Дванадцять оповідань

ПОРАЗКА ДЖОНАТАНА ГОВЕРСА

Замітка була надрукована найдрібнішим шрифтом (у друкарнях його звуть нонпарель) і вміщена десь на вісімнадцятій сторінці щотижневого журналу «Наукові Новини» між звісткою, що знайдено ще один кістяк іхтіозавра в Ієлостоунському парку, і статтею про попередні наслідки спроб із скерованою радіопередачею. В замітці було:

Рука, що перегортала сторінки «Наукових Новин», зупинилась. Тім Кроунті, репортер робітничої газети «Кронікль», зсунув свої незмінні рогові окуляри на лоб.

— Джонні! — гукнув він, звертаючись до секретаря редакції, що сидів за іншим столом. — Говерс готує роботарів.

— Ну?

— Хіба ти забув, що в Нью-Гаррісі вже вісім днів триває страйк. Підприємці не здаються. А що як Говерс поставить до машин роботарів?

— У тебе божевільна фантазія, Тім! Звідки ти взяв це?

Кроунті мовчки подав номер «Наукових Новин» із заміткою про роботарів. Джонні уважно перечитав її і, насупившись, глянув на Тіма.

— Їдь, Тім, — нарешті сказав він, — спробуй довідатись. В наші дні може бути все.

Такий був початок цієї історії, що їй судилося прогриміти на цілу країну. Історії, яку потім назвали поразкою Джонатана Говерса.

В чекальні повновладного господаря заводів нью-гарріського вузла, містера Говерса, було тихо й просторо. Кроунті чекав. Він знав, що Говерс багато на розмовлятиме. Але і відступити було неможливо. Тим більше, що за дверима вже пролунали кроки Говерсового секретаря, який доповів про візит Кроунті і тепер повертався назад. Тім підвівся з крісла.

— Містер Говерс запрошує вас.

Джонатан Говерс знав собі ціну. Його повновиде обличчя було суворе й нерухоме. Маленькі сірі оченята пильно розглядали співрозмовника.

— Я хотів би… — почав був Тім, та Говерс спинив його:

— Я знаю мету вашого візиту, містер Кроунті. На жаль, я не скажу вам нічого.

— Але замітка…

— Замітка правильна. Ми гадаємо поширити виробництво роботарів. Більше цього я сказати не можу.

— Це будуть автомати, які замінять робітників біля машин? — різко запитав Тім.

Говерс сухо засміявся.

— Розумію, розумію вашу цікавість. І все-таки ви нічого від мене не довідаєтесь. А втім, можу вам сказати, що на заводах Нью-Гарріса через тиждень буде цілковитий порядок. Страйк буде закінчений.

Тім Кроунті необережно усміхнувся. Говерс помітив це і гнівно вдарив кулаком об стіл:

— Гаразд! Чорт з вами! Дивіться! — і він натиснув якусь кнопку на столі.

Проти Кроунті тихо розчинились двері, що були сховані до того дубовою обшивкою кабінета. В чорному квадраті їх стояла висока темна постать. Голос Говерса пролунав сухо й іронічно:

— Дивіться, містер Кроунті, — і спробуйте всміхнутися ще раз.

Темна постать заворушилась і повільними важкими кроками рушила до столу. Це були громохкі металічні кроки; наче величезний середньовічний лицар у стальному панцері ступав по блискучому паркету, прямуючи до Кроунті. Це була не людина; дика, божевільна постать на товстих квадратних ногах з важким високим тулубом, що виблискував полірованими частинами — це був автоматичний роботар, механічний робітник.

Тім Кроунті інстинктивно ухопився за поруччя крісла.

— Не турбуйтесь, — проскрипів голос Говерса.

Роботар раптом повернув біля самих ніг Кроунті. Він простяг руку Говерсові, який поклав у неї свій портфель. Потім роботар повернувся і такими ж повільними кроками, від яких дзвеніла ваза на столі, зник за дверима, що зсунулись за ним.

На лобі Кроунті виступив холодний піт.

— Чому ж ви не всміхаєтесь? — знову глузливо проскрипів Говерс. — Скажіть, як вам сподобався автомат?

— Він справляє вражіння живої людини, — глухо промовив Тім.

Говерс засміявся, — різко й уривчасто:

— Будьте певні, точність роботи гарантована. Хоч проблема й складна, та моя лабораторія, як бачите, її розв’язала. Страйків більш не буде, містер Кроунті.

— Ви поставите роботарів замість робітників? Але це ж не дасть вам прибутків. Ваші роботарі будуть значно дорожчі від живої праці.

— Я знаю це. Так, роботар коштуватиме мені дорожче, ніж безробітний. Проте, — Джонатан Говерс переможно підніс руку, — якщо навіть це буде невигідно, — що ж? Я деморалізую страйк, він не витримає. Компанія зазнає втрат, замінивши живу працю роботарями. Хай. Але найближчого часу, коли страйкарі здадуться, ми надолужимо своє. А втім, наша розмова затягнулась. Всього найкращого, містер Кроунті!

Минали дні, схожі один на один, — похмурі, дощові й суворі. Страйк в Нью-Гаррісі тривав. Щовечора робітники збирались на летючі мітинги, страйковий комітет виставляв патрулі, бо можна було сподіватися приїзду штрейкбрехерів. Тім Кроунті зацікавлено прислухався до розмов робітників. Акуратно о дванадцятій годині щоночі він приходив на телеграф і подавав докладну депешу про становище в Нью-Гаррісі. І ось уже шостий день ці депеші закінчувались звичайно так:

Ранком 30 жовтня Тім, як звичайно, вийшов з готеля і попрямував до фабрики. Назустріч йому бігли люди: схвильовані й розпалені люди забігали в будинки, щось кричали і бігли далі.

— Роботарі!.. Роботарі!.. — почув у цих вигуках Тім.

Він стурбовано провів рукою по лобі.

— Невже?.. Ні, не може бути!

Грюкочучи і стукочучи, Тіма випередив великий ваговоз, накритий брезентом. Він проїхав далі, до самих воріт фабрики, і зупинився біля них. Озброєні скорострільними гвинтівками і хемічними бомбами полісмени щільним ланцюгом відтіснили від воріт натовп робітників.

Тім прискорив кроки. Він не хотів вірити, але вже ясно було видно, як люди, що приїхали на ваговозі, швидко відкинули брезент. Вони поклали з машини на землю рівненьку дошку і почали спускати по ній одну за одною величезні металічні постаті, що нагадували людей. Потім, ніби допомагаючи встати, люди піднімали їх. Постаті, хитаючись, вставали, повільними важкими кроками рушали до воріт, проходили крізь них і зникали десь на фабричному дворі.

Роботарі йшли один по одному. Вони не чули прокльонів і лайок робітників; на них не впливали заклики і загрози, що ними залякували і переконували досі безробітні штрейкбрехерів, яких привозили з інших міст. Металічні люди йшли, твердо ступаючи стальними ногами по бруку; їхні голови не повертались, руки бездушно звисали по боках тулубів.

До Тіма Кроунті підбіг один з членів страйкому:

— Що ж робити? Ми безсилі, Тім. Говерс перемагає!..

Кроунті стиснув зуби. Говерс перемагав. Роботарі йшли на роботу до машин. Тепер підприємці могли диктувати переможеним робітникам свої умови. Що ж робити?

— Це вже шостий ваговоз. Доглядач сказав, що сьогодні приїде ще чотирнадцять. Армія автоматів, — продовжував член страйкому.

Тім ударив його по плечу:

— Зачекай. Я хочу пробратись у двір фабрики. Ти допоможеш мені?

— Це важко. Двір охороняє поліція. Проте, — ходім, є один потайний хід.

Довелось обходити фабрику з північного краю. І скрізь, де вони проходили, біля всіх воріт і проходів стояли полісмени. Нарешті Тім Кроунті з його товаришем добралися до складів. Тут вони заховались під платформу, до якої підходили вантажні вагони; Тімів товариш впевнено пробирався між стовпами, аж доки наблизився до високої стінки з дощок. Тут він спинився і обережним рухом відхилив убік дві дошки.

Товариші опинились у фабричному дворі біля складального корпусу. Тім озирнувся: тут не було нікого, бо полісмени стояли зовні, по той бік стіни. Недалеко від них біля головного входу до корпусу тільки зрідка проходили чергові вартові.

Подякувавши супутника, Тім обережно наблизився до великого вікна фабричного корпусу і притулився до стіни. Крізь мутні шибки вікна було добре видно верстати, що стояли довгими рядами. Біля них темніли похмурі постаті роботарів.

Верстати працювали. Металічні постаті рухали руками, схожими на важелі. Ці руки робили короткі точні рухи, — жодного зайвого руху, жодної необережності. Ідеальні робітники, люди з сталі, що їх рухала якась невідома сила, стояли біля машини. Тім Кроунті дивився не відриваючись.

— Як тихо повинно бути в цеху… — нарешті прошепотів він. — Жодного слова, жодного зітхання… навіть страшно!

Лише зрідка вздовж лави автоматів проходила людина. Це був доглядач, що стежив за роботою. Час від часу він підходив до якого-небудь з роботарів і певним рухом регулював його працю, повертаючи ручки або вимикачі, які видно було з обох боків металічних тулубів роботарів. Тім Кроунті дивився.

Хвилини минали одна по одній. І несподівано Кроунті помітив, як один роботар зробив неправильний рух. Він захитався, ремінь затягнув його руку, — і через мить висока металічна постать упала на підлогу, грюкочучи так, що Тім почув це крізь скло. І чудно було бачити, що ніхто з металічних людей, які працювали поруч, не повернув голови. Всі залишились байдужі, вони працювали далі.

До роботаря, що впав, підбіг доглядач. Він спинив машину, витяг руку роботаря з колеса. Автомат нерухомо лежав на підлозі. Очевидно, в ньому щось попсувалося.

Тім стиха свиснув, зскочив з підвіконня і зник у таємному ході. Він шепотів:

— Значить, і у них трапляються помилки? Але чому, чому саме цей роботар зіпсувався? Чому вся решта працює?..

Розповідаючи потім про ці дні, Тім Кроунті завжди зазначав, що головна роль в дальших подіях належала не йому, а його товаришеві, палкому радіоаматорові Джіму Вінстону.

Саме Джімові спало на думку, що роботарями не може керувати щось інше, як скеровані радіохвилі.

— Слухай, — переконував він Тіма, — адже тут немає ніяких дротів. Ці залізні чорти не можуть рухатись за допомогою акумуляторів або чогось іншого, бо для цього в них замало місця. Енергію вони одержують зовні. Безумовно, це тільки радіохвилі.

Разом з Тімом Вінстон пробирався у фабричний двір, до вікон. І, спостерігаючи цілу годину, обидва товариші були свідками того, як доглядачі змінили кілька роботарів, що робили неправильні рухи і псувались. Решта автоматів працювала бездоганно. І тільки в одному місці кожний щойно поставлений роботар по кількох хвилинах праці ніби розладжувався. Він робив непевні рухи, наслідком чого було завжди те ж саме: падіння на землю і катастрофа.

— Ти розумієш, — прошепотів Тім Вінстонові: — мабуть, справа не в роботарях, а саме в цьому місці цеху. Щось заважає правильній роботі роботаря. Але що саме?

Вінстон замислився. Потім він труснув своїми довгими патлами і сказав майже голосно, забуваючи про потребу бути обережним:

— Я знаю. Зверни увагу, що недалеко від цього місця — електричний годинник. По стіні проходить складне сплетіння електропровідних кабелів. Там сконцентровані проводи всього цеху. Очевидно ця система проводів індуктивно впливає на близькі до неї речі, в тому числі і на роботаря. Розумієш?

Тім заперечливо похитав головою:

— Бачиш, Джім, у мене з електротехнікою, як і з усією фізикою та математикою, — давня, незлагода. Проте, коли ти переконаний, що на роботаря впливає індукція проводів — я згоден. Тільки скажи, що з цього виходить?

— Виходить тільки одне: роботарі, що одержують енергію зовні, за допомогою скерованих радіохвиль, не ізольовані і від інших впливів. Значить…

— Що?

— Про це поговоримо потім.

Саме цей момент Тім Кроунті потім схарактеризував, як рішуче переламний в усій історії поразки Джонатана Говерса.

Треба зазначити, що з цього дня Джім Вінстон годинами просиджував біля свого маленького короткохвильного радіопередавальника. Тім, що приходив до Вінстона, несміливо сідав на відстані двох метрів від Джіма і, уважно прислухаючись до стуку телеграфного ключа передавальника, вивчав розвішані по стінах кімнати кольорові наклейки-квитанції, які стверджували дружні радіотелеграфні переговори Джіма з різними далекими куточками земної кулі.

Джім працював невтомно. Він схвильовано вистукував щось ключем, прислухаючись водночас до далекої мелодії співучого стрекоту ефіру. Інколи Вінстон передавав Тімові другу пару навушників. Тім слухав, але він нічого не розумів.

Здавалося, ніби чорні, щільно притиснуті до ушей кружки телефона були дірками, через які до нього допливав чудний, ледве чутний гомін далеких просторів. І в цьому гомоні вирізнялись подібні до щебетання невідомої пташки сигнали: це працювала якась далека станція.

Щодня Кроунті разом з Вінстоном о дванадцятій годині дня пробирався до вікна складального корпусу і стежив за рухами роботарів.

Фабрика працювала на повний хід. Протягом тижня ваговози підвозили все нові й нові загони металічних людей. Машини не ставали ані на хвилину; фабрика працювала дванадцять годин на добу.

Певно, доглядачі домислились до причин неправильних рухів роботарів на тому місці, де на стіні перепліталися проводи. Товсті шнури кабелів прибрали звідти. Роботар, що стояв на цьому місці, тепер працював так само точно, як і решта.

Акуратно о дванадцятій годині дня Кроунті і Вінстон жадібно стежили за рухами роботарів. І щодня вони радісно помічали, як у той момент, коли хвилинна стрілка просувалась по вузькій рисочці біля цифри «ХІІ» і зливалась з годинною в одну, — роботарі, видні у вікно, припиняли свої рухи, наче якась дивна стороння сила примушувала їх зробити це.

Щодня в рухах роботарів протягом хвилини, яка минала опівдні, можна було помітити щораз більше дивностей. Рівно через п’ять днів всі роботарі на мить піднесли вгору ліві руки, ніби вітаючи когось в цей південь.

— Ліві! Тім, ліві! — захоплено прошепотів Вінстон, хапаючи Тіма за руку.

Що він хотів сказати цим?..

Але увечері цього дня передавальник Джіма працював особливу напружено. Цього вечора до Джіма Вінстона прийшли два члени страйкового комітету. Вони розмовляли кілька годин підряд. Потім Вінстон і Кроунті пішли з ними на засідання комітету, де помітно панувала безнадійність. Двері були замкнені — і тихо, півголосом Вінстон сповістив комітет про щось. Це повідомлення примусило членів страйкового комітету забути про всі турботи, забути про скарги робітників, забути про безнадійність становища, — і вони з новою надією прислухалися до схвильованого голосу Джіма.

А коли з фабрики пролунав хрипкий гудок, що сповіщав про кінець роботи, Кроунті стиснув кулак і, погрозивши ним у бік Восьмого Авеню, де в своєму мармуровому палаці святкував перемогу повновладний господар фабрик і становища Джонатан Говерс, пробурмотів:

— Почекай! Ще невідомо, хто вийде переможцем з цієї боротьби!

День 7 листопада був такий же похмурий і сірий, як і всі попередні. Страйк тривав уже двадцять три дні.

А втім, це був уже не страйк, а, правдивіше, важка розпачлива впертість голодних робітників, в родинах яких панували безвихідні злидні. З появою роботарів зникла будь-яка надія. Говерс відмовився розмовляти з представниками страйкового комітету. Він передав їм через свого секретаря:

— Сподіваюсь, ці вимоги, які ви ставили досі, тепер усуваються самі собою. З свого боку можу сповістити, що робота на фабриках з роботарями відбувається цілком задовільно. Замінити роботарів живими робітниками можна тільки при умові зниження заробітної плати на п’ятдесят центів у день.

Згоджуватися на продиктовані Говерсом умови було неможливо. Але й страйкувати далі здавалося так само неможливим. Чого сподівався страйковий комітет, який додавав надії робітникам і затягував далі цей злощасний страйк?..

Об одинадцятій годині 7 листопада страйковий комітет призначив загальний мітинг біля фабрики, де, як і раніше, вартувала поліція. З-за стін глухо линув гуркіт машин, які працювали невпинно. З усіх боків по одному і групами сходились робітники. Схудлі, з виснаженими обличчями, з погаслими очима, — вони утворювали картину цілковитого розпачу.

Кроунті разом з Вінстоном був уже біля нашвидку спорудженої трибуни. Через, кожні п’ять хвилин Тім поглядав на свій годинник: ні, стрілка таки надто повільно пересувалася по циферблату!

Мітинг розпочався, коли майдан заповнив величезний натовп робітників. Голова страйкового комітету говорив недовго. Зміст його промови був такий:

— Страйк затягнувся. Ніхто не сподівається, що ми переможемо. Але страйковий комітет певний цього. Останнє слово буде за робітниками. Сьогодні страйковий комітет пропонує всім рушити організованим походом на Восьме Авеню. Ми пройдемо повз палац Говерса, ми нагадаємо йому про себе. І, якщо це не допоможе, якщо після цього походу становище не зміниться, страйковий комітет ухвалює здати позиції і погодитись на глумливі умови Говерса.

Робітники слухали мовчки: що було казати? Частина згодилась іти походом заради того, щоб скінчити, нарешті, страйк: нехай за будь-яку ціну, але працювати, але витягти з голоду дружин і дітей! Друга частина робітників ще сподівалася чогось; проте, ніхто не знав, чого саме.

Кроунті смикнув Вінстона за руку:

— Без п’яти дванадцять! Час!

Наче почувши, голова комітету голосно крикнув:

— Отже, організовуємо колони! Сьогодні, в день першої робітничої революції, що перемогла у великій Червоній країні, одній з тих країн, де соціалізм вже збудований, — сьогодні вирішиться і наша доля.

Очі Кроунті блищали; він відривав погляд від годинника лише для того, щоб подивитися на Джіма. Вінстон, здавалося, був спокійніший; а втім, він хвилювався не менш за Тіма.

— Без одної хвилини, Джім!

Годинник над воротами повільно й журно став бити дванадцять, коли перша колона робітників рушила, прямуючи до міських кварталів. І тієї самої хвилини з фабричного двору почувся гуркіт металічних кроків. Тім Кроунті конвульсійно вчепився в рукав Вінстона:

— Ідуть! Джім, вони йдуть!

Кроки наближались. Ворота фабрики широко розчинились — і в них показались високі металічні постаті роботарів. Полісмени, що стояли біля воріт, злякано метнулися вбік. Такої події їхня інструкція не передбачала.

Роботарі виходили з воріт рядами по чотири, — вони йшли без краю, десятки й сотні металічних людей. Вони виходили з воріт, повертали ліворуч і зупинялись, ніби чекаючи тих, що відстали.

Робітники замовкли, приголомшені несподіваним виходом роботарів. Робітники дивилися на автоматів, як на щось вороже, — і мимоволі відступали перед ними. Серед тиші, що настала, голосно й радісно пролунав голос Кроунті, який вискочив на трибуну:

— Товариші, роботарі з нами! Вони покинули фабрику, щоб приєднатися до нашого походу. Нехай Говерс побачить; що його не врятують навіть роботарі. Вони з нами, з робітниками!

І, ніби відповідаючи Тімові Кроунті, роботарі всі водночас широким рухом піднесли вгору ліві руки. Стальні робітники вітали живих.

По майдану прокотилось урочисте ура. Хтось вклав у піднесену руку роботаря червоний прапор. Знов залунали вигуки — і похід робітників рушив у місто.

Це була дивовижна картина. Слідом за колонами робітників, схудлі обличчя яких світилися новою радістю, дружними лавами йшли роботарі, піднісши вгору ліві руки. Подекуди майоріли червоні прапори.

Але вікна і двері великого мармурового палацу Говерса на Восьмій Авеню були щільно закриті: короля Нью-Гарріса вже сповістили про зраду роботарів. А великого бажання й цікавості самому на власні очі бачити таку поразку Джонатан Говерс не мав.

Ось уривки з листа Тіма Кроунті, репортера, до свого товариша, секретаря редакції «Кронікль», Джона Дерфеля.

«Не думай, мій друже, що в Нью-Гаррісі сталося щось чудесне. Зовсім просто, одна техніка перемогла другу. Навіть більше того: техніка, скерована проти капіталістів, перемогла техніку експлуататорів. Я вже писав тобі, як ми з Джімом Вінстоном помітили систематичне псування роботарів, яких ставили під електропроводами. Джім з’ясував причини цього псування індуктивним впливом проводів. «Значить, — сказав він мені, — можна впливати на автоматів і зовні». Джім взявся до роботи.

Як ти знаєш, він — палкий радіоаматор і давно вже працює на короткохвильному передавальнику. У цього божевільного Джіма є приятелі в Новій Зеландії, Африці, Сибіру, Англії, Австралії і в Червоних країнах.

Ти, певно, вже знаєш про те, що роботарями керувала, рухала ними електроенергія, яку передавали їм за допомогою радіохвиль. Тепер уяви собі, що якесь інше джерело таких радіохвиль, більшої потужності, почне посилати хвилі, випромінювання, які прийматимуть механізми роботарів. Що вийде? Спочатку у роботарів плутатимуться рухи, — під змішаним впливом двох потоків проміння. Потім мусять перемогти потужніші промені. Вони підкорять собі менш потужний потік. Роботар стане робити те, що йому накажуть люди, які керують потужнішим передавальником енергії. Роботар відмовиться підкорюватися своїм колишнім господарям.

Приблизно те саме й сталося в Нью-Гаррісі. Роботарі Говерса працювали, загалом кажучи, бездоганно. Вони дуже чутливо сприймали навіть найменші зміни коливань і сигналів керування. Саме це й допомогло нам.

Звісно, становище врятував не я, а Джім Вінстон. Він звернувся по допомогу до своїх приятелів, радіоінженерів, які живуть у одній з Червоних країн. Джім розповів їм, користуючись своїм короткохвильним передавальником, про перемогу Говерса. Він сказав їм, що, на його думку, Говерс помилився, якщо не передбачив можливості допомоги з їхньої сторони. І друзі Джіма, інженери, допомогли нам. Протягом семи днів тривали підготовчі випробування.

Джім умовився з своїми приятелями інженерами, що вони за допомогою своєї потужної короткохвильної станції впливатимуть на автоматів щодня о дванадцятій годині. Ми акуратно стежили і бачили, як ця потужна станція поволі підкоряла собі роботарів. І, коли ми побачили, як усі роботарі о дванадцятій годині дня, ніби на знак згоди, піднесли ліві руки, — ми остаточно переконалися, що Джонатан Говерс помилився і перемога за нами.

Далі все пішло якнайлегше. Ми умовились з страйковим комітетом, який уже готовий був здати свої позиції, відносно походу робітників до палацу Говерса. Але це був тільки жест — нічого більше. Роботарі, що скорилися потужному потокові радіохвиль другого передавальника, покинули працю і пішли разом з нами. Передавальник Джонатана Говерса був безсилий примусити їх продовжувати роботу біля верстатів. Перемога, справжня перемога, була за нами друже Джоні!

Що було далі, ти, певно, вже знаєш. А втім, можу тобі коротенько розповісти. Говерс здався. Він згодився на всі умови страйкового комітету. Я думаю, що дивне видовище єдиного походу робітників і стальних роботарів повз його палац дуже сильно вплинуло на його нерви. Виробництво роботарів припинено. Не роботарі перемогли страйк, а страйк переміг Говерса.

Капіталіст, що зробив роботарів, злякався утвореної ним армії. Він зрозумів, що ця армія не тільки не корисна, а й може в першу-ліпшу хвилину вийти з-під його керування і рушити на нього залізною стіною. Всіх роботарів, які випустив Говерс, покладено до залізобетонних складів. Говерс хотів навіть знищити їх. Але потім, під впливом інженерів, не зробив цього. Роботарі лежать на складах під міцною вартою — до певного часу.

Але не турбуйся, Джоні, ми знаємо, де вони. Якщо Говерс сподівається ще колись використати їх, — то й ми не кидаємо такої сподіванки.

Якщо треба буде, ми зуміємо відчинити склади і вивести звідти стальних людей. Що скаже Джонатан Говерс, що скажуть його друзі, коли в рішучу хвилину армія стальних роботарів рушить разом з нами — на революційні барикади?..

Твій Тім Кроунті».[1]