Семвел

— А він смокче дужче, ніж мій,— Жиллі погладила малюка по голівці, тримаючи біля своєї пипки.

— Зголоднів,— мовила білявка Вал, яку чорні брати називали дикунською королівною.— Досі він тільки козине молоко пив і зілля отого сліпого мейстра.

У хлопчика ще не було імені, так само як і в малюка Жиллі. Так заведено в дикунів. Навіть син Манса Рейдера не отримає імені, поки йому не виповниться три роки, але Сем чув, як брати кликали його між собою «малий королевич» і «народжений в бою».

Він дивився, як Жиллі годує дитину, а тоді перевів погляд на Джона, який теж за цим спостерігав. «Джон усміхається». Так, усмішка була сумна, та все одно це усмішка! Сем зрадів, угледівши її. «Оце вперше відтоді, як я повернувся, я бачу його усміхненим».

Пішки вони перейшли від Ночефорту до Глибокого озера, з Глибокого озера до Брами Королеви, від замку до замку тримаючись вузького путівця, не спускаючи з ока Стіну. За півтора дня від Чорного замку, коли вони вже ледве пересували намозолені ноги, Жиллі почула позаду коней і, озирнувшись, угледіла колону чорних вершників, які наближалися з заходу. «Мої брати,— заспокоїв її Сем.— Цією дорогою ніхто не їздить, крім Нічної варти». Виявилося, що це сер Деніс Малістер з Тінявої вежі разом з пораненим Бовеном Маршем і зацілілими в битві на Мості Черепів. Побачивши Дайвена, Велета й Стражденного Еда Толета, Сем не витримав і розплакався.

Саме від них він дізнався про бій під Стіною. «Станіс висадився з лицарями у Східній варті, й Котер Пайк повів його розвідницькими стежками, щоб заскочити дикунів зненацька,— розповів Велет.— Просто розчавили їх. Манс Рейдер потрапив у полон, тисяча його найкращих вояків загинула, включно з Гармою Песиголовою. А решта, ми чули, розлетілися, як листя в бурю».

«Боги милостиві»,— подумав Сем. Якби він не заблукав дорогою від Крастерової фортеці, вони з Жиллі могли потрапити просто в бійню... або, щонайменше, в табір Манса Рейдера. Для Жиллі з хлопчиком це, може, було б непогано, але ж не для нього. Сем чув чимало оповідок про те, що дикуни роблять з полоненими воронами... Він здригнувся.

Але жодні розповіді про останні події в Чорному замку не підготували його до того видовища, яке він там побачив. Їдальня геть-чисто вигоріла, а великі дерев’яні сходи тепер являли собою гору битої криги й обвуглених балок. Загинув Донал Ной, а з ним Раст, Глухенький Дик, Рудий Алін і ще дуже багато братів, але в замку нині було стільки людей, скільки Сем у житті не бачив: не тільки братів, а й королівських солдатів — їх було тут понад тисячу. Вперше на людській пам’яті в Королівській вежі оселився король, над Сулицею, Гардиновою вежею, Сірою фортецею, Щитодвором й іншими будівлями, які багато років стояли безлюдні, замайоріли прапори. «Отой великий, золотий з чорним оленем, це королівський штандарт дому Баратеонів,— пояснив Сем Жиллі, яка прапорів ще ніколи не бачила.— Лисиця у віночку з квітів — це дім Флорентів. Черепаха — це Естермонти, меч-риба — Бар-Емони, а перехрещені сурми — Венсинтони».

«Яскраві, наче квіти,— зауважила Жиллі.— Мені подобаються оті жовті, з полум’ям. Дивися, деякі з вояків і на сорочках мають таке саме».

«Вогненне серце. Не знаю, чий це герб».

Але зовсім скоро він дізнався. Пип, радісно заулюлюкавши, гукнув: «Біжіть замикайте двері на всі засуви, хлопці, Сем Смертовбивця повстав з могили!» Поки Грен обіймав Сема так, що ребра тріщали, Пип пояснив: «Це люди королеви, та ліпше не питай, де сама королева. Станіс лишив її у Східній варті разом з дочкою й усім флотом. З жінок він привіз із собою тільки червону».

«Червону?» — невпевнено перепитав Сем.

«Мелісандру Ашайську,— сказав Грен.— Королівську чаклунку. Подейкують, вона у Драконстоні спалила людину живцем, щоб Станісу в подорожі на північ сприяли вітри. В бій вона теж поряд з ним виїздила, і вона ж дала йому чарівного меча. Світлоносець — ось як він називається. Скоро сам побачиш. Світиться так, наче у нього всередині шматочок сонця,— він знову глянув на Сема й розплився у широкій безпорадній дурнуватій усмішці.— Досі не можу повірити, що ти тут».

Джон Сноу, побачивши його, теж усміхнувся, але то була змучена усмішка, така ж як і зараз. «Зрештою ти таки повернувся,— сказав він.— І Жиллі ти витягнув. Молодчага, Семе».

Та якщо послухати Грена, то справжній молодчага — це Джон. Але захопити Ріжок зими й дикунського королевича виявилося недосить для сера Алісера з друзями, які й досі вважали Джона перекинчиком. Хоча мейстер Еймон казав, що рана гоїться добре, у Джона були інші шрами — глибші за ті, що залягли під очима. «Він горює за своєю дівчиною-дикункою і за братами».

— Дивно,— мовив Джон до Сема.— Крастер не любив Манса, та й Манс не любив Крастера, а тепер Крастерова дочка годує Мансового сина.

— У мене доволі молока,— озвалася Жиллі тихо й сором’язливо.— Мій п’є небагато. Він не такий вічно голодний, як цей.

До них обернулася дикунка на ім’я Вал.

— Я чула від людей королеви, що червона жінка збирається віддати Манса вогню, щойно він трохи одужає.

Джон кинув на неї сторожкий погляд.

— Манс — дезертир з Нічної варти. Кара за це — смерть. Якби його взяла Варта, його б уже давно повісили, але він — королівський бранець, а що там собі думає король, не знає ніхто, крім червоної жінки.

— Я хочу з ним побачитися,— сказала Вал.— Хочу показати йому сина. Принаймні на це він перед смертю заслуговує.

— До нього нікому не можна,— спробував пояснити Сем,— окрім мейстра Еймона, міледі.

— Якби це було в моїй владі, я б дозволив Мансу потримати сина,— сказав Джон; його усмішка зникла.— Мені шкода, Вал,— він відвів очі.— Нам із Семом час до своїх обов’язків повертатися. Ну, принаймні Сему. Ми спитаємо, чи можна вам побачитися з Мансом. Це все, що я можу пообіцяти.

Сем затримався ще на мить, щоб потиснути Жиллі за руку, й пообіцяв повернутися по вечері. А тоді поквапився за Джоном. За дверима стояли чатові — люди королеви зі списами. Джон уже здолав пів-прольоту сходів, але, почувши Семове сопіння позаду, пригальмував.

— А тобі не просто подобається Жиллі, так?

— Жиллі добра,— почервонів Сем.— Гарна й добра.

Він був радий, що цей довгий кошмар закінчився, радий, що він знову з братами в Чорному замку, але іноді поночі, сам у своїй келії, він пригадував, яка тепла була Жиллі, коли вони разом кулилися під хутрами, поклавши поміж собою немовля.

— Вона... вона робить мене хоробрішим, Джоне. Не те щоб хоробрим, але... хоробрішим.

— Ти ж розумієш, що не можеш лишити її тут,— лагідно мовив Джон,— так само як я не міг зостатися з Ігриттою. Ти ж дав обітницю, Семе, як і я. Як ми всі.

— Знаю. Жиллі казала, що буде мені за жону, але... я розповів їй про обітницю і що вона значить. Не знаю, засмутилася вона чи зраділа, але я все їй розповів,— він нервово ковтнув, а тоді повів далі.— Джоне, чи може брехня бути шляхетною, якщо брешуть... зі шляхетною метою?

— Гадаю, все залежить від брехні й від мети,— глянув на Сема Джон.— Але я б не радив. Ти для брехні не створений, Семе. Ти червонієш, пищиш і затинаєшся.

— Так,— сказав Сем,— але в листі я можу і збрехати. З пером у руці я почуваюся краще. Була в мене... думка. Коли тут усе трохи владнається, я подумав, може, для Жиллі краще... Я подумав, може, відіслати її у Сурмосхил? До матері, сестер і мого... мого б-б-батька. Якби Жиллі сказала, що малюк мій...— він знову почервонів.— Мама його точно захоче, я знаю. Знайде для Жиллі місце, яку-небудь службу, це ж буде не так важко, як у Крастера. А лорд Р-Рендил, він... він цього в житті не скаже вголос. Але може і порадіти, що я зробив байстрюка якійсь дикунці. Це бодай буде доказом, що я чоловік, спав із жінкою і зробив їй дитину. Він якось мені сказав, що я й помру незайманим, що жодна жінка ніколи... ну, розумієш... Джоне, якби я так вчинив, якби я так написав... це було би шляхетно? Тоді у хлопчика буде інше життя...

— Рости байстрюком в оселі дідуся? — здвигнув плечима Джон.— Це великою мірою залежатиме від твого батька й від того, яким виявиться хлопчик. Якщо він піде в тебе...

— Не піде. Справжній його батько — Крастер. А ти ж його бачив, він був твердий, як старий пеньок, а Жиллі міцніша, ніж може видатися на перший погляд.

— Якщо хлопець виявить здібності до меча чи списа, йому бодай місце в замковій варті знайдеться,— сказав Джон.— Таке вже бувало, що байстрюки ставали зброєносцями, а потім і в лицарі висвячувалися. Та слід пересвідчитися, що Жиллі зможе свою роль зіграти переконливо. З того, що ти мені розповідав про лорда Рендила, я роблю висновок, що він не попустить нікому, якщо викриє брехню.

На сходах за дверима вежі теж стояли чатові. Але це вже були люди короля: Сем швидко навчився їх розрізняти. Люди короля були грубуваті й нешанобливі, як і всі солдати, а люди королеви були ревно віддані Мелісандрі Ашайській та її Царю світла.

— Ти знову на вишкіл? — спитав Сем, перетинаючи двір.— Чи варто так багато тренуватися, поки нога ще не до кінця загоїлася?

— А чим мені ще зайнятися? — знизав плечима Джон.— Марш мене від обов’язків відсторонив: боїться, що я все-таки перекинчик.

— У це вірить хіба кілька людей,— запевнив його Сем.— Сер Алісер і його друзі. Але більшість братів знають, що це не так. І король Станіс знає, можу закластися. Ти ж йому приніс Ріжок зими й полонив сина Манса Рейдера.

— Тільки й того, що я боронив Вал і немовля від мародерів, коли порозбігалися дикуни, й захищав їх, поки не з’явилися розвідники. Нікого я не полонив. Своїх людей король Станіс добре тримає в руках, це видно. Дозволяє їм трохи пограбувати, але я чув про зґвалтування лише трьох дикунок, та й то солдатів, які це зробили, кастрували. Мабуть, мені слід було рубати дикунів, коли вони тікали. Сер Алісер мені закидає, що я оголив меча лише для того, щоб захистити наших ворогів. Я не зміг убити Манса Рейдера, каже він, бо був у спілці з ним.

— Це тільки сер Алісер,— сказав Сем.— А всі знають, що він за один.

Шляхетне походження, лицарство й довга служба у Варті давали серу Алісеру Торну всі підстави претендувати на посаду лорда-командувача, та його зневажали майже всі вояки, яких він як військовий інструктор тренував за ці роки. Його ім’я теж було серед претендентів, звісно, та коли першого дня він заледве посів шосте місце, а на другий день ще й утратив голоси, Торн сам зняв свою кандидатуру на користь лорда Джаноса Слінта.

— Люди бачать одне: сер Алісер — лицар шляхетного роду, законнороджений, а я — байстрюк, який убив Кворина Піврукого і злягався зі списосудженою. «Варг» — ось як мене називають. Та як я можу бути варгом без вовка, я тебе питаю? — у Джона сіпнулися вуста.— Мені Привид уже і не сниться. Всі мої сни — про крипту, про камінних королів на їхніх престолах. Іноді я чую голос Роба, і голос батька теж, так наче вони на бенкеті. Але між нами стіна, і я знаю, що для мене там місце не приготоване.

«Живим не місце на бенкеті мертвих». У Сема краялося серце через те, що доводилося мовчати. «Бран не помер, Джоне,— так і кортіло сказати.— Він з друзями, вони зараз їдуть на північ на величезному лосі в пошуках триокого ворона в гущавині примарного лісу». Все це було так дико, що іноді Семові Тарлі здавалося, що йому це все наснилося, наверзлося від гарячки, страху й голоду... та він би все одно все вибовкав, якби не дав слова.

Тричі дав він слово тримати секрет: один раз — самому Бранові, ще раз — тому дивному хлопцю Джоджену Ріду і нарешті — Холоднорукому. «Весь світ вважає хлопчика мертвим,— сказав на прощання рятівник.— То нехай кості його ніхто не ворушить. Не хочемо ми, щоб нас почали шукати. Присягнися, Семвеле Тарлі з Нічної варти. Присягнися своїм життя, яким завдячуєш мені».

...Нещасний Сем переступив з ноги на ногу й мовив:

— Лорда Джаноса в житті не оберуть лордом-командувачем. Цього не станеться.

Оце й уся розрада, яку він зараз міг запропонувати Джонові.

— Семе, наївний ти дурню, роззуй очі! Це ж уже кілька днів триває,— Джон відкинув чуприну з чола.— Може, я й не знаю нічого, але це я знаю напевне. А тепер перепрошую, мені треба комусь добряче вгатити мечем.

Сему нічого не лишалося, як провести очима Джона, який широким кроком рушив у напрямку зброярні й тренувального двору. Тепер саме там Джон Сноу переважно проводив час. Оскільки сер Ендрю загинув, а сера Алісера це вже не цікавило, Чорний замок лишився без військового інструктора, тож Джон узяв на себе навчання кількох останніх новобранців: Шовка, Коня, клишоногого Гоп-Робіна, Аррона й Емрика. А коли в них були справи, він сам годинами вправлявся з мечем, щитом і списом або ж виходив на двобій проти будь-кого, хто захоче з ним позмагатися.

«Семе, наївний ти дурню,— лунало у Семових вухах всю дорогу назад у мейстерову фортецю,— роззуй очі. Це вже кілька днів триває». Невже він має рацію? Щоб стати лордом-командувачем Нічної варти, потрібно отримати дві третини голосів побратимів, а минуло вже дев’ять днів — і ніхто навіть не наблизився до цього. Так, лорд Джанос набирав голоси, помалу обганяючи спершу Бовена Марша, потім Отела Ярвика, та він і досі був далеко позаду сера Деніса Малістера з Тінявої вежі й Котера Пайка зі Східної-варти-на-морі. «Хтось із них двох обов’язково стане лордом-командувачем»,— сказав собі Сем.

Під мейстровими дверима Станіс теж поставив чатових. У кімнатах було гаряче, тут лежало чимало поранених у битві вояків — і чорних братів, і людей короля, і людей королеви — всіх трьох. Поміж них шаркав ногами Клайдас із двома карафами — козиного молока і сновійного вина, але мейстер Еймон, який зранку пішов до Манса Рейдера, ще не повернувся. Сем повісив плаща на гачок і пішов помагати. Та поки він носив, розливав, міняв пов’язки, його гризли Джонові слова. «Семе, наївний ти дурню, роззуй очі. Це вже кілька днів триває».

Минула добра година, поки він трохи звільнився, вибачився й пішов годувати круків. Дорогою нагору в гайворонник він зупинився поглянути на цифри вчорашнього голосування. На початку виборів запропоновано було понад тридцять імен, та більшість уже познімали свої кандидатури, коли стало ясно, що їх точно не оберуть. На вчорашній вечір лишалося семеро. Сер Деніс Малістер набрав двісті тринадцять голосів, Котер Пайк — сто вісімдесят сім, лорд Слінт — сімдесят чотири, Отел Ярвик — шістдесят, Бовен Марш — сорок дев’ять, Трипалий Гоб — п’ять, а Стражденний Ед Толет — один. «От уже Пип зі своїми дурнуватими жартиками!» Сем переглянув попередні підрахунки. Сер Деніс, і Котер Пайк, і Бовен Марш почали втрачати голоси з третього дня, Отел Ярвик — із шостого. І тільки лорд Джанос Слінт день у день піднімався вище.

У гайвороннику крукали птахи, отож Сем відклав папери й рушив нагору їх годувати. З утіхою він побачив, що повернулося ще троє круків. «Сноу,— кричали вони до нього.— Сноу, Сноу, Сноу». Це він їх навчив. Та навіть з трьома новенькими гайворонник видавався гнітюче порожнім. З тих птахів, яких відіслав Еймон, повернулося тільки декілька. Але один таки дістався Станіса. Один таки долетів до Драконстону і до небайдужого короля. За тисячу льє на південь, знав Сем, батько вже залучив дім Тарлі до лав хлопчака на Залізному троні, але ні король Джофрі, ні маленький король Томен навіть пальцем не поворухнули, коли Варта молила про допомогу. «Яка користь із короля, який не захищає своє королівство?» — подумав Сем, пригадавши ту ніч на Кулаці Перших Людей і жахливий перехід до Крастерової фортеці крізь темряву, страх і сніг. Люди королеви йому не дуже подобалися, це правда, але ж вони прийшли!

За вечерею Сем шукав Джона Сноу, але не побачив його у схожому на печеру підвалі, де тепер їли брати. Нарешті він усівся на лавку поряд з друзями. Пип розповідав Стражденному Еду про змагання — який з солом’яних солдатів набере більше дикунських стріл.

— Ви майже весь час вели перед, але в останній день Ватт з Довгого озера отримав зразу три стріли й обійшов вас.

— Ніколи я не виграю,— поскаржився Стражденний Ед.— А от Ватту боги завжди всміхаються. Коли дикуни скинули його з Мосту Черепів, він примудрився впасти у гарний глибокий ставочок. Уявляєш, яке це везіння — уникнути всіх тих скель?

— А далеко там падати? — хотів знати Грен.— Ставочок урятував йому життя?

— Та ні,— відповів Стражденний Ед.— Він і так уже був мертвий — отримав сокирою по голові. Та все одно це везіння — не впасти на скелі.

Трипалий Гоб пообіцяв братам на вечір засмажити мамонтову ногу — можливо, сподіваючись отримати ще трохи голосів. «Якщо ідея була в цьому, слід йому було пошукати молоденького мамонта»,— подумав Сем, витягаючи з-поміж зубів волокна. Зітхнувши, він відсунув тарілку.

Скоро буде нове голосування, і напруга в повітрі висіла густіша за дим. Біля вогню сидів Котер Пайк в оточенні розвідників зі Східної варти. Сер Деніс Малістер сів біля дверей у меншому гурті вояків з Тінявої вежі. Найкраще місце було у Джаноса Слінта, збагнув Сем: не надто близько до вогню й подалі від протягів. З тривогою Сем помітив поряд зі Слінтом Бовена Марша, блідого й виснаженого, досі з забинтованою головою,— він пильно слухав лорда Джаноса. Коли Сем сказав про це друзям, Пип мовив:

— А ти он туди поглянь: сер Алісер перешіптується з Отелом Ярвиком.

По вечері мейстер Еймон підвівся й запитав, чи ніхто з братів не хоче нічого сказати, перш ніж знову проведуть голосування. На ноги зіп’явся Стражденний Ед, з кам’яним обличчям, похмурий як завше.

— Я просто хочу сказати усім, хто хоче за мене голосувати, що з мене буде жахливий лорд-командувач. Але так само і з решти.

За ним підвівся Бовен Марш, одну руку поклавши лорду Слінту на плече.

— Браття і друзі, я прошу викреслити моє ім’я з цього голосування. Рана в мене досі не загоїлася, та й завдання це для мене завелике, боюся... на відміну від лорда Джаноса, який багато років командував золотими плащами на Королівському Причалі. Нумо всі підтримаймо його.

З того кінця приміщення, де сидів Котер Пайк, почулося сердите буркотіння, а сер Деніс, поглянувши на одного зі своїх товаришів, похитав головою. «Запізно, шкоди вже завдано». А де ж це Джон, думав Сем, чому його немає?

Більшість братів грамоти не знали, тож за традицією голосування проводилося вкиданням жетонів у великий череватий казан, якого приволочили з кухні Трипалий Гоб з Оуеном Одоробалом. Барила з жетонами стояли в куті за завіскою, щоб робити вибір можна було так, що ніхто не бачить. Якщо хтось був у цей час на роботі, дозволялося попросити друга зробити вибір за тебе, тож дехто брав собі два, три, навіть чотири жетони, а сер Деніс і Котер Пайк голосували за свої гарнізони, які лишили на місцях.

Коли нарешті в залі нікого не зосталося, Сем і Клайдас перекинули казан перед мейстром Еймоном. На стіл посипалися мушлі, камінчики й мідні пенні. Еймонові зморшкуваті руки сортували їх з неочікуваною спритністю, відсуваючи мушлі сюди, камінчики туди, пенні в один бік, а поодинокий наконечник стріли, гвіздок чи жолудь — у другий. Сем з Клайдасом перераховували купки, кожен записуючи свій результат.

Сьогодні була Семова черга першим називати свої підсумки.

— Двісті три за сера Деніса Малістера,— сказав він.— Сто шістдесят дев’ять за Котера Пайка. Сто тридцять сім за лорда Джаноса Слінта, сімдесят два за Отела Ярвика, п’ять за Трипалого Гоба і два за Стражденного Еда.

— У мене вийшло сто шістдесят вісім за Котера Пайка,— сказав Клайдас.— Тобто за моїм підрахунком бракує двох голосів, а за Семовим — одного.

— Сем порахував правильно,— сказав мейстер Еймон.— Не голосував Джон Сноу. Та це не має значення. Ніхто не перемагає.

Сем радше відчув полегшення, ніж розчарування. Навіть за підтримки Бовена Марша лорд Джанос і досі був на третьому місці.

— А хто ці п’ятеро, які й досі голосують за Трипалого Гоба? — поцікавився він.

— Брати, які хочуть забрати його подалі від кухні? — мовив Клайдас.

— Відучора сер Деніс утратив десять голосів,— зауважив Сем.— А Котер Пайк — майже двадцять. Це недобре.

— Недобре для їхніх надій стати лордом-командувачем — це без сумніву,— сказав мейстер Еймон.— Але врешті-решт може бути добре для Нічної варти. Не нам про це судити. Десять днів — не так уже й довго. Було колись — вибори тривали майже два роки, було десь сімсот голосувань. Всьому свій час, брати ухвалять рішення.

«Так,— подумав Сем,— тільки яке рішення?»

Згодом, сидячи за кухлем розведеного вина в самотній Липовій келії, Сем піймав себе на тому, що в нього розв’язався язик і він почав що міркувати вголос.

— Котер Пайк і сер Деніс Малістер втрачають підтримку, але вони й досі мають на двох майже дві третини голосів,— сказав він Пипу та Грену.— І той, і той міг би стати добрим лордом-командувачем. Хтось має переконати одного з них, щоб зняв свою кандидатуру на користь другого.

— Хтось? — із сумнівом мовив Грен.— І хто саме?

— Грен такий тупий, що думає: цей хтось, либонь, він сам,— сказав Пип.— Коли хтось вирішить питання з Пайком і Малістером, йому слід ще й переконати короля Станіса одружитися з королевою Серсі.

— Король Станіс одружений,— запротестував Грен.

— От що мені з ним робити, Семе? — зітхнув Пип.

— Котер Пайк і сер Деніс один одного недолюблюють,— уперто сперечався Грен.— Сваряться через усе.

— Так, але тільки тому, що по-різному бачать, як буде найкраще для Варти,— сказав Сем.— Якби ми їм пояснили...

— Ми? — перепитав Пип.— Коли це «хтось» перетворився на «ми»? Я ж балаганна мавпа, ти забув? А Грен... ну, це Грен,— він посміхнувся до Сема й поворушив вухами.— А от ти... ти — син лорда, до того ж мейстрів стюард...

— І Сем Смертовбивця,— мовив Грен.— Ти вбив Чужого.

— Це драконове скло його вбило,— всоте повторив Сем.

— Лордів син, мейстрів стюард і Сем Смертовбивця,— міркував Пип.— Ти з ними, либонь, і справді міг би поговорити...

— Міг би,— сказав Сем похмуро, як Стражденний Ед,— якби не боявся до них підійти.

Загрузка...