Череп, що шепоче

9

Цей телефонний дзвінок не був останнім того ранку. Наступний пролунав години через чотири — вже по восьмій, коли ми намагалися заснути. Зазвичай за подібних обставин ми діяли таким чином: а) не звертали уваги (Локвуд); б) чемно просили зателефонувати пізніше (Джордж); в) посилали до дідька лисого (я — бо коли я втомлена, мене краще не турбувати). Проте оскільки нам телефонував не хто інший, як інспектор ДЕПРІК Барнс, який негайно викликав нас до себе, ми не скористалися жодним з цих варіантів. Уже через п’ятнадцять хвилин, так і не поснідавши, ми втиснулись у таксі й вирушили до Скотленд-Ярду.

Надворі знову був чудовий літній лондонський ранок — світло-сірі тіні падали на залиту сонцем дорогу. Всередині таксі, щоправда, було аж ніяк не сонячно. Блідий, як крейда, Локвуд цідив крізь зуби коротенькі репліки. Мішки під Джорджевими очима скидались на гамаки, в яких спочиває двійко польових мишенят. Дорогою ми майже не розмовляли.

Цей настрій цілком пасував і мені. Галова моя ладна була розвалитись. Я відчинила віконце й заплющила очі, щоб свіже повітря трохи охолодило й прочистило мої думки. Надто вже багато накопичилось подій за минулий вечір: привид на кладовищі, вишкірений череп у склянці, сварка з Локвудом, — і все це майже водночас! Важко було повірити! Та найбільше мене бентежили застереження черепа. Сходячи вниз, до таксі, я з гострим болем поглянула на заборонені двері. Вдень, при сонячному світлі, страх від слів привида вщух, і я зрозуміла, що даремно піддалася йому. Цей череп — брехуні Він просто хотів налякати мене, Джордж казав правду. Слід бути обережнішою — ще й з моїм талантом Слухача.

Та водночас ця розмова відбулася насправді! Ще з часів Маріси Фіттес нікому в Лондоні так не щастило, як мені. Ця думка п’янила мене, поки я сиділа в таксі. Цікаво, хто з нас двох тут унікальний — я чи, може, череп?

Усміхнувшись до самої себе, я розплющила очі. Ми вже під’їжджали до Вікторія-стріт — і були майже на місці. Ось таксі проповзло повз склади компанії «Світанок», де блищали щити з рекламою їхньої найновішої продукції — лавандових гранат та каністр для магнію, легших і зручніших у користуванні.

Джордж із Локвудом мовчки дивились уперед.

— Навіщо ми знадобилися Барнсу? — запитала я, трохи переставивши рапіру. — Через Бікерстафа?

— Так.

— І що ж ми цього разу неправильно зробили?

— Ти ж знаєш Барнса, — скривився Локвуд. — Хіба йому потрібні причини?

Таксі тим часом зупинилось перед скляним фасадом Скотленд-Ярду, де містилася штаб-квартира ДЕПРІК. Ми заплатили водієві й зайшли всередину.

Головним завданням ДЕПРІК — Департаменту Психологічних Розслідів і Контролю — був моніторинг діяльності десятків агенцій по всій країні. До того ж ДЕПРІК відповідав за національну безпеку, пов’язану з повсюдним полюванням за привидами, й мав власні дослідницькі лабораторії в залізних бункерах, розташованих глибоко під Вікторія-стріт; у цих лабораторіях тамтешні науковці намагалися дати раду пов’язаним з Проблемою загадкам. Проте саме в своїх невпинних спробах контролювати незалежні агенції — такі, як наша, — Департамент найчастіше втручався в наше життя, зокрема в особі свого педантичного й надміру відповідального інспектора Монтеґю Барнса.

Його невдоволення «Локвудом і К°» було інстинктивним. Йому не подобались наші методи, наші манери, навіть милий безлад нашої контори на Портленд-Роу. Щоправда, минулої весни від похвалив нас і навіть ушанував мене чудовими тюльпанами, які я потім посадила до коробок за вікнами. Кожен його «виклик» до Скотленд-Ярду означав, що ми повинні постати перед його столом, мов неслухняні школярі, й вислуховувати повчання.

На превеликий наш подив, нас не стали маринувати в приймальні, де було чути слабенький запах ектоплазми, а відразу запросили до інспектора.

Цієї години там усе було напрочуд спокійно. На стінній мапі Лондона світились лише кілька вогників; телефони мовчали. Кілька ошатно вбраних чоловіків і жінок сиділи за столом, порпаючись у теках і збираючи свіжі рапорти. Прибиральниця зі шваброю підмітала сіль, попіл, залізні стружки — все, чого агенти ДЕПРІК понабирали на взуття минулої ночі.

У кутку, за окремим столом, громадився стос паперів, перед яким понуро сидів інспектор Барнс. І він був не сам: поруч усміхались чистенькі, самовдоволені Квіл Кіпс і Кет Ґодвін.

Я напружилась. Локвуд чвиркнув крізь зуби. Джордж гучно застогнав.

— Нас мало не вбили, — пробурмотів він. — Ми ледве не посварились. Ми не виспались. Але це вже занадто. Якщо я заскочу на його стіл і заверещу, не зупиняйте мене!

Побачивши нас, Барнс позирнув на годинник.

— Нарешті, — зітхнув він. — Вам, здається, випала важка ніч? Сідайте й наливайте собі кави. А уніформи у вас, як я бачу, досі немає. У тебе на футболці пляма від ектоплазми, Кабінсе? Точнісінько так, як і минулого разу. Та сама футболка й та сама пляма.

Кіпс усміхнувся. Ґодвін і оком не зморгнула. Їхня уніформа була, як завжди, чистенька — без жодної плями. Якби вам випало снідати разом з ними, їхній вигляд нізащо не зіпсував би вам апетиту. А от мій, як і водиться, — навпаки: нечесане, мокре після душу волосся, пожмаканий одяг...

Локвуд зацікавлено всміхнувся:

— Ми залюбки почекаємо, поки ви скінчите розмову з Кіпсом, пане Барнсе. Не хочемо переривати її.

— А якщо ви збираєтесь їх звільнити, то в мене є на прикметі дві вакансії, — додав Джордж. — На вокзалі Мерілебон потрібні наглядачі за туалетами. Їм навіть уніформу міняти не доведеться.

— Пан Кіпс і панна Ґодвін прибули сюди за моїм викликом, — пояснив Барнс. — Справа серйозна, тож однією командою агентів тут не обійтись. А тепер сідайте й припиніть це кепкування. Мені потрібна ваша цілковита увага.

Ми посідали. Кіпс налив нам кави. Цікаво, чи можна наливати комусь каву з єлейною усмішкою? Якщо можна, то Кіпсові це пречудово вдалося.

— Я вже чув про вашу вчорашню роботу на Кенсел-Ґрін, — почав Барнс. — Пан Пол Сондерс із... — він погортав свої папери й з огидою заговорив далі, — із компанії «Солодких снів» надав мені головні відомості. Мене зацікавив той факт, що саме ви безпосередньо мали справу з цією домовиною. У світлі того, що нещодавно трапилось, мені потрібні всі подробиці, які ви тільки зможете мені повідомити.

— А що, власне, трапилось, пане Бернсе? — запитав Локвуд. — Сондерс цього ранку телефонував, але жодних подробиць не розповідав.

Барнс замислено поглянув на нас. Його очі були так само пильні, як і завжди, а під носом так само їжачились пишні вуса. Ці незвичайні вуса щоразу привертали мою увагу. Мені вони нагадували якусь дивну волохату гусінь із джунглів Суматри, досі ще невідому науці. Вони немовби жили своїм власним життям, достеменно передаючи настрій свого власника. Цього ранку, як я вже сказала, вони були рішуче наїжачені.

— Сондерс — бовдур, — провадив Барнс. — Він знав, що це завдасть йому клопоту й не доведе до добра. Він був у мене годину тому — благав пробачення й допомоги заради всього святого. Я з’ясував тільки те, що знайдену вами домовину було розграбовано, а її вміст — викрадено.

— Чи постраждав хто-небудь? — запитала я. — Я чула, що підліток із нічної варти...

— Усе по порядку, — перервав мене Барнс. — Насамперед мені потрібен повний звіт про те, що сталось, коли ви відкрили ту домовину. Про все, що ви бачили, що чули, — все, що стосується привида. Вперед!

Локвуд переповів йому історію нашої пригоди. Ми з Джорджем теж поділилися з інспектором своїми враженнями. Я помітила, що Джордж не дуже впевнено описує те, що трапилось, коли вони з Джопліном перебували в колі. Він лише згадав, що привид Бікерстафа з’явився, тільки-но вони підійшли до труни. І не сказав ані слова про те, як вони вдвох там стояли — заціпеніло, безпорадно, не в силі поворухнутись.

Коли ж я згадала про голос, Локвуд насупився:

— Раніше ти мені цього не казала.

— Я щойно пригадала... Я певна, що то був привид. Він закликав нас кудись «дивитись». І обіцяв «дати все, чого бажає наше серце».

— Він звертався до тебе?

— Гадаю, радше до нас усіх.

Барнс позирнув на мене:

— Ваш Талант просто дивовижний, Карлайл. А тепер про річ, яка так вразила Кабінса... Ви, кажете, що то було дзеркало в дерев’яній рамі?

Ми з Джорджем кивнули.

— І все? — перепитав Квіл Кіпс. — Не дуже докладний опис!

— Ми не мали часу, щоб розгледіти його як слід, — пояснив Локвуд. — Усе сталося дуже швидко. Залишатись там, щоб докладно розгледіти дзеркало, було надто небезпечно.

— Як на мене, ви вчинили розумно, — зауважив Барнс. — Отже, здається, що ви натрапили на два можливі Джерела в одній могилі: тіло доктора Бікерстафа й дзеркало.

— Саме так, — погодився Локвуд. — Привид мав з’явитись із тіла, бо дзеркало тоді було накрите сіткою. Але судячи з Джорджевої розповіді, дзеркало так само випромінювало якусь потойбічну енергію.

— Гаразд, — Барнс дістав із своїх паперів кілька блискучих чорно-білих фотографій і поклав їх перед собою. — А тепер я розповім вам, що сталось рано-вранці. Після того, як ви пішли, пан Сондерс за допомогою техніки перевіз домовину до каплиці й закмнув її там. Завдяки вашим срібним сіткам і печаткам він був певен, що все буде в безпеці. Він оточив домовину залізним ланцюгом, поставив біля дверей каплиці хлопця з нічної варти і вирушив займатись іншими справами.

— Стривайте, — обірвав його Локвуд. Із ним відбулась одна з його звичайних змін: уся його втома немовби залишилась у таксі, й тепер він був енергійний, зацікавлений і зосереджений. — У цій каплиці Сондерс улаштував свою контору. Вони з Джопліном мали працювати там. Де ж вони були до світанку?

— Якщо вірити свідченням пана Сондерса, вони з паном Джопліном працювали на іншій ділянці кладовища. Більшість нічних вартових перебували разом з ними, хоча вряди-годи повертались до табору — взяти знаряддя, перепочити тощо. Близько пів на третю ночі вартовий біля дверей змінився. Сондерс спостерігав за цим і принагідно сам зазирнув до каплиці. Сказав, що там усе було спокійно, домовина стояла так само, як і раніше. На варту заступив підліток на ім’я Террі Морґан, одинадцяти років. — Барнс поглянув на нас і розкуйовдив пальцем вуса. — На світанку, десь пів на п’яту, вони скінчили основну роботу. На зміну Террі Морґану прийшов інший хлопець і побачив, що двері відчинено, а тіло підлітка лежить усередині.

Моє серце тьохнуло:

— Ні!..

— На щастя, й справді «ні». Він був живий. Проте йому проломили голову чимось важким. А потім той, хто вдарив хлопця, вліз у домовину, пробрався через усі ваші сітки й печатки — й викинув тіло Бікерстафа на підлогу.

Він перевернув фотографії на столі й підсунув їх нам. Кіпс узяв одну, Локвуд — ще одну. Ми всі схилились над столом, щоб краще розгледіти знімки.

Їх було зроблено всередині каплиці. На одній з фотографій я помітила письмовий стіл і частину вівтаря. По всій підлозі було розкидано наше знаряддя: залізні ланцюги, срібну сітку, кілька печаток і амулетів, якими ми намагались убезпечити домовину. Сама домовина лежала посередині на боці. Муміфіковане тіло наполовину вивалилось із неї. Рештки доктора мали такий самий неапетитний вигляд, як і вчора: почорніле, висохле тільце в подертому плащі й запліснявілому костюмі. Одна довга, кощава рука була зігнута під неприродним кутом, ніби її перекусили в лікті; друга витяглась, немовби щось намацуючи. Залишки сивого волосся стричали круг черепа, мов ніжки здохлих павуків.

— Яка гидота, — буркнув Джордж. — Кет, тобі краще не дивитись на це обличчя.

Білявка насмішкувато позирнула на нас:

— Я до такого звикла.

Кіпс оглянув фотографію й насупився:

— Домовина, здається, дуже важка. Крадіїв мало бути кілька.

— Чудове зауваження, — обізвався Барнс. — Ви маєте рацію. Годину тому Террі Морґан у лікарні прийшов до тями. Він був серйозно травмований, проте зміг розповісти, як на нього напали. Хлопець почув біля сходів шум, поглянув туди — й побачив чоловіка в темній лижній масці, що швидко наближався до каплиці. Тієї ж миті хтось ударив Террі ззаду по голові.

— Бідолашка, — сказала я. Кет Ґодвін, що сиділа навпроти, здивовано підняла брови. Я відповіла їй удавано-байдужим поглядом — я теж чудово вмію робити такі гримаси.

— А дзеркало тим часом зникло, — міркував уголос Кіпс. — Вони зробили це на світанку, щоб можна було викинути з домовини все захисне знаряддя. Це неабиякий ризик!

— Найцікавіше — це їхня швидкість, — міркував далі Барнс. — Домовину вперше відкрили близько півночі, а менш ніж через чотири години викрадачі були вже біля дверей! Як вони встигли дізнатись про це? Тільки від когось із учасників нічних подій.

— Або від тих, хто тільки-но звідти пішов, — додала Кет Ґодвін, посміхнувшись нам.

Я позирнула на Локвуда. Він тим часом уважно оглядав фотографію — так, ніби щось на ній спантеличило його. Тому він не звернув уваги на кпини Годвін.

— Хто знав про домовину? — спитала я.

Інспектор стенув плечима:

— Копачі, екстрасенси, підлітки з нічної варти... і ви.

— Якщо ви думаєте, що це зробили ми, — не витримала я, — то приходьте до нас із обшуком. Розпочинайте з Джорджевого кошика з брудною білизною. Там ми завжди ховаємо крадене.

Барнс зневажливо махнув рукою:

— Я не думаю, що його вкрали ви. Але хочу знайти і дзеркало, й крадіїв... Пане Локвуде!

— Він засинає, — обізвався Кіпс.

Локвуд поглянув на інспектора:

— Що? Пробачте... — він поклеїв фотографію на стіл. — Дзеркало? Ви хочете знайти його? Дозвольте запитати, навіщо?

— Ви самі знаєте, навіщо, — буркнув Барнс. — Від першого-ліпшого погляду на нього Кабінс мало не знепритомнів. Хтозна, що воно зробило з ним! До того ж усі подібні артефакти поліція вважає за небезпечні. Їхнє викрадення, продаж і поширення серед населення суворо заборонені! Зараз я дещо покажу вам...

Барнс виклеїв на стіл ще одну чорно-білу фотографію. На ній ми побачили одноманітний інтер’єр великої зали. Десятеро людей сиділи на дерев’яних стільцях і дивились на високу платформу, на якій стояв полісмен. Усі двері було перегороджено стрічками з написом: «Вхід заборонено». Крізь високі вікна проникало сонячне світло. На столі посередині зали ми помітили річ, що скидалась на широку скляну вазу для фруктів.

— Це «секта з Карнабі-стріт», — пояснив Барнс. — Двадцять років тому. Вас тоді ще не було на світі. А я — вже там, отой молодий полісмен на знімку. Звичайна річ: купці людей захотілось «поспілкуватися» з мерцями й дізнатися таємниці потойбічного життя. Тільки вони не просто «спілкувались», а скуповували всілякі артефакти, сподіваючись, що це допоможе їм ближче познайомитись із Гостями. Бачите цю чашу? Туди вони складали свої безцінні покупки — кістки з кладовища біля в’язниці Маршалсі, часто навіть із кайданками. Продавці артефактів здебільшого підсовували їм підробки. Проте одного разу їм трапилося справжнє Джерело. Гість з’явився і приніс їм ось яке повідомлення...

Ми поглянули на людей, що сиділи на стільцях, похиливши голови.

— Стривайте! — не витримала Кет Ґодвін. — Ці люди... вони...

— Мертві, — щиро відповів Барнс. — Усі тринадцятеро, крім полісмена. У мене є ще десятки таких фотографій, проте я пожалію вас — не псуватиму апетит перед сніданком. — Він випростався й торкнув фотографії своїм волосатим пальцем. — Ось що я хочу сказати вам: потужні артефакти в чужих руках — це смерть! Це все одно, що бомби з запаленими ґнотами! І це дзеркало — хай там де воно зараз, — не виняток. ДЕПРІК украй стурбований його зникненням і хоче знайти його. Зараз його пошук — це найголовніше.

Локвуд відсунув свій стілець від стола:

— Що ж, бажаємо вам успіхів. Якщо знадобиться наша допомога, звертайтеся до нас.

— Ваша допомога вже потрібна нам! — відповів Барнс. — Цього ранку я дуже заклопотаний. Сталася серйозна пригода в Ілфорд, тож більшість наших службовців зараз працюють там. А ви й так уже вплутались у цю справу з дзеркалом, і до того ж це ваша провина, що його відразу не передали нам. Розпочинайте пошуки. Вам заплатять як слід.

— То ви наймаєте нас? — вирячився на нього Джордж. — Невже ваші справи такі кепські?

Вуса інспектора смутно опустились:

— На щастя, агенція «Фіттес» послала до нас Кіпса з його командою. Їх теж залучено до цієї справи. Я хотів би, щоб ви працювали разом.

Ми засмучено подивились на наших суперників. Кіпс і Ґодвін відповіли нам холодними поглядами.

Я кахикнула:

— Пане Барнсе, Лондон — велике місто. В ньому стільки агентів! Ви певні що вам потрібні саме вони?

— Це все одно, що найняти божевільних! — підхопив Джордж. — Візьміть перших-ліпших людей із вулиці — вони будь-що кращі за Кіпса.

Барнс убивчо позирнув на нас:

— Знайдіть пропалий артефакт! Виявіть, хто й навіщо його викрав! Зробіть це якнайшвидше, поки ніхто не постраждав! І якщо хочете, щоб я й далі мав про вас хорошу думку... — він поворушив вусами, вишкіривши на мить зуби. — Працюйте разом! Без усяких кепкувань, образ і бійок! Зрозуміло?

Кіпс лагідно кивнув:

— Так, сер. Звичайно.

— А вам, пане Локвуде?

— Авжеж, інспекторе. Жодних проблем.

— Отже, так, — мовив Локвуд, коли ми разом вийшли з кімнати. — Ви йдете своїм шляхом, ми — своїм. Жодного шпигунства чи хитрощів з обох боків. Зараз ми підійшли впритул до коріння нашої суперечки. Чудова змога для поєдинку сам на сам — як ми умовлялися раніше. Згодні? Чи, може, відступите?

Кіпс коротко реготнув:

— Відступати? Аж ніяк! Наша угода досі в силі. Хто перший знайде дзеркало й принесе його Барнсові, той виграв. А той, хто програв, друкує в газеті допис про власну нікчемність. Так?

Локвуд, застромивши руки в кишені, поглянув на нас із Джорджем:

— Ви згодні?

Ми разом кивнули.

— А твоя команда нібито не дуже згодна... Може, хочете обговорити умови?

— Я згодна! — вигукнула Кет Ґодвін.

— А що думає Бобі Вернон? — поцікавився Джордж, оглядаючи порожній коридор. — Він теж, мабуть, десь поблизу?

Кіпс насупився:

— Бобі не такай малий. Він приєднається до нас згодом. І робитиме все, що я скажу.

— Тоді все гаразд, — погодився Локвуд. — Змагання розпочалося. Щасти вам!

Вони потиснули один одному руки, й Кіпс із Кет Ґодвін пішли собі.

— Тут недалечко туалет,— мовив Джордж. — Можеш помити руки.

— Нема часу! — похмуро всімхнувся Локвуд. — Ходімо. Пора перемагати!

10

Полудень минув. Сонце високо стояло в небі над кладовищем. Серед хрестів дзижчали бджоли, між обвитими плющем урнами й статуями пурхали метелики. Було спекотно; все навколо ладне було поринути в сон. Усе, крім Локвуда: той хутко вів нас стежкою вперед і розмовляв напрочуд швидко.

— Команда Кіпса вже повинна бути там, — говорив він. — Не звертаймо на них уваги. І не піддаваймось на жодну провокацію, особливо ти, Джордже.

— Чому саме я?

— Тільки ти часом дивишся на інших так, що це викликає в них лють... А тепер слухайте далі. Наїм треба працювати якнайшвидше. Наше повернення на Портленд-Роуд призвело до серйозного запізнення.

То була правда, та вчинити інакше ми не могли. Наїм слід було зібрати своє знаряддя, торбини, пояси — і як слід поснідати, а Джорджеві — ще й прийняти душ. Тож причини видавалися справді вагомими.

— Кіпсові дії очевидні, — продовжив Локвуд, коли з-за дерев показався дах каплиці. — Він розділить свою команду на два окремі напрями. Перший: дізнатися, що то за дзеркало і для чого таємничий Едмунд Бікерстаф використовував його? Хто він такий, цей Бікерстаф, поза всіма цими балачками про чаклунство й щурів? Цим напрямом, Джордже, займатимешся ти.

Джорджеві окуляри блиснули:

— Я негайно поїду просто до архіву.

— Зачекай. Спочатку нам треба разом оглянути місце злочину, особливо домовину. Потім ти вирушиш до архіву, а ми з Люсі візьмемося до другого напряму: хто вкрав дзеркало і де воно тепер? Пошукаємо доказів, опитаємо свідків... — Він замовк, ніби йому сяйнула несподівана думка. — До речі, я хотів дещо запитати у вас. Про оту фотографію, яку нам показував Барнс. Ви не помітили там нічого дивного?

Ми вдвох хитнули головами.

— Ні? А мені здалось, ніби я побачив щось у домовині... Щось наполовину сховане під ногами трупа. Важко сказати, що саме, але...

Я насупилась:

— І що ж це, по-твоєму, було?

— Не знаю. Може, я й помиляюсь... О, хіба я не казав вам? Ось і Кіпсова команда!

Обігнувши каплицю, ми побачили, що в таборі копачів повно сірих курток. Дехто з агентів «Фіттес» розмовляв з татуйованими робітниками, що сиділи на складаних стільцях, із тарілками на колінах, і намагались закінчити свій обід. Інші тинялися довкола, роблячи фотознімки й шукаючи слідів у бруді. Кілька здорованів з’юрмились круг підлітків з нічної варти і, здається, допитували їх. Один з агентів, кремезний юнак із копицею розпатланого волосся, люто вимахував руками. Бідолашні підлітки — ті самі, яких я бачила вчора ввечері, — аж поблідли з переляку.

— Упізнаєш його?— пробурмотів Джордж. — Це ж Нед Шоу.

Локвуд кивнув:

— Еге ж, один з Кіпсових охоронців. Рідкісний мерзотник. Його звинувачували в побитті агента з «Ґрімбл», але так нічого й не довели. Добридень, пане Сондерсе, пане Джопліне! Ми вже повернулись!

Нічні події, здається, не пішли на користь ні керівникові копачів, ні низенькому вченому. Сондерсове стурбоване обличчя аж посіріло, а з підборіддя стирчала щетина. На ньому був той самий пожмаканий костюм, що й учора. Джоплін, здається, почувався ще гірше: його очі були червоні від гніву та відчаю. Він стривожено чухав свою чуприну й моргав на нас із-за своїх маленьких окулярів. Лупа, ще помітніша, ніж досі, лежала на його плечах шаром сивого снігу.

— Просто жах! — волав він. — Нечувано! Украли таку цінну річ! Як огидно! Як мерзенно!

— А ще й поранили того бідолашного хлопчину з нічної варти, — нагадала я.

Учений не звернув на мене жодної уваги. Сондерс, одначе, спохмурнів:

— Навряд чи це нечувано, Альберте. Крадіжки в нас траплялись і раніше. Безпека в нас — наче те сито: самі дірки. Що, скажіть мені, сталось нового, крім шарварку й гамору по всіх усюдах? ДЕПРІК лютує, агенти снують довкола, як мухи!

Джоплін пирхнув:

— Я ж казав тобі, Поле: залишити домовину під надійною охороною! Один хлопчина біля дверей — хіба цього достатньо? А ти не послухав! Ти ніколи мене не слухаєш. Я хотів повернутись, щоб перевірити того хлопця, але ж ти сказав...

— З вашої ласки, ми хотіли б оглянути каплицю, — розцвів в усмішці Локвуд.— Супроводу нам не треба. Ми знаємо дорогу.

— Я не певен, що ви знайдете там щось таке, чого не знайшли інші, — сумно промовив Сондерс. — Ви розумієте, що це хтось із своїх? Напевно, хтось із нічної варти! От невдячні жебрацюги! Я ж їм плачу такі гроші!

Локвуд поглянув на кількох підлітків з нічної варти, яких саме допитував Нед Шоу. Навіть із такої відстані було чути його розлючений голос.

— Бачу, що їм зараз непереливки, — зауважив Локвуд. — Дозвольте поцікавитись, чому ви підозрюєте саме їх?

Сондерс пирхнув:

— Що ж тут дивного, пане Локвуде? Ви тільки погляньте! Ось каплиця, до якої можна увійти лише цими сходами. Просто перед нею — наш табір. До світанку, коли було скоєно крадіжку, більшість нічних вартових повернулися до табору. А кілька підлітків, як і завжди, тинялися біля вогнищ. Як злочинці могли прослизнути повз них непоміченими? Ось чому Кіпс вважає, що тут замішаний хтось із нічної варти!

— Чому ви думаєте, що злодії йшли саме повз табір? — запитала я.

— Це дорога до Західної брами, дитинко. До єдиного виходу з кладовища, відчиненого вночі! Всі інші брами замкнено, а огорожа надто висока, щоб через неї можна було перелізти.

Пан Джоплін, який досі не втручався до розмови й дивився, прикусивши губу, вглиб кладовища своїми розчервонілими очима, несподівано обізвався:

— Атож! Я ж радив тобі, Поле, замкнути цю браму! Тоді цієї крадіжки не було б узагалі!

— Ти замовкнеш коли-небудь? — зіпнув Сондерс. — Що тобі до того нікчемного шматка скла?

Джордж тим часом насуплено оглядав дальній куток каплиці, оточений густими кущами.

— Кіпсова версія не має сенсу, — зауважив він. — Злодії могли пролізти тут, із заднього боку каплиці — так само легко, як і повз табір, — і прокрастись цією дорогою до виходу.

— Аж ніяк! — заперечив Джоплін. — Тут працювали ми з Сондерсом. З нами аж до ранку була нічна варта. Ми оглядали іншу ділянку кладовища. Хтось із десятків людей неодмінно помітив би злодіїв!

— Цікаво, — відповів Локвуд. — Що ж, ми будь-що залишимось і все оглянемо. Дякую, вельмишановні панове! Ми раді були зустрітися з вами!

Ми вийшли з каплиці.

— Сподіваюсь, ці два бовдури не вирушать за нами, — прошепотів Локвуд. — Нам потрібні спокій і тиша.

Двері до каплиці було перехрещено двома чорно-жовтими поліційними стрічками ДЕПРІК. Тільки-но ми підійшли, як із-за них, мигаючи від яскравого світла, вилізли Квіл Кіпс та його маленький науковець Бобі Вернон. На Верноні, що визирав з-за величезного планшета з паперами, були гумові рукавички, а на шиї висів здоровенний фотоапарат. Проходячи повз нас, він щось ретельно нотував в електронному записнику, причепленому до планшета.

Кіпс ліниво кивнув нам:

— Тоні, Кабінсе, Джулі! Привіт! — і затупотів сходами вниз.

— Люсі! — крикнула я навздогін йому.

— Краще б дати йому підніжку, — пробурмотів Джордж. — Миле, нівроку, вийде привітання.

— Будь сильніший, Джордже, — хитнув головою Локвуд. — Пам’ятайте: ніяких провокацій!

Ми трохи постояли біля входу в каплицю, оглядаючи місце нападу на бідолашного підлітка з нічної варти. Місце було трохи збоку від табору, й до того ж темне. Нападник, безперечно, підкрався з-за кущів, проліз сходами й зачаївся тут, де його ніхто не міг побачити. Замок на дверях було зламано чимось гострим — можливо, долотом.

Це було все, що нам пощастило виявити надворі. Тож ми втрьох майнули під стрічку, з вуличної спеки — до храмової прохолоди.

Від того часу, як було зроблено фотографію, що її нам показував Барнс, тут нічого не змінилось. Ланцюги, домовина, скорчене тіло доктора Бікерстафа — все було те саме, хіба що труп, на моє превелике полегшення, прикрили брудною рядниною.

Серед білого дня залізна труна здавалася більшою, ніж я її пам’ятала з ночі: величезна, масивна, поїдена іржею. З одного її боку, серед розсипаної солі та залізних стружок, лежала загублена палиця вартового.

Локвуд нахилився над ланцюгами й заходився оглядати кам’яні плити підлоги.

— Злодії присідали тут, біля залізного кола, — говорив він. — Бачите відбитки їхнього взуття в солі? Крадіжка відбулась на світанку — в час, коли Гості майже не з’являються. Проте злодії не дуже сподівались на це. Вони вдарили хлопця, забрали в нього палицю, за її допомогою підважили віко домовини й зняли срібну сітку. Далі вирішили зачекати, що буде. Одначе не сталось нічого. Все було спокійно. Тоді вони ступили в коло й перевернули труну, аж тіло випало на підлогу... — Локвуд примружив очі. — Навіщо, коли можна було просто так узяти дзеркало?

— Може, їм хотілось подивитись, чи немає там чогось іще?— припустив Джордж.

— А може, не хотіли торкатися решток Бікерстафа, — додала я. — Тут я їх розумію.

— Гаразд, годі, — обірвав мене Локвуд. — Будь-що домовину вони перевернули. А от чи було там щось іще... І чи є воно там зараз?

Він перескочив через труп і поглянув у домовину. Далі взяв з пояса рапіру й поворушив нею всередині труни. Потім випростався.

— Нічого немає, — сказав він. — Дивна річ. На тій фотографії...

— Що ти бачив на фотографії? — перепитала я.

— В’язку хмизу, — відповів Локвуд, відгортаючи з лиця волосся. — Здається, то була в’язка хмизу. Проте хтозна — мені могло й примаритись... Зараз там її будь-що немає.

Кілька хвилин ми оглядали каплицю. Я звернула особливу увагу на дерев’яні дверцята за вівтарною огорожею. Їх було замкнено висячим замком і забито потрійними болтами. Я замислено потягла за ручку.

— Напевно, вхід у катакомби, — припустила я. — Замкнений дуже міцно. Навряд чи злодії скористались ним. Це суперечило б свідченням підлітка з нічної варти.

— І справді надійно замкнено, — погодився Локвуд. — Гаразд, ходімо надвір.

— То що ви скажете про Кіпсову версію?— запитав Джордж, коли ми були вже на сходах. — Про те, що тут були замішані хлопці з нічної варти? Як інакше злодії могли пройти повз їхній табір?

Локвуд зморщив свого довгого, прямого носа:

— Сумніваюсь. Мені здається, тут радше...

Зненацька він замовк. Ми почули болісний крик.

Поки ми були в каплиці, табір заспокоївся. Сондерс, Джоплін та робітники взялися до своїх справ, а Кіпса ніде не було видно. З нічної варти залишився тільки один підліток; над ним стіною височіли четверо здоровенних агентів «Фіттес». Хлопчина саме піднімав з землі свій жовтий кашкет у клітинку: я впізнала того самого дотепника, який учора чергував біля брами. Тільки-но він надяг кашкета, як найвищий з агентів — той самий Нед Шоу — нахилився й хлиснув його по голові. Кашкет знов полетів на землю, а хлопець хитнувсь і мало не впав.

Шістьма швидкими кроками Локвуд підійшов до здорованя й поплескав його по плечу.

— Припини, будь ласка, — мовив він. — Він же вдвічі менший за тебе.

Шоу обернувся. Років йому було десь із п’ятнадцять, заввишки він був десь із Локвуда, тільки кремезніший. Обличчя — з міцною щелепою, навіть симпатичне, крім очей, що сиділи надто близько до носа. Як і всі агенти «Фіттес», він був у бездоганно випрасуваній уніформі, однак усе враження від неї псувала копиця скуйовдженого темного волосся. Вона була схожа на телятко яка, що зненацька звалилось Недові на голову.

Шоу спантеличено заморгав:

— Іди собі, Локвуде. Я не з тобою розмовляю.

— Я розумію, чому тобі так хочеться відлупцювати цього хлопчиська, — провадив Локвуд. — У мене самого руки сверблять. Тільки це буде не по правді. Коли вже тобі кортить побити когось, обирай вищого суперника.

Шоу так закопилив губу, ніби її накрутили на олівець:

— Я битиму всякого, кого тільки схочу.

— Навіть дітей? Це вже просто боягузтво!

Шоу глумливо посміхнувся, дивлячись кудись у далечінь кладовища. Здавалось, ніби його думки цілком спокійні та мирні... Раптом він обернувся і вдарив Локвуда просто в обличчя, точніше кажучи, спробував ударити, бо Локвуд тут-таки ухилився вбік. Шоу вмить подався вперед; Локвуд схопив його за руку й різко викрутив її. Водночас йому пощастило копнути Неда черевиком під коліно. Шоу скрикнув, утратив рівновагу, захитавсь — і впав, збивши з ніг ще одного агента. Обидва полетіли шкереберть на землю.

Обличчя Шоу спалахнуло гнівом. Він здригнувся, намагаючись підвестись, аж тут його грудей легенько торкнувся кінчик моєї рапіри.

— Наше правило «ніяких провокацій» напрочуд гнучке, — зауважив Джордж. — Можна, я теж його копну?

Шоу мовчки підвівся. Локвуд байдуже спостерігав за ним. Я опустила руку, проте й далі тримала рапіру напоготові. Решта агентів «Фіттес» узагалі не робили нічого.

— Якщо хочеш, продовжимо, — озвався нарешті Локвуд. — Назви тільки час.

— Авжеж, продовжимо, — кивнув Нед Шоу. — Не хвилюйся.

Він люто позирнув на Локвуда, тоді на мене. Його пальці тремтіли.

— Ходімо, Неде, — покликав його один з товаришів. — Цей шмаркач усе одно нічого не знає.

Нед Шоу завагався. Він пильно, оцінливо поглянув на хлопця з нічної варти. Потім нарешті знову кивнув і подав знак іншим. Ті без зайвих слів рушили геть, у бік могил. Хлопчина дивився їм услід мокрими блискучими очима.

— Не звертай на них уваги, — сказав Локвуд. — Вони не зможуть нічого тобі зробити.

Хлопчина випростався на весь свій не дуже високий зріст і сердито поправив кашкет.

— Знаю. Звичайно ж, знаю.

— Це просто бугаї, що хизуються власною силою. Боюся, що серед агентів таких чимало.

Хлопчина плюнув на траву біля могили:

— Еге ж. Агенти. Задаваки, ось хто вони. Начхати мені на тих агентів.

Запала мовчанка.

— Ми — теж агенти, — нарешті заговорила я. — Не такі, як Нед Шоу. Ми не користуємось його методами. І шануємо нічних вартових. Ми теж хочемо дещо в тебе спитати — тільки іншим чином. Ти не дістанеш жодного ляпаса.

Я лагідно всміхнулась хлопчині. Він у відповідь вирячився на мене.

— Я хотіла сказати, що ми не будемо тебе бити.

Хлопчина пирхнув:

— Тільки спробуйте! Сміх та й годі!

Локвудові ніздрі трохи здригнулись:

— Гаразд. А тепер послухай. Минулої ночі хтось украв небезпечний артефакт. У недобрих руках він може накоїти лиха в цілому Лондоні.

Хлопчина втомлено дивився собі під ноги.

— Крадіжка сталась, коли ваша команда була на варті. Одного з твоїх друзів, здається, серйозно поранили?

— Террі Морґана? — хлопчина ще дужче вирячив очі. — Цього шмаркача? Він мені не друг.

Ми здивовано поглянули на нього.

— От бачите, — прошепотів Джордж. — Таким свідченням можна вірити.

— Минулої ночі ти був біля Західної брами, — провадив залізним голосом Локвуд. — Якщо ти бачив що-небудь і це зможе допомогти нам, то краще розкажи. Можливо, це надасть нам потрібну підказку.

Хлопчина стенув плечима:

— Це все? Гаразд, бо я вже запізнився на обід, — він показав пальцем у бік табору. — Там, мабуть, іще залишились бутерброди. Бувайте. — І вже зібрався бігти геть.

Локвуд, що стояв у хлопця за спиною, подивився на кладовище, чи не проходить хтось поблизу, — узяв хлопця за комір і трохи підняв над землею.

— Я ж казав, — пояснив він, — що не люблю цих методів «Фіттес». Ми не лупцюємо людей. У нас є свої, не менш дієві, методи. Бачиш оту каплицю? Там стоїть залізна домовина. Раніше в ній був труп, але зараз вона порожня. Через кілька хвилин там знову буде труп, якщо ти не відповідатимеш на мої запитання.

Хлопчина облизав сухі губи:

— Іди до біса. Ти брешеш.

— Ти так гадаєш? А ти знаєш Білла Джонса з нічної варти в Патні?

— Я ніколи не зустрічався з ним!

— Отож. Бо він поводився з нами так само. Люсі, Джордже! Хапайте його за ноги й заносьте всередину!

Хлопчина верещав і борсався, та ми невблаганно тягли його до каплиці.

— Якби гадаєте? — запитав Локвуд. — П’яти хвилин у домовині вистачить, щоб він заговорив?

Я подумала:

— Краще десять.

— Гаразд, гаразд! — заверещав зненацька підліток. — Я все розповім! Відпустіть мене!

Ми опустили його на землю.

— Отак буде краще,— мовив Локвуд.— Ну, що ти нам скажеш?

Хлопчина поправив кашкет, що затуляв половину його обличчя.

— Я досі думаю, що ви брешете, — засапано промовив він. — Але я вже пропустив свій обід... — Він повів плечима, немовби для того, щоб розворушити язик. — Так, я був біля Західної брами цілу ніч. І нічого там не бачив. Після вас не приходив ніхто.

— І ти чергував там до світанку?

— До того, як зняли тривогу.

— Чудово, — Локвуд невідомо звідки дістав монету й простяг її хлопцеві. — Дістанеш іще, якщо допоможеш мені. Допоможеш, еге ж?

Хлопчина поглянув на монету:

— Можливо.

— Тоді розповідай далі! Всі — за мною! В нас обмаль часу!

Локвуд несподівано підскочив і побіг повз каплицю до кущів.

— Ходімо! — гукнув він. — Сюди!

Хлопчина завагався, та жадібність урешті взяла гору, й він подався за Локвудом. Ми з Джорджем — так само.

Локвуд хутко пробирався вперед, пролазячи під гіллям і обминаючи порослі тереном надгробки. Він прямував слідом, видимим лише йому одному. Продерся крізь кущі, залишивши каплицю позаду, й занурився в іншу, так само зарослу, ділянку кладовища.

— Саме так я й думав! — вигукнув він через плече. — Злодії знайшли інший шлях. Пробралися до каплиці через ці нетрі, якими можна вийти прямісінько до огорожі!

Він стрибнув на пам’ятник і виліз на верхівку статуї ангела, щоб краще оглянути околиці.

— Тут теж усе позаростало... — міркував він. — А що далі? Так! Нарешті! Ось і дорога. Спробуймо! — Зіскочивши вниз, він усміхнувся до вартового. — Цієї ночі, кажеш, не проходив ніхто? А раніше? Ти ж тоді так само стояв на варті. Не бачив нікого чужого? Наприклад, торговців артефактами?

Хлопчина біг, підтримуючи на голові кашкет: його немовби заворожила рішуча й спритна Локвудова поведінка. Де й поділась його ворожість; тепер він міцно стискав у брудній руці монету.

— Бачив, — засапано промовив він. — Тут коло кладовища, вони частенько тиняються.

— А якщо точніше?

— Двох. Їх тут добре знають, і вони завжди приходять разом. Саме тоді, коли тут найбільш людно. Робітники щоразу проганяли їх від табору.

— Чудово! — вигукнув Локвуд, біжучи далі стежкою між високими надгробками. — То їх було двоє? Чудово! Можеш описати їх?

— Одного, — відповів хлопчина, — звуть Двейн Недлс. Піадкенький білявий молодик з вусиками. Ходить у чорному.

Джордж недовірливо пирхнув, як носоріг, що випускає гази:

— Двейн Недлс? Ой, як страшно! А ти не вигадуєш?

— А другий? — розпитував далі Локвуд.

Хлопець завагався:

— У другого погана слава. Він убивця. Кажуть, ніби минулого року вбив конкурента. Може, це й неправда...

Локвуд несподівано зупинився:

— Уночі на твого товариша напали двоє. Якщо перший — Недлс, то хто другий?

Хлопчина присунувся до нього й прошепотів:

— Він звав його «Джек Карвер».

З надгробків із кряканням пурхнула зграя ґав. Залопотівши крилами, вони покружляли над деревами й зникли в небі.

Локвуд кивнув, дістав ще одну монету й простяг її недовірливому хлопчині.

— За хороші відомості діставатимеш хороші гроші. Якщо ми знайдемо Недлса й Карвера, одержиш удвічі більше. Зрозумів? А тепер опиши мені Карвера.

— Карвера? — хлопець почухав підборіддя. — Молодий, років десь за двадцять. Високий, як ви, тільки ширший у плечах і гладший. Волосся довге, рудувате. Шкіра — бліда, ніс — довгий. Очі — маленькі, кольору вже не пригадаю. Ходить у чорних джинсах і чорній байкерській куртці. Носить пояс — такий, як у вас, і помаранчевий рюкзак. А ще й чоботи — чорні, блискучі, як у скінхедів!

— Дякую, — відповів Локвуд.— Думаю, нам пора рушати далі.

Він знову подався стежкою вперед. Попереду з’явилась огорожа кладовища, майже схована за рядом розложистих лип.

Хлопчина тупотів поряд, заклопотано пхаючи монети по кишенях. Джордж хитав головою й бурчав:

— Двейн Недлс... Джек Карвер... Якщо в тебе багато грошей, Локвуде, не роздавай їх першим-ліпшим хлопчакам. Я незгірше за них умію вигадувати дурнуваті імена...

Аж тут Локвуд зупинився так рвучко, що ми мало не налетіли на нього ззаду.

— Погляньте! — вигукнув він. — Я так і знав! Ми на правильному шляху!

Він показав на землю перед нами. Там, у тіні дерева, лежала та сама річ, яку я відразу впізнала, хоч і бачила до того якусь секунду, в руці небіжчика в домовині. Пожмакана біла ряднина, якою було накрито дзеркало.

Ми підійшли ближче, проте дзеркала в ряднині, звичайно, вже не виявилось.

— Чому вони кинули її тут? — запитала я.

— Це смердюча ряднина з трупа,— пояснив Локвуд. — Навіть я не зміг би тримати її так довго. До того ж був уже ранок — час, коли артефакти втрачають свою потойбічну силу. Злодії знали, що тепер торкатися дзеркала буде безпечно. Мабуть, вони заховали його в рюкзак, перш ніж лізти через огорожу...

Він показав на крони дерев угорі. Поглянувши туди, ми побачили довгу липову гілку, чудово помітну на тлі світлого неба. Гілка сягала огорожі кладовища й зникала за нею. За огорожею з гілки звисав прив’язаний до неї мотузок.

— З того боку — Ріджентс-канал, — зауважив Локвуд. — Вони перелізли через огорожу і опинились на бечівнику. А потім утекли.

Джордж дивився на нього з-за надгробків.

— Хороша робота, Локвуде. Ти справжній детектив. Тільки в дечому ти помиляєшся.

— Справді? — трохи спантеличився Локвуд. — Де ж саме?

— Вони вилізли звідси не вдвох.

— Звідки ти це знаєш?

— Один залишився тут.

Ми поглянули на Джорджа. Він побокував. Поряд, між двома надгробками, на спині лежала людина. То був молодик у чорних джинсах, черевиках і куртці з каптуром. Гладкий, з пухнастими вусиками й блідою, прищавою шкірою. Молодик був мертвий, його тіло вже заклякло, а руки зі скривленими, мов пазурі, пальцями були підняті аж до горла, ніби він від когось оборонявся. Проте це виявилось ще не найгіршим. Очі його були вирячені, а обличчя — скривлене в нападі такого жаху, що навіть Локвуд поблід, а я взагалі відвернулась.

Підліток з нічної варти кавкнув, ніби чимось подавився.

— Пробач, хлопче, — мовив Джордж. — За твоїм описом, це мусить бути Двейн Недлс.

— Він помер від дотику привида? — здивувалась я. — Це неможливо! Адже це сталось уже завидна!

— Ні, це не дотик привида. Він не набряк і не зблід. Його вбило щось інше — дуже швидким і моторошним чином.

Мені пригадалося дзеркало — невелике кружальце з чорного скла. Коли на нього поглянув Джордж, йому здалося, що його вивертає зсередини...

— Що ж? — прошепотіла я.

Джорджів голос несподівано посерйознішав:

— Судячи з його вигляду, Люсі, я можу сказати, що він помер зі страху.

11

П’ятдесят років існування Проблеми помітно змінили наше суспільство, і деякі з цих змін виявились досить-таки несподіваними. Коли великі Том Ротвел і Маріса Фіттес поділились із публікою своїми відкриттями, це викликало серед людей шок і паніку. Уже в першій своїй публікації — «Чому до нас приходять Гості» — вони припустили, що певні об’єкти, пов’язані з насильницькою смертю або травмами, можуть нести в собі «психологічний заряд» і бути «джерелами» або «ворітьми» для надприродних сил. Людські рештки, дорогі небіжчикам речі або навіть будь-які потенційні предмети бажання можуть підпадати під цю категорію — так само, як і місця вбивств або нещасних випадків. Ця сенсаційна думка спричинила загальне божевілля. Кожна річ, що могла мати хоч який-небудь психологічний вплив, викликала страх і огиду. Старовинні меблі та інший антикваріат безжально трощили чи викидали в Темзу. У Національній галереї один священник зірвав зі стіни й розтоптав ногами безцінний старовинний портрет, бо він, мовляв, «якось хитро дивився» на нього. Все, пов’язане зі старовиною, викликало підозру. Стрімко зростав справжнісінький культ нового, залишки якого збереглись і донині. Смішною видавалась навіть думка про те, що хтось може всерйоз зацікавитися Джерелами — цими небезпечними речами, які слід негайно нищити. А роботу з їхнього знищення доручили агенціям.

Проте згодом з’ясувалося, що ці заборонені речі все ж таки цікавлять декого — і до того ж не одну категорію покупців. З’явились як колекціонери, так і перекупи. Чорний ринок психологічно небезпечних предметів почав процвітати завдяки підпільним «продавцям артефактів».

Ще коли я навчалась у Джейкобса, на півночі Англії, мені казали, що трикляті торговці артефактами — цілковита моральна протилежність агентам. І ті, й інші полюють за Джерелами, але торговці роблять це заради власного прибутку, а агенти — заради суспільного добра. І ті, й інші мають Таланти, але якщо агенти користуються ними, щоб захистити суспільство від Гостей, то торговці про таке й не думають. Агенти обережно поводяться з небезпечними артефактами, спочатку знешкоджують їх за допомогою срібла й заліза, а потім відправляють до «Крематорію Фіттес» у Клеркенвелі. А от торговці, навпаки, продають свою здобич за найвищими цінами.

Країною ходили чутки про лиховісних колекціонерів, одержимих сектантів чи ще гірших осіб, які купували смертоності Джерела з метою, що наводила на звичайних громадян справжній жах. Власне кажучи, торговці артефактами були злодіями, покидьками суспільства, які нишпорили по кладовищах і склепах, шукаючи здобичі для продажу. Не дивно, що добром це найчастіше не закінчувалось.

Проте кінець, який спіткав бідолашного Двейна Неддса, здавався нам ще страшнішим. Наша знахідка викликала страшенний переполох на всьому кладовищі Кенсел-Ґрін. Менше ніж за годину тут з’явився інспектор Барнс із цілим натовпом фахівців з ДЕПРІК, які негайно відсунули вбік Кіпса з його помічниками. Кіпса наша знахідка по-справжньому схвилювала. Він відчайдушно крутився біля поліції, намагаючись знайти хоч які-небудь пропущені нами докази, аж поки Барнс наказав йому забиратися геть. Проте, правду кажучи, навряд чи фахівцям пощастило відшукати тут щось нове. Пошуки на березі каналу під огорожею не виявили жодного сліду ані Недлсового спільника, ані зниклого дзеркала. Справжня причина смерті торговця так само залишалась таємницею.

Одне слово, сонце вже сідало, коли ми нарешті розійшлися по окремих завданнях. Ми з Локвудом викликали таксі до Південного Лондона. Джордж, аж крекчучи від хвилювання, вирушив розкопувати архіви. Хлопчина з нічної варти (що тепер удавав із себе справжнього агента й бундючно походжав кладовищем, нап’явши кашкета набакир) узявся до виконання своїх обов’язків, пообіцявши негайно зателефонувати нам на Портленд-Роу, якщо почує щось цікаве. Не знаю, що тут подіяло більше — Локвудове завзяття й харизма чи, вірогідніше, гроші, що бряжчали у нього в кишені, — тепер він в усьому слухався нас. А ми досі навіть не знали його імені.

— Отже, — запитала я Локвуда через п’ять хвилин, коли таксі вже мчало нас уздовж Еджвер-Роуд, — ти збираєшся нарешті сказати мені, куди ми їдемо?

Тонкі вуличні тіні купались у сонячному золоті. Крамниці переживали останній великий наплив покупців перед довгою, повільною, моторошною нічною порою. Ми, агенти, називали цю пору «позиченим часом», бо кілька зайвих світлих годин випадає лише в середині літа. В ці години багатьох людей переповнювало дивне завзяття — щось на зразок непокори близькій темряві. Люди намагались якнайбільше з’їсти, випити й зробити: крамниці сяяли світлом і веселощами, тротуари повнились натовпом. Тільки-тільки засвітились захисні ліхтарі.

Промені надвечірнього сонця вигравали на обличчі Локвуда. Він мовчав, поринувши в думки, та коли нарешті обернувся до мене, його очі аж блищали від азарту гонитви. Як і завжди, це саме почуття передалося й мені.

— Нам треба побачитись з однією людиною,— пояснив він. — Гадаю, вона зможе допомогти нам знайти нашого втікача.

— Що ж це за людина? Полісмен чи агент?

— Ні. Торговець артефактами. Тобто продавчиня артефактів. Її звуть Костомаха-Фло.

Азарт у моєму серці вщух. Я вирячилась на Локвуда:

— Продавчиня артефактів?!

— Так. Моя знайома дівчина. Коли смеркне, ми знайдемо її біля річки.

Він безжурно визирнув у вікно — так, ніби ми їхали просто по крамницях. Зненацька в мене загула голова — як тоді, коли зі мною розмовляв череп. Те саме відчуття, ніби світ довкола став химерно-кривобоким... «Потаємний, облудний», — пригадала я слова черепа. Звичайно, я нітрохи не вірила йому. Проте ми з Локвудом уже рік працюємо разом, а про Костомаху-Фло я сьогодні почула вперше...

— Ця продавчиня артефактів... — перепитала я. — Як ви з нею познайомились? Ти ніколи не розповідав про неї...

— З Фло? Це було давно. Я тоді тільки починав працювати агентом.

— Але ж ці торговці... вони поза законом, хіба не так? Жодному агенту не дозволяється приятелювати з ними!

— Коли це ти стала такою завзятою прибічницею правил ДЕПРІК, Люсі? Зараз нам будь-що потрібна допомога. Нас наздоганяє Кіпс. І до того ж ця робота небезпечніша й складніша, ніж я гадав...

— Ти маєш на увазі дзеркало? — Перед моїми очима досі лежало тіло з кладовища: вирячені очі, скривлений гримасою жаху рот...

— Так, дзеркало. Та навряд чи справа тільки в ньому. Барнс щось приховує від нас. Навряд чи це звичайне старе Джерело. Тому Джорджева праця зараз потрібна нам, як ніколи. — Локвуд мляво позіхнув. — Не хвилюйся, Фло — своя людина. Не така відлюдкувата, як інші торговці артефактами. Охоче поговорить із нами, хоча й вередлива... До неї просто треба мати правильний підхід... О, до речі! — Локвуд несподівано підхопився з сидіння, посунув убік хрестик із сушеної лаванди, що висів перед ним, і звернувся до водія: — Зупиніться, будь ласка, на станції Блекфрайрс, біля отого маленького газетного кіоска... — Він з усмішкою обернувся до мене. — Нам треба купити льодяників з лакрицею.

Між станцією Блекфрайрс і Саутворкським мостом, що з’єднує Сіті зі старовинним Саутворком, річище Темзи повертає на південний схід. Течія тут повільніша, й під час відпливу на південь від Саутворкського мосту оголюється широка смуга мулястого берега. Локвуд показав мені на цю смугу, коли ми прямували мостом у світлі останніх сонячних променів.

— Радше за все, Фло там, на березі, — сказав він. — Свої звички вона змінює так само рідко, як і білизну. Щоночі вона розпочинає свої пошуки тут, біля моста, куди припливом заносить усілякий мотлох. А потім вирушить нижче за водою.

— А що вона тут шукає? — запитала я, хоч уже й передбачала відповідь.

— Ти й сама знаєш. Кістки, артефакти, потонулі речі — все, що можна знайти в річковому мулі.

— Чудово, — відказала я. — Просто не можу дочекатися зустрічі з нею. — І поправила на поясі рапіру.

— Тільки не лякай Фло зброєю,— попередив Локвуд. — Найкраще буде, коли я переговорю з нею сам. Ходімо.

Ми пролізли через виїмку в парапеті й спустились кам’яними сходами, що оточували кам’яну основу моста, арка якого височіла над нами. Довкола тхнуло мулом і гнилизною. Ми вийшли на брукований провулок, що вів уздовж набережної. За нашими спинами височіли темні, наче скелі, будівлі складів. Стовп з іржавим ліхтарем хилився до муру, наче засохле дерево: в ліхтарі мерехтіла абрикосово-рожева куля світла, що не осявала нічого, крім вузеньких сходинок, які вели вниз, до води.

Довкола, в нічній пітьмі, клубочився річковий туман. Локвуд знову попередив мене:

— Тепер тихше. Я не хочу налякати її.

Ми зійшли сходинками вниз. Від муру нам було видно північний берег — переламану смужку вогників на тлі величезної сірої маси лондонських шпилів. Вода відступила, понуро виблискуючи вдалині.

Усюди було спокійно й тихо.

Локвуд підштовхнув мене й показав уперед — туди, де над самісіньким берегом підстрибувало помаранчеве світло ліхтаря. Відблиски цього світла — примарні, наче Тінь, — мерехтіли на мокрій ріні, на болотяних травах біля річки, на принесеному водою мотлоху — дерев’яних і пластмасових уламках, шматках металу, пляшках, що стриміли з мулу. Поряд, зігнувшись і старанно обминаючи освітлені місця, прокрадалася згорблена постать. Вона раз по раз зупинялась і методично порпалась у смітті. Однією рукою вона тягла важкий лантух, що волочився за нею й залишав у мулі уривчасту борозну. І цей слід, і сама ця скорчена постать нагадували мені радше велетенського слимака з дна Темзи, ніж звичайну людину.

— Ти хочеш говорити з цим чудовиськом?— прошепотіла я.

Локвуд нічого не відповів і вирушив сходами далі. Я подалася за ним. Десь на півдорозі мої черевики захлюпали по вологому моховинню. Локвуд був уже на останній сходинці — і раптом зупинився, привітально підняв руку й гукнув у темряву:

— Агов, Фло!

Постать серед мулу завмерла. Я радше відчула, ніж побачила, як на нас дивиться здалека її бліде обличчя.

Локвуд повторив уже гучніше:

— Фло!

— А що, як і Фло? Я не роблю тут ніякої шкоди.

Відповідь пролунала пискливо й не дуже розбірливо. Нам варто було б підійти трохи ближче, та Локвуд поводився обережно. Він і далі стояв на останній сходинці.

— Фло! Це Локвуд!

Запала мовчанка. Постать рвучко випросталась, я навіть подумала, що вона зараз обернеться і втече. Аж тут пискливий голос пролунав знову — непевно й злякано:

— Це ти? Якого дідька тобі треба?

— Чудово, — буркнув Локвуд. — Вона саме в доброму гуморі. — Він кахикнув і знову гукнув: — Нам треба поговорити!

Постать, схоже, придивлялася до нас. Кілька секунд ми не чули нічого, крім плюскотіння води вздовж берега.

— Ні! Я зайнята! Ідіть собі!

— Я приніс тобі льодяників з лакрицею!

— Підкупити хочеш? Тоді сип грошенята! — Знову запала мовчанка. Аж раптом голова в постаті схилилась набік: — А що за льодяники?

— Підійди й подивися!

Я побачила, як постать поволі рушила до нас через смердюче болота. Найбільше вона скидалась на нічну відьму з дитячих кошмарних снів. Моє серце тьохнуло.

— Е-е... а що було б, — поцікавилась я в Локвуда, — якби вона була в поганому гуморі?

— Краще не питай, — відповів Локвуд. — Я сам бачив, як вона кинула одну дівчину-агента в річку. Отак ухопила за одну ногу — й кинула. Тоді вона, до речі, теж була в доброму гуморі. Але ти їй сподобаєшся, тут я певен. Тільки не балакай зайвого і залишайся на безпечній відстані. Я все зроблю сам.

Незграбна постать наблизилась до нас, тягнучи за собою лантух і несучи попереду ліхтар. Я помітила бліду, брудну руку й краєчок потріпаного солом’яного бриля на голові. Здоровенні чоботи чвакали по мулу та ріні. Ми з Локвудом мимоволі позадкували. Несподівано долинув стогін, потім — прокльони; лантух випав з руки й приземлився на каменях. Постать нарешті зупинилась і випросталась. Тепер вона стояла просто серед болота, під сходами, й дивилась угору, на нас. У світлі ліхтаря я нарешті розгледіла її як слід.

Першою несподіванкою — особливо зараз, коли вона позбулася свого тягаря, — виявилось те, що Фло була на пів голови вища за мене. Про її фігуру важко було сказати щось певне, бо людина при здоровому глузді навряд чи наважилася б зазирнути під її одяг. На ній була невимовно брудна синя куртка, що майже сягала її колін, геть заляпана знизу вологою та мулом. Куртка була розстебнута: з-під неї визирала сорочка з бруднющим коміром і ще брудніша завелика кофтина, яка просто-таки висіла над старезними вицвілими джинсами. Ноги в неї чи самі собою були здоровенні — таких я не бачила ще ні в кого, — чи просто були взуті у високі чоловічі гумові чоботи, чи те й інше заразом. Носаки чобіт були вивернуті, наче лапи в качки, й гучно хлюпали по мулу й воді.

Стан Фло був двічі обкручений мотузком, що правив їй за пояс. На цьому поясі, між бганками куртки, щось висіло — можливо, то була навіть рапіра, яку не дозволено носити нікому, крім агентів.

З її згорбленою постаттю й кульгавою ходою вона могла б видатись підстаркуватою. Отож другою несподіванкою для мене став момент, коли Фло скинула свого бриля з широкими крисами. Під копицею волосся, світлого й жорсткого, як стара солома, було повно бруду — на чолі, в зморшках біля очей, у кожній найменшій заглибині. Це робило її схожою на звичайного лондонського бурлаку, який шукає собі безпечного прихистку на ніч. Проте насправді цей бурлака був дівчиною-підлітком — з невеличким кирпатим носиком, широким обличчям, рожевими, заляпаними мулом щоками і ясно-блакитними очима, що блищали, наче зорі, в ліхтарному світлі. Вуста її були широкі, скривлені в зневажливій усмішці, а голова — погрозливо схилена вперед. Фло помітила мене з першого погляду, однак зосередила всю свою увагу на Локвуді.

— А ти не змінився, — сказала вона. — Такий самий красунчик.

Локвуд усміхнувся:

— Привіт, Фло. Давно не бачились.

— Авжеж. А ти й досі не можеш купити собі хороший костюм. Диви, не нахиляйся низько в цих штанях, а то сорому не оберешся. Я ж ніби казала тобі, щоб ти сюди більше не пхався.

— Справді? Я щось не пригадую. А я хіба не казав тобі про льодяники з лакрицею?

— Це нічого не змінює. Давай-но їх сюди! — вона взяла паперовий пакунок худою рукою, схожою на кіготь, і засунула його кудись під куртку, непристойно присівши. А тоді пирхнула:

— А це що за діваха?

— Це Люсі Карлайл, моя помічниця, — відповів Локвуд. — Відразу скажу тобі, що вона не має жодного стосунку ні до ДЕПРІК, ні до агенції «Ротвел». Вона — незалежний оперативник, працює зі мною, і я довіряю їй своє життя. Люсі, познайомся. Це Фло.

— Привіт, Фло, — сказала я.

— Для тебе — Флоренс Боннер, — пихато промовила дівчина. — Знайшов собі ще одне опудало, Локвуде?

Я сердито блиснула очима:

— Пробачте, я — професійний агент! Що значить «ще одне опудало»?..

— Послухай-но, Фло. Я розумію, що ти заклопотана... — перервав її Локвуд тим голосом, яким зазвичай розмовляв з дратівливими клієнтами й сердитими кредиторами, що висаджували наші двері, а потім розцвів у широченній сонячній усмішці. — Я не хотів турбувати тебе, але нам потрібна твоя допомога. Кілька слів — і підеш собі. Вчора стався злочин, поранено підлітка. Нам відомо, що це скоїв один торговець артефактами, але ми не знаємо, де його зараз шукати. Якби ти могла підказати нам...

Блакитні очі Фло примружились і зникли між брудними зморшками.

— Годі шкіритись, — відповіла вона. — Торговець артефактами... Як його звуть?

— Джек Карвер.

Від річки війнуло холодним вітром, що розкуйовдив копицю волосся на голові Костомахи-Фло.

— Пробач. У нас закон мовчання. Своїх ми не виказуємо. Тільки так і виживаємо.

— Про це я чув, — відказав Локвуд, — тільки знаю, що ви не лише конкурентам горлянки ріжете, а й рідних бабусь за шестипенсовик продаєте.

Дівчина стенула плечима:

— Чого не зробиш заради власного здоров’я... — вона вхопилася за свій лантух. — А я не хочу, щоб мене винесло припливом на берег. Бувайте.

— Фло, я ж приніс тобі льодяники!

— Цього замало.

— Нічого не вийде, Локвуде, — мовила я. — Вона просто боїться. Ходімо.

Я взяла його за руку і обернула до сходів. Обличчя дівчини раптом витяглось і зблідло:

— Що ти сказала?

— Люсі, не роби дурниць...

Та я вже не могла мовчати. Костомаха-Фло так розсердила мене, що я вирішила сказати це їй щиро. Часом надмірна чемність лише під’юджує.

— Гаразд! — вигукнула я. — Нехай собі й далі хлюпочеться в бруді, поки ми ганяємось за чолов’ягою, що поранив підлітка й розграбував могилу. А ще в нього зараз страшний артефакт, який, можливо, загрожує цілому Лондону! Кожному — своє. Ходімо!

Стрибок — і поряд зі мною з’явилась її смердюча куртка, а брудне обличчя притулилося до мого. Я відсахнулась.

— Щось мені твої балачки не подобаються, — процідила Костомаха-Фло.

— Нічого, — лагідно відповіла я. — Я тобі не дорікаю. Кожному треба знати своє місце. І боятись небезпеки. Так заведено... А тепер відсунься, будь ласка, назад зі своїм лахміттям.

— Думаєш, я тут боюся небезпеки? Думаєш, моя робота така безпечна? — обличчям дівчини промайнула ціла череда почуттів — від гніву й відчаю до хитромудрого задуму, хоч в останньому — за темрявою, брудом на її обличчі та бурчанням у череві, — я впевнена не була. — Ось що я тобі скажу, — провадила вона, несподівано відліпившись від мене й легенько пострибавши вбік у своїх здоровенних чоботях. — Пропоную вам оборудку. Ви — мені, а я — вам. — Вона зупинилася серед мулу й підхопила ліхтар. — Підходьте сюди, якщо не боїтеся замочити ніжки. А потім я розповім вам усе про нього.

— Виходить, ти знаєш Джека Карвера?— спитав Локвуд. — І розкажеш про нього нам?

— Авжеж, — її очі блиснули, а рот вишкірився. — Тільки спочатку трохи покопайте ручками мул. Мені теж треба допомоги. Я тут дещо не змогла зробити сама.

Ми з Локвудом перезирнулись. Правду кажучи, божевільна посмішка дівчини не викликала в нас великої довіри. Проте вибору не було — ми мали продовжувати своє розслідування. Ми зіскочили з піску в мул.

Через двадцять хвилин мої черевики геть просякли, а леґінси вимокли аж до колін. Тричі я спотикалась і вичовгала одну руку в бруді. Те саме відбувалось і з Локвудом, та він зносив це без жодного нарікання. Ми прямували за ліхтарем Костомахи-Фло, що підскакував і пересмикувався в її руках, мов болотяний вогник. Вийшовши з-під непроглядної темряви моста, ми рушили Саутворкською набережною, від якої з правого боку відпливали кучеряві хвилі. Над річкою клубочився туман. На протилежному березі, мов чорна безформена скеля, височіла пристань. Червоні й помаранчеві вогні мерехтіли на кінцях кранових щогл і стріл.

— Ось ми й прийшли, — озвалась Костомаха-Фло.

Вона підняла ліхтар. З бруду двома рядами стирчали високі чорні дерев’яні стовпи — футів з дванадцять заввишки, — що позначали лінію давно зруйнованого причалу. Стовпи геть пообростали почорнілими водоростями й скойками. Подекуди на них ще збереглися залишки гнилого настилу. Найдальший із цих стовпів височів ліворуч від нас; там, де ми стояли, був лише м’який, перемішаний з дрібними камінцями мул.

Костомаха-Фло помітно пожвавішала. Вона кинула вбік свій лантух і підійшла до нас.

— Ось ми й прийшли, — повторила вона. — Тут те, що мені треба. Тільки я не можу до нього дістатись.

Локвуд дістав ліхтарик і посвітив ним довкола.

— Ану, покажи. Якщо ця річ важка, у мене є мотузок.

Фло реготнула:

— Та ні, неважка. Навіть маленька. Треба тільки почекати... Стійте на місці. Це ненадовго...

Сказавши це, вона майнула до найближчого стовпа, обійшла його й подалася до наступного, без упину хихочучи.

Я нахилилася ближче до Локвуда.

— Невже ти не бачиш, — прошепотіла я, — що вона цілком божевільна?

— Так, у неї дещо дивакувата вдача.

— Ще й така огидна! Пхе-е-е! Ти підходив до неї близько? Цей сморід...

— Знаю, — лагідно відповів Локвуд. — Запах справді трохи неприємний.

— Трохи?!! Мені від цього смороду аж носа закладає! Якщо...

Я замовкла, несподівано стривожившись.

— Що таке, Люсі?

— Ти нічого не відчуваєш? — запитала я. — Щось починається!

Я засукала рукави: мої руки вкрилися гусячою шкірою. Серце забилося вдвічі швидше, а шию залоскотало. Кожен агент знає, що ці прикмети віщують прояв.

— Наповзає страх, — провадила я. — І холод. А ще... чуєш цей запах? Ніби гнилизна....

Локвуд нюхнув повітря:

— Правду кажучи, я думав, що це від Фло.

— Ні. Це Гості...

Ми разом витягли свої рапіри й схвильовано втупились у морок. Десь далеко, між стовпами, стрибав ліхтар Фло й було чути її регіт. Туман заклубочився ще густіше, нас оточила пітьма... Привиди наближались.

12

Локвуд першим побачив прояв — у нього кращий Зір, ніж у мене.

— Ось там, — прошепотів він. — Бачиш другий від кінця стовп?

Я скоса позирнула крізь темряву й клуби туману. Якби я дивилась прямо — туди, куди показував Локвуд, — то не побачила б нічого. А зараз, дивлячись не на стовп, а на середину річки, я краєм ока помітила, що біля стовпа висить у повітрі світла пляма. Вона була ледве помітна, майже невидима, наче смужка вологи на скельці окулярів.

— Бачу, — відповіла я. — Схоже ніби на Тінь...

— Схоже, — трохи спантеличено мовив Локвуд. — Дивна річ. Ми ж на самісінькому березі Темзи, протічної води тут не бракує...

Велика таємниця Проблеми складається з незліченних дрібних таємниць, і однією з найвідоміших є той незаперечний факт, що Гості всіх типів і вдач ненавидять протічну воду. Вони не можуть перебувати біля неї, навіть на короткий час, і тим паче перепливати її. Кожен агент рано чи пізно пересвідчується в цьому. Джордж розповідав, що колись він урятувався від Спектра, пустивши воду з садового шланга й заховавшись за її тоненьким струменем. Саме тому в центрі Лондона під крамницями стільки каналів, а частенько торгівлю взагалі влаштовують на самій Темзі — на човнах.

Річка була за якихось двадцять ярдів від нас, та перед нами все одно мерехтіло примарне сяйво.

— Зараз відплив, — припустила я. — Вода відступила, а Джерело повинне бути сухим.

— Мабуть, так, — Локвуд присвиснув. — Я такого й не сподівався.

— Зате Фло сподівалась, — відповіла я. — Вона піддурила нас. Це пастка!

— Ба ні! — вигукнув її голос просто мені у вухо. Я підскочила, зіткнувшися з Локвудом, і крутнула в повітрі рапірою. Костомаха-Фло наближалась до мене. Вона знову накрила рядниною ліхтар; її брудне безформене обличчя ніби плавало серед темряви.

— Кажеш, пастка? — просичала вона. — Це ваша частина угоди. Ми разом побрьохались у бруді — що тут такого? Ти ж агент! Тобі не страшно!

— Там лише одна Тінь?

— Ти бачиш тільки одну? — вона так міцно стиснула губи, що все обличчя взялося зморшками, й зневажливо пирхнула. — Чудово! Для хорошого агента — просто неймовірно! Їх тут дві дурна дівахо. Біля тієї великої — ще одна, маленька.

Я знову поглянула в темряву:

— Другої я не бачу. Не вигадуй!

— Ні, Фло каже правду... — Локвуд притулив долоню до очей, вочевидь про щось серйозно замислюючись. — Є й друга. Ледве помітна, розпливчаста, наче хмаринка. Більша Тінь скидається на жінку в капелюшку або шалі... довга спідниця... часів, мабуть, королеви Вікторії або Едварда Сьомого.

— Так, так! Старий привид! — підхопила Костомаха-Фло. — Напевно, мати й дитина разом кинулись у Темзу. Самогубство і вбивство — давня трагедія. Їхні кістки, мабуть, десь під цією пристанню... А ти не бачиш їх? — звернулась вона до мене. — Ну-ну!

— Зір — не мій Талант, — сухо відповіла я.

— Та невже? Ганьба та й годі! — Її голова здригнулась. — Гаразд, досить уже балачок. Тепер допомагайте мені. Робімо так. Разом підповзаймо до того стовпа — поволі, потихеньку, без галасу, щоб вони нічого не запідозрили. Це неважко. Ви стежите за ними, щоб вони там не хвилювались, поки я працюватиму своїм вірним ножиком. — Вона дістала з-під своєї бридкої куртки короткий кривий клинок із подвійним зубцем на кінчику — щось на кшталт великого консервного ножа чи виделки, якою їдять заливного вугра. — Просто прикрийте мені спину. І все. Це недовго. Я швидко впораюсь.

Я аж скрикнула з огиди:

— То ми стоятимемо на варті, щоб ти викопала кістки мертвої дитини? А потім продала їх на чорному ринку?!

— Авжеж, — щиро кивнула Фло.

— Нізащо! Локвуде!..

Він стиснув мені руку:

— Ходімо, Люсі. Фло — людина розумна й кмітлива. Вона має потрібні нам відомості. Якщо ми хочемо їх дістати, треба допомогти їй. Усе дуже просто. — Ще один міцний потиск руки.

Фло вишкірилась у вдячній, навіть трохи дурнуватій усмішці:

— О, Локвуде, ти завжди так мило говориш! Це один з твоїх найкращих талантів. Не те, що в цієї похнюпленої кобили. Що ж, ходімо! Вперед! Слава чекає нас!

Ми з Локвудом без зайвих слів перевірили свої ремені й приготували рапіри. Тіні зазвичай дуже мляві й неквапливі: вони надто занурені в спогади про минуле, щоб звертати увагу на живих. Проте надто покладатись на це не варто: Фло, вочевидь, мала всі підстави поводитись якнайобережніше. Потихеньку ступаючи рінню, ми підійшли до великого чорного стовпа.

Високо над нами в нічному небі висіла біла хмаринка, її можна було прийняти за клубочок диму серед зірок.

— Чому вона так високо? — прошепотіла я. Фло прямувала попереду, мугикаючи щось під ніс.

— Це давня висота пристані. Місце, де жінка стояла, перш ніж кинутись у воду... Ти щось чуєш?

— Не можу сказати напевно. Може, жіноче зітхання, а може, вітер... А ти щось бачиш?

— Смертних вогнів немає. Якщо вони померли в протічній воді, їх і не може бути. Але я відчуваю... — Локвуд глибоко зітхнув. — Відчуваю тягар, що гнітить мене. А ти? Це тягар великого горя...

— Так, я теж відчуваю його. Потужний тягар від Тіні...

Локвуд зупинився:

— Стій, Люсі. Бачиш — Тінь ворушиться? Здається, вона затремтіла...

— Ні. Щось не бачу... Поглянь на Фло! Де поділось її самолюбство?

Продавчиня артефактів уже була біля підніжжя стовпа. Поставивши ліхтар на землю, вона присіла навпочіпки — і порпалася своїм кривим ножем у бруді, серед мулу й камінців.

Локвуд поманив мене трохи назад, а сам, не зводячи очей з білої плями, що висіла над нами, став поряд із згорбленою постаттю Фло.

Тепер, коли привид був поруч із нами, тягар посилився. Мене огорнув якийсь моторошний напад смутку. Плечі опустились, коліна почали тремтіти. На очі мені навернулись сльози, а душу пронизувало жорстоке почуття безнадії. Я здригнулась — воно відлетіло. Я дістала з торбини на поясі жувальну гумку і, щоб заспокоїтись, заходилась гарячково жувати її. Колись на цьому місці людський смуток переріс у відчай і призвів до божевільного вчинку... Тепер від нього залишилось тільки відлуння — порожнє й безглузде, що охоплювало всіх, хто стояв поблизу.

Костомаху-Фло, одначе, цей смуток не зачепив. Вона шалено порпалась у бруді, кидаючи на всі боки грудки мулу. Раз по раз вона зупинялась, щоб роздивитись на чергову викопану рештку, перш ніж пожбурити її світ за очі.

У моїх вухах затарабанило. Зітхання, яке я вже чула, стало гучнішим. Біля пляма над стовпом помітно згусла.

Локвуд так само помітив це:

— Фло, вони заворушились.

Продавчиня артефактів, випнувши вгору сідниці, майже занурила голову у викопану діру.

— Чудово. Стає тепліше!

Тягар посилився ще дужче. Вітерець над річкою вщух. Моє серце немовби придавило зверху каменем. Щелепи закусили гумку. Я чула, як ніж шкряботить по вогкій землі, й дивилась на білу пляму в повітрі. Тіні навіть скоса виглядали безформенними, хоч менша спершу здалась мені трохи схожою на дитину.

Аж тут я помітила, що більша Тінь здригнулась. Локвуд помалу позадкував.

— Тепліше! — повторила Фло. — Я вже чую!

— Вони ворушаться, Фло. Це ознака хвилювання...

— Тепліше!..

Тишу зненацька порушив несподіваний вереск. Я відсахнулась і ковтнула гумку. Біла пляма шугонула згори просто на голову Фло. Локвуд кинувся вперед, пронизавши пляму рапірою. Привид метнувся вбік від посрібленого клинка. Я встигла на мить побачити бганки спідниці й схоже на дим волосся. Тінь мовчки зупинилась над нашими головами, за кілька футів від мене, й зависла над землею.

Лють надала їй щільнішої форми. То була висока худорлява жінка в старомодній сукні з вузьким верхом і пишним, широким подолом. На її голові був світлий чіпок, з-під якого вибивалися довгі темні пасма волосся, що наполовину ховали обличчя, а на шиї — намисто з весняних квіточок. Промені потойбічного світла обплутували постать, мов річкові водорості. Внизу до жінчиної спідниці притулилась маленька дитяча фігурка, що трималась за материну руку.

Мені пересохло в горлянці. Я позадкувала, гарячково пригадуючи свої тренування з Есмеральдою в нашій фехтувальній кімнаті. То була не тінь, а Холодна Діва — привид жінки, одержимої своєю давньою втратою. Здебільшого Холодні Діви — похмурі й байдужі духи, що не займають тебе, коли ти шукаєш їхнє Джерело. Проте ця, здається, була інша.

Вона блискавично кинулась на мене. Її волосся розкуйовдилось, на білому, мов кістка, обличчі застиг жах, а холодні чорні очі світилися божевіллям. Відчайдушно боронячись, я крутнула в повітрі рапірою. На мить мені здалося, що мене схопили кощаві руки, а у вухах ударив дзвоном вереск. Проте посріблений клинок захистив мене. Один міцний удар — і повітря очистилось, а дві примарні постаті — маленька дитина й заплакана жінка в старомодній сукні — мчали над мулом геть.

— Повертаймося до стовпа, Люсі!— окликнув мене Локвуд. — Ти стаєш з одного боку, я — з другого. Фло! Озовись! Що ти там робиш?

— Тільки не кажи «тепліше», — зіпнула я, підходячи до неї, — бо зараз полетиш до своєї ями сторч головою!

— Тепліше! — вперто повторила Фло. — Можна сказати, майже гаряче! Є кілька дрібних шматочків... Тільки де ж воно, це Джерело?

Я поглянула на Саутворкську набережну, вслід привидам-утікачам. Вони саме описували в повітрі дугу, повертаючись назад.

— Хай там де воно, це Джерело, вони не хочуть віддавати його тобі! — попередила я. — Швидше, будь ласка!

Фло вибралася з ями з повними жменями якогось дріб’язку:

— Оце, по-вашому, кістки? Це взагалі не кістки! А цей металевий коник, навіщо він мені?

— То забери це все разом, — запропонував Локвуд.

Білі плями тим часом підбирались ближче і вже кружляли над мокрим камінням.

— Я ж не лахміттям торгую! — обурено відповіла Костомаха-Фло. — У мене є свої стандарти, а в моїх покупців — сподівання!

Розлючені привиди поволі набували чіткої форми. Я знову побачила жінчине обличчя — тонкі темні вуста, вирячені очі...

— Фло!..

— Ну, гаразд, — вона підхопила свій лантух, розшморгнула його, — звідти повіяло солодким, приємним ароматом, — і кинула рештки всередину. Білі плями моргнули й зникли: на нас війнуло невеличким поривом вітру. В Локвуда за спиною легенько затріпотіло пальто. Довкола знову згустилась темрява. Коли я поглянула вгору, на верхівку стовпа, над нею не було нічого, крім зірок.

Фло міцно зашморгнула лантух. Я сіла на пісок, поклавши рапіру собі на коліна.

— До речі... — пробурмотів Локвуд, спершись об стовп. — Що це в твоєму лантусі?

— Лаванда. Справжнісінький лавандовий фарш. Міцніший навіть за срібло, поки запах не вивітриться. Утримає їх на деякий час, — вона всміхнулась мені. — А що тут трапилось? Я саме була заклопотана, не мала часу очима лупати.

— Ти знала, що вони можуть напасти, — сказала я. — Правда? Ти ж бувала тут раніше.

Костомаха-Фло скинула бриль і почухала копицю світлого волосся.

— А ти, здається, не така дурепа, як я думала... Гаразд, — повторила вона. — Я справді це передчувала.

— Ну, то й досить, — похмуро промовив Локвуд. — Свою обіцянку ми виконали. Тепер черга за твоєю.

У Лондоні мало закладів, що працюють уночі, та ще менше з них відчинені аж до ранку. Щоправда, є кілька місць для агентів або нічних вартових, де вони можуть відпочити. Так само це стосується й торговців артефактами. Спочатку Фло зупинила свій вибір на таверні «Заєць і нагай» у Саутворку, й ми хутко подалися туди.

Щоправда, вже невдовзі нас там спіткала невдача. Біля таверни було припарковано три сріблясті фургони з зображенням однорога. Кілька дорослих агентів «Фіттес», у супроводі озброєних полісменів ДЕПРІК із собаками, заводили до цих фургонів якихось людей. Хтось із затриманих пручався, хтось намагався втекти, собаки наздоганяли їх і тягали по землі. Причаївшись у дальньому кінці вулиці, ми розгледіли Кіпса, Неда Шоу та Кет Ґодвін, що стояли біля дверей закладу.

Локвуд потяг нас назад у пітьму.

— Облава на торговців артефактами, — пробурмотів він. — Кіпс розширює коло своїх дій.

— Думаєш, він знає про Джека Карвера? — запитала я. — Навряд чи хлопчина все розповів йому...

— Про зв’язок між Карвером та Недлсом міг знати не тільки він... Тут ми все одно нічого не вдіємо. Куди ще ми можемо піти, Фло?

Продавчиня артефактів помовчала.

— Є тут недалечко одне місце, — нарешті прошепотіла вона.

Наступний її вибір упав на кав’ярню біля станції «Лаймгаус» — невеличку будівлю, куди заходили хіба нічні вартові після зміни. Двері й вікна тут було заґратовано залізом, а над ними висіли захисні ліхтарі. Всередині в пластикових коробках лежали карамельки та іриски, які так любили наймолодші відвідувачі. До дошки біля входу було пришпилено рекламні листівки, оголошення «пропонуємо роботу», «загублено — знайдено» та інші подібні папірці. По столах лежали часописи й комікси в строкатих обкладинках. П’ятеро похмурих підлітків сиділи за окремими столиками: вони їли й пили, втупившись у простір перед собою. Їхні палиці чекали на господарів біля дверей.

Ми з Локвудом замовили яєчню, копчену рибу та чай, а Фло — каву й грінки з джемом. Потім знайшли стіл у куточку й заходились вечеряти.

В яскравому світлі ламп Фло видавалась іще неохайнішою. Вона насипала в чашку з кавою вісім ложечок цукру й почала потихеньку відсьорбувати.

— Ну, Фло, — мовив нарешті Локвуд, — тепер розкажи нам усе про Джека Карвера.

Вона кивнула й шморгнула носом, тримаючи в брудних пальцях чашку:

— Так, я знаю Карвера.

— Чудово. А де він живе, знаєш?

Вона коротко хитнула головою:

— Не знаю.

— А де він буває?

— Ні.

— А з ким знається?

— Ні. Знаю тільки Двейна Недлса. Але ж ви кажете, що він мертвий.

— А його захоплення? Чим він займається на дозвіллі?

— Не знаю.

— Але ти хоч знаєш, де нам шукати його?

Очі Фло спалахнули. Вона знову відсьорбнула кави, насупилась, і кинула в чорну рідину ще одну ложечку цукру. Тоді розмішала її — ми тим часом мовчки сиділи й чекали, — і нарешті, завершивши ритуал, промовила:

— Не знаю.

Я спересердя взялася за руків’я рапіри. Локвуд поправив серветку на столі.

— Гаразд, — сказав він. — Ти кажеш, що знаєш Карвера. Яка ж користь із такого знання — загального й водночас обмеженого?

Костомаха-Фло піднесла чашку до рота й гучно ковтнула кави.

— Я знаю його вдачу. Його репутацію. Знаю, що він робить із краденими артефактами. А ще знаю, як йому передати листа. Це все повинно цікавити вас!

Локвуд сів, згорнувши руки на столі:

— Так, ти маєш рацію. Тільки як ми передамо йому листа, якщо досі ніколи з ним не бачились?

— Тільки не кажи, — підхопила я, — що цей лист треба покласти до гнилого черепа й залишити опівночі в розритій могилі.

— Ні. Його краще пришпилити отам, — вона показала на дошку біля дверей. — Так спілкуються люди нашої професії. Живемо ми здебільшого самотньо. А таких дощок у Лондоні небагато. — Вона витерла носа пальцями, а пальці — об куртку. — Є ще одна — в «Зайці та Нагаї», але нею ми скористатись не можемо.

Я спохмурніла, та Локвуда ця звістка, здається, потішила.

— Цікаво. Саме так ми й зробимо. Кому адресувати листа?

— Напиши: «Для Цвинтарного Братства». Так називають торговців артефактами — таких, як я. Можливо, Карвер сам і не прочитає його, зате прочитає хтось інший і перекаже йому словечко.

— Це нам не підходить, — заперечила я. — Нам треба щось певніше. А що Карвер робить із украденими артефактами?

— Носить їх до Вінкмена. Можна мені ще кави?

— Ні, в біса! Спершу розкажи нам усі подробиці. А тоді вже — пий собі на здоров’я!

— Або замовимо тобі миску цукру, а ти поллєш його чайною ложечкою кави, — підхопив Локвуд. — Так буде навіть простіше.

— Сміх та й годі, — без жодної усмішки відповіла Фло. — З тебе завжди був непоганий комедіант. Гаразд, розкажу вам про того Карвера. Є два типи торговців артефактами. Перший — такі, як я: тихенько лазимо світом і збираємо забутий мотлох із надприродною силою. Не завдаємо нікому клопотів, і більше нам нічого не треба. А є ще другий тип — нетерплячі, їм ліньки порпатись на бережку. Їм треба швидкої вигоди, хай навіть ціною крадіжки. Ці хлопці грабують кладовища, тягнучи звідти все, що можна; а можуть обчистити й живу людину, навіть якщо це призведе...

Я поглянула на неї:

— До чого?

— До вбивства, — вона втішено поглянула на нас. — Тюкнути по голові, чи перерізати горлянку, чи задушити. А потім забрати їхнє добро собі. Ось такі в них правила гри. Чого це ви так поблідли? Невже це вразило вас? — вона вишкірила зуби в посмішці. — Оцей Карвер — саме з таких, один з найжадібніших. Він убивця. Я зустрічала його в таких місцях, як оце, й можу сказати, що від нього аж віє злобою.

— Віє злобою? — перепитав Локвуд. — Що ти маєш на увазі?

— Важко сказати. І очі в нього так блищать, і губи так стулені... і навіть стоїть він по-особливому. Я бачила, як він мало не вбив якось чолов’ягу — тільки за те, що той насмішкувато подивився на нього.

Ми трохи помовчали.

— Нам казали, що він рудоволосий, блідий і завжди ходить у чорному, — врешті зауважила я.

— Так. А ще кажуть, ніби в нього татуювання. Дуже прикметні.

— Дуже прикметні? — перепитала я. — Які ж?

— Не скажу. Ви ще надто молоді.

— Ми ж боремось із привидами-вбивцями щоночі! Як ми можемо бути «надто молоді»?

— Ну, якщо ви не здогадуєтесь, то ви й справді ще недоростки, — відповіла Фло. — Ось, до речі, й ваша риба. А мені ще кави... дякую, любонько! І підсипте ще цукру в цукорницю...

— Невже всі торговці артефактами — злодії, сміттярі та вбивці? — запитала я, коли офіціантка пішла. — Ваша робота, здається, не дуже весела!

Костомаха-Фло вирячилась на мене:

— Та невже? А ваша, гадаєте, веселіша? Чи от їхня, скажімо? — вона кивнула в бік нічних вартових, що втомлено сиділи за своїми столиками. — Красно дякую! Бути на побігеньках у великих корпорацій? Стояти з цією триклятою палицею холодними ночами й виглядати Спектри? Я вже краще під мостом потиняюсь. Чухатиму собі сідницю й дивитимусь досхочу на зорі!

— Я розумію тебе, — зітхнув Локвуд.

— Авжеж! Ти ж учень Сайкса-Копача. Він навчав тебе як слід. Будь незалежним і танцюй під власний барабан!

— Ти щось знаєш про Локвудового наставника?!

В моєму голосі водночас пролунали образа й подив. Ця бруднуля знала про Локвудове минуле набагато більше, ніж я.

— Еге ж, — відповіла Фло. — Знаю. Люблю читати газети, перш ніж підтертись ними.

Я заціпеніла зі шматочком риби на виделці. Локвуд опустив руку з грінкою.

— Жаль бідолахи Сайкса, — незворушно провадила Фло. — Але я чула про успіхи вашої компанії. Тому ДЕПРІК спересердя й дряпається на стіну. Через те я й допомогла вам цієї ночі...

— Тобто ти будь-що допомогла б нам? — здивувалась я. — Навіть без прогулянки болотом?

— Атож!

— Що ж, хороша новина...

— А тепер розкажи наїм, хто такий Вінкмен, — утрутився Локвуд. — Щось я вже чув про нього...

Фло взяла в офіціантки другу чашку кави й повну цукорницю:

— Вінкмен... Джуліус Вінкмен. Один з найвідоміших перекупів краденого в Лондоні. Дуже небезпечний чолов’яга. Має крамничку в Блумсбері. Зовні — поважний добродій, але охоче подивиться на те, що ви колись викопали на кладовищі, чи поцупили з садиби в Мейфейрі, чи добули ще якимось потаємним чином. Пропонує — щедро, продає — швидко, живе — далеченько. У нього покупці по всьому Лондону — ті, що платять готівкою й не питають зайвого. Якщо річ, потрібна вам, зараз у Джека Карвера, він насамперед понесе її до Вінкмена. А Вінкмен купить її і влаштує таємний аукціон, зібравши там своїх найкращих клієнтів. Тільки й думає, як збільшити свої прибутки.

Локвуд тим часом уже спорожнив свою тарілку.

— Дякую. Тепер у нас є хоч що-небудь. До речі, де вона — ця крамничка в Блумсбері?

Фло стенула плечима:

— Ти краще не потикайся до цього Вінкмена, Локі. Він ще гірший за Карвера. Хто йому переходить дорогу, з того не знаходять і решток. Дружина його — така сама відьма, а синочок — справжнісінька Божа кара. Обминайте цю сімейку — ось вам моя порада.

— І все-таки мені потрібна його адреса, — Локвуд постукав пальцями по скатертині. — Де відбуваються ці таємні аукціони?

— Не знаю. Вони ж таємні! Місце щоразу змінюється. Хоча я можу дізнатись, якщо ці хлопці з «Фіттес» залишили на вулицях хоч одного торговця артефактами...

— Це було б чудово. Дякую, Фло, ти нас справді виручила! Люсі, в тебе завжди є гроші, — можеш піти заплатити?

А ще, — він поглянув у бік дошки з оголошеннями, — позич у них олівець і попроси аркуш паперу.

13

Антикварна крамниця в Блумсбері, відома також як «заклад Вінкмена», стояла на Овл-Плейс — вузенькій вуличці між Коптик-стріт і Мьюзеум-стріт, у центрі Лондона. То була крива, занедбана вуличка лише з трьома комерційними закладами: піцерією на розі Коптик-стріт, кабінетом китайського «цілителя душ», невеличкі двері якого причаїлись під дашком з бамбука й паперу, і, нарешті, широкою будівлею з двома великими вікнами, де й містилась антикварна крамниця.

Вікна виступали вперед, відбиваючи світло своїми діамантово-прозорими шибками. Всередині було темно, та з цієї пітьми виступали деякі речі: статуя грецького вершника на коні з відламаним копитом, римська ваза, комод з червоного дерева, японська маска привида з широченною усмішкою — й таке інше. До дверей було приклеєно список кредитних карток, що приймаються тут, і розклад роботи, зокрема й після комендантської години. Ні ґрат, ні будь-якого іншого захисту на дверях не було: напевно, подружжя Вінкмен, що мешкало поверхом вище від крамниці, не бачило в цьому потреби.

Наступного дня після нашої зустрічі з Костомахою-Фло, десь чверть на четверту, двоє підлітків-туристів, сьорбаючи з картонних стаканчиків кока-колу, звернули з сонячної Мьюзеум-стріт у цю тінисту вуличку. На дівчині була футболка з рекламою «Справжніх мисливців за привидами», легенька спідниця до колін і босоніжки; на хлопцеві — синя бавовняна сорочка, мішкуваті шорти й кросівки. Очі підлітків ховались від сонця за великими темними окулярами; обоє дорогою гучно сміялись і жартували.

Проминувши кілька дверей, вони ніби знічев’я зупинились перед вікнами антикварної крамниці й трохи постояли там, розглядаючи запилюжені цікавинки у вітрині. Хлопець грайливо штовхнув дівчину під ребра й показав на двері. Дівчина кивнула. Туристи разом подалися до дверей і зайшли всередину.

Беручись до нашого розслідування «під прикриттям», ми з Локвудом чудово розуміли, як ризикуємо. Фло чітко пояснила, що за людина цей Вінкмен. Минулої ночі, на прощання, вона з-за рогу показала нам, де його крамниця, а потім зникла в темряві, залишивши по собі тільки хвилю страшенного смороду. Підходити впритул до закладу Вінкмена вона не наважилась.

Ми, одначе, наважились підібратися трохи ближче — аж поки побачили газовий ліхтар, що мерехтів у лівому вікні, й підвішену над ним японську маску привида, яка дуже скидалась на голову Летючої Нареченої. Локвуд припустив, що це, напевно, якийсь сигнал, і вирішив навіть простежити за крамницею, та ми для цього були надто втомлені. Та й ніч уже минала, і до того ж напередодні ми майже не спали. Покинувши Блумсбері, ми подалися додому, полягали нарешті спати й прокинулись тоді, коли сонячне проміння скоса зазирало до вікон.

Джордж уже пішов. На кухні ми знайшли цидулку, яку він нашкрябав на білій скатертині, що накривала стіл, — нашій давній «скатертині мислення». На ній завжди лежала ручка — ми писали на цій скатертині цидулки на пам’ять, списки покупок, листи й навіть робили малюнки Гостей, які зустрічались нам. Цього разу між порожньою тацею для пончиків, коробкою з-під гамбургера й двома брудними чайними чашками ми побачили напис:

А нижче — кілька рядків малорозбірливим почерком:

Кілька секунд ми роздивлялись на ці таємничі записи. Тоді Локвуд підійшов до духовки й повільно відчинив її. Туди було засунуто склянку з привидом: подекуди її поверхня трохи почорніла. Плазма стала майже прозорою, череп у її середині було видно напрочуд виразно, аж до борозенок на кістці й темних цяток на зубах.

Востаннє його було видно так чітко лише позавчора — тоді, коли він розмовляв зі мною. Я стривожено поглянула на Локвуда, який саме витягав склянку з духовки, не дивлячись на мене. Аж нарешті він випростався й провів долонею по обличчю.

— Зараз я надто втомлений, щоб сушити над цим голову. Та Джорджеві експерименти справді заходять надто далеко. Нагадай мені, щоб я сказав йому зо два слова ввечері.

Нам і справді вистачало клопоту, до того ж Локвуд уже прийняв рішення. У справі з вистежуванням Джека Карвера ми майже не просунулись. Минулої ночі ми залишили в кав’ярні цидулку, адресовану «Цвинтарному Братству». В ній містилось прохання, щоб кожен, хто має відомості про «вчорашню пригоду» на кладовищі Кенсел-Ґрін, зв’язався з нами, — й пообіцяли за це невеличку винагороду. Сам Карвер на таке прохання, звичайно, не відгукнувся б. Проте добра половина торговців артефактами завжди ладна була перегризти конкурентам горлянки. Хтось із них, можливо, міг би щось розповісти нам. Тим часом Фло обіцяла повідомити нас про все, що їй пощастить дізнатись про час і місце найближчого таємного аукціону. До того ж ми чекали на свіжі результати Джорджевих пошуків. Інакше кажучи, тут усе було в наших руках.

Залишався тільки «заклад Вінкмена».

Можливо, Карвер уже приніс украдене дзеркало Вінкмену, тож Локвуд вирішив, що варто хоча б подивитись на цю антикварну крамничку. У кращому разі ми могли довідатися, де зараз дзеркало; у гіршому — чувши про лиху репутацію перекула, ми воліли про це не думати. Але ж ми підемо туди замаскованими, та й не вдаватимемось ні до чого небезпечного. Все буде добре! Отож ми вдяглись, як звичайні туристи в літню пору, й дістались на метро до Блумсбері.

Маленький дзвіночок, що висів над дверима, шалено задзеленчав, коли ми увійшли до крамниці. Всередині було темно, прохолодно, пахло пилом і трав’яними настоянками. Стеля була низька. Світло проникало через віконні шибки й запилюжені фіранки за нашими спинами і розсіювалось по старій потертій підлозі. Кімнату було захаращено столами, вітринами, стільцями та всіляким мотлохом. Навпроти входу ми побачили прилавок, за яким стояла жінка — висока, міцна й зловісна, мов скульптура якого забутого божества. Вона саме протирала клаптиком матерії невеличку статуетку. Верхівка її високої зачіски дістала аж до стелі, коли вона випросталась, щоб привітатися.

— Чим можу стати вам у пригоді?

— Дякую. Ми тільки подивимось, — відповіла я.

Я пильніше позирнула на неї: особа й справді міцна, років десь за п’ятдесят. Своїм зростом і рум’яним обличчям вона нагадала мені мою матір. Волосся в неї було довге, фарбоване майже набіло, брови — тонесенькі, вуста — міцно стиснуті, а очі — сіро-блакитні. На ній була квітчаста сукня з поясом. З першого погляду ця жінка здавалась лагідною й ніжною, та вже за мить це враження змінювалось аурою жорстокої впертості.

Ми знали, хто вона така. Фло докладно описала нам її. То була пані Аделаїда Вінкмен, що разом з чоловіком володіла цією крамничкою двадцять років — відтоді, як на їхнього попередника випадково впала індійська еротична скульптура.

— А у вас гарненька крамничка, — обізвався Локвуд, видувши з рота рожевий пузир жувальної гумки. Пузир гучно лопнув: Локвуд затяг рештки гумки до рота і всміхнувся.

— Можете зняти окуляри, — запропонувала жінка. — Ми не вмикаємо світла, щоб не пошкодити наших артефактів.

— О, звичайно. Дякую, — відповів Локвуд, навіть не торкаючись окулярів. — А тут усе продається?

— Тим, хто має гроші, — відповіла жінка. Вона знову втупилась у статуетку, продовжуючи протирати її своїми грубими червоними пальцями.

Ми з Локвудом походжали крамницею, вдаючи байдужість і водночас придивляючись до подробиць. Довкола була химерна мішанина — цінні речі разом з відвертим непотребом. Старий коник-гойдалка — колись білий, а тепер давно пожовклий; кравецький манекен з поїденими міллю головою й плечима, настромлений на прогнилу жердину; старезна металева ванна зі шлангом; бакелітовий радіоприймач; три чудернацькі ляльки доби королеви Вікторії з виряченими скляними очима. Побачивши цих ляльок, я аж здригнулась: навіть за тих часів вони могли насмерть перелякати дітей!

Ліворуч чорна завіска наполовину закривала вхід до якоїсь невеличкої кімнати. Зазирнувши туди, я помітила гвинтове крісло й над ним маківку чиєсь голови.

— А в цих ляльок є зв’язок із привидами?— запитав Локвуд.

Жінка навіть не підняла голови:

— Ні.

— Та невже! А мав би бути...

— Краще йдіть на Коптик-стріт. Там продається багато дешевих сувенірів, — відказала жінка. — Там ви знайдете щось більше до свого... — Вона не закінчила фрази.

— Дякуємо. Ми ж не збираємось нічого купувати, Сьюзі?

— Ні, — реготнула я, гучно смокчучи напій через соломинку.

Ми далі поодинці тинялись крамницею, розглядаючи речі. Я виявила, що з торговельної зали було два виходи: двері за прилавком, що вели до жилих кімнат (у вузькому коридорі було видно вицвілий перський килим і чорно-білі фотографії на стіні), і прохід за чорною завіскою. Там досі хтось був — я чула звідти шурхіт паперів і чиєсь пирхання.

До того ж, як і завжди, я напружила свій внутрішній слух. Звідти лунав слабенький шум — ні, навіть не шум, а ледве чутний, притлумлений звук, що ніби жадав звільнитись. Що це — дзеркало? Я пригадала шум на кладовищі — ніби дзижчання незліченних мух. Цей звук був не зовсім такий. Хай там що це — воно дуже близько...

Ми з Локвудом зустрілись у кутку, далі від завіски. Ми перезирнулись. Локвуд, не сказавши ні слова, показав мені непомітно для жінки за прилавком три пальці. Цей код ми опрацювали заздалегідь: один палець — ходімо геть, два пальці — він щось знайшов, три пальці — треба відвернути увагу.

Три пальці! Мені треба починати виставу. Локвуд підморгнув і подався в інший бік зали.

Я поглянула на жінку. Клаптик у її руці ковзав, ковзав, ковзав по статуетці...

Моя рука мимоволі опинилась у кишені спідниці.

Дивна річ: скільки шарварку може наробити десяток монет, що впав на дерев’яну підлогу! Несподіваний брязкіт, гучний передзвін... Я навіть сама перелякалась.

Монети покотились під столи, під ніжки стільців, під постаменти скульптур. Жінка за прилавком підняла голову:

— Що там таке?

— Мої гроші! Розірвалась кишеня!

Не чекаючи відповіді, я незграбно полізла під найближчий столик. Підставки для прикрас, що стояли на ньому, захитались. Шукаючи монети, я ледве протиснулась між двома африканськими статуями птахів, схожих на фламінго, — цибатих, носатих і головатих. Голови цих статуй захитались наді мною.

— Припини! Негайно вилазь! — вигукнула жінка, вискочивши з-за прилавка. З-під стола я бачила, як до мене хутко наближаються її товсті червоні ноги, взуті у важкі черевики.

— Зараз, секунду! Тільки зберу свої гроші!

Переді мною був східний паперовий ліхтар. Старий, крихкий і, напевно, дуже цінний. Оскільки монетка цілком могла потрапити до нього всередину, я безцеремонно труснула його, не звертаючи уваги на вигуки пані Вінкмен, що люто ковзала між столами, намагаючись підібратись до мене. Поставивши ліхтар на місце, я рвучко розвернулась і зачепила гіпсову колону з якоюсь римською вазою. Ваза почала падати. Пані Вінкмен з дивовижною спритністю, якої я не сподівалась від неї, встигла спіймати її своєю розпухлою, мов ковбаса, рукою.

— Джуліусе! — скрикнула вона. — Леопольде!

Я почула, як зашурхотіла завіска. Хтось пробирався до мене, обходячи столики. Я побачила пару коротких міцних ніг, щільно обтягнутих вузькими штаньми і взутих у старі шкіряні сандалі. Шкарпеток не було, ноги рясно обросли волоссям, а жовтаві довгі нігті потріскались.

За мить із тієї самої кімнатки вискочила ще одна пара ніг — помітно менших за розміром, але дуже схожих на перші.

Стискаючи в тремтячій руці кілька монет, я спробувала ще глибше залізти під столик, та вже знала, що моя гра скінчена. Врешті я вже хотіла виповзти звідти, аж тут почула низький, лагідний голос:

— Що сталось, Аделаїдо? Дурні дітлахи загрались у піжмурки?

— Вона не хоче вилазити! — відповіла пані Вінкмен.

— Нічого, зараз ми її умовимо, — запевнив голос.

— Я вже тут! — гукнула я. — Тільки підберу свої гроші!

Розчервоніла, засапана й запилюжена, я підвелась і обернулась до них. Жінка стояла, згорнувши на грудях руки, й дивилась на мене так, що мені аж похололо всередині. Тільки лякатись часу не було. Поряд із нею стояв чоловік, що займав тоді всі мої думки. Джуліус Вінкмен.

Спершу він здався мені велетнем, який чи то потрапив під кабіну ліфта, чи миттєво перетворився на карлика через несподівану примху природи: кремезне, масивне тіло з величезною головою, товстою шиєю, могутніми плечима й випнутими, як бочка, грудьми. Руки були товсті й волохаті, ноги — короткі й криві. Чорне волосся — коротко підстрижене й змащене олією. На ньому був сірий костюм із закасаними по лікоть рукавами й біла сорочка без краватки. З-за коміра сорочки визирала волохата шия. Ніс — товстий, рот — широкий виразний; на носі криво сиділо золоте пенсне. Проте, незважаючи на всю помітну силу, він був не набагато вищий за мене. Я подивилася йому в очі — великі, темні, з довгими віями. Загалом же його обличчя було грубе й смагляве; випнуте підборіддя вкривала щетина.

За чоловіком стояв хлопчина — така собі зменшена копія батька. Його постать так само скидалась на перевернуту грушу з зачесаним назад волоссям і жаб’ячим ротом. На хлопчині були такі самі сірі штани й вузька біла сорочка. Проте я помітила й певні відмінності: бракувало пенсне, руки й шия були менш волохаті, а очі більше нагадували материні — блакитні й проникливі. Хлопець холодно позирав на мене з-за батькового плеча.

— Що ж ви тут робите? — запитав Джуліус Вінкмен. — Нишпорите в моїй крамниці?

Завіска з іншого боку кімнати смикнулась і знову нерухомо повисла.

— Я не хотіла завдати вам жодної шкоди, — пояснила я. — Просто розсипала гроші. — Я простягла йому руку з монетками. — Не хвилюйтесь. Я майже все зібрала. А решту залиште собі... — під їхніми поглядами моя усмішка швидко згасла. — У вас така гарна крамничка. Стільки цікавих речей. Вони, мабуть, дуже цінні? Скільки коштує цей коник-гойдалка — сотню чи дві? Такий гарненький... — Я мала за будь-яку ціну затримати їхню увагу на собі. — А ця ваза? Скільки ви хотіли б за неї? Вона... грецька чи римська? Може, це підробка?

— Ні. Дозвольте мені дещо сказати вам, — Джуліус Вінкмен несподівано підійшов до мене й підняв волохатого пальця так, ніби хотів штрикнути ним мене в груди. На його руках були такі самі довгі й потріскані нігті, як і на ногах, а з рота пахло м’ятною гумкою. — І ось що я вам скажу. Це поважний заклад, і покупці в нас теж поважні. Малих розбишак, які влаштовують тут шарварок, ми сюди не запрошуємо.

— Я зрозуміла, — поспіхом відповіла я. Клятий Локвуд! Наступного разу нехай сам відвертає увагу господарів! — На все добре. — Я рушила до дверей.

— Зачекайте, — втрутилась пані Вінкмен. — Вас було двоє. Де другий?

— Ой, він уже, мабуть, пішов, — мовила я. — Він так засоромився, коли я розсипала гроші...

— Я не чула, як зачинилися двері!

Джуліус Вінкмен озирнувся. Шия в нього була така товста, що йому довелось обернутись усім тілом. Тоді всміхнувся. В його обличчі було щось химерно-жіноче, до чого аж ніяк не пасували густі волосся й щетина.

— Зачекаймо тридцять-сорок секунд, — сказав він. — А тоді побачимо.

Я збентежилась:

— Не розумію...

— Поглянь на її руку, тату! — несподівано мовив хлопчисько. — На її праву руку!

Це вже геть спантеличило мене:

— Вам потрібні ці гроші?

— Не гроші, — пояснив Джуліус Вінкмен, — а ваша рука. Молодець, Леопольде... Ану, покажи мені руку, мала брехунко, інакше я її тобі виверну!

Поза шкірою в мене пробіг мороз. Я без жодного слова простягла руку. Він узяв мою долоню й потримав її: його м’який дотик неабияк мене вразив. Далі він трохи поправив пенсне й нахилився нижче. А другу руку, вільну, легенько поклав поверх моєї долоні.

— Я так і думав, — сказав він. — Агент!

— Я ж казав тобі, тату! — заторохтів хлопчина. — Я ж казав тобі!

Я відчула, як на очі навертаються сльози. Шаленим зусиллям волі я зупинила їх. Так, я агент! І їм не залякати мене! Я висмикнула руку:

— Не розумію, про що це ви! Я просто проходила повз вашу дурну крамницю й зазирнула всередину. А ви чомусь на мене визвірились! Облиште мене!

— Актриса з тебе нікудишня, — зауважив Вінкмен. — Та навіть якби ти була театральним генієм, твоя рука все одно виказала б тебе. Ніхто, крім агентів, не має двох мозолів на долоні. Це сліди рапіри. Без тренувань, звичайно, вам не можна, отож ви увесь час і займаєтесь цим штриканням. Хіба ти про це не подумала? А тепер зачекаємо на твого дружка. — Він позирнув на годинник, що виблискував на волохатому зап’ястку. — Гадаю, зараз він буде тут...

За завіскою спалахнуло світло й пролунав крик болю. Через кілька секунд завіска ворухнулась, і з-за неї вийшов Локвуд — блідий, скривлений, стиснувши пальці правої руки. Глибоко зітхнувши, щоб заспокоїтись, він поволі підійшов до подружжя Вінкменів.

— Мушу сказати, що ви не дуже ввічливі з гостями, — зазначив він. — Я просто оглядав оту вашу маленьку кімнатку, аж раптом мене вдарило електрикою...

— Дурні діти грають у дурні ігри, — так само лагідно промовив Джуліус Вінкмен. — Що тебе там зацікавило, хлопче? Бюро чи сейф?

Локвуд відгорнув назад волосся:

— Сейф.

— До нього під’єднано невеличкий електрошокер — навмисне для тих, хто про це не знає. Той самий механізм і в бюро. Але ти просто змарнував час, там немає нічого цікавого. Ну, хто ж ви такі й на кого працюєте?

Я не відповіла нічого. Локвуд поглянув на господарів з такою зневагою, як це тільки може зробити хлопець у літніх шортах і з попеченою рукою.

Пані Вінкмен хитнула головою. Ставши перед вікном і затуливши собою світло, вона немовби виросла ще більше:

— Замкнути двері, Джуліусе?

— Поріж їх на шматки, тату! — озвався хлопчисько.

— Не треба, мої любі, — Вінкмен глянув на нас. Усмішка досі сяяла на його обличчі, проте очі під довгими віями спалахнули жорстокістю. — Мені байдуже, хто ви такі. Це не має значення. Я здогадуюсь, чого вам треба, але ви нічого не дістанете. Зараз я дещо скажу вам. У мене тут є захист проти людей, яких я не хочу бачити. Електрошок — лише його частина його, що підходить тільки для світлої пори. А якби в когось вистачило дуру влізти сюди вночі, я застосував би інші, серйозніші засоби. Часом мої вороги помирають раніше, ніж я встигну підійти до дверей. Зрозуміло?

Локвуд кивнув:

— Цілком зрозуміло. Ходімо, Сьюзі.

— Ні, — заперечив Джуліус Вінкмен. — Ба ні. Просто так ви звідси не підете.

Ведмежі лабети схопили мене за руку, а Локвуда — за комір. Без жодних зусиль Вінкмен потяг нас за собою. Тримав він нас міцно: я аж скрикнула з болю. Локвуд намагався пручатись, однак даремно.

— Погляньте на себе! — провадив Вінкмен. — Без вашого дурного знаряддя й цяцькованих рапір ви — просто шмаркачі. Шмаркачі! Для першого разу я вас прощаю. Наступного разу так легко не відбудетесь! Леопольде, двері!

Хлопчина скочив уперед і штовхнув двері. Світло вдарило нам в обличчя, дзвіночок лагідно дзеленькнув. Джуліус Вінкмен підняв мене й викинув надвір. Руку пронизало болем; я тяжко впала на коліна. За мить біля мене приземлився Локвуд, якому господар дав стусана ззаду. Я почула, як за нами повільно, але рішуче зачиняється вхід до антикварної крамниці Вінкмена.

14

Через годину двоє побитих юних туристів повернулись додому. Проплентавшись через браму, ми опинились на доріжці, викладеній побитою залізною плиткою, — в нас досі не доходили руки відремонтувати її. Поки Локвуд шукав ключі, я втомлено притулилася до стіни.

— Що в тебе з рукою? — запитала я.

— Погано.

— А зі спиною?

— Ще гірше.

— Все пройшло не дуже вдало, авжеж?

Локвуд нарешті відчинив двері.

— Я хотів подивитись, що там у нього в кімнаті. Хтозна, може, дзеркало виявилося б саме там. Але там лежали тільки спортивні газети, бухгалтерські книги і якісь недороблені дерев’яні штучки — їх, мабуть, майструє його красень-синочок. Ні, Вінкмен ховає небезпечні речі десь в іншому місці, — він зітхнув і підтягнув свої широченні шорти, проходячи передпокій. — Проте я все одно вважаю, що цей день ми не змарнували. Принаймні побачили на власні очі, що за чолов’яга цей пан Вінкмен і чого він вартий. Сподіваюсь, однак, що Джорджеві пощастило більше...

— Авжеж!

Локвуд штовхнув двері в кухню. Там за столом у чудовому гуморі сидів Джордж, із рота в якого стирчали олівець і скоринка хліба. Побачивши нас, він вирячив очі:

— Ти диви! Оце так шорти, Локвуде! Ти в них літати, часом, не вчишся? Тебе ж от-от вітром підхопить!

Локвуд мовчки стояв на дверях, понуро оглядаючи порожні пакунки з-під чипсів, чайні чашки, копії фотографій і розкриті записники, порозкидані на столі. Я взялася ставити чайник на вогонь.

— Шорти як шорти, — відповіла я. — Ми працювали під прикриттям, але нам не дуже пощастило. А ти, бачу, заклопотаний! Як твої успіхи?

— Ну, дещо нарешті є, — відказав Джордж. — Тепліше! В теплі й може ховатись розгадка. Тільки не в сонячному — від нього плазма стискається. Вчора я поставив цю склянку з черепом у духовку, і невдовзі привид чудово проявився. Плазма почала ворушитись на ста п’ятдесяти градусах — магічне число! І обличчя з’явилось — і, можливо, навіть заговорило, даю вам слово честі! Тільки я нічого не зміг розчути — для цього потрібна ти, Люсі. Та наскільки я зміг прочитати по його вустах, словниковий запас у нього непоганий! Порівняно з попередніми спробами це — велетенський стрибок! Який я молодець! — він переможно вмостився на стільці.

Мене аж обдало гнівом. Ці нескінченні експерименти вже просто-таки набридли. Адже нещодавно череп розмовляв зі мною за звичайнісінької кімнатної температури!

Локвуд пильно подивився на Джорджа. Я відчула, що в кімнаті запахло сваркою, і втрутилась:

— Ми вранці знайшли склянку в духовці. Це трохи здивувало нас... Я мала на увазі, як твої успіхи зі справою Бікерстафа?

— Не хвилюйся! Тут у мене теж є новини, — Джордж захрумтів скоринкою. — До речі, а чи бувають більші духовки? Склянка увесь час застрягає. Добре, що це привид, а якби це була, скажімо, різдвяна печеня?

— Еге ж, — холодно підтакнула я. — Що б тоді було? — і заходилася класти в чашки пакуночки з чаєм.

— Це справжній прорив! — захоплено провадив Джордж. — Тільки подумайте: ми могли б розмовляти з мерцями, коли нам треба! Джоплін казав, що це давня мрія всіх учених. А якщо для цього достатньо однієї-двох великих духовок...

Локвуд зненацька підскочив до нього й крикнув:

— Замовкнеш ти нарешті зі своїм дурним черепом?! Не про череп зараз треба думати, Джордже! Хіба нам за нього платять? Ні! Хіба він загрожує всьому Лондону? Ні! Хіба ми за це змагаємось із командою Квіла Кіпса, щоб уникнути прилюдної ганьби? Ні, аж ніяк! А ти марнуєш час на всі ці склянки й духовки! Ми з Люсі сьогодні ризикували своїм життям, а тобі й діла до цього немає! — він тяжко перевів подих: Джордж дивився на нього, наче загіпнотизований. — Усе, чого я хочу від тебе, — зосередься, будь ласка, на роботі!.. Гаразд? Що ти скажеш?

Джордж поправив на носі окуляри:

— Пробач, ти не міг би повторити все це ще раз? Через ці шорти я щось нічого не второпав.

Чайник гучно свиснув, заглушуючи коротку Локвудову відповідь. Я хутенько налила три чашки окропу, гримотячи ложечкою, й стукнула дверцятами холодильника, щоб хоч чимось перервати мовчанку. Атмосфера на кухні досі була напружена. Отож я, мов похмура офіціантка, подала хлопцям чай і пішла нагору перевдягатись.

Мені так само слід було поміркувати. День випав непростий, і пригода з Вінкменом вразила мене дужче, ніж я зізналась Локвудові. Лагідний дотик рук цього чоловіка і прихована жорстокість у його рухах... Моє туристичне вбрання зненацька стало ненависне мені. У своїй спальні на горищі я швидко перевдяглась у своє щоденне вбрання — темний топ, спідницю та леґінси й чоботи. Убрання агента, яке ні з чим не сплутаєш. Дрібниця, звичайно, але на душі мені стало краще. Я підійшла до вікна й подивилась на мовчазну Портленд-Роу, що поволі потопала в сутінках.

Неспокійно на серці було не тільки мені. Локвуд раніше теж ніколи так не гнівався. Намір будь-що обігнати Кіпса з дзеркалом міцно засів у його голові.

А може, не тільки це? Може, його хвилювало й щось інше? Скажімо, череп. Череп із його лиховісним шепотом...

Ідучи вниз, я зупинилась на другому поверсі. По стінах висіли полінезійські пастки на привидів та амулети. Я була тут сама-одна. Я навіть чула знизу, з кухні, голоси Локвуда й Джорджа...

Переді мною були ті самі двері. Двері, які ніхто ніколи не відчиняв.

«У цьому домі є речі, страшніші за мене...»

Я підійшла навшпиньки до дверей і міцно притулилася до них вухом. Напружила свої внутрішні почуття — й слухала, слухала...

Ні. Там не було нічого. Хіба що я справді відчиню двері — й зазирну... Вони ж незамкнені. Що тут може статися?

А може, краще довіритись власному розумові й забути брехливі, облесні слова підступного привида в склянці? Так, мені хотілось хоч трохи більше дізнатись про Локвудове минуле, але ж для цього існували й інші способи. Фло згадувала його колишнього наставника — з ним урешті нібито сталося щось прикре. Можна, за Джорджевим прикладом, посидіти деньок в архіві...

Хлопці досі сиділи за столом, з чашками в руках. Поки я ходила нагору, тут щось відбулося, бо зараз у центрі стола стояв таріль із свіжими бутербродами з шинкою, а довкола — мисочки з помідорами-чері, корнішонами й салатом. А ще — чипси. Виходить, усе гаразд! Я сіла, й ми почали їсти.

— Тепер усе гаразд? — поцікавилась я.

— Я попросив у нього вибачення, — буркнув Локвуд.

— Він намалював оту пропалу річ із домовини Бікерстафа, — пояснив Джордж. — Ту саму, яку ми бачили на фотографії. Що скажеш?

Я поглянула на «скатертину мислення». Малюнок був досить невправний — навіть для Локвуда: три-чотири паралельні лінії з гострими кінцями.

— Ніби набір олівців, — припустила я.

— Вони більші за олівці,— зауважив Локвуд. — Схожі радше на хмиз. Або на триногу від фотоапарата... пам’ятаєш, як фотографи з «Таймса» робили знімки могили пані Баррет? — Він куснув бутерброд. — От тільки куди вони поділись, невідомо... Гаразд, повернімось до нагальніших справ. Я коротко переказав Джорджеві наші останні пригоди. І вони його не потішили.

Джордж кивнув:

— Авжеж! Повірити не можу, що ви отак просто поперлись до Вінкмена! Навіщо було так ризикувати, якщо цей Вінкмен така страшна людина?!

— Ми прийняли рішення поспіхом, — відповів з повним ротом Локвуд. — Спіймали облизня, але так уже й буде. Часом, Джордже, треба ловити момент. Не можна марнувати життя за склянками й паперами. Ой, тільки не сердься на мене знову! Це просто порада!

— Я теж, до речі, на передовій, — буркнув у відповідь Джордж. — Хто першим зіткнувся тієї ночі з цим клятим дзеркалом? Я й досі відчуваю наслідки! Мене ніби кудись тягне, кличе... Я розумію, що на мене міг чекати такий самий кінець, як і на того торговця артефактами — там, на кладовищі! Гарненьке, нівроку, відчуття! — На його щоках з’явились червоні цятки. — Будь-що моє марнування життя добре прислужилось нам. Гадаю, ви не будете розчаровані. Принаймні зараз ми досягли більшого, ніж Кіпс із Бобі Верноном!

Надворі вже смеркло. Локвуд підвівся і опустив кухонні штори. Потім увімкнув ще одну лампу й знов умостився на стільці.

— Джордж має рацію. Поки ти, Люсі, була нагорі, я телефонував Барнсові. Кіпсові страшенно не щастить. Він анітрохи не просунувся вперед — ні з Джеком Карвером, ні з дзеркалом. У камерах ДЕПРІК повно лондонських торговців артефактами, але Карвера серед них немає. Де його шукати, вони не знають. Мені здалося, що Барнс навіть трохи розгублений. Я сказав йому, що ми потихеньку просуваємось.

— Ти розповів йому про Вінкмена? — запитала я.

— Ні. Я не хочу давати Кіпсові жодної підказки. Це наша головна надія на успіх. Фло може будь-якої хвилини повідомити нас про таємний аукціон.

— Чому ти досі ховав від нас цю Костомаху-Фло? — спитав Джордж. — Це корисний помічник. А що вона за людина?

— Мила, ніжна й лагідна, — обізвалась я. — Слово честі! Тобі підходить якнайкраще. Ви неодмінно заприятелювали б.

— Та невже? — Джордж поправив окуляри. — Справді? Чудово!

— Годі вже, Джордже, — втрутився Локвуд. — Краще розкажи нам про Бікерстафа й дзеркало.

Джордж упорядкував свої папери і акуратно склав їх біля тареля з залишком бутербродів. Де й поділось його роздратування, тепер він був у звичному діловому настрої.

— Гаразд, — відповів він. — Як я й сподівався, Національний Архів не підвів мене. Розпочав я з «Гемпстед Ґазетт» — із отієї статті про щурів, яку показував нам Альберт Джоплін. Я легко знайшов її й скопіював. Найголовніше ви пам’ятаєте. Наш Едмунд Бікерстаф працював у неврологічній лікарні на Гемпстедському пустищі. Репутацію мав погану, хоч подробиці вкрай непевні. Однієї ночі він влаштував у себе вечірку для друзів — тоді й знайшли його тіло, майже цілком з’їдене щурами... Пхе-е-е! Навіть думати про це не хочеться, особливо коли смакуєш цими помідорами! Проте ходімо далі.

— А там не було сказано, що його могли застрелити? — поцікавилась я, пригадавши тіло в залізній домовині, в лобі якого красувалася кругла діра. — Що спочатку він був застрелений, а вже потім з’їдений щурами?

— Ані слова. Хоча цілком можливо, що в газеті дещо приховали. Навмисне пропустили або не подали окремі моменти.

Локвуд кивнув:

— Гаразд. Годі вже про тих щурів! Що сказано в інших газетах?

— На жаль, не дуже багато. Гадаєш, ці щури заповнили всі перші шпальти? Ні, цей випадок вирішили потихеньку зам’яти. Щоправда, кілька згадок і подробиць я все-таки розшукав. В одній статті йдеться, що цей Бікерстаф мав бридку звичку гуляти вночі кладовищами.

— Що тут поганого? — я захрумтіла огірком. — Ми робимо те саме.

— Ну, ми ж не ліземо додому поночі з напханою торбою через плече. І не розкопуємо могили лопатою. Одна газета пише, що він часом брав із собою хлопця-служника, і той тягав за господарем у лантусі щось важке.

— Дивно, що ніхто не заарештував його, — зауважила я. — Адже свідків не бракувало...

— У нього, напевно, були впливові друзі, — провадив Джордж. — Я ще повернуся до цього. Зо два роки дім Бікерстафа порожнював, але потім — як писала та ж сама «Гемпстед Ґазетт», — хтось вирішив купити його, зазирнув туди й побачив у вітальні потаємний льох. І що ж він знайшов у тому льосі?— Джордж реготнув і значуще помовчав. — Нізащо не здогадаєтесь!

— Труп? — припустила я.

— Кістки? — Локвуд узяв собі ще чипсів.

— Так, — засмутився Джордж. — Коли ж це я встиг підказати вам?.. Так, там були заховані різноманітні рештки мертвих тіл. Деякі з них, до речі, — досить старі. Це підтвердило, що наш любий лікар уже давно розкопував могили, проте навіщо — так і залишилось нез’ясованим.

— І все це — без гучних заголовків?— здивувався Локвуд. — Щось мені це видається дивним.

— А друзі Бікерстафа? — насупившись, запитала я. — Джоплін казав, що їх там була ціла банда!

Джордж кивнув:

— Так, і тут я дещо відшукав. Одна газета назвала імена його можливих спільників — людей, що могли побувати на тій останній його вечірці. Молоді аристократи, на ім’я... — він погортав свої папери, — леді Мері Дьюлак і високоповажний Саймон Вілберфорс. Обоє — багаті й захоплені дивними ідеями. До того ж... — Джорджеві очі зблиснули. — З інших джерел я дізнався, що Бікерстаф був не єдиним, хто зник у 1877 році. Дьюлак і Вілберфорс також пропали тоді невідомо куди.

— І їх так само більше ніхто не бачив? — перепитала я.

— Саме так. Принаймні Вілберфорса, — Джордж усміхнувся. — Звичайно ж, проводилися розсліди, було обіцяно винагороду, влаштовано дискусію в парламенті, але ніхто відверто не пов’язував їхнього зникнення з Бікерстафом. Радше за все, це теж тихенько зам’яли. Щоправда, років через десять Мері Дьюлак несподівано з’явилась... — Він знову пошукав серед паперів на столі. — Де ж це воно? Нібито було тут... Ось, знайшов! Зараз прочитаю вам. Це «Дейлі Телеграф», літо 1886 року, майже через дев’ять років після історії з Бікерстафом.

ЗАТРИМАННЯ БОЖЕВІЛЬНОЇ

Так звану «дикунку з лісу Чертсі», божевільну жінку, чиє шалене виття лякало людей по сусідству кілька останніх тижнів, нарешті затримала поліція. На допиті в мерії хвора стверджувала, що її звуть Мері або Мей Дьюлак і вона вже багато років живе по-звірячому Її маячня, скуйовджене волосся й огидний зовнішній вигляд дуже стурбували присутню публіку, тож затриману негайно відвезли до психіатричної лікарні в Чертсі.

Коли Джордж скінчив читати, запала тиша.

— Чи я один так вважаю, — заговорив нарешті Локвуд, — що з усіма, хто мав справу з Бікерстафом, коїлись прикрі речі?

— Сподіваюсь, що нас це не зачепить, — підхопила я.

— Я не знаю, що потім сталося з Дьюлак, — провадив Джордж. — Я хочу поїхати до Чертсі й переглянути тамтешній архів. Психіатричну лікарню закрили 1904 року. Є відомості, що з її бібліотеки було вилучено й передано до архіву документ під назвою «Сповідь Мері Дьюлак». Варто було б прочитати його...

— І справді варто, — погодився Локвуд. — Хоча якщо вона збожеволіла, то цілком могла надряпати трактат про поїдання кори й комах у лісі... Та дізнатися все одно хотілося б. Гаразд, Джордже. Це чудова ідея.

— А от про дзеркало, на жаль, нічого нового, — мовив Джордж. — Воно вбило на кладовищі Недлса, зробило щось химерне зі мною... Я не здивуюсь, якщо воно так само замішане і в смерті Бікерстафа. Звичайно ж, я шукатиму далі. Поки що мені трапилась лише одна цікава річ — те, що цей лікар справді працював у божевільні «Зелена Брама» на Гемпстедському пустищі...

— Джоплін, здається, казав, що вона згоріла, — нагадала я.

— Так. 1908 року, давно вже покинута. Це місце не займали п’ятдесят років — аж поки хтось вирішив побудувати там житловий квартал...

Локвуд аж присвиснув:

— Вони що, здуріли?! Хто будує житлові квартали на місці старої лікарні, що згоріла за трагічних обставин?

Джордж кивнув:

— Отож. Було порушено найголовніше правило будівництва. Як ви, напевно, здогадуєтесь, там відразу проявились надприродні сили, й проект хутко згорнули. Коли я переглянув план цієї території, то відкрив дещо цікаве. Більша її частина — поросле травою пустище з рештками стін. Проте одна будівля вціліла...

Ми поглянули на нього:

— Ти маєш на увазі?..

— Будинок Бікерстафа стояв віддалік основної частини лікарні. Вогонь не зачепив його. Він зберігся донині.

— І що там тепер? — запитала я.

— Нічого. Напевно, просто пустка.

— А хіба може бути інакше? Хто при здоровому глузді поселиться в будинку з такою історією? — Локвуд зручніше вмостився на стільці. — Чудова робота, Джордже! Завтра ж вирушай до Чертсі. А ми з Люсі спробуємо вийти на слід Джека Карвера. От тільки яким чином — не маю й гадки. Він зник надійно... Гаразд, піду до себе. Я страшенно натомився! І пора вже, нарешті, скинути ці кляті шорти!

Він підвівся. Аж тут у вхідні двері постукали. Два удари: чітке «тук-тук».

Ми перезирнулись. Один за одним поволі піднялися зі стільців і попрямували до передпокою.

Стукіт пролунав знову.

— Котра година, Джордже? — запитав Локвуд, хоч і не мав такої потреби, бо в передпокої було кілька годинників: круглий годинник на каміні, старовинні дзиґарі в кутку — і, нарешті, африканська пастка на привидів з колекції Локвудових батьків, що показувала час за допомогою страусових пір’їн, кісток гепарда й мушлі молюска-кораблика. За будь-яким з цих пристроїв можна було визначити годину.

— За двадцять хвилин дванадцята, — відповів Джордж. — Уже пізно.

Було справді запізно для будь-якого смертного клієнта. Ніхто з нас, щоправда, цього не сказав, але подумали — всі разом.

— Ти ж замінила цю розхитану залізну плитку перед дверима, Люсі? — спитав Локвуд, коли пробиралися до дверей повз вішаки й стіл з кришталевим ліхтарем. Єдиним світлом, що проникало до передпокою, були непевні жовті промені з кухні. По стінах важкими тінями висіли племінні тотеми; самих дверей не було видно взагалі.

— Майже, — відповіла я.

— Майже замінила?

— Майже зібралася замінити.

Знову долинув подвійний стукіт.

— Чому б їм не подзвонити? — буркнув Джордж. — Там же написано: «Подзвоніть і чекайте»!

— Це не Кам’яний Молот, — поволі відповіла я. — І не Том-Тіньовик. Навіть пошкоджені залізні плити зупинили б їх...

— Твоя правда, — погодився Локвуд. — Це взагалі не привид. Це, напевно, Барнс або Фло.

— Звичайно, Фло! Хто ще тиняється вулицями такої пори!

— Авжеж, це вона. Треба впустити її.

— Так!

Одначе ніхто з нас не рушив до дверей.

— До речі, де відбулась ота нещодавня пригода? — запитав Джордж. — Коли привид постукав у вікно і вбив стареньку леді?

— То ж було вікно, Джордже! А тут — двері!

— Ну то й що? І те, й друге — прямокутний отвір! А що, як він зараз і на мене нападе?

Пролунав новий удар, цього разу один.

— Хай йому дідько! — буркнув Локвуд, пройшов через передпокій, засвітив кришталевий ліхтар і витяг рапіру зі стояка для парасольок, що стояв біля вішаків. Підібравшись до дверей, він гукнув:

— Агов! Хто там?

Ніхто не відповів.

Локвуд сердито скуйовдив собі волосся і взявся відмикати двері. Перш ніж відчинити їх, він обернувся до нас із Джорджем:

— Будьте напоготові. Можливо, комусь потрібна наша...

Двері прочинились, ударивши Локвуда по голові: його відкинуло назад аж до полиць. Маски й тикви-горлянки попадали на підлогу. До передпокою влізла чорна згорблена постать. Я побачила бліде спотворене обличчя й двоє очей, що горіли шаленим блиском. Локвуд спробував підняти рапіру, та постать кинулась на нього. Ми з Джорджем помчали йому на допомогу. Пролунав моторошний, хрипкий крик. Постать відпустила Локвуда й позадкувала просто під ліхтар. То була жива людина, що ковтала, наче риба, ротом повітря. Її довге руде волосся змокло від поту. На незнайомцеві були чорні джинси й куртка, а під курткою — чорна брудна футболка. На ногах — важкі черевики.

Джордж затамував подих. Мені сяйнула несподівана думка.

— Карвер! — сказала я. — Це Джек Карвер! Той, що вкрав...

Пальці незнайомця ковзали по шиї, ніби він намагався вичавити з горлянки хоч слово. Він знову ступив до нас — аж тут ноги його підігнулись, і він тяжко впав обличчям на паркет. Локвуд нарешті відірвався від полиць, а ми з Джорджем тим часом заціпеніло дивились на Карвера. Перед нами лежало тіло, пальці якого ще й досі ворушились; на підлозі під ним розпливалась темна пляма, а глибоко в спині стирчав довгий, кривий кинджал.