Гіперіон

У столиці Гіперіона, місті Кітс, був теплий, дощовий день, і навіть коли з неба припинило лити, паволока хмар усе одно тяжко і повільно сунула над ним, впорскуючи в повітря запахи морської солі. У двадцятьох кілометрах на захід був океан. А вже надвечір під вигоряння сірого дня у сірих сутінках парний акустичний удар[51] струснув будинки й одбився луною від самітної гори-скульптури на півдні. Угорі замрів біло-синій підсвіт. За півхвилини запону хмар продер корабель ебенової барви, що акуратно спустився на хвості термоядерного полум'я, блимаючи навігаційними вогнями червоного й зеленого кольорів на тлі сірого неба.

На одній тисячі метрів у корабля ввімкнулися посадкові маячки, і три когерентні промені світла з космопорту, розташованого на північ від міста, підхопили їхній сигнал і, по-хазяйськи припрошуючи, взяли зореліт у триногий рубіновий замок. На висоті в триста метрів корабель завис і плавно сковзнув убік, наче пивний кухоль по вологій стільниці шинквасу в барі, невагомо вмостившись у вже підготованій до його прийому шахті.

Усередині зореліт потрапив під душ високого тиску, струмені якого обмили все укриття та основу корабля. Здійнялася справжня стіна пари, яка, заплутавшись у завісі мжички, посунула далі бетонними плитами летовища. Коли потоки води вщухли, з усіх звуків навколо лишився тільки шепіт дощу і спорадичні скрипи та потріскування охолоджуваного корпусу зорельота.

У двадцятьох метрах над стіною довкруг шахти з'явився телескопічний балкон, що витягнувся із носової частини корабля. На нього вийшли п'ять постатей.

— Дякую, пане, що підкинули, — проказав Консулові полковник Кассад.

Консул кивнув і сперся на перила, вдихаючи свіже повітря на повні груди. На його плечах та бровах лягло намисто з дощинок.

Сол Вайнтрауб дістав немовля з крісла-переноски. Якісь зміни атмосферного тиску, температури, запахів або рух, шум чи все нараз толокою розбудило її, і мала зайшлася плачем. Вайнтрауб підкинув її у руках, затуркотів до неї, але плач тільки посилився.

— Доречний коментар стосовно нашого прибуття, — відмітив Мартін Силен. Поет убрався в довгий пурпуровий плащ і червоний берет, заломлений до правого плеча. Дідуган відсьорбнув із винного келиха, який приніс із вітальні. — Катзна-що і збоку бантик, як же тут усе помінялося!

Консул, який не був на Гіперіоні всього вісім років, не міг не погодитися. Коли він жив у Кітсі, місто від космопорту відділяло добрячих дев'ять кілометрів. Зараз же по всьому периметру злітне поле оточили халабуди, намети і неасфальтовані вулички. За його пам'яті до крихітного космопорту залітав хіба що єдиний корабель на тиждень, а зараз тільки в його полі зору перебувало більше двадцяти космічних апаратів. Невеличку адмінбудівлю та митницю змінила величезна корпусна споруда, а ген далі на заході, де зараз похапцем розширювали летовище, з'явилися дюжина нових пускових шахт і розмітка для посадки спускових катерів. Увесь його обшир тепер захаращували десятки вкритих камуфляжними сітками модулів, які, на переконання Консула, могли слугувати абсолютно будь-чим: від диспетчерських станцій і до казарм. У далекому краю апарелі злітно-посадкової смуги один із таких боксів вищирився в небо цілим лісом екзотичних антен.

— Прогрес, — буркнув дипломат.

— Війна, — поправив його полковник.

— Та це ж люди, — махнула рукою в напрямку головних південних воріт Ламія, туди, де одноманітний прибій бляклих бурих кольорів мовчазною хвилею бився об зовнішню загорожу та фіолетове поле-стримувач.

— Боже мій, — ахнув Консул, — ви маєте рацію.

Кассад дістав бінокль, і вони всі разом, по черзі роздивлялися тисячі постатей, які торгали дротяний паркан і тиснули на поле, що їх відштовхувало.

— Хто це? — і далі питала Ламія. — Чого їм треба? — Навіть із відстані півкілометра бездумна воля натовпу бентежила. У межах периметру виднілися чорні обриси вартових із числа Десантного корпусу Збройних сил. Консулові спало на думку, що клапоть сирої землі між дротяною огорожею, полем-стримувачем і десантниками майже напевно говорив про міни, зону враження смертепроменями або все одним гамузом.

— Вирватися хочуть, — пояснив Кассад.

Але ще до того, як відгукнувся полковник, Консул уже зрозумів, що міські кишла навколо космопорту та юрба біля його воріт неминучі. Населення Гіперіона готове його покинути. Певно, щораз як на полі сідав новий корабель, до воріт космодрому підступав цей мовчазний людський вал.

— Ну, я знаю принаймні одного, хто лишиться, — відгукнувся захмелілий Мартін Силен і тицьнув рукою в напрямку низьких гір за рікою на півдні. — Сумний Слізливий Самодержець Вільям, упокой Господи його грішну душу. — Крізь мряку і все густіше надвечір'я скульптурний лик Сумного Короля Біллі ледве проглядав. — Я знавав його, Гораціо[52]. Мастак на невгавні жарти. І жодного смішного. Кізяк непутящий. Так, Гораціо.

Сол Вайнтрауб відійшов під прикриття корабельного відсіку, аби врятувати немовля віді мжички, а бесіду — від її плачу. Він тицьнув пальцем:

— Хтось їде.

Вологою бетонкою до них наближався автомобіль у пасивному полімерному камуфляжі та військова «емтешка» з додатковими повітронагнітачами, які дозволяли їй триматися на льоту у слабкому магнітному полі Гіперіона.

Мартін Силен не міг одвести погляду від невблаганного лику Сумного Короля Біллі і ледве чутно собі під носа бурмотів:

Масажуючи обличчя обома руками, на балкон вийшов отець Гойт. Із широко розплющеними очима та неуважним поглядом він був схожий на дитину, яка щойно прокинулася:

— Ми вже на місці?

— Так точно, трясця їхній матері. — Мартін Силен повернув бінокль полковникові. — Ходімте вниз, привітаємося із жандармами.

Справити враження на юного лейтенанта-десантника делегація, схоже, не змогла навіть після того, як він проскандував пластину-допуск Гета Мастіна, яку йому видав сам командувач експедиційного корпусу. Лейтенант неквапом зчитував інформацію із візових чипів, тримаючи гостей під дощиком, вряди-годи випльовуючи зверхні коментарі, якими часто тішаться такі от хлопчики на побігеньках, коли дориваються хай до якої незначної, та все ж таки влади. Аж раптом він добрався до чипа Федмана Кассада і підвів на нього погляд переляканого горностая:

— Полковнику Кассад?

— У відставці, — підтвердив той.

— Пробачте, полковнику, — затинаючись через слово, пробелькотів лейтенант, коли дерев'яними пальцями віддавав візи пілігримам назад. — Я навіть не уявляв, що в складі делегації можете бути ви. Тобто... ну, капітан тільки сказав... я маю на увазі... полковнику, мій дядько воював під вашим командуванням на Брешії. Я маю на увазі... пробачте, полковнику. Якщо я чи мої люди можуть якось допомогти...

— Вільно, лейтенанте, — урвав його Кассад. — Ми можемо розраховувати на який-небудь транспорт до міста?

— Е-е-е... ну, полковнику... — Юний десантник пошкрябав підборіддя і раптом згадав, що він у касці. — Так, полковнику. Але є проблема із натовпом, інколи вони сильно дошкуляють, а кляті «емтешки» ніхріна не тягнуть на цій... пробачте, полковнику. Розумієте, наземний транспорт відведений тільки під транспортні перевезення, а перші екранольоти вирушатимуть із бази не раніше двадцять другої нуль-нуль. Але я з радістю поставлю вашу делегацію у список на...

— Одну хвилинку, — втрутився Консул. За десять метрів від товариства приземлився побитий часом пасажирський екраноліт із золотим геодезичним куполом Гегемонії на захисному бортику. Із апарата вискочив високий худий чоловік.

— Тео! — гукнув його Консул. Обоє рушили назустріч один одному, почали тиснути руки, але потім просто обійнялися.

— Чорти б тебе забрали, — проказав Консул, — ти в чудовій формі, Тео.

Це була правда. Колишній помічник нагнав років шість за цей час, але досі міг покозиряти своїм хлопчачим усміхом, тонкими рисами обличчя і густою рудою чуприною, яка приваблювала всіх незаміжніх жінок (і навіть кількох заміжніх), що працювали у консульстві. Його сором'язливість — яка завжди була слабкою стороною Тео Лейна — зараз виказували цілковито зайві спроби постійно підправляти архаїчні окуляри в роговій оправі — єдину річ, до якої він лишався небайдужий.

— Добре, що ви повернулися, — проказав Тео.

Консул повернувся, щоби представити своїх супутників, і несподівано завмер.

— Господи, — ніби вибачався він, — ти ж тепер консул. Вибач, Тео. Я геть про це не подумав.

Тео Лейн усміхнувся і поправив окуляри на носі:

— Нічого страшного. Взагалі-то, я вже не консул. Останні кілька місяців я офіційно виконую обов'язки генерал-губернатора. Рада самоуправління нарешті відправила запит (і вже одержала на нього позитивну відповідь) про надання формального статусу колонії. Так що ласкаво просимо у найновіший світ Гегемонії.

Консул подивився на свого колишнього протеже і ще раз пригорнув його:

— Мої вітання, Ваша честь!

Тео вишкірився і зиркнув на небо.

— Незабаром литиме як із відра. Сідайте, мабуть, до мене в екраноліт. Я вас доправлю у Кітс.

Новий генерал-губернатор посміхнувся до юного десантника:

— Лейтенанте?

— Слухаю, Ваша честь? — виструнчився і гаркнув у відповідь офіцер.

— Ви не могли би наказати своїм людям допомогти перенести багаж цих людей, якщо ваша ласка? А то нам усім геть не хочеться мокнути під дощем.

Екраноліт летів понад шосе у південному напрямку, неухильно тримаючись на висоті шістдесят метрів. Консул зайняв переднє місце пасажира, позаду решта його товаришів розвалилася в плинопінних кріслах із відкидними спинками. Мартін Силен та отець Гойт, здавалося, спали, а немовля Вайнтрауба припинило плач, віддавши перевагу гумовій пляшечці із синтетичним грудним молоком.

— Тепер усе не так, — промовив Консул, притулившись щокою до забризканого дощем ліхтаря екранольота.

Тисячі халуп та халабуд розпорошилися по узгір'ях та байраках уздовж трикілометрової траси до передмістя. Під мокрими брезентовими тентами займалися вогники багать, і Консул спостерігав, як забрьохані болотом постаті ходять між забрьоханою парусиною наметів. Обабіч старої автостради на космопорт виріс чималий паркан, та й сама дорога стала ширшою і якіснішою. В обох напрямках обома її смугами мляво сунули вантажівки та судна на повітряних подушках. Транспорт переважно весь був військовим, про що говорила його зелена фарба або неактивний камуфляжний полімер. А вогні Кітса, що вже мерехтіли попереду, здавалося, примножилися і зайняли нові ділянки над річкою та у горах.

— Три мільйони, — підказав Тео, ніби зазирнув у думки колишнього начальника. — Щонайменше, три мільйони. І з кожним днем їх усе більше.

Консул витріщився у відповідь:

— Коли я відлітав, то на всій планеті було заледве чотири з половиною мільйони людей.

— Вони нікуди не ділися, — розтлумачив новий генерал-губернатор. — Просто всі тепер ломляться у Кітс, щоби сісти на корабель і світ за очі податися звідси. Дехто чекає, поки збудують телепорт, але більшість не вірить, що військові встигнуть. Усі бояться.

— Вигнанців?

— Їх також, — кивнув Тео. — Але в основному, Ктиря.

Консул відвернувся від холодного скла.

— То він тепер заходить на південь від хребта Вуздечки?

— Він повсюди, — невесело розсміявся Тео. — Або вони. Більшість переконана, що їх десятки і сотні. Смерті з вини Ктиря фіксують на всіх трьох континентах. Повсюди, за винятком Кітса, деяких частин узбережжя Гриви та пари великих міст, як-от Ендіміон.

— Багато випадків? — Насправді, знати Консулові не хотілося.

— Мінімум двадцять тисяч загиблих та зниклих безвісти, — відказав Тео. — Багато травмованих, але ж це не Ктир, правда? — пролунав сухий смішок. — Ктир не просто травмує людей, еге ж? Це люди випадково стріляють одне в одного, падають зі сходів, кидаються в паніці у відчинені вікна, гинуть під час тисняви. Це сучий хаос.

За одинадцять років роботи пліч-о-пліч Консул жодного разу не чув, щоб із вуст Тео Лейна зірвалася хоч яка лайка.

— Збройні сили помагають? — поцікавився він. — Це вони відлякують Ктиря від великих міст?

— Збройні сили і пальцем за цей час не поворухнули, — похитав головою Тео. — Хіба що тримають натовп під контролем. Десантура багато з себе корчить. Нібито взяли під повний контроль роботу космопорту і гавань у Порт-P., а позмагатися із Ктирем навіть не намагалися. Вони чекають на бої з Вигнанцями.

— Самооборона? — питав далі Консул, хоча знав, що слабенько підготовані ополченці майже ні на що б не згодилися.

— Утрати в живій силі самооборони складають вісім тисяч, як мінімум. Генерал Брекстон водив свою «Третю ударну» вгору по Річковій дорозі, аби «дати гідну відсіч і завдати поразку Ктиреві прямо в його лігві». Більше ми про них нічого не чули.

— Це такий жарт? — не повірив другові Консул, але погляд в очах співбесідника був промовистим: не жарт. — Тео, — почав він свіжу думку, — звідки ж у тебе взявся час зустріти нас у космопорту?

— Нізвідки, — відповів генерал-губернатор і глянув назад. Решта спали або виснажено розглядали пейзажі за вікном. — Нам потрібно поговорити. Я хочу вас розрадити від подорожі.

Консул замотав головою, але Тео міцно схопив його за руку.

— Чорт, та послухайте ж мене. Я знаю, наскільки складно вам було сюди повертатися після... після всього, що сталося, але трясця, не можна так усе взяти і покинути без жодної на те причини. Киньте цю кляту прощу. Лишайтеся в Кітсі.

— Я не можу... — почав був Консул.

— Та послухайте ж мене, — вимагав Тео. — Причина номер один: ви найкращий дипломат і кризовий менеджер, якого я знаю. Нам потрібні ваші вміння.

— Це не має...

— Помовчте хоч хвилинку! Причина номер два: ви з іншими і за дві сотні ке-ме не підійдете до Гробниць часу. Минули вже старі ваші часи, коли бісові самогубці могли дістатися туди і ще якийсь тиждень там потинятися, можливо, навіть передумати і вернутися назад. Ктир розходився не на жарт. Він як пошесть.

— Я розумію, але...

— Причина номер три: ви потрібні мені. Я благав Центр Тау Кита відправити мені когось на допомогу, і коли дізнався, що це будете ви, то... дідько, та я тільки завдяки цьому і протримався тут два роки.

Консул, не розуміючи, похитав головою.

Тео повернув до центру міста. Апарат завис, а Тео відірвав погляд від приладів і поглянув прямо в очі Консула:

— Я хочу, щоб ви перебрали на себе посаду генерал-губернатора. Сенат не втручатиметься. Ну, може, Ґледстон буде проти, але поки вона дізнається, то буде вже пізно.

Консул почувався, наче йому загилили в сонячне сплетіння. Він дивився кудись удалечінь, у лабіринти вузьких вуличок та похилених будинків — це був Джектаун, Старе Місто. Коли він урешті підібрав слова, то проказав:

— Не можу, Тео.

— Слухайте, якщо ви...

— Ні. Я справді не можу. Я нічим би насправді не зарадив, якби прийняв твою пропозицію. Але насправді, все значно простіше: я не можу. Я мушу продовжувати цю прощу.

Тео поправив окуляри і глянув поперед себе.

— Послухай, Тео. Ти — найздібніший і найкомпетентніший спеціаліст у закордонних справах, з яким мені доводилося будь-коли працювати. А я вже вісім років, як відійшов від справ. Гадаю...

— Вам, напевно, потрібно до храму Ктиря? — перебив його Тео, стримано кивнувши.

— Так.

Екраноліт зробив коло і приземлився. Консул замислено витріщався в нікуди. Коли піднялися і сховались складні двері апарата, Сол Вайнтрауб проказав:

— Святий Боже...

Товариство вилізло з екранольота на обгорілі та розкидані руїни колишнього храму Ктиря. Приблизно двадцять п'ять місцевих років тому доступ до Гробниць часу було закрито у зв'язку з їхньою надмірною небезпечністю, і тому храм Ктиря перетворився на найпопулярніший туристичний об'єкт Гіперіона. Розкинувшись на три повноцінні квартали, ввігнавшись у небо голкою свого понад стоп'ятдесятиметрового центрального шпиля, центральна культова споруда Церкви Ктиря була водночас і собором, що вселяв побожний страх, і жартом у готичному стилі, з плавними обводами контрфорсів, які підпирали камінь, намертво припаяний до його каркасу з армованого металу, й ешерівською гравюрою[54], багатою на візуальні трюки з перспективою та неймовірними кутами, і Босховим кошмаром, повним тунельних входів, прихованих кімнат, темних садів і заповідних частин. Та більш ніж усім іншим цей храм був частиною минулого Гіперіона.

Усе зникло. Гори почорнілого каміння тільки й натякали на колишню велич споруди. Поплавлені сталеві балки стирчали зі стін, немовби ребра небіжчика-гіганта. Більшість уламків засипали собою ями, підвали та переходи, що знаходилися попід пам'яткою архітектури трьохсотрічної давнини. Консул підійшов упритул до однієї з таких ям і замислився над легендою про те, що глибокі підземелля храму тягнулися аж до одного з лабіринтів планети.

— Схоже, тут пройшлися пекельним батіжком, — Мартін Силен згадав застарілий термін на позначення будь-якої лазерної зброї високих енергій. Схоже, поет раптово протверезів, коли став поруч із Консулом на краю ями. — Я ще пам'ятаю ті часи, коли крім цього храму й окремих районів Старого міста, тут нічого не було. Після тих страшних пригод біля Гробниць Біллі вирішив перенести Джектаун сюди якраз через храм. І от тепер його немає. Господи...

— Ні, — відгукнувся Кассад.

Решта поглянули на нього.

— Це не пекельний батіг, — полковник підвівся з того місця, де навпочіпки вивчав битий камінь, — а кумулятивні плазмові заряди. Причому не один.

— То ви і зараз хочете залишитись тут і продовжувати свою безглузду прощу? — не стримався Тео.

— Ходімо до мене в консульство, — говорив він Консулові, але звертався з цим самим запрошенням до всіх.

Колишній дипломат одвернувся від ями, зиркнувши на свого екс-помічника, у якому тепер уже бачив генерал-губернатора планети Гегемонії в облозі ворогів.

— Ми не можемо, Ваша честь, — укотре заявив Консул. — Принаймні я точно. Інші нехай говорять самі за себе.

Четверо чоловіків та жінка заперечно похитали головами. Силен і Кассад почали розвантажувати багаж. Знову замрячіло, дощ вернувся легким серпанком туману, який сотався прямо із темряви. Тієї ж миті Консул помітив два бойові екранольоти Збройних сил, що зависли над дахами найближчих будинків. «Звісно, — подумав Консул, — генерал-губернатор же не може їздити без охорони».

— Священнослужителі повтікали? Хтось вижив після руйнування храму? — допитувалася Ламія Брон.

— Так, — відповів Тео Лейн, по суті, диктатор у світі, де мешкають п'ять мільйонів приречених душ. Він зняв свої темні окуляри і протер їх подолом сорочки. — Усі священики та їхній причет утекли через тунелі. Юрба тримала їх в облозі кілька місяців. Їхня провідниця, жінка на прізвисько Шинка, родом звідкись із-за Трав'яного моря, неодноразово попереджувала весь їхній клір, перш ніж застосувати ДЛ-20?

— Де ж у цей час були правоохоронці? — здивувався Консул. — Самооборона? Військові?

Тео Лейн усміхнувся і тієї ж миті здався на десятиріччя старшим від молодика, якого колись знав Консул.

— Народ, ви були в дорозі три роки, — відповів він. — Усесвіт тим часом змінився. Тепер у Мережі послідовників культу Ктиря палять і лупцюють. То уявіть собі їхню репутацію тут. У Кітсі зараз діє воєнний стан, який я запровадив чотирнадцять місяців тому. Правоохоронці разом із ополченцями стояли і спостерігали за тим, як палили храм. І я разом із ними. Тієї ночі тут зібралося півмільйона людей.

— Вони знають про нас? — підступив ближче Сол Вайнтрауб. — Про останнє паломництво?

— Якби знали, — повернувся до нього Тео Лейн, — то вас би вже не було в живих. Скажете, вони би радо вітали все, що здатне втихомирити Ктиря? А я вам відповім, що тут би думали тільки про те, що вас відбирала його Церква. До вашого відома, мені довелося блокувати рішення власної Дорадчої колегії, що воліла знищити ваш корабель іще за межами атмосфери.

— Чому? — запитав Консул. — Чому ти блокував їхнє рішення?

— Гіперіонові й досі потрібна Гегемонія, — зітхнув Тео і поправив окуляри на носі, — а Ґледстон усе ще має вотум довіри, хай не в Сенаті, але в Речі Спільній то вже точно. Та й мені ви досі потрібні.

Консул поглянув на румовище, яке лишилося від храму Ктиря.

— Ваша проща скінчилася іще до того, як ви прибули на місце, — правив генерал-губернатор Тео Лейн. — То ви підете зі мною до консульства?.. Хоча б у ролі радника?

— Пробач, — відказав Консул. — Не можу.

Тео крутнувся на підборах, не промовивши й одного слова, заліз в екраноліт і злетів. За ним, наче розмита пляма на фоні дощу, гайнула й охорона.

Злива пустилася ще дужче. В сутінках товариство збилося докупи тісніше. Вайнтрауб змайстрував такий собі навіс над Рахіллю, і мацьопство розридалося од шуму, з яким краплі тарабанили по його пластику.

— Що робимо? — спитав уголос Консул, озираючи споночілі вузькі вулички. Їхній багаж мокнув звалений в одну купу. Світ пахнув попелом.

Вишкірився Мартін Силен:

— Знаю я один генделик.

З'ясувалося, що Консул теж був у курсі про цей заклад. Можна навіть сказати, що впродовж усього свого одинадцятирічного терміну на Гіперіоні він фактично мешкав у стінах «Цицерона».

На відміну від більшості назв у Кітсі, власне ім'я бару походило не з літературних нетриськ часів до Гіджри. Пліткували, що він був поіменований на честь району котрогось із міст Старої Землі. Хтось згадував про квартал у Чикаго в США, інші переконували, що мова про Калькутту, СІШ. І тільки Стену Левеському, власникові та праправнуку його засновника, була відома правда, якою він ні з ким так і не поділився. Бару вже перейшло за півтори сотні років, упродовж яких він еволюціонував із генделика, розташованого за сходами на горищі аварійного будинку понад берегом Гулаю, до цілих чотирьох аварійних дев'ятиповерхових будинків на тій самій набережній. Десятки років «Цицерон» зберігав за собою лиш один наскрізний елемент декору — низькі стелі, дим-хоч-ножем-край і невгамовні фонові теревені, завдяки яким навіть посеред справжнісінької веремії клієнт міг завжди всамітнитися.

Того вечора про всамітненість не йшлося. Консул із рештою аж зупинилися, щойно підійшли з багажем до входу зі сторони Болотної вулиці.

— Хай Бог милує! — пробурмотів Мартін Силен.

«Цицерон» ніби варварської навали зазнав. Люди, переважно чоловіки, сиділи на кожнісінькому стільці, позаймавши геть усі столики, розкидавши по підлозі свої манатки, зброю, спальники, старожитнє радіоприладдя, коробки з продпайками і тому подібний мотлох, що його тягне за собою будь-яка армія утікачів... або ж, цілком можливо, дезертирів. Важке повітря в «Цицероні», що колись тужавіло переважно від суміші ароматів смаженого біфштексу, вина, стимів, елю та безтютюнових цигарок, тепер повнилося бовтанкою запахів немитих тіл, сечі та безнадії.

Тієї самої миті у мороці проступили велетенські обриси Стена Левеського. Руки у власника бару, як і раніше, були міцні та могутні, проте залисини побільшали і чорна чуприна відступила не на один сантиметр, а сіточка зморщок навколо темних очей здавалася куди густішою від того, якою її запам'ятав Консул. І от власне зараз ці темні очі широко розплющилися, коли Левеський побачив Консула.

— Привид, — видихнув хазяїн.

— Ні.

— To ти не мертвий?

— Ні.

— А бодай мене!.. — Стен ухопив Консула за плечі і немов пір'їнку, наче п'ятирічного хлопчака підняв його. — Бодай мене чорти вхопили! Ти не мертвий! Яким вітром до нас?

— Надумав перевірити твою ліцензію на торгівлю спиртними напоями, — усміхнувся Консул. — Опусти мене.

Левеський обережно вернув Консула на землю, поплескав його по плечах і вишкірив зуби. Але глянувши на Мартіна Силена, він раптом спохмурнів:

— У вас знайоме обличчя, хоча бачу я вас уперше.

— Ми були знайомі з твоїм прапрадідом, — відказав Силен, — і цей спогад мені нагадує, що я хотів спитати. У вас іще лишився ель із часів до Гіджри? Оте тепле британське вариво, яке відгонить переробленим лосиним сциклинням? Бувало, я пив його і не міг ним упитися.

— Ані краплини, — відповів Левеський і тицьнув у сторону поета: — А бодай мене... Скриня дідуся Іржі. Стара голографійка із сатиром у старому Джектауні. Невже це можливо? — Він уп'явся поглядом у Силена, потім перевів його на Консула й обачно, по черзі доторкнувся до обох подорожніх указівним пальцем:

— Два привиди.

— Шестеро втомлених людей, — не погодився Консул. Заплакало немовля. — Семеро. У тебе знайдеться для нас місце?

Левеський озирнувся, розвівши руки:

— Отаке в мене твориться повсюди. Місць немає, їжі немає. Вина немає. — Він примружився, ще раз зиркнувши на Мартіна Силена: — Елю немає. Ми перетворилися на велетенський готель, де немає ліжок. Усе позаймали паскудні ополченці із Самооборони. Комірне не платять, жлуктять свій хуторянський чемергес і чекають на кінець світу. Але гадаю, це вже скоро.

Товариство згуртувалося на парадному бельетажі — принаймні, раніше ця частина вестибюля називалася саме так. Вони поскидали свій багаж до купи до чужий речей, що повсюди захаращували підлогу. Крізь цей тлум народу постійно швендяли маленькі групки чоловіків і, не соромлячись, роздивлялися новеньких. Особливо — Брон Ламію, яка у відповідь обдаровувала їх крижаним поглядом в очі.

Стен Левеський зиркнув на Консула:

— У мене є столик на балконі. За ним уже тиждень тирлується спецура Самооборони із загону «Смерть». Розказує тут усім підряд, як вони одною лівою наваляють ордам Вигнанців. Якщо вам цей столик підходить, я викину цих молокососів на вулицю.

— Підходить, — кивнув екс-дипломат.

Левеський уже зібрався йти, коли Ламія спинила його, схопивши за руку:

— Допомогти? — поцікавилася вона.

— Я би й сам справився, — здвигнув плечима Стен Левеський, а потім усміхнувся, — але радо на це подивлюся. Гайда.

Вони розчинилися в натовпі.

На балконі третього поверху тільки й вистачало місця що на щербатий стіл і шість стільців. Попри божевільну юрбу на першому поверсі, на всіх сходах та майданчиках, ніхто їм і словом не дорікнув, коли Стен із Ламією викинули обурену спецуру в річку, що котила свої хвилі дев'ятьма метрами нижче. Крім того, Левеський таки примудрився якимсь чином передати своїм гостям нагору кухоль пива і кошик із хлібом та холодною яловичиною.

Їли мовчки. Певно, всі страждали трохи більше, ніж від звичайного поєднання голоду, втоми і депресії, що супроводжують пробудження із фуги. Темряву на балконі розбавляли тільки тьмяні відблиски вогнів далеко вглибині залів «Цицерона» та світло ліхтарів на баржах, які пропливали річкою повз них. У більшості будинків по набережній Гулаю не світилося жодного вікна, зате від низьких хмар відбивалося нічне життя інших частин міста. Консул навіть зміг розгледіти руїни храму Ктиря за півкілометра вгору течією.

— То що? — запитав отець Гойт, у котрого, певно, проясніло в голові від серйозної дози ультраморфію, усе ще вагаючись на тонкій лінії між болем та заспокоєнням. — Що ми робитимемо далі?

Коли ніхто не відгукнувся, Консул заплющив очі. Нікого і нікуди він за собою не вестиме. Тут, у кріслі на балконі «Цицерона», було так легко віддатися ритмам колишнього життя. Пити, допоки не благословиться на світ, спостерігати в прояснілому небі перед світанком за метеорним дощем, а потім іти непевною ходою до себе в порожню квартиру біля ринку, а звідти — вже помитим, поголеним і, здається, навіть схожим на людину, якщо не звертати уваги на налиті кров'ю очі та скажений головний біль — чимчикувати на роботу в консульство. Покладатися на Тео, тихого професіонала Тео, завдяки якому можна стерпіти ранок. Покладатися на щастя, завдяки якому можна стерпіти день. Покладатися на алкоголь у «Цицероні», завдяки якому можна стерпіти ніч. Покладатися на марнотність цієї посади, завдяки якій можна стерпіти таке життя.

— Усі готові вирушати в прощу?

Консул рвучко розплющив очі. У проході стояла чиясь постать у каптурі, і на якусь мить екс-дипломатові здалося, що це Гет Мастін, але потім додивився, що чоловік значно нижчий на зріст, а в його голосі геть не чутно зумисне карбованої артикуляції храмовника.

— Якщо ви готові, ми повинні йти, — повторила темна постать.

— Хто ви? — спитала Ламія.

— Хутчіше, — тільки й відповіла тінь.

Федман Кассад підвівся, ледве не вдарившись головою об стелю, і притримав чоловіка в плащі, а лівою рукою стягнув із нього відлогу.

— Андроїд! — вигукнув Лінар Гойт, уп'явшись поглядом у блакитну шкіру та блакитні очі незнайомця.

Консул подивувався значно менше. У Гегемонії вже понад століття збігло, як заборонили володіти андроїдами, їхні біовиробництво зупинилося приблизно стільки ж часу тому. Проте ними й досі послуговувалися для ручної праці у віддалених районах загумінкових планет, що не мали статусу колоній — планет, схожих на Гіперіон. Скажімо, андроїдів абсолютно не цурався храм Ктиря, оскільки відповідно до однієї з доктрин цієї Церкви вони вільні від первісного гріха, а тому духовно стоять на вищому щаблі у порівнянні з людством, відтак можуть не боятися жахливої та неминучої відплати Ктиря.

— Хутчіше, будь ласка, — прошепотів андроїд, знову натягаючи каптур на голову.

— Ви з Храму? — не вгавала з розпитами Ламія.

— Тихо! — перервав її прибулий. Він зиркнув у залу, розвернувся і кивнув. — Мусимо поквапитися. Будь ласка, йдіть за мною.

Усі стояли, проте вагалися. Консул спостерігав за тим, як Кассад невимушеним рухом розстебнув свою довгу шкірянку, якої навіть не знімав. Під нею колишній дипломат краєм ока вгледів заткнутий за пояс жезл смерті. За нормальних обставин сама тільки думка про жезл смерті на відстані простягнутої руки вжахнула би Консула. Один хибний порух, і всі синапси на балконі перетворюються на пюре. Але зараз його вигляд, навпаки, додавав Консулові упевненості.

— Наш багаж... — почав був Сол Вайнтрауб.

— Про нього вже потурбувалися, — прошепотів чоловік у плащі з каптуром. — Хутчіше!

Услід за андроїдом товариство спустилося по сходах і пірнуло в ніч. У їхніх рухах і зітханнях вчувалися втома й апатія.

Відсипався Консул довго. Через півгодини після сходу сонця прямокутний клаптик світла просочився крізь шпарину між стулками віконниць ілюмінатора і влігся на подушку. Консул перевернувся на інший бік і не прокинувся. За годину після цього гучно забрязкотіла упряж, із якої випрягли втомлених скатів-манта, що тягли баржу всю ніч, а натомість міняли їх на свіжих тяглових риб. Консул спав. Упродовж наступних шістдесяти хвилин кроки та вигуки екіпажу на палубі, за стінками його каюти, стали голоснішими та наполегливішими, але остаточно зміг його розбудити лише попереджувальний сигнал клаксона біля шлюзів Карли.

Млявий та забарний, як і годиться людині, яка нещодавно прийшла до тями після фуги, Консул намагався якнайретельніше помитися під краном води в умивальнику. Він одягнув бахматі бавовняні штани, стару суконну сорочку, взув черевики для тривалих подорожей із пінопластовою підошвою і вийшов на головну палубу.

Страви на сніданок розставили на кришці довгого буфета біля побитого часом стола, який складався під дощаний поміст палуби. Їли вони в холодку малиново-золотого тенту, що лопотів під поривами бризу. Стояв чудовий день, безхмарний та яскравий — сонце Гіперіона компенсувало свій маленький розмір лютістю власного жару.

Пан-Вайнтрауб, Ламія, Кассад і Силен уже якийсь час були на ногах. А Лінар Гойт і Гет Мастін приєдналися до товариства одразу після Консула.

Біля буфета колишній дипломат набрав собі ледь підсмаженої риби, трохи садовини, взяв склянку помаранчевого соку та рушив до бортового леєру. Річка тут розливалася широко, плесо від берега до берега сягало чи не кілометр, а в його зеленому та ляпіс-лазуровому полиску відображалися барви неба. Спершу Консул не впізнав цих краєвидів із жодної сторони. На сході підтоплені поля перископних бобів тікали в серпанок, що огортав світанкове сонце, чиє проміння виблискувало на пійомах. На стиках гребель між угіддями де-не-де виглядали хатинки тубольців, їхні похилі стіни були зі збляклого яз-дерева і золотавого напівдуба. На заході ж прирічкова оболонь обросла густими чагарями гісену, мадамгрового кореня та буйноцвітної червоної папороті, яку впізнати Консулу так і не пощастило. У справдешніх плавнях ці хащі обрамляли грязьові болота та мініатюрні озерця, що тягнулися ще на якийсь кілометр аж ген до крутого берега, де кожнісіньку вільну латку землі між гранітними брилами обліпило вічносинє руно гіперіонських волошок.

На якусь мить Консулові здалося, що він загубився, втратив орієнтири у світі, що він його, як вважав, добре знав, але потім у спогадах сплив клаксон біля шлюзів Карли, і чоловік збагнув, що вони дісталися незначної в економічному сенсі ділянки ріки Гулай на північ від Гаю Духоборів. Раніше він тут ніколи не був, бо в подорожах віддавав перевагу Королівському транспортному каналу, яким Консул плавав або над яким пролітав північніше від тих крутих берегів. Тепер же він міг тільки припускати, що якась небезпека або перешкоди на головній артерії, що веде до Трав'яного моря, змусила їх усіх пуститися шляхом, який зазвичай оминають. За оцінкою Консула, товариство перебувало в ста вісімдесяти кілометрах на північний захід від Кітса.

— Удень виглядає зовсім не так, правда? — запитав отець Гойт.

Консул знову поглянув на берег, не зовсім розуміючи, про що говорить священик, а потім здогадався — про баржу ж!

Минулої ночі все було дивно: шлях за андроїдом-посланцем під зливою, посадка на стару баржу, намагання вибратися із мозаїчного лабіринту коридорів між каютами, Гет Мастін, котрий підсів до них біля румовища Храму, і образ Кітса, чиї вогні зникали за кормою.

Ті години, до і після опівночі, пригадувалися Консулові немов у мутному від знемоги сні. Йому здавалося, що інші почувалися не менш розбитими і дезорієнтованими. Він ледве згадав, як подивувався, коли побачив, що весь екіпаж на баржі — андроїди, зате точно знав, що зміг розслабитися, лише коли зачинив за собою двері каюти і заповз на свою койку.

— Сьогодні вранці я говорив із А. Беттіком, — назвав на ім'я їхнього андроїда-провідника Сол Вайнтрауб. — Плашкоут-то нам дістався з історією[55], виявляється.

Мартін Силен підійшов до буфета, налив собі томатного соку, який розбавив вмістом власної фляжки, і ствердно мугикнув:

— Так, потягали її тут трохи. Бісів леєр аж лисніє від рук[56], східці стерті численними ногами, стеля почорніла від лампової сажі, а матраци на ліжках усуціль із ковтунів від кількох поколінь, що пірчилися на них. Цій баржі, гадаю, пара сотень років. Дерев'яні різьблення та рококові цяцьки[57] просто офігенні. От ви помітили, наприклад, що на фоні всіх інших ароматів можна розчути, як маркетрі[58] досі пахне сандаловим деревом? Не здивуюся, якщо нам скажуть, що побудували її ще на Старій Землі.

— Так і є, — підтвердив здогад поета Сол Вайнтрауб. Немовля Рахіль спала в нього на руках, пускаючи крихітні бульбашки слини вві сні. — Ми знаходимося на борту гордого корабля під іменем «Бенарес», збудованого в однойменному місті на Старій Землі та названого на його честь.

— Щось я не пам'ятаю жодного земного міста з такою назвою, — засумнівався Консул.

— Бенарес, або Варанасі, або Ґандіпур, — відірвалася від решток свого сніданку Брон Ламія, — Гіндійська Вільна Держава, що після Третьої Китайсько-японської війни ввійшла до Другої Азійської Області Спільного Процвітання. Місто було знищене під час обмеженого обміну ядерними ударами з Індійською Радянською Мусульманською Республікою.

— Так, — кивнув Сол Вайнтрауб. — Уже в часи Великої Помилки «Бенарес» був немолодим судном. Гадаю, збудували його десь у середині двадцять другого століття. А. Беттік каже, що первинно це була летюча баржа...

— На ній досі встановлені електромагнітні генератори? — перебив його полковник Кассад.

— Мабуть, — знизав плечима старий. — Одразу за головною каютою на нижній палубі. Там підлога всуціль із місячного кристалу. Уявляю, який звідти відкривався краєвид, коли баржа крейсувала на висоті дві тисячі метрів... Зараз пуття з неї мало.

— «Бенарес», — замислено пробурмотів Мартін Силен і з любов'ю провів рукою по стемнілому від часу леєру. — Колись мене на ньому пограбували.

Ламія грюкнула великим кухликом кави по стільниці:

— Діду, ти що, пробуєш нас переконати, що настільки древній, аж пам'ятаєш Стару Землю? Пошукай собі ідіотів деінде!

— Люба моя дитино, — Мартін Силен аж світився від задоволення, — нічого я не пробую. Мені просто здалася не позбавленою цікавості (а також повчальної та освітньої мети) ідея запропонувати вам обмінятися в якийсь момент списками місць, де ми грабували або ж нас грабували. Оскільки ти маєш нечесну фору, бо народилася в сім'ї сенатора, то я певен, що твій перелік таких локацій буде справді визначним... і значно довшим.

Ламія вже була відкрила рота, щоб обуритися, але спохмурніла і передумала.

— А звідки ж цей корабель узявся на Гіперіоні? — спитав собі під носа Лінар Гойт. — Навіщо везти летючу баржу на планету, де електромагнітне устаткування не працює?

— Чого ж? Працювало би, — відгукнувся полковник Кассад. — На Гіперіоні є магнітне поле. Просто воно слабке і не здатне підтримувати повітряний транспорт на електромагнітній основі.

Отець Гойт розгублено повів бровою, бо не бачив ніякої різниці в цих твердженнях.

— Агов! — раптом озвався до всіх поет, що і далі стояв під бортиком. — Наша банда знову в повному складі!

— То й що? — не второпала Брон Ламія. Коли вона заговорювала до Силена, її губи повсякчас перетворювалися на тоненьку ниточку.

— Ми знову всі разом, — пояснив він. — А значить, прийшов час для казочки.

— Хіба ми раніше не домовлялися розповідати наші історії за обідом? — підтримав дівчину Гет Мастін.

— Сніданок, обід... Кому яка нахрін різниця? Весь гурт на місці. Ми ж не цілий тиждень добиратимемося до Гробниць часу, правда?

Консул прикинув. Річка ще буде судноплавна максимум два дні. Ще два або навіть менше при попутному вітрі піде на подорож Трав'яним морем. Однозначно не більше дня на перехід через гори.

— Правда. Трохи менше шести днів, — підтвердив він.

— От і славно, — вишкірився Силен. — Отже, будуть казочки. Ба більше. Де, наприклад, гарантія, що Ктир не відвідає нас іще до того, як ми постукаємо в його двері? Якщо ці оповідки на сон прийдешній здатні нам якось допомогти вижити, то було би непогано, щоби вислухати їх усі, перш ніж оповідачів почне сікти і шаткувати той кухонний комбайн о двох ногах, до якого ми намилилися в гості.

— Мене від тебе верне, — скривилася Брон Ламія.

— Сонечко, — промуркотів Силен, — хіба ж не ти мені вчора вночі шепотіла на вушко ці слова після другого оргазму?

Ламія відвернулася. Отець Гойт прокашлявся і спитав:

— То чия черга? Розказувати історію, я маю на увазі?

Усі мовчали.

— Моя, — відгукнувся, ледве усміхнувшись, Федман Кассад. — Я взагалі волів би нічого не розповідати, проте якби кінець був усьому кінцем, то чим скоріш би сталось це, тим краще[59].

— Овва! — не стримався поет. — Та цей чолов'яга розбирається в драматургах періоду до Гіджри!

— Шекспір? — уточнив отець Гойт.

— Ні! — обурився Мартін Силен. — Лернер, блядь, і Леве! Ніл, сука, Саймон![60] Геймел, трясця, Постен!

— Полковнику, — сухо промовив Сол Вайнтрауб, — погода нам сприяє, ніхто, здається, нікуди не поспішає, то ми були би вам безмежно вдячні, якби ви розповіли нам, що вас привело на Гіперіон у цій останній прощі до Ктиря?

Кассад кивнув. Надворі стало тепліше, лопотів тент, порипувала палуба, і летюча баржа «Бенарес» поволі пливла проти течії до гір, пустельних узвиш і того самого Ктиря.

Оповідь вояка: Коханці на війні

Жінку, в пошуках якої Кассад провів решту свого життя, він зустрів під час битви біля Азенкура.

У реальність того холодного та мокрого ранку місяця жовтня 1415 року нашої ери Кассада занурили в ролі лучника армії короля Генріха V Англійського. Їхнє військо топтало французьку землю від 14 серпня, а починаючи з 8 жовтня вони тільки те й робили, що відступали під натиском потужніших сил ворога. Генріх переконував свою воєнну раду, що французів можна побити під час прориву на Кале, чиї мури їх захистять. Але помилився. І от сьогодні, 25 жовтня, цього сірого, туманного і мрячного світанку, сім тисяч англійців (переважно лучників) одділяє від двадцяти восьми тисяч французьких лицарів тільки багниста рілля завширшки з кілометр.

Кассад мерзне, він утомлений, хворий і наляканий. Весь минулий тиждень під час походу вони разом із іншими стрільцями животіли хіба що на майже гнилих лісових ягодах, і тепер вояки через одного потерпають на бігунку. Температура повітря ледве перевалює за десять градусів, і Кассад цілу довгу ніч намагався заснути на вогкому грунті. Він і досі не міг оговтатися від неймовірного реалізму цієї вправи. Історико-тактична мережа Командного училища «Олімп» настільки ж переважала тривіальну стимсимуляцію, наскільки повноцінна голографія прогресивніша від феротипії, але ж його фізичні відчуття були до того переконливими, до того реальними, що Кассад і думати не хотів ні про яке поранення. Ходили чутки, що інколи під час розігрування симуляцій ІТМ-КУО курсанти одержували пошкодження, не сумісні з життям, і їхні тіла діставали з ясел занурення мертвими.

Весь ранок лучники, і поміж них Кассад, стояли на правому фланзі Генріха і роздивлялися куди сильнішу лаву французів, аж раптом замайоріли прапорці, загорлали відповідники сержантів у XV столітті, і стрільці скорилися наказам короля, виступивши вперед у напрямку супротивника. Нерівний фронт англійців, простягнувшись через усе поле від лісу до лісу на сімсот метрів, складався із таких от загонів лучників, в один із яких входив Кассад, що ними розбавили менші групи лицарів. Як такої кінноти в англійців не було, і єдині вершники — власне командування, — видні Кассадові, гуртувалися навколо короля у трьохстах метрах ближче до центру або ж купчилися довкола герцога Норка, чиї позиції знаходилися значно ближче до правого флангу Кассада. Ці дві групки командирів нагадали Федману мобільні штаби Сухопутних військ Збройних сил Гегемонії, тільки замість обов'язкового частоколу антен зв'язку їхнє місцезнаходження зараз виказували яскраві стяги та вимпели, що понуро висіли на ратищах списів. Яка очевидна ціль для артилерії, подумалося Кассаду, аж поки він не нагадав собі, що цей рід військ на даний момент іще не існує.

Натомість він зауважив чисельну перевагу коней у французів. Шість або сім сотень лицарів-верхівців у лавах на обох флангах і довга шеренга вершників в ар'єргарді. Коней Кассад недолюблював. Звісно, він бачив їх на картинках та голографіях, проте не зіштовхувався з ними аж до сьогоднішньої вправи. І тепер їхній розмір, запах і звуки постійно його бентежили, особливо якщо врахувати, що ці чотириногі були закуті в броню на грудях та голові, підкуті металом та вимуштрувані возити лицарів в обладунках, озброєних чотириметровими піками.

Просування англійців уперед зупинилося. Кассад прикинув, що зараз лінія фронту стояла в ста п'ятдесяти метрах від неприятеля. З досвіду попереднього тижня він знав, що тепер дістане до них стрілою свого довгого лука, але, крім цього, він також знав, що для цього доведеться ледь не вивертати плечовий суглоб, аби втримати тятиву напнутою.

Французи щось кричали, мабуть, образи, але він не звертав на них уваги, позаяк зі своїми мовчазними товаришами посунувся трохи вперед від місця, де вони лишили стріли, і став шукати вологий грунт, куди можна було би вгородити важкі і довгі палі, півтора метра завдовжки, гострі з обох боків — ці незграбні штукенції вони тиждень тягнули на горбу. Коли всім лучникам уперше наказали познаходити в густому лісі за Соммою[61] молоді деревця і врізати собі кілька паль, він ще навіть мимохіть замислився, навіщо це їм здалося. Тепер він знав.

Кожен третій лучник мав по важкому дерев'яному молоту, якими вони зараз по черзі забивали палі в грунт під точно вивіреним кутом. Кассад витягнув свій довгий кинджал і підгострив трохи затуплений кінець палі, яка, навіть похилена, діставала йому майже до грудей, потім вернувся назад, під захист цього їжака, що вищирився гострими палями в напрямі, з якого мали атакувати французи.

Французи не атакували.

Кассад чекав разом з усіма. Тятива напнута, сорок вісім стріл складені в дві купки біля правильно поставлених ніг.

Французи не атакували.

Дощ ущух, але здійнявся прохолодний вітерець, і тіло Кассада почало хутко втрачати все тепло, що він його був акумулював під час коротких переходів туди-сюди і встановлення паль. Над полем чулося тільки шкрябання одна об одну металевих пластин обладунків на людях і конях, чиєсь випадкове бурмотіння чи нервові смішки і важке тупотіння, коли французькі вершники змінювали шикування, а проте в атаку вони все одно не зривалися.

У кількох футах від Кассада коротко вилаявся шпакуватий йомен[62].

— Ці бісові сини перепаскудили мені клятий ранок. Сціть уже, або геть з нужника!

Кассад кивнув. Він так і не второпав, чи це він почув і зрозумів пару фраз середньоанглійською, або, може, його сусід і справді говорив простим стандартом. Звідки ж йому знати, чи цей шпакуватий лучник — інший курсант Командного училища, інструктор або артефакт симуляції? По його мовленню так відразу і не скажеш. Утім, йому було байдуже. Серце гупало, долоні змокріли. Він витер руки об куртку.

Та король Генріх ніби підхопив бурмотіння діда. Умить гойднулися та здійнялися бойові прапори, заверещали сержанти, і шерега за шерегою англійські стрільці за командою напнули свої довгі луки та за командою випустили стріли.

Чотири хвилі складалися з понад шести тисяч одноярдових стріл із спеціальними голчастими вістрями-бодкінами, які, здавалося, збивалися в хмарні зграї і зависали в повітрі на висоті тридцяти метрів, щоби впасти звідти на голови французам.

Аж ось заіржали коні, і нібито тисяча безумних дітей заторохтіла по бляшаних каструльках, коли французьке лицарство зіщулилося під цією металевою зливою, підставляючи під удар стріл залізні шоломи, нагрудники та наплічники. Кассад знав, що суто за воєнними мірками шкоди від цих пострілів було не так багато, але навряд чи цей факт потішив би окремо взятого французького вояка, котрому стріла на десять цалів прошила око, або ж десяткам коней, що скакали, падали і наштовхувалися один на одного, поки їхні вершники намагалися витягти древки стріл зі спин та боків тварин.

Французи не атакували.

Нові команди. Кассад підняв лук, напнув тятиву, вистрілив. Знову. І знову. Небо хмурнішало що десять секунд. Рука і плече Кассада нили від убивчого темпу. Федман раптом зрозумів, що не відчуває ані піднесення, ані гніву. Звичайна робота. Страшенно боліло передпліччя. І знову летіли стріли. І знову. Він вистріляв п'ятнадцять штук із першого жмутку на двадцять чотири стріли, коли вздовж англійського фронту пронісся крик. Кассад зробив паузу, і глянув уперед себе, так і тримаючи напнутим лук.

Французи атакували.

Іще ніколи в житті Кассад не бачив верхової атаки, і вид тисячі двохсот закутих у броню коней, що неслися прямо на нього, спричинив до внутрішнього дискомфорту, до якого Федман не звик. Атака тривала менше сорока секунд, але за цей час у нього повністю пересохло в роті, з'явилася ядуха, а тестикули цілковито сховалися в тілі. І якби решта Кассада могла знайти собі належний сховок, то він би серйозно замислився над тим, щоби плазом відступити в те місце.

Хай там як, але курсант був надто зайнятий, щоби тікати.

Цілячи у вершників, його шерега за командою встигла п'ять разів пустити стріли по настильній траєкторії, один раз вони вистрілили з власної ініціативи і тільки потім відступили на п'ять кроків назад.

Виявилося, що коні — надто розумні тварини, щоби з власної волі кидатись на палі (як би їх не змушували це робити верхівці), проте друга і третя хвилі кіннотної атаки не спинилися так різко, як перша, а тому якоїсь скаженої миті тварини вже качалися по землі й іржали. Верещали скинуті ними вершники, верещав Кассад, що вже вискочив наперед, підбігав до кожного лежачого француза, який потрапляв йому на очі, і гамселив довбнею по розпластаній постаті або сік своїм кинджалом по незахищених місцях в обладунку, коли не було місця, щоби махати довбнею. Уже невдовзі вони зі шпакуватим дідом-лучником та ще одним молодиком, котрий загубив свій шолом, стали згуртовано добивати французів. До поваленого вершника вони підбігли з трьох сторін. Кассад довбнею збив цю уклінно-благальну постать з ніг, після чого всі троє накинулися на лицаря з оголеними клинками.

Тільки один лицар зміг підвестися на ноги та зустріти їх із мечем у руках. Француз підняв забороло і чітко попросив про гідний двобій сам на сам. Поки Кассад ходив по лук, навколо дворянина, неначе вовки, кружляли старий та юнак. Федман вгородив стрілу французові в ліве око із дистанції в десять кроків.

Битва поступово ввійшла у канву кривавої опера-комік, властивої усім збройним зіткненням від часу перших дуелей з використанням каміння та стегнових кісток на Старій Землі. Французька кіннота таки розвернулася і дременула геть, коли перша хвиля із десятьох тисяч солдатів пішки атакувала центр англійців. Рукопашна сутичка збила французьку навалу з ритму, і поки останні намагалися знов узяти ініціативу у власні руки, лицарі Генріха вже тримали нападників на відстані піки, а Кассад спільно з кількома тисячами інших лучників із близької відстані залп за залпом розстрілювали зігнаних докупи піхотинців.

На цьому битва не скінчилася. Навіть вирішальним цей момент було не назвати. Адже, як це буває завжди, її кульмінація, коли настає, то проходить непоміченою. Битву французи програли в куряві та веремії тисяч індивідуальних дуелей піхотинця проти піхотинця, що відбувалися на відстані їхньої особистої простягнутої зброї. І перш ніж ці бої скінчилися за три години, вони всі стали незначними варіаціями одних і тих самих повторюваних тем, безрезультатних ударів та незграбних контрвипадів, а також геть уже негідних моментів, коли Генріх наказав повбивати бранців, а не лишати їх на свою голову у тилу, коли англійці стоятимуть перед обличчям нових загроз. Однак герольди та історики майбутнього зійдуться на думці, що результат битви був надійно закріпленим у шарварку, який утворився під час першої пішої атаки французів. Гинули вони тисячами, англійська облада в цій частині материка ще трохи проіснує. От тільки день лицаря в обладунках як уособлення шляхетності добігав свого кінця. І в труну історії його загнали кілька тисяч обідраних англійських селян, озброєних довгими луками. Найгірша образа, яку завдали шляхетним по крові французам, а тепер і їхнім трупам (якщо трупи можна, на вашу думку, ображати), полягала в тому, що англійські лучники були не тільки простолюдинами, простими в найнижчому, блошиному значенні цього слова, а в тому, що їх в армію призвали. Вони були призовниками, вони були «королями полів», солдатнею, рядовими сошками та салабонами, «айпами», «спецурою», К-технарями і «парашутними щурами».

Про все це йшлося в уроці, який мав засвоїти Кассад під час виконання цієї вправи ІТМ-КУО. Але не засвоїв. Бо він був зайнятий зустріччю, яка змінить його життя.

Панцирний вершник перелетів через голову поціленого коня, коли той почав падати, потім — не встигло ще розхлюпане багно ляпнути на землю — француз перекотився на бік, підхопився на ноги та побіг у ліс. За ним подався й Кассад. Він уже подолав півдороги до узлісся, коли зрозумів, що юнак та шпакуватий лучник за ним не пішли. Байдуже. У нього в жилах забурлив адреналін, і жадоба крові стисла Федмана в лещатах.

Лицар, котрий тільки-но гепнувся на землю із коня, що нісся вчвал, чоловік, убраний у шістдесят фунтів неповоротких обладунків, не міг бути складною здобиччю. Проте став. Один раз він озирнувся, побачив Кассада, що діловито біг за ним із занесеною над головою довбнею, і суттєво наддав ходу, зникнувши в підліску, до якого Кассадові лишалося ще п'ятнадцять метрів.

Захеканий переслідувач спинився вже далеко в гущавині, він сперся на молот і спробував зорієнтуватися на місці. Відстань і чагарі притишили всі глухі удари, крики та гуркіт із поля бою. Листя з дерев майже повністю облетіло, а з їхнього гілля досі скрапували останні рештки вчорашньої зливи. Під ногами між плетива кущів та ожини вже розстелився густий килим падолисту. Лицар за собою лишав слід і на землі, і — висновуючи із поламаного галуззя — вгорі тільки впродовж перших двадцяти метрів, але тепер слід губився поміж оленячих лазів та порослих стежинок. Шукати його було складно.

Кассад повільно просувався вглиб лісу, намагаючись не пропускати жодного звуку, хай то навіть його власний засапаний подих або ж оскаженіле торохтіння серця. Раптом він зрозумів, що з погляду тактики його дії зараз далекі від ідеалу. Коли лицар зник у кущах, то мав на собі повний обладунок і меч на додачу. Тепер же будь-якої миті француз може забути про паніку, пошкодувати про тимчасове безчестя і пригадати тривалі роки бойового вишколу. Кассад теж готувався. Він поглянув на свою полотняну сорочку і шкіряний жилет. Довбня все ще в його руках, кинджал заткнутий за широкий черес. Підготовка Кассада — це високоенергетична зброя, убивчий радіус якої складав від пари метрів до кількох тисяч кілометрів. Він готувався воювати плазмовими гранатами, пекельними батогами, вести вогонь із гвинтівок, заряджених стрілоподібними кулями, із звукових пістолетів, безвідкатних систем для боїв у невагомості, штурмових кінетичних установок, орудувати жезлами смерті та променевими рукавицями. Тепер він ще й опанував англійський довгий лук. От тільки жодного із перелічених предметів зараз у нього не було, включно з довгим луком.

— От чорт, — пробурмотів молодший лейтенант Федман Кассад.

Лицар вискочив на нього з чагарів, немов розлючений ведмідь, що став на задні лапи. Француз зробив мах мечем у горизонтальній площині, намагаючись випатрати Кассада одним ударом. Курсант КУО спробував одночасно відскочити і здійняти довбню, проте зазнав певної невдачі з обома діями. Клинок нападника вибив довбню йому з рук, а затупленим вістрям роздер жилет, сорочку і подряпав шкіру.

Кассад заревів і зробив іще один невпевнений крок назад, хапаючись за руків'я кинджала, та натомість утрапив ступнею в гілля поваленого дерева і, лаючись та заплутуючись іще більше, простягнувся горілиць. А лицар тим часом сунув уперед напролом, розчищаючи собі шлях мечем, ніби мачете-переростком. Поки супротивник продирався через вітролом, Кассад усе-таки встигнув витягти свій кинджал, але його десятидюймовий клинок — жалюгідна зброя проти панцира нападника, хіба що той був би геть безпорадним. Та назвати француза безпорадним тоді язик не повернувся би. Кассад розумів, що йому нізащо не вдасться підібратися ближче, ніж на дистанцію меча. Єдину надію чоловік покладав на втечу, але довжелезна колода і бурелом за нею перешкоджали реалізації такого варіанта дій. Не хотілося, щоб його зарубали, коли він озирнеться. Ані знизу — якщо дряпатиметься нагору. Кассадові не хотілося, щоб його зарізали з-під будь-якого кута.

Він прийняв стійку бійця на ножах, в якій не стояв із часу вуличних сутичок у кишлах Тарсісу[63]. Цікаво, спало йому на думку, а як це воно — вмирати у симуляції?

Раптом за спиною лицаря з'явилася тінь. І панцирний наплічник француза задвигтів від удару киянкою, наче капот «емтешки», по якому луснули молотом.

Нападник заточився, крутнувся, аби стрітися з новою загрозою лицем до лиця, і отримав новий удар киянкою у груди. Рятівник Кассада був невеличким на зріст; лицар не впав. Француз уже заносив меч над головою, коли лейтенант іззаду кинувся йому в ноги плечем під коліна.

Коли латник падав, тріщало гілля. Тим часом рятівник-коротун, широко розчепіривши ноги, вискочив на рицаря, притиснув його робочу руку до землі і, не вгаваючи, раз по раз гамселив киянкою об шолом та забороло. За цей час Кассад виплутався із вітролому та кінцівок супротивника, всівся на його коліна і заходився штрикати кинджалом крізь шпарини в обладунку — нижче пояса, у боки та під пахви. Рятівник Кассада обома ногами вистрибнув на зап'ясток лицаря, поки лейтенант продирався вперед, щоби вгородити свій клинок у прозір між шоломом та нагрудником, а на довершення втиснув його лезо ще й між смужками заборола.

Панцир скрикнув з останнім ударом киянки і ледве не зловив Кассада за руку, коли той, ніби десятидюймовий пакіл для намету, намагався протиснути кинджал у шпарину заборола. В завершальній агонії лицаря скорчило дугою, і його тіло, вбране у шістдесятифунтовий обладунок, аж підскочило разом із Кассадом в повітря, а потім обм'якло.

Лейтенант перекотився на бік. Поруч на землю повалився його рятівник. Обоє були в крові убитого та власному поті. Кассад подивився на свого спасителя. Це була висока жінка у схожій із ним одяганці. Якийсь час вони просто лежали поруч і важко дихали.

— У тебе все... гаразд? — нарешті спромігся промовити Кассад. Його раптом уразив зовнішній вигляд дівчини, її каштанове волосся було закоротке як на сучасну моду в Усемережжі. Закоротке, надто пряме і зачесане на проділ, зміщений кількома сантиметрами вліво, так що кінчики найдовших пасом ледве торкалися правого вуха. Так стригли хлопців за царя Гороха, але ж вона не хлопчик. Кассадові здалося, що вродливішої жінки він не бачив за все своє життя. Профіль її обличчя був бездоганним, лінія підборіддя та вилиць хоч і виразна, та не робила їх гострими, у великих очах світилися жвавість і розум, уста видавалися ніжними та м'якими. Лежачи поруч, він зрозумів, що дівчина висока (звісно ж, менша від нього, але гігант у порівнянні з жінками XV століття), а під її бахматою сорочкою та мішкуватими штанами прозирали округлі форми стегон та грудей. Здавалося, що вона на пару років старша нього, можливо, їй уже було під тридцять, та хіба це важило, коли вона не зводила з нього погляду ніжних, оманливих та бездонних очей.

— У тебе все гаразд? — ще раз поцікавився він і не впізнав власного голосу.

Вона не відповіла. Точніше відповіла порухом довгих пальців по грудях Кассада, які зривали шкіряну шнурівку, що тримала вкупі цупкий жилет. Її руки відшукали його просяклу кров'ю, розпанахану до половини сорочку, і дорвали тканину остаточно. Дівчина вже лежала на ньому, торкаючись пальцями та вустами його грудей. Її стегна почали рухатися. Правицею вона намацала зав'язки штанів і висмикнула їх.

Кассад допоміг, скинув решту одягу сам і в три плавні рухи позбавив її свого. Під сорочкою та штанами з грубого полотна в неї нічого не було. Одною рукою він сковзнув їй між стегон і далі, ухопив за верткі сідниці, притягнув дівчину до себе і сковзнув до кучерявої вологості спереду. Вона розкрилася, і їхні вуста зімкнулися. Якимсь дивним чином поки вони рухалися та роздягалися, шкірою все одно постійно торкались одне одного. Кассад відчував, як його плоть вперлася об випуклість унизу її живота.

Дівчина перевернулася й осідлала лейтенанта, не відриваючи свого погляду від його очей. Іще ніколи раніше в житті він не відчував такого сильного захвату. А коли вона потяглася правою рукою позад себе, знайшла його і спрямувала, у нього просто перехопило подих. Розплющивши очі знову, хлопець побачив її повільні рухи, відкинуту назад голову, заплющені очі. Кассад сковзнув руками вгору по її боках і поклав долоні на ідеальні перса. В його пальцях набрякли пипки.

І вони кохалися. У свої двадцять три стандартні роки Кассад одного разу кохав жінку та багато разів із ними спав. І йому, здавалося, він уже знав, що й до чого у цій справі. Аж до сьогодні йому здавалося, що немає нічого такого, чому б він під загальний регіт товаришів по службі не зміг підібрати влучного означення у відсіку транспортера. Холоднокровний цинік і двадцятитрирічний ветеран, Кассад мав святе переконання, що ніколи в світі не переживатиме пригоди, для опису якої не знайти достойних слів і яка настільки виб'є його з колії. Кассад помилився. Він намарне шукав би достойні слова, щоби описати хоч комусь відчуття, пережиті впродовж кількох наступних хвилин. Тому ніколи й не пробував.

Вони кохалися на килимі з листя та власного одягу, осяяні негаданим пасмом надвечірніх променів жовтневого сонця, укриті плівкою крові та поту, що робила ті солодкі рухи плавнішими. Її зелені очі невідривно дивилися на Кассада, і тільки ледь-ледь розширювалися їхні зіниці, коли він прискорював свої рухи, а щойно він заплющив очі, як і її повіки водномить опустились.

Вони рухалися синхронно в несподіваному припливі почуттів — древніх і незмінних, наче кружляння: кров шуміла, плоть шаленіла у своїй вологій цілі, а тоді був спільний злет, і світ ніби стиснувся до крапки. І хоча ще тривають взаємні доторки, і б'ються у злагоді серця, але вже дрож пристрасті йде на спад, і вертається тяма, а разом із нею крізь подаленілі відчуття вливається світ.

Вони лежали поруч. Панцир небіжчика холодив ліву руку Кассада, а справа на нозі відчувалося тепло її стегна. Згори лилися блаженні хвилі сонця, і все на світі вигравало прихованими досі барвами. Вона схилила голову йому на плече, і він повернувся до неї обличчям. На її розпашілих щоках полум'яніла осінь, а вздовж руки лягло мідним дротом пасмо волосся. Ногу дівчина закинула на стегно Кассада, і він відчув, як у ньому знову посолонь заворушилася свіжа пристрасть. Сонце пригріло його обличчя. Він заплющив очі.

Коли Кассад прокинувся, дівчини поруч не було. Він був упевнений, що минуло лише кілька секунд — ну, може, щонайбільше хвилина, — але сонце вже сховалося за хмари, і з лісу позникали кольори, і свіжий надвечірній легіт ворушив голе гілля дерев.

Кассад натягнув на себе зашкарубле од крові дрантя. Поруч у недбалих обіймах смерті непорушно лежав розпластаний і закоцюблий француз в обладунках. Здавалося, він і живим ніколи не був, наче завжди належав лісу. Дівчини вже й слід запав.

Федман Кассад пошкутильгав назад між дерев у вечірній сутіні і такій несподіваній холодній мряці.

На полі бою досі були люди, живі і мертві. Мертвих нагорнули в купи, ніби іграшкових солдатиків, якими Кассад грався в дитинстві. Помалу, з допомогою товаришів, розходились поранені. Де-не-де серед трупів уже злодійкувато швендяли непевні постаті, а перед узліссям навпроти зібралася на раду жвава групка герольдів, англійських і французьких; енергійно вимахуючи руками, вони щось завзято обговорювали. Кассадові було відомо, що там зараз вирішується назва, під якою ця битва ввійде в їхні аннали. Також він знав, що вона носитиме ім'я найближчого звідси замку — Азенкура, хоча той замок не має жодного стосунку ні до ходу бойових дій зокрема, ні до стратегії в цій війні загалом.

Кассаду вже здавалося, що ніяка це не симуляція, що насправді його життя в Усемережжі — то сон, а ця сіра днина, навпаки — реальність, як раптом уся картинка перед його очима завмерла. Людські постаті, контури коней і все темнішого лісу стали прозорими, немовби голографія на сконі. І ось його вже дістають із ясел-симулятора в Командному училищі «Олімп», а поруч із допомогою інших піднімається решта курсантів, інструкторів. Всі бесідують і сміються. Ніхто, здається, навіть не помітив, що світ зазнав безповоротних змін.

Кілька тижнів Кассад витрачав кожну вільну хвилину на прогулянку територією училища. З його мурів він спостерігав, як вечірня тінь вулкана Олімп[64] поступово вкриває спершу ліс на плато і густо заселені узвишшя, потім простягається аж ген до обрію, поки не ховає собою весь довколишній світ. Щосекунди він розмірковував про те, що сталося. Він думав про неї.

У тій симуляції ніхто нічого дивного більше не помітив. І більше ніхто не покидав поля бою. Один з інструкторів пояснив йому, що крім місцевості, в якій відбувалася битва, інших сегментів у тій симуляції взагалі не існувало. Відсутність Кассада ніхто не помітив. Складалося враження, що пригоди в лісу, як і самої жінки, просто не було.

Але Кассад — битий жак. Він ходив на заняття з військової історії та математики. Він годину за годиною проводив на стрільбищі та в тренажерній залі. Щоб розвіятися після нечастих гауптвахт у казармі, прогулювався десь по квадранту Кальдера[65]. У цілому, молодий Кассад став іще кращим курсантом та майбутнім офіцером, ніж був до цього. Весь цей час він чекав.

І вона прийшла.

Це знову сталося в останні години симуляції ІТМ-КУО. На той момент Кассад уже знав, що ці вправи — трохи більше, ніж проста симуляція. ІТМ-КУО входила до складу Речі Спільної Всемережжя — мережі, що, керуючи політичними процесами Гегемонії в реальному часі та згодовуючи інформацію десяткам мільярдів спраглих до новин громадян, поступово набула автономії й еволюціонувала до стадії, на якій у неї з'явилася власна свідомість. Понад сто п'ятдесят планетарних інфосфер об'єднували свої ресурси у велетенській системі, що її створили шість тисяч штучних інтелектів класу «омега». Саме вона забезпечувала функціонування ІТМ-КУО.

— ІТМ нічого не симулює, — скиглив фальцетом курсант Радінський, найкращий експерт зі штучного інтелекту, якого в пошуках відповідей на свої запитання Кассад зміг найти і підкупити, — вона, типу, спить і бачить найточніші з погляду історії сни в усій Мережі. Точні і складні, бо до фактів домішує своє власне холістичне осяяння[66]. А коли сон бачить система, то дозволяє нам дивитися його разом із собою.

Кассад нічого не второпав, але все одно повірив. І вона прийшла знов.

Під час Першої В'єтнамської війни, коли він у складі нічного патруля перебував у засідці, вони кохалися у темряві і страхах. Кассад мав на собі грубий камуфляж (без спіднього — у джунглях його неможливо було носити, бо в трусах усе пріло та пекло від подразнень) і сталеву каску, не набагато технологічнішу від шолома, що він носив під Азенкуром. Вона явилася в чорній піжамі та сандалях — звичайному вбранні селян Південно-східної Азії. А ще В'єтконгу[67]. Якась мить, і вже ніхто нічого на собі не мав. Вони любилися навстоячки, вночі. Вона сиділа в нього на руках, спираючись на дерево й обплівши ногами його талію, а позаду них світ вибухав зеленими вогнями сигналів периметру і тріскучим шипінням протипіхотних мін «клеймор»[68].

Вона являлася до нього на другий день битви під Ґеттісбергом[69] і на Бородінському полі, де хмари диму висіли над горами трупів, ніби випаровування, що лишали по собі душі загиблих.

Вони кохалися у розтрощеному корпусі БТР на рівнині Еллада[70], поки ззовні у червоній куряві близького самуму навіснів танк на повітряній подушці і піщинки, здійняті вітром, шкреблися та скрипіли по титановій броні.

— Як тебе звуть? — шепотів Кассад мовним стандартом. Вона похитала головою. — Ти реальна? Ти існуєш поза симуляцією? — цікавився він поширеною в тій епосі англо-японською. Вона кивнула і нахилилася, щоби поцілувати його.

Вони валялися разом в укритті серед руїн Бразилії, поки на розтрісканих глинобитних стінах, ніби голубі вогні прожекторів, танцювали зайчики смертепроменів китайської «емтешки». Під час безіменної битви та облоги забутого міста веж у російських степах він затягнув її у якусь розбиту кімнату, де вони кохалися і він їй шепотів:

— Я хочу лишитися з тобою.

Вона торкнулася пальцем його губів і похитала головою.

Після евакуації Нового Чикаго, розлігшись на балконі сотого поверху, де Кассад облаштував собі снайперську позицію, звідки прикривав солдатів у безнадійному ар'єргардному бої за останнього президента США, він поклав руку на теплу шкіру в улоговинці між її персами і спитав:

— Ми коли-небудь зустрінемося... там?

Вона поклала йому долоню на щоку і всміхнулася.

На останньому курсі в Командному училищі проводили всього п'ять симуляцій ІТМ-КУО, і вишкіл курсантів поступово перекочував на справжні полігони. Одного разу, пристебнутий в тактичному кріслі командира спускового катера під час батальйонного десантування на Цереру[71], Кассад заплющив очі і вивчав підфарбований основними кольорами рельєф місця висадки, згенерований топографічною матрицею у корі головного мозку, як раптом відчув... когось? Її? Він не був певен.

Вона не прийшла. Ні під час останніх місяців роботи. Ні під час випускної симуляції великої битви у Вугільному Мішку[72], де було завдано остаточної поразки бунтівному генералові Горацію Ґленнон-Гайтові. Ні на підсумковому параді та випускному вечорі. Ні під час останнього огляду-шикування в «Олімпі» перед Виконавчим директором Гегемонії, котрий віддавав їм честь із підсвіченої червоними вогнями летючої платформи.

Поки молодих офіцерів телепортували то на земний Місяць, де проводилася церемонія Масада, то на Центр Тау Кита, де вони присягнули на вірність Гегемонії, спати взагалі часу не було. А потім усе скінчилося.

Молодший лейтенант Кассад став лейтенантом Кассадом, одержав тритижневу відпустку в Усемережжі, по якому озброєний універсальною карткою від Збройних сил він міг гуляти куди і скільки душі заманеться, потому його перекинули на Луз у Навчальний центр Колоніальної служби, де він мав проходити завершальну підготовку перед відправленням у стройові частини за межами Гегемонії. Він був певен, що більше ніколи її не побачить.

Він помилявся.

Федман Кассад виріс у злиднях, у місцях, де панувала нагла смерть. Він належав до меншини, що звала себе палестинцями. Його сім'я мешкала в кишлах Тарсісу — живому свідченні гіркої спадщини безнадійно знедолених. Кожен палестинець у Всемережжі носив у собі культурну пам'ять столітнього змагання, що увінчалося націоналістичним тріумфом, якому судилося тріумфувати аж цілий місяць, поки не настав Ядерний Джихад 2038 року. Він стер усе. Прийшли часи другої Діаспори, п'ять сторіч якої завели палестинців у тупик пустельних планет, подібних до Марса, а їхня мрія померла разом зі Старою Землею.

Як і перед усіма пацанами з таборів для евакуйованих у Південному Тарсісі, перед Кассадом постав вибір: іти в гурт до тамтешніх бандит або ж ризикувати стати жертвою чи не кожного із самопроголошених хижаків. Кассад обрав банди. Коли йому виповнилося шістнадцять стандартних років, у нього на руках уже була кров іншого хлопця.

У Всемережжі Марс був відомий із трьох причин: полювання в Долині Маринер, Дзен-масив Шраудера на рівнині Еллада і Командне училище «Олімп». Про те, як бути мисливцем і не стати впольованим, Кассад знав і без Долини Маринер, дзен-гностицизм його анітрохи не цікавив. Підлітком він відчував тільки зневагу до вбраних в однострої курсантів, що летіли з усіх краєчків Мережі, аби тут стати офіцером Збройних сил. Разом з однолітками він глузував із Нового бусидо[73] — кодексу для всякої гомосятини, аж поки древні струни гонору не забриніли потайки в юній Кассадовій душі в унісон із думками про касту справжніх самураїв, чиє життя й робота обертаються навколо обов'язку, самоповаги і цінності даного слова.

У вісімнадцять окружний суддя Тарсісу запропонував йому вибір між марсіанським роком виправних робіт у приполярних копальнях або ж добровільним записом у Бригаду імені Джона Картера[74], яку тоді саме формували на допомогу в боротьбі із повстанням Ґленнон-Гайта для ведення дій в колоніальних світах третього класу. Кассад обрав друге і раптом для себе з'ясував, що йому подобається чистота і дисципліна військового життя, хай навіть бригада і несла тільки гарнізонну службу в Мережі та була розпущена невдовзі після загибелі клонованого внука Ґленнон-Гайта на Ренесансі. На третій день після свого дев'ятнадцятого дня народження Кассад подав документи на вступ до лав Сухопутних військ Збройних сил. Невдало. Він пішов у дев'ятиденний запій, а коли на десятий день отямився в одному з найглибших тунелів Луза, то виявив, якийсь хірург-заочник вирізав його імплант до військового комлога, і через це тепер йому анулювали універсальну картку з доступом до телепорта, а голова просто розвалювалася від незнаних раніше нападів страшного болю.

Цілий стандартний рік Кассад ішачив на Лузі, зміг заощадити шість тисяч марок та наростити м'язів, справді гідних мешканця планети з силою тяжіння в 1,3 від стандартної земної, а не хирлявого марсіанина. І в день, коли він відбув до Мауї-Заповітної на борту старожитнього сонячного вітрильника-контейнеровоза[75], до якого хтось присобачив рушії Гокінга, Кассад усе ще був високим та струнким по мірках Мережі. Щоправда його нова мускулатура була чудова по будь-яких мірках.

На Мауї-Заповітну він прилетів за три дні до початку лихої та непопулярної Острівної війни, і з часом він так приївся командиру зведених сил у Пристані, перед приймальнею якого простовбичив не один день, що той дозволив хлопцеві записатися у 23-й полк матеріально-технічного забезпечення помічником пілота кораблів на підводних крилах. Минуло всього одинадцять стандартних місяців, а молодший сержант 12-го мотопіхотного батальйону Федман Кассад міг уже похвалитися нагородною планкою двох відзнак «За видатні заслуги», Грамотою Сенату за проявлену звитягу в Екваторіальній кампанії і двома «Пурпуровими серцями»[76]. А ще його рекомендували до вступу в Командне училище і переправили у Мережу з наступним конвоєм.

Вона часто снилася Кассаду. Імені її він так і не дізнався, бо вона й словом не обмовилася жодного разу, але він впізнав би її серед тисяч інших, за доторком і ароматом, і навіть у повній темряві. Для нього вона була Містерією.

Коли інші молоді офіцери пускалися берега блядувати або ж шукали собі подружок серед тубільного населення, Кассад лишався на базі чи ходив у тривалі прогулянки невідомими містами. Він був одержимий таємницею Містерії, чудово розуміючи, що військовий психолог у своєму рапорті йому цього не подарує. Іноді на спочинку під множинними місяцями або в череві трюму транспортного корабля при нульовій силі тяжіння Кассаду спадало на думку, що він і справді божевільний у цьому своєму коханні до фантома. Та потім він пригадував, як одної ночі цілував дрібну її родимку під лівою груддю, відчуваючи губами серцебиття, в той час як земля стрясалася од пострілів великих гармат під Верденом[77]. Згадував її нетерплячий жест, із яким вона відкидала назад волосся, коли вкладалася йому щокою на стегно. Тож коли інші офіцери рушали у місто або ж до найближчих халуп, він сідав за нову книжку з історії, бігав підтюпцем по периметру бази чи розв'язував оперативно-тактичне завдання із задачника в комлозі.

Незабаром Кассад привернув до себе увагу начальства.

Під час неоголошеної війни з вільними гірниками у Кільці Ламбера лейтенант Кассад на чолі недобитків піхоти і десантників прорубав хід крізь покинуту свердловину на астероїді й евакуював із Сапсана співробітників консульства і громадян Гегемонії.

Але прославитися на всю Мережу капітанові Федману Кассаду судилося під час нетривалого правління Нового Пророка на Кум-Ріяді.

Командир єдиного корабля ВКС Гегемонії в радіусі двох спін-років саме знаходився із дружнім візитом у керівництва колонії, коли Новий Пророк вирішив повести тридцять мільйонів шиїтів Нового чину проти гендлярів-сунітів на двох континентах, а заразом і проти дев'яноста тисяч невірних — громадян Гегемонії, що постійно мешкали на планеті. Командир корабля та п'ять його офіцерів потрапили у полон. Із Центру Тау Кита полетіли плюс-сигнали з наказами старшому офіцеру на борту корабля «Денієве», що перебував на орбіті планети, негайно взяти ситуацію під свій контроль, звільнити заручників та усунути від влади Нового Пророка і при цьому... утриматися від застосування ядерної зброї в межах атмосфери. «Денієве» — старий корабель орбітальної охорони. На ньому навіть не було ядерної зброї, годящої для застосування в атмосфері. А старшим офіцером на борту виявився капітан зведеного загону Збройних сил Федман Кассад.

На третій день революції Кассад посадив єдиний штурмовий катер із «Денієве» у головному дворі Великої мечеті Мешгеда. На чолі загону у складі тридцяти чотирьох солдатів він спостерігав, як поступово навколо них збирався натовп із трьохсот тисяч бойовиків, стримуваних лише захисним полем та відсутністю наказу нападати із вуст Нового Пророка. Той саме не знаходився у мечеті, бо напередодні вирушив до північної півкулі Ріяда на святкування своєї перемоги.

За дві години після прибуття капітан Кассад вийшов із корабля і по всіх каналах передав коротке повідомлення. Він розказав, що теж виріс у мусульманській сім'ї, а також заявив, що від часу, коли перші судна-«ембріоносці» шиїтів приземлилися на планеті, товмачі Корану переконливо довели: ісламський Бог не може ані нехтувати вбивствами невинних, ані потурати їм, байдуже, скільки б джихадів не проголошували чванливі єретики штабу Нового Пророка. Провідникам тридцяти мільйонів муджахідів капітан Кассад давав три години на те, щоби звільнити заручників і повернутися у власні домівки на пустельний материк Кум.

За ті перші три дні революційна армія Нового Пророка зайняла більшість міст на обох континентах і захопила в полон понад двадцять сім тисяч громадян Гегемонії. День і ніч розстрільні команди працювали над розв'язанням стародавніх богословських дискусій, і, за приблизними оцінками, щонайменше чверть мільйона сунітів було замордовано у перші дві доби окупації Новим Пророком. Останній у відповідь на ультиматум Кассада проголосив, що всі невірні будуть негайно скарані на горло, щойно скінчиться телепередача, під час якої він у прямому ефірі звернеться до громади сьогодні ввечері. Крім цього, він віддав наказ атакувати штурмовий катер Кассада.

Вдатися до потужної вибухівки у Великій мечеті нападники не могли, а тому Революційна гвардія використовувала автоматичну зброю, неточні енергетичні гармати, плазмові заряди та людську масу. Захисне поле трималося.

Телезвернення Нового Пророка почалося за п'ятнадцять хвилин до завершення строку дії ультиматуму, висунутого Кассадом. Новий Пророк погодився із його тезою про страшне покарання Аллаха, що чекає на єретиків, але при цьому заявив, що цими гяурами є громадяни Гегемонії. Новий Пророк уперше дав волю емоціям перед камерою. Він верещав, бризкав слиною і наказував поновити штурм корабля, який сів у дворі мечеті. Після цього проповідник повідомив, що станом на цей момент в окупованому реакторі «Могутній Мир» міста Алі налагоджене виробництво ядерної зброї, яка дозволить війську Аллаха вийти у космос. Ну, а перша бомба буде використана проти сатанинського штурмового катера відступника Кассада вже опівдні наступного дня. Новий Пророк саме розпочав пояснювати спосіб, у який буде страчено невірних із Гегемонії, коли термін дії ультиматуму капітана Кассада вийшов.

Так сталося, що завдяки власним поглядам на життя й об'єктивній віддаленості Кум-Ріяд залишався примітивною із технологічного погляду планетою. Але не настільки, щоб не мати власної живої інфосфери, а революційним муллам, котрі очолювали переворот і воювали з «Великим Сатаною Науки в Гегемонії», відмовитися від персональних комлогів, які надавали їм доступ до глобальної мережі.

Деякий час перед цим «Денієве» запустив на орбіту достатню кількість супутників-шпигунів, щоб на кораблі Гегемонії вже о 17:29 за Центральним поясним часом Кум-Ріяда встигнути просканувати всю інфосферу планети й ідентифікувати за кодами доступу всі шістнадцять тисяч вісімсот тридцять революційних мулл. О 17:30 в режимі реального часу сателіти почали надсилати дані націлювання на двадцять один супутник оборони периметру, які штурмовий катер Кассада залишив на низькій орбіті. Це було настільки давнє космічне озброєння, що насправді завданням «Денієве» було зібрати їх і доставити у Мережу для безпечної утилізації. Кассад запропонував їх використати інакше.

Рівно о 17:30 у дев'ятнадцяти малих супутників здетонували ядра їхніх реакторів. За кілька наносекунд перед самознищенням невидиме, але надзвичайно когерентне рентгенівське випромінювання, що утворилося в результаті вибуху, було сфокусоване, націлене та випущене в шістнадцяти тисячах восьмиста тридцяти напрямках. Ці стародавні військові супутники не були призначені для використання в атмосфері, відтак ефективний радіус враження цими променями становив менше міліметра. На щастя, більше й не було потрібно. Не всім вдалося пробитись крізь перешкоди, що постали між небом і муллами, але в п'ятнадцяти тисяч семисот сорока восьми це вийшло.

Ефект був миттєвим і драматичним. В усіх випадках мозок та церебральна рідина закипали і випаровувалися, розриваючи череп на шматки. Новий Пророк саме промовляв своє всепланетне казання по телебаченню, коли буквально посеред слова «єретик» настала сімнадцята тридцять.

Іще майже дві хвилини телевізори і телепанелі по всій планеті демонстрували безголове тіло Нового Пророка, що безвільно навалилося на мікрофон. Після цього на всіх частотах передача була перервана втручанням Федмана Кассада, який оголосив, що відтерміновує ультиматум іще на одну годину, і застеріг від будь-якої самодіяльності щодо заручників, наслідком чого може стати ще радикальніша демонстрація невдоволення Аллаха.

Обійшлося без інших дій у відповідь.

Тієї ночі, на орбіті навколо Кум-Ріяда, Містерія знову відвідала Кассада — вперше після його курсантських літ. Він спав, але цей візит був більше ніж сном, хоч і не дотягував до альтернативної реальності симуляцій ІТМ-КУО. Вони лежали під легенькою ковдрою та розбитим дахом. Її шкіра була тепла та наелектризована, а обличчя — трохи світліше від блідого контура на тлі темряви ночі. Зорі над головою у штучному світлі почали блякнути перед самим світанком. Кассад раптом усвідомив, що вона намагається заговорити до нього. Її м'які губи надавали словам форми, але все одно ті слова звучали тихіше від того, що міг розчути Кассад. На якусь хвилину він відсунувся трохи далі, аби краще роздивитися її обличчя, але примудрився остаточно при цьому втратити останній зв'язок із нею. Спітнілий Кассад прокинувся під гудіння корабельних систем у спальному гамаку з розпашілими щоками — і цей дивний звук на борту скидався йому на дихання звіра, що от-от прокинеться.

За дев'ять стандартних тижнів, проведених у польоті, Кассад постав перед військовим трибуналом Збройних сил на Фригольмі. Коли він приймав рішення на Кум-Ріяді, то знав, що в командування вибір буде один: його розіпнуть або підвищать у званні.

Збройні сили пишалися тим, що в усеозброєнні зустрічали «нештатку» в Мережі або колоніях, проте виявилися абсолютно не готовими до Битви за Південну Брешію та змін, які вона потягнула за собою стосовно Нового Бусидо.

Кодекс Нового Бусидо, який порядкував Кассадовим життям, розвинувся, бо військовим необхідно було виживати. Після кошмарів кінця двадцятого — початку двадцять першого століть, коли військові очільники власною стратегією навіть цивільне населення перетворювали на законні цілі, а самі разом зі своїми вирядженими в однострої катами ховалися у безпечних автономних бункерах на п'ятдесятиметровій глибині, одне тільки слово «військовий» викликало таку відразу в тих, хто пережив злигодні війни, що понад століття звучало як запрошення до лінчування.

У своїй еволюції Новий Бусидо поєднав старі як світ поняття честі й індивідуальної звитяги з потребою якомога ретельніше берегти цивільне населення. Відродилася мудрість донаполеонівських, «нетотальних» воєн із чітко визначеними цілями та помірною жорстокістю. Цей кодекс вимагав, щоб до ядерної зброї і стратегічних бомбардувань вдавалися лише у крайніх випадках, ба більше — він наполягав відродити солдатську етику Середніх віків Старої Землі та її розуміння війни як сув'язі битв між невеликими професійними арміями, що наперед домовляються про місце та час своєї зустрічі в місці, де руйнування громадської та приватної власності можна мінімізувати.

Під час експансії впродовж перших чотирьох століть по Гіджрі кодекс працював бездоганно. Фактичний трьохсотрічний застій у розвитку технологій неабияк зіграв на руку Гегемонії, чиє монопольне використання телепортів дозволяло застосовувати скромні ресурси Збройних сил тільки в потрібному місці і в потрібний час. Навіть розділені неминучими спін-роками накопиченого часу-в-борг, колоніальні світи і незалежні планети не мали що протиставити могутності Гегемонії. Окремим інцидентам, як-от політичному повстанню на Мауї-Заповітній, де точилася унікальна партизанська війна, або ж релігійному шалу на Кум-Ріяді, швидко давали раду, конфлікти гасили моментально і переконливо, а будь-які ексцеси, що мали місце під час цих кампаній, тільки підкреслювали важливість повернення до постулатів суворого кодексу Нового Бусидо. Проте жодні розрахунки та вишкіл Збройних сил Гегемонії, або ЗСГ, не могли врахувати неминучого протистояння із Вигнанцями.

Впродовж чотирьохсот років Вигнанці становили єдину зовнішню загрозу Гегемонії від часів, коли пращури цієї варварської орди покинули межі Сонячної системи на флоті зі станцій-міст О'Нілла ненадійної герметичності, вертлявих астероїдів та експериментальних кометних кущів. І навіть після того, як Вигнанці роздобули рушій Гокінга, офіційна політика Гегемонії не зважала на загублені в міжзоряній темряві рої, допоки вони обмежувались епізодичними вилазками в планетарні системи, з яких крали незначну кількість водню на газових гігантах або ж трохи водяного льоду із безлюдних супутників.

Перші сутички з Вигнанцями, як-от на планеті Бента чи в системі СНС 2990, вважалися радше аномалією, що мало цікавить народ і уряд Гегемонії. Навіть до генеральної битви за Лі-Три ставилися як до клопоту Колоніальної служби, тож коли експедиційний корпус ЗСГ прибув на місце подій за шість місцевих років і п'ять років по відльоті Вигнанців, усі злигодні було забуто на користь поглядів, що коли грати мускулами, то жодного варварського рейду не повториться.

У десятиріччя, які настали після подій на Лі-Три, ЗС Гегемонії і космічні сили Вигнанців сотні разів стикалися в прикордонних районах, але з їхніми сухопутними військами боїв не було жодного, якщо, звісно, не брати до уваги дивні двобої десантників у позбавлених повітря та сили тяжіння місцях. Усемережжям ширилися чутки, що Вигнанці ніколи не загрожуватимуть планетам земного типу, бо за три століття адаптації до умов невагомості вони перетворилися на щось значно більше (або ж менше) від людини. Технології телепортів у Вигнанців ніколи не було і ніколи не буде, тому боятися їхньої війни із ЗСГ не варто. А потім сталася Брешія.

Брешія була одним із тих манірних, незалежних світів, що радіють зручному доступу до Мережі і водночас відстанню від неї у вісім місяців лету. Планета розбагатіла за рахунок експорту діамантів, тернокореня, незрівнянної кави і в той же час сором'язливо відкидала статус колонії — попри те що, намагаючись досягати своїх високих економічних цілей, все одно залежала від Гегемонії та її Спільного ринку. Як і всі подібні світи, Брешія пишалася власними Силами самооборони: дванадцять факельників, переоснащений ударний корабель, списаний у ЗСГ півстоліття тому, чотири десятки або й більше дрібніших і прудких сторожових кораблів на орбіті, регулярна армія із дев'яноста тисяч добровольців, респектабельний флот відкритого моря і запас суто символічних ядерних озброєнь про всяк випадок.

Збурення простору від рушіїв Гокінга на кораблях Вигнанців станції стеження Гегемонії-то засікли, але хибно витлумачили, прийнявши їх за сліди міграції чергового рою, траєкторія якого пролягала не ближче ніж за пів світлового року від Брешії. Проте скоригувавши свій курс, зміни в якому лишалися непоміченими, аж поки рій не перетнув радіус хмари Оорта, Вигнанці ніби справжня старозаповітна моровиця впали на Брешію. Поміж нею та хай там якими допомогою чи підкріпленням із Гегемонії пролягло щонайменше сім стандартних місяців.

У перші дванадцять годин боїв космічні сили Брешії зазнали цілковитої поразки. Рою Вигнанців удалося завести в навколомісячний простір понад три тисячі кораблів, які почали систематично знищувати всі оборонні рубежі навколо планети.

Під час першої хвилі розселення після Гіджри цей світ переважно залюднили діловиті вихідці із Центральної Європи, котрі й дали двом материкам прозаїчні назви: Північна Брешія і Південна Брешія. Північна Брешія могла похвалитися пустелями, високогірною тундрою і шістьма основними містами, які прихистили аграріїв, що вирощували тернокорінь, та нафтовиків. Підсоння у Південній Брешії було значно помірнішим, а рельєф — поблажливішим, саме тому тут отаборилася більшість із чотирьохсотмільйонного населення планети і розташовувалися велетенські кавові плантації.

Тільки ніби для демонстрації справжнього обличчя стародавньої війни Вигнанці спопелили Північну Брешію: для початку кинули на неї кількасот «чистих» ядерних бомб і тактичних плазмових зарядів, потім пройшлися смертепроменями і на довершення випустили на континент спеціалізований вірус. Утекти пощастило лише жменьці з усього чотирнадцятимільйонного населення. Південну Брешію бомбардувати не стали, хіба що ланцетували військові цілі, аеропорти і велику гавань у Сольно.

Доктрина Збройних сил Гегемонії дозволяла атакувати світи з орбіти, але проголошувала неможливість фактичної окупації індустріалізованих планет. Тилове забезпечення десанту, велетенська площа територій, які необхідно утримувати, і несосвітенна кількість особового складу армії вторгнення вважалися вирішальними аргументами проти відповідних дій.

Вигнанці, очевидно, з цією доктриною ЗСГ знайомі не були. На двадцять третій день цієї інвеститури більше двох тисяч спускових та штурмових катерів рушили на Південну Брешію. Впродовж перших кількох годин атаки нападники знищили рештки планетарних повітряних сил. Два ядерні заряди здетонували на плацдармах Вигнанців: проти одного спрацювали енергетичні поля, а інший знищив єдиний корабель розвідки, що його взагалі могли використовувати як приманку.

Виявилося, що Вигнанці і справді змінилися за три століття. Вони і справді віддавали перевагу середовищу з невагомістю. Проте їхня мотопіхота успішно користувалася екзоскелетами, тож захоплення всіх міст Південної Брешії схожими на чорних павуків довгоногими-довгорукими військами справжнього тлуму Вигнанців залишалося питанням кількох днів.

Останні осередки організованого опору було придушено на дев'ятнадцятий день окупації. Того самого дня впала і столиця Бакмінстер. Останнє повідомлення, відправлене каналом «світло+» із Брешії до Гегемонії, перервалося посередині за годину після того, як війська Вигнанців зайшли у місто.

Полковник Федман Кассад прибув на місце подій разом із Першим флотом ЗСГ через двадцять дев'ять стандартних тижнів. Тридцять факельників класу «Омега» на варті єдиного корабля-стрибуна, оснащеного телепортом, ввірвалися у систему на великій швидкості. За двадцять три години після розквантування було активовано сферу сингулярності, і вже через десять годин чотириста лінійних кораблів Збройних сил перебували у системі. Ще за двадцять одну годину розпочалися протидесантні заходи.

Ось така от математика супроводжувала перші хвилини Битви за Брешію. Кассадові ж у пам'яті відклалася не арифметика, а жахлива краса боїв. Стрибун уперше використовувався на рівні, вищому від дивізіону, тому без веремії, очікувано, не обійшлося. Кассад ступив крізь ворота телепорту з відстані п'яти світлових хвилин і гепнувся у жорству та жовту куряву, оскільки ворота стрибка виходили на слизький від багнюки та крові перших загонів крутосхил. Кассад лежав у болоті і дивився вниз у долину, охоплену шалом. Вигнанці збили десять із сімнадцяти штурмових катерів із телепортами, які тепер палали розкидані по узгір'ях та плантаціях, немов поламані іграшки. Бульбашки захисних полів решти семи кораблів жужмилися під ударами ракет та пучкових випромінювачів, через що район висадки перетворився на один суцільний купол помаранчевого вогню. На тактичному дисплеї Кассада творилося катзна-що. На інтерактивному забралі шолома в єдиний клубок спліталися неможливі вектори вогню, червоні фосфорні цятки блимали в місцях, де конали солдати ЗСГ, і поверх усього цього розповзалося марево перешкод, виставлених Вигнанцями. «Чорт! Чорт! Чорт!» — неслося основним каналом зв'язку, й імплантати фіксували порожнечу там, де мали би знаходитися дані й інформація Групи управління.

Йому допоміг підвестися солдат. Кассад струсив болото зі свого командирського жезла і відійшов убік, щоб не заважати телепортації наступного загону. Війна тривала.

Із перших хвилин у Південній Брешії Кассад зрозумів, що Новий Бусидо мертвий. Вісімдесятитисячний контингент озброєних за останнім словом техніки, бездоганно вишколених Сухопутних військ просувався з плацдармів і провокував супротивника на бій у безлюдних місцях. Вигнанці відступили за смугу випаленої землі, лишаючи по собі замасковані міни та трупи цивільних. Збройні сили Гегемонії використовували телепортування, щоб виграти маневр і примусити ворога до бою, а Вигнанці відповідали вогневим валом ядерної та плазмової зброї. Прикриваючись силовими полями, мотопіхота вгризалася у ґрунт, поки супротивник відступав на підготовані для оборони позиції навколо міст і плацдармів ЗСГ.

У відкритому космосі швидких перемог також не вийшло. Тому змістити акцент на Південну Брешію було неможливо. Не зарадили ані відволікаючі удари, ані випадкові жорстокі бої — Вигнанці й надалі повністю контролювали все в радіусі трьох астрономічних одиниць навколо Брешії. ВКС довелося відступати і кинути всі сили на оборону телепорту і головного корабля-стрибуна.

Так первинний прогноз дводенного бою на планеті спочатку подовжили до тридцяти діб, а потім і до всіх шістдесяти. Військова справа відкотилася назад до двадцятого чи двадцять першого століття: тривалі жорстокі кампанії в цегляній куряві зруйнованих міст по трупах цивільного населення. Коли перші вісімдесят тисяч контингенту Сухопутних військ переколошматило, їм надіслали в підкріплення ще сто тисяч, а коли й ці втратили чи не кожного десятого бійця, було оголошено мобілізацію ще двохсот тисяч. Війна живилася винятково похмурою непоступливістю Міни Ґледстон і дюжини інших рішучих сенаторів, тож солдати продовжували гинути, поки мільярди голосів у Речі Спільній та Консультаційній раді штучних інтелектів закликали вийти з бою.

Зміни в тактиці Кассад зрозумів майже одразу. І перш ніж його дивізія наклала головами під час Битви за Гору Каміння, наперед проступили його інстинкти вуличних сутичок. Коли решта командирів ЗСГ фактично самоусунулися від професійних обов'язків і перебували у прострації через наругу над Новим Бусидо, Кассад на чолі свого полку — а згодом і перебравши тимчасову повноту влади над дивізією по тому, як Групу управління Дельта було знищено ядерним ударом — намагався виграти час за рахунок кількості своїх підлеглих і повсякчас відправляв запити про дозвіл застосування термоядерної зброї, щоби пробити шлях своєму контрнаступу. Тож коли Вигнанці відступили на дев'яносто сьомий день після «порятунку» Збройними силами Брешії, Кассад уже носив неоднозначне прізвисько Різника Південної Брешії. Подейкували, що навіть його власні солдати боялися полковника.

А Кассаду все снилася вона. У снах, що були більше (і менше), ніж просто сни.

Останньої ночі під час Битви за Гору Каміння, у лабіринті темних тунелів, де Кассад зі своїми загонами мисливців, озброєних звуковою зброєю та газом Т-5, якими вони викурювали спецпризначенців супротивника, наче зайців із нірок, полковник заснув серед вогню та криків і відчув доторк її довгих пальців на щоці та м'який притиск персів на своєму тілі.

Коли наступного ранку після завданого на його запит удару вони вступили у Новий Відень і його солдати крокували в місто гладенькою, наче скло, двадцятиметровою просікою, випаленою орбітальним ланцетом, Кассад, жодного разу не кліпнувши очима, зиркнув на ряди людських голів, рівненько викладених на тротуарі так, нібито вони своїм обвинувальним поглядом вітали рятівників із ЗСГ, і повернувся до своєї командирської «емтешки», позамикав усі люки і, скрутившись калачиком в іонізованому повітрі теплої темряви, що пропахла гумою та гарячою пластмасою, раптом поверх теревенів командного пункту та шелесту кодів своїх імплантів розчув її шепіт.

Уночі перед відступом Вигнанців Кассад пішов із наради на командному кораблі «Бразилія», телепортнувся до свого штабу в Неминущому на півночі Гайнської долини і гайнув автомобілем на високу точку спостерігати за останнім бомбардуванням. Найближчого із тактичних ядерних ударів було завдано на відстані сорока п'яти кілометрів. Плазмові бомби цвіли помаранчевою та кривавою барвами квітів, що їх нібито хтось висадив на землі у бездоганних грядках. Кассад нарахував понад дві сотні зелених світлових стовпів, що танцювали перед його очима, коли орбітальні ланцети шматували розлоге нагір'я пекельними батогами. Вона прийшла ще перед сном — коли він сидів на захисному бортику «емтешки» і чекав, поки з-перед очей, а саме з обпаленої сітківки, остаточно розвіється бліде мерехтіння мошви. Зодягнута в голубувату сукню, дівчина легко ступала вгору по схилу, що заріс тепер уже мертвим тернокорінням. Легіт зазирав під поділ її плаття з легкої тканини. Її обличчя та руки здавалися блідими, майже прозорими. Вона гукнула його на ім'я (він майже почув ці слова), долиною попід ним прокотилася друга хвиля бомбардувань, і світ потонув у реві та полум'ї.

Як це зазвичай стається у всесвіті, де, вочевидь, верховодить іронія, Федмана Кассада обминали будь-які ушкодження протягом усіх дев'яноста семи днів найжорстокіших боїв, що їх знала Гегемонія, а поранило його на другий день після відступу Вигнанців і втечі їхнього рою. Він саме давав лаконічне інтерв'ю у Громадському центрі Бакмінстера, одній із трьох уцілілих споруд в місті, і відповідав на тупі запитання новинарів з Усемережжя, коли п'ятнадцятьма поверхами вище спрацювала міна-пастка завбільшки з мікровимикач. Кассада з обома його ад'ютантами жбурнуло на вентиляційну решітку і викинуло на вулицю, а будинок за ними просто обвалився.

Санітарна авіація доправила полковника у штаб дивізії, і вже звідти його телепортували на корабель-стрибун, що перебував на орбіті другого супутника Брешії. Кассада поклали в реанімацію і під'єднали до повноцінної системи життєзабезпечення, а тим часом генералітет і найвище політичне керівництво Гегемонії вирішували, що з ним робити далі.

Завдяки телепорт-комунікаціям і висвітленню подій навколо Брешії наживо Федман Кассад тепер міг похвалитися скандальною славою. Мільярди людей, приголомшених безпрецедентними бузувірствами, що чинилися впродовж кампанії на Брешії, залюбки би віддали полковника під трибунал, щоб судити його за воєнні злочини. Директриса Ґледстон та багато хто ще вважали Кассада з іншим командуванням ЗСГ рятівниками.

Урешті-решт полковника перемістили на спіновий зореліт-шпиталь, який малим ходом вертався назад до Мережі. Оскільки більша частина фізичної реабілітації все одно відбувалася під час фуги, то транспортування тяжких поранених та пацієнтів у стані клінічної смерті на старих медичних кораблях мало сякий-такий сенс. Тож поки Кассад із рештою недужих доберуться до Всемережжя, вони вже будуть готові до стройової служби. І що важливіше, Кассад обросте щонайменш півторарічним часом-у-борг, упродовж якого, можливо, якось розв'яжуться всі ті суперечності навколо його імені.

Коли Кассад прокинувся, то побачив, що над ним схилилася темна жіноча постать. Якусь мить він був певен, що це вона, але потім збагнув, що це всього-на-всього військовий медик.

— Я помер? — прошепотів він.

— Були померли. А зараз на борту корабля «Меррік». Ми вас реанімували й оживляли кілька разів, але ви цього, напевне, не пам'ятаєте через похмільний синдром, спричинений фугою. Зараз ми готові розпочинати наступний етап фізіотерапії. Спробуєте пройтися?

Кассад підняв руку і затулив нею очі. Навіть дезорієнтований, він пригадав болісну терапію, довгі години, що він їх вилежував у ваннах із РНК-вірусами, та хірургічні операції. Більшість операцій.

— Що ми минаємо? — запитав він, і далі прикриваючи очі. — Я забув маршрут, яким ми вертаємося в Мережу.

Лікарка всміхнулася, так ніби він запитував це щоразу, як виходив із фуги. Здається, вона проказала:

— Гіперіон і Вертоград. Саме заходимо на орбіту...

Але раптом її голос потонув у шумі, що вістив кінець світу: засурмили мідні труби, заскреготів метал, заверещали фурії. Кассад скотився з койки, заплутавшись при падінні в матраці, бо сила тяжіння сягала тут лиш одної шостої від стандарту. Справжнісінький буревій кинув його через усю палубу, а потім і далі намагався поцілити в нього різними карафками, тацями, постільною білизною, книжками, тілами, металевим інструментом та силою-силенною інших речей. Чоловіки та жінки вищали, і їхні голоси збивалися на фальцет, коли повітря зі свистом витікало з палати. Кассад відчув, як матрац ударився об стіну, він визирнув крізь стиснуті кулаки.

За метр від нього, крізь пролом, що утворився в переділці, несамовито дригаючи лапами, намагався пролізти якийсь павук завбільшки з футбольний м'яч. Здавалося, ці позбавлені суглобів лапи чимдуж гамселили по паперу та іншому сміттю, яке вирувало навколо істоти. Павук крутнувся, і Кассад уторопав, що це голова лікарки, яку їй відірвало з першим же вибухом. Її довгі коси звивалися та лізли в обличчя полковнику. Потім пролом розширився до розмірів кулака, і голова зникла в ньому.

Кассадові пощастило виборсатися саме тоді, коли витяжна стріла корабля покинула обертатись навколо його корпуса, і саме поняття «гори» зникло. Тепер єдиними силами, які зберігали свою силу, був ураганний вітер, що й зараз намагався здути весь уміст палати до тріщин у переділці, та крен і обертання корабля, від якого жахливо нудило. Кассад спробував поплисти проти течії та мотлоху, який вона несла із собою, намагаючись дістатися виходу у коридор витяжної стріли. Спочатку він хапався за все підряд, а останні п'ять метрів долав, просто метеляючи ногами. Йому по лобі загилив металевий піднос, а чийсь труп із закривавленими очима заледве не штурхнув його назад у палату. Двері герметичного люка марно бились об тіло десантника в скафандрі, який не давав їм замкнутися. Кассад влетів у шахту витяжної стріли і втягнув за собою небіжчика. Люк зачинився, але в коридорі повітря виявилося не набагато більше, ніж у палаті. Десь тоншало вищання клаксона, аж поки повністю не зникло.

Кассад і собі закричав, намагаючись послабити тиск та убезпечити легені і барабанні перетинки від лускання. Повітря досі сочилося із витяжної стріли, і тепер його з трупом тягнуло всі сто тридцять метрів у напрямку основного корпусу зорельота. Разом із мертвим десантником вони перекидьки вальсували в невагомому і бридкому льоті.

За двадцять секунд Кассадові пощастило розімкнути аварійні клямри на скафандрі мерця, ще за хвилину він вивільнив тіло солдата і сам зайняв його місце. Виявилося, труп був сантиметрів на десять нижчим від полковника, і попри те, що скафандр передбачувано розтягувався, він усе одно боляче муляв на карку, навколо зап'ястків та в колінах. Шолом тиснув на лоба, ніби подушка під якимсь гнітом. Усередині на його оглядовий щиток налипнули згустки крові та ще якогось білого мокротиння. Осколок шрапнелі, що вбив десантника, залишив у скафандрі по собі вхідний та вихідний отвори, але сяк-так їх уже залатала система життєзабезпечення. Більшість індикаторів нагрудника горіли червоним огнем, і скафандр не реагував на команди Кассада доповісти про свій стан. Добре хоч регенератор функціонував, дарма що бентежно при цьому скреготів.

Полковник спробував увімкнути внутрішній радіопередавач. Жодних звуків, навіть фонової статики. Він одшукав вхідний рознімач комлогу та під'єднався до термексу в корпусі корабля. Тієї самої миті знову посилився тангаж[78], зореліт здригнувся від нової серії ударів, і Кассада кинуло об стінку шахти витяжної стріли. Десь крутилася клітка транспортного ліфта, що з обірваними тросами — які ляскали навсібіч, ніби чиїсь мацаки — нагадувала перелякану актинію[79]. Всередині лишалися трупи, ще більше їх заплуталося поміж прольотів спіральних сходів, що вціліли попід стінкою шахти. Метеляючи ногами, Кассад проплив останні метри до її краю із наглухо запечатаними герметичними люками. Їх діафрагми надійно відсікали коридор витяжної стріли від решти корабля, попри те що в пробоїни основного корпусу можна було заїхати верхи на цивільній «емтешці».

Зореліт знову накренився, його закрутило по-серйозному, і Кассада з усім вмістом шахти тепер шарпали нові складні сили Коріоліса[80]. Полковник тримався за рваний лист металу, поки не підтягнувся та не проліз далі через розпір у потрійній стінці головного відсіку «Мерріка».

Потрапивши досередини, Кассад ледь не розсміявся. Хто б не завдавав ланцетного удару по кораблю-шпиталю, та зробив він усе правильно: спершу пучковими випромінювачами прохромлював та протинав його корпус, поки той не розгерметизувався, поки не рвонули автономні відсіки, поки не згорів од перевантаження аварійний центр і не «потекли» внутрішні переділки. Після цього із ворожого корабля в тельбухи зорельота зарядили ракетами з боєголовками, які у ВКС досі по-старомодному звали картеччю — все одно що вкинули у заповнений щурами лабораторний лабіринт протипіхотну гранату.

У тисячах отворів мерехтіли промені світла, які де-не-де перетворювалися на барвисту веселку, втрапивши в туман колоїдної основи з аерозолю пилу, крові та якоїсь оливи. З місця, в якому у невагомості висів Кассад, крутячись та перекидаючись разом із кораблем, йому було видно десятки, багато десятків інших тіл, голих та пошматованих, кожне з яких здійснювало оманливо граційні рухи, наче з підводного балету у виконанні небіжчиків без сили тяжіння. Більшість трупів плавали посеред власних зоряних систем, орбітами яких бігали краплини крові та кавалки їхньої власної плоті. Кількоро витріщалися на Кассада поглядом мультяшних персонажів із булькатими від внутрішнього тиску очима та, здавалося, вабили його до себе випадковими млявими помахами рук.

Метляючи ногами, Кассад плив цим румовищем, намагаючись потрапити до головної шахти, а звідти — у командний відсік. Зброї він ніде не помітив (схоже, що вдягти скафандри встигли тільки десантники), зате був переконаний, що в пункті свого призначення або ж у кормових казармах десанту знайдеться шафа зі зброєю.

Зупинився він перед останнім герметичним люком. Тепер уже було не до сміху. За ним він не бачив ані головної шахти, ані кормових казарм. Ані, власне, самого корабля. Секцію, в якій знаходився Кассад — витяжну стрілу з палатами медичного модуля, огризок головного корпуса, було видрано із тіла зорельота, ніби Ґренделеву руку легкими зусиллями Беовульфа[81]. Цей останній негерметичний люк до головної шахти вів у відкритий космос. У кількох кілометрах полковник розгледів із добрий десяток понівечених фрагментів «Мерріка», що безладно крутилися в яскравому сяйві місцевого сонця. Зелена з ляпіс-лазуровою барвою планета нависала так близько, що Кассад відчув напад акрофобії[82] і тільки сильніше вчепився у раму люка. І навіть у ту мить, коли він спостерігав цю картину, над лімбом планети сковзнула зірка, замерехтіла рубінова морзянка лазерної зброї, і випатрана секція корабля за півкілометра космічної порожнечі від Кассада знову вибухнула металевими випарами, леткими речовинами, що тієї ж секунди замерзали, та чорними цятками — тілами людей, які, обертаючись, розліталися навсібіч.

Кассад відсахнувся і зарився глибше в затінений клубок аварійних нутрощів, аби помізкувати над ситуацією, що склалася. Десантного скафандра вистачить, максимум, на ще одну годину — полковник уже відчував тухлий сморід від ушкодженого регенератора, — а герметично замкнутих кают і відсіків під час борсання в невагомості він не помітив. Та й навіть якби він одшукав герметичну шафу або ж шлюз, далі що робити? Кассад не знав, яка планета розкинулася попід ним — Гіперіон чи Вертоград, — проте він голову поклав би на те, що Збройних сил Гегемонії немає на жодній із них. Як і на те, що жодна самооборона не кине виклик військовому кораблеві Вигнанців. Минуть тижні, поки абиякий патруль добереться в ці місця розслідувати місце катастрофи. Не виключав Кассад і того, що цей вертлявий шмат сміття, на чиєму борту він знаходився зараз, зійде з орбіти, перш ніж хто-небудь вирішить його перевірити. І тисячі тонн покрученого металу згорять в атмосфері при падінні. Тутешньому населенню, напевно знав Кассад, це може не припасти до вподоби, та на їхньому місці вигідніше було змиритися з падінням курінчика неба на голови, ніж стати до бою проти Вигнанців. Похмуро всміхнувшись, полковник зрозумів, що при наявності хай яких примітивних оборонних засобів на орбіті або пучкових випромінювачів на землі, набагато розважливіше висадити в повітря це румовище, аніж відкривати вогонь по зорельоту Вигнанців.

Кассадові було байдуже. Або ж він негайно починає діяти, або він загине набагато раніше від того моменту, коли останки його корабля потраплять у щільні шари атмосфери чи місцеве населення розпочне вживати своїх заходів.

Візуальний підсилювач повністю потріскався від шрапнелі, яка вбила десантника, та Кассад попри те опустив усе, що від нього лишилося, поверх оглядового щитка каски. Застережливо блимали червоні індикатори, однак у скафандрі ще залишалося чимало енергії, аби продемонструвати залиту світло-зеленим світлом інфограму, намальовану у павутинні шпаринок. Тепер Кассад бачив факельника Вигнанців у ста кілометрах із напнутими силовими полями, що тримали оборону, затьмарюючи собою зорі. Від зорельота відокремилося кілька об'єктів. Якусь мить полковник був певен, що це ракетний залп із милосердя, і навіть устигнув безрадісно вишкіритися в очікуванні кількох останніх секунд життя. Та потім він зауважив їхню незначну швидкість і підкрутив збільшення у візуальному підсилювачі. Кліпнули червоним вогником індикатори, й інфограма згасла, однак перед тим Кассад мав час роздивитися конічні яйцеподібні обриси, що мали маневрові рушії, блістери кокпітів і по цілому жмуту із шести позбавлених шарнірних з'єднань маніпуляторів, що ніби волочилися по ходу абордажних катерів — або «кальмарів», як їх називали всі у ВКС.

Кассад іще глибше зарився в нутрощі аварійного корабля. До зустрічі із першим «кальмаром» чи кількома із них у нього лишалося всього тільки пара хвилин. Скільки Вигнанців уміщається в одному такому? Десятеро? Двадцятеро? Полковник майже не сумнівався, що не менше як десяток. Десяток озброєних до зубів бійців із інфрачервоними давачами та сенсорами руху. Елітний відповідник Космічно-десантних військ Гегемонії, ці спецпризначенці мають не тільки добрий вишкіл для ведення бою за умов вільного падіння, а й навіть за цілковитої невагомості, в умовах якої вони народжувалися й зростали. Довгі кінцівки, хапальні пальці на ногах і протези хвостів дають їм відчутні переваги в цьому середовищі, хоча Кассад узагалі сумнівався, чи вони насправді потребували такої фори в ситуації, що вже склалася для них переможно.

Змагаючись із припливом адреналінового страху, через який він заледве не зірвався на крик у спробі заховатися в темряві, Кассад розпочав свій обережний відступ назад лабіринтом покрученого металу. «Чого їм треба?» Полонених. Хіба це не розв'язання проблеми, як йому вижити? Здайся, і житимеш далі. Та полковник бачив голограми розвідників ЗС, що були зроблені на захопленому кораблі Вигнанців в околицях Брешії. У його трюмі виявили понад дві сотні полонених. А у Вигнанців, очевидно, накопичилося чимало запитань до громадян Гегемонії. Може, годувати і тримати під вартою стільки душ їм було невигідно або ж вони взагалі вели всі допити у відповідний спосіб, та факт лишався фактом: усім схопленим цивільним із Брешії та солдатам Збройних сил Гегемонії зробили вівісекцію. Їх знайшли розпоротими і розіпнутими на сталевих піддонах, наче лабораторних жаб, з органами, вилученими та вміщеними у посудини з поживними рідинами. Їм ампутували руки й ноги, видалили очі і підготували мізки до спілкування з допитувачами — крізь трисантиметрові отвори в черепах у кору головного мозку було напряму заведено шунт-вилки та під'єднано грубі комунікатори-«вистукувачі трун».

Кассад відступав, плаваючи серед уламків і сплутаних кабелів корабельної проводки. Хай там як, а бажання здаватися в полон у нього не виникало. Якоїсь миті, коли один із «кальмарів» стикувався із корпусом або якоюсь із його надбудов, корабель здригнувся і покинув обертатися. «Думай», — скомандував собі Кассад. Зброя йому стала потрібнішою від сховку. Чи не проминув він чого-небудь у цій руїні, що допомогло би йому зараз вижити?

Кассад покинув рухатися і завис у задумі, тримаючись неізольованої частини оптоволокна. Медична палата, де він прийшов до тями, койки, цистерни для фуги, реанімаційна апаратура... більшість з усього цього винесло у відкритий космос крізь пробоїни в корпусі обертальної секції зорельота. Шахта витяжної стріли, клітка ліфта, трупи на сходах. Жодної зброї. Більшість тіл роздерли вибухи картечі та стрімка декомпресія. Ліфтові кабелі? Ні, задовгі, а ще без інструментів їх неможливо від'єднати. Інструменти? Хоч би одненького побачив. Випатрані медкабінети у коридорі за головною шахтою. Кабінети із медсканерами, МРТ-цистернами, CPD-відсіками стояли відкриті, немовби розграбовані саркофаги. Не постраждала щонайменш одна операційна, інтер'єр якої перетворився на лабіринт із розкиданих інструментів та кабелів, що плавали посеред маніпуляційного приміщення. Начисто спорожнілий під час вибуху солярій, вікна якого вилетіли назовні. Кімнати пацієнтів. Ординаторські. А ще дезинфекційні, коридори і кабінки незрозумілого призначення. Трупи.

Кассад забарився тут іще на якусь хвильку, зорієнтувався в плутаній грі світла й тіні і рушив далі.

Він сподівався, що має хвилин десять, а одержав менше восьми. Він знав, що Вигнанці поводитимуться методично та раціонально, проте недооцінив їхньої ефективності за умов нульової гравітації. Весь його авантюрний план тримався на припущенні, що рештки зорельота вони прочісуватимуть по двоє — саме так в основному чинять космічні десантники, або як армійські спецпризначенці, що ходять від дверей до дверей під час міських боїв, вдираються у кожне приміщення і забезпечують одне одному вогневе прикриття. Якщо буде більше двох, якщо Вигнанці працюють відділеннями по четверо осіб, Кассадові прийдеться непереливки, вважайте, він — труп.

Полковник плавав посеред операційної № 3, коли у дверях з'явився Вигнанець. Регенератор Кассада доживав свої останні миті, і чоловік, зависнувши нерухомо посеред кімнати, жадібно хапав ротом повітря. Вигнанець похилився був досередини, хитнувся праворуч, хитнувся ліворуч і з обох видів зброї прицілився у неозброєну постать у пошарпаному скафандрі.

Кассад покладався на те, що його жалюгідний вигляд і вкритий загуслою кров'ю шолом виграють йому пару секунд. Із-за оглядового щитка його очі невидющим поглядом прикипіли до стелі, поки чужинець водив по ньому променем нагрудного ліхтаря. Спецпризначенець мав два види зброї: аудіотравмат в одній руці і дрібніший, зате смертельно небезпечніший фокус-випромінювач, який він тримав довгими пальцями лівої «ноги». Вигнанець підвів аудіотравмат. Кассад іще встигнув помітити убивчий гостряк на хвості-протезі, і клацнув мишею, захованою у правій рукавиці скафандра.

Більшість із відведених Кассадові восьми хвилин він витратив на під'єднання аварійного генератора до електромережі в операційній. Уціліли далеко не всі хірургічні лазери, але шість із них досі функціонували. Чотири слабші випромінювачі Кассад розташував таким чином, щоби прикрити зону лівіше від дверей. Іще два кісткові скальпелі він націлив праворуч. Вигнанець рушив праворуч.

Скафандр нападника вибухнув. Лазери чикрижили простір по колу згідно із закладеною в них програмою, коли Кассад метнувся вперед, пірнувши під блакитні промені, що тепер крутилися в усе ширшій хмаринці марного герметику та доведеної до точки кипіння крові. Йому саме вдалося вирвати аудіотравмат із пальців, як інший Вигнанець, спритний, немов шимпанзе зі Старої Землі, влетів до операційної.

Кассад притулив ручну зброю до його шолома і вистрілив. Постать у скафандрі обм'якнула. Од випадкових нервових імпульсів хвіст-протез спазматично здригнувся ще кілька разів. Із такої відстані полоненого аудіотравматом не взяти, бо від настільки близького пострілу людський мозок просто перетворюється на кашу. Та й навіщо Кассадові були бранці?

Він відштовхнувся від тіла, вхопився за балку і поводив увімкненим аудіотравматом по відчинених дверях кімнати. Більше ніхто не заходив. За двадцять секунд полковник визирнув у коридор і нікого не побачив.

Перше тіло Кассад чіпати не став, натомість роздягнув другого чужинця, що мав неушкоджений скафандр. Під ним спецпризначенець виявився голим — це була людина, жінка з коротко стриженим білявим волоссям, дрібними персами і татуюванням одразу над лінією лобкового волосся. Вона здавалася напрочуд блідою, з її носа, вух та очей сочилися краплинки крові. Про себе полковник відзначив, що Вигнанці не цураються жінок у десанті, адже на Брешії всі трупи Вигнанців належали чоловікам.

Відіпхнувши мертвяка та влазячи у незнайомий скафандр, Кассад поки що залишив собі старий шолом і регенератор повітря. Судини в його організмі миттєво набрякли від навколишнього вакууму. Глибокий мороз скуб його, поки він змагався із химерними застібками та замками. Попри свій великий ріст, навіть Кассад виявився занизьким для скафандра цієї жінки. І якщо дотягнутися до рукавиць йому іще якось удавалося, то скористатися маніпуляторами в ногах та хвості було справою безнадійною. Тож ці кінцівки теліпалися дармовисами, коли він прожогом скинув старий шолом і не без труднощів прикрутив бульбашку скафандра Вигнанців назад на її місце.

Індикатори монідиску на внутрішньому периметрі коміра світилися бурштиновими та фіолетовими вогниками. Із припливом і тиском повітря на барабанні перетинки у вухах до болю зашуміло, а сам Кассад ледве не задихнувся від густого, багатого на різні відтінки смороду. Певно, для Вигнанців це був дух рідної домівки. Латки навушників ізсередини бульбашки шепотіли до нього шифрами команд, мова яких нагадувала аудіозапис такої собі давньоєгипетської говірки, швидко прокрученої ззаду наперед. І знову Кассад авантюрив. Цього разу він покладався на той факт, що під час битви за Брешію сухопутні загони Вигнанців діяли напівавтономно, координуючи свої дії по голосовому радіо на основі базової телеметрії, чим сильно відрізнялися від армійців Збройних сил Гегемонії, керованих тактичною мережею імплантів. У першому випадку командир спецпризначенців міг би знати, що двоє його (її?) підлеглих уже зникли, вірогідно, одержував би їхні медпоказники, та аж ніяк не координати їхнього місцезнаходження.

Кассад вирішив, що годі йому вже гіпотезувати. Час діяти. Він запрограмував мишу на ввімкнення лазерів, щойно хтось залетить до операційної, а сам, відштовхуючись од всіх опор, що траплялися попідруч-попідніж, гайнув у коридор. На жаль, пересуватися у невагомості в такому скафандрі було все одно, що крокувати під дією сили тяжіння, наступивши на власні штани. Він забрав обидва променеві пістолети, та не знайшовши ні паска, ні комбі-розвантажів, гачечків, кілечок, липучок, магнітних кріплень чи банальних кишень, мусив тримати їх у руках, гепаючись то об одну стінку, то об іншу, схожий на п'яного пірата з історичного голофільму. Знехотя довелося пожертвувати одним пістолетом, який продовжував пливти за Кассадом, поки той намагався просуватися уперед з допомогою однієї руки, на яку, судячи з власних відчуттів, він напнув рукавицю не другого розміру, а п'ятнадцятого. Клятий хвіст носило зі сторони в сторону, він бився об бульбашку шолома і буквально був скалкою в дупі.

Двічі полковник мусив коцюбитися в суміжних розломах, коли він бачив, як звіддаля сіріло яке-небудь світло. А перед самою палубою, звідки Кассад спостерігав за наближенням «кальмара», за поворотом він наскочив одразу на трьох Вигнанців.

Скафандр їхнього спецпризначенця дав йому фору щонайменше в пару секунд. Шолом першої постаті він розстріляв фактично впритул. Другий Вигнанець (або ж Вигнанка), не цілячись, вистрелила з акустичної зброї кудись вище його лівого плеча. Це сталося за якусь секунду перед тим, як він вгатив три розряди в її нагрудник. Третій сахнувся назад і, намацавши три точки опори, швидко зник за розбитою переділкою, перш ніж Кассад устигнув перезарядити пістолет. У головних мікрофонах дзвеніла лайка, команди і запитання. Полковник мовчки переслідував Вигнанця.

І цей третій би втік, якби раптом не згадав про честь мундира і не повернувся дати Кассадові бій, який пережив незбагненне відчуття дежавю, коли з п'яти метрів поцілив високоенергетичним променем у ліве око супротивника.

Його труп, перекидаючись, поплив назад на сонячне світло. Кассад наблизився до пролому і витріщився на пришвартованого менше ніж у двадцяти метрах від нього «кальмара». За останній час це був єдиний випадок, коли йому так абсолютно безсовісно пощастило. Летячи у відкритому космосі в напрямку апарата, він думав про те, що якби комусь у надрах зруйнованого зорельота позад нього або ж на борту штурмового катера закортіло його вбити, нічого з цим поробити вже було би не можна. І як завжди бувало в таких ситуаціях, коли він очевидно підставлявся під ворожий постріл, десь там унизу в нього стиснувся сфінктер. Проте вогню ніхто не відкрив. У вухах тріщали накази і питання. Ні що вони означали, ні хто їх віддавав, Кассад не розумів, але загалом здогадувався, що йому краще зберігати тишу.

Через свій скафандр-одоробло полковник заледве не пролетів мимо «кальмара». На якусь мить він навіть замислився, що така розв'язка в його сюжеті була би цілковито годящим вироком Усесвіту на мілітарні претензії Кассада: хоробрий воїн, котрий збився на манівці низької орбіти, позбавлений маневрових рушіїв, пального, усякого іншого виду робочої маси для двигунів, а зі зброї — лише пістолет без відбою. І кінець свого життя він зустрів би наче безпорадна, нікому не потрібна повітряна кулька, яку вирвав із рук дитини та забрав із собою вітер.

Кассад потягнувся, аж хруснуло в суглобах, ухопився за гнучку антену і підтягнувся на ній, ніби по канату, до корпусу корабля.

Де в біса шлюз? Поверхня «кальмара» здавалася відносно гладенькою як на космічний апарат, натомість її прикрашало справжнє буйство позначок, знаків розрізнення та сигналів, які, наскільки зміг розібрати Кассад, означали щось на кшталт «НЕ НАСТУПАТИ» і «ОБЕРЕЖНО — ДЮЗА!» по-Вигнанському. Але жодного входу в полі зору. Якщо на борту був хоч хтось, бодай пілот, думав полковник, то він саме ламав голову над тим, чому це, вертаючись, спецпризначенець повзає по корпусу корабля, немовби кульгавий павук, а не рушає одразу до шлюзу. А можливо, тамті, у відсіках катера, прекрасно розуміли чому, а відтак сиділи із пістолетами напоготові. Хай там як, але відчиняти йому ніхто не збирався.

«До дідька!» — вирішив Кассад і вистрілив у найближчий оглядовий блістер.

Корабель Вигнанців усередині був акуратний. Під час розгерметизації із нього фонтанчиком вилетіло хіба що кілька скріпок для паперів та пару монеток. Кассад зачекав, поки потік повітря вщух, і проліз крізь отвір на борт.

Він опинився у секції для корисного вантажу. І цей трюм із м'якими кріслами виглядав геть як десантний відсік першого-ліпшого спускового апарата або БТРа. Про себе полковник відзначив, що в «кальмарі» могло вміститися не більше двадцяти осіб у повному бойовому виряді для десантування у відкритий космос. Зараз трюм був порожній. Із нього до кокпіта вів відчинений люк.

На борту лишався один лиш пілот, і він саме закінчував розстібати паски на своєму кріслі, коли Кассад його застрелив. Тіло він випхав у трюм і вмостився у тому, що, поклавшись на талан, вважав місцем командира корабля.

У блістер над його головою зазирало тепле сонце. Відеомонітори і голографічні консолі транслювали картинку прямо з-перед катера, вид із корми, а також із наплічних камер пошукової партії на борту останків зорельота. Кассад уловив проблиск оголеного тіла в операційній № З і кілька постатей, що перестрілювалися з хірургічними лазерами.

У голодраматичних фільмах з дитинства Федмана Кассада часто показували героїв, котрі повсякчас знали, як кермувати екранольотами, космічними кораблями, екзотичним електромагнітним транспортом та іншою химородною машинерією, щойно в цьому з'являлася будь-яка потреба. За час вишколу полковника навчили керувати військовим транспортом, простими танками та БТРами і навіть штурмовими катерами і спусковими апаратами за крайніх обставин. Загубившись на кораблі-втікачі ЗСГ, якою б екзотичною ситуацією це не здавалося, він би зміг докопатися до командного ядра, установити зв'язок із головним комп'ютером та відправити сигнал SOS по радіо або ж каналами «світло+». Потрапивши ж у крісло пілота Вигнанців, Кассад навіть не знав, із чого розпочинати.

Насправді, це не геть відповідало дійсності. Так, полковник одразу впізнав гнізда дистанційного керування щупальцями-маніпуляторами «кальмара», а ще за годинку-дві він міг би розібратися з кількома іншими приладами та інструментами. Та йому бракувало часу. Передні камери вже транслювали картинку, як у напрямку штурмового катера вистрибують, стріляючи на ходу, із решток корабля-шпиталю три постаті в скафандрах, а в голографічній консолі раптом матеріалізувалася бліда, напрочуд інопланетного вигляду голова командира Вигнанців. Із навушників у бульбашці шолома пролунали крики.

Перед очима Кассада попливли краплинки поту, що обсіли зсередини оргскло. Він струсив їх, як міг, примружився, розглядаючи панель управління, і натиснув на кілька її начебто знайомих секцій. Якби це виявилися мережі голосових команд, блок ручного управління або підозрілий бортовий комп'ютер, то Кассад знав — йому гаплик. Він думав про це за секунду-дві до того, як застрелив пілота, але тоді ні способу змусити його до співпраці, ні довіри в собі до Вигнанця не віднайшлося. Ні, міркував Кассад, гамселячи по панелі, це єдиний спосіб.

Маневровий рушій стартував.

«Кальмар» потягнув і напнув швартові кабелі. Кассад смикнувся в кріслі, утриманий його пасками. «Чорт!» — прошепотів він, уперше промовивши щось уголос від часу, коли він спитав у лікаря ЗСГ про поточний маршрут корабля. Він потягнувся якомога далі, щоб дістати до пальців рукавиці, а разом із ними і до гнізд дистанційного керування. Чотири із шести маніпуляторів відчепилися. Один відірвався. Останній із м'ясом видер шмат переділки з корпуса «Мерріка».

«Кальмар» визволився. На відеокамерах було видно, що дві фігури в скафандрах промахнулися і пролетіли повз катер, а от третю порятувала та сама антена, що до цього Кассада. Знаючи тепер, де приблизно знаходиться управління рушієм, полковник у нестямі лупив по панелі. Загорілося верхнє світло. Згасли всі голографічні проектори. «Кальмар» здійснив маневр, що поєднав у собі всі шалені елементи крену, тангажу і рискання[83]. Особа в скафандрі через голову перелетіла через верхній блістер, на якусь коротку мить з'явилася на екранах переднього огляду і перетворилася на цятку в кормовому відео. Вигнанець продовжував (продовжувала?) в нього стріляти енергетичними розрядами, аж поки його стало неможливо розрізнити вдалині.

З усіх сил Кассад намагався не знепритомніти, поки корабель і далі несамовито бовтало. Сигнали тривоги блимали та верещали з усіх сторін і вимагали до себе уваги. Полковник тицяв по панелі управління вектором тяги, вирішив, що в нього все вийшло добре, і вже було опустив руки, коли відчув, що фізичні сили роздирають його вже тільки в двох напрямках, а не п'яти — як до того.

У котромусь із відеомоніторів Кассад помітив, що факельник віддаляється. Добре. Він не сумнівався у спроможності зорельота Вигнанців знищити його будь-якої секунди, що він обов'язково і зробив би, якби зараз полковник наближався до нього або загрожував у будь-який інший спосіб. Йому не було відомо, чим багатий борт «кальмара» (навряд чи чимось серйознішим від протипіхотного озброєння), проте солдат був упевнений, що командир факельника навряд чи підпустить близько до свого корабля некерований човник. Кассад припускав, що Вигнанці вже зрозуміли, хто викрав їхній апарат. Його особисто не здивувало б — розчарувало, та не здивувало, — якби його вмить спопелив той зореліт, одначе Кассад розраховував на дві суто людські, хоч і не обов'язково вигнанські емоції: допитливість і прагнення помсти.

Під впливом стресу допитливість нерідко сходить нанівець — це він знав, але розрахунок був на воєнізовану, майже феодальну культуру, схожу на побут Вигнанців, зав'язану на помсті. За умови рівності всіх інших характеристик, абсолютної неможливості завдати ворогу більшої шкоди та мінімальних шансів утекти, полковник Федман Кассад перетворювався на головного претендента, щоби прикрасити собою сталевий піддон їхніх вівісекторів. Принаймні на це він сподівався.

Він зиркнув на відео з носових моніторів, спохмурнів, послабив паски і спробував визирнути у верхній блістер. Корабель іще крутило, але вже не так нестямно, як раніше. Здавалося, планета наблизилася (тепер одна її півкуля займала собою все над його головою), та він уявлення не мав, наскільки катер далеко від її атмосфери. Покази приладів він зчитати не міг. Доводилось покладатися винятково на приблизну оцінку орбітальної швидкості та розмах перевантажень під час входу у щільні шари атмосфери. Той єдиний більш-менш тривалий погляд із руїн «Мерріка» підказував, що вони знаходилися дуже-дуже близько, в якихось п'ятистах-шестистах кілометрах над поверхнею, фактично на орбіті очікування[84], з якої запускають спускові апарати.

Кассад спробував було витерти краплини поту з чола і спохмурнів, коли стукнувся об оглядовий щиток завеликими пальцями рукавиці скафандра. Полковник утомився. Дідько, ще кілька годин тому він лежав у фузі, а ще кількома стандартними тижнями раніше ледве не загинув фізично.

Він не знав, що за планета розкинулася внизу: Гіперіон чи Вертоград. Йому не доводилося бувати на жодній із них, проте він знав, що на другій мешкало більше людей — Вертоград мав більше шансів одержати статус колонії Гегемонії. І Кассад сподівався саме на цей варіант.

Із факельника стартували три штурмові катери. Кассад устиг їх добре роздивитися, перш ніж кормові монітори випустили їх із поля зору. Полковник знову понатискав панель управління, поки не відчув, що його судно прискорилося в напрямку планети у нього над головою. Навряд чи він міг зробити щось більше.

«Кальмар» увійшов в атмосферу ще до того, як його наздогнали три катери Вигнанців. Вони, безперечно, були озброєні і на дистанції враження, але в когось у ланцюжку командування, напевне, розігралася цікавість. Або ж злість.

Аеродинамічними обводи Кассадового судна язик би не повернувся назвати. І як у випадку із більшістю човників для роботи у відкритому космосі, його «кальмар» міг розраховувати всього лише на легкий флірт із планетарною атмосферою, а не повноцінне занурення на дно гравітаційного колодязя. Кассад уже бачив зрадливий червоний жар, що зайнявся під час входу в щільні шари атмосфери, чув, як по ввімкнутих радіоканалах наростає шум іонів, і раптом замислився, чи справді це була така вже вдала ідея.

Опір повітря нормалізував лет «кальмара». Кассад відчув, як помалу росте сила тяжіння, поки він гарячково нишпорив по консолі і пілотському кріслі в пошуках електроланцюгів управління. А на запорошеному перешкодами екрані відеомонітора було видно, як, скидаючи швидкість, один зі спускових апаратів уже відростив собі голубий плазмовий хвіст. Виходила достоту аналогічна ілюзія із тим, як ото один парашутист спостерігає за іншим, що відкриває свій парашут або активує підвісну систему — штурмовий катер різко пішов угору.

Але Кассадові було над чим іншим сушити голову. Хай як він старався, проте не міг візуально знайти систему катапультування. На всіх космічних човниках ВКС ЗСГ обов'язково був якийсь пристрій для екстреного виходу з апарата в атмосфері. Така вже склалася традиція ще вісімсот років тому, коли всі космічні польоти були не більш ніж короткочасними вилазками заледве трохи вище атмосферної шкірки Старої Землі. Сучасному катеру для човникування між зорельотами у відкритому космосі вони навряд чи коли-небудь згодилися би, але старовинні страхи, вписані у древні статути, вимирати вперто не хотіли.

Принаймні про це говорилося в теорії. Кассадові нічого такого знайти не пощастило. Корабель дрижав, крутився, немов веретено, і почав по-справжньому розігріватися. Полковник розстебнув клямри упряжі на кріслі і поповз у ніс катера, навіть не впевнений, що він шукає. Реактивні ранці? Парашути? Пару крил?

У десантному трюмі лежав тільки труп пілота Вигнанця, а в кількох рундуках, трохи більших за розміром від стандартного «запасничка», Кассад, хоч і перерив геть усе, не відшукав нічого, крім якихось аптечок. Жодного вам чудо-пристрою.

Тепер Кассад, учепившись за кільцеву опору, вже навіть міг чути, як труситься і розвалюється «кальмар». Фактично він змирився з фактом, що Вигнанці не марнували коштів та вільного місця на засоби порятунку, які заледве могли знадобитися на «кальмарах». А й правда. Все своє життя вони проводили в темряві поміж зоряних систем, і в їхньому розумінні атмосферою була герметична труба якогось бляшаного міста завдовжки так кілометрів вісім. Зовнішні аудіосенсори шолома-бульбашки вже розрізняли несамовитий свист повітря, яке періщило по корпусу катера і проривалося у тріщини блістера кормової секції. Кассад здвигнув плечима. Він багато разів ставив своє життя на кін, і от програв.

«Кальмара» добряче струснуло і підкинуло. Полковник розчув, як від носової частини відвалюються щупальця-маніпулятори. Раптом небіжчика потягнуло до розбитого блістера, в якому він зрештою зник, неначе мураха в трубі пилососа. Не випускаючи з рук опори, Кассад дивився у відкритий люк на крісла в кокпіті біля пульта управління. Раптом до нього дійшло, що вони напрочуд архаїчні, немов зійшли зі сторінок підручника про світанок космонавтики. На корпусі катера вже обгорала обшивка, і її клапті з ревом проносилися повз оглядові блістери, наче кавалки лави. Кассад заплющив очі і спробував пригадати лекції КУО, присвячені будові стародавніх космічних апаратів. «Кальмар» почав розкручуватися в своєму завершальному піруеті. Стояв неймовірний шум.

«Мій Аллах!» — видихнув Кассад ім'я, промовлене чи не вперше з дитинства. І він потягнувся до кокпіта, обіпершись об краї відчиненого люка, хапаючись за найменші зачіпки на палубі і дряпаючись нею, немов прямовисною стіною. Та він і справді дерся по стіні. «Кальмара» тим часом розвернуло, і він падав на планету, остаточно націлившись у своєму смертельному леті кормою вперед. Полковник змагався із потрійним перевантаженням і розумів, що варто йому підсковзнутися раз, і в нього не залишиться жодної цілої кістки в тілі. Позад нього свист атмосферного повітря перетворився спершу на вереск, а потім на драконячий рев. Десантний відсік догорав у лютих вибухах розплавленого металу.

Залізти в крісло пілота було справжнім змаганням, ніби зі скельним карнизом, на який треба випнутися, маючи ще двох альпіністів на прив'язі за спиною. Важко триматися незграбними рукавицями за підголовник крісла, особливо якщо теліпаєшся прямо над полум'яним казаном, у який перетворився десантний трюм. Катер накренився, Кассад зробив мах ногами і всівся на місце пілота. Відеомонітори погасли. Вогонь розжарив верхній блістер до густо-червоного кольору. Кассад заледве не знепритомнів, коли потягнувся вперед і неслухняними пальцями спробував щось намацати в темряві попід кріслом, у себе між колінами. Нічого. Заждіть... Якась ручка. Ні, Господи Ісусе і Аллах... це витяжне кільце! Які ж дубові ці пальці, не гнуться... ні. Тягни!

Запізно. З останнім скреготінням та вибухом полум'я «кальмар» розлетівся на шматки, а його панель управління, розбившись на десять тисяч шрапнельних друзок, прошила простір кокпіта.

Кассада втиснуло в крісло. Вгору. Назовні. В серце огню.

Закрутило.

Полковник не одразу збагнув, що в цій круговерті крісло вже генерувало власне захисне поле. Омахи вогню бухнули в кількох сантиметрах від обличчя Кассада.

Вистрелили піропатрони, катапультувавши крісло подалі від сліпучої аеродинамічної тіні «каракатиці». За колишнім кріслом пілота тепер тягнувся свій шлейф голубого полум'я. Мікропроцесори розвернули його таким чином, що диск силового поля розділяв Кассада і пекло атмосферного гальмування. Ніби велетень примостився на грудях полковника, поки він гальмував, летячи двотисячокілометровою траєкторією, яка прорізала небо навскіс при восьми «же».

Один раз Кассад змусив себе розплющити очі, зауважив, що лежить, згорнувшись калачиком у череві височенного стовпа біло-голубого полум'я, і знову стулив повіки. Він не знайшов жодного натяку на парашут, аероамортизатор або інший гальмівний пристрій. Байдуже. Жодним чином він не міг поворухнути ані ногою, ані рукою. Велетень поворухнувся і поважчав.

Кассад зрозумів, що частина його шолома-бульбашки розплавилася або розкололася на вітрі. Шум не піддавався опису. Байдуже.

Полковник тільки сильніше заплющив очі. Саме час покуняти.

Розплющивши очі, Кассад побачив темну жіночу постать, яка схилилася над ним. На якусь мить йому здалося, що це вона. Він придивився краще і збагнув, що це таки вона. Дівчина торкнулася його щоки своїми прохолодними пальцями.

— Я помер? — прошепотів він, піднявши руку і намагаючись схопити її за зап'ясток.

— Ні. — Її голос був тихим і глибоким, із присмаком невідомого йому акценту. Полковник чув її вперше.

— Ти справжня?

— Так.

Кассад зітхнув і озирнувся. Він лежав голий на якійсь канапці чи то помості посеред темної порожньої кімнати, вкритий тоненькою ковдрою. Крізь дірявий дах над головою було видно зоряне небо. Полковник підняв іншу руку і поклав їй на плече. Темним ореолом над ним розвівалося її волосся. Вона була вбрана в неприталену сукню із тонкого сукна, яка навіть на зоряному світлі залишала відкритими його погляду обриси її тіла. Він уловив її запах, аромат запашного мила та шкіри і тієї її, що він так добре вивчив за всі їхні минулі зустрічі.

— У тебе, певно, багато запитань, — прошепотіла вона, коли він розстебнув золоту пряжку, яка тримала сукню. Вбрання зашелестіло і впало долі. Під ним нічого не було. Зате над ними чітко прозирала стрічка Чумацького Шляху.

— Ні, — відповів Кассад і мовчки притягнув її до себе.

Майже вдосвіта розібрався свіжий вітер, та полковник просто натягнув на них обох тонку ковдру. Матеріал, із якого її було зроблено, здавалося, ідеально зберігав тепло їхніх тіл, тож разом вони анітрохи не відчували холоду. Десь на голих стінах шурхотів чи то пісок, чи то сніг. У небі чистим вогнем яскраво горіли зірки.

Вони прокинулися із першими променями сонця, заледве не притулившись обличчями під шовковим укривалом одне до одного. Вона провела долонею по боку Кассада, по його старих і нових шрамах.

— Як тебе звуть? — прошепотів Кассад.

— Цсс, — видихнула вона у відповідь, сковзнувши вниз рукою.

Кассад умостив обличчя в ароматному вигині її шиї. Він знову відчував її м'які перса. Надворі сіріло. Сніг і пісок десь шелестіли по голих стінах.

Вони кохалися, спали, знову кохалися. Коли вже повністю розвидніло, дівчина виклала перед Кассадом спіднє, сірий кітель і штани. Одяг підійшов бездоганно, як власне губчасті шкарпетки і м'які черевики. В неї було схоже вбрання синього кольору.

— Як тебе звуть? — спитав Кассад, коли вони вибралися із будівлі під розтрощеною банею та рушили вулицями мертвого міста.

— Монета, — відповіло його видіння, — або Мнемосіна. Обирай, котре з них тобі більше до вподоби.

— Монета, — прошепотів Кассад. Він підвів погляд на дрібне сонце в ляпісному небі. — Ми на Гіперіоні?

— Так.

— Як я приземлився? Поле-підвіс? Парашут?

— Ти спустився на крилі з листового золота.

— Мені нічого не болить. Я не поранився?

— За тобою доглянули.

— Що це за місце?

— Місто поетів. Покинуте понад сторіччя тому. А за тою горою знаходяться Гробниці часу.

— А штурмові катери Вигнанців, які мене переслідували?

— Поруч сів один із них. Екіпаж прийняв на себе Князь болю. Інші два приземлилися трохи далі.

— Хто такий Князь болю?

— Ходімо, — відказала Монета. Мертве місто закінчувалося пустелею. Вітер ганяв дрібний пісок по мармурових плитах, наполовину захованих під дюнами. На заході виднівся спусковий апарат Вигнанців із розкритими діафрагмами вхідних люків. Поруч на поваленій колоні стояв термокуб, що вже припрошував до гарячої кави і свіжих булочок. Вони поїли і попили мовчки.

А Кассад усе пригадував старі легенди про Гіперіон.

— Князь болю — це Ктир? — нарешті спитав він.

— Звісно.

— То ти... тутешня?.. Із Міста поетів?

Монета всміхнулася і повільно мотнула головою.

Кассад допив свою каву і поставив назад філіжанку. Його не відпускало відчуття, нібито він і досі спить, а все навколо — це надпотужна симуляція, сильніша від усіх інших, в яких йому доводилося брати участь. От тільки кава мала приємний гіркий смак і сонячне світло гріло обличчя та руки.

— Ходімо, Кассаде, — гукнула його Монета.

Вони йшли навпростець холодними пісками. Кассад зловив себе на тому, що постійно позирає в небо, звідки їх міг дістати промінь-ланцет із факельника Вигнанців, який перебував на орбіті Гіперіона... коли раптом з абсолютною впевненістю відчув, що цього не станеться.

У долині розкинулися Гробниці часу. Тьмяно мрів низький обеліск. Кам'яний сфінкс, здавалося, всотував світло. Складна споруда із перекручених пілонів відкидала тінь сама на себе. На тлі досвітнього сонця проступали обриси інших гробниць. У кожній із них були двері, і ці двері стояли розчиненими. Кассад знав, що їх такими знайшли першовідкривачі. Вже тоді ці могили виявилися порожніми. Понад три сторіччя пошуків на потаємні камери, поховання, склепи і проходи виявилися марними.

— Далі не можна, — попередила Монета, щойно вони наблизилися до бескиду у війсті долини. — Хроноприпливи сьогодні сильні.

Тактичний імплант Кассада мовчав. Комлогу він не мав. Він порпався у своїй пам'яті.

— Маєш на увазі антиентропійні поля навколо Гробниць часу?

— Так.

— Це древні гробниці. І антиентропійні поля вберігають їх від старіння.

— Ні, — заперечила дівчина. — Хроноприпливи рухають їх назад у часі.

— Назад у часі... — тупо повторив за нею полковник.

— Поглянь.

Із серпанкової мли та несподіваного курного смерчика вохряного піску виринуло оманливе дерево-мара, мерехтливий сталевий терник. Ним неначе заросла вся долина, а його остюки підносилися на двохсотметрову висоту, де рівнялися з маківками гір. Гілля дерева погойдувалося, розчинялося перед очима і перебудовувалося, ніби кепсько відлагоджена голограма. На п'ятиметрових шипах витанцьовували сонячні зайчики. Щонайменш два десятки гілок були завішані настромленими на терновиння трупами чоловіків та жінок, абсолютно голих людей і Вигнанців. Решту віття прикрашали інші тіла. Не завжди людські.

На якусь мить піщана буря огорнула це видиво, а коли вітер ущух, від нього не лишилося і сліду.

— Ходімо, — проказала Монета.

Кассад рушив за нею в обхід хроноприпливу, оминаючи його наступи та круговерті антиентропійних полів, геть наче діти, що граються із прибоєм на широкому березі океану. Хвилі часових збурень відчувалися немов напади дежавю, що пронизували кожну клітинку тіла.

Перед самісіньким спуском у долину, де гори відкривалися дюнам та переходили в низькі узвишшя, які вели до Міста поетів, Монета торкнулася голубого сланцевого схилу, і в скелі прочинилися двері до присадкуватого довгого приміщення в надрах породи.

— То це ти тут мешкаєш? — спитав Кассад і одразу помітив, що приміщення абсолютно нежитлове. Його кам'яні стіни могли похвалитися тільки поличками та якимись заповненими нішами.

— Треба підготуватися, — прошепотіла Монета, й освітлення всередині набуло золотавого відтінку. Довгий стелаж опустив свій крам, а зі стелі замість люстерка сковзнула тонка дзеркальна завіса із полімерного матеріалу.

Бездіяльно, наче вві сні, Кассад спостерігав за тим, як Монета повністю роздяглася, спочатку сама, а потім стягнула одяг і з полковника. Тепер їхня нагота анітрохи не здавалася еротичною — радше скидалася на якийсь обряд.

— Багато років ти приходиш до мене, коли я сплю, — промовив Кассад.

— Так. У твоєму минулому. У моєму майбутньому. Вибухова хвиля від подій шириться часом, немов брижі по воді.

Чоловік тільки кліпнув очима, коли вона здійняла золоту різку-ферулу і торкнулася нею його грудей. Він відчув легкий поштовх, і його тіло стало дзеркальним, а голова й обличчя перетворилися на безликий овал, що вигравав усіма відтінками барв і поверхонь кімнати. За якусь секунду Монета приєдналася до нього, вбравшись у водограй відображень, що текли наче вода живим сріблом та хромом. І в кожній округлості, кожному мускулі її тіла Кассад бачив власне віддзеркалення. Світло потрапляло в пастку Монетиних персів, його проміння заломлювалося, і пипки здіймалися двома дрібними сплесками над гладінню озерної води. Полковник полинув ув обійми дівчини та відчув, як єдиним назмагнетизованим потоком вони обоє злилися всуціль. У спільному полі він торкнувся її тіла.

— За містом на тебе чекають вороги, — шепнула дівчина. Її хромованим обличчям бігло світло.

— Вороги?

— Вигнанці. Ті, що загнали тебе сюди.

Кассад похитав головою, помітивши, що його відображення робить те саме.

— Тепер це не має значення.

— Ні, має, — шепотіла далі Монета. — Ворог завжди має значення. Мусиш взяти зброю до рук.

— Яку? — Не встигло слово злетіти з вуст Кассада, як він помітив, що Монета торкається його якоюсь бронзовою сферою — тьмяним голубим тороїдом. І його видозмінене тіло негайно відгукнулося, геть як війська реагують на команду в імплантатах основного каналу зв'язку. Полковник відчув, що в ньому бринить жага крові і наповнює силою руки-ноги.

— Гайда. — Монета знову прямувала у відкриту пустелю. Сонячне світло здавалося якимсь тугим і поляризованим. Кассадові увижалося, ніби вони линуть над дюнами, як ото лине якась рідина білим мармуром. Мертві вулиці. У західному передмісті, окрай розбитої руїни будівлі, і досі прикрашеної карбованим архітравом Амфітеатру поетів, на них щось чекало.

Якусь мить Кассадові приверзлося, що це інша людина, виряджена у хромовий силовий панцир, як і вони з Монетою. Але так було тільки якусь мить. Адже в цій конкретній конструкції з хрому, гальванізованого живим сріблом, насправді не було нічого людського. Кассад ніби вві сні розгледів чотири руки, висувні пальці-леза, вищирені терновинням горлянку, чоло, зап'ястки, коліна і тіло. От тільки втримати погляд пари тисячогранних очей, що горіли червоним полум'ям, в якому блякло денне світло і кривавими тінями спливало місто, здавалося неможливим.

«Ктир», — подумав Кассад.

— Князь болю, — зашепотіла Монета.

Істота розвернулася і повела їх геть із мертвого міста.

На місці Вигнанців Кассад готувався би до оборони в точно такий самий спосіб. Два штурмові катери сіли менш ніж у півкілометрі один від одного, ладні прикрити навзаєм круговим огнем з усіх гармат, випромінювачів, ракетних установок на всі триста шістдесят градусів. Підрозділи їхніх сухопутних військ саме рили капоніри в сотні метрів од космічних суден, а ще Кассад помітив щонайменш два замасковані EM-танки, чиї зчетверені випромінювачі та пускові установки цілковито прострілювали розлогі і порожні узвишшя між Містом поетів та катерами. Із зором полковника відбулися зміни, тепер йому добре було видно захисні поля кораблів, що накладалися одне на одне, немов стрічки жовтого серпанку, а ще поклад миготливих червоних вогників — детектори руху і протипіхотні міни.

Чоловік кліпнув очима, намагаючись уторопати, що було негаразд із тим, що він бачив. Аж раптом збагнув — якщо забути про густину світла та підсилене відчуття силових полів, не рухалося абсолютно нічого. Вояки Вигнанців, навіть ті, котрі перебували на різних стадіях якогось руху, застигли, ніби іграшкові солдатики, якими він грався хлопчиком ще в кишлах Тарсісу. Так, ЕМ-танки були окопані на своїх замаскованих позиціях, але Кассад помітив, що антени їхніх РЛС виявлення та супроводу цілей (які він розрізняв у вигляді концентричних фіолетових дуг) не рухалися. Полковник задер голову і побачив у небі величенького птаха, завмерлого, ніби вхоплена у бурштин комаха. Проминаючи хмарку піску, здійняту вітром, чоловік простягнув хромовану руку і збив спіраль цього аерозолю на землю.

Перед ними Ктир як ніде й нічого крокував червоним лабіринтом сенсорних мін, гряділю голубих розтяжок, пірнав під фіолетові імпульси сканерів автоматичного вогню, минав жовті захисні поля і зелені стіни захисного звукового периметру, поки не ввійшов у тінь штурмового катера. Монета і Кассад проскочили за ним.

«Невже це можливо?» — Кассад збагнув, що питання він поставив поки що не телепатично, але якимсь чином у значно мудрованіший спосіб, якщо порівнювати з імплант-комунікаторами.

«Він управляє часом».

«Князь болю?»

«Звісно».

«Навіщо ми тут?»

Монета махнула вбік нерухомих Вигнанців:

«Це твої вороги».

Нарешті Кассад відчув, що ніби прокидається від затяжного сну. Все відбувалося направду. Очі солдатів-Вигнанців, що жодного разу не моргнули за його шоломом, були справжніми. Штурмовий катер Вигнанців, що ніби надгробок височів ліворуч, був справжнім.

Федман Кассад усвідомив: він міг усіх їх убити. Спецуру, екіпажі катерів — геть усіх, — а вони би нічого йому так і не заподіяли. Він знав, що час не спинився. Принаймні не більше, ніж коли зореліт вмикає рушій Гокінга. Йшлося про різницю у відносних швидкостях. Якщо пташині над головою вволю дати хвилин чи годин, то вона могла б і закінчити свій один помах крилами. Вигнанець навпроти міг би нарешті кліпнути очима, якби Кассадові вистачило терпцю. А тим часом вони з Монетою та Ктирем повбивали би всіх до ноги, і Вигнанці би навіть узагалі не зрозуміли, що відбувся якийсь напад.

Це несправделиво, збагнув Кассад. Це неправильно. Це надзвичайно грубе порушення Нового бусидо, яке на свій лад було гіршим від безглуздого вбивства цивільних. Адже честь полягає в тому, що бій відбувається між рівними супротивниками. І він уже зібрався повідомити про це Монету, коли вона проказала / подумала:

«Дивись!»

Час як стій вибухнув звуком, схожим на те, як повітря виривається із герметичного шлюзу. Пташина знову ширяла і кружляла над головою. Пустельний легіт кидав пісок на статичні заряди захисного поля. Спецпризначенець Вигнанців підвівся з коліна, побачив Ктиря з двома людськими постатями і щось прокричав у тактичну рацію, здіймаючи свою енергетичну зброю.

Здавалося, Ктир і не поворухнувся: в очах Кассада він просто покинув існувати в одній точці і виник в іншій. Вигнанець скрикнув удруге, тепер різкіше, і не ймучи собі віри, поглянув униз на руку Ктиря, гостролезі пальці якої стискали людське серце. Очі чоловіка широко розплющилися, він роззявив рота, ніби зібрався щось проказати, і звалився в пісок.

Кассад глянув праворуч і побачив, що стоїть віч-на-віч із закутим у броню Вигнанцем. Солдат незграбно піднімав зброю. Полковник змахнув рукою, відчув, як задзижчало хромоване силове поле, і зрозумів, що він ребром долоні розітнув панцир супротивника, його шолом і карк. Голова Вигнанця покотилася попід ноги.

Стрибнувши у мілку траншею, Кассад запримітив, що у його напрямку розвертаються кілька військовиків. Але часовий вивих усе одно ніяк не минав — якусь секунду його супротивники рухалися ніби в дуже вповільненому кіно, а вже наступної миті рипнулися, немов у пошкодженому голофільмі, до чотирьох п'ятих нормальної швидкості. Проте зрівнятися з Кассадом аж ніяк не могли. Куди й поділися всі роздуми про Нове бусидо. Перед ним стояли варвари, котрі зазіхали на його життя. Одному полковник перебив хребет, відступив убік, пробив застиглим хромом пальців нагрудник іншого, розчавив гортань третьому, ухилився від уповільненого кинджала та вибив душу із тіла його власника. Полковник вистрибнув із окопу.

«Кассаде!»

Кассад припав до землі, коли до його плеча підкрався лазерний промінь, пропаливши собі шлях у повітрі, ніби повільний рубіновий гніт. Під вухом щось затріскотіло. Потягнуло озоном. «Це неможливо! Я втік від лазера!» Він схопив камінь і пожбурив його у Вигнанця, який щойно задіяв пекельний батіг найближчого танка. Пролунав звуковий виляск, і стрільця вибуховою хвилею скинуло із машини. Полковник стягнув із тактичного жилета на трупі плазмову гранату, підскочив до люка у танку, а коли вгору бухнув огненний гейзер заввишки із ніс штурмового катера, він був аж ген у тридцятьох метрах від місця подій.

В оці бурі Кассад призупинився і побачив, що Монета і собі тепер стала епіцентром бойовища. Кров її заливала, та не лишалася на тілі, збігаючи, ніби олія по воді, райдужними переливами по підборіддю, плечах, персах і животі. Вона глянула на нього через усе поле битви, і Кассад собі теж відчув новий приплив хижості.

Позаду неї Ктир повільно рухався через цей хаос, довільно обираючи жертви свого жнивування. Полковник спостерігав, як істота то зникала, то з'являлася, та второпав, що вони з Монетою для Князя болю настільки ж забарні, як і Вигнанці для самого Кассада.

Час знову понісся вистрибом, скакнувши до чотирьох п'ятих нормальної швидкості. Десантна команда, яка досі лишалася живою, тепер страшенно панікувала, солдати відкривали вогонь один по одному, кидали свої позиції та намагалися пробитись на борт катерів. Кассад спробував був уявити, як у їхніх очах промайнула остання хвилина-дві: розмиті плями на оборонних рубежах, товариші, що гинули у рясних фонтанах крові. Полковник бачив, як, убиваючи знічев'я, Монета йшла крізь їхні лави. На превелике своє здивування він з'ясував, що навіть сяк-так спроможний управляти часом: кліп — і супротивник уповільнився на третину, кліп — і події розгортаються майже із звичайною швидкістю. До нього волали почуття честі і здоровий глузд, вимагали зупинити це кровопролиття, проте майже сексуальна жага притлумлювала собою всі заперечення.

Усередині штурмового катера хтось додумався закупорити шлюз, і тепер нажахані спецпризначенці намагалися проломити його з допомогою кумулятивного плазмового заряду. Юрба напосідала і товкла своїх же поранених, тікаючи від невидимих убивць. Кассад рушив за нею.

Вислів «відбиватися як загнаний у кут пацюк» напрочуд точно описує подібні ситуації. Вся воєнна історія тільки й доводить те, що солдати дають найзатятішу відсіч на закритій території, коли ретируватися вже нікуди. Байдуже, б'ються за підступи до Угумона та Ля-Е-Сентабіля Ватерлоо чи в тунелях Вуликів на Лузі, найжорстокіші рукопашні мають місце в тісному просторі без шансів на втечу. Воістину, це правда і по сьогоднішній день. Вигнанці чинили збройний опір... і гинули, ніби загнані в кут щури.

Ктир вивів із ладу катер. Монета лишилася зовні, аби порішити штук шістдесят десантників, які не покинули своїх позицій. Кассад дав раду тим, хто був на борту.

Урешті-решт останній штурмовий катер розстріляв свого приреченого «напарника». У ту мить полковник уже був назовні і міг бачити, як до нього підкрадаються промені заряджених часточок і високоенергетичні лазери, за ними ціла вічність відділяла ракети, які летіли так повільно, що, здавалося, на них можна встигнути лишити свій автограф. До того часу ні в самому катері, ні навколо нього живих Вигнанців уже не лишилося, але захисне поле поки ще трималося. Раз по раз у повітря злітали трупи, коли на його зовнішній периметр припадало чергове ударне навантаження вибуху або розсіювався новий сплеск енергії. Палало устаткування, пісок спікався на скло, а Кассад із Монетою спостерігали зсередини вогняного купола, як відступає назад у космос інший штурмовий катер.

«Ми можемо їх зупинити?» — обливаючись потом і буквально тремтячи від захвату, важко дихав полковник.

«Могли би, — відказала Монета, — але нам це не потрібно. Рій одержить своє повідомлення».

«Яке повідомлення?»

— Ходи-но до мене, Кассаде.

Він роззирнувся на звук її голосу. Дзеркальне силове поле зникло, і перед ним стояла лискуча від поту Монета. Її чорне волосся поприлипало до скронь, а пипки настовбурчилися.

— Іди сюди.

Чоловік поглянув на себе. Його захисне поле також зникло (він так схотів), а сам він зараз відчував найсильніше сексуальне збудження за все своє життя.

— Іди, — шепотіла цього разу Монета.

Кассад підійшов, підхопив її на руки і рушив до порожнього клаптя трави на обвітреному згірку, відчуваючи, як сковзають у долонях її спітнілі сідниці. Серед розкиданих тіл Вигнанців він опустив дівчину долі, рвучко і грубо розсунув її ноги, згріб у жменю обидва її зап'ястки та задер їй руки, притиснувши їх до землі, за головою дівчини, врешті влігшись своїм довгим тілом на неї.

— Так, — напошепки стогнала Монета, коли він цілував її у мочку лівого вушка, торкався вустами тремкої ямки на шиї і злизував соляну осугу з її персів. Горілиць поміж мертвих. Буде більше мертвих. Тисячі. Мільйони. Регіт мертвих животів. Довгі шереги солдатів виходять із кораблів-стрибунів назустріч полум'ю, що вже чекає на них.

— Так, — гаряче повітря дихало йому у вухо. Вона вивільнила руки, провела ними по змокрілих плечах Кассада, довгі нігті сковзнули по спині, аж поки не вгородилися йому у сідниці і не притягнули полковника ближче. Кассад прутнем проїхався по кучерях на лоні і вперся ним, напруженим, у горбок її живота. Ворота телепортів відкриваються, щоби прийняти холодні лави ударних кораблів. Тепло плазмових вибухів. Сотні зорельотів, тисячі танцюють і вмирають, наче мушва, підхоплена буревієм. Із велетенської відстані б'ють справжні колони рубінових променів-ланцетів, заливаючи цілі у припливі жару. Тіла киплять у червоному світлі.

— Так, — Монета відкриває йому свої вуста і тіло. Гаряче було і вгорі, і внизу; коли він проник у неї, зустрінутий теплими фрикціями, її язик був у його роті. У глибині Кассадового організму напружився кожен мускул, він трохи пригальмував і дозволив собі втонути у літеплі, розлитому між ними, рухаючись тепер синхронно з нею. Жар на сотні планет. У яскравих корчах палають материки. Перекати зловісних морів. Горить навіть повітря. Вкрай перегріте, воно тужавіє і здіймається, ніби тепла шкіра у відповідь на доторк коханої.

— Так... так... так, — Монета дихає теплом на його губи. Її шкіра — тлустий оксамит. Кассад штурхає швидко, і його всесвіт скорочується, а відчуття розширяються, поки рецептори жужмляться під її теплим, вологим, дужим стисканням. Її стегна рухаються рвучко, немовбито під дією неймовірного тиску, який от-от рознесе підвалини його буття. Вимогливо. Кассад кривиться, заплющує очі і бачить...

...ростуть вогняні кулі, конають зірки, в полум'янім борсанні вибухають сонця, в екстазі руйнації гинуть цілі зоряні системи...

...у грудях болить; не спиняючись, він рухає стегнами швидше, і коли розплющує очі, то бачить...

...величезний сталевий шип стримить із міжгруддя Монети, заледве не нахромлюючи його на себе, коли він підсвідомо гальмує і сахається назад. Із тернового клинка на її тіло, на її бліду плоть скрапує кров, а шкіра тепер дзеркальна, тепер холодна, немов мертвий метал. Його стегна досі рухаються, коли він затуманеними пристрастю очима спостерігає, як в'януть і загортаються вуста Монети, оголюючи не зуби, а ряди сталевих лез. Тим часом металеві леза січуть йому сідниці, де колись впивалися її пальці. Її ноги наче залізні хомути ув'язнили його жваві крижі. Її очі...

...в останні секунди перед оргазмом Кассад намагається відсторонитися... його руки на її горлі... душать... вона вчепилася, ніби п'явка, ніби мінога, ладна висушити його... вони покотилися по трупах...

...її схожі на червоні самоцвіти очі палають скаженим жаром, на кшталт того, що зараз сповнює його тестикули, розростається, наче пожежа, готовий вихлюпнутися назовні...

...Кассад упирається обома долонями в землю, намагається підвестися, відірватися від неї... від нього... його потуга нелюдська, але навіть її бракує, коли страшенне тяжіння стискає їх разом... втягує пащею міноги, коли він ледве що не вибухає, зазирає їй в очі... смерть світів... смерть світів!

Кассад вереснув і відсахнувся геть. Коли він кидається вгору та вбік, із нього здираються цілі пасма плоті. Металеві зуби клацнули у піхві, майже поціливши голівку і промахнувшись лише на кілька вогких міліметрів. Полковник повалився набік, відкотився і, неспроможний припинити виверження, продовжував рухати стегнами. Його сім'я потоками спадає на скрючений кулак трупа. Кассад стогне, ще раз перекочується, згортається калачиком і знову переживає спазми виверження. І ще один раз.

Полковник почув шипіння і шелест, коли вона підвелася позад нього. Він перевернувся горілиць і примружився проти сонячного світла і власного болю. Дівчина стоїть над ним, широко розставивши ноги — тернистий обрис. Кассад витер піт із очей, побачив кров на зап'ястку і став чекати на смертоносний удар. Шкіра скорочується в передчутті змаху клинка, що мав розкремсати його. Хапаючи ротом повітря, чоловік ще раз поглянув на Монету над собою, на її стегна — радше з плоті і крові, ніж із сталі, та її мокре і скуйовджене від пристрасті лоно. Обличчя темне, адже сонце позад неї, проте він бачить, як у її тисячогранних очах згасають червоні омахи вогню. Вона усміхнулася, і він завважив, як світляний зайчик стрибнув на металі кількох частоколів її зубів.

— Кассаде... — шепоче вона, і це звучить так, наче пісок шкребе по кістках.

Кассад відірвав від неї погляд, з трудом зіпнувся на ноги і тихенько почвалав по небіжчиках та палаючій руїні — він із жахом прагнув свободи. Озиратися не став.

Полковника Федмана Кассада знайшла розвідка Самооборони Гіперіона фактично аж за два дні. Він лежав непритомним на одному з трав'янистих пагорків неподалік від покинутої Твердині Хроноса, десь за двадцять кілометрів від мертвого міста й уламків аварійної капсули Вигнанців. Кассад був голий та ледь живий унаслідок дії несприятливих умов та через серйозні травми, але перша допомога швидко подіяла, і його повітрям негайно переправили на південь від хребта Вуздечки до лікарні Кітса. Розвідзагони батальйону Самооборони просувалися надалі на північ обережно, бо стереглися антиентропійних припливів навколо Гробниць часу та побоювалися мін-сюрпризів, які могли по собі лишити Вигнанці. Але нічого і нікого не знайшли. Тільки рештки системи катапультування, якою скористався Кассад, і спалені корпуси двох штурмових катерів супротивника, що їх Вигнанці ланцетували з орбіти. Жодних підказок, чому вони перевели на жужелицю власні кораблі з тілами екіпажів усередині та солдатів навколо них, відшукати не пощастило. Всі трупи були понівечені так, що ні їхній розтин, ні аналізи вже зарадити не могли.

Через три гіперіонівські дні, коли Кассад прийшов до тями, то заприсягнувся, що після викрадення «кальмара» нічого не пам'ятає. Ще за два місцеві тижні полковника доправили на факельник Збройних сил.

Повернувшись у Мережу, Кассад подав у відставку. Певний період він брав активну участь в антивоєнному русі і вряди-годи виступав у Речі Спільній на теми роззброєння. Але той напад на Брешію вперше за три століття мобілізував усю Гегемонію на справжню міжзоряну війну, і голос полковника либонь топили в хорі опонентів, либонь ігнорували, списуючи все на відчуття провини та совість Різника Південної Брешії.

За шістнадцять років, що збігли від тих подій, полковник Кассад повністю зник із Мережі та її колективної свідомості. Вигнанці ж попри відсутність великих битв усе одно лишалися головним пострахом Гегемонії. Зате пам'ять про Федмана Кассада вивітрилась мало не повністю.

Свою історію Кассад закінчив майже в обід. Консул кліпнув очима й обвів присутніх поглядом, уперше за більш ніж дві останні години звернувши увагу на судно і його околиці. «Бенарес» вийшов на водяну гладінь головного річища Гулаю. Він чув порипування ланцюгів і тросів, які напинали річкові скати-манта. Здавалося, «Бенарес» був єдиним кораблем, що піднімався вгору за течією. Численні ж дрібніші судна прямували в іншу сторону. Консул потер чоло і з подивуванням зауважив піт на долоні. День ставав жарким, а він навіть не помітив, як тінь від брезенту сповзла кудись убік. Консул кліпнув, змахнув піт з очей і рушив за тінню-втікачкою, у якій можна було налити собі якого-небудь трунку із бару, що його андроїди поставили біля столу.

— Боже мій, — сказав отець Гойт, — то якщо вірити цій Монеті, Гробниці рухаються в часі назад?

— Так, — відповів Кассад.

— А це можливо? — не повірив Гойт.

— Так, — почулося зі сторони Сола Вайнтрауба.

— Якщо це правда, — промовила Брон Ламія, — то ви «познайомилися» з тією Монетою... чи як там насправді її звали... в її минулому, але вашому майбутньому... тобто ваша перша зустріч досі попереду.

— Так, — кивнув Кассад.

До леєру підійшов Мартін Силен і харкнув у річку.

— Полковнику, думаєш, ця курва і була Ктирем?

— Не знаю, — ледве чутно проказав монотонний голос Кассада.

Силен повернувся до Сола Вайнтрауба:

— От скажи, учений, у міфах про Ктиря десь хоч раз говориться про те, що він здатний міняти свою подобу?

— Ні, — заперечив чоловік. Він саме готував кульку з молоком, бо збирався годувати доньку. Немовля тихо нявчало і ворушило крихітними пальчиками.

— Полковнику, — відгукнувся Гет Мастін, — оте силове поле... чи що там правило за бойовий обладунок... лишилося у вас після зустрічі з Вигнанцями та цією... жінкою?

Кассад якусь мить розглядав храмовника, а потім мовчки похитав головою.

Консул зазирав собі в чарку, аж раптом його голова наче підскочила од здогадки:

— Полковнику, ви казали, що у вас було видіння Ктиревого дерева згуби... тієї конструкції, штуки, на яку він настромлював своїх жертв.

Військовий перевів свій погляд василіска з тамплієра на Консула і поволі кивнув.

— І ви бачили на ньому тіла?

Знову кивнув.

Консул промокнув піт на губі.

— Якщо дерево подорожує назад у часі разом із Гробницями, то жертви на ньому належать нашому майбутньому?

Кассад мовчав. Решта прикипіла поглядом до Консула, але, здається, тільки Вайнтрауб уторопав, до чого вів екс-дипломат... і що він спитає наступним.

Консул притлумив бажання ще раз обтерти зіпрілу верхню губу. Його голос не тремтів:

— Ви бачили на ньому когось із нас?

Понад хвилину Кассад мовчав. Тихий хлюпіт ріки та рипіння снастей здалися раптом напрочуд голосними. Нарешті Кассад набрав повні груди повітря і відповів:

— Так.

І знову запанувала тиша, яку порушила Ламія:

— То ви скажете, кого саме?

— Ні. — Кассад підвівся і рушив до сходів, що вели на нижні палуби.

— Заждіть, — крикнув отець Гойт.

Полковник пригальмував біля самісіньких східців.

— Дозвольте ще хоч два питання?

— Які?

Отця Гойта аж скрутило від нової хвилі болю. Його шкапоподібне обличчя вкрилося краплинками поту. Він глибоко зітхнув і провадив далі:

— По-перше, вам не здається, що Ктиреві... цій жінці... потрібні саме ви для початку страхітливої міжзоряної війни, яку вам віщували?

— Здається, — тихо погодився Кассад.

— А по-друге, ви не хочете нам розповісти, що ви надумали просити у Ктиря... чи цієї Монети... коли зустрінетесь із ним під час прощі?

Уперше полковник усміхнувся, стримано, тонкогубо і холодно.

— Я не проситиму нічого, — відказав він. — Мені нічого від нього не потрібно. Цього разу коли ми зустрінемося, я його вб'ю.

Решта прочан нічого на це не сказали і навіть не перезирнулися між собою, коли Кассад зник унизу. «Бенарес» продовжував свій шлях у новий день на північний північний схід.