу розкрити на грудях свою накидку. Альфа надів мені хрестик на шию. Тепер він холодив шкіру. Його задня поверхня виявилася абсолютно гладенькою та бездоганно рівною.

Бікура підвелися і помандрували до виходу, знову байдужі та апатичні до всього навколо. Я їх провів поглядом, а потім жваво вхопив хреста, підніс його до очей та роздивився. Хрестоформа була прохолодною та неактивною. І якщо вона світилася життям пару секунд тому, зараз від тих слідів не лишилося нічого. Я й надалі відчував її, радше наче якийсь корал, аніж кристал або камінець. На її гладенькій задній поверхні не було навіть натяку ні на яку липку речовину. Мені на думку спадали фотохімічні явища, що могли бути причиною її люмінесценції. Мені на думку спадали різні люмінофори та біолюмінесценція і ймовірність того, що ці речі могли розвинутися шляхом природної еволюції. Я думав про зв'язок, який міг бути між ними, лабіринтом та геологічними епохами, впродовж яких це плато піднялося настільки, що розітнуло один із тунелів. Я думав про базиліку та її творців, про бікура, про Ктиря і про себе. Через якийсь час я облишив думання, заплющив очі і помолився.

Коли я вийшов із печери, відчуваючи холодний доторк хрестоформи до тіла під своєю хламидою, П'ять дюжин і десяток, очевидно, вже зібралися у зворотну трикілометрову путь по сходах. Я глянув на бліду смугу вранішнього неба межи стінами Розколини.

— Ні! — вигукнув я голосом, що майже загубився в шумі ріки. — Мені потрібен відпочинок. Відпочинок! — я впав на коліна у пісок, але до мене підійшло зо півдесятка бікура й, обережно вхопивши за руки, поштовхали в напрямку стежки нагору.

Я старався, Бог мені свідок, з усіх сил старався, але за дві чи три години підйому ноги мені підкосилися і я впав та вже був посунувся по доріжці, не спроможний загальмувати і втриматися від падіння із шестисотметрової висоти у воду та на камені. Пам'ятаю тільки, як хапався за хрестоформу під грубою тканиною, коли три пари рук підхопили мене, підняли і понесли. Далі все як у тумані.

Аж до сьогоднішнього ранку. Я прокинувся від яскравого сонячного проміння, що лилося у дверний отвір моєї хатини. На мені була сама накидка, і, торкнувшись грудей, я переконався, що хрестоформа на місці — висить на волоконній шнурівці. Поки я спостерігав за тим, як сонце спиналося над лісом, то зрозумів, що втратив день, що якимсь чином я проспав не тільки ціле сходження нагору нескінченною стежкою (хтозна як цей маленький народець тягнув мене під гору два з половиною вертикальні кілометри), але й цілий наступний день і ніч.

Я озирнув хатину. Комлог та інші пристрої, що можуть записувати інформацію, зникли. Лишилися тільки медсканер, кілька пакетів з антропологічним програмним забезпеченням, толку від яких тепер було мало, оскільки все це було устаткуванням решти апаратури. Я похитав головою і рушив умитися до струмка.

Схоже, всі бікура спали. Тепер, коли я взяв участь у їхньому ритуалі і «став належати хрестоформі», вони, певно, втратили до мене будь-який інтерес. Коли я роздягся і заліз у воду, то вирішив, що вони мені також не цікаві, вирішив забиратися звідси, коли наберуся сили. Якщо потрібно, знайду шлях крізь огнеліс. У крайньому разі можна спуститися сходами на дно ущелини і далі рухатися берегом річки Кане. Більше ніж будь-коли я знав, що широкий світ має дізнатися про ці чудесні творіння.

Я стягнув із себе важку накидку, розпростався, блідий та змерзлий у ранковому світлі, і спробував одчепити хрестоформу від грудей.

Вона не відставала.

Так і лежала на грудях, ніби була частиною мого тіла. Я шкріб її, дряпав і тягнув за шнурівку, поки та не порвалася. Я нігтями дер хрестоподібну ґулю на грудях. Вона не відставала. Моя плоть наче запеклася на краях хрестоформи. Крім подряпин, що я сам же собі їх і зробив, ні болю, ні жодних інших ознак якоїсь фізичної присутності стороннього тіла я не відчував — самий лише жах у душі від самої думки про цю штуку, приліплену до мене. Коли перший напад паніки ущух, я присів на хвилинку, поквапно вдягнувся і побіг назад до села.

Ножа не було, мазера, ножиців, бритви — усього, що могло мені помогти віддерти цей наріст на тілі, — також. Нігті залишали криваві пасмуги на червоному прузі та грудях. Потім я згадав про медсканер. Я провів трансивером над грудьми[45], почитав дані з дисплея монідиску і, не вірячи очам своїм, похитав головою, після чого просканував усе тіло. Трохи згодом я вбив команду роздрукувати результати обстеження і тривалий час нерухомо сидів.

І от я сиджу, не випускаючи з рук пластини медсканера. Хрестоформу добре видно на знімках УЗД та в К-діапазоні... так само як і її внутрішні волокна, що розповзлися по всьому організму, ніби тонкі щупальці, наче коріння.

Над грудниною сформувалося значне ядро, оточене новими нервовими вузлами, від яких простягаються ниті — такий собі кошмарний клубок нематод[46]. Наскільки я можу зрозуміти із знімків мого простенького сканера, нематоди закінчуються у мигдалеподібному тілі та базальних гангліях обох півкуль[47] головного мозку. Температура, метаболізм і рівень лімфоцитів у нормі. В організмі не помічено сторонніх тканин. Якщо вірити сканеру, ці нематодні ниті — наслідок обширного, але простого метастазу. Якщо вірити сканеру, хрестоформа сама по собі складена із нечужорідної тканини... у нас спільна ДНК.

Я належу хрестоформі.

Щодня я міряю кроками обшир своєї клітки: вогнелісся на півдні та сході, порослі хащами байраки й ущелини на північному сході і Розколина на заході та півночі. Спуститися нижче рівня базиліки в прірву мені не дозволять П'ять дюжин і десяток, а хрестоформа не пустить далі ніж за десять кілометрів від Розколини.

Спершу я навіть не міг у це повірити. Поклавшись на своє щастя і Господню руку, що проведе мене проз дерева тесла, я не встиг заглибитися в узлісся і на два кілометри, як гострий біль пронизав груди, руки і голову. Я був певен, що це важкий серцевий напад. Та варто мені було вернутися до Розколини, як симптоми зникли. Я кілька разів проекспериментував — результат незмінно був одним і тим самим. Варто зайти трохи далі в ліс, геть від Розколини, і з'являвся біль, що посилювався, аж поки я не ставав на зворотній шлях.

Я почав розуміти інші речі. Вчора, оглядаючи північні околиці, я натрапив на рештки того першого корабля — «ембріоносця» — іржаву, оповиту лозою металеву руїну в розсипі скель на краю вогнелісся. Продираючись навкарачки поміж голими шпангоутами старожитнього космічного човника, я уявляв собі радість його сімдесятьох пасажирів, які змогли вижити під час аварії, їхню коротку подорож до Розколини, подальше відкриття базиліки і... і що далі?.. Всі подальші припущення не мають сенсу, але підозри від цього не зникають. Завтра я ще раз спробую провести медичне обстеження бікура. Не виключено, що тепер, коли я «належу хрестоформі», вони дозволять це зробити.

Щодень я оглядаю себе з допомогою медсканера. Нематоди нікуди не діваються — одного разу вони здаються товстішими, іншого — такими самими, що й раніше. Я впевнений — це паразит, але в мене немає жодних його ознак чи симптомів. Я вглядаюся у своє обличчя в озерці біля водоспаду і бачу той самий довгобразий лик, який навчився не любити впродовж останніх років. Сьогодні вранці, роздивляючись себе у воді, я широко роззявив рота, уявляючи, що от зараз побачу, як сірі волокна і кубельця нематод проростають із піднебіння та глибини горлянки. Нічого там не було.

У бікура немає статі. Мова не про целібат, не про гермафродитів і не про недорозвиненість — просто немає статі. Вони позбавлені як зовнішніх, так і внутрішніх статевих органів, як дитячі ляльки з плинопіну. Я не знайшов жодних атрофованих пенісів, яєчок або відповідних жіночих органів, так само як і слідів хірургічного втручання. Жодної ознаки, що вони взагалі коли-небудь існували. Сеча виводиться через примітивний сечовипускальний канал, який веде до маленької порожнини, що межує з анусом — така собі примітивна клоака.

Оглянути себе дозволив Бета. Медсканер підтвердив те, в що мої очі вірити відмовлялися. Дель і Тета також погодилися на обстеження. Я переконаний на сто відсотків, що решта П'яти дюжин і десятка також позбавлені статі. Я не знайшов жодного натяку на те, що їх коли-небудь хтось... змінив. Я готовий навіть заявити, що вони такими народилися. Але ж від яких батьків? І як ці позбавлені статі кавалки людської глини планують розмножуватися? Це все хрестоформа. Я певен, що тут має бути якийсь зв'язок.

Закінчивши з їх медскануванням, я роздягся і обстежив себе. Хрестоформа випинається на грудях, ніби рожевий шрам, але я й досі чоловік.

Чи надовго?

Альфа мертвий.

Три ранки тому, коли він упав, я був із ним. Це сталося за три кілометри на схід, ми збирали бульбу челми серед каміння-кругляків на краю Розколини. Два дні до цього без угаву дощило, і на скелях було досить слизько. Я собі дряпався, тільки зирк — відірвав погляд від землі — і побачив, як Альфа втратив рівновагу і посунувся широкою пласкою брилою геть у провалля. Він не кричав. Тільки одяг його зашелестів по гірській породі, і нудотно чвакнуло, ніби диня зірвалася з вісімдесятиметрової висоти та гупнула на кам'яну терасу внизу.

Цілу годину я шукав стежку, щоби спуститися до нього. Але ще до початку зрадливого сходження вниз я вже знав — допомагати пізно. Та це мій обов'язок.

Тіло Альфи заклинило між двома здоровецькими каменями. Найпевніше, помер він миттєво. Руки-ноги подробило, праву сторону черепа розтрощило. Кров і мозок налипнули на вологу скелю, немов сліди якогось печального пікніка. Я плакав, коли стояв над маленьким тільцем. Не знаю чому, але плакав. Отак у сльозах я його соборував і молився Богу, щоби він прийняв душу цієї сердешної, позбавленої статі особи. Згодом я обмотав небіжчика ліанами і, виснажений, заледве видерся вісімдесятиметровим схилом бескиду нагору, тягнучи побите тіло Альфи за собою і часто зупиняючись, аби перевести подих.

У селі бікура труп Альфи мало кого зацікавив. Тільки через деякий час підійшов Бета із півдесятком одноплеменців, щоби збайдужілим поглядом повитріщатися на небіжчика. Ніхто в мене не поцікавився, як той помер. А вже за пару хвилин невеличкий натовп розійшовся.

Трохи потому я відніс тіло Альфи на згірок, де багато тижнів тому я поховав Тука. Я копав пласким каменем йому мілку могилу, коли об'явився Гамма.

— Що ти робиш? — поцікавився він.

— Ховаю його, — відказав я, обіпершись на товстий корінь челми, надто втомлений для розлогих пояснень.

— Ні! — Слова пролунали як наказ. — Він належить хрестоформі.

Я уважно подивився Гаммі вслід, коли той хутко подибав назад у село. Поки його не було, я прикрив тіло Альфи грубою рогожкою з волокна.

Безсумнівно, Альфа помер істинною смертю. І йому, та й усьому Всесвіту, зараз абсолютно байдуже, належить він хрестоформі чи ні. При падінні він позбувся майже всього одягу, а разом із ним і гідності. Права сторона черепа луснула, і тепер він виглядав спорожнілим, немов шкарлупа з'їденого під час сніданку яйця. Одне око, над яким поступово густішала полуда, сліпо витріщалося в небо Гіперіона, а інше ледачо визирало з-під напівзакритої повіки. Грудна клітка Альфа була розтрощена на дрібні уламки, що попротикали шкіру. Обидві руки були зламані, ліву ногу викрутило і заледве не відірвало. З допомогою медсканера я провів поверхову автопсію і виявив серйозні внутрішні ушкодження, навіть серце горопахи від сили удару об скелі просто розчавилося.

Я простягнув руку і торкнувся холодної плоті. Труп уже задубів. Пальцями пробіг по хрестоподібному рубцю на грудях і відразу ж відсмикнув руку. Хрестоформа була теплою.

— Відійди.

Я підвів погляд і побачив Бету з іншими бікура за його спиною.

Чомусь мені здалося, що якби я миттю не посунувся далі від небіжчика, мене одразу тут би й порішили. Відступаючи вбік, я раптом усвідомив наляканою частиною свого розуму, що П'ять дюжин і десяток перетворилися на П'ять дюжин і «дев'яток». Тоді це мене чогось розвеселило.

Бікура підняли тіло і рушили з ним назад до села.

Бета поглянув на небо, зиркнув на мене і проказав:

— Уже майже час. Підеш з нами.

Ми спустилися в Розколину. Небіжчика обережно склали в корзину із лози, прив'язали міцніше й опустили разом з усіма.

Промені сонця ще не осявали базиліку ізсередини, коли бездиханного Альфу вклали на широкому вівтарі, позбавивши його решток одягу.

Не знаю, що я чекав далі: проведення якогось обряду чи просто на акт канібалізму. Навряд чи мене б щось здивувало. Натомість один із бікура з першими снопами кольорового світла в храмі здійняв руки і протяжно проспівав:

— Ти будеш іти шляхом хреста всі свої дні.

П'ять дюжин і десяток попадали на коліна і повторили речення. Я лишився стояти. Мовчки.

— Ти будеш іти шляхом хреста всі свої дні, — промовив маленький бікура, і базиліка відповіла йому відлунням хору голосів, що вторили йому. Світло кольору консистенції загуслої крові кинуло велетенську тінь хреста на протилежну стіну вдалині.

— Ти належатимеш хрестоформі сьогодні і назавжди, — линув речитатив на фоні все дужчого вітру надворі і квиління органних труб каньйону, що розпиналися голосом мордованої дитини.

Коли бікура припинили спів, я не став шепотіти «амінь», а тільки провів їх поглядом, коли вони всі розвернулися і вийшли, немов розбалувані діти, які повністю втратили цікавість до своєї іграшки.

— Немає причини лишатися, — проказав мені Бета, коли всі інші пішли.

— Я просто хочу, — похитав головою я, чекаючи на його наказ забиратися звідти. Але Беті було все одно, він здвигнув плечима і покинув мене на самоті. Світло зблякло. Я рушив надвір поспостерігати за заходом сонця, і коли я повернувся, все почалося.

Колись давно, ще в школі, нам показували прискорене голографічне відео, на якому було записано, як розкладається трупик тушкана. Повільний природний процес із переробки органічного матеріалу в ньому перетворювався на тридцятисекундний ролик ніби з фільму жахів. Крихітне його тільце надималося до комічних пропорцій, у плоті з'являлися виразки, потім в очницях, роті і відкритих ранах ні з того, ні з сього вже копошаться гробачки, і нарешті раптово й несподівано справжня зграя личинок обгризає скелет начисто до кісток, що оголяються подібно до штопора, коли той витягають із корка (не можу підібрати більш годящих слів, аби це описати). Комашня гасає справа наліво, від голови і до хвоста, в прискореній круговерті спіралі нищення падла, від якого лишається тільки кістяк, хрящі і шкура.

І от зараз я стояв перед тілом людини.

Згасало останнє проміння сонця, а я стояв як укопаний і не міг відвести погляду. В дзвінкій тиші базиліки не лунало жодного звука, лише серце гупало у вухах. Я спостерігав, як труп Альфи спершу пройняли корчі, і він легко завібрував, мало не злетівши над вівтарем у спазматичному гвалті подальшого раптового розкладення тіла. Кілька секунд мені здавалося, що хрестоформа збільшилася в розмірі та наситилася в кольорі, прибравши барви сирого м'яса, а потім навіть здалося, що я бачу плетиво тих самих волокон і нематод, на яких тримався напіврозкладений труп, схожих на металевий каркас танучої в печі скульптури. Плоть текла.

Я просидів у базиліці всю ніч. Майданчик навколо вівтаря підсвічувало сяйво від хрестоформи на грудях Альфи. А коли небіжчик смикався, на стінах починали танцювати химерні тіні.

Із храму я вийшов услід за Альфою на третій день, проте більшість помітних змін відбувалися наприкінці першої ночі. Тіло бікура, котрого я звав Альфою, розібрали на шматочки і знову зібрали перед моїми очима. Труп, який лишався, не можна було назвати Альфою і не можна було не назвати Альфою. Але він точно був неушкоджений. Обличчя як у плинопінової ляльки, гладеньке, без зморщок, із закарбованим на ньому виразом легкого усміху. Удосвіта на третій день я помітив, що груди трупа почали здійматися й опускатися, почулося шкрябання першого подиху — ніби воду набирали в шкіряний міх. Незадовго до полудня я вийшов із базиліки і подерся нагору ліанами.

Я дряпався вслід за Альфою.

Він не говорив і не відповідав. Його очі бездумно дивилися вперед у нікуди, і вряди-годи він зупинявся, так ніби чув далекі голоси.

Коли ми повернулися назад у село, до нас усім було байдуже. Альфа пішов до хатини і тепер сидить там. Я сиджу у своїй. Хвилину тому я задер свою накидку і провів пальцями по рубцю хрестоформи. Вона спокійно собі спочиває під шкірою на грудях. Чекає.

Я одужую від ран і втрати крові. Вирізати гострим каменем її неможливо.

Вона не любить болю. Я знепритомнів задовго до того, як його гострота чи кількість утраченої крові могли би вважатися причиною такого стану. Щоразу, коли я опритомнював і продовжував різати, то одразу вмлівав. Вона не любить болю.

Альфа вже трохи говорить. Він здається тупішим, забарнішим і на мене (чи будь-кого іншого) майже не реагує. Зате їсть і рухається. По-моєму, він мене інколи впізнає. Якщо вірити медсканеру, в нього серце і внутрішні органи молодої людини — хлопчика років шістнадцяти.

Мушу зачекати ще один гіперіонівський місяць і ще десять днів. Разом — п'ятдесят днів. Потім огнелісся трохи вгамується, і — болітиме чи не болітиме — можна буде спробувати звідси втекти. Ми ще побачимо, хто тут краще вміє терпіти.

Нова смерть.

Вілла, як я його звав — пам'ятаєте, того, що ходив із поламаним пальцем, — десь не було цілий тиждень. Учора бікура рушили за кілька кілометрів на північний схід, ніби йшли на сигнал маячка, і знайшли його рештки біля великого байраку.

Очевидно, під ним обломилася гілка, коли він намагався дотягнутися до високих гілок челми. Смерть настала негайно, щойно він упав і скрутив собі в'язи, але значно важливішим було місце, де це все сталося. Тіло, якщо його можна було так назвати, потрапило між двох купин, що виявилися мурашниками крупних червоних комах, яких Тук називав огняними богомолами і які, на мою думку, годилось би краще йменувати шкіроїдами[48]. За кілька днів членистоногі обгризли труп до кісток. Лишилися голий скелет, випадкові обривки тканин, сухожилля і хрестоформа, що чіплялася за грудну клітку, немов красиве розп'яття, упаковане в саркофаг давно померлого папи.

Це так сумно, але в душі я навіть трошки тріумфую. Навіть хрестоформі не вдасться нічого регенерувати з одного кістяка; навіть жахливий, алогічний план, за яким існує цей клятий паразит, має поважати імператив закону збереження маси. Бікура, котрого я звав Віллом, помер справжньою смертю. Віднині і довіку П'ять дюжин і десяток стають П'ятьма дюжинами і «дев'ятком».

Я дурень.

Сьогодні я поцікавився долею Вілла і спитав, чи він помер справжньою смертю. Мене цікавило, чому бікура такі байдужі. Вони забрали хрестоформу, а скелет залишили там, де знайшли, ніхто навіть не спробував перенести рештки до базиліки. Тієї ночі я сильно переживав, що мене змусять поповнити проріджені лави П'яти дюжин і десятка.

— Так прикро, — сказав я їм, — що один із вас помер справжньою смертю. Що тепер буде з П'ятьма дюжинами і десятком?

Бета витріщився на мене.

— Він не може померти справжньою смертю, — відказав мені маленький голомозий андрогін. — Він належить хрестоформі.

Трохи згодом, займаючись подальшим медскануванням племені, я виявив істину. Бікура, котрого я називаю Тетою, хоч виглядає і поводиться, як і раніше, але носить на своєму тілі дві хрестоформи. Навіть не сумніваюся, що в наступні роки він почне набирати вагу, набрякати і стигнути, немов якась непристойна бактерія Е. coli в чашці Петрі. А коли він/вона/воно помре, то з гробниці вийдуть уже двоє і П'ять дюжин і десяток знову будуть у повному складі.

Здається, я божеволію.

Я кілька тижнів вивчаю клятого паразита і досі не розумію, як він функціонує. Гірше того — мені вже байдуже. Мене тепер бентежить значно важливіша річ.

Чому Господь Бог дозволив існування такої мерзенної речі?

Чому Він так покарав бікура?

Чому Він обрав мене і прирік на їхні страждання?

Щоночі в своїх молитвах я ставлю ці запитання, та не чую відповіді на них, тільки криваву пісню вітру із Розколини.

Останні десять сторінок мали би бути присвячені моїм польовим нотаткам і суто технічному гіпотезуванню. Це мій останній запис, перш ніж я вранці спробую зайти у тихий вогнеліс.

Немає жодних сумнівів, що я відкрив найзатхліше людське плем'я з усіх відомих. Бікура здійснили одвічну мрію людини про безсмертя, але заплатили за неї своєю людськістю та безсмертними душами.

Едуаре, я провів так багато годин, змагаючись зі своєю вірою — браком віри, — але зараз у цьому страхітливому куточку майже забутого світу, спантеличений цим осоружним паразитом, я віднайшов у собі снагу вірити так, як вірив тільки в дитинстві, коли ми з тобою були хлопчаками. Тепер я розумію цю потребу у вірі: чистій, сліпій вірі, що кидає виклик здоровому глузду, — у крихітному оборонці життя в дикому та нескінченному океані Всесвіту, яким керують бездушні закони, абсолютно байдужі до маленьких раціональних істот, котрі його населяють.

День за днем я намагався віддалитися від Розколини, і день за днем я зазнавав настільки жахливого болю, що він уже здається матеріальним складником мого життя, як і крихітне сонце у небі ляпіс-лазурової та зеленої барв. Біль став моїй союзником, моїм ангелом-охоронцем, моїм останнім містком, що лучить мене із людством. Хрестоформа не любить болю. Я теж не люблю, проте аналогічно до неї я прагну використати його в своїх цілях. І роблю я це свідомо, а не інстинктивно, як бездумна маса чужорідної тканини, вросла в мене. Ця річ нестямно прагне безсмертя. Я помирати теж не хочу, однак із радістю радше зустріну біль та смерть, аніж довіку гибітиму бездумним життям. Життя для мене священне — я і надалі тримаюся цього ключового елемента церковної мислі та вчення за останні дві тисячі вісімсот років, упродовж яких життя здешевіло. Але ще більш священною для мене є душа.

Нині я усвідомлюю, що помилявся, коли прагнув підправити дані з Армагаста. Я цим не переродження пропонував Церкві, а перехід до псевдожиття, схожого на існування цих живих трупів. І якщо Церкві судилося вмерти, вона не повинна пручатися. Навпаки — зробити це у славі, повністю усвідомлюючи власне переродження в Христї. Вона мусить піти в пітьму, без охоти, але гідно, сміливо і впевнено у власній вірі, — так, як пішли мільйони до нас, зберігаючи свою віру впродовж поколінь, що змагалися із смертю в усамітненій тиші таборів смерті, ядерного вогню, ракових палат і погромів, уходячи в пітьму якщо і не з надією, то з молитвою на вустах. Адже на це була своя причина, і це варте всього болю та жертовності. Усі, хто перед нами зник у темряві, робили це не будучи впевненими в логіці процесу, не розуміючи фактажу, без всеосяжної теорії, а лише тримаючись за тонку ниточку надії або ж хисткі переконання й віру. Тож якщо навіть вони змогли уберегти свої непевні сподівання, то я тим паче мушу... тим паче мусить Церква.

Більше я не вірю, що хірургічне втручання або терапія можуть зцілити мене від цієї зарази, проте якщо комусь пощастить відділити її від мене, дослідити і знищити, хай би коштом моєї смерті, я залишуся цілком вдоволений.

Огнелісся дуже тихе, спокійнішим воно не буває. А зараз спати. Вдосвіта у путь.

Виходу немає.

Чотирнадцять кілометрів углиб лісу. Де-не-де горить вогонь і пробігає електрична дуга, але йти можна. Три тижні в дорозі, і я був би на місці.

Але мене не пускає хрестоформа.

Біль схожий на серцевий напад, який не минає. Я чвалав уперед, падав і повз у попелі. Потім непритомнів. Отямившись, я помічав, що повзу назад до Розколини. Розвертався, проходив іще з кілометр, повз п'ятдесят метрів, знову непритомнів та отямлювався на місці, звідки починав. Цілий день тривав цей бій із власним тілом.

Надвечір бікура прийшли до лісу, знайшли мене в п'ятьох кілометрах від Розколини і віднесли назад у село.

Господи Ісусе, як ти дозволив явитися на світ цьому неподобству?

Надії немає. Хіба що хто прийде в пошуках мене.

І знову спроба. І знову біль. І знову поразка.

Сьогодні мені шістдесят вісім стандартних років. Будую капличку біля Розколини. Спробував учора спуститися до річки, але Бета з чотирма іншими завернули мене назад.

Минув цілий рік на Гіперіоні. Рік чистилища. Або ж пекла?

Добуваючи камінь на терасі трохи нижче від уступу, де я будую капличку, сьогодні зробив відкриття — громовідводи-розрядники. Певно, бікура викинули їх у провалля, коли вбили Тука тієї ночі двісті двадцять три дні тому.

Вони допоможуть мені пройти через огнелісся у будь-який час, якщо дозволить хрестоформа. Але то в жодному разі. Якби ж тубільці не знищили мою аптечку зі знеболювальними! Але просидівши сьогодні цілий день із громовідводами у руках, я придумав одну штуку.

Тривали грубі експерименти з медсканером. Два тижні тому, коли Тета зламав ногу в трьох місцях, я спостерігав за реакцією хрестоформи. Паразит чудово справився, блокуючи біль. Більшість часу Тета лежав непритомний, а його організм виробляв ендорфіни в неймовірній кількості. Проте перелам був напрочуд болючий, і за чотири дні бікура просто перерізали Теті горлянку і віднесли його до базиліки. Хрестоформі простіше відновити його з нуля, ніж терпіти такий біль тривалий час. Але ще до його вбивства медсканер засік значне зменшення нематод хрестоформи в деяких частинах центральної нервової системи.

Я не знаю, чи зможу завдати собі (або витерпіти) настільки сильний і несмертельний біль, щоби повністю вигнати з тіла хрестоформу, але я точно знаю, що бікура мені цього не дозволять.

Сьогодні я сиджу на уступі під наполовину збудованою капличкою і розглядаю варіанти.

Уночі, коли бікура спустилися в Розколину до своєї пародії на службу Божу, я відправив месу за вівтарем новозведеної каплиці. Я спік хлібець із борошна челми, і впевнений, хоч насправді він смакував, як те жовте м'яке листя, мені здавалося, що я куштую проскурку — ту саму свою першу гостію[49] на першому причасті у Вільфранш-сюр-Соні шістдесят років тому.

Уранці я вирішив діяти, як надумав. Усе готове. Щоденники і пластини медсканера лежатимуть у капшучку, який я сплів із волокон азбестника. Ліпшого в мене все одно нічого немає.

Освячене вино було звичайною водою, але в тьмяному промінні призахідного сонця вона видавалася кривавою на колір і смакувала, немовби вино причастя.

Найскладніше — це зайти якомога далі в огнеліс. Доведеться вірити в те, що навіть у періоди затишшя мені вистачить залишкової активності дерев тесла.

Прощавай, Едуаре. Не думаю, що ти живий. Та якщо живий, то навіть не уявляю, в який спосіб могли б ми ще раз побачитися з тобою, розділені не тільки роками, а й значно серйознішою прірвою, що має форму хреста. Всі свої надії побачити тебе ще раз я покладаю на інше життя, прийдешнє. Дивно, що я знову про це заговорив, правда? Мушу зізнатися тобі, Едуаре, що після всіх цих десятиріч непевності і з великим страхом майбуття, моє серце і душа як ніколи вмиротворені.

24:00

У відчиненому вікні каплички сідає сонце, і в його промінні купається вівтар, грубої роботи потир[50] і я. Лунає хоровий спів вітру з Розколини. З Божою поміччю і дрібкою щастя я його чую востаннє.

— Це останній запис у щоденнику, — проказав Лінар Гойт.

Коли священик покинув читати, шестеро прочан за столом подивилися на нього так, ніби прокинулися від одного спільного сну. Консул підвів погляд угору і помітив, що Гіперіон значно наблизився, заповнивши третину неба і розігнавши вогники зірок своїм холодним світлом.

— Я прилетів через десять тижнів по тому, як востаннє бачив отця Дюре, — правив далі Лінар Гойт. Його голос хрипів і рипів. — Більше восьми років збігло за цей час на Гіперіоні... Сім років після останнього запису в щоденнику отця Дюре. — Священик неприховано страждав від болю, його обличчя зблідло, набувши світлого хворобливого відтінку і вкрившись тонкою плівкою поту.

— Іще через місяць мені пощастило знайти шлях до плантації Пересебо вище по течії ріки, ген за Порт-Романсом, — продовжував він, силуючись додати впевненості своєму голосу. — Я припускав, що плантатори фібропластових угідь зможуть розказати мені правду, навіть якщо я звернуся до них не через офіційні канали місцевого самоврядування та консулату. І я виявився правий. Управлінець Пересебо на ім'я Орланді дуже добре пам'ятав отця Дюре, як і його молода дружина, яку звали Семфа — це про них згадував у щоденниках отець Дюре. Доглядач плантації намагався спорядити кілька рятувальних експедицій на плато, але безпрецедентна активність огнелісся останні кілька сезонів змусили його відмовитися від свого задуму. Минуло кілька років, поки вони остаточно облишили надію знайти отця Дюре і свого робітника Тука живими.

Одначе Орланді найняв двох досвідчених лісових пілотів і відправив до Розколини рятувальну експедицію в складі двох екранольотів із плантації. У пошуках країни бікура ми летіли по ущелині якомога довше, покладаючись радше на прилади, які допомагали обминати перешкоди, і своє щастя. І хоча зазвичай ми трималися далеко від огнелісся, тим не менш втратили один екраноліт і чотирьох людей через активність дерев тесла.

Отець Гойт замовк і трохи похитнувся. Вхопившись за край стола, він утримався на місці, прокашлявся і розказував далі:

— Це майже все. Ми знайшли село бікура. Їх було сімдесят, і вони справді виявилися настільки тупими та неговіркими, як про них розповідається в нотатках отця Гойта. Я зміг витягнути з них інформацію, що він і справді помер, намагаючись пройти вогнеліссям. Від нього лишився тільки капшук із азбестника, а в ньому ми знайшли його щоденники та медичні дані. — Гойт обвів очима всіх інших, утупився в стіл і знов заговорив: — Ми переконали їх показати нам, де він загинув... Вони... е-е-е... вони його не поховали. Його рештки мали сліди страшних опіків, вони майже розклалися, але і так було видно, яку силу мали розряди, що знищили хрестоформу... і все його тіло.

Отець Дюре помер справжньою смертю. Ми повернули його рештки на плантацію Пересебо, де поховали згідно з усіма похоронними приписами. — Гойт перевів подих. — Я протестував як міг, але пан-Орланді з допомогою кумулятивного атомного заряду, що використовуються на плантації, знищив село бікура і частково обвалив стіну Розколини. Сумніваюся, що хтось із бікура міг вижити. Наскільки ми могли виснувати, вхід до лабіринту і так званої базиліки завалені тепер оповзнем.

Мене трохи ранило під час тієї експедиції, тому мусив лишатися на плантації кілька місяців, перш ніж вернутися на північний континент і зарезервувати собі місце на Пацем. Про ці щоденники і їхній вміст знаю тільки я, пан-Орланді і монсеньйор Едуар, можливо, ще хтось із його зверхників, кому він вирішив розповісти. Наскільки мені відомо, Церква не робила жодних офіційних заяв у зв'язку із записами отця Поля Дюре.

Отець Гойт весь цей час стояв, а тепер дозволив собі сісти. Краплі поту стікали з його підборіддя, а обличчя мало біло-голубий відтінок і блистіло в світлі Гіперіона.

— І це... все? — поцікавився Мартін Силен.

— Так, — вичавив із себе отець Гойт.

— Пані та панове, — проказав Гет Мастін. — Уже пізно. Пропоную вам іти зібрати свій багаж. Зустрічаємося біля корабля нашого друга Консула в одинадцятій сфері за півгодини або раніше. Я приєднаюся до вас трохи пізніше і прилечу спусковим катером свого корабля.

Більшість групи зібралася менш ніж за п'ятнадцять хвилин. Тамплієри перекинули сходню прямо із робочого пірса всередині сфери на верхній балкон корабля. Консул провів ними своїх супутників одразу до вітальні, багаж перенесли клони екіпажу, після чого пішли геть.

— Дивовижний старий інструмент, — сказав полковник Кассад, провівши рукою по покришці «стейнвея». — Клавесин?

— Рояль, — усміхнувся Консул. — Виготовлений іще до Гіджри. Всі на місці?

— Всі, крім Гойта, — відгукнулася Ламія, займаючи місце в проекційній ніші.

Зайшов Гет Мастін:

— Військовий корабель Гегемонії дає дозвіл на проліт і посадку в космопорті Кітса, — проказав капітан. Він озирнувся навколо: — Я пошлю когось із екіпажу глянути, чи не треба допомога пан-Гойтові.

— Ні, — заперечив Консул і пояснив нижчим тоном: — Я сам по нього сходжу. Ви мені не підкажете, де його апартаменти?

Сховавши руки у складках накидки, капітан корабля кілька секунд вглядався в Консула:

— Bon voyage, — зрештою промовив він і передав пластину. — Зустрінемося на планеті надвечір перед відбуттям із храму Ктиря в Кітсі.

Консул уклонився.

— Я був радий подорожувати в тіні та під захистом гілля вашого Дерева, Гете Мастіне, — формально подякував храмовнику дипломат. Решті він махнув рукою: — Вмощуйтеся, будь ласка, якнайзручніше — чи тут, у вітальні, чи у бібліотеці на палубу нижче. Корабель задовольнить ваші потреби і дасть відповіді на будь-які питання. Будемо відлітати, щойно ми з отцем Гойтом повернемося на борт.

Житлова капсула священика знаходилася на середині стовбура корабля-дерева, далеко на краю його другорядної гілки. Як і думав Консул, пластина, яку йому вручив Гет Мастін, була ще й відмичкою до сенсорного замка. Після марних хвилин очікування відповіді на дзвінок-оповісник і стуку у вхідний люк Консул скористався відмичкою і ступив до капсули.

Отець Гойт колінкував у середині трав'яного килима і звивався на ньому. Постільна білизна, спорядження, одяг і вміст стандартної аптечки були розкидані по підлозі навколо нього. Він зірвав із себе блузу та священицький комір, але все одно промокрів у сорочці настільки, що тепер вона звисала спітнілими клаптями, роздерта і пошматована в місцях, де чоловік дер тканину нігтями. Гіперіонове світло сочилося крізь стіну капсули, від чого здавалося, що ця химерна і жива сцена відбувається під водою, ну, або, подумалося Консулові, у кафедральному соборі.

Обличчя Лінара Гойта скривилося в агонії, а його руки дряпали груди. М'язи оголених передпліч звивалися, ніби живі істоти, прикриті блідим покровом шкіри.

— Ін'єктор... не спрацював, — хапав ротом повітря Гойт. — Будь ласка.

Консул кивнув, наказав люку замкнутися й опустився на коліна поруч зі священиком. Він вийняв непотрібний ін'єктор із його стиснутого кулака і видобув з апарата змінну ампулу. Ультраморфій. Консул знову кивнув і поліз в аптечку, яку взяв у себе на кораблі, за іншим ін'єктором. П'ять секунд, і він заряджений ультраморфієм.

— Будь ласка, — благав Гойт, якого корчило в спазмах. Консул майже бачив, як по тілу священика котяться хвилі болю.

— Звісно, — відповів він і хрипло перевів подих. — Звісно. Тільки ви мені розкажете кінець вашої оповіді.

Гойт витріщився на нього і потягнувся рукою до ін'єктора.

Тепер уже Консул укрився весь потом, відводячи руку з інструментом подалі.

— Так, за одну мить, — пояснив він, — але спочатку кінець історії. Мені конче потрібно це знати.

— О, Господи, Христе Всемогутній, — хлипав Гойт. — Будь ласка!

— Так, — видихнув Консул. — Щойно ви розкажете мені правду.

Часто дихаючи, отець Гойт звалився на руки дипломата.

— Драна паскуда, — хекав він, а потім зробив кілька глибоких вдихів, затамував дихання, поки не припинив тремтіти, і спробував сісти. Коли він знову поглянув на Консула, в його скажених очах зазоріла примара полегшення. — А тоді... ви зробите... укол?..

— Так, — відповів Консул.

— Гаразд, — кисло і важко прошепотів Гойт. — Правда. Плантація Пересебо, як я розповідав... Ми прилетіли на початку жовтня... лікія... вісім років... після зникнення Дюре. О Господи, як же болить! Алкоголь і ендорфіни вже не помагають. Тільки... чистий ультраморфій...

— Так, — прошепотів Консул. — Усе готове. Щойно ви мені все розповісте.

Священик понурив голову. Краплі поту падали з щік і носа у коротку траву. Консул бачив, як напружилися м'язи чоловіка, ніби він збирався напасти, а потім іще один спазм пройняв його миршаве тіло, і Гойт похилився вперед.

— Екраноліт загинув... не через дерева тесла. Семфа, двоє людей і я... аварійна посадка в районі Розколини, поки... поки Орланді шукав вище за течією. Його екраноліт... мав перечекати грозу.

Бікура прийшли вночі. Вбили... Семфу, пілота, ще одну людину... забув, як його звали. Мене залишили... живим. — Гойт потягнувся до свого розп'яття і зрозумів, що зірвав його. Він видав коротенький смішок, що переріс у схлипування. — Вони... розповіли мені про шлях хреста. Про хрестоформу. Розказали про Сина Полум'я.

Наступного ранку вони повели мене до Сина. Повели... побачити його. — Гойт спробував підвестися, дряпав власні щоки. Очі були широко розплющені, вочевидь, попри весь біль він забув про ультраморфій. — Три кілометри в огнеліс... велика тесла... вісімдесят-сто метрів заввишки щонайменше. Стояла тиха погода, але все одно в повітрі відчувалася електрика... багато електрики. Навкруги попіл.

Бікура не наважувалися... не наважувалися підійти ближче. Впали на коліна, опустивши свої трикляті лисі голови. Та я... наблизився... мусив. Господи... Господи Ісусе, то був він. Дюре. Те, що лишилося від нього.

Він використав драбину... піднявся метри на три-чотири по стовбуру... Збудував собі подобу опори. Для ніг. Обламав громовідводи... які стали більш схожими на бретналі, чи що... нагострив їх. Він, певно, скористався каменем, щоби прибити ноги довшим із них до опори з азбестника і самого дерева.

Ліву руку... він угородив бретналь собі між променевою та ліктьовою кістками, не задів вен... зробив, як ті кляті римляни. Дуже надійний спосіб, якщо скелет тримається купи разом. Іншу руку... праву... долонею вниз... Спершу він забив штир. Обидва кінці ж гострі. А потім... насадив на нього праву руку і якось вигнув. Гачок.

Драбина відпала... давним-давно... але ще лишався азбестник. Не згорів. Я по ньому заліз до нього. Все дотла... одяг, шкіра, верхні шари плоті... але капшук з азбестника на шиї витримав.

Штирі зі сплаву навіть тоді ще проводили струм, коли... я бачив... я відчував... і струм біг по тому, що лишилося від його тіла.

Він і на той момент виглядав, як Поль Дюре. Важливо. Я розповів Монсеньйорові. Без шкіри. Сире попечене м'ясо. Видно нерви і все інше... ніби сірі й жовті корінці. Господи, а запах. Але він виглядав, як Поль Дюре!

І тоді я все зрозумів. Геть усе. Якимсь чином... ще не прочитавши його щоденник. Зрозумів, що він там провисів... о, Господи,.. сім років. Живий. При смерті. Хрестоформа змушувала його жити знов і знов. Електрика... бігла крізь нього щосекунди... всі ці сім років. Полум'я. Голод. Біль. Смерть. Але всякий раз клята... хрестоформа... мабуть, немовби п'явка смоктала речовини з дерева чи з повітря, що лишилося... відбудовувала, що могла... примушувала його жити, відчувати біль, знову, і знову, і знову.

Але він переміг. Біль був його союзником. Ісусе Христе, не пару годин на дереві, а потім спис і спокій, а сім років!

Але... він переміг. Коли я забрав капшук, хрестоформа з його грудей відпала. Просто... взяла і відпала... з довгими, бісовими корінцями. А потім це... цей труп, як я вважав, цей чоловік підняв голову. Повік немає. Спечені до білого очі. Губ немає. Це подивилося на мене і всміхнулося. Він усміхнувся. І помер... насправді помер... в мене на руках. У десятитисячний раз, але цього разу насправді. Він усміхнувся і помер.

Гойт зупинився, подумки вступивши в діалог зі своїм болем, а потім, періодично зціплюючи зуби, продовжив:

— Бікура забрали мене... назад... у Розколину. Наступного дня прилетів Орланді. Урятував мене. Він... Семфа... я не зміг... він спопелив лазером село, спалив бікура, котрі стояли там, наче тупа отара баранів. Я не... не сперечався з ним. Я сміявся. Господи прости. Орланді розстріляв ту місцину кумулятивними ядерними зарядами, якими вони зазвичай... розчищають джунглі... під фібропластову матрицю.

Гойт подивився Консулу в очі і махнув скорченою рукою.

— Спершу анальгетики допомагали. Але з кожним роком... з кожним днем... ставало все гірше. Навіть у фузі... біль. Я в будь-якому разі мусив би повернутися. Як же він... сім років! Господи, — прохарчав священик, шкребучи руками килим.

Консул рухався швидко. Він ввів під пахву повну ампулу ультраморфію, підхопив Гойта, коли той заточився, і обережно опустив непритомну постать на підлогу. Із затуманеними очима Консул розідрав просяклу потом сорочку, відкидаючи її руб'я з грудей Гойта. Там вона й була, схована під його блідою шкірою і схожа на великого, вогкого, хрестоподібного черва. Консул набрав повітря в груди і перевернув священика. Друга хрестоформа знаходилася там, де він і очікував. Дрібніший, подібний на розп'яття рубець між лопатками. Коли пальці Консула торкнулися запаленої плоті, він поворушився.

Консул рухався хутко та раціонально: спакував речі священика, прибрався в кімнаті й обережно вдягнув непритомного, як ніби вбирав небіжчика зі своєї родини.

Задзвенів комлог Консула.

— Треба рушати, — пролунав голос полковника Кассада.

— Уже йдемо, — відповів Консул. Через комлог він викликав клонів екіпажу, яким наказав забрати багаж, а сам поніс отця Лінара Гойта, чиє тіло, здавалося, геть нічого не важить.

Люк капсули розчинився, і Консул ступив назовні, виринувши з глибокої тіні гілок на голубувато-зелене світло планети, яка заповнювала собою небо. Вигадуючи історію для супутників на ходу, Консул пригальмував на секунду, аби запам'ятати обличчя того чоловіка вві сні. Потім зиркнув угору на Гіперіон і пішов далі. Консул знав, що навіть якби сила тяжіння тут була стандартною земною, то тіло в його руках здавалось би не набагато тяжчим.

Йому довелося пережити смерть своєї дитини, але тепер він знову пригадав відчуття, коли батько несе сонного сина у ліжко.