Арія

Побачивши вдалині обриси високого пагорба, золотого у промінні пообіднього сонця, Арія одразу ж його впізнала. Вони повернулися до Стрімкого Серця.

До заходу сонця вже й на вершину піднялися й стали табором, адже тут їм нічого не загрожувало. Разом з Недом, зброєносцем лорда Берика, Арія обійшла кружало пеньків од віродерев, а тоді разом з ним постояла на одному з них, спостерігаючи, як на заході згасає останнє світло. Звідси, згори, видно було, що на півночі розгулялася буря, але Стрімке Серце стояло понад дощем. Однак не понад вітром: пориви були такі дужі, аж здавалося, що ззаду хтось сіпає дівчинку за плащ. Та коли вона озиралася, нікого не було.

«Привиди,— пригадала вона.— На Стрімкому Серці водяться привиди».

На вершині пагорба розпалили велике багаття, й поряд з ним усівся, схрестивши ноги, Торос Мирський, так пильно вдивляючись у полум’я, наче більше нічого на світі не існувало.

— Що це він робить? — запитала Арія Неда.

— Іноді він бачить у полум’ї всіляке різне,— пояснив зброєносець.— Минуле. Майбутнє. Те, що відбувається десь далеко.

Арія примружилася на вогонь: ану як розгледить у полум’ї те, що бачить червоний жрець,— та в неї лише засльозилися очі, тож довелося відвернутися. Гендрі теж спостерігав за червоним жерцем.

— А ви направду бачите майбутнє? — зненацька поцікавився він.

Торос, зітхнувши, відвернувся від вогню.

— Не тут. Не зараз. А іноді, так, Цар світла посилає мені видіння.

У Гендрі на обличчі був написаний сумнів.

— Мій майстер казав, що ви — п’яниця й шахрай, та і жрець із вас нікудишній.

— Який він недобрий! — хихикнув Торос.— Хоч це і правда. А хто був твоїм майстром? Ми з тобою знайомі, хлопче?

— Я був підмайстром у зброяра Тобо Мота з вулиці Сталевої. Ви зазвичай купували в нього мечі.

— Атож! Він правив удвічі більше, ніж вони реально вартували, ще й сварив мене за те, що я їх підпалюю,— розреготався Торос.— Майстер твій не помиляється. Не дуже з мене благочестивий жрець. Я був наймолодший з вісьмох дітей у родині, тож батько віддав мене в Червоний храм, але сам би я цього шляху не обрав. Так, я читав молитви й замовляння, та не забував робити набіги на кухню, а час від часу в мене в ліжку знаходили дівчат. От лихі дівчатка, сам не знаю, як вони там опинялися!

Але в мене був хист до мов. Та й коли я зазирав у полум’я, ну, час до часу бачив різне. Та все одно з мене шкоди було більше, ніж зиску, тож урешті-решт мене відіслали на Королівський Причал — нести світло Царя в задурений Сімома Вестерос. Король Ейрис так любив вогонь, що була надія його навернути. Та, на жаль, піроманти вміли кращих трюків, ніж я.

Але я сподобався королю Роберту. Найпершого разу, як я виїхав у рукопашну з полум’яним мечем, кінь Кевана Ланістера став дибала та скинув його на землю, і його світлість так реготав, що мало не луснув,— червоний жрець усміхнувся на згадку про це.— Але майстер твій мав рацію: не можна так з клинком чинити.

— Вогонь пожирає,— мовив позаду них лорд Берик, і було щось таке в його голосі, що Торос миттю замовк,— пожирає, не лишаючи по собі нічого. Нічого.

— Берику! Любий друже,— жрець торкнув лорда Лискавку за передпліччя.— Що ти кажеш?

— Нічого нового. Шість разів, Торосе? Шість разів — то забагато,— він рвучко відвернувся.

Уночі вітер завив, наче вовк, а десь на заході урок виття йому давали і справжні вовки. На чатах стояли Наконечник, Ангай і Меріт Місяцеградський. Нед, Гендрі й чимало інших хлопців уже солодко спали, коли Арія запримітила світлу тінь, яка скрадалася позаду коней: тінь спиралася на шишкуватий ціпок, а тонке біле волосся було розвіяне вітром. Заввишки жінка була не більш як три фути. У відблисках вогню її очі здавалися червоними, як у Джонового вовка. «Він теж був привидом». Арія підібралася ближче й опустилася навколішки, спостерігаючи.

Торос із Димом були з лордом Бериком, коли карлиця, не чекаючи на запрошення, присіла біля багаття. І примружила на них очі, що палали, мов присок.

— Знов мене вшанувати прийшли Жар з Лимоном, а з ними і його світлість мертвяцький лорд.

— Лихе наймення. Просив тебе — не вживай його.

— Ага, просив. Але від вас тхне смертю, мілорде,— сказала жінка; в роті в неї лишався один-єдиний зуб.— Дайте мені вина, бо піду геть. Кості в мене старі. Болять суглоби, коли здіймається вітер, а тут нагорі завжди вітер.

— Срібний олень за ваші сни, міледі,— мовив лорд Берик з урочистою ввічливістю.— Ще один — якщо у вас для нас є новини.

— Срібного оленя не з’їсти і верхи на нього не сісти. Бурдюк вина за мої сни, а за новини — цілунок від того здорового йолопа в жовтому плащі,— закихкала стара.— Ага, слинявий цілунок, з язиком. Скільки часу, скільки часу минуло! Його язик смакує лимонами, а мій — кістьми. Я вже застара.

— Еге ж,— підхопив Лим.— Застара і для вина, і для цілунків. Ти від мене, стара гаргаро, хіба плазом меча дістати можеш.

— У мене коси вилізають жменями, мене вже тисячу років ніхто не цілував. Важко бути такою старою. Що ж, тоді я згодна на пісню. На пісню Тома Сімки — за новини.

— Буде тобі пісня від Тома,— пообіцяв лорд Берик. І власноруч передав їй бурдюк вина.

Карлиця почала жадібно пити, підборіддям побігло вино. Опустивши нарешті бурдюк, вона зворотом зморшкуватої долоні витерла рота й мовила:

— Квасне вино за квасні новини — хіба не доречно? Король мертвий — це ж квасна новина?

В Арії тьохнуло серце.

— Який в біса король мертвий, стара гаргаро? — запитав Лим.

— Водяний. Король кракенів, мілорди. Мені наснилася його смерть — і він помер, а залізні кальмари б’ються між собою. А, і ще помер лорд Гостер Таллі, але ж ви це й самі знаєте, так? У королівський залі самотою сидить у гарячці цап, а на нього вже летить великий пес,— стара знову довго пила вино, вичавлюючи з піднесеного до вуст бурдюка.

«Великий пес». Це вона про Гончака? Чи про його брата — Гору-на-коні? Арія певності не мала. Герб у них однаковий — три чорні пси на жовтому полі. Половина людей, за смерть яких вона молилася, належали до загону сера Грегора Клігана: Полівер, Дансен, Раф Солоденький, Лоскотун — і сам сер Грегор. «Може, лорд Берик їх усіх повісить».

— Мені снився вовк — він вив під дощем, але ніхто не чув його горя,— казала тим часом карлиця.— Мені снився страшенний гуркіт — здавалося, голова лусне: барабани, ріжки, волинки, крики, та найсумніше бряжчали маленькі дзвіночки. Мені снилася панна, що сиділа на весіллі з фіолетовими зміями у косах, а з їхніх іклів скрапувала отрута. А пізніше мені знов наснилася та панна — вона вбила лютого велета в замку, збудованому зі снігу,— мовила вона й різко повернула голову, усміхнувшись крізь темряву просто до Арії.— Тобі від мене не сховатися, дитино. Ходи сюди, ближче.

В Арії по шиї мов хтось холодними пальцями пробігся. «Страх ранить глибше за меч»,— нагадала вона собі. Підвівшись, вона сторожко підійшла до багаття, навшпиньках, готова щомиті втекти.

Темно-червоними очима карлиця роздивлялася її.

— Бачу тебе,— прошепотіла вона,— бачу тебе, вовченятко. Дитя крові. Мені здалося, це від лорда тхне смертю...— вона почала схлипувати, здригаючись усім маленьким тільцем.— Жорстока ти, що прийшла на мій пагорб, жорстока. Я вже напилася горя в Літньому Палаці, і твого не хочу. Забирайся звідси, темне серце. Забирайся!

В її голосі був такий страх, що Арія відступила на крок, не певна, чи жінка не збожеволіла.

— Не лякай дитину,— запротестував Торос.— Нема від неї нікому кривди.

Лим Лимонний Плащ торкнувся зламаного носа.

— Звідки така певність, чорт забирай?

— Завтра вона поїде геть разом з нами,— запевнив лорд Берик карлицю.— Ми її веземо в Річкорин, до її матері.

— Ні,— озвалася карлиця.— Нікуди ви її не везете. Нині приріччя в руках чорного пструга. Якщо вам потрібна матір, шукайте її у Близнючках. Бо там намічається весілля,— вона знову закихкала.— Зазирни у своє полум’я, жаркий жерцю, і сам побачиш. Та не зараз, не тут — тут ти нічого не розгледиш. Це місце й досі належить давнім богам... вони тут затрималися, як і я, змалілі та слабкі, але ще не мертві. Вони полум’я не люблять. Бо дуб ще пригадує жолудь, жолудю сниться дуб, а пеньок живе в них обох. І вони пам’ятають, як прийшли перші люди з полум’ям у кулаці,— вона довгими ковтками допила останнє вино, відкинула бурдюк і тицьнула ковінькою в лорда Берика.— А тепер я отримаю свою заплату. Отримаю пісню, яку ви мені обіцяли.

Отож Лим збудив Тома Семиструнця, який спав під своїми хутрами, і той, позіхаючи, підійшов до багаття з лірою в руці.

— Ту саму пісню? — запитав він.

— О так. Мою пісню Дженні. Чи є ще якась?

Отож він заспівав, а стара заплющила очі й повільно погойдувалася вперед-назад, бурмочучи слова та плачучи. Торос, твердо взявши Арію за руку, потягнув її вбік.

— Нехай у мирі тішиться своєї піснею,— сказав він.— Оце й усе, що їй лишилося.

«Я не збиралася її кривдити»,— подумала Арія.

— А що це вона казала про Близнючок? Моя ж мама в Річкорині, хіба ні?

— Була там,— червоний жрець потер під підборіддям.— Весілля, кажете? Побачимо. Хай де вона є, лорд Берик її знайде.

А незабаром розверзлося небо. Спалахнула блискавка, над пагорбами прогуркотів грім, і стіною полилася, засліплюючи, злива. Карлиця зникла так само нагло, як і з’явилася, поки беззаконники збирали гілля та ладнали які-не-які укриття.

Дощило всю ніч, і на ранок Нед, Лим і Вотті Мірошник прокинулися з застудою. Вотті нудило, він і поснідати не зміг, Неда то гарячка пекла, то лихоманка трусила, і шкіра в нього весь час була липка на дотик. На північ — пів дня їзди — було покинуте село, сказав лорду Берику Наконечник, тому ліпше буде зупинитися там, перечекати дощі. Отож вони позалазили назад у сідла та спрямували коней униз із високого пагорба.

А дощ не вщухав. Їхали лісами й полями, вбрід долали повноводі струмки, де стрімка вода доходила коням до черева. Арія, натягнувши каптур плаща, скоцюбилася й, мокра, тремтіла, але здаватися не збиралася. Меріт з Маджем незабаром уже кашляли, як і Вотті, а бідолашний Нед з кожною милею вигляд мав дедалі жалюгідніший.

— Вдягаю шолом — вода тарабанить у крицю, і в мене голова болить,— жалівся він.— А коли знімаю, чуприна намокає і липне до обличчя й до вуст.

— Маєш ножа,— підказав Гендрі.— Якщо волосся так тобі допікає, то поголи ту свою кляту голову.

Йому Нед не подобався. Арії зброєносець здавався досить милим; може, трохи сором’язливим, але доброзичливим. Вона сто разів чула, що дорняни малі та смагляві, з чорними очима й чорним волоссям, але в Неда були великі сині очі — такі сині, що здавалися майже фіалковими. І волосся в нього було біляве — не медове, а попелясте.

— Скільки ти вже за зброєносця в лорда Берика? — запитала Арія, щоб трохи розважити його.

— Він мене взяв за пажа, коли заручився з моєю тіткою,— закашлявся хлопець.— Мені тоді було сім, та коли мені виповнилося десять, він мене підвищив до пажа. Одного разу на арені я навіть приз отримав.

— Управлятися зі списом я не вмію, але на мечах я б тебе перемогла,— сказала Арія.— Ти когось убивав?

Це його збентежило.

— Мені лише дванадцять!

«Я вбила хлопця у вісім років»,— мало не бовкнула Арія, але притримала язика.

— Але ж ти воював.

— Так,— погодився він без особливої гордості в голосі.— Це було на Балаганному Броді. Коли лорд Берик впав у воду, я витягнув його назад на берег, щоб він не потонув, а потім стояв над ним з мечем. Але битися мені не довелося. З лорда стирчав зламаний спис, тож нас ніхто не чіпав. Коли ми перегрупувалися, Зелений Зерген допоміг мені закинути його милість на коня.

Арії пригадався конюший на Королівському Причалі. А після нього ж був ще той чатовий, якому вона горлянку перерізала в Гаренхолі, і ще вояки сера Ейморі в тій тверджі на озері. Вона не була певна, чи враховуються Віс і Чизік, або ж ті, що загинули від «ласячої юшки»... Зненацька їй зробилося дуже сумно.

— Мого батька теж звали Недом,— сказала вона.

— Знаю. Я бачив його на правициному турнірі. Хотів підійти й поговорити, але не міг вигадати, що сказати,— Нед затремтів під своїм промоклим бузковим плащем.— А ти була на турнірі? Твою сестру я там бачив. Сер Лорас їй троянду вручив.

— Вона мені розповідала...— (Усе це, здавалося, було так давно!) — Її подружка Джейн Пул була закохана у твого лорда Берика.

— Він — суджений моє тітки,— ніяково мовив Нед.— Ну, тобто був. До того як...

«...помер?» — подумала вона, в той час як Нед сконфужено замовк. Копита коней чвякали в багнюці.

— Міледі,— нарешті мовив Нед,— у вас же є незаконний брат... Джон Сноу?

— Він у Нічній варті, на Стіні.

«Може, мені слід було б їхати на Стіну, а не в Річкорин. Джон би точно не переймався через те, кого я вбила чи як часто я чешу коси...»

— Ми з Джоном дуже схожі, хоч він і байстрюк. Він любив куйовдити мені волосся й називав мене «сестричкою»...— Арія більше за всіх скучила саме за Джоном. Від самого його імені їй стало журно.— А ти звідки його знаєш?

— Він — мій молочний брат.

— Брат? — Арія не зрозуміла.— Але ж ти з Дорну! Як ви з Джоном можете бути кревними?

— Ми молочні брати. А не кревні. В моєї леді-матері, коли я народився, пропало молоко, тож мене годувала Вілла.

— Хто така Вілла? — зовсім заплуталася Арія.

— Мати Джона Сноу. Він тобі не розповідав? Вона в нас багато років служила. Ще коли мене й на світі не було.

— Джон матері не знав. Навіть її імені,— Арія кинула на Неда сторожкий погляд.— А ти її знаєш? Справді? — (А він з мене не глузує?) — Якщо брешеш, я тобі в пику дам.

— Вілла була моєю мамкою,— повторив хлопець серйозно.— Присягаюся честю свого дому.

— А в тебе є дім? — (Ну й дурницю впорола! Якщо він зброєносець, у нього, звісно, є дім).— А з якого ти дому?

— Міледі? — збентежився Нед.— Я — Едрик Дейн, ло... лорд Зорепаду.

Десь позаду застогнав Гендрі.

— Лорди й леді,— буркнув він з відразою.

Арія на ходу зірвала з гілки побабчену кислицю й пожбурила в нього; яблучко відскочило від його тупої бугаїної довбешки.

— Ай! — скрикнув він.— Боляче! — він помацав над оком.— Що це за леді, яка шпурляє кислицями в людей?

— Нехороша,— сказала Арія, уже розкаявшись. Вона знов повернулася до Неда.— Перепрошу, що не знала, хто ви. Мілорде.

— Даруйте, міледі, я сам винен,— дуже ввічливо озвався він.

«То в Джона є матір. Вілла, її звати Вілла». Треба запам’ятати, щоб розповісти йому, коли наступного разу Арія з ним побачиться. Цікаво, а він ще зватиме її «сестричкою»? «Я ж уже не маленька. Буде мене по-іншому звати?» Може, з Річкорину їй вдасться послати Джонові листа — написати йому те, що їй розповів Нед Дейн.

— А був же Артур Дейн,— пригадала вона.— На прізвисько Ранковий Меч.

— Мій батько був старшим братом сера Артура. Леді Ашара — моя тітка. Але я її ніколи не бачив. Коли мене й на світі не було, вона кинулася в море з верхівки Біломурого Меча.

— Навіщо вона так учинила? — здригнулася Арія.

Нед глянув на неї насторожено. Може, побоювався, що вона і в нього чимось пожбурить.

— А батько ніколи вам про неї не розповідав? — запитав він.— Про леді Ашару Дейн Зорепадську?

— Ні. А вони були знайомі?

— Ще до того, як Роберт став королем. Вона познайомилася з твоїм батьком і його братами в Гаренхолі в рік оманливої весни.

— О! — Арія не знала, що ще сказати.— То чого вона стрибнула в море?

— Бо їй розбили серце.

Санса б тут зітхнула і пролила сльозинку за справжнє кохання, та Арія подумала: ну й дурна! Тільки Недові вона такого сказати не могла — не про його тітку.

— І хто його розбив?

— Мабуть, не моя справа...— завагався він.

— Кажи вже.

Він ніяково подивився на неї.

— Моя тітка Алирія каже, що в Гаренхолі твій батько і леді Ашара закохалися...

— Не може бути! Він кохав мою леді-матір.

— Певен, так і було, міледі, але...

— Він кохав її єдину.

— То, значить, того вашого байстрюка він під капустою знайшов,— сказав ззаду Гендрі. Арія пожаліла, що нема під рукою ще однієї кислиці.

— Батько був чесний,— сердито сказала вона.— І взагалі, ми не до тебе говорили! Може, вернешся у Скельний Септ і дзвонитимеш у дурнуваті дзвіночки тої дівчини?

Але Гендрі не звернув уваги.

— Принаймні твій батько сам ростив свого байстрюка, на відміну від мого. Я-бо навіть імені татового не знаю. Можу закластися, якийсь пияк був, як і решта тих, кого мамця з пивниці додому тягала. Щоразу як вона сердилася на мене, то казала: «Був би тут батько, він би тебе віддубасив». Ось і все, що я про нього знаю,— сплюнув Гендрі.— Ну, був би він тут, може, це я б його віддубасив. Але він помер, я так розумію, і твій батько теж помер, то хіба не байдуже, з ким він спав?

Але Арії було небайдуже, хоч вона й не могла сказати чому. Нед намагався вибачитися, що засмутив її, але вона й чути нічого не хотіла. Підбила коня п’ятами під боки та втекла від них обох. За кілька ярдів попереду їхав Ангай Лучник. Порівнявшись із ним, вона спитала:

— Дорняни всі брешуть, правда?

— Славляться цим,— широко посміхнувся стрілець.— Щоправда, вони те саме кажуть про нас, прикордонних, отож і вирішуй. А що знов не так? Нед — гарний хлопчина...

— Він — дурний брехун! — Арія з’їхала зі стежки, перестрибнула гнилу колоду, з плюскотом перетнула струмок, не звертаючи уваги на крики розбійників їй навздогін. «Щось мені ще хочуть набрехати». Вона подумувала взагалі від них утекти, та їх було забагато, і знають вони ці місця надто добре. Тож який сенс тікати, якщо тебе все одно піймають?

Урешті-решт її наздогнав Гарвін.

— І куди це ви зібралися, міледі? Не можна віддалятися. Тут вовки в лісах, ба й дещо гірше.

— А я не боюся,— відтяла вона.— Той малий Нед сказав...

— Ой, та він мені розповів. Леді Ашара Дейн! Стара історія. Я її колись чув у Вічнозимі, як був не старший за вас,— він твердо взяв її коня за вуздечку й розвернув.— Не думаю, що це правда. Та якщо й так, що з того? Коли Нед познайомився з тою дорнською леді, ще живий був його брат Брандон, це він був заручений з леді Кетлін, тож честі вашого батька це не плямує. Ніде так не розпалюється кров, як на турнірі, тож, може, вночі в наметі вони і прошепотіли одне одному кілька слів, хто зараз скаже? Слова, цілунки, може, й не тільки, але що в цьому поганого? Прийшла весна — принаймні вони так гадали, й ніхто з них тоді не був заручений.

— Але вона руки на себе наклала,— невпевнено мовила Арія.— Нед каже, стрибнула з вежі в море.

— Стрибнула,— підтвердив Гарвін, ведучи її назад,— але, гадаю, з горя. Вона-бо втратила брата — Ранкового Меча,— він похитав головою.— Нехай уже, міледі. Всі вони мертві, всі до одного. Нехай уже... і будь ласка, коли приїдемо в Річкорин, не розповідайте цього своїй матері.

Село виявилося саме там, де й обіцяв Наконечник. Зупинилися в сірій мурованій стайні. Даху лишилася тільки половина, але в решти будівель у селі й такого не було. «Не село, а самі черепки та кістки».

— Це Ланістери повбивали людей, які тут мешкали? — спитала Арія, допомагаючи Ангаю витирати коней.

— Ні,— сказав він і вказав пальцем.— Бачиш, який товстий мох наріс на стінах? Ніхто вже його не чіпав дуже довго. Та й он дерево зі стіни проросло, бачиш? Це місце спалили дуже давно.

— То хто ж це зробив? — запитав Гендрі.

— Гостер Таллі,— відповів Наконечник — сутулий і сивий чолов’яга, який народився в цих краях.— Село належало лорду Гудбруку. Коли Річкорин присягнув Роберту, Гудбрук лишився вірний королю, тож лорд Таллі пішов на нього вогнем і мечем. Після Тризуба син Гудбрука замирився з Робертом і лордом Гостером, але мертвим це вже не допомогло.

Запала мовчанка. Гендрі кинув на Арію дивний погляд, а тоді відвернувся й узявся чистити свого коня. Надворі лупив і лупив дощ.

— Здається мені, без багаття нам не обійтися,— оголосив Торос.— Ніч-бо темна і повна жахіть. Ще й мокра, ні? Надто вже мокра.

Джек Щасливець порубав на дрова стійло, а Наконечник з Мерітом назбирали соломи на розпал. Торос власноруч викресав іскру, а Лим довго роздмухував вогонь широким жовтим плащем, аж поки полум’я не заревіло й не затанцювало. Незабаром у стайні стало майже гаряче. Торос сидів перед багаттям, схрестивши ноги, пожираючи очима полум’я, точно як на вершині Стрімкого Серця. Арія пильно спостерігала за ним, і коли його губи ворухнулися, їй здалося, він пробурмотів: «Річкорин». Лим, кашляючи, ходив туди-сюди, і за ним крок у крок ходила довга тінь, а Том Сімка, стягнувши чоботи, розтирав собі ступні.

— Мабуть, я дурний, що вертаюсь у Річкорин,— скаржився співець.— Ніколи старому Тому не щастило з Таллі. Ота Лайса мене на високий гостинець виперла, а місячні брати мене там обчистили — і золото забрали, і коня, і весь одяг. Лицарі у Видолі досі переповідають, як я приплівся до Місячної брами, затуляючи сором лірою. А вони не хотіли відчиняти браму, поки не заспіваю «Як голий з маку» і «Без мужності король». Єдине мене втішило — троє з них здохли, сміючись. Відтоді я не потикався в Соколине Гніздо, і пісню «Без мужності король» не заспіваю за все золото Кичери...

— Ланістери,— сказав тут Торос.— Ричить червоне й золоте,— схопився він на ноги й кинувся до лорда Берика. Лим з Томом негайно приєдналися до нього. Слів розчути Арія не могла, але співець весь час поглядав на неї, а Лим одного разу так розлютився, що вгатив кулаком у стіну. І сталося це тоді, коли лорд Берик жестом прикликав її. Їй цього хотілося найменше, але Гарвін, поклавши руку їй на пояс, підштовхнув дівчинку вперед. Зробивши два кроки, вона завагалася, злякавшись.

— Мілорде,— вичавила вона, чекаючи, що скаже лорд Берик.

— Скажи їй,— звелів лорд Лискавка Торосу.

Червоний жрець присів біля неї.

— Міледі,— заговорив він,— Цар показав мені Річкорин. Він був схожий на острів у морі вогню. Язики полум’я нагадували левів з довгими малиновими пазурами. Як вони ричали! Море Ланістерів, міледі. На Річкорин скоро нападуть.

В Арії було таке відчуття, наче їй зацідили в живіт.

— Ні!

— Люба,— сказав Торос,— полум’я не бреше. Іноді я, сліпий бовдур, можу неправильно його відчитати. Але, думаю, не цього разу. Незабаром Ланістери візьмуть Річкорин в облогу.

— Роб їх переможе,— уперлася Арія.— Переможе, як і раніше.

— Твого брата може там не бути,— відповів Торос.— І матері теж. Я їх у полум’ї не бачив. Оте весілля, про яке казала стара, весілля у Близнючках... вона такі речі у свій спосіб дізнається. Уві сні їй нашіптують на вухо віродерева. І якщо вона каже, що твоя мати поїхала у Близнючки...

Арія накинулася на Тома й Лима.

— Якби ви мене не спіймали, я б уже там була! Уже б удома була.

Лорд Берик на її вибух не звернув уваги.

— Міледі,— втомлено, але ввічливо мовив він,— ви брата свого дідуся упізнали б? Сера Бриндена Таллі на прізвисько Чорнопструг? Чи він вас зможе упізнати?

Арія жалібно похитала головою. Мати розповідала про сера Бриндена Чорнопструга, та якщо Арія колись його й бачила, мабуть, була замала, щоб запам’ятати.

— Мало надії, що Чорнопструг заплатить добрі гроші за дівчинку, якої геть не знає,— сказав Том.— Ці Таллі — дратівливі й підозріливі, він точно подумає, що ми йому фальшивку хочемо підсунути.

— Ми його переконаємо,— не хотів здаватися Лим.— Вона сама переконає або Гарвін. Річкорин звідси найближче. Тому пропоную доправити її туди, отримати золото — та й, чорт забирай, позбутися її нарешті.

— А якщо нас у замку заскочать леви? — мовив Том.— Вони точно не від того, щоб підвісити його милість у клітці на верхівці Кичери Кастерлі.

— В руки я не дамся...— почав був лорд Берик. Недомовлене слово повисло в повітрі. «Живий». Усі його почули, навіть Арія, хоча з вуст воно так і не зірвалося.— Та все одно сліпо туди рушати не можна. Слід розвідати, де нині війська — і леви, і вовки. Шарна точно щось знатиме, а мейстри лорда Ванса — ще більше. Жолудевий Палац недалечко. Леді Смолвуд на деякий час прихистить нас, а ми тим часом вишлемо розвідку...

Слова його загуркотіли у вухах Арії, як барабан, і знагла вона відчула, що більше не витримає. Їй-бо хотілось у Річкорин, а не в Жолудевий Палац, хотілося до матері та брата Роба, а не до леді Смолвуд чи до дядька, якого вона зроду не бачила. Круто розвернувшись, вона кинулася до дверей, а коли Гарвін спробував її упіймати, викрутилася від нього, в’юнка як змія.

Знадвору й досі періщив дощ, а вдалині на заході спалахнула блискавка. Арія бігла щодуху. Вона й гадки не мала, куди прямує, кортіло тільки лишитися самій, подалі від голосів, порожніх слів і зламаних обіцянок. «Мені просто хотілось у Річкорин». Сама винна, що, тікаючи з Гаренхолу, взяла з собою Гендрі й Пиріжка. Самотою їй би краще було. Якби вона була сама, беззаконники в житті б її не впіймали, тож нині вона б уже була з братом Робом і з матір’ю. «Ніколи вони не були з моєї зграї. Бо коли були б, мене б не покинули». Арія з хлюпанням перебігла брудну калюжу. Хтось кликав її на ім’я, певно, Гарвін або Гендрі, але над горбами навздогін блискавці прокотився грім, заглушуючи всі звуки. «Лорд Лискавка,— сердито подумала Арія.— Може, він і безсмертний, зате й безчесний».

Десь ліворуч заіржав кінь. Арія ще від стайні й на п’ятдесят ярдів не відійшла, а вже промокла до кісток. У надії сховатися від дощу під порослою мохом стіною, вона завернула за ріг одного з напіврозвалених будинків — і мало не врізалася в чатового. Руку їй стиснула долоня в кольчужній рукавиці.

— Боляче! — скрикнула Арія, випручуючись.— Відпустіть, я повернуся назад, я...

— Назад? — зареготів Сандор Кліган — мов залізом об камінь скреготнув.— До біса, вовченя. Ти моя.

Йому досить було й однієї руки, щоб підняти її в повітря й закинути на коня, хай як вона хвицалася ногами. На них вихлюпнувся холодний дощ, змиваючи Аріїні зойки, а в голові в неї крутилося питання, яке Гончак поставив їй. «Знаєш, як чинять собаки з вовками?»

Загрузка...