Буря Мечів

Кетлін

«Роб»,— зрозуміла вона миттю, щойно псарня вибухнула гавкотом.

У Річкорин повернувся її син, а з ним — Сіровій. Тільки на запах великого сірого деривовка собаки могли почати так валувати і ґвалтувати. «Він прийде до мене,— знала Кетлін. Едмур був раз і більше не вертався, проводячи час із Марком Пайпером і Патреком Малістером, слухаючи балади Реймунда Римача про битву при Камінному Млині.— Роб не Едмур. Він зі мною побачиться».

Дощило вже багато днів — холодна сіра злива дуже пасувала до настрою Кетлін. Батько день у день слабшав і дедалі більше забувався; прокидаючись, повторював «Гвоздика» і просив пробачення. Едмур уникав Кетлін, а сер Дезмонд Грелл і досі не дозволяв їй вільно пересуватися замком, хоч його самого це радувало. Тільки повернення сера Робіна Райгера з солдатами, промоклими до кісток, зі стертими ногами, трохи поліпшило Кетлін гумор. Схоже, назад вони поверталися пішки. Царевбивця якимсь чином примудрився потопити їхній корабель і втекти, зізнався їй мейстер Вайман. Кетлін спитала, чи не можна їй поговорити з сером Робіном і розпитати детальніше, що ж там сталося, але їй відмовили.

Щось іще було негаразд. Того дня, коли брат повернувся, за кілька годин після їхньої суперечки Кетлін почула внизу в дворі сердиті голоси. Вона вилізла на дах поглянути, що там, і побачила в тому кінці замку, під центральною брамою, гурти якихось людей. Зі стайні виводили коней, осідланих і загнузданих, чулися крики, але здалеку Кетлін не могла розрізнити слів. Робів білий прапор валявся на землі, й один з лицарів розвернув коня, приострожив його і, скачучи до брами, потоптався просто по штандарту. Ще дехто вчинив так само. «Ці люди воювали з Едмуром на бродах,— подумала Кетлін.— Що їх так розлютило? Може, брат їх чимось зневажив, образив?» їй здалося, вона впізнала сера Первина Фрея, який разом з нею їздив на Буреміст і в Штормокрай та назад, а ще — його брата-байстрюка Мартина Ріверза, хоча з цього ракурсу важко було сказати напевне. З брами виїхало близько сорока людей, а от куди вони подалися, не відомо.

Вони не повернулися. І мейстер Вайман не хотів казати Кетлін, хто вони були, куди поїхали чи що їх так розлютило. «Я тут доглядаю вашого батька, і не більше, міледі,— мовив він.— Скоро ваш брат стане лордом Річкорину. Тож він сам скаже вам те, що вважає за потрібне».

Але з заходу нарешті повернувся Роб — повернувся з тріумфом. «Він пробачить мене,— запевняла себе Кетлін.— Він мене пробачить, мій єдиний син, адже Арія з Сансою такі самі рідні йому, як і мені. Він звільнить мене з цих покоїв, і тоді я дізнаюся, що сталося».

Заки по неї прийшов сер Дезмонд, вона викупалася, вдягнулася й зачесала золотисто-каштанові коси.

— З заходу повернувся король Роб, міледі,— сказав лицар,— і наказує вам прибути до нього у велику залу.

Цієї миті вона чекала з надією і острахом. «Скількох синів я втратила — двох чи трьох?» Скоро вона це дізнається.

Коли вони увійшли, в залі було людно. Всі очі були звернені до помосту, але Кетлін упізнавала присутніх і зі спини: он заплатана кольчуга леді Мормонт; Великий Джон з сином на голову вищі за всіх присутніх; сивий, аж білий, лорд Джейсон Малістер тримає на зігнутій руці крилатий шолом; Тайтос Блеквуд у своєму пишному плащі з воронячого пір’я... «Половина з них вимагатиме мене повісити. Друга половина відводитиме очі». В неї з’явилося неприємне відчуття, що когось бракує.

На помості стояв Роб. «Він уже не хлопчик,— з болем усвідомила Кетлін.— Йому шістнадцять, дорослий чоловік. Тільки погляньте на нього!» Війна стерла м’якість з його обличчя, тепер воно тверде й худорляве. Бороду він зголив, але необрізане золотисто-каштанове волосся спадало на плечі. Від нещодавніх дощів кольчуга на ньому поіржавіла й лишала на білому плащі та сюрко коричневі плями. А може, це плями крові. На голові в нього красувалася корона з бронзи й заліза, з зубцями у вигляді мечів. «Він уже звик до неї. Він носить її, як король».

Під заповненим людьми помостом стояв Едмур, скромно опустивши голову, а Роб вихваляв його перемоги:

— ...загинули при Камінному Млині, ніколи не будуть забуті. Не дивно, що лорд Тайвін побіг воювати зі Станісом. Трохи скуштував і північан, і річкових лордів...

Тут зачувся сміх і схвальні вигуки, але Роб, піднісши руку, закликав усіх до тиші.

— Але не обманюйтеся. Ланістери повернуться, й доведеться дати ще багато боїв, поки наше королівство буде в безпеці.

— Король на Півночі! — заревів Великий Джон, підкинувши в повітря кулака. Річкові лорди відповіли вигуками «Король Тризуба!». У залі загримотіло від гуркоту кулаків і тупотіння ніг.

У цьому безладі лише кількоро зауважили Кетлін і сера Дезмонда, але вони одразу почали штовхати ліктями своїх сусідів, тож дуже швидко навколо запала тиша. Кетлін, тримаючи високо голову, ігнорувала погляди. Хай думають, що заманеться. Важитиме тільки Робове рішення.

Побачивши на помості вугласте обличчя сера Бриндена Таллі, Кетлін підбадьорилася. За зброєносця в Роба був якийсь хлопчина, якого вона не знала. Позаду стояв юний лицар у сюрко піщаного кольору, розшитому черепашками, і ще один — старший — з трьома чорними перчанками на шафранного кольору стрічці, яка перерізала срібно-зелене смугасте поле. Між ними стояла літня леді з гарненькою панною — певно, дочкою. Була тут і ще одна дівчина — Сансиного віку. Черепашки — це герб якогось маломожного дому, знала Кетлін; герб старшого чоловіка вона не впізнала зовсім. «Полонені?» Для чого Робу виводити бранців на поміст?

Атерайдис Вейн постукав ціпком по підлозі, а сер Дезмонд повів Кетлін уперед. «Якщо Роб дивитиметься на мене, як Едмур, не знаю, що я зроблю». Але їй здалося, що в синових очах вона бачить не злість, а щось інше... може, тривогу? Ні, це безглуздо. Чого йому боятися? Він-бо Юний Вовк, король Тризуба й Півночі.

Перший її привітав дядько. Серу Бриндену, чорному пстругові, як завжди, байдуже було до того, що подумають інші. Зістрибнувши з помосту, він міцно пригорнув Кетлін. Коли він вигукнув: «Як приємно бачити тебе вдома, Кет»,— вона заледве стримала почуття.

— І тебе,— прошепотіла вона.

— Мамо!

Кетлін звела погляд на свого рослявого сина-короля.

— Ваша світлосте, я молилася за ваше безпечне повернення. Я чула, вас поранили.

— Під час штурму Стрімчака мені в руку поцілила стріла,— сказав він.— Але все добре загоїлося. Догляд за мною був найкращий.

— Боги милостиві,— сказала Кетлін і глибоко вдихнула. «Кажи. Цього не уникнути».— Вам уже, певно, доповіли, що я зробила. Вам повідомили мої причини?

— Це через дівчат.

— У мене було п’ятеро дітей. Лишилося тільки троє.

— Ох, міледі,— повз Великого Джона, мов похмурий привид, проштовхнувся лорд Рикард Карстарк у своїй чорній кольчузі, з довгою обскубаною бородою, з запалими щоками на холодному вузькому обличчі.— А в мене з трьох синів лишився один. Ви вкрали в мене помсту!

Кетлін спокійно обернулася до нього.

— Лорде Рикарде, смерть Царевбивці не повернула б вам дітей. А от за його життя можна купити життя моїх.

Лорда це не задовольнило.

— Джеймі Ланістер пошив вас у дурні. Ви купили лантух порожніх слів, не більше. Мій Торен і мій Едард заслуговували від вас на краще.

— Припиніть, Карстарку,— прогуркотів Великий Джон, схрестивши на грудях велетенські руки.— Це материнське божевілля. Жінки всі такі.

— Материнське божевілля? — накинувся лорд Карстарк на лорда Амбера.— А я це називаю зрадою!

— Досить,— зронив Роб, і в цю мить він більше нагадував Брандона, ніж власного батька.— Ніхто в моїй присутності не називатиме леді Вічнозиму зрадницею, лорде Рикарде.

Коли він обернувся до Кетлін, голос його пом’якшав:

— Якби в мене з’явилася можливість повернути Царевбивцю в ланцях, я б це зробив. Ви звільнили його без мого відома й погодження... але зробили це, я знаю, з любові. Заради Арії і Санси, з горя через Брана й Рикона. Любов не завжди ходить у парі з мудрістю, ось що я затямив. Вона іноді підштовхує нас до страшенних дурниць, але ми слухаємося свого серця... хай куди воно нас веде. Чи не так, мамо?

«Чи саме це спонукало мене?»

— Якщо серце моє вчинило дурницю, я радо постараюся загладити провину і перед лордом Карстарком, і перед вами.

Обличчя лорда Рикарда лишалося невблаганним.

— А ваші зусилля зігріють Торена й Едарда в холодних могилах, куди вклав їх Царевбивця?

Протиснувшись між Великим Джоном і Мейдж Мормонт, він вийшов із зали.

Роб і не ворухнувся, щоб зупинити його.

— Пробачте його, мамо.

— Якщо ви пробачите мене.

— Я вже пробачив. Я знаю, як це: любити так палко, що більше ні про що інше й думати не можеш.

— Дякую,— уклонилася Кетлін. «Принаймні цю дитину я не втратила».

— Треба поговорити,— провадив Роб.— З вами й з моїми дядьками. Про це і про... всяке інше. Стюарде, оголошуйте кінець прийому.

Атерайдис Вейн, грюкнувши ціпком по підлозі, дозволив усім розходитись, і річкові лорди з північанами водночас рушили до дверей. І лише тоді Кетлін збагнула, кого бракує. «Вовк. Вовка немає! Де Сіровій?» Вона знала, що деривовк повернувся з Робом, адже чула валування собак, але в залі його не було — не було біля сина, де йому місце.

Та не встигла вона запитати про це у Роба, як її оточив гурт доброзичливців. Леді Мормонт, узявши її за руку, мовила:

— Міледі, якби Серсі Ланістер утримувала двох моїх дочок, я б учинила так само.

Великий Джон, наплювавши на пристойність, стиснув її за плечі величезними волохатими руками й відірвав од землі.

— Ваше вовченя пошматувало Царевбивцю одного разу, тож, як треба буде, зробить це і вдруге.

Галбарт Гловер і лорд Джейсон говорили холодніше, а Джонос Бракен — узагалі крижаним тоном, та принаймні слова їхні звучали ввічливо. Останнім підійшов до неї брат.

— Я теж молюся за дівчат, Кет. Сподіваюся, ти не маєш у цьому сумнівів.

— Звісно, ні,— поцілувала вона його.— І люблю тебе за це.

Коли всі слова були сказані, велика зала Річкорину спорожніла, якщо не рахувати Роба, трьох Таллі й шістьох незнайомців, щодо яких Кетлін не була певна. Вона з цікавістю роздивлялася їх.

— Міледі, панове, ви — новачки на боці мого сина?

— Новачки,— озвався юний лицар — той, що з черепашками,— але незламні у своїй мужності та тверді у своїй відданості, і сподіваємося це вам довести, міледі.

Роб мав ніяковий вигляд.

— Мамо,— сказав він,— дозволь представити тобі леді Сибель, дружину лорда Гавена Вестерлінга зі Стрімчака...— (Старша жінка вийшла наперед з урочистим виразом обличчя).— Її чоловіка ми серед інших захопили в полон у Лопотючому лісі.

«Атож, Вестерлінги,— подумала Кетлін.— На прапорі в них шість морських черепашок, білих на піщаному тлі. Маломожний дім, васали Ланістерів».

Роб по черзі підкликав решту незнайомців.

— Сер Рольф Спайсер, брат леді Сибель. Коли ми взяли Стрімчак, він був там каштеляном.

Лицар з перчанками на гербі схилив голову. Цей кремезний чолов’яга зі зламаним носом і коротко підстриженою сивою борідкою вигляд мав доволі безстрашний.

— Діти лорда Гавена й леді Сибель. Сер Рейнальд Вестерлінг...— (Крізь кущисті вуса усміхнувся лицар з черепашками на гербі. Юний, стрункий, з грубо витесаним обличчям, з гарними зубами й густою кучмою каштанового волосся).— Еленія...— (Дівчинка зробила реверанс).— Ролам Вестерлінг, мій зброєносець...— (Хлопець почав був уже опускатися навколішки, але збагнув, що ніхто більше не опускається, і просто уклонився).

— Велика честь для мене,— сказала Кетлін. Тепер Стрімчак — Робові васали? Якщо так, не дивно, що Вестерлінги з ним. А Кичера Кастерлі такі зради легко не пробачає. Принаймні відтоді, як лорд Тайвін Ланістер доріс до військових походів...

Останньою наперед сором’язливо вийшла панна. Роб узяв її за руку.

— Мамо,— сказав він,— маю велику честь представити тобі леді Джейн Вестерлінг. Старшу дочку лорда Гавена й мою... е-е-е... леді-дружину.

Першою думкою, яка пролетіла у Кетлін у голові, було: «Ні, це неможливо, ти ж іще дитина!»

Другою: «Ти ж дав обітницю одружитися з іншою».

Третьою: «Мати милостива, що ж ти накоїв, Робе?!»

Й лише тоді їй запізніло дещо пригадалося. Дурниці з любові? «Та я зловилася, як заєць у сильце! Схоже, я вже йому й пробачила». До роздратування домішувався скорботний захват: цю постановку зрежисували з кмітливістю справжнього лицедія... або короля. Кетлін не лишалося нічого, як узяти долоні Джейн Вестерлінг у свої.

— У мене тепер ще одна дочка,— сказала вона сухіше, ніж хотіла. І розцілувала перестрашену дівчину в обидві щоки.— Ласкаво просимо до нашої одрини й огнища.

— Дякую, міледі. Присягаюся, я буду Робові гарною й вірною дружиною. І мудрою королевою, наскільки зможу.

Королевою! «Так, мушу не забувати: ця гарненька дівчинка — королева». А вона, безперечно, була гарненька: каштанові кучері, личко у формі сердечка й ця сором’язлива усмішка. Струнка, але з широкими стегнами, зауважила Кетлін. Принаймні з народженням дітей проблем не має виникнути.

Поки ніхто не наговорив зайвого, втрутилася леді Сибель.

— Для нас велика честь приєднатися до дому Старків, міледі, але ми страшенно втомилися. За короткий час здолали чималий шмат дороги. Ви дозволите нам піти у свої покої, а ви побудете зі своїм сином?

— Так буде найкраще,— сказав Роб і поцілував Джейн.— Стюард підшукає вам зручні кімнати.

— Я проведу вас до нього,— зголосився Едмур Таллі.

— Як мило з вашого боку,— мовила леді Сибель.

— А мені теж іти? — запитав хлопчина — Ролам.— Я-бо ваш зброєносець.

Роб розсміявся.

— Зараз я не потребую послуг зброєносця.

— А-а-а...

— Його світлість шістнадцять років обходився без тебе, Роламе,— сказав сер Рейнальд з черепашками на гербі.— Ще кілька годин він переживе, гадаю.

Міцно узявши братика за руку, він повів його з зали.

— У тебе чарівна дружина,— сказала Кетлін, коли їх уже не могли почути,— і Вестерлінги, здається, гідні люди... хоча лорд Гавен — васал Тайвіна Ланістера, хіба ні?

— Так. Джейсон Малістер узяв його в полон у Лопотючому лісі й утримує у Стражморі, сподіваючись на викуп. Тепер я його, звісно, звільню, хоча він, можливо, і не схоче приєднатися до мене. Ми побралися без його згоди, боюся, і цей шлюб для нього страшенно ризикований. Стрімчак не такий міцний. Через кохання до мене Джейн може втратити геть усе.

— А ти,— стиха мовила вона,— втратив Фреїв.

Він здригнувся, і цим усе було сказано. Тепер Кетлін зрозуміла, що означали сердиті голоси й чому Первин Фрей і Мартин Ріверз поїхали з таким поспіхом, дорогою втоптавши Робів прапор у землю.

— Дозволь запитати, скільки мечів перейшло до тебе разом з дружиною, Робе?

— П’ятдесят. Дюжина лицарів,— похмуро, як і очікувалося, відповів він. Коли в Близнючках уклали шлюбну угоду, лорд Волдер Фрей відіслав з Робом тисячу кінних лицарів і близько трьох тисяч піхоти.— Джейн і гарна, і головата. І добра до того ж. У неї лагідне серце.

«Тобі мечі потрібні, а не лагідні серця. Як міг ти так учинити, Робе? Як міг повестися так необачно, так нерозумно? Як міг ти повестися так... так по-дитячому?» Але картанням тут не зарадиш. Тому Кетлін тільки й сказала:

— Розкажи мені, як це сталося.

— Я полонив її замок, а вона полонила моє серце,— усміхнувся Роб.— Залога в Стрімчаку була невелика, тож якось уночі ми взяли його штурмом. Чорний Волдер з Малим Джоном були на чолі загонів, які подолали мури, а я розбив центральну браму тараном. Стрілу в руку я отримав якраз перед тим, як сер Рольф здав замок. Спершу здавалося, що це подряпина, але рана загноїлася. Джейн поклала мене у власне ліжко й піклувалася про мене, поки не минулася гарячка. І була зі мною, коли Великий Джон привіз мені новини про... про Вічнозим. Про Брана й Рикона,— схоже, йому важко було вимовляти імена братів.— Тої ночі вона... вона втішала мене, мамо.

Кетлін не треба було пояснювати, яким саме чином Джейн Вестерлінг втішала її сина.

— І на другий день ти з нею одружився?

Він зазирнув їй в очі — гордо й нещасно воднораз.

— Так чинять чесні люди. Вона добра й мила, мамо, з неї вийде гарна дружина.

— Можливо. Та лорда Фрея це не зм’якшить.

— Знаю,— з болем мовив син.— Я напартачив у всьому, крім боїв, так? Я гадав, що бої — це найскладніше, але... якби я послухався тебе і далі тримав Теона як заручника, я б досі правив на Півночі, а Бран з Риконом були б живі й неушкоджені у Вічнозимі.

— Можливо. А може, й ні. Лорд Балон усе одно міг наважитися почати війну. Коли він потягнувся по корону минулого разу, це коштувало йому двох синів. Може, він вирішив, що втратити цього разу тільки одного — це дешева ціна,— сказала Кетлін і торкнулася його руки.— Потому як ви одружилися, що було з Фреями?

Роб похитав головою.

— З сером Стевроном мені вдалося б якось залагодити, але сер Райман твердолобий, як камінь, а Чорний Волдер... його назвали так не за колір бороди, це вже точно. Він зайшов так далеко, що запевняв: його сестри не відмовляться одружитися з удівцем. Я б його убив на місці, якби Джейн не стримала мене.

— Ти завдав дому Фреїв тяжкої образи, Робе.

— Я не хотів. Сер Стеврон загинув за мене, а про такого вірного зброєносця, як Олівар, мріяв би кожен король. Він просився залишитися зі мною, але сер Райман забрав його з рештою вояків. З усією їхньою потугою. Великий Джон під’юджував мене напасти на них...

— Битися зі своїми в оточенні ворогів? — мовила вона.— Для тебе це був би кінець.

— Так. Я тут подумав, може, ми знайдемо інших женихів для дочок лорда Волдера. Сер Вендель Мандерлі пропонує взяти шлюб з однією з них, а Великий Джон каже, його дядьки не від того, щоб знову одружитися. Якщо лорд Волдер вчинить розсудливо...

— А він не розсудливий,— сказала Кетлін.— Він гоноровий, і неймовірно вразливий. І ти це знаєш. Він хотів стати дідом короля. Тобі не задобрити його, пропонуючи двох старих сивих розбійників і молодшого сина найбільшого товстуна в усіх Сімох Королівствах. Ти не тільки порушив обітницю, але й зневажив честь Близнючок, обравши собі дружину з біднішого дому.

Роб наїжачився.

— У Вестерлінгів кров чистіша за Фреїв! Це давній рід, що йде ще від перших людей. Королі Кичери до Завоювання одружувалися з Вестерлінгами, а триста років тому була королева Джейн Вестерлінг — її пошлюбив король Мейгор.

— Це тільки підсипле солі на рани лорда Волдера. Його завжди дратувало, що давніші доми дивляться на Фреїв як на новачків. Якщо його послухати, то це буде не перша завдана йому образа. Джон Арин не хотів брати за годованців його онуків, а твій дідо відмовився одружити Едмура,— вона кивнула на брата, який саме долучився до них,— з однією з його дочок.

— Ваша світлосте,— заговорив Бринден Чорнопструг,— ліпше нам продовжити наодинці.

— Так,— стомлено мовив Роб.— Вмираю — так хочу келих вина. Ходімо в залу аудієнцій, мабуть.

Коли вони рушили сходами нагору, Кетлін поставила запитання, яке мучило її відтоді, як вона увійшла в залу.

— Робе, де Сіровій?

— У дворі, гризе там баранячу кістку. Я попросив псаря його нагодувати.

— Раніше ти завжди тримав його при собі.

— У залі не місце для вовка. Він тут нудиться, ти ж бачила. Гарчить і кусається. Не слід було його брати з собою на війну. Він стількох людей загриз, що зовсім страх перед ними втратив. Джейн його побоюється, а її матір він просто жахає.

«Ось у чому справа!» — подумала Кетлін.

— Він невід’ємний від тебе, Робе. Боятися його — боятися тебе.

— Я не вовк, хай як мене називають,— сердито мовив Роб.— У Стрімчаку Сіровій загриз чоловіка, потім ще одного в Ясенмежжі, а на Волоброді — шістьох чи сімох. Якби ти бачила...

— Я бачила, як Бранів вовк перегриз людині горлянку у Вічнозимі,— різко сказала вона,— і тільки ще більше полюбила його за це.

— То інші справа! Той чоловік у Стрімчаку був лицарем, Джейн його все життя знала. Важко винити її за те, що вона боїться. Сіровію і її дядько не подобається. Щоразу як сер Рольф опиняється поблизу, він зуби вищиряє.

Кетлін прошив дрож.

— Відішли сера Рольфа геть. Негайно.

— Куди? Назад у Стрімчак, щоб Ланістери його голову на палю нахромили? Джейн його любить. Він-бо її дядько, й до того ж управний лицар. Мені треба більше таких людей, як Рольф Спайсер, а не менше. Не збираюсь я його виганяти тільки тому, що моєму вовкові не сподобався його запах.

— Робе,— зупинилася Кетлін і стиснула сина за руку.— Одного разу я тебе просила тримати Теона Грейджоя при собі, але ти не послухав. Послухай тепер. Відішли цього чоловіка геть. Я не кажу виганяти його. Дай йому завдання, для виконання якого потрібна мужня людина, якусь почесну задачу, байдуже яку... але не тримай його біля себе.

— Може,— нахмурився Роб,— мені давати Сіровію обнюхувати всіх моїх лицарів? Можуть знайтися й інші, чий запах йому не сподобається.

— Якщо хтось не сподобається Сіровію, я не хочу, щоб він перебував поряд з тобою. Ці вовки не просто вовки, Робе. Ти й сам це повинен розуміти. Я вважаю, що їх нам послали боги. Боги твого батька — давні боги Півночі. П’ять вовченят для п’ятьох дітей з родини Старків.

— Шість,— сказав Роб.— Для Джона теж було вовченя. Це ж я їх знайшов, пам’ятаєш? І я знаю, скільки їх було і звідки вони взялися. Я раніше думав так само, як і ти, що вовки — наші охоронці, наші захисники, поки...

— Поки? — спитала вона.

У Роба напружилося підборіддя.

— Поки мені не розповіли, що від Теонової руки загинули Бран з Риконом. Не допомогли їм їхні вовки! Я вже не хлопчик, мамо. Я — король і сам себе здатен захистити,— сказав він і зітхнув.— Я знайду для сера Рольфа завдання — привід відіслати його геть. І не через його запах, а щоб ти не хвилювалася. Ти й так багато вистраждала.

Поки решта завертали за перший поворот сходів, Кетлін з полегшенням цьомнула Роба в щоку, і на мить він знову став її хлопчиком, а не королем.

Особиста зала аудієнцій лорда Гостера — маленька кімната понад великою залою — для приватних розмов пасувала більше. Роб сів на престол, скинув корону й поставив її поряд на підлогу, а Кетлін у цей час подзвонила, щоб принесли вина. Едмур переповідав дядькові всі подробиці битви при Камінному Млині. Лише потому як слуги пішли, Чорнопструг прокашлявся й заговорив:

— Думаю, небоже, ми вже всі наслухалися твоїх хвастощів.

— Хвастощів? — вражено вигукнув Едмур.— Про що це ти?

— А про те,— сказав Чорнопструг,— що ти маєш подякувати його світлості за терпіння. Він підіграв тому балагану у великій залі, щоб не ганьбити тебе перед твоїми ж підданими. Я б на його місці шкіру з тебе злупив за дурість, а не хвалив за ті дурниці на бродах.

— Гідні люди гинули, захищаючи ті броди, дядьку,— обурено мовив Едмур.— Що, більше нікому не можна перемагати, тільки Юному Вовку? Чи я в тебе славу вкрав, Робе?

— «Ваша світлосте»,— крижаним тоном виправив його Роб.— Ви присягли мені як королю, дядьку. Чи про це ви теж забули?

— Тобі,— мовив Чорнопструг,— наказано було утримувати Річкорин, Едмуре, і не більше.

— Я й утримував Річкорин, і носа лорду Тайвіну розбив.

— Так і є,— сказав Роб.— Але розбитим носом війни не виграти, ні? А ви питали себе, чого після Волоброду ми так надовго затрималися на заході? Ви-бо знали, що в мене війська недосить, аби становити реальну загрозу для Ланіспорта чи Кичери Кастерлі.

— Ну... там були й інші замки... золото, худоба...

— Ви гадаєте, ми там мародерствували? — Роб не міг у це повірити.— Дядьку, я хотів виманити лорда Тайвіна на захід!

— Наше військо все було кінне,— сказав сер Бринден.— А ланістерівське — переважно піше. Ми планували поганяти лорда Тайвіна вздовж узбережжя, а тоді зайти йому з тилу й зайняти міцну оборонну позицію на золотому гостинці: мої пластуни розвідали там місце, яке давало нам очевидну перевагу. Якби він напав на нас саме там, дорого б за це заплатив. А якби не напав, то опинився б у пастці на заході, за тисячі льє від того місця, де була потрібна його присутність. А весь цей час ми годувались би з його землі, а не вони годувались би з нашої.

— Лорд Станіс от-от мав напасти на Королівський Причал,— сказав Роб.— Йому б, може, одним ударом вдалося звільнити нас від Джофрі, королеви й Куця. А тоді нам би, може, пощастило з ним замиритися.

Едмур переводив погляд з дядька на племінника.

— Ви ж мені не казали...

— Я вам казав утримувати Річкорин,— мовив Роб.— Що саме в цьому наказі було незрозумілого?

— Коли ти зупинив лорда Тайвіна на Червоному Зубці,— мовив Чорнопструг,— то затримав його рівно настільки, щоб до нього дісталися гінці з Буремосту й повідомили про події на Сході. Лорд Тайвін миттю розвернув своє військо, біля витоків Чорноводого Бурчака з’єднався з Матисом Рованом і Рендилом Тарлі та зробив марш-кидок до Крутоспаду, де на нього вже чекав Мейс Тайрел з двома синами, велетенським військом і цілим флотом барок. Вони спустилися вниз по ріці, вийшли на берег за день їзди від міста й заскочили Станіса з тилу.

Кетлін пригадала двір короля Ренлі, яким побачила його на Буремості. Тисячі золотих руж, розмаяних на вітру; сором’язлива усмішка й тихі слова королеви Марджері; її брат — лицар квітів — із закривавленим бинтом на скронях... «Якщо вже тобі судилося впасти в жіночі руки, сину, то чому не до Марджері Тайрел?» Багатство й сила Небосаду могла б цілком змінити вислід майбутніх битв. А Сіровію, може, сподобався б запах Марджері.

Едмур зблід.

— Я не хотів... не хотів, Робе, дозволь мені загладити провину! В наступній битві я поведу авангард!

«Щоб загладити провину? Чи здобути славу?» — подумала Кетлін.

— В наступній битві? — мовив Роб.— Що ж, це станеться зовсім скоро. Щойно Джофрі одружиться, Ланістери знову ополчаться проти мене, це безсумнівно, і цього разу поряд з ними виступатимуть Тайрели. А мені ще, можливо, доведеться воювати з Фреями — якщо Чорний Волдер доможеться свого...

— Поки на престолі твого батька сидить Теон Грейджой, чиї руки в крові твоїх братів, інші вороги зачекають,— звернулася Кетлін до сина.— Твій найперший обов’язок — захистити свій народ, повернути Вічнозим і вивісити Теона у воронячій клітці на повільну смерть. Бо в іншому разі — знімай корону, Робе, адже люди знатимуть: ніякий ти не король.

З того, як Роб на неї подивився, вона збагнула, що давно вже ніхто не дозволяв собі так прямо з ним говорити.

— Коли мені повідомили, що Вічнозим упав, я хотів одразу ж вирушати на північ...— мовив він, дещо обороняючись.— Я хотів звільнити Брана й Рикона, але я подумав... Я й уявити не міг, що Теон здатен їх скривдити, правда! Якби тільки я...

— «Якби» та «якби»... пізно вже для цього, і рятувати їх пізно,— сказала Кетлін.— Лишається тільки помста.

— За останніми звістками з Півночі, сер Родрик розбив залізних під Тореновим Квадратом і збирав військо в Сервинському замку, щоб відвоювати Вічнозим,— мовив Роб.— Можливо, він уже і зробив це. Від нього давно вже немає звісток. І що буде з Тризубом, якщо я повернуся на Північ? Я не можу вимагати від річкових лордів покинути своїх підданих напризволяще.

— Ні,— підтвердила Кетлін.— Лишай їх тут — нехай захищають свій народ, а сам поверни собі Північ разом з північанами.

— А як доправити північан на Північ? — поцікавився брат Едмур.— Залізні контролюють Призахідне море. І Кейлінський Рів теж тримають Грейджої. З півдня ще жодна армія не взяла Кейлінського Рову. Та навіть виступити туди — божевілля. Можемо на гатці опинитися в пастці: попереду — залізні, а в тилу — розлючені Фреї.

— Потрібно повернути на наш бік Фреїв,— сказав Роб.— З ними в нас бодай шанс на успіх з’являється, хай і малий. Без них я взагалі надії не бачу. Я готовий дати лорду Волдеру все, що він захоче... перепрошення, відзнаки, землі... має бути щось, що потішить його гонор.

— Не щось,— сказала Кетлін.— А хтось.