Гіперіон

«Бенарес» причалив до пірса в Окраї одразу по обіді. Один зі скатів помер ще в упряжці за якихось двадцять кілометрів від пункту призначення, й А. Беттік просто перерізав паски, які припинали манту. Інший протягнув, поки вони не заходилися швартуватися до вигорілої на сонці пристані, аж потім, виснажений, перевернувся, пускаючи бульби з обох бризкалець. Андроїд і цього наказав відпустити, пояснивши, що скатові навряд чи судилося вижити, якщо його підхопить хутка течія.

Прочанам віддавна не спалося, і ще з досвітків вони спостерігали за насуванням ландшафту. Майже ніхто не говорив і не знайшов, що сказати Мартінові Силену. А поет був і не проти... запивав собі сніданок вином та горлав сороміцькі пісні на сході сонця.

За ніч плесо річки стало ще розлогішим, і на ранок від берега до берега Гулай перетворився на сіро-голубе шосе двокілометрової ширини, що прорізало низькі зелені узгір'я південніше від Трав'яного моря. Настільки близько до моря дерева не росли, тож бурі, золоті та верескові відтінки чагарників Гриви поступово виясніли і поступилися місцем соковитій зелені двометрового різнотрав'я північних гін. Цілий ранок пагорби все сильніше розпластувалися по землі, поки не перетворилися на крутоярі пасма обабіч ріки. На півночі та на безводному сході понад обрієм небо майже непомітно помутнішало, і ті з пілігримів, яким довелося пожити на планетах-океанах, зрозуміли, що так наближається море, хоч і мусили повсякчас нагадувати собі, що єдину «водойму» поруч насправді утворювали кілька мільярдів акрів розтрав'я.

Окрай і раніше складно було назвати великим аванпостом, тепер же він узагалі стояв усіма покинутий. Зо два десятки споруд, які обрамляли проторовану від верфі колію, мали абсолютно занедбаний вигляд, а по всій набережній читалися знаки, що ніби промовляли: все населення втекло звідси кілька тижнів тому. А від «Спочинку пілігрима» лишилося саме тільки згарище під горою — колись цьому гостинному дому налічувалося зо три сотні років.

А. Беттік провів товариство схилом крутояру до самого верху.

— Що ви тепер робитимете? — поцікавився в нього полковник Кассад.

— Згідно з умовами храмового наймитування, після цієї подорожі ми вільні, — відповів андроїд. — Ми залишимо «Бенарес» чекати тут на ваше повернення, а самі попливемо катером униз. Потім нас дожидає власний шлях.

— Загальна евакуація? — запитала Брон Ламія.

— Ні, — всміхнувся А. Беттік. — У нас свої цілі і своє паломництво на Гіперіоні.

Гурт подорожувальників дістався заокругленої маківки тутешнього бескиду. Позаду «Бенарес» здавався порошинкою, припнутою до прогнутих дощок причалу; Гулай тікав на південний захід у голубий серпанок далеко за містом, забираючи із відстанню все більше на захід та звужуючись на підступах до нездоланних Нижніх порогів у дюжині кілометрів від Окраю вгору за течією. На північ і на схід від них простягалося Трав'яне море.

— Боже мій, — видихнула Брон Ламія.

Враження було, ніби прочани зіпнулися на останню у всесвіті гору. Розсип доків, пристаней та елінгів[127] край її підніжжя позначав завершення міста і початок Моря. Його трави, що без кінця і краю тяглися ген до горизонту, брижились чуттєвими жмурами під леготом-бризом і ніби омивали прибоєм відноги крутояру. Різнотрав'я, однаковісінької висоти, куди тільки око могло сягнути, і справді здавалося нескінченним: нічим не перейняте, воно розкинулося на всі сторони світу. Засніжених вершин хребта Вуздечки, що, як вони знали, повинні були знаходитися у восьмистах кілометрах на північний схід, ніхто розгледіти не подужав. Складалося бездоганне враження, немовби перед ними шуміло велике зелене море, аж до скуйовдженого вітром волоття, схожого з далекого берега на біле шумовиння хвиль.

— Воно прекрасне, — проказала Ламіл, котра бачила його вперше.

— Приголомшливе вдосвіта й надвечір, — підтвердив Консул.

— Чудесне, — пробурмотів Сол Вайнтрауб, піднімаючи немовля, щоб і воно собі могло його роздивитися. Немовля радісно вовтузилося і не хотіло відривати погляду від власних пальчиків.

— Напрочуд добре збережена екосистема, — схвально промовив Гет Мастін. — М'юїрові це сподобалося б.

— Чорт, — вилаявся Мартін Силен.

Інші озирнулися на нього.

— Ну, і де наш буєр, трясця його матері? — запитав поет.

Четверо чоловіків, жінка й андроїд мовчки подивилися на порожні пристані та голу трав'яну рівнину.

— Затримався, — припустив Консул.

Мартін Силен хрипко реготнув:

— Або вже відчалив. Ми ще вчора мали сюди прибути.

Полковник Кассад приставив до очей свій потужний бінокль та обвів ним крайнебо.

— Мені здається малоймовірним те, що вони могли віддати швартови без нас, — проказав він. — Адже буєр відправляли безпосередньо священнослужителі культу Ктиря. А вони особисто зацікавлені в нашому паломництві.

— Можна піти пішки, — обізвався сполотнілий і слабкий Лінар Гойт. Певно, силу над ним водночас мали і ліки, і біль. Він заледве говорив, не кажучи вже про те, щоби куди-небудь іти.

— Ні, — заперечив Кассад. — Це сотні кілометрів і трава вище голови.

— А компаси? — запитав священик.

— На Гіперіоні компаси не працюють, — помахав головою Кассад, не відриваючи погляду від бінокля.

— Пеленгатори? — не здавався Гойт.

— У нас є автоматичний радіопеленгатор, — відгукнувся Консул, — але справа не в ньому. Трава гостра. Півкілометра, і ми залишимось в одному лахмітті.

— Не забувайте про трав'яних змій, — опустив нарешті бінокля Кассад. — Може, це й добре збережена екосистема, але для прогулянок вона не годиться.

Отець Гойт зітхнув і мало не зомлів у куцу травичку на маківці пагорба.

— Ну, гаразд, ходімо тоді назад. — У його голосі навіть чулося якесь полегшення.

Наперед виступив А. Беттік:

— Екіпаж із радістю дочекається вас і переправить до Кітса на «Бенаресі», якщо буєр так і не з'явиться.

— Ні, — знову заговорив Консул. — Беріть катер і відпливайте.

— Агов, бляха-муха, скинь трохи обертів! — заволав Мартін Силен. — Хто тебе вибрав диктатором, аміґо? Нам треба туди потрапити. Але якщо драний буєр не явиться, то доведеться шукати іншого шляху.

Консул крутнувся на закаблуках і глянув в обличчя курдупеля.

— Як? Пароплавом? Два тижні вздовж узмор'я Гриви та по периметру Північної літоралі до Оттона або іншого плацдарму? І це тільки в тому разі, якщо знайдуться вільні кораблі. Але зараз весь морехідний транспорт на Гіперіоні, напевне, задіяний для евакуації населення.

— Ну, то дирижаблем, — прогарчав поет.

Тепер розсміялася Брон Ламія:

— А як же. Поки ми два дні йшли річкою, то так багато їх бачили.

Мартін Силен розвернувся до жінки, стиснувши кулаки, аж раптом усміхнувся:

— Гаразд, добродійко, і що ж нам тепер робити? Може, когось офірувати трав'яній змії, і тоді боги транспорту зглянуться на нас?

Ламія відповіла крижаним поглядом:

— Мені здавалося, куций чоловічку, що вогненні офіри — це радше в твоєму стилі.

Між ними двома став полковник Кассад і гаркнув командним голосом:

— Годі. Консул правий. Лишаємось тут, поки не прибуде буєр. Пан-Мастіне, пан-Ламіє, підете з А. Беттіком і наглянете за розвантаженням багажу. Отець Гойт і пан-Силен зберуть трохи дров для багаття.

— Багаття? — перепитав священик. Угорі було спекотно.

— На ніч, — пояснив Кассад. — Ми ж бо хочемо, щоб із буєра нас помітили? А тепер ворушіться.

Надвечір за відплиттям моторного катера вниз за течією річки спостерігало мовчазне товариство. Навіть із відстані двох кілометрів Консул міг роздивитися синьошкірий екіпаж. «Бенарес» біля причалу виглядав старим та облишеним, уже перетворившись на частину покинутого міста. Коли човен зник удалині, прочани розвернулися обличчями до Трав'яного моря, чиїм прибоєм та відмілинами (як про них уже став думати Консул) поповзли довгі тіні, що їх відкидали крутосхилі береги Гулаю. Трохи далі барва моря нібито мінилася в тональності, спершу набуваючи аквамаринового відсвіту, а згодом узагалі тужавіючи із натяком на свої соковиті глибини. Ляпіс-лазурове небо тануло в червоно-золотих кольорах призахідного сонця, що заливало своїм промінням маківку пагорба та вбирало у рідке світло шкіру пілігримів. Єдиним звуком навколо був шепіт вітру у траві.

— Назбирали, блядь, собі вантажу, — голосно вилаявся Мартін Силен. — І це на жменьку-то людей в один кінець.

А й справді, подумав Консул. Їхні сумки і торби утворили справжню купу на моріжку вершини пагорба.

— Десь там серед них, — проказав Гет Мастін, — може ховатися наш із вами рятунок.

— Ви про що? — не зрозуміла Брон Ламія.

— Точно, — і собі встряг Мартін Силен, що відкинувся та заклав руки під голову, розглядаючи небо. — Прихопив, мабуть, собі парочку трусів «Анти-Ктир»?

Храмовник неквапом похитав головою. Раптові сутінки занурили його обличчя під клобуком у глибоку тінь.

— Пропоную обійтися без трюїзмів і втаємниченості, — сказав тамплієр. — Мабуть, настав час визнати, що в цьому паломництві ми всі веземо з собою щось таке, що при щасливій нагоді допоможе змінити неминучу розв'язку, коли настане мить постати перед лицем Князя болю.

— От чорт, забувся прихопити свою щасливу заячу лапку, — розсміявся поет.

— А рукопис? — ледве поворушив головою Гет Мастін.

Віршувальник змовчав у відповідь, а Гет Мастін перевів свій невидимий погляд на високого чоловіка ліворуч:

— Ну, а як же ви, полковнику? Маєте кілька валіз на своє ім'я, правда? Це якась зброя?

Кассад підняв голову, але у відповідь не сказав нічого.

— А як же, — відізвався Гет Мастін. — Тільки дурінь вирушає на полювання беззбройним.

— Ну, а я? — склала руки на грудях Брон Ламія. — Яку ж таку секретну зброю сюди провезла я?

Тамплієрів голос із незвичним акцентом був напрочуд спокійний:

— Ми ще не чули вашої оповіді, пан-Ламіє. Тож поки що зарані будувати будь-які припущення.

— Як щодо Консула? — і далі питала Ламія.

— Звісно. Цілком очевидно, що за зброю має з собою наш дипломатичний друг.

Консул відірвався від споглядання заходу сонця.

— У мене тільки дещо з одягу і дві книжки, — відверто зізнався він.

— А-а, — зітхнув храмовник. — Зате який прекрасний зореліт ви лишили позаду.

— Блін, зореліт! — аж підскочив на ноги Мартін Силен. — Ви ж можете його викликати, правда? Так хай же вам грець, діставайте свого сюрчка. Гукайте його, а то я вже втомився сидіти тут.

Консул зірвав билинку трави і витягнув із неї соломинку. Подумавши хвилину, він відповів:

— Навіть якби я міг його викликати... а ви всі чули А. Беттіка: супутники зв'язку і ретранслятори виведені з ладу... навіть якби я міг його викликати, сісти на північ від хребта Вуздечки не вийде. Ще до того, як Ктир став гуляти південніше гір, спроби там приземлитися неодмінно закінчувалися катастрофою.

— Ага, — збуджено вимахував руками Силен, — але можна було би махнути через цей триклятий... моріжок! Викликай корабель!

— Зачекаємо до ранку, — відказав Консул. — Якщо буєр не повернеться, то ми обговоримо альтернативи.

— Нахрін... — завівся був поет, але наперед саме виступив Кассад і, ставши спиною до Силена, витіснив його з кола.

— Пан-Мастіне, — запитав він, — а в чому ваш секрет?

У майже згаслому небі ще вистачало світла, аби розгледіти, як на тонких губах храмовника заграла легка усмішка. Він махнув убік гори багажу:

— Як бачите, мої клунки найтяжчі та мають найбільш загадковий вигляд.

— Це куб Мебіуса[128], — заявив отець Гойт. — Я бачив, як у них перевозять предмети старовини.

— Або термоядерні бомби, — додав Кассад.

Гет Мастін похитав головою.

— Як примітивно!

— То ви нас просвітите? — наполегливо промовила Ламія.

— Тільки коли настане моя черга говорити, — відповів їй тамплієр.

— Наступний ви? — уточнив Консул. — Можемо вислухати вас, поки тут чекаємо.

Тут прокашлявся Сол Вайнтрауб.

— Четвертий номер у мене, — показавши всім папірця, промовив він. — Але я з радістю поміняюся з Істинним Голосом Дерева.

Вайнтрауб переклав Рахіль із лівого плеча на праве, лагідно плескаючи її по спині.

— Ні, всьому свій час, — похитав головою Гет Мастін. — Я просто хотів сказати, що навіть коли все навкруги здається безнадійним, завжди є на що сподіватися. Ми вже багато дізналися з цих історій. Та в кожному з нас посіяне зернятко обіцянки, дарма що воно глибше, ніж ми собі припускаємо.

— Не зрозумів... — хотів був у нього перепитати отець Гойт, але його перебив різкий окрик Мартіна Силена:

— Буєр! Це, блін, буєр! Нарешті!

Минуло ще двадцять хвилин, поки буєр пришвартувався до одного з причалів. Він об'явився із півночі, з білими квадратами вітрил на тлі темної рівнини, що висотувала з них весь колір. Поки сухопутний вітрильник ліг на інший галс[129], підбираючись до низького крутояру, зарифив грот і повністю зупинився, надворі остаточно споночіло.

Приголомшений, Консул не мав що сказати. Ця штука була дерев'яна, ручної роботи і велетенська — з вагітними обводами якого-небудь мореплавного галеона зі старожитньої історії Старої Землі. Єдине гігантське колесо буєра, розташоване по центру заокругленого корпусу, зазвичай лишалось би невидимим у двометровій траві, але Консулові пощастило зиркнути на нього краєчком ока, коли він зносив багаж на пристань. Із землі до леєра було шість-сім метрів, а до топа грот-щогли — вп'ятеро більше. Важко хекаючи від перенапруження, Консул зі свого місця міг розчути рвучкий брязкіт шкентелів[130] високо вгорі і невпинне, майже інфразвукове гудіння, що, напевно, долинало від внутрішнього маховика корабля либонь його масивних гіроскопів.

Від верхньої частини корпусу відділився трап і опустився на причал. Отцю Гойту і Брон Ламії довелося відскакувати вбік, щоби ці автоматичні сходні їх не розчавили.

Освітлення на буєрі виявилося на порядок гіршим у порівнянні з «Бенаресом» — на рангоутному дереві висіло кілька ліхтарів[131]. Ні при наближенні судна, ні зараз екіпаж на палубі так і не з'явився.

— Агов! — погукав Консул з-перед трапа. Йому ніхто не відповів.

— Зачекайте тут, будь ласка, одну хвилинку, — попросив Кассад і в п'ять стрибків здолав довжелезний пандус.

Інші тільки й дивилися. Нагорі полковник трошки призупинився, поклав руку на пояс, за який був заткнутий невеликий жезл смерті, і потім зник десь посеред судна. За кілька хвилин із широких кормових вікон бризнуло світло, лігши жовтими трапеціями на траві.

— Піднімайтеся, — крикнув з вершечка трапа Кассад. — Тут порожньо.

Товариству знадобилося кілька нелегких ходок, щоби перенести весь багаж на борт. Консул допоміг Гетові Мастіну впоратися із його важкою валізою Мебіуса і крізь пучки пальців відчув легку, але добре відчутну вібрацію.

— То де ж, мать його так, екіпаж? — обурився Мартін Силен, коли вони всі зібралися на палубі полубака[132]. Раніше вони вервечкою обійшли всі вузькі коридори та каюти, спустилися по сходах (а точніше, драбиною) на нижню палубу і побували в каютах завбільшки з їхні власні лежаки. І тільки остання — капітанська, якщо вони не помилилися в своїх припущеннях — своїм розміром та комфортом наближалася до помешкання рівня «Бенареса».

— Очевидно, він автоматизований, — проказав Кассад. І офіцер Збройних сил Гегемонії тицьнув пальцем на фали, що зникли в пазах палуби, майже невидимі в такелажі та рангоуті маніпулятори і легкий натяк на коліщатка і трибки посеред задньої щогли з латинським вітрилом[133].

— Я не бачила ні поста управління, — гмикнула Ламія, — ні завалящого монідиску, ні ядра контроль-пункту. — Вона витягла свій комлог із нагрудної кишені і спробувала достукатися до стандартних інформаційних, комунікаційних та біомедичних частот. Корабель зберігав мовчанку.

— Раніше вони ходили з екіпажами, — зауважив Консул. — А храмові адепти зазвичай супроводжували прочан аж до гір.

— Хай там як, а зараз їх тут немає, — відгукнувся Гойт. — Але гадаю, ми все ж таки можемо розраховувати на чиюсь присутність на станції канатки або у Твердині Хроноса. Хтось же до нас відправив буєр.

— Або всі померли, а буєр працює за автоматичним розкладом, — протверезила його Ламія. Вона озирнулася через плече, коли під раптовим поривом вітру залопотіло полотно і зарипів такелаж. — Прокляття, так дивно бути відрізаним від усього і всіх на світі. Все одно що оглухнути й осліпнути. Навіть не уявляю, як із цим живуть колоністи.

До товариства наблизився Мартін Силен і сперся на леєр. Він хильнув із довгастої зеленої сулії та промовив:

— Звідки вже взялася пляшка вина? — поцікавився Кассад.

Мартін Силен у відповідь усміхнувся. Його очі в світлі ліхтаря здавалися поросячими та яскравими.

— Камбуз ломиться, і в ньому є бар. Я проголосив його відкритим.

— Треба зварганити якоїсь вечері, — пробурмотів Консул, хоча тієї миті волів би випити самого лиш вина. Востаннє вони всі трапезували десять годин тому.

Щось клацнуло, захурчало, і шестеро з них кинулися до штирборту. Сходні втягнулися на вихідне місце. Всі знову крутнулися на п'ятах, коли піднялося вітрило, напнулися стропи, і десь унизу маховик, розкрутившись, завищав ультразвуком. Вітер наповнив паруси, трохи накренилася палуба, і буєр відчалив від пристані у морок. З усіх звуків навколо вони чули тільки лопотіння й рипіння судна, віддалені гул махового колеса та дряпання трави по дну корпусу.

Шестеро спостерігали, як лишилася позаду тінь крутояру із так і не запаленим багаттям-маяком, по якому ледве мерехтіло зоряне сяйво, поки всі не лишилися сам на сам із небом, ніччю та хиткими кругами світла ліхтарів.

— Я пішов униз, — сповістив їх Консул, — і подивлюся, що можна поставити на стіл.

Решта ще трохи погуляла нагорі. Під ногами ледве відчувалися хитавиця і дрижання, а вони все дивились, як повз них пливе ніч. Трав'яне море можна було розгледіти там, де зникали зірки і починалася темна рівнина. З допомогою ліхтарика Кассад спробував освітити фрагменти полотна, такелажу і строп, якими керували незримі руки. Він дослідив усі закутки і темні закапелки від носа до корми, поки інші за ним мовчки спостерігали. Коли полковник вимкнув світло, темрява стала гнітити трошки слабше, а зорі видалися яскравішими. Разом із бризом, що летів із-за тисяч кілометрів різнотрав'я, до них долинув багатий запах, родючий запах, що радше знаменував домашнє господарство, ніж море.

За деякий час їх гукнув Консул і вони рушили на його голос униз, аби повечеряти.

Камбуз виявився дуже тісним, сідати в ньому не було за що, тому їсти вирішили у кормовому приміщенні, відвівши йому роль кают-компанії та змайструвавши умовного стола із трьох ящиків, зсунутих докупи. Приміщення добре освітлювали чотири ліхтарі, почеплені до низьких бімсів[135]. Гет Мастін відчинив одне з високих вікон над койкою і впустив свіжий вітер.

Найбільший ящик Консул повністю замостив тарілками з цілою горою бутербродів, а потім ще доніс із камбуза кілька грубих кухликів білого кольору і термос із кавою. Поки решта жувала, він розливав гарячий напій.

— Нівроку вечеря, — проказав Федман Кассад. — Де ви роздобули ростбіф?

— Холодильник забитий ущерть. А в комірчині на кормі я знайшов морозильник.

— Електричний? — уточнив Гет Мастін.

— Ні. Подвійна ізоляція.

Мартін Силен понюхав якусь банку, знайшов на тарілці із бутербродами ніж і виколупав із неї два здорові кавалки хріну, яким і намастив свою порцію. Він їв, а в очах аж бриніли сльози.

— Скільки зазвичай триває перехід? — запитала Ламія в Консула.

Той відірвав уважний погляд від темного кружальця гарячої чорної кави у своєму горнятку:

— Пардон. Що?

— Перехід через Трав'яне море. Скільки він займає часу?

— Ніч і ще половину дня до гір, — відповів чоловік. — З попутним вітром.

— А потім... довго добиратися через гори? — озвався отець Гойт.

— Менше дня.

— Якщо канатка працюватиме, — додав полковник.

Консул відсьорбнув гарячої кави і скривився:

— Маємо в це вірити, бо інакше...

— Що інакше? — перебила його Ламія.

— Інакше, — Кассад розмірковував біля відчиненого вікна, вперши руки в боки, — ми залишимося напризволяще в шестистах кілометрах від Гробниць часу і ще в тисячі — від південних міст.

Консул похитав головою.

— Не обов'язково, — заявив він. — Якщо служителі Ктиря, чи хто там іще організували це паломництво, вже подбали, щоб ми забралися так далеко, то, значить, весь наш подальший шлях убезпечено.

Брон Ламія схрестила руки на грудях і спохмурніла:

— Ну, і яким це чином?.. Жертви приноситимуть? Тут уже розреготався Мартін Силен і видобув свою плящину:

Жінка потяглася рукою під свій жакет, витягла звідти лазерний ніж завбільшки з мізинець і націлилася на голову поета:

— Куций гівняр. Ще слово, і... присягаюся... порішу тебе на місці.

Раптом запанувала абсолютна тиша, якщо не брати до уваги фонового гуркоту-стогону корабля. Консул підсунувся до Мартіна Силена, а полковник Кассад став за два кроки позад Ламії.

Поет надовго припав до шийки пляшки, а потім усміхнувся чорнявці:

— Збудуй же смерті корабель[137], — прошепотів він вогкими губами. — Збудуй!

Пальці Ламії аж побіліли, стискаючи лазер. Консул помалу просувався до Силена, не знаючи, що робити, й уявляючи, як хльосткий промінь світла випалює йому очі. Кассад навис над жінкою, ніби двометрова стужавіла тінь.

— Пані, — зі свого віддаленого місця на койці під стіною заговорив Сол Вайнтрауб, — мені вам нагадати, що в приміщенні є немовля?

Ламія зиркнула праворуч. Вайнтрауб дістав із комода глибоченьку шухляду і примостив її на постелі як колиску для дитини. Він устиг викупати дівчинку і непомітно повернувся до каюти якраз перед декламацією поета, а зараз саме вмощував маленьку в її м'якому кубельці.

— Пробачте, — опустила свій крихітний лазер Ламія. — Він мене просто так... збісив.

Вайнтрауб кивнув, тихо гойдаючи шухляду. Але плавне похитування буєра в поєднанні з неспинним гулом великого колеса, здавалося, і без того вже заколисало немовля.

— Ми всі зморені і напружені, — проказав учений. — То, може, час і нам шукати собі місце і йти до сну?

— Мені не склепити очей, — із зітханням заткнула зброю за пояс жінка. — Все надто... дивно.

Решта кивнули. Мартін Силен розвалився на широкій приступці під кормовими вікнами. Він підібгав під себе ноги, хильнув вина і звернувся до Вайнтрауба:

— Діду, розкажи свою історію.

— Так, — підтримав його отець Гойт. Священик мав настільки виснажений вигляд, що більше скидався на живий труп, але його гарячкові очі палали. — Розкажіть. Нам треба встигнути вислухати всі оповіді й обміркувати їх перед приїздом.

Вайнтрауб провів рукою по голомозій голові.

— Моя історія нецікава, — пояснив він. — На Гіперіоні я вперше. З потворами не бився, героєм не став. Ви почуєте історію людини, для котрої епічна виправа — це виступити в аудиторії без шпаргалки.

— Тим паче, — наполягав Мартін Силен. — Снодійне нам не завадить.

Сол Вайнтрауб зітхнув, поправив окуляри і здався. В його вже добряче посивілій бороді ще збереглося кілька темних пасом. Він прикрутив ліхтар над ліжечком немовляти і підсунувся на стільці у центр кают-компанії.

Консул і собі пригасив решту світильників і долив кави тим, хто забажав. Сол Вайнтрауб говорив неквапом, підбираючи слова і фрази, тому вже незабаром лагідний тон його історії злився з тихим гудінням та плавним перевальцем буєра на північ.

Оповідь ученого: Гірка вода тече у Леті

Сол Вайнтрауб із дружиною Сарою раділи життю ще до народження доньки. Із появою ж Рахілі їхній світ максимально наблизився до ідеального.

Коли дівчинку зачали, Сарі було двадцять сім, а Солові — двадцять дев'ять. Про терапію Поульсена вони навіть не замислювалися, оскільки не могли собі її дозволити, проте навіть без неї подружжя розраховувало ще на п'ятдесят років здорового співіснування.

Все своє життя вони проводили у Світі Барнарда, одній із найстаріших і водночас найменш цікавих планет у складі Гегемонії. Батьківщина Сола і Сари входила до Всемережжя, яке насправді мало важило в житті пари. Часто подорожувати телепортами їм було задорого та й, правду кажучи, не дуже хотілося. Сол щойно відзначив своє десятиріччя на посаді викладача історії та класичної античності в Університеті Найтенгельзера[138], де, крім усього іншого, ще й досліджував проблему етичної революції. Найтенгельзер не вирізнявся розмірами, і навчалося в ньому не більше трьох тисяч студентів. Зате в науковому світі його репутація вартувала чимало, і саме цим університет приваблював молодь з усієї Мережі. Основним наріканням місцевого студентства було те, що Найтенгельзер і навколишня громада Крофорда становили острівець цивілізації в океані кукурудзи. І правда ж — від столиці тераформованої планети — міста Буссар його відокремлювало три тисячі абсолютно рівнинних кілометрів, повністю відданих під сільське господарство. Тутешньому населенню не довелося вирубувати ліси, скопувати гори та пробивати тунелі в скельній породі, щоби порушити одноманітність кукурудзяних та бобових, кукурудзяних та пшеничних, кукурудзяних та рисових полів. Незадовго перед заколотом Ґленнон-Гайта і власним звільненням у Найтенгельзері нетривалий час викладав поет-радикал Салмуд Бреві, який, телепортнувшись на Ренесанс-Вектор, заявив своїм друзям, що округ Крофорд, що у Південному Сінзері, є Восьмим Колом Марнотності і найдрібнішим прищиком абсолютної дупи Всесвіту.

Але Солові й Сарі тут подобалося. Крофорд, у якому мешкало щось із двадцять п'ять тисяч душ, міг вважатися реконструкцією шаблонного містечка Середнього Заходу Америки дев'ятнадцятого сторіччя. Широкі вулиці повністю перекривали розлогі крони берестів і дубів. (Барнард був другою колонією Землі поза межами Сонячної системи, відтак заселяли його за пару сотень років до винаходу рушіїв Гокінга та Гіджри, коли зорельоти-«ембріоносці» мали велетенські розміри.) В будівлях Крофорда прочитувалася різна стилістика: від ранньої Вікторіанської доби до Канадського відродження готики, але всі вони виглядали однаково — білі віддалені оселі на бездоганно підстриженому моріжку.

Корпуси самого університету були збудовані в георґіанському стилі[139] — споруди з бурякової цегли та білими колонами по периметру овальних газонів-толок. Кабінет Сола розташувався на третьому поверсі Плахер-Голлу, найдавнішого будинку академмістечка, і тому взимку він міг розглядати складну геометрію газонів унизу, розкреслену голим гіллям дерев. Солу подобався крейдовий пил і запахи старої деревини в аудиторіях (аромат, що не змінився від часів, коли він тут уперше ходив першокурсником), а також свій шлях нагору по стоптаних до виямків двадцятьма поколіннями студентства сходах, який він цінував від щирого серця.

Сара народилася на фермі, що знаходилася на півдорозі між Буссаром та Крофордом, і захистила свою дисертацію з теорії музики за рік до того, як Солові присвоїли ступінь доктора. Сара була життєрадісна й завзята, чим компенсувала певну невідповідність загальноприйнятим стандартам вроди, і цей свій шарм вона зберігала у зрілому віці. Два роки Сара провчилася в іншосвітті, в Університеті Нового Ліона на Денебі-Драй, але досить швидко засумувала там за рідною домівкою: на чужій планеті надто різко сідало сонце, коли її перехвалені гори ніби щербатою косою відсікали світло. Вона ностальгувала за Світом Барнарда, де надвечір'я могло тривати кілька годин, а тамтешнє сонце висіло над обрієм, наче величезна припнута повітряна кулька червоної барви в небі, що поступово густішало в ніч. Їй стало бракувати бездоганної рівнини, де вона маленькою дівчинкою, визираючи зі своєї кімнати на третьому поверсі з-під крутого фронтону будинку, могла бачити, як на відстані п'ятдесяти кілометрів із-за вкосиченого волоттю кукурудзяного поля наближається бразолійна запона бурі, підсвічена розрядами блискавиць. А ще Сара сумувала за рідними.

Вони з Солом познайомилися через тиждень після її переведення до Найтенгельзера, за три роки він запропонував їй руку та серце, а вона погодилася. Спершу невисокий випускник їй нічим не припав до вподоби. Тоді вона все ще вдягалася відповідно до моди в Мережі, займалася постдеструкціонізмом у теорії музики, читала «Орбіту» і «Нігіль» (найавангардніші часописи Ренесанс-Вектора та ЦТК), вдаючи мудрагельську втому від життя та послуговуючись вокабуляром бунтівника. І жодна з цих рис не пасувала студентові-історику та коротуну з великим серцем, який пролив на неї фруктовий коктейль під час віншування декана Мура. Єврейське коріння Сола Вайнтрауба могло би додати йому якої-небудь екзотики, проте її геть нівелювали його барнардівський акцент, гардероб із «Крофордського джентльмена» і той факт, що на вечірку він заявився, розгублений, із томиком «Варіативної самотності» Детрека під пахвою.

Для Сола же це стало коханням із першого погляду. Він прикипів поглядом до рожевощокої реготухи і навіть не зважив на дорогу сукню та мандариновий манікюр, що ніби маяк вабив майбутнього бакалавра. Сол навіть не здогадувався, наскільки він одинокий, поки не зустрів Сару. Та варто було йому потиснути їй руку і заляпати їй фруктами поділ, як він збагнув, що його життя спорожніє назавжди, якщо вони не поберуться.

Через тиждень після того, як Солові дали посаду в університеті, вони одружилися. Свій медовий місяць вони провели на Мауї-Заповітній. Це стало їхньою першою телепорт-подорожжю, під час якої вони три тижні орендували мандрівний острівець і самостійно плавали серед чудес Екваторіального архіпелагу. Солу навіки в'їлися в пам'ять образки залитих сонцем вітряних днів й улюблений потаємний спогад про Сару, що, вдосталь накупавшись, оголеною виходить із нічних вод, та мерехтіння зірок Ядра над головою, поки на її тілі відображалися сузір'я фосфоресцентних огників, що спалахували вслід за рухом острова.

Їм одразу схотілося народити дитину, але природа змусила їх чекати ще п'ять років.

Сол пам'ятав, як він пригортав Сару, а та корчилася в муках тяжких пологів, аж поки врешті сталося неймовірне — у Крофордському окружному медцентрі о 02:01 ранку на світ з'явилася Рахіль Сара Вайнтрауб.

Життя серйозного вченого-соліпсиста Сола та Сари, музичного критика Барнарда, стало інакшим, але вони не заперечували. Перші кілька місяців злилися в одну суцільну втому та радість. Пізно вночі, між годуваннями, Сол навшпиньки пробирався у дитячу кімнату просто перевірити, як там Рахіль, постояти біля її ліжечка та порозглядати немовля. Дуже часто він там натрапляв на Сару, тож вони залишалися в кімнаті вдвох і дивилися на донечку, взявшись за руки і споглядаючи диво, яке спало на животі, перевернувшись гузничком угору та вткнувшись головою у м'який бортик ліжечка.

Рахіль була тим рідкісним прикладом дитини, яка примудрилася викликати загальне милування і не стати крихітним чваньком. Уже в два роки вона мала визначну зовнішність і вдачу. Невагоме каштанове волосся мами, її ж рожеві щічки і широка посмішка. Від тата же вона взяла великі карі очі. Друзі Вайнтраубів казали, що в дівчинці поєдналися найкращі риси Сариної чуттєвості та Солового інтелекту. Ще один знайомий, який працював психологом в університеті, якось зауважив, коли Рахіль виповнилося п'ять років, що в малій проявляються переконливі ознаки істинної дитячої обдарованості: осмислена допитливість, співпереживання стосовно інших людей, співчутливість і загострене відчуття справедливості.

Одного разу у своєму кабінеті, гортаючи якісь документи зі Старої Землі, Сол читав про вплив, який Беатріче справила на світогляд Данте Аліґ'єрі, і натрапив на приголомшливий пасаж якогось критика двадцятого чи двадцять першого століття:

Він пригальмував, аби перевірити значення «гринвіцького стандарту», і продовжив читати далі. Потім цей критик додав від себе:

Сол погасив монітор і поглянув на чорну геометрію голих гілок над овальним газоном.

Проте назвати Рахіль до оскомини слухняною дівчинкою не випадало. У п'ять стандартних років вона ретельно постригла волосся своїх п'яти найулюбленіших ляльок, а потім мало не під корінь обрізала його і собі. У сім їй раптом здалося, що гастарбайтерам, які обжили ветхі будівлі у південних передмістях, бракувало поживних харчів, тому вона спорожнила всі комірчини вдома, холодильники, морозилки та синтезатор-банки, вмовила скласти їй компанію ще трьох друзів і пороздавала місячний запас їжі, який коштував кількасот марок.

У десять років Рахіль вирішила втерти носа Куцому Берковіцу і спробувала видертися на маківку найстарішого береста в Крофорді. Вона піднялася на сорок метрів, до вершини лишалося метрів п'ять, як під нею підломилася гілка і вона впала з двох третин висоти дерева. Повідомлення про це прийшло на комлог Сола, коли він саме дискутував про моральні наслідки першого ядерного роззброєння на Землі. Без жодних пояснень він прожогом дременув з аудиторії і біг усі десять кварталів до медцентру.

Рахіль зламала ліву ногу, два ребра, проколола легеню, і ще в неї тріснула щелепа. Коли в палату ввірвався Сол, вона плавала в реабілітаційному розчині поживних речовин, але примудрилася визирнути з-за маминого плеча, ледве всміхнутися і промовити крізь дротяну шину, накладену на підборіддя:

— Тату, мені лишалося п'ятнадцять футів до вершечка. Може, навіть і менше. Наступного разу долізу.

Середню школу Рахіль закінчила з відзнакою і могла вибирати із кількох стипендій, запропонованих їй на вибір кількома галузевими академіями з п'яти різних планет і трьома університетами, включно з Гарвардом на Новій Землі. Дівчина обрала Найтенгельзер.

Сол майже не подивувався, коли довідався, що Рахіль вступила на археологію. Адже одним із його найулюбленіших спогадів було те, як заледве не цілими днями дворічна Рахіль бабралася під верандою у суглинку, навіть не звертаючи ані найменшої уваги на павуків та міріадоніжок і щоразу бігаючи в будинок похвалитися кожною пластиковою тарілкою чи бляклим пфенігом, які їй щастило знайти. І повсякчас їй кортіло знати, звідки воно все взялося і ким були ті люди, що залишили їх тут.

У дев'ятнадцять стандартних років Рахіль отримала диплом, все літо пропрацювала на бабусиній фермі, а восени телепортувалася на іншу планету. Двадцять вісім місцевих місяців дівчина перебувала в Університеті Райхса на Фригольмі, а коли повернулася додому, Солові та Сарі здалося, що їхній світ знову заграв розмаїттям кольорів.

Впродовж двох тижнів їхня донька — не по літах доросла, самокритична і впевнена, перевершуючи в цьому сенсі навіть удвічі старших від себе людей — відпочивала та розкошувала в батьківськім домі. Одного вечора, гуляючи після заходу сонця із Солом по академмістечку, вона витягнула з нього деякі подробиці власного коріння.

— Тату, ти ще вважаєш себе євреєм?

— Євреєм? — захоплений зненацька питанням, Сол провів рукою по рідкому волоссю. — Так, мабуть, вважаю. Але зараз це вже не має того значення, що раніше.

— А я єврейка? — Щоки в Рахіль блищали в нетривкому світлі.

— Якщо хочеш себе нею вважати, — усміхнувся Сол. — Тепер, коли Старої Землі не існує, значення слова зазнало змін.

— Якби я була хлопчиком, ти зробив би мені обрізання?

Сол засміявся, спантеличений та зраділий водночас.

— Я серйозно, — повторила Рахіль.

— Мабуть, зробив би, мала, — поправив окуляри Сол. — Я ніколи про це не замислювався.

— Ти бував у синагозі Буссара?

— Після своєї бар-міцви[141] — ні, — відповів чоловік, пригадавши, як п'ятдесят років тому його батько позичив «віккена» в дядька Ріхарда і злітав із сім'єю до столиці, щоби відбути той ритуал.

— Тату, чому зараз євреям здається, ніби все це... менш важливе, ніж до Гіджри?

Сол розвів руками — дужими руками муляра, а не кабінетного вченого.

— Хороше запитання, Рахіль. Можливо, тому, що мрія в основному загинула. Ізраїлю немає. А Новий храм проіснував менше, ніж Перший і Другий[142]. Господь не дотримався свого слова і вдруге знищив Землю, і ця наша Діаспора до кінця віків[143].

— Але ж євреї зберегли свою етнічну та релігійну ідентичність у деяких місцях, — не здавалася його донька.

— Ну, так, звісно. На Хевроні, в окремих ізольованих секторах Анфілади можна знайти цілі громади... хасидів, ортодоксів, хасмонеїв, яких там тільки немає... але вони всі радше... нежиттєздатні, колоритні... зорієнтовані на туристів.

— На кшталт тематичного парку?

— Так.

— Відведеш мене завтра до храму Бетел[144]? Можу позичити страт у Хакі.

— Навіщо ж? — промовив Сол. — Гайнемо університетським шатлом. — Він на секунду замовк: — Так. Я з радістю відведу тебе завтра до синагоги.

Під старими берестами сутеніло. Уздовж широкої вулиці, яка вела додому, загорілися вуличні ліхтарі.

— Тату, — запитала Рахіль. — Я вкотре, мабуть, мільйонний раз із дворічного віку, хочу тебе щось спитати. Ти віриш у Бога?

Сол не всміхнувся. Вибору в нього не залишалося, крім як дати одну й ту саму відповідь у мільйонний раз:

— Поки що чекаю.

У своїй дисертації Рахіль писала про артефакти іншопланетного походження і періоду до Гіджри. Три стандартні роки Сол і Сара тішилися лише з випадкових доньчиних гостин, за якими йшли слабкі повідомлення «світлом+» із екзотичних планет, розташованих в околицях Мережі, але поза її межами. І вони чудово знали, що під час роботи над дослідженням експедиції заведуть Рахіль далеко в загумінкові світи, де час-у-борг поглинатиме життя і спогади про тих, хто залишився позаду.

— І де, хай би він сказився, цей клятий Гіперіон? — спитала Сара в Рахілі під час її останніх канікул перед відльотом в експедицію. — Назва ніби в якогось продукту для домашнього господарства.

— Ma, це дивовижне місце. Предметів нелюдського походження там більше, ніж деінде, крім хіба що Армагаста.

— То чому б не відправитися на Армагаст? — спитала Сара. — Це всього-лишень пара місяців від Мережі. Тим паче якщо Гіперіон на другому місці?

— Туристи ще не так унадились на Гіперіон, — спробувала пояснити Рахіль. — Але навіть там уже поступово перетворюються на проблему. У людей із грошима тепер в моді подорожувати на планети, віддалені од Мережі.

— То ти відправляєшся у лабіринти чи до так званих Гробниць часу? — раптово схриплим голосом поцікавився Сол.

— До Гробниць часу, тату. Я працюватиму з доктором Меліо Арундесом, котрий знає про них більше всіх живих на світі.

— А там небезпечно? — спробував якомога спокійніше говорити Сол, але все одно відчув надрив у своєму голосі.

— Через оту легенду про Ктиря? — всміхнулася Рахіль. — Ні. За два стандартні століття ця байка нікого навіть не потурбувала.

— Але ж я бачив документи про злигодні часів другої колонізації... — почав був Сол.

— І я теж їх бачила, тату. Тоді ще ніхто не знав, що крупні особини скельних вугрів на полювання сповзають із гір у долини. Можливо, від них загинуло кілька людей, от решта і запанікувала. Ти ж у курсі, як народжуються легенди. Крім того, всіх скельних вугрів винищили мисливці.

— Але там не можуть приземлятися космічні кораблі, — далі правив свого Сол. — І до Гробниць треба йти під вітрилом. Або діставатися пішки. Або ще якоюсь єрессю.

Дівчина розсміялася.

— Раніше пілоти недооцінювали вплив антиентропійних полів, тому справді сталося кілька нещасних випадків. Але зараз туди літають дирижаблі. І в північних узгір'ях збудували великий готель під назвою «Твердиня Хроноса», де за рік буває кілька сотень туристів.

— Ти теж зупинятимешся там? — спитала Сара.

— Якийсь час. Мамо, це так захопливо.

— Сподіваюся, не настільки аж, — відказала Сара, і всі посміхнулися.

Впродовж чотирьох років подорожі Рахіль (а для неї — всього лишень кількох тижнів кріогенної фуги) Сол зрозумів, що сумує за донькою сильніше, ніж якби вона працювала у такій самій недосяжності, але не покидала Мережі. І вже сама думка про те, що вона летіла геть від нього на швидкості, яка перевищувала швидкість світла, огорнута штучним квантовим коконом явища Гокінга, здавалася неприродною та зловісною.

Роботи подружжю вистачало. Сара покинула сферу музичної критики і зайнялася місцевими проблемами захисту довкілля, зате Сол переживав чи не найгарячковіший період свого життя. В нього друком вийшли друга та третя книги, і якраз друга — «Екстремуми моралі» — викликала такий розголос, що її автора повсякчас хотіли бачити на різноманітних конференціях та симпозіумах в іншосвітті. Кілька відряджень Сол провів на самоті, під час кількох інших товариство йому складала Capa. І хоч їм обом в ідеалі подобалося мандрувати, реальний досвід, у якому поступово зблякло враження від дивної їжі, чужої сили тяжіння та світла інших сонць, призвів до того, що Сол усе більше проводив часу вдома за вивченням матеріалів своєї нової книги, у разі потреби відвідуючи конференції віртуально, з допомогою університетської системи голографічного інтерактиву.

Минуло майже п'ять років після відбуття Рахіль у свою експедицію, коли Солові наснився сон, що змінить його життя.

Він снив про те, як блукає велетенською спорудою з колонами завбільшки з невеликі секвої, що десь високо над його головою тримали невидиму стелю, крізь яку падали снопи червоного світла. Час від часу в сутіні зліва чи справа Солові ввижалися деякі речі: то пара кам'яних ніг, які пнулися в морок угору ніби масивні будинки, то щось схоже на кришталевий скарабей, який крутився недосяжний над ним, а нутро його горіло холодним огнем.

Нарешті Сол зупинився перепочити. Далеко позаду, здавалося, шуміла пожежа, в якій, напевно, горіли цілі міста і ліси. А попереду мріло світло, до якого він власне і йшов — два овали густо-червоної барви.

І коли чоловік вирішив змахнути піт із чола, всеосяжний голос мовив до нього:

І в своєму сні Сол підвівся і проказав:

— Це, напевно, якийсь жарт. — Він рушив крізь темряву вперед, а бордові сфери ясніли над ним, немовбито криваві місяченьки над якоюсь непевною рівниною, а коли Сол спинився перевести подих, всеосяжний голос повторив:

І знову чоловік розпростав плечі, намагаючись позбутися ваги того голосу, і чітко промовив у морок:

— Я і вперше тебе почув... відповідь залишається «ні». Тоді Сол уже знав, що це сон, і якась частина його навіть тішилася з іронічності сценарію, проте інша половинка просто вже хотіла прокинутися. Натомість же він опинився на балконі, який виходив на кімнату, де оголена Рахіль лежала на плескатій кам'яній плиті. Над мізансценою мріла пара червоних куль. Сол поглянув на свою правицю і побачив у ній довгий кривий кинджал, чиї клинок і руків'я, здавалося, були виготовлені з кості.

І втретє пролунав голос, який тепер сильніше ніж будь-коли нагадував чоловікові концепцію тембру, яким би мали бриніти слова Господа-Бога в уявленні здешевленого режисера голоматографу:

Сол, котрого вже вернуло від цього бентежного сну, розвернувся і пошпурив кинджал далеко в темряву. Коли ж він подався назад у пошуках Рахілі, то вся картина вже розтанула. От тільки червоні сфери тепер нависали ближче, ніж раніше, так що Сол зміг роздивитися їх краще і зрозумів, що направду то багатогранні кристали завбільшки з маленькі планети.

Голос подужчав:

Він прокинувся, чи то сміючись, чи то похолонувши від сну. Його повеселила думка про те, що весь Талмуд і Старий Заповіт могли виявитися банальною страшилкою про космічного бабая.

Приблизно в той самий час, коли Солу наснився цей сон, в Рахілі завершувався перший рік досліджень на Гіперіоні. Твердиня Хроноса здалася експедиції в складі дев'яти археологів та шести фізиків неймовірною, але надто людною. В ній роїлося повно туристів та майбутніх прочан до Ктиря, тому попоїздивши перший місяць до місця роботи, вчені вирішили облаштувати постійний табір між зруйнованим містом та невеличким каньйоном, де знаходилися Гробниці часу.

Поки половина групи розкопувала свіжі руїни недобудованого міста, двоє колег Рахіль допомагали їй повністю інвентаризувати Гробниці. Фізиків просто приголомшили антиентропійні поля, тож багато часу вони витратили на їхнє картографування різнокольоровими прапорцями, якими позначали межі так званих хроноприпливів.

Команда Рахіль зосередила свою діяльність у споруді під назвою Сфінкс, хоча істота, викарбувана в камені, не скидалася ні на людину, ні на лева; і взагалі, це могла бути навіть не істота — попри те, що плавні обводи на вершині скельного моноліту навіювали думки про живе створіння, а розмашисті придатки всім скидалися на крила. На відміну від решти Гробниць, відкритих усім вітрам та простих для вивчення, Сфінкс складався з огрому важких брил, поточених вузькими коридорами, частина з яких стискалися і перетворювалися на непрохідні лази, а деякі — розросталися до розмірів університетських аудиторій. І в той же час жоден із них на ділі геть нікуди не вів, а замикався на котрийсь із переходів цієї системи. Жодних крипт, скарбниць, розграбованих саркофагів, стінопису чи потаємних пасажів знайти не пощастило. Лише безглузде плетиво у ніздрюватій гірській породі.

Рахіль зі своїм коханим, Меліо Арундесом, картографували Сфінкса за методикою, що була в обігу щонайменше сімсот років, дебютувавши при вивченні єгипетських пірамід колись там у двадцятому сторіччі. Встановивши у найглибших приміщеннях Сфінкса чутливі детектори радіації та космічних променів, вони фіксували час реєстрації сплесків і розсіювання часток, які долали кам'яну масу і могли підказати розташування потаємних камер чи коридорів, які був не здатен виявити навіть радар глибинної РЛС. Через наплив туристів і стурбованість місцевої ради Гіперіона, що дослідження здатні зашкодити Гробницям, Рахіль із Меліо виходили в поле щоночі й опівдні і за півгодини діставалися до Сфінкса, де їм доводилося по-пластунськи долати лабіринт коридорів, завішаних блакитними фотосферами. І от там, сидячи під сотнями тисяч тонн каменю, вони стежили за показами приладів аж до самісінького ранку, слухаючи в навушниках писк елементарних часток, що народилися в надрах конаючих зірок.

Хроноприпливи мало впливали на Сфінкса. З усіх Гробниць його найменше займали антиентропійні поля, і фізики точно встановили періоди, коли вони могли становити загрозу. Найвищої точки припливи сягали о 10:00 і відступали тільки за двадцять хвилин, вертаючись назад до Нефритової гробниці у півкілометрі на південь. Туристів до Сфінкса пускали тільки після полудня, а вранці о 09:00 закривали їм доступ із запасом у часі. Вздовж стежинок та переходів поміж Гробниць фізики встановили хронотропні сенсори, які сигналізували про перепади припливів та інформували відвідувачів.

За три дні до завершення першого року досліджень на Гіперіоні Рахіль прокинулася одної ночі, покинула в ліжку свого коханця і рушила джипом-екраноходом із табору до Гробниць. Вони з Меліо вирішили, що безглуздо обом щоночі перевіряти устаткування, і тепер виконували всі роботи по черзі: поки один працював на місці, інший верифікував дані і готував підсумковий проект — радіолокаційне картографування дюн між Нефритовою гробницею й Обеліском.

Ніч стояла прохолодна і прекрасна. В небо ніби хто насипав повні жмені зірок, яких тут було вчетверо чи вп'ятеро більше, ніж коли задерти поночі голову у Світі Барнарда. Під поривами дужого вітру, що злітав із південних гір, низькі дюни перешіптувалися і змішувалися в долині.

На місці її зустріли вогні. Це фізики саме збирали речі наприкінці своєї зміни і вантажили їх у всюдихід. Дівчина трошки погомоніла з ними, випила горнятко кави, поки колеги не зникли на обрії, а потім забрала рюкзак і рушила у двадцятип'ятихвилинний тур до підвалу Сфінкса.

І всоте Рахіль замислилася, хто й навіщо спорудив Гробниці часу. Датування будівельних матеріалів не мало жодного сенсу через ефект антиентропійних полів. Аналізу піддавалися лише ерозійні явища в каньйоні й інші геологічні формації навколо, і він говорив про як мінімум п'ятсоттисячолітній вік. Дослідників не покидало відчуття, що архітекторами Гробниць були гуманоїди, хоча свідчили про це лиш брутто-масштаби всіх структур. Зрозуміти що-небудь із проходів у Сфінксі годі й старатися: деякі підходили під людські параметри і за розміром, і за формою, але варто пройти ними кілька метрів далі, як ті самі ж коридори зморщувалися до габаритів каналізаційної труби, що потім розросталася до об'єму природної печери. Ну, а двері, якщо їх можна було так назвати, бо вони геть нікуди не вели, траплялися з трикутними, трапецієподібними, або й навіть десятигранними отворами настільки ж часто, як і зі звичайними прямокутними.

Останні двадцять метрів Рахіль повзла вниз крутим схилом, штовхаючи поперед себе рюкзак. У холодному сяйві фотосфер навколишні породи і шкіра дівчини мали однаковий синюшний, безкровний відтінок.

«Підвал» був справжньою оазою людського гармидеру та запахів. По центру крихітного приміщення розташувалося кілька складаних стільців, а вздовж північної стіни на вузькому столі вишикувалися детектори, осцилоскопи та решта устаткування. У протилежному краю кімнати на дошці, вмощеній на кобильницях, стояли філіжанки під каву, шахи, недоїдений пончик, дві книжки в паперових палітурках та пластикова іграшка, що зображувала якогось песика в трав'яній спідничці.

Рахіль умостилася позручніше, виклала свого термоса поруч із іграшкою та перевірила показники детекторів космічного проміння. Дані виявилися все ті самі: ніяких прихованих кімнат чи коридорів, тільки пара ніш, які пропустив глибинний радар. Уранці Меліо зі Штефаном запустять зонд із оптоволоконною камерою, візьмуть пробу на аналіз повітря, а вже потім проводитимуть мікроманіпулятором розкопки. Але поки що в жодній із цих ніш нічого цікавого не знайшлося. І табором уже гуляв жарт, що в наступній такій дірці завбільшки з кулак археологам відкриються мініатюрні саркофаги, поховальні урни-недомірки, крихітна мумія або ж — за словами Меліо — «Мізинчик-Тутанхамончик».

За звичкою Рахіль перевірила всі канали зв'язку на комлозі. Нічогісінько. Коли над твоєю головою сорок метрів скелі, то зазвичай саме так і буває. Вони вже навіть обговорювали варіант із прокладенням телефонного кабелю з підвалу до поверхні, але нагальної потреби в цьому ніхто не бачив, а робота майже добігала кінця. Дівчина налаштувала вхідні канали комлога на контроль за даними детекторів і приготувалася до довгої і нудної ночі.

Якось їй довелося почути дивовижну історію про фараона на Старій Землі (Хеопса, здається), котрий замовив собі велетенську піраміду, замовив свою поховальну камеру глибоко в її надрах, а потім кілька років не міг спати ночами, обійнятий страхом клаустрофоба перед тими тоннами каміння над собою до кінця віків. Тому з часом (у напрочуд новаторському пориві) фараон наказав, щоби поховальну камеру перемістили на дві третини вгору до вершини великої піраміди. І Рахіль розуміла того царя, сподіваючись, що тепер він — де б насправді не був — спав значно краще.

Дівчина заледве й сама не закуняла, коли о 02:15 її комлог зацвірінькав, детектори заверещали і вона зірвалася на ноги. Якщо було вірити сенсорам, то в Сфінксі раптом об'явилося з добрий десяток нових камер, деякі з яких за розмірами перевищували всю споруду. Пальці Рахіль забігали по моніторах, і в повітрі зринули моделі, що мінилися в неї перед очима. Діаграма коридорів угиналася так, що замикалася сама на собі, ніби вертка стрічка Мебіуса. А зовнішні сенсори вказували на верхню структуру, що крутилася і гнулася, наче поліфлекс на вітрі, а то й ніби крила.

Рахіль розуміла, що це якийсь масштабний збій, але навіть намагаючись здійснити повторне калібрування приладів, вантажила дані та схеми собі в комлог. А потім водночас сталося кілька речей.

Вона почула совгання ніг у верхньому коридорі.

В одну й ту саму мить згасли всі монітори.

Десь у лабіринті переходів заголосили сирени, що повідомляли про наближення хроноприпливу.

А потім згасли всі вогні.

Останнє взагалі не мало сенсу. Адже весь блок апаратури живився з власних акумуляторів і мав би витримати навіть ядерний вибух. Лампи, що використовувалися у підвалі, були підключені до батареї, розрахованої на десятирічний строк. Фотосфери у коридорах функціонували на принципах біолюмінесценції і взагалі не потребували зовнішніх джерел електроенергії.

Хай там як, а світла не стало. Рахіль видобула свій лазерний ліхтарик із наколінної кишені і ввімкнула його. Нічого не відбулося.

Уперше в житті Рахіль Вайнтрауб піддалася жаху, що ніби в кулаку стис її серце. Вона не могла дихати. На десять секунд дівчина змусила себе завмерти, нічого не слухати і зачекати, поки не мине паніка. Щойно вона перестала від страху хапати повітря ротом, то навпомацки знайшла інструменти і заторохтіла по кнопках. Устаткування мовчало. Дівчина підняла руку з комлогом і потицяла пальцями в монідиск. Нічого... що, звісно, було неможливим, якщо взяти до уваги його твердотільну непроникність і акумуляторну убезпеченість. Все одно нічого.

Рахіль чула, як у вухах гупає пульс, але знову змусила себе дати відсіч паніці і заходилася пробиратись до свого єдиного виходу. Від самої думки про пошуки повороту на поверхню в цілковитій темряві, хотілося репетувати в усе горло, але інших альтернатив їй вигадати не вдавалося.

Стій! У лабіринті Сфінкса було старе освітлення, але науковці протягнули свої фотосфери. Протягнули. Нанизали на перлонову шнурівку[146], яка йшла аж до самої поверхні.

Чудово. Рахіль навпомацки просувалася до виходу, торкаючись холодного каменя пальцями. Невже і раніше він був настільки холодний?

Із вхідної шахти чітко долинув гострий скрегіт.

— Меліо? — гукнула в чорноту Рахіль. — Таню? Курте?

Скрегіт наблизився впритул. Рахіль позадкувала, перечепившись у мороці через стілець і якийсь прилад. Щось торкнулося її волосся, і в неї перехопило подих. Дівчина здійняла руку.

Стеля здавалася нижчою. Суцільна кам'яна брила площею п'ять квадратних метрів опускалася нижче навіть тоді, коли вона піднімала руку. До проходу в коридор потрібно було пройти ще півстіни. Рахіль невпевнено почимчикувала до нього, розмахуючи перед собою руками, немовбито сліпець. Тепер вона наштовхнулася на складаний стілець, натрапила на столик з інструментами, рушила вздовж нього до дальньої стіни і на доторк знайшла нижній край шахтного коридору, що вже майже зник через стелю, яка опускалася. Дівчина тільки й устигла відсмикнути руку, щоби плита не відчикрижила їй пальці.

Рахіль присіла в темряві. Об стелю вже шкребли осцилоскопи, поки під ними не став тріщати і не розвалився стіл. Дівчина рвучко і відчайдушно крутила навсібіч головою. Менше ніж у метрі від неї породу дряпала (ніби хрипів чийсь голос) сталь. Вона позадкувала, сковзаючи по підлозі, що раптово виявилася всипаною битим обладнанням. Дихання поголоснішало.

Щось гостре і неймовірно холодне вхопило її зап'ясток.

Рахіль нарешті заверещала.

У ті дні на Гіперіоні не існувало передавача плюс-сигналів. Та й спіновий зореліт «Фарро-Сіті» не мав засобів до надсвітлової комунікації. Відтак уперше Сол із Сарою почули про нещасливу пригоду з Рахіллю, тільки коли консульство Гегемонії на Парваті зв'язалося з університетом по каналу «світло+» і повідомило про травму Рахіль, про те, що вона в непритомному, але стабільному стані, і про те, що з системи Парваті до Мережі її забере медичний факельник із Ренесанс-Вектора. Якщо лічити корабельним часом, то ця подорож триватиме десять днів, а відповідний час-у-борг становитиме п'ять місяців. Солові з дружиною життя впродовж цих майже півроку перетворилося на агонію, тож коли медкорабель прибув до вузлового терміналу телепортів на Ренесансі, вони встигли подумати про найгірше тисячу разів. Востаннє батьки бачили Рахіль вісім років тому.

Медцентр у Да-Вінчі займав невагому вежу-хмарочос, підтримувану прямим енергетичним каналом. Вид на море Комо перехоплював подих, але і Солові, і Сарі було не до нього, коли вони бігали з поверху на поверх у пошуках доньки. Доктор Сінгх і Меліо Арундес зустріли їх у вестибюлі реанімаційного відділення. Знайомилися похапцем.

— Рахіль? — тільки й спитала Сара.

— Спить, — відповіла доктор Сінгх, висока жінка аристократичного вигляду і з добрими очима. — Наскільки ми розуміємо, вона не зазнала жодних фізичних... е-е... ушкоджень. Але вона вже непритомна майже сімнадцять стандартних тижнів. За її мірками. І тільки впродовж останньої декади ми почали фіксувати хвилі головного мозку, що відповідають радше стану глибокого сну, ніж коми.

— Не розумію, — перебив Сол. — На місці розкопок стався нещасливий випадок? У неї струс мозку?

— Сталася одна річ, — заговорив Меліо Арундес, — природи якої ми не дуже розуміємо. Рахіль перебувала в одному з артефактів... сама... і ні її комлог, ні інші прилади не відмітили нічого незвичайного. Але ми знаємо, що стався сплеск одного явища, яке місцеві називають антиентропійними полями...

— Хроноприплив, — пробурмотів Сол. — Ми в курсі. Розказуйте далі.

Арундес кивнув і розвів руками, ніби ліпив із повітря якусь фігуру.

— Відбувся... сплеск поля... фактично цунамі, а не приплив... Сфінкс... артефакт, у якому знаходилася Рахіль... повністю «залило». Я хочу сказати, фізично їй нічого не зашкодило, але вона була непритомна, коли ми знайшли її... — І дослідник повернувся до доктора Сінгх за допомогою.

— Ваша донька була в комі, — подала вона голос. — У такому стані кріогенна фуга виявилася неможливою...

— То вона пережила квантовий стрибок не у фузі? — скрикнув Сол. Він багато читав про фізіологічну шкоду, завдану мандрівникам, які зазнавали безпосереднього впливу ефекту Гокінга.

— Їй боляче?

— Ні-ні, що ви, — поквапилася їх заспокоїти Сінгх. — Її непритомний стан захищав її не гірше фуги.

— То вона болю не відчуває? — ще раз із притиском поцікавилася Сара.

— Ми не знаємо, — зізналася лікарка. — Всі життєві показники повернулися в норму. Хвильова активність головного мозку близька до норми притомного стану. Але проблема полягає в тому, що її тіло ніби всотало... точніше, антиентропійне поле, складається враження, заразило її.

— Як наче променева хвороба? — потер лоба Сол.

— Не зовсім... — завагалася доктор Сінгх. — Це безпрецедентний... е-е... випадок. Сьогодні вдень прибувають фахівці з хвороб, пов'язаних зі старінням, із Центру Тау Кита, Луза та Метаксаса.

Сол перехопив погляд лікарки.

— Докторе, ви хочете сказати, що Рахіль підхопила якусь таку хворобу на Гіперіоні? — Він замовк на хвильку, нишпорячи у власній пам'яті. — Щось на кшталт синдрому Метушалаха[147] або ранньої стадії хвороби Альцгаймера?

— Ні, — не погодилася Сінгх. — Фактично у захворювання вашої доньки назви ще немає. Але місцеві лікарі вже прозвали її хворобою Мерліна[148]. Розумієте, вікові зміни в її організмі відбуваються з нормальною швидкістю, от тільки — наскільки нам зрозуміло — у зворотному напрямку.

Сара аж на крок відступила назад і витріщилася на доктора Сінгх як на ненормальну.

— Лікарю, — тихо, але твердо промовила вона, — я хочу побачити свою доньку. Я хочу бачити Рахіль негайно.

Рахіль прокинулася менше ніж за сорок годин після прибуття Сола і Сари. Уже через кілька хвилин вона, незважаючи на медиків і сестер, що метушилися біля неї, підхопилася в ліжку і заторохтіла:

— Мамо! Тату! Що ви тут робите? — І перш ніж їй встигли відповісти, озирнулася навколо і перепитала: — Заждіть, але де це «тут»? Хіба ми в Кітсі?

— Ми у лікарні Да-Вінчі, люба, — взяла її за руку Сара. — На Ренесанс-Векторі.

Очі Рахіль округлилися, ніби в комедії:

— Ренесанс? Ми в Мережі? — абсолютно спантеличено вона озирнулася навколо.

— Рахіль, що ви пам'ятаєте останнім? — спитала в неї доктор Сінгх.

Нічого не розуміючи, дівчина подивилася на лікарку.

— Останнє... я пам'ятаю, як вмостилася спати поруч із Меліо після... — вона зиркнула на батьків і схопилася руками за обличчя. — Меліо? Інші? З ними...

— З усіма членами експедиції все гаразд, — розрадила її доктор Сінгх. — Трапилася незначна пригода. Минуло сімнадцять тижнів. Ви знову в Мережі. Все гаразд. У всіх ваших колег усе добре.

— Сімнадцять тижнів?.. — і Рахіль страшенно зблідла під рештками своєї засмаги.

Сол узяв її за руку:

— Як ти почуваєшся, дитинко? — Вона зворушливо, до розриву серця слабким потиском відповіла на його доторк.

— Не знаю, тату, — спромоглася вимовити дівчина. — Втомлена. Запаморочена. Спантеличена.

Сара присіла поруч на постіль і пригорнула її.

— Усе добре, маленька. Все буде гаразд.

До палати ввійшов Меліо, неголений, скуйовджений після короткого сну в холі.

— Рахілько?

— Привіт, — майже присоромлено відповіла вона, поглядаючи на нього із безпечного кубельця маминих обіймів. — Я повернулася.

Сол не змінився у своєму переконанні, що від часів п'явок та припарок медицина особливо нічим не змінилася. Тепер вони крутили центрифуги, реконструювали магнітне поле людини, бомбардували жертву звуковими хвилями, вдиралися в клітини для прямої комунікації з РНК і врешті-решт мирилися зі своїм невіглаством, все одно воліючи його не визнавати напряму. От тільки рахунки за лікування стали більшими.

Він куняв у кріслі, коли його розбудив голос Рахіль.

— Тату?

— Привіт, дитинко, — Сол випростався і взяв її за руку.

— Де я, тату? Що сталося?

— Ти в лікарні на Ренесансі, маленька. На Гіперіоні стався нещасний випадок. Зараз з тобою все гаразд. Тільки трішки постраждала пам'ять.

— У лікарні? В Мережі? — Рахіль не відпускала батькову руку. — Як я тут опинилася? І давно це сталося?

— Близько п'яти тижнів, — прошепотів Сол. — Рахіль, що ти пам'ятаєш останнім?

Вона відкинулася назад на подушки і торкнулася лоба, натрапивши там на крихітні сенсори.

— Ми з Меліо були на зборах. Обговорювали з усіма встановлення нової апаратури у Сфінксі. Ой, тату... я ж тобі не розповіла про Меліо... він...

— Так, — кивнув Сол і передав Рахілі її комлог. — Ось, дитинко. Послухай оце.

І вийшов із палати.

Рахіль торкнулася монідиску і аж кліпнула від здивування, коли до неї озвався власний голос:

— О-кей, Рахілько, ти щойно прокинулася. Спантеличена. Не знаєш, як тут опинилася. Значить, так. З тобою, мала, щось сталося. А тепер слухай.

Я записую цей текст дванадцятого дня десятого місяця чотириста п'ятдесят сьомого року після Гіджри або дві тисячі сімсот тридцять дев'ятого за старим ліком. Так, я в курсі, що це за половину стандартного року від часу останніх подій, які ти пам'ятаєш.

У Сфінксі щось відбулося. І ти потрапила під хроноприплив. Він тебе змінив. Тепер ти старієш навиворіт, як би тупо це не прозвучало. Твоє тіло молодшає із кожною хвилиною, хоча зараз це не має ніякого значення. Коли ти спиш... коли ми спимо... ти забуваєш. І втрачаєш іще один день всього, що пам'ятала до тієї надзвичайної пригоди. Як і все, що відбувалося потім. Не питай чому. Лікарі самі не знають. Експерти не знають. Якщо тобі потрібна аналогія, то подумай про віруса-солітера... одного з тих, старих... що ззаду наперед пожирає всі дані з твого комлогу, починаючи з останнього запису.

Також ніхто не може сказати, чому втрата спогадів відбувається під час сну. Енергетики не допомагають. Минає тридцять годин, ти впадаєш у кататонічний стан, і вірус все одно робить свою чорну справу. До дідька.

А знаєш, оця балаканина до самої себе справляє терапевтичний ефект. Зараз, коли я лежу тут і чекаю, поки мене заберуть на чергове сканування вві сні, то розумію, що засну, прокинуся і знову все забуду... І це мене до чортиків лякає.

О-кей, набери в монідиску запит короткотермінових спогадів. Там уже записаний ролик про все, що сталося після пригоди. О... тут мама з татом, і вони в курсі про Меліо. Проте знаю я вже набагато менше, ніж раніше. Коли ми вперше з ним кохалися, ем-м-м? Другий місяць на Гіперіоні? То значить, у нас лишилося всього пара тижнів, Рахіль, опісля ми перетворимося на звичайних знайомих. Тож насолоджуйся своїми спогадами, поки можеш, дівчинко.

Це вчорашня Рахіль. Кінець запису.

Коли Сол повернувся до палати, то побачив, що донька напружено сидить у ліжку, притискаючи до грудей комлог.

— Тату... — Її сполотніле обличчя проймав жах.

За вісім стандартних тижнів після прибуття на Ренесанс Сол із Сарою попрощалися з Рахіллю та Меліо в мультителепорті Да-Вінчі і переправилися додому, в Світ Барнарда.

— Не варто їй було виписуватися з лікарні, — бурмотіла Сара, коли вони летіли до Крофорда вечірнім шатлом, а через материк під ним пробігала мозаїка прямокутних ланів, готових до жнив.

— Жінко! — торкнувся Сол її коліна. — Лікарі раді були її навіки там закрити. Але все, що вони зараз роблять, — це задоволення власної цікавості. Все, чим вони їй могли зарадити, вони вже зробили... нічого не зробили. А їй ще життя прожити.

— Але податися геть... із ним?.. — правила далі Сара. — Вони ж заледве знайомі.

— За два тижні вона взагалі його не пам'ятатиме. — Сол зітхнув і відкинувся на подушку свого сидіння. — Принаймні в такому амплуа, як зараз. Поглянь на все це її очима. Вона бореться щодень за те, щоби не загубитися в оскаженілому світі. Їй двадцять п'ять, і вона закохана. Дозволь їй побути щасливою.

Сара відвернулася до ілюмінатора, і вони мовчки вдвох поглянули на червоне сонце, що ніби повітряна кулька висіло в надвечір'ї неба.

Рахіль зателефонувала в розпал другого семестру Сола. Це був односторонній сигнал із телепорта на Фригольмі. Її образ матеріалізувався посеред старої голографічної ніші, наче знайомий привид.

— Привіт, мамо, привіт, тату. Пробачте, що не писала і не телефонувала останні кілька тижнів. Мабуть, ви вже знаєте, що я кинула університет. І Меліо. Яка ж я дурепа, що спробувала записатися на кілька магістерських курсів. Я вже у вівторок не пам'ятаю, що ми проходили в понеділок. Навіть зі шпорами на дисках та в комлозі це була програшна ідея. Можна ще раз податися на бакалаврат... я досі пам'ятаю геть усе! Жарти-жарти!

З Меліо було дуже складно. Це якщо вірити записам. Я впевнена, що його помилки тут немає ніякої. Він був ніжним, терплячим і люблячим до самого кінця. Просто... ну, неможливо починати стосунки з нуля кожного Божого дня. У нас уся квартира була завішана фотографіями, нотатками, голографічними картинками з Гіперіона, де ми вдвох... але... ну, ви розумієте. Щоранку це абсолютно чужа людина. Опівдні я починаю вірити, що між нами щось було — попри те, що нічогісінько не пам'ятаю. Надвечір я вже ридаю в його обіймах... а потім рано чи пізно засинаю. То краще вже так.

Образ Рахіль на якусь мить застиг, крутнувся, наче вона збиралася обірвати контакт, а потім знову нормалізувався. Вона до них усміхнулася.

— Хай там як, а поки що я із навчанням зав'язала. Медцентр на Фригольмі хоче мене бачити в себе на стаціонарі, але для цього їм доведеться стати в чергу... Я одержала пропозицію Дослідного інституту Центру Тау Кита, від якої складно відмовитися... Здається, це правильно називається «дослідний гонорар»... і він більший від суми, в яку нам вилилося моє сукупне чотирирічне навчання в Найтенгельзері і Райхсі.

Я відмовила всім. Досі ходжу до них амбулаторно. Але від цих трансплантацій РНК в мене суцільні синці і депресія. Цілком можливо, звісно, що депресія насправді пов'язана з тим, що кожного ранку я не можу пригадати, звідки в мене ці синці. Ха-ха.

Забудьте. Я ще трохи побуду з Танею, а потім... може... я думала повернутися на якийсь час додому. У другому місяці в мене днюха... Мені знову двадцять два. Химерно, правда? У будь-якому разі зі старими знайомими значно простіше, а з Танею ми познайомилися, щойно я перевелася сюди у двадцять два роки... Мабуть, ви мене розумієте.

Тож... Ma, як там моя стара кімната? Чи ти все-таки пристосувала її під ігри в мацзян[149], як ти завше мені погрожувала? Напишіть мені. Або зателефонуйте. Наступного разу я заплачу за двосторонній дзвінок, і ми зможемо поговорити по-людськи. Просто... Мені здавалося...

Рахіль махнула рукою.

— Я побігла. Знюхаємось. Люблю вас обох.

За тиждень до дня народження Рахіль Сол полетів до Буссара, аби забрати доньку в єдиному громадському терміналі телепортування на всій планеті Барнарда. Її він побачив разом із багажем біля квіткового годинника. Вона виглядала юною, але не набагато в порівнянні з тим, коли вони помахали одне одному на прощання на Ренесанс-Векторі. Ні, усвідомив Сол, просто з її постави зникла впевненість. Він струснув головою, позбуваючись цих думок, гукнув Рахіль і побіг обійматися з нею.

Але вираз шоку на її обличчі проступив так виразно, що Сол не зміг його знехтувати:

— Серденько, що сталося? Що не так?

Дуже рідко йому доводилося бачити, як рідній доньці бракує слів.

— Я... ти... я забула, — затиналася вона. Таким знайомим рухом помотала головою і промовила крізь сльози й сміх водночас: — Просто ти трошки змінився, тату. Я пам'ятаю, як їхала звідси... буквально... вчора. Коли я побачила твоє волосся... — Рахіль приклала руку до губ.

Сол провів долонею по голові.

— А... ну, так... — стримуючи сміх крізь сльози, промовив він. — Разом із твоїм навчанням та експедицією минуло більше одинадцяти років. Я старий. І лисий.

Він іще раз розвів руки, пригортаючи її.

— Ласкаво прошу додому, мала.

І Рахіль подалася в захисну окружність цих обіймів.

Кілька місяців усе було добре. У знайомому середовищі Рахіль і почувалася спокійніше, і Сара легше переживала сердечний біль від доньчиної хвороби, бо знову з радістю приймала її вдома.

Щодня рано-вранці Рахіль переглядала свою приватну «програму-орієнтир», в якій, наскільки Сол знав, були і його із Сарою фотографії, де вони на дюжину років старіші від того, що пам'ятала дочка. Він постійно намагався уявити: як воно бути Рахіллю? Прокидатися у власній постелі, зі свіжими спогадами двадцятидвохрічної себе, вдома на канікулах перед навчанням у магістратурі, і раптом виявляти, що батьки несподівано постаріли, помічати сотню незнайомих дрібничок удома та в рідному місті... чужі новини... і роки подій, що обійшли її.

У Сола це уявити не виходило.

Вони вперше помилилися, коли піддалися на прохання Рахілі запросити її старих друзів відзначити її двадцятидворіччя. У тому самому складі, що й першого разу: невгамовну Нікі, Дона Стюарта з товаришем Говардом, Кеті Обег і Марту Тин, а ще найліпшу подругу — Лінну Мак-Кайлер. Усі щойно позакінчували коледж та обтрусили рештки дитячого життя задля нового світу.

Рахіль усіх їх уже бачила після повернення. Але спала... і забувала про це. І цього разу Сол із Сарою не згадали про те, що вона все забула.

Нікі було тридцять чотири стандартні роки, і вона мала двох дітей. Її все ще можна було назвати завзятою, все ще невгамовною, але за стандартами Рахіль з неї вже порох мав сипатися. Дон із Говардом постійно торохтіли про свої капіталовкладення, успіхи в спорті своїх дітей і близькі відпустки. Кеті ніяк не могла здихатися власного спантеличення, і змогла заговорити з Рахіллю тільки двічі, так ніби говорила із самозванкою. Марта, не ховаючись, заздрила рахілевій молодості, а Лінн, котра за минулі роки встигла з головою зануритися у дзен-гностицизм, тільки ридала і мусила піти раніше всіх.

Коли всі розійшлися, то Рахіль залишилася стояти у вітальні посеред руїни, яку зазвичай лишають по собі гості, і не могла відвести погляду від недоїденого торта. Дівчина плакати не стала. Але перш ніж піти до себе нагору, вона обійняла маму і прошепотіла татові на вухо:

— Прошу, більше не дозволяй мені викидати таких коників.

І рушила до своєї спальні.

Тієї весни Солові знову наснився сон. Він блукав у великій темній будівлі, освітленій двома червоними сферами. І йому не здалося абсурдним, коли пролунав бездушний голос:

У відповідь чоловік прокричав:

— Вона і так уже в тебе, бісова душе! Що мені зробити, щоби вернути її? Кажи! Кажи! Прокляття на твою голову!

І Сол Вайнтрауб прокинувся, в поту і сльозах, що котилися щоками, і гніві у серці. Він відчував, як в іншій кімнаті спить його донька, поки її глитає великий черв.

У наступні місяці Сол став одержимий вивченням Гіперіона, Гробниць часу і Ктиря. Вишколений дослідник, він здивувався, наскільки мало існує переконливої інформації на таку бентежну тему. Звісно, залишалась іще Церква Ктиря, храмів якої не існувало у Світі Барнарда, але було повно по всій Мережі, та вже невдовзі Вайнтрауб зрозумів, що пошуки переконливих фактів у її культовій літературі подібні до спроб картографувати Сарнатх[150], відвідуючи монастирі буддистів. У догматиці пошановників Ктиря фігурував Час, але тільки в тому сенсі, що Ктиря величали «...Янголом Одплати з Позачасів'я» і що людському роду істинний час-пора прийшла із загибеллю Старої Землі, а всі ті подальші чотириста років існування були «несправжнім часом». Їхні трактати здавалися Солові банальним поєднанням тарабарської грамоти і длубання у власному пупку, притаманним більшості релігій. І тим не менш учений збирався відвідати храм Ктиря, щойно він дасть раду серйознішим аспектам цього дослідження.

Меліо Арундес організував нову експедицію на Гіперіон, яку знов-таки фінансував Університет Райхса. Тепер перед ним стояла чітка мета — вивчити явище хроноприпливів, яке спровокувало хворобу Мерліна. Головною відмінністю у порівнянні з минулим разом стало рішення Протекторату Гегемонії відправити разом із експедицією на Гіперіон і телепорт-передавач для свого консульства у Кітсі. Але навіть за таких умов шлях на планету все одно дорівнював понад трьом рокам у Мережі. Інстинктивно Сол хотів відправитися разом з Арундесом та його командою, адже в драматичному голоматографі головні герої завжди повертаються на місце подій. Але вже через пару хвилин опанував цей рефлекторний порив — він історик і філософ, у найкращому разі його внесок у роботу експедицію був би нікчемним. Рахіль усе ще зберігала зацікавлення до археології і навички відмінниці та майбутнього копача, але втрачала їх із кожним новим днем. Тож Сол не бачив сенсу для неї вертатися на місце, де її спіткала нещаслива пригода. Щоранку, прокидаючись у чужому світі задля здійснення місії, яка потребує невідомих їй умінь, вона би переживала справжній шок. Сара нізащо не дозволила би такому статися.

Сол відклав книгу, над якою тоді саме працював — аналізом кіеркеґорових теорій етики як моральності компромісу[151] у її застосуванні до юридичної процедури в Гегемонії, — і зосередився на колекціонуванні потаємних даних про Гіперіон та про історію Авраама.

Але тривалі місяці звичайного ходу дослідження та визбирування фактів не змогли вдовольнити Солове прагнення діяти. Час від часу він виміщав своє розчарування на медиках та науковцях, котрі довгими вервечками приїжджали обстежити Рахіль, як ото партії пілігримів, що прибувають до свого святого капища.

— Та хай же вам грець, як це взагалі може відбуватися! — верещав він на одного з фахівців, який не придумав нічого кращого, як говорити до батька своєї пацієнтки із самовдоволеним та водночас гордовитим виглядом. У цього лікаря на голові не було жодної волосини, так що риси обличчя здавалися намальованими на якійсь більярдній кулі. — Вона ж зменшується в зрості! — кричав Сол, буквально загнавши гостя в глухий кут. — Зовні це ще непомітно, але її кісткова маса падає. Вона що, перетворюватиметься на дитину? Знову? Що в дідька тоді значить закон збереження маси?[152]

Експерт розкрив був рота, щоби відповісти, але переляк завадив. За нього вступився його колега-бородань:

— Шановний пан-Вайнтраубе, — промовив він, — вам потрібно спробувати зрозуміти, що ваша донька зараз населяє... е-е... уявіть собі локалізовану область оберненої ентропії.

— Хочете сказати, вона застрягла в бульбашці часу-навпаки? — різко роззирнувся до нього Сол.

— Е-е... ні, — знервовано масажував підборіддя дослідник. — Я би сказав, що в цьому випадку кращою аналогією буде... принаймні біологічно — механізм життя / метаболізму був обернений... е-е...

— Нонсенс, — обірвав його Сол. — Вона не випорожнюється замість того, щоб споживати їжу, і не ремиґає харч. А неврологічна діяльність? Обернені електрохімічні імпульси — це нонсенс. Її мозок функціонує, панове... зникає тільки пам'ять. Чому, панове? Чому?

— Ми не знаємо чому, пан-Вайнтраубе, — нарешті знайшов у собі сили відповісти експерт. — Із погляду математики організм вашої доньки нагадує обернене в часі рівняння... або, можливо, об'єкт, який пройшов крізь чорну діру, яка обертається на великій швидкості. Нам не відомо, як це трапилося. Нам не відомо, чому в цій ситуації відбуваються неможливі з погляду фізики речі, пан-Вайнтраубе. Ми насправді мало знаємо.

— Гаразд, — потис обом науковцям руки Сол. — Це все, що мені було потрібно від вас, панове. Щасливої дороги.

На свій двадцять перший день народження Рахіль підійшла до дверей батьківської спальні за годину після того, як усі полягали спати.

— Тату?

— Що, дитинко? — Сол натягнув на себе халат і вийшов до неї в коридор. — Не спиться?

— Я вже два дні не сплю, — прошепотіла вона. — Приймала енергетики, щоб дочитати всі інструкції з файлу «Хочеш знати?».

Сол кивнув.

— Тату, хочеш зі мною випити внизу? Мені треба з тобою дещо обговорити.

Чоловік узяв з тумбочки окуляри і пішов до доньки.

Сол уперше й востаннє напився з донькою. Це була скромна гулянка: вони трохи погомоніли, потім заходились розказувати один одному анекдоти і смішні історії, поки вже не могли стримувати хіхікання. Рахіль взялася за нову байку, дійшла до найсмішнішого місця, аж раптом надумала знову відсьорбнути зі своєї чарки. Віскі мало не полилося в неї через ніс, так сильно вона реготала. Їм обом здавалося, що це найвеселіша пригода, яка з ними коли-небудь траплялася.

— Сходжу по ще одну пляшку, — заявив Сол, протикавшись остаточно від сміху. — Минулого Різдва мені якусь плящину шотландського віскі подарував декан Мур... здається, подарував.

Він повернувся, обережно пробираючись по кімнаті. Рахіль підвелася на дивані і провела п'ятірнею по волоссю, відкидаючи його назад. Сол оновив її чарку, і деякий час вони сьорбали трунок у повній тиші.

— Тату?

— Так?

— Я все дочитала і додивилася. Бачила себе. Слухала себе. Роздивлялася фотографії Лінни та всіх інших, уже немолодих...

— Та ну, «немолодих», — не погодився Сол. — Наступного місяця Лінн тільки виповниться тридцять п'ять...

— Слухай, діду, ти ж мене чудово розумієш. Хай там як, а я почитала медичні довідки, переглянула фотки Гіперіона і знаєш що?

— Що?

— Я не вірю ні слову, тату.

Сол поставив на стіл чарку і поглянув на доньку. Її обличчя тепер здавалося округлішим, не таким замисленим. І навіть трошки вродливішим.

— Точніше кажучи, я все розумію, — перелякано гигикнула вона, — бо ви ж з мамою не здатні на такий безсердечний жарт. А ще на додачу твій... твій вік, всі ці новини та й узагалі. Я знаю, що це реально, але не вірю в це. Ти мене розумієш, тату?

— Так, — проказав Сол.

— Тобто я хочу сказати, що я прокинулася сьогодні вранці і подумала: «Клас! Завтра іспит із палеонтології, а я ніфіга не вивчила». Збиралася показати пару штук Роджерові Шермену... хай не задається.

Сол перехилив чарку.

— Роджер загинув три роки тому в авіакатастрофі на південь від Буссара. — Він би їй нізащо на світі не зізнався в цьому, але тепер замість нього промовляло спожите віскі, ну і йому треба було зрозуміти, чи вустами Рахіль промовляла Рахіль.

— Знаю. — Дівчина підібгала ноги і сперлася підборіддям на коліна. — Я зв'язалася з усіма, кого знала. Грем помер. Професор Айкгардт більше не викладає. Нікі одружилася з якимсь продавцем. Забагато подій як на чотири роки.

— Понад одинадцять, — поправив її Сол. — Політ на Гіперіон і звідти дав тобі шість років фори.

— Але ж це нормально, — викрикнула Рахіль. — Люди постійно подорожують за межі Мережі. Вони ж якось справляються.

— Дитинко, в нас геть інша ситуація, — кивнув Сол.

Дівчина видушила із себе посмішку і допила своє віскі.

— Леле. Це ще м'яко кажучи «інша».

Вона грюкнула чаркою об стіл.

— От що я вирішила. Я два з половиною дні розгрібала матеріали, які вона... я підготувала, щоби тримати себе в курсі справи, і, знаєш... це не допомагає.

Сол завмер, намагаючись навіть не дихати.

— Я хотіла сказати, що коли я вже щодень молодшаю, забуваю людей, з якими ще навіть не познайомилася... то ти розумієш, що далі? Я все меншатиму і дрібнішатиму, ставатиму безтолковою, поки не зникну одного дня. Господи, тату. — Рахіль іще міцніше обхопила себе за коліна. — Це ж навіть кумедно, правда?

— Ні, — тихо відповів Сол.

— Та я розумію, що смішного мало. — У великих, темних очах Рахіль бриніли сльози. — Для вас із мамою це найгірший у світі кошмар. Кожного дня ви спостерігаєте за тим, як я спускаюся вниз... спантеличена... зі спогадами вчорашнього дня, який насправді минув багато років тому, про що мене ж повідомив мій власний голос. Що в мене була якась інтрижка з невідомим мені хлопцем на ім'я Амеліо...

— Меліо, — напошепки виправив її Сол.

— Байдуже. Це ніяк мені не зарадить, тату. Поки до мене насправді все починає доходити, я вже настільки виснажена, що мушу лягати спати. А потім... ти ж знаєш, що відбувається потім.

— Що... — Сол мусив прокашлятися, щоби закінчити речення. — Що ти хочеш, аби ми зробили, маленька?

Рахіль подивилася йому в очі і посміхнулася. Це була та сама посмішка, якою вона вперше обдаровувала його у віці п'яти тижнів.

— Не розповідайте мені, тату, — твердо пояснила вона. — Нічого не дозволяйте мені розповідати собі. Стає тільки гірше. Нічого з цих історій я не переживала насправді. — Вона змовкла і потерла лоба. — Ти мене розумієш, тату. Рахіль, яка літала на іншу планету, закохалася там і потрапила в нещасливу пригоду... — то інша Рахіль! Мені ні для чого переносити на собі її біль.

Рахіль ридала.

— Ти розумієш? Розумієш мене?

— Звісно, — відказав Сол. Він пригорнув доньку і відчув на грудях її сльози і теплоту тіла. — Так, розумію.

Цілий наступний рік каналом «світло+» приходили численні новини з Гіперіона, та всі вони були негативними. Природа і джерело антиентропійних полів залишалися нез'ясованими. Жодної нетипової активності хроноприпливів у районі Сфінкса виявлено не було. Експерименти з лабораторними тваринами в зоні їхнього впливу інколи закінчувалися наглою смертю піддослідних, але жодна з істот хвороби Мерліна не підхопила. І кожне повідомлення Меліо завершував словами «Переказуйте Рахіль, що я її кохаю».

На позику Університету Райхса Сол і Сара пройшли обмежений курс терапії Поульсена в Буссарі. Для подовження життя ще на сто років вони були вже застарі, але тепер мали вигляд радше п'ятдесятирічного подружжя, аніж пари, якій майже сімдесят стандартних років. Вони проглянули старі сімейні фотографії і зрозуміли, що вдягатися по моді двадцятип'ятирічної давнини не так уже й складно.

Шістнадцятирічна Рахіль, перескакуючи сходинки через одну, спустилася вниз із комлогом, налаштованим на університетське радіо.

— Можна мені рисову кашу?

— Не набридло їсти її щоранку? — посміхнулася у відповідь Сара.

— Не, — вишкірилася Рахіль. — Просто подумала, раптом сьогодні вона скінчилася. Я чула, як дзвонив телефон. Це була Нікі?

— Ні, — відказав Сол.

— Чорт, — насупилася дівчинка і зиркнула на батьків. — Пробачте. Вона обіцяла зателефонувати, щойно прийдуть бали з випускного тестування. Просто вже три тижні минуло після консультацій. Можете вважати, я щось усе-таки чула.

— Не переживай, — Сара перенесла кавник на стіл і налила по горнятку для себе і Рахіль. — Не переживай, серденько. Обіцяю тобі, що зі своїми балами ти зможеш вступити до будь-якого університету на власний смак.

— Ma, — зітхнула Рахіль. — Ну, звідки тобі це знати? Це ж широкий світ. Там же всі як павуччя в банці. — Вона спохмурніла. — Ти не бачила мій матансибль?[153] А то в мене у кімнаті такий розгардіяш. Нічого не знайдеш.

— Дитинко, — прокашлявся Сол, — сьогодні уроків не буде.

— Не буде? — вирячилася на нього дівчинка. — У вівторок? За шість тижнів до кінця навчання? Що сталося?

— Ти захворіла, — твердо відповіла Сара. — Нічого не станеться, коли один день посидиш удома. Тільки сьогодні.

— Захворіла? — ще більше насупилася Рахіль. — Я добре почуваюся. Просто все якось трошки дивно. Все навколо якось ніби... неправильно. Ну, от наприклад, хто посунув диван в ігровій? І де це гасає Чипс? Я кілька разів його гукала, а він усе одно не прийшов.

— Ти просто прихворіла, — взяв її за руку Сол. — Лікар сказав, що коли ти прокинешся, то можеш не пам'ятати різних речей. Давай поговоримо по дорозі до універу. Підеш зі мною?

— Прогуляти уроки, щоби сходити в універ? — зраділа дівчинка. — Звісно.

Але одразу прикинулася суворою:

— Тільки не хотіла би я нарватися на Роджера Шермена. Він записався на початковий курс алгебри і початків аналізу. Життя од нього немає.

— Роджера ми не зустрінемо. То ти готова?

— Майже, — Рахіль потягнулася до мами і міцно її пригорнула: — Знюхаємося!

— Збачимося! — попрощалася з нею Сара.

— Ну от, — вишкірилася і махнула довгим волоссям Рахіль, — тепер я готова.

Постійні польоти до Буссара змусили Сола придбати «емтешку», й одного прохолодного дня він, опустившись значно нижче регулярних ешелонів, обрав найповільніший маршрут, звідки можна було насолоджуватися видом і запахом прибраних ланів. Багато людей знизу на знак привітання махали йому рукою.

Коли Сол був іще дитиною, Буссар був значно меншим, і тим не менш у приголомшливому мегаполісі нинішніх днів синагога нікуди не загубилася. Як і раніше, вона стояла собі на краю одного з найстаріших кварталів міста. Храм налічував дуже багато років, Сол відчував себе старим, і навіть ярмулка, яку він одягнув, здавалася древньою, затертою до дір багатьма десятками років ужитку. Зате рабин виявився молодим. Сол зрозумів, що цьому чоловікові як мінімум сорок років (судячи з рідкого волосся на скронях), але в очах Вайнтрауба він усе одно здавався не більше ніж хлопчаком. Відтак він з радістю погодився на пропозицію рабина закінчити розмову у парку через вулицю.

Вони присіли на ослінчику. Сол із подивом відзначив про себе, що досі перекладає з руки в руку свою ярмулку. День пахнув паленим листям і дощем, що пройшов минулої ночі.

— Пан-Вайнтраубе, я не дуже добре зрозумів, — промовив рабин, — вас більше бентежить сон чи той факт, що з початком цих снів захворіла ваша донька?

Сол підвів обличчя назустріч сонячному промінню.

— Насправді, ні те, ні інше, — відповів він. — Я просто не можу позбутися відчуття, що вони пов'язані між собою.

Рабин провів пальцем по нижній губі.

— Якого віку ваша донька?

— Тринадцять років, — промовив Сол, витримавши майже непомітну паузу.

— І в неї... серйозне захворювання? Існує загроза життю?

— Ні, загроза життю — ні, — помахав головою Сол. — Поки що ні.

Рабин склав руки на величенькому череві.

— Соле... можна звертатися до вас на ти? Ви ж не вірите в Бога?

— Звісно.

— Соле, ви ж не вірите в те, що цим сном... якимсь чином ви спричинили захворювання вашої маленької дівчинки, правда?

— Ні, — відповів чоловік, а потім замислився у глибині душі, чи справді він не кривив нею. — Ні, ребе, не думаю, що...

— Соле, звертайся до мене на ім'я — Морт.

— Гаразд, Морте. Я прийшов не тому, що вірю, нібито я сам... або власне сон — причина захворювання Рахілі. Проте все ж таки мені здається, що моя підсвідомість намагається мені щось переказати.

Морт ледве погойдувався на ослінчику.

— Можливо, тут у пригоді більше стали би фахівець-нейролог або ж психолог, Соле. Я не певен, чим...

— Мене цікавить історія Авраама, — перебив його Вайнтрауб. — Справа в тім, що я трохи займався різноманітними етичними системами, але не подужаю збагнути ту, що бере свій початок від наказу батькові забрати життя у власного сина.

— Ні-ні-ні! — зарепетував рабин, махаючи дитинними пальчиками перед співбесідником. — Коли настав час, то Бог зупинив Авраамову руку. Він би нізащо не дозволив людської офіри у Своє ім'я. Мова про покору волі Господній, яку...

— Звісно, — погодився Сол, — покору. Але ж говориться у Писанні: «І простяг Авраам свою руку, і взяв ножа, щоб зарізати сина свого...[154]» Господь, певно, зазирнув у душу Авраама і побачив, що той готовий убити Ісаака. Пересічний вияв покори без внутрішнього зобов'язання не вдовольнив би Старозаповітного Бога. А що сталося би, якби Авраам любив свого сина більше від свого Бога?

Морт тарабанив пальцями по коліну якийсь момент, а потім узяв ученого за плече.

— Соле, я розумію твій сум у зв'язку із недугою доньки. Але не треба плутати її з документом, створеним вісім тисяч років тому. Краще розкажи мені більше про свою дівчинку. Ну, ти же розумієш, у наші часи діти більше не помирають від хвороб. Тільки не в Мережі.

Вайнтрауб підвівся, всміхнувся і відступив, звільняючи руку.

— Я волів би бесідувати довше, Морте. Справді, хотів би. Але мушу повертатися додому. У мене сьогодні ввечері заняття.

— Будете в нашому храмі у шабат? — поцікавився рабин, простягаючи опецькуваті пальці для підсумкового людського контакту.

Сол поклав у жменю молодшого чоловіка ярмулку.

— Одного дня можливо, Морте. Одного дня я обов'язково буду.

Пізньої осені того самого року Сол визирнув у вікно свого кабінету і побачив темну постать під голим гіллям береста навпроти будинку. Журналісти, подумав він, і йому похололо в душі. Ціле десятиріччя він боявся дня, коли їхній секрет вирветься у широкий світ і покладе край їхньому спокійному існуванню у Крофорді. Вайнтрауб вийшов на вечірню прохолоду.

— Меліо! — упізнав він обличчя високого чоловіка.

Археолог стояв, запхавши руки в кишені синього пальта завдовжки до п'ят. Незважаючи на десять літ, що минули з часу останньої їхньої зустрічі, Арундес майже не помінявся — Сол би не дав йому зараз і тридцяти. Однак його густо засмагле обличчя вкривали зморшки стурбованості.

— Соле, — ніби сором'язливо простягнув йому руку археолог.

Сол гаряче потис долоню знайомого.

— Не знав, що ти повернувся. Заходь у гості.

— Ні, — ступив крок назад археолог. — Я тут уже цілу годину, Соле. Так і не наважився підступити до ґанку.

Старий хотів був щось заперечити, але просто кивнув. На холоді він і собі сховав руки у кишені. Над темним фронтоном будинку проступили перші зорі. — Рахіль зараз не вдома, — нарешті проказав він. — Пішла в бібліотеку. Їй... здається... що завтра потрібно здавати реферат з історії.

Меліо якось нервово зітхнув і також кивнув у відповідь.

— Соле, — нарешті проказав так, наче йому клубок до горла підступив, — вам із Сарою варто зрозуміти, що ми зробили все можливе. Експедиція працювала на Гіперіоні неповні три стандартні роки. Ми й далі б сиділи там, якби університет не зрізав наш бюджет. Не знайшли нічого...

— Ми в курсі. Дуже дякую за твої повідомлення «світлом-плюс».

— Я кілька місяців просидів сам-один у Сфінксі, — правив далі Меліо. — Прилади показували, що це лиш інертна груда каміння, але інколи мені здавалося, нібито я щось відчував... — Він похитав головою. — Соле, я її підвів.

— Що ти! — Вайнтрауб обійняв молодого чоловіка за вдягнуті в теплу вовну плечі. — Хоча все ж таки я маю одне запитання. Ми спілкувалися з нашими сенаторами... навіть вийшли на правління Ради науки... але ніхто так і не спромігся пояснити, чому Гегемонія шкодує час і гроші на дослідження явища Гіперіона. У мене склалося таке враження, що цей світ уже давно заслуговує на входження до Мережі. Хоча б через свій потенціал для науки. Невже можна нехтувати такою загадкою як Гробниці?

— Я розумію ваш хід думок, Соле. Навіть дострокове припинення фінансування здається підозрілим. Так нібито Гегемонія сповідує принцип тримати Гіперіон на відстані простягнутої руки.

— Гадаєш, — почав був Сол, але тут в осінньому присмерку саме нагодилася Рахіль. Руки глибоко в кишенях червоної куртки, коротка зачіска, якій підлітки по всіх усюдах віддавали перевагу кількадесят років тому, а повненькі щічки шарілися від свіжого повітря. Вона саме вагалася на межі дитинства і юнацтва, і довгі ноги в джинсах у поєднанні з бахматою курткою могли видати в її постаті хлопчика.

— Привіт, тату, — вишкірилася вона до них. А помітивши в сутіні Меліо, несміливо додала: — Пробачте, я не хотіла переривати вашу бесіду.

Сол глибоко зітхнув.

— Усе гаразд, дитино. Рахіль, познайомся. Це доктор Арундес із Університету Райхса на Фригольмі. Докторе Арундес, моя донька Рахіль.

— Рада познайомитися, — тепер щиро всміхалася дівчинка. — Ух-ти, Райхс. Я читала їхні каталоги. Залюбки би там навчалася.

Меліо заціпеніло кивнув у відповідь. А Сол зауважив його скутість у плечах і тілі взагалі.

— Хочете... точніше, що ви хочете там вивчати? — почав був Меліо.

Вайнтраубові здалося, що в голосі Арундеса бринів біль, але Рахіль цього не помітила і тільки здвигнула плечима та розсміялася.

— Боже, та геть усе що завгодно. Старий пан Айк-гардт... це наш проф із палеонтології та археології, котрий веде поглиблені заняття у Навчальному центрі... От він, наприклад, каже що в Райхсі просто кльова кафедра історії античного світу і стародавніх артефактів.

— Таки правда, — спромігся видушити із себе Меліо.

Рахіль сором'язливо зиркнула на батька, потім на незнайомця, відчула якесь напруження, але не зрозуміла його причину.

— Пробачте, я не даю вам закінчити розмову. Я вже піду, мені все одно час уже спати. Здається, я підхопила цей дивний вірус... щось типу менінгіту. Мама каже, я від нього — тугодум. Хай там як, а мені приємно було з вами познайомитися, пане Арундес. Сподіваюся, колись ми з вами зустрінемося в Райхсі.

— Я теж на це сподіваюся, — сказав він, не в змозі відвести від неї погляду, через що Солові навіть у напівтемряві здалося, ніби археолог намагається ввібрати у пам'ять кожну секунду цієї миттєвості.

— Клас. Що ж... — Рахіль ступила крок назад, зарипівши гумовими підошвами черевиків по хіднику, — тоді надобраніч. Побачимося вранці, тату.

— Добраніч, Рахіль.

Дівчинка застигла на порозі. У світлі газової лампи над моріжком вона здавалася значно молодшою від тринадцяти років.

— Знюхаємося.

— Збачимося, — в унісон прошепотіли Сол із Меліо, чого перший не зміг не помітити.

Вони ще трохи постояли в тиші, поки ніч опускалася на маленьке містечко. Шурхітливим листям прокотився хлопчик на велосипеді, і по калюжках світла від старих вуличних ліхтарів замерехтіли спиці коліс.

— Зайдеш у гості? — запропонував Сол. — Сара буде рада тебе бачити. Рахіль усе одно пішла спати.

— Не зараз. — Тепер Меліо був схожий на тінь, що й досі тримала руки в кишенях. — Треба... Це була помилка, Соле.

Він уже збирався йти, але ще раз озирнувся.

— Наберу із Фригольма. Ми організуємо ще одну експедицію.

Сол кивнув. «Три роки перельоту, — думав він. — Якщо вони відправляться сьогодні, то їй виповниться... майже десять, коли вони повернуться».

— Добре, — проказав Вайнтрауб.

Меліо ще трохи забарився, помахав на прощання рукою і рушив узбіччям дороги, не звертаючи ніякої уваги на шелест опалого листя.

Більше Сол його ніколи не бачив.

Найбільший храм Ктиря в Мережі знаходився на Лузі, куди й телепортувався Сол за кілька днів перед десятим днем народження Рахіль. Сама споруда не набагато перевершувала розміри старих земних соборів, проте через враження, що його справляли аркбутани у пошуках самої церкви[155], витіюваті верхні поверхи та вітражні опорні стіни, здавалася гігантською. Настрій у Сола був кепський, і невблаганна сила тяжіння на цій планеті тільки погіршувала ситуацію. Попри завчасно призначений прийом у єпископа чоловік мусив чекати зайві годин п'ять, перш ніж його пропустили до святая святих. Більшість цього часу він згаяв, вивчаючи двадцятиметрову сталеву поліхромну статую, що повільно оберталася навколо власної вісі і, певно, репрезентувала легендарного Ктиря... або ж була абстрактним пам'ятником абсолютно всіх видів холодної клинкової зброї, які вигадало людство впродовж усієї історії свого існування. І найбільше Солову увагу привабили дві червоні сфери, підвішені в кошмарній клітці, яку можна було назвати подобою черепа.

— Пан-Вайнтраубе.

— Ваша Високоповажносте, — привітався Сол. Він помітив, що весь причет, екзорцисти, лектори та служки, котрі складали йому компанію, поки він чекав, попадали ниць на темні кахлі при появі первосвященика. Старий учений змусив себе формально вклонитися.

— Прошу, заходьте, пан-Вайнтраубе, — змахом руки та мантії на двері божниці священнослужитель запросив Сола всередину.

Вони опинилися в похмурій лункій кімнаті, яка трохи нагадувала місце подій нав'язливого сну Вайнтрауба, і сіли на крісла, що їх указав єпископ. Власне духовна особа розмістилася на такій собі подобі невеликого престола за письмовим столом із мудрованим різьбленням, але обладнаним за останнім словом техніки. Сол зауважив, що первосвященик сам був родом із Луза, але погладшав та відростив щоки, залишаючись тим не менш кремезним, як і будь-який уродженець цієї планети. Мантія чоловіка приголомшувала своїм багряним кольором... яскравої артеріальної червені, що ніби текла, більше схожа на ув'язнену рідину, аніж на шовки чи оксамити з оніксовою оторочкою горностаєм. На кожному пальці рук єпископа через один красувалося по великому персню то червоного, то чорного кольорів, і це чергування бентежило Сола.

— Ваша Високоповажносте, — почав він, — я хотів би наперед перепросити за будь-яку наругу над церковним протоколом, яку я вчинив... або можу вчинити. Зізнаюся, я мало знаю про Церкву Ктиря, однак мене сюди привело саме те, що я зміг з'ясувати. Тож пробачте мені, якщо я незумисне проявлю своє невігластво, невірно звернуся до когось чи помилюся словом.

Єпископ поворушив пальцями перед обличчям Сола. Червоні й чорні самоцвіти зблиснули у слабкому світлі.

— Звертання нічого не важать, пан-Вайнтраубе, і нас цілком влаштовує, коли невірянин послуговується словом «Високоповажність». Щоправда, з іншого боку ми би радили користатися формальною назвою нашої скромної громади — Церква Останньої Спокути, а ту сутність, що її цілий світ так легковажно іменує... Ктирем... для нас (якщо таки виникає потреба називати Її) — Князь Болю чи просто Аватара. Прошу, говоріть далі, що вас привело до нас із запитаннями?

— Ваша Високоповажносте, — ледве вклонився Сол, — я викладач...

— Перепрошую за те, що мушу перебити вас, пан-Вайнтраубе, але ви не просто викладач. Ви вчений. Нам добре відомі ваші книги про герменевтику моралі, і хоч їхня логіка не бездоганна, але вона змушує замислитися. Ми використовуємо ці роботи у нашому курсі доктринальної апологетики. Прошу, кажіть далі.

Сол кліпнув очима. Його дослідження були практично невідомі поза межами щонайвужчих академічних кіл, і ось тепер це зізнання вибило ґрунт із-під його ніг. Він знову прийшов до тями десь через п'ять секунд, і впродовж цього часу вчений вирішив, що йому буде приємніше думати про те, що насправді єпископ хотів знати, з ким спілкуватиметься і наскільки може похвалитися відмінним персоналом.

— Ваша Високоповажносте, те, хто я такий, насправді, несуттєво. Я просив про аудієнцію, тому що моя дитина... моя донька... занедужала з найбільшою вірогідністю через те, що проводила дослідження в місцях, які мають значення для вашої Церкви. Я говорю, звичайно ж, про так звані Гробниці часу на планеті Гіперіон.

Єпископ неквапно кивнув. І Сол раптом замислився, чи знає він щось про Рахіль.

— Чи відомо вам, пан-Вайнтраубе, що область, яку ви згадали... і яка відома нам під іменем Ковчегів Заповіту... недавно рішенням Ради самоврядування Гіперіона була проголошена закритою для так званих дослідників?

— Так, Ваша Високоповажносте. Я чув про це. І розумію, що вирішальну роль в ухваленні цього нормативно-правового акта відіграла ваша Церква.

Єпископ, здавалося, пропустив фразу повз вуха. Десь далеко в пропахченій ладаном напівсутіні заграли дрібні куранти.

— Хай там як, Ваша Високоповажносте, а я сподіваюся на те, що деякі аспекти доктрини вашої Церкви дозволять пролити світло на захворювання моєї доньки.

Єписком похилився вперед так, що єдиний промінь світла, який падав на нього, сковзнув по лобі, поховавши очі в тінь.

— То ви хочете скуштувати релігійного вчення, щоби зазирнути у таїнства Церкви, пан-Вайнтраубе?

— Ні, Ваша Високоповажносте, — торкнувся пальцем бороди Сол, — хіба що це зможе полегшити добробут моєї доньки.

— А ваша донька воліє долучитися до Церкви Останньої Спокути?

Сол завагався.

— Повторюся, Ваша Високоповажносте, вона хоче бути здоровою. Якщо життя в лоні Церкви допоможе їй зцілитися або поліпшить її стан, про це варто серйозно замислитися.

Зашурхотівши мантією, єпископ відкинувся на спинку фотеля. Здавалося, він аж вихлюпував свою червоність у навколишній морок.

— Ви говорите про фізичний добробут, пан-Вайнтраубе. А наша Церква вершить суд у питаннях духовного спасіння. Ви ж розумієте, що перше є неминучим наслідком другого?

— Я розумію, що це давня і поважна опінія, — відповів Сол. — А нас із дружиною турбує загальний добробут нашої доньки.

— У чому природа недугу вашої дитини, пан-Вайнтраубе? — єпископ умостив масивну голову собі на кулак.

— Це... захворювання, пов'язане з часом, Ваша Високоповажносте.

Первосвященик раптом випростався і напружився.

— І де ж саме поміж священних місць, за вашими словами, вона заразилася цією слабиною, пан-Вайнтраубе?

— В артефакті, відомому під назвою Сфінкс, Ваша Високоповажносте.

Єпископ так жваво підхопився на ноги, що зі стола позлітали всі папери. Навіть без мантії священнослужитель важив удвічі більше від Сола. А в розхлябаній сутані, на повний зріст, служитель культу Ктиря й поготів нависав над Солом, ніби пурпурове втілення самої смерті.

— Ви вільні! — прогримів здоровань. — А ваша донька — найблагословенніша і найзаклятіша людина в світі. Ніхто у світі — ні Церква... ні будь-яка ішла сила... не в змозі їй допомогти.

Сол і собі встав, а точніше, сповз... долі.

— Ваша Високоповажносте, якщо існує хоч найменша можливість...

— НІ! — скрикнув червоний і розпашілий єпископ, схожий на дебелу матеріалізовану примару. Він постукав по стільниці. У дверях з'явилися екзорцисти і лектори у чорних рясах із червоними облямівками, ніби зловісне відлуння архієрея. Вбрані в усе чорне служки зливалися з тінями.

— Прийом закінчено! — уже тихіше проказав єпископ, але не менш категорично. — Ваша донька обрана Аватарою для спокути, яку одного дня відбудуть усі грішники та невірці. Одного дуже близького дня.

— Ваша Високоповажносте, якби ви мені приділили ще п'ять хвилин свого часу...

Єпископ клацнув пальцями, й екзорцисти виступили наперед, аби випровадити Сола. Всі вони були з Луза. І кожен із них подужав би п'ятьох учених Солових габаритів.

— Ваша Високоповажносте... — кричав Вайнтрауб, струсивши з плечей руки першого екзорциста. Але надійшло ще троє, а за ними напоготові стояли не менш м'язисті лектори. Єпископ розвернувся спиною і, здавалося, прикипів очима до темряви.

У залі перед входом до божниці відлунювало хрипіння та човгання Солових п'ят і щонайменш один гучний видих, коли вчений зміг поцілити у найбільш світську частину тіла старшого екзорциста. Щоправда, на підсумок дебатів це ніяк не вплинуло. Сола викинули на вулицю. Останній служка, який відходив від нього, кинув старому чоловікові його пожмаканого капелюха.

Наступні десять днів на Лузі нічого, крім знесиленості від гравітаційної втоми, не принесли. Храмові бюрократи на його запити не відповідали. Натиснути через суд не виходило. А за дверима храмового передпокою на нього завжди чатували екзорцисти.

Сол телепортувався на Нову Землю, Ренесанс-Вектор, Фудзі, ЦТК, Денеб-Драй і Денеб-Фір, але повсюди храми Ктиря були для нього закриті.

Виснажений, розчарований, без грошей, Сол повернувся у Світ Барнарда, забрав свою «емтешку» зі стоянки тривалого зберігання і був удома за годину до дня народження Рахіль.

— Тату, а що ти мені привіз? — спитала зраділа десятирічна дівчинка. Того дня Сара їй сказала, що тато у від'їзді.

Сол дістав пакуночок. Це був подарунковий набір книг про Енн із Зелених Дахів[156]. Але не такий дарунок він хотів зробити доньці.

— Можна відкрити?

— Трошки пізніше, малечо. Разом із іншими подарунками.

— Ну, будь ласочка, татку! Один лиш пакуночок. Поки не прийшли Нікі та інші?

Сол зловив погляд Сари. Вона похитала головою. Рахіль пам'ятала, як кілька днів тому запросила на свій день народження Нікі, Лінну та ще пару подруг. А Сара поки що не вигадала виправдання їхній відсутності.

— Гаразд, Рахіль, — погодився він. — Тільки один пакуночок перед святковою вечерею.

І поки дівчисько шматувало обгортку маленької коробки, Сол запримітив велетенський ящик у вітальні, обмотаний червоною стрічкою. То, безперечно, був новенький велосипед. Рахіль цілий рік канючила новий велосипед перед своїм десятим днем народження. Крізь утому Сол намагався зрозуміти, чи здивується вона завтра, коли побачить новенький велосипед за день до свого ювілею. А може, вони вирішать спекатися презенту вночі, коли Рахіль спатиме.

Сол упав на канапу. Червона стрічка нагадувала йому мантію єпископа.

Сарі важко давалося прощання з минулим. Щоразу, коли їй доводилося чистити, складати і фасувати дитячий одяг, із якого виростала Рахіль, вона лила потаємні сльози, про які дізнався Сол. Сара цінувала кожну стадію дитинства своєї доньки, радіючи щоденній нормальності речей навколо. Нормальності, якій вона тихо присвоїла значення найважливішої речі в житті. Їй завжди здавалося, що суть людського існування полягає не в якихось пікових переживаннях (днях, коли беруть шлюб або тріумфують і які в подальшому виділяються на фоні решти спогадів, ніби червоні дати старих календарів), а, радше, несвідомій рутині: пообідді вихідного дня, коли кожен член сім'ї займається своєю справою, тривіальних зустрічах і зіткненнях, дріб'язкових діалогах, що не затримуються в пам'яті, і тільки сума цих годин створює істинно важливу та вічну сув'язь спільних дій.

Сол заскочив Сару на горищі, коли вона тихенько плакала, перебираючи коробки. І цього разу її сльози були не лагідним знаком завершення чергової маленької справи. Сара Вайнтрауб злилася.

— Жінко, а що це ти робиш?

— Рахіль потрібен одяг. Усе завелике для неї. Те, що добре сидить на восьмирічній, теліпатиметься на семирічній. У мене десь тут були якісь старі запаси.

— Облиш, — проказав Сол. — Купимо щось нове.

Сара мотнула головою.

— І змусимо її щодня дивуватися, куди поділися її улюблені речі? Ні. В мене тут дещо збереглося. Десь воно тут лежить.

— Давай потім.

— Бодай тобі, Соле. Немає ніякого «потім»! — скрикнула Сара, одвернулася від чоловіка і затулила обличчя руками. — Пробач.

Сол її пригорнув. Попри обмежену терапію Поульсена її голі руки здавалися значно худішими від того, якими він їх пам'ятав. Під згрубілою шкірою відчувалися вузлики та прожилки. Сол іще міцніше притиснув до себе дружину.

— Пробач, — повторила вона, неприховано схлипуючи. — Просто так нечесно.

— Нечесно, — погодився Сол. Промені світла, що пробивалися у вкриті пилом шибки горища, навіювали сумне враження, нібито вони говорять у якомусь соборі. Тутешній запах завжди подобався Солові. Він був наче гаряча та затхла обіцянка приміщення з невикористаним простором та потенціалом, сповненого майбутніми скарбами. Сьогодні від цього враження не лишилося жодного сліду.

Він заколінкував біля коробки.

— Люба, давай-но разом, — проказав він. — Щось та знайдеться.

Рахіль і надалі «росла» щасливою, цікавою до життя дитиною, яку лиш трохи щоранку бентежили всілякі недоладності. І чим молодшою вона ставала, тим простіше було пояснювати їй зміни, що нібито сталися за ніч: зникнення старого береста перед входом до будинку, новий багатоквартирний дім на розі вулиці, де колись мешкав у своїй колоніального стилю садибі пан-Несбітт, відсутність друзів. Сол уперше зіштовхнувся з не баченою ним раніше гнучкістю дитини. У його уяві Рахіль тепер жила на гребені хвилі часу, не помічаючи темряви морського глибоководдя навколо та балансуючи на маленькому запасі спогадів та власному завзятті дванадцяти-чотирнадцяти годин, які їй тепер були відведені кожного дня.

Ані Солові, ані Сарі не хотілося ізолювати свою доньку від інших дітей, але віднайти спосіб, у який би вона змогла із ними спілкуватися, виявилось нелегко. Рахіль завжди була рада погратися з «новим» хлопчиком або дівчинкою у кварталі: нащадками інших викладачів, онуками друзів, якийсь час навіть із донькою Нікі, проте іншим дітям було потрібно звикати до Рахіль, знайомитися з нею щодня по-новому, не згадуючи про всі попередні ігри разом, і далеко не всім вистачало чутливості, аби продовжувати цю шараду заради іншого учасника забавки.

Звісно, що історія унікального захворювання Рахіль у Крофорді ні для кого не стала таємницею. Уже впродовж першого року по поверненню дівчини додому поголос пішов гуляти університетом, а невдовзі все містечко було в курсі справ. І крофордці вчинили за прикладом мешканців усіх маленьких містечок з найдавніших часів. Деякі язики невпинно мололи, у деяких голосах та поглядах завжди вчувалися жаль та зловтіха до чужого горя, але більшість громади взяла під крило опіки родину Вайнтраубів, геть як незграбна перната матуся боронить власних дітей.

І це все не перешкоджало нормальному життю, навіть коли Сол став читати менше курсів в університеті, а потім узагалі пішов у дочасну відставку через необхідність їздити у відрядження в пошуках медичного лікування Рахілі, ніколи не обговорюючи реальну причину свого вчинку.

Але, звісно, такий стан справ не міг тривати вічно. А тому коли одного весняного дня Сол вийшов на ганок свого будинку, то побачив, як заплакану семирічну доньку оточила зграйка новинарів, поблискуючи своїми операторськими імплантами та витягнувши в руках комлоги. Тепер він знав, що попередня стадія їхнього життя добігла свого кінця. Сол одним стрибком зіскочив із ганку і підбіг до Рахілі.

— Пан-Вайнтраубе, це правда, що ваша донька підхопила смертельну хворобу, пов'язану з часом? Що буде через сім років? Вона просто зникне?

— Пан-Вайнтраубе, пан-Вайнтраубе! А Рахіль каже, що, на її думку, зараз виконавчим директором служить Рейбен Дауелл і це дві тисячі сімсот одинадцятий рік. Вона повністю втратила пам'ять про минулі тридцять чотири роки чи в неї така ілюзія, викликана хворобою Мерліна?

— Рахіль, ти пам'ятаєш, як була дорослою жінкою? Як воно — знову стати дитиною?

— Пан-Вайнтраубе, пан-Вайнтраубе! Будь ласка, одне фото! Можете взяти її фотографію в дорослому віці у руки і подивитися на неї разом із дівчинкою?

— Пан-Вайнтраубе, це правда, що її дістало прокляття Гробниць часу? Рахіль і справді зустрілася з Ктиремонстром?

— Агов, Вайнтраубе! Соле! Солику! Що робитимете з маленькою жіночкою, коли її не стане?

Якийсь новинар заступав Солові дорогу до дверей дому. Коли він похилився вперед, стереолінзи у нього в очах видовжилися, беручи Рахіль крупним планом, Сол схопив чолов'ягу за патли — які були заплетені у зручну в таких ситуаціях косичку — і відкинув убік.

Зграя репетувала і завивала під вікнами будинку сім тижнів. Сол зрозумів, що всі його знання, весь його досвід життя в дуже маленьких громадах, хоч і не був позбавлений вад (діставучості, патріархальності, довгоносості на рівні міжособистісного спілкування), та ніколи не був заражений порочним вірусом так званого права громадськості «бути в курсі».

У Мережі все навпаки. Замість того щоби сидіти постійним бранцем під облогою журналістів, Сол пішов у наступ. Він домовився про інтерв'ю із найбільш всюдисущими кабельними каналами телепорт-новин, брав участь у дебатах Речі Спільної й особисто був присутній на засіданні Медико-дослідного конклаву Анфілади. Впродовж десяти місяців він прохав про допомогу своїй доньці на вісімдесяти планетах.

Пропозиції полилися з десяти тисяч джерел, але більшість їх надходила від цілителів, проектних менеджерів, інститутів та вільнонайманих дослідників, котрі пропонували свої послуги в обмін на публічність власних дій. А ще ж були послідовники культу Ктиря та інші релігійні ревнителі, котрим здавалося за потрібне наголосити на заслуженості покарання Рахілі, заявки від різноманітних рекламних агентств на рекомендації тієї чи іншої продукції, пропозиції від різноманітних ЗМІ «допомогти Рахілі» з такими рекомендаціями, листи співчуття від простих людей, з якими часто надсилали і кредитні чипи, скептичні заяви від науковців, що відмовлялися вірити Солу, пропозиції від продюсерів голоматографа і видавців викупити ексклюзивні права на життя Рахілі. Ну, і не забути цілий вал оферт від ріелторів.

Університет Райхса найняв групу експертів для оцінки всіх цих пропозицій на предмет вигоди для Рахілі. Більшість виявилася нікуди не годними. Над кількома заявками від медичних установ та дослідників можна було серйозно подумати. Але врешті-решт жодна не змогла запропонувати дослідного поприща або терапії, якою б раніше не займався Університет Райхса.

І тільки однісінька плюс-телеграма привабила увагу Сола. Її надіслав голова кібуцу К'фар-Шалом на Хевроні. В ній було кілька простих слів:

«ЯКЩО СТАНЕ НЕСТЕРПНО,

МИ ВАС ЧЕКАЄМО».

А нестерпно стало дуже скоро. Коли минули перші кілька місяців публічної облоги, на обрії, здавалося, розвиднілося, але насправді це була прелюдія до другої дії. Факсимуляторна бульварна преса називала Сола «Вічним Жидом» і описувала зневіреним батьком, котрий мандрує світ за очі по всіх усюдах у пошуках цілющого засобу для рідної дитини з чудернацьким захворюванням. Прізвисько тим більше здавалося іронічним, коли врахувати одвічну нелюбов Сола до подорожей. Сару іменували винятково «скорботною матір'ю», а Рахіль — «рокованою дитиною». Один же із заголовків навіть натхненно проголосив її «Офірною Дівою прокляття Гробниць часу». Вийти за двері і не натрапити на новинаря або ж оператора за деревом стало просто неможливо.

У Крофорді зрозуміли, що на скруті Вайнтраубів можна заробляти гроші. Спочатку містяни не наважувалися переступити певну межу, але після того, як на перший план виступили підприємці з Буссара і їхні сувенірні ятки, футболки, концесії, екскурсії, рундуки з інфочипами для туристів, чий наплив ставав усе відчутнішим, місцеві гендлярі спершу спантеличилися, завагалися і водно ухвалили, що коли вже вся справа стала на комерційні рейки, то немає жодного сенсу ділитися прибутками з приїжджими.

І після чотирьохсот тридцяти восьми стандартних років відносного всамітнення маленьке місто Крофорд одержало власний телепорт-вокзал. Тепер туристи могли обійтися із без двадцятихвилинного перельоту з Буссара. Натовпів побільшало.

У день переїзду йшов сильний дощ, і на вулицях майже нікого не було. Рахіль не плакала, але широко розплющувала очі і повсякчас балакала приглушеним голосом. Лишалося десять днів до її шостого дня народження.

— Але ж тату, чому ми переїжджаємо?

— Так треба, сонечко.

— Але чому?

— Просто мусимо, маленька. Тобі сподобається на Хевроні. Там багато парків.

— А чому ви ніколи мені не казали про переїзд?

— Казали, серденько. Певно, ти просто забула.

— А як же тепер бабусі-дідусі, дядько Ріхард, тітонька Тета, дядечко Саул та всі інші?

— Приїжджатимуть у гості в будь-який зручний для них момент.

— А Нікі, Лінна і всі мої інші друзі?

Сол нічого на це не відповів, а просто переніс рештки багажу до «емтешки».

Проданий будинок лишився стояти порожнем. Меблі розпродали або вже відправили іншою партією на Хеврон. Цілий тиждень їх невпинним потоком провідували родичі і старі друзі, колеги по університету і навіть деякі лікарі з команди медиків із Райхса, котрі працювали з Рахіллю впродовж вісімнадцяти років. Проте зараз навіть вулиця знелюдніла. Струмені дощу котилися плексигласовим ліхтарем старої «емтешки», утворюючи складні візерунки на оргсклі. Вони сиділи втрьох усередині і не могли відірвати погляду від свого будинку. Кабіна пахла вологою шерстю і мокрим волоссям.

Рахіль притискала до себе плюшевого ведмедика, якого Сара відкопала на горищі шість місяців тому.

— Так нечесно, — проказала дівчинка.

— Згоден, — кивнув Сол. — Нечесно.

Хеврон — пустельна планета. Чотириста років тераформування зробили атмосферу придатною для дихання, а пару мільйонів акрів грунту — для сільгоспдіяльності. Істоти, які тут жили раніше, вирізнялися дрібними розмірами, витривалістю та максимальною обачністю. Істоти, які потрапили сюди зі Старої Землі, включно з представниками людського роду, могли похвалитися тим самим.

— Ах, — зітхнув Сол у перший же день у спеченому на сонці селі Дан, що знаходилося трохи вище спеченого на сонці кібуцу К'фар-Шалом, — ну й мазохісти ж ці євреї. Двадцять тисяч обстежених на момент початку Гіджри світів, придатних для життя людини, а ці дурноверхі шмуки[157] подалися сюди.

Однак ані Сола з сім'єю, ані перших колоністів на Хеврон привів не мазохізм. Попри те, що більшість планети займала пустеля, її родючі області приносили дивовижні врожаї. Синайський університет мав непогану репутацію в Мережі, а Медцентр вабив заможну клієнтуру і забезпечував сталі прибутки комуни. Єдиний телепорт-вокзал на планеті знаходився у Новому Єрусалимі, в інших містах будувати їх було заборонено. Оскільки Хеврон не входив ні до складу Гегемонії, ні до складу Протекторату, він обкладав усіх мандрівників-телепортувальників серйозними податками за привілей надшвидкого пересування і не пускав туристів далі столиці. Для будь-якого гебрея, котрий прагнув приватного всамітненого життя, це, певно, було найбезпечніше місце серед трьохсот планет, освоєних людиною.

Кібуц був кооперативом більше з поваги до історії, аніж на ділі. Вайнтраубам запропонували скромне житло: будинок із лампачу з плавними обрисами замість прямих кутів і голою дерев'яною підлогою, з вікон якого відкривався вид у безкраю піщану долину за гайками помаранчів та оливкових дерев. Сонце тут, здавалося Солу, висушувало геть усе, включно з турботами і поганими снами. Його проміння тут було матеріальним. І надвечір їхній будинок світився рожевими відтінками ще годину після заходу сонця.

Кожен ранок Сол сідав край ліжка доньки і чекав, поки вона прокинеться. Перші хвилини її дезорієнтації бриніли болем у його душі, тому насамперед він щодня прагнув потрапити на очі дитині попереду всіх. Він садовив її на руки, поки вона розпитувала.

— Де ми, тату?

— У дивовижному місці, малечо. Я тобі все розповім за сніданком.

— Як ми сюди потрапили?

— Спочатку телепортом, потім трошки летіли і трошки йшли, — зазвичай казав він. — Відстань не дуже далека, але досить значна, щоби вважати нашу подорож пригодою.

— Але звідки тут моє ліжко... мої плюшеві іграшки... чому я не пам'ятаю, як ми сюди переїхали?

У такі моменти Сол обхоплював її за плечі, зазирав у карі очі і казав:

— Рахіль, з тобою стався нещасливий випадок. Пам'ятаєш, як Терренс із «Жабки, яка скучила за домом» стукнувся головою і на кілька днів забув, де він живе? Ти пережила схожу пригоду.

— А мені тепер уже краще?

— Так, — казав він, — тепер уже краще.

І весь будинок у цей момент заполоняв аромат сніданку, і вони йшли на веранду, де на них уже чекала Сара.

Уперше в Рахілі було дуже багато товаришів. Кібуц мав громадську школу, де їй завжди були раді і де її завжди вітали як новеньку. Впродовж довгого дня дітлашня гралася у фруктових садах та лазила по скелях.

Авнер, Роберт й Ефраїм, старійшини місцевої ради, всіляко заохочували Сола написати нову книгу. Хеврон пишався своїми гуманітаріями, митцями, музикантами, філософами, письменниками та композиторами, яким він надавав притулок і права громадян та довготривале помешкання. Так, будинок Солові запропонували на знак дарунка від держави. Його пенсія, хоч і невелика за стандартами Мережі, з лишком покривала їхні скромні потреби у К'фар-Шаломі. На превелике здивування Сола, виявилося, що йому до вподоби фізична праця. Байдуже, працював він у фруктових садах, розчищав цілинні поля від каміння чи ремонтував стіну над містом, його розум і дух ставали вільнішими, ніж вони абиколи були впродовж багатьох минулих років. З'ясувалося, він нарешті здатен змагатися з Кіеркегором, поки сохнув будівельний розчин, та осмислював одкровення щодо суджень Канта й Ванде, які його відвідували, коли він ретельно перебирав червиві яблука. Свої перші мозолі Сол натер у віці сімдесяти трьох стандартних років.

По вечорах він грався із Рахіль, а потім гуляв у горах із Сарою, залишивши берегти мирний сон доньки на Джуці або інших сусідських дівчат. Якось на вихідних вони вдвох із Сарою полетіли до Нового Єрусалима — вперше за той тривалий період завдовжки сімнадцять стандартних років, відколи Рахіль повернулася жити разом із ними.

Але назвати життя ідилічним ніяк не виходило. Надто часто Сол прокидався вночі і проходив босяка коридором, вкінці якого бачив, як Сара сидить над ліжечком, у якому спала Рахіль. Надто часто наприкінці некороткого дня, купаючи малу в старому керамічному шаплику серед рожевого відсвіту стін, дівчинка казала:

— Тату, мені тут подобається, але можна ми завтра поїдемо додому?

І Сол їй кивав у відповідь. А після казочки на ніч та колискової, та поцілунку на добрий сон, переконавшись у тому, що Рахіль заснула, пробираючись навшпиньках із кімнати, він чув приглушене «Знюхаємося!» від загорнутої в ковдру ляльки, на що незмінно відповідав «Збачимося!» Розпластавшись у ліжку, в якому мирно дихала і, можливо, спала кохана жінка, Сол стежив за вузькою смужкою блідого світла від одного або й обох дрібних супутників Хеврона, що перебігала шерехатими стінами, і вів бесіди з Богом.

Сол уже кілька місяців бесідував із Богом, поки збагнув, чим він займався. Ця думка його повеселила. Ці діалоги навряд чи можна було назвати молитвами, радше — гнівними монологами, які, майже діставшись градуса інвективи, перетворювалися на завзяті суперечки із самим собою. От тільки насправді не тільки з собою. Одного дня Сол зрозумів, що тематика запальних дискусій була настільки грунтовною, ставки такими високими, а розмах таким масштабним, що тільки одну єдину особу він міг гудити за свою скруту — Самого Бога. Ну, а позаяк концепція персоніфікованого Бога, який не спить по ночах і переживає про людей, втручаючись в окремі життя, завжди здавалася Солові цілком абсурдною, сама думка про ці діалоги змусила його вагатися у власному душевному здоров'ї.

Бесіди тим не менш тривали.

Сол хотів знати, як будь-яка етична система — не кажучи вже про релігію, настільки незбориму, що вона пережила всі прояви зла, на яке її наражало людство, — могла корінитися в наказі Бога убити рідного сина. Солові було байдуже, що в останню мить цей наказ скасований. Йому було байдуже, що наказ був випробуванням на вірність. Ба більше, сам засновок, що власне покора Авраама дозволила йому стати отцем усіх колін Ізраілевих, спричиняв напади люті у Сола.

Пропрацювавши п'ятдесят п'ять років над історією етичних систем, Сол Вайнтрауб дійшов до єдиного і непохитного висновку — будь-яка вірність божеству, концепції або універсальному принципу, який ставить покору вище від порядної поведінки стосовно невинної людини — це зло.

У п'ять років Рахіль іще вміла читати. Солові ніяк не вдавалося згадати, коли вона навчилася. Складалося враження, ніби їй це було під силу завжди.

— У чотири стандартні, — підказала Сара. — Раннього літа... за три місяці після свого дня народження. Ми ходили на природу в поля за університетом. Рахіль поглянула на книжку про Вінні-Пуха і раптом заявила, що чує в голові голос.

І тоді Сол пригадав.

Він також пригадав радість, яку вони відчули із Сарою, за ту швидкість, що з нею Рахіль опановувала нові вміння у такому віці. Він згадав, адже тепер їм протистояв зворотній процес.

— Тату, — якось спитала Рахіль із підлоги його кабінету, на якій лежала і ретельно зафарбовувала картинки в розмальовках, — а мамин день народження давно був?

— У понеділок, — відказав Сол, занурившись у своє читання. До дня народження Сари було ще далеченько, але Рахіль цього не пам'ятала.

— Та я знаю. Але скільки від нього пройшло часу?

— Сьогодні четвер, — відповів Сол, не відриваючись від талмудичного трактату про покору.

— Я знаю. Але порахуй, скільки днів.

Сол відклав паперову книгу вбік.

— Назвеш усі дні тижня? — У Світі Барнарда послуговувалися старим календарем.

— Звісно, — погодилася Рахіль. — Понеділок, вівторок, середа, четвер, п'ятниця, субота, неділя, понеділок...

— Ти вже називала понеділок.

— Так. Але порахуй, скільки днів.

— Можеш полічити від понеділка до четверга?

Рахіль спохмурніла. Поворушила губами. Ще раз спробувала порахувати, цього разу на пальцях.

— Чотири дні?

— Молодець, — похвалив Сол. — А тепер, дитино, скажи мені, скільки буде десять мінус чотири?

— А що значить «мінус»?

Сол примусив себе знову подивитися в свої документи.

— Нічого, — відповів він. — У школі про це розкажуть.

— А ми завтра поїдемо додому?

— Так.

Одного ранку, коли Рахіль пішла погратися із Джуді й іншими друзями (тепер вона була надто маленька, щоби ходити до школи), Сара зробила заяву:

— Соле, ми повинні відвезти її на Гіперіон.

— Що? — витріщився на неї чоловік.

— Я все сказала. Не можна чекати, поки вона перестане ходити... говорити. Та й ми з тобою не молодшаємо. — Сара безрадісно хіхікнула. — Дивно звучить, правда? Але ми справді не молодшаємо. За рік-два дія Поульсена закінчиться.

— Capo, невже ти забула? Всі лікарі кажуть, що Рахіль не переживе кріогенної фуги. А подорожувати швидше світла без фуги не можна. Дія ефекту Гокінга доводить людину до божевілля... або ще гіршого...

— Чхати. Рахіль має повернутися на Гіперіон.

— Та про що ти таке кажеш? — розсердився Сол.

Сара вхопила його за руку.

— Гадаєш, той сон тільки тобі не дає спати?

— Сон? — ледве повторив Сол.

Вона зітхнула і сіла за білий кухонний стіл. Ранкове світло лизало квіти на підвіконні клаптем свого жовтого язика.

— Темне приміщення, — пояснила вона. — Червоні вогні вгорі. Голос. Який... наказує нам взяти... вирушити на Гіперіон. Принести... офіру.

Сол облизав раптово пересохлі губи. У нього важко гупало серце.

— Кого... кого він закликає на ім'я?

Сара поглянула на нього зі здивуванням:

— Нас обох. Якби я була без тебе... вві сні... я би нізащо не пережила всі ці роки.

Сол упав у фотель. Він дивився на зчужілі руку та передпліччя, що лежали на стільниці. Кісточки на пальцях почали рости від артриту, поцяткованим старечими плямами передпліччям рясно розповзлися жили. Звісно, то була його рука. І він почув, як прозвучав його голос:

— Ти ніколи про це не говорила. Ти не сказала ні слова...

— Ніби в цьому була якась потреба! — розсміялася Сара, цього разу геть без гіркоти. — Кожного разу ми обоє прокидалися в темряві. Тебе вкривав піт. Від найпершого дня я знала, що це не просто сон. Ми повинні летіти, чоловіче. Летіти на Гіперіон.

Сол поворушив рукою. Він досі її не відчував своєю.

— Навіщо? Заради Бога, навіщо, Capo? Ми не можемо офірувати Рахіль...

— Звісно, не можемо, чоловіче. Хіба ти про це не думав? Ми повинні летіти на Гіперіон... куди нам наказує сон... і запропонувати натомість себе.

— Запропонувати себе, — повторив Сол, намагаючись зрозуміти, чи не хапає його серцевий напад. У нього так жахливо боліло в грудях, що він навіть не міг вдихнути. Цілу хвилину він сидів у тиші, переконаний, що коли спробує вимовити слово, то в нього з рота вирветься лише схлипування. Перечекавши іще одну хвилину, він спитав:

— І давно... ти про це думаєш, жінко?

— Чи давно я знаю про те, що ми мусимо зробити? Рік. Чи трошки більше. Відколи їй знову п'ять рочків.

— Рік! Чому ж ти нічого не казала?

— Чекала, коли скажеш ти. Коли усвідомиш. Знатимеш.

Сол похитав головою. Кімната навколо нього була десь далеко і трошки хилилася перед очима.

— Ні. Тобто мені здавалося... я маю подумати, жінко. — І Сол помітив, як чужа рука поплескала знайому йому руку Сари.

Вона кивнула.

Три дні й ночі Сол провів у безводних горах, годуючись хлібом із товстою шкуринкою, який приніс із собою, та п'ючи воду з конденсатозбірників.

Десятки тисяч разів за минулі двадцять років він шкодував, що не може на себе забрати недугу Рахілі; що коли вже й хворіти, то батькові, а не дитині. Будь-який батько відчував би те саме — щоразу, коли його дитина ранилася або горіла в пропасниці. Але не могло бути все так просто.

У розпалі спеки третього дня, валяючись у напівсні й тіні тонкого виступу скелі, Сол дізнався, що це справді не просто.

Ніби у відповідь Солові прийшло гарячкове марення, в якому голі дорослі люди вервечкою йшли до печей повз лави озброєних чоловіків, і матері ховали своїх дітей під стосами пальт. Він бачив чоловіків і жінок, з яких у вогні клаптями облазила плоть, коли вони виносили приголомшених дітей із попелу колишнього міста. Сол знав, що це не видіння, а події першого та другого Голокостів, і розуміючи це, знав відповідь іще до того, як голос знову озвався до нього. Знав, яка вона має бути.

Ніхто не відповів. Сол, мало не падаючи, стояв на палючому сонці. Над його головою кружляла чорна птаха, або ж вона йому марилася. Сол посварився кулаком на спижеве небо.

Земля стала сторч, і Сол боком повалився на гостре каміння. Хоча подумав, що то, можливо, він прихилився до шорсткої стіни. Камінь завбільшки з його п'ятірню опалив йому щоку.

Але до нього ніхто не озвався. Небо й земля і досі крутилися. Зачекавши трохи, Сол випростався на непевні ноги, стер кров та жостір із щоки і пішов у діл, назад до міста.

— Ні, — проказав він до Сари. — На Гіперіон ми не полетимо. Це неправильна відповідь.

— Тобі краще, аби ми нічого не робили, — побіліли губи Сари, голос якої тим не менше зберігав твердість.

— Не краще. Я просто не хочу, щоб ми зробили помилку.

У відповідь його дружина зашипіла і махнула у вікно, звідки було видно, як їхня чотирирічна донька грається з іграшковими кониками на задньому дворі.

— Гадаєш, у неї є час для нас, коли ми можемо помилятися... чинити вірно... до нескінченності?..

— Сядь, жінко!

Сара не поворухнулася. Її брунатна бавовняна сукня була трохи забрьохана спереду цукровим сиропом. І Сол пригадав дівчину, яка виходила голяка на берег із фосфоресцентного прибою на плавучому острові Мауї-Заповітної.

— Ми повинні щось робити.

— Ми консультувалися у понад сотні медичних та наукових експертів. У неї брали аналізи, її кололи, зондували та мордували дві дюжини дослідних центрів. Я побував в усіх храмах Ктиря на всіх планетах Мережі, куди мені тепер шлях заказано. Меліо з іншими знавцями Гіперіона із Райхсу стверджують, що в догматиці культу Ктиря не існує нічого схожого на хворобу Мерліна, а серед тубільців планети ні ця недуга, ні ліки від неї не згадуються в жодному переказі. Трирічна експедиція нічогісінько не привезла з Гіперіона. Тепер дослідження на планеті поза законом. Доступ до Гробниць часу відкритий лише для так званих пілігримів. І навіть туристичну візу на Гіперіон отримати практично неможливо. Зрештою, беручи з собою Рахіль, ми ризикуємо вбити її.

Сол зупинився, аби перевести подих, і знову торкнувся руки Сари.

— Мені прикро це повторювати, жінко. Але склавши руки ми не сиділи.

— І все одно зробили мало, — не погодилася Сара. — Може, нам податися тоді в прощу?

— Офірні жертви з-поміж тисяч добровольців обирає Церква Ктиря, — невдоволено склав руки на грудях Сол. — А в Мережі хоч греблю гати тупого, депресивного народу. Повертаються одиниці.

— То хіба це нічого не доводить? — швидко, нетерпляче прошепотіла Сара. — На цих людей хтось або щось полює.

— Бандити.

— Ґолем, — похитала головою Сара.

— Ти хотіла сказати, Ктир.

— Це голем, — наполягала Сара. — Той самий, що приходить до нас уві сні.

Сол занепокоєно засовався.

— Я не бачу в снах ніякого голема. Який іще голем?

— Червоні очі, які пильнують, — промовила Сара. — Того самого голема, якого Рахіль чула у Сфінксі тієї ночі.

— Звідки ти знаєш, що вона взагалі чула?

— Про це є у сні, — розказувала вона. — Перед тим, як ми заходимо в приміщення, де нас чекає голем.

— То нам сняться різні сни, — промовив Сол. — Жінко, жінко... чого ж ти мені раніше нічого не казала?

— Мені здавалося, я божеволію, — прошепотіла Сара.

Сол подумав про свої таємні бесіди з Богом і пригорнув дружину.

— Ох, Соле, — прошепотіла вона йому в плече, — на це так боляче дивитися. І тут так самотньо.

Сол її не відпускав. Вони пробували кілька разів повертатися додому. Додому — значить у Світ Барнарда. Зо півдесятка разів відвідували родичів та друзів, але щоразу такі візити руйнували наскоки новинарів і туристів. Нічиєї вини в цьому не було. Мегаінфосферою ста шістдесяти планет Мережі новини подорожували фактично миттєво. І аби вдовольнити свою інформаційну сверблячку досить було тільки провести універсальною карткою по монідиску термінала і ступити у телепорт. Вони вже пробували мандрувати інкогніто, але шпиків із них не вийшло, тому всі їхні спроби виявлялися надаремними. Відтак уже за стандартну добу після повернення в Мережу їх брали в облогу. Дослідні інститути та великі медцентри завиграшки забезпечували безпеку в таких ситуаціях, але сім'я і друзі від цього страждали. Рахіль — це новина.

— Може ще раз запросити Тету з Ріхардом?.. — починала було Сара.

— У мене є краща пропозиція, жінко, — проказав Сол. — Їдь сама. Ти хочеш побачити сестру, а крім неї — чути звуки та запахи дому... Побачити надвечір'я без ігуан... погуляти в полях. Їдь.

— Їхати? Самій одній? Я не можу покинути Рахіль...

— Дурниці, — відмахнувся Сол. — Двічі за двадцять років... майже сорок, якщо рахувати з добрими днями до всього цього... хай там як, а двічі за двадцять років навряд чи можна назвати недбалим ставленням до дитини. Просто диво, що члени цієї сім'ї ще терплять один одного, адже ми так багато часу провели разом на кільканадцяти квадратних метрах.

Сара подивилася на стільницю, заплутавшись у власних думках.

— А хіба репортери мене не знайдуть?

— Б'юся об заклад, що ні. Здається, їх цікавить тільки Рахіль. Якщо таки вистежать тебе, то вертайся додому. Але я дам голову на відсіч, що в тебе буде тиждень на гостювання вдома, перш ніж спохопляться новинарі.

— Тиждень, — видихнула Сара. — Я не можу...

— Звісно, можеш. Насправді, навіть мусиш. А в мене буде кілька днів, щоби побільше поспілкуватися з Рахіллю. Бо коли ти відпочинеш, наберешся сил і повернешся додому, я егоїстично засяду за книгу.

— Про Кіеркегора?

— Ні. Про те, над чим я думав останній час — «Задача Авраама».

— Не найкращий заголовок.

— Не найкраща задача, — заперечив Сол. — А тепер іди збирайся. Завтра ми тебе підкинемо до Нового Єрусалима. І ти встигнеш телепортуватися ще до шабату.

— Я подумаю, — непереконливо промовила Сара.

— Ти збиратимешся, — пригорнув її Сол. А відпустивши, поштурхав од вікна до коридору і спальні. — Йди. До твого повернення я придумаю щось, що ми зможемо зробити.

— Обіцяєш? — затрималася Сара.

— Обіцяю, — подивився на неї Сол, — що придумаю до того, як час усе зруйнує. Присягаюся як батько Рахілі, що знайду для цього спосіб.

Вона кивнула, тепер уже трошки розслабившись, розслабившись сильніше, ніж будь-коли за останні кілька місяців.

— Я пішла збиратися.

Коли вони з донькою повернулися з Нового Єрусалима наступного дня, Сол пішов полити бідненький газон, поки Рахіль тихенько гралася всередині будинку. Повернувшись назад уже коли стіни вбралися в рожеве світло заходу сонця, надаючи їм морського відчуття теплоти і спокою, він не знайшов Рахілі ні в спальні, ні в її інших звичних місцях.

— Рахіль?

Коли Солові ніхто не відповів, він іще раз перевірив на задвірку і порожній вулиці.

— Рахіль?

Сол уже був побіг до сусідів, коли раптом із глибокої комори, де Сара тримала різні речі, долинув слабенький звук. Сол мовчки відсунув ширму.

Рахіль сиділа за розвішаним одягом зі старою шкатулкою із соснового дерева, що належала Сарі. Підлога була всіяна фотографіями та голочипами Рахілі в старших класах, перед самим відправленням до університету, навпроти карбованої гори на Гіперіоні. У руках чотирирічної Рахілі лежав і шепотів дослідний комлог Рахілі-студентки. У Сола серце облилося кров'ю, коли він почув знайомий голос упевненої в собі дівчини.

— Тату, — запитала дитина з підлоги переляканим голосом, у якому чулося відлуння запису із комлога, — ти мені ніколи не розповідав, що в мене була сестра.

— А в тебе її і немає, малечо.

Рахіль насупилася.

— То це мама? Коли вона ще не була такою... дорослою? М-м, неможливо. Її також звуть Рахіль, вона каже. Як може...

— Усе гаразд, — спробував її заспокоїти Сол. — Я зараз поясню... — І тільки тепер зрозумів, що у вітальні вже давно дзвонить телефон. — Одну хвилинку, сонечко. Через секунду повернуся.

Голограма, яка виринула в ніші, належала незнайомому Солові чоловіку. Своєї камери він так і не ввімкнув, сподіваючись скоренько позбутися цього дзвінка.

— Слухаю, — різко промовив він.

— Пан-Вайнтраубе? Пан-Вайнтрауб, що колись мешкав у Світі Барнарда, а тепер перебуває в селі Дан на Хевроні?

Сол зібрався був від'єднатися, але затримався. Їхнього коду доступу у відкритих джерелах не знайдеш. Інколи з Нового Єрусалима телефонували продавці, але міжпланетні дзвінки були рідкістю. І тут раптом він усе зрозумів. Усередині в нього все закололо й похололо. Сонце сіло, і був шабат. Дозволялися тільки екстрені дзвінки.

— Слухаю, — озвався Сол.

— Пан-Вайнтраубе, — проказав чоловік, дивлячись кудись повз Сола, — сталася жахлива пригода.

Коли прокинулася Рахіль, поруч із ліжком сидів її батько. Він мав утомлений вигляд. Очі були червоні, а щоки посіріли від щетини навколо вистриженої бороди.

— Доброго ранку, тату.

— Доброго ранку, серденько.

Дівчинка озирнулася навколо і кліпнула. Рідні ляльки, рідні іграшки, але кімната чужа. Світло — інше. Повітрям дихається не так. Та й батько виглядав незвично.

— Де ми, тату?

— Мандруємо, маленька.

— Куди?

— Зараз це не має значення. Піднімайся, сонечко. Ванна вже готова, а потім будемо вдягатися.

В ногах її ліжка лежала чорна сукня, якої вона раніше ніколи не бачила.

— Тату, а що сталося? Де мама?

Сол потер щоку. Після аварії минуло вже три дні. І сьогодні був день похорон. Обидва попередні дні він їй казав правду, бо не міг уявити брехні в такій ситуації. Солові це здавалося страшною зрадою — як Рахілі, так і Сари. Але в нього складалося враження, що знову повторити це він просто не в змозі.

— Сталася нещаслива пригода, Рахіль, — проскреготів він зболеним і тріскучим голосом. — Мама загинула. Сьогодні ми з нею попрощаємося.

Сол зробив паузу. Тепер він уже знав, що в Рахілі на усвідомлення цього факту піде хвилина, після чого мамина смерть стане реальністю. У перший день Сол не вірив, що чотирирічна дитина спроможна осягнути поняття смерті. Тепер він був у курсі, що Рахіль на це здатна.

Трошки згодом, притримуючи дівчинку, що схлипувала в нього на плечі, Сол намагався зрозуміти той нещасливий випадок, який стисло їй описав. «Емтешки», або електромагнітний транспорт, мали славу найбезпечнішого персонального засобу пересування, будь-коли сконструйованого людством. Її підйомники могли відмовити, але навіть за таких обставин залишковий заряд в електромагнітних генераторах дозволяв аеромобілю безпечно спуститися із будь-якої висоти. Базове устаткування, що запобігало зіткненням «емтешок», не змінювалося впродовж багатьох сторіч. Проте відмовило геть усе. У цьому конкретному випадку статистику їхньої експлуатації геть зруйнувала пара підлітків, яка вкрала чужу «емтешку», розігналася до півтора Маха, повимикавши всі фари та маячки, аби уникнути диспетчерської служби, і врізалася в старожитній «Віккен» тітки Тети, що саме намагався пристати до рампи Міської опери Буссара. Крім Сари і Тети, а також тих самих підлітків, загинуло іще троє осіб, коли обидва транспортні засоби каменем упали в людний атрій оперного театру[158].

Сара.

— А ми ще коли-небудь матусю побачимо? — питала, схлипуючи, Рахіль. Вона це робила кожного разу.

— Не знаю, серденько, — відповідав їй Сол.

Церемонія пройшла на родинному кладовищі округу Кейтс у Світі Буссара. Біля самої могили преса не з'явилася, але новинарі ховалися за деревами і притискалися до чорних залізних воріт, наче сердита штормова хвиля.

Ріхард хотів, щоби Сол із Рахіллю погостювали в нього кілька днів, але старий Вайнтрауб розумів, який біль він завдасть тихому землеробу, якщо репортери не покинуть свій штурм. Натомість він його пригорнув, коротко виступив перед бурхливими журналістами з-за паркану, і втік на Хеврон, тягнучи за собою приголомшену та мовчазну доньку.

Новинарі спробували були їх переслідувати аж до Нового Єрусалима і навіть Дана, але їхню зафрахтовану «емтешку» перехопила військова жандармерія, показово кинула парочку посидіти до в'язниці й анулювала телепорт-візи для решти.

Увечері Сол знову гуляв гірськими стежками над селом, поки Джуді гляділа за сном дитини. Якоїсь миті він помітив, що його діалоги з Богом промовляються вголос, і тому намагався не погрожувати небу кулаком, не викрикувати непристойності і не жбурлятися камінням. Натомість він ставив запитання, які постійно закінчувалися словом «чому».

Йому ніхто не відповідав. Сонце Хеврона сіло за далекими пасмами, і каміння аж замріло, віддаючи довкіллю свій жар. Сол сидів на брилі і розтирав скроні долонями рук.

Сара.

Вони прожили повноцінне життя, навіть з урахуванням трагедії Рахілиної хвороби, яка нависла була над ними. І ця іронія, що в першу ж годину відпочинку з сестрою... Сол застогнав.

Пастка, звісно, виявилася в тому, що вони з головою поринули в захворювання Рахіль. Ніхто з них навіть не замислювався про своє майбутнє після Рахілиної... смерті? Зникнення? Їхній світ залежав від кожного дня, що його проживала рідна дитина, і ніхто навіть не застановлявся над будь-якою можливістю катастрофи — збочений алогізм усесвіту, в якого знайшлися гострі краї. Сол був певен, що Сара міркувала про самогубство, втім, як і він. Але жоден із них навіть не загадував про те, щоби покинути іншого. Або Рахіль. Він ніколи не замислювався про можливість лишитися з Рахіллю на самоті, коли...

Сара!

Тієї миті Сол усвідомив, що гнівний діалог, який його народ вів із Богом упродовж тисячоліть, не завершився по смерті Старої Землі... після початку нової Діаспори... а тривав, наче раніше. Вони із Сарою та Рахіллю зараз становили його частину. Він дав болю вихід. І його сповнила гострим, агонізуючим болем рішучість.

Сол стояв на скельному гребені і ридав, коли прийшла пітьма.

Уранці, щойно сонячне проміння залило кімнату, він сидів поруч із ліжечком Рахілі.

— Доброго ранку, тату.

— Доброго ранку, серденько.

— Де ми, тату?

— Мандруємо. Тут чудово.

— А де мама?

— Сьогодні вона в тітоньки Тети.

— То завтра ми її побачимо?

— Так, — відповів Сол. — А тепер вдягайся, а я поки зготую сніданок.

Сол заходився писати клопотання до Церкви Ктиря, Рахілі виповнилося три. Польоти на Гіперіон строго нормувалися, а доступ до Гробниць часу фактично став неможливим. І тільки з рідкісними прощами до Ктиря люди могли потрапити в їхній район.

Дівчинка сумувала, що вона не разом із мамою на свій день народження, але вона трошки відволіклася, коли до них у гості прийшло кілька дітей із кібуцу. Рахілі подарували велику ілюстровану книжку казок, яку їй купила Сара в Новому Єрусалимі кілька місяців тому.

Сол трохи почитав доньці наніч. Уже сім місяців Рахіль не могла прочитати жодного слова сама. Але казки їй подобалися — особливо «Зачарована красуня» — і змушувала батька перечитувати їх.

— Я її покажу мамі, коли вона повернеться додому, — позіхаючи, говорила вона Солові, як той вимикав верхнє світло.

— Добраніч, дитино, — впівголоса промовив він, затримавшись на порозі.

— Тату, чуєш?

— Що?

— Знюхаємося.

— Збачимося.

Рахіль захіхікала в подушку.

Впродовж двох наступних років Сол дійшов висновку, що спостерігати за Рахіллю — все одно, що спостерігати за тим, як кохана людина виживає з розуму. Тільки гірше. У тисячу разів гірше.

Постійні зуби випадали в неї у проміжку між восьмим і другим днями народження. Замість них повиростали молочні зуби, але до її півтораріччя вони поховалися в щелепах.

Волосся Рахіль, предмет її гордощів, покоротшало та порідшало. Обличчя втратило знайомі риси, коли вилиці та вольове підборіддя заросли немовлячим жирком. Рухи ставали все менш осмисленими. Спочатку це проявлялося в якійсь випадковій незграбності, коли вона бралася за виделку чи олівець. Але одного дня, коли вона перестала ходити, Сол рано вклав її спатки в колиску, а сам пішов у свій кабінет, де тихо й ґрунтовно топив горе в чарці.

Уміння говорити стало найтяжчим випробуванням. Її словниковий запас скромнішав, і разом із ним ніби згорав місток між ними, обриваючи останні ниточки надії. Якось після її другого дня народження, поправляючи її ковдру, Сол забарився на порозі і проказав:

— Знюхаємося.

— Га?

— Кажу, знюхаємося.

Рахіль загиготіла.

— А ти маєш казати: «Збачимося», — спробував пояснити Сол.

— Бацімася, — хіхікала Рахіль.

Уранці вона це забула.

Подорожуючи Мережею, Сол брав Рахіль із собою. Тепер йому було чхати на новинарів — він подавав клопотання до Церкви Ктиря про статус пілігрима, лобіював у Сенаті собі візу та дозвіл на відвідання заборонених територій та візитував в усі можливі клініки та дослідні інститути, які могли запропонувати лікування. Він згаяв місяці, аж поки медики не визнали свою поразку. Коли він утік на Хеврон, Рахілі стукнуло п'ятнадцять місяців. У старовинних одиницях, якими там досі послуговувалися, вона важила двадцять п'ять фунтів і мала зріст тридцять дюймів. Дівчинка більше не могла самостійно вдягатися і знала двадцять п'ять слів, найулюбленішими серед яких були «мама» і «тато».

Сол залюбки носив доньку на руках. Вряди-годи вигин її голівки проти його щоки, теплота її тіла на грудях, запах її шкіри дозволяли йому забути всю люту несправедливість, яка їх спіткала. У такі дні Сол би навіть тимчасово замирився із всесвітом, якби тільки поруч із ним була Сара. Але й без того у сердитих діалогах із Богом, у Якого Він Не Вірив, западали короткі паузи.

— У чому може критися причина всього, що відбувається навколо?

— А яку причину можна було побачити в усіх тих проявах болю, від якого потерпало людство?

— Саме так, — подумав Сол, замислившись над тим, що це чи не вперше він здобув очко в цій дискусії.

— Якщо ми чогось не бачимо, це не означає, що цього не існує.

— Неоковирне формулювання. Три заперечення на одне твердження. Особливо такої необгрунтованої тези.

— Саме так, Соле. Ти почав уловлювати сенс.

— Що?

Відповіді на свої роздуми він не почув. Сол лежав удома і дослухався до вітру пустелі.

Останнім словом Рахілі було «мама», яке вона промовила, заледве їй виповнилося п'ять місяців.

Вона прокинулася в колисці і не спитала — не змогла спитати, — де вона знаходиться. Її світ складався з їжі, короткого сну та іграшок. Інколи вона плакала, і Сол не міг позбутися враження, що то вона кликала маму.

Сол разом із немовлям на руках ходив до маленьких крамничок Дана купувати підгузки, дитяче харчування та — інколи — нову іграшку.

За тиждень до відбуття на Центр Тау Кита до нього завітали поговорити Ефраїм з двома іншими старійшинами. Надворі сутеніло, і надвечрінє світло падало на лисину Ефраїма.

— Соле, ми про тебе переживаємо. Наступні кілька тижнів будуть складними. Жінки хочуть помогти. Ми хочемо помогти.

— Я ціную вашу допомогу, Ефраїме, — поклав йому руку на передпліччя Сол. — Ціную все те, що ви робили останні кілька років. Тепер це і наш дім також. Сара з радістю б... хотіла би, щоб я вам подякував. Але в неділю ми їдемо. Рахілі покращає.

Троє чоловіків на довгому ослоні перезирнулися.

— Знайшлися ліки? — поцікавився Авнер.

— Ні, — похитав головою Сол, — але мені відкрилась причина надіятися.

— Надія — це добре, — обачно прокоментував Роберт.

Сол вишкірився, блиснувши білизною зубів на фоні шпакуватої бороди.

— Ліпше їй і справді бути доброю. Адже інколи нам більше нічим хвалитися.

Студійна голографічна відеокамера взяла Рахіль крупним планом, коли немовля лежало згорнутим у калачик в руках Сола на знімальному майданчику «Повсякденних балачок».

— Отже, ви стверджуєте, — почав Девон Вайтшир, ведучий програми і третя найупізнаваніша персоналія в інфосфері Мережі, — що відмова Церкви Ктиря надати вам право повернутися до Гробниць часу... і забарність Гегемонії в обробці заявки на візу... що саме ці речі прирікають вашу дитину на це... вмирання?

— Саме так, — підтвердив Сол. — Переліт на Гіперіон триває мінімум шість тижнів. Рахілі зараз три місяці. Будь-яка подальша затримка зі сторони Церкви Ктиря або ж бюрократії в Гегемонії вбиває дитину.

Аудиторія заворушилася. Девон Вайтшир повернувся до найближчої дистанційної камери. Його зморшкувата, добродушна парсуна заповнила екран монітора.

— Цей чоловік не знає, чи здатен урятувати свою дитину, — проказав могутнім у своїй проникливості голосом Девон Вайтшир, — і все, про що він просить, — це дати йому шанс. Гадаєте, він... і його немовля... заслуговують на нього? Якщо так, то зв'яжіться з представниками депутатського корпусу від вашої планети, сходіть у найближчий храм Ктиря, номер якого зараз має з'явитися перед вами. — Він повернувся назад до Сола. — Ми зичимо вам удачі, пан-Вайнтраубе. І, — велика рука Вайтшира торкнулася щічки Рахілі, — бажаємо вам щасливої дороги, наш юний друже.

Камера затрималася на немовляті, поки не скінчився сюжет.

Ефект Гокінга викликав нудоту, запаморочення, головний біль та галюцинації. Першим етапом подорожі був десятиденний переліт на Парваті факельним зорельотом Гегемонії «Безстрашний».

Сол тримав Рахіль і терпів. На борту військового корабля зовсім не спали лише жменька людей. Спочатку немовля плакало, але, проридавши кілька годин, тихо пролежало на руках у батька, витріщаючись на нього великими темними очима. І Сол пригадав день, коли вона народилася: медики забрали грудничка з теплого живота Сари і передали його Солові. Зараз чорняве волосся Рахілі здавалося не набагато довшим, а її погляд — не набагато уважнішим від тодішнього.

Урешті-решт вони обоє поснули від виснаження.

Сол снив про те, як блукає велетенською спорудою з колонами завбільшки як секвої, що десь високо над його головою тримали невидиму стелю. Холодний простір купався в червоному світлі. Сол подивувався, що досі тримає немовля в руках. Дотепер вона ніколи не з'являлася в цих його снах. Дитина зиркнула на нього, і Сол відчув контакт з її свідомістю, наче вона промовляла насправді вголос.

Сол завагався і подивився у відповідь на Рахіль, а та зреагувала на батька глибокодумним та ясним поглядом. Він відчув невисловлене «Так». Притискаючи її ще сильніше, Вайнтрауб ступив у темряву і заговорив уголос до цього мороку:

Сол дослухався. Проте відчув лише гупання свого серця і Рахілину теплоту на своїх грудях. Звідкись із далекої вишини пролунав виразний свист вітру у невидимих шпаринах. Сол склав руки навколо рота і прокричав:

Рахіль поворухнулася в його руках, коли із кам'яних дверей щось загуркотіло. Колони заходили ходором. Червона сутінь погустішала, а відтак зблякла, лишивши по собі саму темряву. Звіддаля загупали кроки велетня. Сол пригорнув доньку до себе міцніше, як повз них пронісся знавіснілий подув вітру.

Замерехтіло світло, і вони з Рахіллю прокинулися на борту «Безстрашного», що летів до Парваті, де вони мали пересісти на корабель-дерево «Іґґдрасіль», яким їм судилося дістатися Гіперіона. Сол усміхнувся своїй доньці віком сім тижнів. Вона посміхнулася йому у відповідь.

Це була її остання або ж перша посмішка.

У великій каюті буєра панувала тиша, коли старий учений закінчив свою оповідь. Сол прокашлявся і відпив води із кришталевого келиха. Рахіль і далі спала в імпровізованій колисці, зробленій із шухляди письмового стола. Під ногами помірно погойдувалася палуба, гриміло велике колесо буєра, а гудіння головного гіроскопа заколисувало своїми фоновими звуками.

— Господи! — тихо видихнула Ламія. Вона хотіла була сказати ще щось, але тільки похитала головою.

Мартін Силен заплющив очі і промовив:

— Вільям Батлер Єйтс? — уточнив Сол Вайнтрауб.

— «Молитва за мою доньку»[160], — кивнув поет.

— Я, мабуть, сходжу розвіюся нагору, перш ніж лягати спати, — озвався Консул. — Компанію ніхто мені не хоче скласти?

На пропозицію пристали всі. Легіт освіжав товариство, яке збилося докупи на квартердеку і спостерігало за стемнілим Трав'яним морем, що з торохтінням котилося повз них. Над ними розпростерлося небо, яке зараз нагадувало велику покроплену зорями та розшрамовану слідами метеорів чашу. Старими як світ людських подорожей звуками рипіли вітрила і такелаж.

— Мені здається, сьогодні варто виставити когось на вахту, — проказав полковник Кассад. — Один вартує, решта сплять. Що дві години зміна.

— Згоден, — кивнув Консул. — Я чатуватиму першим.

— Уранці... — почав був Кассад.

— Погляньте! — раптом скрикнув отець Гойт.

Усі простежили поглядом напрям, у якому він тицьнув пальцем. Поміж огнежарих сузір'їв різними кольорами ніби спалахували полум'яні кулі — зелені, фіолетові, помаранчеві, знову зелені, — підсвітлюючи велику трав'яну рівнину навколо, геть як блискавки під час грози. У порівнянні з цією виставою зірки та метеори просто бліднули, не здатні привернути нічию увагу.

— Вибухи? — навмання припустив священик.

— Битва в космосі, — пояснив Кассад. — У межах орбіти супутника. Із застосуванням термоядерної зброї.

Після чого військовий одразу рушив униз.

— Дерево, — проказав Гет Мастін, показавши світляну цятку, яка летіла поміж вибухів, неначебто бурштиновий камінець на фоні феєрверків.

Кассад повернувся зі своїм потужним біноклем і дав його товаришам покористуватися.

— Вигнанці? — спитала Ламія. — Почалося вторгнення?

— Найвірогідніше, Вигнанці, — відповів Кассад. — І не менш вірогідно, що це їхній пробний рейд. Бачите он ті китиці? Це ракети сил Гегемонії, які ліквідують своїми контрзаходами бій-розвідники Вигнанців.

Бінокль потрапив до рук Консула. Спалахи тепер вибухали значно ближче і були схожі на чимбільші вогневі хмари. Можна було роздивитися порошинку з довгим блакитним хвостом щонайменше двох рекогносцирувальників, що тікали від переслідувачів із флоту Гегемонії.

— Не думаю... — почав був Кассад, але завмер, щойно корабель, його вітрила і Трав'яне море зоранжевіли відблисками осяйного вогню.

— Матір Божа, — прошепотів отець Гойт. — Вони влучили у корабель-дерево.

Лівою рукою Консул протер очі. Вогненний ореол тепер було видно неозброєним оком, а от кілометровий корпус та крону «Іґґдрасіля» тільки на якусь мить стало можна розрізнити в окулярі бінокля, як вони палали та спалахували, запускаючи дугою вздовж захисних полів довгі огнисті вусики. Поля руйнувалися, кисень вигорав. Помаранчева хмара пульсувала, вирувала і клубочилася, коли стовбур іще раз з'явився на якусь останню миттєвість, охоплений вогнем, а відтак розпався, наче остання живуча жарина в багатті, що догорало свій вік. Там ніхто не міг вижити. Корабель-дерево «Іґґдрасіль» з його екіпажем та особовим складом клонів і майже розумних ергів-рушіїв загинув.

Консул повернувся до Гета Мастіна і спізніло простягнув йому бінокль.

— Мені так прикро... — прошепотів він.

Високий храмовник брати оптику не став. Він поволі опустив погляд додолу від неба, натягнув поглибше клобук і пішов у трюм, не зронивши ні слова.

Смерть корабля-дерева стала останнім вибухом. Коли минуло десять хвилин і жоден спалах більше не потурбував ночі, голос подала Брон Ламія:

— Думаєте, ми їх дістали?

— Вигнанців? — уточнив Кассад. — Не факт. Їхні кораблі рекогносцирування побудовані швидкими і здатними до оборони. Зараз вони вже в кількох світлових секундах звідси.

— Вони спеціально напали на корабель-дерево? — поцікавився Силен. Голос поета був напрочуд тверезим.

— Навряд чи, — здвигнув плечима Кассад. — Просто підвернувся під руку.

— «Підвернувся під руку», — похитав головою Сол Вайнтрауб. — Мені треба поспати пару годин перед світанком.

Один за одним вони спустилися вниз. Коли на палубі залишилися тільки полковник із Консулом, останній уточнив:

— Де мені краще стати на вахту?

— Ходіть по колу, — пояснив Кассад. — Від головного коридору, де починається драбина, видно двері всіх кают, входи до кают-компанії та камбуза. Виходьте нагору і перевіряйте сходні та палуби. Не гасіть ліхтарів. Зброю маєте?

Консул похитав головою.

Кассад передав йому свій жезл смерті.

— Він на вузькому радіусі. Півметра у десятиметровій зоні враження. Користуйтеся ним тільки в тому випадку, коли переконані, що на борт удерся хтось чужий. Шорсткий повзунок — це запобіжник. Зараз він увімкнутий.

Консул кивнув, переконавшись, що його палець не торкається гашетки.

— Я вас зміню за дві години. — Кассад перевірив свій комлог. — Сонце зійде ще до кінця моєї вахти.

Полковник подивився на небо, ніби чекав, що там знову з'явиться «Іґґдрасіль» і знову летітиме світляком на своїй орбіті. На нього згори споглядали тільки зорі. Над північно-східним обрієм громадився чорний шторм.

— Яке марнотратство! — похитав він головою і спустився в трюм.

А Консул іще трохи постояв на місці, прислухаючись до вітру, який лопотів у парусині, до рипіння такелажу та гуркотіння колеса. З часом він підійшов до леєру і замислено прикипів поглядом до темряви.