Дванадцять оповідань

«ЗАПИСИ МАКСА ВАЛЬТЕРА

Я хочу записувати до цього блокнота все, що зможу. Шкода, що не почав цього до того, як опинився на борту дредноута «Фрідріх». Адже, крім мене, тут немає жодної людини, що збиралася б розповідати про всі події, які чекають на нас у темряві майбутнього. До речі, вже темно.

Ескадра посувається на схід. З наказу адмірала всі сигнальні вогні на кораблях потушені. Ескадра йде в цілковитій темряві. З палуби «Фрідріха» не видно жодного судна, хоч я знаю, що вся ескадра пливе тут же.

Спереду посуваються легкі міноноски, винищувачі. Потім ідуть крейсери й дредноути. В центрі ескадри — транспортні судна з десантними загонами морської піхоти і моторизованої артилерії та авіаматки з літаками.

Все це я знаю із розмов з лейтенантом Енгелем, що люб’язно з’ясував мені порядок руху ескадри. Це дуже складна річ для мене — суто цивільної людини. Але мені здається, що все розгортається, як на чудово організованих маневрах. Принаймні, розгорталося так, поки я мав змогу бачити судна.

Проте, я певен, що й тепер, у темряві, все йде гаразд. Отже, кидаю останній погляд на море (власне не на море, а в темряву, звідки лине шум хвиль) і спускаюся вниз до каюти адмірала.

Все гаразд. Адмірал, правда, сказав мені:

— Мене трохи непокоїть, що ми не маємо ніяких відомостей про ворога. Звісно, йому нічого не може бути відомо про наш рух, а проте… Бачите, Макс, тут, у цьому районі затоки, вже мали би бути деякі радянські дозорні судна. Адже час тепер для більшовиків непевний, і за всіма даними вони мають підстави побоюватися нападу. Отже мені дивно, що вони такі легкодухі. Тут — щось не так. Увесь мій досвід свідчить, що підкреслена байдужість ворога ховає під собою завжди щось несподіване.

Адмірал на хвилинку замовк, а потім додав:

— Ми не зустріли ще жодного корабля, як наблизилися до радянських вод.

— Але — може вони й були?.. Адже в цій темряві… — нерішуче сказав я.

Адмірал похмуро усміхнувся:

— Жаль, що ви, Макс, ще не відмовились від уявлення про сучасний флот, як про щось старе, приблизно таке, як була ескадра Нельсона. З того часу, запевняю вас, багато чого змінилося. Наївно було б удосконалювати всі види зброї, забувши про морський військовий флот. Ви що ж, гадаєте, що ми й досі спостерігаємо вночі ворога, видряпавшись на щоглу і звідти роздивляючись у темряві ворожу ескадру?..

Він невесело розсміявся. Очевидно, йому самому сподобався власний жарт. Я почував себе ніяково. Як погано бути цивільною людиною, нічого не знати про сучасну військову техніку!

Адмірал помітив мою розгубленість і почав серйозно розповідати про цікаві речі, про які я досі нічого не знав.

Виходить, що в цій густій темряві можна добре бачити — і не просто перед собою, а навіть за кілька кілометрів. Адмірал коротко розповів мені, що ескадра, чи її дозорні пункти, відчули б наявність будь-яких кораблів на відстані десяти-п’ятнадцяти кілометрів. Це робиться надзвичайно просто — і водночас дуже складним способом. Спробую викласти те, що зрозумів.

Наші передові міноноски мають спеціальні генератори, що випромінюють невидимі для звичайного ока інфрачервоні промені. Це нагадує прожектори, які можна скерувати у всякому напрямі. Скажімо, прожектори скеровано на схід, куди ми посуваємося. Промені їх віддзеркалюються від речей так само, як і звичайні світлові. Якби на нашому шляху, на відстані до п’ятнадцяти кілометрів (такий радіус нормальної дії інфрачервоного спостерігача), опинився якийсь корабель, — промені відбилися б від нього й повернулися назад до нашої ескадри. А поруч з прожекторами генераторів стоять чутливі екрани, що відзначають повертання інфрачервоних променів.

Отже цей складний прилад відразу сповістив би про будь-яку небезпеку або наявність кораблів на шляху. Генератори працюють, прожектори надсилають безнастанно вперед інфрачервоні промені, — але екрани приймачів не відзначають жодного випадку повернення тих променів назад. Виходить, на нашому шляху нічого немає.

— Проте, — додав адмірал, — ворог міг спробувати захиститися мінами. Це жахлива річ. Немає нічого легшого, як порозкидати міни і так захистити свої води. Адже міни закривають шлях, крізь їх загороди не можна пройти, не знаючи вузенького фарватера, який залишають, коли розкидають міни. А фарватер відомий лише штабові країни, що влаштовує мінне поле.

Тому адмірал наказав уже надіслати поперед наших міноносок траулери. Це — особливі кораблі спеціального призначення, вони сидять у воді дуже неглибоко і проходять легко понад мінами, що розраховані на дужчу углибку важких військових кораблів. Траулери йдуть спереду ескадри, штовхаючи перед себе чи тягнучи за собою стальні канати або неводи, що захоплюють міни, відривають їх з їхніх якорів і збирають. Але траулери не знайшли досі будь-яких ознак перепон. Шлях вільний… Це полегшує наше завдання, а втім…

Адмірал Гакензен непокоїться. Це неприємно.

Все тихо. Я стояв на палубі і дивувався: як же безшумно посувається дредноут! Ніякого гуркоту — нічого. Тільки ледве помітно здригається, вібрує палуба від руху дизелів. Можна подумати, що наш «Фрідріх» сам-один серед цієї чорної пітьми. Адже нізвідки не чути будь-якого шуму, крім шуму хвиль. Жодного вогника, жодної іскорки не можна угледіти у глибокій темряві. Проте я знаю, що навкруги ціла ескадра. Добре. Через кілька годин ми будемо біля нашої мети.

Друга столиця більшовицької країни не чекає на наш напад. Вона не знає, що на неї посувається велика ескадра з міноносок, крейсерів, дредноутів, десантних кораблів і авіаматок, які несуть у своєму череві десятки літаків. Тим краще. Цікаво — початок їхньої революції, їхньої влади — пов’язаний з ім’ям Леніна; навіть цьому місту вони дали його ім’я. І знищення цієї влади почнеться знов таки з цього імени, — бо ми робимо напад на місто імени Леніна. Добра думка для початку моєї наступної статті!..

Мене викликано до каюти адмірала. Прийшовши туди, я побачив, що в адмірала зовсім зіпсувався настрій. Він ходив по каюті широкими кроками, заклавши довгі жилаві руки за спину. Не кажучи жодного слова, він узяв із стола свіжий рапорт і подав мені. Ось що я там прочитав:

Прочитавши, я не розуміючи поглянув на адмірала. Той сердито сказав, не спиняючи своїх широких кроків:

— Макс, це дуже погано. Нас відкрито. Це якийсь засіб, що нагадує наш інфрачервоний спостерігач, тільки дальшої дії. Я спеціально розпорядився винести резервний радіоприймач на північний бік дредноута, поза радіорубку. І той приймач майже не відзначив цих клятих коливань. Отже, вони не проходять крізь металічні маси. Приймач опинився в тіні променів. Цілком можливо, що вони також віддзеркалюються від наших кораблів і повертаються назад. А може, ще щось?.. Адже ми не знаємо…

А що я мовчав, адмірал Гакензен додав:

— Гадаю, що буде серйозна справа. З самого початку мені не подобалася ота підкреслена байдужість більшовиків. Вони виліплені не з того тіста, щоб заздалегідь не підготуватися проти можливих десантних операцій. Що ж, я радий, що ви опинилися на моєму дредноуті, Макс, буде кому, розповісти про все це…

Він узяв телефонну трубку і віддав наказ: «Як тільки розвидниться, вислати наперед розвідувальні літаки з авіаматок». У цьому районі вже можна чекати нападу на ескадру.

Відзначаю: це вперше, скільки я знаю адмірала Гакензена, він позитивно висловився про роль преси, представником якої маю честь бути я…

Цікаво: невже дійсно справа повертається погано?..

Радіорапорти від спостерігачів з розвідувальних літаків говорять за те, що на нашому шляху нічого немає. На обрії все чисто. Це незрозуміло… Ніби більшовики сховали все, що мають у цих водах.

Між іншим, який чудовий світанок у чистому морі! Хвилі поволі набувають яскраво-зеленого кольору; оздоблені білим легким шумовинням, вони б’ються об стальні боки дредноута і розсипаються на найдрібніші блискучі бризки. Надзвичайна картина! І не менш розкішний вигляд має наша ескадра. Обабіч «Фрідріха» аж до обрію видно наші судна. Яка міць! Таке видовище не можна забути ніколи.

Дивно, але я почуваю себе ніби на приємній морській прогулянці. Я не можу уявити будь-яку небезпеку тут, у центрі великої ескадри, що вперто посувається вперед. Тільки щось непевне лишилося від розмови з адміралом про незрозумілу відсутність будь-якого опору більшовиків. Це трохи псує настрій. Правда, я не дуже розуміюся на цих передбаченнях і здогадах. Проте, піду до адмірала, може дізнаюся що нового.

Жах! Неймовірно! Наші передові міноноски разом з двома траулерами загинули. Їх висаджено в повітря серед чистого моря. Це справляє вражіння вибуху від мін чи торпед. Проте — траулери доносять, що якірних мін не знайдено, літаки не знаходять будь-яких ознак присутності ворога. І все-таки — кілька наших суден висаджено в повітря.

Міни чи торпеди — ми не знаємо. Можливо, як сказав мені капітан Флосов, це були бродячі сліпі міни, що їх десь бурею відірвало з якорів і несло хвилями в морі. Це невідомо. Та й сам капітан Флосов додав:

— Але як могло трапитися, щоб одразу кілька кораблів наскочили на такі міни? Не розумію…

Ескадру спинено. Адмірал Гакензен віддав наказ «стоп». Не можна рухатися далі. Наперед знову висунуто траулери. Що вони знайдуть?..

Новий рапорт: висаджено в повітря чотири передові крейсери й ще два траулери. Стоячи на палубі, — я сам почув далеке гриміння вибухів. Оце воно й було. Тепер уже ясно: ми маємо справу не з мінами, а з торпедами. Адже ескадра стоїть на місці, не посуваючись ані на метр. Але звідки торпеди? Хто їх випускає? Обрій чистий, на морі немає нічого, крім нашої ескадри…

Ми знову посуваємося вперед. Повільно, але посуваємось. Я нічого не розумію. І здається, що не я сам. Протягом півгодини знищено жахливими вибухами, яким не можна знайти пояснення, вісім міноносок, шість крейсерів і чотири траулери. Неймовірно, але факт.

Я бачив дислокацію в каюті адмірала. Все це були судна, що йшли спереду або з боків ескадри.

На адмірала страшно дивитися. Обличчя його зблідло, він зціпив щелепи і не випускає з рота своєї люльки. Він зв’язаний з радіорубкою і стежить за ходом передових кораблів. Я пішов знов на палубу: тут якось легше дихати.

До мене підійшов капітан Флосов. Він спитав:

— Чули вибухи?

— Ні, був у каюті, — відповів я.

— Мені здається, що лінія вибухів наближається до нас, — сказав він і пішов далі.

З півхвилини я стояв роздумуючи. Відбувалося щось нез’яснимо жахливе: спокійне знищення нашої ескадри невідомо чим. Як у фантастичному оповіданні — ворог надяг шапку-невидимку…

Піднявши голову, я мимоволі подивився вперед, на схід — і скам’янів. Велетенський стовп диму, що розходився в небі чорною хмарою, поволі закривав обрій. Через кілька секунд я почув страшенний грім: то донеслися звуки вибуху. Але… але там, на відстані двох кілометрів від нас тільки що гордо плив дредноут «Ганза». Значить — його? Я кинувся до капітанського містка. Невже «Ганза»?

«Фрідріх» спиняється. Він повільно завертає. І я бачу, як разом із нами повільно завертають і всі інші кораблі ескадри. Цієї хвилини дредноут різко гойдається на високих хвилях, що несуться до нас із сходу. То дійшли хвилі від вибуху на «Ганзі».

Отже, ескадра повертає. Адмірал віддав наказ: «назад». І, не запитуючи його ні про що, я розумію цей наказ.

Не можна боротися з незримим ворогом, що висаджує в повітря наші судна. Не можна йти далі на цілковиту загибіль. Треба тікати назад, хоч це й надзвичайно образливо для старого адмірала.

Не можна нічого зрозуміти. Вибухи йдуть один за одним. Я не знаю, скільки кораблів ми вже втратили. Я не спускаюся до каюти, я сиджу ввесь час нагорі, на палубі. Я знаю лише одне: ми швидко відступаємо на захід, тікаючи від таємничих вибухів. Я не заходжу до адмірала: на нього страшно дивитися.

Зрештою, все зрозуміло: тут, у каламутних водах Фінської затоки, він залишає разом із висадженими в повітря кораблями своєї ескадри і всю свою славу залізного непереможного адмірала Гакензена, відомого цілому світові відважністю й досвідченістю.

Ми тікаємо. Але хіба це допомагає?.. Адже незримий ворог оточує нас. Він атакує нас з трьох боків. Він посувається разом із нами на півночі, півдні і сході, наздоганяючи й висаджуючи наші кораблі. Вже знищено всі міноноски, що були в авангарді і по флангах. Знищено багато крейсерів, — знову-таки з флангів. Ніби коло звужується, це коло таємничих жахливих вибухів. Хто знає, чи не дійде через півгодини черга ідо нашого «Фрідріха», що ввесь час перебуває в центрі останків ескадри?

… Так. Від гордої ескадри лишилася тільки центральна частина. Вибухи повторюються щокілька хвилин. Чорні стовпи диму, вогню й уламків повільно кружляють у повітрі і падають униз, у зажерливі хвилі цієї пекельної затоки, — чорні стовпи постають з усіх боків. «Фрідріх» пливе в оточенні восьми дредноутів. Це — все. Все, що веде під своїм прапором назад адмірал Гакензен, не зробивши жодного постріла з велетенських гармат своєї ескадри, навіть не побачивши ворога, який знищив майже всю ескадру.

Відчай і мертва байдужість панують на «Фрідріху». Очевидно, така сама картина і по інших дредноутах. Працюють машини, радист приймає і пересилає депеші, що кількість їх адресатів усе зменшується, всі матроси і офіцери по своїх місцях, бригади артилеристів стоять у панцерованих вежах, напоготові біля гармат. Але вони не знають, куди націлювати гармати, куди стріляти, як не знає цього і їхнє командування. А вибухи тривають…

Це — неймовірне, спокійне, як дезинсекція, вигублення, винищення стальних велетнів-дредноутів, які ми досі гордо вважали за впевнених і надійних носіїв смерті. Дредноутів, що гордо йшли в наступ, укриті грубим товстим панцером, озброєні велетенськими гарматами!..

… Ось воно! Я бачив разом з капітаном Флосовим ворога. Так, я бачив його на власні очі. Я схопив капітана за руку і показав йому вниз, у пінясті хвилі недалеко нашого «Фрідріха». Ось воно!

Повз наш дредноут пропливла під водою дивна торпеда, стальна риба. Вона пливла, лишаючи позаду невеличку хвильку, вдягнену зверху шумовинням. Вона пливла, ніби вибираючи шлях, що проходив звоїстою лінією. Одну секунду здавалося, що вона повертає на нас. Я відчував, як тремтить рука капітана Флосова.

Але торпеду немов щось потягло, — і вона понеслася далі, до дредноута «Тевтон», що був ближче до неї. Ще кілька секунд — і мене штовхнуло в груди повітряною хвилею: «Тевтон» розлетівся в друзки…

Різкий крен, «Фрідріх» повертає вбік, намагаючись відійти від велетенської вирви, що виникла на тому місці, де тільки-но був «Тевтон». Палуба тремтіла від зусиль машин, що працювали на всю потужність. Так, торпеда обминула нас, цього разу ми врятовані. А далі?.. Капітан Флосов відкинув мою руку і мовчки пішов кудись. Я поглянув йому вслід: відчай і байдужа покірність долі — ось про що говорила його похнюплена постать…

«Фрідріх» залишився вдвох з «Брунгільдою». Тільки два дредноути — тільки два з цілої ескадри. Кожної хвилини ми чекаємо на загибіль, на смерть, що ховається в цих зелених бурунах. Десь поблизу (ми не знаємо, де саме) під водою шукають нас безжалісні торпеди. Ними хтось керує. Хто саме?

Я не можу більше! Я хочу кінця! Будь-що-будь, я не можу витримувати цієї невідомості. Мені хочеться щось ламати, мені хочеться битися головою об стінку, я не можу більше, не можу!..

… Я помилився. По цьому пекельному морю пливуть не два дредноути. Ні, не два. Лише один «Фрідріх». «Брунгільди» вже немає. Тільки величезний вир, у якому скажено крутяться уламки того, що було колись одним з найкращих дредноутів у цілому світі, — тільки цей вир показує місце, де я востаннє бачив «Брунгільду». Широкі хвилі ростуть і наближаються до «Фрідріха», що на всю швидкість мчить на Захід, на Захід, на Захід…

Я не знаю, чи доведеться комусь прочитати ці рядки. Для кого я їх пишу? Адже не можна сподіватися, що ми врятуємося… Проте, я записую все це. Вже немає божевільного відчаю, мені соромно того, що я писав кілька хвилин тому. Проте, хай буде. Адже так було.

Підвівши очі, я бачу адмірала Гакензена, що вийшов на капітанський місток. Він стоїть нерухомо, спираючись руками на поручні і стискуючи в зубах давно згаслу люльку. Він невідривно дивиться на захід, далекий Захід. І всі навкруги стоять так само нерухомо. Тільки дзвенить щось усередині дредноута від конвульсійних зусиль дизеля, тільки шалено, похмуро й одноманітно б’ються об стальні борти дредноута невпинні сиві хвилі.

Остання дія найжахливішої в історії людства трагедії наближається до кінця. Черга за нами. Я не знаю, чи пощастить мені закінчити цю сторінку. Немилосердна, незрима смерть наближається до нас, вона невтомно розшу…»

На цьому обірвано записи Макса Вальтера. Очевидно, в цю мить дредноут «Фрідріх» злетів у повітря, як і всі судна ескадри адмірала Гакензена.

Далі газета «Пост» містила ще один невеличкий розділ, який трохи розкривав таємничу завісу над цією загадковою трагедією і з’ясовував деякі причини, про які раніше не можна було навіть здогадуватися.

Цей розділ називався:

Це — все, про що мали змогу довідатися читачі газети «Пост» і з ними разом людство цілого світу — з приводу трагічних подій у Фінській затоці на світанку 23 квітня.