Дванадцять оповідань

РАКЕТОПЛАН С-218

Щоранку вона розкидувала по небу свій сяючий широкий хвіст. Як велетенська мітла, він проходив по небу, мов змітаючи за собою палахливі зірки; хвіст доторкався до них — і вони відразу затухали, тьмяніли, зникали в його широкому сяйві.

Люди забули, що таке присмерк. Ледве червона куля сонця встигала сховатися за далеким обрієм, як з другого краю неба вже зростало загадкове зеленувате сяйво. Спочатку в зеніті показувалося блискуче зелене ядро: воно більшало, здавалося, щоночі. І люди звикли говорити, згадуючи про щось:

— Це було ще тоді, коли Комета була не більша за Місяць.

Або:

— Це трапилось тоді, коли диск Комети був не більший за два Місяці.

Спочатку в зеніті показувалося велетенське ядро. Потім, як дивна холодна заграва, від нього в усі боки розходилося сяйво; по тому протягом години воно простягалося через усе небо і зникало за обрієм. Здавалось, що цей фантастичний хвіст обгорнув усю землю, закрутився навколо неї так, як колись люди звикли бачити Молочний шлях.

Тільки тепер на небі не було Молочного шляху; його, як і всі зірки та сузір’я, стерла, немов дрібний порох, Комета. Лише іноді на заході чи сході спостерігачам щастило помітити окремі найяскравіші зірки. Але навіть найбільші з них, що їх раніше, ще кілька років тому, люди звикли бачити блискучими іскрами на чорному небесному оксамиті, тепер здавалися непевними, ледве помітними світлими туманними крапками.

Астрономи примушені були припинити майже всі небесні спостереження. Проте, ніхто з них і не цікавився тепер старими роботами. Увагу всіх притягла до себе Комета, її шлях і зв’язана з нею доля старої Землі.

І ніхто тепер не називав уже Комету так, як називали її кілька років тому, — кометою Гріверса. Це не було доказом зневажливого ставлення до імени цього славетного астронома. Зовсім ні. Сам Гріверс жив у невеличкому будинку біля своєї обсерваторії, оточений численними помічниками; він систематично й уперто провадив дальші спостереження. Людство називало тепер загрозливе небесне світило просто Кометою. Комета — і все. Ніхто не вимагав пояснень, кожен розумів відразу: якщо мова йде про Комету, значить тільки про гігантську комету, відкриту 15 червня 1970 року американським астрономом Гріверсом у сузір’ї Скорпіона.

Тоді, в перші дні після відкриття Гріверса, навряд чи хтось з широкої публіки звернув серйозну увагу на повідомлення про це. Хіба мало відкрито нових зірок, нових небесних тіл за останні роки?.. Ще одна комета, ще одне небесне тіло, ще один невідомий космічний мандрівник — що ж тут дивного?

Але слідом за першим повідомленням Гріверс оголосив друге. В ньому відомий астроном серйозно й упевнено розповідав про свої дальші спостереження. Він говорив простими словами, очевидно, адресуючи своє повідомлення не вузькому колу спеціалістів-астрономів, а найширшим колам читачів газет та журналів. Ось найголовніше з того, що оголосив Гріверс у своєму другому повідомленні:

«Нова комета наближається з далеких космічних просторів до нашої Сонячної системи з нечуваною досі швидкістю. Тепер Комета помітна лише в найпотужніші світові телескопи. Але найближчими днями людність зможе побачити її на власні очі без будь-яких астрономічних приладів. Комета рине у Всесвіті з надзвичайною швидкістю, більшою за всі відомі досі космічні швидкості, — близько шістдесят тисяч кілометрів на секунду. Комета посувається по незамкненій кривій, гіперболі, лінія якої проходить у Всесвіті між орбітами планет Сонячної системи. Не виключена можливість, що комета зіткнеться з якимсь тілом нашої Сонячної системи. Дальші спостереження, вимірювання і розрахунки провадяться».

Це повідомлення Гріверса примусило людей подивитися в небо. І багато аматорів-астрономів, озброєних невеличкими телескопами або навіть біноклями, спромоглося знайти в небі серед заплутаної багатотисячної юрби блискучих зірок нову маленьку вогняну краплинку, — комету Гріверса. Газети цілої земної кулі зацікавилися новою кометою, вони охоче друкували небесні карти, де чорним хрестиком було відзначено місце Комети серед зірок.

Деякі науково-популярні журнали нагадали читачам з цього приводу долю відомої комети Галлея. Один з таких журналів звернувся навіть до наукових працівників з запитанням: «Що думають вони з приводу наближення до Сонячної системи комети Гріверса? Чи не загрожує це нашій Землі якимись несподіванками?»

Думки наукових працівників розбіглися. Комета пересувалася в космічному просторі надто швидко, вивчали її ще мало часу, шлях її не був обчислений. Але журнал зробив з цієї анкети своєрідну сенсацію, використавши одну з відповідей. Мало відомий астроном Джонс відповів так:

«Правда, шлях Комети ще не обчислений. Але вже відомо, що гіпербола Комети проходить між орбітами планет. Цілком можливо, що Комета зіткнеться саме з Землею. Наслідки такого зіткнення будуть безумовно катастрофічні».

Журнал у зв’язку з цим розповів читачам історію комети Галлея, останнє з’явлення якої так налякало землю у 1911 році. Астрономи, що вчасно обчислили орбіту комети Галлея, передрікали тоді, що саме 1911 року ця комета на своєму шляху зіткнеться з Землею. Астрономи не помилились: орбіти Землі і комети Галлея дійсно перетиналися у космосі. Але, на щастя, ще перед тим комета Галлея в далеких космічних просторах обернулася на хмарку пороху і дрібних часточок.

Зіткнувшись з цією хмаркою, Земля дістала лише красивий дощ метеоритів, що аж ніяк не пошкодив людству, а лише приніс йому чарівне видовище вогняної зливи.

Так минуло два тижні. Астроном Гріверс мовчав, заглибившись у свої спостереження. Газети, що зняли були галас з приводу його другого повідомлення, незабаром забули про нього, бо їх увагу притяг землетрус у Середній Азії. Тим часом Комета збільшилась, на небі немов виросла нова блискуча зеленувата зірка з ледве помітним вогняним хвостом, що на деякій віддалі від ядра Комети танув серед зірок, мов розчиняючись у чорному небі. Кілька днів, правдивіше, кілька ночей Комету помічали лише аматори-астрономи.

Ще через тиждень астроном Гріверс оголосив своє знамените трете повідомлення. Воно справило вражіння бомби, що раптом розірвалась серед людного майдану. Астроном Гріверс писав:

Ніякими словами не можна описати неймовірну паніку, яка охопила людність після цього повідомлення. Здається, на цілій Землі не було такої людини, яка б щоночі не дивилася в небо, розшукуючи там нову комету. І кожен, хто бачив її, дивувався:

— Хіба зможе оця тендітна небесна гостя, оця невеличка зеленувата блискуча плямка з малесеньким хвостом, — хіба може вона нести Землі таку катастрофу, як пророкована астрономом Гріверсом?..

А Комета невпинно збільшувалась у своїх розмірах. Протягом першого року вона зростала ще непомітно. Її збільшення для ока характеризувалося лише тим, що Комета ставала яскравішою, більш помітною серед зірок. Але далі вона починала зростати чимраз загрозливіше.

Року 1980 Комета вже була найяскравішою зіркою на небосхилі. І, починаючи з цього року, її збільшення набрало фантастичних темпів. Її хвіст обгорнув ціле небо, вона зростала майже щоночі. А може, це лише здавалося переляканим глядачам, які звикли щоночі дивитися на її зелене сяйво?.. В усякому разі астрономи стверджували, що Комета збільшується невпинно. Та в цьому не було й сумніву: адже Комета ввесь час безнастанно наближалась до земної орбіти.

Вона наближалась, як грізний ворог, що мав принести на Землю негайну й неминучу смерть. Адже насамперед Земля, зірвана з своєї орбіти притяганням Комети, втратить свою атмосферу, людство задихнеться. І в невідомі холодні простори, крутячись навколо Комети, освітлювана її зеленим бездушним світлом, — полетить мертва крижана куля, яка ще недавно була вкритою рослинністю, буяючою життям Землею!..

Зрозуміло, як радісно зустріла людність геніальний проект інженера Андреєва, що запропонував свій сміливий де божевілля план врятування Землі.

Глухий і важкий удар невидимого гонга враз урвав гомін багатотисячної юрби, що зібралася під кришталевим склепінням Палацу Конгресів. Неосяжна зала вміщала кілька десятків тисяч людей, що розташувалися на широких пневматичних м’яких лавах, які концентричними колами оточували центральну трибуну. Хвилину перед тим на трибуні не було нікого.

Звучання гонга помалу затихало, настала напружена тиша; ущухли шелести, шепотіння, голови людей повернулися всі до одної точки. Це була центральна трибуна. Матове світло, що заливало своїм м’яким промінням всі куточки зали, померкло. На центральній трибуні, спершу неясно, потім дедалі відчутніше — почала вимальовуватися велетенська постать людини в темному плащі, складки якого вільно спадали з плеч.

Обличчя чоловіка на трибуні було серйозне й зосереджене; він дивився вперед і, здавалося, наче чекав на щось. І кожен із присутніх у Палаці знав, що ця велетенська постать є лише збільшений опуклий образ доповідача, видимий через своєрідне перехрещення в повітрі променів кількох проекційних ліхтарів. Цей дивовижний оптичний ефект винайдено було тільки рік тому — 1984 року.

Постать рухалася, глядачі бачили перед собою ніби живого чоловіка-велетня, що вільним рухом підняв угору руку і почав говорити. Голос, підсилений потужними репродукторами, легко доходив аж до останніх лав.

Так почалися історичні збори в Палаці Конгресів, в одній із двох столиць всесвітнього Союзу Соціалістичних Радянських Республік — Москві. Все, що відбувалося на цих зборах, бачили й чули люди по всіх куточках земної кулі. По майданах підносилися величезні екрани ілюстрованих радіогазет; у кожній квартирі стояли маленькі екрани хатніх телевізорів, де так само чітко вимальовувалася постать людини на трибуні. Натовпи людей перед великими вуличними екранами, окремі купки глядачів перед маленькими екранами хатніх телевізорів не тільки слухали промову, вони бачили доповідача й залу, так само виразно, як ті, що були в самій залі. Цього дня й години — о п’ятій годині вечора 16 червня 1985 року (за московським часом) — на всій Землі ніхто не спав, ніхто не працював. Ціла земна куля слухала й дивилась, забувши про звичайні справи і звичайний відпочинок…

— Безперечно, ви, товариші, знаєте в основному причину наших сьогоднішніх зборів, — так почав свою промову голова Всесвітнього Комітету рятування Землі. — І все ж таки, для того, щоб всебічно висвітлити перед вами величезну подію, якої ми чекаємо через кілька днів, 21 червня цього року, — я мушу повторити кілька широко відомих тверджень. Ви знаєте, що спостереження й обчислення всіх цих років ствердили, на жаль, всі висновки професора Гріверса. Знов-таки на превеликий жаль, я не можу додати нічого нового до його висновків. Комета максимально наблизиться до Землі 21 червня 1985 року, і, якщо нам не пощастить здійснити наш план, — кількість планет Сонячної системи зменшиться на одну…

Загальне зітхання пронеслося по велетенській залі, пронеслося по цілій земній кулі, яка зосереджено слухала промову.

— Я хочу нагадати вам схему руху Комети за останні п’ятнадцять років з часу її з’явлення на земному небосхилі з часу її відкриття астрономом Гріверсом.

Доповідач знов підняв руку — і темний кришталевий купол Палацу Конгресів враз наче ожив. На його матовій блакиті спокійним світлом засяяли ясні зірки, одна з яких дедалі більшала. Саме на неї вказала вогняна стрілка, яка, підкорюючись руці доповідача, побігла темним штучним небом. Ця зірка ввесь час зростала; ось з її лівого боку майже несподівано з’явилося невеличке туманне здовження, що перетворилося потім на вигнутий хвіст.

— Така була Комета в перші роки після своєї появи, — задумливо сказав промовець.

Зірки повільно пересувалися кришталевим небозводом, Комета невпинно зростала. Ось вона вкрила своїм холодним сяйвом сусідні зірки, неначе витискуючи їх. Її хвіст розкинувся, як цілий Молочний шлях. Легкий шум та потріскування притягли увагу глядачів до центру зали. Там, на масивній підставці, стояло дивне приладдя, мов металічна двоголова потвора. З численних отворів у верхній голові лилося рожеве світло, що промінням відбивалося вгору, до склепіння Палацу, до штучного небозводу.

— Те, що ви бачите перед собою, — всього тільки робота великого планетарія, поставленого в нашій залі, — спокійно пояснював доповідач. — Цей дотепний прилад (між іншим, дуже складний) дає нам змогу протягом кількох хвилин побачити рух Комети за останні роки. Планетарій — це не новина. Прилади такого типу з’явились уже давно, щось із п’ятдесят п’ять років тому. Ще 1929 року в Москві було встановлено невеличкий планетарій, що показував у мініатюрі на невеликому зводі рух планет, зірок, Місяця тощо. Тоді планетарій являв собою тільки комбінацію чарівних ліхтарів. Через кілька років в апарат включили кіноустановки. І тепер ми можемо демонструвати перед вами потрібне нам видовище просто на куполі нашого Палацу. Але я відійшов від своєї теми. Зараз планетарій покаже вам орбіти Землі, планет і гіперболу Комети.

Вогняні лінії визначились на куполі Палацу. Насамперед витягнутий еліпс земної орбіти, яким летіла невеличка блакитнувата куля — Земля. І збоку ліворуч яскрава, майже пряма лінія гіперболи Комети. Вона проходила близько еліпса земної орбіти на відстані половини радіуса всього еліпса.

По лінії гіперболи швидко посувалась величезна Комета, тягнучи за собою велетенський хвіст і наближаючись разом із Землею до найопуклішої частини еліпса.

— Я не хочу зупинятись на подробицях, — продовжував доповідач, — і тому обмежуся лише кількома найголовнішими вказівками. Багато хто, безперечно, пам’ятає той безмежний жах, який охопив людність по оголошенні повідомлення астронома Гріверса. Згадки про щасливі наслідки зіткнення Землі з відомою кометою Галлея в 1911 році нікого не могли заспокоїти. Адже відомо, що комета Гріверса — велетенське небесне тіло великої густини…

Знову настала пауза. Доповідач зробив широкий жест рукою:

— Взагалі, комети завжди готують нам несподіванки. Уявіть собі величезне тіло, що вільно пересувається в просторах, несеться між зірок і багатьох сонячних систем вздовж незамкненої кривої лінії, гіперболи. Якщо комета не занадто велика, то, проходячи повз нашу, скажімо, Сонячну систему, вона підпадає силі притягання Сонця. Комета змінює свій шлях, вигинає його, гіпербола перетворюється спочатку на параболу, криву, теж ще не замкнену, але вже таку, що більш нагадує витягнутий еліпс. А по тім, якщо комета зовсім невеличка, то під впливом притягання Сонця вона облітає навколо нього і змінює свою криву на замкнений еліпс. Так Сонце, цей справжній «ловець комет», уловлює комету. Вона починає обертатися навколо нашого світила по еліпсу, відходячи від Сонця в просторінь — і незмінно повертаючись до нього через певні періоди часу. Так трапилося з кометою Галлея, кометою Енке та іншими кометами, виловленими нашим Сонцем з світового простору та перетвореними на супутників нашої Сонячної системи. Вони регулярно повертаються до Сонця, і найчастіше щоразу змінюють при тому свій вигляд. Комети — не стійкі небесні тіла. Вони помалу розпадаються, обертаються спочатку на скупчення болідів, потім на хмарки космічного пилу, що несуться по еліптичній орбіті щезлої комети. Саме так трапилось і з кометою Галлея. На жаль, не так стоїть справа з нашою гігантською Кометою.

Доповідач ледве помітно зітхнув — і загальним зітханням відповіла йому зала.

— Наша непрохана гостя неухильно наближалась, вона, щороку зростаючи, перейшла до південного зеніту, до сузір’я Жертовника, потім пройшла біля сузір’я Павича і продовжувала безупинно прямувати до Землі. Порятунку для Землі, здавалось, не можна було сподіватися ані звідки. І ось 1980 року людство було схвильоване сміливим планом інженера Андреєва, що висунув фантастичний на перший погляд проект рятування Землі. Рятування за допомогою найсильніших вибухів, що обернуть Землю на велетенську ракету і відштовхнуть її від Комети. Правдивіше, не відштовхнуть, а тільки нейтралізують притягання Комети. Всі ви знаєте, що таке атомічні бомби. Але для ясності я трохи зупинюсь і на цьому.

Доповідач випив води з склянки, що стояла перед ним, і продовжував:

— Ви знаєте, що всяке фізичне тіло складається з молекул. Молекули і собі складаються з атомів, часточок найпростіших елементів. Був час, коли наука вважала атом за неділиму часточку, за «цеглину світобудови». Але вже на початку XX століття вчені пішли далі. Вони встановили, що кожен атом являє собою якусь подобу сонячної системи, він складається з вихрових згустків, ніби часточок позитивної та негативної електрики. Ці часточки, електрони, обертаються по своїх орбітах всередині атома. Вони являють собою чисту енергію, але енергію, яка перебуває в потенціальному, недійовому стані. Звичайно, я не можу в цій доповіді додержуватися чисто наукових визначень, я говорю лише в загальних рисах, грубо схематизуючи найскладніші процеси, які відбуваються всередині атомів. Прошу мати це на увазі.

Так от, людство вирішило скористатися з енергії, що є в атомах. Ця енергія дуже велика, її розміри просто неосяжні. Вибуху мізерної часточки речовини, розпаду атомів цієї речовини і дальшого звільнення енергії, яка міститься в атомах, — вистачило б, щоб висадити в повітря цілу гору. По довгих дослідах учені 1960 року добилися успіху. Люди навчилися користуватися середатомною енергією. І тепер за допомогою електричних струмів високої напруги ми можемо керувати цією енергією. Наші середатомні або атомічні бомби являють собою особливим способом оброблену суміш хемічних елементів, які розпадаються під впливом електричного струму. Звільнена при цьому енергія діє, як вибухова речовина надзвичайної сили. Жодна вибухова речовина, як от динаміт, толуол, нітрогліцерин та інші, що ними, користувалося людство до винаходу атомічних бомб, не може порівнятися з середатомною звільненою енергією… Але повернімось до проекта інженера Андреєва.

Напружене мовчання панувало в залі.

— Інженер Андреєв запропонував скористатися з бурхливої сили середатомних бомб, заклавши їх у глибокі свердловини, розміщені трьома концентричними колами, обведеними навкруги південного полюса, — 80-ої і 70-ої паралелі і полярного кола, що збігається, як відомо, з лінією паралелі 65,5. Ось схема проекта інженера Андреєва.

Знову над доповідачем перетялися світлові промені — і в повітрі рельєфно визначилась опукла поверхня південної півкулі Землі з нанесеними на ній вогняними колами свердловин, які ховали в собі середатомні бомби.

— Свердловини з середатомними бомбами ідуть углиб Землі по похилих лініях, збігаючись трьома ніби вкладеними один в один конусами, вершини яких лежать на уявлюваній земній осі. Побоювання, які виникали серед учених щодо риску натрапити на розтоплені шари Землі, на так звану магму, — не справдилися. Ще 1969 року відомий учений Андреас Фремлі довів відсутність всередині Землі розтопленого ядра. Він встановив наявність у Землі твердого ядра з пород, що мають велику густину й вагу. Наші глибокі свердловини підтвердили цю теорію. Але я знову трохи відхилився від основної думки.

Нащо потрібні ці три конуси свердловин, начинених найпотужнішими атомічними бомбами? Шлях Комети лежить ніби перпендикулярно до лінії земної осі. Сила притягання Комети спрямована по лінії земної осі або під невеликим кутом до неї. Якби ми могли протиставити притяганню Комети якусь силу зворотного напрямку, направлену вздовж земної осі, — то така сила нейтралізувала б притягання Комети й утримала Землю на її місці в орбіті. Але звідки взяти цю силу?..

Інженер Андреєв геніально запропонував перетворити Землю в момент найвищого притягання Комети на грандіозну ракету. Ракета ні від чого не відштовхується. Вона сама штовхає себе зворотною дією вибухів, які відбуваються в ній. Не обов’язково, щоб ракета була довгаста. Вона може бути й кругла, як Земля. І от, конуси свердловин в Антарктиці являють собою, на думку інженера Андреєва, розрядну частину ракети-Землі. Найменший, перший, конус буде викинутий із Землі, як перший ракетний вибух. За ним ітимуть другий і третій. Ракета-Земля за допомогою цих трьох вибухів нейтралізує притягання Комети в момент найбільшої близькості Комети до Землі. А далі, як і перед тим моментом, притягання Комети буде надто мале, щоб зірвати Землю з її орбіти. Таким чином вся земна куля являтиме собою велетенську ракету вагою 6000 трильйонів тонн. А розрядкою ракети буде вся південна полярна область до 66-ої паралелі. Сміливо пожертвувавши південною полярною областю, ми врятуємо земну кулю з її населенням. Комета понесе з собою в небесні невідомі простори тільки частину Землі, яку ми їй добровільно віддаємо.

Знов на кілька секунд запанувало мовчання. Це мовчання охопило людей не тільки під кришталевим куполом Палацу Конгресів у Москві; воно панувало всюди, де люди уважно й напружено слухали доповідача.

— Історичний день боротьби з притяганням Комети наближається. Утворений п’ять років тому Комітет рятування Землі, який керував роботами по здійсненню проекта Андреєва, передбачив усі небезпечні наслідки. Немає сумніву, що середатомні вибухи в південній пікулі спричинять сильний землетрус, який пройде трьома наростаючими ударами по Землі з півдня на північ. Одночасно треба ждати велетенської морської хвилі, що тричі прокотиться по океанах і спричиниться до небувалої поводі на побережних смугах материків. Все це загрожує найсерйознішим лихом. Але в людства немає іншого виходу. Вибирати нема з чого. Що ж зробив Комітет рятування Землі?

Всю людність південної півкулі, де стихійні лиха досягнуть найбільших розмірів, переселено за екватор, у відносно безпечні місцевості. Цього досягнуто ціною важкого тимчасового перенаселення північної півкулі. Але цього мало. В день 21 червня населення Землі, скупчене в північній півкулі, кидає міста і тікає в поля й ліси, під чисте небо, щоб уникнути небезпек, зв’язаних з наступним землетрусом. Ракетоплани Комітету перевіряють нині всі куточки південної півкулі, вивозячи звідти за екватор невеличкі групи людей, які ще залишилися там. До 21 червня все буде закінчено, на південній півкулі не залишиться жодної людини.

Комітет сподівається, що ціною неймовірних зусиль ціною втрати широкої території Антарктики, — ми врятуємо нашу планету і допоможемо їй утриматись на своїй орбіті в Сонячній системі. 22 червня, побачивши знов на небі Комету, ми вже не будемо дивитися на неї з жахом, а полегшено зітхнемо. Ось основне, що я мусів вам сказати.

Остання відозва Комітету рятування Землі каже: треба додержувати повного спокою. Треба 21 червня забути про міста, про будинки, треба піти під чисте небо і чекати на наслідки титанічної боротьби Землі з Кометою.

Цю відозву я ще раз нагадую вам і закликаю всіх до повного, цілковитого спокою…

Я, пілот Олексій Троянов, спробую послідовно й докладно передати все те, що лишилося в моїх уривчастих записах, початих 20 червня 1985 року, за день до космічної катастрофи.

Цього дня ранком я одержав такий наказ:

Тільки напередодні я повернувся до Москви з Австралії, звідки привіз вісім електроконтролерів, які перевіряли головну магістраль проводів. Ці проводи підводять енергію до ланцюгів середатомних бомб південної сфери (південною сферою ми називаємо три славнозвісні концентричні кола в Південній полярній області, яку викинуть 21 червня назустріч Кометі).

Мій ракетоплан С-218 по заслузі вважають за одну з найшвидкохідніших машин світу. Він легко покриває за годину 1000–1200 кілометрів.

У кабіні один з моїх пасажирів почав суперечку. Він запевняв, що 60 років тому ніхто з найсміливіших фантазерів не міг би навіть уявити собі таку велетенську хуткість, яку розвиває мій ракетоплан.

Пасажир, звичайно, помилявся. Зовсім недавно, місяців зо два тому, я, вивчаючи історію повітролітання, натрапив на таку цікаву вказівку в цій галузі. Ще 1929 року, шістдесят шість років тому, один із винахідників невдосконалених, слабих і смішних літаків, які рухалися за допомогою пропелера, француз Блеріо, провістив, що майбутнє належатиме саме ракетному самольотові, який, на його думку, досягатиме до 1000 кілометрів швидкості на годину. Наприкінці цього ж таки 1929 року німець Оппель уперше зробив короткий переліт на слабенькому ракетному самольоті — всього на 15 кілометрів.

Проте, це не так важливо. Я згадав про суперечку мимоволі, бо завжди добре пам’ятаю все, що стосується до мого С-218, чудової машини, яка дає мені змогу переноситься з величезною швидкістю в усі куточки земної кулі.

Далі в кабіні ракетоплана зайшла розмова про 21-ше червня. У одного з пасажирів знайшлась докладна карта Антарктики — і ми уважно розглянули зону, яку ми пожертвуємо Кометі. Інженер Андреєв, автор проекта, — геніальна людина!

Земля викидає назустріч Кометі майже некорисну для неї область з мертвого полярного материка, суцільної криги, і частину океану. Населеної землі вибух навіть не зачіпає, як не вважати на можливі наслідки землетрусу.

Я переночував дома — і це вже непогано. За останній місяць ночівля дома, в своїй квартирі стала для мене рідкістю — так багато доводиться мені літати з доручення Комітету.

Особливо важкі нічні польоти в південній півкулі. Я зовсім не боязка людина, про це говорить хоча б моя професія пілота ракетоплана. Але навіть мені стає іноді лячно, коли електричне освітлення моєї кабіни здається слабеньким і жовтувато мерклим під могутнім світлом Комети, що захопила своїм сяйвом третину небосхилу.

Один раз уночі, повертаючись з південної полярної області, з Землі Ендербі, я замислився: що, якби все це відбувалося років з 60–70 тому, коли людство не знало ще дивовижного впливу середатомних бомб, коли вся земна куля була поділена на шматки між капіталістичними державами, коли ще панували релігійні забобони? Звичайно, порятунку для Землі тоді не могло бути.

Отже, я переночував дома, а о шостій годині ранку одержав розпорядження Комітету. Сніданок відібрав у мене щось із півгодини — я почув деяку втому і хотів підживитися перед подорожжю.

Мій ракетоплан був у повному порядку. С-218 рухався за допомогою переробленої середатомної енергії. Робити безпосередній розклад атомів у ракетних трубах було б надто небезпечно, бо найменша неточність апарата спричинила б загальний вибух. Середатомна енергія не дозволяє жартувати з собою.

Тому розклад атомів робиться в центральній лабораторії в Москві. Лабораторія розриває атоми струмами високої напруги і перетворює під високим тиском енергію, яка в них міститься, у густу руду рідину. Ця рідина є сконцентрована енергія, взята з атомів, але ще не в остаточному своєму вигляді.

Атомічна рідина є середній стан середатомної енергії — вона не зв’язана так, як була зв’язана в атомах, але й не звільнена остаточно до стану чистої енергії, як, наприклад, електричний струм.

Атомічна рідина зберігається в ракетоплані в особливих металічних резервуарах, з яких вона точно відміреними порціями надходить до ракетних труб. Тут відбувається замикання струму, від якого атомічна рідина вибухає і остаточно звільняє середатомну енергію. Вибухи йдуть безперервно і ракетоплан, підштовхуваний ними, лине вперед з дедалі більшою швидкістю.

Так працює ракетоплан на висоті. А для підйому він має гелікоптерний механізм, який пускається в рух звичайними акумуляторами великої ємності. Пропелери — гвинти гелікоптера — встановлені на вертикальній осі. Своїм обертанням вони відштовхуються від повітря і тягнуть ракетоплан угору, де вже включається ракетний апарат. А коли ракетоплан набирає потрібної швидкості і вже не потребує підтримки гелікоптерних гвинтів, пілот окремим важелем втягує вісь з гелікоптерним механізмом всередину ракетоплана, ховає гвинт, щоб зменшити шкідливий опір повітря.

Гелікоптер дає змогу моєму С-218 підійматися з землі і спускатися на неї по вертикальній лінії без будь-яких розгонів та розбігів. Ракетоплан за допомогою гелікоптера може знизитися на всяку вулицю, оточену будинками, може нерухомо висіти в повітрі і навіть пересуватися вперед без включення ракетного апарата: для цього треба тільки нахилити вперед градусів на тридцять вісь гелікоптерних гвинтів. Тоді частина тяги скеровується в бік нахилу — і ракетоплан з невеликою швидкістю йде вперед без дії ракет.

Я підрахував по карті. Від Москви до Фалкленда по прямій лінії було 20 тисяч кілометрів, чверть обводу земної кулі. Від Фалкленда до озера Мічіган за вказаним мені маршрутом, — ще 12 тисяч. А рідини в моїх енергетичних циліндрах було на 50 з лишком тисяч кілометрів. Все гаразд! За п’ятнадцять годин я мушу бути на Фалкленді.

На аеродром мене ніхто не проводив. Я увійшов до кабіни і засунув двері ракетоплана на герметичні запори, старанно перевіривши, чи немає де-небудь щілин, крізь які могло б виходити повітря. Це зовсім не зайве: С-218 розвиває найбільшу швидкість у найвищих шарах атмосфери, на висоті близько 30 кілометрів, де повітря вже сильно розріджене і буквально висмоктує кисень із кабіни.

Гелікоптерний механізм працював бездоганно. Я взяв висоту з місця і пустив у рух ракетний апарат тільки на висоті 25 кілометрів. Переходячи на горизонтальний політ, я за звичкою подивився вгору: високо над собою я помітив довгастий силует ракетного поштового літака, що вийшов півгодини тому з Ленінграда і тепер передавав пошту для Москви маленькому гелікоперові, який піднявся йому назустріч.

У цю хвилину задзвонив мій приймач. Я натиснув кнопку репродуктора. Спокійний голос диктора промовив:

— Це пілот Троянов?

— Так, я слухаю.

— З доручення Комітету передаю вам прізвища метеорологів, що перебувають на східному Фалкленді. Голова експедиції — професор Жан Пелюзьє, його помічник Густав Дюшен, лаборант Еміль Стенуа і художниця Жанна Пелюзьє, дочка професора Пелюзьє. Ви одержали вказівки щодо бухти Оф-Гарборс?

— Так. І про порт Стенлей.

— В експедиції зіпсовано радіопередавальник. Тому вам треба стежити не тільки за радіосигналами, а й за оптичними знаками. У всякому разі робіть розшуки, не підіймаючись вище як на кілометр. Регулярно викликайте експедицію радіом — приймач у них працює. Повідомляйте нас. Майте на увазі: якщо ваш ракетоплан зіпсується, ви зможете одержати засоби пересування тільки в Буенос-Айресі. Далі на південь нічого немає, все вивезено на північ.

— Слухаю.

— Я скінчив. Комітет бажає вам успіху!

Репродуктор замовк. Комітет дуже дбайливий, він уважав за потрібне сповістити мене про Буенос-Айрес на випадок зіпсування мого ракетоплана. Але хіба С-218 може зіпсуватись? Я певен своєї машини, як самого себе.

Далеко внизу, в туманній імлі, піді мною пропливала поверхня землі. Я знов згадав, як описували свої повітряні подорожі люди перших часів авіації, що літали на цих божевільно небезпечних забавках — аеропланах з пропелерами. Вони майже ніколи не піднімалися вище п’яти кілометрів і наївно уявляли, що подолали повітря. Проте, я ставлюсь до цих людей з пошаною, як до героїчних смільців: пускатися літати над океаном на недосконалих тендітних літаках того часу — на мій погляд, було безумством.

Ракетоплан нісся вперед. Ясна година московського ранку змінилася на хмарну; хмари затягли піді мною всю поверхню землі. Але все це не заважало мені. Мій компас та автоматичний показник місця перебування ракетоплана — були надійніші за опуклу карту, яку я бачив під собою до того. Я знав, що вже лечу над Середземним морем, де часті рейси поштових літаків. На моїй швидкості в тисячу кілометрів на годину сутичка була б згубна. Тому я зсунув ракетний руль висоти і піднявся ще вище до п’ятдесяти кілометрів над рівнем моря, куди літаки звичайно не здіймаються. Тут було безпечніше, — і я дав повну швидкість. Показник швидкості дійшов до цифри «1200 кілометрів» — і спинився.

Діставши відносну волю (по прямій лінії ракетоплан ішов дуже надійно і не потребував керування, бо на моєму С-218 було встановлено автоматичний випрямлювач курсу), я згадав, що вже добу не чув нічого про життя Землі. Тому я пересунув ручку керування приймачем на хвилю постійної радіогазети і включив репродуктор. Я почув закінчення фрази:

«… дала позитивні наслідки. Устаткування в повному порядку. Перший вибух станеться об одинадцятій годині тридцять хвилин ночі 21 червня. Другий через п’ятнадцять хвилин і третій — рівно о дванадцятій годині ночі… О дванадцятій годині ночі! Увага! Час повідомляємо за московським поясом. Передаємо дальшу радіограму. Населення південної півкулі майже все перевезено на північ, за екватор. Лишилось лише кілька спеціальних експедицій, за якими послано швидкохідні ракетоплани. Увага! Відомий пілот Олексій Троянов на своєму швидкохідному С-218 вилетів сьогодні на Фалклендські острови по групу метеорологів. Увага! Включіть екрани, передаємо фото Олексія Троянова та його ракетоплана С-218. Увага!»

Ще б пак! Ні, вже екрана включати я не буду. Дивитися на власне обличчя зовсім не так цікаво. А мій С-218 мені надто добре відомий і без радіофотографії.

Я виключив приймач і перевірив напрямок. Внизу купчилися все такі ж самі хмари, в рідких прогалинах між ними видні були сині смуги. Автоматичний покажчик стрілкою відзначив перебування ракетоплана західніше від Африки в просторах Атлантичного океану. Ще далеко, навіть для моєї швидкості в 1200 кілометрів на годину. Що передають далі радіом? Репродуктор знову закінчив фразу:

«…Як гадає астроном Бермігтон, Комета, проходячи дотичною лінією до орбіти Землі, надзвичайно вплине на Місяць. Можна гадати, що наш супутник не зможе витримати притягання Комети і зірветься з своєї орбіти під кутом до Комети. В такому разі Місяць піде між Сонцем та Кометою параболою до орбіти Юпітера. Земля може позбутися свого споконвічного супутника. Це виясниться перед першим вибухом, о десятій годині п’ятдесят п’ять хвилин. Астроном Бермігтон підтверджує, що Місяць зірветься з орбіти і покине Землю. Увага! Астроном Скаутлей заперечує це припущення і доводить, що Місяць тільки змінить свою орбіту на витягнений еліпс, і Земля матиме і надалі свого вірного супутника».

Цікаво, хто з учених правий? Проте, питання про Місяць зовсім не таке істотне. Коли треба побоюватися загибелі цілої Землі, — про Місяць думати не доводиться.

Та й роботи за проектом інженера Андреєва можуть не дати бажаних наслідків. Так запевняють деякі вчені. Я не вчений, я — звичайний пілот. Але, може, саме тому я вірю в проект інженера Андреєва. 21 червня Андреєв обертає земну кулю на велетенську ракету. Ця думка близька мені. Я знаю, що таке ракета. Тільки ракетному двигунові належить майбутнє. Стародавній мудрець Архімед, що винайшов важіль, сказав:

— Дайте мені точку опори, — і я підійму земну кулю!

Ракета дає людині точку опори скрізь і всюди. Вона сама — точка опори. Для аероплана потрібне повітря, для моторного човна — вода, від яких вони відштовхуються. Ракета відштовхується сама від себе. Вибухи, що відбуваються в її розрядній частині, штовхають ракету вперед і вперед. Не важно, чи спрямовані ці вибухи в порожняву, в повітря, в воду, чи ще кудись. Зворотна реактивна сила вибуху, — ось що рухає ракету.

Проте, де я?

Показник місця перебування ракетоплана наблизив стрілку майже до самих островів Фалкленда. Спереду видно було пінясті буруни, побережні скелі і рівну без єдиного пагорка поверхню землі.

Але — де ж шукати професора Пелюзье та його супутників?

Бухта Оф-Гарборс, над якою я пролітав, була теж пустинна й мертва. Величезні будівлі порту справляли сумне вражіння — наче людність цього оживленого центру несподівано вимерла. До того ж стало темніти. Правда, сутінки, що сходили на землю, швидко замінило зеленувате примарне світло Комети, хвіст якої широкою сяючою смугою простягся через увесь небосхил.

Так, у бухті Оф-Гарборс не було нікого, бо попереджена про мій приліт експедиція дала б знати про себе яким-небудь сигналом. Хоча б багаттям.

Я збільшив швидкість і понісся до порту Стенлей. Пустинна рівнина по-давньому пропливала під ракетопланом.

А як їх не буде і там? Якщо вони примушені були пересунутися ще кудись?

Але ледве тільки на обрії хвилястою лінією вималювалася затока, — я помітив великий чорний стовп диму.

Сигнал!

Через кілька хвилин я плавко спустився на тверду землю біля великого багаття. До дверей ракетоплана підбігла струнка дівчина в гумовому пальті. Вона щось кричала, але звуки її голосу не долітали до мене, відокремленого від зовнішнього світу герметичними дверима апарата. Нарешті я відчинив двері.

— Ви — пілот Троянов? — почув я дзвінкий молодий голос.

І, не дожидаючи підтвердження, Жанна Пелюзьє продовжувала:

— Ну, звичайно, це ви. Хто ж ще міг би забратися сюди в такий жахний час? Правда, ми дуже турбувалися. Адже в нас зіпсувався передавальник, ми не могли подавати вам сигналів радіом. Але ми зробили все, що змогли. Бачите? — показала вона рукою на вогнище.

— Де ж усі інші? — спитав я.

— То ви ще не знаєте? Батько хворий на малярію, але це не страшно, він легко переносить цю хворобу. Гірше з Дюшеном: у нього дуже гостра форма, і зараз він лежить майже непритомний. А лаборант Стенуа коло них. Мені доручено стежити за вогнищем, щоб не пропустити вас. Ходім, ходім до будинку.

На порозі нас зустрів молодий хлопець з енергійним, різко окресленим обличчям. Це був Стенуа. Він міцно стиснув мою руку і сказав:

— Я дуже боюся, що Дюшен не зможе летіти. Професор каже, що йому могло б допомогти тільки переливання крові. Я просто не знаю, що робити далі.

Старий професор Пелюзьє, видно, насилу підвівся з свого крісла і тихим голосом привітався зі мною:

— Коли ми вирушимо, професоре? — звернувся я до нього.

— Вам уже говорили про нашого хворого? Його не можна ніяк ворушити, поки не закінчиться пароксизм. Він надто слабий.

— Значить…

— Не раніше, як завтра вранці. А може, — голос професора затремтів, і він насилу закінчив фразу: — Може нам доведеться лишити тут його тіло…

Мене зовсім не лякала думка, що нам треба тут затриматись до ранку. До початку вибухів у полярній області лишалося більш як доба. За цей час я міг би двічі пролетіти звідси до озера Мічіган. Але — хто знає, які несподіванки можуть трапитися за цей час?

— Все ж краще було б вилетіти якнайскоріше, — нагадав я професорові. — У мене щодо цього дуже рішучі інструкції. Зараз я переговорю з Комітетом рятування Землі.

Жанна Пелюзьє пішла за мною. Ідучи, вона розповіла мені, що експедиція перебувала на Фалкленді щось із два місяці і закінчила свою працю тільки два дні тому. Професор Пелюзьє безбоязно чекав на наступні події. Він турбується тільки тим, щоб довезти в безпечне місто зібрані матеріали.

Моя розмова з Комітетом була дуже коротка. Ось записи її.

«Прибув на Фалкленд. Знайшов експедицію. Можу летіти на Північ не раніше ранку 21 червня, бо один з учасників експедиції, Густав Дюшен, тяжкохворий».

«Вилітайте при першій змозі. Маршрут лишається той же. До екватора можете сподіватися на допомогу тільки в Буенос-Айресі».

Перепросивши професора, я ліг спати: пілотові ракетоплана треба бути дужим і завжди добре почувати себе. Вилетіти ми вирішили вдосвіта.

Але не судилося мені спати спокійно. Біля дванадцятої години ночі мене збудив легкий доторк до плеча. Жанна Пелюзьє стояла біля мене, обличчя її було бліде:

— Дюшен помер, — тихо сказала вона. — У нього слабе серце, воно не витримало напруження під час кризи.

… Багряне сонце тільки-но показало край свого диску з-за моря, коли я натиснув на важелі керування. Ракетоплан хутко взяв висоту — і понісся на північний захід. Професор напівлежав у кріслі; мабуть, на нього погано впливала швидкість підйому. Лаборант Стенуа впорядковував свої записи. Жанна уважно стежила за моїми рухами.

І зненацька я відчув, як у моїй руці здригнувся важіль руля висоти, потім стрілка показника швидкості ринулася ліворуч і замість нормальної тисячі кілометрів показала лише двісті. Ракетоплан пішов униз. Я похолонув:

— Що трапилось?

Під нами клекотіли морські хвилі, спускатися було неможливо. А ракетний апарат безперечно давав перебої. Я пустив у хід гелікоптерні гвинти. Ракетоплан повис у повітрі, помалу посуваючись уперед.

Ще кілька виблисків — і ракетний апарат замовк. Стало надзвичайно тихо. Тишу порушувало тільки слабеньке дзижчання гелікоптера. Я відчував запитливі погляди моїх пасажирів. Не обертаючись до них, я сказав:

— Щось поламалося в ракетному апараті. Зараз я виясню. Не хвилюйтесь, все буде гаразд.

Так я сказав — але зовсім не так думав. У С-218 ще не бувало ніякого полому. Не бувало ніколи. Сталося щось дуже серйозне. Всі силкування були марні — ракетний апарат не працював, хоч прилади й важелі працювали справно. Якби я не знав, вилітаючи з Фалкленда, що на С-218 лишався запас атомічної енергії не менше як на 30.000 кілометрів, — я сказав би, що в ракетоплані вичерпалися всі джерела енергії. Але…

Я згадав зразу про долю мого товариша, пілота Грюнштейна, — і відчув, як у мене похолонули кінчики пальців. У Грюнштейна трапилась випадкова сутичка з великим птахом, південноамериканським кондором. Важке тіло птаха, на яке Грюнштейн налетів на швидкості близько 1000 кілометрів на годину, розбило товсте скло кабіни і своєю вагою поламало важелі керування. Ракетоплан Грюнштейна каменем впав униз, в океан. Так загинув мій товариш…

Я кинувся до хвостової частини ракетоплана, до батареї циліндрів, де зберігалася сконцентрована енергія перероблених атомів. Стрілка на циферблаті показника місткості, що ще півгодини тому показувала десять тисяч енергонів, тепер притиснулася до лівої частини диска, зсунувшись нижче за 0.

— Нема енергії, — прошепотів я, не вірячи своїм очам.

— Що ж трапилося, товаришу Троянов? — почув я схвильований голос Жанни.

— Трапилось щось незрозуміле. Ми лишились без енергії. В циліндрах немає нічого. Показник місткості показує нуль.

— Але чому?

— Поки що я не знаю. Це зовсім не ясно. Вся енергія кудись щезла. Резервуари порожні. Але, на щастя, в мене майже не працювали акумулятори, що рухають гелікоптерний механізм. Ми підемо далі на гелікоптерних гвинтах. До Буенос-Айреса вже недалеко, ми доберемося до нього. А там можна відновити запаси енергії. Я певен, що все обійдеться добре. Гелікоптери дотягнуть нас до Буенос-Айреса. Вперед, вперед! Вибухи почнуться тільки вночі, а тепер лише восьма година ранку.

— Так, вперед! — бадьоро підхопила Жанна.

Повернувшись до кабіни, я надав вертикальній осі гелікоптера найбільшого нахилу уперед.

Ракетоплан, залишаючись на тій самій висоті, повільно пішов на північ, куди тяг його гелікоптерний пропелер. Але ця швидкість була дуже незначна; крім того, ракетоплан гойдало і збивало вбік супротивним вітром.

— Вітер не пустить нас уперед, товаришу Троянов, — спокійно зауважив професор Пелюзьє. — Цей вітер надто міцний.

Я уперто похитав головою. Я знав, що вітер не захоплює дуже високих шарів атмосфери. Якщо буря дуже сильна над поверхнею суші або моря, — можна уникнути її, піднявшись угору, де сила вітру не така значна.

— Пошукаємо спокійних шарів повітря, професоре, — відповів я. — Ще коли я вчився літати на аероплані з пропелером, мене вчини лавірувати в повітрі на різній висоті, відшукуючи попутний вітер. Хто знає, може ми знайдемо його і тут, у цих широтах.

Покірний моїй руці ракетоплан (чи не вірніше було б назвати його тепер гелікоптеропланом?) піднімався у вищі шари атмосфери. Правда, я досягав цього лише остаточним зменшенням і без того незначної швидкості, з якою ми йшли на північ. Але — я розраховував надолужити швидкість угорі. Як я помилявся!

Вітер справді перемінився, коли ракетоплан був на висоті трьох кілометрів. Але він не був погожий, він різко задував із сходу на захід. Я силкувався піднятися вище, — але тоді ракетоплан зовсім втрачав рух уперед, його зносило вбік, як аеростат.

Ми повагом пройшли над півостровом Вальдес, ще повільніше пролетіли над двома ріками Аргентини, — Ріо-Негро і Ріо-Колорадо.

«Хоч би що дістатися до Буенос-Айреса. Там можна все виправити, можна нарешті пересісти на інший ракетоплан», — думав я.

Але вітер і лавірування в повітрі переплутали карти в моїх руках. З жахом я помітив, що запаси енергії акумуляторів вичерпуються щохвилини, мені ледве вистачить струму для безпечної м’якої посадки. Це трапилось саме тоді, коли я побачив під собою химерні закрути берегової лінії бухти Бланка. Я пішов на посадку.

Пасажири мовчали. Звичайно, вони розуміли всю трагічність нашого становища. Адже лічильник показував, що ми пройшли від Фалкленда всього 1400 кілометрів — замість 12.000, які нам треба було пролетіти, щоб потрапити у безпечні райони земної кулі.

Єдине, що я міг ще зробити за допомогою гелікоптера, — це м’яко спустити ракетоплан на густу траву пампасів, за півсотні кілометрів від берега океану. Тоді я зупинив гелікоптер. Проте, через хвилину-дві він зупинився б і сам, вичерпавши запаси енергії акумуляторів.

Якийсь час ми мовчали. Перший опам’ятався професор Пелюзьє. Він, мов заспокоюючи, запропонував:

— Що ж, давайте обслідуємо і вияснимо становище. Передусім — що трапилось з вашим ракетним апаратом, товаришу Троянов?

Як автомат, я відчинив двері кабіни і вийшов з неї. За мною слідом вийшли Жанна і Стенуа.

Металічне покриття хвостової частини ракетоплана було пробите зверху вниз, наче в нього влучив невеличкий снаряд. Отвір із загнутими всередину краями показував напрямок удару. Пробоїна йшла всередину до циліндрів, де зберігалася атомічна енергія. Одна стінка головного циліндра була також пробита, друга була ціла, але сплющена.

З допомогою лаборанта Стенуа я відкрив пробитий циліндр, — і знайшов у ньому неправильної форми зливок якогось невідомого мені металу. Цей зливок, очевидно вдарив із страшною силою в ракетоплан, пробив його покриття і головний циліндр.

Але звідки взявся цей зливок? Хто стріляв у нас?

Жанна Пелюзьє тримала в руках чудний зливок, коли ззаду підійшов старий професор. Він глянув на зливок і здивовано спитав:

— Звідки ви взяли цей метеорит? Я знайшов на Фалкленді кілька подібних до цього, але жоден з них не був такий великий. Адже це — перші посланці Комети, що несуться прямо поперед неї і бомбардують Землю.

Так знайдено пояснення того, що трапилося з нами. Метеорит, що прилетів на Землю з космічних просторів, відірвавшись від Комети, пробив циліндр ракетоплана — і позбавив нас можливості повернутися на північ.

Стенуа перший урвав мовчанку:

— Очевидно, летіти далі на ракетоплані ми не можемо. Так, товаришу Троянов?

Я мовчки хитнув головою.

— Тоді треба дати про себе знати на північ радіом. Комітет вишле когось забрати нас. Правда, часу в обріз. Але іншого виходу немає.

— Ви можете зв’язатись з Комітетом радіом, товаришу Троянов? — запитала Жанна.

— Я зараз же це зроблю, — відповів я.

Повернувшись до кабіни ракетоплана, я включив передавальник. Але — замість того, щоб сяяти яскравим світлом, електронні лампи ледве блимали. Я з люттю вдарив себе по лобі: адже передавальник брав струм від тих самих акумуляторів, що перед тим живили гелікоптерний механізм. За час нашого безнадійного літання на гелікоптерних гвинтах акумулятори витратили свою енергію майже цілком. Струму вистачило тепер тільки на живлення маленьких і слабеньких ламп приймача, але він не міг і наполовину розхитати потужний генератор передавальника… Чому я раніше не подумав про це? Чому я не дав радіограми в той момент, коли зіпсувався ракетний апарат?..

Тихий дзвоник приймача притяг мою увагу, і я машинально включив репродуктор. Схвильований голос уперто повторював:

— Пілоте Троянов! Пілоте Троянов! Де ви? Пілоте Троянов, де ви?..

Комітет рятування Землі шукав мене, а я був безсилий відповісти йому і навіть попросити допомоги. А репродуктор продовжував викликати:

— Пілоте Троянов, відповідайте! Де ви?..

— Чому ж ви мовчите, товаришу Троянов? — почув я голос Жанни. — Адже вони чекають на відповідь. Скажіть, де ми, що з нами.

Жанна нечутно увійшла до кабіни і зупинилась позад мене. Я повернувся повагом до неї і відповів, ледве знаходячи слова:

— Передавальник не працює. Немає струму.

Жанна мовчки дивилася на мене, коли я через силу додав:

— У нас немає змоги врятуватися…

Мені соромно признатися в цьому, але факт лишається фактом. Я, пілот Троянов, про сміливість якого багато хто знає, розгубився і втратив здатність володіти собою. Жінка, Жанна Пелюзьє в цей момент показала себе твердішою за мене. Вона поклала руку мені на плече і сказала:

— Не вдаваймося в розпуку. Може, ще пощастить чимсь допомогти справі.

Я ледве-ледве пригадую те, що було потім. Ми сиділи на буйній траві аргентинських пампасів, коло ракетоплана. Лаборант Стенуа нервово палив одну цигарку по одній. Жанна безперестанно зривала тонкі й високі стеблинки трави, м’яла їх і відкидала. Пам’ятаю, старий професор повагом сказав:

— Я гадаю, що землетрус нам не загрожує нічим. Згубніший може бути для нас потоп, що трапиться тут після того, як величезні хвилі ринуть на сушу. Ми на східному березі Аргентини. За всіма ознаками ці три велетенські хвилі прокотяться суходолом на сотні кілометрів…

Машинально я додав:

— І обернуть нас на побиті, понівечені трупи…

— О ні, товариш Троянов може бути цілком спокійний: від нас просто нічого не залишиться, — хмуро й іронічно відгукнувся Стенуа.

Зненацька Жанна прудко підвелася і побігла до ракетоплана, кинувши нам на ходу:

— Я не знаю, що буде далі. Але я хочу принаймні знати, що робиться на півночі!

Їй ніхто не відповів. Тільки Стенуа, поглянувши в свою записну книжку, все так само іронічно, тихо сказав мені:

— Зараз година дня. Через десять годин ми вже не існуватимемо.

Він не докінчив своєї фрази. У кабіні ракетоплана голосно заговорив репродуктор. Його звуки здалися мені глузуванням: яку користь могли дати нам, відрізаним від цілого світу, ці повідомлення радіом?..

Професор Пелюзье підвів руку і спокійно, наче продовжуючи почату фразу, промовив:

— Мої думки, виходить, правильні. Треба думати про врятування від потопу. Ми сидимо всього кілометрів за п’ятдесят від океану. Як захистити себе від хвиль?..

Стенуа і я мовчали. Біля мене стояла бляшанка консервованого молока, яку я машинально взяв у руки. І одразу несподівана згадка прорізала мою свідомість.

— Консервна бляшанка! Саме — консервна! Якби ми опинилися всередині консервної бляшанки — ніякі хвилі не були б нам страшні. Повінь відкинула б нас на сотні кілометрів у глиб країни і залишила нас там, але…

Схопившись на ноги, я вигукнув:

— Товариші! Вихід знайдено. Згадайте, що мій С-218 герметично закривається і має достатній запас кисню та апаратів для очищення повітря від вуглекислоти. Ми замкнемось в ньому — і нехай тоді несуться хоч які хвилі. Ракетоплан не може затонути. Нас кудись винесе.

— Зробивши з нас при цьому одбивні котлети? — capкастично відгукнувся Стенуа.

— Вам треба впорядкувати свої нерви, дорогий Еміль, — суворо відповів професор. — Товариш Троянов подав блискучу ідею. Це єдине, що в нас лишається.

Репродуктор заговорив знов:

«Увага! Відомий пілот Олексій Троянов, що вилетів на острів Фалкленда на розшуки експедиції професора Пелюзье, зник. Останнє радіо від нього одержано з Фалкленда увечері 20 червня. Всі спроби зв’язатися з ракетопланом С-218 досі були марні. Це примушує серйозно побоюватися за долю Троянова та його супутників…»

Ми мовчки глянули одне на одного: за нашою долею стежили, про нас турбувалися… І ніхто не міг допомогти нам тут, на дикому березі Атлантичного океану.

Час минав. Все, що відбулось у ті години, здається мені тепер якимсь маревом. Я пам’ятаю, як механічно відкривав консервні бляшанки і їв, не відчуваючи смаку страви. Професор, що був найспокійнішим з нас, рівним голосом розмовляв з Стенуа та Жанною про зібрані матеріали. Час від часу радіо приносило нам нові повідомлення і попередження.

Комета показалась на небі ще до того, як посутеніло. Вона лиховісно обгорнула небосхил туманним сяйвом свого велетенського хвоста, в центрі якого ясно намічалося кругле ядро, що своїм розміром перебільшувало в кілька разів диск Місяця. Я запам’ятав фразу професора:

— Коли нам пощастить завтра побачити ще раз це дивне видовище, подібного до якого не було в історії людства, — ми зможемо спокійно прожити решту свого життя.

«Якщо нам пощастить»… Навряд чи хто з нас мав підстави серйозно сподіватися порятунку…

Комета, що захопила небосхил, захопила і нас в зону свого притягання. Ніхто з нас тоді і на мить не подумав, що геніальний план рятування Землі за допомогою вибухів може бути помилковим, що Земля може загинути. Ми думали тільки про те, як уберегтися від хвиль і землетрусу. І на хвилину ми не сумнівалися, що Комета промине, що Земля лишиться на своєму місці в Сонячній системі.

Місяць показався на небі того вечора пізно, години коло десятої. Ми вже ввійшли в кабіну ракетоплана. Крізь товсте скло вікон було добре видно, як Місяць підіймався вище й вище, наближаючись до зеніту, де зелене сяйво оточувало величезне ядро Комети. Може, це тільки здавалось, — але ми були певні, що Місяць цього вечора підіймався надзвичайно швидко.

Я нагадав професорові про припущення астронома Бермігтона, на думку якого Місяць зірветься з своєї орбіти під впливом притягання Комети. Професор задумливо відповів:

— Що ж, це цілком можливо. Може, вже тепер швидкість посування Місяця по своїй орбіті значно збільшена. Подивимось, в нас є час для спостережень…

Біля одинадцятої години замовк навіть професор, що досі уперто намагався відвертати нашу увагу від важких думок. Було зовсім ясно, ясніше, ніж під час славнозвісних ленінградських білих ночей. Все небо було залите облудним світлом Комети, Місяць показувався невеличким сріблястим колом на фоні її спокійного сяйва.

Перший вибух мав бути об одинадцятій годині тридцять хвилин. Годинник на моїй руці показував одинадцять двадцять. Я попередив моїх супутників:

— Треба якнайміцніше прив’язатися до крісел. Слід ждати дужих ударів і поштовхів.

Старанно перевірив я, чи правильно охоплюють тіла пасажирів запобіжні ремені, чи міцно тримаються підпори крісел. Все було в повному порядку, все, крім основного — ракетного апарата С-218. І в той момент, коли я уважно закріпляв ремені свого крісла, — Жанна крикнула:

— Місяць!.. Місяць!..

Я швидко підняв голову. Срібний диск явно зменшувався в розмірі. Місяць ніби відходив кудись далеко, відлітав від Землі. За кілька секунд його коло зменшилося удвоє, почало темнішати, його швидко вкрила темна тінь.

— На своєму шляху до Комети Місяць проходить крізь земну тінь, — спокійно відзначив професор Пелюзьє.

Еміль Стенуа, позбавлений змоги курити (в кабіні ракетоплана це суворо заборонялося) і тому ще більш знервований, конвульсійно стиснув поручні крісла. Жанна дивилася вгору широко розкритими очима, дивилася у вікно, крізь яке вже не було видно місячного диска. Наш супутник зник у космічному просторі; на тому місці, де він був, — сліпучо сяяла лише Комета.

Не встиг я опустити голову, як ракетоплан здригнувся від різкого поштовху. Здавалось, ніби хтось дужою рукою штовхнув колеса ракетоплана вбік. Потім ракетоплан заколихався, — і знов зупинився. Все це тривало дві-три секунди.

Кілька хвилин панувала цілковита тиша. Я пам’ятаю тільки перекривлене гримасою жаху обличчя Стенуа, що сидів навпроти мене.

І враз до нас долинув неясний гугіт, що, поволі наростаючи, перетворився нарешті на скреготливий гуркіт. Це наближалась вода, яку викинув з океану удар землетрусу. Вода неслася на суходіл.

Я озирнувся: на обрії виросла величезна водяні стіна, що посувалася до нас, збільшувалася перед моїми очима і заповнювала собою весь простір. Здається, я крикнув:

— Вода!..

Але мого голосу ніхто не чув, бо цієї секунди ракетоплан задрижав під потоком води, що ринув на його стальне тіло. Одну мить я перестав відрізняти низ від верху, все закрутилося в дикому танку.

Світло Комети, що рівно лилося до того крізь верхні ілюмінатори, миготіло тепер, як оскаженілий промінь прожектора, прорізаючи кабіну то зверху, то знизу, — і нарешті погасло зовсім. Замість нього крізь скло ілюмінаторів пробивалося ледве помітне зеленкувате блимання.

«Ракетоплан несеться десь в глибині хвиль уздовж суходолу», — подумав я.

Стрілки, що світилися на циферблаті мого годинника, показували одинадцяту годину і сорок хвилин. Наближався час другого вибуху, сильнішого ніж перший.

У напівтемній кабіні я помітив, що Стенуа махає рукою, і щось кричить. Я нахилився вперед, силкуючись почути його голос, але в цей момент щось важке сильно вдарило мене по толові, перед очима пропливли вогняні стріли, різкий біль вибухнув у потилиці. Останнє, що я бачив, — було бліде обличчя Жанни, яка обернулася до мене.

Більше я не пам’ятаю нічого…

…Я приходив до пам’яті наче після тяжкої хвороби. Свідомість поверталася помалу, мені здавалось, що мене кидає з боку на бік, що я, обернувшись на маятник, гойдаюсь величезними розмахами, підвішений на еластичній пружині. Розмахи ставали все менші й менші, поки перетворилися на легкі приємні похитування. Я почував, що лежу на чомусь м’якому.

Насилу я відкрив очі — і зараз же заплющив їх, засліплений яскравим денним світлом. Ласкавий голос проказав біля мене:

— Заспокойтеся, все минуло. Ви в цілковитій безпеці.

Це був голос Жанни. Я блаженно усміхнувся і помалу розплющив очі. Так, Жанна сиділа поруч мене, я лежав на м’яких пневматичних подушках у невеликій довгастій кімнаті. Коло вікна за столом сидів професор Пелюзьє і щось писав. Еміль Стенуа стояв ззаду і проглядав книжку.

Професор обернувся, його обличчя освітила м’яка усмішка. Він сказав:

— Як бачите, всі ми живі і навіть скоро досягнемо мети нашої подорожі.

— Але… — спробував спитати я.

Жанна закрила мені рот ніжною пахучою рукою:

— Мовчіть, вам не можна говорити. Я зараз розкажу вам усе. Ви знепритомніли перед другим ударом. Важіль, що зламався, вдарив вас по голові. Ракетоплан витримав усі іспити, і хвиля винесла його в глиб суходолу, за триста кілометрів від місця нашої стоянки. Там нас відшукав розвідувальний ракетоплан, висланий Комітетом з Москви до Австралії через Південну Америку та Антарктику. Він підібрав нас, і тепер ми летимо над Антарктикою. Ви були ввесь час непритомні. Все скінчилося, товаришу Троянов, Земля врятована.

Так ось чим пояснювалося легке похитування, яке я відчув, опритомнівши. Це були коливання ракетоплана, в якому ми летіли. Він з усією можливою швидкістю линув уперед.

«Значить, ми летимо над Антарктикою, — подумав я. — Але ж її немає, — вона викинута в космічний простір?..»

Ніби відповідаючи на мою думку, професор Пелюзьє підійшов до вікна і сказав:

— Ми летимо над полярною областю, вірніше над тим, що раніше було Антарктикою. Тепер тут суцільний океан. Вода Тихого та Атлантичного океанів ринула сюди з півночі, ринула у величезну прірву, що утворилася тут, і заповнила її.

Я зробив легкий рух. Жанна зрозуміла мене:

— Ви хочете подивитись? Зараз я допоможу вам.

Вона обережно підняла мої плечі й голову до вікна над кріслом. Крізь товсте скло було видно безмежний океан, по якому йшли величезні хвилі з сивими гребінцями. Так ось яка тепер Антарктика! Я багато разів пролітав раніше над її віковічними льодами. Тепер їх не було… Тепла океанська вода, що ринула з півночі, не встигла ще замерзнути. Вона вкривала своїм бурхливим зеленим покровом велетенську прірву, яка утворилася на місці Антарктики. З часом, мабуть, тут застигнуть нові льоди. А тепер — вода, вода, безконечні хвилі потурбованої стихії!..

Я втомлено відкинувся знов на подушки.

— Може, ви хочете послухати, що діється в світі? — спитала мене Жанна.

Я слухняно кивнув головою, Жанна натиснула на кнопку радіоприймача. Знайомий голос диктора продовжував почату фразу:

«… залишилося на своєму місці. План інженера Андреєва був цілком правильний. Вибухами викинуто в космічні простори Антарктику. Землетрус, який виник після вибухів, спричинився до великого зруйнування тільки в південній півкулі, — до тропіка Козерога. Комета відходить до сузір’я Столової Гори. Землю врятовано. Увага! Розрахунки астронома Бермігтона справдилися. Земля втратила свого супутника — Місяць. Місяць зірвався під впливом притягання Комети з своєї орбіти і посунувся за нею. Спостережні станції південної півкулі, які стежили за небесними явищами, в ніч проти 22 червня встановили, що Місяць, відірвавшись від своєї орбіти, з швидкістю, яка дедалі збільшувалась, полетів до ядра Комети. Через п’ятдесят хвилин після того Місяць зник з поля зору телескопів, віддаляючись в напрямку до ядра Комети. Але астрономи вирахували час його перельоту до ядра Комети. І в певний визначений зарані строк, що в нього входила і швидкість розходження світла, спостерігачі побачили на ядрі Комети, яка віддалялася в космічний простір, величезний вогняний відблиск. Виблиск, що стався в наслідок падіння Місяця на Комету, залишив яскраву вогняну пляму на диску ядра Комети. Увага! Від розвідувального ракетоплана А-306, надісланого з Москви через Південну Америку та Антарктику до Австралії, тільки-но одержано повідомлення про долю пілота Троянова та експедиції професора Пелюзьє, що вилетіла 21 червня на ракетоплані С-218 з острова Фалкленда на північ. Увага! Ракетоплан зазнав аварії і примушений був знизитися біля бухти Бланка. Пілота і пасажирів океанські хвилі винесли вглиб суходолу, де їх помітив і забрав ракетоплан А-306…»

Я нетерплячим рухом руки попросив виключити репродуктор. Все скінчилося. Життя тече далі. Несподівано я відчув, що дуже втомився і хочу спати. Солодка млість розливалася по всьому тілу.

Я всміхнувся і заплющив очі.