Череп, що шепоче

25

— Що ж, — зауважив Локвуд, — якщо вимірювати успіх за числом ворогів, яких ми нажили, то ця ніч була надзвичайно щаслива.

За чверть до третьої години ночі ми сиділи в нашій маленькій кухні на Портленд-Роу. Ми варили яйця, смажили грінки, а чайник тихенько парував на плиті. Всюди було мило й затишно, якщо не рахувати склянки з черепом на столі. Череп помітно пожвавішав — примарне обличчя шкірилось і підморгувало нам з середини плазми. Проте настрій у нас був не той, щоб звертати на нього увагу.

Ми з Локвудом знову почувалися бадьоро. Вже це було дивом, адже ще якісь дві години тому ми виборсались із води на брудну рінь південніше від Тауер-Бридж. Нам довелось мокрими чимчикувати аж до вокзалу Черинґ-Крос, і лише там — після того, як ми перевдяглись, — усе почало змінюватись на краще. На превелике щастя, ми ще й спіймати нічне таксі. А тепер — вимиті й зігріті — ми ладні були погодитись, що виконали своє завдання якнайкраще. І до того ж швидше за Джорджа — він досі ще не повернувся.

— Авжеж, це справжній успіх! — підтвердила я, перекидаючи з долоні на долоню гарячу грінку. — Ми втерли носа Вінкмену! Дзеркало Бікерстафа у нас! Уранці занесемо його Барнсові й закриємо справу. А Кіпс програв суперечку — і це найкраще!

Локвуд тим часом гортав брошуру, яку ми викрали в бібліотеці агенції «Фіттес» якихось кілька годин тому, — мені здавалось, що відтоді минула ціла вічність. Ми залишили її в камері схову на вокзалі Черинґ-Крос, тож їй не довелося поплавати в Темзі.

— Кіпс із командою, здається, більше не стежать за нами, — зауважив він. — Вони, звичайно, зрозуміли, що ми перехитрили їх із таксі. Якби тільки Джордж повернувся скоріше! Минуло вже стільки часу!

— Він, мабуть, не зміг спіймати таксі. Навряд чи його хтось візьме після плавання в тій смердючій довбанці. От він, напевно, й добирається пішки. Його шафка на вокзалі була порожня — значить, туди він дістався безпечно.

— Твоя правда, — Локвуд облишив брошуру і взявся до варених яєць. — До речі, я мав рацію щодо «Сповіді Мері Дьюлак». Там здебільшого всякі дурниці. Балаканина про заборонені знання й пошуки таємниць творення світу. Будь-що це не принесло бідолашній Мері щастя, адже вона десять років прожила в дуплі дерева. Куди тобі покласти яйце — до чашечки чи на тарілку?

— До чашечки, будь ласка... Як ти думаєш, Локвуде, хто був отой чоловік на даху?

— Не знаю. Вінкмен звертався до нього «добродію» — мабуть, якийсь аристократ... — Локвуд подав мені чашечку з яйцем. — Напевно, чи якийсь багатий колекціонер, чи сучасний послідовник Бікерстафа — майстер пхати носа до того, що його не стосується. До речі, Мері Дьюлак пише, що Бікерстаф був справжнісіньким чудовиськом. Почитай сама — на третій або четвертій сторінці.

Поки Локвуд вечеряв, я взялася за «Сповідь». Незважаючи на солідні шкіряні палітурки, книжка виявилась зовсім тоненька, на кілька сторінок, і більше за все скидалась на зібрання окремих розрізнених фраз. Судячи з усього, той, хто робив копію з оригіналу, проминав місця, які здавались надто нудними чи безглуздими. Як і казав мені Локвуд, то здебільшого була розповідь нещасної жінки про життя серед дикого лісу, перемішані з незрозумілими філософськими міркуваннями про смерть і потойбічний світ. Однак частина, присвячена Бікерстафові, виявилась менш нудною. Я читала П. доїдаючи своє варене яйце:

Далі Мері Дьюлак коротко розповіла про різновиди кори й плісняви, якими вона мусила живитись усі ці роки, проведені в лісі біля Чертсі. А тоді повернулася до попередньої теми.

Я поглянула на Локвуда:

— Що ж видно крізь дзеркало Бікерстафа? Навряд чи небо...

Він хитнув головою:

— Я теж так гадаю. Ти ж знаєш, Люсі, що ми мали рацію. Рацію щодо цього дзеркала. Бікерстаф і його спільники намагались побачити щось заборонене для всіх. Зазирнути за смерть і дізнатися, що там, по той бік життя. Вони всі були божевільні — і Бікерстаф, і вся його компанія. І наш приятель за склом — так само, — він кивнув у бік склянки. В порожніх очних ямках черепа жевріли вогники, ніби привид дивився на нас. А його посмішка була широка й промовиста.

— Цієї ночі він, здається, в доброму гуморі, — зауважила я. — Шкіриться без упину відтоді, як ми прийшли. До речі, я щойно подумала... отой злий хлопчисько-служник, про якого пише Дьюлак... може, це...

— Хтозна? — Локвуд скоса позирнув на череп. — Хоч я не здивувався б. — Він зручніше вмостився на стільці. — Дзеркало, дякувати Богові, в нас, а отже, ним більше ніхто не скористається. Закладаюся, що Бікерстаф не дивився туди сам, він використовував для цього інших. Тому його привид і був такий огидний. Добре, що ти почастувала його своїм посрібленим клинком.

— Коли я чула його голос на кладовищі, — пригадала я, — він гіпнотизував мене. Точнісінько так само, як пише Дьюлак. Знаєш, що не можна, а все одно хочеться послухатись... Джорджа й Джопліна він теж, напевно, причарував, хоч вони й не чули його до ладу. Пам’ятаєш, як вони заціпеніли біля домовини?

— Еге ж... От бовдури! — Локвуд позирнув на годинник. — Люсі! Якщо Джордж не прийде найближчим часом, мене це справді стривожить. Доведеться йти на пошуки Фло й питати, де вона залишила його.

— Він зараз прийде. Ти ж знаєш, який він млявий. Поглянь краще сюди! — Я простягла Локвудові книжку, розкриту на останній сторінці. — Це те, що ми шукали. Останнє зізнання Дьюлак!

Закривши брошуру, я кинула її на стіл.

— Ось, виходить, як помер Бікерстаф, — сказала я. — Мері Дьюлак застрелила його, а потім вони з друзями поховали доктора на кладовищі Кенсел-Ґрін. Ми розплутали цю загадку. Справу закрито!

Я взяла тарілку, щоб віднести її до мийки... й зненацька зупинилась, поглянувши на стіл.

Локвуд навпроти мене кивнув:

— Мері Дьюлак не зазначила, що заволодіти цим дзеркалом хотіли всі. І всіх вабило те, що в ньому можна було побачити, — хоч побачене вбивало кожного, хто туди зазирав. Колекціонери на аукціоні ладні були викласти за нього тисячі фунтів. Барнсові теж кортить отримати його. Джоплін через нього без упину переслідує нас. А Джордж... навіть він нічим не кращий за них! — Локвуд сумно посміхнувся. — До речі, Джордж із Джопліном напрочуд схожі. Навіть окуляри протирають однаково. А чи казав я тобі, що це Джоплін міг поцупити підставку під дзеркало з домовини Бікерстафа? Вони з Сондерсом були єдині, хто мав тоді доступ до каплиці. Повз таку річ Джоплін не міг... Люсі! Що це з тобою?!

Я досі дивилась на стіл — на «скатертину мислення» з усіма її написами й малюнками. Вона завжди була перед нашими очима, та я зазвичай не приглядалась до неї. А тепер випадково придивилась — і в моїх жилах по-справжньому захолола кров.

— Локвуде... — почала я.

— Що?

— Це... було тут раніше?

— Так! Цьому малюнку вже кілька місяців. Дивно, що ти помітила його тільки зараз. Скільки разів я казав Джорджеві, щоб він такого не малював, — ми ж, урешті, снідаємо за цим столом! Може, поміняти скатертину?

— Я не про малюнок! Подивись на цей напис: «Пішов до приятеля поговорити про дзеркало. Скоро повернуся. Дж.»

Ми перезирнулись.

— Це, мабуть, написано нещодавно... — пробурмотів Локвуд.

— Коли?

Він завагався:

— Не знаю.

— Поглянь! Ось ручка, якою він це писав. Лежить поряд!

— Це означає... — Локвуд заморгав. — Ні, це неможливо! Ні в якому разі!

— «Приятель»... — повторила я. — Ти ж розумієш, про кого він пише?

— Ні, він не міг!..

— Він повернувся сюди з дзеркалом. І не дочекався нас, а вирушив до Джопліна.

— Він не міг! Не міг цього зробити! — вражено повторив Локвуд. — Нізащо не повірю! Я ж казав йому!

У кімнаті щось заворушилось — тихо й глухо. Я обернулась до склянки. Вона світилась огидно-зеленим сяйвом. Обличчя привида сміялось.

— Він знає все! — вигукнула я. — Привид! Мусить знати, це ж було тут!

Я підхопилась і підскочила до склянки. Повернула важіль — і в мої вуха вдарив моторошний регіт.

— Загубили когось?— насмішкувато поцікавився привид. — Чи, може, монетку під стіл упустили?

— Розкажи нам! — крикнула я. — Що ти бачив?

— Цікаво, скільки ще ви збиралися думати?— заходився кепкувати привид. — Хвилин з двадцять, еге ж? Я сподівався кращого. Хом’яки — й ті швидше здогадалися б...

— Що тут відбулося? Куди пішов Джордж?

— Джордж, здається, вирушив шукати прикрощів на свою голову, — вишкірився череп. — Як на мене, він скоїв страшенну дурницю. Проте мене це не обходить — після того, що він зі мною виробляв...

Я відчувала, як страх переповнює моє серце, а м’язи холонуть. Кволим голосом я повторила відповідь привида. Локвуд проскочив повз мене, вхопив склянку і так грюкнув нею об стіл, що тарілки підскочили в повітря.

Обличчя в склянці крутнулось, ніс притулився до стінки:

— Агов! Обережно! Що ви робите з плазмою?!

Локвуд учепився пальцями собі у волосся:

— Скажи йому, нехай відповідає як слід! Якщо він не розповість, куди подівся Джордж, то ми...

— І що ви мені зробите? — обізвався привид. — Нічогісінько! Я вже мертвий.

Я повторила його слова, а потім стукнула пальцем по склу:

— Ми знаємо, що ти не любиш спеки! І зробимо твоє посмертне буття трохи теплішим.

— Атож, — підтакнув Локвуд. — І не в духовці, а в «Крематорії Фіттес» у Клеркенвелі!

— Ну той що? — пирхнув привид. — Ви знищите мене — й чим це допоможе вам? А може, я саме цього й хочу — покинути землю?

Локвуд, коли я переказала йому ці слова, розтулив рота — і тут-таки стулив його знову. Ба й справді, бажання та мрії привида важко осягнути — що тут скажеш? Тільки я знала, що сказати. Знала про те, чого завжди хотілося саме цьому привидові, про те, що займало його й за життя і зараз, по смерті. Я відчувала його бажання, воно певною мірою передалось мені. Це була хоч якась користь від тривалого спілкування з духом. Невеличка, проте все ж таки користь.

Я знову нахилилася до склянки:

— Ти ж любиш ховати від нас усілякі дрібниці? Наприклад, як тебе звуть чи ким ти був раніше? Нас, правду кажучи, це не дуже займає. Та дещо — й до того ж не дуже приємне — ми про тебе знаємо. Скажімо, те, що ти один з друзів Бікерстафа: може, слуга, а може, ні, і у вас були спільні мрії. Ти допомагав йому змайструвати оте кляте дзеркало —«кістку й скло».

І хотів подивитись, як воно діє. А навіщо це тобі? Навіщо тобі зазирати за інший бік смерті й бачити, що там за її межами? Бо ти боявся. Ти хотів упевнитись, що після смерті будь-що не залишишся сам.

Обличчя в склянці позіхнуло, вишкіривши вицвілі зуби:

— Справді? Як цікаво! Принесіть мені гарячого какао і розбудіть, коли ти закінчиш.

— Річ у тім, — безжально провадила я, — що той самий страх не відпускає тебе й нині. Ти досі не хочеш залишатися сам. Ось чому ти раз по раз заговорюєш зі мною й корчиш гримаси. Тобі відчайдушно хочеться спілкування.

— З тобою?— привид вибалушив очі так, що вони аж закрутились. — НІ дай мені нарешті перепочити! Якби я хотів поговорити з кимось до ладу, то знайшов би..

— Кого? — пирхнула я. — А найголовніше — як? Ти — просто голова в склянці, а ми — все, що в тебе є. Ні, ми не віддамо тебе до крематорію. І мучити теж не будемо. Якщо ти не допоможеш нам, ми просто закрутимо кришку, сховаємо склянку в торбину й закопаємо в хорошій могилі — затишній, глибокій, де ніхто тебе не знайде. Балакатимеш там сам із собою, скільки захочеш. Як тобі така пропозиція?

— Ви не зробите цього, — відповів привид, і я вперше почула у нього в голосі побоювання. — Не забувайте, я потрібен вам! Я Третій Типі Я принесу вам багатство! Принесу славу!

— Дурниці. Наш друг для нас важливіший. Питаю тебе востаннє, черепе: де він?

— А я думав, що Кабінс — просто жорстока тварюка... — обличчя з виразом шаленої злоби відступило вглиб плазми. — Гаразд, — поволі промовило воно. — Звичайно, я скажу вам. Тільки не думайте, що я піддався на ваш шантаж. Просто мене тішить, що це чекає на вас усіх.

— Далі! — вигукнув Локвуд, коли я старанно повторила йому всі слова привида. І стиснув мою руку: — Молодець, Люсі!

— Це було так, — зашепотів привид. — Кабінс і справді заходив сюди Десь на годину раніше за вас. У нього в брудній торбині було дзеркало мого господаря. А невдовзі після нього прийшов ще один. Низенький чолов’яга зі скуйовдженим волоссям і в окулярах, схожий на мишу.

Я повторила. Ми з Локвудом знову перезирнулися: «Джоплін!»

— Вони були тут недовго. Коротко переговориш й пішли І забрали з собою торбину. Кабінс ішов неохоче, якось не дуже впевнено. В останню мить він повернувся й залишив вам цидулку. Він, здається, ще бореться проти мого господаря. А той, другий, — ні. Той уже підкорився йому.

— Бореться? Проти кого? — моє серце ніби пронизало холодним списом.

Зуби черепа блиснули в примарній усмішці:

— Мій господар говорив з ними. Ти можеш побачити це в їхніх очах. Особливо в того, другого, — він безтямно жадає знань. Проте Кабінс теж одержимий. Хіба ви не помітили?— привид тихенько захихотів. — Ви, мабуть, ніколи й не дивились йому в очі...

Мені аж заціпило. Пригадалася примара на кладовищі, що височіла над Джорджем, і лагідний, наполегливий голос: «Дивися! Дивися! Я дам тобі все, чого бажає твоє серце...» Я згадала, як Джордж із Джопліном, мов зачаровані, стояли над залізною домовиною. Згадала уривчасті Джорджеві фрази, його недугу в будинку Бікерстафа, його неуважність, замислені згадки про дзеркало... Ці спогади неначе обдали мене морозом. Локвуд кілька разів звертався до мене, перш ніж я відповіла йому до ладу.

— Ми ж знали, що він постраждав і від дзеркала, й від привида! — хрипко промовила я. — Знали й не звертали уваги! Бідолаха Джордж... А ти, Локвуде, — як ти міг бути таким сліпим! Йому просто-таки кортіло дослідити це дзеркало. Воно увесь час займало його! А ти лише дорікав йому, віддаючи його душу привидові!

— Так, дорікав! Звичайно! — кричав Локвуд ще голосніше. — Бо Джордж завжди був такий! Завжди божеволів від артефактів та іншого старого мотлоху! Отакий він. І як ми могли знати, що з ним коїться?! — Локвудове обличчя зблідло, очі потьмяніли. — Ти справді вважаєш, що він у волі привида?

— Чи привида, чи дзеркала! Сам він ніколи такого не зробив би — піти, покинувши нас...

— Звичайно ж, ні. Та якщо в нього вселився привид... Тоді я вб’ю його, Люсі.

— Це вже не знадобиться, якщо їм вистачило дуру подивитись у дзеркало...

Локвуд скрушно зітхнув:

— Гаразд. Подумай, куди вони могли піти? Де живе Джоплін?

— І гадки не маю. Проте він, здається, казав, що постійно працює на кладовищі Кенсел-Ґрін...

Локвуд ляснув пальцями:

— Правильно! І не тільки на землі. Ти бачила сіру лупу в його волоссі? Це не лупа! — Він щодуху помчав у підвал, загримотівши черевиками по залізних сходах. — Мерщій? — гукнув він мені. — Збирай усе знаряддя, яке залишилось! Запасні рапіри, каністри — все, що є! І викликай нічне таксі. Треба поспішати!

За десять хвилин ми на кухні вже чекали таксі. У нас були рапіри — старі, взяті з тренувальної кімнати, й два запасні ремені, геть подерті й пропечені ектоплазмою. Ще в нас залишилось кілька торбин залізних стружок, дві соляні бомби — і жодної каністри з магнієм. Усе інше ми потопили в Темзі або використали під час атаки на аукціоні.

Схвильовані, ми стояли біля стола, вкотре перевіряючи свої запаси. За нами із склянки спостерігало обличчя привида. Тепер воно мало веселий вигляд.

— Я б на вашому місці не тривожився — говорив привид. — Ходіть краще спати. Все одно ви його вже не врятуєте.

— Замовкни! — гримнула я. — Локвуде, що ти там казав про Джопліна? Про сіру лупу в його волоссі? Ти мав на увазі...

Локвуд нетерпляче затарабанив пальцями по столу:

— Це могильний пил, Люсі. Могильний пил з катакомб під каплицею. Джоплін увесь цей час досліджував їх, хоч це й заборонено. Нишпорив під землею, шукаючи всілякі старовинні речі, щоб задовольнити свій інтерес. І все, що знаходив, забирав собі. Як, скажімо, підставку під дзеркало з домовини Бікерстафа... — він вилаявся. — Де ж це кляте таксі??

Локвуд узявся знервовано походжати туди-сюди. Я ж, навпаки, завмерла на місці. Дещо з його слів моторошним чином ув’язувалось із моїми міркуваннями.

«І все, що знаходив, забирав собі...»

— Локвуде! — моє серце закалатало в грудях.

— Що?

— Коли Барнс телефонував нам, він сказав, що кинджал доби Великих Моголів з міського музею дуже схожий на той, яким було заколото Джека Карвера. Можливо, парний до нього. Пам’ятаєш, де знайшли той кинджал з музею?

Він кивнув:

— На кладовищі Мейда-Вейл, у Північному Лондоні.

— Правильно. А коли Сондерс із Джопліном уперше прийшли до нас, то розповіли, що раніше працювали в іншому місці. Пам’ятаєш, де саме?

Локвуд вирячився на мене:

— Здається, на кладовищі Мейда-Вейл... О, ні!

— Джоплін, мабуть, знайшов пару з двох кинджалів, — провадила я. — Один віддав до музею, а другий залишив собі. А потім... — я подивилась у коридор, засипаний сіллю, — потрапивши під вплив Бікерстафа та його дзеркала, він, побоююсь, використав цей другий кинджал за його безпосереднім призначенням.

Зі склянки долинув хрипкий регіт:

— Це найкращий вечір у моєму посмертному бутті! Тільки погляньте на себе! Вашим обличчям ціни немає!

— Я нізащо не повірив би, що таке можливо, — прошепотів Локвуд. — Виходить, Джордж зараз у більшій халепі, ніж ми гадали...

З вулиці долинув сигнал таксі. Я підхопила свою торбину.

— Веселенької вам нічки! — обізвався привид. — Перекажіть мої вітання Кабінсові — чи радше тому, що від нього залишилось... Ой, що це ви робите?!

Локвуд узяв з кутка рюкзак і хутко натяг його на склянку.

— Не радій так, — сказав він. — Ти теж поїдеш з нами.

26

Західну браму кладовища Кенсел-Ґрін було відчинено. Маленька вартівня порожню вал а, а коли ми нарешті побачили крізь гілля дерев каплицю, біля неї не світився жоден ліхтар. Ми прийшли перед самісіньким світанням: зорі в небі вже блідли, а на обрії з-за Східних доків от-от мало показатися сонце, прогнавши всі нічні тіні геть із Лондона. Птахи, однак, ще й не починали співати.

Табір компанії «Солодких снів» біля каплиці теж був темний і порожній, відра з вугіллям — холодні. Екскаватори стояли нерухомо, їхні стріли похилились, наче шиї в сонних чапель. Виходить, пан Сондерс і справді припинив свої розкопки й залишив кладовище мерцям. Ми з Локвудом швиденько проминули покинутий табір і затупотіли сходами каплиці.

Жовту поліційну стрічку було розірвано. З-за дверей крізь тоненьку, мов лезо бритви, щілину солилося світло.

Локвуд приставив пальця до вуст. Увесь час, поки ми їхали, він мовчав і супився, ледве-ледве спромагаючись на слово.

Цього, одначе, я нізащо не могла б сказати про свого другого супутника.

— Ви все одно запізнались, — сичав голос привида мені у вухо. — Кабінс напевно не зміг подолати спокуси й зазирнув у дзеркало. Зазирнув, задихнувся й помер — ось вам мій прогноз...

— Краще сподівайся, що це не так, — зіпнула я. — Бо інакше... ти знаєш, що ми з тобою зробимо.

У відповідь у рюкзаку за моєю спиною шалено завирувала плазма.

Відтоді, як ми вийшли з дому, привид у склянці шепотів без упину — то люто погрожував, то благав, то фальшиво співчував нам. Іншими словами, він був неабияк збуджений, і лише мої застереження змушували духа припиняти балачки, хоч насправді це сердило його ще дужче. Я залюбки жбурнула б склянку до першого-ліпшого куща, та не могла цього зробити. Адже привид знав Бікерстафа, знав таємниці його дзеркала, й це могло будь-якої миті стати нам у пригоді.

Локвуд тихенько поглянув на мене і взявся за важку металеву ручку дверей. Я примружила очі, готуючись перейти з темряви до яскравого світла. Одним швидким порухом Локвуд штовхнув двері, вони рипнули — й сяйво засліпило нам очі. Ми ступили всередину.

У каплиці все було так само, як минулого разу, вранці після крадіжки: письмові столи пана Сондерса й пана Джопліна, захаращені паперами; газові обігрівачі на підлозі; великий чорний катафалк на металевій платформі; кафедра й вівтар з блискучою огорожею. Все було тихе й нерухоме. Всередині каплиці нікого не було.

Я прислухалась, чи не долине до мене дзижчання дзеркала, та не почула нічого.

Локвуд помацав найближчий обігрівач:

— Теплий. Проте не дуже. Цієї ночі тут хтось був.

Я поглянула в куток, засипаний брудними купками стружок і солі:

— Залізна домовина на місці — ось, поглянь. А тіла Бікерстафа немає.

— Мій господар поряд, — зненацька зашепотів привид. — Я відчуваю: він тут...

— Де? — запитала я. — Як нам знайти його?

— Звідки мені знати? Я ж сиджу в цій склянці Випустіть мене, і я краще це відчуватиму.

— Нізащо.

Локвуд підійшов до невеличких дерев’яних дверей за вівтарною огорожею. Він посмикав, поторсав їх, проте двері не піддавались.

— Замка немає, — зауважив він. — Защіпки відсунуто. Виходить, хтось замкнув ці двері всередині.

— А ти певен, що вони в катакомбах? — запитала я. — Я нізащо не наважилася б полізти туди.

— Але це так! — Локвуд аж підскочив і шалено озирнувся. — Пам’ятаєш ці малюнки з паперів Бікерстафа? Катакомби — найкраще місце для таких бовдурів, як цей Джоплін! Місце для пошуків артефактів, для потрібного моторошного настрою! І до того ж там тебе ніхто не потурбує! — він вилаявся. — Кошмар та й годі! Як же туди потрапити?!

— От уже сліпі кажани! — промовив привид. — Завжди ви дивитесь і не бачите. Навіть тоді коли вхід перед вами...

Я спересердя грюкнула кулаком по рюкзаку:

— Ану, замовкни! Інкаше я зараз же...

Аж тут я заціпеніла, вирячившись на великий чорний мармуровий поміст посередині каплиці. Катафалк! За вікторіанських часів на ньому спускали домовини до катакомб! Я зойкнула:

— Катафалк! Сондерс, здається, казав, що він досі діє!

Локвуд ляснув себе долонею по лобі:

— Так, діє! Звичайно! Мерщій, Люсі! Треба перевірити шафи, кутки, вівтар... Десь тут повинен бути механізм!

— Та невже? — пирхнув череп. — Слово чести ви просто йолопи! Все одно, що вчити котів читати!

Ми метушились туди-сюди по каплиці, зазираючи в кожен закуток та затінок, проте стіни всюди були голі — жодного важеля чи кнопки.

— Щось ми, мабуть, проминули, — бурмотів Локвуд, крутячись на п’ятах і суплячись. — Це мусить бути десь поруч...

— Шукаймо ще раз! Мерщій! — Я відчинила невелику шафу й викинула звідти купу запліснявілих церковних книжок та паперів. Важеля, однак, не виявилось і там.

— Ви безнадійні! — шепотів тим часом череп. — П’ятирічна дитина — й та впоралася б швидше...

— Замовкни!!!

— Ми повинні потрапити туди, Люсі. Хтозна, що там робить Джоплін... — Локвуд обмацував долонями дальшу стіну. — Які ж ми були дурні! Він постійно вештався в нас під ногами. Пхав носа куди не слід, ще до того, як викопали домовину. Барнс навіть казав нам, що торговцям артефактами хтось розповів про дзеркало, інакше вони б не довідались про нього так швидко. Джоплін — один з тих, хто міг це зробити. А ми його навіть не підозрювали...

— Ми не мали на те приводу, — заперечила я. — Пам’ятаєш, як його засмутила ця крадіжка? Навряд чи він причетний до неї...

— Я думав так само. Та що заважало Джопліну вдавати щирий смуток і водночас бути винним? Зараз я певен, що він найняв Джека Карвера, щоб той викрав для нього дзеркало. Адже Карвер і раніше викрадав артефакти для Джопліна. Пам’ятаєш, Сондерс казав, що в них часто траплялись крадіжки? Це все Джоплін — він забирав цікаві речі собі. Та цього разу Карвер піддурив його. Зачув великі гроші й продав дзеркало Вінкмену. Джоплін не тямив себе з гніву!

— Твоя правда, — погодилась я, вкотре оглядаючи стіну — голу, білу, без жодної тріщинки чи павутинки, не кажучи вже про якийсь вимикач. — Розлютився й заколов продавця артефактів своїм коштовним кинджалом.

— Саме так. Джоплін — боягуз, що й мухи не скривдив би. Проте череп каже правду: якщо в нього вселився дух Едмунда Бікерстафа й довів його до божевілля...

— Так! — прошепотів череп. — Мій господар так і робить! Обирає слабких і підкорює їх своїй волі... скажімо, як я — Люсі. Наказую тобі Люсі: розбий мою скляну в’язницю й випусти мене! Ви-и-ипусти!

— Відчепись! — буркнула я. — Локвуде... ти справді вважаєш, що Джоплін переслідував Карвера?

Локвуд, хутко обмащуючи стіни в дальшому кутку каплиці, заговорив ще хутчіше:

— Так. Він наздогнав його, коли той поспішав до нас. Вони посварились. Коли Карвер зізнався, що продав дзеркало, Джоплін оскаженів. Ударив Карвера кинджалом, проте той усе-таки встиг дістатись до нас. І Джоплін, звичайно ж, вирішив, що втратив дзеркало назавжди. Як же він помилився! Ми самі, шукаючи цю річ, надавали йому всі потрібні відомості! А тепер Джордж сам приніс йому дзеркало — і Джоплін одержав те, чого бажає його серце! А ми тим часом... не можемо спуститись до цих дурних катакомб!

З вигуком відчаю Локвуд копнув стіну ногою. Так, ми обнишпорили всю кімнату — і даремно. Він мав рацію: дороги до катакомб не було.

— А якщо подивитися зовні? — запропонувала я. — Можливо, там є інший вхід...

— Можливо. Тільки я не знаю, скільки нам доведеться його шукати... Гаразд, — погодився Локвуд. — Ходімо, погляньмо.

Ми побігли до дверей, відчинили їх — і завмерли. Перед нами на ґанку, на тлі досвітнього неба, стояли три знайомі постаті в сріблясто-сірих куртках: Бобі Вернон, Кет Ґодвін і Нед Шоу — коротун, білявка й мамула з команди Квіла Кіпса. Щоправда, самого Кіпса з ними не було. Ми вирячились на них.

— Де Квіл? — запитала Кет Ґодвін. — Що тут коїться?

— Що ви зробили з ним?— підхопив Нед Шоу. — Тільки без витівок, Локвуде! Відповідай!

Локвуд хитнув головою:

— Зараз нам, на жаль, не до балачок. Джордж, здається, потрапив у халепу.

Кет Ґодвін стиснула зуби; в її очах водночас блиснули сумнів і ворожнеча.

— Кіпс, здається, так само, — нарешті промовила вона.

— Він телефонував нам годину тому, — додав Бобі Вернон. — Сказав, що стежить за вашим приятелем Кабінсом — той нібито пішов з кимось на кладовище. І звелів нам приєднатись до нього. Ми обшукали тут усе, та його ніде немає...

— Виходить, ви досі стежите за нами? — зіпнула я. — Який сором!

— Краще вже стежити, ніж водитись із злочинцями, як ви. — пирхнула Ґодвін.

— Облишмо це все, — обірвав її Локвуд. — Якщо Кіпс зараз із Джорджем, вони обидва в небезпеці. Кет, Бобі. Неде! Нам потрібна ваша допомога, а вам — наша. З цього й починаймо! — Він говорив спокійно і владно. Я бачила, як у Неда Шоу стиснулись кулаки, та ніхто не наважувався перечити Локвудові. — Хлопці зараз, радше за все, в катакомбах під каплицею. Двері до катакомб замкнено. Потрапити туди можна лише на старовинному катафалку, на якому до підземелля спускали домовини. Бобі, ти ж знаєшся на таких речах! Як працює цей катафалк? Як його вмикають — згори чи знизу?

— Згори, — відповів Вернон. — Священник опускав домовину під час відправи.

— Чудово! Отже, тут повинен бути важіль. Ми мали рацію, Люсі! Таким чином... — він замовк, придивляючись до темного двору каплиці. — Кет, Неде! З вами прийшов хтось іще?

— Ні, — насупився Шоу. — Навіщо?

Локвуд скрушно зітхнув:

— Бо мені здається, що ми тут не самі.

Зір у нього був кращий, ніж у мене. Я й не помітила, що серед надгробків ворушаться легкі чорні тіні. Зібравшися спочатку в таборі копачів, вони розосередились по зарослих травою стежках, поміж екскаваторами й бараками. То були мовчазні чолов’яги, що звикли, вочевидь, нишпорити ночами. В руках вони стискали бити та кийки.

— Чудово, — зашепотів мені на вухо голос черепа. — Цікава вийде нічка! Нарешті я побачу, як усіх вас повбивають! Рідкісне видовище...

— Це часом не твої друзі, Локвуде? — обізвалась Кет Ґодвін.

— Краще сказати — знайомі... — Локвуд скоса поглянув на мене. — Люсі! Це, здається, люди Вінкмена. Отой, скраю, був на аукціоні. Господь знає, як вони вистежили нас, та сперечатись ніколи, треба щось робити!

— Гаразд.

— Повертайся до каплиці, знайди важіль, спускайся до катакомб і шукай Джорджа. А я приєднаюсь до тебе, як тільки зможу.

— Але ж, Локвуде...

— Сперечатись ніколи! Зрозуміла?

Коли Локвуд говорив таким голосом, сперечатись із ним і справді було марно, тож я позадкувала до каплиці. Вінкменові люди вже підходили до ґанку. У них було все, чого тобі не хочеться бачити серед темної ночі: голені голови, перебиті носи, вишкірені зуби, масивні брови... Кийки в їхніх руках теж мали не дуже привабливий вигляд.

— А нам що робити? — пробелькотів Бобі Вернон.

— Насамперед, Бобі, — відповів Локвуд, — дістань рапіру. — і озирнувся на мене: — Біжи, Люсі!

Вінкменові найманці були вже на сходах. Я ляснула дверима. Знадвору забряжчало залізо, долинули звуки ударів, хтось закричав.

Я побігла в центр каплиці й стала біля мармурового катафалка. Що там казав Вернон? «Священник опускав домовину під час відправи...» Гаразд, а де ж тоді стояв священник? Де він, хай йому чорт, стояв?!

— Ой, яка важка загадка! — зашепотів голос. — Відразу видна, як часто ти ходиш до церкви...

Аж тут я несподівано здогадалась. Кафедра! Дерев’яна кафедра з верхівкою у вигляді розгорнутої книги, що спокійненько стоїть собі за кілька футів від катафалка! Я кинулася до неї, намагаючись не звертати уваги на гамір за дверима. Зайшла за кафедру, поглянула на неї згори і побачила просто під її верхівкою маленьку дерев’яну поличку.

А на поличці був простий металевий важіль.

Я натиснула на нього. Спочатку мені здалося, ніби нічого не сталось. Аж тут — тихо, майже без шуму. — катафалк почав опускатись униз. Я помітила, що залізна платформа вже нижча за підлогу каплиці. Підбігла до неї — й скочила на чорний полірований мармур.

Знадвору хтось важко гупнув у двері. Я навіть не поглянула туди. Я стояла, витягши рапіру й розставивши ноги, і спокійно дихала. Я спускалась кам’яним колодязем під землю, зі світла в темряву.

— Не бійся — долинув до мого вуха скрадливий шепіт із рюкзака. — Ти не сама. Я з тобою.

Мурований колодязь урешті перетворився на широке, просторе приміщення, та я й досі спускалась униз. Я відчувала довколишню порожнечу, заповнену холодним, сухим повітрям, проте нічого не могла в ній побачити. Я знала, що мене добре видно в цьому стовпі світла, який скував усі мої відчуття. Довкола на мене міг чатувати хто завгодно — і я розуміла, що дізнаюсь про це лише тоді, коли врешті-решт приземлюсь. Усі мої інстинкти волали, щоб я мерщій забиралася звідси. Страх небезпеки переповнював мене. Я напружилась, щоб вирватись на волю...

Аж тут механізм зупинився.

Я зіскочила з катафалка якнайдалі від зрадливого світла, а потім змусила себе підвестись. Довкола панувала тиша. Я стояла серед темряви й дослухалась до биття власного серця й до лиховісної мовчанки навкруги.

Проте насправді тут зовсім не було тихо, принаймні для мого внутрішнього слуху. З невідомої відстані до мене линули слабкі звуки — шурхіт, зітхання й навіть сміх, що обривався несподіваним риданням. Чула я й шепіт — уривки якихось фраз. І до того ж — це було найстрашніше — звідкілясь лунало вперте, невпинне цокання язиком.

Жоден з цих звуків не належав живій істоті.

Я перебувала в царстві мерців.

До того ж привид у склянці, що досі лежала в моєму рюкзаку, заходився весело посвистувати. Свист то вщухав, то починався знову — набридливий і немелодійний.

— Помовч уже! — нарешті не витримала я. — Мені треба послухати!

— Навіщо? Я радію. Це місце саме для мене!

— От і гаразд. Я залишу тебе тут назавжди, якщо ти не допомагатимеш мені! — зіпнула я. — Замурую тебе в стіні!

Свист негайно урвався.

Щоразу, коли ви самотні і вразливі, емоції намагаються позбавити вас самовлади. Саме так зараз було зі мною. Я подумала про Локвуда, що бореться з нападниками вгорі. Подумала про Джорджа — і пригадала жадібний вираз його обличчя, коли він п’ять ночей тому зазирнув до дзеркала. Подумала, як легко все, чим я дорожила, може бути знищене. І про свій порожній робочий ремінь. І про страшний привид Едмунда Бікерстафа, що здіймався вгору при місячному світлі...

Я втамувала емоції й заховала їх у найпотаємніший закуток свого розуму, щоб випустити їх на волю колись пізніше. А зараз треба залишатись пильним — для того, щоб залишитись живим.

Мої ноги почали спотикатись об цеглини й камінці, що лежали в багатовіковому поросі. Мене зусібіч оточував м’який, сухий холод. Довкола досі нічого не було видно за межами стовпа світла все потопало в темряві, і я не знала, де я зараз — у вузькому коридорі чи серед широкого, порожнього простору. Мені взагалі видавалось неймовірним, що хтось може завітати сюди з доброї волі.

Аж тут до мене долинуло ледь відчутне мушине дзижчання.

Так! Це дзеркало! Воно десь поблизу!

Неохоче — бо електричне світло приглушує Талант і водночас приваблює всілякі чужі очі, — я увімкнула свій ліхтарик на мінімальну потужність, а потім повільно провела ним над собою дугу, щоб роздивитись навколо. Поряд зі мною був катафалк, що стояв на величезному механізмі з чотирма важелями, чорними й зігнутими, мов ноги велетенської комахи. Я стояла в центрі широкого проходу з височенною стелею, підлогу якого було захаращено сміттям. Уздовж мурованих стін тяглися ряди полиць, на багатьох із яких стояли свинцеві домовини, заховані тут навіки-віків. Деякі полиці було замуровано, деякі — завалено камінням. Через кожні двадцять кроків прохід перетинали бічні коридори.

Усе було вкрито дрібним сірим пилом — таким самим, як у волоссі Джопліна.

Вимкнувши ліхтарик, я спробувала придивитись і прислухатись до темряви, щоб визначити, звідки лунає дзижчання дзеркала. Це виявилось нелегко ще й через те, що привид у склянці знову заговорив.

— Ти чуєш їх?— запитав він. — Тих, інших! Вони довкола тебе!

— Ти можеш помовчати?

— Вони чують твої кроки. Чують, як шалено б’ється твоє серце!

— Годі! Краще вибери собі зручну полицю. Зараз знайду Джорджа й залишу тебе там!

Череп замовк. Я сердито смикнула ремені рюкзака і навшпиньки вирушила далі.

Проминаючи перший поворот, я почула з темряви відлуння далекого крику. Спотворений звук ніби відскакував від стін. Хто це кричав? Джордж? Кіпс? Джоплін? Жива людина — чи ні? Цього я не могла зрозуміти. Але відчувала, що крик лунає справа. Тримаючись за муровану стіну, я повернула туди.

За мить мої пальці торкнулись чогось холодного й гладенького. Я відсахнулась і клацнула ліхтариком. То була скляна куля на полиці біля домовини. Під шаром пилу, який я намацала пальцями, видніли висохлі білі квіти лілій. На мить я замислилася: скільки ж вони лежать тут, вічно квітнучи в пітьмі! Тоді вимкнула ліхтарик і попрямувала далі.

Коридор був довгий, вузький і часом перетинав інші, майже такі самі проходи, геть заставлені домовинами. Біля кожного з них я на мить зупинялась, а тоді рушала далі. Ішла я, не вмикаючи ліхтарик, сподіваючись бачити Гостей так само легко, як вони бачать мене.

А Гостей тут була сила-силенна.

В одному з цих нескінченних коридорів, зліва, я помітила бліду постать — молодика в костюмі з високим коміром. Він стояв нерухомо, спиною до мене, одне його плече було вище за друге. Я чомусь дуже зраділа, що він не обернувся.

З іншого переходу залунав нетерплячий стукіт. Поглянувши туди, я помітила на одній з нижніх полиць потойбічний вогник, що мерехтів у невеличкій свинцевій домовині.

— Весело з ними, — обізвався череп. — Та всі ці вогники — дурниці Мій господар теж тут.

— Попереду?

— Так, ти наближаєшся до нього... — він тихенько захихотів. — Пам’ятаєш отой нещодавній крик? Я ладен закластися, що то верещав Кабінс, коли поглянув у дзеркало!

Я ледве втамувала свій гнів. Якщо вже привидові закортіло побалакати, то нехай краще надасть мені потрібні відомості.

— Розкажи мені про дзеркало, — попросила я. — Скільки кісток Бікерстаф узяв для нього? І скільки духів воно містить?

— Сім кісток і сім духів, як я пам’ятаю.

— А що ти бачив, коли дививсь у дзеркало?

— О, я робив усе можливе, щоб ніколи туди не дивитись!

— А сам Бікерстаф? Дивився?

— Може, він і божевільний, але не дурний, — просто відповів привид. — Звичайно ж, ні! Навіщо йому так ризикувати? До речі, Кабінс зараз, напевно, вже помирає, а ти тут марнуєш час!

Прискоривши ходу, я нарешті дісталася до приміщення, де сходились усі бічні коридори. Тут знову вибухнув гомін: розлючені голоси, вигуки болю. Під ногу мені потрапив уламок цеглини. Я перечепилась і, зберігаючи рівновагу, мимоволі змахнула з сусідньої полиці якусь каменюку чи ступку. Я заціпеніло слухала, як вона торохтить у пітьмі.

— Усе гаразд. Тебе ніхто не чув, — мовив привид. І, витримавши драматичну паузу, додав: — Чи, може, чув?..

Довкола було тихо, тільки моє серце болісно стугоніло. Я помалу рушила далі. Коридор невдовзі повернув праворуч, і я помітила попереду світло ліхтаря, що осявало порожні полиці. Дзижчання тепер було голосніше, й повіяло моторошним холодом — температура знижувалась із кожним моїм кроком.

— Обережно, — шепотів череп. — Обережно... Бікерстаф поряд!

Пригинаючись і тулячись до стіни, я прослизнула ще трохи далі й зазирнула за ріг. Після блукань у темряві я майже осліпла. Минуло кілька секунд, перш ніж мої очі звикли до світла. І аж тоді я побачила, що було в тій кімнаті.

Мої ноги підкосились. Я безсило сперлась об стіну.

— О, Джордже! — зойкнула я. — Ні!

27

Щодо світла, то я помилилась. То взагалі був не ліхтар. На столі стояла гасова лампа. Її кволого мерехтіння ледве вистачало, щоб сягнути хіба що павутиння під стелею, залишивши решту кімнати в пітьмі. А от інші речі справді сяяли. Та їхнє сяйво було цілком відмінне.

То були злі речі.

У центрі кімнати, серед вузького кола з залізних ланцюгів, височіла тонка тринога — підставка з чорного дерева. На її вершку видніло щось невеличке й нерівно-кругле, накрите дорогим шовковим носовичком. Саме від цього предмета лунало знайоме дзижчання, й хвиля моторошного холоду змусила мене здригнутись, коли я почала підкрадатися ближче до кімнати. Часом носовичок трохи підскакував, ніби його ворушив невидимий вітерець.

То було дзеркало — «кістка й скло» — на його давній підставці. Готове до користування.

Проте в залізному колі я побачила не тільки дзеркало. Над ним нависали кілька примарних сірих постатей, оточених хмарою потойбічного світла. Розгледіти ці постаті було вкрай важко — хіба що скоса їх було видно трохи виразніше. То були людські постаті в безформному вбранні, які з’юрмились так тісно, що перекривали одна одну. Їхні обличчя були розмиті й нечіткі, за очі й роти їм правили сірі розмазані плями. Навіть не перелічуючи, я знала, що їх там семеро — духів, які потрапили до дзеркальної пастки. Їхні скорбота й гнів уразили мене. Здалеку я чула їхній нескінченний гомін:

— Наші кістки... Поверніть нам наші кістки...

За інших обставин і духи, й дзеркало відразу перелякали б мене, і я не змогла б відірвати від них свого погляду.

Проте зараз усе було по-іншому. Бо перед залізним колом я побачила Джорджа.

Він сидів на дерев’яному стільці, навпроти завішеного дзеркала. Його руки були міцно прив’язані до бильця, голова — схилена аж до грудей, окуляри з’їхали набік. Очі були міцно заплющені. На мою превелику радість, він був живий: його груди ворушились.

По другий бік кола стояв ще один стілець. Там, на мій подив, — я майже забула про нашу зустріч із командою «Фіттес», — сидів Квіл Кіпс. Як і Джорджеві, йому було скручено руки. Проте Кіпс сидів притомний, у волоссі йому заплуталось павутиння, а худе обличчя вкривав сірий пил. Пожмакана формена куртка зсунулась із пліч, а комір сорочки був розірваний. Складалося враження, що йому тільки-но добряче дісталось, і все, що тут коїться, не лякає, а дратує його: Кіпсові очі гнівно блищали, коли він озирався довкола.

Альберта Джопліна ніде не було видно.

Натомість у кімнаті я побачила дещо інше — може, найгірше з усіх тамтешніх злих речей. Спочатку, правду кажучи, я його не помітила — воно ховалося за Кіпсовою спиною й за примарними сірими тінями духів. Аж тут мої очі побачили темну масу, що лежала на підлозі, й чорну моторошну постать, що височіла над нею. Руки в мене затремтіли, в роті пересохло.

— Господар! — прошепотів за моєї спиною череп, і в його голосі я почула страх і побожність. — Господар тут!

У дальшому кутку кімнати стояв привид Едмунда Бікерстафа.

Під ним, на брудній підлозі, лежало тіло доктора — зморщені, висохлі рештки з залізної домовини, в лахмітті, що залишилось від чорного костюма, і з розпатланим побляклим волоссям. Темно-брунатне й лискуче, воно скидалось на покручену гілку червоного дерева. Мавпяче обличчя з вишкіреними зубами тупилось порожніми очними ямками вгору.

З грудей тіла здіймалось те саме моторошне, примарне видиво, яке п’ять днів тому ми бачили на кладовищі. Заввишки воно мало футів з вісім — чи навіть більше: то була худорлява постать у довгому плащі з каптуром, у тіні якого ховалось лице. Привид витягся вгору так, що здавалось, ніби він от-от проб’є цегляне склепіння і зникне вгорі, в шарі землі. Він стояв майже нерухомо, лише зрідка погойдуючись туди-сюди, мов насторожена змія. Очей під каптуром видно не було, та я помітила біле, мов кістка, підборіддя і рот із важкими, грубими щелепами.

Я не відразу зрозуміла, чому Гість не кидається на Кіпса, який сидить на стільці просто перед ним. Аж тут я побачила, що рештки Бікерстафа оточені ще одним колом із залізних ланцюгів. Привид був міцно замкнений у цьому колі.

Та попри все, його злоба заповнювала всю кімнату. Я відчувала похмуру силу його бажання. Зараз він зосередив свою увагу тільки на дзеркалі й Джорджеві. До мене йому було байдуже — до тієї миті, як я увійду до кімнати. Від цієї думки мені стало зле.

Слід було діяти, й діяти якнайшвидше. Джоплін досі не з’являвся. Пора було рятувати Джорджа — і робити це надзвичайно спритно. Якомога тихше пробираючись у темряві, я почала знімати з пліч рюкзак.

— Він намагається відтворити наші колишні експерименти, — заговорив череп. — Він поставив дзеркало на підставку. А там сім духів — кволі, як і раніше, тільки й можуть, що стогнати... А онде стоїть господар. Майже як за давніх часів... Стривай! Ти що, покидаєш мене?!

Я поставила рюкзак на вільну полицю:

— Ти надто важкий. Постоїш тут.

— Ні! — заперечив череп. — Я повинен бути з ними! Я хочу бачити господаря! Віддай мене йому!

— Пробач, але ти залишишся тут, — відповіла я, розкрила рюкзак і трохи зсунула полотно, оголивши кілька горішніх дюймів склянки. Плазма сяяла яскравою зеленню. Я помітила спотворене обличчя, що шалено крутилось. — Якщо ти знадобишся мені, — провадила я, — то я прийду й заберу тебе. Тільки краще допомагай мені як слід, бо інакше зостанешся тут назавжди.

— Хай тобі грець, Люсі! — вигукнув череп. — Чому ти не слухаєш мене?.. — і несподівано вигукнув: — Господарю! Я тут! Вітаю з поверненням!

Постать у кутку стояла мовчки й не відповідала.

— Господарю!.. — благальний шепіт переповнився страхом. — Це ж я! Я тут!

Привид не поворухнувся. Його увагу привертали тільки дзеркало й Джордж.

— Он як, — сердито промовив череп. — Він уже не той, що раніше...

Зрозуміла річ, не той! Як і всі Перші та Другі Типи, привид Едмунда Бікерстафа міг лише повторювати одне й те саме. У його тоненькій, як папір, свідомості засіла лише одна-єдина частка минулого. Та на розмови з черепом мені не було часу. Прокрадаючись далі вперед і озираючись довкола, я увійшла до кімнати. Звідти на всі боки розходились темні муровані коридори. Не було чути жодного звуку. Джопліна я теж не бачила.

Аж тут зненацька мене помітив Квіл Кіпс. Здригнувшись із несподіванки, він заходився гарячково трусити головою й корчити такі кумедні гримаси, що за спокійніших обставин я дивилася б на них не одну годину. Та зараз, не звертаючи на нього уваги, я рушила навшпиньки просто до Джорджа.

Обличчя його набрякло, на щоці виднів синець. Навіть коли я торкнула його, він не поворухнувся.

— Джордже! — тихо промовила я. — Джордже!

— Облиш його! Він уже захолов! — шепотів Кіпс, іще відчайдушніше трусячи головою. — Ходи сюди і розв’яжи мене!

Я попрямувала до нього, намагаючись не дивитись на моторошного привида за колом з ланцюгів. Щупальця плазми обмацували межі кола. Покрита каптуром голова здригнулась — і я відчула, як на мене впав раптовий холодний тягар. Привид побачив мене. Він знає, що я тут!

Я стенула плечима, ніби обтрушуючи страх:

— Кіпсе, з тобою все гаразд?

Він вибалушив очі:

— Зі мною? Хіба не бачиш? Забава, та й годі — сиджу тут у компанії з Кабінсом, у катакомбах, прив’язаний до стільця!

— От і чудово, — всміхнулась я.

— Я пожартував!

— Я теж, — насуплено відповіла я, й від моєї усмішки не залишилось і сліду. Витягши рапіру, я нахилилася до Кіпса. І з відчаєм побачила, що його руки скручені ланцюгом і замкнені на замок. Перерубати ланцюг рапірою було неможливо.

— Тебе прикували, — прошепотіла я. — Де ключ?

— У того дурня в окулярах, — простогнав Кіпс.

— У Джопліна? Де він?

— Пішов кудись. Почув гамір і вирішив подивитись, що там таке. Може повернутися будь-якої миті. Як ти збираєшся мене витягати?

— Ще не знаю. Помовч!

Я не могла зібратися з думками. Мені заважав потойбічний шум — дзижчання дзеркала, жалібний клич сімох духів і навіть віддалені докори сердитого черепа. А понад усе — постать у каптурі, що бовваніла поряд зі мною. Цікаво, що зробив би на моєму місці Локвуд? На думку не спадало нічогісінько.

— Скажу лиш одне, — буркнув Кіпс. — Коли я виберуся, то дам твоєму придуркуватому приятелеві такого копняка, щоб він летів аж до Мерілебона!

— Ти сам винен, — відповіла я. — Не треба було ходити за нами назирці. А копняка я краще дам йому сама... Стривай! Може, Джоплін залишив ключ на столі?

Я хутко обійшла край залізного кола круг дзеркала; бліді духи вмить обернулись до мене. Стіл було захаращено всякою всячиною: запорошеними горщиками, прикрасами, численними книжками й паперами. Якби навіть ключ і був там, я нізащо не змогла б відшукати його. Що ж робити? З відчаю я підняла руки: «Думай!..»

— Обернися, Люсі! — долинуло з далекого коридору відлуння шепоту черепа.

Я заціпеніла, а тоді мимоволі потяглася до ременя. Та поки я це робила, хтось непомітно підійшов до мене ззаду. Моєї шиї торкнулось холодне вістря. Череп захихотів:

— Ой! Мабуть, слід було попередити тебе трохи раніше...

— Не ворушіться, панно Карлайл, — пробекав ззаду Альберт Джоплін. — Інакше я прохромлю вам шию. Зрозуміло? А тепер зніміть ремінь і рапіру.

Я завмерла з переляку. Вістря кинджала легенько штрикнуло мене.

— Ну, мерщій! Я дуже нервуюсь, коли серджусь. Моя рука може ковзнути. Робіть, що я кажу!

Вибору не було. Я розстебнула ремінь — і він разом з рапірою впав на підлогу.

— А тепер ідіть до Кіпса. І не робіть дурниць. Я йду слідом за вами.

Я поволі, неохоче послухалась. Тим часом привид у колі підібрався ближче до ланцюгів. Я помітила роззявлений рот із вишкіреними зубами, що на цілу кімнату випромінював свою голодну жадобу.

Кіпс понуро глянув на мене зі свого стільця:

— Від «Локвуда й К°» я більшого й не сподівався. Ну, що буде далі? Зараз увійде сам Локвуд, перечепиться й проштрикне сам себе рапірою?

— Ставайте поряд із Кіпсом, — наказав Альберт Джоплін. — Покладіть руки на бильце стільця. Зап’ястки разом... Тут у мене був ще один шнур. Де ж він?.. Робіть, що я вам сказав!

Я спробувала обернутись, та вістря кинджала вмить укололо мене. Я скрикнула з болю.

— Отак буде краще, — мовив Джоплін. Кількома швидкими порухами він прив’язав мої руки до стільця. Я стояла біля Кіпса. Шия нестерпно боліла. Джоплін відійшов убік.

Він здавався таким самим нечупарою, як і завжди: куртку запорошив сірий пил, волосся на голові скуйовдилось, наче вороняче гніздо. Ходив він теж, як і раніше, — згорбившись, нахиливши голову, мов старий голуб. Зараз він тримав в одній руці широкий короткий кинджал, а в другій — записник. Із-за одного вуха стирчала ручка. Походжаючи кімнатою, Джоплін щось мугикав, а коли він обернувся, я помітила, що його ніс почервонів і набряк, а на підборідді красується синець.

Проте по-справжньому мене вразили його очі. Темні, запалі, з величезними зіницями, вони пильно вп’ялись у щось віддалене, а голова трішки схилилась, ніби прислуховуючись.

— Так, так... зараз... — пробурмотів Джоплін, ніби сам до себе. Підійшовши до Джорджа, він нахилився й поглянув на завішене дзеркало, немовби визначаючи висоту. Потім задоволено всміхнувся, випростався й двічі ляснув Джорджа по щоці. Джордж у відповідь крекнув і дико озирнувся довкола.

— Чудово, хлопче. Пора прокидатись! — Джоплін поплескав його по плечу, витяг із-за вуха ручку й щось занотував у записнику. — Треба поспішати з нашим експериментом, як ми й вирішили.

Квіл Кіпс вилаявся.

— Що там вони, в біса, вирішили?! — буркнув він. — Не знаю, що собі думав Кабінс, коли пхався сюди, та врешті-решт вони посварились. Ніби просто розмовляли — там, нагорі, — а вже за хвилину почали битись. — Він хитнув головою. — От уже видовище! Жалюгіднішого ніколи не бачив! Позбивали один одному окуляри, а тоді повзали по підлозі й шукали їх. Дивно, як ще волосся один в одного не повисмикували.

— І ти не допоміг Джорджеві? — крижаним голосом запитала я й спробувала поворухнути руками. Та нічого не вийшло — шнур був нівроку міцний.

— На превеликий жаль, допоміг, — відповів Кіпс. — Я не міг дивитись, як цей Джоплін підносить Кабінсу до горла кинджал і наказує, щоб я кинув свою рапіру. Потім ми зійшли сюди. Кабінс намагався втекти, і Джоплін його оглушив. А тоді з пів години розставляв тут усі ці штучки. Він справді не при собі...

— Еге ж. Навіть більшою мірою, ніж тобі здається.

Одного погляду в дзеркало вистачило, щоб Джордж потрапив під його вплив. Однієї появи привида вистачило, щоб цей вплив посилився. Цікаво, скільки сам Джоплін перебував у каплиці з тілом Бікерстафа? Скільки ночей він там провів, поки на нього діяла мовчазна, руйнівна сила привида? Можливо, він навіть не бачив духа і не розумів, що тут коїться.

— Пане Джопліне! — заговорила я. Архіваріус із кинджалом тим часом чекав, поки Джордж остаточно отямиться. — Подумайте як слід. Ваш експеримент нізащо не вдасться...

Джоплін поправив окуляри:

— Не турбуйтесь. Усе буде гаразд. Двері до катакомб міцно замкнені, а механізм катафалка я вимкнув знизу. Сюди ніхто не поткнеться — хіба що захоче зіскочити в провалля завглибшки з двадцять футів. А кому таке спаде на думку?

Я знала, кому це може спасти на думку. Та саме зараз ця людина мала клопіт нагорі, тож я не могла сподіватись на неї.

— Я не те хочу сказати, — провадила я. — Це дзеркало смертельно небезпечне, а вами керує привид Бікерстафа. Його треба зупинити!

Джоплін, схиливши набік голову, дивився в бік кола, де стояв привид. Здавалося, що він зовсім не чує мене.

— Це чудова змога, — хрипко шепотів він. — Це моє заповітне бажання. Дзеркало — вікно до Іншого Світу. Скільки там чудес! І Джордж матиме честь побачити їх! Зараз я тільки візьму жердину...

Човгаючи ногами й горблячись, він підійшов до стола. Мені запаморочилось у голові. Джоплін говорив майже так само, як Бікерстаф тоді, багато років тому, коли він змушував Вілберфорса подивитись у дзеркало...

Привид із-за своїх ланцюгів стежив за кожним кроком Джопліна.

— Люсі... — пробурмотів Джордж. — Це ти?

— Джордже! З тобою все гаразд?

Джорджеве обличчя справді набрякло й почервоніло. Окуляри ледве тримались на носі, тож він не міг зустрітись зі мною поглядом.

— Цілком гаразд, Люсі. Лише стільчик трохи незручний. Не завадила б подушка.

— Якби ти знав, як я серджусь на тебе! Я зараз вибухну!

— Знаю. Мені справді шкода.

— Ти хоч розумів, що ти робиш?!

Він зітхнув і хитнувсь уперед:

— Просто мені здалось... ні, я не можу пояснити цього, Люсі. Коли я залишив Фло і взяв це дзеркало в руки... я просто відчув бажання... Я мусив знову зазирнути туди. Частина моєї душі розуміла, що так не можна. Я знав, що я повинен дочекатись вас... але мені це чомусь здалося такою дрібницею... Я міг би сам дістати дзеркало з торбини, та дочекався Джопліна. А той прийшов і сказав, що все слід робити по порядку... — він хитнув головою. — Отож, коли ми зайшли до каплиці і я побачив порожню домовину... я ніби прозрів. Я зрозумів, що чиню щось моторошне. Я спробував утекти, та Джоплін не відпустив мене...

— Саме так, — підхопив Джоплін, що саме повернувся, несучи довгу жердину з гачком на кінці. — Я просто застеріг вас від помилки. Правду кажучи, ви засмутили мене, Кабінсе. Я від вас сподівався більшого... І все ж таки ми по-чоловічому владнали свою невеличку суперечку.

— По-чоловічому?! — пирхнув Кіпс. — Краще скажіть, як дві школярки, що не поділили помаду! Було б послухати ваш вереск!

— Цить, — обірвав його Джоплін. — Нам вистачає роботи. — Він здригнувся, його обличчям пробігла тривога, наче хтось зненацька насварився на нього. — Так, так, я знаю. Зроблю все, що можу...

— Пане Джопліне! — вигукнула я. — Дивитись у дзеркало — це самогубство! Там немає ніяких чудес! Прочитайте «Сповідь Мері Дьюлак» і зрозумієте, про що я кажу! Вілберфорс упав мертвий, коли...

— О, ви теж читали її? — на мить обличчям Джопліна промайнуло зацікавлення. — Невже вам пощастило знайти копію? Чудово! Розкажіть мені, як це вдалося вам! Звичайно ж, я читав «Сповідь». Хто, по-вашому, викрав її з бібліотеки в Чертсі? Ось вона, в мене на столі. Цікава річ, та папери Бікерстафа, які так ласкаво приніс мені Кабінс, — іще більший скарб. — Він махнув рукою в бік дзеркала. — Без них я не зміг би правильно встановити дзеркало!

Я щосили розтягала шнур. Вузли здирали з моїх рук шкіру. Праворуч від мене, відчувала я, Кіпс намагався робити те саме.

— Ви ж казали, що це середньовічна італійська говірка! — зауважила я.

Джоплін самовдоволено посміхнувся:

— Атож. І я вільно розмовляю нею. Цікаво було спостерігати, як Джордж ламав над цими паперами голову, поки я спокійненько переписував їх.

Джордж спробував копнути Джопліна ногою, та не влучив.

— Ви зрадник! Я ж вірив вам!

Архіваріус захихотів і поблажливо поплескав Джорджа по плечу:

— Раджу вам завжди тримати козирі при собі, друже. Вчіться зберігати таємницю! Що ж до вас, панно Карлайл, то я добре знаю про ризик, пов’язаний із цим дзеркалом. Саме тому наш любий приятель Джордж зараз подивиться туди для мене.

Говорячи це, Джоплін обернувся до залізного кола в центрі кімнати, в якому скупчились сім духів. Своєю жердиною він стяг із дзеркала носовичок.

— Джордже! — вигукнула я. — Не дивися!

З місця, де я стояла, мені майже не було видно дзеркала. Я бачила лише його задній — необроблений — бік і раму з кісток. Проте дзижчання відразу подужчало, а сім духів у колі відсахнулись, немовби з переляку. Привид Бікерстафа виріс ще більше. Я відчувала його жагу, чула його гіпнотичний голос у своїй голові:

— Дивися... Дивися...

Саме цього Бікерстаф найбільше бажав за життя. Саме цього — через Джопліна — він бажав і тепер, по смерті.

Джордж міцно заплющив очі.

Джоплін біля підставки поводився надзвичайно обережно. Опустивши зі страху плечі і зблідлій з нетерпіння, він промовив:

— Розплющіть очі, пане Кабінсе! Ви ж знаєте, чого вам хочеться!

І Джордж це справді знав. Тій частині його душі, яка кілька днів тому потрапила під чари дзеркала, відчайдушно цього хотілось. Я бачила, як він труситься, змагаючись із самим собою. Ось він закусив губу, відвернувся...

Я вигукнула на весь голос:

— Не звертай на нього уваги, Джордже!

— Дивися... Дивися...

— Пане Кабінсе! — Джоплін уже тримав напоготові записник, щоб нотувати Джорджеві слова, й нетерпляче стукав себе по щелепі. Він був роздратований: з-під машкари шаленця в нього досі визирав метушливий учений, зацікавлений в успішному експерименті. З таким самим інтересом він спостерігав би за поведінкою садових мушок чи шлюбними ігрищами черв’яків. — Пане Кабінсе! Робіть, що я наказую! Інакше... — Я відчула, як від привида в колі полинула хвиля люті: Джоплін знову здригнувся й кивнув. — Інакше, — хрипко сказав він, — я зараз візьму цей кинджал і переріжу горлянки вашим приятелям.

У катакомбах запала тиша.

— О-о! — долинув з коридору голос черепа. — Чудовий вибір! Будь-що я у виграші...

Джордж випростав спину.

— Гаразд, — сказав він. — Гаразд, я зроблю це.

— Ні, Джордже! — заперечила я. — Нізащо!

— Ну, на хвилинку можна й зазирнути, — обізвався Кіпс.

— Не вір йому! — наполягала я. — Він шахрує!

— Шахрую? — Джоплін пильно оглядав вістря свого кинджала. — Бідолаха Джек Карвер, напевно, вважав так само...

— Не вийде, Люсі, — понуро відповів Джордж. Його недуга ніби повернулась, а в голосі було чути кволість. — Я нічого не можу вдіяти. Я зазирну туди. Дзеркало вабить мене, і я не можу йому опиратись.

Він розплющив очі — і, схиливши голову, дивився собі на груди.

— Ні! — я смикнула свій стілець так, що він разом з Кіпсом поїхав по брудній підлозі. Сльози залили мої очі. — Якщо ти зробиш це, Джордже Кабінсе, то я не знаю, що я зроблю з тобою!

— Усе гаразд, Люсі, — відповів Джордж із сумною усмішкою. — Я сам заварив цю кашу. Врешті-решт, це саме те, про що я завжди хотів дізнатись. Хотів розкрити таємниці, які не були під силу нікому...

— Чудово сказано! — підхопив Джоплін. — Я пишаюсь вами, мій юний друже. Я готовий записувати ваші слова. Годі думати! Говоріть швидко й виразно! Перекажіть усе, що ви побачите!

Ще одне відлуння минулого. Слова Бікерстафа, звернені до Вілберфорса сто тридцять років тому. І зараз їх вимовляє майже та сама особа. Хтозна, скільки в ній тепер від Бікерстафа, а скільки від Джопліна?

— Будь ласка, Джордже...

Кіпс застогнав:

— Вона каже правду, Кабінсе! Годі потурати примхам божевільного!

Джоплін тупнув ногою:

— Замовкніть, будь ласка!

— Люсі... — несподівано сказав Джордж. — Я знаю, що був слабким, що помилявся. Мені дуже шкода. Перекажи це Локвудові, гаразд?

Він підняв голову й поглянув у дзеркало.

— Джордже!..

— Дивися... — пробурмотіла постать у каптурі наді мною. — Я дам тобі все, чого бажає твоє серце...

І Джордж дивився. Дивився просто в дзеркало крізь маленькі круглі скельця своїх окулярів. Я нічого не могла вдіяти, щоб зупинити його.

Джоплін нетерпляче ковтнув слину. Ручка в його руці тремтіла над сторінкою записника:

— Кабінсе! Скажіть мені, що ви бачите?

— Джордже!..

— Скажіть, хлопче!

— Все, чого бажає твоє серце...

Обличчя Джорджа напружилось, очі широко вирячились. Обличчя засяяло моторошною усмішкою:

— Бачу красу... яка краса...

— Ну? Ну? Кажіть!

Джорджеві м’язи несподівано напружились. Шкіра обвисла, рот поволі відкрився, як підйомний міст на ланцюгах. Шалена радісна усмішка залишилась на обличчі, та водночас із нього почали пропадати всі іскри розуму, життя, впертості...

Я шарпонулась уперед із криком:

— Джордже! Подивись на мене!

— Кажіть! — наполягав Джоплін. — Мерщій!

Я зі страхом побачила, як просіли Джорджеві щелепи. З його рота вилетіло довге, хрипке, непевне зітхання. Повіки опустились, тіло двічі здригнулось і завмерло. Рот залишився роззявленим, вирячені очі дивились у нікуди. Кілька світлих волосин прилипли до спітнілого чола.

— Отакої, — спересердя промовив Альберт Джоплін. — Яка диявольська прикрість! Він міг би сказати мені щось корисне, перш ніж померти.

28

Затамувавши подих, я дивилась на Джорджеве тіло.

— Ну що то за «краса, краса»? — нарікав Джоплін. — Хіба це по-науковому? Скоро світанок — нема часу пробувати ще раз! — і, спересердя тупнувши ногою, повторив: — Яка прикрість!

Він бурмотів щось і далі, та я його вже не чула. Його голос лунав десь далеко-далеко. Я не сприймала жодного звуку. Мій розум заціпенів.

— Джордже! — тихо покликала я. — Прокинься!

— Марно стараєшся, Карлайл, — обізвався Кіпс. — Його вже немає.

— Ні, що ти! Він завжди такий... — відповіла я. — Ти просто не бачив його вранці! Він просто сонний. Правда, Джордже? Джордже, відгукнися!..

Джордж не відповідав. Його тіло скидалось на старе пальто, перекинуте через бильце стільця. Вуста розкрились, руки обвисли. Мені пригадався Джек Карвер, як він лежав на нашому килимку, і його засотувала смертельна порожнеча. Я тихенько застогнала.

Погляд Джопліна повернув мене до тями. Архіваріус, що тільки-но дивився на годинник, перевів свої примружені очі на мене. Куди поділися його лагідний тон, його простакувата й боязкувата вдача? Тепер він рішуче й холодно втупився в мене.

Проте я помітила й дещо інше. Тієї миті, коли Джордж поглянув у дзеркало, привид Едмунда Бікерстафа вже заполонив собою увесь простір усередині кола. Я відчувала, як він тішився своєю перемогою, спостерігаючи за Джорджевим тілом. Тепер, однак, його увагу привернула нова жертва. Постать, закутана в плащ, обернулась — голова в каптурі нахилилась наді мною. Я помітила спотворене обличчя привида: вишкірений рот із гострими зубами, білу висохлу шкіру, чорні кола очей...

Коли я подивилась на Джопліна, привид зробив те саме.

Кіпс давно вже вийшов з підліткового віку і не міг розгледіти привида як слід, проте виразно відчував, що той поруч. Я помітила, як він скулився на стільці. А я? Я, навпаки, підбадьорилась і стиснула кулаки. В моїй душі немовби замкнулися двері — горе й смуток залишилися за ними, поступившись місцем спокою. Цей спокій, наче зимове озеро, був чистий, крижаний, безмежний... Я сіла й подивилась на Джопліна.

— Що ж, — говорив він тим часом сам до себе. — Можна спробувати ще раз. Усе, що нам треба, — посадити на стілець її. Може, вона впорається там, де не спромігся впоратись цей хлопчисько?..

Дрібними пташиними кроками він підійшов до мене, озброївшись кинджалом.

— Облиш її! — озвався Кіпс.

— Дійде черга й до тебе, — відповів Джоплін. — А поки що мовчи, бо тоді я покажу тобі, хто тут господар.

Він зайшов мені за спину і одним ударом клинка перерізав шнури, а потім знову притулив кинджал мені до горла. Я стояла мовчки, розминаючи кулаки.

— Підходь до стільця, — наказав Джоплін.

Я послухалась, намагаючись дихати рівно й спокійно, щоб заспокоїти нерви.

— Ви робите помилку, змушуючи мене подивитись у дзеркало, — сказала я. — Я розмовляю з привидами. Вони відповідають мені. Я можу розповісти вам багато їхніх таємниць. Яка вам користь від моєї смерті?

— Йди, йди! Щось я не дуже вірю тобі. Хіба такий Талант існує?

— Так! Тут у мене є Третій Тип. Його Джерело — в моїй торбині. Бікерстаф — ніщо порівняно з ним! Хочете, покажу?

Далеко в темряві зі склянки озвався череп:

— Навіщо ти принесла мене сюди? Він нітрохи не кращий за Кабінса! Божевільні експерименти, огидні звички... Може, й він зараз занурить мене у ванну?

Джоплін завагався, та за мить підсунув лезо кинджала ще ближче:

— Я досі не вірю тобі!

— От і гаразді — зітхнув з полегшенням череп.

— Та якщо ти принесла з собою артефакт, я огляну його трохи пізніше.

— Отакої! Красно дякую!.. — долинуло із склянки.

Ми були вже за кілька кроків від Джорджевого стільця, під самісіньким поглядом привида Бікерстафа. Довкола дзеркала на дерев’яній підставці непорушно зависли сім духів: їхній тихий жалісний стогін відлунював у повітрі. Череп казав правду — вони не могли зробити майже нічого. Вони переймались тільки долею своїх утрачених кісток.

Проте дзеркало — це вже була інша річ. Я відвернулась, однак усе-таки бачила його краєм ока. Рамка з кісток неясно поблискувала, а скло нагадувало бездонну чорну діру. Дзижчання стало оглушливим. Я відчула, як там, за склом, щось ворушиться, й мене зненацька огорнуло шалене бажання зазирнути туди. Це бажання вирвалось із моєї душі, наче зойк. Я стенула плечима, щоб відігнати це відчуття, і, намагаючись не дивитись на Джорджа, втупилась у долівку, міцно стиснувши пальці.

Джоплін легенько штовхнув мене в спину. Я озирнулась і побачила, як він нахилився над стільцем і перерізав мотузки на Джорджевих руках. Я обернулась туди — і переді мною знову з’явилось вістря кинджала.

— Навіть і не намагайся пручатись, — попередив Джоплін. Він вирячився на мене, схиливши голову й вишкіривши жовті зуби. — Скинь зі стільця тіло й сідай сама.

— Нізащо.

— В тебе немає вибору.

— Невже? Ось зараз я візьму з підлоги рапіру і вб’ю вас, пане Джопліне!

Привид Бікерстафа зненацька поворухнувся в колі. Джоплін хитнувся вперед і, піднявши кинджал, з порожніми очима кинувся на мене.

Я вже збиралась майнути вбік, аж тут Джордж несподівано підвівся зі стільця.

Я скрикнула. Кіпс за моєю спиною злякано зойкнув. Джоплін видав химерний звук — чи то гаркнув, чи то застогнав, — і впустив кинджал.

Із склянки в коридорі долинула обурена лайка привида:

— Хай йому дідько! Живий? Я так і знав. Усе тривало надто вже добре...

З кам’яним обличчям, у перекошених окулярах Джордж скочив уперед і схопив Джопліна за руки. Одним потужним ривком він перекинув його через ланцюги. Джоплін зачепив підставку: її ніжки підігнулись, і дзеркало вдарилось об долівку.

Джордж випростався, відгорнув волосся з очей і підморгнув мені.

— Джордже... — прожебоніла я. — Як?..

— Потім розкажу, — відповів він. — Зараз я трохи заклопотаний!

І кинувся на Джопліна.

Архіваріус із божевільним вереском підібрався до поваленої підставки. На мій превеликий подив, семеро духів що кружляли в Джопліна над головою, навіть не намагались зачепити його. Джордж тим часом уже наблизився до нього: Джоплін ухопив підставку й щосили жбурнув її в Джорджа. Не влучивши в ціль, тринога врізалась у друге залізне коло — те саме, що оточувало привид Бікерстафа. Між з’єднаними кінцями ланцюга з’явилась невеличка прогалинка.

Повітря навкруги аж заревіло. З кола вихопився порив крижаного вітру, знявши вгору цілі хмари могильного пилу. Ланцюги заторохтіли й застрибали по підлозі, наче живі. Привид обернув свою голову в каптурі до мене.

Він зігнувся, напружився — і тоненьким струменем диму почав сочитися крізь прогалину. За ним, прямісінько до решток тіла доктора, тягся слід із ектоплазми. Нарешті привид виріс аж до стелі й поплив уперед. Із-під темного плаща витяглися дві білі, кощаві руки.

Привид Бікерстафа вирвався на волю.

Квіл Кіпс відчув це. Вирячивши очі, він заворушився на стільці й прохрипів:

— Люсі! Допоможи мені!

Часу шукати рапіру вже не було. Вона лежала саме там, де качались по підлозі Джордж із Джопліном, частуючи один одного ляпасами й прокльонами. Якби я вирушила зараз по рапіру, це коштувало б Кіпсові життя.

Іншої зброї я не мала. Хіба що...

Я кинулася до Кіпса й дорогою підібрала з долівки залізний ланцюг, один з тих, які зрушив з місця Джоплін. Не задумуючись, я замахнулась ним і розкрутила в повітрі перед собою...

Залізо влучило прямісінько в голову привида Бікерстафа.

Він уже схилився над Кіпсом, готуючись задушити його в своїх обіймах. Примарні руки опустились. Із войовничим кличем, який скидався чи то на вереск, чи то на булькотіння, я знову розкрутила ланцюг круг себе і рубонула ним по білих кощавих пальцях духа, перетворивши їх на хмаринки туману. Привид позадкував. Ставши перед стільцем, я шалено замахала ланцюгом на всі боки.

— Обережно! — Кіпс ледве ухилився від його залізних ланок.

— Ти ще нарікаєш! — видихнула я. — Може, мені залишити вас сам на сам?

— Ні, ні! Все гаразд... А-а-а! — цього разу ланцюг зачепив його волосся.

Тим часом привид, зупинившись над тілом доктора, ріс і звивався, наче змія. Його груди й голова височіли наді мною, коливаючись то туди, то сюди, — він щосили намагався ухилитися від ланцюга. Його постать то ділилась на частини, то знову зливалась; на нас, пропікаючи одяг, падала справжня злива плазми.

Поки тривав наш поєдинок, голос Едмунда Бікерстафа наполегливо лунав у моїх думках, благаючи подивитись, обіцяючи все, чого бажає моє серце. Він повторював ті самі слова, нічого іншого він просто не міг сказати. Хоч який моторошний був його привид, хоч яку силу надавали йому божевілля й гнів, я почувалася дедалі спокійніше і впевненіше. Брудна, втомлена, задимлена від плазми, я міцно стояла й боронила свого суперника від смерті. Поглянувши на привида, я помітила, що з його голови злетів каптур, і обличчя доктора відкрилось. Так, воно було огидне й мерзенне, з гострими зубами й чорними дірами очей, а врешті-решт то було обличчя звичайної людини. Людини — дурної й упертої, що уявила себе поважною й через те нап’яла на себе химерний плащ. Людини, що жадала пізнати незбагненне й боялася сама доторкнутись до цих знань. Людини, яка завжди — й за життя, й після смерті — використовувала для цього інших. Чи гіпнотизував мене її голос? Когось, можливо, й гіпнотизував, мене — аж ніяк.

Мені його було вже досить.

Я змінила свою бойову позицію з захисту на атаку. Тільки-но привид знову скрутився, щоб промайнути повз залізо, я підступила ближче, націлилась — і махнула ланцюгом над головою, наче рибалка, що закидає вудку. Залізо розтяло Бікерстафа від каптура до підлоги — майже навпіл.

Долинуло тяжке зітхання, й видиво зникло. Нитки плазми зметнулись над підлогою і всотались назад у тіло. Востаннє війнуло вітром, і привид зник.

Залізні ланцюги курилися димом. Я впустила їх. Кіпс тим часом нерухомо сидів на стільці, трохи знервовано дивлячись на мене.

— Я загнала його назад, — сказала я. — Він не скоро повернеться.

— Гаразд, — відповів Кіпс, облизавши губи. — Дякую. Хоч мене ти теж трохи зачепила. А тепер розв’яжи мене.

— Зачекай, — я оглянула кімнату. — Треба завершити ще одну справу.

Поки я билася з привидом, боротьба між Джорджем та Джопліном тривала. Зчепившись, вони перекотились кімнатою до стіни, де була купа порожніх домовин. Джоплін, що саме опинився зверху, з криком вирвався з Джорджевих рук і, хитаючись, підхопився. Джордж не зміг зупинити його: пригнічений і зморений, він немічно притулився до стіни в кутку.

Сорочка в Джопліна була подерта, куртка — наполовину обідрана, сам він здавався цілком розгубленим. Та навіть тепер його думки переповнювало лише одне. Він поглянув на підлогу — туди, де зворотнім боком угору лежало дзеркало. І пошкутильгав до нього.

Ні! Годі! Пора покінчити з цим!

Навіть за всієї своєї втоми я була спритніша за архіваріуса. Я хутко підскочила до дзеркала: семеро понурих духів, як і раніше, ширяли довкола нього. Я нахилилась, підхопила його і, не звертаючи уваги ні на привидів, ні на крик Джопліна, понесла дзеркало до столу.

Мою руку аж обпікало крижаним холодом. Рамка з кісток немовби трохи тремтіла. Дзижчання оглушливо лунало у вухах. Я тримала дзеркало лицьовим боком додолу. Поглянувши вгору, я побачила, що духи з’юрмились круг мене, хоч і не дуже близько. Я не відчувала загрози від них. Їхні обличчя були невиразні й розмиті, наче на фотографіях, що потрапили під дощ.

Примарні голоси довкола мене волали:

— Поверніть нам наші кістки...

— Гаразд, гаразд, — відповіла я. — Зараз подивлюся, що тут можна зробити.

Підійшовши до столу, я передусім підняла рапіру. А тоді оглянула нагромаджений на столі мотлох. Мені відразу впали в око деякі речі Джопліна: ломик, зубило, молоток. Навіть не хотілося думати, навіщо вони йому тут знадобились...

Джоплін тим часом зупинився по інший бік стола. Його очі й досі палали тією самою впертою рішучістю.

— Ні! — прохрипів він. — Воно моє! Не чіпай!

Не звертаючи на нього уваги, я озирнулась назад у коридор, яким прийшла сюди. З мого рюкзака струменіло слабке зелене сяйво.

— Черепе! — покликала я. — Нам пора поговорити. Дзеркало в мене!

— Про що ж ти хочеш поговорити? — неохоче обізвався примарний голос.

— Ти бачив, як його створювали. Розкажи, як його знищити! Я хочу визволити цих бідолашних духів, ув’язнених у ньому!

— Що тобі до них? Це нікчеми! Поглянь на них — вони ж можуть доторкнутись до тебе, а натомість тільки й роблять, що кружляють довкола й стогнуть! Таким покидькам тільки й бути в ув’язненні А щодо мене...

— Кажи, як знищити дзеркало! І пам’ятай мою обіцянку щодо тебе!

Джоплін раптом потягся до мене з того боку стола. Я наставила рапіру й відігнала його. Та поки я робила це, то мало не впустила дзеркало. Воно ковзнуло в моїй руці, і я випадково помітила блиск його чорної скляної поверхні...

Я жбурнула його на стіл лицьовим боком униз і міцно заплющила очі, та було вже пізно. Несподіваний біль пронизав мої нутрощі; я відчула, ніби мене поволі вивертає. І водночас мене охопила жага ще раз зазирнути в дзеркало. Я зненацька зрозуміла, що дзеркало — це вирішення всіх моїх проблем, це те, що подарує мені блаженство. Моє тіло аж горіло від спраги й голоду, і втамувати їх могло лише чорне скло. Все за межами дзеркала здавалось мені нудним і безглуздим — значущим був тільки його мерехтливий морок. Я все побачу, я все відчую, якщо зараз переверну дзеркало й зазирну туди. Це ж до смішного просто! Кинувши рапіру, я потяглася рукою до скла...

— Дурненька бідолашка! — голос черепа перервав моє марення. — Така ж дурненька, як і всі інші! Не можеш відвести очей, то просто візьми та розбий його...

Розбити? Остання частка життя в моєму тілі зіщулилась зі страху.

Схопивши молоток, я вдарила ним по зворотньому боці дзеркала.

Пролунав моторошний тріск. Із дзеркала вирвався шалений вихор, і дзижчання, яке увесь цей час не вгавало в моїх вухах, ущухло. Семеро духів зітхнули з полегшенням, майже з насолодою, розпливлись, затремтіли й пропали з очей. Дзеркало під моїми руками перетворилось на купку потрощених кісток і мотуззя; друзки чорного скла розсипались по всьому столу. Ніякої болючої жаги я більше не відчувала.

Усі, хто був у кімнаті, на хвилину заціпеніли.

— Ось так, — сказала я.

Джоплін приголомшено застогнав.

— Як ти смієш! — вигукнув він. — Воно ж безцінне! Воно моє!

Він кинувся вперед, пошукав на столі й дістав з купи мотлоху здоровенний, громіздкий іржавий пістолет. Його цівка націлилась на мене.

Аж тут позаду нас хтось чемно кахикнув. Джоплін озирнувся.

Там стояв Ентоні Локвуд — увесь у могильній пилюці, з павутинням у волоссі й на комірі. Штани на колінах роздерлися, з пальців цебеніла кров — одне слово, вигляд у нього був не набагато кращий за мій. У руці Локвуд тримав рапіру.

— Назад! — застеріг Джоплін. — Я озброєний!

— Привіт, Люсі, — мовив Локвуд. — Привіт, Джордже. Пробачте, що я трохи запізнився.

— Нічого. Все гаразд.

— Я щось пропустив?

— Назад, я сказав!

— Не дуже багато. Спочатку я врятувала Джорджа, а потім він мене. Кіпс теж із нами. У мене тут дзеркало... чи радше те, що від нього залишилось. А пан Джоплін погрожує мені цією стародавньою пукалкою.

— Це, здається, британський армійський пістолет середини вісімнадцятого століття, — відповів Локвуд. — Два набої, кремінний. Рідкісна штучка, тільки користі з неї мало.

Я вирячилась на нього:

— Звідки ти все це знаєш?

— Це видно й так... Б’є ця зброя не дуже влучно, а надто, якщо зберігати її в цих вологих старих катакомбах.

— Мовчати! Якщо ви не послухаєтесь мене...

— Мені здається, цей пістолет узагалі не діє. Ану, перевірмо...

Сказавши це, Локвуд рушив просто до Джопліна. Архіваріус люто засичав і клацнув курком. Тоді з прокльоном жбурнув пістолет на підлогу, обернувся й побіг від нас, прямісінько туди, де лежало тіло Бікерстафа.

— Пане Джопліне! — вигукнула я. — Зупиніться! Це небезпечно!

Локвуд помчав навздогін, та Джоплін не звертав на нього уваги. Наче якийсь химерний щур в окулярах, він гасав кімнатою туди-сюди — переляканий, безпорадний, спотикаючись об ланцюги, посковзуючись на смітті, не знаючи, куди тікати.

Проте відповідь на це питання скоро знайшлася.

Коли він пробігав повз засохле тіло, з-під кам’яної підлоги виросла постать у каптурі. Привид тепер був ледве помітний — навіть для моїх очей, — тож Джоплін упритул попрямував до нього. Його обняли білі примарні руки. Він зупинився, голова його запрокинулась, тіло здригнулось. Ми почули, як він тихо зойкнув і впав уперед на кам’яну підлогу.

Усе це тривало кілька секунд. Коли ми підбігли до нього, привид уже зник, а мертве тіло Джопліна посиніло.

Локвуд підштовхнув ногою ланцюги довкола решток Бікерстафа, щоб запечатати Джерело. Я підбігла до Джорджа, що й досі сидів у кутку. Очі його були заплющені, та тільки-но я наблизилась, як він поглянув на мене.

— Де Джоплін? — запитав він.

— Помер. Бікерстаф убив його.

— А дзеркало?

— Боюся, що я його розбила.

— О-о... Чудово, — він зітхнув. — Так, напевно, буде найкраще.

— Авжеж, — погодилась я.

Мої ноги підкошувались. Я сіла на підлогу поруч із Джорджем. Навпроти, по інший бік кімнати, зморений Локвуд теж притулився до стіни. Ми мовчали. Сили до розмови не мав ніхто.

— Агов! — прокотилось кімнатою відлуння Кіпсового голосу. — Може, нарешті розв’яжете мене, коли перепочинете?

29

Коли над Кенсел-Грін зійшло сонце, ще тільки-но повернуло на сьому годину, та надворі було вже напрочуд приємно. Дерева переливалися зеленню, трава аж сяяла від роси, довкола снували бджоли й метелики. Та милуватись цією красою мені вже не було сили, я звертала увагу тільки на службовців ДЕПРІК, що розташувались у таборі копачів. Я сиділа на горішній сходинці каплиці, гріючись на вранішньому сонечку.

Місце події було очеплено поліцією. ДЕПРІК приїхав сюди кількома фургонами. Біля одного з них, жваво розмовляючи з Локвудом, стояв інспектор Барнс. Я навіть бачила здалеку, як їжачаться його вуса. Біля іншого фургона кілька лікарів надавали медичну допомогу Джорджеві, а також Кет Ґодвін, Бобі Вернону та Недові Шоу. Що ж до Квіла Кіпса, то він сидів за кілька сходин нижче від мене, й ми разом спостерігали, як службовці ДЕПРІК заходять до каплиці. Вони несли з собою залізо, срібло та інше захисне знаряддя, щоб убезпечити собі доступ до катакомб.

Надворі експерти в білих халатах оглядали клапті одягу, бризки крові, розкидану зброю — всі залишки великої битви, що вирувала тут годину чи дві тому.

Як і розповідав Локвуд (і як пізніше повідомили численні газети), битись із Вінкменовими найманцями було непросто. Нападників виявилось шестеро, кожен — озброєний кийком чи битою. Локвуд із трьома агентами «Фіттес» відчайдушно боронилися: рапіри — проти кийків, бойова майстерність — проти чисельної переваги. Сутичка розпочалася на сходах каплиці, й спочатку нападникам щастило. Та поволі ситуація змінювалась, і врешті рапіри агентів перейшли в контратаку. Коли почало благословлятись на світ, нападників уже відкинули за табір, до могил. Якщо вірити Локвудові, то сам він серйозно поранив трьох суперників, а Шоу та Ґодвін тим часом тримали бій із ще двома. Що ж до шостого, то він викинув свого кийка і втік. Врешті-решт п’ятеро обеззброєних нападників залишились у таборі й лежали там просто на землі, під вартою Кет Ґодвін.

Перемога, проте, дісталась нам недешево. Майже всі зазнали поранень. Локвуд і Ґодвін відбулися подряпинами, зате в Неда Шоу була зламана рука, а Бобі Вернона серйозно вдарили по голові, й він не тримався на ногах. Локвуд затяг його до найближчого барака, а сам, наказавши Шоу зателефонувати до поліції й викликати Барнса, помчав до каплиці, де побачив відкриту шахту катафалка. Як я й сподівалась, він одразу стрибнув туди і заходився гарячково шукати нас із Джорджем.

Вибратись із катакомб було легше, ніж потрапити туди. У Джопліна в кишені ми знайшли ключі і від дверей підземелля, і від Кіпсових кайданів. Отож ми вільно, потихеньку піднялися сходами і вийшли нагору саме тієї миті, коли до каплиці прибула бригада ДЕПРІК.

Інспектор Барнс сам зустрів нас біля входу. Перш ніж вислухати Локвуда й Кіпса — кожному з них хотілося привернути увагу насамперед до себе, — він запитав нас про дзеркало, ніби більше його ніщо не цікавило. Локвуд гордовито подав йому уламки. Судячи з того, як опали Барнсові вуса, інспектора це видовище не дуже задовольнило. Проте він усе-таки викликав нам лікарів, а сам заходився влаштовувати докладніший огляд катакомб. Йому хотілося знати, що іще там міг приховувати Джоплін.

Одного артефакта, щоправда, його службовці так і не знайшли, бо я забрала звідти і рюкзак, і склянку з мовчазним привидом. Урешті-решт, цей череп урятував мені життя. А вирішувати, що з ним робити далі, краще було вдома.

Після короткої розмови з Барнсом на Кіпса ніхто не звертав уваги. Він мовчки сидів на нижній сходинці каплиці — бліда, запорошена тінь звичайного бундючного керівника.

Я промовисто кахикнула:

— Хочу тобі подякувати. За те, що підтримав мене. І за те, що спустився до катакомб за Джорджем. Мене, правду кажучи, це здивувало. Після того, як ти чкурнув від щурів у будинку Бікерстафа, я й не думала, що ти на таке спроможний.

Кіпс невесело засміявся. Я чекала від нього будь-яких кепкувань. Та натомість він, помовчавши, тихо сказав:

— Тепер тобі легко судити мене. Ти ще не знаєш, як це гірко — відчувати, що твій Талант занепадає. Коли ти досі знаєш, що привиди поряд, та не чуєш і не бачиш їх. Страх від власної немочі й безпорадності так приголомшує...

Він замовк. Його обличчя спохмурніло. До нас через сонячний моріжок прямував Локвуд.

— Нас усіх заарештували? — спитала я. Адже Барнс міг розсердитись на нас із будь-якої причини, а знищення дзеркала було лише однією з них.

Локвуд усміхнувся:

— Та що ти! Барнсові тільки й радіти! Так, ми розбили дзеркало. Ми вбили головного підозрюваного. Та врешті-решт, небезпека для Лондона минула, а це — найголовніше для розкриття справи! Йому зрозуміло, що перемога за нами. Я сам усе пояснив йому! Будь-що і дзеркало, й Джоплінів мотлох тепер у нього. А наші полонені залюбки посвідчать проти Джуліуса Вінкмена. Одне слово, всі задоволені! І я — так само. А ти, Квіле?

— Ти віддав цю річ Барнсові? — коротко запитав Кіпс.

— Так.

— І він виплатив тобі винагороду?

— Так.

— Повну суму?

— Ні. Хоч майже всю роботу виконали ми, та ваша команда наприкінці стала нам у добрій пригоді. Сподіваюсь, ми можемо поділити винагороду — сімдесят на тридцять відсотків. Так, гадаю, буде найкраще для всіх.

Кіпс спочатку не спромігся на відповідь. Потім гучно шморгнув носом:

— Що ж... ми згодні.

— Чудово, — Локвудові очі радо зблиснули. — А тепер повернімося до нашої угоди. Як я пам’ятаю, переможений повинен дати оголошення до «Таймса», в якому похвалить переможця й визнає власну нікчемність. Сподіваюсь, ви погодитеся, що дзеркало знайшли ми, з Джопліном розібрались ми — і Барнс офіційно оголосив переможцями нас. Отже, ваша команда — в програші. Що ти на це скажеш?

Кіпс прикусив губу. Його натомлені очі бігали туди-сюди, шукаючи відповіді. Врешті-решт він неохоче, повільно, мов вуховертка, що виповзає з щілини, промовив:

— Гаразд.

— Гаразд! — весело підхопив Локвуд. — Саме це я й хотів почути. Правду кажучи, зараз я не можу вимагати від тебе ніякого оголошення. Навіть не хочу після того, як ми разом бились із ворогом. До того ж я пам’ятаю, як ти намагався врятувати Джорджа й Люсі. І я ніколи цього не забуду. Отож не хвилюйся — контрибуції нам не треба.

— Тобто оголошення?..

— Так. Це взагалі була дурна ідея.

На Кіпсовому обличчі грали суперечливі почуття. Здавалось, ніби йому хочеться сказати щось іще. Та врешті він коротко кивнув, підхопився й вирушив до своєї команди, залишивши по собі хмаринку сірого пилу.

— Ти вчинив шляхетно, — сказала я Локвудові, проводжаючи Кіпса поглядом. — Як на мене, це буде чесно. Хоча...

Локвуд почухав носа:

— Я не певен, що це так уже чесно... О, дивися! Сюди йде Джордж!

Лікарі трохи підлатали нашого приятеля. Якщо не рахувати кількох синців і набряків під очима, в цілому він мав напрочуд гарний вигляд. Щоправда, Джордж і досі здавався сонним, і підходив до нас, похитуючись. Уперше за цей ранок ми опинились із ним наодинці.

— Якщо хочете вбити мене, — промовив він, — то робіть це, будь ласка, швидше. Я страшенно хочу спати.

— Ми всі натомились, — відповів Локвуд. — Тож облишмо це до іншої нагоди.

— Пробачте, що я завдав вам такого клопоту. Мені не слід було йти сюди самому...

— Правда, — кахикнув Локвуд. — Тільки я також хочу попросити в тебе вибачення.

— Щодо мене, — втрутилась я, — то я не збираюсь ні в кого просити ніяких вибачень. Я хочу нарешті поспати як слід!

— Я був надто різкий з тобою, Джордже, — провадив Локвуд. — Не розумів твого неоціненного внеску в нашу роботу. І я певен: у тому, що ти сьогодні накоїв, немає твоєї вини. Це все, мабуть, через дзеркало і через привид Бікерстафа. Твій розум не належав тобі цілком...

Локвуд помовчав. Джордж не відповів нічого.

— Він, напевно, дрімає, — пояснила я. Джордж і справді стояв із заплющеними очима. — Агов! — підштовхнула я його. — Скажи нам ще одну річ! Коли ти поглянув у дзеркало...

— Я зрозумів, про що ти хочеш спитати, — сонно пробурмотів Джордж. — Відповідь проста: нічого. Я не бачив там нічого.

Я насупилась:

— Послухай... Я теж мимоволі зазирнула туди. І воно почало затягати мене з першого-ліпшого погляду! Щоб вирватися звідти, я розбила його! А ти подививсь у дзеркало і сказав Джоплінові...

— «Яка краса»? Це було перше, що спало мені на думку. Те, що Джоплін хотів від мене почути. — Джордж усміхнувся нам. — Я йому збрехав.

Локвуд вирячився на нього:

— Не розумію! Якщо ти поглянув у дзеркало...

— Поглянув! — наполягала я. — Я сама бачила!

— То як тобі вдалося вижити? Всі, хто дивився туди — і Вілберфорс, і Недлс, — врешті померли зі страху!

У відповідь Джордж поволі зняв окуляри. Опустив їх, наче збирався своїм звичаєм протерти об светр, — і засунув палець в оправу. Замість того, щоб ударитись об скло, палець вільно пройшов крізь обідок, і Джордж покрутив ним туди-сюди.

— Коли я бився з Джопліном — ще до того, як ви прийшли, — пояснив він, — у мене з носа злетіли окуляри. Упали на підлогу, вдарились об камінь, і обидва скельця вискочили. Джоплін цього не помітив, а я не сказав йому ні слова, будьте певні. Хай там що робилось у тім дзеркалі — хоч під волинку ті духи танцювали, — я нічогісінько не бачив. Мені до того було байдуже.

— То ти хочеш сказати...

— Саме так, — він обережно сховав до кишені порожню оправу від окулярів. — Зараз я майже сліпий. Нічого не бачу далі власного носа.

30

ТАЄМНИЦІ КАТАКОМБ!

ВИКРИТТЯ ЧОРНОГО РИНКУ АРТЕФАКТІВ! СТРАХІТТЯ, ЯКІ ПРИХОВУВАВ ШАЛЕНЕЦЬ!

Ексклюзивне інтерв’ю з Ентоні Дж. Локвудом.

Уже багато років «Таймс» припускав існування лиховісного чорного ринку небезпечних артефактів, пов’язаних із Проблемою. З цього приводу спливали різноманітні здогади й чутки, проте переконливих доказів не щастило знайти аж дотепер.

Після вчорашніх новин про кілька арештів у Кенсел-Ґрін та Блумсбері ми можемо впевнено повідомити, що співробітники агенції «Локвуд і К°» викрили й знешкодили спілку злодіїв, які діяли в самісінькому серці Лондона. В своєму інтерв’ю вельмишановний Ентоні Локвуд розповідає, як він разом з кількома помічниками з агенції «Фіттес» вступив у бій із небезпечними злочинцями і виявив таємне сховище крадених артефактів у покинутих катакомбах.

Сьогодні ми з паном Локвудом обговоримо всі моторошні подробиці цього неймовірного розслідування — зокрема події в «Щурячому будинку» в Гемпстеді й кошмар, який ховався в залізній домовині. Також ми дізнаємось про докази, що викривають відомого історика пана Альберта Джопліна, причетного якнайменше до одного вбивства. «Він був надто захоплений минулим, — пояснює пан Локвуд. — Він надто довго порпався в темних закутках нашої історії. Врешті нав’язливі ідеї взяли над ним гору й позбавили здорового глузду. Те, що сталося з ним, — корисний урок для всіх нас, з огляду на тривожні часи, за яких ми живемо».

Повна версія інтерв’ю Е. Дж. Локвуда: читайте на стор. 4-5.

«Щурячий будинок», план споруди й фоторепортаж: читайте на стор. 6-7.

Чи можуть кладовища стати безпечними: читайте на стор. 25.

Через три дні після останніх подій у каплиці ми зібрались у нашій конторі, в підвалі будинку № 35 на Портленд-Роу, об одинадцятій годині ранку. Настрій у нас був чудовий. Ми добре виспались і заслужили загальне визнання. Велика вечірка в агенції «Фіттес» залишалась для газет найпопулярнішою темою, та наші пригоди впевнено наздоганяли її. Ще одним приводом для радощів став чек від ДЕПРІК, підписаний самим інспектором Барнсом, — ми щойно одержали за цим чеком гроші в банку. І до того ж надворі був чудовий літній сонячний ранок.

Локвуд сидів за столом з великим кухлем кави, над яким курився димок, і переглядав пошту. Комір його сорочки був розстебнутий, піджак висів на лицарському обладунку, який місяць тому подарував нам один із наших вдячних замовників. Джордж тим часом озброївся срібною ручкою й записував історію з «пропалим дзеркалом» до нашого журналу спостережень у чорних палітурках, підкріплюючи свої слова підклеєними витинками з газет.

— Це все-таки трохи затьмарить нашу невдачу з Вімблдонськими Примарами, — бурмотів він.

Я гортала свіже число «Таймса».

— Чудове інтерв’ю, Локвуде, — сказала я. — Хоч Кіпсові навряд чи сподобається, що ти назвав його своїм «помічником».

— Та невже? — з удаваною образою спитав Локвуд. — Я ж безкоштовно дав йому найкращу рекламу! Він на моєму місці взагалі не згадав би про мене.

— Про одну річ ти все-таки не згадав, — зауважила я. — Ти розповів про Бікерстафа тільки у зв’язку з його привидом у домовині. І жодного слова про «кістку й скло» і про справжні злочини Джопліна.

— За це подякуй Барнсові, — Локвуд скуштував щойно спечений Джорджем шоколадний коржик. Цього ранку Джордж, щоб спокутувати свою провину, кілька годин провів на кухні, готуючи наші улюблені страви. — Барнс суворо заборонив мені говорити й про дзеркало, й про все, що його стосується. Преса мала зосередитись на чорному ринку артефактів — на Вінкмені й такому іншому. А Джоплін — перетворитись із маніяка на збожеволілого дивака. — Він прожував шматочок коржика. — До речі, я вважаю, що саме диваком він і був.

— «Нав’язливі ідеї взяли над ним гору», — процитувала я інтерв’ю. — Так само, як над Бікерстафом — багато років тому...

— Так, цікавість часом поглинає людей, — погодився Локвуд. — І це трапляється постійно... — Він поглянув на Джорджа, що саме підклеював витинку в журнал. — Звичайно ж, у цій пригоді було дещо своєрідне. Дзеркало тягло до себе всіх, хто його бачив. І Бікерстафа — тобто його привид — теж. А між Бікерстафом і дзеркалом опинився Джоплін — немічний, жадібний, зачарований надприродним. Як він міг не збожеволіти?

— Отут і є найголовніше питання, — провадила я. — Чи правду казав Бікерстаф, наголошуючи, що дзеркало — це вікно в потойбічний світ? У світ, куди духи потрапляють по смерті?

Локвуд хитнув головою:

— Це справді найголовніше. Відповідь можна знайти, лише зазирнувши в дзеркало. Але ж воно вбиває всіх, хто це робить... — він стенув плечима.— Отже, воно тим чи іншим чином справді веде до потойбічного світу.

— Мені здається, що це все-таки було вікно, — обізвався Джордж, дивлячись на нас із-за свого журналу. Синці з його обличчя досі не зникли, проте до очей повернулися жваві іскри, що виблискували за скельцями нових окулярів. — Теорія Бікерстафа навела мене на думку, що привиди повертаються до цього світу через прогалини, які ми називаємо Джерелами. Якщо зібрати докупи багато Джерел, то вийде великий отвір, достатній для того, щоб подивитись на їхній світ із нашого боку. Приваблива ідея... — Він замовк, помітивши, як ми свердлимо його очима. — Та мене вона більше не цікавить. Хто хоче ще коржиків?

— Чого вже тут міркувати, — стенула я плечима. — Я ж розбила дзеркало. Тепер воно ні до чого не придатне...

— Та невже? — Джорджеві очі спалахнули темним полум’ям. — Уламки зараз у ДЕПРІК. Хтозна, може, там спробують відновити його? Ми ж не знаємо, що на думці в Скотленд-Ярду чи в агенції «Фіттес». Ви бачили всі ці книжки в їхній бібліотеці? Навіть брошуру Мері Дьюлак скопіювали — навіщо вона їм? Скільки ж там у них таємних знань...

— Джордже! — обізвалась я.

— Так, так, розумію. Мовчу. Це просто балачки знічев’я. Я знаю, що це дзеркало — страшна штука...

— До речі, про страшні штуки, — сказала я. — Що нам робити з цим?

Склянка з привидом бовваніла скраю мого письмового стола, накрита вовняним чохлом для чайника. Вона стояла там уже три дні. Після подій у Кенсел-Ґрін привид уперто мовчав: не було видно ні обличчя, ні світла, ні навіть якнайслабшого сяйва плазми. На дні склянки понуро лежав череп, зирячи на нас порожніми очними ямками. Підступний дух не подавав ані знаку свого існування. Проте, заради обережності, ми увесь цей час тримали кришку щільно закритою.

— Еге ж, — погодився Локвуд. — Треба прийняти рішення щодо цієї штуки. Ти казала, що цей череп допоміг тобі в катакомбах?

— Умгу... — я не зводила очей зі смугастого помаранчевого чохла, який колись подарувала Локвудові Джорджева матуся. Чохол чудово накривав склянку. — Цей череп без упину тішився, що ми скоро помремо. Та часом він усе-таки ставав нам у пригоді. А наприкінці справи, коли дзеркало майже поглинуло мене, він заговорив і підказав, що скло треба розбити. — Я насупилась. — Не знаю, чому він так учинив. Може, через мої нескінченні погрози. Ви ж знаєте, яка в нього слизька вдача. У Гемпстеді ми через нього мало не загинули.

— То що ж нам робити з ним? — запитав Локвуд.

— Це ж Третій Тип, — майже просячи вибачення, встряв Джордж. — Може, я й помиляюсь, але цей привид надто важливий, щоб його знищити просто так.

Локвуд зручніше вмостився на стільці:

— Що ж, рішення за Люсі. Їй цей череп дошкуляє більше, ніж нам. Проте Джордж має рацію: привид надзвичайно цінний, і в нас є великі ідеї щодо його демонстрації. Щоправда, чи не забагато тут буде ризику й клопоту?..

Я стягла чохол і поглянула на склянку:

— Щиро кажучи, розповідати комусь про свій зв’язок із привидом — це останнє, чого мені хочеться. Бо що тоді буде? Повториться історія з Бікерстафом і дзеркалом — чи навіть гірше. Всі показяться. ДЕПРІК без кінця ставитиме на мені експерименти, щоб я випитала з черепа все, що тільки можна. Це буде справжнісіньке пекло. Я не знатиму ні хвилини спокою. Отож краще нам буде просто мовчати.

— Звичайно, — погодився Локвуд. — Твоя правда.

— А щодо того, щоб його знищити, — провадила я, — отут я не певна. Там, у катакомбах, я чула голоси духів, замкнених у дзеркалі. Ці духи були не злі, а просто сумні. Хоч вони й не розмовляли зі мною, як череп, я розуміла їх. Саме тому я й розбила дзеркало, бо цього хотіли вони. Що більше я спілкуюся з духами, то краще розвивається мій Талант. А зв’язок із черепом у мене міцніший, ніж із будь-яким іншим духом. На добро це чи на зло — нехай він огидний, підступний, обманливий, мішає правду з брехнею, — мені здається, що краще нам залишити його в себе. Колись, можливо, він знову стане нам у пригоді.

Після цієї моєї промови ми трохи посиділи мовчки. Джордж записував наші пригоди до журналу, а Локвуд замислено дививсь у вікно.

— Я саме дійшов до того моменту, коли Джуліус Вінкмен розпочав аукціон, — перервав тишу Джордж. — Невже це було так високо?

— Авжеж, — підтвердила я. — Наш стрибок був страшніший навіть за плавання човном Костомахи-Фло... До речі, Локвуде, коли вона сьогодні завітає до нас?

— О шостій. Я досі не знаю, чи варто запрошувати її на вечерю, та нам треба якось віддячити їй. Краще б подарувати їй тонну льодяників з лакрицею... До речі, чи розповідав я вам, як Вінкменові люди нас вистежили? У Вінкмена є шпигун, що працює в ДЕПРІК. Коли ми з Люсі вперше завітали до його крамниці, він довідався через цього шпигуна, які агенти ведуть справу з дзеркалом. Отож під час аукціону він уже чудово знав, хто ми такі. Послав за нами своїх мамул, а ті слідкували за нами аж до кладовища.

— Не дуже приємно, що Вінкмен знає наші імена, — зауважив Джордж.

— Сподіваюсь, що найближчим часом до нас йому буде байдуже...

— Ще одна річ, — додала я. Ця думка непокоїла мене вже кілька днів, та лише зараз, серед сонячного спокійного дня, я наважилась поділитися нею. — Коли ми тоді засіли в бібліотеці у «Фіттес», то бачили, як Пенелопа Фіттес розмовляє з отим чолов’ягою... Вона ще передала йому коробку. Не знаю, чи помітили ви її...

— Я не помітив, — відповів Локвуд. — Я мусив дивитись в інший бік.

— А я заховався під столом. Там було неймовірно тісно, — пояснив Джордж. — Я міг бачити тільки...

— Я й гадки не маю, що було в тій коробці, — провадила я, — але на ній було вирізьблено дивний символ. Джордже, пам’ятаєш ті окуляри, які ти поцупив у Ферфекса в Кумб-Кері-Голлі?

— Не просто пам’ятаю, — Джордж пошукав серед мотлоху на своєму письмовому столі. — Вони тут у мене. — Він подав мені окуляри — товсті, еластичні, з кришталевими лінзами. Останні місяці ми пробували їх досліджувати, та врешті майже нічого не довідались.

— Ну й стіл у тебе! — вигукнула я. — Точнісінько як у Джопліна... Бачиш — тут, на лінзі, зображення арфи? Такий самий символ, як і на коробці панни Фіттес!

— Цікаво. Це не схоже на емблему жодної з відомих мені компаній, — зауважив Локвуд. — Джордже! Може, це знак якого внутрішнього департаменту агенції «Фіттес»?

— Ні. Принаймні, не офіційний знак. І взагалі, ця їхня зустріч була якась дивна. Про що могли говорити панна Фіттес і цей молодик? Може, про якусь організацію? Я нічого не міг розчути, бо затулив собі вуха колінами...

Він зняв свої нові окуляри й хотів був уже витерти їх об светр, та схаменувсь і врешті знову почепив їх собі на ніс.

— Не переймайся, — зауважила я. — Протирай собі окуляри як хочеш. Ти більше нічим не схожий на Джопліна.

Локвуд, що саме порався з черговим коржиком, кивнув:

— І справді, нічим. Джоплін був самотній дивак, одержимий думкою про смерть. А ти... — він простяг мені тарілку, — хочеш коржик, Люсі?

— Дякую.

— А я... — підказав Джордж.

Локвуд усміхнувся:

— А ти... маєш принаймні двох друзів. Еге ж? — він поставив тарілку на стіл. — Отут я й підходжу до того, що давно вже хотів зробити.

Джордж поглянув на мене:

— Що він хоче сказати мені, Люсі?

— Мабуть, хоче ще раз розповісти про свою бійку з Вінкменовими мамулами. Бійку, якої ми так і не побачили!

— Авжеж. Адже він бився сам проти чотирьох...

Локвуд підняв руку:

— Проти трьох. Хоч один з них був здоровий і волохатий, як ведмідь... Ні, річ в іншому, — пояснив він. — Я багато міркував про цю справу. Майже кожного з нас захопили таємниці дзеркала: вас, мене, Джопліна, Кіпса, навіть Барнса... Лише Вінкмен намагався якнайшвидше позбутись його. Він не дуже прагнув заволодіти цим дзеркалом, а хотів просто вигідно продати його. Таємниця «кістки й скла» мала для нього тільки грошову вартість... — Він поглянув на стіл, збираючись із думками. — Коротше кажучи...

Я підморгнула Джорджеві й захрумтіла черговим коржиком.

— Коротше кажучи, — повторив Локвуд, — я зрозумів, що таємниці лише завдають клопоту. Коли їх набирається забагато, вони просто псують усю справу. Отож я прийняв рішення. Зараз я дещо покажу вам.

Я припинила жувати.

— Боже милий! Ти все-таки зробив собі татуювання? — запитав Джордж. — Ми ще не оговтались від татуювань на тілі Карвера!

— Ні, це не татуювання, — усміхнувся Локвуд. — Якщо ви нічим не заклопотані, то ходімо зі мною.

Він вирушив до дверей, а ми з Джорджем — за ним. Джорджеві очі втупились у мене. Я відчувала, як тремтять мої руки.

Ми вийшли з освітленої сонцем контори, пройшли залізними сходами — повз кошики й мотузки з випраною білизною, проминули кухню, де ще з учорашньої вечері громадився немитий посуд. Коридор аж до дверей був застелений новим арабським килимом. Ось ми проминули розвішані по стінах маски й пастки для привидів, повернули на інші сходи й знову подалися вгору. Вішаки, вітальні, відчинені двері до бібліотеки... Мої відчуття напружились до краю. Все довкола було звичайне, знайоме, та в будь-який момент нам могло відкритися щось таке, від чого це все докорінно зміниться...

Перед дверима до спальні — світло проникало сюди через одне-єдине вузеньке віконце, — було, як і завжди, темно й похмуро. Двері були замкнені. На батареї, як і звичайно, висів один з Джорджевих мокрих рушників. З віконця лунав чудовий, голосний пташиний спів.

Локвуд зупинився перед дверима й застромив руки в кишені.

— Ось ми й прийшли, — сказав він. — На цьому місці я колись уривав ваше знайомство з цим будинком. Сподіваюсь, вам завжди було цікаво, що там за дверима? Зараз ви можете зазирнути туди.

Ми вирячились на двері — звичайнісінькі, з плямою від таблички, такі самі, як і завжди.

— Якщо ти... — почала я.

Він кивнув:

— Просто поверніть клямку й заходьте.

— І ніяких секретних замків? — розчаровано перепитав Джордж. — А я завжди думав, що тут стоїть якась хитромудра пастка, скажімо, гільйотина, яка відтинає голову кожному, хто переступає поріг... Невже я переоцінив тебе, Локвуде?

— Боюся, що так. Тут немає жодної пастки. Я цілком довіряю вам обом.

Ми знову поглянули на двері.

— Але ж, Локвуде... — знову заговорила я. — Ти сам казав нам про небезпеку таємниць. Що з того, що нам цікаво? Якщо тобі це не до вподоби, то не треба нам нічого показувати...

Локвуд усміхнувся своїм звичайним чином — так, що довкола стало навіть ясніше:

— Усе гаразд. Я давно вже збирався це зробити, тільки ніяк не міг наважитись. А коли череп почав про це балакати, я зрозумів, що час настав. Тож дозвольте мені зробити вам таку ласку.

Череп, звичайно, частенько брехав і шахрував, та вряди-годи все ж таки говорив правду. Він сказав нам, де лежать папери Бікерстафа, просто не згадав, що там на нас чекає привид. У Кенсел-Ґрін він допоміг мені спуститись до катакомб, хоч і шалено радів, коли я мало не загинула. Інакше кажучи, в його словах істина завжди перепліталася з небезпекою. Про цю кімнату він теж говорив чистісіньку правду.

Коли Локвуд відчинив двері, ми побачили, що стіни кімнати міцно оббиті залізом. Воно мало блокувати потойбічне сяйво, яке тепер просто-таки спалахнуло з-за дверей.

Важкі штори на вікні навпроти приглушували денне світло, зберігаючи в кімнаті пітьму. В повітрі виразно пахло лавандою.

Спочатку нам важко було розгледіти там хоч що-небудь. Та постоявши трохи на порозі, ми з Джорджем врешті побачили, як по стінах виблискують срібні амулети. Наші очі поволі звикали до темряви. Я відчула, як підлога пливе в мене під ногами, ніби я зненацька опинилася серед моря. Джордж кахикнув. Я схопила його за руку...

Локвуд стояв позаду нас, чекаючи, що ми скажемо.

— Тут твої батьки? — спромоглася нарешті запитати я.

— Майже, — відповів Ентоні Локвуд. — Моя сестра.