Череп, що шепоче

3

Наступний ранок був такий, як і личить ранкові серед спекотного літа — ясний, з яскраво-блакитним небом. Автомобілі, припарковані вздовж дороги, сяяли, наче коштовні камені. Я вирушила до крамнички Арифа в футболці, шортах і капцях, мружачи дорогою очі від сонця й дослухаючись до клопіткого, нескінченного міського гомону. Літньої пори, з її найдовшими днями та найкоротшими ночами, привиди підупадають на силі — тому люди здебільшого не звертають уваги на Проблему. Агентів, одначе, це не стосується. Ми не заспокоюємось.

Я купила молоко та швейцарський рулет до сніданку і поволі почалапала додому. Будинок 35 по вулиці Портленд-Роу, як завжди, виблискував на сонці своїми нефарбованими стінами. Дерев’яна табличка біля сходів, з написом:

була, як завжди, ветха й жалюгідна. На дзвонику, як завжди, видніли сліди іржі. Три залізні плитки на ґанку були, як завжди, геть перекошені, а одна зникла взагалі — завдяки працьовитим мурахам із садка. Я вирішила не перейматись цими всіма речами — тож увійшла, порозкладала рулет по тарілках і заварила чай. А тоді вирушила до підвалу.

Спускаючись крученими сходами, я чула, як по натертій підлозі ковзають черевики, а в повітрі свистить клинок рапіри. Часом різкі короткі звуки повідомляли мені, що рапіра влучила в ціль. Це Локвуд за своєю звичкою після невдалої роботи зганяв злість на манекенах.

У кімнаті, де ми вправляємось у фехтуванні, майже немає меблів. Є лише стойка зі старими рапірами, запилюжена полиця на стіні й низенький довгий столик із трьома стільцями, присунутий до тієї самої стіни. У центрі звисають зі стелі два солом’яні манекени завбільшки з людину. Чорнилом ми накреслили їм щось на зразок облич. Один з них убраний у брудний чіпок з мереживом, а другий — у старий засмальцьований циліндр. Їхні ганчір’яні тулуби вкриті десятками маленьких дірочок. Звуть наших манекенів Леді Есмеральда та Плавучий Джо.

Сьогодні Есмеральді довелося відчути на собі всю Локвудову увагу. Вона шалено крутилась на ланцюгу від останнього удару, а чіпок сповз набік. Локвуд цілився в неї здалеку, тримаючи рапіру напоготові. На ньому були вузькі штани й пантофлі, а рукави сорочки він трохи засукав. Від кожного поруху — чи випаду вперед, чи відступу заради збереження рівноваги, — довкола його ніг кружляв пил. Ось він накреслив рапірою в повітрі якийсь візерунок — і зненацька ткнув нею у плече манекенові так, що вістря прохромило солому й вилізло з іншого боку. Обличчя його було суворе, волосся блищало, а очі палали похмурим вогнем. Я стояла на дверях і дивилась на нього.

— Дай мені, будь ласка, шматочок рулета, — попросив Джордж. — Якщо зможеш відірватись від такого видовища.

Я підійшла до стола. Джордж сидів там і читав комікси. Він був убраний у спортивні штани й щось на зразок фланелевої сорочки. Руки в нього були білі від пороху, а обличчя — розчервоніле. Перед Джорджем стояли дві пляшки води, а об стіл була оперта його рапіра.

Локвуд теж поглянув на мене.

— Швейцарський рулет і чай, — оголосила я.

— Ходи-но спочатку сюди! — Він показав на довгу надірвану картонну коробку, що лежала біля стойки. — Італійські рапіри! Щойно від Маллета! Нові сталеві клинки з посрібленням! Чудові штучки. Раджу спробувати!

Я завагалась:

— Це означає залишити рулет сам на сам з Джорджем...

Локвуд усміхнувся мені й повернувся до тренування, знову проштрикуючи клинком повітря.

Відмовити йому завжди було важко. До того ж мені справді хотілося потренуватись з новою рапірою. Я взяла одну з коробки — й зважила її на долонні. Рапіра виявилась легша, ніж я сподівалась, і клинок був ширший, ніжу моєї старої, французького зразка рапіри. Я стиснула руків’я, засунувши пальці в особливі отвори, оточені сріблястою сіткою.

— На гарді — срібна філігрань, — підтвердив Локвуд. — Для захисту від бризок ектоплазми. Ну, як вона тобі?

— Трохи розцяцькована, — з сумнівом відповіла я. — Схожа на ту, що в Кіпса.

— Не кажи так! Класна штучка. Ану, спробуй!

З клинком у руці завжди почуваєшся впевненіше. Навіть перед сніданком, у шортах і капцях, відчуваєш, як до тебе припливає сила. Я обернулася до Плавучого Джо і зробила звичайний удар, ніби переді мною стояв справжній Гість.

— Не дуже нахиляйся, — порадив Локвуд. — Утратиш рівновагу. Підніми руку з клинком трохи вище. Отак... — Він крутнув мій зап’ясток і легенько обернув мене за стан. — Ну? Так краще?

— Краще.

— Думаю, що ця рапіра тепер твоя. — Він копнув Джо капцем: манекен так загойдався, що я аж побокувала. — А тепер уяви, що це — голодний Другий Тип. Йому потрібна людська плоть, і він швидко підступає до тебе.... Ти повинна утримати його на місці, щоб він не загрожував іншим твоїм товаришам-агентам. Спробуй подвійний удар — отак... — Його рапіра дивним чином зробила коло круг манекена.

— Я не вмію, — зітхнула я. — В мене ніколи так не вийде.

Локвуд усміхнувся:

— Це ж звичайнісінький поворот Куріясі! Можу тебе навчити.

— Гаразд.

— Чай холоне! — зауважив Джордж. — А я доїдаю передостанній шматочок рулета!

Він брехав — рулет досі лежав на тарілці. Та вже й справді пора було чогось попоїсти. У череві в мене бурчало, а ноги підкошувались — напевно, минула ніч далася мені взнаки. Я промайнула між Есмеральдою й Джо і попрямувала до столика. Локвуд зробив ще зо дві вправи — легко, витончено й бездоганно, — а ми з Джорджем, жуючи, спостерігали за ним.

— Ну, що ви скажете про рулет? — запитала я з повним ротом.

— Чудовий. І так само незбагненний, як поворот Куріясі, — відповів Джордж. — Ніби й нічого такого, проте схоже на чергову дурницю, вигадану великими агенціями, щоб дуже приндитись. Як на мене, краще вже по-простому: побачив Гостя — не дай йому доторкнутись до себе і знешкодь Джерело. Оце і все, що нам треба знати.

— Ти ще й досі переймаєшся нічними подіями, — зауважила я. — Що ж, мені теж сумно.

— Це я винен. Слід було шукати уважніше. До того ж дарма ми облишили камінь. Ми могли скінчити справу ще до того, як ці «Фіттес» устромили туди свого носа. — Він хитнув головою. — Купка самовдоволених дженджиків. Я ж колись працював там, тож добре їх знаю. Зневажають усіх, хто не носить шикарну курточку й випрасувані штанці. І це все, чого вони варті... — Він засунув руку в свої спортивні штани й непоштиво почухався ззаду.

— Ну, не кажи. Більшість агентів «Фіттес» — хороші хлопці. — Локвуд, незважаючи на свої вправи, нітрохи не захекався. Він поставив рапіру на місце, до стойки, і обтрусив крейду з долонь. — Такі самі, як ми, й так само ризикують життям. Головна проблема — це їхні керівники. Вважають себе недоторканними тільки тому, що виконують найлегшу роботу в одній із найстаріших і найбільших агенцій.

— Ану, розкажи про них щось іще, — понуро обізвався Джордж. — Раніше вони просто бісили мене!

Я кивнула:

— Еге ж, Кіпс — найгірший серед них. Він справді ненавидить нас, авжеж?

— Не нас, а мене, — відповів Локвуд. — Він ненавидить мене.

— Чому ж? Чим ти так дошкулив йому?

Локвуд узяв зі стола одну пляшку з водою й зітхнув:

— Хтозна. Може, заздрить моїй красі й привабливості. А може, йому не подобається, що в мене власна агенція — не рівня їхній, ще й з такими чудовими співробітниками. — Він перехопив мій погляд і всміхнувся.

Джордж відірвався від свого комікса:

— А може, через те, що ти поставив його рачки, ще й з рапірою?

— Можливо. — Локвуд відсьорбнув з пляшки води.

— Що? — я поглянула на них обох. — Коли це сталось?

Локвуд умостився на стільці:

— Ще до нашого знайомства, Люсі. Я тоді був ще дитиною. ДЕПРІК влаштував щорічне змагання з фехтування для юних агентів Лондона. Здебільшого там брали участь «Фіттес» і «Ротвел», та мій колишній наставник — Сайкс на прізвисько «Могильник» — вирішив, що й мені варто спробувати. У чвертьфіналі я зустрівся з Кіпсом. Він старший від мене на кілька років, був тоді трохи вищий і йшов серед фаворитів. Приндився по-дурному як тільки міг. От йому й дісталась від мене черга вінчестерських напіввипадів — то коротких, то довгих, — таких, що він урешті аж у ногах заплутався. А коли я ще раз легенько штовхнув його, він і гепнувся рачки. А глядачам це, зрозуміло, сподобалось. Дивно було б, якби відтоді Кіпс не точив на мене зуба.

— Справді дивно, — погодилась я. — То ти... виграв тоді змагання?

— Ні, — Локвуд пильно оглянув пляшку з водою. — Ні. Вийшов у фінал, але не виграв. До речі, котра година? Щось ми сьогодні гайнуємо час... Треба піти умитись.

Він підхопився, взяв два шматки рулета і, перш ніж я встигла щось сказати, вибіг з кімнати нагору.

Джордж подивився на мене:

— Ти ж знаєш, що він не любить багато розводитись про себе.

— Знаю.

— Така вже в нього вдача. Дивно, що зараз він стільки розповів тобі.

Я кивнула. Джордж, звичайно, мав рацію. Про Локвудове минуле спливали хіба що дрібні чутки й бувальщини, а варто було спробувати розпитати його, як він замикався в своїй мушлі. Це мене дратувало — та водночас і зацікавлювало, й ця приємна цікавість нітрохи не згасала. Цілий рік, що я працювала в агенції, приховані подробиці минулого мого керівника залишались для мене важливою частиною його таємничої привабливості.

Попри все, цього літа — незважаючи на невдачу у Вімблдоні — агенції «Локвуд і К°» велося непогано. Непогано, хоч і не найкраще: ми не розбагатіли, не жили в розкішних будинках із захисними ліхтарями по краях і каналами з електричним подаванням води, як Стив Ротвел — голова могутньої однойменної агенції. Та все ж таки дещо змінилося на ліпше.

Сім місяців минуло після того, як нас уславила на весь світ історія зі Сходами, що Кричать. Наш успіху Кумб-Кері-Голлі, одній із найбільш насичених привидами садиб Англії, негайно спричинив зливу нових гучних замовлень. Ми вигнали Темний Спектр, який хазяйнував у більшій частині лісу Епінґ; очистили садибу священника в Апмінстері, що потерпала від привида на прізвисько «Осяйний Хлопчина». А випадок із розслідуванням справи могили пані Баррет навіть потрапив на сторінки «Справжніх мисливців за привидами» — удруге за всю нашу історію нас визнали агенцією місяця. Як наслідок, завдання просто-таки сипались на нас. Локвуд навіть задумався над тим, щоб найняти секретаря.

Проте наша команда поки що не збільшилась — так і залишилась найменшою в Лондоні. Ентоні Локвуд, Джордж Кабінс і Люсі Карлайл — ми втрьох разом жили й працювали в будинку № 35 на Портленд-Роу.

Джордж за останні сім місяців майже не змінився. На жаль, він так і залишився неохайним, гострим на язик і завжди вбраним у зношене шмаття. На щастя, він і далі невтомно збирав факти про кожну нову справу і знаходив потрібні відомості. А ще він завжди турбувався про нас і не дозволяв необачно, вперто лізти в халепу, що не раз рятувало нам життя. Звичка протирати окуляри светром теж залишилась при ньому. Він робив це в трьох випадках: або цілком упевнившись у собі, або вкрай розсердившись, або втомившись від мого товариства. Будь-що, з тієї чи іншої причини, це тривало без кінця-краю. Проте стосунки між нами потроху поліпшились — ми вже набагато рідше сварились, тупали ногами й жбурлялись посудом.

Джорджа дуже цікавила сутність і філософія Гостей: йому хотілося зрозуміти їхню природу та причини повернення в людський світ. Задля цього він влаштовував експерименти з нашою колекцією Джерел — старими кістками та іншими рештками, в яких ще зберігались залишки потойбічної сили. Часом це його захоплення трохи дратувало мене. Нескінченне число разів я спотикалась об електричний кабель, підключений до якоїсь із цих штучок, або з подивом знаходила в холодильнику, поряд із рибою та квасолею, чиюсь відірвану руку або ногу.

У Джорджа, принаймні, були й інші захоплення — зокрема комікси й кулінарія, — тоді як Ентоні Локвуд не цікавився нічим, крім своєї роботи. Раніше він зрідка, збираючись до сну, перегортав газети або перечитував запилюжені книжки з полиць. Та віднедавна він геть закинув їх і зосередився лише на вправах із фехтування та на підготовці до нових завдань. Більше, здавалось, його не займало ніщо.

Він ніколи не обговорював наші давні справи. Щось підганяло його тільки вперед. Часом завзяття, що нуртувало в ньому, ставало нав’язливим, та він ніколи не казав, що саме тут є причиною. Мені про це залишалось хіба що здогадуватись.

Зовні він здавався енергійним, жвавим, невтомним, постійно захопленим якоюсь ідеєю. Волосся в нього неслухняно куйовдилось, костюми він зазвичай полюбляв завузькі, — саме таким я й запам’ятала його з дня нашого першого знайомства. Та дещо в ньому досі — й дедалі дужче — насторожувало мене: він надто вже намагався триматись осторонь усіх — і привидів, і замовників, і навіть (хоч мені було й нелегко це визнати) своїх колег, тобто нас із Джорджем.

Причина цього, можливо, ховалась у якихось особистих моментах — кожен з нас приховував такі моменти від інших. Минуло, скажімо, кілька місяців, перш ніж я наважилась розповісти колегам про своє дитинство, перші учнівські невдачі й про те, чому я покинула рідний дім. Джорджеві так само було чим поділитись — я зрідка чула від нього про його колишнє життя в Північному Лондоні. У нього все було гаразд — повна родина без усяких смертей чи зникнень. Якось він навіть познайомив нас зі своєю матусею — низенькою, гладенькою, усміхненою жіночкою, що називала Локвуда «каченятком», а мене «любонькою» й почастувала нас чудовим домашнім пирогом. А Локвуд? Він мало говорив про себе й ніколи не розповідав про власне минуле або родину. Після року життя в домі, де минуло його дитинство, я нічогісінько не знала про його батьків.

Це особливо засмучувало, адже будинок на Портленд-Роу був переповнений їхніми речами: книжками, меблями, артефактами. По стінах у вітальні й над сходами висіли дивовижні речі — маски, зброя, різноманітне знаряддя для полювання за привидами з усіх усюд. Здавалося, що Локвудові батьки були дослідники чи колекціонери, що особливо цікавились культурою країн за межами Європи. Та де вони зараз (чи, радше, що з ними трапилось), Локвуд ніколи не казав. У жодній з кімнат я не бачила ні фотографій, ні будь-яких інших пам’яток про них.

Принаймні в жодній кімнаті з тих, де я побувала.

Бо я здогадувалась, де можуть бути відповіді на мої запитання про Локвудове минуле.

На другому поверсі будинку № 35 по вулиці Портленд-Роу були двері, які ніхто ніколи не відчиняв. Першого ж дня, коли я сюди прибула, Локвуд попросив мене не заходити туди, тож ми з Джорджем незмінно виконували це прохання. Двері нібито були не замкнені, і я проходила повз них щодня. Звичайнісінькі, з прямокутною плямою від таблички або наліпки, вони мене страшенно вабили — так і кортіло поглянути, що там за ними. Та я стійко долала спокусу — радше з обачності, ніж із чемності. Я тільки раз чи двічі згадувала про ці двері в розмові з Локвудом, і це не дуже тішило його.

А що сказати про мене — Люсі Карлайл, наймолодшу співробітницю агенції? Чи змінилась я за цей перший рік роботи?

Зовні — майже нітрохи. Зі своєю недоладною зачіскою, побитою ектоплазмою, я не стала ні гарніша, ні привабливіша. І зовсім не підросла. Щодо терпіння, то мені його бракувало, як і раніше, — з мене нізащо не вийшло б такого старанного дослідника, як Джордж.

Проте дещо в мені все-таки змінилось. Робота в агенції «Локвуд і К°» зробила мене впевненою у власних силах, чого раніше мені бракувало. Коли я йшла вулицею з рапірою на ремені, діти не зводили з мене очей, а дорослі шанобливо кивали. Я відчувала не тільки своє особливе становище серед людей, а й те, що я чесно заслужила його.

Мої Таланти швидко розвивались. Мій внутрішній Слух, що завжди був гострий, тепер навіть покращав. Я виразно чула шепіт Першого Типу, уривки слів Другого Типу, — лише зрідка привиди залишались мовчазними. Талант Дотику також поглиблювався: торкаючись певних предметів, я відчувала потужне відлуння їхнього минулого. Я вже могла виявляти такі предмети до появи привидів, а часом навіть передбачала поведінку Гостей.

Над усім цим, однак, тяжіло щось глибше — таємниця, яка нависала над нашим домом № 35 по вулиці Портленд-Роу, а найбільше — наді мною. Сім місяців тому сталось дещо таке, що відрізнило мене не тільки від Локвуда з Джорджем, а й від інших агентів, з якими ми постійно змагались. Відтоді мій Талант став не лише об’єктом Джорджевих експериментів, а й незмінною темою наших розмов. Локвуд навіть припустив, що завдяки йому ми розбагатіємо і перетворимось на одну з найславетніших агенцій у Лондоні.

Для цього, однак, спершу треба було вирішити певну проблему.

Ця проблема лежала на Джорджевому столі, в посрібленій склянці, накритій носовичком у цятку.

Вона була небезпечна й зла, здатна геть перевернути моє життя.

То був череп.

4

Джордж нарешті покинув тренувальну кімнату й подався до нашої головної контори. Я рушила за ним, несучи в руці чашку з чаєм і пробираючись крізь купи мотлоху, супутнього нашій роботі: стоси старих газет, торбини з сіллю, акуратно скручені ланцюги й коробки зі срібними печатками. Сонячне проміння проникало через вікно, з якого було видно наш невеличкий двір, і залишало в повітрі доріжки пилу. На Локвудовому столі між склянкою з бальзамованим серцем і банкою таблеток «Стоп-домовик» лежав журнал у чорних шкіряних палітурках. Сюди ми записували всі наші спостереження. Тепер нам слід було занотувати сумну історію Вімблдонських Примар.

Джордж зупинився біля письмового стола й похмуро поглянув на нього. Найчастіше саме на моєму столі коївся найбільший безлад, та цього ранку Джордж перевершив мене. Я побачила на його столі справжню руїну: обгорілі сірники, недогарки лавандових свічок, калюжки розтопленого воску. Поверх цього красувалися переплутані дроти й розкидані деталі від обігрівача. В одному кутку стояла паяльна лампа, а в іншому — якийсь невідомий предмет, накритий чорним сатином.

— З обігрівачем не вийшло? — запитала я.

— Ні, — відповів Джордж. — Усе даремно. Я не зміг достатньо нагріти його. Спробую сьогодні виставити на денне світло — може, це його трохи розворушить...

Я подивилась на накритий предмет:

— Ти певен? Раніше з цього нічого не виходило...

— Світло було не таке яскраве. Сьогодні я винесу його в садок опівдні.

Я потарабанила пальцями по столу. Думка, яка складалась і визрівала в моїй голові, тепер набула чіткої форми.

— Ти ж знаєш, що сонячне світло зашкодить йому, — зауважила я. — Воно обпікає плазму.

Джордж кивнув:

— Звичайно, знаю. В тім і річ.

— Але це навряд чи змусить його заговорити, — наполягала я. — Тобто... ти не думаєш, що вийде навпаки? Ці твої методи лише завдають йому болю...

— Ну то й що? Це ж Гість. Хіба Гості відчувають біль? — Джордж відкинув сатин і відкрив циліндричну склянку завбільшки з невеличке відерце. Її було накрито чудернацькою пластмасовою конструкцією з численними ручками й фланцями. Джордж нахилився над склянкою й повернув якийсь важіль, відкривши під пластмасою маленькі прямокутні ґратці. Він гукнув просто всередину цих ґратців:

— Агов! Люсі здається, що тобі тут незатишно! А я з нею не згоден. Скажи-но, хто з нас має рацію?

Він трохи почекав. Субстанція в склянці залишалась темною й мовчазною. В її похмурій глибині щось нерухомо зачаїлось.

— Зараз день, — зауважила я. — Звичайно ж, він не відповідатиме.

Джордж смикнув важіль назад:

— Він навмисне не відповідає. Просто знущається. Ти після розмови з ним казала те саме.

— Правду кажучи, ми про нього майже нічого не знаємо, — я поглянула на тінь за склом. — Майже нічого.

— Тобі він говорив, що ми всі скоро помремо!

— Він сказав: «Смерть іде до всіх вас», Джордже. Це трохи інша річ.

— Навряд чи це з ласки до нас! — Джордж зібрав зі стола своє електричне причандалля й жбурнув його в коробку біля стільця. — Він ненавидить нас, Люсі. Нам теж нема чого з ним панькатись!

— Я й не збираюсь панькатись. Просто тортури нам нічим не допоможуть. Краще зосередьмось на його спробі зв’язатись зі мною.

Джордж ухильно буркнув:

— Умгу. На отому вашому таємничому зв’язку.

Ми стояли й дивились на склянку. При звичайному денному світлі, як-от зараз, скло здавалось товстим і трохи синюватим, тоді як уночі, при штучному світлі, воно сяяло сріблом: адже то було посріблене скло, чудовий захисний матеріал виробництва компанії «Світанок».

А всередині цієї скляної в’язниці перебував привид.

Невідомо, ким він був за життя. Ми знали напевно тільки те, що його Джерелом був людський череп, нині пригвинчений до дна склянки. Череп мав жовтаво-бурий, вицвілий колір. Він був досить великий — належав явно дорослій людині, та кому саме — чоловікові чи жінці, — сказати ми не могли. Прив’язаний до черепа привид був міцно замкнений у склянці. Зовні він мав вигляд каламутної зеленкуватої плазми, що кволо оберталась за склом. Проте часом — зазвичай у найнезручніші моменти, коли ти проходив повз склянку з чашкою гарячого чаю або поспішав до вбиральні, — плазма оберталась на чудернацьке викривлене обличчя з носом-бульбою, виряченими очима й неймовірно розтягнутим, наче гумовим, ротом. Це чудовисько позіхало й дивилося скоса на всякого, хто заходив до кімнати; я чула, що Джордж колись навіть послав йому у відповідь повітряний цілунок. Іноді здавалось, ніби привид хоче заговорити. Саме це й було його найголовнішою таємницею, тому Джордж увесь час і тримав його на своєму столі.

Гості зазвичай не вміють говорити — чи принаймні не можуть сказати щось значуще. Більшість із них — Тіні, Причаєні, Холодні Діви, Нишпорки та інші Перші Типи — взагалі мовчать, лише зрідка вдаючись до обмеженого репертуару із стогону та зітхань. Другі Типи, сильніші й небезпечніші, іноді вимовляють малозрозумілі слова, чутні лише Слухачам — таким, як я. Ці слова часто повторюються, вкрай рідко змінюючись, і здебільшого пов’язані з почуттями, які утримують духів у земному світі: страхом, гнівом чи жадобою помсти. Говорити ж до ладу не вміють жодні привиди, крім хіба що легендарних Третіх Типів.

Колись Маріса Фіттес — одна з перших, хто проводив психологічні розсліди в Британії, — оголосила, що зуміла встановити з певними духами повноцінний зв’язок. Про це вона згадувала в кількох своїх книжках, де зазначила (не дуже вдаючись у подробиці), що привиди поділилися з нею деякими таємницями: про смерть, про душу, про потойбічний світ. Після її власної смерті дехто намагався досягти таких самих результатів, і навіть оголошував про таке досягнення, та їхні заяви так і не було підтверджено. Саме це започаткувало точку зору, поширену серед більшості агентів, — що Треті Типи існують, однак відшукати їх майже неможливо. У це принаймні дотепер вірила я.

Аж тут дух у склянці — той самий, з огидним виряченим обличчям, — заговорив зі мною.

Я тоді саме була в підвалі і випадково перекинула склянку: важіль трохи повернувся, й кришка відійшла. Тієї ж миті я почула слова привида — справжні слова. Він окликнув мене на ім’я. А потім заговорив про щось непевне й тривожне — скажімо, про смерть, що йде до всіх нас, — аж поки я знову повернула важіль і закрила склянку.

Тут я, напевно, зробила помилку, бо відтоді привид не озивався жодним словом.

Коли я розповіла про цю пригоду Локвудові та Джорджеві, це надзвичайно схвилювало їх. Вони побігли в підвал, відкрили кришку на склянці, та обличчя всередині не сказало нічого. До яких експериментів ми тільки не вдавались — і викручували важіль під різним кутом, і ворушили склянку вдень і вночі, й сиділи біля неї з марною надією, й ховали її геть від очей. Привид уперто мовчав. Часом у склянці, як і раніше, з’являлось обличчя й люто, ображено зирило на нас, не говорячи ні слова — й навіть не виявляючи такого бажання.

Для всіх нас це було розчаруванням — з різних причин. Локвуд вважав, що така подія, як розмова з привидом, — якби цей факт пощастило підтвердити, — значно підвищила б престиж нашої агенції. Джордж сподівався отримати дивовижні зізнання від духа, що перебуває по той бік могили. Що ж до мене, тут причина була радше особиста, адже мій Талант потужно виявив себе в іншому напрямі. Правду кажучи, це мене лякало, сповнювало якимось лихим передчуттям, тож я почасти навіть раділа, що такі випадки більше не траплялись. Та до цієї радості додавалась і прикрість. Після першої-ліпшої пригоди з черепом Локвуд із Джорджем дивились на мене по-новому, з більшою повагою. Якби це сталося ще раз, якби це підтвердили свідки, я вмить стала б одним з найславетніших агентів Лондона! Проте минали місяці, а привид так і не вимовив ані словечка. Я вже почала сумніватись, чи сталось це все насправді.

Локвуд, за своїм практичним звичаєм, урешті звернув увагу на інші речі — кожна нова справа захоплювала його більше, ніж голоси, які я нібито чула. А от Джорджеві дослідження черепа стали ще завзятішими. Він застосовував дедалі дивовижніші методи, щоб змусити привида заговорити. Жодна невдача на зупиняла його. Навпаки, це лише посилювало його запал.

Я бачила, як блищали за скельцями окулярів Джорджеві очі, коли він вивчав німу склянку.

— Зрозуміло, що він попереджував нас,— бурмотів Джордж.— Його слова були цілковито свідомі. Він знає наші імена! Знає мене — ти ж сама мені казала... А отже, він чує крізь скло.

— Або читає по губах, — припускала я. — Ми частенько забуваємо накрити склянку.

— Можливо... — він хитнув головою. — Хтозна? Стільки питань відразу! Чому він тут опинився? Чого він хоче? Чому говорив з тобою? Цей привид у мене вже кілька років — і навіть не спробував зі мною заговорити!

— Ну, принаймні останнє зрозуміло. Слух — не твій Талант, — я постукала нігтем по склянці. — До речі, як давно в тебе ця склянка, Джордже? Ти, здається, десь поцупив її? Я вже забула, яким чином...

Джордж умостився на стільці, що гучно рипнув під ним:

— Це було тоді, коли я ще працював в агенції «Фіттес». До того, як мене звідти викинули за непослух. Ти не бувала в їхній конторі на Стренді?

— Лише на співбесіді. Й тривала вона недовго.

— Це величезна будівля, — провадив Джордж. — Ти, мабуть, бачила їхні відомі кабінети, куди люди звертаються по допомогу. Такі собі скляні коробки, де сидять секретарі й записують подробиці справ. А ще там є великі актові зали, де зберігаються всі їхні славетні артефакти, й зала засідань, обшита червоним деревом, з вікнами на Темзу. Проте чимало там і таємних кімнат, до яких мають доступ не всі агенти. Скажімо, Чорна Бібліотека, де сховано під замком книгозбірню самої Маріси Фіттес. Мені завжди кортіло потрапити туди. Проте по-справжньому мене вабили підвали. Надзвичайно глибокі — подейкують, що вони заходять аж під Темзу. Я бачив, як керівники спускаються туди особливими ліфтами, а ще в цих ліфтах частенько стояли візки з отакими склянками. Я часто питав, що це все означає. «Це надійна комора, — відповідали мені керівники. — Підземелля, де ми зберігаємо Джерела найбільш небезпечних Гостей — аж поки їх спалять у печах на найнижчому поверсі».

— У печах? — перепитала я. — Хіба «Крематорій Фіттес» не в Клеркенвелі? Адже ним користуються всі! Навіщо їм ще й підземні печі?

— Я так само здивувався, — відповів Джордж. — Мене там багато що дивувало. А найгірше, що ніхто нічого мені не пояснював. Врешті за надмірну цікавість мене й звільнили. Моя керівничка на прізвище Свіні, з обличчям, схожим на вимочену в оцті шкарпетку, — дала мені годину на збори. Саме тоді, збираючи свій пожиток до картонної коробки, я й побачив кілька склянок, які котили на візку до ліфта. Носій на хвилинку відійшов. І що ж я зробив? Схопив найближчу склянку, сховав її під свій старий светр і виніс прямісінько під носом у Свіні. — Він переможно всміхнувся. — Ось звідки в нас узявся цей череп — наш власний привид. Хто б міг подумати, що це виявиться той самий Третій Тип?

— Якщо це справді він, — зауважила я з сумнівом. — Він кілька років нічим не виявляв себе.

— Не хвилюйся! Ми знайдемо, як змусити його заговорити. — Джордж протер окуляри краєчком футболки. — Зупинятись не можна. Ставки надто високі, Люсі. Вже півстоліття, як почалась Проблема, а ми так мало знаємо про привидів. Куди не поглянеш — усюди самі таємниці!

Я неуважно кивнула. Тут наші з Джорджем думки збігались. Я поглянула на порожній Локвудів стіл: один з його піджаків висів на бильці старого, потрісканого стільця.

— До речі, навіть тут у нас повнісінько таємниць, — повільно промовила я. — Ти ніколи не думав, що за тими дверима на другому поверсі, які Локвуд заборонив нам відчиняти?

Джордж стенув плечима:

— Ні.

— Та годі!

Він надув щоки:

— Звичайно, думав. Тільки це — його справа. Не наша.

— Просто цікаво, що там може бути? Минулого тижня я питала в нього, та він у відповідь мало не випхнув мене геть.

— Це означає, що тобі краще забути про ті двері, — пояснив Джордж. — Цей будинок — не наша з тобою власність. Якщо Локвудові хочеться тримати щось у секреті — виходить, це має для нього вагу. Я б на твоєму місці облишив ці спроби.

— Просто шкода, що він так ховається від нас, — щиро сказала я. — Мені аж ніяково.

Джордж насмішкувато пирхнув:

— Та годі вже! Тобі просто подобаються всі ці таємниці довкола нього. Так само, як цей його замислений, відчужений погляд, ніби він міркує над найважливішими речами. А ще тобі до вподоби, як спритно він гасає з рапірою... Тільки не заперечуй. Я знаю все.

Я поглянула на Джорджа:

— На що це ти натякаєш?

— Ні на що.

— Я лише хотіла сказати, — провадила я, — що не можна так замикатись у собі. Ми ж його друзі, авжеж? Чому він не може відкритись нам? Часом мені здається...

— Що тобі здається, Люсі?

Я рвучко обернулась. На дверях стояв Локвуд. Умитий, одягнений, із мокрим волоссям. Його темні очі дивились на мене. Я не знала, скільки вже він стоїть там.

Я нічого не відповіла — тільки відчула, як червонію. Джордж заходився порпатись на своєму столі.

Локвуд на мить перехопив мій погляд, а потім перевів очі — й показав нам невеличку прямокутну річ.

— Я зайшов, щоб показати вам оце, — пояснив він. — Запрошення.

Він метнув цю річ у повітря. Вона пролетіла повз Джорджеву простягнуту руку, ковзнула його столом — і зупинилась прямісінько переді мною. То була картка — тверда, сріблясто-сіра, глянцева. Вгорі на ній було надруковано здибленого однорога з ліхтарем на передньому копиті, а під цією емблемою — напис:

Я втупилась у картку, забувши про своє збентеження:

— Пенелопа Фіттес? Запрошує нас на вечірку?!

— Це не просто вечірка, — пояснив Локвуд. — Це вечірка року. Хто-небудь із вас бував на такій вечірці?

— А чому вони запросили нас?— Джордж дивився на картку з-за мого плеча.

— Бо ми — одна з найвидатніших агенцій, — трохи ображено нагадав Локвуд. — До того ж Пенелопа Фіттес — наша приятелька. Пам’ятаєте, як ми знайшли в Кумб-Кері-Голлі — під Сходами, що Кричать, — тіло друга її дитинства? Як його звали — здається, Сем? Вона тоді написала нам листа з подякою! І, можливо, взяла до уваги наші подальші успіхи...

Я підняла брови. Пенелопа Фіттес, голова відомої агенції й онука славетної Маріси Фіттес, засновниці психологічних досліджень, була однією з найвпливовіших осіб країни. Під її дверима чекали на прийом міністри. Її думки щодо Проблеми друкувались в усіх газетах і обговорювались в усіх вітальнях. Вона нечасто залишала власні апартаменти, проте тримала свою фірму в залізному кулаці. Я вельми сумнівалася, що її справді цікавлять «Локвуд і К°», хоч якими суперовими ми були.

Та водночас перед нами лежало запрошення.

— Дев’ятнадцятого червня, — пробурмотіла я. — Найближчої суботи.

— То ми... підемо? — запитав Джордж.

— Звичайно, підемо!— відповів Локвуд.— Це чудова можливість налагодити деякі зв’язки! Там будуть усі титани — голови агенцій, великі цабе з ДЕПРІК, виробники солі та заліза, можливо, навіть президент «Світанку»... Не можна згаяти такої нагоди познайомитися з ними!

— І справді, краще не вигадаєш, — пробурмотів Джордж. — Вечір у людній, просмерділій потом кімнаті, в товаристві десятків старих, гладких, нудних бізнесменів... Краще вже зіткнутись із Блідим Смородом — він так само бундючний!

— Тобі бракує уяви, Джордже, — невдоволено заперечив Локвуд. — А в компанії привидів ми й так проводимо забагато часу. — Він простяг руку й постукав нігтем по склянці з привидом. Вона тихо дзенькнула. Плазма в склянці на хвилину збурилась і знову заспокоїлась. — Щось це не дуже додає здоров’я — отак тягати з собою духа...

— Отут уже я не згоден, — насупився Джордж. — Цей привид набагато важливіший за всяку вечірку. Якщо вивчити його як слід, це буде справжній прорив! Ти тільки подумай, що відбудеться, коли з нами заговорить мертвий...

На стіні задзеленчав дзвінок — це означало, що за вхідними дверима хтось чекає.

Локвуд скривився:

— Цікаво, хто це? Ми нікому не призначали зустрічі.

— Може, це хлопчина з крамниці? — припустив Джордж. — Приніс нам овочі?

— Ні, — хитнула я головою. — Він повинен прийти завтра. Це, мабуть, новий замовник.

Локвуд узяв картку з запрошенням і заховав у кишеню:

— То чого ж ми стоїмо? Ходімо й погляньмо!

5

На візитних картках стояли імена: «Пан Пол Сондерс» і «Пан Альберт Джоплін». Через десять хвилин ці два добродії вже сиділи в нашій вітальні за чашками з чаєм.

Пан Сондерс — його фах на картці було означено як «очищення кладовищ», — правив, вочевидь, за головного. То був високий худорлявий чоловік із гострими ліктями й колінами, в старомодному вовняному сіро-зеленкуватому костюмі, що ледве вмостився на нашій канапці. На його кощавому, обвітреному обличчі з широкими вилицями грала усмішка, а примружені очі наполовину сховались під попелястими пасмами волосся. Перш ніж узяти чашку з чаєм, він акуратно поклав собі на коліна свій потертий фетровий капелюх зі срібною шпилькою на крисах.

— Дуже добре, що ви прийняли нас без попереднього запису, — мовив пан Сондерс, легенько вклоняючись кожному з нас по черзі. Локвуд, як і завжди, вмостився в своєму кріслі, а ми з Джорджем, тримаючи напоготові ручки й записники, посідали на сусідні стільці. — Справді дуже добре. Ви — перша агенція, куди ми сьогодні звернулись. Правду кажучи, ми навіть не сподівались до вас доступитись.

— Я дуже радий чути, що ми — на чолі вашого списку, пане Сондерсе, — лагідно відповів Локвуд.

— О, це лише тому, що ваша контора найближча до наших складів, пане Локвуде. Я — людина заклопотана, і ефективність — моя головна мета. П’ятнадцять років тому ми відкрили на Кінґс-Крос компанію з очищення кладовищ під назвою «Солодких снів». Це, до речі, мій партнер, пан Джоплін. — Він поважно кивнув у бік маленького чоловічка, що мовчки сидів поруч. Чоловічок тримав у руках величезну в’язку паперів і виряченими з подиву очима розглядав Локвудову колекцію пасток на привидів.

— Ми сподіваємось на вашу допомогу вже цього вечора, — провадив Сондерс. — У нашій компанії, звичайно, працює багато людей: копачі, водії екскаваторів, вантажники, техніки... і, зрозуміло, працівники нічної зміни. Проте цієї ночі нам потрібне втручання досвідчених агентів.

Він підморгнув нам і гучно відсьорбнув чаю. З обличчя Локвуда, наче пришпилена, не сходила чемна усмішка.

— То чого саме ви від нас хочете? І де ми маємо працювати? — запитав він.

— О, вам треба подробиць? Чудової — Сондерс умостився зручніше, закинувши руку за бильце канапи. — Ми працюємо на кладовищі Кенсел-Ґрін, на північному заході Лондона. Це кладовище наказано очистити. Згідно з новим розпорядженням поліції, ми повинні знищити всі АР.

Локвуд здивовано заморгав:

— Що саме знищити? Пробачте, я, здається, недочув.

— АР — Активні Рештки. Іншими словами, Джерела. Старі поховання бувають небезпечні й можуть завдати шкоди містинам по сусідству.

— Як отой Повзун у Степні! — пригадала я. — Пам’ятаєте — минулого року?

Повзун — то був Фантом, що виліз із могили на кладовищі в Степні, перебрався через дорогу і вбив за дві ночі п’ятьох людей із сусідніх будинків. Третьої ночі агенти з «Ротвела» вистежили привида, загнали його назад у могилу й підірвали її. Ця пригода наробила чимало галасу ще й тому, що кладовище перед тим офіційно оголосили безпечним.

Пан Сондерс вишкірив зуби в усмішці:

— Авжеж, дитинко! Погана була історія. Але така вже вона, ця Проблема! Увесь час з’являються нові Гості. Тій могилі в Степні було триста років. Хіба раніше вона завдавала комусь клопоту? Аж ніяк! А потім агенти встановили, що похований у ній небіжчик був убитий. І, звичайно ж, він повернувся, як і інші духи вбитих чи самогубців. Тому поліція зараз перевіряє всі кладовища, а наша компанія «Солодких снів» працює в Кенсел-Ґрін.

— Це ж величезне кладовище! — мовив Джордж. — Скільки вже могил ви встигли розкопати?

Сондерс почухав щетинисте підборіддя:

— Копаємо по кілька ділянок у день. Найважче — це знайти саме ті поховання, які можуть завдати найбільшого клопоту. Підготовча робота триває поночі, бо саме тоді привиди проявляються найпомітніше. У нас є особливі нічні команди, які шукають підозрілі могили й мітять їх жовтою фарбою. А вранці ми викопуємо з цих поховань кістки.

— Нічна робота — річ небезпечна, — зауважив Локвуд. — А хто працює в цих ваших командах?

— Переважно підлітки з нічної варти. Є й кілька дорослих — вільнонайманих. Ми їм добре платимо. Зазвичай нам трапляється всіляка дрібнота: Тіні, Причаєні та інші Перші Типи. Другі Типи — рідкісніші. А для небезпечнішої роботи ми заздалегідь наймаємо агентів.

Локвуд спохмурнів:

— А як це ви передбачаєте, чи небезпечна буде робота? Щось я не розумію...

— Для цього в нас є Джоплін! — пан Сондерс грубо штовхнув свого партнера гострим ліктем під ребра. Чоловічок здригнувсь, упустив половину паперів на підлогу й кинувся їх підбирати. — Альберт — неоціненна людина! Якби не він... Ану, Альберте! — він нетерпляче позирнув на чоловічка. — Розкажи, чим ти займаєшся!

Пан Альберт Джоплін підвівся й весело підморгнув нам. Він був молодший за Сондерса, мав трохи більше від сорока років, — проте мав такий самий скуйовджений вигляд. Його кучеряве каштанове волосся не зналося з гребінцем, мабуть, по кілька тижнів, якщо не по кілька років. Обличчя він мав приємне, хоч і дещо хворобливе; на кругленьких щічках — аж до видовженої нижньої щелепи — грав рум’янець. Веселі, дещо винуваті очі дивились із-за маленьких круглих окулярів, дуже схожих на Джорджеві. На ньому був пожмаканий піджак, запорошений лупою, й темні, широкі, трохи закороткі штани. Сидів він випроставшись, поклавши руки на свої папери, наче принишклий садовий вовчок.

— Я веду архіви наших справ, — сказав він. — І допомагаю планувати нові операції.

Локвуд підбадьорливо кивнув:

— Так, бачу. І як ви це робите?

— Розкопки! — вигукнув пан Сондерс, не давши Джоплінові сказати ані слова. — Він наш найкращий копач! Правда ж, Альберте? — Він нахилився до чоловічка, по-театральному стиснув його кволу ручку й ще раз підморгнув нам. — Зовні він таким не здається, еге ж? Проте я кажу серйозно. Річ у тім, що перш ніж ми викопуємо кістки, Джоплін розкопує для нас їхню історію... Друже, ну чого ти сидиш і мовчиш, як диня на баштані? Розкажи їм про все!

— Гаразд... — Джоплін знервовано поправив окуляри. — Я справді вчений, займаюсь історією. Досліджую записи та газетні згадки про могили, які можна назвати по-справжньому «небезпечними», — тобто ті, де поховано людей, яких спіткав трагічний або моторошний кінець. А тоді попереджую пана Сондерса, й він вирішує, як нам діяти.

— Зазвичай ми очищуємо поховання без проблем, — утрутився Сондерс. — Проте не завжди.

Учений кивнув:

— Так. Два місяці тому, скажімо, ми працювали на кладовищі в Мейда-Вейл. Я знайшов там могилу людини, вбитої за часів короля Едварда. Вона геть поросла травою, а плиту було зовсім занедбано. Один з наших хлопців — з нічної команди — саме очищував поховання від кущів ожини, щоб його розкопати, аж тут прямісінько з землі з’явився привид і потягнув хлопчину до могили! То була страшна сива жінка з роззявленим ротом і виряченими очима. Бідолашний малий верещав, як кроленя. Звичайно ж, він дістав добрячу порцію дотику привида. На щастя, агенти швидко підібрали його — сподіваюсь, він одужає... — Пан Джоплін зупинився й сумно усміхнувся. — Отака вона, моя робота, — закінчив він.

— Пробачте, — втрутився Джордж. — Це ви — той самий Альберт Джоплін, автор розділу про середньовічні поховання в «Історії лондонських кладовищ» Путера?

Чоловічок збентежено моргнув:

— Так... е-е... це я.

— Чудова річ,— провадив Джордж. — Читається зі справжнім захопленням!

— Дуже дивно, що ви читали мою працю.

— Мене зацікавили ваші міркування щодо Джерел та душ, які прив’язані до них.

— Невже? Це справді дивовижна теорія! Мені здається...

Я ледве вгамувала позіхання й пошкодувала, що не взяла з собою подушку. Локвуда, одначе, теж узяла нетерплячка. Він підняв руку:

— Як я зрозумів, вам потрібна наша допомога. Пане Сондерсе, поясніть, будь ласка, в чому річ.

— Ваша правда, пане Локвуде! — пан Сондерс кахикнув і поправив капелюха, що лежав на колінах. — Ви — людина так само заклопотана, як і я. Гаразд... Останні кілька ночей ми перевіряли південно-східну частину кладовища. Кенсел-Ґрін — велике кладовище, засноване ще 1833 року. Займає сімдесят акрів найкращої землі...

— Там багато чудових пам’ятників та склепів, — додав Джоплін. — З найкращого портлендського каменю.

— А катакомби там теж є? — поцікавився Джордж.

Сондерс кивнув:

— Звичайно. В центрі — каплиця, а під нею — катакомби. Нині їх зачинено — перебувати поряд з усіма тими домовинами надто небезпечно. Ми працюємо лише з наземними ділянками кладовища — вздовж отих кривих доріжок, що між Гарроу-Роуд і каналом Ґрен-Юніон. Там похований переважно простолюд, могили — доби королеви Вікторії. Уздовж доріжок — старі липові алеї. Місце цілком спокійне, Гості там з’являються рідко, навіть за останні кілька років.

Пан Джоплін тим часом порпався в своїх паперах, ретельно перетасовуючи аркуші.

— Якщо сказати точніше... так, ось вам план південно-східної частини кладовища! — Він витяг зі стоса малу, на якій було зображено кілька кривих стежечок між нумерованими квадратами, що мали позначати ділянки з могилами. До мали було прикріплено таблицю, списану дрібним почерком, — реєстр імен. — У цій частині я перевірив усі відомі поховання. І не знайшов нічого страшного... Принаймні я так думав.

— Як я вже казав, — додав Сондерс, — у нас є нічна команда. Минулої ночі вона ходила там стежками, шукаючи підозрілих проявів. Наші підлітки перевіряли ділянку біля східного приділу каплиці — отут... — Він тицьнув брудним пальцем у малу.

Локвуд нетерпляче затарабанив пальцями по колінах:

— І що ж?..

— І несподівано знайшли серед трави надгробок.

Запала мовчанка.

— Що значить — несподівано? — перепитала я.

Пан Джоплін переможно простяг нам свою таблицю:

— В офіційному реєстрі цієї могили немає. Звідки ж вона там узялась?

— Її знайшла одна з наших дівчат, — провадив Сондерс, ураз посерйознішавши. — Їй відразу стало зле — так, що вона не змогла працювати далі. Двоє інших дівчат оглянули надгробок. І теж невдовзі поскаржились на запаморочення й головний біль. Одна дівчина казала, ніби їй здалося, що хтось на неї дивиться так пильно, що вона не може поворухнутись. Після того ніхто з них не схотів підходити до могили ближче, ніж на десять футів. — Сондерс пирхнув. — Важко, звичайно, судити, наскільки все це серйозно. Ви ж знаєте, які вразливі бувають люди з Талантами.

— Авжеж, — підтвердив Локвуд. — Хоча б із власного досвіду.

— А от я, на жаль, ні — вів далі Сондерс. — У мене немає жодного Таланту. До того ж я заради безпеки ношу з собою срібний амулет. — Він помацав шпильку на крисах свого капелюха. — Що ж ми зробили далі? Очистили надгробок від моху та лишаю, а потім оглянули. І там, на граніті, я побачив два вирізьблені слова. — Він перейшов на шепіт. — Два слова...

Локвуд трохи помовчав.

— Що ж то були за слова? — нарешті запитав він.

Пан Сондерс облизав висохлі губи й гучно ковтнув слину. Здавалося, що він ніяк не зважиться відповісти.

— Ім’я, — врешті промовив він. — І до того ж — не просто ім’я.

Він випростав спину, витягши свої кощаві ноги вперед. Ми з Локвудом і Джорджем нахилились ближче до нього. До кімнати ніби проникла якась дивовижна, моторошна атмосфера. Пан Джоплін знову не втримав у руках свої папери, й кілька з них полетіли на килим. За вікном випадкова хмарина затулила сонце, і в кімнаті стало похмуро й холодно.

Пан Сондерс глибоко зітхнув. Його шепіт несподівано став трохи гучнішим:

— Ви чули коли-небудь таке ім’я — Едмунд Бікерстаф?

Його слова відлунням розлетілись довкола, відбиваючись від пасток, розвішаних по стінах. Ми сиділи мовчки, аж поки відлуння вщухло.

— Правду кажучи, ні, — відповів Локвуд.

Пан Сондерс засовався на канапі:

— Я, до речі, теж раніше не чув про нього. Зате пан Джоплін, який звик порпатись у всіляких давніх химерах, чув це ім’я. Чули, друже? — він знову штовхнув чоловічка під ребра. — І воно дуже схвилювало його.

Пан Джоплін, давши нарешті лад паперам на своїх колінах, кволо хихотнув:

— Я б так не сказав, пане Сондерсе. Просто я — людина обережна, пане Локвуде. Обережна, і все. І про доктора Едмунда Бікерстафа я знаю достатньо, щоб попросити допомоги в агентів, перш ніж розкопувати цю таємничу могилу.

— То ви збираєтесь її розкопувати? — перепитав Локвуд.

— Там надзвичайно потужні психологічні прояви, — пояснив Сондерс. — Цю могилу треба якнайшвидше знешкодити. Бажано — найближчої ночі.

— Пробачте, — втрутилась я, бо мене тут дещо почало тривожити. — Якщо ви знаєте, що це небезпечно, чому б вам не розкопати цю могилу вдень, як ви знешкоджували й інші? Навіщо вам потрібна наша допомога?

— Через нові правила ДЕПРІК. Ми маємо законне право залучати агентів до розкопок усіх могил, що можуть бути пов’язані з Другими Типами. Всі витрати в такому разі сплачує держава, якщо агенти працюватимуть уночі й підтвердять наше запрошення.

— Гаразд. А хто такий цей Бікерстаф?— запитав Джордж. — Що в ньому такого страшного?

У відповідь Джоплін знову заходився шукати серед своїх паперів. Нарешті він витяг звідти жовтавий аркуш, розгорнув його й простяг нам. То була збільшена фотографія газетної сторінки з дев’ятнадцятого століття з вузькими колонками й щільно надрукованим текстом. У центрі був розмитий гравійований портрет кремезного чоловіка з високим комірцем, густими бакенбардами й пишними вусами. Якщо не зважати на міцно зімкнені вуста, перед нами був типовий лагідний добродій вікторіанської доби.

А під портретом — слова:

— Ось він, Едмунд Бікерстаф, — пояснив Джоплін. — Як ви побачите з цієї статті з «Гемпстед Ґазетт», 1877 року видання, — він давно вже помер. А тепер, здається, повернувся.

— Розкажіть нам, будь ласка, все. — Досі мені здавалося, що Локвуд слухав їх без усякого інтересу: ба більше, Сондерс дратував його, а Джоплін — просто втомлював. Та відтепер його увага зненацька зросла. — Може, вип’єте ще чаю, пане Джопліне? А може, скуштуєте шматочок рулета? Домашній. Люсі сама пекла.

— Дякую. — Пан Джоплін відкусив шматочок рулета. — Боюся, що про Бікерстафа в мене мало докладних відомостей. Я не мав часу докладно дослідити його життєпис. Він, здається, працював у Гемпстеді, в неврологічній лікарні «Зелена брама». Раніше він нібито був звичайним сімейним лікарем, проте мусив облишити практику. Після того, як стався отой скандал...

— Скандал? — перепитала я. — Який скандал?

— Достеменно невідомо. Щось у його роботі стривожило людей. Ходили чутки про якесь чаклунство, про таємні науки, навіть про пограбування могил... Утрутилась поліція, та довести нічого не змогли. Тож Бікерстаф перейшов на службу до приватної лікарні. При цій лікарні він і мешкав — аж поки помер однієї грудневої ночі 1877 року...

Джоплін розгладив аркуш своїми маленькими білими руками і якусь хвилину вивчав його.

— Здається, що в Бікерстафа були якісь спільники, — провадив він. — Ночами в його будинку збирались невідомі чоловіки й жінки. Подейкували, що вони приходили туди з запаленими свічками, в плащах із каптурами... невідомо, що вони там робили. Слугам лікар тоді наказував покинути його будинок, і вони робили це з превеликою охотою. Бікерстаф мав круту вдачу, й ніхто не наважувався йому перечити. Отже, ввечері 13 грудня 1877 року відбулися такі самі сходини. Слуг лікар, як і завжди, відпустив, щедро заплативши їм і наказавши повернутись через два дні. Коли слуги виходили, то бачили, як до будинку Бікерстафа з’їжджаються екіпажі.

— Аж на два дні? — перепитав Локвуд. — Це досить довгий час...

— Так. Ці сходини тривали впродовж суботи й неділі. — Джоплін зазирнув до газетної статті. — Проте сталося щось таємниче. В газеті сказано, що вночі до лікаря прийшли кілька служників з лікарні. Вони побачили, що в будинку тихо й темно. Аж тут один з них помітив, що у вікні нагорі щось ворушиться: хтось ніби легенько смикає за фіранки...

— О-о! — зітхнула я. — Щось мені це не подобається...

— Не зовсім так, дитинко, — втрутився пан Сондерс, пережовуючи шматочок рулета. — Все залежить від вашої вдачі. Альбертові, скажімо, такі речі дуже подобаються. Він просто в захваті від оцих давніх химер... — Він струсив крихти з колін на килим.

— Далі, пане Джопліне, — попросив Локвуд.

— Дехто з лікарняних служників, — провадив Джоплін, — наполягав, що треба негайно пробратися до будинку; інші, налякані чутками про доктора Бікерстафа, казали, що це, мовляв, не їхня справа. Отак сперечаючись між собою, вони врешті побачили, що фіранки знову заворушились — і всередині на підвіконні з’явились якісь довгі чорні тіні...

— Довгі чорні тіні? — повторила я. — Хто ж то був?

— Щури, — відповів пан Джоплін, відсьорбнувши чаю. — Тепер усі чітко побачили, що фіранки ворушились через щурів: сила-силенна їх бігала підвіконнями, чіплялася до фіранок і стрибала назад у темряву. Це навіяло служникам певні похмурі думки. Вони обрали з-поміж себе найсміливіших, дали їм свічки — й ті вломились у будинок і попрямували нагору. Ще на сходах вони почули моторошний шурхіт і клацання зубів. Тільки уявіть, яке видовище вони побачили нагорі! — Джоплін поправив окуляри й стенув плечима. — Мені навіть не хочеться переказувати вам цих подробиць. Ті сміливці пам’ятали це страхіття аж до скону. Доктор Бікерстаф — чи радше те, що від нього залишилось, — лежав на підлозі свого кабінету. Щури дощенту зжерли його, зоставивши хіба що клапті від халата.

Запала тиша. Пан Сондерс коротко пирхнув і почухав носа.

— Отакий був кінець доктора Бікерстафа, — сказав він нарешті. — Купка погризених кісток і нутрощів. Жах, та й годі... Тут залишився останній шматок рулета — хтось хоче доїсти?

Ми з Джорджем разом вигукнули:

— Ні, ні! Пригощайтесь, будь ласка!

— Смачний, — мовив Сондерс, беручи останній шматок.

— Зрозуміло, — провадив Джоплін, — що поліції дуже хотілось поговорити з лікарняними служниками. Та відтоді їх так і не бачили. Так і скінчилась історія Едмунда Бікерстафа. Попри всі страшні обставини його смерті, попри всі чутки, що його оточували, про нього швидко забули. Лікарня «Зелена брама» згоріла на початку двадцятого століття, а лікареве ім’я поринуло в небуття, забулося навіть місце, де поховали його кістки.

— Ну, — зауважив Локвуд, — тепер нам відомо, де вони. То ви хочете, щоб ми знешкодили їх?

Пан Сондерс кивнув. Він саме скінчив їсти й витер пальці об штанку.

— Дивна річ, — поволі промовила я. — Чому ніхто не знав, де поховано лікаря? Чому його могилу не занесли до реєстру?

Джордж кивнув:

— І хто насправді вбив його? Щури чи хтось інший? Щось тут забагато плутанини... Ця стаття, як на мене, — лише верхівка айсберга. Ця справа просто-таки вимагає подальшого розслідування!

Альберт Джоплін тихенько реготнув:

— Не можу з вами не погодитись. Ви справді повторюєте мої думки!

— Розслідування — не головне, — заперечив пан Сондерс. — Хтось у цій могилі не може знайти спокою, й цієї ж ночі я хочу вигнати його з кладовища. Якщо ви зробите мені ласку, пане Локвуде, й керуватимете цими розкопками, я буду безмежно вдячний вам. Чи згодні ви?

Локвуд поглянув на мене, тоді на Джорджа. Наші очі блиснули у відповідь.

— Так, пане Сондерсе, — сказав він. — Залюбки.

6

Уже сутеніло, коли ми з Локвудом і Джорджем підходили до Західної брами кладовища Кенсел-Ґрін. На поясах у нас були новенькі італійські рапіри зі срібними наконечниками, а в руках — здоровенні торбини зі знаряддям. Сонце поволі сідало за пухнасті рожеві хмари — чудовий літній день закінчувався. Попри всю красу цього видовища, настрій у нас був похмурий і тривожний: ми розуміла, що робота нам випаде не з легких.

Великі лондонські кладовища, серед яких Кенсел-Ґрін — найбільше й найкрасивіше, — це пам’ятки доби, коли люди чемніше ставились до небіжчиків. Висаджені ще за вікторіанських часів дерева й мальовничі стежки перетворюють їх на місця відпочинку від столичної веремії. Надгробки між деревами — справжні витвори каменярського мистецтва, між якими вільно ростуть троянди й буяють дикорослі квіти. У неділю сюди заходять лондонські родини, щоб погуляти тут серед тиші й поміркувати про життя й смерть...

Нині, одначе, було не так. Проблема змінила все. Кладовища позаростали диким тереном і плющем. Мало хто з дорослих заходив сюди навіть удень, а вже вночі тут панував такий страх, що люди намагалися будь-що обминути ці місця. Хоча більшість небіжчиків мирно спали собі в могилах, навіть агенти з великою неохотою погоджувались проводити час у їхньому товаристві. Це було все одно, що вдертись на ворожу територію: нас, агентів, тут не чекали.

Колись Західна брама була досить широкою для того, щоб крізь неї проїхати на Гарроу-Роуд двом екіпажам ураз. Тепер же її перегороджував грубий дерев’яний паркан, оббитий залізом і геть обліплений рекламними плакатами та оголошеннями. Чи не найчастіше з цих плакатів привітно простягала руки усміхнена оката жіночка в футболці й спідниці до колін, за спиною якої сяяли літери: «БРАТСТВО „РОЗПРОСТЕРТІ ОБІЙМИ“ ВІТАЄ СВОЇХ ДРУЗІВ З ТОГО СВІТУ».

— Як на мене, — зауважила я, — то краще б привітати їх хорошою каністрою магнію.

Як і завжди перед початком роботи, мені трохи зводило черево. Ця усмішка з плакатів просто-таки ображала мене.

— Трапляються часом телепні, що роблять із привидів культ, — погодився зі мною Джордж.

У центрі огорожі була відчинена вузенька хвіртка, а за нею стояла вартівня — невеличка халабуда з іржавого заліза. У вартівні ми побачили письмовий стіл із стільцем, цілу колекцію бляшанок з-під газованої води й хлопчину, що читав газету.

На хлопчині був здоровенний, плаский спортивний кашкет яскраво-жовтого кольору, під яким майже не було видно обличчя. Решту одягу складала звичайна брунатна уніформа нічної варти. В кутку стояла палиця з залізним наконечником. Коли ми увійшли, хлопчина кивнув нам, не встаючи з-за стола.

— Ми — «Локвуд і К°». Приїхали на запрошення пана Сондерса, — відрекомендувався Локвуд. — Ні, не треба вставати.

— А я й не збирався, — буркнув у відповідь хлопчина. — Хто ви такі? Нічна зміна?

— Бачиш оце? — Джордж поплескав по ефесу рапіри. — Ми — агенти.

Хлопчина з сумнівом поглянув на нас:

— Годі мене дурити. Які ж ви агенти — без уніформи?

— Уніформа нам не потрібна, — відказав Локвуд. — Рапіра — головна прикмета агента.

— Бридня, — пирхнув хлопчина. — У справжніх агентів — цяцьковані куртки, як в отих когутів з «Фіттес». А ви — шмаркачі з нічної зміни, що ладні накивати п’ятами, тільки-но побачать Причаєного. — Він знов утупився в свою газету. — Заходьте.

Локвуд моргнув. Джордж ступив уперед.

— Рапіри призначені для привидів, — мовив він. — Але для того, щоб провчити зарозумілого хлоп’яка з нічної варти, згодяться так само. Показати тобі, як це робиться?

— Ой, яке страхіття! Я аж тремчу! — Хлопчина насунув кашкет на очі й зручніше вмостився на стільці. — Ідіть головною алеєю аж до каплиці. Там усі, і ваш пан Сондерс — теж. А тепер рушайте й не затуляйте мені світло!

На мить мені спало на думку: «Ніхто й не помітить ще одного маленького привида серед стількох могил», — та врешті я опанувала себе. Локвуд подав нам знак прямувати вперед, ми пройшли через хвіртку і ступили на кладовищенську землю.

Тільки-но ми увійшли туди, як наші почуття загострились. Локвуд із Джорджем дивились, а я слухала. Все було спокійно, ми не чули жодного напруження надприродних сил. До моїх вух долинав хіба що милий щебет чорних дроздів та ще дзенькіт цвіркунів у траві. Останні промені світла ковзали по гравійових стежках, визирали з-за темних обрисів пам’ятників та надгробків. Над стежками нависали дерева, кидаючи густо-чорні тіні. На темно-синьому небі вже з’явилось яскраве коло повного місяця.

Ми йшли головною алеєю, між високими липами. Примарне місячне світло немовби інеєм укривало траву. Під чобітьми в нас порипував гравій; ланцюги на торбинах тихенько брязкотіли за кожним нашим кроком.

— Діяти треба відверто й чесно, — перервав нашу мовчанку Локвуд. — Чекаємо, поки вони викопають домовину. Тоді відкриваємо її, запечатуємо кістки доктора Бікерстафа добрячою порцією срібла — і готово. Легше не буває.

Я з недовірою пирхнула:

— Так легко домовину не відкрити. Тут завжди трапляються якісь прикрощі.

— Ну, не завжди.

— Тоді пригадай хоч один випадок, коли все йшло гаразд!

— Я згоден з Люсі, — втрутився Джордж. — Ладен закластися, що з цим Едмундом Бікерстафом ми ще матимемо халепу.

— От боягузи! — вигукнув Локвуд. — Погляньте краще з іншого боку. Цього разу ми напевно знаємо, де Джерело. До того ж Кіпс не завадить нам. Сподіваюсь, нас чекає чудовий вечір! А те, що Бікерстаф так нещасливо помер, аж ніяк не означає, що його дух неодмінно став войовничим.

— Можливо... — пробурмотів Джордж. — Та якби мене зжерли щури, я з того, мабуть, не радів би.

Через п’ять хвилин ми побачили світлий дах будівлі, що бовванів між деревами, наче кит серед темного моря. То була стара каплиця в самісінькому центрі кладовища. Спереду міцні колони підтримували портик у давньогрецькому стилі. Широкі сходи вели до відчинених дверей. Зсередини сяяло електричне світло; поряд, у промінні величезних прожекторів, були припарковані два екскаватори. По краях майданчика стояли наповнені вугіллям відра, які курилися струменями лавандового диму.

Ми зрозуміли, що потрапили на місце робіт компанії «Солодких снів». На сходах, біля дверей каплиці, стояли кілька темних постатей. Ми почули їхні стривожені голоси, що лунали серед вечірньої тиші, наче електричні розряди.

Поставивши торбини на землю біля відер, які курилися димом, ми вирушили сходами нагору, держачи руки на рапірах. Голоси вщухли; люди побокували, мовчки вітаючи нас поглядами.

Біля дверей ми помітили кутасту, незграбну постать пана Сондерса. Подавши натовпу знак розступитись, він привітно махнув нам рукою.

— Ви прибули саме вчасно! — вигукнув він. — Тут щойно трапилась невеличка пригода, й ці бовдури більше нізащо не хочуть працювати. Я увесь час їм кажу, що зараз приїдуть найкращі агенти, — ба ні, вони вимагають розрахунку просто зараз... Не дістанете ні пенса! — гаркнув він, озирнувшись. — Ви знали, чим ризикуєте, коли я наймав вас!

— Ходіть самі подивіться... — буркнув насуплений здоровило з татуюванням на шиї та руках і товстелезним залізним ланцюгом, що визирав з-під сорочки. Інші такі самі мамули стояли серед натовпу — разом з кількома переляканими хлопчаками з нічної варти, які міцно стискали в руках свої палиці. Помітила я там і кількох дівчат-підлітків — у широких сукнях, з підфарбованими очима, важкими браслетами на зап’ястках і довгим, до плечей, волоссям: ці прикмети видавали в них екстрасенсів. Екстрасенси добре відчувають привидів, проте вперто відмовляються боротися з ними через свої миролюбні переконання. Вони плаксиві, як бурульки на сонці, й надокучливі, як сверблячка. Зазвичай ми не ладнаємо з ними.

Сондерс сердито поглянув на робітника:

— Посоромився б, Норісе! А що буде далі? Дременеш від першої-ліпшої Тіні?

— То була не Тінь, — заперечив Норіс.

— Приведіть нам справжніх агентів! — гукнув хтось із натовпу. — А не цих шмаркачів! Тільки погляньте — в них навіть уніформи немає!

Брязкаючи браслетами, одне дівча-екстрасенс — мабуть, найплаксивіше, — виступило вперед:

— Пане Сондерсе! Ми з Мірандою й Трішею відмовляємось працювати на будь-яких ділянках, аж поки цю могилу не знешкодять! Зрозуміло?

З натовпу долинув схвальний гомін. Поки Сондерс намагався щось відповісти, дехто з робітників сипав гучною лайкою. Натовп погрозливо підступав до дверей.

Аж тут Локвуд по-дружньому підняв руку:

— Привіт усім!

Побачивши його широку, осяйну усмішку, натовп умить замовк.

— Я Ентоні Локвуд з агенції «Локвуд і К°»! Ви, напевно, чули про нас. Пам’ятаєте пригоду в Кумб-Кері-Голл? А випадок з могилою пані Баррет? Це все ми! Сьогодні ми приїхали, щоб допомогти вам, і я дуже хотів би знати, яка проблема так схвилювала вас. Судячи з вашого вигляду, панночко, — він звернув свою усмішку до дівчати-екстрасенса, — то справді було щось моторошне... Чи не могли б ви розповісти мені про все?

Локвуд діяв у своїй класичній манері — дружній, зосередженій, упевненій. Мені ж закортіло зацідити цьому дівчаті ляпаса, ще й копнути ззаду так, щоб воно полетіло шкереберть. Саме тому, напевно, керівник у нас не я, а Локвуд. А ще, мабуть, саме тому в мене немає жодної подруги.

Дівча поглянуло на нього великими заплаканими очима:

— Я відчула, ніби... ніби щось накинулось на мене, — прожебоніло воно. — Схопило мене... і хотіло ковтнути. У нього така зла енергія! Стільки ненависті! Я... я більше ніколи не підійду до того місця!

— Дурниці! — вигукнуло інше дівча. — Клер лише відчувала, а я бачила його, коли смеркло! Слово честі, він підняв свій каптур і подивився на мене. Одна-єдина мить, і я впала непритомна!

— Каптур? — перепитав Локвуд. — А скажіть-но мені, який цей привид був із себе?

Відповідь дівчати потонула в гаморі натовпу. Кожен почав говорити й щось вигукувати. Оточені переляканими лицями, ми позадкували до дверей каплиці. А тим часом за незліченними надгробками вже догорав останній сонячний промінь.

— Годі вже, боягузи! — гаркнув нарешті розлючений Сондерс. — Джоплін призначить вам на цю ніч іншу ділянку — якнайдалі від цієї могили! Задоволені? А тепер — уперед, за роботу! — Схопивши Локвуда за плече, він потяг його до каплиці. Ми з Джорджем, спотикаючись, протискувались за ним. — І ніякого розрахунку! Ви й досі працюєте на мене!

Двері ляснули за нами, й гамір відразу вщух.

— Це вже занадто! — буркнув Сондерс. — Хоч я й сам тут винен — надміру поспішав! Годину тому найняв екскаваторників, щоб розкопати ділянку круг могили Бікерстафа. Думав, що це допоможе вам... А вони кинули роботу, хоч іще навіть і не смеркло як слід! — Він скинув капелюха й витер спітніле чоло рукавом. — Принаймні хоч тут можна буде трохи перепочити...

Каплиця виявилась невеличкою будівлею з простою обстановок) й білими тинькованими стінами. Всередині тхнуло вологою й було холодно — мало чим допомагали навіть три електричні обігрівачі, розставлені тут і там на долівці. Поруч із ними ми побачили два дешеві письмові столи, на яких громадились високі стоси паперів. Біля дальшої стіни височіла дерев’яна огорожа, за якою видніли запорошений вівтар і кафедра; за вівтарем ми помітили невеличкі замкнені двері. Над нашими головами здіймалася склепінчаста стеля, оздоблена гіпсовою ліпниною.

Проте найдивовижнішою річчю тут була здоровенна чорна кам’яна брила, що за розміром і формою скидалася на саркофаг. Вона стояла на прямокутній металевій плиті перед вівтарною огорожею. Я зацікавлено поглянула на неї.

— Це катафалк, дитинко, — пояснив Сондерс. — Старовинний ліфт вікторіанських часів, яким доправляли труни до катакомб. Гідравлічний механізм. Працює й досі, якщо вірити Джоплінові, ним користувались аж до початку Проблеми... До речі, куди подівся Джоплін? Завжди цього бовдура немає на місці! Все десь тиняється саме тоді, коли він потрібен!

— Розкажіть нам, будь ласка, про невеличку пригоду біля могили Бікерстафа, — нагадав Локвуд. — Що там сталося?

Сондерс вибалушив очі:

— Господь його знає! Я нічого не відчув. А ці екстрасенси, як ви чули самі, щось бачили. Дехто каже — воно було високе, дехто — що на ньому був плащ. Нічого певного! Одне дівча з нічної варти взагалі сказало, що в привида було сім голів. Сміх та й годі! Я негайно відправив цю плаксу додому...

— Нічна варта не вміє розповідати до ладу, — зауважив Джордж.

То була правда. Багато хто з дітей має потужне психічне чуття, та коли його рівень занизький для агента, ти мусиш переступити через свою гордість і вступити до нічної варти. Платять там мало, робота — небезпечна, до того ж і виконують її здебільшого поночі. Та все одно таланти цих дітлахів недооцінювати не слід.

Локвуд засунув руки в кишені свого довгого чорного пальта. Його очі аж променіли цікавістю:

— Як то кажуть, усе диватіше й диватіше! Пане Сондерсе, а що зараз із тією могилою? Чи розкопали її?

— Так, почали розкопувати. Гадаю, що вже дісталися до труни.

— Чудово! Далі ми впораємось самі. В разі чого, Джордж — дуже вправний копач. Еге ж?

— Так, у мене тут чималий досвід, — буркнув у відповідь Джордж.

До несподіваної могили Едмунда Бікерстафа вела вузенька стежка. Сандерс мовчки повів нас туди. Більше ніхто з нами не вирушив; робітники з тривогою дивились нам услід, стоячи в колі світла під дуговими ліхтарями.

Поховання в цій частині кладовища були скромні — позначені поодинокими пам’ятниками, хрестами або скульптурами. Надворі вже було поночі. Надгробки, наполовину сховані за терням або високою вологою травою, здавались у місячному світлі крейдяно-білими, про те їхні тіні скидалися радше на чорні провалля, куди цілком могла впасти людина.

Минуло кілька хвилин, поки Сондерс нарешті сповільнив ходу. Попереду, серед заростей ожини, ми побачили недбало розкопану ділянку. Поряд височіла темна вогка купа землі. У жовтому світлі Сондерсового ліхтарика ми побачили невеликий екскаватор, що перекривав дорогу; ківш екскаватора досі був повен землі. Довкола лежали розкидані лопати, кирки та інше знаряддя.

— Вони тікали звідси поспіхом, — пояснив Сондерс високим, напруженим голосом. — Тут я й почекаю вас. Коли вам щось знадобиться, просто покличте мене.

Ми витягли рапіри з піхов. Довкола панувала тиша: я чула, як важко б’ється моє серце. Локвуд узяв з пояса ліхтарик, увімкнув і посвітив ним убік від купи землі. Там була чотирикутна ділянка, оточена зусібіч могильними плитами й надгробками. Поряд із вологого ґрунту стирчав невеликий вицвілий камінь. Траву перед каменем було видерто й викопано яму, завширшки десь вісім на вісім і завглибшки з три фути. Подряпини на ковші екскаватора свідчили, що копачі попрацювали тут як слід. Проте зараз нас цікавив тільки камінь.

Перш ніж узятися до роботи, ми напружили свої почуття.

— Смертних Вогнів немає, — спокійно зауважив Локвуд. — Як я, власне, й сподівався, бо тут ніхто не помер. Ти щось відчуваєш, Джордже?

— Нічого, — відповів Джордж.

— А я відчуваю, — сказала я. — Легеньку вібрацію.

— А шум? Чи голоси?

Ці запитання дратували мене — я ніяк не могла підібрати потрібних слів.

— Просто... хвилювання. Тут напевно щось є.

— Слухайте й дивіться уважно, — попередив Локвуд. — Спочатку поставимо довкола бар’єр. Потім я перевірю камінь. Не проґавте нічого, як минулої ночі.

Джордж поставив ліхтар на сусідню могилу, і в його світлі ми заходилися розтягати ланцюги. Коли ми виклали їх колом круг ями, Локвуд наблизився до бар’єра й підступив до каменя, тримаючи руку на рапірі. Ми з Джорджем терпляче стежили за ним.

Ось Локвуд нахилився над каменем і розгорнув руками залишки трави.

— Еге ж, — сказав він. — Матеріал нівроку поганенький, ще й обвітрений. Надгробок учетверо нижчий за звичайний. Та й покладений косо, абияк. Хтось, мабуть, дуже поспішав з похороном...

Він знов увімкнув ліхтарик і підніс його ближче до поверхні каменя. Під міцно прирослим лишайником ми розгледіли вирізьблені літери.

— «Едмунд Бікерстаф», — прочитав Локвуд. — Не дуже майстерна різьба. Невідомо, чим її робили, — здається, видряпали першим-ліпшим знаряддям. Таким чином, перед нами забуте, незаконне, саморобне поховання, що існує тут уже віддавна...

Зненацька він випростався. З-за його спини долинув шурхіт. Із темряви виринула чиясь постать і потяглася до світла. Ми з Джорджем скрикнули. Локвуд відскочив убік, наставивши рапіру всередину ями й не зводячи з каменя очей.

— Пробачте, — мовив пан Альберт Джоплін. — Я, здається, налякав вас?

Я захекано вилаялась. Джордж присвиснув. Локвуд лише різко відсапнув. Пан Джоплін підійшов до краю ями — незграбно, сутулячись, наче шимпанзе. З його волосся невеличким білим снігопадом сипалась лупа. Тонкими руками він дбайливо тулив до худих грудей, наче мати дитину, свою теку з паперами.

— Пробачте, — повторив він, винувато поправляючи окуляри. — Я увійшов через Східні ворота й заблукав. Чи пропустив я тут що-небудь?

Джордж заговорив... і цієї хвилини мене огорнула чіпка хвиля холоду. Чи доводилось вам коли-небудь пірнути в басейн, у якому забули підігріти воду, й відчути, як крижана рідина проникає у ваше тіло? Вас тоді зусібіч пронизує страшний біль. Те саме сталося зараз зі мною. Та найгірше, що коли мене обдало холодом, мій внутрішній слух несподівано ожив. Вібрація, досі ледве чутна, зненацька стала гучною. На тлі Джорджевої розмови з Джопліном вона лунала, як приглушене дзижчання, — так, ніби до мене наближалась хмара мух.

— Локвуде... — промовила я.

Аж тут усе скінчилось. У голові проясніло. Холод відступив. Шкіра порожевіла і спітніла. Тихе дзижчання знову пішло в землю.

— ... це справді дивовижна каплиця, пане Кабінсе, — говорив тим часом Джоплін. — Єдина в Лондоні! Колись я вам покажу її як слід...

— Агов! — гукнув Локвуд, що вже стояв у центрі ями. — Агов! Подивіться, що я знайшов! Ні, пане Джопліне, вам краще не заходити за ланцюги...

Він посвітив ліхтариком собі під ноги. Я повільно — мені й досі ще шуміло у вухах, — підійшла до нього разом з Джорджем і ступила в яму. Наші чоботи загрузли в темній, м’якій землі.

— Що ви про це скажете? — запитав Локвуд.

Спочатку я нічого не розгледіла в яскравому промені ліхтарика. Потім, коли Локвуд трохи повернув його, я побачила довгий, твердий, червонястий край якогось заритого в землю предмета.

— О-о! — тільки й промовив Джордж. — Цікаво!

— Це домовина? — запитав пан Джоплін, звівшись навшпиньки й витягши свою тонку шию. — Так, пане Локвуде?

— Не знаю...

— Домовини здебільшого роблять із дерева, — пробурмотів Джордж. — Дерев’яна труна вікторіанської доби вже давно згнила б... До того ж і завглибшки могила повинна бути не менше, ніж із шість футів, — так заведено й звичаями, й правилами...

Запала мовчанка.

— А скільки тут? — запитав Джоплін.

— Лише чотири. І викопана нерівно — так, ніби небіжчика хотіли мерщій позбутись. І домовина не згнила, бо вона взагалі не дерев’яна. Вона залізна.

— Залізна... — повторив Локвуд. — Залізна домовина...

— Чуєте? — зненацька запитала я. — Ніби мухи дзижчать!

— Цікаво, що тоді ще не існувало Проблеми, — бурмотів далі Джордж. — Навіщо їм було так ховати його?..

7

Повертало на північ, а ми ще й досі викопували домовину. Один з нас стояв на варті, а двоє тим часом копали; кожні десять хвилин ми мінялись місцями. Працювали ми лопатою й киркою, які знайти перед тим на дорозі, й поступово очищали залізо від бруду, розкопуючи яму зсередини, аж поки з землі поволі показалися стінки й віко незвичайної труни.

Говорили ми мало. Тиша серпанком огортала нас: не було чути нічого, крім стукоту знаряддя й нескінченного чвакання — «чвак, чвак, чвак...» — вологої землі. Вряди-годи ми сипали в яму сіль і залізні стружки, щоб стримувати потойбічні сили на відстані, — це нібито діяло. В ямі було на кілька градусів холодніше, ніж угорі, на стежці, проте далі температура не знижувалась. І до того ж дзижчання, яке я чула раніше, вщухло.

Альберт Джоплін, якого надзвичайно вабило таємниче поховання, деякий час залишався з нами й схвильовано гасав туди-сюди між надгробками. Та врешті, коли зовсім смеркло й домовина остаточно показалася з землі, навіть він насторожився, згадав про якісь «термінові справи» в каплиці й покинув нас. Ми залишилися самі.

«Чвак, чвак, чвак...»

Нарешті ми закінчили. Труна була перед нами. Локвуд засвітив ще один ліхтар і поставив його біля центру ями. Трохи позадкувавши, ми поглянули на те, що тільки-но знайшли.

Залізний ящик, завдовжки з шість і завширшки з два фути. І майже з фут завглибшки.

І до того ж — не просто залізний ящик. Як і казав Локвуд, то була справжня домовина.

Стінки труни подекуди досі були замащені брудом — чорним і липким. Там, де бруд пообпадав, видніла металева поверхня, вкрита іржею — червоною, наче корал або засохла кров.

Колись, очевидно, ці стінки були чисті й рівні, та під тягарем землі й часу так скривилися, що краї труни помітно сплющились, а віко посередині просіло — так само, як у свинцевих домовин, які мені траплялося бачити в давньоримських похованнях. З одного кута віка метал цілком відійшов, утворивши тріщину, з якої сочилась темрява.

— Ніколи не погоджусь, щоб мене ховали в залізній домовині, — зауважив Джордж. — Надто вже жалюгідне видовище.

— А ще вона не виконує свого призначення, — додав Локвуд. — Мабуть, через оцю тріщину привид і знайшов дорогу на волю. Люсі, з тобою все гаразд?

Я стояла на місці, хитаючись. Ні, я почувалась аж ніяк не добре: боліла голова, підступала нудота. Знову було чути дзижчання. Мені здавалось, ніби по моїй шкірі повзають туди-сюди невидимі комахи. До того ж іще цей моторошний сморід — звичайне відчуття, коли поряд Гість. І ніяке залізо не допомагає!

— Так, усе гаразд, — упевнено відповіла я. — Хто відкриватиме домовину?

Питання було справді цікаве. Згідно з «Посібником Фіттес», тільки одна особа повинна перебувати на лінії вогню, коли відкривають «запечатані сховища» (тобто могили, труни чи таємні кімнати). Інші тим часом чекають збоку, тримаючи напоготові зброю. Важливішим за це правило є хіба що «правило печива». Воно вимагає неухильного виконання.

— Не я, — Локвуд помацав подряпини на своїй куртці. — Минулого разу я відкривав могилу пані Баррет.

— А я — отой люк у будинку Мельмота... А ти, Джордже?

— Я відчиняв таємну кімнату в готелі «Савой», — відповів Джордж. — Пам’ятаєте — оту, зі стародавнім знаком чуми на дверях? Жах та й годі!

— Який там жах! Там не було жодного привида. Просто пральня з купою брудної білизни!

— Я ж цього не знав, коли заходив туди! — наполягав Джордж. — Гаразд. Пропоную кинути жереб. — Він пошукав у кишені штанів і дістав потерту монету. — Вибирай, Люсі. Орел чи решка?

— Ну...

— Орел? Цікавий вибір. Ану, погляньмо! — Він хутко, майже непомітно, підкинув монету. — Решка! Тобі не пощастило, Люсі. Неси-но сюди лом!

Локвуд усміхнувся:

— Непогана штучка, Джордже! Тільки тобі не викрутитись. Беріть печатки й знаряддя!

Зітхнувши з полегшенням, я пішла по торбини. Джордж поплентався за мною. Невдовзі срібні печатки, ножі, ломи та інше наше знаряддя вже лежало біля труни.

— Це не буде надто важко, — попередив Локвуд. — Погляньте: з цього боку віко трохи піднято. Тут є два замки, і один з них уже відімкнено. Другий геть заіржавів — це робота саме для тебе, Люсі. А потім ти, Джордже, швиденько підважиш віко ломом — і все, готово. — Він поглянув на нас. — Чи є питання?

— Так, — відповів Джордж. — Кілька. Де ви стоятимете? Як далеко? І яку зброю застосуєте, коли на мене з домовини кинеться щось страшне?

— Ми з Люсі все забезпечимо. А тепер...

— Ще одне. На той випадок, якщо я не повернусь додому, я склав заповіт. Зараз я скажу вам, де я сховав його. Під моїм ліжком, у дальньому кутку, за коробкою з білизною...

— Помолися Богові, щоб до цього не дійшло! А тепер, якщо ви готові...

— На віку, здається, щось написано! — вигукнула я. Зараз, коли ми нарешті підібрались до нашої мети, я стривожилась по-справжньому — напружились усі мої почуття. — Бачите, там якісь подряпини?

Локвуд хитнув головою:

— Під таким шаром землі нічого не розбереш. А відчищати його зараз я не збираюсь. Починаймо роботу!

Правду кажучи, віко домовини трималось міцніше, ніж сподівався Локвуд. На додачу до замка, іржа в кількох місцях перекинулася з віка на стінки, й нам знадобилося десь із двадцять хвилин, щоб зішкрябати її ножами й долотами. Лише після того віко було готове до підняття.

— Гаразд, — мовив Локвуд, востаннє перевіряючи поховання. — Ніби все добре. Температура тримається на місці, сморід не посилюється. Все напрочуд спокійно!.. Та годі вже — в нас обмаль часу. Люсі, по місцях!

Ми з Локвудом стали обабіч домовини. Я витягла наш найбільший, наміцніший залізний ланцюг діаметром у чотири фути й тримала його напоготові. Локвуд витяг з піхов рапіру й тепер стискав її в руці, ладний будь-якої миті кинутися в атаку.

— Джордже! — наказав він. — Твоя черга!

Джордж кивнув і заплющив очі, збираючись на силі. Потім узявся за лом. Поворушив пальцями, стенув плечима й так крутнув шиєю, що в ній аж клацнуло. Тоді підійшов до труни, нахилився й просунув лом у тріщину між віком і краєм домовини. Розставив ноги й ворухнув сідницями, наче гравець у гольф, що готується зробити удар. Глибоко зітхнув і наляг на лом. Нічого не сталось. Він наляг іще раз — віко зігнулось, ніби його хтось тримав. Джордж знову натиснув на лом.

Віко з ляскотом відскочило. Лом упав усередину. Джордж позадкував, утратив рівновагу й тяжко впав спиною просто в бруд. Тоді сів, поправив окуляри й утупився в домовину.

І скрикнув.

— Ліхтар, Люсі! — вигукнув Локвуд, підбираючись до Джорджа з наставленою рапірою. Проте з домовини ніхто не з’явився — ніяких Гостей, ніяких проявів. Вогні ліхтарів грали на внутрішньому боці віка й на чомусь іще, що лежало в труні, відбиваючи мерехтливе світло.

У мене в руці був кишеньковий ліхтарик. Я посвітила ним просто в домовину...

Якщо ви — вразлива натура, то раджу вам проминути кілька наступних абзаців, бо з домовини на мене дивився не кістяк, а дещо більше. Й це було першим сюрпризом: труп не згнив дощенту. Вам ніколи не доводилось забувати під канапою шкірку з банана? Спочатку вона чорніє, тоді стає слизькою, а потім уже висихає. От і чолов’яга в труні скидався на бананову шкірку десь між другим і третім ступенями гниття. В промені ліхтаря я розгледіла висохлу й почорнілу шкіру, що обтягала кістки, подекуди лопнувши. Посередині лоба зяяла акуратна дірка, обрамлена клаптиками відсталої шкіри.

Довге безбарвне, наче скло, волосся звисало з голови. Очні ямки були порожні. Вуста геть висохли, оголивши ясна й зуби.

На небіжчику був фіолетовий плащ, а під ним — чорний старомодний костюм з високим коміром і чорною краваткою у вікторіанському стилі. Кощаві руки тулили до грудей щось загорнуте у вицвілу білу матерію. Чи тому, що тіло лежало в домовині нерівно, чи через те, що домовину пересували — хоча б і ми, цієї ночі, — ця річ трохи визирнула з-під матерії й тепер чітко проглядалась між пальцями трупа. То був шматок скла — завбільшки десь із людську голову, в рамці якоїсь химерної форми. Від бруду й цвілі скло майже почорніло, проте подекуди блищало — і цей блиск помітило моє пильне око.

«Дивися! Дивися!..»

Що це за голос?

— Люсі! Запечатай його!

Оце вже, звичайно, крикнув Локвуд.

Я кинула в домовину срібну сітку, затуливши нею те, що лежало всередині.

— То що ж ти бачив, Джордже? — запитав Локвуд.

Ми стояли не стежці й пили чай із бутербродами, які нам приніс хтось із Сондерсової команди. Довкола нас зібрався натовп: Сондерс, Джоплін, кілька робітників, підлітки з нічної варти. Дехто збігся просто тому, що все вже скінчилось, дехто — у відповідь на Джорджів крик. Усі вони стояли, спираючись на сусідні надгробки, й дивились на розкопану могилу на безпечній відстані від ланцюгів. Ми щойно закрили домовину віком: крізь щілину було видно краєчок сітки.

— Я розумію, що Бікерстаф — не красень, — провадив Локвуд, — але ж нам траплялося бачити й гірше. Пам’ятаєте той випадок у Патні?

Джордж останні кілька хвилин був якийсь приголомшений. Говорив він мало, а на його обличчі застиг химерний вираз. Очима, повними й німого відчаю, й туги, він раз по раз озирався на могилу — ніби щось там забув. Це тривожило мене. Це трохи нагадало мені дотик привида, коли агресивний дух цілком висотує волю своєї жертви, — але ж ми запечатали Джерело срібною сіткою, тож поруч не могло бути жодного духа. На щастя, Джорджеві трохи кращало. Їжа швидка приводила його до тями. Він поглянув на Локвуда й хитнув головою:

— Це не через труп. У нашому холодильнику я бачив і страшніші речі. Це через дзеркало, яке він тримав.

— Ти думаєш, це було дзеркало? — запитала я. Подумки перед моїми очима й досі виднів цей шматок скла — блискучий і водночас темніший за саму темряву.

— Не знаю, що це було. Та мої очі аж прикипіли до нього. Я побачив у ньому... не знаю, що я побачив. Воно було чорне, але в цій чорноті я помітив щось іще... щось моторошне... і закричав. Мені здалося, що мене вивертає зсередини... — Джордж стенув плечима. — Та водночас воно мене вабило... я не міг відвести від нього очей... я досі хочу поглянути в нього, навіть якщо це зашкодить мені! — Він тяжко, щиро зітхнув. — Я й досі зирив би туди, якби Люсі не накрила його сіткою.

— Ну, з ним уже покінчено, — відповів Локвуд, так само пильно придивляючись до Джорджа. — Гарненьке, нівроку, дзеркальце. Нічого дивного, що його ховали в залізній домовині.

— Хіба за часів Бікерстафа знали про ці властивості заліза? — здивувалась я. Адже Проблема дала про себе знати лише якихось півстоліття тому — саме тоді й розпочалося масове виробництво всіляких захисних речей із срібла й заліза. А це поховання було принаймні на два покоління старше.

— Здебільшого — ні, — відповів Локвуд. — Однак проти привидів — та й усіляких злих духів узагалі — віддавна застосовували срібло, сіль і залізо. Тож те, що домовину зроблено з заліза, не може бути простим збігом. — Голос його став тихішим. — Ви не помітили нічого химерного на тілі самого доктора Бікерстафа?

— Ти маєш на увазі його муміфіковані рештки? — перепитала я.

— Саме їх. У статті, яку знайшов Джоплін, ішлося, що лікаря з’їли щури. А цей чолов’яга — цілісінький. А ще й ця дірка у нього в лобі... — Він замовк, побачивши поряд Сондерса й Джопліна. Власник фірми віддавав короткі накази підліткам з нічної варти, а вчений тим часом зупинився біля ланцюгів, щоб розгледіти домовину. Обидва широко всміхнулись нам і з привітаннями поплескали по плечах.

— Чудова робота, пане Локвуде! — вигукнув Сондерс. — Надзвичайно майстерна! А тепер, коли з усіма цими дурницями покінчено, нам пора братися до своєї роботи. — Він відсьорбнув гарячої кави з кухлика. — До речі, люди казали, ніби в старого Бікерстафа був якийсь кристал... чи щось таке... мабуть, пов’язане з отими його чудернацькими ритуалами. Але ж ви, звичайно, знешкодили його своєю сіткою?

Локвуд засміявся:

— Цю сітку вам краще не чіпати, повірте мені. Це Джерело справді надзвичайно потужне. Треба негайно викликати ДЕПРІК, вони перенесуть його в безпечне місце.

— Завтра зранку я так і зроблю! — відповів Сондерс. — А зараз ми візьмемося до своїх звичайних справ. Ми й так змарнували вже половину ночі. Пане Локвуде, нам треба підписати документи про виконану роботу. Ходімо до контори та розберімось із цим.

— Може, краще перенести домовину до церкви? — запитав Джоплін. — Я б не залишав її тут. Хтозна, тут трапляються й злодії, й торговці артефактами...

Локвуд насупився:

— Ні, сітка повинна залишатись на місці. Не чіпайте залізних ланцюгів довкола труни й нікого не підпускайте близько.

Локвуд із Сандерсом відійшли. Джордж, спершись об надгробок, захоплено розмовляв про щось із Джопліном. Я заходилась пакувати наше знаряддя. Година була не дуже пізня — ще не пробило північ, та й вечір нам випав легший, ніж учора. Проте — дивна річ! Надзвичайно дивна, якщо розібратись як слід! Джордж побачив щось химерне, але то був не привид. І це «щось» так діяло на психіку, що його не могло зупинити навіть залізо...

— Панночко!

Біля мене стояв Норіс, найвищий і найкремезніший з усіх копачів. Його шкіра виблискувала, над голеною маківкою стирчала світла щетина. З шиї шкірився череп з крильцями — татуювання.

— Пробачте, панночко, — провадив він. — Я до ладу розчув? До труни підходити не можна?

— Саме так.

— То зупиніть свого приятеля! Погляньте, що він робить!

Я обернулася. Джордж із Джопліном уже зайшли за ланцюги й наближалися до домовини. Вони жваво розмовляли. Джоплін міцніше стиснув під пахвою свої папери.

— Джордже! — гукнула я. — Що ти, в біса...

І тут я все зрозуміла.

Віко! Напис!

Не припиняючи розмови, Джордж із Джопліном схилились над труною й заходились зішкрібати з віка бруд. Джордж працював кишеньковим ножиком, легенько зсунувши віко вбік. Срібна сітка теж трохи сповзла з одного боку.

Норіс і далі щось казав мені, та я його не чула, бо саме тієї миті побачила збоку від Джопліна й Джорджа третю постать.

Вона була мовчазна, нерухома, висока й худорлява. І лише частково матеріальна: залізна домовина проходила крізь краєчок її довгого сірого плаща. Від місця, де височіло видиво, тяглися блискучі нитки плазми — короткі й звивисті, мов щупальця в актиній, проте ні рук, ні ніг мені видно не було, тільки примарний серпанок плаща. Голови під високим із загнутим кінчиком каптуром теж майже не було видно — за винятком двох деталей: гострого, білого, мов риб’яча кістка, підборіддя й роззявленого рота з вишкіреними зубами.

З подиву я й сама роззявила рота... аж тут почула, як у моїй голові, в такт серцебиттю, залунав тихий голос:

«Дивися! Дивися!»

— Джордже...

«Я дам тобі все, чого бажає твоє серце...»

— Джордже!

Ні Джордж, ні Джоплін не ворушились, хоч привид стояв прямо перед ними. Обидва так і застигли на колінах, зішкрібаючи з віка бруд. Очі їхні вирячились, а обличчя скам’яніли.

«Дивися...»

Тихий голос водночас заколисував і огортав холодом. Він перемішав мої почуття. Я жадала й скоритись йому, й позбутись його...

Я змусила себе поворухнутись.

Привид теж поворухнувся. Він виріс — і величезним сірим стовпом полинув до зірок.

Позаду мене хтось скрикнув. Як невчасно! Я стиснула руків’я рапіри.

Привид навис над Джорджем і Джопліном. Вони здригнулись — і ніби прокинулись, труснувши головами й озирнувшись. Я почула, як заволав Джордж, і побачила, як Джоплін упустив свої папери. Привид на мить застиг над ними. Я знала, що зараз станеться: він водоспадом упаде на них і поглине обох.

А я так далеко! От дурепа!.. Ні, рапіра тут не допоможе!

Проте часу шукати іншої зброї вже не було. Отже, рапіра...

Привид почав вигинатись униз дугою, роззявивши зубастого рота.

Я кинула в нього рапірою — вона закрутилась у небі, як колесо.

Джоплін, заточившись у паніці, наштовхнувся збоку на Джорджа. Той, гарячково намацуючи на ремені хоч яку-небудь зброю, втратив рівновагу і впав.

«Я дам тобі все, чого бажає твоє серце...»

Рапіра пролетіла між їхніми головами. Посріблений клинок розтяв обличчя, сховане під каптуром.

Привид зник. Голос у моїй голові вщух. Хвиля потойбічної сили вирвалася з кола і збила мене з ніг. Локвуд щодуху — аж пальто затріпотіло за його спиною, — підбіг повз мене до могили. Проте там уже все було гаразд. І з Джорджем та Джопліном — теж. Біля домовини панувала тиша. Літні зорі сяяли над нашими головами.

Гість уже пішов.

8

Увесь цей час Локвуд поводився напрочуд стримано. Він не говорив ні слова на кладовищі. Не говорив ні слова дорогою додому. Зачекав, поки ми замкнемо за собою двері, вимкнемо охорону проти привидів і покидаємо свої торбини в куток. Лише тоді його витримці настав кінець. Він попрямував разом з Джорджем до вітальні і, не звернувши уваги навіть на какао з чипсами, яким ми зазвичай ласуємо після роботи, заходився розпікати Джорджа по заслузі.

— Я дивуюсь тобі! — кричав він. — Ти ризикував не тільки своїм життям, а ще й життям цього бовдура Джопліна. Ще кілька секунд — і привид торкнувся б вас! Якби не Люсі, ти б не стояв тут переді мною! І не треба правити мені теревені, що Джерело нібито було знешкоджено! Хіба ти забув, що не можна підпускати сторонніх людей до активного Джерела в оперативній ситуації?! Ти ж знаєш це правило! Про що ти взагалі думав?!

Джордж умостився на своєму улюбленому стільці біля кавового столика. На його обличчі, звичайно невиразному, перемішались каяття, роздратування й байдужість.

— Ми говорили про напис на віку, — понуро відповів він. — Коли домовина опиниться в руках ДЕПРІК, ми більше її не побачимо. Тому Джоплін і запропонував...

— Тебе не повинно обходити, що там пропонує Джоплін! — не вгавав Локвуд. — Гадаєш, це тебе виправдає — мало не загинути через подряпини на старій домовині? Ти дивуєш мене, Джордже! Слово честі, дивуєш!

Насправді ж ні він, ні я анітрохи не дивувались. Однією з найприкметніших Джорджевих рис — поряд із сарказмом, терплячістю й надзвичайною кмітливістю, — є його потяг до всього незвіданого. Коли він не порпається в запорошених архівах, вивчаючи обставини майбутньої справи, тоді він порпається в запорошених архівах, вивчаючи Теорію Привидів і намагаючися з’ясувати, чому духи повертаються і як саме вони це роблять. Це стосується не тільки нашого черепа в склянці, а й будь-якої речі, що має потойбічну силу. Залізна труна з кладовища, звичайно, теж підпадала під цю категорію.

Зрозуміло було й те, що цей учений сухар Джоплін теж поділяв цю Джорджеву пристрасть.

Локвуд замовк. Згорнувши руки на грудях, він чекав від Джорджа вибачень. Однак той ще не вичерпав своїх доказів.

— Так, я згоден, що й домовина, і її вміст небезпечні, — вперто твердив він. — А дзеркало, яке я там побачив, — то взагалі жах. Тільки їхня сила не піддається поясненню. Тому я і вважаю, що праця агента — це ще й розкриття сутності всього, з чим маємо справу. Цей напис міг дати нам підказку й щодо Бікерстафа, й щодо його духа.

— Навіщо?! — вигукнув у відповідь Локвуд. — Кому це потрібно? Це не наша справа!

Локвуд із Джорджем часто сперечались — і не тільки через чистоту у ванній кімнаті. Локвуда не цікавили ні сутність духів, ні їхні бажання чи наміри. Все, чого йому насправді хотілось, — якнайшвидше знищити їх. Тому, підозрюю я, його серйозно зачіпав відчайдушний Джорджів інтерес до привидів.

— Це радше справа Барнса, — провадив він уже спокійніше. — Нехай із цим морочиться ДЕПРІК, а не ми. Правда, Люсі?

— Правда! Це аж ніяк не наша робота, — я акуратно поправила край своєї спідниці. — Хоч часом тут і трапляється дещо цікаве... То ти прочитав цей напис, Джордже?

Джордж кивнув:

— Так. Ще до того, як з’явився привид.

— І що ж там написано?

— Там написано: «Якщо ти дорожиш своєю душею, то покинь і забудь цю кляту коробку».

Я завагалась:

— «Покинь і забудь»?

— Це, мабуть, означало, що труну не слід відкривати.

— Ну, зараз таке казати вже трохи запізно...

Локвуд здивовано поглянув на нас і кахикнув.

— Скільки разів вам нагадувати, що це вже не наша справа? — лагідно промовив він. — І Бікерстаф, і його дзеркало. А тепер, Джордже...

— Стривай! — зненацька втрутилась я. — Ти згадав Бікерстафа? А як тоді бути з історією про його смерть, яку розповів нам Джоплін? Адже тіло в труні анітрохи не було обгризене! А ще й куля у нього в голові!..

— Твоя правда, Люсі, — Джордж знову кивнув.

— Тому я вважаю, що його радше застрелили!

— Можливо... Мені теж так здалося...

— Це нас не стосується!— знову вигукнув Локвуд. — Якби цю справу не було закрито, це, можливо, й зацікавило б нас. Але роботу вже скінчено! Забудьмо про неї! Ми виявили й знешкодили Джерело — і нам за це заплатили!

— Правду кажучи, ми його не знешкодили, — заперечив Джордж. — І я можу це довести. Адже Бікерстафів привид вибрався з-під купи заліза й срібла! Такого досі не бувало. Ні, це справді варто окремого розсліду...

— Ні! Ні й ні! — повчальним тоном відказав Локвуд. — Ти, Джордже, випадково пересунув сітку, тому привид і вибрався. А ти мало не загинув! Ти, як завжди, поставився до цього легковажно! Турбуйся не тільки про власні інтереси!.. А це що тут робить?

Він показав пальцем на склянку з привидом, що стояла на кавовому столику. Череп було ледве видно крізь зеленкувату плазму. Сьогодні Джордж влаштовував з ним чергові експерименти. Денне сонце не справило на череп жодного ефекту — так само, як і гучна класична музика по радіо. Поряд зі склянкою громадились записники й папірці з нотатками.

— Ще один чудовий приклад! — провадив Локвуд. — Скільки часу ти марнуєш із цією жалюгідною склянкою! Краще б приділив цей час якомусь серйознішому розслідуванню, — це хоч трохи допомагало б нашій компанії!

Джорджеві щоки аж спалахнули від обурення:

— Про що це ти?

— Про нашу Вімблдонську справу! Ти проґавив геть усе, що стосувалось шибениць! Навіть цей йолоп Бобі Вернон розшукав більше корисних відомостей, ніж ти!

Джордж спокійно сидів на стільці. Він розтулив був рота, щоб заперечити, проте не став. Його обличчя було цілком байдужим. Він зняв окуляри й протер їх краєчком светра.

— Пробач. Я не повинен був так говорити. Це неправда, — мовив Локвуд, пропускаючи кінчики свого волосся крізь пальці.

— Ні, що ти, — сухо обізвався Джордж. — Відтепер я намагатимусь працювати краще.

— От і чудово.

Запала мовчанка.

— Хто-небудь хоче какао? — весело запитала я. Гарячий шоколад рано-вранці завжди поліпшує настрій. Ніч уже минала, скоро мало розвиднитись.

— Зараз я приготую, — Джордж підвівся зі стільця. — Принаймні це я вмію робити як слід... Тобі дві грудки цукру, Люсі? А тобі, Локвуде, з пінкою?

Локвуд похмуро поглянув на кухонні двері, що зачинилися за Джорджем:

— Я так шкодую за своїми останніми словами... — він зітхнув. — А тебе, Люсі, я хочу похвалити. Цей трюк з рапірою був надзвичайний.

— Дякую.

— Ти чудово влучила в ціль. Прямісінько між їхніми головами. Один дюйм ліворуч, і клинок потрапив би Джорджеві межи очі. Дивовижна точність.

Я байдуже махнула рукою:

— Просто... я зробила тоді все, що могла.

— Ти ж не цілилась навмисне? — уточнив Локвуд.

— Ні.

— Ти кинула рапіру навмання. Джорджеві просто пощастило, що він утратив рівновагу і впав. Інакше ти зробила би з нього шашлик.

— Умгу.

Він усміхнувся мені:

— Тільки... це все одно означає, що ти молодець. Ти — єдина, хто вчасно зреагував.

Як і завжди, від його похвали мої щоки трохи зарожевілись.

— Локвуде, — кахикнула я. — А цей привид Бікерстафа... який він? Раніше я таких не бачила. Ти бачив, як високо він виріс? Хто з Гостей на таке здатен?

— Не знаю, Люсі. На щастя, все це залізо, яке ми там порозкладали, зуміло його стримати. А тепер я повторю ще раз: це вже клопіт ДЕПРІК. — Він зітхнув і підвівся зі стільця. — Краще піду й допоможу Джорджеві. Я знаю, що я скривдив його. А ще трохи побоююсь, чи не зробить він чого-небудь із моїм какао...

Коли Локвуд пішов, я витяглась на канапі і втупилась у стелю. Хоч як я натомилась після нічних подій, перед моїми очима досі оберталось побачене: Джордж із Джопліном, що заклякли біля труни; вишкірене обличчя трупа Бікерстафа; моторошний сірий привид, що росте, росте аж до небес... Усі ці видива поволі змінювались переді мною, ніби я спостерігала за дитячою каруселлю.

Ліжко — ось що мені треба! Вмостившись у ліжку, я заплющила очі, — це теж не допомогло. Видива й далі переслідували мене. До того ж я пригадала той холод і скрадливий голос, який я чула біля могили. Він благав мене дивитись... Дивитись на що? На привида? Чи в дзеркало?

Добре, що я так цього й не довідалась...

— Утомилась?— хтось лагідно спитав мене.

— Так, трохи...

У мене в череві ніби відчинилась ліфтова шахта, і я шкереберть полетіла туди. Я розплющила очі. Двері досі були зачинені. За дві кімнати, з кухні, мені було чути розмову Локвуда й Джорджа.

А на стелі крутились зеленкуваті відблиски.

— Бо ти певна, що побувала в пеклі, — лунав далі цей тихий-тихий, чужий і водночас знайомий шепіт. Колись я вже чула його.

Повільно піднявши голову, я поглянула на кавовий столик, осяяний смарагдовим потойбічним світлом. Плазма в склянці вирувала, наче окріп у каструлі. Всередині її було видно обличчя — хиже, жадібне. Кінчик носа-бульби притулився до посрібленого скла. Лиховісні очі блищали. Безвустий рот шкірився в посмішці.

— Ти... — тільки й промовила я. Мені так пересохло в горлянці, що я ледве могла говорити.

— Не найкраще привітання, — відповів голос, — але чітке. Не можу заперечити. Це справді я.

Я підскочила. Мені перехопило подих. Серце аж кипіло шаленою радістю. Так, я мала рацію: це Третій Тип! Цілком свідомий і здатний до спілкування! Шкода, що тут немає ні Локвуда, ні Джорджа, — треба негайно покликати їх, довести, що це мені не мариться! Я кинулася до дверей.

— Ой, тільки не клич їх, — пролунав болісний шепіт. — Побудьмо сам на сам — ти і я...

Це змусило мене зупинитись. Сім місяців минуло відтоді, як череп востаннє говорив зі мною. Та тільки-но я відчиню двері, як він замовкне... Я ковтнула слину, намагаючись не зважати на шалений стукіт свого серця.

— Гаразд, — хрипко відповіла я, вперше дивлячись на череп упритул. — Якщо ти цього хочеш, дай мені відповідь на кілька запитань. Хто ти такий? І чому розмовляєш зі мною?

— Хто я?— Плазма розпливлась, і я побачила на дні склянки бурий плямистий череп. — Ось хто я, — просичав голос. — Подивись на мене як слід. Тебе це теж чекає.

— Ой, який страх! — реготнула я. — Колись ти вже казав це мені. Стривай-но, як це було? «Смерть іде до всіх вас»? Що ж, пророк із тебе нікудишній. Я досі жива, а ти — така сама крапля слизу, ув’язнена в склянці. Гарне, нівроку, віщування!

Плазма з’єдналась над черепом — так, ніби зімкнулись двері ліфта, — і обличчя змінилось. Тепер воно здавалось немовби трохи розірваним — так, ніби дві половинки дверей зійшлись нещільно, й видиво набуло якогось химерно-кривобокого вигляду.

— Яка шкода, — зашепотіло воно, — що ти не дослухалась до моїх попереджень! Смерть у Житті а Життя в Смерті — ось що я хочу сказати. Проблема лише в тому, що ти дурна, Люсі. Ти не бачиш нічого, що коїться довкола...

Я почула, як далеко в кухні забряжчали ложечки. І облизала губи:

— Ця бридня мене не стосується.

Голос застогнав:

— Ти хочеш, щоб тобі все намалювали, як на картині? Напруж свої очі й вуха! Застосуй свій розум, дівчатко. За тебе цього ніхто не зробить. Твоя доля тільки в твоїх руках...

Я хитнула головою, щоб трохи прочистити мозок. Потім узялась у боки й пильно подивилась на обличчя в склянці:

— Це неправда! Не тільки в моїх руках. У мене є друзі.

— Хто? Розжирілий Джордж? Чи облудний Локвуд? — Обличчя скривилось у посмішці. — Еге ж, гарна компанія!

— Облудний?.. — Щось у цьому голосі майже гіпнотизувало мене — так, що з ним просто неможливо було сперечатись. І водночас його глумливий тон викликав у мене відразу. Я мимоволі позадкувала.

— Тільки не вдавай, ніби ти здивована, — промовив голос. — Потаємний, облудний. Ти ж знаєш, що це правда.

Останні слова мене просто-таки розсмішили:

— Ні, цього я не знаю!

— Тоді — вперед, — провадив шепіт. — Ти знаєш, де двері. Вперед!

Зненацька я відчула, як мені зараз потрібні мої друзі. Я більше не хотіла залишатись наодинці з цим зловтішним голосом.

Я рушила до дверей. Пальці намацали клямку.

— До речі про двері... Я знаю, як ти одного разу стояла поверхом вище біля забороненої кімнати. Тобі кортіло увійти туди, авжеж?

Я зупинилась:

— Ні...

— От і добре. Ти б не вийшла звідти живою.

Мені здалося, що під моїми ногами хитнулась підлога.

— Ні, — повторила я. — Ні.

І крутнула клямку.

— У цьому домі є речі, страшніші за мене...

— Локвуде! Джордже! — я прочинила двері — і раптом побачила, що кричу їм просто в здивовані обличчя. Локвуда це так приголомшило, що він пролив половину свого какао на килим у коридорі. Джордж ледве втримав у руках тацю з чипсами й бутербродами. Я хутко затягла їх обох до кімнати.

— Він говорить! — вигукнула я. — Привид у склянці! Дивіться! Слухайте!

Я нетерпляче тицьнула пальцем у склянку. Проте не треба говорити, що привид умить замовк. Обличчя пропало в каламутній плазмі — спокійній і тихій, як брудна дощова вода. В центрі склянки, під металевими затискачами, глузливо шкірився череп.

Стенувши плечима, я глибоко зітхнула:

— Він розмовляв зі мною! Справді розмовляв! Якби ви прийшли хоч на хвилину раніше...

Я похмуро глянула на друзів, ніби то була їхня провина. Нічого не кажучи, вони стояли на місці. Джордж поправив на таці бутерброд. Локвуд зітхнув, поставив чашки на столик і витер носовичком бризки какао з долоні.

— Сідай і випий какао, — запропонував він.

Я вирячилась на вишкірений череп. Мене переповнила лють. Я подалася вперед. Якби Локвуд не стримав мене, я копнула б цю склянку так, щоб вона полетіла через усю кімнату.

— Усе гаразд, Люсі, — сказав він. — Ми віримо тобі.

Я провела рукою по волоссю:

— Дякую.

— Сідай. Попоїж і випий какао.

— Гаразд.

Ми посідали їсти. Через кілька хвилин я сказала:

— Це було так само, як і минулого разу — тоді, в підвалі. Він заговорив до мене. І в нас відбулася розмова.

— Справжня розмова? — перепитав Локвуд. — Виходить, це все ж таки Третій Тип?

— Напевно.

— Що ж це була за розмова? — поцікавився Джордж.

— Вона дуже... роздратувала мене. — Я сердито позирнула на нерухому плазму в склянці.

Джордж тихенько кивнув:

— Так, Маріса Фіттес писала, що розмовляти з Третім Типом небезпечно. Привид перекручує твої слова й грається з твоїми почуттями. Ти поволі потрапляєш під його владу — аж поки починаєш діяти несвідомо...

— Ні. Цим словом — «роздратувала» — я просто підсумувала нашу розмову.

— Що ж він сказав тобі? — запитав Локвуд. — Якими передбаченнями поділився?

Я поглянула на нього. Він спокійно сидів, сьорбаючи какао. Як і завжди, він здавався бадьорим — попри всі халепи останньої ночі, — вимогливим, упевненим...

«У цьому домі є речі страшніші за мене...»

— Хм-м, нічого цікавого, — відповіла я.

— Ну, хоча б що-небудь?

— Може, щось про життя після смерті? — нетерпляче запитав Джордж. Його очі за скельцями окулярів аж палали цікавістю. — Про це хочуть знати всі! Старий Джоплін казав мені, що їздить навіть на вчені конференції з цього питання — «що відбувається після смерті». Безсмертя... Доля людської душі...

— Я глибоко зітхнула:

— Він сказав, що ти розжирілий.

— Що?!

— Головним чином він говорив про нас. Він спостерігає за нами й знає наші імена. Він сказав...

— Сказав, що я розжирілий?

— Так, але...

— Розжирілий? Гарна тема для розмови з потойбічним світом!

— Та він тільки таке й торочив! — вигукнула я. — Всілякі безглузді дурниці! Він, напевно, злий. Хоче зашкодити нам, розсварити нас... Казав, що я дурна й не бачу нічого, що коїться довкола... Пробач, Джордже! Я не хотіла тебе образити. Сподіваюсь...

— Якщо мене цікавитиме моя вага, я краще куплю собі дзеркало, — відповів Джордж. — Це не так розчаровує мене. А от те, що не було жодних розмов про потойбічне... Шкода! — Він куснув бутерброд і зручніше вмостився на стільці.

— А що привид казав про мене? — поцікавився Локвуд, дивлячись мені в обличчя своїми темними, спокійними очима.

— Е-е... всілякі дурниці.

— Наприклад?

Я хутко перевела погляд на бутерброди, зупинилась на одному — найбільшому — і взяла його з таці:

— О, шинка! Чудово!

— Люсі! — провадив Локвуд. — Нещодавно ми так само розмовляли з Мартіною Ґрей — розпитували її про зниклого чоловіка, а потім знайшли його труп на дні її власного морозильника. Не хитруй, а розповідай усе, як було. — Він легенько всміхнувся. — Слово честі, це не засмутить мене.

— Справді?

— То що ж він сказав? — коротко реготнув Локвуд. — Що в його словах було такого поганого?

— Ну, він сказав мені... я, звичайно, не вірю йому, й мене це анітрохи не цікавить... Одне слово, він натякав, що в тій кімнаті ховається щось небезпечне. Ти знаєш — в отій кімнаті нагорі... — безпорадно закінчила я.

— Так, знаю, — твердо відповів Локвуд, ставлячи чашку на столик. — У тій самій, що не дає тобі спокою.

— Я тут ні до чого! — хрипко вигукнула я. — Привид у склянці сам заговорив про неї!

— Привид у склянці? Авжеж. Його, мабуть, займає те саме, що й тебе... — Локвуд згорнув на грудях руки. — То розкажи мені, що ж саме говорив тобі «привид у склянці»?

Я облизала губи:

— Це не має значення. Ти ж усе одно не віриш мені, то я більше нічого й не скажу. Піду краще спати.

Я підвелася. Локвуд теж підхопився.

— Ба ні! — заперечив він. — Після того, що ти розповіла нам, тобі не вдасться просто так піти зі сцени, як примадонні! Ану, кажи, що ти бачила в тій кімнаті?

— Нічого я там не бачила. Кажу тобі... — я помовчала. — То виходить, там щось є?

— Я тобі такого не говорив!

— Ти мав на увазі, що я могла там щось побачити!

Ми стояли, зирячи одне на одного. Джордж тим часом узяв собі ще один бутерброд. Аж тут у коридорі задзвонив телефон. Ми всі разом аж підскочили з несподіванки.

Локвуд вилаявся:

— Кому там, у біса, не спиться? Пів на п’яту ранку! — і пішов знімати слухавку.

— Здається, Маріса Фіттес мала рацію,— зауважив Джордж.— Ці Треті Типи влаштовують шарварок у голові й граються з почуттями. Погляньте хоча б на себе — сваритесь через дурницю...

— Це не дурниця! — зіпнула я. — Це питання довіри, якої...

— Як на мене, це питання нічого не варте, — провадив Джордж. — Мене, скажімо, цей привид назвав розжирілим... Хіба я так реагував на його слова?

Двері відчинились, і з’явився Локвуд. Гнів на його обличчі змінився подивом і стурбованістю.

— Ця ніч стає дедалі химернішою, — повідомив він. — Телефонував Сондерс. Із кладовища. Хтось удерся до каплиці, де стояла домовина Бікерстафа. Одного підлітка з нічної варти поранено. Пам’ятаєте оте трикляте дзеркало? Його вкрали.