Чорна Індія

XIII.

В три роки по описаних пригодах, провідники чужинців, Джан та Мерей, поручали численним туристам, які відбували прогулянки по графстві Стірлінг, «як щось невиданого» – прогулянку над копальні Нового Аберфайлю.

Ніякі копальні Старого чи Нового Світа не представляли собою цікавішого видовища, як саме ті копальні.

Насамперед туристи діставалися без ніякого труду та небезпеки в нутро копальні, яке находилося в глибині тисяч п’ятсот стіп під поверхнею графства.

Сім миль на північний захід від Каллендеру знаходився в землі тунель, до якого провадив вхід крізь гарно збудовану башту. Цей тунель, доволі широкий, провадив прямо до величезної підземної печери. Двоторова залізниця йшла в тому тунелі у підземельне царство, де повстала ціла оселя, що гордо назвала себе «вугляним містом».

В тому місті турист находився в царстві електрики, як джерела тепла і світла. Було в тому підземеллю ясно як у день, а ту ясність давали тисячі електричних ламп, що заступали сонце. Електричні машини працювали без упину, хіба тільки, коли спинялася праця на час відпочину й машиніст переривав, тоді темінь знов огортала підземелля.

Треба згадати, що здогад інженера Джемса Стара щодо кількости вугілля в нових копальнях здійснився. Багатство вугілля було безконечне. Перші роботи почалися в західній частині печери, чверть милі від «вугляного міста». Підземні і надземні роботи велися рівночасно. Проведено багато шахт, які сполучували поверхню землі з підземеллям. В найбільшому тунелі знаходилася гідравлічна підойма, яка призначена була виключно для потреб мешканців «вугляного міста» в їх зносинах із верхнім світом.

Читач тямить оту величезну печеру, перед якою спинилися Симон Форд і його товариші під час їхньої першої мандрівки по підземеллю. Над їх головами знімалася великанська баня, що спиралася на кам’яних стовпах висотою триста стіп, це є майже так високими, як «Мамутові печери» в Кентуккі.

Як звісно – ця печера, найбільша на цілому американському континенті, може вигідно помістити в собі п’ять тисяч людей. Печера Нового Аберфайлю мала такі самі розміри й положення. Тільки замість різного роду сталактитів тут звисали зі стелі печери та виставали із стін нарости кам’яного вугілля так, немовби витікало воно з них під ваготою кам’яних верств, що налягали на його, й блистіло у сяйві електричного сонця.

На дні печери знаходилося озеро, щодо розмірів рівне Мертвому морю в Мамутовій печері, глибоке, з прозорою водою, в якій повно було риб без очей. Інженер назвав його – озером Малкольм.

В тій печері побудував собі Симон Форд нову хатину і не проміняв би її за найкращу палату в Единбурзі. Вона стояла над берегом озера. Всі п’ять вікон звернені були на темні води, яким не видко було кінця.

По двох місяцях недалеко Симона Форда побудував собі дім Джемс Стар. Інженер цілою душею віддав себе Новому Аберфайлеви. Він рівно ж бажав там жити, і тільки якесь дуже важне діло могло його приневолити вийти на поверхню землі. Тут був він серед своїх гірняків і жив їх життям.

Як тільки пішли чутки про відкриття нових копалень, всі гірняки давньої копальні покинули плуги й борони, щоби знов узятися за джаґани й лопати. Знаючи, що все буде робота й заохочені великими зарібками та не дуже важкою працею, яку в нових копальнях сама природа облегшувала, вони покинули поверхню землі і замешкали в підземеллю – яке вже з природи надавалося на людські житла.

Їх маленькі домики, гарно розкинені над берегами озера Малкольм і біля скель, піддержуючих верхняк печери, творили ціле містечко. Робітники-каменярі, ті, що возили вугілля, гірняки, одним словом всі, що зайняті були в підземеллі – згодом заснували «вугляне місто», що знаходилося під східною частиною озера Катрайн на заході графства Стірлінг.

Оселя над берегами озера Малкольм нагадувала фламандське село. У ній була церква св. Ґілія, збудована на великій скелі, у стіп якої шуміли хвилі підземного моря.

Коли оте підземне місто було освітлене ясним промінням електричних сонць, розвішених під склепінням та на скелях, представляло воно дійсно фантастичний, казковий світ, що вповні оправдував оту рекомендацію, яку давали йому провідники туристів – Мерей і Джан. І туристи цілими громадами оглядали його.

Розуміється, що мешканці копальні були горді зі свого «вугляного міста» і рідко покидали його, йдучи за приміром Симона Форда, який ніколи з нього не виходив. Старий наставник усе говорив, що там, «на верху», подає дощ, а, маючи на увазі клімат Великої Британії, можна сказати, що він не дуже-то й помилявся. Всі мешканці Нового Аберфайлю проживали в достатках і за тих три роки розбагатіли, чого не потрафили б осягнути на поверхні землі. Багато дітей, які там уродилися, навіть і не віддихали ще надземним повітрям. Це й було причиною вислову Джека Ріяна:

– Вже півтора року, як їх від грудей відлучили, а вони ще на світ не вийшли!..

До речі – Джек Ріян був одним з перших, які явились на зазив інженера. Молодий весельчак вважав своїм обов’язком вернутися назад до свого давнього ремесла. Ферма Мельрос втратила свого співака й музиканта, та з цього ще не виходить, щоби він перестав співати й грати. Навпаки, підземелля Нового Аберфайлю так і лунало від його співу!..

Джек Ріян замешкав у новій хатині Симона Форда. Йому дали кімнату, з якої був він вповні вдоволений. Стара Меджі полюбила його із-за його веселої вдачі й чесного характеру. Вона почасти годилася з його думками щодо духів, які мали проживати в копальнях, й не раз розказували одно другому історії, від яких волосся на голові ставало дуба.

Джек Ріян став душею хатини старого гірняка. До того – був він добрим робітником. По шістьох місяцях роботи в новій копальні став він наглядачем над партією робітників.

– Ви гарне діло зробили, пане Форд, – сказав раз Джек Ріян. – Ви відкрили нову копальню, хоч, правда, мало що своїм життям не переплатили за те!

– Що ж, Джеку, – це дрібниця, – відповів старий Симон, – та я і пан Стар ніколи не забудемо, що ми винні тобі своє життя!

– Зовсім не мені, а вашому синови, Гаррі, – сказав Джек Ріян, – бо йому прийшла саме щаслива думка прийняти мої запросини на свято в Ірвіні...

– І не піти на нього, правда? – вмішався Гаррі, стискаючи руку товариша. – Ні Джеку, це тобі треба подякувати, що ти, хоч ще хворий, не жалів ні часу, ні труду, щоби нас відшукати!

– Та ні, – опирався Джек, – я приїхав тільки, щоби довідатися, куди то подівся Гаррі, й більш нічого. А щоби кожному віддати те, що йому належиться, то я скажу, що без того невловимого духа...

– А, ось до чого договорились!.. – кликнув Симон Форд.

– Так, дух, – повторяв Джек Ріян, – син якої там чарівниці, внук «огненної чарівниці» – що, втім, хочете! В кожному разі, без його ми ніколи не дійшли би до галереї, з якої ви не могли вийти!

– Певно що так, Джеку! – відповів Гаррі. – Та цікаво було би знати, що це за сотворіння було воно?

– Дух! – кликнув Джек Ріян. – Як кожний домовик, зникає він як тінь, коли захоче хто його спіймати! Заспокойся, Гаррі, він ще колись появиться.

– Ну, Джеку, – промовив Симон Форд, – домовик чи ні, ми постараємося його віднайти, а ти поможеш нам при тому ділі.

– Ви беретеся за небезпечне діло, пане Форд!– сказав Джек Ріян.

– Гарно, Джеку, побачимо!

Можна уявити собі, як скоро ціла родина Форда, а особливо Гаррі, привикли до Нового Аберфайля. Він оглянув усі закутини в підземеллю й так його добре пізнав, що міг означити, що саме знаходиться на поверхни землі над даним місцем у підземеллі. Він знав, що над тим кутком йде Клейд, тут знову знаходиться озеро Ломонд, а там Катрайн. Оті стовпи підпирають Ґрампіанські гори. Туди, горою, йде залізниця Боллок. А там дальше кінчилася територія Шотландії.

Гаррі був знаменитим провідником по отому підземеллі. Провідники в Альпах ведуть по скелях у білий день, а Гаррі міг був так само певно вести в підземеллі серед непроглядної темряви.

Зате й полюбив він Новий Аберфайль! Не раз з лампою в руках блукав він по далеких закутках підземелля. Плавав він по підземних озерах, а навіть полював, бо в підземеллі розвелося багато диких качок та бекасів, які прокормлювалися рибами, що їх повно було в підземних водах. Очі Гаррі привикли так до темряви, як очі моряка до віддалі. Під час отих прогулянок все-таки не покидала Гаррі надія, що йому вдасться-таки віднайти це загадкове єство, при помочі якого він і його рідня зостали врятовані від смерти. Та чи це вдасться йому? Так, без сумніву, якщо вірити внутрішньому голосови, що додавав йому надії. Та все-таки були слабкі вигляди на успіх, як це видко було з дотеперішних його досягнень.

Вже не повторювались ніякі напади на родину старого гірняка, як це було передше, до відкриття Нового Аберфайлю.

Таке-то було життя в тому дивному підземному світі.

Не треба одначе думати, що життя в тому «вугляному місті» було позбавлене всяких приємностей і радощів зовнішнього світу та щоби його жителі жалувалися на житейську монотонність.

Зовсім ні!

Жителі Нового Аберфайлю – маючи спільні інтереси, однакові погляди та рівні засоби фінансові, – творили майже одну велику родину. Всі знали себе добре; сходилися завжди разом, і тому не глядали ніяких приємностей на поверхни землі.

Кожної неділі устроювали спільні прогулянки по копальни, по ставах та озерах, і все те мало в собі багато принадної краси.

Дуже часто лунали над берегами озера Малкольм веселі звуки шотландської кобзи. Всі шахтарі спішили сюди юрбою і заводили веселі танки, а Джек Ріян, зодягнений в пестрий стрій верховинця, стоячи зі своєю кобзою на верху великої бочки, бував того дня королем забави.

З цього виходило, як говорив заєдно Симон Форд, що «вугляне місто» могло зовсім добре суперничати зі столицею Шотландії – з тим містом, що підлягало всім капризам студені й спеки та всяким неприємностям нездорової атмосфери, і яке, оповите чорними хмарами фабричного диму, вповні заслуговувало на прізвище «Старого димаря»[23].