Череп, що шепоче

20

— Треба його знищити! — кричала я. — Це єдиний вихід. Занесімо його до крематорію! І нехай там спалять його!

— Ну... — пробурмотів Локвуд. — Ти певна, що це розумне рішення?

— Звичайно ж, ні! — втрутився Джордж. — Цього не можна робити! Він надто важливий і для нас, і взагалі для науки. І до речі, Люсі, це не аргумент — жбурляти мені в голову повидло. Заспокойся!

— Заспокоюсь, — буркнула я, — коли тут не буде цього клятого черепа!

Я з такою люттю кинула ложку в банку з повидлом, що вона відскочила й хляпнула в масло.

— Боже милий... — пролунав у моїй голові насмішкуватий шепіт. — Ну й характер! Оце так видовище!

— Замовкни! — гаркнула я. — А то й тобі дістанеться!

Надворі був ранок. Це означало чисте небо, черговий пізній сніданок і — принаймні в моєму випадку — звільнення від накопиченого гніву. Він і не думав виявлятись під час довгої дороги додому з Гемпстеда; його не збурили ні мій уривчастий сон, ні склянка на столі, яку я відразу побачила в кухні. Та згодом, коли ми обговорювали нічні події, я почула хрипке хихотіння привида — і врешті не втрималась. Я підскочила до склянки, і Локвуд в останню мить завадив мені розбити її на друзки.

— Кажу вам, що він навмисне заманив нас до того будинку! — не вгавала я. — Він знав і про цю моторошну кімнату, й про привид Вілберфорса! Тому він і сказав нам про папери, тому й повів нас нагору! Це мстива, зла тварюка! А ми — дурні, бо слухаємо його балачки! Він сміявся з нас цілу ніч і сміється зараз!

— Але ж папери ми знайшли,— спокійно відповів Локвуд. — Про них він не збрехав.

— Це був просто спосіб заманити нас у пастку! Невже ви не бачите? Він грає на наших слабких сторонах! А якби ви чули, яку гидоту він шепоче мені! Проте вас це не займає — ви ж не можете його почути...

— Отакої! — прошепотів голос. — Ні, почнімо спочатку. Минулого разу ви самі благали в мене відповіді Чому ж тепер ви такі невдячні? Я надав вам папери а ними й змогу трохи розім’ятись. Хіба міг вам завдати великого клопоту мізерний дух Вілберфорса? — Привид знову захихотів. — Я чекаю вашої подяки!

Я вирячилась на склянку. Сонячне світло вигравало на її поверхні; від примарного обличчя не було й сліду. Проте в моїй пам’яті знову промайнула остання ніч — голос із минулого, який я почула у вітальні: «Спробуй Вілберфорса Він готовий. Він усе зробить...»

Голос видався мені знайомим. Цікаво, звідки я його знаю?

— Це він! — я показала на череп. — Це він розмовляв з Бікерстафом у майстерні. Казав, ніби нічого не знає про дзеркало, а сам був там, коли його виготовили! І сам, до речі, пропонував, щоб Вілберфорс зазирнув туди!

Череп вишкірився до мене з середини плазми:

— Вражає! У тебе справді Талант Яка шкода що бідоласі Вілберфорсу забракло сили розповісти про побачене! Але тепер дзеркало мого господаря знову повернулось у світ. Можливо, хтось зуміє скористатись нам і досягне просвітлення...

Я переказала ці слова хлопцям. Локвуд нахилився ближче:

— Чудово! Він сьогодні балакучіший. Запитай-но його, Люсі, як діє це дзеркало.

— Я нічого не хочу питати в цієї підступної тварюки! До того ж навряд чи він розкаже це нам...

— Постривай, — обізвався привид. — Попроси як слід. Трішки чемності — і все буде гаразд...

Я поглянула на череп:

— Будь ласка, розкажи нам, як діє це дзеркало.

— Дзуськи! Ви сьогодні не дуже чемні — сушіть самі собі голови.

Я відчула, як привид зникає. Плазма заклубочилась і заховала череп від очей.

Скрипнувши зубами, я повторила його слова. Локвуд засміявся:

— Він, здається, перейняв кілька фраз із наших звичайних суперечок.

— На жаль, трохи більше, ніж я хотіла б почути, — буркнула я.

— Ну, ну! Не піддаваймось на його маніпуляцій — застеріг Локвуд. — І ти, Люсі, насамперед. — Він міцно надяг на склянку кришку, уриваючи будь-який можливий зв’язок із привидом, і накрив її полотном. — Він потроху надає корисні відомості, та, як на мене, нам треба частіше відпочивати від нього. Залишмо його поки що в спокої.

Задзвонив телефон, і Локвуд пішов брати слухавку. Я теж покинула кухню. В мене гула голова — примарний шепіт ще й досі відлунював у моїх вухах. Без розмов з черепом я почувалась набагато краще. Та це ненадовго, скоро хлопцям знову закортить, щоб я побалакала з ним.

У вітальні я вирішила трохи перепочити. Визирнула у вікно й подивилась на вулицю.

Там стояв шпигун.

То був наш давній знайомий Нед Шоу. Блідий від утоми, з розкуйовдженим волоссям, він стояв, мов поштова скринька, по той бік дороги й незворушно зирив на наші двері. Те, що він так і не заходив додому, підтверджувала куртка, розірвана Локвудовою рапірою. З картонним стаканчиком кави в руці він мав напрочуд жалюгідний вигляд.

Я подалася назад до кухні. Локвуд щойно повернувся туди, а Джордж саме заклопотано мив посуд.

— За нашим домом стежать, — зауважила я.

Локвуд кивнув:

— Чудово. З цього видно, що справи їхні — швах. Це Кіпсова відповідь на наше викрадення паперів. Він знає, що в нас є дещо важливе, і йому страшно, що він сам проминув цю річ. Тому вони стежитимуть за тим, що ми робитимемо далі.

— Нед Шоу простояв тут цілісіньку ніч. Мені майже жаль його!

— А мені — ні. Мені досі болить там, де він штрикнув мене рапірою. До речі, Люсі, що з твоїм порізом?

Я подивилась на перев’язану ранку — туди, куди влучив клинок Кет Ґодвін:

— Усе гаразд.

— До речі, про клинки, — зауважив Локвуд. — Щойно телефонував Барнс. ДЕПРІК дещо довідався про кинджал, яким убили Джека Карвера. Пам’ятаєте, я казав, що це індійська зброя доби Великих Моголів? Я мав рацію, тільки зі століттям промахнувся. Насправді це початок вісімнадцятого століття. Дивно...

— Звідки ж тоді його вкрали? — спитав Джордж. — З якого музею?

— Тож-бо й дивно, що жоден музей не оголосив про крадіжку. Ми досі не знаємо, звідки він. Майже такий самий є в Лондонському міському музеї. Його знайшли в могилі одного британського вояка на кладовищі Мейда-Вейл зо два роки тому. Той парубчина служив в Індії, і разом з ним поховали дещо з тамтешніх цікавинок. Потім їх викопали, перевірили в ДЕПРІК і виставили в музеї. Їхній кинджал зараз на місці. Тож звідки взявся наш — загадка.

— Мені здається, з антикварної крамнички в Блумсбері, — відповіла я. — Від нашого приятеля Вінкмена.

— Вінкмен — найголовніший підозрюваний, — погодився Локвуд. — Але чому тоді він не забрав назад своїх грошей?.. Швидше мий посуд, Джордже. Мені хочеться скоріше поглянути на знайдені папери.

— Можете допомогти мені,— запропонував Джордж. — Тоді справді вийде трохи швидше.

— Ну, ти й так уже майже закінчив... — Ловкуд сперся об підвіконня і втупився в стару яблуню, що росла в садку. — Отже, що нам відомо? Що нового ми дізнались за останню ніч? Просунулись у цій справі чи ні?

— Барнса потішити майже нічим, — відповіла я. — Дзеркало у Вінкмена, а навіщо воно потрібне, ми досі не знаємо.

— Ми знаємо більше, ніж ти гадаєш, — заперечив Локвуд. — Ось як я це бачу. Едмунд Бікерстаф — разом з оцим чолов’ягою з нашої склянки — змайстрував дзеркало, що діє дуже моторошним чином на всіх, хто в нього дивиться. Самі його творці не наважувались туди зазирнути, хоч череп казав, що воно дає просвітлення — але охоче піддавали цьому ризикові інших. Вілберфорс зазирнув туди й заплатив за це своїм життям. З невідомих причин — можливо, через те, що Бікерстаф утік у паніці, тіло Вілберфорса залишилось у будинку. Коли його відшукали, щури вже закінчили свою роботу. Але що ж тоді сталося з Бікерстафом? Більше його ніхто не бачив, але ж хтось поховав його разом з дзеркалом на Кенсел-Ґрін! Ще й надряпав на домовині застереження!

— Я думаю, що то була Мері Дьюлак,— припустив Джордж. — Ось чому я так хочу розшукати її «Сповідь».

Локвуд кивнув:

— Хай там хто це зробив, але Бікерстафа поховали. А ми розкопали його могилу. З’явився його привид і мало не вбив Джорджа.

— Дзеркало так само вбило б Джорджа, — додала я. — якби ми швидко не заблокували його.

— Ви так гадаєте?— обізвався Джордж, дивлячись у вікно. — Але хтозна? Можливо, все й обійшлося б. Може, мені вистачило б сил опиратись небезпеці й подивитись туди... — Він зітхнув. — Гаразд, із посудом я закінчив. Передайте мені отой рушник.

Локвуд подав йому рушник.

— Є ще одна таємниця, — додав він. — Здається, хтось прохопився Карверові й Недлсові про дзеркало. Вони пробрались на кладовище — і врешті Недлс загинув. Карвер продав комусь — радше за все, Джуліусу Вінкмену — дзеркало за грубі гроші, однак потім був убитий — невідомо ким. Отже, ми вважаємо, що дзеркало зараз у Вінкмена, й це — суттєвий плюс, який дозволить нам обіграти Кіпса з його бандою бовдурів! — Він ляснув у долоні. — Як ви гадаєте? Як вам такий підсумок?

— Чудовий! — Ми з Джорджем нетерпляче совались за столом. — А тепер пора поглянути на папери Бікерстафа!

— Гаразд. — Локвуд умостився на стільці поруч і дістав з кишені пожмакані документи, які ми вночі знайшли в кімнаті з привидом. То були три великі аркуші пергаменту, позначені слідами часу й таємної схованки, — промоклі, брудні, поточені черв’яками. Кожен аркуш із обох боків був щільно списаний тонким, мов павутиння, почерком, що подекуди переривався невеличкими малюнками.

Локвуд нахилив папери ближче до світла й спохмурнів.

— Хай йому дідько, — буркнув він. — Латина. Чи давньогрецька?

Джордж поглянув на документи поверх окулярів:

— Це точно не грецька. Можливо, середньовічна латина... Щось химерне.

— Ну чому всі ці таємничі папери й написи завжди пишуться мертвими мовами? — буркнула я. — Пам’ятаєте, в нас така сама халепа була з медальйоном Ферфекса... Чи з надгробком на кладовищі Сент-Панкрас...

— Ти нічого не можеш прочитати тут, Джордже? — запитав Локвуд.

Джордж хитнув головою:

— Ні. Але я знаю, хто зможе це зробити. Альберт Джоплін чудово знається на всьому цьому історичному мотлоху. Він розповідав мені про Біблію шістнадцятого століття, яку знайшов на кладовищі під час розкопок. Її теж було написано латиною. Я можу показати ці папери йому й попросити перекласти. Звичайно, взявши з нього обіцянку мовчати...

Локвуд стиснув губи й нерішуче потарабанив пальцями по столу:

— У ДЕПРІК теж є знавці мов... Але ж вони розплетуть про все Барнсові, а той — Кіпсові. Мені твоя ідея, Джордже, не дуже до вподоби, та вибору в нас немає. Занеси ці папери Джопліну... Ні — нехай він краще сам завітає до нас. Я не хочу, щоб Нед Шоу перейняв тебе й викрав документи саме тієї миті, коли ти вийдеш надвір...

— А що з малюнками? — запитала я. — Тут нам теж потрібен фахівець?

Ми порозкладали аркуші пергаменту на столі і схилились над невеличкими малюнками. Їх виявилось кілька. Кожен малюнок було накреслено чорнилом як ілюстрацію до певного місця в тексті. Намальовано їх було не дуже майстерно, проте докладно. З зображених людських постатей, з їхнього вбрання, з загального стилю було помітно, що малюнки дуже давні.

— Це не вікторіанська доба, — зауважив Джордж. — Це, мабуть, копія з середньовічного рукопису. І текст, напевно. — так само. Бікерстаф розшукав десь цей рукопис і скопіював. Звідти, гадаю, він і черпав свої ідеї.

На першому малюнку був чоловік у довгому плащі, що нахилився над ямою. Довкола була ніч; у небі сяяв місяць, судячи з довгих тіней від дерев. У ямі лежав кістяк; чоловік простяг туди руку й діставав з нього довгу білу кістку. У другій руці він тримав довгий тонкий хрест, відганяючи ним бліду постать, що виростала поряд просто з землі.

— Грабування могил, — мовив Локвуд. — І використання заліза або срібла для боротьби з привидом.

— Такий самий дурень, як ми, — втрутилась я. — Це простіше робити вдень.

— Можливо, це слід робити тільки вночі, — поволі промовив Джордж. — А вдень — неможливо... Що там на наступному малюнку?

На наступному малюнку був ще один чоловік у плащі — вочевидь, та сама особа, — що стояв на пагорбі під шибеницею. В небі так само сяяв місяць, нависали важкі хмари. На шибениці гойдалося спотворене тіло — жмуток кісток і лахміття. Чоловік саме відтинав у повішеного руку довгим кривим ножем. У другій руці він також тримав хрест, відганяючи ним цього разу двох духів: одного, що ширяв, мов хмарина, біля тіла повішеного, й другого, що стояв на землі біля стовпа шибениці. З собою чоловік мав розшморгнутий мішок, у якому було видно кістку з першого малюнка.

— Заводити друзів цей чолов’яга не вміє, — зауважив Локвуд. — Цим двом привидам він, здається, дошкулив як слід.

— Отож-бо й воно, — прошепотів Джордж. — Його навмисне цікавлять кістки, з якими пов’язані Гості. Іншими словами, він шукає Джерела. Що там далі?

На наступному малюнку чоловік робив те саме, цього разу в якійсь кімнаті з мурованими стінами. Алькови або ніші в стінах були геть заповнені кістками й черепами, а біля ніг чоловіка лежав відкритий мішок. Чоловік брав з найближчої стінної полиці череп, недбало виставляючи хрест проти трьох блідих постатей — двох уже знайомих нам привидів і одного нового.

— Це катакомби або склеп, — припустив Локвуд. — Місце, куди складають кістки, коли кладовище переповнене. Ці три малюнки показують найкращі місця для пошуку Джерел. А четвертий... — він перевернув пергамент і несподівано замовк.

Я зойкнула.

Четвертий малюнок відрізнявся від попередніх. На ньому було зображено чоловіка, що стояв сам-один у кімнаті з мурованими стінами, куди крізь прочинені двері заглядало сонце. Чоловік працював біля дерев’яного стола, майструючи щось із кількох кісток. Здавалося, що він намагається з’єднати ці кістки і облямувати ними якусь маленьку круглу річ.

Дзеркало...

— Це інструкція, — сказала я. — Інструкція, як виготовити таке дзеркало. І цей бовдур Бікерстаф дотримувався її якнайточніше. А п’ятий малюнок там є?

Локвуд узяв останній аркуш пергаменту й перевернув його.

Там справді був п’ятий малюнок.

У його центрі було намальоване дзеркало, що стояло на вершку низенького стовпа чи постамента. Постамент було увито плющем і прикрашено великими білими квітами. Ліворуч від нього, трохи нахилившись до дзеркала, стояв чоловік. Одну руку він притулив до очей і стривожено дививсь у скло. І ця тривога була недаремна, бо по той бік стовпа юрмились люди в подертому вбранні. Усі вони були висохлі, мов трупи. В декого збереглись обличчя з пасмами волосся; інші вже перетворились на кістяки. З-під плащів визирали кощаві руки й ноги. Одне слово, жодна з цих постатей не скидалась на живу людину. Вони дивились із того боку дзеркала на чоловіка так само пильно, як і він на них...

Ми мовчки розглядали пергамент і намальовані на ньому фігурки. В осяяній сонцем кімнаті панувала могильна тиша.

— Я досі не розумію... — нарешті сказала я. — Навіщо потрібне це дзеркало?

— Щоб дивитись, — кахикнув Джордж.

Локвуд кивнув:

— Це не дзеркало. Це вікно. Вікно в потойбічний світ.

Тук-тук...

Нечасто нам доводилось так лякатись усім водночас. Звичайно, дух пані Баррет допоміг нам побити рекорд із синхронних стрибків у довжину, але ж то було вночі. А зараз, удень? Ні. Це неможливо. До того ж нічого страшного не сталось — просто чиїсь нігті зашкрябали об шибку й позаду нас, у кухонному вікні, з’явилася чиясь тінь. Ми обернулись. До шибки притулилась чиясь кощава рука. Далі я побачила тонку шию, гострі плечі й світлі пасма волосся на потворній, безформній голові. Я підхопилася з табуретки; Локвудів стілець полетів аж до холодильника. Джордж відскочив так далеко, що заплутався в швабрах, які стояли біля дверей, і тепер злякано відбивався від них.

Якусь мить ніхто не міг промовити ані слова. Та врешті здоровий глузд переміг.

Це не може бути привид! Скоро полудень! Я ще раз подивилась у вікно.

На тлі сонця таємнича постать видавалась майже чорною. Та коли вона поворухнулась, я розібрала обриси подертого солом’яного бриля й похмурого брудного обличчя.

— Це ж Фло! — вигукнув Локвуд.

— Костомаха-Фло? — заморгав з подиву Джордж. — Це дівчино!?!

— Сподіваюсь, що так. Достеменно це довести неможливо.

Обличчя за вікном пересувалось туди-сюди. Здавалось, ніби Фло щось говорить; нарешті її вуста стривожено скривились, а рука нетерпляче махнула в повітрі.

— Ви ж казали, що вона мила, ніжна й лагідна! — приголомшено мовив Джордж.

— Та невже? Ми щось не пам’ятаємо... — Локвуд повів рукою в бік кухні. Обличчя у вікні ворухнулось і пропало. — У неї, напевно, є новини про Вінкмена! Чудово! Це саме те, що нам треба. Зараз я приведу її. Люсі, заховай папери! Джордже, дістань цукор і постав чайник!

Джордж поглянув на замащену брудними пальцями шибку:

— Гадаєш, їй захочеться чаю? Такі дівчата воліють чогось міцнішого...

— Кави, — обірвала його я. — І, будь ласка, ніяких дотепів на її адресу. Вона дуже дратівлива й відповість тобі як слід.

— Які там дотепи... — буркнув Джордж.

Птахи в садку замовкли — вражені, напевно, появою постаті, що наближалась до кухонних дверей. На дверях уже стояв Локвуд; через секунду Костомаха-Фло увійшла до кухні в своїх величезних чоботях і принесла з собою полотняний лантух, похмурий настрій і болотяний сморід. Завмерши біля входу, вона мовчки дивилась на нас.

Удень її синя куртка здавалась геть вицвілою, а щодо голови, то важко було сказати, де закінчується волосся й починається солом’яний бриль. По джинсах розпливлась величезна пляма сірого мулу, а кругле обличчя оздоблювали всі можливі відтінки бруду. Іншими словами, всі моторошні наслідки нічної роботи було добре помітно. Блакитні очі дивились із сумнівом і тривогою, а зухвальства в поведінці майже не залишилось, ніби денне світло трохи наполохало її.

— Ласкаво просимо, — сказав Локвуд, зачиняючи двері. — Добре, що ти прийшла.

Продавчиня артефактів мовчала. Вона оглядала кухню — шафки, посуд, їжу на столі. Мені вперше спало на думку питання: де вона їсть і спить, коли не працює на річці?.. Я кахикнула:

— Привіт, Фло. Хочеш кави?

— Еге ж, не відмовлюсь... хоч і не звикла пити її о такій годині. — Зараз її голос був тихший і спокійніший, ніж уночі. — А тут у вас затишно, Локі. Навіть особистий охоронець є.

— Нед Шоу? — перепитав Локвуд. — Ти його помітила?

— Так, я його помітила. А він мене — ні, бо саме дрімав з газетою в руках. Хоч я все одно зайшла сюди ззаду — перелізла в садок через мур, далі від чужих очей. Я не хочу ганьбити себе спілкуванням з такими, як ви. — Вона посміхнулась, вишкіривши напрочуд білі зуби.

— Правильно робиш, — погодився Локвуд. — Молодець.

Джордж, який тим часом готував каву, значуще кахикнув.

Локвуд насупився:

— О, пробач... Дозвольте вас познайомити. Фло, це Джордж. Джордже, це Фло. Ну, Фло, що ж ти нам принесла? Чула що-небудь новеньке про Джуліуса Вінкмена?

— Чула, — відповіла Фло. — Аукціон буде завтра ввечері. — Вона помовчала. — Для Вінкмена це надто швидко. Ця річ у нього лише два дні, а він уже задумав продати її. Звичайно, може, вона просто дуже цінна, та подейкують, що йому просто кортить мерщій її позбутись. Чому? Бо вона вкрай огидна. Всілякі ходять чутки...

— А про те, що Вінкмен убив Карвера, теж говорять? — запитала я.

— Так, я чула про цю невеличку пригоду. — мовила Фло. — Він ніби помер отут, у вашому домі. Що це з тобою. Локі? Тобі набридла поважна репутація? Ні, про те, що вбивця Вінкмен, не кажуть. Та я сама певна, що він міг би вбити Карвера. Подейкують, що це дзеркало завдає прикрощів усім, хто має з ним справу. Один з людей Вінкмена зазирнув туди, кати поряд нікого не було, й помер... Подайте мені, будь ласка, цукорницю.

Джордж підсунув їй чашечку кави на невеличкій таці.

— Дай їй ще столову ложку, — порадила я. — Щоб заощадити час.

Блакитні очі позирнули на мене, проте Фло не відповіла нічого й відразу взялася до кави.

— Отже, про аукціон, — вела вона далі. — Біля станції Блекфрайрс, на північному березі Темзи, багато старих складів судноплавних компаній. Зараз ці склади здебільшого стоять порожні, й туди ніхто не заходить, крім таких волоцюг, як я. От Вінкмен і накинув оком на одне таке місце — колишній склад «Ростокської риболовної компанії», прямісінько біля берега. Він облаштує його для аукціону, проведе торги й забереться геть. Усе триватиме дуже швидко — якусь годину чи дві.

Локвуд пильно поглянув на неї:

— А коли відбудеться аукціон?

— Опівночі. Тільки для запрошених покупців.

— Там є охорона?

— Ще й яка! Справжнісінькі бугаї!

— Ти добре знаєш це місце, Фло?

— Так. Колись прочісувала той берег.

— А чи буде завтра опівночі приплив?

— Так, буде. Великий... — вона сердито позирнула на мене, і я тихенько зітхнула. — А в тебе що сталось?

— Тільки-но згадала! — відповіла я. — Завтра ж дев’ятнадцяте червня, субота! Вечірка в агенції «Фіттес»! Я геть забула про неї!

— Я теж, — погодився Локвуд. — Проте чому б нам не вбити двох зайців одразу? Справді... Ніч у нас вийде неабияка!— Він підійшов до стола. — Джордже, давай чайник! Люсі, неси печиво! Фло, сідай, будь ласка, за стіл!

Ніхто з нас не поворухнувся. Ми всі заціпеніло дивились на нього.

— Двох зайців одразу?.. — перепитав Джордж.

— Це дуже просто, — відповів Локвуд, і його усмішка осяяла цілу кімнату. — Завтра ввечері ми насолодимось вечіркою. А потім спробуємо викрасти дзеркало.

21

Є тільки одна річ, страшніша за напад примарних щурів: збиратись на звану вечірку й не мати в чому піти. Згідно з дрес-кодом, про який Локвуд вичитав у журналі світських новин, чоловікам належало бути у смокінгах, а жінкам — у сукнях-коктейль. Агентам теж дозволяють приходити в уніформі й з рапірами, але оскільки в агенції «Локвуд і К°» не було уніформи, це нічим не могло зарадити. В моєму гардеробі, щоправда, можна було знайти кілька речей, які підпадали б під визначення «сукні», та до «суконь-коктейль» їм запевно було дуже далеко. Отож суботнього ранку, перед щорічною вечіркою в «Фіттес», я в паніці вирушила на Риджент-стріт по магазинах. Ближче до півдня я повернулась геть засапана, навантажена пакунками й картонними коробками. У передпокої я зустріла Локвуда.

— Не знаю, чи підійде для вечірки хоч щось із цього, — зізналась я, — та сподіваюсь, що все-таки підійде. А що надягнете ви з Джорджем?

— Ну, в мене тут дещо є. А ось Джордж не визнає ніяких смокінгів і не сушить собі голову цією вечіркою. Зараз вони з Джопліном уже дві години поспіль розглядають отой рукопис.

Із вітальні я почула бурмотіння двох голосів, що напрочуд швидко перебивали один одного.

— Джоплін зміг його прочитати?

— Не знаю. Він каже, що той рукопис дуже нерозбірливий.

Вони з Джорджем лупають очима над тими паперами, наче сови. Ходімо туди. Джопліна вже пора випровадити. Час готуватися до вечірки. А мені ще треба забігти на хвилинку до Фло.

Альберта Джопліна ми не бачили вже три дні. Правду кажучи, я майже забула про його існування. Коли ми зустрілися з ним востаннє — невдовзі після крадіжки на Кенсел-Ґрін, — цей кладовищенський архіваріус був засмучений і злий. Він лаявся на всі заставки, обурюючись заходами безпеки на місці розкопок. Сьогодні ж, вочевидь, його настрій поліпшився. Коли ми увійшли до кухні, вони з Джорджем сиділи обабіч кавового столика; обидва голосно розмовляли й сміялись, переглядаючи папери Бікерстафа, що лежали перед ними. Джоплін за ці останні дні анітрохи не змінився — був такий самий низенький і згорблений, з припорошеними лупою плечима. Проте обличчя його аж сяяло, а очі палали. Якби він мав хоч трішки більше підборіддя, воно б випнулося з хвилювання. Він саме гарячково нотував щось у записнику.

— О, привіт, пане Локвуде! — вигукнув він. — Я щойно закінчив переписувати текст. Дуже дякую, що ви показали його мені! Це справді надзвичайна знахідка!

— То ви переклали його? — запитав Локвуд.

Джоплін провів рукою по копиці волосся, з якої знялась у повітря сіра хмаринка пороху:

— Поки що ні. Та я зроблю все, що можу. Здається, це якась середньовічна італійська говірка... більше поки не зрозуміло. Я попрацюю з цими паперами й відразу поверну їх вам. Ми вже чудово обговорили це з паном Кабінсом. Здається, ми зліплені з одного тіста! Який у нього допитливий розум!

Джордж скидався на кота, якому не тільки дали сметани, а ще й погладили за те, що він її з’їв.

— Пан Джоплін думає, що це дзеркало — річ надзвичайно важлива, — сказав він.

— Так, Едмунд Бікерстаф випередив свій час, — погодився Джоплін, підводячись. — Він, звичайно, трохи божевільний, але справжній першовідкривач, — архіваріус почав складати папери й ховати їх до своєї торбини. — Викрадення дзеркала — це, як на мене, справжня трагедія. Однак не менша трагедія в тому, що коли його знайдуть, воно негайно потрапить до ДЕПРІК. Їхні фахівці не дуже шанують подібні речі... Між іншим, я щойно казав панові Кабінсу, що іншого документа, потрібного вам, — «Сповіді Мері Дьюлак». — мені так само не вдалося знайти. Не знаю, в якій іще бібліотеці може бути її копія, — хіба що в Чорній Бібліотеці агенції «Фіттес», але туди мені ходу немає.

— Нічого, — відповів Локвуд. — Це не так важливо.

— Бажаю вам щастя у ваших пошуках, — закінчив Джоплін. Він усміхнувся нам, зняв свої круглі товсті окуляри й протер їх краєчком піджака. — Якщо вам уже вдалося щось з’ясувати, то, може, ви поділитесь зі мною хоч дрібкою... Ні, ні, я сам бачу, що прошу у вас забагато. Пробачте, будь ласка.

Локвуд холодно відповів:

— Ніхто з нас не коментує нашої роботи. Сподіваюся, що Джордж знає про це так само. З нетерпінням чекаю вашого перекладу рукопису, пане Джоплін. Дякую за те, що приділили нам свій час.

Уклоняючись і всміхаючись, низенький архіваріус пішов. Локвуд дочекався, поки Джордж повернеться з передпокою.

— Сьогодні Кіпс поставив стежити за нашим домом Кет Ґодвін, — повідомив він. — Я сказав Джопліну, щоб він нічого не розповідав їй, якщо вона його питатиме.

— Бачу, що ви з ним добре заприятелювали, — зауважив Локвуд.

— Атож. Альберт каже розумні речі. Особливо про ДЕПРІК. Коли їм щось дістається — то все, ти вже більше не побачиш цієї речі. А це дзеркало — напевно щось особливе! Сама думка про вікно до потойбічного світу — надзвичайна! Адже відомо, що Джерела пов’язані з привидами і забезпечують їм прохід до світу людей. А це дзеркало зроблене з багатьох Джерел, тож цілком імовірно, що цей прохід достатньо великий, щоб туди можна було зазирнути... — він скоса поглянув на нас. — Зрозумійте: якщо ми сьогодні роздобудемо дзеркало, то непогано було б спочатку випробувати його самим, а тоді вже віддати ДЕПРІК. Я принесу його сюди, й ми...

— Не будь бовдуром, Джордже! — вигукнув Локвуд так, що ми аж підскочили. — «Непогано»? Ти що, забув, що це дзеркало вбиває людей?!

— Мене ж воно не вбило, — заперечив Джордж. — Так-так, я знаю, що дивився туди лише секунду. Та можливо, що ми знайдемо безпечний спосіб...

— Це Джоплін наговорив тобі такого? Бридня! Він йолоп, а ти — не кращий, якщо тобі спало на думку воловодитись із такими штуками! Ні. Тільки-но ми дістанемо дзеркало, як одразу віддамо його Барнсові. І все! Зрозумів?

Джордж вирячив очі:

— Зрозумів...

— Тепер ще одне. Що ти розповів йому про нинішній вечір?

— Нічого, — Джорджеве обличчя залишалось так само невиразним, тільки на щоках виступили дві червоні плями. — Я нічого не казав йому.

Локвуд суворо поглянув на нього:

— Сподіваюся, що це правда... Гаразд, забудьмо. Нам треба ще як слід підготуватись.

І справді, готуватися треба було доволі серйозно. Кілька наступних годин ми збирали все необхідне до двох окремих і майже одночасних заходів. Наші торбини, напаковані величезною кількістю каністр із магнієм, були готові до роботи — так само, як і наше буденне вбрання і взуття. Локвуд із Джорджем, обминувши пильний погляд Кет Ґодвін, що стояла на Портленд-Роу, вирушили на кілька годин у власних справах. Я тим часом начистила наші найкращі рапіри і заходилася приміряти сукні й черевики перед дзеркалом у вітальні. Жодне з цих убрань мені так і не сподобалось, та врешті я зупинилась на темно-синій сукні до колін, із широким вирізом. Мої руки в ній скидались на ковбаси, ноги — на тумби, ще й на животі вона бралася брижами. Проте в цілому вийшло непогано. До того ж на сукні був ремінець, за який я могла застромити рапіру.

Сукня викликала сумнів не тільки в мене. Хтось із хлопців скинув зі склянки носовичок, і в ній негайно з’явилось обличчя, що страшенно кривилося з огиди, коли я проходила поряд.

Хлопці повернулись пізно, аж надвечір, і ми швиденько пообідали. Зовні мої друзі теж змінилися. Джордж, на мій превеликий подив, викопав десь у нетрях своєї спальні смокінга, що так обвис на руках і спині, ніби колись належав орангутангові. Проте в цілому вигляд у нього був більш-менш пристойний. Локвуд вийшов із своєї кімнати в найвишуканішому з своїх костюмів і чорній краватці. Волосся в нього було зачесане назад, блискуча рапіра звисала з пояса на срібному ланцюжку.

— Ти справжня красуня, Люсі, — сказав він. — Тобі теж дуже личить цей смокінг, Джордже. До речі, Люсі, в мене тут є дещо для тебе... Пасуватиме до твоєї чудової сукні.

Він узяв мене за руку і поклав на долоню срібне кольє з невеличким діамантовим кулоном. Воно й справді надзвичайно пасувало до мого вбрання.

— Що це? — здивувалася я. — Де ти його взяв?

— Воно моє. Коли носиш його, тримай рота на замку — так буде елегантніше. О, я вже чую сигнал таксі! Вирушаймо.

Штаб-квартира славетної агенції «Фіттес» містилась на Стренді, біля Трафальґарської площі. Ми прибули туди відразу по восьмій годині вечора. З нагоди урочистої вечірки частину вулиці було перекрито. Біля вокзалу Черинґ-Крос юрмились люди, спостерігаючи за прибуттям гостей.

Обабіч мармурових дверей у чашах горів вогонь. Уздовж стін, на освітлених щитах заввишки в два поверхи, були зображені єдинороги з ліхтарями на передніх копитах. Під ними було просто й гордовито виписано срібними літерами: «50 РОКІВ».

Фіолетовий килим з висушених стеблин лаванди вкривав доріжку, що вела до входу. Її відгородили від натовпів репортерів з фотоапаратами й телекамерами, за якими тяглися переплутані кабелі, й від жадібних до автографів шанувальників. На Стренді вишикувалась черга з лімузинів, готових висадити своїх пасажирів.

Наше таксі зупинилось, буркнувши й випустивши хмаринку диму. Локвуд тихенько вилаявся:

— Хай йому дідько! Я ж знав, що краще буде їхати на метро. Та зараз уже нічого не вдієш. Ти як слід заправив сорочку. Джордже?

— Не хвилюйся. Я навіть вичистив зуби.

— Отакої! Оце так подвиг! Гаразд, ходімо. І поводьмось якнайчемніше!

Ми вийшли з таксі й поринули у вир фотоспалахів і клацання об’єктивів (що тут-таки обірвалися, бо ніхто не знав, хто ми такі). З-за огорожі до нас потяглися руки з записниками для автографів. Під ногами м’яко хрустіла запашна лаванда. Ми пройшли повз чаші з вогнем, від яких обдало теплом мою шкіру. На прохолодному мармуровому ґанку швейцар у сірій лівреї взяв у нас запрошення і мовчки пропустив уперед.

Рік минув відтоді, як я була тут востаннє. Рік минув відтоді, як я завалила свою співбесіду. Я чудово пам’ятала приглушене золотаве світло, низенькі темні канапи й столи, захаращені рекламними брошурами. Пригадала й набридливий запах лаванди, й бундючну обстанову. Того разу я не пройшла далі стойки секретаря й тихо плакала під чавунним погруддям Маріси Фіттес у дальшому кінці вестибюлю. Це погруддя, до речі, дотепер стояло в тій самій ніші й суворим поглядом шкільної вчительки спостерігало, як усміхнені підлітки з «Фіттес» проводять нас коридором з мармуровою підлогою й старовинними померклими картинами на стінах.

Коридор закінчувався великими дверима, прикрашеними зображенням двох здиблених єдинорогів. Служники в сріблястих куртках, схожі між собою аж до ямочок на підборіддях, бадьоро привітали нас, відчинили двері — і ми опинились у вирі гомону й витонченої пишноти.

Приймальня була велика, розкішна, освітлена кришталевими люстрами. Високі стелі були оздоблені візерунчастою ліпниною й панелями з зображенням деяких найславетніших досягнень агенції «Фіттес». Серед них я побачила поєдинок Маріси Фіттес із Димним Мороком у лазнях на Бонд-стріт, розправу Маріси Фіттес і Тома Ротвела з Гайґетським Жахом під опівнічний бій дзиґарів, трагічну смерть першої жертви в лавах агенції — бідолашної Ґрейс Піл... Легендарні, героїчні моменти, знайомі нам зі шкільних років. Тут починалось усе. Тут психологічні розсліди стали справжнім мистецтвом. Тут було створено «Посібник Фіттес» — основу нашої освіти...

Я глибоко зітхнула, розправила плечі й ступила вперед, намагаючись не спіткнутись на своїх кумедних високих підборах. Офіціант із срібною тацею запропонував напої. Я хутенько вхопила склянку помаранчевого соку і озирнулась.

Хоч було ще досить-таки рано, довкола вже зібрався чималий натовп — і не треба було жодного Таланту, щоб сказати, що сюди зійшлось найвишуканіше товариство Лондона. Гладенько поголені й зачесані чоловіки в лискучих, мов пантерові шкурки, чорних смокінгах захоплено розмовляли з жінками в шикарних сукнях, оздоблених коштовностями. Я десь читала, що з появою Проблеми поширилась мода на яскраві тканини, й тут у цьому можна було цілком переконатись. Деякі вбрання аж засліплювали, коли подивитись на них надто зблизька. Те саме стосувалось і прикрас на жіночих шиях. Я помітила, що Джордж дедалі частіше й завзятіше протирає свої окуляри.

Попри всю цю пишноту, мене збентежив ще й вигляд тутешнього товариства. Я не відразу зрозуміла, чому. Тільки потім мені сяйнула думка, що я ніколи ще не бачила стільки дорослих нічної пори. Юні офіціанти заклопотано снували в натовпі, розносячи напої й канапки. Траплялись тут і агенти, здебільшого з «Фіттес», хоч я побачила й кількох із «Ротвел» — їх легко було впізнати за темно-червоними куртками й бундючною поведінкою. Всі інші — дорослі. Ні, подія й справді була надзвичайна!

По всій залі аж до стелі височіли стрункі колони з посрібленого скла. Кожна колона сяяла світлом власного кольору. То були славнозвісні Реліктові колони, за огляд яких туристи платять шалені гроші. Зараз їхнього вмісту не було видно через натовп. На помості біля дальшої стіни струнний квартет грав щось веселе й бадьоре: сумну музику після комендантської години забороняли, щоб не навіювати людям похмурих думок. Довкола лунали веселі балачки й сміх. Ми проштовхались через море усміхнених масок.

Локвуд відсьорбнув зі своєї склянки. Він здавався безжурним і невимушеним. Щодо Джорджа, то він — усупереч своїм зусиллям — і тепер мав трохи пом’ятий вигляд, ніби його щойно витягли з ями. Я була певна, що мої щоки зачервонілись, а волосся скуйовдилось. До того ж я була значно молодша за багатьох жінок у залі.

— Ось ми і в центрі подій, — зауважив Локвуд.

— А мені тут так незатишно...

— Усе гаразд, Люсі! В тебе чудовий вигляд! Ти просто народжена для таких вечірок. Тільки не задкуй, бо ти мало не прохромила отій леді сідниці рапірою.

— Ой лишенько! Невже?

— І не крутися так, бо ще розріжеш навпіл офіціанта.

Джордж кивнув:

— Я раджу тобі краще взагалі не ворушитись, — він узяв у хлопця з таці канапку і з сумнівом подивився на неї. — Що нам робити далі? Хоч хто-небудь знає, з чим вона — ця бісова канапка? Радше за все, з грибами та ектоплазмою. Гляньте, вона аж піною вкрилась!

— Зараз саме годиться відпочити перед нашим наступним завданням, — мовив Локвуд. — З Фло ми зустрічаємось за чверть до дванадцятої, тож у нас іще сила-силенна часу. Тут є люди з уряду, з великих промислових компаній і товариств. Можливо, це наші майбутні клієнти, якщо цього вечора ми впораємось як слід. Отож поки що нам краще розділитись і з кимось поговорити.

— Гаразд... — відповіла я. — З кого ж ми почнемо?

Локвуд надув щоки й видихнув:

— Я навіть не знаю.

Ми стояли в кутку, тихенько сьорбаючи свої напої. Нам було видно спини гостей і оздоблені діамантами точені шиї жінок, що кружляли у вальсі. Їхній веселий сміх немовби звів перед нами мур, потрапити за який ми не мали жодної змоги.

— Ти когось упізнав тут, Локвуде? — спитала я. — Ти ж читаєш стільки часописів...

— Ну... отой високий білявий бородань — це Стів Ротвел, голова агенції «Ротвел». А отой червонолиций, з бакенбардами, — це, здається, Джозія Делоні, лавандовий магнат. Я не збираюся навіть підходити до нього. Він уславився тим, що звелів відшмагати батогом двох агентів «Ґрімбл», коли вони випадково розбили якусь сімейну реліквію, виганяючи привида з його особняка. Ота жінка, що розмовляє з ним, — нова голова компанії «Залізо Ферфекса». Анджеліна Кроуфорд, Ферфексова небога. З нею мені теж не хотілося б мати справу після того, як ми вбили її дядечка...

— Але ж вона про це нічого не знає!

— Не знає. Та все одно нам це не личило б...

— А ось і Барнс! — мовив Джордж. І справді, недалечко ми побачили інспектора, що похмуро підносив келиха з шампанським до своїх пишних вусів. Так само, як ми, він стояв осторонь натовпу. — І Кіпс! Цікаво, хто його сюди пропустив? На цю вечірку, здається, запрошують кого завгодно!

Повз нас пройшла група агентів, серед яких був і Кіпс. Він показав на нас пальцем і щось промовив. Агенти вибухнули реготом і рушили далі. Я засмучено поглянула на люстри над нашими головами:

— Мені не віриться, що ти колись працював тут. Джордже.

Джордж кивнув:

— Еге ж, працював. Точнісінько в цій будівлі.

— Вона більше скидається на палац, ніж на агенцію.

— Тутешні приймальні дуже розкішні. І Чорна Бібліотека — так само. А контори зовсім не такі вишукані. Кіпс, на жаль, — типова для цієї фірми особа.

Локвуд несподівано скрикнув. Я поглянула — в нього аж засяяли очі.

— Облишмо поки що мою останню пропозицію. Балачки — це бридня, нікому не потрібна нудота. А от бібліотека... Де вона, Джордже?

— За дві кімнати звідси. Тільки її зачинено. Туди мають доступ лише агенти найвищого рангу.

— Як ти гадаєш, чи зможемо ми пробратись туди?

— Навіщо?

— Я щойно пригадав розповідь Джопліна про «Сповідь Мері Дьюлак». Він казав, що її копія може зберігатись тільки в Чорній Бібліотеці. Якщо ми тут, то слід...

Цієї миті натовп розступився, і Локвуд замовк. До нас підходила висока, напрочуд гарна жінка. Вона була вбрана в тонку сіру сукню, що з кожним її порухом переливалася сріблом. Срібні браслети прикрашали її зап’ястки, а срібне кольє — шию. Чорне волосся спадало на плечі неслухняними локонами. На худому обличчі виразно видніли вилиці, а повні губи зімкнулись у владній усмішці. Спочатку я вирішила, що вона лише трохи старша за мене, та з її темних, серйозних очей променіла сила, яка приходить тільки з тривалим досвідом.

— Пані Пенелопа Фіттес, — оголосив блідий кремезний чоловік із стриженим сивим волоссям, що визирав з-за її плеча.

Проте я й так упізнала, хто це така. Ми всі її впізнали й водночас здивувались. На відміну від свого головного конкурента Стіва Ротвела, голова агенції «Фіттес» уникала публіки. Я уявляла пані Фіттес низенькою діловитою особою середнього віку, схожою на її уславлену бабусю. Її поява вмить нагадала мені, яка незграбна я в цій сукні та черевиках на підборах. Хлопці виструнчились, силкуючись поводитись впевненіше. Навіть Локвуд зачервонівся. На Джорджа я не дивилась, та він, напевно, збентежився ще дужче.

— Ентоні Локвуд, мадам, — відрекомендувався Локвуд, чемно схиляючи голову. — А це мої помічники.

— Люсі Карлайл і Джордж Кабінс? — перепитала леді. — Я дуже рада бачити вас. — Її голос виявився нижчим, ніж я сподівалась. — Мене дуже вразив ваш успіх у Кумб-Кері-Голлі, і я вдячна вам за те, що ви знайшли тіло мого друга. Якщо вам знадобиться моя допомога, сміливо звертайтесь. — Її темні очі оглянули по черзі нас усіх. Я ствердно всміхнулась, а Джордж у відповідь щось пропищав.

— Ваше запрошення — велика честь для нас, — відповів Локвуд. — Тут надзвичайно гарно.

— Так, тут зберігається чимало скарбів з нашої колекції. Найпотужніші Джерела! Всі вони знешкоджені й замкнені до цих колон із посрібленого скла від «Світанку», з залізними капітелями й постаментами. Ходімо, я дещо покажу вам...

Вона спокійно рушила крізь натовп, що розступався перед нами. Всередині найближчої скляної колони, що променіла блідо-зеленим світлом, на металевому каркасі висів поламаний кістяк.

— Це найславетніший з наших артефактів, — сказала Пенелопа Фіттес. — Рештки Довгого Г’ю Генретті, колишнього розбійника, чий привид відомий як Фантом Брудної Дороги. Моя бабуся й Том Ротвел знайшли його тіло 1962 року, в ніч проти Іванового дня. Ротвел викопав його, а Маріса аж до світанку лякала привида, вимахуючи в повітрі залізною лопатою, — господиня хрипко реготнула. — Вона завжди казала, що їй пощастило, що вона добре грає в теніс, звідки б іще їй узяти такий окомір і витримку? Проте психологічні дослідження були тоді ще в пелюшках, тож обоє не знали до ладу, що вони роблять...

Кістяк був заляпаний бурим брудом, у черепа бракувало нижньої щелепи й кількох верхніх зубів. Ніг не було так само, крім половини стегна, що звисала з тазу.

— Здається, цей Г’ю Генретті не в найкращій формі, — зауважила я.

Пенелопа Фіттес кивнула:

— Кажуть, що здичавілі собаки розкопали його кістки й відгризли ноги. Це й могло розгнівати привида...

— Курячий сатай? — перед нами виріс юний офіціант із закусками на золотій таці. Джордж узяв одну, а ми з Локвудом чемно відмовились.

— Пробачте, — мовила Пенелопа Фіттес. — Обов’язок господині так напружує! Не дозволяє залишатись надовго з одними людьми, навіть найцікавішими... — Усміхнено підморгнувши Локвудові й розгублено кивнувши нам із Джорджем, вона хутко подалася геть. Натовп знову розступився, пропускаючи її та блідого чоловіка, й відразу зімкнувся.

— Що ж, вона краща, ніж я сподівався, — зауважив Локвуд.

— Еге ж, — погодилась я.

Джордж, пережовуючи свій сатай, стенув плечима:

— Коли я працював тут, вона не була така лагідна. Звичайні агенти ніколи її не бачать, бо вона не виходить із своїх кімнат. Усім керує цей сивий чолов’яга — її особистий помічни, — його очі докірливо блиснули за окулярами. — Він, до речі, й звільнив мене.

Я поглянула в натовп, та Пенелопи Фіттес із помічником там уже не було.

— Він, здається, не пам’ятає тебе...

— Атож! Хто я такий, щоб про мене пам’ятати? — Джордж устромив паличку від ратая в горщик із папороттю й підтяг обвислі штани. В його очах несподівано блиснув вогник люті. — Ти щойно згадав про Чорну Бібліотеку, Локвуде. Цікаво, чому ми досі ще не влаштували туди прогулянку?

Він тихенько рушив уздовж стіни. Тим часом за вікном густішали літні сутінки. Від кольорових прожекторів на землю падали чудернацькі тіні. Химерне світло всередині колон яскравішало й переливалось: у деяких із них з’являлись привиди, що невидющими очима зирили на нас і без упину кружляли на місці.

— Ви певні, що нам слід це робити? — запитала я.

Ми причаїлись біля дверей і спостерігали за натовпом, вичікуючи слушної миті, щоб вислизнути геть. Недалеко від нас Пенелопа Фіттес жваво розмовляла з гарненьким молодиком з акуратними світлими вусиками. Якась жінка з височенною зачіскою, схожою на вулик, зареготала з чийогось жарту. На помості джазовий ансамбль заграв якусь сумну блюзову мелодію. З бічних дверей рікою полинули офіціанти, кожен з яких ніс тацю з іще розкішнішою стравою, ніж попередній.

— На нас ніхто не звертає уваги, — мовив Джордж. — Ну-бо!

Ми подалися за ним до дверей і опинились у просторій мармуровій залі. Тут були двері до шістьох ліфтів: п’ятеро бронзових і одні сріблясті. Стіни були завішані портретами юних агентів — хлопців і дівчат, усміхнених і серйозних, ошатно вбраних у формені сірі куртки. Під кожним портретом було встановлено рапіру й вінок.

— Зала Загиблих Героїв, — прошепотів Джордж. — Я нізащо не хотів би опинитись тут. Бачите отой ліфт із сріблястими дверима? Він веде просто до кімнат Пенелопи Фіттес.

Джордж провів нас кількома коридорами — дедалі вужчими й скромнішими, — вряди-годи зупиняючись і приховуючись. Гомону вечірки вже було майже не чути. Локвуд досі тримав у руці свою склянку з напоєм. У смокінгу він пересувався так само легко, як і завжди. А я без упину хиталась на своїх дурнуватих високих підборах.

Нарешті Джордж зупинився біля важких дерев’яних дверей.

— Ми пішли цією дорогою, щоб нас ніхто не помітив. — пояснив він. — Це службовий вхід до Чорної Бібліотеки. Головні двері, радше за все, замкнено на ніч. Тут зберігається власна книгозбірня Маріси Фіттес, присвячена Гостям, та інші рідкісні речі. Ви ж розумієте, що нам суворо заборонено сюди заходити? Якщо нас упіймають, то негайно заарештують — і прощавай тоді, наша агенціє!

Локвуд відсьорбнув із склянки:

— А яка ймовірність, що сюди хтось зайде?

— Коли я працював тут, то міг хіба що зазирнути в замкову щілину. Сюди допускається лише вище керівництво. Зараз усі вони на вечірці — ми опинились тут саме вчасно. Тільки довго так не триватиме.

— Нам часу вистачить, — запевнив Локвуд. — Швиденько глянемо — і все. До того ж грабунок завжди веселіший за світські балачки. Я це кажу щоразу. Ану, спробуймо: ці двері теж замкнено?

Двері були не замкнені, тож за секунду ми опинились у бібліотеці.

22

Чорна Бібліотека агенції «Фіттес» виявилась просторою восьмикутною кімнатою заввишки в два поверхи, увінчаною скляною банею. Крізь поверхню бані було видно темне вечірнє небо, однак ліхтарі, прикріплені круг неї зовні, осявали бібліотеку лагідним світлом. Усі стіни було заставлено книжковими полицями; між поверхами проходив металевий балкон, до якого в двох місцях вели кручені сходи. Підлогу застеляв паркет із темно-червоного дерева, посередині якого світлішими плитками було викладено зображення здибленого білого єдинорога. Посередині кімнати стояли читальні столи й скляні шафи з книжками та іншими предметами. Просто навпроти нас видніли зачинені й замкнені двері. Звідкілясь лунало гудіння електричного генератора; крім нього, в кімнаті не було чути жодного звуку. Повітря здавалось нам прохолодним і трохи туманним.

Уздовж полиць сяяли вмонтовані лампи, що в напівтемряві бібліотеки скидались на світлячків. Самі ж книжки були здебільшого в дорогих шкіряних палітурках — пурпурових, темно-брунатних або чорних. Тільки тут, на першому поверсі, цих томів було, напевно, багато сотень.

— Справляє враження... — прошепотів Локвуд.

Джордж, зрозуміло, опинився тут у своїй рідній стихії бібліотеки, поряд із чипсами та чудернацькими експериментами, були його коником. Проте він знервовано закушував губу, оглядаючи балкон і вишукуючи там якнайменші ознаки руху.

— Насамперед нам потрібен каталог цього зібрання. — нарешті сказав він. — Каталог мусить бути десь тут, на одному з столів. Мерщій допоможіть мені! Тут не можна залишатись надовго!

Ми тихенько пройшли за ним до освітленого центру кімнати. Довкола панувала тиша. Тільки з-за дверей я чула приглушене відлуння далекої вечірки.

На столі біля самісіньких дверей лежала велика книга в шкіряних палітурках. Джордж із вигуком нетерпіння розгорнув її.

— Ось він, каталог! Тепер нам треба подивитись, чи є тут «Сповідь Мері Дьюлак».

Поки Джордж гортав сторінки, я роздивлялась на скляні шафи. Локвуд робив те саме.

— Ще артефакти... — бурмотів він. — Просто нескінченна колекція! Ти диви — це ж в’язальні дроти зі справи Четемського Проштрикувача!

— А тут, здається, чиїсь мариновані легені, — придивилась я до таблички поряд із черговим експонатом.

Джордж схвильовано зацитькав:

— Годі вже вам! Тут не місце... — зненацька він зупинився. — Є! Неймовірно! В них є «Сповідь»! Том номер С/452! Він десь у цій кімнаті!

Локвуд рішуче спорожнив свою склянку з напоєм:

— Чудово. Де нам його шукати?

— Оглядайте всі полиці. Номери стоять на корінцях книжок!

Я побігла до полиці і заходилась оглядати корінці томів. На кожному справді стояв номер, надрукований золотим шрифтом на шкірі.

— Тут усі на літеру «А», — сказала я.

Локвуд помчав до найближчих сходів і, долаючи по дві сходинки за один раз, поліз нагору. Ось його черевики вже затупотіли по металевому балкону.

— В/53, В/54...Тут усі лише на «В»... Перевірю далі.

— Який номер потрібен? — перепитала я.

— Цить! — Джордж раптово завмер на місці. — Чуєте?

З-за дверей долинули голоси. В замку клацнув ключ.

Мені не було часу дивитися, що роблять хлопці. Я майнула до найближчої скляної шафи і, почувши, як відчиняються двері, зігнулась, підтягти сукню й притуливши коліна аж до підборіддя.

На мить у тишу бібліотеки увірвався гамір вечірки, та його перервав удар дверей, що зачинились.

— Тут буде спокійніше, — промовив тихий, такий знайомий жіночий голос.

Пенелопа Фіттес!

Я примружила очі і вчепилась зубами в коліно. Оцей мені Локвуд! Його новий божевільний задум привів нас до катастрофи! Краще б ми відпочивали й веселилися, бо на нас іще чекала небезпечна ніч із Вінкменом!

Залунали кроки по паркету у напрямку центру кімнати, де щойно був Джордж.

— Що ви хотіли сказати, Ґебріеле? — спитала Пенелопа Фіттес.

Я розплющила очі. Моє серце тьохнуло. З-за краю шафи визирало посріблене вістря рапіри, ніжно виблискуючи в лагідному світлі ліхтарів.

Чемний чоловічий голос відповів:

— Агенти хвилюються, панно Фіттес. Вони відчувають, що ви не дуже допомагаєте їм у роботі.

Пролунав хрипкий короткий сміх:

— Я допомагаю їм усім, чим можу. Якщо вони не спроможні упоратись із викликами, це вже не моя проблема.

Я тим часом почала тихенько затягати рапіру за шафу.

— Ви хочете, щоб я так і сказав їм? — перепитав чоловік.

— Звичайно, так і перекажіть. Я ж їм не нянька!

— Так, мадам. Але ж ви — їхня натхненниця... Ой, що це?

Я заціпеніла й прикусила губу. По моїй щоці струмочком побіг піт.

— Бальзамовані легені Барреджа-отруйника, — відповіла Пенелопа Фіттес. — Моя бабуся дуже цікавилась такими злочинами. Ви навіть не повірите, які речі є в її колекції. Деякі з них ще й зараз діють. Ні, ці легені, звичайно ж, нешкідливі. В них уже давно немає енергії...

— Дивний вибір для оздоблення бібліотеки, — зауважив чоловік. — Мені б тут не йшла на думку жодна книжка...

Знову пролунав сміх:

— Ті, хто приходить сюди, не звертають на це уваги. Тут думають про вищі матерії.

Голоси стали дещо тихші — їхні власники, мабуть, відійшли трохи далі. Я хутко сховала рапіру за шафу і надзвичайно обережно визирнула звідти.

Футів за п’ятнадцять, спинами до мене, стояли двоє: Пенелопа Фіттес і понурий чолов’яга середнього віку. На ньому був чорний смокінг із краваткою, тож я припустила, що це один з гостей: мені також пощастило розгледіти товсту шию й гладке рожевощоке обличчя.

— До речі, про артефакти,— провадила Пенелопа Фіттес. — Тут у мене є дещо для вас... — Вона несподівано поворухнулась, і я знову сховалась за шафу. Підбори господині гучно затупотіли по паркету. — Вважайте це за вияв моєї доброї ваті.

Куди вона пішла — чи в мій бік, чи ні, — мені видно не було. Я ще міцніше притулилась до задньої стінки шафи.

Зненацька щось спонукало мене поглянути вгору. Просто наді мною на поверхні балкона, на животі, лежав Локвуд. Чорний смокінг майже ховав його в темряві, зраджувало тільки бліде обличчя. Я подала йому знак відвернутись.

— Люсі!— прошепотів він самими губами.

— Що?

Його відповіді я спочатку не зрозуміла. Він ворухнув губами кілька разів, переводячи погляд від мене до центру кімнати. Аж нарешті я зрозуміла, що він каже мені: «Моя склянка!»

Я ще раз визирнула з-за краєчка шафи і моє серце знову тьохнуло. На невеличкій скляній вітрині в центрі кімнати стояла Локвудова склянка з-під пуншу. Вона блищала так яскраво, ніби її підсвітили прожектором. Було видно навіть залишок червоної рідини на денці.

Пенелопа Фіттес саме підійшла до цієї вітрини й стала перед нею. Склянка опинились на рівні її плеча. Господиня відкрила шухляду під вітриною і щось дістала звідти.

Зараз вона погляне вгору — й помітить склянку...

Ні. Пенелопу Фіттес цієї миті займало інше. Закривши шухляду, вона обернулась до свого супутника:

— Ми все відремонтували. Й перевірили. Працює чудово. Сподіваюсь, Товариство Орфея краще, ніж раніше, скористається цією річчю.

— Ви дуже ласкаві, мадам. Вони будуть безмежно вдячні вам. На знак подяки я повідомлятиму вас про всі їхні експерименти.

— Чудово. Ви, напевно, вже не повернетесь на вечірку. Ця коробка надто помітна... Можете вийти цією дорогою.

Підбори знову заклацали — і я, на свій жах, помітила, що сиджу саме біля дверей, якими ми увійшли. Зараз господиня з гостем пройдуть повз мою схованку... Поборовши нерішучість, я розігнула спочатку одну ногу, потім другу й тихенько піднялася на пальцях. Тепер я вже не сиділа, а стояла навшпиньки, тулячись, як і раніше, спиною до шафи. Однією рукою я міцно стиснула рапіру, щоб вона не зачепилась за шафу й не брязнула. Все це тривало швидше, ніж я зараз розповідаю...

Я мовчки чекала. Локвуд на балконі обернувся обличчям до стіни й зовсім злився з темрявою. Кроки стали гучнішими, й Пенелопа Фіттес із супутником пройшли повз мене, за якихось кілька футів від шафи. Я виразно відчула запах парфумів господині. Чоловік ніс під рукою дерев’яну коробку — не дуже велику, дюймів по дванадцять завширшки й завдовжки і дюймів з чотири-шість заввишки. На кришці коробки було вирізьблено дивний невеличкий символ — вигнуту арфу з трьома струнами. Навіть у такій надзвичайній ситуації я зморщила лоба, пригадуючи, де могла бачити цей символ раніше.

Пенелопа Фіттес відчинила гостеві двері, й це надало мені змогу поворухнутись. Я хутко майнула за інший ріг шафи — туди, де господиня ніяк не могла мене побачити.

Двері зачинились: чоловік, напевно, пішов, не прощаючись. Пенелопа Фіттес обернулась і пішла назад. Тільки-но вона порівнялась зі мною, як я нишком переповзла на своє дотеперішнє місце.

Я чула, як господиня проходить бібліотекою. Опинившись у центрі, вона раптом зупинилась. Я вже уявляла, як вона озирається. Подумала про Джорджа, про Локвудову склянку... й ще міцніше примружила очі. Аж тут кроки залунали знову. З-за дверей на мить долинув гамір вечірки, в замку клацнув ключ — і нарешті запала тиша.

Я з полегкістю видихнула повітря.

— Чудово, Люсі, — обізвався Локвуд з балкона. — Ти спритна, як краб... А куди подівся Джордж?

І справді, куди він подівся? Я оглянула порожню бібліотеку...

— Допоможіть хто-небудь! — долинув тихий голос із-під стола. — Я, здається, серйозно тут застряг...

Коли ми повернулися до зали, вечірка була саме в розпалі. Музика грала ще бадьоріше, офіціанти наповнювали келихи ще швидше, гості танцювали ще завзятіше, а їхні обличчя розчервонілися ще дужче. Ми знайшли собі тихеньке місце біля шоколадного фонтану у вигляді єдинорога і взяли ще напоїв.

— Тобі треба виступати в цирку, Джордже, — зауважив Локвуд. — За такі викрутаси тобі платитимуть чималі гроші!

— Подумаю над цим, якщо мені не пощастить в агентах. — відповів Джордж. — Я, здається, десь іще не розігнувся... Ви знайшли книжку?

Локвуд поплескав себе по кишені. Менше ніж за хвилину ми дістали звідти «Сповідь Мері Дьюлак» — тоненьку книжечку в чорних палітурках, яка лежала на горішній полиці другого поверху.

— Ціла й неушкоджена, — промовив Локвуд.

Джордж усміхнувся:

— Чудово! У нас уже успіхи, а ми ще не перейшли до головного. Чи встигнемо ми зараз погортати її?

— Боюся, що ні, — відповів Локвуд. — Краще берімося до напоїв. Зараз за двадцять хвилин одинадцята. Пора вирушати.

— Ви вже йдете, пане Локвуде? — несподівано опинився біля нас інспектор Барнс. Він похмуро стояв на тлі шоколадних бульбашок від фонтану, тримаючи в руці склянку з рожевим коктейлем. — Я сподівався перекинутись із вами словечком...

На превелике наше невдоволення, з-за його спини, мов тонка лиховісна тінь, визирав Квіл Кіпс.

— З охотою, — відповів Локвуд. — Чи сподобалась вам вечірка?

— Кіпс щойно розповів мені, — провадив Барнс, — що ви могли виявити якісь цікаві документи в Гемпстеді. Що це за документи, й чому ви не передали їх нам?

— Я залюбки зробив би це, інспекторе,— відповів Локвуд. — Та зараз уже пізно, а сьогодні нам випав дуже клопіткий день... Можна, ми заїдемо до вас завтра вранці?

— А чому не сьогодні? Можна й просто зараз...

— Тут не дуже зручне місце для такої розмови. Забагато галасу. Завтра вранці в Скотленд-Ярді було б набагато краще. Ми візьмемо з собою документи... — Локвуд лагідно, догідливо всміхнувся; Джордж тим часом крадькома позирнув на годинник.

— Ви кудись поспішаєте? — поцікавився Барнс. Його вузенькі блакитні очиці підозріливо поглянули на нас. — Мабуть, дуже хочете спати?

— Так. Уночі Джорджева голова обертається на гарбуз. Ось погляньте на нього самі...

— То ви завтра покажете мені ці документи?

— Неодмінно.

— Гаразд. Чекаю вас рано-вранці. І ніяких вибачень і виправдань. Якщо не прийдете, я сам завітаю до вас.

— Дякую, пане Барнсе. Сподіваємось, що ми матимемо для вас хороші новини.

— Щось невчасно вони з’явились, — мовив Локвуд, коли ми наближалися до головного виходу. — Кіпс напевно знає, що ми не спатимемо цієї ночі.

Я озирнулась і побачила худорляву постать, що тут-таки майнула за колону.

— Еге ж. Він стежить за нами просто зараз.

— От уже проноза, — буркнув Джордж.

— Тепер нам просто так не забрати наше знаряддя. Треба відірватись від Кіпса. Доведеться ловити нічне таксі.

Ми хутко пройшли фіолетовим килимом повз чаші з вогнем, де курилась лаванда, до ряду автомобілів, що чекали на бруківці. Усі автомобілі мали срібні ґратці й залізні емблеми офіційної служби нічного таксі. За нами, на поважній відстані, причаївся Кіпс. Побачивши, що ми попрямували до таксі, він облишив усяку обережність — і приєднався до нас.

— Не звертайте на мене уваги, — відповів він, помітивши наші погляди. — Просто я теж рано лягаю спати.

До нас під’їхав автомобіль.

— Портленд-Роу, будь ласка,— голосно сказав водієві Локвуд.

Ми сіли, й таксі рушило. Озирнувшись, ми побачили, як Кіпс сідає в наступний автомобіль. Локвуд нахилився вперед — і заговорив до водія:

— Я заплачу вам п’ятдесят фунтів. Їдьте на Поргленд-Роу, як я сказав вам, але дорогою зупиніться на Трафальґар-сквер. Ми вийдемо так, щоб пасажир отого таксі за нами нічого не помітив. Гаразд?

Водій здивовано заморгав:

— То ви втікачі?

— Ні. Ми агенти.

— Хто переслідує вас? Поліція?

— Ні, такі самі агенти. Це довго пояснювати. Просто зробіть те, що я попросив. Чи може, нам краще вийти відразу, забравши з собою п’ятдесят фунтів?

Водій потер носа:

— Якщо хочете, я зачекаю, поки він під’їде близько й зупинюсь так, що його таксі вріжеться в тротуар. Або дам задній хід, щоб він теж позадкував. За п’ятдесят фунтів я охоче зроблю таку річ.

— Ні, не треба. Просто непомітно висадіть нас.

Усе йшло якнайкраще. Автомобіль з муркотінням обігнув Трафальґарську площу; Кіпсове таксі тим часом причаїлося за лімузином, що від’їжджав від штаб-квартири «Фіттес». Ми повернули на Кокспер-стріт, у бік Геймаректа й Пікаділлі, й помчали повз захисні ліхтарі й дим лавандових вогнищ. Коли ми завернули за ріг Пел-Мел, таксі сповільнило швидкість; ми з Джорджем і Локвудом вибрались із нього і майнули під колонаду найближчої будівлі. Таксі з ревом рушило далі. За мить повз нас промчав ще один автомобіль: на передньому його сидінні згорбився Кіпс, що вочевидь давав накази водієві. Обидві машини швидко зникли в темряві, й довкола запала тиша.

Ми поправили рапіри й подалися пішки назад.

Уночі вокзал Черинґ-Крос зазвичай порожнює, проте його послугами можна скористатись. Ми забрали своє знаряддя з камери схову, де Локвуд із Джорджем залишили його ще вдень, і зайшли до туалетів перевдягтись. Я відчула себе добре тільки тоді, коли скинула цю дурнувату сукню й черевики на високих підборах. Залишила тільки кольє, яке дав мені Локвуд, сховавши його під футболкою й чорною курткою. Усе вбрання, яке ми приготували, було чорне і якнайлегше — вночі ми мали пересуватися швидко й невидимо.

Ми рушили вздовж східної набережної Темзи. Місячне світло перетворило поверхню річки на сріблясту луску; річище, наче змія, вилось перед нами через ціле місто. Саме тепер, як попереджувала Фло, приплив мав бути найбільший. Хвилі набігали на берег, розбиваючись об каміння.

Разом з убранням змінився й наш настрій. Ми мовчки прямували вперед. Решта ночі мала бути неспокійна й загрожувала серйозною небезпекою. Я досі відчувала на своїй руці огидний дотик Джуліуса Вінкмена — тоді, коли ми зіткнулись із ним у його антикварній крамниці; його ніби випадкові жорстокі вислови дотепер лунали в моїй голові. Мати з ним справу було не менш ризиковано, ніж полювати на будь-якого привида. А ще ризикованіше було покладатись у цій справі на вельми непевну особу...

— Ми, здається, надто вже довірились цій Костомасі-Фло, — зауважила я.

— Не хвилюйся, — кивнув Локвуд. — Вона неодмінно прийде.

Ми проминули Іннер-Темпл із його адвокатськими конторами і опинились під мостом Блекфрайрс. Небережна несподівано закінчилась величезною кам’яною спорудою, яка височіла над самісінькою водою. Звідси починалися ряди старих складів. Їхні просторі покинуті будівлі стриміли над Темзою, наче скелі, а з-поміж них, мов поламане гілля дерев, стирчали портові крани.

Ми ступили на бруковану доріжку, що вела до складів і пропадала в темряві. Повітря було холодне, довкола не світився жоден захисний ліхтар. Я відчула, що поблизу є Гості, та поки їх не було видно, я не сказала нічого.

— Я, мабуть, піду з вами,— зненацька промовив Джордж. — Вам, напевно, знадобиться моя допомога.

— Ти знаєш свої обов’язки, — відповів Локвуд. — У кожного з нас своя роль. Ти залишишся тут із Фло. Бережи наше знаряддя, Джордже. Я сподіваюсь на тебе.

Джордж пирхнув. Його рюкзак був величезний — помітно більший, ніж тоді, коли він тяг склянку з привидом. А ми з Локвудом не мали в руках навіть торбин.

— Я просто подумав, що вам самим там буде небезпечно, — наполягав Джордж. — А якщо вам знадобиться допомога з цим дзеркалом? А якщо в цього Вінкмена охорона потужніша, ніж просто пара мамул? Він може...

— Замовкни, Джордже, — зіпнув Локвуд. — Пізно вже щось міняти.

Ми мовчки вирушили далі. Вузенька доріжка петляла між будинками; її освітлював тільки промінець місячного світла. Нарешті Локвуд сповільнив ходу й показав пальцем уперед. Доріжка перед нами розгалужувалась. Із правого боку війнуло свіжим річковим повітрям. Попереду видніли стіни іншого покинутого складу. Найближчі його вікна було заколочено дошками; на тлі сріблястого неба чорніли димарі.

На мурованому фасаді будівлі облупленими літерами було написано: «РОСТОКСЬКА РИБОЛОВНА КОМПАНІЯ». Ми з Локвудом та Джорджем зупинились і прислухались. Якнайкраще місце для таємного аукціону Вінкмена: жодного ліхтаря, тиша довкола. Як і в багатьох частинах міста, вночі тут геть усе вимерло.

Ми рушили вперед. Несподівано запах вологи й бруду став помітно дужчим. Із темряви висунулась тонка біла рука, схопила Локвуда за пальто й потягла до себе.

— Ні кроку далі! — прошепотів знайомий голос. — Вони тут!

23

Після наших нещодавніх розмов з Костомахою-Фло я досі не була певна, чи з’явиться вона тут узагалі. Вона, звичайно, трохи з дуринкою, та не з такою, щоб занадто ризикувати. Локвуд обіцяв їй за допомогу все, що завгодно: льодяники, гроші, артефакти з нашого підвалу. Та я відчувала, що їй усе одно не дуже хочеться допомагати нам у цій небезпечній справі. Проте Фло була тут — в усій своїй немитій красі — і повела нас темним проходом між баками зі сміттям, з яких вона ніби тільки-но вилізла.

— Мовчіть, — шепотіла вона. — Ані звуку... Вони не повинні помітити вас.

— Що там із часом, Фло? Усе як було? — запитав Локвуд, позирнувши на годинник. — Зараз уже пів на дванадцяту.

Білі зуби дівчини блиснули в темряві:

— Умгу. Вінкмен уже прибув п’ятнадцять хвилин тому. Приїхав фургоном і вивантажив увесь крам. Біля дверей поставив двох охоронців. Ще кілька ярдів — і ми натрапимо просто на них. А сам пішов усередину з трьома своїми людьми й хлопчиськом. Вони охоронятимуть перший поверх.

— А що то за хлопчисько? — пошепки спитала я. — Його син?

Фло кивнула:

— Еге ж, він. Бридкий, як жаба. Цієї ночі тут буде багато шмаркачів-екстрасенсів. Дорослим потрібні свіжіочій вуха. — Вона випросталась. — Якщо хочеш туди потрапити, Локі, то доведеться лізти вгору.

— Гаразд. Покажи, куди йти, Фло.

Ми підійшли до рогу будівлі. Звідси було чути лагідний шурхіт хвиль Темзи, а кам’янисту доріжку тут змінив прибережний пісок. Будівля височіла просто над мулистим берегом; уздовж порослої мохом цегляної стіни тяглася вгору товста, чорна залізна стічна рура. Фло показала на неї пальцем:

— Ця рура проходить повз вікно. Можете влізти туди по ній.

— Щось вікно дуже маленьке, — скривилась я.

— Ти дивишся не туди! Я про інше вікно, воно вище, звідси його майже не видно!

— Е-е... гаразд.

— Це єдиний шлях потрапити туди так, щоб вас не помітили, їм і на думку не спаде стежити за горішніми поверхами.

Я подивилась на стічну руру, що шалено звивалась уздовж стіни, мов лінія, накреслена вередливою дитиною. Правду кажучи, я й не думала, що нам доведеться лізти у вікно.

— Чудово, — відповів Локвуд. — Ми впораємось. А ти, Фло? У тебе є човен?

Фло показала на річку. Там на березі видніла якась довга, низька дерев’яна довбанка. Хвилі тихенько бились об її борти.

— Оце її човен? — прошепотів Джордж, нахилившись до мене. — Я думав, що це якась гнила колода!

— Я теж, — відповіла я так само пошепки, та пильні вуха Фло вловили нашу розмову:

— Що таке?! Це моя красуня «Матильда»! Я витягла її з Брентфордських очисних споруд біля Даґенгемської чинбарні! І щоб більше я не чула про неї ані словечка!

Локвуд поплескав Фло по плечу, а тоді тихенько витер руку об пальто:

— Твоя правда, Фло. Пливти на ній — справжня честь для нас. Джордже, ти запам’ятав наш план? Здіймеш шарварок і чекай нас із Фло на «Матильді». Якщо все буде гаразд, ми приєднаємось до тебе — чи принаймні передамо тобі дзеркало. Якщо нічого не вийде, то переходимо до запасного плану — вирушаємо додому поодинці.

Джордж кивнув:

— Зрозумів. Щасти тобі. І тобі теж, Люсі. Ось твоє знаряддя, Локвуде. Тут маски й торбина, вони знадобляться вам.

Примостивши рюкзак на піску, він дістав звідти полотняну торбину, схожу на лантух Фло, тільки помітно меншу. З неї війнуло сильним запахом лаванди. Далі Джордж витяг дві чорні лижні маски, які ми негайно заткнули за свої ремені.

— Дякую, — відповів Локвуд. — Тепер треба звірити наші годинники. Через п’ятнадцять хвилин — рівно опівночі — розпочнеться аукціон. На тебе, Джордже, ми чекаємо двадцять хвилин на першу — до того, як вони встигнуть завершити оборудку з дзеркалом. — Він показав на стічну руру. — Хто полізе першим, Люсі? Я чи ти?

— Цього разу, — відповіла я, — тільки після тебе.

Було б добре сказати, що лазання по стічній рурі чимось нагадує щасливе сільське дитинство — теплий літній день, коли ти разом зі своїми спритними друзями дряпаєшся на дерево. На жаль, я змалку боялась висоти: найвищою річчю, на яку мені доводилось вилазити, була вишка на дитячому майданчику, з якої я врешті впала і обідрала собі шкіру на гомілці. Отож ті кілька хвилин, коли я лізла вслід за Локвудом, зі страхом долаючи дюйм за дюймом, були аж ніяк не найщасливіші в моїй кар’єрі. Залізна рура була надто широка, щоб я могла зімкнути на ній пальці. На щастя, її було прикріплено до стіни круглими заклепками — зручними, мов сходини, щоб хапатися за них і ступати по них. Та майже всі вони заіржавіли, а рештки фарби, що залишались на них, липли до моїх рук чи сипались на землю. З Темзи дув лютий вітер, він розвівав мені волосся так, що воно лізло в очі, а рура аж дрижала. До того ж вікно було дуже високо. Один раз я зробила помилку й глянула вниз. Я встигла побачити Фло, що саме забиралася до свого човна, і Джорджа, який досі стояв біля рюкзака й не зводив з мене очей. Вони здавались маленькими, наче мурашки. Зі страху в мене спітніли долоні, а серце тьохнуло так, ніби я вже падала на землю. Отож я зчепила зуби, заплющила очі, і розплющила їх тільки тоді, коли маківка моєї голови торкнулась закаблуків Локвудових черевиків.

Локвуд притулився до стіни і, дивовижним чином не падаючи, колупав кишеньковим ножем у вікні. Віконниця була стара, ветха. Невдовзі вона піддалась і випала всередину. Тоді Локвуд ще трохи поторсав металеву защіпку, кленучи її на всі заставки. Аж нарешті вікно, знову змусивши руру шалено затремтіти, відчинилося. Стрибок — і Локвуд опинився в будинку. За мить він уже простягав мені руку, допомагаючи влізти у вікно.

Кілька хвилин ми постояли в темряві. Випили води, а я зачекала, поки мої руки й ноги перестануть тремтіти. В будинку смерділо трухлятиною й пилом, але не гнилизною, як у садибі доктора Бікерстафа.

— Котра година, Люсі?

— За п’ять хвилин дванадцята.

— Чудово! А ти як гадаєш, Люсі? Джордж повинен уже бути на місці, якщо вони з Фло не перекинулись у човні.

Я увімкнула ліхтарик і обвела ним порожню кімнату. Колись тут, напевно, була контора управителя: на стінах висіли старі дошки з кресленнями та розрахунками.

— Коли ми закінчимо, — сказала я, — тобі треба буде поговорити з Джорджем.

Локвуд тим часом визирнув у коридор:

— Навіщо? З ним усе гаразд.

— Ні. Мені здається, що він почувається зайвим. Ми завжди робимо найголовніше, а він стоїть на варті.

— У кожного з нас свій Талант, — відповів Локвуд. — Просто Джордж не дуже підходить для такої роботи. Хіба міг би він видряпатись сюди по цій рурі? Це аж ніяк не означає, що його завдання не таке важливе. Якщо вони з Фло запізняться, чи їхній човен перекинеться, чи вони переплутають вікна, то ми з тобою, напевно, загинемо... — Він помовчав. — Пробач, але ця розмова трохи дратує мене. Ходімо, нам ще треба знайти дорогу вниз.

Поверх, куди ми потрапили, виявився справжнім лабіринтом з конторських кімнат і коридорів; на пошук сходів униз ми змарнували більше часу, ніж сподівалися. Час тепер грав проти нас, та ми все одно зупинялись і прислуховувались на кожному розі. Я рахувала поверхи й намагалась запам’ятати дорогу до нашого відчиненого вікна. Ми спустились аж на шість поверхів, перш ніж побачили легеньке світло, що ковзало по цегляних стінах, і почули гомін багатьох голосів. Тоді ми зрозуміли, що потрапили прямісінько на Вінкменів аукціон.

— Усе по порядку,— прошепотів Локвуд. — Надягаймо маски.

Лижні маски були необхідні, щоб захистити наші обличчя від уваги мстивого Вінкмена. В масках було жарко й лоскотно, крізь них ледве можна було щось побачити, й до того ж вовна лізла в рот — і говорити було майже неможливо. І все ж таки чимось вони тішили мене.

Відчинивши скляні двері, ми вийшли на обнесену огорожею доріжку, звідки було видно широчезний простір — серце складу, що тяглось уздовж усього поверху. Уявити справжню величину цього простору було неможливо; лише невеличка його частина — саме під нами — була добре освітлена. Ми з Локвудом пригнулись і підібрались до краю парапета, щоб краще роздивитись довкола. Звідси на долішній поверх вели металеві сходи. Тут ми перебували в безпеці: нас неможливо було помітити в майже цілковитій темряві за межами світлого кола.

Вінкмен, вочевидь, діяв точно за розкладом. Три хвилини по дванадцятій — і аукціон уже був у розпалі.

В одному кінці зали стояли три високі лампи на металевих підніжжях. Їх розташували в формі трикутника, тож місце між ними слугувало немовби сценою. Скраю цієї сцени ми побачили ряд із шести стільців, на трьох із яких сиділи дорослі, а на трьох інших — підлітки. Позаду в затінку височіли двоє здорованів і зирили вперед, скидаючись на незграбні статуї.

В острівці світла між лампами стояли ще два стільці, один з яких займав той самий хлопчина з антикварної крамниці. На ньому була сіра куртка, а змащене олією волосся ясно виблискувало. Він засунув свої товсті короткі ноги під стілець, переплів їх і з нудьгою на обличчі слухав батька.

Сам Джуліус Вінкмен височів посередині сцени.

Цієї ночі торговець артефактами був убраний у сірий костюм з відкритими грудьми й білу сорочку з розстебнутим коміром. Перед ним стояв складаний стіл, покритий чистою чорною скатертиною. Волохатою рукою Вінкмен акуратно поправив на носі золоте пенсне і показав на коробочку з посрібленого скла, що лежала на столі.

— Перший лот, друзі! — оголосив він. — Гарненька штучка! Платинова цигарниця початку двадцятого століття. Належала бригадному генералові Горейсу Снелу. Була в його нагрудній кишені тієї ночі, коли генерала застрелив його суперник у сердечних справах, сержант Вілл Каразерс, у жовтні 1913 року. На ньому досі помітні сліди крові, що містять, сподіваюсь, потойбічну енергію. Леопольде, тобі слово!

Обізвався син торговця:

— Потужний потойбічний залишок: відлуння пострілу й вигук під час Дотику. Гостей не містить. Рівень ризику — низький.

Посунувшись на стільці, хлопчина знову переплів ноги.

— Невеличка цукерка перед головним сюрпризом, — додав Вінкмен. — Чи зацікавився хтось? Початкова ціна — триста фунтів!

З висоти нам важко було розгледіти таку дрібницю, однак ми помітили, що на столі лежать ще два футляри. В одному з них, вищому, було замкнено іржавий меч, до того ж із привидом: навіть у світлі ламп я помітила моторошне блакитне сяйво, в якому пульсувала ектоплазма. У другому футлярі, набагато меншому, можна було розгледіти керамічну фігурку, що скидалась на якусь чотириногу тварину. Зсередини фігурка теж мерехтіла потойбічним світлом, яке було ледве видно крізь посріблене скло.

Жодна з цих речей, одначе, не зацікавила мене. Бо з іншого боку від Вінкмена — там, де перетинались промені всіх трьох ламп, — стояв ще один невеличкий столик, накритий щільним чорним полотном. Підлогу довкола столика на досить безпечній відстані було обгороджено міцними залізними ланцюгами й засипано сіллю та залізними стружками.

До моїх вух долинув знайомий огидний звук — дзижчання безлічі мух. Я штовхнула Локвуда в бік і показала пальцем на столик. Той коротко кивнув.

Аукціон тим часом тривав. Один з покупців — ошатний низенький чоловік у смугастому костюмі — перемовився з дівчам, що сиділо поряд, і зробив першу ставку. Другий гість — бородань у пожмаканому плащі-дощовику — поставив більшу суму, й між ними зав’язався торг. Третій з Вінкменових клієнтів тим часом сидів нерухомо. Він наполовину відвернувся й безжурно грався полірованим чорним руків’ям свого ціпка. То був худорлявий молодик із білявими кучерями й вусами. Раз по раз він поглядав на скляні футляри й питав про щось хлопчину, який сидів біля нього. Та найбільше увагу молодика привертав невеличкий столик під чорним полотном у центрі кімнати.

Щось у цьому молодикові здалось мені знайомим. Локвуд так само вирячився на нього. Тоді нахилився до мене й щось пробурмотів.

— Що? — прошепотіла я. — Нічого не розумію!

Локвуд відгорнув нижню частину маски:

— Де тільки Джордж роздобув їх? Слова не можна промовити... Я хотів сказати, що цього молодика ми бачили на вечірці. Він розмовляв з Пенелопою Фіттес, пам’ятаєш?

Так. Оглянувши ще раз кімнату, я чітко пригадала його. Зараз його чорний костюм і краватку ховало від чужих очей ошатне буре пальто.

— Вінкменові клієнти — вихідці з вишуканого товариства, — провадив Локвуд. — Цікаво, хто ж вони такі?..

Перший лот аукціону закінчився. Цигарниця дісталась чоловікові в смугастому костюмі. Вінкмен підійшов до футляра з мечем, та перш ніж заговорив, білявий молодик підняв руку в світло-брунатній шкіряній рукавичці:

— Переходьмо до головного, пане Вінкмене. Ви ж знаєте, навіщо ми тут зібрались.

— Так швидко? — стривожився Вінкмен. — Але ж це справжня зброя хрестоносців! Французький «есток»! У ньому міститься давній Спектр або Примара — дух сарацина, якого було вбито цим мечем. Рідкісна річ...

— Цього разу вона не цікавить мене, — відповів молодик. — У мене таких уже кілька. Покажіть нам дзеркало, про яке ми чули так багато. Ви згодні, панове?

Він озирнувся. Бородань кивнув, чоловіку смугастому костюмі схвально махнув рукою.

— Бачите, Вінкмене? — провадив молодик. — Покажіть нам цю річ!

Усмішка на обличчі Джуліуса Вінкмена нітрохи не змінилась, проте очі за скельцями пенсне примружились:

— Авжеж, авжеж! Ви завжди чесно й відверто висловлюєте свої думки, добродію. За це я й так шаную вас... Ось! — він обернув своє незграбне тіло до маленького столика й стяг полотно. — Отже, друзі, рекомендую вам надзвичайну рідкість, за якою останні кілька днів полює увесь ДЕПРІК. «Кістка й скло» — дзеркало Едмунда Бікерстафа!

Він кинув полотно вбік.

Ми так довго ганялися за цією річчю, що в моїх думках вона набула майже містичної ваги та страху. Саме вона знищила бідолаху Вілберфорса, завдала на кладовищі смертельного удару викрадачеві артефактів, убила одного з помічників самого Вінкмена. Отримати це дзеркало прагнули всі — Барнс, Кіпс, Джоплін, Локвуд, Джордж і, нарешті, я сама. Заради нього вбивали, через нього помирали. Воно містило в собі щось химерне й моторошне. Я помітила тільки короткий спалах у домовині Бікерстафа, однак ця блискуча, глибока темрява залишила в моїй пам’яті виразний слід. І ось, нарешті, це дзеркало перед нами — таке маленьке, мізерне...

Вінкмен виставив його, як музейний експонат, на оксамитовій подушечці в центрі великого куба з посрібленого скла. З нашої схованки важко було визначити його справжній розмір: мені здавалося, що воно має не більше ніж шість дюймів у діаметрі, тобто завбільшки з десертну тарілочку. Чорне скло посередині виявилось грубішим і нерівнішим, ніж я сподівалася. Рамка була кругла, темно-бура, зроблена з багатьох склеєних докупи твердих тоненьких частинок. З багатьох кісток.

Мушине дзижчання вдарило мені у вуха. Двоє підлітків на стільцях тихо запхинькали. Всі уважно й нерухомо дивились на дзеркало.

— Мушу зауважити, що це зворотній бік, — промовив з усмішкою Вінкмен. — Поліроване скло — з того боку. А тут необроблене, схоже на гірський кришталь.

— Покажіть його з іншого боку, — сказав бородань. — Як можна робити ставки, коли ти не бачиш товар? Ви шахруєте, пане Вінкмене.

Усмішка Вінкмена стала ще ширша:

— Аж ніяк. Як і завжди, найголовніше для мене — безпека клієнтів. Ви знаєте, яку репутацію має ця річ. Інакше навіщо б ви прийшли сюди? Навіщо б ви торгувалися за річ, за яку я виставляю початкову ціну в п’ятнадцять тисяч фунтів? Дзеркало дуже небезпечне. Вам відомо, як ризикує той, хто дивиться в нього. Може, воно показує якісь неймовірні дива — не знаю. Не мені про це говорити. Спершу купіть його, а тоді вже досліджуйте.

— На таких умовах ми не можемо купити його, — буркнув бородань. — Поверніть його до нас лицьовим боком!

— Крутіть собі його, скільки хочете, — Вінкмен досі всміхався. — Тільки спочатку заплатіть гроші.

— Що іще ви можете розповісти нам про це дзеркало? — запитав низенький чоловік у смугастому костюмі. — Моїм колегам потрібні відомості, яких ви досі не надали нам!

Вінкмен поглянув на сина:

— Леопольде, хіба ти не все сказав?

Хлопчина підскочив:

— Із цією річчю треба поводитись украй обережно. Крім небезпеки, що йде від самого дзеркала, кістки з його рами можуть виявитись самостійними Джерелами. Свого часу я нарахував довкола нього шість чи сім проявів. Їхня енергія — дуже потужна, пронизана гнівом і люттю. Щодо самого скла, то його поверхня виділяє інтенсивний холод, як під час дотику привида. Кожен, хто погляне туди, опиняється в стані гіпнозу і вже не може відвести від дзеркала очей. Найчастіше це призводить до фатальних наслідків. Рівень ризику — найвищий.

— Отже, панове, — підхопив Вінкмен, коли Леопольд знов умостився на стільці, — ось вам короткий висновок. Можете підійти ближче разом зі своїми помічниками.

Клієнти один за одним підвелись і наблизились до скляного футляра: дорослі — з цікавістю, підлітки — нерішуче й боязко. Шепочучись між собою, вони оточили стіл.

Локвуд відгорнув маску й нахилився до мене:

— Двадцять хвилин на першу. Будь напоготові й стеж за вікнами.

Уздовж протилежної стіни тягся ряд великих прямокутних вікон, що визирали в нічне небо. Десь унизу, під ними, зараз стоять Джордж і Фло — Джордж саме готує своє знаряддя. Вони бачать світло й знають, де відбувається аукціон. Я переступала з ноги на ногу, відчуваючи холодну твердість руків’я рапіри.

Це може статися будь-якої миті...

Унизу тим часом натовп ще тісніше з’юрмився довкола скляного футляра. Бородань роздратовано запитав:

— Тут у рамі, внизу, просвердлено дві дірки. Навіщо?

Вінкмен стенув плечима:

— Не знаю. Можливо, для підставки. Навряд чи хтось наважувався тримати це дзеркало в руках.

Локвуд біля мене тихенько зойкнув.

— Ось воно що! — прошепотів він. — Пам’ятаєш оті палиці з фотографії домовини Бікерстафа? Я мав рацію. То була підставка, до якої кріпили дзеркало.

— Але ж у Вінкмена її немає, — зауважила я.

— Звичайно, немає! Адже Карвер не взяв її. Ні, підставку поцупив хтось інший після того, як було зроблено фотографію, — він скоса поглянув на мене. — І мені чудово зрозуміло, хто це був.

Локвуд був таким завжди — любив викладати найцікавіші відомості в найнедоречніший час. Я вже хотіла розпитати його про все як слід і навіть тупнути ногою, якщо знадобиться, та ось Вінкмен наказав своїм клієнтам розійтись по місцях, і торг мав от-от розпочатись.

Локвуд позирнув на годинник:

— Де ж, урешті, Джордж? Пора вже починати!

— Панове, панове! — говорив тим часом Вінкмен. — Ви вже порадилися з екстрасенсами? Якщо у вас немає запитань, то не марнуймо час — переходьмо до головного. Як я вже оголосив, початкова ціна цієї унікальної речі...

— Зачекайте! — підняв руку білявий молодик із вусами. — У мене є питання!

Вінкмен усміхнувся на весь рот:

— Будь ласка! Прошу!

— Ви щойно повідомили нас про надприродні ризики. А як щодо ризиків з точки зору закону? Тих, що випливають із убивства Джека Карвера? Карвер приніс вам дзеркало — й дістав від вас кинджал у спину. Ми, звичайно, не засуджуємо ваших методів, проте вони привертають забагато чужої уваги! Це вбивство зараз розслідують і ДЕПРІК, і деякі агенції!

Усмішка вмить зникла з обличчя господаря, ніби хтось її вимкнув:

— Ми не вперше зустрічаємось із вами, добродію. Хіба я не заслужив вашої довіри? Хіба ви не задоволені тим, що я продавав вам? З вашого дозволу, я зараз скажу дві речі. По-перше, Карвера я не вбивав. Він завітав до мене й пішов собі живий і здоровий. По-друге, це дзеркало я купив цілком чесно, присягаюся своїм любим сином Леопольдом, який зараз сидить перед вами! — Джуліус Вінкмен притулив свою волохату лабету до грудей. — А щодо ДЕПРІК чи агенцій... — Він плюнув на підлогу. — Ось якої я думки про них! Проте всі, хто боїться наслідків, можуть покинути це місце ще до початку торгу, — він став у центрі сцени й широко розкинув руки. — Отже?..

Цієї миті за вікном спалахнуло біле світло. Ніхто всередині складу, крім нас, не помітив, як воно більшає, яскравішає, а потім знову гасне.

— Тепер наша черга, — прошепотів Локвуд і натяг маску. Вінкменові тим часом ніхто не відповів. Молодик лише стенув плечима, а решта сиділи по своїх місцях.

Вінкмен кивнув:

— Гаразд. Досить уже балачок. Ваші ставки?

Бородань підняв руку.

Аж тут шибка в найближчому вікні розлетілась від шаленого вибуху.

24

Ми знали, що шибка у вікні розлетиться вже від першого вибуху магнію. Проте ми ніяк не сподівалися, що цей вибух рознесе ціле вікно й заодно кілька шибок у сусідніх вікнах. Ефект вийшов набагато кращий, ніж ми очікували: стіна друзок — мов айсберг, що тане, — скотилася всередину, огорнута хмарою солі, заліза й білого магнієвого полум’я.

І ще до того, як ця злива уламків осіла на підлозі, крізь отвір у вікні до кімнати влетіли ще дві каністри з вогнем.

У момент, коли ці каністри вибухнули, ми з Локвудом уже мчали сходами вниз, тримаючи в руках рапіри й нові заряди магнію.

Гуркіт вибуху та брязкіт розбитого скла оглушили нас навіть крізь вовняні маски. Цього, одначе, ми й сподівались. Гості й господарі дістали по заслузі: їхні постаті було добре видно крізь сріблястий серпанок диму.

Підлітки-екстрасенси підскочили зі стільців і з криками майнули в темряву. Охоронці кидались туди-сюди, захищаючи свої голови від зливи з солі й скла. Два Вінкменові клієнти попадали на коліна, ніби на Страшному суді. Білявий молодик нерухомо сидів на своєму стільці — його, напевно, паралізував страх. Вінкменів син безпорадно похитувався на місці. Сам Вінкмен озирався на всі боки, як розлючений бугай, нервово ламаючи пальці й витягаючи шию, на якій аж понабрякали судини.

Помітивши, як ми біжимо сходами, він вибалушив свої чорні очі.

Цієї миті друга й третя Джорджеві каністри впали на підлогу кімнати. Спалахнули ще два стовпи сліпучо-білого вогню. Вінкмена відкинуло вбік: він ударився об стіл, на якому лежало дзеркало, й тяжко гепнув униз, зачепившись за один з ліхтарів і розтрощивши його. Розпечені залізні стружки злетіли в повітря червоногарячим каскадом.

Довкола панували жах і безлад. Чоловік у смугастому костюмі з криком качався по підлозі; з рукавів його піджака курилися струмені диму. Вінкменів син упав на стілець, розламавши його своєю вагою. Бородань перелякано зойкнув і кинувся навтікача.

Лише білявий молодик не ворушився, зирячи вперед невидющими очима.

Тим часом ми з Локвудом уже підбігали до кімнати. Ми розуміли, що увесь цей шарварок подарував нам лише кілька секунд, і хоча Джорджева робота перевершила всі наші надії, часу все одно було обмаль. Я мала далі відвертати увагу гостей, поки Локвуд забере дзеркало. Я замахнулась і пожбурила четверту каністру з вогнем у бік охоронців. Локвуд кинув ще одну, п’яту, каністру — і влучив нею просто в футляр із посрібленого скла.

Гримнули ще два вибухи. Перший остаточно спантеличив охоронців, а другий розбив футляр на друзки. Вінкмен, що відчайдушно намагався підвестись, зник у спалаху сріблястого полум’я.

Локвуд перескочив через залізні ланцюги — і врізався в хмару диму, тягнучи за собою слід із лавандових пахощів. В одній його руці я помітила полотняну торбину.

Коли скляний футляр тріснув, дзижчання в моїх вухах відразу посилилось. Я вгледілася в туман і побачила, як Локвуд схиляється над столом, а над ним виростають чиїсь примарні силуети. Хор незліченних голосів вигукнув:

— Поверніть нам наші кістки!

Локвуд розшморгнув торбину з лавандою, і рукою, затягнутою в рукавичку, сховав туди дзеркало. Дзижчання вмить замовкло. Силуети розвіялися. Голоси вщухли.

Локвуд вибіг із димової хмари просто на мене.

Аж тут, за кілька ярдів від нас, піднявся зі свого стільця білявий молодик з вусами. Він потягся до свого ціпка з полірованим руків’ям, що лежав поряд на підлозі. Міцно стиснув руків’я і витяг із ціпка довгий тонкий клинок. Тоді кинув дерев’яні піхви вбік і ступив до нас. Я взяла з пояса ще одну каністру з магнієм, замахнулася...

— Стій! Стрілятиму!

Вінкмен піднімався з-за стола. Обличчя його почорніло, волосся розкуйовдилось, пенсне з’їхало набік. Його піджак був поцяткований слідами від горілої солі, що курилися димком. А в руці тремтів невеличкий чорний револьвер.

Я заціпеніла з каністрою в руці. Локвуд так само застиг біля мене.

— Сподівалися втекти? — запитав Вінкмен. — Надумали пограбувати мене? Зараз я вб’ю вас обох!

Локвуд поволі підняв руки й щось пробурмотів мені. Крізь маску я не змогла розбірати ані слова.

— Треба з’ясувати, хто ви такі, — провадив Вінкмен, — і хто послав вас сюди. Та я зроблю це згодом, на дозвіллі. А зараз облиш цю каністру, дівчисько. Ви в полоні.

І справді, з димного затінку з’явились охоронці з пістолетами. Молодику брунатному пальті досі наставляв на нас свій блискучий клинок.

Локвуд знову щось промовив, та я ніяк не могла розчути його.

— Поклади каністру! — наполягав Вінкмен.

— Що ти кажеш? — прошепотіла я. — Нічого не чути!

— Хай йому дідько! — Локвуд розірвав нижню частину маски. — Футляр з мечем! Це Джерело! Розбий його!

Мені справді пощастило, що я не випустила з руки каністру. Скляний футляр з іржавим мечем стояв за п’ять-шість футів від нас, на рівні голови Вінкмена. Часу на роздуми не було. Я високо жбурнула каністру і впала на підлогу. Локвуд зробив так само, тож Вінкменові кулі просвистіли над нами. Ніхто з нас не побачив, чи точно я влучила, але брязкіт розбитого скла підказав нам, що все гаразд. У кімнаті відразу залунали крики.

Піднявши голову, я помітила, як несподівано змінилась поведінка наших ворогів. Тепер ніхто з них не звертав на нас уваги. З уламків розбитого футляра, серед яких криво стирчав іржавий меч, піднімалась примарна синя постать, круг якої шипіли й курилися димом частки заліза та солі. Вона була трошки вища за звичайний людський зріст і розмита, а подекуди — зокрема в центрі грудей — навіть зовсім невидима. Лише по краях було добре помітно сліди від одягу й висохлої шкіри. А на місці голови, немов голочки паморозі, сяяли дві крапки — очі.

Від Фантома віяло холодним повітрям. Безногий, він плив кімнатою, наче хмара. Охоронців огорнула паніка: один з них вистрілив у привида, ще один обернувся й вискочив у коридор. Вінкмен підхопив уламок посрібленого скла і жбурнув ним у духа. З простягнутої руки Фантома вдарив фонтан ектоплазми, і я почула скрушне зітхання.

Молодик із клинком прийняв захисну позицію й поволі рушив до примарного силуету.

Нам з Локвудом було ніколи спостерігати за ними. Ми побігли геть із кімнати. Я перша вискочила на сходи.

Ззаду долинув шалений крик. Із диму вискочив Вінкменів син з ніжкою стільця в руці. Локвуд різонув його рапірою по зап’ястку. Хлопчина заверещав і вхопився за руку. Ніжка стільця впала на підлогу.

Ми помчали вгору, долаючи водночас по три сходини. З-за спини лунали вигуки, прокльони, тихе зітхання привида. Біля парапета я озирнулась: майже весь поверх затягло сріблястим димом. Примарна синя постать кидалась уперед, намагаючись обминути срібне вістря клинка. Чиясь міцна фігура, кульгаючи, гналася за нами.

Ми пробігли через скляні двері, які Локвуд тут-таки замкнув на дві защіпки й негайно приєднався до мене. Коли двері забряжчали, ми вже подолали кілька поверхів.

— Ці защіпки трохи затримають їх, — прошепотів Локвуд. — Нам треба злізти по рурі до того, як вони помітять нас, інакше ми сидітимемо тут крячками.

До нас долинув постріл. Брязнуло розбите скло.

— Він прострелив собі дорогу, — зауважила я. — Однією кулею для нас менше...

— Люблю я твій оптимізм, Люсі. На якому ми зараз поверсі?

— Ой... Я й полічити забула. Нам потрібен шостий.

— А скільки ми вже пробігли?

— Треба, напевно, ще зо два... Ось, здається, наш поверх. Нібито тут.

Локвуд перевірив двері, проте защіпок на них не виявилось. Ми помчали коридором.

— Де та кімната?

— Ось... Ні, це не таї Вони всі однакові!

— Ми влізли сюди з рогу будинку... Ось вона! Відчинене вікно!

— Ні, це не та кімната, Локвуде! На стінах немає дощок із паперами!

Локвуд визирнув у вікно й поглянув у темряву:

— Ми, здається, забігли надто високо. Вище, ніж залізли спочатку. Рура тут є, але просто під цим вікном підозрілий вигин. Тут ми злізти не зможемо.

— Тоді спускаймось на потрібний поверх!

— Доведеться.

Та коли ми підбігли до сходів, то почули швидкий тупіт ніг одним-двома поверхами нижче й побачили, як по стіні ковзає промінь ліхтарика.

— Назад! — промовив Локвуд. — Мерщій!

Ми повернулися до кімнати. Локвуд на митах показав мені, щоб я стала на варту біля дверей. Я притулилася до стіни, чекаючи й тримаючи напоготові останню каністру з Грецьким Вогнем.

Локвуд висунувся з вікна й вигукнув:

— Джордже! Джордже!

Він прислухався до вікна. Я прислухалася до коридору. І там, і там було тихо, хоч мені ця тиша здавалась напруженою.

— Джордже! — покликав ще раз Локвуд.

Знизу, з темряви біля річки, нарешті пролунало:

— Я тут!

Локвуд підняв полотняну торбину:

— Спускаю вантаж! Ти готовий?

— Готовий!

— Забирай його й тікай!

— А ви?

— Нема часу! Наздоженемо тебе пізніше. Запасний план — пам’ятаєш?

Локвуд кинув торбину в темряву. А тоді, не чекаючи Джорджевої відповіді, заскочив назад у кімнату й звернувся до мене:

— Лізьмо вгору, Люсі. Це наш єдиний вихід. Виліземо на дах, а тоді побачимо.

У коридорі залунали обережні кроки. Я визирнула з-за дверей. Вінкмен і ще двоє чоловіків — один з його охорони, а другого я не впізнала, — поволі підкрадалися до нас. Я жбурнула в дальшу стіну каністру й помчала до Локвуда. Підлога піді мною хитнулася. Спалахнув сріблястий вибух, що змінився різноголосими криками.

— Ставай на підвіконня, — шепотів Локвуд. — Тепер підтягнися. Швидше!

То був ще один з тих випадків, коли не можна думати про труднощі, інакше програєш. Тому я, не дивлячись ні вниз, у провалля з блискучою річкою, ні вгору, в безкрає місячне небо, просто скочила на підвіконня, підтяглась і міцно вчепилась у руру. Намацавши ногами опору, я полізла вгору.

Цього разу лізти мені було легше з двох причин. По-перше, я рятувала собі життя, тож не дуже переймалася поривами вітру, облупленими рештками фарби й навіть страхом упасти. По-друге, шлях тепер був коротший: я подолала тільки один поверх і вже опинилась на іржавому краю чорного бляхованого даху. Все це зайняло в мене якусь хвилину, не більше. Я зупинилась тільки один раз, коли мені здалося, що знизу лунає крик — чи то сердитий, чи то болісний. Та поглянути туди я не могла, лише молилася, щоб Локвуд безпечно доліз услід за мною. І справді, видряпавшись на дах, я почула, як хтось шкребеться слідом, і побачила поруч із собою Локвуда.

— З тобою все гаразд? — запитала я. — Мені щойно почулося...

Локвуд скинув маску й пригладив волосся. Він ледве відсапував, і на його щоці виднів невеличкий поріз.

— Так. Не знаю, хто це кричав, але він дістав по заслузі. Шкода тільки, що, випадаючи з вікна, він прихопив з собою мою новеньку італійську рапіру.

Тамуючи дихання, ми трохи постояли на колінах.

— Добре хоча б те, — промовив нарешті Локвуд, — що за нами тут не женеться Вінкмен. А щодо всього іншого... — він стенув плечима. — Що ж, зараз подивимось, який у нас є вибір.

Вибір у нас, на жаль, був обмежений. Ми стояли на пласкому даху над самісінькою Темзою. З одного боку була кам’яна стіна, за якою, напевно, містилися електрогенератори. Вона тяглась уздовж річки, й ми не могли підрахувати її довжини. З другого боку, далеко внизу, місячне світло виблискувало на поверхні самої річки.

Я уважно поглянула вниз, та не побачила ні Фло, ні Джорджа, ні їхнього човна.

— Що ж, — мовив Локвуд. — Це означає, що вони встигли втекти. Або, звичайно ж, потонули. Будь-що дзеркало зараз не у Вінкменових руках.

Я кивнула:

— А краєвид тут гарний. Місто таке миле, коли не видно привидів... Отже?

Локвуд усміхнувся мені:

— Отже...

З іншого краю даху щось зашкряботіло. Локвуд негайно натяг свою маску. На парапеті з’явились чиїсь руки, а потім угору підтяглась якась постать. То виявився білявий молодик. Брунатного пальта на ньому вже не було, а смокінг був поцяткований дірами від ектоплазми. В цілому ж він був, здавалось, у чудовому стані. Як і ми, він видряпався сюди по рурі.

Підхопившись, молодик обтрусився й витяг із-за пояса клинок.

— Чудово, — сказав він. — Ви просто молодці. Такої гонитви я ще ніколи не переживав. До речі, ваш останній вибух Грецького Вогню мало не вбив Вінкмена, а це, як на мене, цілком непогано. Проте гру, здається, нарешті скінчено. Віддайте мені дзеркало.

— Це не ваше дзеркало, — твердо відповів Локвуд.

Молодик насупився:

— Пробачте? Щось я вас не розумію.

Я тихенько штовхнула Локвуда в бік:

— Маска!

— Умгу, — Локвуд відгорнув нижню частину маски. — Пробачте. Я хотів сказати, що це не ваше дзеркало. Ви за нього не платили. І навіть не торгувались.

Молодик захихотів. У нього були ясно-блакитні очі й напрочуд лагідне обличчя.

— Розумію вас. Але Джуліус Вінкмен унизу аж кипить гнівом. Він розірве вас на шматки голими руками. Я не такий жорстокий; навпаки, я можу зробити так, що ми всі від цього виграємо. Віддайте мені дзеркало, а я відпущу вас. І скажу Вінкменові, що ви втекли й забрали дзеркало з собою. І всі будуть задоволені. Ви залишитесь живі, а я дістану дзеркало, не сплативши цьому чудовиську Вінкмену ані мідяка.

— Непогана пропозиція, — відповів Локвуд. — І дуже спокуслива. Я залюбки погодився б на неї. Тільки, на жаль, дзеркала в мене немає?

— Як це — немає? Де ж воно?

— Я жбурнув його в Темзу.

— О-о-о... — застогнав молодик. — Тоді мені справді доведеться вбити вас.

— Навіщо? Краще відпустіть нас, як личило б порядному спортсменові, — запропонував Локвуд.

Молодик засміявся:

— Про спорт тут не йдеться. Це особливе дзеркало, і я всім серцем жадаю одержати його. До того ж я не вірю, що ви його просто викинули. Може, вбити спочатку тебе, а дівчина сама мені все розкаже?

— Агов! — окликнула я молодика. — Я озброєна!

— Доведеться, мабуть, так і зробити, — провадив молодик і хутко рушив до нас. Ми перезирнулись.

— Із ним ми впораємось і поодинці, — мовив Локвуд. — Тільки нашого становища це аж ніяк не змінить... — Він поглянув униз, на Темзу. — А може...

— Знаю, — відповіла я. — Тільки не зможу, Локвуде.

— Усе буде гаразд. Фло трохи з дуринкою, та довіритись їй можна. Принаймні в таких речах, як глибина річки...

— Щось ми надто часто кудись стрибаємо, — зауважила я.

— Розумію. Нічого, це буде востаннє.

— Ти обіцяєш мені?..

Ми щодуху побігли нерівною поверхнею даху. А потім, тримаючись за руки, скочили вниз.

Я відпустила Локвуда й міцно заплющила очі, тому не бачила ні мерехтіння зірок, ні вогнів міста, лише почула ззаду чийсь крик. Лише потім — мабуть, через п’ять чи сім секунд. — я розплющила очі, щоб переконатись, чи ми ще живі, й побачила під ногами мовчазні мерехтливі води Темзи. Я заходилась пригадувати правила, як треба стрибати в воду, щоб не переламати об її поверхню всіх своїх кісток, — коли моє тіло ніби оперіщили батогом, і я опинилась на десятифутовій глибині, випустивши вгору ціле Гроно бульбашок. І падала далі...

Аж ось моє падіння почало сповільнюватись — і я зависла в темряві без жодної думки, без жодного почуття, без усякого зв’язку з життям. Течія підхопила мене, підкинула вгору... і я зненацька в паніці згадала своє ім’я — й те, що я ще жива. Ковтаючи холодну воду, я відчайдушно заборсалась — аж поки мене викинуло на поверхню.

Мене кружляло в маслянистому вирі десь на середині Темзи. Я лежала на спині, кашляючи й відсапуючи. Локвуд був поруч, він міцно тримав мене за руку. Поглянувши ще раз у місячне небо, я востаннє побачила худорляву постать, що стояла на краю даху. А потім чорні води понесли нас геть.