Чорна Індія

XIX.

Того дня роботи йшли звичайним ладом у Новому Аберфайлі. В підземеллі чути було тут і там вибухи динаміту; тут стукали джаґани, розбиваючі верстви вугілля, там скрипіли машини, що порушували свердла в стінах пісковика. В долішніх галереях копальні котилися по шинах вагони, наладовані вугіллям, а автоматичні дзвінки давали знаки робітникам, щоби вступалися їм з дороги. Парові машини працювали з усієї сили, то підіймаючи, то опускаючи вінди, якими вивожувано вугілля на поверхню землі. Електричні сонця ярко освітлювали вугляне місто.

Робота йшла так, як щодня. Частина гірняків спочивала по нічній праці, друга зате працювала, не тратячи ні хвилини.

Симон Форд і Меджі усіли по обіді на дворі біля хатини. Старий гірняк курив люльку, набиту добрим французьким тютюном, а стара Меджі говорила про Неллі, про сина, про Джемса Стара та про їх прогулянку на поверхню землі. Де вони тепер? Що роблять в тій хвилині? Як вони можуть так довго там полишатися, чи їм не жалко за копальнею?

Нараз страшенний рев роздався в нутрі копальні. Немов якийсь величезний водопад увірвався в підземелля.

Симон Форд і Меджі зірвалися на ноги. В тій хвилині піднялася вода на озері Малкольм. Величезні хвилі залили беріг і почали підпливати під стіни хатини. Симон Форд схопив Меджі й почав утікати з нею на дах домика. В тій хвилині з усіх кінців вугляного міста роздалися крики. Мешканці, рятуючись від потопи, шукали рятунку навіть на високих прибережних скелях.

Всіх огорнув жах. Багато родин гірняків утікало в тривозі, щоби дібратися до горішніх поверхів копальні. Можна було лякатися, що море продерлося в копальню, бо тунелі підходили майже під Північний канал. Печера, хоч би як вона була широка, була б зовсім залита водою, і ніхто з мешканців Нового Аберфайля не вирятувався б від смерти.

Та коли перші втікачі підійшли до входу в тунель, стрінулися там вони з Симоном Фордом, який вибіг зі свого домика.

– Стійте, стійте! – крикнув до них старий гірняк. – Якщо нас має залити вода, то ніхто не врятується, бо вона в одній хвилині виповнить цілу копальню! Та води більше не прибуває. Здається, що небезпека минула.

– А ті, що працюють по штольнях? – крикнули деякі з гірняків.

– Їм нічого не станеться, бо штольні йдуть вище озера, – відповів Симон Форд!

І дійсно – старий гірняк говорив правду. Вода ринула нараз, та, розлившися по дні широкої копальні, підняла тільки на кілька стіп води озера Малкольм. Тому вугляному містови не грозила небезпека, і можна було думати, що нікому з мешканців нічого не сталося. Ні Симон Форд, ні інші гірняки не знали, яка була причина тої нежданої потопи. Думали, що це вода з озера чи ріки з поверхні землі дісталася до копальні випадково – як це не раз буває в копальнях.

Та того вечора довідалися, що сталося. Часописи принесли звістки про те, що сталось на озері Катрайн.

Неллі, Гаррі, Джемс Стар і Джек Ріян повернули з поспіхом у копальню і раділи, коли дізналися, що неждана потопа не спричинила більшої шкоди копальні.

Так отже озеро Катрайн нагло зникло, а його води поплили зненацька крізь широку щілину його дна в глибину копальні. Скільки шуму викликало оте дивне явище! Ніколи не бувало ще, щоб озеро так скоро зникло з поверхні землі. Тепер можна його було вже вичеркнути з мап З’єднаного Королівства.

В кожному разі оте явище було загадкове. Дійсно, між склепінням копальні і дном озера була тільки дуже тонка верства ґрунту.

Та хоч і як це явище виглядало зовсім природним, Джемс Стар, Симон і Гаррі призадумувались, чи не є воно ділом якоїсь ворожої руки? Невже злочинець знов починає свій ворожий наступ проти них?

В кілька днів опісля Джемс Стар говорив про це в хаті гірняка з Симоном і його сином.

– Мені здається, Симоне, що хоч це можна пояснити в зовсім природний спосіб, то все ж таки буде це, мабуть, одно із тих явищ, причини яких ми ще досі не дошукалися.

– Я рівно ж тої думки, пане Стар, – відповів Симон, – та послухайте моєї ради. Тут шкода говорити, краще візьмімся самі вислідити того невловимого ворога.

– О, я знаю до чого це доведе!

– До чого?

– Ми знайдемо докази лихих вчинків, та виновника не знайдемо.

– А однак він існує! – сказав Симон. – Тільки де він скривається? Чи це можливе, щоби один чоловік, хто б він не був, міг виконати таку диявольську річ, як затоплення копальні? Я починаю думати, як Джек Ріян, що якийсь дух переслідує нас за те, що ми заволоділи його царством!

Розуміється, оскільки це було можливе, то в присутности Неллі не говорили про це нічого. Та було видно, що і вона рівно ж була затривожена останніми подіями. Її сумовите личко носило сліди важкої внутрішньої боротьби.

Джемс Стар, Симон Форд і Гаррі рішили удатися на те місце, де продерлася вода, і вияснити причину того прориву. Кілька днів опісля всі три приїхали в човні оглянути природне склепіння, що піддержувало дно озера Катрайн.

Це, що побачили вони в місці прориву, потвердило їх здогади. Прорив був спричинений вибухом динаміту. Значиться, було це діло злочинної людської руки.

– Тут немає сумніву, – сказав Джемс Стар. – І хто знає, що сталося би, коли б прорив дав був місце не маленькому озерови, а хвилям моря?

– Так! – гордо крикнув старий гірняк. – Щоби затопити наш Аберфайль, на це треба було би цілого моря! Та все-таки, кому на тім залежить, щоби згубити нас та копальню?

– То не шайка простих розбишак, – сказав Джемс Стар, – які три роки укривалися б тут в підземеллю! За три роки їх би відкрили! Також не є то контрабандисти або фальшівники грошей, які скривались би отут, як я це не раз думав, – і які бажали б нас в цей спосіб звідсіля прогнати! Тут маємо діло з якимсь невмолимим ворогом, що рішився знищити Новий Аберфайль та нас і не минає ніякої нагоди, щоби нам шкодити. Замало в його сили, щоби виступити одверто, тому він тайно, напотемки воює з нами, і це чинить його тим більше грізним для нас. Так, мої приятелі! Він краще від нас знає всі тайни нашого підземелля, якщо так довго потрафив скриватися перед нами. Симоне! Все, що ми бачили, доказує правду моїх слів. Не було коли у вас якого особистого ворога, якого могли б ви підозрівати в отих вчинках? Пригадайте собі добре. Бувають ненависти, котрі з часом переходять в манію і не ослабають з літами. Нагадайте собі ціле своє життя. Всі оті звісні досі нам події доказують, що наш противник діє спокійно і обдумано, зміряючи послідовно до одної ціли, якою є наша загибель.

Симон Форд не відповів зараз. Було видко, що він перевірює спомини свого минулого життя. Вкінци підвів він голову і сказав:

– Ні, бачить Бог, що ні я, ні Меджі ніколи не вчинили нікому ніякого лиха. Я не думаю, щоб в мене був колись хоч би один ворог.

– Ах, якщо б Неллі захотіла сказати!.. – кликнув інженер.

– Прошу вас, пане Стар, і вас, тату, – промовив Гаррі, – збережім поки що тайну з того, що ми бачили. Не допитуймо бідну Неллі. Вона й так стривожена і змучена. Якщо вона мовчить, то або не має що говорити, або вважає своїм обов’язком мовчати. Ми не можемо сумніватися, що вона до нас прив’язана. Якщо вона скаже мені про це, про що досі мовчала, то і ви про це дізнаєтеся.

– Добре, Гаррі, – згодився інженер, – хоч ота мовчанка все-таки була незрозуміла, якщо Неллі що-небудь знає. Будь спокійний, ми нічого їй не скажемо.

Джемс Стар і його товариші вернули домів, нікому не згадуючи про це, що бачили. Для всіх мешканців підземелля прорив озера був звичайним випадком. Одного озера стало менше в Шотландії.

Неллі вернула поволі до своїх звичайних занять. Прогулянка на поверхню землі полишила в ній незатерті спомини, котрими Гаррі користувався для її освіти, та не викликала ніякого жалю за тим, що бачила. Вона по-давньому любила темне підземелля, де від маленької дитини проживала.

Недалеке весілля Гаррі й Неллі викликало багато гомону в вугляному місті. Всі приходили до них з бажаннями, а й Джек Ріян не був одним з останніх. Здалека чути було, як він вправлявся у співі весільних пісень, що дзвінким гомоном відбивались у підземеллю.

Та в тому місяці, що попереджав весілля Гаррі з Неллі, Новий Аберфайль більше, як коли-небудь іншим часом, навістили всякі пригоди. Здавалося, немов весілля Гаррі викликало одну катастрофу за другою. Нещастя були наслідком невідомих причин.

Так, одного разу вогонь знищив підстави підпори одної із долішніх галерей, а на місці пожежі знайдено лампу, від якої дерев’яні стовпи загорілися.

Другим разом завалилася одна частина копальні, і Джемс Стар впевнився, що причиною було те, що хтось попідрізував стовпи, які підпирали оту частину галереї. Гаррі, який там наглядав за роботою, ледве врятувався від смерти.

В кілька днів опісля підземний поїзд, в якому їхав Гаррі, наткнувся на перешкоду і вивернувся. Показалося, що на шинах лежала колода.

Одним словом – нещастя котились за нещастями, так, що тривога огорнула всіх забобонних гірняків.

– Здається, що їх є ціла шайка, отих злочинців, а ми не можемо ні одного спіймати, – говорив Симон Форд.

Знову почалися глядання. Поліція графства була день і ніч на ногах. Та нічого не відкрили. Джемс Стар заборонив Гаррі ходити самому по копальні, бо видко було, що головно проти нього виступав тепер цей невидимий ворог.

Рівно ж оберігали і Неллі, хоч, йдучи за просьбами Гаррі, скривали перед нею все те, що могло нагадувати її минувшину. Симон і Меджі без упину пильнували її, і вона бачила це, та не жалілася і нічого не говорила. Чи розуміла вона, що це діялось для її користи? Мабуть, так, бо і вона по-своєму стежила за родиною старого гірняка і вспокоювалась тільки тоді, коли всі були вдома. Вечором, коли Гаррі вертався, вона не могла заховати своєї безмежної радости.

Гаррі, щоби привернути їй спокій, бажав, щоби якнайскорше вже відбулося їх весілля. Йому здавалося, що Неллі, ставши його жінкою буде вже безпечною, бо було видно, що невидимий ворог хоче не допустити до того. Втім, і всі інші ждали нетерпеливо на день весілля, надіючись, що, може, тоді покінчаться тривожні дні.

Та над всіма ваготіло якесь важке прочуття. Вони відчували, що саме весілля Гаррі з Неллі могло бути причиною вибуху нової ненависти їх невидимого ворога.

Одного разу вранці Неллі вийшла перша із хати. Та не вспіла вона ще й переступити поріг, як тривожно крикнула. Цей крик роздався по цілім домі, і в одній хвилині збіглися Меджі, Симон і Гаррі.

Неллі стояла бліда, як смерть, а на її лиці відбивалась страшна тривога. Вона не промовила й слова, тільки, вдивляючись в двері, вказала на них простягнутою рукою. На них видніли слова, мабуть, написані вночи, що наводили на неї той страшенний ляк:

«Симоне Форд! Ти вкрав у мене останній кусник наших старих копалень! Гаррі, твій син, вкрав у мене Неллі! Горе вам! Горе всім! Горе Новому Аберфайлеви!

Сильфакс».

– Сильфакс!– рівночасно крикнули Симон і Меджі.

– Хто це? – спитав Гаррі, поглядаючи то на батька, то на молоду дівчину.

– Сильфакс! – з розпукою повторила Неллі. – Сильфакс!

Вона вся дрижала, вимовляючи те ім’я, і Меджі майже силою завела її до хати.

Незабаром прибіг Джемс Стар, прочитав кілька разів оті слова погроз і звернувся з запитом до Симона:

– Ті слова написані тою рукою, що і лист, який я одержав, Симоне. Чоловіка того називають Сильфакс! Я бачу по вашому зворушенню, що ви його знаєте, Симоне! Хто це є той Сильфакс?