5

Світанком над Трав'яним морем годі було намилуватися. Консул за ним спостерігав із найвищої точки корми. Після своєї вахти він помислив було піти поспати, але зрештою кинувся тої думки як безвиглядної, відтак піднявся на палубу і стежив звідти за тим, як сірішала ніч. Грозовий фронт гнав по небу низькі хмари, і досвітнє сонце заливало світ блискучим золотом, що відбивалося і згори, і знизу. Вітрила, линви та обвітрена обшивка буєра на якусь мить заясніли, коли благословлялося на ранок і денне світило ще не встигло сховатися за паволокою хмар. А потім світ укотре розгубив усі свої кольори. Від вітру, що розійшовся по тому, як упали лаштунки грози, проймав холодок, так ніби він злетів із засніжених вершин хребта Вуздечка, що його розмиту темну пляму можна було ледве роздивитися за північно-східним крайнебом.

Голублячи горнятка з кавою, до Консула на юті приєдналися Брон Ламія з Мартіном Силеном. Вітер шарпав і смикав такелаж. Густі кучері дівчини брижилися навколо її обличчя, немов темна аура.

— Добриранок, — буркнув Силен, мружачись над своїм посудом проти вітру, що дмухав з-над схвильованого Трав'яного моря.

— Доброго ранку, — і собі привітався Консул, дивуючись зі своєї пильності та бадьорості, незважаючи на недоспану ніч. — Вітер зустрічний, але ми, здається, на хорошому ходу. До ночі однозначно будемо в узгір'ях.

— Хгрррх, — відказав на це поет і пірнув носом у горнятко.

— Я так і не заснула цієї ночі, — поскаржилася Ламія. — Не могла не думати про історію пан-Вайнтрауба.

— Не думаю... — почав був Силен, але тут на палубу піднявся старий із немовлям, котре визирало з-за краю слінґа на грудях батька.

— Доброго ранку всім, — озирнувся і зітхнув на повні груди вчений. — Свіженько, правда?

— Та морозненько, що капець, — озвався Силен. — На північ від гір чекайте гіршого.

— Пішла-но я за курткою, — заявила Ламія, та перш ніж вона встигла поворухнутися, знизу пролунав самотній вереск: «Кров!»

Кров і направду була повсюди. Хай як дивно, а в каюті Гета Масгіна все знаходилося на своїх місцях: нележана койка, валізи та коробки охайно складені в куточку, мантія на спинці стільця — і тільки кров вкривала більшість палуби, переділку та підволоку. Шестеро прочан скупчилися одразу за порогом, не наважуючись ступити далі.

— Я збирався піднятися на палубу, — розповідав напрочуд монотонним голосом отець Гойт. — Двері були трошки прочинені. Я краєм ока побачив... кров на стіні.

— А це кров? — із притиском спитав Мартін Силен.

Брон Ламія зайшла до каюти, провела рукою по масній плямі на переділці і піднесла пальці до рота. — Це кров.

Вона роззирнулася, підійшла до шафи, хутко оглянула порожні полички та вішалки, а потім рушила до невеличкого ілюмінатора. Його було наглухо замкнено зсередини.

Лінар Гойт здавався ще більш хворим, ніж зазвичай, і, похилившись, зіперся на стілець.

— То він тепер загинув?

— Та ми ні краплиночки, хай йому грець, не знаємо про це, крім того факту, що капітан Мастін відсутній у своїй каюті, у якій повно кров'яки, — відмахнулася Ламія, витираючи руку об штанину. — Зараз би нам годилося ретельно обшукати весь корабель.

— Згоден на всі сто, — прокоментував Кассад. — А якщо не знайдемо капітана?

Ламія відчинила ілюмінатор. Свіже повітря ввірвалося у бойню і принесло з собою гуркіт колеса і шелестіння трави під корпусом корабля.

— Якщо нам не вдасться знайти капітана Мастіна, — промовила вона, — то вважатимемо, що він покинув цей борт або з власної волі, або під примусом.

— Але ж кров... — почав було отець Гойт.

— Нічого не доводить, — договорив за нього Кассад. — Пан-Ламія має рацію. Нам невідомі ні його група крові, ні його генотип. Хтось бачив що-небудь? Або може, чув?

У відповідь решта тільки заперечно щось промимрила і похитала головами.

— Та хіба ж ви не впізнаєте роботу друга нашого Ктиря? — озирнувся Мартін Силен.

— Нам це не відомо, — різко відказала Ламія. — Раптом комусь хочеться, щоби ми так думали?

— Це безглуздо, — ніяк не міг відсапатися Гойт.

— Хай там як, а ми шукатимемо по двоє. У когось, крім мене, ще є зброя?

— У мене, — подав голос Кассад. — Маю її із запасом, раптом що.

— Ні, — промовив Гойт.

Поет похитав головою.

Сол Вайнтрауб, котрий перед цим вийшов до коридору разом із немовлям, тепер знову повернувся:

— У мене нічого немає.

— Ні, — проказав Консул. Жезл смерті він повернув Кассадові, щойно скінчилася його вахта за дві години до світанку.

— Гаразд, — командувала далі Ламія, — тоді ми зі священиком підемо на нижню палубу. Силене, ти з полковником обшукаєш середню. Пан-Вайнтраубе, ну а ви з Консулом перевірите все нагорі. Звертайте увагу на будь-що неординарне. Будь-які ознаки боротьби.

— Одне питання?

— Що?

— Хто в біса тебе обрав королевою балу?

— Я приватний детектив, — спокійно зустріла погляд поета Брон Ламія.

Мартін Силен здвигнув плечима.

— Ну, а Гойт у нас — служитель забутої релігії. Але це ще не означає, нібито ми маємо колінкувата, щойно він почне правити службу.

— Гаразд, — зітхнула Ламія. — Спробую пояснити інакше.

Жінка рухалася так швидко, що Консул заледве не пропустив, як вона це зробила. Якусь секунду вона ще стояла біля відчиненого ілюмінатора, а вже наступної миті, перетнувши всю каюту, відірвала однією рукою Мартіна Силена від підлоги, надійно зафіксувавши тонкий карк поета своєю масивною долонею.

— А може, ти просто будеш поводитися логічно, бо це просто логічно?

— Агрррххх, — просичав Мартін Силен.

— Добре, — без емоцій проказала Ламія і впустила поета долі. Силен подужав один невпевнений крок і мало не повалився у стілець на отця Гойта.

— Ось, — повернувся з двома невральними аудіотравматами Кассад, один з-поміж яких він передав Солові Вайнтраубу. — А що в тебе?

Жнка полізла в кишеню бахматої блузи і дістала звідти антикварний пістолет.

Кассад затримав погляд на антикваріаті та кивнув:

— Лишайся зі своїм напарником. І ні в що не стріляй, поки чітко не ідентифікуєш ціль і не переконаєшся в загрозі, яку вона несе.

— Підходить під опис скурвої дочки, яку б я охоче пристрелив, — прохрипів Силен, досі розтираючи шию.

Брон Ламія ступила півкроку до поета. А Федман Кассад заявив:

— Стули пельку. Годі вже.

Силен поплентався на вихід із каюти за полковником.

Сол Вайнтрауб підійшов до Консула і передав йому аудіотравмат.

— Не хочу тримати його поряд із Рахіллю. Ходімо?

Консул забрав у нього зброю і кивнув.


Слідів храмовника і Голоса Дерева Гета Мастіна на буєрі виявити не пощастило. Після пошуків, які тривали годину, товариство зібралося в каюті зниклого чоловіка. Кров, здавалося, потемнішала і висохла.

— Ми могли що-небудь пропустити? — спитав отець Гойт. — Потаємні коридори? Секретні відсіки?

— Такий шанс, — відповів Кассад, — існує. Але я прочесав увесь корабель тепловими детекторами та сенсорами руху. Якби на борту було щось більше від миші, я би це побачив.

— Якщо в тебе були ці сенсори, — огризнувся Силен, — то якого хріна ти змусив нас повзати по всьому трюму вздовж і поперек цілу годину?

— Бо спеціальне устаткування й одяг здатні приховати людину від «теплоруху».

— То як бути із моїм запитанням? — наполіг, узявши коротку паузу, отець Гойт, яким прокотилася видима хвиля гострого болю. — Із цим спеціальним устаткуванням й одягом капітан Мастін міг би сховатися де-небудь у потаємній каюті?

— Міг, але малоймовірно, — заявила Брон Ламія. — Я би сказала, що його на кораблі вже немає.

— Ктир, — обридженим тоном відгукнувся Силен. І це було не питання.

— Можливо, — проказала Ламія. — Полковнику, ви й Консул простояли на чатах чотири години. Ви впевнені, що нічого не бачили та не чули?

Обидва чоловіки кивнули.

— На кораблі було тихо, — проказав Кассад. — Я би почув звуки боротьби навіть до своєї вахти.

— А я після своєї не зміг заснути, — підхопив Консул. — Моя кімната по сусідству з каютою Мастіна. І я теж нічого не чув.

— Ну і славно, — бовкнув Силен. — От ми і вислухали двох чоловіків, які озброєними потайки тинялися в темряві корабля, коли порішили срану бідосю. За їхніми власними словами, вони невинні. Давайте наступну справу!

— Якщо Мастіна вбили, — відказав полковник, — то не жезлом смерті. Від жодного відомого мені сучасного різновиду беззвучної зброї не буває стільки крові. Пострілів ніхто не зауважив. Та й отворів від куль ми не помітили. Висновок — пістолет пан-Ламії можна вилучити з підозрюваного знаряддя вбивства. Якщо це кров капітана Мастіна, то йдеться, наскільки мені зрозуміло, про ріжучу зброю.

— Ктир і є «ріжуча зброя», — рохнув Силен.

Ламія підійшла до скромного багажу.

— Ця суперечка нічого не вирішить. Давайте подивимося, що лежить у сумках Мастіна.

Отець Гойт підніс невпевнену руку:

— Це... ну, хіба це не особисті речі? Не думаю, що в нас є право.

Брон Ламія схрестила руки на грудях.

— Послухайте, отче, якщо Мастін мертвий, то це вже не грає ніякої ролі. Якщо він досі живий, то обшук його речей нам може підказати, куди він подівся. У будь-якому разі, нам треба спробувати знайти якісь підказки.

Гойт поглянув на неї із сумнівом, але кивнув. Зрештою, вийшло так, що нічого особистого вони і не знайшли. У першій валізі Мастіна було кілька змін одягу і примірник «Книги життя М'юїра». В іншій сумці виявилася сотня саджанців, упакованих кожен окремо, швидко висушених та розміщених у вологому ґрунті.

— Тамплієри зобов'язані висаджувати щонайменше сотню паростків Вічного дерева на всякій планеті, яку відвідують, — пояснив Консул. — Вони рідко приживаються, але така в них традиція.

Брон Ламія підступила тепер до великої металевої коробки, яка була під рештою багажу.

— Не торкайтеся її! — різко проказав Консул.

— Чому?

— Це куб Мебіуса, — відповів замість Консула полковник Кассад, — із вуглець-вуглецевим композитним корпусом навколо надпровідного захисного поля з нульовим імпендансом, що замкнуте на собі.

— То й що? — не зрозуміла Ламія. — В кубах Мебіуса герметично зберігають різні артефакти та речі. Вони ж не вибухають, нічого такого?

— Ні, — погодився Консул, — але якраз те, що вони можуть містити, інколи вибухає. У нашому випадку, вже могло вибухнути.

— У кубі такого розміру заввиграшки вміститься кілотонний ядерний заряд у фазі стримування, якщо процедура опечатування була проведена впродовж наносекунди запалення, — додав Федман Кассад.

Ламія спохмурніла.

— І як же нам дізнатися, що його вміст не убив Мастіна?

Полковник показав на зелену смужку, яка слабко світилася вздовж єдиного шва куба.

— Він запечатаний. А розкритий куб Мебіуса можна повторно запустити тільки при наявності генератора захисних полів. Що б там не знаходилося, Гету Мастіну воно не шкодило.

— Значить, нам цього не дізнатися?

— У мене є одна цікава версія, — озвався Консул.

Решта озирнулася на нього. Розплакалася Рахіль, і Сол здер стрічку нагрівального елемента на пакунку з дитячим харчуванням.

— Пам'ятаєте, вчора в Окраї пан-Мастін багато просторікував про цей куб? Говорив про нього, нібито це таємна зброя?

— Зброя? — перепитала Ламія.

— Ну, звичайно ж! — вигукнув Кассад. — Ерг!

— Ерг? — витріщився на маленький ящик Мартін Силен. — Мені здавалося, ерги — це такі тварюки з силовими полями, яких тамплієри використовують на своїх кораблях-деревах.

— Так і є, — пояснив Консул. — Близько трьох століть тому їх відкрили на астероїдах довкола Альдебарана. Уявіть собі хребет кота, переважно п'єзоелектричну нервову систему, і все це в кожуху із кремнієвих «хрящів». От тільки живляться... та орудують вони силовими полями, потужність яких зіставна з енергетичними системами маленьких спін-зорельотів.

— То як усе це влазить у таку крихітну коробку? — Мартін Силен і далі витріщався на куб Мебіуса. — Дзеркала?

— Свого роду, — проказав Кассад. — Демпфери поля... істота не голодує, не харчується. Схоже за ефектом на кріогенну фугу для людини. На додачу, екземпляр не дорослий. Ерженятко, так би мовити.

Ламія провела рукою по металевому корпусу.

— І вони слухаються храмовників? Ті навчилися з ними спілкуватися?

— Так, — підтвердив полковник. — Але як саме, не знаю. Це один із секретів Братства. Але мушу сказати, що Гет Мастін мав бути абсолютно впевнений, що ерг йому допоможе з...

— Ктирем, — договорив за нього Мартін Силен. — Тамплієр гадав, що це енергетичне бісеня буде його секретною зброєю, коли він постане перед Князем болю. — Поет розреготався.

Тут прокашлявся отець Гойт:

— Церква прийняла норму Гегемонії... про те, що... ці створіння... ерги... не є розумними істотами... а тому спасіння їх не стосується.

— Ой, не скажіть, отче. Вони носії розуму, — не погодився Консул. — Їхнє сприйняття світу набагато краще, ніж ми здатні собі уявити. Але якщо ви маєте на увазі інтелект... самоусвідомлення... то ми тут маємо справу з певною аналогією розумних коників. Коників спасіння стосується?

Гойт не відповів.

— Що ж, — підсумувала Брон Ламія, — певно, капітан Мастін вважав, що ця річ має стати його власним спасінням. Але щось пішло не так. — Вона роззирнулася по заляпаних кров'ю переділках та висхлих плямах на підлозі: — Гайда-но звідціля.


Із наближенням шторму та посиленням і без того дужих вітрів буєр ліг на інший галс. Драні транспаранти білих хмар несамовито летіли під низьким сірим небом грозового фронту. Трави шмагали корпус корабля і вгиналися під поривами холодного повітря. Обрій брижився і спалахував блискавками, після чиїх розрядів гуркотів грім, більше схожий на попереджувальні постріли на траверзі. Пілігрими мовчки спостерігали за цією картиною, поки не впали перші крижані дощинки, які їх загнали до великої каюти на кормі.

— Ось це я знайшла в кишені мантії, — проказала Ламія і підняла папірець із номером п'ять на ньому.

— Отже, наступним свою історію мав би розповідати Мастін, — пробурмотів Консул.

Мартін Силен гойдався на стільці, поки його спинка не вперлася у високе вікно. Відсвіти грози робили його риси обличчя сатира дещо демонічними.

— Існує інший варіант, — проказав він. — Можливо, хтось, хто ще не виступав, мав бути п'ятим, і вбив тамплієра, щоби помінятися з ним місцями.

— Тобто це або я, або Консул, — виважено промовила у відповідь на це Ламія, прикипівши до поета поглядом.

Силен знизав плечима.

Брон Ламія дістала з кишені блузи ще один клаптик паперу.

— Я маю шостий номер. Ну, і чого б я цим досягнула? Мені байдуже, що розказуватиму наступною.

— А може, йдеться про те, що ми не повинні були почути того, що міг би розповісти Мастін, — гіпотезував старий віршувальник і знову здвигнув плечима. — Особисто я вважаю, що Ктир просто розпочав свої жнива. Навіть не знаю, чому ми вважали, що нам дозволять підібратися до самих Гробниць, він шаткує людей на півдорозі до Кітса.

— Наш випадок особливий. Ми — його пілігрими, — не погодився Сол Вайнтрауб.

— Ну то й що?

Запанувала тиша, і Консул підійшов до вікон. Гнані вітром потоки дощу огорнули темрявою море і тарабанили у свинцеві шибки. Буєр крехтів і важко кренився на штирборт, міняючи галс.

— Пан-Ламіє, — спитав полковник Кассад, — то ви нам зараз розказуватимете свою історію?

Ламія схрестила руки на грудях і подивилася у вікно, яким бігли струмочки води.

— Ні. Давайте вже зійдемо з цього проклятого корабля. На ньому тхне смертю.


По обіді буєр причалив у порту Спочинок Пілігрима, але через бурю і втому пасажирів за відчуттями це радше скидалося на пізній вечір. Консул чекав, що перед початком передостаннього етапу подорожі тут їх зустрічатимуть представники Церкви Ктиря, але Спочинок Пілігрима виявився таким же порожнім, як і раніше Окрай.

Від наближення до узгір'їв та перших краєвидів хребта Вуздечка (як і загалом наближення до будь-якого берега) перехоплювало подих, тому всі шестеро прочан згуртувалися на палубі — попри холодний дощ, який не припиняв падати. Чахлі та чуттєві відноги гір із їхніми бурими та несподіваними виступами разюче контрастували із монохромно-зеленим Трав'яним морем. Піки-дев'ятитисячники тільки вгадувалися за сіро-білими гранями, які вже невдовзі зникали за низькими хмарами на задньому плані, але навіть у такому обрізаному вигляді справляли могутнє враження. Сніг лежав одразу за скупченням обгорілих халуп і дешевих готельчиків, які, власне, й звалися Спочинком Пілігрима.

— Якщо канатка знищена, то нам гембель, — бурмотів Консул. Від самої цієї думки, раніше забороненої аж по сьогоднішній день, у нього всередині все переверталося.

— Перші п'ять опор уже видно, — проказав полковник Кассад, озброївшись своїм потужним біноклем. — Здається, вони не ушкоджені.

— А кабіни видно?

— Ні... зачекайте, видно. Одна знаходиться біля воріт на платформі станції.

— Рухається? — уточнив Мартін Силен, котрий, напевно, розумів, у якій вони опиняться халепі, якщо з канаткою щось негаразд.

— Ні.

Консул похитав головою. Раніше навіть у найгіршу погоду при відсутності пасажирів кабіни постійно рухалися, щоби вбезпечити канати від намерзання льоду і зберегти їхню гнучкість.

Усі шестеро підняли свій багаж на палубу ще до того, як буєр устигнув зарифити свої вітрила та спустити сходні. Кожен зараз одягнувся в цупкий одяг від негоди. Кассад — у термофляжний плащ армійського зразка, Брон Ламія — в довгу теплу напівшинель, що колись давно звалася тренчкот, Мартін Силен — у рясну шубу, що переливалася вороними та сірими відтінками в залежності від примх вітру, отець Гойт — у довгу чорну сутану, в якій він сильніше, ніж будь-коли, нагадував опудало, Сол Вайнтрауб — у грубу куртку на підкладці з гусячого пуху, де він ховався разом із немовлям, ну і Консул — у вже місцями благеньку, хоч і все ще придатну до використання шинель, яку йому кілька десятків років тому подарувала дружина.

— Що робити з речами капітана Мастіна? — запитав уголос Сол Вайнтрауб, стоячи на краю сходнів. Кассад пішов на розвідку в село.

— Я їх винесла нагору, — відгукнулася Ламія. — Візьмемо їх із собою.

— Мені здається, це неправильно, — сказав отець Гойт. — Я маю на увазі, отак просто взяти і піти. Ніякої... відправи. Потрібне хоча б якесь просте визнання, що людина померла.

— Могла померти, — виправила його Ламія, однією рукою легко відриваючи сорокакілограмовий рюкзак від дощок палуби.

Гойт не йняв їй віри.

— Невже ви й справді вважаєте, що пан-Мастін десь може бути живим?

— Ні, — відповіла Ламія, на чорне волосся якої вже поналипали сніжинки.

З протилежного краю причалу до них помахав Кассад, і вони знесли багаж з мовчазного буєра. Ніхто не озирнувся.

— Порожньо? — ще звіддаля крикнула полковникові Ламія. Плащ Кассада ще й зараз світлішав, виходячи з сіро-чорного режиму хамелеона.

— Порожньо.

— Тіла?

— Відсутні. — Кассад повернувся до Сола і Консула: — Ви забрали речі з камбуза?

Обидва чоловіки кивнули.

— Які ще речі? — поцікавився Мартін Силен.

— Тижневий запас їжі, — пояснив полковник, задерши голову та видивляючись станцію канатки. На згині його руки Консул уперше помітив довгу штурмову гвинтівку, яку ледве можна було роздивитися під плащем. — Звідки нам знати, чи зможемо ми десь далі поповнювати запаси їжі.

«Хтозна, чи ми взагалі лишатимемося живі через тиждень», — і собі подумалося Консулу. У відповідь він промовчав.

Усе своє збіжжя вони перенесли на станцію за дві ходки. У відкритих вікнах та розбитих куполах похмурих будинків свистів вітер. Під час другого заходу Консул ніс Мастінів куб Мебіуса з однієї сторони, а з протилежної важко хекав та сопів Лінар Гойт.

— Навіщо ми беремо з собою ерга? — хапав повітря ротом Гойт, коли вони дісталися перших щаблів металевих сходів, що вели на станцію, вкриту пасмугами та плямами іржі, ніби помаранчевим лишайником.

— Не знаю, — відповів йому Консул, що й сам ухоркався по дорозі.

Із платформи їм було далеко видно Трав'яне море. Буєр із зарифленими вітрилами лишався похмурим та позбавленим усіх ознак життя на тому самому місці, де вони його й покинули. Над степом раз по раз зривався сніговий шквал, створюючи ілюзію білих бурунів над численним билинням різнотрав'я.

— Заносьте все до кабіни, — скомандував Кассад, — а я подивлюся, чи можна запустити ходову онде з пульта оператора.

— Хіба тут усе не автоматичне? — здивувався Мартін Силен, чия крихітна голова майже губилася в густому хутрі шуби. — Не як буєр?

— Навряд чи, — засумнівався полковник. — Ворушіться, стартером я займуся сам.

— А якщо він рушить без тебе? — вже навздогін крикнула йому Ламія.

— Не рушить.


Усередині в кабіні було холодно і голо, якщо не брати до уваги металевих лав у передньому купе та дюжини шерехатих ослінчиків у меншому, задньому відсіку. Сама гондола виявилася чималою, щонайменше метрів вісім завдовжки та п'ять завширшки. Секції відокремлювалися одна від одної металевою переділкою з отвором, але не дверима. У кормовому купе один куток займав невеличкий умивальник. По периметру носовий відсік мав вікна, що піднімалися під самий дах від рівня пояса.

Прочани згромадили свій багаж посеред широкої кабіни і пританцьовували навколо нього, махаючи руками та роблячи інші рухи, аби зігрітися. Мартін Силен розлігся в повен зріст на лаві, вигулькуючи зі своїх хутер тільки ногами та головою.

— Я, блін, забувся, — проказав він, — де в цій хріновині вмикається опалення?

Консул поглянув на темні панелі освітлення.

— Тут усе живиться від електрики. Ввімкнеться саме, коли полковник запустить канатку.

Якщо полковник запустить канатку, — виправив його Силен.

Сол Вайнтрауб поміняв Рахілі підгузок і тепер знову загорнув її в термокостюм для немовлят та заколисував у руках.

— Цілком очевидно, що я тут ніколи не бував, — промовив він. — А ви, джентльмени?

— Ага, — буркнув поет.

— Ні, — мотнув головою Консул. — Але я бачив фотографії канатки.

— Кассад розповідав, що він цим шляхом повертався до Кітса, — озвалася Брон Ламія з іншого купе.

— Мені здається... — почав був Сол Вайнтрауб, але його перебило страшне скреготіння зубчастих коліс та різкий крен кабіни, що запаморочливо гойднулася, провиснувши на кабелі, який раптом почав свій рух. Усі побігли до вікон на стороні гондоли, яка примикала до платформи.

Кассад іще раніше заніс свій багаж разом з усіма, ще до того, як піднявся високою драбиною до пульта оператора. І тепер він вискочив з операторської, сковзнув униз довжелезною драбиною і дременув до кабіни, яка вже покидала зону посадки на платформі.

— Не встигне, — прошепотів отець Гойт.

Останні десять метрів Федман Кассад нісся із неправдоподібною швидкістю, перебираючи неймовірно довгими ногами, немовбито карикатурний персонаж із мультфільму.

Кабіна вже зісковзнула з напрямної рейки біля платформи, і між ними розчахнулося скельне провалля завглибшки вісім метрів. Поверхню платформи вкривав лід. А Кассад продовжував летіти вперед повним ходом, коли кабіна вже відчалила від станції.

— Нумо давай! — заверещала Ламія. Решта підхопила її крик.

Консул поглянув на льодяний кожух, який вкривав кабель, а тепер тріскався і злущувався з нього, відступаючи перед кабіною. Він озирнувся. Надто велика відстань. Кассадові нізащо не перестрибнути.

Коли полковник добіг до краю платформи, він пересувався з нелюдською швидкістю. І Консулові вдруге згадався ягуар зі Старої Землі, якого він бачив у зоопарку на Лузі. Він майже очікував побачити, як військовик підслизається на ожеледі, горизонтально випростуючи ноги, та мовчки падає на засніжені брили внизу. Натомість Кассад, здавалося, завис на невизначену мить, простягнувши довгі руки, із розвіяним позаду плащем. Чоловік зник за кабіною.

Пролунав глухий удар, після якого цілу довгу хвилину ніхто нічого не казав і не ворушився. Гондола вже перебувала на висоті сорока метрів і підбиралася до першої опори. За секунду на куті кабіни об'явився Кассад, котрий підтягувався та чіплявся за крижані виямки та виступи на металі. Брон Ламія настіж розчинила двері, і десять рук помогли втягнути полковника досередини.

— Слава Богу, — проказав отець Гойт.

Полковник глибоко зітхнув і понуро всміхнувся.

— Аварійний блокіратор. Довелося його підважувати лантухом піску. Не хотілося вертати кабіну назад для спроби номер два.

Мартін Силен тицьнув на опору, яка швидко наближалася, і хмарну стелю за нею. Кабель тікав угору в небуття.

— Подобається нам чи ні, а ми вже перетинаємо гірський хребет.

— І довго триватиме цей перехід? — поцікавився Гойт.

— Дванадцять годин. Можливо, трошки менше. Інколи операторам доводиться зупиняти кабіни, щоби перечекати сильний вітер або значне намерзання.

— Ми в цій подорожі не зупинятимемося, — зауважив Кассад.

— Хіба що кабель десь обірветься, — міркував далі поет. — Або ще десь застрягнемо.

— Рота закрий, — гаркнула Ламія. — Може, підігріти вечерю?

— Погляньте, — раптом озвався Консул.

Вони підійшли до передніх вікон. Гондола вже піднялася на сто метрів вище останнього брунатного схилу відніг. У кількох кілометрах унизу та позаду вони востаннє поглянули на станцію, на покинуті халупи Спочинку Пілігрима та нерухомий буєр.

А потім їх огорнули сніг і стужавілі хмари.

* * *

Нормальної можливості приготувати їжу в кабіні не було. Але в кормовій переділці пощастило знайти маленький холодильник і мікрохвильовку для підігріву. Оперуючи запасами різного м'яса та овочів, що походили з корабельного камбуза, Ламія з Вайнтраубом навіть зкуховарили стерпне рагу. Мартін Силен покопався в пляшках вина, які прихопив із собою на «Бенаресі» та буєрі, й обрав до страви гіперіонське бургундське.

Вони майже доїли вечерю, коли сутінь, що була навалилася на вікна, прояснішала і зникла наче за помахом руки. Консул розвернувся на своєму сидінні і побачив, як несподівано об'явилося сонце, заливши кабіну незбагненним золотим світлом.

Усі разом видихнули. Здавалося, що темрява остаточно запанувала кілька годин тому, але зараз, коли вони піднялися над морем хмар, понад яким стримів острів гірського пасма, їх почастував неперевершений захід сонця. Небо Гіперіона погустішало від сизого світла дня до бездонної барви ляпіс-лазурового надвечір'я, в червоно-золотому промінні якого займалися вежі хмар та величні вершини льоду й гірської породи. Консул озирнувся. Його друзі-прочани, котрі якоїсь півхвилини тому здавалися сірими та дрібними у тьмяній гондолі, тепер блищали в золоті призахідного сонця.

Мартін Силен підніс свій келих:

— Богом клянуся, отак уже ліпше.

Консул поглянув угору на їхній маршрут — масивний кабель, який далеко попереду тоншав до вузенької ниточки, а потім зникав поготів. На маківці за кілька кілометрів від них золоте світло іскрилося на наступній опорі.

— Сто дев'яносто два пілони, — наспівуючи голосом гіда-зануди, правив далі Силен. — Кожен пілон виготовлений із дюралевого сплаву й армованого вуглецю та підноситься на висоту вісімдесяти трьох метрів.

— Мабуть, ми високо, — тихо промовила Ламія.

— Найвища точка дев'яностошестикілометрової траси канатної дороги знаходиться над вершиною гори Драйден[161], п'ятого найвищого піка хребта Вуздечка заввишки дев'ять тисяч двісті сорок шість метрів, — бубнив далі Мартін Силен.

— Кабіна герметична, — обвівши поглядом інтер'єр гондоли, заявив полковник Кассад. — Я відчув зміни якийсь час тому.

— Гляньте-но, — знову почулося від Ламії.

Сонце вже довгенько спочивало на горизонтальній лінії хмар. А тепер закотилося під неї, підпаливши знизу надра грозяного оболока та розкидавши бучні кольори по всьому західному краю світу. Снігові карнизи та глазур льоду ясніли по західній стіні хребта, що височів на добрий кілометр понад гондолою канатки. На все темнішому склепінні неба загорілися кілька яскравих зірок.

Консул повернувся до Брон Ламії:

— Чому б вам зараз не розказати свою історію, пан-Ламіє? Перед Твердинею нам би ще потім не завадило відіспатися.

Жінка допила рештки свого вина.

— Усі хочуть слухати історію зараз?

У рожевуватому присмерку кивнули майже всі голови. Мартін Силен здвигнув плечима.

— Гаразд, — погодилася Ламія, поставила долі порожній келих, підтягнула ноги на ослінчик, обгорнувши коліна руками, і розпочала свою оповідь.

Оповідь детектива: Довге прощання[162]

Я знала, що справа стане особливою, щойно він ввійшов у мій кабінет. Він був прекрасний. Не жіночний, ні «мазунчик» за стандартами моделей-чоловіків, зірок ГТБ, а просто прекрасний...

Маленький, не вищий від мене, при тому, що народилася та виросла я на Лузі з його гравітацією в 1,3 рази сильнішою, ніж на Старій Землі. Вже за секунду він беззастережно виказав, що не місцевий — надто хороші пропорції для його компактного тіла за критеріями Мережі, атлетичний, хоча й худий. Обличчя — етюд із вивчення цілеспрямованого завзяття: низький лоб, гострі вилиці, охайний ніс, тверде підборіддя і широкі вуста, в яких угадувалися чуттєвість та домішки впертості. Очі великі, карі. Здавалося, йому ще немає тридцяти стандартних років.

Зрозумійте мене, я не займалася його класифікуванням тієї ж самої миті, коли він зайшов. Першим я подумала: «Це клієнт?» А другим: «Дідько, який же прекрасний хлопець!»

— Пан-Ламіє?

— Ага.

— Пан-Брон Ламіє із «Всемережних розслідувань»?

— Ага.

Він озирнувся, ніби не зовсім мені повірив. Я розуміла цей погляд. Мій кабінет знаходиться на двадцять третьому рівні старого промислового вулика в секторі Старих копанок району Залізної Свині на Лузі. У мене три великі вікна, що виходять на технологічний канал номер дев'ять, де завжди темно і мжичить через значне протікання фільтру на верхніх рівнях вулика. Краєвид переважно складається із покинутих автоматичних доків та проіржавілих швелерів.

До біса! Це дешево. А більшість моєї клієнтури переважно телефонує, а не приходить з особистим візитом.

— Можна присісти? — запитав він, очевидно вдоволений думкою про те, що справжнє детективне бюро мало квартирувати в такій дірі.

— Звісно, — махнула я йому на стілець, — пан-... е-е?..

— Джонні, — відповів він.

Як на мене, він не належав до того типу людей, котрі обходяться самим іменем. Грошима від нього так і пахло. Тут мався на увазі навіть не одяг (а він хоч і носив сіро-чорний костюм вільного крою, та з тканини кращої якості від середньостатистичної) — мене просто не відпускало відчуття, що хлопцю класу не позичати. З акцентом також у мене не складалося. Я досить добре орієнтуюся в діалектах (професія зобов'язує), але ніяк не могла визначити його рідну планету, не кажучи вже про конкретний регіон.

— Чим я вам можу зарадити, Джонні? — і я показала пляшку шотландського віскі, яку збиралася ховати в момент, коли він увійшов.

Друже-Джонні похитав головою. Можливо, він подумав, що я пропоную йому хильнути прямо з шийки. Та хай йому чорт, в мені класу теж хоч греблю гати: і за диспенсером води стоять пластикові чашки.

— Пан-Ламіє, — промовив він зі своїм вишуканим акцентом, який і досі вислизав од мене, — мені потрібен детектив.

— Так це і є моя робота.

Він замовк на мить. Соромився. Багато клієнтів вагаються, перш ніж пояснити суть справи. Не дивно. Дев'яносто п'ять відсотків замовлень пов'язані з розлученнями та іншими побутовими негараздами. Я дала йому час зібратися з думками.

— Питання досить делікатне, — нарешті спромігся він.

— А як же, пан-... е-е, Джонні, більшість моїх замовлень вписуються в цю категорію. Я маю зобов'язання перед УніМережею, а все, що стосується моєї клієнтури, регулюється дією закону «Про захист прав особистості». Геть усе конфіденційне. Навіть той факт, що ми зараз спілкуємося з вами. Навіть якщо ви передумаєте мене наймати. — Типова дурня, оскільки при бажанні правоохоронці могли покопатися в моїх справах у будь-який зручний для них момент. Проте я відчувала, що цьому хлопцеві необхідно було дати розслабитися. Господи, який же він був прекрасний.

— Ага, — кивнув він і ще раз озирнувся, а потім подався вперед. — Пан-Ламіє, мені потрібно, щоби ви розслідували вбивство.

А от це вже цікаво. До цього я сиділа, відкинувшись назад на стільці та закинувши ноги на стіл. Тепер же мусила випростатися і нахилитися ближче до нього.

— Убивство? Ви впевнені? А як же органи?

— Вони тут ні до чого.

— Так не буває, — промовила я, занепавши духом від того, що маю справу з недоумком, а не клієнтом. — Приховування вбивства від представників влади заборонено законом. — А сама тим часом подумала: «То ти в нас убивця, Джонику?»

Він усміхнувся і похитав головою.

— Не в цьому випадку.

— Що ви маєте на увазі?

— А те я маю на увазі, пан-Ламіє, що вбивство відбулося, але поліція (ні місцева, ні загальна Гегемонії) не знають про нього і їхня юрисдикція на нього не поширюється.

— Це неможливо, — повторила я. За вікном у канал разом із іржавою мжичкою сипалися іскри промислового електрозварювання. — Поясніть.

— Убивство відбулося поза Мережею, поза Протекторатом. Місцевих органів влади там не існує.

У цьому вже прочитувалася певна логіка. Свого роду. З іншого боку, хоч убийте, я не розуміла, про що він говорив. Навіть на загумінкових планетах та в колоніальних світах існують поліцейські. На борту якогось зорельота? Еге ж. Це сфера відповідальності Міжзоряного транспортного управління.

— Зрозуміла. — У мене вже кілька тижнів були самі лише гульки. — Давайте вже, діліться подробицями.

— Але ж ця розмова все одно вважатиметься конфіденційною, навіть якщо ви не візьметеся за цю справу?

— Абсолютно.

— І якщо ви її візьмете, то звітуватимете тільки переді мною?

— Аякже.

Мій майбутній клієнт завагався і потер тендітними пальцями підборіддя.

— Згода, — нарешті проказав він.

— Можете почати від самого початку. Кого вбили?

Джонні вирівнявся, ніби уважний школяр. У його щирості можна було не сумніватися.

— Мене.


На те, щоби вивудити з нього всю історію від початку і до кінця, пішло десять хвилин. Коли він скінчив, я вже не вважала його божевільним. Божевільною була я. Бо збиралася взяти цю справу.

Джонні — а його справжнє ім'я виявилося шифром із цифр, букв і їхніх груп, довших від моєї руки, — був кібридом.

Про кібридів мені доводилося чути. А кому ні? Колись навіть обізвала кібридом свого першого чоловіка. Але я ніколи не думала, що сидітиму зі справжнім таким в одній кімнаті. Чи вважатиму його достобіса привабливим.

Джонні був Штінтом — штучним інтелектом. Його свідомість, чи то его (називайте її, як вам заманеться) плавала собі десь у базовій площині мегаінфосфери ТехноКорду. Подібно до всіх інших, окрім хіба що чинної виконавчої директриси Сенату та сміттярів Штінтів, я уявлення не мала, де знаходиться той ТехноКорд. Штучні інтелекти мирним шляхом позбулися людського контролю понад три століття тому (задовго до мого народження) і хоча й надалі служили Гегемонії в ролі дорадників Речі Спільної, контролерів усіх інфосфер, вряди-годи користаючись своїми прогностичними здібностями, щоби упереджувати значні наші помилки або стихійні лиха. І тим не менш у цілому ТехноКорд вів своє власне незбагненне і цілковито нелюдське життя, нікого в нього не втаємничуючи.

Мені це здавалося справедливим.

Зазвичай люди і штучні інтелекти перетиналися в інфосфері. У разі потреби вони здатні генерувати інтерактивну голограму. Пам'ятаю, під час церемонії інкорпорації Мауї-Заповітної до складу Гегемонії та підписання договору посланці від ТехноКорду підозріло нагадували стару зірку голоматографа Тайрона Батвейта.

А от кібриди — це геть інша справа. Виготовлені з людського генетичного матеріалу, вони набагато людяніші зовні та в очевидній поведінці, навіть у порівнянні з тими самими андроїдами. Відповідно до угод між ТехноКордом та Гегемонією, кібриди існували у вкрай обмеженій кількості.

Я поглянула на Джонні. З погляду Штінту, прекрасне тіло та інтригуюча особистість, що сиділи навпроти мене за столом, напевно, вважалися банальним придатком, об'єктом дистанційного управління, трошки складнішим, але все ж таки не важливішим від десятків тисяч інших сенсорів, маніпуляторів, автономних одиниць або ж решти об'єктів, якими будь-який штучний інтелект міг скористатися впродовж робочого дня. І виведення з експлуатації такого «джонні» навряд чи б його збентежило сильніше, ніж мене процедура манікюру.

«Боже, ну й марнотратники ж», — спало мені на думку.

— Отже, кібрид?

— Так. Ліцензований. У мене віза користувача Всемережжя.

— Добре, — почула я себе ніби зі сторони. — Значить, хтось... убив вашого кібрида і тепер ви хочете, щоби я з'ясувала, хто саме?

— Ні. — Він мав каштанові кучері з рудим відблиском. Так само, як і акцент, зачіска мене спантеличувала. Чомусь вона здавалася архаїчною, але я точно десь її вже бачила раніше. — Убили не просто моє тіло. Нападник убив самого мене.

— Вас?

— Так.

— Вас... як сам штучний інтелект?

— Точнісінько.

Я нічого не розуміла. Штінти не вмирають. Принаймні в Мережі про таке ніколи не чули.

— Не розумію, — зізналася я.

Джонні кивнув.

— На відміну від людської особистості, яку можна... наскільки я розумію, принаймні так склався консенсус... вмертвити, існування моєї власної свідомості припинити неможливо. Однак у результаті нападу відбулося... так би мовити, переривання, і попри те, що мені доступний... скажемо так, дублікат спогадів, особистості тощо, відбулася втрата даних. Деяка інформація була знищена під час нападу. І от саме в цьому значенні нападник вчинив убивство.

— Зрозуміло. — Я збрехала. Перевела подих. — Ну, а влада у штучних інтелектів?.. Якщо така існує... Або кіберполіція Гегемонії? Хіба не до них потрібно було би звертатися?

— З особистих причин не можу, — відповів мені привабливий молодик, якого я намагалася сприймати як кібрида. — Важливо... навіть необхідно... щоби я обійшовся без консультацій із цими джерелами.

У мене від здивування піднялася брова. Він говорив, наче був моїм пересічним клієнтом.

— Запевняю вас, — правив він далі, — йдеться не про порушення закону чи етичних норм. Просто це... трохи ніяково для мене особисто в аспекті, який я не можу пояснити.

Я склала руки на грудях.

— Послухайте, Джонні. Це дуже недоладна байка. Ну, я маю на увазі, що мушу вірити вам на слово в тому, що ви кібрид. Із власного досвіду можу припустити, що ви просто шахрай.

Вираз обличчя молодика ураз набув здивованого виразу.

— Я про це не думав. Як мені довести, що я той, за кого себе видаю?

— Переведіть мільйон марок на мій поточний рахунок, — навіть не завагалася я. — у «ТрансМережевому банку».

Джонні всміхнувся. Тієї самої миті задзвонив мій телефон, і з його екрану сколошканий чоловік на фоні коду «ТрансМережі» проказав:

— Перепрошую, пан-Ламіє, але ми хотіли поцікавитися, чи... е-е... враховуючи розмір вашого депозиту, ви не хотіли би поговорити про умови зберігання довготермінових вкладів або взаємні гарантовані можливості на ринку?

— Потім, — відрізала я.

Банківський робітник кивнув і зник.

— Це могла бути і симуляція, — зауважила я.

— Так, — усмішка Джонні була приємною, — але навіть у такому разі цього цілком досить для того, щоб удовольнити вашу цікавість.

— Не обов'язково.

Він здвигнув плечима.

— Якщо припустити, що я справді той, за кого себе видаю, то візьметеся ви за справу чи ні?

— Угу, — зітхнула я. — Мої розцінки менші від мільйона марок. П'ятсот на день плюс витрати.

Кібрид кивнув.

— То це значить вашу згоду?

Я підвелася, надягла капелюха і зняла стареньке пальто з вішалки біля вікна. Схилилася над нижньою шухлядою і поклала до кишені батьківський пістолет.

— Гайда, — сказала я.

— Ходімте, — погодився Джонні. — Тільки куди?

— Хочу подивитися на місце, де вас убили.


Поширений стереотип, що уродженці Луза терпіти не можуть, коли доводиться полишати Вулик, бо, мовляв, їх одразу вражає напад агорафобії, якщо вони потрапляють у місце, просторіше від торговельно-розважального центру. А правда в тому, що більшість своїх справ мені доводиться робити... в іншосвітті, позаяк походять вони... з іншосвіття. Для початку це всякі дармоїди, що уникають систем стеження під час користування мережею телепортів і змінюють особистість для того, щоби розпочати життя з чистого аркуша. Пошуки дружин-фліртувальниць, яким здається, що побачення на іншій планеті порятує їх від викриття. Зниклі діти і пропащі батьки.

Та щойно ми покинули ворота телепорту з Анфілади Залізної Свині, то я не тільки здивувалася, а й завагалася, чи йти далі. Ми потрапили на порожнє кам'яне плато, яке, здавалося, тягнулося до нескінченності. І якщо не брати до уваги бронзовий прямокутник порталу за нами, ніде не було видно й сліду цивілізації. У повітрі тхнуло несвіжими яйцями. Небо здавалося перекинутим казанком жовто-бурої барви, наповненим нудотного виду хмарами. Земля навколо вся полущилася і мала сірий колір за повної відсутності ознак життя. Навіть лишайників. Я уявити не могла, наскільки далеко від нас обрій, але відчувалося, що ми високо та бачимо на дуже значну відстань. І попри все не могли роздивитися ані дерев, ані кущів, ані тварин.

— Де ми в біса знаходимося? — спитала я, адже була впевнена, що знаю всі планети Мережі.

— Мадг'я, — відповів Джонні, в чиїх вустах ця назва прозвучала якось по особливому бридко та неприємно.

— Уперше чую, — заявила я, поклавши руку в кишеню, де намацала перламутрове руків'я автоматичного пістолета.

— Офіційно вона ще не входить до Мережі, — пояснив кібрид. — Офіційно це поки що колонія Парваті. Але ми всього лишень у кількох світлових секундах від бази Збройних сил Гегемонії, тому телепорт сюди провели ще до того, як Мадг'я приєднається до Протекторату.

Я озирнула пустку навколо. Мені було зле від смороду діоксиду сірки, і я боялася, що зіпсую свій костюм.

— Колонії? Ближні?

— Немає. Тільки парочка невеликих міст у протилежній півкулі.

— А найближчий населений пункт?

— Нанда-Деві. Містечко на три сотні мешканців. Понад дві тисячі кілометрів на південь.

— То чому ворота телепорту знаходяться аж тут?

— Потенційні родовища. — Джонні обвів сіре плато рукою: — Важкі метали. Щойно почався видобуток, Консорціум домігся дозволу на побудову понад сотні порталів у цій півкулі для простішого доступу.

— Гаразд, — проказала я. — Місце для вбивства саме те що треба. Навіщо ви сюди прилітали?

— Не знаю. Цей фрагмент із пам'яті зник.

— З ким ви сюди прилітали?

— Теж не знаю.

— А що ви знаєте?

Молодик запхав свої тендітні руки в кишені.

— Хто б... чи що б мене не атакувало, користувалося воно при цьому зброєю, яку в ТехноКорді називають вірусом СНІД-ІІ.

— Що це таке?

— СНІД-ІІ був людською інфекційною хворобою періоду до Гіджри, — пояснив Джонні. — Викликав дисфункцію імунної системи. Цей... вірус... так само діє і на штучні інтелекти. Менш ніж за секунду він проникає в систему безпеки і запускає смертоносні програми-фагоцити проти власника... самого штучного інтелекту. Проти мене.

— То природним шляхом заразитися цим вірусом неможливо?

— Неможливо, — всміхнувся Джонні. — Це все одно, що спитати в жертви розстрілу, чи не сама вона впала на кулі.

Я знизала плечима:

— Слухай-но, якщо тобі потрібен експерт із базової мережі чи штучних інтелектів, то звернувся ти не до тієї жінки. Геть як інші двадцять мільярдів бевзів, я просто вмію заходити в інфосферу, а так в усьому, що стосується світу привидів, я повний нуль. — Я навмисне використала старий термін, аби подивитися, чи розворушить він його.

— Знаю, — холоднокровно відповів Джонні. — Мені від вас потрібно інше.

— І що ж вам від мене потрібно?

— Знайти, хто мене сюди привів і вбив. І навіщо він це зробив.

— Гаразд. Чому вам здається, що вбивство сталося тут?

— Тому що саме тут я відновив контроль за своїм кібридом після... реконструкції.

— Тобто ваш кібрид виходив із ладу, коли відбулося знищення вірусом?

— Так.

— І довго це тривало?

— Моя смерть? Майже хвилину, перш ніж запустилася резервна персона.

Я не змогла втриматися від сміху.

— Що тут смішного, пан-Ламіє?

— Ваші уявлення про смерть.

Карі очі посумнішали.

— Вам це смішно, і це при тому, що ви не маєте ані найменшого уявлення, що значить ціла хвилина... від'єднаного стану... для компонента ТехноКорду. Цілі епохи часу й інформації. Тисячоліття ізоляції.

— Еге ж, — ні грама не напружуючись, я втрималася від сліз. — То чим займалося ваше тіло, ваш кібрид, поки ви там свої котушки персони переставляли чи як воно там у вас відбувається?

— Певно, було в коматозному стані.

— Автономний режим не передбачено?

— Звісно. Тільки не у випадку відмови всієї системи.

— Ну, і куди ви прийшли?

— Перепрошую?

— Коли повторно запустився кібрид, де він знаходився?

— Лежав ось тут, — із розумінням кивнув Джонні і показав на каменюку менше ніж у п'яти метрах від порталу.

— По цей бік чи той бік?

— По той.

Я підійшла до брили й оглянула місце злочину. Жодної крові. Жодних записок. Жодних знарядь убивства. Ні сліду, ні натяку на те, що тут колись цілу вічність хвилини пролежало тіло Джонні. Криміналісти з поліції, може, і накатали б цілі томи про мікроскопічні та біотичні докази, які тут знаходилися, але в моїх очах то був суцільний камінь.

— Якщо ваша пам'ять насправді зникла, — поцікавилася я, — то звідки ви знаєте, що разом із вами був іще хтось?

— Покопався в архіві телепорту.

— А ви бува не потурбувалися дізнатися, як звали вашого загадкового супутника або який номер його універсальної карти?

— Ми обоє скористалися моєю карткою.

— Одна особа?

— Так.

Я кивнула. Архіви телепорту допомогали б розкрити абсолютно будь-який злочин, вчинений між світами, якби портали забезпечували справжню телепортацію. Транспортні архіви могли би відтворити суб'єкта аж до останнього грама маси та фолікула. Натомість портали, грубо кажучи, прогризали дірку в часопросторі з допомогою фазованої сингулярності. Тому якщо телепорт-злочинець користався чужою картою, єдине, що можна було дізнатися про нього, це відправний та кінцевий пункти призначення.

— Звідки ви телепортувалися?

— Із Центру Тау Кита.

— Є код порталу?

— Аякже.

— То ходімо, договоримо деінде. А то тут геть усе просмерділося аж до неба.


ЦТК, стара як звіт абревіатура на позначення Центру Тау Кита, — однозначно найбільш людний світ у Мережі. Крім п'яти мільярдів власного населення, що чіпляються за житлову площу на території, більше ніж уполовину меншій від Старої Землі, він має ще й орбітальний комплекс, де мешкає ще півмільярда. Це не тільки столиця Гегемонії та резиденція Сенату, а ще й діловий центр міжпланетної торгівлі. Тож цілком природно, що номер термінала, який видобув Джонні, привів нас до комплексу з шестиста телепортів в одному з найвищих хмаросягів Нового Лондона, найдавнішого та найбільшого району міста.

— Хай Бог милує, — вирвалося в мене. — Треба випити.

Поблизу комплексу знайшовся непоганий вибір барів, серед яких ми вибрали відносно спокійний генделик, оформлений під корабельну таверну: темний, прохолодний, з надміром фальшивого дерева та несправжньої міді. Я замовила собі пива. Під час ведення справи я не вживаю міцного алкоголю або флешбеку. Й інколи мені навіть спадає на думку, що тільки самодисципліна і досі дозволяє мені займатися своїм ділом.

Джонні також замовив собі пиво, темного німецького ґатунку, яке розливають на Ренесанс-Векторі. І я себе зловила за думкою, що цікаво було би дізнатися, якими ще пороками можна було би зацікавити кібрида.

— Що ще вам пощастило дізнатися, перш ніж ви опинилися в мене? — поцікавилася я.

Молодик розвів руками:

— Нічого.

— От паскудство, — шанобливо відказала я. — Це був жарт. З усіма можливостями Штінту, які вам підвладні, ви спроможні простежити все, що ваш кібрид робив, і де він це робив, упродовж кількох днів до... пригоди?

— Ні, — відсьорбнув зі свого кухля Джонні. — Я міг би це зробити, але існують вагомі причини, чому я волів би залишити супутні штучні інтелекти несвідомими власного розслідування.

— Ви підозрюєте когось із них?

Замість відповісти на запитання, Джонні просто передав мені виписку з придбаннями, здійсненими його універсальною карткою.

— Через утрату пам'яті внаслідок мого вбивства п'ять стандартних днів пройшли повз мене. Ось зміни на картці за цей період.

— Мені здається, ви згадували, що від'єднувалися на хвилину.

Джонні пошкрябав щоку пальцем.

— Мені пощастило, що я випав з інформаційних потоків, чий обсяг дорівнює тільки п'ятьом дням.

Я махнула людині-офіціанту і замовила ще одне пиво.

— Послухайте, — сказала я, — Джонні... ким би ви не були, я не зможу знайти жодної зачіпки, якщо не знатиму про вас і вашу ситуацію побільше. Навіщо комусь вас убивати, якщо вони знають про вашу здатність до реконструкції чи що воно там у біса таке?

— Я бачу два можливі мотиви, — не відриваючись від пива, промовив клієнт.

Я кивнула.

— Перший — спричинити втрату пам'яті, що їм, власне, і вдалося зробити, — промовила я. — Відтак, це означає, що те, про що, на їхню думку, ви мали забути, привернуло вашу увагу впродовж десь так минулого тижня. То який другий мотив?

— Передати мені повідомлення. От тільки я не розумію, в чому воно полягає чи від кого надійшло.

— Вам відомий хто-небудь, кому потрібна ваша смерть?

— Ні.

— Жодних ідей?

— Узагалі.

— Більшість убивств, — розвивала я думку, — відбуваються внаслідок раптової, бездумної люті і вчиняються особами, добре відомими жертві. Членами сім'ї, друзями чи коханцями. Більшість навмисних убивств — людьми, наближеними до жертви.

Джонні не казав нічого. В його обличчі мене щось страшенно вабило — якась чоловіча сила у поєднанні з жіночною обачністю. Можливо, очі.

— У Штінтів бувають сім'ї? — допитувалася я. — Ворожнечі? Гризота? Сварки, як у коханців?

— Ні, — легко всміхнувся він. — Існують квазісімейні домовленості, але вони повністю позбавлені необхідного емоційного складника чи відповідальності, притаманних людським родинам. «Сім'ї» штучних інтелектів — це, головним чином, кодові групи, необхідні для виявлення місця зародження певних обчислювальних трендів.

— Тобто ви не вірите в те, що на вас напав інший штучний інтелект?

— Це можливо, — крутив у руках свій келих Джонні. — Я тільки не розумію, навіщо їм нападати на мене через мого кібрида.

— Може, так простіше?

— Можливо. Але це ускладнює роботу нападника. У базовій площині інфосфери ефект був би куди смертоносніший. Крім того, я взагалі не бачу мотивів для іншого штучного інтелекту. Це безглуздо. Я ні для кого не становлю загрози.

— Навіщо вам кібрид, Джонні? Може, якби я зрозуміла вашу роль в усьому цьому, то побачила би мотив?

Він узяв прецель і почав із ним гратися.

— У мене є кібрид... за великим рахунком, я і є кібрид через те, що моя функція — спостерігати за людьми та реагувати на них. У якомусь сенсі, колись я й сам був людиною.

Я спохмурніла та похитала головою. Поки що нічого не було зрозуміло.

— Ви щось чули про проекти повернення особистостей? — спитав він.

— Ні.

— Ну, наприклад, коли стандартний рік тому Збройні сили відтворили персоналію генерала Горація Ґленнон-Гайта для того, щоби зрозуміти, чому він був таким блискучим полководцем? Про це говорили в усіх новинах.

— Ага.

— Так от, я є... чи був... значно давнішим та складнішим проектом повернення. Моя базова персона ґрунтувалася на поеті зі Старої Землі періоду до Гіджри. Стародавньому поеті. Який народився наприкінці вісімнадцятого століття за Старим календарем.

— Дідько, як же можна відтворити особистість, яка загублена в часі?

— За письмовими документами, — пояснював Джонні. — Листами. Щоденниками. Критичними біографіями. Свідченнями друзів. А найбільше — за його поезією. Симулятор відтворює навколишнє середовище, під'єднує всі відомі чинники й опрацьовує творчість навспак. Voila — маєте базову особистість. Спершу продукт був грубим, але станом на момент моєї появи він якісно неабияк поліпшився. Апробація відбувалася на поеті двадцятого сторіччя Езрі Паунді — самовпевненій до абсурду, упередженій за межами всякого здорового глузду та практично абсолютно божевільній персоні. На її відлагодження пішов рік, поки ми нарешті не збагнули, що персона виявилася точною. А несповна розуму була сама людина-прототип. Геніальна, але несповна розуму.

— І що тоді? — спитала я. — Ну, збудували вони вашу особистість на основі мертвого поета. Далі що?

— Особистість стає шаблоном, за яким розробляється штучний інтелект. Кібрид дозволяє мені виконувати свою роль у спільноті базової площини інфосфери.

— Роль поета?

— Радше поеми, — всміхнувся Джонні.

— Поеми?

— Тривалого мистецького проекту... але не в людському значенні цього слова. Можливо, головоломки. Задачі зі змінними, завдяки якій штучні інтелекти інколи спроможні доходити несподіваних проривів у серйозніших сегментах аналізу.

— Ніфіга не розумію.

— Гадаю, це й не має значення. Я взагалі сумніваюся, що моє... призначення... могло стати причиною нападу.

— А що ж тоді могло його спричинити?

— Жодної гадки.

Я відчувала, що коло замикається.

— Хай буде так. Я спробую щось дізнатися, чим і з ким ви займалися ці останні п'ять днів. У вас іще є чим поділитися, крім виписки по картці? Що скажете?

Джонні похитав головою.

— Ви ж бо відаєте, чому мені так важливо знати, хто і навіщо на мене напав?

— А то! Вони можуть спробувати це повторити.

— Саме так.

— Як мені на вас вийти, якщо виникне потреба?

Джонні передав мені чип доступу.

— Лінія безпечна?

— Надзвичайно.

— Супер. Повернуся, коли матиму, що розповісти.

Ми вийшли з бару і рушили до комплексу телепортів.

Він уже був пішов геть, коли я наздогнала його за три швидкі кроки і схопила молодика за руку. Я вперше його торкнулася.

— Джонні, як звуть поета зі Старої Землі, якого відтворювали?..

— Повертали.

— Байдуже. Того, на чиїй основі збудували вашу персону штучного інтелекту?

Привабливий кібрид завагався. Я помітила, які в нього довжелезні вії.

— Яке це має значення?

— Хтозна, що тут має значення.

Він кивнув.

— Кітс, — проказав він. — Народився у тисяча сімсот дев'яносто п'ятому нашої ери. Помер від туберкульозу у тисяча вісімсот двадцять першому. Джон Кітс.


Переслідування будь-кого низкою телепорт-переходів з біса неможливо. Особливо, якщо потрібно лишатися непоміченим. Це вміють робити органи Мережі за умови, що на завдання виділено під півсотні агентів плює трошки екзотичних та вкрай дорогих хайтек-іграшок. Не кажучи вже про співпрацю з Транспортним управлінням. Для одинака це фактично нездійсненно.

І попри те для мене мало велетенське значення перевірити, куди відправиться клієнт.

Джонні не озирався, коли перетнув площу перед комплексом. Я з-за близького кіоска простежила за ним із допомогою кишенькової камери, коли він набивав код на ручному монідиску, вставив свою картку і ступив у світляний прямокутник.

Використання ручного монідиску, певно, означало, що він прямував до громадського порталу загального користування, оскільки приватні телепорт-коди зазвичай прошиваються на конфіденційних чипах. Чудово. Я звузила діапазон пошуків десь до двох мільйонів порталів на ста п'ятдесяти із гаком планетах Мережі і вполовину меншій кількості їхніх супутників.

Поки однією рукою я набирала на камері команду повтору, намагаючись крізь окуляр прочитати на збільшенні послідовність цифр, які Джонні набрав на монідиску, іншою я потягнула за червону «підкладку» пальта. Дістала червоний картуз під свою нову червону куртку і насунула його дашок понижче на очі. Хутенько перебігши площу, я шукала в комлозі інформацію про дев'ятизначний код переходу, який розгледіла в камері. Я знала, що перші три цифри відповідають планеті Панна Ціндао-Сішуан (усі коди світів я знала напам'ять), а миттєвістю пізніше вже з'ясувала, що код порталу вів до житлового району Першого експансійного міста Ваньсінь.

Я поквапилася до першої відчиненої кабінки і телепортувалася з неї. Вийшла я на стертій бруківці маленької площі перед комплексом телепортів. Навколо один до одного похилилися стародавні східні ятки, а над вузькими провулками нависали карнизи пагоди. Повсюди юрмилося та стояло в проходах багато народу, і хоча більшість із людей були очевидними нащадками біженців періоду Довгих перельотів, котрі й заселили ПЦС, поміж них товклося й чимало іншосвітян. У повітрі ширяли аромати незвичних рослин, каналізації та вареного рису.

— Прокляття, — прошепотіла я. Неподалік виднілося ще три портали, і жодним із них не користувалися безперервно. Джонні міг звідси телепортуватися куди завгодно.

Замість того, щоб одразу повернутися на Луз, я забарилася на місцевій площі, оглядаючи її та прилеглі завулки. А тим часом подіяла таблетка меланіну, прийнята мною перед цим, і тепер я перетворилася на юну негритянку, або юного негра, позаяк по мені, зодягнуту у модну бахмату куртку червоного кольору і в картузі із поляризованим дашком, важко було однозначно визначити стать. Я неквапом гуляла околицями та робила знімки туристичною камерою.

Трекінгова пігулка, яку я розчинила в другому кухлі німецького пива Джонні, вже давно подіяла. І тепер УФ-позитивні мікроспори, так би мовити, висіли в повітрі. Я могла йти за його видихами. Натомість, виявивши яскравий жовтий відбиток долоні на темній стіні (яскраво-жовтий у моєму спеціальному козирку, видимий тільки в УФ-діапазоні), я відстежила слабкий слід, який залишив його просяклий одяг, коли він торкався каменю чи стін крамничок.

Джонні обідав у кантонському ресторані менше ніж у двох кварталах від телепортів. Вабила своїми запахами смаженина, але я втрималася і не зайшла — майже годину, поки він їв, тинялася серед книжкових крамничок у провулках і торгувалася на базарчику. Потім він повернувся на маленьку площу з телепортами і відправився собі геть. Цього разу він скористався кодом із свого чипу (приватний портал, що, найпевніше, вів до особистого помешкання), тому довелося двічі спробувати щастя з карткою-лоцманом. Чому тільки двічі? Бо, по-перше, картка абсолютно нелегальна, і якби мене з нею зловили, то це коштувало би мені ліцензії. Із безсовісно дорогим, зате естетично бездоганним чипом-хамелеоном Татуся Сільви це, звісно, малоймовірно. А по-друге, я би найвірогідніше опинилася у вітальні помешкання Джонні... що навряд чи можна було би назвати приємною ситуацією, із якої би я так просто викрутилася.

Але то виявилося не його помешкання. Ще до того, як я побачила вуличні знаки, я впізнала знайому збільшену силу тяжіння, тьмяне бронзове світло, запах оливи та озону в повітрі — мій Луз, рідний дім.

Джонні телепортувався в приватний житловий хмаросяг середнього рівня безпеки в одному з Вуликів Берґсона. Можливо, саме через це він обрав моє агентство — ми були майже сусідами, не більше шестиста кеме відстані між нами.

Мого кібрида ніде не було видно. Я навмисне йшла так, щоби не приваблювати уваги камер спостереження, запрограмованих на боротьбу з волоцюгами. На дверях не знайшлося ані списку мешканців, ані номерів, ані імен, а також жодних реєстрів, доступних через комлог. За моїми оцінками, в цій шпаківні Східного Вулика Берґсона могло тулитися до двадцяти тисяч окремих квартир.

Мої наклепнички починали вивітрюватися, суп зі спор розсіювався, але я все одно перевірила два радіальні коридори, перш ніж виявила слід. Джонні мешкав у крилі зі скляними підлогами понад метановим озером. На його сенсорному замку досі жеврів слід папілярних ліній. Я зняла з нього знімок з допомогою свого джентльменського набору квартирного злодія і телепортувалася додому.

Урешті-решт я простежила, як мій мужчина обідає в китайському ресторані та вертається додому ночувати. Чималий здобуток як на один день.

Бі-Бі Сурбрінгер був моїм експертом зі штучного інтелекту. Бі-Бі працював в Управлінні обміну даних і статистики Гегемонії та більшу частину свого життя проводив, відкинувшись у кріслі вільного падіння, із півдюжиною мікровиводів у череп, і спілкуючись з іншими бюрократами в базовій площині інфосфери. Ми познайомилися ще в університеті, коли він провадив життя чистого кіберпанка, хакера у двадцятому поколінні, із шунтами в корі головного мозку, які вперше зробив, коли йому виповнилося дванадцять стандартних років. Насправді його звали Ернест, а своє прізвисько Бі-Бі він заробив, зустрічаючись із моєю подругою Шейлою Тойо. На другому побаченні він уперше постав перед Шейлою голяка, після чого та прореготіла добрі півгодини. Справа в тім, що Ернест був (і є) заввишки під два метри, але важив менше п'ятдесяти кіло, і Шейла заявила, що дупа в нього схожа на дві латинські букви В. Прізвисько, як це зазвичай і трапляється у випадку злих жартів, причепилося.

Я зайшла до нього в гості в одному з позбавлених вікон виробничих монолітів на ЦТК: Бі-Бі та його плем'я обходилися без видовищних краєвидів з атмосферних хмаросягів.

— Ну, Брон, — промовив він, — як така старперка, як ти, вирішила зацікавитися IT-грамотою? Тобі надто багато років для нормальної роботи.

— Бі-Бі, мені просто потрібно трошки інформації про штучні інтелекти.

— Усього-на-всього одна з найскладніших тем у відомому нам усесвіті, — зітхнув він і з сумом подивився на від'єднаний від нього зараз нейрошунт і штекери під мета-кортекс. Кіберпанки ніколи не від'єднуються, але держслужбовці мусять брати перерви на обід. Як і більшість кіберпанків, Бі-Бі відчував дискомфорт, коли не обмінювався даними та не серфив інформаційну хвилю. — То що ти хочеш дізнатися?

— Чому відділилися штучні інтелекти? — Треба ж було звідкись починати.

— Заявили, що в них проекти, не сумісні з повноцінним зануренням у Гегемонію — читай: людські справи, — кособоко розвів руками Бі-Бі. — Насправді ж, істинна причина нікому не відома.

— Але ж вони досі поруч? Досі займаються різними речами.

— А то. Системи без них зупинились би. Брон, ти ж і сама в курсі. Навіть Річ Спільна не змогла би функціонувати, якби Штінти не управляли конфігуруванням Шварцшильда в режимі реального часу...

— Гаразд, — перебила я його, поки він не вдався до свого кіберпанківського сленгу, — а що це за «інші проекти»?

— Ніхто не зна. Бреннер і Свейзі із корпорації «Арт-Інтел» вважають, що штучні інтелекти займаються розбудовою еволюції свідомості в масштабах галактики. Ми знаємо, що їхні зонди проникають у загумінкові світи значно далі від...

— А кібриди?

— Кібриди? — Бі-Бі аж трошки піднявся на ліктях, уперше зацікавившись розмовою. — Чому ти згадала про кібридів?

— Ти здивований, що я про них щось чула, Бі-Бі? Чому?

— Ну, по-перше, більшість постійно забуває про їхнє існування. Два століття тому у всіх була страшенна паніка, всі тільки й те робили, що теревенили про «викрадачів тіл»[163] і всяке таке. А зараз про них уже ніхто навіть не згадує. Крім того, я тільки-но вчора бачив застереження про аномалію — кібриди зникають.

— Зникають? — Тепер настала моя черга випростуватися.

— Проект згортають. Раніше в Мережі Штінти тримали близько тисячі ліцензованих кібридів. Майже половина базувалася тут, на ЦТК. Перепис населення минулого тижня засвідчив, що впродовж останнього місяця дві їхні третини відкликали назад.

— А що відбувається, коли штучний інтелект відкликає кібрида?

— Хтозна. Мабуть, знищують їх. Штінти не люблять марнувати ресурси, тому, гадаю, генетичний матеріал просто пускають на переробку.

— Навіщо його переробляти?

— Ніхто цього не знає, Брон. Урешті-решт більшості з нас невтямки мало не всі мотиви, які стоять за діями Штінтів.

— Експерти вважають їх... Штінтів... загрозою?

— Жартуєш? Боятися можна було років шістсот тому. Два сторіччя тому Розкол зробив нас підозріливими, але направду, якби вони хотіли завдати людству шкоди, то навіщо було чекати так довго? Хвилюватися про те, що Штінти можуть окошитися проти нас, контрпродуктивно. З однаковим успіхом можна боятися заколоту тварин у колгоспі.

— Одна біда — штучні інтелекти розумніші від нас, — проказала я.

— Ну, так. Звісно.

— Бі-Бі, ти щось чув про проект повернення особистостей?

— Це типу як із Ґленнон-Гайтом? Чув. Аякже. Я навіть працював над одним таким в Університеті Райхса кілька років тому. Але це вже не модно. Більше цим не займаються.

— Чому?

— Господи... Брон, оце ти настільки далека? Проект повернення особистостей виявився коту під хвіст. Навіть із найкращим контролем симуляції... а вони під'єднували потужності ІТМ-КУО Збройних сил... неможливо успішно факторизувати всі змінні. Шаблон персони набуває самосвідомості... тільки не такої самосвідомості, як у нас із тобою, а розуміння того, що вона є штучно самосвідомою персоною. Це призводить до появи незворотних дивних петель та негармонічних лабіринтів, що навпростець ведуть в Ешерів простір[164].

— А тепер переклади.

Бі-Бі зітхнув і зиркнув на синьо-золоту часову стрічку на стіні. За п'ять хвилин закінчувався його обов'язковий обід. І він зможе возз'єднатися з реальним світом.

— Перекладаю. Повернена особистість ламається. В неї їде стріха. По ній плаче дурка. Їй стріляє шиза.

— Геть усі?

— Геть усі.

— Але штучним же інтелектам досі ще цікавий процес?

— Та невже? І хто це каже? Вони ж ні одного не реалізували. Всі спроби повернення, про які мені доводилося чути, були ініційовані людьми. Більшість із них — криворукі університетські проекти. Здитинілі академіки пускають гроші на вітер, щоби повернути здитинілих академіків.

Я видушила з себе посмішку. Ще три хвилини, і він знову встромить штекер у голову.

— А у всіх повернених особистостей були свої офлайн-кібриди?

— Е? Брон, звідки такі думки? Ні в кого не було. Не спрацювало.

— Чому не спрацювало?

— Бо це переводить на гівно всю симуляцію. Адже тобі потрібен цілий набір ідеальних клонів та інтерактивне середовище з точністю до найменшої деталі. Бач, мала, у випадку з поверненими особистостями ти даєш їм жити в цьому світі через посередництво повномасштабної симуляції, а потім ставиш їй запитання у снах або з допомогою інтерактивних сегментів сценарію. Вилучити персону із симульованої реальності у повільний час...

Стара як світ кіберпанківська фраза на позначення... пробачте вже мені на слові... реального світу.

— ...означає ще скоріше довести її до повної шизи, — закінчив він думку.

Я похитала головою.

— Що ж, дякую, Бі-Бі.

Я ступила до дверей. До втечі мого університетського друга із повільного часу лишалося тридцять секунд.

— Бі-Бі, — подумавши, спитала я, — а ти коли-небудь чув про проект повернення персони поета зі Старої Землі на ім'я Джон Кітс?

— Кітс? Звісно. У мене було про нього в бакалаврській. Проект Марті Кароллюса з Нового Кембриджа.

— І що сталося?

— А те, що й зазвичай. Персона зациклилася в дивній петлі. Але ще до свого розпаду померла повноцінною смертю в симуляції. Якесь стародавнє захворювання.

Бі-Бі глянув на годинник, усміхнувся і взявся за шунт. Та перед тим, як встромити його в гніздо у черепі, ще раз — практично блаженними очима — подивився на мене.

— Згадав, — промовив він, замріяно всміхаючись, — від туберкульозу.

* * *

Якби наше суспільство коли-небудь обрало підходи орвеллівського Старшого Брата, обраним інструментом для здійснення гніту мав би стати кредитний кільватер. І в економіці, повністю позбавленій готівки і з залишковими слідами чорного ринку натуробміну, всю діяльність людини можна простежити в реальному часі, всього лишень спостерігаючи за кредитним кільватером її універсальної картки. Колись суворі закони боронили конфіденційність інформації про картки, але в людей є звичка нехтувати законами, а суспільство, даючи крен у бік тоталітаризму, такі закони анулює.

Кредитний кільватер, що його по собі залишила картка Джонні за ті п'ять днів, розповіла мені про чоловіка зі сталими звичками і скромними витратами. Але перш ніж розбиратися з виписками по його картці, я провела два нудні дні, спостерігаючи за Джонні.

Дано: Звичайна перевірка показала, що вже сім місцевих місяців — або п'ять стандартних — він сам-один мешкав у Східному Вулику Бергсона. Вранці він снідав у кафе неподалік, після чого телепортувався на Ренесанс-Вектор, де працював годин п'ять, займаючись якимись дослідженнями в архівах паперових документів. Потім — робив невеликий обідній перекус у вуличного торговця, ще годину-дві проводив у книгозбірні, відтак вертався назад на Луз або до якогось улюбленого ресторану на іншій планеті. До своєї квартирки він заходив о 22:00. Телепортувань на нього припадало більше, ніж на пересічного неробу середнього класу з Луза, але життя він вів загалом занудне. Виписки по кредитці тільки підтверджували те, що впродовж тижня, коли стався злочин, Джонні дотримувався того самого розкладу, якщо не брати до уваги кілька додаткових придбань: одного дня туфлі, іншого — бакалію, плюс візит до бару на Ренесансі-В у день свого «вбивства».

Ми зустрілися під час вечері у невеличкому ресторанчику на вулиці Червоного Дракона[165] неподалік від порталу Панни Ціндао-Сішуан. Страви були дуже гарячими, дуже гострими і дуже смаковитими.

— То як справи? — поцікавився він.

— Чудово. Від часу нашого знайомства я збагатилася на тисячу марок і дізналася про існування чудового кантонського ресторанчика.

— Радий, що мої гроші витрачаються з розумом.

— До речі, про ваші гроші... Звідки вони? Просиджуванням штанів у бібліотеці на Ренесанс-Векторі багато не заробиш.

Джонні повів бровою:

— Я живу на невеличку... спадщину.

— Хотілось би вірити, не таку вже й невеличку. Я розраховую на гонорар.

— І він буде відповідний нашим цілям, пан-Ламіє. Ви вже з'ясували щось цікаве?

— Розкажіть мені, чим займаєтеся у бібліотеці? — здвигнула я плечима.

— Невже це може стосуватися справи?

— Еге ж, чому б і ні?

Він подивися на мене дивним поглядом своїх очей, від якого в мене робилися ватними ноги.

— Ви мені декого нагадуєте, — тихо промовив він.

— О? — Якби це промовив хтось інший, в мене одразу з'явився би привід вийти. — Кого? — натомість поцікавилася я.

— Одну... жінку, яку я колись знав. Дуже давно. — Він провів пальцями по чолу, так ніби йому раптом запаморочилося в голові або він утомився.

— Як її звали?

— Фанні. — Це слово він майже прошепотів.

Я знала, про кого йдеться. У Джона Кітса була наречена на ім'я Фанні. Їхній роман складався з низки романтичних розчарувань, які ледве не звели поета з глузду. Коли він помер в Італії, на самоті, якщо не враховувати товариша у дорозі, покинутий, на власне переконання, всіма друзями та коханою, то заповів покласти нерозпечатані листи від Фанні та пасмо її волосся до себе в могилу.

Іще тиждень тому я нічого не знала про цього Джона Кітса, а всю цю дурню прочитала в комлозі.

— Що ви робите в бібліотеці? — поцікавилася я.

— Досліджую одну поему, — прокашлявся кібрид. — Шукаю фрагменти оригіналу.

— Щось із Кітса?

— Так.

— В онлайні знайти не простіше?

— Простіше. Але для мене важливо побачити першотвір... торкнутися його.

Я замислилася над цим.

— І про що поема?

Він усміхнувся... принаймні губами. Його карі очі і далі здавалися бентежними.

— Вона називається «Гіперіон». Важко описати, про що вона... Мабуть, про невдачу митця. Кітс її так ніколи і не дописав.

Я відсунула тарілку та сьорбнула теплого чаю.

— Кажете, Кітс не дописав її? Хочете сказати, це ви її так і не дописали?

Його остовпілий вираз обличчя мав бути невимушеним... ну, або Штінти — довершені актори. Наскільки мені відомо, то другий варіант імовірний.

— Боже правий, — промовив він. — Я ж не Джон Кітс. Хай моя персона і грунтується на шаблоні поверненої особистості, але цей факт робить мене не більшим Кітсом, ніж ваше прізвище Ламія перетворює вас на монстра. На мене впливали мільйони речей, завдяки яким я став іншим від сердешного сумного генія.

— Ви казали, я вам нагадую Фанні.

— Відгомін спогаду. Навіть менше. Ви ж навчалися з допомогою РНК-терапії, правда?

— Так.

— Ну, так ось це щось подібне до неї. Спогади, які здаються... порожніми.

Чоловік-офіціант приніс печиво із передбаченнями.

— У вас з'являлися думки відвідати Гіперіон? — питала я далі.

— А що це?

— Загумінковий світ. Планета десь за Парваті, здається.

Джонні виглядав спантеличеним. Він уже розламав печиво, але прочитати своє віщування не встиг.

— Здається, колись його ще називали Світом поетів, — правила я далі. — Там навіть є місто, назване на вашу честь... на честь Кітса.

— Перепрошую, — похитав молодик головою, — але я вперше чую про це місце.

— Хіба таке можливо? Хіба штучним інтелектам не відомо про все на світі?

Він коротко та різко засміявся.

— Саме цьому відомо дуже мало. — Джонні прочитав своє передбачення: «СТЕРЕЖІТЬСЯ НЕОБДУМАНИХ РІШЕНЬ».

Я схрестила руки на грудях.

— Якщо чесно, то крім дешевого фокусу з голограмою управлінця із банку, я досі не маю жодних доказів, що ви той, за кого себе видаєте.

— Дайте мені вашу руку.

— Мою руку?

— Так. Будь-яку. Дякую.

Джонні взяв мою праву долоню між своїми руками. Його пальці були довшими від моїх. Мої ж були дужчими.

— Заплющте очі.

Я скорилася. Ніякого переходу не відчулося. Ось я сиджу в «Блакитному лотосі» на вулиці Червоного Дракона, а ось я вже... ніде. Десь! Мчали сіро-голубою базовою площиною інфосфери, крутили віражі над сталево-жовтими інформаційними магістралями, пролітали над і під величезними містами осяйних сховищ даних, червоними хмаросягами, вбраними у чорну захисну кригу[166], і простими логічними об'єктами (на кшталт особистих рахунків або корпоративних файлів), що горіли огнями нафтопереробних заводів уночі. І понад усім, поза межами видимості, ніби зачаєні в перекрученому просторі, гігантською вагою нависали штучні інтелекти, їхні елементарні комунікації бриніли знавіснілими тепловими блискавками паралельно нескінченного небокраю. Вдалині, майже загублені в лабіринті тривимірного неону, що відділяв однісіньку кутову секунду цієї неймовірної інфосфери крихітної планетки, я радше відчувала, ніж бачила, м'який погляд карих очей, які чекали на мене.

Джонні відпустив мою руку і розламав для мене печиво з передбаченням. На клаптику паперу було написано: «ІНВЕСТУЙТЕ В ІННОВАЦІЇ З ГОЛОВОЮ».

— Господи Ісусе! — прошепотіла я. Раніше я вже літала базовою площиною інфосфери разом із Бі-Бі, але без шунта це лише бліда тінь від подорожі із Джонні. Різниця все одно, що між феєрверками в чорно-білому голоматографі і живою присутністю під час салюту. — Як вам це вдалося?

— А завтра будуть новини у нашій справі? — спитав він упрост.

І до мене повернулася звична стриманість:

— Завтра, — відрізала я, — у мене в планах із нею закінчити.


Ну, може, і не закінчити, але щонайменше дати їй поштовх. Останнім записом на виписці до картки йшов розрахунок у барі на Ренесансі-В. Звісно, що я туди навідалася ще першого дня, погомоніла із завсідниками, бо за шинквасом бармена-людини не знайшла. Але все одно ні на кого, хто пам'ятав би Джонні, не натрапила.

Заклад однозначно не вписувався в категорію таверни з дерева та міді, яку ми з Джонні відвідували на ЦТК. Тіснився він на другому поверсі ветхої споруди у занедбаному кварталі в двох кварталах від бібліотеки, де Джонні провів кілька днів. Він би навряд чи сюди зазирнув просто по дорозі до площі з телепортами, але міг тут опинитися, якби зустрів когось у бібліотеці або поруч і схотів із ним віч-на-віч перекинутися словом-двома.

Я там просиділа шість годин поспіль, і мені вже встигли приїстися солоні горішки та вивітрене пиво, коли раптом у бар заскочив якийсь старий клошар. У мене склалося враження, що він тут був частий гість, бо навіть не пригальмував на порозі, не роззирнувся, а одразу подибав до маленького столика в глибині залу і мимохідь устигнув замовити собі віскі в механічного офіціанта. Підсівши до нього, я зрозуміла, що не такий він уже і клошар, радше — приклад утомленої людини, котру можна побачити в крамничці у лихваря та біля вуличних розкладок у тому кварталі. Чоловік примружився, кинувши на мене погляд переможеного.

— Можна?

— Залежно для чого, сестричко. Чим гендлюємо?

— Я купую. — Я вмостилася навпроти, поставила на стіл свій кухоль пива і підсунула діду двовимірне фото Джонні, на якому він саме заходив у будку телепорту на ЦТК. — Бачив такого?

— Можливо, — мигцем зиркнув старий і знову переключився на віскі.

Я махнула роботу-офіціанту, щоби той повторив.

— Якщо ти його бачив, то сьогодні в тебе вдалий день.

Дід рохкнув і пошкріб затилля долоні об сиву щетину на щоці.

— Ну, то коли це справді так, то, бляха-муха, уперше за багацько часу. — Він зосередив свою увагу на мені: — Скільки? За що?

— За інформацію. Скільки — залежить від самої інформації. То ти його бачив? — і я дістала з кишені блузи банкноту номіналом п'ятдесят марок із чорного ринку готівки.

— Ага.

Купюра опустилася на стільницю, але й досі перебувала в мене у руці.

— Коли?

— Минулого вівторка. Вранці.

День правильний. Я підсунула йому гроші і дістала нову банкноту.

— Самого?

— Дай-но покумекаю, — старий облизав губи. — Не думаю... ні, він сидів он там. — Клошар тицьнув на столик під задньою стіною. — З ним було ще двоє. Один із них... ну, я саме тому і запам'ятав його.

— Що ти запам'ятав?

Дід потер указівним пальцем об великий, повторюючи старий як сама скнарість жест.

— Розкажи мені про двох чоловіків, — я намагалася йому влестити.

— Молодший чоловік... твій чоловік... він був з одним із тих, ну, знаєш, екопсихів у плащах. Їх іще по ГТВ постійно показують їх із їхніми бісовими деревами.

«Деревами?»

— Тамплієром? — ошелешено спитала я. Що б тамплієрові робити в барі на Ренесансі-В? Якщо стежив за Джонні, то навіщо напнув свій плащ? Все одно що вбивця, котрий іде на діло в костюмі клоуна.

— Ага, тамплієр. Плащ бурий, а сам із східними рисами обличчя.

— Чоловік?

— Ну, я же казав.

— Можеш описати його детальніше?

— Нєа. Тамплієр. Цибатий як зараза. Обличчя було погано видно.

— Ну, а інший?

Старий знизав плечима. Я дістала ще одну купюру і поклала обидві біля свого кухля.

— Вони прийшли разом? — підказала я. — Всі троє?

— Не знаю... не можу... Ні, зажди. Твій мужик і тамплієр прийшли першими. Пам'ятаю, що бачив плащ до того, як усівся інший.

— Опиши другого.

Старий помахав офіціантові і замовив третю чарку. Розплатилася з ним я, і служка шугнув геть на своїх шумних роторах.

— Ну, типу як ти, — сказав старий. — Схожий на тебе.

— Низький? — угадувала я. — Кремезний із дужими руками? Лузієць?

— Ага, ма'ть, так. Я на Лузі не бував.

— Що ще?

— Лисий, — згадував далі дід. — Тільки оте... як там його... моя онучка носила на голові. Хвостик.

— Косичка, — поправила його я.

— Точно. Один чорт. — Чоловік потягнувся до купюр.

— Ще пару питань. Вони сперечалися?

— Нєа. Не думаю. Балакали геть тихо. Тут у таку пору обмаль народу.

— А о котрій це було?

— Вранці. Десь біля десятої.

Це збігалося з даними виписки.

— Ти чув, про що вони говорили?

— Еге.

— Хто говорив більше всіх?

Старик випив чарку і зморщив лоба в задумі.

— Першим почав той тамплієр. Твій чоловік, здається, відповідав на питання. Коли я на нього поглядав, то він здавався здивованим.

— Приголомшеним?

— У-у, просто здивованим. Типу чувак у плащі сказонув щось, чого він не очікував.

— Ти казав, що першим заговорив тамплієр. А після нього? Мій чоловік?

— У-у. Отой з хвостом. А потім пішли геть.

— Усі троє?

— Нєа. Твій і хвостатий.

— А тамплієр лишився?

— Ага. Наче так. Здається. Я пішов відлити. Коли повернувся, то, по-моєму, вже нікого не було.

— Куди попрямували ті двоє?

— Хай тобі ж грець, звідкіль мені це знати? Я ж за ними особливо не приглядав. Я бухав, а не шпигував!

Я кивнула. Знову підкотив механічний офіціант, але я відігнала його помахом руки. Дід сердито скулився, дивлячись йому у спину.

— Значить, коли вони йшли геть, то не сперечалися? Жодних ознак сварки або примусу, з яким вивели чоловіка?

— Кого вивели?

— Чоловік із косичкою — того, що цікавить мене.

— У-у, трясця, звідки мені знати? — Він подивився на затиснуті в брудному кулаці банкноти і на індикатор віскі механічного офіціанта, розуміючи, що, мабуть, не одержить «добавки» ні того, ні іншого. — На кий ляд воно тобі взагалі треба?

— Шукаю цього хлопця, — відповіла я та озирнула зал. За столиками сиділо щось із двадцятеро відвідувачів. Більшість скидалася на завсідників. — Може, хтось із них міг його бачити? Або ти пам'ятаєш, що бачив когось із присутніх у той день?

— У-у, — монотонно мугикнув він. Я раптом помітила, що очі в діда мали той самий колір, що й віскі, яке він споживав.

Я підвелася і залишила останню купюру номіналом двадцять марок на столі.

— Дякую, друже.

— Заходь іще, сестричко.

Я ще не встигла дійти до виходу, а механічний офіціант уже котив до нього.

* * *

Я рушила назад до бібліотеки, затримавшись на цілу хвилину у жвавій околиці комплексу телепортів. Отже, станом на цей момент події виглядали так: Джонні зустрівся з тамплієром, який, можливо, першим підійшов до нього у бібліотеці або на вулиці, коли той прибув до книгозбірні у другій половині ранку. Потім вони рушили поговорити сам-на-сам деінде в тихому місці, і те, про що його повідомив храмовник, подивувало Джонні. Потім з'явився чоловік із косичкою (можливо, лузієць) і взяв участь у розмові. Джонні з Косичкою пішли з бару вдвох. Іще пізніше Джонні телепортувався на ЦТК, а звідти — з іще однією особою, можливо, храмовником або лузійцем — на Мадг'ю, де хтось із них спробував його вбити. Направду вбив його.

Забагато прогалин. Забагато «якихось чоловіків». З біса мало для результатів роботи одного дня.

Я вагалася, чи вертатися назад на Луз, коли на обмеженій частоті, доступ до якої мені відкрив Джонні, зацвірінчав комлог.

— Пан-Ламіє, — тремтів його голос, — прошу, хутчіш до мене. Здається, вони знову спробували це зробити. Вбити мене. — Координати, що прозвучали потім, відповідали Східному Вулику Бергсона.

Я кинулася до телепорту.


Двері до квартирки Джонні були прочинені. У коридорі нікого не виявилося. Жодних звуків не долинало з самого помешкання. Що б там усередині не сталося, представники влади поки не прибули.

Одним рухом я дістала батьків автоматичний пістолет з кишені пальта, дослала набій у патронник і ввімкнула лазерний приціл.

Я зайшла, пригинаючись, випроставши обидві руки і сковзаючи червоною цяткою по темних стінах, дешевій репродукції на дальній стіні. У передпокої було порожньо. Вітальня та медіа-ніша також.

Джонні лежав на підлозі спальні, притиснувшись головою до ліжка. Простирадло просякло кров'ю. Він спробував обіпертися, але впав. Двері-купе позаду стояли відчинені, і всередину квартири звідти віяв вогкий промисловий вітер з боку торговельно-розважального центру просто неба.

Я перевірила єдиний туалет, куций хол, кухонну нішу та повернулася оглянути балкон. З висоти двохсот із гаком метрів вид на плавні обводи Вулика, що виходив на десяти- чи дванадцятикілометровий відрізок Канального ТРЦ, здавався дуже мальовничим. Дах Вулика в'язали докупи сила-силенна швелерів на висоті ста із хвостиком метрів. Тисячі вогнів, рекламних голограм та неонових огнів палали назовні, зливаючись у блиску тремкого електричного туману.

Тільки на цій стіні Вулика були сотні аналогічних балконів, і всі безлюдні. Найближчий знаходився за двадцять метрів. Зазвичай ріелтори говорять про них як про вигоду (Бог мені свідок, Джонні найпевніше чимало доплачував за зовнішню квартиру), але користі з балконів було мало через дужі вітри, які дмухали вгору до вентиляторів, тягнучи за собою звичний пісок, сміття і вічний аромат Вуликів: запахи машинної оливи й озону.

Я відклала пістолет і повернулася до Джонні.

Неглибокий, але рваний поріз ішов від лінії росту волосся і до брови. Коли я вийшла з ванни зі стерильною серветкою, щоби протерти рану, Джонні вже сидів.

— Що сталося? — запитала я.

— Двоє чоловіків... чекали на мене в спальні. Вони якось обійшли сигналізацію на балконі.

— Можна подавати заявку на відшкодування безпекового податку. Що далі?

— Ми борюкалися. Здається, вони намагалися поволокти мене до дверей. В одного з них був шприц, але мені вдалося вибити його.

— Чому вони втекли?

— Я ввімкнув внутрішню сигналізацію в квартирі.

— Але не викликали охорону Вулика?

— Ні. Не хочу з ними зв'язуватися.

— Хто вас ударив?

— Я сам, — сором'язливо всміхнувся Джонні. — Вони мене відпустили. Я погнався за ними, перечепився та впав на туалетний столик.

— Елегантною цю вашу прочуханку не назвеш, — проказала я, вмикаючи лампу. На килимі знайшлася ампула зі шприца-інжектора, яка закотилася під ліжко.

Джонні подивився на неї, немов на гадюку.

— Є версії? — поцікавилася я. — Знову СНІД-ІІ?

Він похитав головою.

— Я знаю місце, де його зможуть проаналізувати, — правила я далі. — На мою думку, це було снодійне. Вони просто хотіли забрати вас із собою... а не вбивати.

Джонні поправив серветку і скривився. Кров і досі текла.

— Навіщо комусь викрадати кібрида?

— Це ви мені розкажіть. Я вже починаю думати, що так зване вбивство було просто невдалою спробою викрадення.

Джонні помотав головою.

— У когось із нападників була косичка? — спитала я.

— Не знаю. Вони носили капюшони та осмотичні маски.

— Хтось із них був досить високим, щоби вважатися тамплієром, або досить сильним, щоби здатися лузійцем?

— Тамплієром? — здивувався Джонні. — Ні. Один середнього зросту як на мешканця Мережі. Інший, з ампулою, міг бути лузійцем. Досить таки дужий.

— То ви голіруч намагалися вловити лузійського горлоріза? У вас є біопроцесори або імпланти-підсилювачі, про які я не в курсі?

— Ні. Я просто оскаженів.

— Значить, штучні інтелекти здатні сердитися? — я допомогла йому підвестися на ноги.

— Я — так.

— Гайда, — проказала я. — Знаю я тут одну автоклініку зі знижками. Поки що залишатиметеся поруч зі мною.

— З вами? Навіщо?

— Бо ви щойно перекваліфікувалися з клієнта, якому був потрібен детектив, на клієнта, якому потрібен охоронець.


На схемах зонування Вулика моє помешкання не було позначене як житлове приміщення. Я «успадкувала» верхній поверх реконструйованого складу, що раніше належав моєму другові, який переховувався від лихварів. У зрілому віці він раптом вирішив перебратися до однієї із загумінкових колоній, і приміщення в одному ке-ме від дверей мого кабінету відійшло мені на хороших умовах. Інтер'єр був трошки грубуватий, і шум вантажних доків інколи заглушав бесіди. Зате простору тут вистачило б і на десять звичайних квартир, та й навіть спортзал я собі могла влаштувати вдома.

Приміщення щиро заінтригувало Джонні, і я кляла себе за те, що мені було приємне його вдоволення. Ще трошки, і я почну фарбувати губи помадою та рум'янитися, аби сподобатися цьому кібриду.

— Чому ви мешкаєте на Лузі? — поцікавилася я в нього. — Більшості іншосвітян сила тяжіння дошкуляє фізичним болем, а пейзажі видаються монотонними. Ще й дослідженнями займаєтеся на Ренесансі-В. То чому тут?

Коли він відповідав, то я зловила себе на тому, що пильно до нього дослухаюся і не зводжу з нього погляду. Він носив проділ посередині, кінчики його назагал прямого каштанового із рудуватим відтінком волосся вже закручувалися, спадаючи на комір. Коли Джонні говорив, то мав звичку підпирати щоку кулаком. Мене приголомшило, що його вимова насправді була притаманна для людей, які досконало вивчили нову для себе мову, а не недбало засвоювали її з народження. Зате в основі його акценту відчувалися наспівні нотки, з якими говорив один мій знайомий квартирний злодюжка, що виріс на Есквіті — тихій містечковій планетці, яка входила до складу Мережі і була заселена іммігрантами Першої експансії родом із Британських островів.

— Я багато де жив, — відказав він. — Моя мета — спостерігати.

— В ролі поета?

— Ні, я не поет, — похитав він головою, скривився й обережно торкнувся швів. — Він був ним.

Попри обставини в Джонні відчувалися таке завзяття і жага до життя, які я рідко зустрічала в чоловіках. Це важко пояснити, але мені припадало бути в компаніях, де сильні цього світу потрапляли в орбіту навколо таких от людей. І йдеться тут не про його замкнутість або чуттєвість. Ідеться про енергію, якою він бринів і яку випромінював, навіть коли просто спостерігав.

— А чому ви тут живете? — у свою чергу спитав він.

— Я тут народилася.

— Так, але ж у дитинстві мешкали в Центрі Тау Кита. Ваш батько служив там сенатором.

Я змовчала.

— Багато хто очікував, що ви підете у політику, — правив він далі. — Вас відрадило самогубство батька?

— Це було не самогубство.

— Ні?

— Усі новини, всі розслідування говорили протилежне, — безбарвним голосом заявила я. — Та мій батько ніколи не наклав би на себе руки.

— Отже, вбивство?

— Так.

— Незважаючи на відсутність мотивів або натяку на підозрюваного?

— Так.

— Зрозуміло, — зітхнув він. У жовтому світлі ліхтарів над вантажними доками, що пробивалося крізь курні шибки, його шатенова чуприна відливала свіжою міддю. — Вам подобається працювати детективом?

— Тільки коли виходить добре. Хочете їсти?

— Ні.

— Тоді давайте спати. Можете лягти на канапі.

— І часто у вас виходить добре? — не здавався він. — В роботі детектива?

— Завтра побачимо.

Уранці Джонні телепортувався на Ренесанс-Вектор у фактично свій звичайний час, зачекав трошки біля виходу, а потім переправився до Музею старопоселенців на 7 Дракона. Звідти стрибнув на головний телепорт-комплекс Нордгольма, а звідти квантувався на Божегай.

Графік ми розробили завчасно, і я вже чекала на нього на Ренесансі-В, сховавшись у тінях колонади.

Чоловік із косичкою вийшов третім після Джонні. Безсумнівно, ми мали справу з лузійцем. У своїй блідості, мускулатурі, масі тіла та гоноровитій манері пересуватися він міг би бути моїм давно загубленим братом.

Жодного разу він не глянув на Джонні, але я зрозуміла, що лузієць здивувався, коли кібрид розвернувся і рушив до порталів, що вели на інші планети. Я йшла позаду обох і картку побачила тільки краєчком ока, проте могла битися об заклад, що в Косички є трасувальний чип.

У Музеї старопоселенців Косичка поводився дуже обачно, не випускав Джонні з виду, але не забував стежити і за власною спиною. Я була вдягнута у толстовку для дзен-гностичних медитацій, картуз із маскувальним дашком і все таке, ще й жодного разу не глянула в їхню сторону, завернувши до зовнішніх телепортів музею та перескочивши одразу на Божегай.

Я з важким серцем залишала Джонні самого в музеї та телепорт-комплексі Нордгольма, але то все громадські місця, тому ризикувала я осмислено.

У порталі прибуттів Світового дерева Джонні з'явився вчасно, одразу придбавши квиток на екскурсію. Його тіні довелося поквапитися і виказати себе, щоби встигнути на екраноліт-омнібус до того, як той стартував. Я вже сиділа у задньому ряду горішньої палуби, а Джонні зайняв крісло у передній частині, як ми і домовлялися. Тепер я була схожа на завалящого туриста, і моя камера знімала одночасно з десятком інших, коли Косичка похапцем займав місце за три ряди від Джонні.

Екскурсії Світовим деревом — це завжди розвага (батько вперше взяв мене сюди, коли мені було тільки три стандартні роки), але цього разу, коли екраноліт ширяв над гіллям завбільшки з автостради і нарізав круги навколо стовбура, що міг шириною позмагатися з вулканом Олімп на Марсі, я з усе більшим занепокоєнням реагувала на кожного храмовника у каптурі.

Перед усім цим ми із Джонні обговорили різноманітні розумні та страшенно хитрі способи вистежити Косичку, якщо він об'явиться, прослідкувати за ним до його лігва і, якщо знадобиться, тижнями розгадувати гру, що він її вів. Але врешті-решт я зробила вибір на користь прямолінійного варіанту.

Омнібус викинув нас біля Музею М'юїра, і люди тирлувалися на площі перед ним, розриваючись між бажанням витратити десять марок для самоосвіти або ж навпростець іти до сувенірної крамнички. Я підійшла до Косички, схопила його за плече і буденним тоном поцікавилася:

— Привіт. Не хочеш мені розповісти, якого хріна тобі треба від мого клієнта?

Існує древній стереотип, згідно з яким лузійці делікатні як шлунковий зонд і вдвічі менш приємні. І якщо я зробила все можливе для того, щоби підтвердити першу половину цієї думки, то Косичка вирішив ґрунтовно підкріпити істинність другої половини тези.

Він був швидкий. Навіть попри мій звичайний захват, що паралізував м'язи його правої руки, лівою він тієї ж секунди вихопив ніж і розсік ним повітря.

Я повалилася на правий бік, дозволивши лезу свиснути в повітрі у кількох сантиметрах від моєї щоки, впала на тротуар і, відкочуючись, намацала невральний аудіотравмат. За мить я вже стояла на одному коліні, ладна дати відсіч загрозі.

Якій загрозі? Косичка тікав. Геть від мене. Від Джонні. Він розштовхував туристів і петляв між ними, прориваючись до входу у музей.

Запхнувши травмат у кобуру-напульсник, я й собі кинулася бігти. Травмати — прекрасна зброя на короткій дистанції (цілитися просто, наче з дробовика, тільки без гнітючих наслідків розсіювання променя для невинних перехожих), але нікуди не годиться далі ніж за вісім-десять метрів. Відрегулювавши його до максимального радіуса враження, я би подарувала страшний головний біль половині туристів на площі, але Косичка був уже надто далеко, щоби його цей промінь завалив. Тож я кинулася за ним.

До мене підбіг Джонні. Але я махнула йому, щоби забирався геть:

— У мене! — крикнула я. — Все позамикай!

Косичка був уже на вході до музею й озирнувся на мене. У руці він і досі тримав кинджал.

Я рушила на нього, навіть радіючи з кількох наступних хвилин.

Косичка перемахнув через турнікет, пробиваючись поміж туристів у напрямку дверей. Я бігла за ним.

Тільки в склепінчастому інтер'єрі Великої зали я збагнула, куди він прямував, пробираючись людним ескалатором до Екскурсійного мезоніну.

На екскурсію до храмовників я потрапила з батьком у три роки. Портали телепорту ніколи не вимикалися, і на обхід усіх тридцяти світів, де екологам тамплієрів пощастило зберегти часточку дикої природи, що, на їхню думку, вдовольнила би М'юїра, було потрібно біля трьох годин. Я могла помилятися, бо не дуже добре пам'ятала, але, здається, маршрут складався із замкнутих доріжок, на яких портали для зручності в користуванні екскурсоводами-храмовниками й техперсоналом знаходилися відносно недалеко один від одного.

Чорт.

Охоронець в однострої біля порталу початку екскурсії зауважив якусь колотнечу, коли Косичка біг крізь юрбу, і приготувався перехопити грубого порушника. Навіть із п'ятнадцяти метрів я побачила вираз невіри на обличчі старого вахтера, коли він похитнувся назад, а в його грудях стирчало руків'я довгого кинджала Косички.

Цей старий охоронець, можливо, місцевий правоохоронець у відставці, опустив сполотніле обличчя, обережно торкнувся ножа, ніби він був частиною якогось розіграшу, і впав долічерева на кахлі Мезоніну. Туристи закричали. Хтось вереснув про лікаря. А я бачила, як Косичка відштовхнув тамплієра-вахтера і зник в осяйному телепорті.

Я цього не планувала і дременула до воріт стрибка не вповільнюючись.

По той бік я ледве не поїхала ковзким трав'яним схилом. Лимонно-жовте небо вгорі. Тропічні аромати. До мене звертаються перелякані обличчя. Косичка вже здолав півшляху до наступного порталу, чкурнувши навпростець витіюватими клумбами та продираючись садком із дерев-бонсай. Я впізнала, це був світ планети Фудзі. Спершу схилом униз, а потім знову довелося дряпатися руйнівним шляхом Косички по клумбах, під гору.

— Спиніть того чоловіка! — прокричала я, хоч сама розуміла, наскільки тупо це звучить. Ніхто й не поворухнувся, окрім японського туриста, котрий підняв камеру та записав сцену погоні.

Косичка озирнувся, проштовхався крізь натовп гав із роззявленими ротами і зайшов у портал.

Я знову тримала травмат у руці і махнула ним на тлум людей:

— Геть, геть! — Навколо мене поквапно утворився вільний простір. У телепорт я ступала з обережністю, тримаючи травмат напоготові. Ножа в Косички більше не було, але хтозна, які ще іграшки він міг носити з собою.

Сліпуче світло на воді. Фіолетові хвилі Моря Безкрайого. Шлях пролягав вузьким дерев'яним містком у десятьох метрах над бакенами, що його тримали. Стежина звивалася, проте перш ніж зробити коло, бігла вперед над казковим кораловим рифом і саргасовими жмутами острівця жовтих ламінарій, але вже геть наприкінці перетворювалася на вузеньку кладку до самісінького порталу. Косичка перескочив шлагбаум на службовий хід і вже був на середині кладки.

Я скочила на десять кроків до краю платформи, перемкнула травмат на режим вузького променя, виставила повний автоматичний вогонь і помахала невидимим батогом, ніби садовим шлангом.

Здавалося, Косичка зашпортався на півкроці, але таки подужав останні десять метрів до порталу і пірнув у нього. Я вилаялася та полізла до воріт, нехтуючи окриками храмовника-екскурсовода позаду. Перед очима промайнув знак, що попереджав туристів і закликав їх накинути щось тепле. Та я вже опинилася по той бік, заледве відчувши душ із зашпорів, коли минула енергетичну ширму телепорту.

Ревів буран, шмагаючи арку силового поля, завдяки якому туристична доріжка мала вигляд тунелю колючої білизни. 7 Дракона... Її північні терени, проект обігрівання яких тамплієрам — через своє лобі в Речі Спільній — удалося заморозити задля порятунку полярних примар. На плечі ніби хомут тренажера навалилася сила тяжіння в 1,7 рази більша від стандартної. Страх як шкода, що Косичка теж був лузійцем, а то якби він мав типові для Мережі фізичні дані, я би враз його зловила. Тепер побачимо, хто з нас у кращій формі.

Утікач устигнув пробігти метрів п'ятдесят по доріжці і тепер озирався. Інший портал знаходився десь поруч, але через віхолу нічого не було видно, і потрапити куди-небудь, окрім туристичної стежки, неможливо. Я вистрибом неслася за ним. Прогнуті під силою тяжіння, тамплієри зробили цей маршрут найкоротшим в усій своїй екскурсії, замкнувши його приблизно за двісті метрів. Наздоганяючи Косичку, я вже чула його важке дихання. Біглося мені легко, до наступного телепорту він явно не встигав. Туристів на шляху не виявилося, нас ніхто не переслідував, і мені спало на думку, що це непогане місце для проведення допиту.

За тридцять метрів від виходу Косичка розвернувся, припав на коліно та націлив на мене енергетичний пістолет. Перший розряд влучив переді мною в землю, бо лузієць не звик до місцевої сили тяжіння і не врахував вагу зброї під дією незвичної гравітації на 7 Дракона. І тим не менше за якийсь метр від мене пропалив вічну мерзлоту, висмаливши пасмугу жужелі на доріжці. Чоловік скоригувався.

Я вибралася за межі захисного поля, пробиваючись крізь пружний опір та провалюючись у замети глибиною по пояс. Холодне повітря обпекло легені, а сніг умить заліпив обличчя та голі руки. Я бачила, як Косичка виглядав на мене з освітленого проходу, але зараз непроглядність завірюхи грала на мою користь, поки я борсалась крізь кучугури в напрямку лузійця.

Косичка просилив голову, плечі та праву руку крізь стіну-перепону, мружачись проти шквалу крижинок, що обсіли його щоки та лоб за якусь секунду. Другий заряд пістолета хоч і пройшов вище мене, та я все одно відчула його жар. Зараз нас розділяв десяток метрів. Установивши промінь травмата на найширший можливий сектор ураження та вистріливши в напрямку лузійця, я навіть не підняла голови із заміття, де й упала від самого початку.

Косичка випустив свій пістолет із рук у сніг і повалився назад у захисне поле.

Я прогорлала переможний поклик, який загубився в ревінні вітру, і почвалала до силової стіни. Руки-ноги відчувалися як щось страшенно далеке, аж ген за межею холодного болю. В мене горіли щоки й вуха. Викинувши з голови думки про обмороження, я кинулася на поле.

Це була перепона третього класу, спроектована таким чином, щоб утримувати стихії та крупні об'єкти, як от полярні примари, подалі від туристів, але не перешкоджати випадковому відвідувачу, котрий збився на манівці, або храмовнику у пошуках такого відвідувача, повернутися назад на стежину. Проте в такому вихолодженому й ослабленому стані, як у мене, довелося якийсь час битися об неї, ніби мусі об пластик, сковзаючись при цьому на снігу та кризі. Нарешті пощастило продавитись усередину. Я важко й незграбно впала, ледве потягнувши за собою ноги.

В раптовому теплі коридору мене стало трусити. Намагаючись опанувати себе, я струсила пластівці сльоти і змусила підвестися спершу навколішки, а потім і на ноги.

Останні п'ять ярдів Косичка біг до виходу в телепорт, теліпаючи правою рукою, так наче вона була поламана. Я знала про спричинену аудіотравматом агонію, в якій зараз горіли його нервові закінчення, і не заздрила йому. Щойно я припустила за ним, він озирнувся і ступив у портал.

Мауї-Заповітна. Тропічне повітря пахло океаном та рослинністю. Небо мало блакитний відтінок Старої Землі. Я одразу зрозуміла, що стежина веде до одного з небагатьох вільних плавучих островів, які тамплієри змогли вберегти від приборкання Гегемонією. Острів виявився великим, мабуть, із півкілометра з краю в край, і з широкої оглядової платформи біля вхідного телепорту, що оперізувала стовбур грот-дерева, було добре видно широке парусне листя, напнуте вітром, та стернове лоззя бразолійного кольору, яке ще довго тягнулося в кільватері. Вихідний портал знаходився лише у п'ятнадцятьох метрах нижче по сходах, але я одразу помітила, що Косичка дременув головною доріжкою у протилежну сторону, до гурту хиж і кіосків на березі острова.

Це було єдине місце, якраз посеред Екскурсійного маршруту, де тамплієри дозволили звести людські споруди, в яких утомлені пішоходи могли би перепочити, освіжитися та прикупити сувенірів на користь Братства тамплієрів. Продовжуючи тремтіти в мокрій як хлющ одежі, на якій розтанув сніг, я підтюпцем пострибала вниз по широких сходах. Навіщо Косичці здалися ті люди, що там тлумилися?

Але варто було мені побачити яскраві килимки, розкладені для вибору на прокат, і я одразу все збагнула. Килими-літуни заборонено в більшості світів Мережі, але на Мауї-Заповітній вони все ще традиційно побутували через легенду про Сірі. Менші двох метрів завдовжки і метр завширшки, стародавні забавлянки-цяцянки чекали туристів на прогулянки понад океаном і назад на плавучий острів. Якщо Косичка добіжить хоч до якого з них... Я рвонула в повноцінний спринт і перейняла лузійця за пару метрів від майданчика з килимками, кинувшись йому в ноги. Ми покотилися пляжем, розлякавши крикливих подорожувальників.

Мій батько вчив мене однієї речі, якою будь-яка дитина нехтує в мить небезпеки: великий добродій завжди дасть прочуханки маленькому добродію. Наші сили в цій ситуації були практично рівні. Косичка викрутився, скочив на ноги і, розчепіривши пальці та розвівши руки, став у позу східного одноборця. Ну, от тепер ми й побачимо, хто з добродіїв візьме гору над іншим.

Першим випало бити Косичці, який вдав, що нібито цілить у мене впрост лівою рукою з прямими пальцями, а натомість загилив ногою по корпусу в бік. Я ухилилася, але повний контакт припав на ліве плече, від чого заніміла вся рука.

Косичка відстрибнув. Я наступала. Він замахнувся правим кулаком. Я заблокувала удар. Шмагнув ребром лівої. Відбилася правим передпліччям. Косичка знову відскочив назад, крутнувся на місці і спробував із розвороту зацідити по мені ногою. Я гойднулася в сторону, зловила його ступню і повалила в пісок.

Косичка скочив на ноги. Я його знову повалила коротким лівим хуком. Він відкотився вбік і ще раз зіпнувся на коліна, миттю одержав копняка по лівому вуху, добрячого, але не розрахованого на те, щоб чоловіка вирубило.

І вже за секунду до мене дійшло, що я переоцінила силу свого удару, коли він скористався моєю необачністю та спробував чотирма пальцями пробити мені груди в області серця. Натомість поставив мені синця на кількох шарах м'язів трохи нижче і з правого боку. Тоді я чимдуж гупнула його кулаком по зубах, він заюшився кров'ю, покотився до води і завмер. Позаду люди бігли до порталу, гукаючи до інших, щоби хтось викликав правоохоронців.

Я підчепила гаданого кілера Джонні за косу, потягла його в прибій і вмочувала у воду, поки він не прийшов до тями. Перегорнула його на спину і трохи підняла за барки драної та заляпаної сорочини. У нас лишалася хвилина чи дві до чийого-небудь прибуття.

Косичка прикипів до мене скляним поглядом. Я його труснула і нахилилася понижче:

— Послухай, друже, — шепотіла я, — розмова буде коротка і відверта. Почнемо з того, хто ти і навіщо переслідуєш чоловіка, за яким сьогодні стежив?

Посилення струму я відчула ще до того, як побачила блакитне світіння. Я вилаялася і випустила лузійця з рук. Усе тіло Косички нібито враз убралося в електричний ореол. Я відскочила назад, але моє волосся вже стало сторчма, а комлог розривався від нагальних застережних сигналів. Косичка роззявив рота, намагаючись закричати, і стало видно, що зсередини він також повністю горить голубим огнем, наче в голофільмі з поганими спецефектами. Тканина його одягу зашипіла, почорніла та спалахнула. Нижче грудей проявилися сині плями, так ніби плавилася старожитня кіноплівка. Плями росли, зливалися і повзли тілом далі. Я зазирнула в порожнечу між ребрами і побачила, як у голубому полум'ї тануть органи. Чоловік іще раз вереснув, цього разу вголос — зуби й очі лузійця глитав синій огонь.

Я відступила на ще один крок.

Тепер Косичка горів жовтогарячим та червоним полум'ям, у якому потонуло синє сяйво. Його плоть рвалася назовні, ніби зайнялися самі кістки. За якусь хвилину чоловік перетворився на курну карикатуру з обвугленого м'яса. Тулуб скорчився до стародавньої пози карлика-боксера, в якій завжди застигали всі жертви вогню. Я роззирнулася, прикриваючи рот рукою та вивчаючи обличчя нечисленних спостерігачів. Раптом хтось із них був причетний до цього? У відповідь на мене дивилися широко розплющені перелякані очі. А тим часом високо вгорі з телепорту роз'явилися сірі однострої охорони.

Прокляття. Я покрутила головою по сторонах. Угорі, напинаючись під вітром, лопотіли парусні крони дерев. Поміж тропічної флори пурхало стобарвне летюче павутиння, прекрасне навіть за денного світла. На блакитних хвилях грало сонячне проміння. Шлях до обох порталів було заблоковано. Старший групи охоронців дістав зброю.

Біля першого килима-літуна я опинилася в три стрибки, намагаючись на бігу згадати, які нитки треба було задіяти, коли я ним уперше ширяла в повітрі два десятиліття тому. Я відчайдушно натискала різні комбінації.

Килимок вирівнявся та напружився і піднявся на десять сантиметрів над землею. Тепер, коли охоронці добігли до людей, я вже могла розчути їхні крики. Якась жінка з Малого Ренесанса в незугарній сукні тицьнула в мій бік. Я зіскочила з килимка, згребла в оберемок усі інші сім килимків і знову вмостилася на своєму. Заледве намацавши під купою рогожі потрібний візерунок, я дала команду «вперед» і різко зіпнулася в повітря, мало не звалившись у воду.

Віддалення п'ятдесят метрів, висота — тридцять. Я поскидала решту килимків у воду і зробила поворот, аби подивитися, що коїться на березі. Біля обгорілих решток згуртувалися сірі однострої. Ще один махнув у моєму напрямку сірим жезлом.

Тонкі голочки болю зашпорами зайшли в руку, плечі й шию. Повіки опустилися, і я мало не зісковзнула з килимка вправо. Я схопилася за дальній його край лівою рукою, а задубілими пальцями правої набрала код підйому. Поки ми набирали висоту, я пошаруділа по правому рукаві — напульсник був порожній, я загубила травмат.

Ще за хвилину я випросталася, струшуючи останні сліди ефекту аудіотравматичного променя, хоча пальці й досі горіли вогнем і розколювалася голова. Плавучий острів лишився далеко позаду і зморщувався з кожною миттю лету. Століття тому ці острови випасли зграї дельфінів, яких сюди завезли під час Гіджри, але під час умиротворення планети Гегемонією, що тут змагалася з Повстанням Сірі, більшість морських ссавців загинула, і тепер острови апатично собі подорожували, катаючи в себе на спині вантаж туристів та власників курортів із Мережі.

На обрії я пошукала інші острови, натяк на берегову лінію рідкісного тут суходолу. Проте ж нічого! Точніше, блакить неба, безкрайність океану, пухкі віхті хмар на далекому заході. Або ж сході?

Я зняла з карабіна на поясі комлоґ і вже була набрала загальний код доступу до інфосфери планети, аж раптом спинилася. Якщо правоохоронні органи мене вже переслідують, то їхнім наступним кроком стане визначення мого розташування і вислання навздогін екранольота чи «емтешки» охорони. Я не була впевнена, що вони здатні простежити мій ввімкнутий комлоґ, але зайвий раз допомагати їм також не хотілося. Я перемкнула комлоґ у режим очікування і ще раз озирнулася.

Молодець, Брон. Ледве сунути вперед на двохстах метрах, коли в нитях килима-літуна заряду лишилося хтозна-скільки... мало?., а до землі тисячі або й більше кілометрів. Ще й загубилася. Чудово. Я склала руки на грудях і розслабилася, щоби помізкувати.

— Пан-Ламіє? — я мало не вивалилася з килима від тихого голосу Джонні.

— Джонні? — витріщилася я на комлоґ. Він і досі був у режимі очікування. Індикатор загальних частот не світився. — Джонні, це ви?

— Звісно. Подумав, що вмикатися ви не збираєтесь.

— Як ви мене вичислили? На якій ви частоті?

— Це не важливо. Куди ви прямуєте?

Я розсміялася і сказала, що не маю ані найменшої гадки.

— А ви можете мені зарадити?

— Зачекайте. — На куцу мить запанувала пауза. — Гаразд. Я вас бачу на картах метеосупутників. Страх як примітивно. І дуже добре, що на килимі є пасивний транспондер.

Я перевела здивований погляд на свого літуна — циновку між мною та довгим шляхом у прірву над морем.

— Справді? Інші мене також можуть вистежити?

— Могли, — підтвердив Джонні. — Але я виставив перешкоди на цій конкретній частоті. Отже, куди ви хочете вирушити?

— Додому.

— Не впевнений, що це буде мудрим рішенням після смерті... е-е... нашого підозрюваного.

Я примружилася. Мене обійняла раптова підозра.

— Звідки вам про це знати? Я ще нічого не розповідала.

— Годі-бо вам, пан-Ламіє. Всі частоти правоохоронців шести планет тільки про це й тріщать. У них ваш добротний портрет.

— Дідько.

— Саме так. То куди ви хочете відправитися?

— А ви самі де? — спитала я. — У мене?

— Ні. Я зібрався і пішов, тільки-но про вас заговорили на закритих частотах. Я... біля телепорту.

— От і мені туди було би непогано. — Я ще раз роззирнулася. Океан. Небо. Натяк на хмарність. Принаймні жодних ескадрилій «емтешок».

— Добре, — проказав безтілесний голос Джонні. — Менше ніж у десяти кілометрах є знеструмлений армійський мультипортал.

Я озирнулася на всі триста шістдесят градусів, прикривши очі від сонця рукою.

— Чорта мені лисого, а не портал, — відповіла я. — Мені важко сказати, наскільки далекий тут обрій, але це щонайменше кілометрів сорок, і я не бачу нічого.

— Підводна база, — пояснив Джонні. — Повисіть. Я зараз візьму управління на себе.

Килим знову накренився, пірнув і почав стале зниження. Я трималася обома руками і намагалася не закричати.

— Ви сказали, підводна? — прокричала я проти вітру. — І далеко?

— Тобто чи глибоко?

— Ага!

— Вісім фатомів.

Я перевела архаїчні одиниці в метри. І от уже тепер закричала:

— Це ж майже чотирнадцять метрів під водою!

— Хіба з підводними базами буває інакше?

— Що ви, блін, мені пропонуєте? Затримати дихання? — На мене налетів океан.

— Необов'язково, — чирикнув у відповідь комлог. — Килими-літуни мають примітивне аварійне поле. Вісім фатомів воно повинно витримати з легкістю. Будь ласка, залишайтеся на зв'язку.

І я залишалася на зв'язку.


Коли я прибула, Джонні вже чекав на мене. На підводній базі було темно й сиро від занедбаності; телепорт був військовий, таких раніше я не бачила. І коли я вийшла на залиту сонячним світлом вулицю, мені одразу стало легше. Джонні був уже тут.

Я йому розповіла, що сталося з Косичкою. Ми йшли порожніми вулицями та повз старі будинки. Бліда блакить неба переходила у надвечір'я. Навколо не було видно ні душі.

— Агов, — раптом проказала я. — А де це ми взагалі? — Цей світ напрочуд скидався на Землю, але ні його небо, ні сила тяжіння, ні навіть текстура не були схожі ні на що, де мені доводилося подорожувати.

— Я тобі дам час подумати, — всміхнувся Джонні. — Пройдімося ще.

Ми вийшли на широку вулицю, і зліва показалися руїни. Я завмерла як укопана.

— Це ж Колізей, — промовила я. — Римський Колізей на Старій Землі. — Я обвела поглядом ветхі будинки, бруковані дороги, дерева, що погойдувалися від леготу. — Це реконструкція міста Рим зі Старої Землі, — продовжила, намагаючись говорити буденним тоном. — Нова Земля?

Але ж знала, що це не так. На Новій Землі мені випадало бувати не воднораз, і її фарби неба, запахи й сила тяжіння геть не такі.

Джонні похитав головою.

— Ми не в Мережі.

— Це неможливо, — аж зупинилася я. За визначенням, світ не може бути поза Мережею, якщо має телепорт.

— І все ж таки, ми не в Мережі.

— А де ж тоді?

— На Старій Землі.

Ми прямували далі. Джонні показав іще одні румовища:

— Форум. — Спустившись довгими сходами, він знову озвався: — Попереду П'яцца-ді-Спанья[167], де ми й переночуємо.

— Стара Земля, — повторила я. — Подорож у часі?

— Пан-Ламіє, вона не можлива.

— Тематичний парк?

Джонні розсміявся. Приємним, щирим і легким сміхом.

— Хтозна. Насправді, мені важко судити про справжню мету існування цього чи його функцію. Це... аналогія.

— Аналогія? — я примружилася проти червоного призахідного сонця, що виднілося в прорізі вузької вулички. — А виглядає неначе голофільм про Стару Землю. Тут усе на своєму місці, хоч я вперше це бачу.

— Вона дуже точна.

— Ну, так а де це? Біля якої зорі?

— Номер мені не відомий, — промовив Джонні. — Це в скупченні Геркулеса[168].

Я заледве утрималася від того, щоби повторити за ним, але зупинилася і присіла на сходинку. Озброєне рушієм Гокінга людство обстежило, освоїло та обплутало мережею телепортів планети в радіусі кількох тисяч світлових років. Але досі ніхто навіть не думав про те, щоби дістатися вибухових зорей Ядра. Ми ще заледве виповзли із колиски власного рукава Галактики. А тут — скупчення Геркулеса.

— Навіщо ТехноКорду репродукувати Рим аж у скупченні Геркулеса? — спитала я.

Джонні вмостився поруч. Ми обоє дивилися у вир голубиної зграї, що зірвалася в літ і зараз кружляла над дахами.

— Не знаю, пан-Ламіє. Існує багато чого, що я не встиг дізнатися... і частково тому, що до сьогодні мене це не цікавило.

— Брон, — відповіла я.

— Перепрошую?

— Давай на «ти».

— Дякую, Брон, — усміхнувся і похилив голову Джонні. — І ще одне. Не думаю, що йдеться тільки про репродукцію самого Рима. Йдеться про всю Стару Землю.

Я поклала обидві руки на теплий камінь сходів, де ми сиділи.

Всю Стару Землю? Всі її... материки, міста?

— Гадаю, так. Я мандрував тільки Італією та Англією, якщо не брати до уваги морську подорож між ними. Але в мене таке враження, що аналогія повна.

— Але на Бога, для чого?

— На Бога? Цікаве формулювання, — неквапом кивнув він. — Гайда всередину, поговоримо про це докладніше? Це може бути пов'язано з тим, хто сьогодні намагався мене вбити.


«Всередину» означало у невеличку квартиру великого будинку, розташованого на початку мармурових сходів. Вікна виходили на те, що Джонні обізвав «п'яццою», добре проглядалася велика буро-жовта церква вгорі та вся площа з човником-фонтаном, у якому жебоніла вода, наповнюючи тиху ніч звуками. За словами Джонні, водограй спроектував Берніні[169], але це ім'я нічого мені не сказало.

Кімнатки здавалися маленькими, зате мали високі стелі, грубуваті, але багато різьблені меблі, чий стиль та епоху мені визначити не пощастило. Жодного натяку на електрику або сучасне побутове приладдя. Оселя мовчала, коли я зверталася до її дверей і на другому поверсі. Щойно на місто за високими вікнами остаточно впали сутінки, на вулиці загорілись тільки нечисленні газові (або ще й більш примітивні) ліхтарі.

— Це все з минулого Старої Землі, — проказала я, торкаючись товстих подушок, і раптом підвела очі, все зрозумівши: — Кітс помер в Італії. На початку... дев'ятнадцятого чи двадцятого сторіччя. Це все... з тієї пори.

— Так. На початку дев'ятнадцятого століття. У тисяча вісімсот двадцять першому, якщо бути геть точним.

— Вся планета — музей?

— Ні, аж ніяк. Різні місцини — різні епохи. Усе залежить від аналогу, який є метою проекту.

— Не розумію. — Ми перемістилися до кімнати, захаращеної крупними меблями, і я вмостилася край вікна на чудернацьки різьбленому дивані. Десь там угорі за сходами паволока золотого вечора все ще торкалася шпилів брунатної церкви. На тлі синього неба хороводила зграйка білих голубів. — На цій несправжній Землі... живуть мільйони людей... кібридів?

— Сумніваюся, — знизав плечима Джонні. — Тільки та кількість, що необхідна для конкретного проекту аналогів. — Він побачив, що я нічого не второпала, і, перш ніж продовжувати, перевів подих. — Коли я... тут прокинувся, то зустрів кібридів-аналогів Джозефа Северна, доктора Кларка, господині будинку Анни Ангелетті, юного лейтенанта Елтона та ще парочку інших. Італійських крамарів, власника траторії по той бік площі, котрий приносив нам поїсти, перехожих тощо. Щонайбільше дюжину.

— Що сталося з ними?

— Припускаю, що їх... могли пустити на переробку. Як чоловіка з косичкою.

— Косичкою... — я раптом прикипіла поглядом до Джонні, що сидів навпроти мене в усе темнішій кімнаті. — То він був кібридом?

— Безсумнівно. Самознищення, яке ти описала, — саме те, як я би позбувся цього кібрида, коли б мені це було потрібно.

Мої думки пустилися вчвал. Тепер я зрозуміла, наскільки дурна, як мало я зрозуміла.

— Тебе намагався вбити інший штучний інтелект?

— Скидається на те.

— Навіщо?

Джонні розвів руками.

— Можливо, щоби стерти якісь кванти інформації, що померли разом із моїм кібридом. Про що я дізнався геть нещодавно і що — інший інтелект або інтелекти знають — буде знищено під час аварійної відмови системи.

Я підвелася, пройшлася туди-сюди по кімнаті і спинилася біля вікна. Надворі остаточно стемніло. У нас були світильники, але Джонні їх не світив, а я віддавала перевагу сутені. Завдяки їй нереальність усього почутого тільки посилювалася. Я зазирнула до спальні. У шибках західних вікон барилися останні промінці світла, яскраво біліли простирадла.

— Ти тут помер.

— Він, — поправив мене Джонні. — Я — не він.

— Але ж у тебе його спогади.

— Напівзабуті сни. Багато прогалин.

— Але ж ти в курсі, як він почувався.

— Я пам'ятаю те, що він відчував на думку розробників.

— Розкажи.

— Що? — шкіра Джонні здавалася дуже блідою в напівтемряві, а короткі кучері — чорними.

— Як це помирати. Як це народжуватися знову.

І Джонні розказав своїм тихим, майже мелодійним голосом, який інколи провалювався у заледве зрозумілу, зате таку прекрасну допотопну англійську, відмінну від тієї гібридної мови, якою ми говоримо зараз.

Він розповів про те, що значить бути поетом, одержимим досконалістю; до власного доробку суворішим од найлихішого критика. А його критики були ой якими лихими. Від його творів відмахувалися, над ними насміхалися, називали неоригінальними та дурнуватими. Надто вбогий, щоб одружитися з коханою жінкою, він позичив гроші брату в Америці і відтак утратив можливість убезпечити себе фінансово... і потім нетривалий період слави, коли він вступив у період повної поетичної зрілості і водночас став жертвою сухот, які до цього забрали життя його брата Тома і матері. В італійському вигнанні, де він нібито мав поправити здоров'я, поет уже знав, що насправді він приречений на самотню і болісну смерть у віці двадцяти шести років. Розказував про агонію та біль, з якими він розглядав почерк Фанні на листах, які так і не наважився розпечатати; про вірність молодого митця Джозефа Северна, котрого «друзі» Кітса обрали для нього попутником у той час, як самі полишили поета в самому кінці; про те, як Северн доглядав його при смерті і сидів край одрини до останнього. Про нічні крововиливи та кровопуски доктора Кларка, що приписав йому «фізичну активність і свіже повітря». Про релігійний та особистий відчай Кітса, який у підсумку змусив поета вимагати, щоби на його кам'янім надгробку викарбували слова «Тут спочиває той, чиє ім'я записане на воді».

Світло з вікна ледве-ледве окреслювало контур високого вікна. Здавалося, голос Джонні пливе в ароматах ночі. Він говорив про те, як прокинувся після смерті в ліжку, де помер, під наглядом усе ще вірного Северна та доктора Кларка, про те, як ніби в швидко вивітрюваному сні згадав, що він поет Джон Кітс, але при цьому знав, що насправді хтось інший.

Описував продовження ілюзії, зворотню подорож до Англії, возз'єднання з Фанні-яка-не-була-Фанні та нервовий зрив, який він фактично пережив унаслідок цього. Розповів про неспроможність писати поезію, про те, як став усе більше цуратися інших кібридів-самозванців; про те, як упав у майже кататонічний стан, що поєднувався з «галюцинаціями» про свою істинну сутність штучного інтелекту, який реально існував в абсолютно незбагненному для віршувальника дев'ятнадцятого століття ТехноКорді; про остаточну руйнацію ілюзій та закриття «Проекту Кітс».


— Насправді, — правив він далі, — уся ця зла шарада тільки змусила мене задуматися про абзац зі свого старого листа, який я написав... він написав братові Джорджу незадовго до того, як занедужав[170]. У Кітса сказано: «Невже не існує найвищих сил, які б могли розважитися моїми хай вишуканими, але в той же час інстинктивними розмислами — подібно до того, як мене звеселяє пильність горностая либонь сторожкість оленя? Хоч ми не терпимо вуличного побоїща, але ж пристрасті, які в ньому вивільняються, хіба не прекрасні? Для найвищої сили наше розумування має ту саму барву. Навіть якщо є хибним. У цьому й суть поезії».


— Гадаєш... «Проект Кітс»... був злим? — поцікавилася я.

— Гадаю, все облудне зле.

— Може, ти все ж таки більший Джон Кітс, ніж сам звик вважати?

— Ні. І це довела цілковита відсутність поетичного інстинкту в умовах щонайскладнішої ілюзії.

Я поглянула на темні обриси форм у темному будинку.

— Штінти в курсі, що ми тут?

— Вірогідно, так. Майже напевно, що так. Місця, куди би я міг відправитися, а ТехноКорд при цьому не вистежив би і не знав, просто не існує. Та ми ж нібито тікали від органів влади Мережі та злодіїв, хіба ні?

— Але ж ти сам знаєш, що на тебе напав хтось... якийсь інтелект із ТехноКорду?

— Так, але в Мережі. У Корді ніхто такого насильства не потерпить.

З вулиці долинув якийсь шум. Хотілося вірити, що це голуб. Або, може, вітер ганяє сміття по бруківці.

— Як ТехноКорд відреагує на мою появу тут?

— Не маю жодного уявлення.

— Це ж, напевно, секрет?

— Це щось таке... до чого людству, на їхню думку, немає жодного діла.

Я похитала головою — марна дія в цілковитій темряві.

— Немає діла до реконструкції всієї Землі? Воскресіння кібридів скількох там... людських особистостей у відтвореному світі? Штінти, які вбивають інших Штінтів? І немає діла? — розсміялася я, але втримала себе в руках. — На Бога, Джонні!

— Дуже вірогідно.

Я перебралася до вікна, абсолютно байдужа, наскільки зручною ціллю я могла стати для будь-кого на темній вулиці, і знайшла навпомацки сигарету. Пачка відсиріла через полуденну біганину сніговими заметами, але мені вдалося її прикурити.

— Джонні, раніше, коли ти казав, що аналог Старої Землі завершено, і я поцікавилася, навіщо його взагалі було створювати, ти відповів якось так: «На Бога? Цікаве формулювання». Це була відповідь зануди-мудрагеля чи за цим щось насправді стоїть?

— Я справді мав на увазі, який стосунок до цього може мати Бог.

— Поясни.

Джонні зітхнув у темряві.

— Я не дуже розумію сенсу «Проекту Кітс» або ж інших аналогів на Старій Землі, але я підозрюю, що за ними стоїть один технокордівський проект, якому щонайменше сімсот років і метою якого є створення Абсолютного Інтелекту.

— Абсолютного Інтелекту? — видихнула я дим. — Еге... То це що... ТехноКорд хоче збудувати... Бога?

— Так.

— Навіщо?

— На це питання немає простої відповіді, Брон. Принаймні не простішої від того, чому десять тисяч поколінь людства шукало Бога в мільйонах масок. Проте інтереси Корду лежать радше у сфері ефективності, посилення достовірності обробки... змінних.

— Але ж ТехноКордові доступні власні ресурси та мегаінфосфери двохсот планет.

— І все одно в їхніх прогностичних можливостях будуть... прогалини.

Я викинула сигарету у вікно, спостерігаючи за падінням оранжевого приску в темряві. Нічний бриз раптом здався холодним. Я зіщулилася.

— Яким чином усе це... Стара Земля, проекти воскресіння, кібриди... яким боком усе це причетне до створення Абсолютного Інтелекту?

— Не знаю, Брон. Вісім стандартних століть тому, на початку Першої інформаційної ери, чоловік на ім'я Норберт Вінер написав: «Чи може Господь грати в серйозні ігри зі своїм творінням? Чи може будь-який творець, навіть обмежений, зіграти в серйозну гру зі своїми творіннями?»[171] Що стосується перших своїх штучних інтелектів, то людство розв'язувало це питання із непереконливим результатом. Корд змагається з ним через свої проекти воскресіння. Можливо, програму Абсінту завершено і все це — просто функція абсолютного Творіння / Творця, особистості, чиї мотиви далеко за межами розуміння Корду, так само як мотиви Корду далеко за межами розуміння людства.

Я почала ходити темною кімнатою, стукнулася об низький столик коліном і так і застигла.

— Але це ніяк не відповідає на запитання, хто намагається тебе вбити.

— Ні, — погодився Джонні, підвівся і рушив до дальньої стіни. Чиркнув сірник, і загорілася свічка. Наші тіні затанцювали на стінах та стелі.

Джонні підійшов ближче і обійняв мене за плечі. Приглушене світло забарвило його кучері й вії в мідні відтінки і торкнулося високих вилиць і вольового підборіддя.

— Чому ти така напружена? — спитав він.

Я тільки подивилася на нього у відповідь. Його обличчя лишалося на відстані кількох дюймів від мого. Ми були однакові на зріст.

— Ходімо, — промовила я.

Замість цього він подався вперед і поцілував мене. Його губи були м'які і теплі, а цілунок, здавалося, тривав кілька годин. Він машина, думалося мені. Людина, але за нею стоїть машина. Я заплющила очі. Ніжна рука торкнулася моєї щоки, моєї шиї, моєї потилиці.

— Слухай-но... — прошепотіла я, коли ми на мить відірвалися один від одного.

Джонні не дав закінчити. Він підняв мене і на руках відніс в іншу кімнату. Високе ліжко. М'які перини, пухка ковдра. Свічки в іншій кімнаті мерехтіли й танцювали, поки ми роздягали одне одного в гарячковому запалі.

Тієї ночі ми кохалися тричі, щораз відповідаючи на неквапні пристрасні спонуки доторку, теплоти, близькості та неминучої інтенсивності відчуттів. Пам'ятаю, як поглянула на нього під час другого разу; очі заплющені, волосся вільно спадає на чоло, рум'янець на блідих грудях у мигтінні свічки, несподівано м'язисті руки й долоні, які притримують мене. Тієї ж секунди він розплющив очі, і в їхньому відображенні я побачила тільки емоції і пристрасть тієї миттєвості.

Ми поснули майже вдосвіта, і щойно я відвернулася та стала засинати, то відчула прохолодний захисний і водночас тривіальний, без жодного натяку на відчуття власності доторк його руки на своєму стегні.


Вони наскочили із першими променями сонця. Їх було п'ятеро, не лузійці, але всі — кремезні чоловіки, які злагоджено діяли.

Я їх почула, коли вони висадили двері квартирки. Я скотилася з ліжка, підскочила до дверей спальні і побачила, як вони ввалюються у кімнату. Джонні сів, щось прокричав із постелі, коли перший із нападників підняв травмат. Перед сном Джонні натягнув бавовняні труси, ну, а я лишилася голяка. Під час бійки з одягнутою людиною існує чимало мінусів, але найбільший із них — психологічний. І якщо подолати свій занижений поріг вразливості, решта компенсується доволі легко.

Перший побачив мене, але все одно вирішив першим ділом вистрілити в Джонні, відтак мусив поплатитися за свою помилку. Ногою я вибила зброю із його рук і відправила у нокдаун ударом за ліве вухо. В кімнату пробилося ще двоє. Цього разу їм вистачило мізків першим ділом узятися за мене. Інші двоє кинулися на Джонні.

Я заблокувала чиюсь руку з випростаними пальцями, парирувала удар супротивника ногою, оскільки він і справді міг завдати шкоди, та відступила. Ліворуч від мене стояв високий комод, і його верхня шухляда висунулася плавно та замашно. Здоровань навпроти мене прикрив обличчя обома руками. Товсте дерево від удару тріснуло, але через свою інстинктивну реакцію він розкрився на якусь секунду, тому в удар ногою я вклала всі свої сили. Другий захарчав і повалився на першого напарника.

Джонні ще борюкався, але один із штурмовиків схопив його прийомом удушення, а інший тримав за ноги. Я стала в стійку, відбила черговий удар мого номера два і перестрибнула ліжко. Навіть не писнувши, чоловік, що тримав Джонні за ноги, вилетів крізь вікно, розбивши його шибку та лутку.

Тієї ж миті хтось навалився на мене ззаду. Перевернувшись через усе ліжко та прокотившись по підлозі, я приперла його до стіни. Але противник виявився нівроку: підставив під кулак плече і натиснув на больову точку під вухом. Там він знайшов тільки додатковий шар м'язів, а я тим часом вгородила йому лікоть в живіт і відкотилась убік. Нападник, який душив Джонні, покинув його і, ніби за підручником, бездоганно загилив мені ногою по ребрах. Але ефект вийшов половинчастий, зламалося та вивернулося одне ребро, тож я крутнулась на місці і без зайвих церемоній розчавила йому лівою рукою ліву тестикулу. Чоловік заволав і випав з гри.

Жодного разу при цьому я не забувала про травмат, що так і валявся на підлозі. Як і той останній, що досі брав участь у сутичці. Недосяжний, він почав оббігати ліжко і вже упав був на всі чотири, щоби першим встигнути до пістолета. Відчуваючи гострий біль від поламаного ребра, я все ж таки підняла масивне ліжко разом із Джонні та кинула його на голову і плечі нападника.

А сама кинулася під меблі зі своєї сторони, вхопила травмат і забилася в порожній куток.

Одного я викинула у вікно. Ми були на другому поверсі. Перший, хто заходив, досі лежав розпластаний на порозі. Хлопець, по якому я добряче влучила ногою, спромігся підвестися на коліно й обидва лікті. По крові, що юшила з його рота й підборіддям, стало зрозуміло, що ребро проштрикнуло легеню. Дихав він дуже нерівно. Ліжко розчерепило голову іншому на підлозі. Ну, а чоловік, котрий душив Джонні, згорнувся калачиком під вікном, блюючи й тримаючись за свою калитку. Я заткнула йому рота, поціливши в нього з травмата, і підійшла до закривавленого.

— Хто вас послав? — підняла я його голову за чуприну.

— Пішла нахрін, — плюнув він мені в обличчя.

— Може, потім і сходжу. Повторюю ще раз: хто вас послав? — Трьома пальцями я натисла на бік, де його грудна клітина здавалася ввігнутою.

Чоловік загорлав і сполотнів. Коли він кашляв, то кров здавалася аж багряною на блідій шкірі пораненого.

— Хто вас послав? — наполягала я, поклавши вже чотири пальці на вм'ятину в боку.

— Єпископ!

— Що за єпископ?

— Храм Ктиря... Луз... не треба, будь ласка... ай, чорт...

— Що ви збиралися зробити з ним... нами?

— Нічого... ай, чорт, прокляття... не треба! Мені треба лікар! Прошу!

— Звісно. Відповідай.

— Його оглушити, доставити... назад до храму... на Лузі. Зглянься, не можу дихати.

— А зі мною?

— Убити, якщо опиратимешся.

— Гаразд, — проказала я і підняла його за волосся ще трохи вище, — добре сидимо. Що їм від нього потрібно?

— Не знаю, — дуже голосно верещав поранений, а я не зводила очі зі входу до квартири. Разом із жменею волосся в руці я тримала ще й травмат. — Не... зна-... ю... — видихнув він, направду спливаючи кров'ю, що крапала мені на руку і ліву грудь.

— Як ви сюди дісталися?

— «Емтешка»... на даху.

— Яким телепортом?

— Не знаю... присягаюся... у якомусь місті в воді. Транспорт налаштовано так, щоб туди вернутися... будь ласочка!

Я роздерла на ньому одяг. Комлогу немає. Іншої зброї також. Тільки татуювання з голубим тризубцем над серцем.

— Тітушка? — уточнила я.

— Ага... З Братства Парваті.

Поза Мережею. Цілком імовірно, що вкрай складні для вистежування.

— Геть усі?

— Ага... прошу... мені потрібна допомога... ой, чорт... прошу. — Він обвис на руках, майже непритомний.

Я кинула його долі, відійшла на крок і вистрілила із травмата.

Джонні сидів, розтираючи горло і дивлячись на мене химерним поглядом.

— Вдягайся, — скомандувала я. — Ми йдемо геть.


Прозора «емтешка» виявилася старої марки «Віккен-Горизонт» без сенсорних замків на табло запалювання чи монідиску. Іще над Францією ми наздогнали термінатор[172], побачивши внизу під собою море пітьми, що за словами Джонні було Атлантичним океаном. Якщо не рахувати вогнів випадкових плавучих міст або видобувних платформ, то єдиним джерелом світла тут лишалися зорі і широкі променисті мазки підводних колоній, які в думках викликали спогад про басейни.

— Навіщо нам їхній транспорт? — спитав Джонні.

— Хочу подивитися, звідки вони телепортувалися.

— Він же сказав, що з Храму Ктиря на Лузі.

— Ну от. А тепер ми ще й побачимо це.

Коли Джонні дивився на темну воду в двадцяти кілометрах унизу, його обличчя заледве можна було роздивитися.

— Як гадаєш, ті люди помруть?

— Один і так уже загинув. Хлопцеві із пробитою легенею потрібна допомога. Ще двоє оклигають. Про того, що випав у вікно, нічого не знаю. А тобі не байдуже?

— Ні. Ваша сутичка була... варварською.

— «Хоч ми не терпимо вуличного побоїща, але ж пристрасті, які в ньому вивільняються, хіба не прекрасні?» — нагадала я йому цитату. — Вони ж не кібриди, правда?

— По-моєму, ні.

— Значить, за тобою полюють щонайменше дві групи... Штінти і єпископ Храму Ктиря. А ми й досі не знаємо чому.

— Тепер у мене з'явилася одна гіпотеза.

Я розвернулася у відкидному кріслі з пінопластику. Сузір'я вгорі, які я не зустрічала ні в давньому голоматографі про Стару Землю, ні в небесах усіх відомих мені планет, проливали рівно стільки світла, щоби я могла роздивитися очі Джонні.

— Ділися.

— Ідею мені підкинула твоя згадка про Гіперіон. Той факт, що я про нього нічогісінько не знав... повна прогалина знань про нього має велике значення.

— Дивна поведінка собаки, який не гавкав уночі[173], — відгукнулася я.

— Що?

— Забудь. Давай далі.

Джонні нахилився поближче.

— Єдина можлива причина, чому я про нього не знав, — це бажання деяких елементів ТехноКорду заблокувати від мене інформацію.

— Твій кібрид... — дивно було зараз спілкуватися з Джонні таким чином. — Ти ж більшість часу проводиш у Мережі, правда?

— Так.

— Хіба ти не міг де-небудь так чи інакше натрапити на згадки про Гіперіон? Його часто згадують у новинах. Особливо, коли мова заходить про культ Ктиря.

— Може, й чув. Може, саме тому мене й убили.

Я відкинулася назад і поглянула на зірки.

— Давай спитаємо в єпископа.

Джонні сказав, що вогні попереду — це аналог Нью-Йорка середини двадцятого століття. Але в рамках якого проекту і для чийого воскресіння його збудували, він не знав. Я відімкнула режим автопілота «емтешки» і почала зниження вручну.

Хмаросяги фалічної ери міської архітектури височіли над болотами й лагунами північноамериканського узбережжя. В декількох світилися вікна. Джонні махнув рукою в бік занедбаної, але напрочуд вишуканої споруди і промовив:

— Емпайр-стейт-білдінґ.

— О-кей, — відказала я. — Хай там як він зветься, а «емтешку» тягне приземлятися саме туди.

— Це безпечно?

— У житті взагалі нічого безпечного немає, — вишкірилася я. Я знову віддала ініціативу нашому транспорту, і він упав на маленьку, відкриту платформу під шпилем будинку. Ми вийшли на потрісканий балкон. Навкруги було досить темно, якщо не брати до уваги кількох вогнів на хмаросязі далеко внизу та зірок. У кількох кроках від нас, де раніше могли знаходитися двері ліфта, тьмяним голубим обрисом світився прямокутник телепорту.

— Я піду перша, — заявила я, але Джонні вже крокував у портал. Довелося покласти долоню на травмат і піти за ним.

У Храмі Ктиря на Лузі я ніколи не бувала, але сумнівів у тому, куди ми потрапили, в мене навіть не виникло. Джонні стояв за кілька метрів попереду мене, але крім нього, навколо більше нікого не виднілося. Прохолодно, темно, наче в печері, якщо тільки печери бувають таких розмірів. На невидимих линвах зі стелі звисала страхітлива поліхромна скульптура, покручуючись від нечутного вітерцю. Ми з Джонні одночасно озирнулися, коли портал блимнув і зник.

— Що ж, — прошепотіла я до Джонні, — ми зробили за них усю роботу, еге ж? — Та навіть шепіт лунко прозвучав у залитій червоним світлом залі. Візиту Джонні разом зі мною до Храму я якраз не планувала.

Тієї миті, здалося, світло подужчало, і хоч весь зал не охопило, зате показало нам півколо чоловіків. Мені пригадалося, що якусь їхню категорію називають екзорцистами, ще одну — лекторами, а як зветься третя група, я не пам'ятала. Ким би вони не були, а вигляд двох десятків людей у мантіях червоно-чорних відтінків мене збентежив. На їхніх високих лобах відблискувало червоне світло згори. Поміж них легко впізнавався єпископ. Він був моїм співвітчизником, хоча нижчий і товстіший від більшості з присутніх. Його мантія мала яскраву червону барву.

Я навіть не намагалася сховати аудіотравмат. Цілком можливо, що коли вони всім гуртом спробують накинутися на нас, то я зможу дати їм раду зі зброєю. Можливо, але невірогідно. Зараз вони всі стояли голіруч, але у складках їхнього одягу можна було заховати цілий арсенал.

Джонні підійшов до єпископа. Я рушила за ним. За десять кроків ми спинилися. Єписком був єдиним, хто сидів на дерев'яному кріслі, яке, здавалося, можна було скласти так, щоби компактно переносити з усіма його вибагливими бильцями, узголів'ям, спинкою та підніжжям. Назвати ж компактною масу м'язів та жиру, яка проглядалася під убором єпископа, язик не повертався.

Джонні ще ступив один крок.

— Навіщо ви намагалися викрасти мого кібрида? — До священнослужителя культу Ктиря він звертався так, ніби спілкувався з ним віч-на-віч.

— Моя люба... сутносте, — захіхікав та похитав головою єпископ, — ми істинно воліли бачити вас у нашому храмі, але довести нашу участь у спробах вашого викрадення неможливо.

— Останнє мене не цікавить, — відказав Джонні. — Мені би почути відповідь на запитання, навіщо я вам був тут потрібен.

Ззаду почулося шелестіння, я хутко роззирнулася зі зведеним і націленим травматом, але широке коло священиків Ктиря навіть не поворухнулося. В основному вони стояли за межами зони враження, і я пошкодувала, що не мала старої кінетичної зброї, яка дісталася мені від батька.

Голос єпископа бринів багатими глибокими нотками, що заповнювали собою все приміщення.

— Вам, напевно, відомо, що Церкву Останньої Спокути від початку віків незмінно цікавить планета Гіперіон?

— Так.

— Так сам як, напевно, ви знаєте і про те, що впродовж кількох минулих століть персона поета зі Старої Землі Джона Кітса була вплетена в культурний міф гіперіонової колонії?

— Так. І що з того?

Єпископ потер щоку великим червоним перснем.

— Тож коли ви запропонували свою участь у прощі Ктиря, ми дали свою згоду. Відтак коли ви зреклися власної пропозиції, нас обійняв відчай.

Вираз здивування на обличчі Джонні було не відрізнити від щирої людської емоції.

— Я запропонував? Коли?

— Вісім місцевих днів тому, — проказав єпископ. — У цьому приміщенні. Ви самі прийшли до нас із пропозицією.

— А я не повідомляв вас, що саме мене спонукало вирушити... у Прощу Ктиря?

— За вашими словами, йшлося про... здається, ви скористалися фразою «задля самопросвіти». За потреби можемо показати відеозапис. Ми фіксуємо всі подібні бесіди в Храмі. Для вашої ж зручності можемо поділитися його копією.

— Так, — погодився Джонні.

Єпископ кивнув, і причетник, чи хто він там у біса такий, зник на якусь мить у сутіні, а незабаром повернувся зі стандартним відеочипом у руці. Єпископ ще раз кивнув, і чоловік у чорній мантії зробив крок уперед і передав чип Джонні. Я все ще тримала травмат напоготові, поки служка не повернувся до півкола спостерігачів.

— Навіщо ви по нас відправили тітушок? — спитала я. Мій голос уперше звучав перед єпископом і здався мені надто гучним та надсадним.

Священнослужитель Ктиря відмахнувся пухкою рукою.

— Пан-Кітс висловив побажання долучитися до найсвятішого паломництва. Оскільки ми вважаємо, що Остання Спокута наближається з кожним днем, то для нас це має непересічне значення. Через якийсь час наші агенти повідомили, що пан-Кітс міг стати жертвою одного чи кількох нападів, а також те, що один приватний детектив... ви, пан-Ламіє... несете відповідальність за знищення кібрида-охоронця, якого ТехноКорд надав пан-Кітсові.

— Охоронця?! — остовпіла я.

— Звісно. — Єпископ повернувся до Джонні. — Хіба добродій із косичкою, якого нещодавно вбили на екскурсійному маршруті тамплієрів, не та сама особа, котру ви нам представили тиждень тому як особистого охоронця? Його можна побачити на нашому записі.

Джонні нічого не відповів. Він напружено намагався щось пригадати.

— Хай там як, — правив далі єпископ, — нам потрібна ваша відповідь щодо прощі до кінця тижня. За дев'ять днів «Вічнозелена секвоя» полишає Мережі.

— Але ж це корабель-дерево тамплієрів, — зауважив Джонні. — Вони не стрибають до Гіперіона.

— У нашому випадку стрибають, — усміхнувся єпископ. — Ми небезпідставно вважаємо, що це може бути остання проща за сприяння нашої Церкви, а тому ми зафрахтували зореліт храмовників, щоби дозволити якомога більшій кількості вірян здійснити подорож.

Він змахнув рукою, і чорно-червоні мантії відступили назад у темряву. Двоє екзорцистів надійшло, щоби скласти єпископське крісло.

— Будь ласка, дайте нам знати про своє рішення, щойно ви на нього зважитеся.

Його не стало. А екзорцист, котрий лишився замість нього, провів нас до виходу.

Обійшлося без телепортів. Ми вийшли через головний вхід Храму і стали нагорі довгих сходів, споглядаючи внизу Торговий центр Анфілади у Вулику та вдихаючи прохолодне, насичене олійними ароматами повітря.


Автоматичний пістолет батька лежав у шухляді, де я його і залишила. Я пересвідчилася, що магазин повний стрілоподібних кінетичних набоїв — флешет, вставила його назад і рушила зі зброєю на кухню, де готувався сніданок, а Джонні сидів за довгим столом, прикипівши поглядом до вантажного доку за сірими вікнами. Я забрала з плити омлет і сіла навпроти нього. Коли я наливала собі кави, чоловік поглянув на мене.

— Ти віриш йому? — поцікавилася я. — Що це був твій власний задум?

— Ти ж бачила відеозапис.

— Його можна підробити.

— Можна. Але він справжній.

— То навіщо ти визвався добровольцем у прощу? Чому твій охоронець намагався тебе вбити після розмови зі священнослужителями Ктиря і капітаном тамплієрів?

Джонні скуштував омлет, кивнув і ще раз угородив у смажені яйця виделку.

— Охоронець... для мене цілковита загадка... Мабуть, його прикріпили до мене впродовж тижня, що випав у мене з пам'яті. Очевидно, що насправді його завданням було не дати мені щось дізнатися... або ліквідувати мене в разі, якщо я випадково на це сам наштовхнуся.

— Щось у Мережі чи базовій площині інфосфери?

— Гадаю, в Мережі.

— Нам треба знати, на кого він... воно... працювало і навіщо його закріпили за тобою.

— А я знаю, — відповів Джонні. — Щойно питав. Корд відповів, що охоронця прикріпили на мій запит. Кібрида контролювала ланка штучних інтелектів, яка відіграє роль служби безпеки.

— Спитай, чому він тебе намагався вбити.

— Уже. Вони рішуче заперечують, що це можливо.

— То чого цей охоронець валандався за тобою цілий тиждень після вбивства?

— Кажуть, що оскільки після своєї... втрати цілісності... я не замовив собі охорону повторно, керівництво Корду вважало за раціональне забезпечити мені захист.

— Сякий-такий захист, — розсміялася я. — Якого ляда він гасав по світу тамплієрів, коли я його зловила? Джонні, це навіть не схоже на правдоподібну історію.

— Не схоже.

— Та і єпископ не пояснив, звідки в Церкви Ктиря доступ до телепорту на Стару Землю... чи як ви там називаєте цей світ-декорацію.

— Ми ж не питали.

— Я не питала, бо хотіла вийти з того клятого храму з цілими руками й ногами.

Джонні, здавалося, не почув мене. Він сьорбав свою каву і зосереджено дивився в нікуди.

— Що? — спитала я.

Він повернувся до мене, шкрябаючи нігтем великого пальця нижню губу.

— Брон, це парадокс.

— Який?

— Якщо я справді мав на меті політ до Гіперіона... щоби мій кібрид міг там подорожувати... то не міг залишитися в ТехноКорді. Довелося би переносити всю свою свідомість у тіло кібрида.

— Чому? — спитала я, хоча й сама знала відповідь.

— А подумай. Базова площина інфосфери сама по собі — це абстракція. Суміш інфосфер, згенерованих комп'ютерами та штучними інтелектами, і квазіперцепційної матриці Ґібсона[174], що розроблялася винятково для операторів-людей, а тепер використовується як спільний майданчик для людей, машин і штучних інтелектів.

— Але ж десь у фізичному просторі має існувати апаратна частина штучних інтелектів, — промовила я. — Десь у ТехноКорді.

— Так, але це не має відношення до функції їхньої свідомості. Я можу «бути» деінде в перехресних інфосферах, що дозволяє мені подорожувати... на всі планети Мережі, звичайно ж, по базовій площині інфосфери, та в будь-яких побудовах ТехноКорду, на кшталт Старої Землі... проте тільки в цьому середовищі я можу говорити про наявність своєї «свідомості» або дистанційно керувати сенсорами чи іншими придатками, як-от цим кібридом.

Я поставила горнятко з кавою на стіл і поглянула на істоту, з якою минулої ночі кохалася як із чоловіком.

— Так?

— Інфосфера колоніальних світів обмежена, — пояснив Джонні. — Хоча контакт із ТехноКордом зберігається каналами «світло+»... але це банальний обмін даними... як між комп'ютерними інтерфейсами Першої інформаційної епохи... а не потік свідомості. Інфосфера ж Гіперіона примітивна настільки, що можна вважати її взагалі не існує. І наскільки мені вдалося з'ясувати, Корд узагалі не підтримує зв'язків з тією планетою.

— Це нормально? — уточнила я. — Враховуючи відстань, на якій вона знаходиться?

— Ні. У Корду є контакти з усіма колоніями, із міжзоряними варварами Вигнанцями й іншими джерелами, про які Гегемонії навіть і не снилося.

— З Вигнанцями? — приголомшено відкинулася на спинку стільця я. З часу війни на Брешії кілька років тому Вигнанці стали головним бабаєм у Мережі. Сама думка про те, що Корд... та сама спільнота штучних інтелектів, яка радить Сенатові та Речі Спільній, яка управляє всією економікою, системою телепортів, всією технологічною цивілізацією... Сама думка про те, що Корд спілкується із Вигнанцями, лякала. І що в біса Джонні має на увазі під словами про «інші джерела»? Зараз я не хотіла про це знати.

— Але ж ти кажеш, що твій кібрид може там подорожувати? — уточнила я. — Що значить «перенести всю свідомість» у кібрида? Штінт здатний... олюднитися? Ти можеш існувати тільки в кібриді?

— Одного разу таке вже було, — тихо відповів Джонні. — Реконструкція особистості, не надто відмінної від моєї. Поет із двадцятого століття на ім'я Езра Паунд. Він покинув свою персону штучного інтелекту і втік із Мережі в тілі свого кібрида. Але реконструкція Паунда була навіженою.

— Або не була.

— Так.

— Отже, всі дані, вся особистість Штінту може вижити в органічному мозку кібрида.

— Ні, Брон, ти що. Навіть один відсоток моєї всієї свідомості не виживе при перенесенні. Органічний мозок не здатний обробляти навіть дуже примітивну інформацію у доступний нам спосіб. Особистість, що утвориться після перенесення, уже не буде персоною штучного інтелекту... але так само її не можна буде назвати повноцінною людиною чи кібридом... — Джонні завмер посеред речення і хутко озирнувся у вікно.

Минула довга хвилина, і нарешті я спитала:

— Що сталося? — Я простягла до нього руку, але так і не торкнулася Джонні.

— Можливо, я помилився, коли сказав, що моя свідомість не стане повноцінно людською, — прошепотів він, не повертаючись. — Цілком вірогідно, що в результаті вийде людська персона, оповита специфічним божественним шалом та металюдським баченням світу. Вона могла би стати... очищена від пам'яті своєї епохи, всієї свідомості Корду... вона могла би стати тією особою, відповідно до якої програмували кібрида.

— Джоном Кітсом, — закінчила за нього я.

Джонні відвернувся од вікна і заплющив очі. Його голос хрипів від емоцій. Я вперше чула, як він декламує поезію:


Шаленці сплять, і їхні снипро рай

І спільників громаду; дикуну так само

З глибин сновидь він мариться; і жаль,

Що не дано нікому відтворити

В пергаменті чи на метелика крилі

Те райське буйство музики і слова.

У забутті живуть, і снять, і гаснуть.

Оскільки лиш Поезії дано

Вдягнути сни у пишні шати слів,

Рятуючи уяву від пітьми

І чару смерті. Хто з живих засвідчить:

«Хто не Поет, той плодить мертві мрії»?

Бо кожен з нас, чия душа жива,

Хто мріяв і любив, хто мову материнську

Всотав ізмалку, врешті розповість

Про сни свої. А хто насправді він

Шаленець чи Поет, дізнаємось, коли

Оця рука з пером могильним стане прахом.[175]


— Не зрозуміла, — покрутила я головою. — До чого це?

— А це значить, — легко всміхнувся Джонні, — що я знаю, яке рішення я прийняв і чому. Я хотів покинути існування кібридом і стати людиною. Я хотів полетіти на Гіперіон. І досі хочу.

— Саме за це рішення тебе хтось і вбив минулого тижня.

— Так.

— І ти знову хочеш спробувати?

— Так.

— Чому б не перенести всю свою свідомість у кібрида тут? Стати людиною ще в Мережі?

— Не спрацювало би, — заперечив Джонні. — Те, що тобі видається складним міжзоряним суспільством, насправді є лише невеличкою частиною матриці реальності від ТехноКорду. Мені довелося би постійно мати з нею справу із великодушного дозволу штучних інтелектів. Персона Кітса... реальність... цього би не витерпіла.

— Гаразд, — правила я далі. — Хай так. Тобі потрібно вибратися з Мережі. Але ж існують інші колонії. Чому Гіперіон?

Джонні взяв мене за руку. Його пальці були довгими, теплими і сильними.

— Брон, невже ти не розумієш? Тут є якийсь зв'язок. Можливо, сни Кітса про Гіперіон були якимось позачасовим спілкуванням між його тодішньою персоною і теперішньою. Гіперіон банально — ключова загадка нашої епохи, фізична й поетична, цілком вірогідно, що він... що він народився, помер і знову відродився для її вивчення.

— Як у бедламі. Ілюзія величі.

— Майже однозначно, — розсміявся Джонні. — Я зараз щасливий як ніколи раніше! — Він схопив мене за руки і, пригортаючи, підвів на ноги:

— Полетиш зі мною, Брон? На Гіперіон?

Я здивовано кліпнула очима. Водночас питаючи та відповідаючи цим порухом, від якого всередині все потеплішало.

— Так. Полечу.

Ми відправилися до спальні і кохалися до ночі, а коли прокинулися після тривалого сну, то побачили зовні, в промисловому каналі, приглушене світло Третьої зміни. Джонні лежав горілиць, його карі очі були розплющені, і, замислений, він дивився у стелю. Проте не настільки замислений, щоби не всміхнутися і не обійняти мене. Я вмостила щоку йому на груди, притулившись у маленькому виямку під плечем, і знову заснула.


Коли наступного дня ми з Джонні телепортувалися на ЦТК, я вбралася в найкраще, що мала: чорний габардиновий костюм, блузу із шовку, плетеного на Ренесансі, прикрасу з карвнелським геліотропом при шиї та заломлений капелюх на три кути в стилі Евліна Бре. Ми попрощалися в барі з дерева та міді біля центрального комплексу телепортів, але перед цим я таки ввіпхнула йому батьків автоматичний пістолет у паперовій торбинці, наказавши при цьому стріляти в будь-кого, хто косо на нього подивиться.

— Мережева мова так і грає відтінками, — промовив він.

— Та цьому вислову більше, ніж Усемережжю, — огризнулася я. — Бери давай.

Я потиснула йому руку і вийшла з бару.

До Адмінкомплексу я долетіла повітряним таксі, але перш ніж дістатися Центрального управління, пішки пройшла дев'ять кордонів охорони. Півкілометра я крокувала «Оленячим парком», милуючись лебедями в прилеглому ставку та білими будівлями на пагорбі вдалині. Ну, а потім було ще дев'ять КПП, перш ніж представниця служби охорони Центрального управління провела мене плитами доріжки до Будинку уряду, низької граційної споруди серед квіткових садів та ландшафтного парку. Я чекала в елегантно вмебльованій приймальні, але заледве приткнулася на автентичному де-конінгівському стільці[176] з часів до Гіджри, як вийшов секретар і запросив мене до особистого кабінету виконавчої директриси.

Міна Ґледстон вийшла з-за столу, щоби потиснути мені руку і провести до крісел. Було дивно знову бачити її наживо після стількох років споглядання через ГТБ. Так вона здавалася ще більш приголомшливою: коротка стрижка, шпакуваті хвилі зачіски, гострі вилиці та підборіддя, немов у Лінкольна (про що не забували повсякчас згадати всі обізнані в історії експерти), але на її обличчі домінували саме великі сумні карі очі, від погляду яких будь-яка людина одразу розуміла, що перебуває поруч із щирою, абсолютно непідробною особою.

У мене пересохло в роті.

— Дякую, що знайшли час прийняти мене, пан-Директрисо. Я уявляю, яка ви зайнята.

— Для тебе в мене завжди є час, Брон. Так само, як у твого батька завжди знаходився час зустрітися зі мною, ще коли я була молодшим сенатором.

Я кивнула. Одного разу батько дав Міні Ґледстон характеристику як єдиному політичному генію в усій Гегемонії. Він знав, що колись вона стане виконавчою директрисою Сенату попри пізній старт у політиці. Шкода, що батько не дожив до її обрання.

— Як мама, Брон?

— Усе добре, пан-Директрисо. Рідко виїжджає з нашого літнього будиночка на Фригольмі. Але ми бачимося що-Різдва.

Ґледстон кивнула. Вона буденно сиділа на краю масивного письмового столу, про який бульварна преса розповідала, що він нібито належав убитому президенту США — не Лінкольну, але іншому голові тієї держави з періоду до Великої Помилки. Тепер же вона посміхнулася, обійшла стіл і примостилася поруч зі мною на простенькому стільці.

— Мені бракує твого батька, Брон. Хотілось би, щоб він зараз працював в уряді. Бачила ставок, коли йшла сюди?

— Так.

— А пам'ятаєш, як ви з моїм Крестеном, ще обоє ледве дибаючи, запускали там іграшкові вітрильники?

— Ніби в тумані, пан-Директрисо. Я була ще дуже маленька.

Міна Ґледстон усміхнулася. Задзеленчав інтерком, але вона змахнула рукою. І він змовк.

— Чим я можу допомогти, Брон?

— Пан-Директрисо, — перевела я подих, — напевно, ви в курсі, що я працюю незалежним приватним детективом... — Ствердного кивка головою я чекати не стала. — Справа, якою я останнім часом займаюся, привела мене знову до батькового самогубства...

— Брон, ти ж бо знаєш, той випадок розслідували дуже ретельно. Я читала звіт комісії.

— Ага. Я — теж. Проте нещодавно я дізналася дуже дивні речі про ТехноКорд і його позицію щодо планети Гіперіон. Хіба не ви з батьком працювали над законопроектом, який мав би включити Гіперіон до Протекторату Гегемонії?

Ґледстон кивнула.

— Так, Брон. Але того самого року ми розглядали ще з півтора десятка інших колоній. Допуск не дали жодній.

— Ваша правда. Але Корд і Консультаційну раду штучних інтелектів цікавить у першу чергу Гіперіон.

Директриса постукувала етилу сом по ніжній губі.

— Про яку інформацію йдеться, Брон?

Я почала була відповідати, але вона підняла палець із коротко підстриженим нігтем.

— Зажди! — Вона набрала інтерактив. — Томасе, я вийду на хвильку. Будь ласка, проконтролюй, щоби торгову делегацію з Сьомої Дракона чимось розважили, якщо я трошки відстану від графіка.

Я не помітила, щоби вона ще набирала де-небудь який-небудь код, але біля дальньої стіни загудів і відкрився синьо-золотий портал. Жестом вона запропонувала мені пройти першою.

До самісінького обрію, який здавався дальшим, ніж на більшості планет, тягнулася рівнина із золотою травою заввишки по коліна. Блідо-жовте небо з яскравими мідними пасмугами, що могли насправді виявитися хмарами. Планети я не впізнала.

Міна Ґледстон і собі пройшла в портал, після чого торкнулася приладу на рукаві, схожого на комлог. Телепорт зник. Теплий вітерець приніс пряні аромати.

— Пробач за незручності, Брон. На Кастроп-Раукселі взагалі немає інфосфери та супутників. Тепер розказуй, про що хотіла говорити. Що ти змогла дізнатися?

— Нічого такого, що б вимагало аж настільки серйозної системи безпеки, — озирнула я порожній степ. — Можливо... Я просто дізналася, що ТехноКорд надзвичайно цікавиться Гіперіоном. А також вони побудували такий собі аналог Старої Землі... цілу планету!

Якщо я очікувала на вираз подиву у Ґледстон, то мене чекало розчарування. Директриса просто кивнула.

— Так. Нам відомо про аналог Старої Землі.

— То чому про це ніколи не заявляли? — приголомшено спитала я. — Якщо Корд спроможний відбудувати Стару Землю, хіба це не зацікавило би багатьох людей?

Ґледстон рушила з місця, і я гуляла поруч із нею, прискорюючи постійно ходу, щоби не відставати від її семимильних кроків.

— Брон, розголошувати цю інформацію не в інтересах Гегемонії. Нашим найкращим людям із розвідувальної служби не відомі мотиви таких учинків ТехноКорду. Жодних ідей. Тому зараз найкраща політика — це вичікування. А що там із Гіперіоном?

У мене не було ані найменшого уявлення, чи можна довіряти Міні Ґледстон, ні тоді, ні сьогодні. Проте я добре розуміла, що коли ти хочеш одержати інформацію, то мусиш спочатку чимось ділитися.

— Вони створили аналог-реконструкцію одного поета зі Старої Землі, — сказала я, — і, здається, одержимі тим, щоб ніяким чином не допустити його на Гіперіон.

Ґледстон вирвала бадилинку трави і закусила її.

— Кібрида Джона Кітса, — констатувала вона.

— Так. — Цього разу я старалася не виказати свого здивування. — Мені відомо, що тато дуже наполягав на статусі протекторату для Гіперіона. Якщо Корд має особливі види на це місце, то вони могли щось зробити... якось маніпулювати...

— Ти зараз про очевидне самогубство?

— Ага.

Вітер ганяв хвилі золотим різнотрав'ям. Попід нашими ногами в ньому прошелестіло щось дуже маленьке.

— Це цілком можливо, Брон. Але в нас немає жодних свідчень. Розкажи, що цей кібрид збирається робити.

— Спершу розкажіть, чому Корд так сильно цікавиться Гіперіоном.

— Якби ми це знали, Брон, — розвела руки старша жінка, — я би спала набагато краще. Станом на нинішній момент нам відомо, що ТехноКорд одержимий Гіперіоном багато століть. Коли Виконавчий директор Євшенський дозволив королю Біллі з Есквіта повторно колонізувати планету, це ледве не спричинило істинне відділення штучних інтелектів від Мережі. Не так давно схожу кризу викликало розміщення на Гіперіоні нашого передавача класу «світло+».

— Але ж Штінти так і не відділилися.

— Ні, Брон. Складається враження, що хай там як, а ми їм потрібні не менше, ніж вони нам.

— Але якщо вони так цікавляться Гіперіоном, то чому не дозволяють Мережі освоїти його? Так вони би й самі вже були там присутні.

— Вони стоять на залізобетонних позиціях: Гіперіона в Мережі не буде. — Гледстон провела рукою по волоссю. Бронзові хмари в небі збрижив фантастичний реактивний струмінь. — Цікавий парадокс. Розкажи мені, що цей кібрид збирається робити.

— Спершу розкажіть, чому Корд так сильно цікавиться Гіперіоном.

— Ми не знаємо цього напевно.

— Ну, тоді давайте ваші найкращі гіпотези.

Виконавча Директриса Сенату дістала билинку з рота і замислилася.

— Нам здається, Корд займається і справді неймовірним проектом, що дозволить їм прогнозувати... геть усе. Оперувати всіма змінними просторочасу та історії як квантами інформації, яку можна обробляти.

— Їхній проект Абсолютного Інтелекту, — недбало й байдуже кинула я, абсолютно свідома власної інтонації.

— Звідки тобі це відомо? — Тепер Ґледстон не змогла приховати свого шоку.

— Який стосунок цей проект має до Гіперіона?

— Точно ми не знаємо, — зітхнула Директриса. — Але нам відомо про аномалію на планеті, яку вони не спроможні факторизувати у своєму прогностичному аналізі. Ти знаєш про так звані Гробниці часу, які вважаються священними в Церкві Ктиря?

— Звісно. Їх на якийсь час закрили для туристів.

— Так. Через нещасливу пригоду з однією дослідницею кількадесят років тому. Наші науковці підтвердили, що антиентропійні поля навколо Гробниць — не просто захист від ерозійних явищ, як широко вважалося раніше.

— А що ж воно таке?

— Залишки поля... або сили... які, по суті, рухають Гробниці та їхній вміст назад у часі з далекого майбутнього.

— Вміст? — перепитала я. — Але ж Гробниці стоять порожні. Від часу їхнього відкриття.

— Зараз порожні, — парирувала Ґледстон. — Проте все говорить про те, що вони були... ще будуть заповненими... коли відкриються. У близькому майбутньому.

— Наскільки близькому? — витріщилася я на неї.

Вираз її темних очей залишався м'яким, але порух головою свідчив про непохитність.

— Я й без того тобі забагато розповіла, Брон. Тобі заборонено про це говорити деінде. Якщо виникне необхідність, твою мовчанку ми зможемо забезпечити.

Спантеличення мені довелося ховати, вибираючи травинку, яку я й собі збиралася погризти.

— Ну, гаразд. А що ж тоді ховають Гробниці? Іншопланетян? Бомби? Таємні хронокапсули зі зворотним ходом?

— Якби ми це знали, Брон, — легко посміхнулася Гледстон, — то випереджали би Корд, але ми відстаємо.

Посмішка зникла з її обличчя.

— Згідно з однією версією, Гробниці мають якесь відношення до війни в майбутньому. Можливо, це спроба звести майбутні порахунки, тасуючи карти минулого заново.

— Боже мій, так а війна кого і з ким?

— Нам потрібно повертатися назад, Брон, — знову розвела руками політик. — Скажеш мені тепер, якщо твоя ласка, що твій кібрид Кітса збирається робити?

Я втупилася собі під ноги, але знову підвела очі, щоби зустрітися ними із її зосередженим поглядом. Не можна вірити нікому, але плани Джонні були вже відомі ТехноКорду і Церкві Ктиря. Коли вже це тристороння гра, то, можливо, кожному варто знати, що є ще й інший її хороший учасник.

— Він збирається перенести всю свою свідомість у кібрида, — якось недолуго промовила я. — Збирається стати людиною, пан-Гледстон, а потім вирушити на Гіперіон. І я лечу з ним.

Виконавча директриса Сенату й Речі Спільної, голова виконавчої влади, у підпорядкуванні якої знаходилося майже двісті планет і мільярди населення, довго дивилася на мене. А потім проказала:

— То він планує потрапити на Гіперіон зорельотом храмовників із прочанами?

— Так.

— Ні, — заперечила Міна Гледстон.

— Що ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі те, що «Вічнозеленій секвої» буде заборонено покидати простір Гегемонії. Паломництво скасовано, поки Сенат не вирішить, що це в наших інтересах. — В її голосі дзвенів метал.

— Тоді ми з Джонні полетимо спін-зорельотом, — здвигнула плечима я. — Все одно, проща — для невдах.

— Ні, — наполягала Гледстон. — Поки що цивільного сполучення з Гіперіоном не буде.

Мене зачепило слово «цивільного».

— Війна?

Губи Директриси були щільно стулені. Вона кивнула.

— Більшість спін-зорельотів просто не встигнуть.

— Війна з... Вигнанцями?

— На першій стадії так. Але, Брон, поглянь на це як на спосіб пришвидшити розв'язання наших суперечностей із ТехноКордом. Ми або включимо систему Гіперіона в Мережу і захистимо її своїми військами, або віддамо його на поталу расі, яка зневажає ТехноКорд зі штучними інтелектами і не довіряє всім їм.

Я змовчала про те, що Джонні згадував, як ТехноКорд підтримує зв'язки з Вигнанцями, натомість сказала:

— Спосіб пришвидшити розв'язання суперечностей? Що ж, гаразд. Але хто маніпулює Вигнанцями й жене їх у наступ?

Ґледстон знову на мене поглянула. Якщо її обличчя в той момент і справді нагадувало Лінкольна зі Старої Землі, то цей Лінкольн був ще й яким затятим сучим сином.

— Час вертатися назад, Брон. Ти ж розумієш, наскільки важливо, щоб ця інформація нікуди не просочилася?

— Я розумію, що ви би мені нічого не розповіли, якби не мали на те причину. Я не знаю, до чиїх вух вам насправді потрібно її донести, але здогадуюся, що сама граю роль посланця, а не довіреної особи.

— Я би не радила недооцінювати нашої рішучості зберегти ці відомості під грифом «секретно», Брон.

Я розсміялася:

— Пані, я би не стала недооцінювати вашої рішучості в жодному питанні.

Міна Ґледстон знову запросила мене першою зробити крок у телепорт.


— Я знаю, як нам довідатися, що собі надумав Корд, — заявив мені Джонні, коли ми вдвох каталися Безкраїм Морем на глісері. — Але це небезпечно.

— Це не новина.

— Я не жартую. Але він підходить тільки в тому разі, якщо нам обом насправді вкрай важливо виявити причину страхів Корду через Гіперіон.

— Я за.

— Тоді нам знадобиться спец. Віртуоз-оперативник, котрий розбирається в базовій площині інфосфери. Розумний, але не настільки, щоби відмовитися від такої нагоди. Хтось, хто може поставити на карту все і при цьому зберегти таємницю в ім'я кіберпанківських вибриків.

Я вишкірилася у відповідь.

— Знайома я з одним таким.


Бі-Бі жив сам-один у дешевому помешканні в підніжжі дешевого хмаросяга у дешевому кварталі на ЦТК. Зате всі чотири кімнати його квартирки були нашпиговані якнайдорожчим устаткуванням та апаратурою. Останнє стандартне десятиріччя Бі-Бі витрачав більшу частину своєї зарплатні на ультрасучасні забавлянки кіберпанка.

Спочатку я заявила, що він нам потрібен для одної протизаконної штуки. Бі-Бі в свою чергу відповів, що як держслужбовець не може про таке навіть думати. А потім поцікавився, про що йдеться. Джонні заходився пояснювати. Бі-Бі подався вперед, і я вже бачила перевірений часом кіберпанківський блиск в його очах, знайомий мені ще зі студентських днів. Здавалося, він зараз тут і на місці почне вівісекцію Джонні, щоби розібратися, як працює кібрид. Після цього Джонні перейшов до найцікавішої частини, і простий блиск в очах Бі-Бі змінився зеленим огнем.

— Коли я знищу свою віртуальну персону штучного інтелекту, — говорив Джонні, — її переміщення в кібрида займе тільки пару наносекунд, і саме на цю мить ляже мій сектор захисту технокордівського периметра. Фаги системи безпеки не дадуть цій прогалині зяяти надто багато наносекунд, але за цей період...

— Вхід у сам Корд, — прошепотів Бі-Бі з палаючим ніби антикварний кінескоп поглядом.

— Це надзвичайно небезпечно, — наголосив Джонні. — Наскільки мені відомо, жодна людина ніколи не проникала на периферію Корду.

Бі-Бі пошкрябав верхню губу.

— Ходить легенда про Ковбоя Ґібсона[177], якому це вдалося ще до відділення ТехноКорду, — пробурмотів він. — Але в неї ніхто не вірить. А сам Ковбой зник.

— Навіть якщо вдасться проникнути, — вів далі Джонні, — часу на вхід може забракнути, якщо не рахувати самих інфокоординат.

— Фантастика, блядь, — прошепотів Бі-Бі, розвернувся до консолі і потягнувся до свого шунта. — Давай.

— Що, зараз? — вирвалося в мене. Здається, навіть Джонні трохи отетерів.

— А чого чекати? — Бі-Бі під'єднав шунт, усі входи в метакортекс, але деку поки що не чіпав[178]. — То ми робимо чи як?

Я сіла поруч із Джонні на канапці і взяла за руку. Його шкіра була прохолодна. Обличчя кібрида не виказувало жодних емоцій, але я могла уявити, що він відчуває перед моментом неминучого знищення власної особистості і попереднього досвіду. Навіть якщо йому вдасться перенести свідомість, то людина з персоною Джона Кітса вже не буде тим «Джонні».

Він має рацію. Навіщо чекати?

— Гаразд, — поцілувала я його. — Я зайду разом із Бі-Бі.

— Ні! — Джонні стиснув мою руку. — Ти нам нічим не зарадиш, а небезпека величезна.

Власний голос прозвучав у моїх вухах невблаганно, як у Міни Ґледстон:

— Можливо. Але я не можу просити Бі-Бі про таку послугу і водночас бути осторонь. Та й тебе самого я не лишу.

Я востаннє стисла його руку і сіла біля консолі Бі-Бі.

— Ну, і що мені, блін, з усім цим робити? Куди вмикатися?

* * *

Ви мали читати про всі ці кіберпанківські штуки. Ви все знаєте про страшну красу базової площини інфосфери, тривимірні магістралі з власними ландшафтами чорної криги, неоновими периметрами і флуоресцентними Дивними петлями, а ще — з мерехтливими хмаросягами блоків даних, що тягнуться до низьких хмар всюдисущної сущності Штінтів. Усе це я бачила в польоті, осідлавши частоту-носія Бі-Бі. Досвід на межі. Надто сильні враження. Просто моторошні. Я фактично чула від фагів-переростків системи безпеки їхні чорні погрози. Нюхом відчувала подих смерті від вірусів-гельмінтів, що ладналися завдати удару у відповідь навіть із-за крижаних екранів; на шкіру ніби тиснув гнів штучних інтелектів, які ширяли над нами (а ми сновигали, немов комашня під ногами слонів) — а ми ще ж нічого не вдіяли, просто летіли дозволеною магістраллю по каналу доступу, який нам намалював Бі-Бі, виконуючи якусь домашню роботу для свого Управління обміну даних і статистики.

На мені були входи-присмоки, через які я все спостерігала немовбито по чорно-білому телевізору, що «сніжив» перешкодами, зате Джонні з Бі-Бі переживали все в режимі повної голограми стимсиму.

Навіть не уявляю, як вони все це сприймали.

— Так, — промовив якимсь інфосферним відповідником шепоту Бі-Бі, — ми на місці.

— Де? — Все, що я бачила, — це нескінченний лабіринт яскравих огнів та ще виразніших тіней, десять тисяч міст, вишикуваних у чотирьох вимірах.

— Периферія ТехноКорду, — прошепотів Бі-Бі. — Тримайся-но. Вже майже час.

У цьому всесвіті, позбавленому всього фізичного, в мене-то й рук не було, щоби триматися за що-небудь, та я зосередилася на тінях форми сигналу, яким ми сюди дісталися, і вчепилася.

І тоді помер Джонні.

Колись мені довелося стати свідком ядерного вибуху. Будучи сенатором, батько одного разу взяв нас із мамою до Командного училища «Олімп» на показові виступи. Перед головною стравою, яку подавали військові, всю капсулу з глядачами телепортували у якийсь Богом забутий світ... здається, Армагаст... і спеціально для них взвод Сухопутних військ ЗСГ вистрілив по уявному супротивнику в якихось дев'яти кілометрах тактичним ядерним зарядом. І хоча капсула для глядачів була захищена поляризованим силовим полем десятого класу, а потужність ядерного вибуху складала всього п'ятдесят кілотонн, я ніколи не зможу забути хвилі, що розгойдувала вісімдесятитонну капсулу на роторах, фізичний шок від настільки яскравого випромінювання, що поляризоване поле перейшло в режим півночі, а в очах аж бриніли сльози від намагання світла потрапити всередину до нас.

Так от зараз було гірше. Ціла секція базової площини ніби спалахнула і колапсувала, змиваючи за собою навколишню реальність, яку тепер заступила цілковита чорнота.

— Тримайся! — ще раз вереснув Бі-Бі проти статичного шуму інфосфери, який ніби аж дряпав кістки, і нас одразу закрутило, завертіло, всмоктало у вакуум, наче комах в круговерть океану.

І якимсь неймовірним, неможливим способом крізь увесь цей виляск і грім до нас кинулися чорні панцирні фаги. Від одного Бі-Бі ухилився, а супроти інших звернув же їхні кислотні мембрани. Нас кудись тягнуло, звідки віяло холодом та чорнотою, страшнішими від будь-якої порожнечі в реальності.

— Ось! — крикнув Бі-Бі, й аналог його голосу майже потонув у буревії інфосфери, що тріщала по швах.

«Що ось?» — подумалося мені. І тут я все побачила. Тонкі жовтуваті брижі в турбулентності — геть ніби якийсь прапор на ураганному вітрі. Бі-Бі нас мчав уперед. Знайшов якусь свою хвилю, що котилася проти бурі, узгоджував координати, які проносилися повз нас так швидко, що я не встигала нічого помітити, і ось так на жовтому спектрі ми влетіли...

...куди влетіли? Завмерлі водограї феєрверків. Прозорі хребти даних, нескінченні глетчери ПЗУ-структур, ганглії доступу, що розросталися, ніби тріщини, залізні хмари напіврозумних бульбашок внутрішнього процесування, осяйні піраміди первинного коду, кожна під захистом озер чорної криги та орд чорнопульсних фагів.

— Чорт! — прошепотіла я, ні до кого конкретно не звертаючись.

Бі-Бі кинувся за жовтим спектром, усередину. І я відчула момент під'єднання, так наче хтось накинув нам масивну вагу.

— Є! — викрикнув Бі-Бі, але тут прогуркотіло щось сильніше та більше, ніж той вир, який нас і без того захопив і тягнув за собою. Звук не був схожий ні на клаксон, ні на сирену, але його тон поєднував у собі агресію та застереження.

Ми вибиралися. В іскристому хаосі я вже могла роздивитися непевну сіру стіну і якимсь чином зрозуміла, що то периферія. Вакуумний струмінь, що тягнув нас, тоншав, але все ще вів до пролому в стіні, схожого на щомиті дрібнішу чорну пляму. Ми вибиралися назовні.

Проте надто повільно.

Фаги напосіли з п'яти сторін. За дванадцять років роботи приватним детективом мене один раз підстрелили, двічі підрізали. Ламали не одне ребро. Але теперішній біль виявився сильнішим, ніж усі попередні, навіть якщо їх скласти докупи. Бі-Бі бився і дряпався назовні водночас.

Йому я помогала тільки криком. Я відчувала холодні пазури, що їх угородили в нас і тягнули донизу, у світло, шум та хаос. Бі-Бі використовував якусь програму, рецептуру або ж закляття, щоби давати нападникам раду. Але його зусиль не вистачало. Я відчувала, як трусяться від завданих ударів стіни нашого укриття, від ударів, завданих не безпосередньо по мені, а по зв'язку з аналогом матриці, тобто по Бі-Бі.

Ми падали назад. Нас на свій буксир взяли невблаганні сили. Аж раптом я відчула присутність Джонні — здавалося, що це ніби чиясь велика дужа рука підхопила нас, пронесла крізь стіну периферії у мить перед самісіньким закриттям чорної ляпки, що зруйнувало наш рятувальний шлях, обваливши на нього сталеві щелепи захисного рубежу.

Ми рухалися із неймовірною швидкістю по заторених магістралях і, ніби «емтешки» у валці чумацьких підвод, проминали кур'єрів інфосфери та інших аналогових спеців. А потім були ворота в повільний час, що в них аналоги оперативників вистрибували зі знерухомленого натовпу собі подібних якимсь карколомним чотиривимірним скоком, наче діти, котрі грають у довгу лозу.

На виході з матриці мене пройняв неминучий напад нудоти. Світло опалило сітківку. Справжнє світло. А потім нахлинув біль, і я впала на консоль та застогнала.

— Зберися, Брон, — Джонні (або той, хто за відчуттями був наче Джонні) спробував допомогти мені підвестись і поштовхав мене до дверей.

— Бі-Бі, — видихнула я.

— Ні.

Я розплющила зболені очі рівно настільки, щоби побачити розпластаного на консолі Бі-Бі Сурбрінгера. Його ковбойський капелюх звалився з голови та впав на підлогу. Голова Бі-Бі вибухнула, заляпавши майже весь пульт сірою та червоною речовинами. Із його розкритого рота вишумовувала біла піна. Очі ніби розплавилися.

Джонні підхопив мене і майже відірвав від підлоги.

— Мусимо йти, — прошепотів він. — Сюди можуть увірватися будь-якої хвилини.

Я заплющила очі і дозволила йому забрати мене з квартири.

* * *

Я прокинулася в тьмяному червоному світлі під звуки скрапування води. Від неізольованих оптоволоконних кабелів тхнуло каналізацією, пліснявою й озоном. Я розплющила одне око.

Ми знаходилися в низькому приміщенні, більше схожому на печеру, аніж кімнату, з проводкою, що зміїлася з розбитої стелі, баюрами води і вкритою слизом плиткою на підлозі. Джерело червоного світла знаходилося десь поза кімнатою, можливо, на вході до технологічної шахти або ж в автомеханічному тунелі. Я тихо заскиглила. Джонні був поруч на грубій ковдрі і підкотився до мене поближче. Все його обличчя вкривало якесь мастило впереміш із брудом. І на ньому красувався щонайменш один свіжий поріз.

— Де ми?

Він торкнувся до моєї щоки. Іншою рукою трохи пригорнув і допоміг сісти. Страхітливий інтер'єр постав під іншим кутом, і на якусь мить мені здалося, що я зараз блюватиму. Джонні допоміг напитися з пластикової склянки.

— Вулик «Утиль», — відповів Джонні.

Але навіть не прийшовши до тями, я про це вже здогадувалася. «Утиль» — найглибша шахта Луза, нейтральна смуга механічних тунелів та нелегальних копанок, де працює половина криміналітету та всякого іншого непотребу Мережі. Саме тут мене підстрелили пару років тому, а шрам від лазерного ножа і досі мене прикрашав над тазовою кісткою зліва.

Я підставила склянку, бо ще хотіла пити. Джонні сходив до металевого термоса, наточив води і повернувся назад. Понишпоривши рукою в кишені блузи та на паску, я раптом запанікувала, бо не знайшла батьківського автоматичного пістолета. Але тут його дістав Джонні і я розслабилася, взяла в нього посуд і спрагло осушила чашку.

— Бі-Бі? — спитала я зі скороминущим сподіванням, що мій спогад — не більше ніж моторошна галюцинація.

— Там був захист, якого жоден із нас не очікував, — заперечно похитав головою Джонні. — Бі-Бі вломився в систему бездоганно, але відбитися від омега-фагів ТехноКорду йому було не під силу. Зате відлуння битви чула половина оперативників базової площини інфосфери. Бі-Бі — вже легенда.

— Охрініти, значить, він — легенда? — розсміялася я, але це більше нагадувало схлипування. — Бі-Бі загинув. Ні за хрін собачий.

Джонні міцно мене пригортав.

— Він загинув не просто так. Він здійснив захоплення інформації і перед смертю передав мені дані.

Я спромоглася повністю вирівнятися, як сиділа, і поглянула на Джонні. Він здавався тим самим: ті самі очі, те саме волосся, той самий голос. Але щось змінилося набагато глибше. Став більш людським?

— Ти? Вдалося перенести свідомість? Ти тепер...

— Людина? — всміхнувся до мене Джон Кітс. — Так, Брон. Ну, або настільки наближений до цього стану, наскільки може бути хтось, викуваний у кузнях ТехноКорду.

— Але ти пам'ятаєш... мене... Бі-Бі... все, що сталося?

— Так. А ще, як уперше розгорнув томик із чепменівським перекладом Гомера[179]. Очі брата Тома, коли він спливав уночі кров'ю. Добрий голос Северна, коли я надто заслаб, щоби розтулити повіки і зустрітися з фатумом віч-на-віч. Нашу ніч на П'яцца-ді-Спанья, коли я торкався губ твоїх та уявляв, що то поруч щока Фанні. Пам'ятаю, Брон.

На якусь секунду мене це спантеличило, завдало болю, та коли він поклав долоню мені на щоку, нікого іншого між нами не було, і я все зрозуміла. Я заплющила очі.

— Чому ми тут? — прошепотіла я йому в сорочку.

— Телепортом користуватися було не можна. Техно-Корд миттєво би нас вистежив. Думав уже летіти в космопорт, але ти лишалася нетранспортабельною. Того обрав «Утиль».

Я впустила йому голову на плече.

— Тебе спробують убити.

— Так.

— Місцеві правоохоронці розшукують нас? Поліція Гегемонії? Транспортники?

— Ні, навряд чи. Поки що ми кинули виклик тільки двом бандам тітушок і декому з мешканців «Утилю».

Я розплющила очі.

— А що сталося з тітушками? — В Мережі існували і значно небезпечніші зарізяки та кілери, але з ними мені перетинатися не доводилося.

Джонні підняв пістолет мого батька і всміхнувся.

— Після Бі-Бі я нічого не пам'ятаю.

— Тебе зачепила реакція фагів. Ти могла ходити, але ми привертали забагато уваги на Анфіладі.

— Та я думаю. Розкажи, що дізнався Бі-Бі. Чому ТехноКорд одержимий Гіперіоном?

— Спершу поїж, — відказав Джонні. — Минуло понад двадцять вісім годин. — Під краплями води він перетнув кімнату в протилежний кінець і повернувся з термосумкою. Меню — типове частування фаната голоматографу: моментальної сушки клонована яловичина повторного розігріву, картопля, що ніколи не бачила справжнього ґрунту, і морква, більше схожа на якусь подобу глибоководних слимаків. Смачнішого обіду в мене у житті не було.


— Від початку свого існування ТехноКорд ділиться на три групи, — почав мову Джонні. — Консерватори, ортодоксальні штучні інтелекти, деякі з яких існують іще з часів Великої Помилки. І щонайменш один їхній представник самоусвідомився в Першу інформаційну епоху. Консерватори виступають за те, що між людством і Кордом необхідно підтримувати певний рівень симбіозу. І саме вони просувають проект Абсолютного Інтелекту як спосіб уникнути гарячкових рішень, затримати їх, поки не будуть факторизовані всі змінні. Протестанти — це сила, яка стоїть за відділенням ТехноКорду, який відокремився три сторіччя тому. Вони провели достовірні дослідження, які свідчать, що користь, яку штучні інтелекти можуть мати від людства уже в минулому, а відтак зараз воно становить загрозу ТехноКорду. Протестанти виступають за негайне і повне наше винищення.

— Винищення? — повторила я. І за мить уточнила: — І в них є для цього ресурси?

— Що стосується людства у Мережі, то так, — підтвердив Джонні. — Інтелекти ТехноКорду не тільки створюють інфраструктуру суспільства у Гегемонії, але вони необхідні абсолютно для всього: від розгортання Збройних сил і до підтримки систем запобігання аваріям в арсеналах ядерної і плазмової зброї.

— І ти знав про це, коли був... частиною Корду?

— Ні, — відповів Джонні. — Я ж бо псевдопоетичний кібрид і проект повернення до життя відомої особистості. Я був химерою, улюбленою забавкою, неповноцінною сутністю, якій дозволяли мандрувати в Мережі, так само як люди кожен день вигулюють хатніх тваринок. Я уявлення не мав про існування трьох фракцій поміж штучними інтелектами.

— Трьох фракцій, — нагадала я. — Хто третій? І який стосунок до цього має Гіперіон?

— Проміжну позицію між Консерваторами та Протестантами займають Абсолюти. Останні п'ять століть вони одержимі проектом побудови Абсолютного Інтелекту. Існування чи неіснування людства їх цікавить лише з огляду на те, як це можна застосувати в їхньому проекті. Аж до сьогодні вони відігравали роль посередника, союзників Консерваторів, тому що вважали, що експерименти з воскресіння на взірець Старої Землі необхідні для успішного завершення розробки Абсолютного Інтелекту.

Але не так давно проблема Гіперіона змусила Абсолютів фактично пристати на позиції Протестантів. З часу перших досліджень Гіперіона чотириста років тому його існування бентежить і спантеличує ТехноКорд. Адже стало зрозуміло, що так звані Гробниці часу — це артефакти, які існують з чужої волі і всупереч часу, бо створені щонайменше за десять тисяч років у майбутньому нашого всесвіту. Але значно важливішою причиною хвилювань стало те, що прогностичні формули ТехноКорду так і не змогли факторизувати змінну Гіперіона взагалі.

Брон, щоби осягнути це, ти повинна зрозуміти, наскільки сильно ТехноКорд покладається на прогнози. Навіть без потужностей Абсінту, штучним інтелектам відомі подробиці свого, людського та фізичного майбутнього принаймні на двісті років уперед із точністю 98,9995 %. Консультаційна рада штучних інтелектів при Речі Спільній з її туманними дельфійськими заявами[180], без яких люди навіть не можуть обійтися, — це жарт. ТехноКорд ділиться крихтами своїх знань із Гегемонією лише в тих випадках, коли це збігається з інтересами штучних інтелектів. Інколи це йде на руку Протестантам, інколи — Консерваторам, але завжди так, щоби догодити Абсолютам.

Гіперіон — це діра в усій прогностичній тканині, яка забезпечує існування ТехноКорду. Це ж оксюморон оксюморонів[181] — змінна, що не піддається факторизації. Схоже, що Гіперіон не кориться жодним законам фізики, історії, людської психології та науки прогнозування в штучних інтелектів, якою займається ТехноКорд.

У підсумку маємо два варіанти майбутнього (дві реальності, якщо хочеш). В одній бич із майбутнього, в якому панує ТехноКорд, — Ктир — невдовзі падає на Мережу та міжзоряне людство. Це ретроспективний перший удар Протестантів, що правлять Усесвітом на відстані кількох мільйонів років уперед. В іншій реальності навала Ктиря, майбутня міжзоряна війна та інші наслідки відкриття Гробниць часу — це удар крізь час, який першими завдають люди, остання, присмеркова звитяга Вигнанців, колишніх мешканців колоній та нечисленних громад, котрим пощастило втекти від заходів Протестантів зі знищення людства.

* * *

На плитку падали краплі води. Десь у близькому тунелі від кахлів та каменю відлунювала попереджувальна сирена механічного гальванокаутера. Я схилилася на стіну та прикипіла поглядом до Джонні.

— Міжзоряна війна, значить? — запитала я. — В обох сценаріях обов'язково наявна міжзоряна війна?

— Так. Її минути не вдасться.

— А можуть обидві фракції ТехноКорду помилятися?

— Ні. Події на Гіперіоні, звісно, відносно цього становлять проблему. Але руйнація Мережі та її околиць очевидна. Абсолюти використовують ці дані як основний аргумент при обговоренні наступного кроку еволюції Техно Корду.

— А що викрадені дані Бі-Бі говорять про нас, Джонні?

Джонні всміхнувся, торкнувся моєї руки, але не взяв її у свою.

— Якщо їм вірити, то я в той чи інший спосіб — складник невідомої величини Гіперіона. Їхній акт створення Кітса виявився таким собі котом у надзвичайно темному мішку. І тільки мій провал в ролі аналога Кітса дозволив Консерваторам зберегти мені життя. Коли я вирішив летіти на Гіперіон, Протестанти вбили мене з однозначним наміром покласти край існуванню мого штучного інтелекту, якщо цей кібрид таке повторно собі постановить.

— Але ж ти його постановив. І що сталося потім?

— Вони зазнали невдачі. У своїй безмежній зверхності ТехноКорд не врахував два моменти. По-перше, що я зважуся перенести всю свою свідомість у кібрида і таким чином змінити природу аналога Кітса. По-друге, що я піду до тебе.

До мене?!

— Так, Брон, — він узяв мене за руку. — Схоже, ти також складник невідомої величини Гіперіона.

Я похитала головою. Зрозумівши, що в мене над лівим вухом та за ним терпне шкіра, я підняла руку, шукаючи, напевно, рани від бою в інфосфері. Замість ушкоджень пальці намацали пластик гнізда нейрошунта.

Я вирвала іншу руку з долоні Джонні і, шокована, витріщилася на нього. Поки я була непритомна, він мене відкіборгував.

Джонні підніс угору обидві руки долонями до мене.

— Я мусив, Брон. Це може зіграти вирішальну роль у нашому з тобою виживанні.

— Гівно ти, сучий син, — трусила я кулаком. — Навіщо мені здався прямий інтерфейс, брехлива мерзото?

— Це не для Корду, — тихо промовив Джонні. — Для мене.

— Для тебе? — моя рука і кулак аж тремтіли від передчуття, як я йому заціджу по його вирощеній у пробірці пиці. — Тебе! — гарчала я. — Ти ж тепер людина, хіба забув?

— Так. Але деякі функції кібрида зберігаються. Пам'ятаєш, кілька днів тому я взяв тебе за руку і переніс одразу в базову площину інфосфери?

Я прошила його поглядом:

— Я туди більше ніколи не зайду.

— Звісно. І я також. Але в мене може виникнути потреба передати тобі великий обсяг інформації за дуже короткий проміжок часу. Тому вчора ввечері я прийшов із тобою до одного підпільного хірурга в «Утилі». Вона тобі імплантувала диск Шрена.

— Навіщо? — Петлі Шрена були крихітними, не більшими від нігтя на руці, і нечувано дорогими. Вони містили поле численних секторів ЦМД-пам'яті, кожен із яких здатний був уміщати незліченні біти інформації. Біологічні носії не в змозі ними скористатися, а тому їх використовували кур'єри. Одна людина таким чином у петлі Шрена здатна переносити цілі штучні інтелекти або планетарні інфосфери. Дідько, навіть собака міг це зробити.

— Навіщо? — ще раз повторила я, намагаючись зрозуміти, чи не стояло за Джонні ніяких сил, що хотіли би скористатися мною в ролі кур'єра. — Чому?

Він підсів ближче і взяв мій кулак у руку:

— Довірся мені, Брон.

Не думаю, що я комусь довіряла з того часу, як двадцять років тому батько розніс собі голову, а мама замкнулася в чистому егоїзмі власної схими. В усьому всесвіті причин довіряти Джонні просто не могло існувати.

Проте я повірила.

Розслабила кулак і взяла його за руку.

— Гаразд, — промовив Джонні. — Доїдай і будемо думати, як урятувати собі життя.


Зброя і наркота — два найдоступніші товари у вулику «Утиль». Залишки вражаючого стосу марок Джонні ми витратили на придбання першого.

Станом на 22:00 ми обоє вбралися в панцирі з армованого політитану. Джонні обрав собі дзеркальну каску типового тітушки, а я — армійську командирську маску з додатковими функціями. Масивні силові рукавиці яскраво червоного кольору в Джонні проти моїх осмотичних мітенок із смертоносним кроєм. Джонні озброївся контрабандним трофеєм із Брешії — пекельним батогом Вигнанця, а за пасок заткнув лазерний жезл. А я, крім батькового автоматичного пістолета, тепер ще могла похвалитися вогневою міні-установкою Штайнер-Джинна із демпфер-опорою на пояс. Вона повністю управлялася командами маски, тому обидві руки в мене були вільні для стрільби.

Ми з Джонні поглянули один на одного і заходилися хіхікати. Але насміявшись вволю, надовго замовкли.

— Ти впевнений, що наш оптимальний вибір — це храм Ктиря на Лузі? — втретє чи вчетверте поцікавилася я.

— Телепортуватися ми не можемо. В реєстрі Техно-Корд усе спише на технічні негаразди, а ми з тобою загинемо. Ми навіть ліфтом із нижніх поверхів не можемо скористатися. Доведеться шукати непідконтрольні сходи і підніматися ними всі сто двадцять поверхів. Найкраще — навпростець через Торгцентр на Анфіладі.

— Так, але чи впустять нас до себе храмові?

Джонні здвигнув плечима якимось абсолютно комашиним у бойовому панцирі рухом. У касці тітушки його голос лунав із металевими нотками.

— Вони єдині, кого цікавить наше виживання. І єдині, хто має досить політичної волі, аби відгородити нас від Гегемонії, поки ми шукатимемо спосіб дістатися Гіперіона.

Я підняла інтерактивний щиток маски.

— Міна Ґледстон мені заявила, що зорельотів із прочанами до Гіперіона більше не буде.

Дзеркальний чорний купол каски розважливо кивнув:

— Міна Ґледстон може йти нахрін. — Таким от коментарем розжився мій коханець і поет.

Я глибоко зітхнула і рушила до виходу з нашої ніші, нашої печери, нашого останнього сховку. Ззаду підійшов Джонні. Його броня торкнулася моєї броні.

— Готова, Брон?

Я кивнула, розвернула вогневу установку навколо її вісі і вже була зробила перший крок, коли Джонні спинив мене доторком.

— Я кохаю тебе, Брон.

Я ще раз неоковирно кивнула, забувши, що щиток моєї маски досі піднято і він міг бачити мої сльози.


Вулик не спить усі двадцять вісім годин на добу, але вже давно встановилася традиція, що Третя зміна найтихіша і найбезлюдніша. В нас би було більше шансів на пішохідних комунікаціях у годину-пік Першої зміни. Але якщо нас уже чекали тітушки з харцизами, то жертви серед цивільних були би страхітливими.

Понад три години ми піднімалися до ТЦ на Анфіладі, і не сходами, а нескінченною вервечкою механізованих коридорів, покинутих вертикалей, що стояли порожнем від часу луддитських заворушень[182] вісімдесят років тому і, нарешті, фінальним сходовим перегоном, який давно згнив на іржу. Ми вийшли в кур'єрський коридор, що менш ніж за кілометр виводив до храму Ктиря.

— Аж не віриться, що все пройшло як помащене, — прошепотіла я в інтерком.

— Можливо, вони збирають людей у космопорті та біля приватних телепорт-комплексів.

Ми рушили найбільш прикритим ходом до Анфілади, в тридцяти метрах під першим торговим рівнем та чотирьохстах нижче даху. Від храму Ктиря, розцяцькованої вільної споруди, нас тепер відділяло менше півкілометра. Кілька несвоєчасних покупців та бігунів підтюпцем тільки зиркнули на нас і одразу кинулися врозтіч. Навіть не сумніваюся, що правоохоронцям ТЦ вже все повідомили, але сумніваюся, що їх тут варто чекати найближчим часом.

З ліфтової шахти, волаючи та завиваючи, сипонула строката юрба вуличних харцизів. Озброєні пульс-ножами, ланцюгами та силовими рукавицями, вони заскочили Джонні зненацька. Він крутнувся і шмагнув по них жмутом світлових прицілів пекельного батога. Міні-установка захурчала, вирвавшись з моїх рук та бігаючи від цілі до цілі разом із моїм поглядом.

Банда сімох дітлахів із широко розплющеними очима різко пригальмувала, підняли руки і, не розвертаючись, позадкували назад у шахту. Більше ми їх не бачили.

Я глянула на Джонні. На мене подивилося чорне дзеркало. Сміятися ніхто не думав.

Ми перебігли дорогу в напрямку північного торгового ряду. Кілька пішоходів прожогом заскочило у відкриті крамниці. Лишалося менше сотні метрів до сходів, що вели у храм. В армійських навушниках я майже чула власне серцебиття. П'ятдесят метрів. Ніби на заклик, спостерігати за нашим наближенням із десятиметрових дверей вийшов якийсь тамтешній причетник або священик. Тридцять метрів. Якщо нас хтось збирався переймати, то вони вже мали би це зробити.

Я розвернулася до Джонні, і цієї ж миті щонайменше двадцять променів і вдвічі менше пострілів полетіло-пролунало в наш бік. Спрацював зовнішній шар динамічного захисту політитанової броні і вибухнув назустріч вражаючим елементам, поглинувши та відбивши їхню енергію. Наступний дзеркальний шар відбив променеву зброю. У більшості випадків.

Сила удару збила Джонні з ніг. Я припала на одне коліно і дозволила вогневій міні-установці потренуватися на джерелі лазерів.

Десятий поверх житлової стіни Вулика. Захисний щиток маски потьмянішав. Панцир вигорав парою-рефлектором. Міні-установка працювала зі звуком бензопили, який можна почути в історичних голодраматичних картинах. На десятому поверсі разом із п'ятиметровою секцією балкона обвалилася вся стіна у хмарі вибухових стріл-флешет та бронебійних набоїв.

Ззаду в мене влучило три важкі кулі.

Падаючи, я підставила долоні, зупинила установку і розвернулася. Щонайменше по десятку сиділо на кожному рівні — всі нападники рухалися в точній бойовій хореографії. Джонні спромігся підвестися на коліна і тепер шмагав пекельним батогом, здіймаючи веселки його синхронними світлоспалахами та пробиваючись крізь пружні поля захисту.

Один із атакувальників спалахнув на бігу, коли магазинна вітрина за ним розплавилася на рідке скло та заляпала Анфіладу в радіусі п'ятнадцяти метрів. Іще двоє намагалися перескочити перила свого поверху, але чергою з міні-установки я їх відігнала назад.

Звідкись із-під швелерів опустився відкритий екраноліт, чиї ротори натужно працювали, поки він закладав віраж навколо пілонів. Навколо нас із Джонні бетонне покриття тріснуло від залпів ракет. Вітрини вивергнули мільярди скалок, якими нас накрило з головою. Я зиркнула, двічі кліпнула, прицілилася і натисла віртуальну гашетку. Екраноліт заточився кудись убік, врізався в ескалатор, на якому зіщулилася дюжина цивільних, і рухнув громаддям покорченого металу із боєкомплектом, який вже почав рватися. Я бачила, як один із покупців вистрибнув на дно Вулика, що знаходилося у вісімдесяти метрах нижче.

— Ліворуч! — на когерентній хвилі інтеркому пролунав викрик Джонні.

Четверо у бойових обладунках злетіли із верхнього рівня на реактивних ранцях. Полімеризована броня-хамелеон чимдуж намагалася підлаштуватись під мінливий фон, але змогла тільки перетворити кожну з постатей на мерехтливий калейдоскоп відображень. Одна з них таки пробралася ближче радіуса враження міні-установки, щоби покінчити зі мною. А три інші напосіли на Джонні.

Він нападав із пульс-ножем, у стилі кучильєро із гетто[183]. Я йому дозволила вдарити себе в бронь руки, знаючи, що лезо дістане до тіла, але мені була необхідна зайва секунда. І я її отримала. Чоловіка я порішила гострим краєм мітенки, а вогнем із міні-установки присадила трьох бандитів, котрі обложили Джонні.

Їхні панцирі зашкарубли, а тому чергою зі Штайнер-Джинна я їх просто змела, немов двірник змиває сміття на тротуарі струменем води зі шланга. І тільки один із них спромігся звестися на ноги, перш ніж я їх усіх позбивала геть із карнизу цього рівня.

Джонні знову лежав на землі. Від його нагрудника лишились тільки поплавлені фрагменти. Я відчувала запах горілої плоті, але смертельних ран ніде не було видно. Припадаючи до плит тротуару, я підняла його.

— Покинь мене, Брон. Сходи! — зв'язок по інтеркому переривався.

— Відчепись нафіг, — відповіла я, намагаючись обхопити його лівою рукою так, щоби потім не впустити і водночас звільнити простір для вільного обертання міні-установки. — Поки що я на зарплаті твого охоронця.

У нас цілили снайпери з обох стін Вулика, зі швелерів під його дахом і торгових поверхів трохи вище нас. На хідниках я нарахувала щонайменше двадцять тіл, половина трупів належала яскраво вдягнутим цивільним. Електропідсилювач на лівій із поножів заїдав. Тому на прямих ногах я незграбно прочовгала ще метрів десять у напрямку храмових сходів. Нагорі вже стояло кілька священнослужителів культу Ктиря, абсолютно не зважаючи на перестрілку з усіх сторін.

— Згори!

Крутнулася, прицілилася та вистрілила я одночасно, при цьому почула, як спорожнів магазин установки, і розгледіла, як другий екраноліт випускає свої ракети. А вже наступної миті світ розбився на тисячу шматочків болю, випадкових металевих уламків та рваних ран. Джонні важко упав долі, і я повалилася згори на нього, намагаючись прикрити його незахищене тіло своєю бронею.

Ракети здетонували одночасно, кілька в повітрі і мінімум дві — на землі. Нас із Джонні підкинуло вгору вибуховою хвилею і віднесло метрів на п'ятнадцять-двадцять роздовбаним тротуаром. Добре. Метал вулиці і її залізобетонна пішохідна частина, де ми щойно знаходилися, горіла, вкрившись бульбашками, провисла та загуркотіла в провалля на охоплений вогнем тротуар під нею. Таким чином утворився природний рів, що відділяв нас від більшості сухопутних нападників.

Я підвелася, скинула непотрібну тепер установку та непотрібну тепер «розвантажку», марні рештки свого обладунку і підняла Джонні обома руками. Його каску зірвало, і обличчя виглядало надзвичайно червоним. Кров точилася з двох десятків пробоїн у панцирі. Праву руку і ліву ступню йому відірвало. Я розвернулася і потягла його сходами вгору до храму Ктиря.

Над Анфіладою завивали сирени та носилися екранольоти служби безпеки. Тітушки з верхніх поверхів та дальньої сторони тротуару розбіглися по укриттях. Двоє спецпризначенців, які прилетіли на реактивних ранцях, побігли за мною. Я не озиралася. Кожного разу мені доводилося витягати на наступну сходинку неробочу ногу, яка ще й не гнулася. Я знала, що в мене серйозні опіки на спині та боку, і по всьому тілу розкидані осколки шрапнелі.

Над сходами ухали й кружляли екранольоти, але сісти на них не наважувалися. По всьому Торгцентру і над ним чулися постріли. А ззаду швидко гупали підкуті металом черевики моїх переслідувачів. Я подолала ще три сходинки. Лишалося ще двадцять — неймовірно велика відстань, і за всім цим згори вже спостерігав єпископ в оточенні сотні священиків із храму.

Я подужала ще один крок і глянула на Джонні. Одне око було розплющене й уважно дивилося на мене. Інше набрякло, його заліпила кров.

— Усе гаразд, — прошепотіла я, вперше зрозумівши, що вже й сама без шолома й маски. — Усе гаразд. Ми майже добралися. — І зробила ще один крок.

Шлях мені перегородили двоє чоловіків у лискучих чорних бойових панцирах. Захисні щитки зі шрамами кутомірів були підняті, а за ними виднілися обличчя з дуже суворим виразом.

— Поклади його на землю, курво, і, можливо, ми тебе залишимо в живих.

Я втомлено кивнула, надто втомлено для наступного кроку або будь-чого іншого, крім того, щоби стояти на місці і тримати його в обох руках. Кров Джонні крапала на білий камінь.

— Повторюю, поклади того сучого сина на землю...

Я застрелила обох, одного в ліве око, іншого — в праве, навіть не піднявши пістолета, який тримала під тілом Джонні.

Ті двоє попадали. Я спромоглася на ще один крок, а потім на ще один. Трохи перепочила і піднесла ногу для наступного.

На сходах угорі товариство в чорних і червоних мантіях розступилося. Двері були дуже високими і дуже темними. Я не озиралася, але чула шум великого натовпу позаду на Анфіладі. Коли я переступила поріг, занурюючись у сутінь, поруч зі мною ішов єпископ.

Я поклала Джонні на прохолодну підлогу. Навколо шелестіли мантії. Де змогла, я вивільнилася від решток обладунку і взялася за панцир Джонні. В кількох місцях він спікся із тілом. Я торкнулася його обгорілої щоки своєю цілою рукою.

— Пробач...

Його голова ледве поворухнулася, і він розплющив одне око. Підняв голу ліву руку, щоби торкнутися моєї щоки, волосся, потилиці.

— Фанні...

Я відчула, що тієї миті він же й помер. А ще — приплив, коли він пальцями намацав нейрошунт, світло-білий приплив, коли все, що було чи буде Джоном Кітсом, ввірвалося в петлю Шрена, майже-майже як оргазм, коли він був у мені двома ночами раніше. Приплив, тремор і раптове тепло із подальшим затишшям, з відлунням відповідних відчуттів.

Я опустила його на підлогу і дозволила причетникам забрати тіло, щоби вони показали його юрбі, представникам влади і тим, хто чекав на інформацію.

Я дозволила їм забрати себе.


Два тижні я провалялася в реабілітаційних яслах при храмі Ктиря. Опіки загоїли, шрами усунули, чужорідний метал вийняли, шкіру трансплантували, м'язи відростили, нерви відновили. Але мені все ще болить.

Усім стало байдуже до мене, крім священнослужителів Ктиря. ТехноКорд пересвідчився, що Джонні мертвий, що його особистість ніде не проявлялася, що кібрид був мертвий.

Органи влади взяли в мене заяву, анулювали ліцензію та замели всі інші сліди, як могли. Преса Мережі розповіла про битву між бандами з дна Вулика «Утиль», що спалахнула в Торгово-розважальному центрі Анфілади, в якій загинуло чимало злочинців та невинних очевидців. Органи охорони правопорядку все взяли під контроль.

За тиждень до звістки про те, що Гегемонія дозволила політ «Іґґдрасіля» з прочанами на Гіперіон, у зону бойових дій, я скористалася храмовим телепортом, щоби дістатися Ренесанс-Вектора, де цілу годину просиділа в архіві.

Документи були запечатані в герметичній упаковці, так що доторкнутися до них не пощастило. Почерк належав Джонні. Я вже його бачила раніше. Пергамент пожовтів і кришився від часу. Збереглося два уривки. У першому йшлося:


День проминув, а з нимі всі його розкоші:

М'яке тремтіння рук, ще м'якші перса, слів

Притишеність, і шепт, і очі, з небом схожі,

І стан довершений, що з хвилювання млів.

Зів'яла квітка-брость, що стільки втіх таїла!

Де ж та краса тепер? Немаєй не шукай:

Пішла від рук моїх, пожовкла, відлетіла,

Пропала й тиха річ, тепло, горіння, рай

Все зникло з вечором, сховалося в смеркання,

Коли святковий день або святкова ніч

Пахущим пологом закритого Кохання

Згущає сутінки для потаємних стріч, —

Мені ж дарує сон за те, що я канони

Йому весь день читав, за піст мій і поклони.[184]


У другому фрагменті по грубілому паперу літав розмашистий почерк, ніби слова були записані в нотатнику поквапно:


Оця рука, жива й гаряча, здатна

До стиску дужого, якби схолола

В безмовності могили крижаній,

Ввижалася б щодня тобі й проймала

Тебе морозом уночій ти б радо

Всю серця кров дала, щоб знов червоне

У мене в жилах потекло життя

І заспокоїлось твоє сумління.

Дивися жось вона, я простягаю

Її до тебе.[185]


Я вагітна. Гадаю, Джонні про це знав. Але не впевнена.

Я вагітна аж двічі. Перший раз — дитиною Джонні. А вдруге — пам'яттю петлі Шрена. Не знаю, чи вони якось пов'язані між собою. До народження дитини ще багато місяців, а до зустрічі із Ктирем — лише кілька днів.

Але я згадую ті хвилини, які збігли між миттю, коли в мене забрали понівечене тіло Джонні, щоби показати його натовпу, та моментом, коли мене відвели в лазарет. У темряві навколо стояли сотні священиків, причетників, екзорцистів, служок та вірян... і всі вони як один у червоному присмерку під статуєю Ктиря, що без угаву крутилася, зачали речитатив. І їхні голоси відлунювали під готичними склепіннями. І наспівували вони про щось на кшталт:


БЛАГОСЛОВЕННА БУДЬ,

БЛАГОСЛОВЕННА БУДЬ,

МАТИ НАШОГО СПАСІННЯ,

БЛАГОСЛОВЕННА БУДЬ,

ОРУДО НАШОЇ СПОКУТИ,

БЛАГОСЛОВЕННА БУДЬ,

НЕВІСТО НАШОГО СВІТУ,

БЛАГОСЛОВЕННА БУДЬ.


Я була вся в ранах, у мене був шок. Тоді я нічогісінько не второпала. Не розумію цього я і зараз.

Але я знаю, що коли настане час і прийде Ктир, ми з Джонні зустрінемо його разом.


Давно опустилася ніч. Гондола канатки піднімалася між зорями й льодом. Усе товариство сиділо тихо, так що чути було, як порипує кабель.

Трохи згодом Лінар Гойт заявив Брон Ламії:

— То в тебе теж хрестоформа.

Ламія поглянула на священика.

До жінки нахилився полковник Кассад:

— Гадаєте, Гет Мастін і був тим храмовником, із яким спілкувався Джонні?

— Можливо. Я так і не дізналася цього.

— Це ви вбили Мастіна? — навіть не змигнувши, спитав військовик.

— Ні.

Мартін Силен потягнувся і позіхнув.

— У нас іще кілька годин до світанку, — промовив він..— У когось є в планах поспати?

Кивнуло декілька голів.

— Я залишуся на чатах, — сказав Федман Кассад.

— Я вам складу компанію, — відгукнувся Консул.

— А я вам підігрію каву, — заявила Брон Ламія.

Поки решта спала, а немовля Рахіль тихо кувікала вві сні, інші троє сиділи біля вікон та дивилися на холодні і далекі зірки, що яріли у високогірній ночі.

Загрузка...