Череп, що шепоче

15

Локвуд, як і завжди, зреагував першим.

— Люсі, тримай рапіру! — він кинув її мені. — Вийди надвір, подивись, що й до чого, а потім замкни двері зсередини!

Тільки-но я проминула тіло й столик із ключами, як круг мене завирувало холодне нічне повітря. Я переступила поріг і визирнула на вулицю. На доріжці, що вела до будинку, не було нікого, ворота стояли відчинені. Вуличний ліхтар осявав тротуар абрикосово-рожевим світлом. В одного будинку навпроти було освітлено ґанок, у другого — ванну кімнату на горішньому поверсі. Всі інші будинки стояли без світла. З дороги було чути шум захисного ліхтаря, що саме вимикався; через дві хвилини він мав знов увімкнутись. Людей довкола не було. Вулицею ніхто не йшов і не їхав.

Тримаючи рапіру напоготові, я перейшла лінію з залізних плиток і прислухалась. Ціле місто мовчить. Лондон спить. А поки він спить, привидам і вбивцям — воля, Я вирушила назад до будинку, міцно замкнула двері й натягла перед ними залізні ланцюги.

Локвуд із Джорджем стояли над тілом Карвера. Джордж усіма способами намагався зупинити кров, а Локвуд притулив пальці до шиї пораненого.

— Він живий, — повідомив він. — Люсі, викликай «швидку допомогу». І ДЕПРІК теж. А ти, Джордже, допоможи мені перевернути його.

Джордж насупився:

— Навіщо? Якщо ми його пересунемо...

— Поглянь на нього! Він довго не протягне. Допоможи-но!..

Поки вони клопоталися з тілом, я побігла до бібліотеки й зателефонувала куди слід.

Коли я повернулася, хлопці вже повернули Карвера обличчям до полиць. Одна його рука опинилась під головою, а очі були напіврозплющені. Калюжа крові анітрохи не зменшилась. Локвуд нахилився до його лиця. Джордж із олівцем та папірцем у руках причаївся за Локвудовою спиною. Я стала біля Джорджа.

— Він ніби хоче сказати щось, — зауважив Джордж. — Тільки дуже невиразно. Ніби щось про «казино».

— Цить! — прошепотів Локвуд. — Яке там «казино»! Я чітко розчув: «кістка й скло». Мабуть, про дзеркало, яке він украв. Джеку! Джеку, ти чуєш мене?

— «Кістка й скло»? — мені зненацька пригадалася блискуча річ на грудях у трупа. Її рамка була нерівна й темна, — мені вона здалася радше дерев’яною. А може, то не дерево, а кістка? Яка? Або чия?

Джордж нахилився нижче:

— А мені здається — «казино».

— Замовкни, Джордже!— буркнув Локвуд. — Джеку, хто вдарив тебе? Скажи мені!

Поранений просто лежав на підлозі. Дивно було бачити його тут зараз, після всіх наших пошуків. Моторошний, безжальний торговець артефактами, Джек Карвер. Фло казала, що від нього аж віє злобою. Він убивця... Та зараз, салі ставши жертвою, він помітно змінився. Зовсім молодий, худорлявий, з випнутими вилицями. Узагалі враження було таке, що цей чоловік усе життя недоїдав. Куртка висіла на тонкій білій шиї з червоними слідами нещодавнього гоління під щелепою. Футболка була геть брудна, та й від куртки добряче смерділо — так, ніби шкіру не вичинили як слід.

— Хто вдарив тебе? — ще раз запитав Локвуд.

Поранений раптово шарпонувся. Голова піднялась, вуста відкрились і закрились. Очі сліпо вирячились уперед.. Ми позадкували, а Джордж упустив свого олівця. З рота Карвера долинули якісь нерозбірливі звуки.

— Що це? — прошепотіла я. — Що він бурмоче?

— Зараз я скажу вам! — нетерпляче махнув нам рукою Локвуд. — Записуйте!

Джордж почав порпатись на підлозі:

— Олівець... Божечки, він закотився під нього!

— Він каже: «Сім з нього. Сім, а не один»... Готово? Зачекайте, це ще не все!

— Я не полізу шукати олівець під нього!

— Далі: «Ти бачиш... Бачиш стільки страхіть...»

— Люсі! Дістань, будь ласка, олівця!

— Хто-небудь нарешті записуватиме?! — гаркнув Локвуд.

Прикусивши в паніці губу, Джордж витяг з-під тіла олівець і нашкрябав почуті слова на папірці. Ми всі ще нижче нахилились над пораненим. Він помирав. Його дихання тріпотіло, наче пташка.

— Де «кістка й скло», Джеку? — знову запитав Локвуд. — Кому ти їх віддав?

Висохлі губи знову заворушились.

Джордж раптом підскочив з криком:

— Жуйку! Він хоче жуйку! Є в когось жуйка? — він насупився. — Дайте йому нарешті жуйку!

— «Джуліус»! — обірвав його Локвуд. — Він каже «Джуліус», Джордже. Джуліус Вінкмен! Ти зовсім глухий! — Він знову нахилився. — Ти віддав «кістку й скло» Вінкменові, Джеку?

Поранений ледве помітно кивнув.

— Це Вінкмен поранив тебе?

Локвуд кілька секунд зачекав, поки Карвер зашепоче знову.

— Записуй, Джордже! — сказала я.

Джордж поглянув на мене. Локвуд спохмурнів:

— Що записувати, Люсі?

— Те, що він тільки-но сказав.

— Я нічого не чув!

— Він сказав: «Ходімо зі мною». Я виразно розчула!

Локвуд повагався:

— Я такого не чув... Та будь-що запиши це, Джордже. І відійди трохи далі від світла. Я подивлюсь на його вуста.

Ми побокували й заходились чекати. Чекати довелося довго.

— Локвуде, — нарешті мовила я.

— Що?

— Його, здається, вже немає.

Ніхто не поворухнувся. Всі мовчали.

Смерть — річ швидкоплинна. Навіть якщо ви спостерігаєте за людиною, мить смерті вислизає з ваших пальців. Ви не побачите такого раптового схилення голови, як у кіно. Натомість ви просто сидітимете над тілом, чекаючи, коли це відбудеться, аж поки зрозумієте, що ви вже проминули цю мить. Час збіг — дивитись уже нема на що.

Ми стали навколішки біля нерухомого тіла торговця артефактами, затамувавши подих. І ніби намагались ще хоч трохи залишитися з ним — принаймні перші кілька секунд, куди б не линула зараз його душа.

Це було єдине, що ми могли для нього зробити.

Коли стало зрозуміло, що Карвера вже немає, життя ніби повернулось до нас. Одне за одним ми відсапували, кашляли, терли собі обличчя, чухались — одне слово, робили буденні речі, щоб переконати самих себе, що ми досі живі й здорові.

А перед нами лежало порожнє, нерухоме тіло.

— Не щастить цьому килимкові, — зауважив Джордж. — Я тільки-но вичистив його від какао, яке ми пролили на нього минулої ночі.

— Що тобі відповіли в «швидкій допомозі», Люсі?

— Те, що й завжди. Приїдуть, щойно буде захист. А захист повинен забезпечити Барнс.

— Гаразд. У нас ще є десять-п’ятнадцять хвилин. Джордже, ти ще встигнеш усе зробити.

Джордж вирячив очі:

— Що?

— Обшукати його кишені.

— Я? Чому я?

— У тебе найніжніші пальці.

— Ні, в Люсі вони ще ніжніші!

— А ще вона чудово малює, — зауважив Локвуд. — Люсі, бери записник. Замалюй, будь ласка, знаряддя вбивства, тільки якнайточніше.

Поки блідий Джордж порпався в кишенях небіжчикової куртки, ми з Локвудом заходились вивчати кинджал, що стирчав у спині Карвера. Мої руки аж трусились, коли я замальовувала в записник його обриси. Я ніяк не могла втримати в пальцях олівець. Дивно, як справжня смерть вражає людину. Гості, звичайно, страшніші але не справляють такого враження. Локвуд, одначе, тримався так, ніби нічого не сталось. Смерть Карвера, схоже, нітрохи не схвилювала його.

— Кинджал доби Великих Моголів, — говорив він. — Індійський, можливо, шістнадцятого століття. Ефес оздоблено слоновою кісткою й золотом. Руків’я з чорного шнура, щільно намотаного на метал. Кінець руків’я багато декоровано якимись молочно-білими каменями, не знаю, якими саме... Люсі! Це ніби опали?

— І гадки не маю... А чому ти думаєш, що це кинджал епохи Великих Моголів?

— Мої батьки вивчали східні традиції. Зібрали багато книжок на цю тему. Ця зброя схожа на церемоніальну. Лезо надто криве й тонке...

— Важко сказати. Його майже цілком увігнано в спину.

— Дивна річ — убивати людину такою зброєю, — міркував далі Локвуд. — Їй місце в музеї.

— Або в антикварній крамниці, — підхопила я. — Такій, яку Вінкмена.

Локвуд кивнув:

— Твоя правда. Закінчуй малюнок... Ти знайшов що-небудь, Джордже?

— Головним чином гроші. Ось погляньте.

Він простяг нам вузький брунатний конверт, геть напханий банкнотами. Локвуд швиденько перегорнув їх.

— Самі двадцятки, — сказав він нарешті. — Тут близько тисячі фунтів... А щось іще знайшов?

— Кілька монет, кишеньковий ножик, гребінець і пожмакану цидулку. Її написано твоїм почерком на адресу «Цвинтарного Братства». А ще в нього на тілі кілька татуювань, над якими треба добре поміркувати.

— Цидулка в кав’ярні спрацювала швидше, ніж я сподівався, — зауважив Локвуд.— Я заберу її. А все інше покладіть на місце. І гроші теж. Його ще треба перевернути. Скоро тут буде Барнс. До речі, мовчіть про наші знахідки. Я не хочу давати Кіпсові жодного шансу.

Джордж несподівано вилаявся:

— Хай йому дідько! Склянка з привидом! Я ж казав Барнсові, що позбувся її!

— Тоді, заради Бога, негайно зачини духовку! У нас обмаль часу!

Локвуд мав рацію. Тільки-но ми перевернули труп Карвера, як почули, що до дверей уже підходить бригада «швидкої допомоги».

Це була не дуже велика радість — приймати в себе інспектора Барнса та його команду з ДЕПРІК, особливо тоді, коли в нашому передпокої лежало на підлозі мертве тіло. Кілька годин полісмени топтались у своїх чоботях по кімнатах, фотографуючи труп, кинджал та пляму крові з усіх можливих боків, обшукуючи кишені небіжчика й складаючи знахідки до прозорих пакуночків. А поки все це діялось, нас випровадили до вітальні, щоб ми не заважали поліції працювати.

Особливо дратувало нас те, що Кіпс із своїми агентами, який теж з’явився тут, нікому не заважав. Здоровань Нед Шоу зі своєю розкуйовдженою копицею волосся оглядав перший поверх, розпитував лікарів і сперечався з полісменами. Маленький Бобі Вернон тинявся зі своїм планшетом довкола трупа, замальовуючи кинджал — так само, як це щойно робили ми. Він увесь час хитав головою й неприязно позирав на нас із-за дверей вітальні. Незворушна Кет Ґодвін намагалася знайти сліди потойбічної енергії, які міг залишити по собі вбитий. Вона так довго стовбичила в кутку, заплющивши очі й похмуро випнувши підборіддя, що мені вже кортіло повісити на неї, мов на вішак, Джорджеву куртку.

Врешті-решт тіло заховали в чорну торбину на «блискавці», завантажили до фургона й повезли геть. Килим згорнули й винесли. Оперативники засипали передпокій сіллю. Один з них, повільно пережовуючи гумку, просунув голову в двері вітальні.

— Усе гаразд, — повідомив він. — Може, насипати ще залізних стружок?

— Ні, дякуємо, — відповів Локвуд. — Ми зробимо це самі.

Оперативник скривився:

— Його ж убили. Шістдесят п’ять відсотків убитих повертаються на місце злочину вже першого року. Тридцять п’ять відсотків — пізніше. Це доконаний факт!

— Так, ми це знаємо. Все гаразд. Ми самі запечатаємо місце злочину. Ми ж агенти.

— Раніше я ніколи не бачив агентів у таких шортах, — буркнув оперативник і пішов собі.

— Я теж, — підхопив Барнс. — А я на цій роботі вже тридцять років.

Він постукав пальцями по канапі і вкотре поглянув на нас із докором. Інспектор уже пів години сидів у вітальні, допитуючи нас. Кілька разів поспіль ми розповіли йому про нашу нічну пригоду — від стукоту в двері до прибуття швидкої допомоги. Ми не приховали від Барнса нічого, крім останніх Карверових слів: за нашою розповіддю, він нібито просто вдерся до будинку й відразу помер. Так само не згадали ми й про Локвудову цидулку.

Квіл Кіпс тим часом притулився до шафи, згорнув на грудях руки й скоса позирав на нас. Ґодвін з Верноном сіли на вільні стільці. Нед Шоу ховався в затінку, мов гієна, що тільки-но навчилася стояти на задніх лапах, і не зводив очей з Локвуда. Це аж ніяк не скидалось на наші звичні посиденьки у вітальні. Тому ми й не запропонували гостям чаю.

— Єдине, чого я ніяк не зрозумію, — мовив урешті Барнс, — чому Карвер завітав саме до вас? — Його вуса наїжачились, а обличчя сповнилось підозрою.

Локвуд, сидячи в кріслі, недбало поправив собі рукав. У такому вбранні було важко мати ошатний вигляд, проте Локвудові це вдавалось якнайкраще.

— Він, мабуть, десь почув, що ми цікавимось викраденим дзеркалом. Йому, напевно, хотілось поговорити з кимось обізнаним, розумним і кмітливим. А в цьому випадку ми були для нього єдиним вибором.

Кіпс вибалушив очі. Барнс нетерпляче вигукнув:

— Але чому він узагалі прийшов? Чому виліз із підпілля? Його ж розшукували!

— Я можу лише припустити, що це через Бікерстафа та його дзеркало, — відповів Локвуд. — Сила дзеркала, напевно, вразила його. Не забувайте, воно вбило на кладовищі його колегу Недлса. І хтозна, чого воно ще накоїло. Можливо, Карвер хотів щось пояснити, розповісти нам про нього...

Барнс узявся сердито походжати кімнатою:

— Це дзеркало пропало менше ніж дві доби тому — і вже вбило двох людей, які його викрили! Тільки подумайте: на вас, Кабінсе, чекала б така сама доля, якби ви не накрили його сіткою!

— Від його обличчя воно б першим тріснуло, — спробував покепкувати Кіпс.

— Його треба знайти! — стукнув себе кулаком по долоні Барнс. — Інакше це ще не кінець! Воно смертельно небезпечне. Воно вбиває всіх, хто трапляється довкола!

— Карвера вбило не дзеркало, — спокійно нагадав Локвуд.

— Так, але все одно він загинув через нього! Люди ладні вбивати, щоб заволодіти ним!

Локвуд хитнув головою:

— Можливо. Але в убивці дзеркала не було.

— Звідки ви знаєте?

— У Карвера були з собою гроші. Виходить, він уже продав його.

— Це нічого не доводить! Його могли вбити, щоб змусити замовчати!

— Якби я дав Карверові тисячу фунтів за дзеркало, а потім убив його, то забрав би гроші назад, — мовив Локвуд. — Ні, тут діяв хтось інший. Хтось такий, що має доступ до старовинних кинджалів. На вашому місці я розпочав би з цього, інспекторе.

Барнс пирхнув:

— Хай там хто вбивця, моя точка зору незмінна! — відповів він. — Це дзеркало — справжня загроза для суспільства! Ніхто не може почуватися безпечно, поки його не знайдено. А тим часом ваше розслідування не дає нічого! Завдяки Кіпсовим арештам ми напхали підозрюваними всі в’язниці Лондона, а користі з того — ніякої! Тоді як найголовнішого свідка знаходять мертвим тут на килимі! — Голос інспектора підвищився на кілька тонів, а вуса заворушились, як флюгери під вітром. — Цього недостатньо! Мені потрібні дії! І результати!

Бобі Вернон підскочив зі стільця, як старанний школяр, і вперше заговорив:

— Я досяг чудових успіхів в архівах, сер. Сподіваюся, що скоро в нашому розслідуванні відбудеться прорив.

— Ну, ми теж там працюємо, — засовався на канапі Джордж.

Кет Ґодвін тим часом роздратовано зирила на нас.

— Інспекторе! — зненацька вигукнула вона. — Мені здається, що Локвуд не розповів нам усієї правди. Погляньте, як ховається Кабінс! І які винуваті очі в цієї дівчини!

— Як на мене, вони в неї завжди такі, — відповів Барнс і поглянув на двері, на яких уже стояв вузьколиций агент ДЕПРІК. — Що сталося, Добсе?

— Є свідки з сусідньої вулиці. Портленд-М’юз, 7. Пів на дванадцяту ночі вони чули знадвору голоси. Чоловічі, дуже гучні й розлючені. Начебто сварились. Звідти до цього будинку ведуть криваві сліди. Убивство сталось там!

— Дуже дякую, Добсе. Все гаразд, ми вже йдемо, — Барнс поволі підвівся. — Мушу попередити вас, що приховування відомостей від інших агентів — це злочин. Я сподіваюсь на співробітництво між вашими командами. І чекаю результатів. Локвуде, Кабінсе, не забудьте про залізні стружки в передпокої!

Усі почали розходитися — спочатку Барнс із своїми людьми, потім Кіпсова команда. Сам Квіл Кіпс виходив останнім. Біля дверей він зупинився.

— Панно Карлайл, — мовив він, — дозвольте сказати вам кілька слів.

— То ви все-таки знаєте моє ім’я? — перепитала я.

Кіпс легенько всміхнувся, вишкіривши білі вичищені зуби:

— Облишмо жарти. Я хочу поговорити з вами серйозно. Не хвилюйтесь, я не збираюсь у вас випитувати жодної з тих маленьких таємниць, які Локвуд так старанно приховує від нас... Це все ж таки змагання, врешті-решт. Хоча, — він нахилився трохи ближче, обдавши мене міцним ароматом квіткових парфумів,— чи не думаєте ви, що з боку Локвуда було трохи нечесно збивати з ніг бідолаху Неда Шоу? Адже в нас не спортивне змагання...

— Шоу почав перший, — заперечила я. — Ідо того ж Локвуд не збивав його з ніг. Він...

Кіпс зневажливо махнув рукою:

— Нема різниці. Панно Карлайл, з вашої команди ви — найрозумніша. І Талант у вас теж надзвичайний, — якщо те, що я чув про вас, правда. Навіщо вам нидіти з цими невдахами? Подумайте про кар’єру. Я знаю, що ви колись приходили до «Фіттес» на співбесіду, і вас не прийняли. На мою думку, — він знов усміхнувся, — вони зробили прикру помилку. У мене є впливові друзі в агенції. Я міг би влаштувати вас до нашої компанії. Тільки подумайте: замість того, щоб животіти тут, ви працюватимете в агенції «Фіттес», де у вашому розпорядженні буде все!

— Дякую, — відповіла я, ледве стримуючись. Я вже не пам’ятала, коли востаннє так гнівалась. — Я цілком задоволена своєю роботою.

— І все-таки подумайте, — наполягав Кіпс. — Моя пропозиція залишається в силі.

— До речі, в нас теж є впливові друзі у вашій агенції, — додала я, перш ніж зачинити за ним двері. — Пенелопа Фіттес запросила нас на свою щорічну вечірку. Можливо, побачимось там, якщо вас теж запросили. На добраніч!

Зачинивши за ним нарешті двері, я постояла в передпокої, відсапуючи й намагаючись заспокоїтись. А тоді подалася до кухні, слухаючи, як під ногами тріщить розсипана сіль. Локвуд із Джорджем сиділи за столом із залишками нашої вечері. Мені здавалося, що це було так давно...

— З тобою все гаразд, Люсі? — запитав Джордж.

— Так... Я просто згадала про ту вечірку у «Фіттес», куди нас запросили. Ми й досі збираємось іти туди?

Локвуд кивнув:

— Авжеж. Особливо якщо впораємось із цією справою. Барнс надто вже хоче розшукати це дзеркало. Їй-право, він знає, як працює ця штучка. Або принаймні знає про неї щось важливе.

— Ну, ми теж дещо знаємо, — зауважив Джордж. — Що там казав Карвер? «Ти бачиш... бачиш стільки страхіть...» Це, мабуть, про те, що він побачив у дзеркалі, — повірте мені!

Локвуд узяв зі стола висохлий бутерброд, оглянув його й поклав назад на тарілку:

— Якщо це саме дзеркало... Карвер називав його «кістка й скло». Може, його зроблено з кісток, які Бікерстаф викопував на кладовищах? Тоді в ньому може бути Гість — звідти й надприродна сила. Може, ті, хто дивиться в дзеркало, бачать там саме привида?

— Або привидів, — уточнила я. — «Сім, а не один».

— Ну, я дещо бачив там, — тихо промовив Джордж. — Дещо страшне, але хотів побачити більше... — Він утупивсь у вікно.

— Будь-що, — відповіла я, — якби ти подивився в нього довше, то напевно помер би зі страху. Як отой Недлс, торговець артефактами. Я певна, що Бікерстаф теж дивився туди. І, можливо, побачив щось таке, що від того збожеволів і застрелився.

Локвуд стенув плечима:

— Можливо...

— НІ Все сталося зовсім не так.

Локвуд підхопився:

— Треба розсипати в передпокої залізо. Скоро вже світатиме... — він поглянув на мене. Я аж здригнулась. Серце в мене тьохнуло, шкіра аж захолола.

— Що з тобою, Люсі?

— Я, здається, щось чула. Голос...

— Це не Карвер. Там повно солі.

Я подивилась у бік передпокою:

— Не знаю. Може...

— Тепер у нас є власний привид? — обізвався Джордж. — Чудово! Веселенька нічка!

— Зараз ми це виправимо, — Локвуд дістав з полиці біля дверей пачку залізних стружок і надірвав її. Джордж зробив те саме. А я досі стояла, заціпенівши з недовіри. В моїх вухах досі лунав таємничий шепіт.

— Бікерстаф? Ні. Все було зовсім не так.

Я облизала пересохлі губи:

— Звідки ти це знаєш?

Мов лунатик, я проштовхалась між Джорджем та Локвудом, обігнула кухонний стіл і підійшла до духовки. Простягла руку до її дверцят...

Локвуд щось гучно спитав у мене. Я не відповіла — й відчинила духовку. Кухня сповнилася зеленим сяйвом. У пітьмі виблискувала склянка; з її глибини шкірилося розпливчасте, злобне обличчя. Воно нерухомо спостерігало за мною щілинками очей.

— Чому ти так кажеш? Звідки ти це знаєш? — повторила я.

Примарний сміх віддавсь у моїй голові:

— Дуже просто. Я був там.

16

Дозвольте мені описати це видовище кількома словами: я стою біля духовки, вирячившись на склянку. Привид нахабно посміхається мені. Джордж із Локвудом вибалушили очі й роззявили роти. Обличчя в склянці було так само огидне, як завжди, проте набагато виразніше. Саме цього я сподівалась усі ці довгі, нестерпні місяці, — миті, коли мої слова нарешті підтвердяться.

— Він говорить! — прошепотіла я. — Я чую його! Щойно чула!

— Щойно? — перепитав хтось із хлопців: чи то був Джордж, чи Локвуд, сказати я не могла. Обидва підійшли до мене.

— Так! Він каже, що знає про Бікерстафа. Каже, що він там був! І знає, як той помер!

— Що?! — Локвудове обличчя зблідло, а очі шалено блиснули. Повз мене він підібрався до духовки. Його осяяло зелене світло, а привид у склянці бридко втупився в нього. — Ні! Це неможливо!

— Таємниці є не тільки в тебе, — промовив привид.

Локвуд поглянув на мене:

— Він знову говорить? Я не чую ні слова, але щось... відчуваю. Ніби якийсь зв’язок... Мені аж мороз пробіг поза шкірою. Що він сказав?

Я кахнула:

— Він сказав... е-е... «Таємниці є не тільки в тебе». Пробач...

Локвуд пильно подивився мені в очі. На мить я відчула, що зараз він розгнівається. Проте натомість він підскочив з несподіваним завзяттям:

— Треба поставити його на стіл! Допоможи, Джордже! Мерщій!

Разом вони витягли склянку з духовки. Коли за неї взявся Джордж, обличчям привида пробігла ціла низка гримас — огидніших одна від одної.

— Кате... — прошепотів він. — Я висмокчу життя з твоїх кісток...

— Щось іще? — Локвуд знову відчув потойбічну активність.

— Ну... одне слово, йому не подобається Джордж.

— Що ж, це зрозуміло... Пусти-но мене ближче, Люсі. Відсунь убік тарілки. А ти, Джордже, постав сюди склянку. Чудово.

Ми нерухомо стояли, дивлячись на склянку з привидом. Плазма всередині курилась і вирувала, наче за скляними стінками шаленіла зелена буря. Обличчя розпливалось у ній, то ковзаючи туди-сюди, то обертаючись, то перевертаючись маківкою вниз — і при цьому не зводячи з нас свого моторошного погляду. Його очі скидались на отвори серед диму, а ніс — на стовп куряви. Вуста то змикались, то розмикались, не зупиняючись ні на хвилину. Я знову почула сміх — невиразний, приглушений, ніби він лунав глибоко з-під води. Від нього мені аж зводило нутрощі.

— Думаєш, ми можемо поговорити з ним? — мовив Локвуд. — Розпитати його?

Я глибоко зітхнула:

— Не знаю. Він ніколи не чинить так само, як минулого разу.

— Ну, тоді хоч спробуймо, — Джордж аж тремтів з нетерплячки. Він притулився до скла й заморгав крізь окуляри на привида, який у відповідь презирливо втяг свої очі всередину. — Люсі! — несподівано сказав він. — Ти знаєш, яка ти видатна особа? Перша після Маріси Фіттес, хто розмовляє з Третім Типом! Це сенсація! Ми можемо спілкуватися з привидом! Хтозна, про що ми можемо від нього довідатись, — про таємниці смерті чи потойбічного світу...

— І про Бікерстафа — теж, — нагадала я. — Здається, він не бреше.

Локвуд кивнув:

— Я в цьому майже впевнений.

Обличчя привида скривилось у лицемірній гримасі. У моїх вухах залунав шепіт:

— Ти диви, яка довіра!

— Люсі! — Локвуд знову відчув контакт. Натомість Джордж не помітив нічогісінько.

— Він сказав: «Ти диви, яка довіра!» — Я поманила обох. — Відійдімо. Я хочу про дещо попередити вас...

Ми перебрались в інший куток кімнати, де привид не міг нас чути.

— Якщо ми хочемо поговорити з ним, слід бути вкрай обережними, — прошепотіла я. — Не чіпляймося до його слів. Це тільки наробить нам клопоту — я знаю це напевно. Він може наговорити нам грубощів, як це вже бувало. Ви почуєте ці слова з моїх вуст, але пам’ятайте, що це не я ображаю вас.

Локвуд кивнув:

— Так. Ми будемо обережні.

— Навіть якщо він знову назве Джорджа «розжирілим»...

— Гаразд.

— Чи «коброю в окулярах», чи якось іще...

— Добре, добре, — буркнув Джордж. — Дякую. Ми зрозуміли.

— Просто не гнівайтесь на мене. Готові? Ходімо...

У кухні було темно. Світло ми викрутили майже до мінімуму, а штори на вікнах опустили. Кухонні шафи височіли в пітьмі, мов колони, а в повітрі ще зберігався запах нічного жаху — заліза, солі й крові. Зелене сяйво освітлювало стіни. В його центрі — на кухонному столі — стояла, наче ідол на вівтарі, склянка з привидом, що аж вигравала потойбічним спектром. Плазма в склянці вирувала й переливалась, та моторошне обличчя з невидющими очима нерухомо висіло за склом.

Джордж знайшов кілька пакуночків чипсів з оцтом та сіллю і роздав кожному з нас по одному. Ми посідали круг кухонного стола.

Локвуд сидів спокійно, ніби байдуже, спокійно склавши руки на колінах. Він дивився на склянку холодним, недовірливим поглядом. Джордж приготував записник і зі щирою цікавістю нахилився вперед. А я? Як і завжди, я намагалась наслідувати Локвуда, та це було вкрай важко. Моє серце билося надто швидко.

Що там радила за таких обставин Маріса Фіттес? Чемність, спокій, обережність. Духи бувають облудні, небезпечні й підступні — і не беруть наших інтересів до уваги. Останнє я могла легко підтвердити. Я скоса поглянула на Локвуда: минулого разу, коли привид заговорив, він мало не посварив нас і заронив у мою душу безглуздий сумнів. А тепер ми збираємося разом розмовляти з ним? Мені несподівано спало на думку, яка небезпека може чекати на нас.

Маріса Фіттес також застерігала, що від тривалого спілкування з Гостем людина може збожеволіти.

— Привіт, духу, — сказала я.

Очі привида розплющились. Він утупився прямісінько в мене.

— Хочеш поговорити з нами?

— Он які ви чемні, — прошепотів голос. — Сьогодні ви вже не збираєтесь підсмажити мене на ста градусах?

Я повторила все до останнього слова.

— На ста п’ятдесяти, — весело відповів Джордж, черкаючи олівцем у записнику.

Очі привида зупинились на ньому. До моїх вух долинуло ніби голодне клацання зубів.

— Від імені агенції «Локвуд і К°», — мовив Локвуд, — прошу у вас вибачення за таку нечемність. Ми дуже раді змозі поговорити з Гостем з Іншого Світу. Перекажи це йому, Люсі.

Я чудово знала, що привид чує Локвуда так само виразно, як і мене. Кришку вже тривалий час було відкрито, тож повз нього так чи інакше не проходили наші розмови. Проте я цього разу була офіційним посередником. Я вже розтулила вуста, щоб переказати Локвудові слова, та перш ніж я встигла щось вимовити, привид уже відповів йому. Коротко, точно й ущипливо. Мені залишилось тільки повторити.

Локвуд здивувався:

— Мило... Стривай, це точно привид сказав, а не ти?

— Звичайно, привид.

Джордж аж присвиснув:

— Я навіть не знаю, чи варто це записувати...

— З ним не треба церемонитись, — зауважила я. — Повірте мені. Це підступна істота, й нема чого вдавати, ніби це не так. Отже, ти кажеш, що знав Бікерстафа? — я обернулась до склянки. — І як ти доведеш це?

— Так — зашепотів привид. — Я знав його.

— Він каже: «Я знав його». Він був твоїм другом?

— Він був моїм господарем.

— Він був його господарем.

— Як Локвуд — твоїм...

— Як... — я завагалась. — Ну, це не стосується справи!

— Кажи все, Люсі, — мовив Локвуд. — Не звертай уваги.

— Так, — підхопив Джордж. — Треба все записати.

— «Як Локвуд — твоїм». Тепер ви раді? Здається, цей череп — просто бовдур!

Я поглянула на друзів. Локвуд байдуже чухав носа, а Джордж, усміхаючись, нотував слова привида в записнику.

— Джордже, — ущипливо промовила я, — нагадай-но мені імена Бікерстафових спільників. Як їх звали? Саймон Вільберфорс і...

— Дьюлак. Мері Дьюлак.

— Духу, хто ти? Мері Дьюлак? Чи Саймон Вілберфорс? Як тебе звуть?

Плазма зненацька завирувала так, що я аж прикипіла до стільця. Кімнату осяяв зелений спалах. Рот привида скривився:

— По-твоєму, я можу бути дівчиною?! Яке зухвальство! Ні! Я — жоден з цих йолопів.

— «Жоден з цих йолопів», — переказала я. — Тоді хто ти?

Я чекала на відповідь. Та привид замовк. Обличчя в склянці трохи розпливлось і перемішалось із виром плазми.

Джордж узяв з пакуночка жменю чипсів:

— Якщо він такий соромливий, запитай його про «кістку й скло» і про те, чим займався Бікерстаф. Це найголовніше.

— Так. Запитай, наприклад, чи справді він грабував могили? — підхопив Локвуд. — І навіщо? І як саме він помер?

Я потерла собі лице долонями:

— Зачекайте. Я не можу запитати про все відразу. Краще по порядку...

— Ні! — наполегливо прошепотів мені голос у самісіньке вухо. — Бікерстаф не грабував могилі Він був великою людиною. Ясновидцем! І його спіткав сумний кінець...

— Який? Щури?

— Постривай, Люсі! — Локвуд торкнувся моєї руки. — Ми ж не чуємо, що він каже!

— Пробач... «Він був великою людиною. І його спіткав сумний кінець».

— Я ще сказав — «ясновидцем». А ви про це трішки забули...

— Так. І ще ясновидцем. Пробач, — я засоромлено поморгала, а тоді знову поглянула на череп. — До речі, чому я повинна просити вибачення в тебе? Це ти називаєш великою людину, яка зберігала в підвалі цілі лантухи людських кісток!

— Не в підвалі А в майстерні за таємною стіною.

— Це був не підвал, а майстерня за таємною стіною... — Я поглянула на друзів. — Чи знали ми про це?

— Так, знали, — відповів Локвуд. — Джордж розповідав нам про це сьогодні ввечері. Інакше кажучи, тут для нас немає нічого нового...

— Ти знаєш, що двері до Локвудової таємної кімнати оббиті зсередини залізними смугами, — промовив несподівано голос. — Як ти гадаєш, Люсі, навіщо? Що він там, по-твоєму, зберігає?

Запала мовчанка. Я відчула, як у мої вуха бухнула кров, і перед очима все попливло. Я помітила, з яким вичікуванням дивляться на мене Локвуд із Джорджем.

— Н-нічого, — нарешті поспіхом сказала я. — Він нічого не сказав.

— Мала брехунка... Перекажи їм мої слова.

Я мовчала. У моїх вухах залунав сміх привида.

— Здається вам нічого сказати?— зашепотів далі голос. — Гаразд. Хоч вірте мені, хоч не вірте, я бачив кістку й скло, хоч і не бачив, що господар користувався ними. Господар мені його не показував. «Це не для твоїх очей», — казав він. Я навіть плакав, бо то була дивовижна річ...

Я повторила його слова, як змогла, хоч це було непросто: голос тепер лунав тихо й замислено, тож я ледве могла його розчути.

— Все це чудово, — зауважив Локвуд, — але навіщо потрібні ці «кістка й скло»?

— Для знання — відповів голос. — Для просвітлення О, я стежив за ним... Я знав, що він ховає свої дорогоцінні нотатки в кабінеті під дошками підлоги. Ключ до його таємниць був у моїх руках. Я міг дізнатись про все... Але ж він був великою людиною. Він довіряв мені Хоч як мені хотілось, я не зазирав туди... Розумієш, Люсі?

Останню фразу я не стала повторювати. А решту слів переказала, не заглиблюючись у зайві подробиці.

— Він був великою людиною, — тихо провадив привид. — І його спадщина нині з вами, хоч ви надто сліпі щоб побачити це. Всі ви надто сліпі...

— Спитай ще раз, як його звуть! — наказав Локвуд, коли я все це повторила. — Без подробиць усе це не має значення!

Я спитала. Привид нічого не відповів. Тиск у моїй голові зненацька послабшав. Обличчя в склянці розчинялось у липких потоках плазми. Зелене світло поволі згасало.

— Він іде від нас! — вигукнула я.

— Як його звуть?!— повторив Локвуд.

— Ні! — втрутився Джордж. — Спитай його краще про Інший Світ! Мерщій, Люсі!..

— Надто сліпі...

Шепіт ущух. Плазма за склом заспокоїлась. Привид зник.

На дні склянки спокійно лежав старий бурий череп.

Джордж тихо вилаявся, зняв окуляри й потер очі. Локвуд ляснув у долоні і рвучко обернувся до мене, ніби я чимось образила його. Я відчула, що мені болить спина — напевно, від серйозного напруження. Ми втрьох не зводили очей зі склянки.

— Отже, за сьогодні в нас один убитий, один поліційний допит і одна розмова з привидом, — підсумував Джордж. — Клопіткий, я сказав би, деньок!

Локвуд кивнув:

— А дехто зараз просто сидить і дивиться телевізор.

Наша розмова з черепом цілу ніч не давала нам спати. Нам навіть не хотілось розходитись по своїх кімнатах. Хоч як ми були засмучені тим, що привид не відкрився нам, нас усе ж таки надто вразив сам факт такої розмови. Якщо вірити Джорджеві, це було перше спілкування з Третім Типом після смерті Маріси Фіттес. Були повідомлення й про інші такі бесіди, та їхні учасники невдовзі чи помирали, чи божеволіли, чи те й друге разом. Принаймні досі не траплялося жодного переконливого свідчення про таку розмову. Я тут була єдиною — мій Талант міг стати нам у великій пригоді, якщо скористатись ним як слід. Локвуд був не менш схвильований, і навіть сам приготував нам бутерброди з шинкою (подія так само рідкісна, як і спілкування з Третім Типом). Наминаючи їх, ми розмовляли про те, що нам робити далі: чи то відразу розголосити цю подію публіці — до цього схилявся Джордж, — чи спробувати розговорити череп іще раз, тепер уже при незалежних свідках: на цьому наполягав Локвуд, певний, що навряд чи хто з наших конкурентів повірить цій історії.

Я майже не брала участі в цій суперечці. Я, звичайно, раділа й своєму успіхові, й похвалам друзів, та водночас почувалася змореною. Розмова з черепом висотала з мене всі сили, й зараз мені хотілося тільки спати. Отож я не втручалась у міркування хлопців, а коли Локвуд почав говорити про те, чи зможемо ми одержати ще якісь серйозні відомості від привида, я не приєдналась і до цієї бесіди. Локвуд із Джорджем читали й перечитували записане — й що більше разів перечитували, то завзятішою ставала їхня суперечка.

Череп згадав про те, про що ніхто, крім нас, більше не знав. Про папери Бікерстафа, сховані під дошками підлоги його кабінету. Секретні папери!

Папери, які могли містити ключ до загадки дзеркала.

Папери, які могли досі лежати там, у покинутому будинку на Гемпстедському пустищі.

Це вже було цікаво.

Локвуд зауважив, що привид цілком міг дурити нас. Шанс на те, що він справді знав про тісний зв’язок між Бікерстафом і дзеркалом, був не такий уже й високий. Та навіть якщо череп сказав правду, ці секретні папери, мабуть, давно вже згнили — або їх навіть поїли щури (тут ми всі засміялись). Проте шанс залишався. Папери могли зберегтись. І це варто було перевірити. Джордж із цим погодився, а я була надто втомлена, щоб сперечатись. Отож, перш ніж іти спати (до речі, за вікном уже світало), ми обговорили наші подальші плани. Наступного дня, якщо не буде ніяких несподіванок, ми влаштуємо експедицію до Гемпстеду.

Коли я нарешті покинула кухню, за вікном уже виспівували пташки. Починався новий чудовий ранок.

Зачиняючи за собою двері, я озирнулась. Склянка й досі стояла на столі, де ми її залишили, — так мирно й спокійно. Плазма стала майже прозорою...

А череп шкірився до мене, як і личить черепові.

17

Ви, звичайно, думаєте, що відвідувати місце з такою строкатою історією, як у руїн садиби Бікерстафа, найбезпечніше при денному світлі. Цей розумний варіант, на жаль, не підходив нам з кількох причин. По-перше, після такої клопіткої ночі ми не вставали з ліжок аж до полудня, а решту дня витратили на підготовку й телефонні дзвінки до відповідних установ, щоб отримати доступ до покинутої будівлі. По-друге, Джорджеві кортіло негайно вирушити до архіву в Чертсі, щоб розшукати там «Сповідь Мері Дьюлак» — старий документ, пов’язаний зі спільницею Бікерстафа. Джордж сподівався, що цей матеріал хоч якось прояснить ті моторошні події, які відбулись у садибі лікаря багато років тому. До того ж, на п’яти йому наступав Бобі Вернон — він читав в архівах ті самі газети, що й Джордж, і цілком міг дійти такого самого висновку.

І, нарешті, останньою (і найголовнішою) причиною того, чому ми не могли завітати туди до заходу сонця, була я, тобто мої своєрідні Таланти. Після нашої розмови з черепом Локвуд підносив їх аж до небес. Поки ми збиралися в дорогу, він чи не вперше за увесь час, що ми працюємо разом, не скупився на похвалу.

— Тут не може бути сумнівів, Люсі, — говорив він, розкладаючи на підлозі акуратним рядком соляні бомби. — Твої здібності феноменальні, й ми повинні користуватись кожною нагодою, щоб ти могла їх виявити. Хтозна, що ти можеш відчути в будинку Бікерстафа поночі? Я маю на увазі не тільки Слух, ай Дотик...

— Так, — смутно відповіла я. — Можливо.

Зрозуміло, що ця розмова не дуже мене тішила. То правда, що часом мені щастило вловити відгомін минулого, коли я торкалась об’єктів зі слідами потойбічної сили, та це не завжди було приємно. Я передчувала, що в будинку Бікерстафа мені теж буде не до веселощів, хоч як із цього приводу бадьорився Локвуд. Тому я й не розділяла його нинішнього радісного настрою.

Денне світло трохи пом’якшило страх від слів, які прошепотів череп. Одначе мені не подобалось, що ми збирались іти дорогою, запропонованою саме ним. Тож перше, що я зробила, коли зійшла вниз до кухні, — якнайміцніше закрутила склянку й завісила її полотном. Мені не хотілося, щоб він бачив нас, коли це не потрібно нам самим. Він і без того наробив нам уже чимало шкоди.

Закінчивши роботу з поясами, я взялася за термометри, свічі, ліхтарі, сірники, пляшечки з лавандовою водою та інше знаряддя, перевіряючи, чи все працює як слід. Локвуд щось бурмотів собі під ніс, поповнюючи запас залізних стружок. До речі, привид у склянці згадував і про нього: так само пошепки, як і про таємні папери Бікерстафа, він говорив про таємну кімнату Локвуда на другому поверсі.

Я обернулась, щоб зачинити вікно, яке виходило в двір. Двері, оббиті зсередини залізними смугами? Це може означати тільки одне... Але ж це смішно! І водночас — як можна вірити одним словам привида й не вірити іншим?

— Люсі, — сказав Локвуд, ніби прочитавши мої думки, — я саме міркував про нашого приятеля-привида. Ти єдина, хто розмовляв з ним. Ти відчула його натуру. Як mu гадаєш, чому він зненацька заговорив?

Перш ніж відповісти, я трохи помовчала.

— Не знаю. Правду кажучи, я не вірю жодному його слову, хоч гадаю, що справа Бікерстафа зацікавила його. Пам’ятаєш нашу розмову тієї ночі, коли ми повернулися з кладовища? Ми говорили саме про Бікерстафа — так само, як і вчора. Досі він кілька місяців чув від нас про десятки інших справ, та ніколи не втручався. А тепер заговорив, ще й двічі за три дні! Навряд чи це простий збіг!

Локвуд саме наповнював каністру залізними стружками. Він повільно кивнув:

— Твоя правда. Ми повинні бути пильними, аж поки зрозуміємо, чого він хоче. Проте він згадав ще одну цікаву річ. Сказав, що Бікерстафове дзеркало — «кістка й скло» — потрібне для «знання» й «просвітлення». Як ти гадаєш, що це може означати?

— Не маю уявлення.

— Просто... Джордж уже дивився в це дзеркало. Лише одну мить, і все-таки... — він поглянув на мене. — Як по-твоєму, Люсі? Чи все з ним гаразд?

— Ну, часом Джордж трохи неуважний. Але ж він завжди такий...

— Так, але все-таки слід би за ним простежити... — Локвуд усміхнувся теплою, лагідною усмішкою, від якої все довкола здавалось простішим і зрозумілішим. — Якщо пощастить, він принесе нам сьогодні новенькі відомості про Бікерстафа. А ще я сподіваюсь невдовзі почути свіжі вісті від Фло. Кожне її слівце про аукціон у Вінкмена — це попутній вітер у наші вітрила!

Проте Локвудові надії анітрохи не справдились. Костомаха-Фло тоді так і не з’явилась. А майже о п’ятій годині повернувся Джордж, украй натомлений і похмурий.

— Там у Чертсі коїться казна-що, — мовив він, умостившись на стільці. — Я був у тамтешньому архіві, й мені сказали, що «Сповідь Мері Дьюлак» і справді зберігалась у них. А коли її почали шукати — виявилось, що її немає! Її вкрали! І вони навіть не знають, коли! Як давно! І тим паче не знають, чи існує хоч одна копія цього документа. Ось тобі й маєш!

— А може, це Бобі Вернон? — запитала я. — Він не приходив туди перед тобою?

Джордж зітхнув:

— Ні. Я йду попереду, він збирається до Чертсі завтра. Цей рукопис викрав хтось інший... Що ж, поживемо — побачимо. Дорогою додому я телефонував Альбертові Джопліну, питав його думку щодо можливих копій «Сповіді». Він чудовий дослідник. Можливо, тут він допоможе нам...

Локвуд насупився:

— Джоплін? Ти краще нікому не розповідай про нашу роботу. А що, як він розкаже Кіпсові?

— О, Альберт — людина певна! Він мій приятель. До речі, мушу сказати, що він посварився з паном Сондерсом. Сондерс просто лютує через усю цю халепу в Кенсел-Ґрін. Йому довелось призупинити розкопки, відпустити нічних вартових без платні... Джоплін дуже переймається цим... — він поправив окуляри й озирнувся. — Ось такі в мене новини. А що у вас?

— Я розмовляв з місцевою владою в Гемпстеді, — відповів Локвуд. — Територія лікарні «Зелена брама» досі покинута й обгороджена, але туди можна дістатись вулицею під назвою Вайтстоун-Лейн. Люсі, знайди-но її на мапі! Так... Ми поїдемо туди останнім автобусом перед комендантською годиною. Будинок Бікерстафа стоїть скраю ділянки. Його ніхто не замикає, бо жодна людина при здоровому глузді туди не поткнеться.

— Місце саме для нас, — зауважила я.

Локвуд позіхнув:

— Що ж, часу в нас іще багато. Піду й потренуюсь із рапірою на манекенах. А потім трохи перепочину. Якщо хоч половина історій про цей будинок — правда, то нам випаде веселенька нічка.

Гемпстед-Гілл, зелене північне передмістя Лондона, — цілком шляхетна місцина, принаймні денної пори. Якби наш похід був звичайною прогулянкою, то вулиці західної частини Гемпстед-Гіллу видавались би для цього найзатишнішим місцем. Широкі тротуари, обсаджені деревами й обставлені рядами захисних ліхтарів, витончено звивались довкола Гемпстедського пагорба. Самотні дженджуристі будиночки гніздилися в глибині розлогих садків. Навіть сутінки, що швидко спускались на землю, дихали відчуттям достатку й добробуту.

Це відчуття не покидало нас уздовж майже всієї Вайтстоун-Лейн — короткої широкої вулиці, забудованої віллами доби королеви Вікторії, що пролягала околицею пустища. Доглянуті газони й живоплоти, кущі азалій на клумбах — густі, мов жебрацькі бороди, — все це цілком пасувало до гемпстедських звичаїв. Проте кінець вулиці видавався вже вбогішим, а два останні будинки взагалі порожнювали. За ними дорога закінчувалась біля високих, іржавих залізних воріт, обкручених колючим дротом. Яскраві трикутні помаранчеві знаки ДЕПРІК попереджували про вхід до забороненої зони. Так, то був вхід до лікарні «Зелена брама», що вигоріла понад століття тому й відтоді стояла пусткою.

Крім колючого дроту, ворота було обкручено старим іржавим ланцюгом. Ніякого замка на них ми не побачили. У ньому просто не було потреби.

Локвуд натяг рукавички й почав розмотувати ланцюг; його ланки були тверді й міцні.

— Джордже, ти казав, що тут збиралися будувати житловий квартал, — нагадав він. — І облишили цей задум через прояви надприродних сил. А що то були за прояви?

Джордж поглянув крізь ворота на темне пустище. Хоч як тепло було цього вечора, він надяг на голову вовняну шапку, а на руки — рукавички без пальців. Убраний він був у темну нічну куртку, джинси й робочі черевики, а до пояса причепив додатковий ремінь з каністрами й соляними бомбами. До того ж, на мій подив, він зібрав собі ще один рюкзак помітно більший і важчий за той, що приготувала я. Рюкзак був страшенно важкий, і Джорджеве обличчя аж лисніло потом.

— Звичайні прояви, — відповів він. — Ти ж знаєш, як це буває.

Локвуд нарешті розмотав ланцюг і різко штовхнув ворота. Вони відчинились із рипінням, схожим на звук переламаної кістки. Ми одне за одним прослизнули крізь ворота — і увімкнули кишенькові ліхтарики. Потрісканий асфальт під нашими ногами поріс густою, довгою травою. Вогні наших ліхтариків танцювали по нерівній, грудкуватій землі. Довкола росли високі буки, молоді дубки й берези. Дорога між деревами звивалася ліворуч.

— Ця дорога приведе нас до лікарні,— зауважив Джордж. — Іти треба десь із пів милі. Отуди, до пагорба.

Локвуд кивнув:

— Чудово. Веди нас.

Ми мовчки рушили вперед. По ногах черкала висока трава. Над землею досі парувала денна спека. Зійшов місяць — і пустище потонуло в сріблястому сяйві. Білі хмари громадились у небі, наче примарні замки.

— Що значить «звичайні прояви», Джордже? — спитала я. — Тіні?

— Так. Головним чином Тіні й Тумани. Ледве помітні прояви, що плавають у повітрі. До речі, не забувайте, що довкола лікарні безлюдно. Тут поблизу ніхто не хотів залишатись.

— Тобто нічого небезпечного немає?

— У руїнах самої лікарні — ні. А от будинок Бікерстафа — інша річ.

Ми піднялись на невеликий пагорб. Лондонські вогні вдалині мерехтіли неоновим морем. Довкола панувала тиша. Комендантський час уже розпочався, й місто поринуло в мовчанку.

— Зупинімось на хвилинку, — попросив Джордж. — Мені треба перепочити.

Він зняв рюкзак і скинув його на землю. Рюкзак був справді здоровенний, і до того ж якоїсь дивної викривленої форми.

— Що тут у тебе, Джордже? — спитала я.

— Нічого. Деяке додаткове знаряддя. Не хвилюйся. Фіззарядка мені тільки на користь.

Я насуплено поглянула на рюкзак:

— Від якого часу ти...

Аж тут я здогадалась. Зрозуміла, що він — цей рюкзак — мені нагадує. Тоді нахилилась і розстебнула його, присвічуючи ліхтариком. У його промені ми побачили пластикову кришку й увігнуті стінки знайомої посрібленої склянки...

— Череп?! — вигукнула я. — Ти притяг його сюди?!

Джорджа, здається, зачепили мої слова.

— «Притяг» — це ще легко сказано. Так, ектоплазма не має ваги, але ти навіть не знаєш, як тяжко її носити... О, моя бідолашна спина...

— І коли ж ти збирався сказати мені про це?

— Я взагалі не хотів говорити тобі. Ми ж не знаємо достеменно, де кабінет Бікерстафа. А череп знає. Отож на випадок, якщо ми не знайдемо кабінет, Локвуд вирішив...

— Що?! — я обернулась до нашого керівника, що тим часом зацікавлено оглядав кущик кропиви. — Локвуде! Ти знав про це?

Він кахикнув:

— Ну...

— Він лише запропонував, — поспіхом сказав Джордж. — Це була його ідея. І мені спало на думку, що він теж допомагатиме нести цю склянку. А натомість я тягну її всю дорогу, наче віслюк... О, моя бідолашна спина...

— Замовкни нарешті зі своєю бідолашною спиною! Ви здуріли, чи що? Ви хочете, щоб я говорила з небезпечним Третім Типом у зоні, де може бути безліч інших Гостей? Ви, напевно, обидва збожеволіли? Гадали, що я на таке погоджусь?

— Ні, — відповів Джордж. — Тому й не казали тобі.

— Забудьте про це! — з огидою вигукнула я. — Куди поділася твоя обачність, Локвуде? Я поки що при здоровому глузді — й негайно забираюся звідси!

— Не треба нервуватись, Люсі, — відповів Локвуд. — Це цілком безпечно. Склянка — в рюкзаку, а кришку міцно прилаштовано. Привид ніяк не зможе проявити себе чи заговорити з тобою. Він лише запасний варіант на випадок, якщо ми не знайдемо ті папери.

— Тих паперів, радше за все, взагалі не існує, — буркнула я. — Не забувайте, що нам про них розповів цей підступний привид у склянці! Хіба можна йому вірити?

— Я й не кажу, що можна. Але він запевнив нас, що працював з Бікерстафом. Повернення в цей дім може заохотити його до дальшої розмови.

Я не дивилась на Локвуда: він зараз усміхнувся б, а мені було не до усмішок.

— Як просто в тебе все виходить! Береш мене і тягнеш до цього будинку...

— Тут справді відбулись моторошні речі, — відповів Локвуд. — Та це не означає, що тут досі живуть привиди. Духа Бікерстафа тут немає — він на кладовищі. Дзеркала — так само. Що іще може зашкодити нам?

Він добре знав, що іще може нам зашкодити. Ми всі це знали. Та я не відповіла нічого, лише підхопила свій рюкзак і рушила за хлопцями.

Дорога звернула вбік від дерев. Лондонські вогні залишились далеко позаду. Серед трави нарешті з’явились темні руїни, здебільшого низькі й геть порослі мохом, лише подекуди вони сягали висоти другого поверху. То були залишки згорілої лікарні. Мої відчуття насторожились; повіяло огидним холодом і страхом. Серед каміння ліниво пурхали бліді нічні метелики. Я підозріливо поглянула на них, проте метелики виявились звичайнісінькими. Ми обережно подались уперед.

— Я бачу Смертні Вогні, — прошепотів Локвуд. — Ледве помітні, серед руїн.

Я на мить прислухалась — і почула тихе-тихе тріскотіння вогню, вигуки, чийсь далекий вереск... Несподівано звуки вщухли. Лише вітер ніжно шурхотів листям.

Пройшовши ще трохи далі, ми дісталися до найвищої з уцілілих стін. Я краєм ока помітила примарну сіру постать, що стояла на дверях і стежила за нами. Поза шкірою в мене пробіг холодок.

— Перший Тип, — мовив Локвуд. — Тінь або Причаєний. Нічого страшного... Так, а що там? — він показав на верхівку пагорба.

— Те, що нам треба, — відповів Локвуд. — Будинок Бікерстафа.

На тлі осяяного місяцем неба виросла чорна споруда, що стояла осторонь руїн. Будинок — великий, незграбний, споруджений із грубої темно-сірої цегли, — був оточений невисоким муром. Фігурний дах із численними димарями мав кілька крутосхилів, з яких подекуди пообпадала черепиця й стирчали, мов ребра, балки. Великі вікна, порожні й чорні, немовби пильно дивились на нас, як це зазвичай буває в покинутих домах. Стежка з гравію вела від воріт до захаращеного садка, де трава сягала нам аж до колін.

Ми стали на воротях, узявшись за руків’я рапір. Джордж дістав з кишені пакуночок м’ятних льодяників і роздав їх нам усім.

— Я так і думав, що видовище буде не з найгарніших, — зізнався Локвуд, смокчучи льодяник. — Проте зовнішній вигляд — це ще не все. Пам’ятаєте оту скотобійню в Дептфорді? Зовні — страх та й годі. А всередині — нічогісінько.

— Еге ж, для тебе — нічогісінько, — заперечила я, — бо ти нагорі балакав з господарем. А нас із Джорджем Безрукий загнав у підвал.

— Так, я пригадав... Я, напевно, мав на увазі щось інше. Будь-що це не означає, що тут неодмінно трапиться якась халепа. Навіть якщо тут когось жорстоко вбили... Передай-но мені ще один льодяник, Джордже!

Я уважно слухала його заспокійливі слова. Усе ж, «Локвуд і К°» — агенція, що давно вже має справу з покинутими будинками. Врешті-решт, саме нас залучив до цього розслідування Барнс, і саме ми хочемо втерти цим носа Кіпсові. І, врешті, саме нас Пенелопа Фіттес запросила на свою вечірку! Отож ми розправили плечі і рушили стежкою вперед.

— Тільки пам’ятайте, — бадьоро говорив Локвуд, щоб розігнати й нічну тишу, й наші похмурі думки, — у нас тут дві мети. По-перше, ми шукаємо документи, про які згадував череп. По-друге, ми шукаємо будь-які надприродні сліди, залишені Бікерстафом чи його друзями. Просто, чисто й швидко. Прийшли — зробили — пішли. І жодних проблем.

Ми підійшли до будинку. Я відразу помітила східці, порослі пліснявою, розхитані двері й віконниці, що абияк затуляли розбиті вікна. На стовпах ґанку було вирізьблено маленьких демонів — такий собі натяк, що добром це все не закінчиться.

Від густого куща під однією із стін віяло міцним солодким запахом. Повітря довкола було тепле й задушливе. Джордж піднявся східцями й зазирнув у маленьке скляне віконце біля дверей.

— Нічого не видно, — повідомив він. — Хто піде перший?

Я насупилась:

— Що, знову? Завжди я перша...

— Ні, не завжди, — заперечив Локвуд. — Могилу пані Баррет першим відкривав я. А залізну домовину Бікерстафа — Джордж.

— Так, але ж до того...

— Годі сперечатись, Люсі. Сьогодні твоя черга. Не хвилюйся, ми тебе прикриємо. До того ж, як я вже казав, там немає нічого небезпечного. Лише сліди чиїхось давніх спогадів.

— А хіба не з них виникають Гості, Локвуде? Давні спогади... Ну, гаразд. Тільки чому ми не прийшли сюди в зручнішу годину — наприклад, опівдні?

Відповідь, щоправда, я знала й сама. Лише поночі можна виявити приховані сліди потойбічної сили. Лише поночі пам’ять покинутого будинку може ожити.

Я штовхнула двері, сподіваючись, що їх замкнено. І не вгадала. Двері без жодного звуку відчинились, і зсередини повіяло гнилизною.

Я відчула, як поза моєю шкірою пробіг мороз — і волосся на голові заворушилось. Можливо, Локвуд має рацію, й тут немає жодного Гостя. Але ж це будинок, останній власник якого присвятив багато років моторошним окультним дослідженням — пробував, напевно, всілякими негідними способами викликати душі померлих, і врешті його спіткав таємничий і жалюгідний кінець... Погляньмо щиро: перед нами справді сліди давніх спогадів, які не вдасться вивести звідси звичайним провітрюванням.

Але ж я — агент... і таке інше. Ну, одне слово, ви знаєте.

Отож я без вагань — тобто майже без вагань — ступила за двері.

18

Добре, що в темному передпокої мені відразу не впала на голову якась гидота чи падло. В нашій професії це вже результат Я прислухалась, як робила це завжди, — й не почула ніяких потойбічних голосів чи криків. Довкола панувала тиша. Було лише чути, як позаду мене Локвуд із Джорджем ставлять на підлогу свої торбини.

Передпокій був порожній, з високою стелею й нестерпним смородом вогкості й цвілі. Я вимкнула ліхтарик, і мої очі швидко звикли до темряви. Місячні промені проникали сюди крізь діри в даху, освітлюючи сходи в дальньому кінці кімнати. Сходи були зігнуті, потемнілі від вологи й пошкоджені часом та дощами. Подекуди дерев’яні сходини геть вигнили й попровалювались. Поруччя обліпили білі грудки плісняви; з-за плінтуса стирчали кущики трави. Стеля теж укрилася цвіллю. Старі сухі листки, занесені сюди нескінченними осінніми вітрами, застилали підлогу й шурхотіли, мов папір, під нашими ногами.

На стінах не було жодних написів, які часто трапляються в покинутих будинках: ще один доказ сумнівної репутації цього місця. Не було ні меблів, ні взагалі жодних речей. Під стелею, вздовж стін, простяглись панелі з червоного дерева. Подерті шпалери затріпотіли від теплого вітерця, який ми принесли з собою знадвору. Світильників також ніде не було, лише діри в стінах показували їхні колишні місця.

Десь тут, серед гнилизни, доктор Бікерстаф працював з людськими рештками, вкраденими з сусідніх кладовищ.

Десь тут він помер. А щури...

Ні. Зараз не час пригадувати всі ці подробиці. Я відчула, як б’ється моє серце. Тривога й страх — найголовніші два почуття, якими живляться Гості. Я хитнула головою й спробувала зосередитись на роботі.

— Локвуде... — покликала я. Він хутко обернувся до мене.

— Смертних Вогнів немає. А що в тебе, Люсі?

— Усе спокійно.

Він кивнув:

— Чудово. А в тебе, Джордже?

— Температура — шістнадцять градусів. Нормальна. Усе гаразд.

— Добре, — Локвуд пройшов трохи далі: під його ногами зашелестіло листя. — Працюємо швидко й спокійно. Оглядаємо кабінет Бікерстафа й шукаємо його лабораторію чи майстерню, де він проводив свої експерименти. В газеті йшлося про потаємний льох у вітальні — отже, це десь на першому поверсі. Де кабінет, ми поки що не знаємо. Якщо вдасться натрапити на залишки потойбічної енергії, це вже робота Люсі, тільки вона зможе розібратися в них. На контакт із черепом без її згоди ми не виходимо.

— Правильно, — погодилась я.

— Найцікавіше — нагорі, — зауважив Джордж напрочуд рівним голосом. Схоже було, що це місце чимось вразило його. — У кімнаті, де були щури.

— Якщо вони тут справді були, — відповів Локвуд. — Будь-що спробуємо дістатись і туди.

З передпокою ми зайшли до найближчої кімнати. Кімната теж була порожня — тільки голі дошки й залишки тиньку, осяяні місячним світлом. Стеля була ціла, в кімнаті тхнуло вологою. Я провела рукою вздовж стін, шукаючи потойбічних проявів, і не знайшла нічого. Простір був чистий і спокійний.

Ми спробували пошукати в наступній кімнаті — те саме. Жодних температурних змін, жодного смороду чи відчуття страху. Ми зазирнули до третьої, протилежної кімнати. Її особливе розташування й візерунчаста ліплена стеля наводили на думку, що це була розкішна приймальня, де Бікерстаф частував гостей чаєм. На стінах, однак, не було ні шпалерів, ні обшивки — самі дошки й тиньк у місячному світлі. Мені спало на думку неприємне порівняння: що сам Бікерстаф, що його будинок — від обох залишились гнилі кістяки.

Коли ми повернулись до передпокою, я відчула слабеньку вібрацію. Щось у ній було знайоме...

— Локвуде, Джордже! — прошепотіла я. — Ви відчуваєте?

Хлопці прислухались. Локвуд хитнув головою. Джордж стенув плечима.

— Ні, — похмуро відповів Джордж. — Мої відчуття не такі гострі, як... — і зненацька перелякано вигукнув: — Що це?!

Я теж це побачила. Темна смужка — довга, низька, швидка — вислизнула з найдальшого кутка кімнати, промчала під стіною і майнула в бік вікна, уникаючи місячного світла. А потім пробігла повз нас уздовж плінтуса.

Брязнуло залізо. Локвуд однією рукою наставив рапіру, а другою клацнув ліхтариком і спрямував його промінець на маленьке, темно-буре тільце.

— Миша, — прошепотіла я. — А я думала...

— Я теж! — уголос підхопив Джордж. — Думав, що це щось більше. Можливо, щур.

Локвуд вимкнув ліхтарик. Миша вмить утекла. Ми радше відчули, ніж побачили, як вона мчить геть.

— Облишмо вже цих щурів, — сухо промовив він. — З усіма все гаразд? Ходімо нагору!

— Зачекайте, — я похмуро втупилась у місце, звідки вибігла миша. — Коли ти світив ліхтариком, мені здалося...

Я взяла свій ліхтарик і спрямувала його на стіну. В тиньку, осяяному променем світла, чітко пролягала тоненька лінія — обриси дверей. Підійшовши ближче, ми побачили завіси, припасовані до стіни, й маленьку замкову щілину.

— Чудово, Люсі, — прошепотів Локвуд. — Раніше, коли тут були шпалери чи стояла шафа з книжками, ці двері було непросто знайти.

— Гадаєш, це прохід до майстерні Бікерстафа?

— Радше за все. Спробуймо пройти туди. Дерево за стільки літ геть прогнило, а завіси ледве тримаються. Думаю, проберемось.

Тільки-но Локвуд штовхнув двері, як вони прочинились, а верхня частина звалилася з завіси. Перед нами відкрився вузький прохід у глибину будинку. Жодне світло не проникало туди. Локвуд увімкнув ліхтарик і посвітив. Прохід був порожній і закінчувався ще одними дверима. Від запаху вологи й цвілі аж нудило.

Зараз нам слід було діяти з подвійною обережністю. Перш ніж увійти, ми виміряли температуру повітря й записали результат. А потім, пригнувшись, — Локвуд майже сягав головою одвірка, — рушили коридором уперед. Просувались ми повільно, за кожними кількома кроками напружуючи свої Таланти й роблячи нові вимірювання. Нічого тривожного поки що нам не траплялось. Температура знизилась, але зовсім трішки. Локвуд не виявив жодного Смертного Вогню. До мого слуху долинав якийсь непевний відгомін, проте нічого розібрати до ладу я не могла. Павуків — і на стелі, й на підлозі — було чимало, однак не стільки, щоб це мало серйозне значення. Дотик до стіни теж не дав жодних відчуттів.

Джордж почувався пригніченим. Він ледве йшов і мало говорив, геть забувши про свої звичні ущипливі зауваження. Врешті, коли він помітно відстав, я сказала про це Локвудові, що теж звернув увагу на незвичайну Джорджеву поведінку.

— Що ти про це думаєш? — запитала я. — Це біль?

— Можливо. Сьогодні він уперше після того, як побачив те дзеркало, потрапив до місця з потойбічною аурою. Простежмо за ним як слід.

Найпідступніша з чотирьох ознак неминучого прояву духа — біль. Інші ознаки — це, як відомо, холод, сморід і страх. Біль — це відчуття смутку й тягаря на душі, яке напливає так повільно, що ти сам цього не помічаєш і врешті не маєш сили підняти рапіру. Біль призводить до того, що ти потрапляєш у пастку, й ця пастка — відраза до життя, щастя та радощів, — часто призводить до фатального кінця. Ось чому досвідчені агенти спостерігають один за одним, коли працюють у команді. Отож ми з Локвудом — тихенько, не звертаючи на себе уваги, — стали обабіч Джорджа, захищаючи його.

Нарешті ми наблизились до дверей у кінці проходу. Тільки-но мої пальці торкнулись їхньої ручки, як я відчула страшенний холод і вловила далеке відлуння голосів, здебільшого чоловічих, що з запалом розмовляли. До голосів домішався тютюновий дим і ще запах якихось їдких, міцних хімікалій. Уже наступної миті відлуння згасло.

— Я знайшла слід, — повідомила я.

— Стійте нерухомо, — долинув з-за спини Локвудів голос. — Дивіться й слухайте. Не відчиняйте дверей.

Якусь хвилину ми стояли мовчки. Нарешті Локвуд дав відбій.

— Гаразд, — сказав він. — Заходимо, як тільки ти будеш готова, Люсі.

Що ж, це був мій обов’язок. Я глибоко зітхнула, вхопилася за ручку дверей — і ступила до кімнати.

Мене оточила пітьма. Я відчула, що довкола — велика кімната. Мені, звичайно, закортіло увімкнути ліхтарик, та я стрималась і стояла нерухомо. Ззаду було чути, як зачиняються двері. Хлопці не говорили ні слова, та я почула в темряві їхні кроки. Вони підійшли до мене зовсім близько — ближче, ніж звичайно, — й за це я була щиро вдячна їм. За те, що ми разом серед цього непроглядного мороку.

Я спробувала придивитись, та не побачила нічого. Прислухалась — і почула тільки легеньке відлуння, яке тут-таки вщухло. Я чекала, поки Локвуд подасть сигнал увімкнути ліхтарики.

Проте сигналу не було.

— Ви готові? — нарешті спитала я. — Я нічого не відчуваю. А ви?

Зненацька я зрозуміла, що поруч зі мною нікого немає.

— Ти готовий, Локвуде? — запитала я трохи голосніше.

Відповіді не було.

В іншому кутку кімнати хтось гучно кахикнув.

Страх ножем пронизав моє серце. Я вхопила з пояса ліхтарик, увімкнула й повела ним на всі боки.

Ще одна порожня кімната — з голими стінами й запорошеною підлогою. Один-єдиний віконний отвір, замурований цеглою. Посередині кімнати — масивний стіл, покритий залізом.

Проте мене тут нічогісінько не цікавило, бо я в цій кімнаті була сама. І Локвуд, і Джордж кудись пропали.

Аж тут, почувши, як відчиняються двері, я обернулась — і промінь мого ліхтарика освітив їх обох. Вони стояли спинами до мене, опустивши рапіри, й не зводили очей з проходу.

— Що ви, в біса, там робите?! — не витримала я.

— Хіба ти не чуєш, Люсі? — прошепотів Локвуд. — Шурхіт!

— Ніби щури, — підхопив Джордж. — Я думав, що вони біжать за нами, але... — Він, здається, вперше помітив мене. — О, ти була тут?

— Авжеж, була! — поза шкірою мені пробіг холодок. — А хіба не ви були в кімнаті зі мною?

— Ні... Забери цей ліхтарик! Ти мені очі засліплюєш! — вигукнув Джордж.

— Ми думали, що ти стоїш біля нас, Люсі, — пояснив Локвуд.

— Ні. Я зайшла сюди й думала, що ви прямуєте за мною... А ви певні що вас тут не було? — я пригадала тихі кроки в темряві. Мій голос напружився. — Я відчувала, що ви біля мене...

— Ми не помітили, як ти увійшла сюди. Нас спантеличив цей шурхіт...

— Дивно, як ти не почула його, — зауважив Джордж.

— Отож-бо й воно, що не почула! — вибухнула я гнівом. — Якби почула, то хіба полізла б сюди сама-одна?!

Локвуд торкнувся моєї руки:

— Усе гаразд, Люсі. Заспокойся. Розкажи наїм, що тут трапилося.

Я глибоко зітхнула, щоб утамувати тремтіння:

— Підходьте ближче, і я все розповім вам. Тільки відтепер тримаймося разом. І не звертаймо уваги на жоден шурхіт.

Таємна кімната, як ми й сподівались, виявилась майстернею Бікерстафа. Проте ніяких слідів потойбічної енергії ми в ній спершу не відшукали. Локвуд поставив ліхтар на підвіконня біля замурованого отвору. У його світлі Джордж вирушив уздовж стін, пильно оглядаючи їх. Іншого виходу з кімнати не було. По стінах залишились іржаві кріплення від гасових ламп, що стриміли з-під облупленого тиньку. Меблів у кімнаті не було, крім стола з прикрученими до підлоги ніжками. Залізна стільниця була запорошена й засипана тиньком. Уздовж країв пролягали глибокі борозни, що спускались по ніжках до невеликих жолобків у підлозі.

Локвуд провів пальцем по одній борозні.

— Гарненькі, нівроку, жолобки, — сказав він. — Для крові. Це хірургічний стіл для розтину трупів. Середини дев’ятнадцятого століття. Я бачив такий у Королівському медичному коледжі. Здається, саме тут наш любий доктор Бікерстаф проводив експерименти з мертвими тілами. Шкода тільки, що стіл залізний. Інакше ти, Люсі, могла б знайти на ньому цікавий відгомін минулого...

Я дістала з рюкзака пляшку води, відпила й тепер завзято жувала шоколадку. Візит до цієї кімнати трохи вибив мене з колії, проте невдовзі страх переріс у дещо міцніше. Якби духи схотіли застерегти мене, вони не зробили б цього кращим чином... Я жбурнула обгортку від шоколадки вбік.

— У цій кімнаті збирались люди, — сказала я. — Чоловіки. Курили й обговорювали свої експерименти. Я це вже знаю, але хочу довідатись більше. Помовчіть, будь ласка. Зараз я дещо спробую...

Я підійшла до протилежної стіни, якнайдалі від залізної стільниці. Тут колись був камін. Його ґратці було забито камінцями, уламками дерева й тиньку. Мені здалося, що саме тут Бікерстаф та його друзі стояли, курили й обговорювали те, що лежало на столі. Саме тут по них могли залишитись найбільш відчутні сліди.

Я торкнулась кінчиками пальців стіни. Холодна, волога, навіть якась жирна на дотик... Я заплющила очі й прислухалась.

Із минулого полинув невиразний звук. Я ніби вчепилась у нього — й звук ущух.

Потойбічне відлуння — дивна річ. Воно приходить і відходить, дужчає й слабшає; відгомін минулого пульсує десь глибоко-глибоко. Саме тому Дотик — дуже непевний, хиткий Талант. П’ять разів ви можете торкатись того самого місця — й нічого не вловите, а за шостим разом потойбічна сила проявиться так потужно, що зіб’є вас із ніг. Я обмацала камінні ґратці, сам камін і навіть замуроване вікно, та врешті лише забруднила пальці.

Час минав. Я чула, як Локвуд шаркотить ногами, а Джордж тиняється поряд. Обидва, на щастя, мовчали, не заважаючи мені зосереджуватись.

Я вже зібралася дістати з рюкзака пакунок «Серветок для Агентів» («Ідеально витирають кіпоть, могильну землю та плями ектоплазми»), коли випадково зачепилася за стіну біля дверей. Мої пальці немовби пронизало блискавкою. Я відсахнулась, але тут-таки, зрозумівши, що це було, — знову приставила руку до холодного грубого тиньку.

І відразу — ніби хтось увімкнув радіо, — почула довкола голоси. Заплющила очі, обернулась лицем до середини кімнати — і вмить уявила все, що навіювали ці звуки.

Навколо хірургічного стола стояли кілька чоловіків. Я чула гомін їхньої розмови, сміх, пахощі міцного тютюну. Посередині стола щось лежало. Один голос — гучніший, наполегливіший, — перекривав інші. Гомін ущух, і натомість забряжчали келихи. Звуки пропали...

...І вибухнули знову. Цього разу то був різкий, невпинний свист, ніби хтось заклопотано щось пиляв. Я чула, як скрипить лезо. Знову запала мовчанка... і в кімнаті з’явилося щось нове. Я відчувала його присутність у несподіваному холоді, в нападі страху, від якого в мене цокотіли зуби. До цього додався ще й моторошний звук, який я вже чула раніше, — ніби дзижчання незліченних мух.

У темряві пролунав голос:

— Спробуй Вілберфорса. Він готовий. Він усе зробить.

Пиляння негайно вщухло. Дзижчання ж, навпаки, посилилось; моторошний холод навалився на мене, ніби хотів проковтнути, — так само, як три ночі тому, коли я стояла біля могили Бікерстафа. Я з болю розтулила вуста. І цієї ж миті мені прямісінько у вуха вдарив крик, — здавалося, що кричав цілий хор голосів:

— Поверніть нам наші кістки!

Я відірвала руку від стіни. Холодний серпанок негайно скотився з мене, і я знову відчула гнітюче тепло порожньої кімнати.

Джордж із Локвудом стояли біля стола й не зводили з мене очей.

Я дістала з торбини термос, ковтнула гарячого чаю й лише тоді заходилась розповідати, що я почула.

— Дзижчання мух, — насамкінець сказала я. — І несподіваний холод... так само, як тоді, на кладовищі. Мені здається, Бікерстаф виготовив своє дзеркало саме тут.

Локвуд затарабанив пальцями по столу:

— Так, але що це за дзеркало? Ось у чому питання. Дивишся туди — і що бачиш?

— Не знаю. Але цей бовдур дійсно змайстрував щось дуже страхітливе.

— А цей голос, який ти чула... Як ти гадаєш, то Бікерстаф?

— Можливо. Хоч, як на мене, він був більше схожий на...

Коли хтось із нас замовкає на півслові, це не віщує нічого доброго. Здебільшого це означає, що годі вже балачок — треба негайно рятувати своє життя.

— Чуєте? — запитала я.

З-за дверей долинуло тихеньке шкряботіння. Щось лізло, прокрадалось, шкандибало проходом і щомиті наближалося до нас.

— Прикрутіть ліхтарики, — прошепотів Локвуд.

Кімната майже занурилась у темряву. Було достатньо ясно, щоб ми виразно бачили двері, й достатньо темно для того, щоб не заважати нашим відчуттям. Ми без слів відійшли на звичні позиції: я стала праворуч від дверей, Джордж — ліворуч і трохи далі, на випадок, якщо привид зірве їх із завіс, а Локвуд — просто перед дверима, готуючись відразу кинутись в атаку. Рапіри ми тримали напоготові. Я витерла ліву руку об леґінси. Це найбільш неприємний момент — чекати, коли нарешті з’явиться Гість. Момент, коли ти знаєш, що привид уже близько, але найголовніший страх іще попереду. Доводиться відвертати власну увагу, щоб не дати цьому страхові скувати тебе. Саме задля цього я обмацала свій ремінь і перевірила, чи все знаряддя на місці, — аж поки остаточно переконалася, що все гаразд.

Тихі звуки залунали ще виразніше. Крізь тріщину в дверях пробився білий промінець світла. Підлогою потяглась вузька тінь.

Локвуд повів рукою — в повітрі блиснув метал. Я теж підняла свою рапіру.

19

Невидима сила штовхнула двері, які з розмаху ляснули Джорджа по обличчю. Щось засичало, тріснуло — й до кімнати заскочила темна постать. Локвуд кинувся з рапірою вперед.

Почувся тривожний крик...

На мить усі заціпеніли. Локвуда наче скувало морозом. Моя рапіра зависла в повітрі, а м’язи здерев’яніли відразу після того, як я почула брязкіт каністри об підлогу — і до мене долинув виразний запах солі й заліза.

Я витягла ліхтарик і увімкнула його на повну потужність. Його промінь освітив Локвуда, кінчик рапіри якого зупинився за кілька дюймів від горла Квіла Кіпса: той саме підняв одну ногу, щоб ступити вперед. Виряченими очима він утупився вперед, а його груди аж підскакували від гарячкового дихання. Вістря власної Кіпсової рапіри коливалось на короткій відстані від Локвудового живота.

Позаду нього, біля дверей, скупчились Кет Ґодвін з ліхтарем у руці, Нед Шоу, що саме збирався жбурнути ще одну бомбу, й крихітка Бобі Вернон, чиї очиці визирали з темряви звідкілясь із-за лівої пахви Шоу. Обличчя в усіх були спотворені сумішшю подиву й страху.

Тиша панувала далі: її порушувало хіба що Джорджеве бурчання за дверима.

Аж тут Локвуд і Кіпс із вигуками огиди відскочили один від одного.

— Що ти тут у біса робиш? — прохрипів Кіпс.

— Те саме я хочу спитати в тебе.

— Це не твоє діло!

— Саме моє, — заперечив Локвуд, сердито скуйовдивши собі волосся. — Зараз ви влізли саме в моє діло. Ти наражаєшся на небезпеку, Кіпсе. Я мало не проткнув тобі шию рапірою.

— Я? А ми думали, що це Гість! Якби не моя блискавична реакція, я б тебе геть випатрав!

Локвуд підняв брову:

— Оце вже навряд. Ти врятувався лише тому, що я вчасно побачив, що це ти, й відбив твій удар у мій живіт прийомом Бедекера — Флінна. Тобі пощастило. А могло й не пощастити!

Знову запала тиша.

— Гаразд, — мовив Кіпс, — якби я краще розумів, про що ти тут розводишся, то відповів би тобі як слід.

Він почепив свою рапіру на пояс. Локвуд зробив те саме. Нед Шоу, Бобі Вернон і Кет Ґодвін похмуро зайшли до кімнати. З-за дверей з’явився Джордж, потираючи носа, який після удару став ніби ще коротшим. Якусь хвилину всі мовчали, а потім забряжчали рапіри та інша зброя, яку Кіпсова компанія сердито кинула вбік.

— Отже, — почав Локвуд, — ви просто пішли за нами вслід? Це не робить вам честі.

— За вами вслід? — зневажливо зареготав Кіпс. — Ми, друже, пішли вслід за Бобі Верноном та його знахідками в архіві. Я не здивуюсь, якщо це ви пішли вслід за нами.

— Нам це не потрібно. Нас сюди привели Джорджеві пошуки.

Бобі Вернон захихотів:

— Справді? Після того цирку у Вімблдоні Кабінс ще працює у вас?

Локвуд насупився:

— Ми з нетерпінням готуємось до нашої перемоги, Квіле. До речі, не пишіть для «Таймса» надто довгої статті. Половини сторінки з визнанням власної поразки цілком вистачить.

— Якщо Кіпс, звичайно, справді вміє читати й писати, — підхопив Джордж.

Нед Шоу пирхнув:

— Добирай слова, Кабінсе!

— Пробач. Зараз я скажу по-іншому. Я певен, що в джунглях острова Борнео є мавпи, більш письменні за нього...

Шоу вибалушив очі й сягнув рукою до пояса:

— Гаразд, якщо так...

Локвуд відгорнув край пальта і взявся за рапіру. Кіпс, Джордж і Ґодвін умить зробили те саме.

— Припиніть! — вигукнула я. — Негайно припиніть ці дурниці!

Шість облич обернулись до мене.

Я стиснула кулаки. Гукнула я досить голосно, а може, ще й тупнула ногою. Я бачила, що мушу зупинити хлопців. Їхній гнів виходив з-під контролю, а отже, небезпека, що загрожувала нам, ставала дужча й відчутніша. Сварка в будинку з привидами — річ не дуже добра, якщо не найгірша взагалі.

— Хіба ви не відчуваєте? — прошепотіла я. — Атмосфера змінюється! Ви збурюєте енергію будинку! Негайно замовкніть!

Запала тиша. Всі мене послухались, хоч як їм було соромно й ніяково.

— Дякую, Люсі, — зітхнув Локвуд. — Твоя правда.

Інші кивнули.

— Щодо гніву — згоден, — пробурмотів Джордж. — А кепкування? Хіба воно теж приваблює Гостей?

— Цить!

Ми зачекали. В повітрі згущувалась напруга.

— Чи зможемо ми зупинити його? — запитав нарешті Квіл Кіпс. — Чи вчасно ми прийшли сюди?

Поки він говорив це, ліхтар у руці Кейт Ґодвін мерехтів, згасав і спалахував знову. Джордж узяв з пояса термометр і подивився на нього:

— Температура падає. Зараз десять градусів. А коли ми тільки-но прийшли сюди, було чотирнадцять.

— І повітря густішає, — пробурмотів Бобі Вернон. — Чути сморід.

Я кивнула:

— А я чую шурхіт.

Кет Ґодвін теж почула його. Її обличчя посіріло:

— Шурхотить, ніби... ніби...

Ніби безліч маленьких хвостатих, кігтястих тваринок пробиралися будинком до нас. За стінами, під дверима, у водостічних рурах, під дошками підлоги — всюди в цій моторошній, задушливій кімнаті лунав тихий шурхіт. Правду кажучи, ми всі зрозуміли, що це таке, але ні я, ні Кет Ґодвін не вимовили цього фатального слова.

— Готуйте ланцюги, — наказав Локвуд. — Годі вже порожніх думок.

— До роботи! — підхопив Кіпс.

Слід віддати їм належне: за всієї своєї подібності до зграї голодних шакалів, агенти «Фіттес» були чудово натреновані. Вони швидше за нас розпакували свої торбини й за двадцять хвилин виклали коло з ланцюгів. Нед Шоу досі скоса позирав на нас, проте інші зберігали діловитий спокій. Головне зараз — вижити. Ми всі — в небезпеці.

— Затишно вийшло, — обізвався Джордж. — До речі, Кіпсе, в тебе чудовий одеколон.

— Дякую.

— Замовкніть! — прошепотіла я. — Слухаймо!

Отже, ми стояли й мовчали — семеро агентів, замкнених у колі. Ліхтар і далі шалено мерехтів. Я нічого не бачила, але виразно чула, як настирливий шурхіт підбирається дедалі ближче... Звук лунав звідусіль, ніби нас із темряви, з усіх боків хтось переслідував. Кет Ґодвін засапано дихала, їй добре було чути цей шурхіт, та чи чули його інші — я сказати не могла. Здавалося, що невидимі шалені істоти біжать по стінах. Кігті шкрябали по тиньку над нашими головами й ніби забирались кудись усередину будинку... Аж тут, досягши стелі, моторошний звук почав ущухати.

— Вони пішли, — сказала Кет Ґодвін. — Пропали... Як гадаєш, Люсі?

— Так, повітря ніби очистилось... Зачекай! Виходить, ти знаєш моє ім’я?

— Температура знову підвищується,— обізвався Джордж. — Уже дванадцять градусів...

Напруга зникла. Всі несподівано відчули, як близько на нас чатувала небезпека. Ми швидко вийшли з кола й прибрали ланцюги.

Дві наші команди стояли й дивились одна на одну.

— Послухай-но, Квіле, — мовив Локвуд. — У мене є пропозиція. Сваритись тут не годиться. На це в нас буде інше місце й час. Нам не дуже приємно працювати разом, тож розділімось. Шукаймо, де кому до вподоби, тільки не заважаймо одні одним. Так буде чесно?

Кіпс неквапом обтрушував манжети — так, ніби злякався, що міг підхопити від нас бліх.

— Гаразд. Тільки, будь ласка, без несподіваних появ. А то ще випадково без голів залишитесь.

Без зайвих слів ми покинули майстерню й подалися назад у прохід. Коли ми повернулися до передпокою, Локвуд зупинився.

— Кіпс недовго сидітиме там, — прошепотів він. — Спочатку вони оглянуть майстерню, зміряють температуру, а потім — і дуже скоро — вирушать навздогін за нами. Якщо тут є якісь папери, їх треба відшукати негайно. Люсі! Я розумію, що тобі цього не хочеться, але зараз саме час порадитись із нашим приятелем-черепом!

Я без великої охоти розстебнула Джорджів рюкзак.

— Не дуже це мені подобається, та коли в нас обмаль часу... — я дістала з рюкзака склянку й крутнула кришку. — Духу! Ти впізнаєш це місце? — спитала я, нахиляючись нижче. — Де був кабінет твого господаря? Можеш сказати нам?

Скло залишалось холодним і темним.

— Підсунься ще ближче, — запропонував Локвуд.

— Ще ближче? Я й так уже мало Джорджеві шию не лоскочу!.. Духу, ти чуєш мене? Чуєш? Дурниці це все, та й годі! Тільки час марнуємо...

— Нагорі.

Я відсахнулась, побачивши в склянці зелений спалах. Проте й голос, і сяйво тут-таки вщухли.

— Каже, що це нагорі, — поволі відповіла я. — Він чітко промовив: «Нагорі». Та чи справді...

Проте Локвуд був уже на півдорозі до дверей.

— Чого ви чекаєте? — вигукнув він. — Мерщій! Час минає!

Прогнилі сходи не давали нам піднятись нагору так швидко, як нам хотілось. Вони ледве-ледве витримували нашу вагу. До того ж, нам доводилось переступати через купи каміння й тиньку. Крізь діри в стелі сяяли зірки. А ще дорогою нам доводилось раз у раз змірювати температуру, прислуховуватись і приглядатись, чекаючи не тільки на Гостей, але й на наших суперників. Температура нагорі трохи впала, чулося тихе тріскотіння й свист. Окрім того, Локвуд помітив незначні сліди ектоплазми. А вгорі на нас чекала ще одна несподіванка.

— Погляньте на плінтус! — зауважила я. — Що це за темні плями вздовж нього?

Джордж нахилився й посвітив туди ліхтариком.

— Сліди якогось жиру, — сказав він. — Схоже, ніби вони залишились по тисячах...

— Щурів, — нетерпляче закінчив Локвуд, перестрибуючи через дві останні сходинки. — Забудьте про них. Ходімо!

Ми опинилися на великому квадратному майданчику під обваленим дахом. Він лежав майже просто неба, й підлогу геть засипало сухим листям і галуззям, що перемішалося з брудом та рештками гнилих дощок. Холодне місячне сяйво проникало сюди з-поміж гнилих балок, що залишились від даху. Коридор, який вів углиб будинку, був наполовину завалений камінням. Сходи повертали вбік, знову ведучи нас до передньої частини будинку. Попереду видніли відкриті проходи до трьох кімнат.

— Так... — прошепотів мені на вухо голос привида. — Тут...

— Ми на місці, — сказала я. — Кабінет Бікерстафа — в одній із цих кімнат.

Тільки-но я назвала це ім’я, як потойбічний звук аж ударив мені у вуха, перетворившись із віддаленого тріскотіння на оглушливий гуркіт. Порожнім будинком промчав легенький вітерець, підхопивши за собою з підлоги листя й обривки паперу. Зі сходів попадали уламки тиньку й гнилого дерева.

— Цього імені краще тут не згадувати, — застеріг Локвуд. — Яка температура, Джордже?

— Вісім градусів. Стабільна.

— Залишайся тут і стеж, чи не йде сюди Кіпс. Люсі, ходімо зі мною.

Ми без жодного звуку перетнули майданчик. Я озирнулась на Джорджа, що саме зайняв місце біля перил, звідки було добре видно сходи й частину передпокою. Настрій у нього, здавалося, був спокійний, про втому ніщо не свідчило. Біль, наскільки я могла судити, його вже не турбував.

З розв’язаного Джорджевого рюкзака визирала верхівка склянки з привидом, у якій ледве жевріло зелене сяйво.

— Так... — шепотів голос. — Так, моя розумнице... Ви вже близько...

Зараз цей шепіт здавався мені радше нетерплячим.

— Середня кімната... Під дошками підлоги...

— Він каже, що це в середній кімнаті, — повторила я.

Локвуд підійшов до середнього проходу, зазирнув туди — і вмить відсахнувся.

— Холод! — сказав він. — Просто-таки пронизує!

Я зняла з пояса термометр і просунула до кімнати. Мою руку відразу обдало пекучим холодом.

— Усередині — п’ять градусів, — повідмила я. — А тут — вісім. Серйозна різниця!

— І не тільки холод, — Локвуд дістав з-під пальта темні окуляри й поспіхом начепив їх. — Тут ще й павуки. І величезний Смертний Вогонь! Отам, біля вікна.

Смертного Вогню я не бачила. Для мене це була звичайна простора кімната з великим віконним отвором. Як і по всьому будинку, тут не було жодних меблів. Я спробувала уявити, який вигляд ця кімната мала за часів Бікерстафа: письмовий стіл, стільці, портрети на стіні, книжкова шафа — чи навіть дві, годинник на каміні... Ні, це неможливо. Минуло забагато часу, тож загрозлива порожнеча здолала все.

Струмінь місячного світла, проникаючи через віконний отвір, осявав усе сонним, туманним сріблом. Раз чи два в моїй голові лунав тихий шум, та майже щоразу він раптово вщухав, ніби вичавлений тяжкою тишею, що панувала в кімнаті.

Зі стелі по кутках звисали щільні, запорошені шари павутиння.

Так, то було воно — лігво привида цього будинку. Моє серце болісно тьохнуло, а зуби зацокотіли. Я ледве тамувала паніку. Що там розповідав Джоплін? Люди стояли надворі й бачили, як у вікні щось ворушиться...

— Локвуде, — прошепотіла я. — Це та сама кімната, де були щури. Тут помер Бікерстаф. Нам не треба сюди заходити...

— Не бійтеся — обізвався в моїй голові голос привида. — Вам потрібні папери? Посередині підлоги, під дошкою. Просто підійдіть туди...

— На хвилинку заглянемо, а потім вирішимо, що робити, — сказав Локвуд. Я не бачила його очей за скельцями темних окулярів, але відчувала його обережність. Він стояв на порозі й не наважувався увійти.

— Цього череп і хоче, — наполягала я. — Йому не можна вірити. Ти ж це знаєш! Просто ходімо звідси, Локвуде. Ходімо геть!

— Після всього, що ми зробили? Аж ніяк! І до того ж сюди щохвилини може завітати Кіпс!

Локвуд підтяг на руках рукавички й ступив у кімнату. Я, зціпивши зуби, вирушила за ним.

Температура впала так різко, що я навіть у пальті відчула мороз поза шкірою. Шум також несподівано посилився, ніби хтось крутнув регулятор. Повітря геть просякло солодкавим запахом, схожим на аромат куща за вікном. Запах був міцний, нав’язливий і трохи віддавав гнилизною. Звідки він линув, було незрозуміло.

Ні, в цій кімнаті мені нізащо не хотілося залишатись.

Ми потихеньку пробиралися серед місячного сяйва, тримаючи руки на рапірах і оглядаючи підлогу. Дошки, тверді, мов камінь, сиділи здебільшого міцно.

— Це десь посередині кімнати, — сказала я. — Якщо вірити черепові.

— Корисний, нівроку, череп... Ця дошка може піддатись. Люсі, стій на варті.

За мить він уже став на коліна й заходився обмацувати довгим пальцем краї дошки. Я взяла з пояса рапіру — й поволі обійшла кімнату. Я просто не могла стояти тут нерухомо.

Я підійшла до дверей: Джордж, стоячи біля перил, поглянув на мене й махнув рукою. З його рюкзака досі сочилося зелене сяйво. Я наблизилася до вікна: з нього мені було видно вимощений плитами ґанок, дорогу, що вела з пагорба, верхівки дерев. Біля порожнього каміна я торкнулася пальцями почорнілих ґратців...

Мене вмить огорнули спогади з минулого. В кімнаті було тепло, в каміні тріскотів вогонь.

— Ось, друже! Це для вас. Саме вас ми обрали для цієї великої мети. Ви будете першим!

Долинув інший голос:

— Просто станьте перед ним і зніміть полотно. І скажіть нам, що ви побачите.

— А ви хіба дивились у нього, Бікерстафе? — запитав хтось зляканим голосом. — Першим, звичайно, годилося б бути вам...

— Ні, цю ласку ми робимо валі, любий мій Вілберфорсе. Це ж ваше заповітне бажання, авжеж? Ну-бо, друже! Ковтніть вина для хоробрості... Отак! Я готовий записувати ваші слова. Так... Знімаємо полотно... Тепер дивіться, Вілберфорсе! Дивіться й кажіть нам...

Холод, крик жаху, а разом з ними — дзижчання мух:

— Ні! Не можу!

— Присягаюсь — ви можете! Держіть його! Хапайте його за руки! Дивіться, нехай вам біс! Дивіться! І розкажіть усе нам! Розкажіть про дива, які ви там побачите!

Єдиною відповіддю знову був крик. Крик дужчав, дужчав... аж раптом обірвався.

Моя рука безсило впала. Я завмерла, вирячивши очі. В кімнаті не було ні звуку, ніби цілий будинок затамував подих. Я не могла поворухнутись. Мене ніби поглинуло відлуння страху, пережитого небіжчиком. Страх, однак, помалу відпускав мене. Моргаючи й відсапуючи, я пригадала, де ми. Тим часом у центрі кімнати Локвуд відсунув одну з дощок і тепер стискав у руці кілька пожовклих, зіжмаканих паперів.

— Ну, як тобі? — усміхнувся він. — Череп сказав правду!

— Ні... — я схопила його за руку. — Не про все! Послухай мене! Тут помер не Бікерстаф, а Вілберфорс! Бікерстаф примусив його заглянути в дзеркало просто отут, у цій кімнаті! І дзеркало вбило його, Локвуде. Вілберфорс помер у цьому будинку, і я певна, що його дух досі тут! Ходімо звідси! Ні, не кажи нічого! Просто ходімо!

Локвуд зблід. Він піднявся з колін, і цієї самої миті між нами з’явився Джордж. Його очі блищали нетерпінням.

— Ви знайшли їх? Знайшли папери? Що там сказано?

— Почитаєш пізніше, — відповів Локвуд. — Я ж наказав тобі стежити за сходами!

— О, там усе гаразд. Усе спокійно... Так! Написано від руки, й малюнки є. Цікаво...

— Тікаймо! — вигукнула я. Мені у вуха знов ударив шум. А місячне світло у вікні немов стало трохи яскравішим.

— Так, — погодився Локвуд. — Ходімо.

Ми обернулись і побачили на порозі здоровила Неда Шоу. Якби хтось причепив до його спини й ліктя завіси, з нього вийшли б незграбні, проте цілком надійні двері.

— Джордже, — запитала я, — як давно ти пішов зі сходів?

— Секунду чи дві назад. Хотів подивитись, що тут у вас діється.

В очицях Шоу блиснула перемога й водночас підозра:

— Ну, що тут у тебе, Локвуде? Знайшов що-небудь?

— Поки не знаю, — щиро відповів Локвуд, ховаючи папери в торбину.

— Ану, дай сюди, — мовив Шоу.

— Ні. Пропусти нас, будь ласка.

Нед Шоу захихотів і притулився до одвірка:

— Не пущу, поки не покажеш.

— Тут не місце для суперечок, — утрутилась я. І справді, температура в кімнаті падала, а місячні промені курились, як хмари, ніби поволі оживаючи.

— Ти, мабуть, не знаєш, — почав Локвуд,— що в цій кімнаті...

Шоу знову захихотів:

— Я все бачу сам! Смертний Вогонь і сморід! І навіть трохи примарного туману.. Луг справді не варто затримуватись.

Локвуд примружив очі.

— Якщо так, — сказав він, піднімаючи рапіру, — то ми йдемо просто зараз!

Він ступив уперед. Шоу трохи повагався, а потім хитнувся назад, начебто й справді був дверима на завісах, і пропустив нас.

— Дякую, — мовив Локвуд.

Чи це подіяв Локвудів тон — безжурний і водночас зневажливий, чи мій презирливий погляд, чи посмішка на Джорджевому обличчі, чи просто власна нетерплячка, — та Нед Шоу врешті не витримав. Він витяг рапіру і миттєвим випадом ткнув Локвуда в спину. Я знала цей прийом — то був випад Коміяма, призначений для Спектрів, Мороків, Плакунів, але будь-що не для людей.

Я зробила ще швидший удар і зупинила Недів клинок, коли він уже продер матерію Локвудового пальта, трохи нижче від лівої руки. Локвуд скрикнув і відскочив убік.

Червоний, засапаний Шоу кинувся на Локвуда, як розлючений бугай. Локвуд, обертаючись, підняв рапіру і розсік рукав свого супротивника двома паралельними лініями. Подертий рукав повис клаптями. Шоу шалено заревів.

На сходах затупотіли кроки. До кімнати вбіг Кіпс. Кет Ґодвін і коротунчик Бобі Вернон поспішали за ним. В усіх напоготові були рапіри.

— Локвуде! — вигукнув Кіпс. — Що тут діється?

— Він перший почав! — репетував Шоу, відчайдушно боронячись від Локвудових ударів. — Він напав на мене! Рятуйте!

— Брехня! — вигукнула я. Та Кіпс уже мчав в атаку. Він штовхнув Локвуда в бік — так, щоб той не міг його бачити. Підлий і водночас такий притаманний «Фіттес» прийом. Мій власний гнів, який я ледве тамувала ще з тієї ночі у Вімблдоні, вибухнув. Я кинулась уперед із піднесеною рапірою.

Та перш ніж я досягла Кіпса, мене перейняла Кет Ґодвін. Наші клинки зіткнулись із гучним, дзвінким брязкотом. Перший удар Кет мало не вибив рапіру з моєї руки, та я вчасно стиснула пальці й зосередилась. На мить ми зіштовхнулись: я відчула лимонний запах її парфумів, побачила плетиво ниток на її сірій куртці. Ми розійшлись і почали кружляти одна круг одної. Пил з долівки здійнявся в повітря й заклубочився сріблястою хмарою. В кімнаті було холодно. У вухах дзижчало.

Джордж тим часом був уже біля Локвуда — захищав його від Кіпсовихта Вернонових ударів. Локвуд тим часом перетворював на лахміття другий рукав Шоу. Клапті матерії лежали тут і там на підлозі, залитій місячним світлом.

Ґодвін відгорнула волосся з очей. Її обличчя так напружилось, що здавалось мармуровим,— так само, як, напевно, й моє. Частина мого розуму волала, щоб ми зупинились і заспокоїлись. Однак у будинку з привидами це непросто, тут навіть найдрібніші почуття ростуть і спотворюються. Так, я була розлючена, як і всі ми. Та мене дивувало, як атмосфера цього будинку збільшувала цю нашу лють до краю: Джордж просто-таки розчавлював Вернона шаленими ударами, водночас видираючись із рук Кіпса, що вхопив його за ногу: Локвуд холодно й методично патрав рапірою куртку Шоу, а Ґодвін...

Кет Ґодвін кидалась на мене дедалі швидше й спритніше. Бліда, з виряченими очима, вона дряпнула кінчиком рапіри мій правий зап’ясток біля самісінького руків’я зброї. Я скрикнула з болю й відпустила рапіру. Між пальцями зацебеніла кров.

Я сторопіло поглянула на неї... й побачила те, що було за її спиною. Роззявивши рота, я позадкувала.

— Здаєшся? — запитала Годвін.

Я хитнула головою й показала на порожню середину кабінету.

Там, у місячному сяйві, під вікном, з підлоги виростала темна постать.

Кімната повнилась лиховісним мовчанням. Місячне проміння корчилось і яскравішало. Примарний туман густішав біля підлоги. Морозне повітря огортало нас зусібіч. Запах огидно-солодкавої гнилизни перехоплював подих.

Кет Годвін пробурмотіла щось нерозбірливе, позадкувала й стала поряд зі мною. Інші опустили рапіри й завмерли.

Постать піднялась на повен зріст.

— О Боже! — промовив хтось. — Бікерстаф!

Ні, то був не Бікерстаф. Тепер я це знала. Не Бікерстаф, а Вілберфорс — той, хто колись зазирнув у дзеркало. Та навіть цього факту було замало, щоб передати увесь жах від побаченого.

Привид мав обриси людини — це було чітко помітно, — та водночас у ньому проглядалося щось неправильне. Він скидався на високого чоловіка у фраку, тулуб якого ніби перекосило й скрутило. Голову взагалі сплющило, ніби на маківку хтось поклав гирю. Руки розпухли, груди й живіт химерно бралися хвилями. Майже все тіло ховалось у пітьмі: розрізнити деталі було неможливо.

Постать корчилась і хиталась, ніби танцюючи під якусь внутрішню музику. Кожен її порух випромінював страх. Мої м’язи задерев’яніли; я відчула, як рапіра тремтить у мене в руці.

Погойдуючись, мов п’яний, схиливши голову й вивертаючись із моторошною спритністю, привид чітко вирізнявся на тлі вікна, осяяного місяцем. Віконна шибка позаду нього почала вкриватись ниточками паморозі.

Аж тут тіло привида так скорчилось, ніби його роздирали на шматки. Галова обернулася до нас: замість обличчя ми побачили чорну діру, що всмоктувала світло. До мене долинув відчайдушний голос:

— Бікерстпафе! Ні! Не показуйте мені дзеркало!

Хтось із нас — чи не Кет Ґодвін, — скрикнув з жаху.

Що ж, я розумію її. Адже привид дер сам себе на частини.

Він кидався туди-сюди, наче мокрий собака. Шматки його чорної субстанції летіли на всі боки. Дрижачи, мов драглі, вони падали на підлогу, звивались, видовжувались — і врешті, заповнивши собою кімнату, скупчились біля дверей.

— Щури! — вигукнув Локвуд. — Назад, до сходів! Тікаймо!

Його крик обірвав наше заціпеніння: ми один по одному приходили до тями. Та огидні істоти були вже довкола нас. Три щури — вугільно-чорні, зі скаженими жовтими очима, — кинулись у наш бік. Одного з них Джордж зустрів ударом своєї рапіри. Щур вибухнув: фонтан синьої ектоплазми оббризкав Вернонові куртку, і той аж заверещав зі страху. Локвуд кинув соляну бомбу, і другий щур спалахнув блідим полум’ям. А третій задряпався вгору стіною.

Тим часом біля вікна, в блакитному сяйві, пекельна постать присідала й підскакувала, ніби танцюючи. З залишків гнилих м’язів стирчали білі блискучі кістки. Шматки тіла, обертаючись на примарних щурів, відлітали до стелі й стін. Більшість із них, упавши на підлогу, щодуху мчали до дверей.

— Назад! — повторив Локвуд. Він поволі відступав, методично відбиваючи рапірою істот, що кидались на нього. Ми з Джорджем допомогали йому, як могли. Шоу тим часом розкидав широким колом залізні стружки, а Годвін жбурляла направо й наліво соляні бомби.

А Кіпс? Він уже втік. Я чула, як його черевики боязко тупотять сходами. Зате Бобі Вернон стояв у паніці, не намагаючись ні атакувати, ні відступати. Його рука з рапірою немічно обвисла, а очі втупились у кощаву примару.

Відомо, що Гості завжди відчувають людську неміч.

Щури наступали на Вернона вздовж стін: один навіть упав йому на голову. Локвуд умить підскочив, підняв клинок і розтяв щура навпіл. Плазма розсипалась блакитними іскрами.

Вернон застогнав. Локвуд схопив його за комір і потяг до сходів. Зліва, справа — звідусіль на нас кидались чорні потвори. Я жбурнула соляну бомбу, щоб відігнати їх. Увесь майданчик перед кімнатою засипало сіллю й залізом; щури, охоплені вогнем, дременули на всі боки.

Ми вже були на сходах. Локвуд штовхнув Вернона вниз, перестрибнув через щура, що корчився біля плінтуса, й помчав сходами. Я відступала останньою і озирнулась назад, на порожню кімнату. Від привида біля вікна залишились хіба що кістки — та й вони вже розсипались на десяток чорних прудких тварюк, що засновигали вздовж стін.

— Благаю! — лунав далекий відчайдушний голос. — Не показуйте мені дзеркало!

Я мчала вниз, до відчинених дверей у коридорі.

— Не показуйте!..

Я випала з дверей через ґанок прямісінько в довгу, вологу, освітлену місяцем траву. Мене огорнула тепла літня ніч; тільки зараз я зрозуміла, як холодно було в будинку. Шоу й Ґодвін уже лежали на землі. Вернон притулився до одного з стовпів на ґанку. Джордж із Кіпсом, кинувши геть рапіри, зігнулись, упершись руками в коліна, й відсапували.

Проте Локвуд дихав рівно й спокійно. Я поглянула на вікно другого поверху. Там у блакитному сяйві досі видніла тонка, мов палиця, постать і гасали щури. Вони підскакували, збігались під стіни й знову розбігались. Часом вони знову збирались у постать добродія у вікторіанському фраку, а потім виривались із нього, оголюючи кістки.

Аж раптом сяйво зникло. Будинок знову занурився в темряву.

Я відвернулась. У моїй голові пролунало коротке, зловтішне хихотіння. У Джорджевому рюкзаку спалахнув і згас непевний зелений вогник.

Тепер довкола не було жодного привида — нікого, крім сімох зморених агентів на тихому нічному пагорбі.