Череп, що шепоче

1

— Ти диви, — сказав Локвуд. — Їх уже двоє.

Я озирнулась через плече і побачила, що він мав рацію. Недалеко від нас, по той бік галявини, простісінько з землі виріс другий привид. Як і перший, то був блідий, кремезний згусток туману, що висів над темною вогкою травою. Галова його, як і в першого, була якось дивно схилена — так, ніби йому переламали шию.

Я подивилась на нього, та не дуже злякалась. За цілий рік роботи в агенції «Локвуд і К°», на посаді молодшого оперативника, я стикалася з Гостями всіляких форм та розмірів. Переламані шиї тепер уже нітрохи не тривожили мене.

— Чудово, — відповіла я. — Звідки ж такий виліз?

Зарипіла клейка стрічка на ремені — Локвуд відстебнув свою рапіру.

— Байдуже. Краще я пригляну за ним. А ти пильнуй свого.

Я повернулася на свою позицію. Перший привид бовванів футів за десять від краю залізного ланцюга. З’явився він хвилин із п’ять тому, та з кожною хвилиною ставав дедалі виразніший. Мені вже було добре видно його кощаві руки й ноги, вузлуваті суглоби. Мерехтливі вогники довкола примари поволі перетворювались на зотліле лахміття — широку білу сорочку й темні штани до колін.

Від привида хвилями линув холод. Навіть такої спекотної літньої ночі роса під його висохлими ногами перетворювалась на блискучі голочки паморозі.

— Що ж, цілком зрозуміло, — обізвався Локвуд. — Якщо тут, на перехресті, повісили й поховали одного злочинця, то чому б не зробити те саме ще з одним? Можна було припустити й таке!

— Але ж ми такого не припускали! — заперечила я.

— Про це вже краще спитати Джорджа.

Слизькими від поту пальцями я міцніше вхопила руків’я рапіри.

— Джордже!

— Що?

— Як це сталося, що ми не знали про другого?

Я почула, як у вологу землю з чваканням угризається лопата. Мої чобітки обдало брудними бризками. З ями долинув невдоволений голос:

— Я можу перевірити тільки офіційні записи, Люсі. Там сказано, що тут було повішено й поховано одну людину. Хто цей другий — я й гадки не маю. Може, хтось іще хоче покопати?

— Тільки не я, — відповів Локвуд. — Ти й сам чудово копаєш, Джордже. Це твоє покликання. До речі, як просувається робота?

— Ну, я втомився, вишмарувався й знайшов одну гарненьку металеву штукенцію. А так — усе гаразд.

— Кісток немає?

— Жодного суглоба.

— Тоді копай далі. Джерело повинне бути тут. Тепер нам треба шукати два тіла.

Джерело — це об’єкт, із яким пов’язаний привид. Пошуки Джерела, власне, і є головною метою полювання. Річ лише в тім, що саме його знайти найважче.

Бурмочучи щось під ніс, Джордж заходився працювати далі. У непевному світлі ліхтарів, які стояли на наших торбинах, він скидався на величезного крота в окулярах. Він стояв у ямі вже по груди; купа перекопаної землі заповнила майже увесь простір, обгороджений залізними ланцюгами. Довершувала видовище здоровенна, поросла мохом брила, яка — як ми були певні — слугувала тут надгробком.

— Локвуде! — раптово вигукнула я. — Мій наближається!

— Не бійся. Просто тихенько віджени його. Кількома простими порухами, як ми робили вдома з Плавучим Джо. Він зачує залізо і втече.

— Ти певен?

— Так. Хвилюватись тут не варто.

Локвудові легко було говорити. Та насправді, звичайно ж, є різниця — штрикати клинком солом’яний манекен на прізвисько Джо в нашій конторі, серед білого дня, чи намагатись прохромити Примару на галявині серед нічного гаю. Я не дуже впевнено замахнулася рапірою. Привид, однак, уперто наступав на мене.

Тепер він був зовсім близько. Довкола черепа майоріло довге чорне волосся. Ліве око сяк-так трималося на місці, а замість правого була порожнеча. На кістках видніли рештки зморщеної шкіри, а нижня щелепа хилиталась на висохлих м’язах, звисаючи мало не до грудей. Сама постать так виструнчилась і витягла руки по швах, ніби її скрутили. Привид світився слабким потойбічним вогнем і погойдувався, ніби досі висів на шибениці під вітром і дощем.

— Він уже біля бар’єра, — попередила я.

— Мій теж.

— Якби ти бачив, який він страшний!

— Можу уявити собі. А моєму ще й обох рук бракує.

Локвуд говорив напрочуд спокійно — хоч тут не було нічого дивного. Він завжди говорив спокійним голосом. Чи краще сказати — майже завжди: якби ви чули його, коли ми відкрили могилу пані Баррет і привид своїми пазурами подряпав йому новеньку куртку!

Я скоса позирнула на Локвуда. Високий, стрункий, із занесеною рапірою, він безжурно спостерігав за наближенням другого Гостя. Світло ліхтаря грало на його гарному, блідому обличчі, витонченому носі й скуйовдженому волоссі. З його лиця не сходила легенька усмішка — він припасав її саме для таких небезпечних випадків, щоб показати, що цілком володіє ситуацією. Його пальто злегка лопотіло під нічним вітром. Як і завжди, його вигляд додав мені впевненості. Я міцніше стиснула руків’я рапіри — і обернулась назад до свого привида.

Він уже наблизився впритул до залізних ланцюгів. І без жодного звуку хутко — зі швидкістю думки — рвонувся вперед.

Я підняла рапіру.

Привид роззявив рота, спалахнув зеленим повітрям і з моторошною швидкістю помчав на мене. Я скрикнула й позадкувала. Привид намагався прорватись через бар’єр за кілька дюймів від мого обличчя. Пролунав вибух, спалахнула ектоплазма. Дощ іскор розсипався по вогкій траві за межами захисного кола. Бліда постать, знову перетворившись нахмару тремтливого туману, позадкувала.

— Обережно, Люсі! — озвався Джордж. — Ти мені мало на голову не наступила.

— Що таке? — Локвудів голос лунав суворо й стривожено. — Що там у вас трапилось?

— Усе гаразд, — відповіла я. — Привид хотів напасти, але його зупинило залізо. Наступного разу почастую його Вогнем!

— Не витрачай Вогонь даремно! Рапір та ланцюгів цілком вистачить. Джордже, потіш нас хорошими новинами! Ти, напевно, щось уже знайшов?

Я почула, як Джордж пожбурив лопату в купу землі. Геть викачаний у бруді, він визирнув з ями:

— Нічого хорошого. Це не те місце. Я вже кілька годин копаю тут — і не знайшов жодного поховання. Ми десь помилились.

— Ні, — заперечила я. — Це правильне місце. Саме тут я й чула голос.

— Пробач, Люсі. Але тут нікого немає.

— Чия ж тоді це помилка? Ти сам присягався, що це правильне місце!

Джордж протер окуляри єдиним чистим краєчком своєї футболки. А тоді поглянув на мого привида:

— Хай йому дідько! Що це в неї з оком?!

— Це чоловік, — зіпнула я. — Всі знають, що чоловіки тоді носили довгі зачіски. І не змінюй, будь ласка, тему! Це твої дослідження привели нас сюди!

— Мої дослідження і твій Талант, — коротко відрубав Джордж. — Я не чув ніяких голосів. А тепер замовкни — й треба вирішувати, що робити далі.

Так, я трохи погарячкувала. Та причиною цьому була не наша помилка, а рештки мертвого тіла, що врізались у наше захисне коло прямісінько перед моїм носом. Проте насправді я мала рацію: саме Джордж наголошував, що тіло — тут. Він знайшов архівний запис про те, що Джона Мелорі, вбивцю й крадія овець, було скарано на Вімблдонському гусячому ярмарку 1744 року. Його привезли возом до Ерлсфілдського перехрестя і тут повісили на шибениці з тридцять футів заввишки, а потім покинули тіло «на поталу крукам і ґавам» — аж поки його рештки поховали поблизу цього самого місця. Вони спокійно лежали в землі до того часу, коли його Примара несподівано з’явилась на тамтешньому дитячому майданчику, трохи знизивши цим його популярність. Пізніше привида частенько бачили недалеко від сусіднього чахлого гайка; коли ми довідались, що цей гайок називають «Смерть Мелорі», то вирішили, що натрапили на правильний слід. Тепер нам залишилось тільки знайти точне місце могили.

Цієї ночі в гайку було напрочуд незатишно. Дерева — переважно дуби й берези — були низькі й покручені; їх ніби придушували зарості сіро-зеленого моху. Жодне деревце, здавалось, не мало нормальної форми.

Кожен з нас мав свої Таланти — вроджені здібності відчувати привидів. До мене долинули дивний шепіт і рипіння дерева — я аж підскочила з несподіванки, проте ні Локвуд, ні Джордж нічого такого не почули. Натомість Локвуд — із своїм надзвичайним зором — розгледів між деревами чийсь силует, та коли ми обернулись туди, примара вже зникла.

У середині гаю ми знайшли невеличку галявину, де не було жодного дерева. Шепіт став гучнішим. Я тихенько ступала високою вологою травою, аж поки натрапила на порослу мохом брилу в самісінькому центрі галявини. Брила була геть обплутана павутинням, і від неї віяло холодом. Ми втрьох відчули якийсь липкий, неприродний страх; раз чи двічі мені здалося, що бурмотіння лунає зовсім близько.

Усе якраз підходило до місця поховання Мелорі. Ми вирішили, що саме його було позначено каменем. Виклали з залізних ланцюгів захисне коло — і взялися до роботи, сподіваючись завершити її за півгодини.

Однак через дві години наш рахунок був такий: два привиди і жодної кістки. Це аж ніяк не збігалося з нашим планом.

— Пора закінчувати, — мовив Локвуд, перериваючи наш із Джорджем короткий обмін гнівними поглядами. — Десь ми, напевно, збочили зі сліду, тож працювати далі немає сенсу. Пакуймо речі — і повернемось сюди іншим разом. Треба тільки вирішити, що робити з цими двома Примарами. Як ви гадаєте? Може, спробувати Вогонь?

Він обернувся до нас, спостерігаючи водночас за привидом, що бовванів біля захисного кола. Його привид, як і мій, був кістяком з рештками плоті й шкіри, тільки вбраним у довгий сурдут і червоні штани. Половина черева відвалилась, а з подертих рукавів стирчали залишки плечей. Рук, як Локвуд і казав, у нього майже не було.

— Вогонь — це найкраще, — зауважила я. — Соляні бомби проти Другого Типу не подіють.

— Це просто сором — витрачати Вогонь, коли ми навіть не знайшли Джерело! — заперечив Джордж. — Ви ж знаєте, скільки він коштує!

— Можна спробувати відігнати їх рапірами, — запропонував Локвуд.

— Відразу двох? Небезпечно!

— То, може, сипонути на них залізними стружками?

— Я ще раз кажу вам: найкраще — це Вогонь!

Тим часом безрукий привид дедалі ближче й ближче підбирався до ланцюгів. Половина його голови була повернута так, ніби він дослухався до нашої суперечки. Ось він тихенько притулився до бар’єра... Вибухнув фонтан іскор. Мерехтливі частки ектоплазми з сичанням упали на вологу землю. Ми позадкували на пів кроку.

Мій привид так само почав наступати. Отакі вони, Примари: жадібні, хитрі й нізащо не здаються просто так.

— Що ж, Люсі, до роботи, — зітхнув Локвуд. — Вогонь так Вогонь. Ти займися своїм, а я — своїм. На цьому нині й зупинімось.

— Як скажеш, — похмуро кивнула я.

Користуватись Грецьким Вогнем у гаю — чудова річ. Можеш підпалювати що хочеш, не боячись пошкодити чиєсь майно. До того ж Примари (так само, як Костогроми та Безногі) — вельми бридкі типи Гостей, і розправа з ними — справжнісіньке задоволення. Я відчепила від ременя металеву каністру і жбурнула її на землю просто перед своїм привидом. Скляна печатка розбилась; вогняний стовп із заліза, солі й магнію на одну-єдину мить осяяв верхівки довколишніх дерев — і довкола знову запанувала ніч. Примара зникла, перетворившись на каламутну хмаринку — серед галявини ніби розцвіла й зів’яла якась химерна квітка. Травою поповзли маленькі вогняні язички.

— Чудово, — зауважив Локвуд, теж знімаючи з ременя каністру. — Один готовий. А другий... Що таке, Джордже?

Тільки тепер я помітила, що Джорджів рот широко й кумедно роззявлений. У цьому, однак, не було нічого дивного чи тривожного. Так само, як і в очах вирячених так, ніби хтось вичавлював їх з обличчя. Насторожило мене те, що Джордж витяг руку й показував товстим тремтячим пальцем у гущавину гаю.

Ми з Локвудом умить обернулись туди й побачили ось що.

З темряви, крізь покручене гілля, до нас пливла світла куля. В її середині зависла нерухома чоловіча постать. Її шия була зламана, й голова схилилась убік. Привид упевнено наближався до нас.

— Це неможливо, — сказала я. — Я щойно підірвала його. Він не міг так швидко відновитись!

— Як бачиш, міг, — відповів Локвуд. — Цікаво, скільки тут узагалі цих Примар?

Джордж промугикав щось невиразне. Його палець ворухнувся в інший бік. Моє серце тьохнуло, а в череві захололо. До нас підпливав ще один згусток зеленавого світла! А за ним, ледве помітний, — ще один. І ще...

— П’ять, — мовив Локвуд. — П’ять нових Примар.

— Шість, — виправив його Джордж. — Отам — ще одна, невеличка.

Я ковтнула слину:

— Звідки ж вони беруться?

Локвуд провадив якнайспокійнішим голосом:

— Уперед дороги немає. Що в нас позаду?

Позаду була лише накопана Джорджем купа землі. Я вилізла на неї й стривожено озирнулась довкола.

Ми стояли немовби на острівці з ліхтарного світла, оточеному міцними залізними ланцюгами. За їхніми сріблястими ланками Локвудів привид досі намагався проникнути за бар’єр, наче кіт у пташник. Довкола, під зоряним небом, панувала нескінченна чорна ніч, і в її темряві ворушились мовчазні примари. Шість... сім... дванадцять... навіть більше цих торбин з гнилими кістками й потойбічним сяйвом... І всі сунули прямісінько до нас.

— Вони всюди, — сказала я. — Наступають на нас звідусіль.

Запала коротка тиша.

— У кого-небудь залишився чай у термосі? — запитав нарешті Джордж. — Щось мені трохи пересохло в горлянці.

2

Ні, ми не запанікували. Це — все ж таки частина нашої роботи. Ми — агенція психологічних досліджень, і я скажу вам, що несподівана поява півтора десятка Гостей аж ніяк не перелякала б нас.

Проте, правду кажучи, неабияк розсердила.

— «Одну людину», Джордже?! — зіпнула я, зісковзнувши з купи землі й перескочивши порослу мохом брилу. — Ти ж казав, що тут поховано одну людину! Чолов’ягу на прізвище Мелорі! До речі, де він? Ти не впізнав його серед цього натовпу?

Джордж, який саме поправляв ремінці з каністрами на своєму поясі, насупився:

— Я вивчав історичні джерела! Чим я тут винен?!

— Ти й справді так гадаєш?

— Ніхто тут не винен, — обірвав нашу суперечку Локвуд, оглядаючи примруженими очима галявину. Прийнявши рішення, він перейшов до дій. — Переходьмо до плану «Д». Просто зараз.

Я подивилась на нього:

— Це означає — тікаймо?

— Аж ніяк. Це означає — гідно відступаймо перед надзвичайною небезпекою.

— Ти переплутала з планом «Е», Люсі,— буркнув Джордж. — Вони майже однакові.

— Послухайте-но, — хутко промовив Локвуд. — На цілу ніч у колі залишатись не можна: воно просто не витримає. У східному напрямі Гостей найменше — я бачу тільки двох. Вирушаймо цим шляхом. Спочатку — до того високого береста, потім — крізь гай і через поле. Що швидше ми йтимемо, то важче їм буде спіймати нас. У нас із Джорджем ще залишились невикористані каністри: якщо Гості підберуться ближче, застосуємо проти них вогонь. Як вам план — хороший?

Мені такий план видавався не найкращим, та іншого вибору, здається, не було. Я зняла з ременя соляну бомбу, Джордж приготував каністру з вогнем. Ми чекали команди.

Безрукий привид підплив до кола зі сходу. Під час минулої спроби прориву він утратив багато ектоплазми і здавався сумнішим і мізернішим, ніж дотепер. Цікаво, чому ці Примари завжди такі бридкі? Чому вони не прибирають таку подобу, як колись — за свого земного життя? З цього питання є чимало теорій, проте точної відповіді не знає ніхто — так само, як і відповіді на питання, що стало причиною цієї навали привидів. Тому її й називають «Проблемою».

— Давай! — вигукнув Локвуд і ступив за межі кола.

Я жбурнула в привида соляною бомбою.

Бомба вибухнула. Сіль, змішавшись із плазмою, спалахнула смарагдовим світлом. Привида неначе розмило водою. Струмені блідого сяйва потяглись назад — далі від місця вибуху, геть від кола, прибираючи дорогою свою попередню подобу.

Милуватись цим видовищем нам було ніколи. Ми вже бігли вперед чорною, нерівною землею.

Волога трава хлюпала під нашими ногами. Рапіра тремтіла в моїй руці. Серед дерев у різних напрямах снували бліді постаті. Дві найближчі полинули до нас — їхні викручені шиї пересмикувались, а задерті голови зирили в зоряне небо.

Підбирались вони хутко, та ми були швидші. Ми вже майже пробігли галявину. Просто перед нами височів берест. Локвуд, із його довгими ногами, вирвався вперед. Я мчала за ним, мене наздоганяв Джордж. Ще кілька секунд — і ми опинимось у темній частині гаю, де привидів не видно.

Все мало вийти якнайкраще.

Аж тут я спіткнулась, посковзнулась і важко впала на землю, черкнувши обличчям об холодну траву. Шкіру обдало росою. Щось ударило мене по нозі, й тут поряд зі мною з прокльоном упав Джордж.

Я підняла голову. Локвуд, який тим часом уже добіг до дерева, озирнувся. Він тільки зараз помітив, що ми відстали, і з застережним вигуком кинувся до нас.

Довкола мене війнуло холодом. Я поглянула вбік: там стояла Примара.

Їй напевно слід було б поставити відмінну оцінку за оригінальність: ні голого черепа, ні порожніх очних ямок, ні переламаних кісток. Цей привид зберіг свою прижиттєву подобу: обличчя — ціле, очі — блискучі й вирячені. Шкіра аж сяяла білиною — наче в розпластаної риби на базарному прилавку. Чіткість його подоби просто-таки вражала. Мені було видно кожне волокно мотуза на його шиї, блискітки роси на вбранні, білі зуби...

От тільки ні підняти рапіру, ні сягнути рукою ременя я не могла.

Гість рушив до мене, простягаючи білу руку... і раптом зник. Круг мене спалахнули іскри. Дощ із солі з попелом та часточками заліза впав на мій одяг і обпік мені обличчя.

Вогняна стіна опала. Я підвелася:

— Дякую, Джордже.

— Не мені дякуй! — Він смикнув мене за руку. — Ось, подивись!

І в гаю, й на галявині мерехтіли вогники. Білі промені магнієвих ліхтариків пронизували спектральну плоть Примар. Серед дерев метушились постаті — міцні, темні, галасливі. Опале листя й галуззя шурхотіло під черевиками, гілля дерев тріщало на їхньому шляху. Лунали уривчасті команди й короткі відповіді — тривожними й зосередженими голосами. Наступ Примар було зламано: ті, що вціліли, безпорадно розповзались на всі боки. То там, то тут спалахувала сіль, між деревами раз по раз вибухав Грецький Вогонь, осяваючи перед моїми очима мереживо переплутаних гілок. Примари зникали одна за одною.

Локвуд порівнявся з нами. Як і ми з Джорджем, він був украй приголомшений цим несподіваним вторгненням. Ми побачили, що кілька темних постатей прямують до нас. У світлі вибухів та ліхтариків їхні рапіри й куртки виблискували найчистішим сріблом.

— Агенція «Фіттес»! — промовила я.

— Чудово, — буркнув Джордж. — Як на мене, краще б то були Примари...

Усе виявилось гірше, ніж ми гадали. То були не просто агенти «Фіттес», а команда Кіпса.

Відразу ми цього не помітили, адже перші десять секунд їхні ліхтарики світили просто нам в очі, геть засліпивши нас. Коли ж нарешті світло трохи послабшало, а до нас долинули глумливе хихотіння й запах смердючого дезодоранту, ми відразу зрозуміли, хто це такі.

— О, Тоні Локвуд! — вигукнув веселий голос. — Разом із Джорджем Кабінсом і... е-е... здається, Джулі? Пробачте, щось ніяк не можу запам’ятати дівочих імен... Цікаво, чим це ви тут бавитесь?

Хтось увімкнув нічний ліхтар — його світло, не таке різке, як у магнієвих ліхтариків, і всі обличчя стало добре видно. Навпроти нас стояли троє агентів у сірих куртках. Інші тим часом клопотались на галявині — розсипали сіль та залізні стружки. Над деревами здіймався сріблястий димок.

— Ви тільки погляньте, — мовив Квіл Кіпс.

Я, здається, вже згадувала про Кіпса. Він — керівник однієї з команд лондонського відділення агенції «Фіттес». До речі, «Фіттес» — це найстаріша і найпрестижніша агенція психологічних досліджень в усій країні. У них — величезна контора на Стренді, й там працюють понад три сотні оперативників віком здебільшого від восьми до шістнадцяти років. Їх поділяють на групи на чолі з дорослими керівниками. Квіл Кіпс — один з таких керівників.

Якщо висловлюватись дипломатично, Кіпс — худорлявий юнак, трохи старший від двадцяти років, з коротко стриженим рудим волоссям і вузьким веснянкуватим обличчям. Якщо ж бути не дуже дипломатичним (але точнішим), то це придуркуватий шмаркач із цуценячим носиком і довбешкою завбільшки з Біг-Бен поверх тулуба, схожого на морквину. Блазень на тоненьких ніжках та й годі. І до того ж злючка. Він давно вже вийшов з того віку, коли бачиш і чуєш привидів, та це не заважало йому й досі носити розцяцьковану рапіру з важким ефесом, обсадженим дешевими фальшивими діамантами.

До речі, на чому я зупинилась?.. На Кіпсі. «Локвуда й К°» він ненавидів уже давно.

— Ви тільки погляньте! — повторив Кіпс. — Іще брудніші, ніж зазвичай!

У світлі ліхтаря їм було добре видно нас усіх. Локвудів одяг спереду добряче обгорів, а обличчя покреслили смуги від солі. Моє пальто й леґінси вкрились чорним пилом, волосся розкуйовдилось, а від чобітків тхнуло паленою шкірою. Джордж так само закіптюжився, тільки менш ефектно — головним чином через бруд, у якому він викачався ще в ямі.

Локвуд, обтрушуючи попіл з манжет, спокійно відповів:

— Дякую за допомогу, Кіпсе. У нас тут справді була невеличка робота, і все тривало гаразд, аж поки... — Він глибоко зітхнув. — Ваш Вогонь придався саме вчасно.

Кіпс вишкірився:

— Дурниці. Ми просто побачили трьох безпорадних бовдурів, що тікали від натовпу Примар. Тож Кет без зайвих питань жбурнула каністру. Ми й гадки не мали, що ці бовдури — ви!

— Вони геть зіпсували нам операцію, — крижаним голосом обізвалось дівча, що стояло поряд. — Тепер тут нічого не чути. Забагато потойбічного галасу.

— Ми вже підібрались до Джерела, — провадив Кіпс. — Відшукати його вкрай легко. Може, тепер команда Локвуда допоможе нам?

— Оце вже навряд, — стенуло плечима дівча.

Кет Ґодвін, найперша Кіпсова помічниця, була — як і я — Слухачем, проте на цьому наша схожість закінчувалась. Худорлява бундючна білявка — це надавало мені аж три приводи ненавидіти її, навіть якби вона була милим дівчатком, що присвячує все своє дозвілля лікуванню хворих їжачків. Проте й без того Кет була пихата, черства особа з почуттям гумору ще меншим, ніж у черепахи. Будь-які жарти тільки дратували її, бо до неї простісінько не доходив їхній зміст. Узагалі Кет була гарненька, проте з надто вже гострим, як на мій смак, підборіддям. Якби вона впала на траву так, як щойно падала я, це підборіддя неодмінно зробило б у землі діру, в якій можна було б посадити квасолю. Біляве волосся, коротко підстрижене ззаду, спереду спадало їй на чоло, мов коняча гривка. На її сірій форменій фіттесівській куртці, спідниці й леґінсах ніколи не було видно ані цяточки бруду. Навряд чи їй випадало лазити по димарях, шукаючи Спектри, чи битися з Полтергейстами у Брайдвелському стічному колекторі (що офіційно вважалось Найгіршим Завданням для оперативника), як це робила я. Особливо сердило мене те, що я завжди стикалася з нею за якихось дурних обставин. Хоча б таких, як тепер.

— За ким ви зараз полюєте? — спитав Локвуд. Поки ми з Джорджем понуро мовчали, він намагався поводитись якнайчемніше.

— За компанією Примар, — відповів Кіпс, показуючи в бік гаю, де останній Гість щойно перетворився на смарагдовий вибух. — Тут десь їхнє Джерело. Це серйозна операція.

Локвуд поглянув на юних агентів, що саме нишпорили на галявині. У них були соляні пістолети, ручні катапульти й вогнекидачі. Дехто з підлітків був щільно обплутаний залізними ланцюгами, інші тягли з собою переносні ліхтарі й візки, навантажені срібними печатками.

— Бачу... — тільки й промовив Локвуд. — Ви певні, що вам потрібно стільки захисту?

— На відміну від вас, — відповів Кіпс, — ми знаємо, куди йдемо. — Він оглянув те, що ще залишилось на наших ременях. — Як ви з таким дріб’язком уціліли в оточенні Примар, я не знаю... Що таке, Ґледіс?

Кирпата дівчинка років восьми хутко відрапортувала:

— Пане Кіпсе, ми знайшли активне місце на середині галявини. Там ціла купа землі й велика яма...

— Зупиніться, — втрутився Локвуд. — Цю яму викопали ми. Це, до речі, було наше завдання. Вімблдонський мер найняв нас два дні тому.

Кіпс підняв руді брови:

— Пробач, Тоні. Нас він так само найняв. Це відкрита справа — таке завдання може отримати будь-хто. От тільки гроші дістануться тому, хто відшукає Джерело.

— Що ж, тоді вони дістануться нам, — попередив Джордж, протираючи окуляри. Круг очей у нього було чисто, а решту обличчя досі вкривав бруд, тож зараз він скидався на якусь чудернацьку сову.

— Якщо ви знайшли Джерело, то чому не запечатали його? — спитала Кет Ґодвін. — Чому ці привиди досі кружляють довкола?

Хай там які в неї зачіска й підборіддя, та вона сказала розумну річ.

— Ми знайшли місце поховання, — відповів Локвуд. — А зараз відкопуємо кістки.

Запала мовчанка.

— Місце поховання? — перепитав Кіпс.

Локвуд завагався:

— Судячи з усього, так. Те місце, де було поховано всіх отих повішених злочинців...

Білявка зареготала. Уявіть собі іржання коня водночас із ревінням трьох віслюків, і ви матимете чудову картину цього сміху.

— Ви справді рідкісна компанія бовдурів! — підхопив Кіпс.

— Це просто надзвичайно! — пирхнула Кет. — Неоціненно!

— Чому ж? — спокійно поцікавився Локвуд.

Кіпс протер пальцями очі:

— Бо це не місце поховання йолопи! Це місце покарання! Саме тут стояли шибениці! Стривайте-но... — Він обернувся в бік галявини. — Агов, Бобі! Ходи-но сюди!

— Так, сер!

З галявини, де працювала команда, до нас підбігла дитяча фігурка. Я подумки застогнала. Бобі Вернон був найновішим — і найнестерпнішим — Кіпсовим агентом. Він працював у нього лише місяць чи два. У цьому низенькому — можливо, через дитячий вік, — хлопчині проглядалося щось химерно-доросле: я б не здивувалась, якби йому насправді виявилося років з п’ятдесят. Навіть поряд зі своїми мізерними керівниками Вернон здавався крихіткою: голова його ледве сягала рівня Кіпсових плечей і грудей Ґодвін. А вже поруч із Локвудом — мені страшно було навіть подумати про це, — його взагалі було б не видно. Він носив короткі сірі штанці, з яких стриміли ноги, схожі на волохаті бамбукові пагони, з майже невидимими стопами. Непримітне бліде обличчя вінчала копиця волосся, щедро змащеного гелем.

Проте Вернон був неабиякий розумник. Як і Джордж, він займався історичними розслідами. Зараз він підбіг до нас із невеличким планшетом, до якого було прикріплено ручку з підсвіткою. Завдяки підсвітці ми побачили, що на планшеті в нього — ламінована мала вімблдонських околиць.

— Наших друзів трохи спантеличила природа цього місця, Бобі, — мовив Кіпс. — Я щойно розповів їм про шибениці. Чи можеш додати що-небудь?

Вернон усміхнувся так самовдоволено, що його вуста мало не зімкнулись на потилиці:

— Звичайно, сер! Я взяв на себе клопіт відвідати Вімблдонську бібліотеку й погортати історію тутешніх злочинів. І знайшов там відомості про чолов’ягу на ім’я Мелорі, який...

—... був повішений і похований тут, на галявині? — зіпнув Джордж. — Саме так. Я теж читав про це.

— А чи побував ти також у бібліотеці вімблдонської церкви Всіх Святих? — провадив Вернон. — Там я знайшов цікаву хроніку. Згідно з нею, 1824 року тут розширили дорогу, знайшли рештки Мелорі і порозкидали їх на всі боки. Отож його привид, як бачите, прив’язаний не до кісток, а до місця смерті! І те саме стосується всіх інших, кого повісили на цьому місці. Мелорі просто був першим. Хроніка свідчить, що за багато років тут попрощалися з життям десятки людей — і всі на тутешніх шибеницях! — Вернон закрив планшет і пихато позирнув на нас. — Ось так. Ці записи дуже легко знайти, якщо шукати там, де треба.

Ми з Локвудом поглянули на Джорджа, що стояв і мовчав.

— Шибениць, звичайно, давно вже немає, — вів далі Вернон. — Та цілком можливо, що зберігся якийсь камінь або стовп — знак місця, де вони стояли. Саме він, радше за все, і є Джерелом, якого слухаються щойно побачені нами привиди.

— Ну, Тоні? — запитав Кіпс. — Хто-небудь із вас помітив тут камінь?

— Тут він один, — знехотя відповів Локвуд. — Отам, посередині галявини.

— Ого! — прицмокнув язиком Бобі Вернон. — Тільки не кажіть мені, що це здоровенна чотирикутна брила біля глибокої ями!

Правду кажучи, нікому з нас не хотілось ділитися своїми спостереженнями.

— Е-е... можливо.

— Саме так! Нею позначено місце шибениці. Над цим каменем хилитались тіла повішених злочинців, аж поки падали, — він підморгнув нам. — Ви не пробували пересувати його?

— Ні, ні, — запевнив Локвуд. — З каменем усе гаразд.

З галявини обізвався хтось із агентів:

— Ми знайшли чотирикутний камінь! Це, напевно, знак, де була шибениця. Здається, його хтось намагався викопати...

Локвуд скривився. Вернон тихенько захихотів:

— Ой лишенько! Виходить, ви спробували викопати Джерело, а тоді покинули його... Нічого дивного, що сюди посунуло стільки Гостей. Це все одно, що забути закрутити кран у ванній... Гаразд, піду подивлюсь, як наші хлопці запечатують цю важливу знахідку. Радий був поговорити з вами!

І він подався геть по вологій траві. Ми похмуро дивились йому вслід.

— Талановитий хлопчина, — зауважив Кіпс. — Вам теж такий не завадив би.

— Ні, — хитнув головою Локвуд. — Я щоразу спотикався б об нього. Чи губив би, випадково закинувши за канапу... Гаразд, Квіле. Ми знайшли Джерело, а твої агенти його запечатують. Тож винагороду, вочевидь, краще буде поділити. Пропоную шістдесят на сорок — на нашу користь. Може, завтра підемо разом до мера?

Кіпс і Ґодвін засміялись — не дуже приязно. Кіпс поплескав Локвуда по плечу:

— Тоні, Тоні! Я дуже вдячний тобі за допомогу, але ж ти чудово знаєш: винагороду отримує той, хто запечатав Джерело. Це, до речі, правило ДЕПРІК.

Локвуд позадкував і взявся за руків’я рапіри:

— То ви забираєте Джерело собі?

— Так.

— Я на це не пристаю.

— Боюся, що в тебе немає вибору...

Кіпс коротко свиснув. З темряви виступили четверо мамул-оперативників, схожих на горил. Діставши рапіри, вони вишикувались перед своїм керівником.

— Отак буде краще, — посміхнувся Квіл Кіпс. — Бачиш, Тоні? Краще поглянь на свою агенцію. Вас троє — з однією каністрою Вогню на всіх! Вам хіба бліх ловити! Навіть уніформи собі справити не можете! Варто вам зійтись із справжньою організацією, як усі ваші зусилля лопнуть, наче мильні бульки! Ну, що: самі знайдете звідси дорогу? Чи попросити Ґледіс проводити вас?

Локвуд неймовірним зусиллям зберіг самовладу.

— Дякую. Обійдемося без почту. Джордже, Люсі, ходімо!

Я подалася за ним, але Джордж, чиї очі аж спалахнули за скельцями окулярів, не зрушив з місця.

— Джордже! — повторив Локвуд.

— Але ж це означає, що перемога за «Фіттес», — пробурмотів Джордж. — Лише тому, що їхня фірма більша, сильніша, і вважає, що може будь-кого зіштовхнути з своєї дороги. Мене від них аж нудить. Нам не личить здаватися просто так.

— Не личить, — лагідно відповів Локвуд, — але доведеться. Ходімо.

Кіпс знову захихотів:

— Хтось там ніби зарюмсав... Часом не ти, Кабінсе?

— Дивно, що ти взагалі щось чуєш із-за спин своїх посіпак, Кіпсе, — відповів Джордж. — За ними ти, звичайно, в безпеці. Але настане день, коли ми зійдемось у чесному змаганні. Тоді побачимо, хто виграє. — Він обернувся, щоб іти.

— Це що, виклик?! — стрепенувся Кіпс.

— Джордже, ходімо! — ще раз повторив Локвуд.

— Ні, ні, Тоні... — Кіпс, усміхаючись, вийшов з-за спин своїх агентів. — Мені це до вподоби! Кабінсові вперше в житті сяйнула чудова думка. Змагання! Твоя команда — проти моєї! Вийде весело! Що скажеш, Тоні? Чи не злякала тебе часом така ідея?

Раніше я цього не помічала, та коли Кіпс усміхався, він нагадував Локвуда, щоправда, його зменшену, більш задерикувату версію, плямисту гієну в порівнянні з вовком. Локвуд, однак, не всміхнувсь у відповідь. Він поволі обернувся до Кіпса — і зблиснув очима:

— Мені ця ідея теж до вподоби. Джордж має рацію. В чесному змаганні ми здолаємо вас голими руками. Тільки ніяких бійок чи витівок. Просто випробування агенцій: розслідування, рівень Талантів, пошук привида та його знищення. Які будуть ставки? Нам треба щось вигідне. Вартісне для обох сторін.

Кіпс кивнув:

— Так, правда. Тільки у вас все одно цього немає.

— Я так не вважаю. — Локвуд поправив своє пальто. — Як тобі така пропозиція? Якщо ми знову зійдемось в одній справі, то команда, яка її розплутає, виграє. А ті, що програють, надрукують у «Таймсі» рекламу, де прилюдно визнають свою поразку, і оголосять, що команда переможців краща за них самих. Ну, як? Гадаю, це потішить тебе, Кіпсе? Якщо ти виграєш... — він підморгнув суперникові, що розгублено мовчав. — Звичайно, якщо це хвилює тебе...

— Хвилює?! — пирхнув Кіпс. — Аж ніяк! Згода! Кет і Джулі, ви — свідки! Якщо наші дороги знову перетнуться, ми зіграємо сам-на-сам! А тим часом, Тоні... будь ласкавий зберегти свою команду живою.

Він подався геть. Кет Ґодвін та інші агенти попрямували галявиною за ним.

— Мене, до речі, звуть Люсі, — мовила я їм услід.

Проте ніхто з них не почув мене. Всі були заклопотані роботою. У світлі ліхтарів агенти під керівництвом Бобі Вернона розтягали сріблясті сітки над порослою мохом брилою. Інші тягли травою візок, готуючись вантажити на нього брилу. Аж ось долинули радісні вигуки, оплески й сміх. Це була ще одна перемога славетної агенції «Фіттес». Перемога, яку вона вкрала просто з-під носа в «Локвуда і K°». Кілька секунд ми втрьох тихо стояли серед пітьми.

— Я повинен був промовчати,— обізвався нарешті Джордж. — Вибачте. Мені так хотілось зацідити йому, та в мене надто ніжні руки...

— Не треба просити вибачень, — обірвав його Локвуд.

— Якщо ми не зможемо перемогти Кіпсове збіговисько в чесній боротьбі, — щиро сказала я, — то краще нам закрити агенцію негайно.

— І справді! — Джордж ударив кулаком об долоню; засохлий бруд посипався на траву. — Ми ж — найкращі в Лондоні, авжеж?

— Авжеж, — підтвердив Локвуд. — Найкращі. От тільки в Люсі спереду обгоріла блузка, а від моїх штанів мало що залишилось. Як тепер добиратись додому?