Буря Мечів

Тиріон

За Королівською брамою не зосталося нічого — тільки земля, і попіл, і залишки обгорілих кісток, але в тіні міських мурів уже замешкали люди, і дехто вже продавав рибу з биндюгів і барил. Тиріон, проїжджаючи повз, відчував на собі очі — холодні, сердиті й черстві. Ніхто до нього не наважувався заговорити чи перегородити йому дорогу — принаймні не в той час, коли поряд їде Брон у змащеній чорній кольчузі. «Та якби я був сам, мене б точно стягнули на землю й розтовкли мені булижником голову, як Престону Грінфілду».

— Повертаються швидше, ніж щурі,— поскаржився він.— Одного разу ми все тут спалили. Можна було подумати, що вони урок затямлять.

— Дайте мені кількадесят золотих плащів — і я тут усіх повбиваю,— сказав Брон.— Мертві не повертаються.

— Ні, але на їхнє місце приходять інші. Нехай собі... та якщо знов почнуть ліпити до мурів свої халупи, одразу їх розвалюйте. Війна ще не закінчилася, хай що там ці дурні собі думають,— мовив він. Перед очима постала Брудна брама.— Я побачив усе, що хотів. Завтра повернемося з цеховиками й обговоримо їхні плани,— зітхнув він. «Ну, це все спалив я, тож мені й відбудовувати».

Взагалі-то завдання це отримав дядько, але солідний, стійкий, невтомний сер Кеван Ланістер був геть не при собі з тої самої миті, як з Річкорину прилетів крук зі звісткою про вбивство його сина. Віллемів брат-близнюк Мартин лишався у полоні Роба Старка, а їхній старший брат Лансель досі не підводився з ліжка через рану, яка вся вкрилася виразками й не хотіла гоїтися. Один син загинув, двоє — у смертельній небезпеці, тож не дивно, що сера Кевана причавили сум і страх. Лорд Тайвін завжди покладався на брата, але зараз йому не лишалося нічого, як знову звернутися по допомогу до свого сина-карлика.

Затрати на відбудову просто спустошливі, але що поробиш. Королівський Причал — головний порт корони, з ним суперничає хіба що Старгород. Річка знову має стати судноплавною, і що швидше, то краще. «І де мені шукати кляті кошти?» Тиріон уже мало не сумував за Мізинчиком, який два тижні тому відплив на північ. «Поки він валяється в ліжку з Лайсою Арин і править разом з нею Видолом, я тут маю розгрібати завали, які він по собі лишив». Ну, хоч батько знов доручив йому важливу роботу. «Спадкоємцем Кичери Карстерлі оголошувати мене він не хоче, але використовувати мене за потреби — це будь ласка»,— подумав Тиріон, у той час як капітан золотих плащів жестом припросив їх до Брудної брами.

За брамою Три шльондри й досі займали більшу частину ринкової площі, лише тепер неробствували, а каміння й діжки зі смолою вже всі прибрали. Височенними дерев’яними конструкціями лазили діти, як одягнені в грубе полотно мавпочки,— всідалися на метальні плечі й улюлюкали.

— Нагадаєш мені, щоб я не забув сказати серу Адаму поставити тут золотих плащів,— мовив Тиріон до Брона, проїжджаючи поміж двох метавок.— Бо хтось із тих дурних хлопчаків звалиться звідтам і карк собі зламає.

Згори долинув крик, і за фут перед ними на землю ляпнув гній. Тиріонова кобила позадкувала й мало не скинула вершника.

— З іншого боку,— мовив карлик, нарешті впоравшися з кобилою,— ну й нехай ці пранцюваті вилупки репаються на бруківці, як перестиглі кавуни.

Він був не в гуморі, і не тільки тому, що якісь вуличні шибеники вирішили закидати його лайном. Його шлюб — оце щоденний головний біль! Санса Старк так і лишилася незайманкою, і про це, здається, знала половина замку. Сьогодні, коли сідлали коней, Тиріон чув, як двоє конюших хихикали в нього за спиною. Йому здавалося, що й коні з нього теж іржуть. Він ризикував шкурою, уникаючи постільного ритуалу в надії бодай у спальні огородити свій приватний простір, але дуже швидко всі його надії зійшли на пси. Чи то Санса мала дурість зізнатися комусь зі своїх покоївок, які всі шпигували за наказом Серсі, чи то Вейрис зі своїми пташечками всьому виною.

Та, зрештою, хіба не байдуже? З карлика так і так усі сміються. Єдина людина в Червоній фортеці, якій цей шлюб не здається кумедним, це Тиріонова власна леді-дружина.

День у день Санса здавалася дедалі нещаснішою. Тиріон і радий був би пробитися крізь мури Чемності, за якими вона сховалася, щоб якось її втішити, але це все одно нічого б не дало. Жодні слова не виправдають його в її очах. Він-бо не перестане бути Ланістером. Йому нав’язали дружину, вони тепер разом до кінця життя, а вона його ненавидить.

А ночі, проведені в одному ліжку, теж перетворилися на муку. Спати голяка, як звик, він більше не міг. Виховання не дозволяло дружині зронити бодай одне нечемне слово, але відрази в її очах при погляді на його тіло просто неможливо було витримати. Тиріон звелів Сансі теж спати в нічній сорочці. «Я її хочу,— збагнув він.— Так, я хочу й Вічнозим, але її також, цю дівчину-дитину. Хочу її втішати. Хочу слухати її сміх. Хочу, щоб вона прийшла до мене з власної волі, з усіма своїми радощами, печалями й жаданнями». Він гірко посміхнувся. «Так, і ще я хочу бути вродливим, як Джеймі, і дужим, як сер Грегор Гора-на-коні, дасть це щось чи ні».

Думки його полинули до Шей. Тиріон не волів, аби вона почула новину від когось іншого, тому наказав Вейрису привести її до нього вночі напередодні весілля. Зустрілися знов у євнухових покоях, та коли Шей заходилася розшнуровувати на ньому шкірянку, він, ухопивши її за зап’ясток, відтрутив її. «Стривай,— заговорив він,— я мушу тобі дещо сказати. Завтра я маю одружитися...»

«З Сансою Старк. Я знаю».

На мить він утратив мову. Навіть Санса на той час іще нічого не знала. «Звідки ти знаєш? Вейрис повідомив?»

«Коли я вела Лоліс у септ, чула, як один з пажів казав про це серу Толаду. Він дізнався від служниці, а та підслухала розмову сера Кевана з вашим батьком,— Шей випручалась і стягнула через голову сукню. Як завше, під низом нічого не було.— Мені байдуже. Вона ще зовсім дівчинка. Ви їй живіт зробите й повернетеся до мене».

Підсвідомо він сподівався на емоційнішу реакцію. «Сподівався,— подумав він, гірко посміхнувшись,— тільки марно, карлику. Кохання Шей таке, як є, а на більше тобі не варто й розраховувати».

Багниста дорога була запруджена, але і солдати, і городяни вступалися перед Куцем і його охоронцем. Під ногами крутилися дітлахи з запалими очима — дехто з них тільки з мольбою зводив погляд, а дехто жебрав голосно. Тиріон витягнув з гаманця велику жменю мідяків і підкинув у повітря, і дітлахи, штовхаючись і горланячи, кинулися їх збирати. Кому пощастить, зможуть собі сьогодні окраєць черствого хліба ввечері купити. Тиріон ще не бачив на ринках стільки люду, і хай скільки харчів привозили Тайрели, ціни не падали. Шість мідяків за диню, срібний олень за мірку зерна, дракон за пів коров’ячої туші або шість худоребрих поросят. Але покупців, здавалося, не бракує. Всі вози і ятки були обліплені кощавими чоловіками й виснаженими жінками, а зовсім уже обдерті люди похмуро поглядали з провулків.

— Сюди,— сказав Брон, коли під’їхали до Гаку.— Якщо ви не передумали...

— Не передумав.

Огляд набережної — зручний привід, але сьогодні у Тиріона інша мета. Завдання не з приємних, але виконати його треба.

Звернувши геть від Ейгонового пагорба, заїхали в лабіринт маленьких вуличок, що тулилися до підніжжя Вісеніїного пагорба. Вів перед Брон. Раз чи двічі Тиріон озирався через плече, чи ніхто не стежить, але нічого підозрілого наче не було — звичайний набрід: візник понукав свою коняку, якась стара виливала з вікна помиї, двоє хлопчаків билися на палицях, троє золотих плащів вели бранця... всі вони здавалися цілком невинними, але всі можуть викрити Тиріона. У Вейриса інформатори всюди.

Повернули за ріг, потім ще раз, повільно проїхали повз гурт жінок біля колодязя. Брон показував дорогу: в криву вуличку, потім у провулок, тоді попід розбиту арку. Проїхали навпростець через каміння, яке лишилося від згорілої хати, ступою провели коней невисоким прогоном кам’яних сходів. Бідні будинки тулилися зовсім близько. Брон зупинився на початку кривого провулку — такого вузького, що вдвох не проїхати.

— Два повороти, а потім упираєтесь у глухий кут. Винарня — в підвалі останньої будівлі.

Тиріон стрибнув з коня.

— Щоб ніхто не заходив і не виходив, поки я не повернуся. Багато часу це не забере.

Рука помацала плащ: золото нікуди не поділося з потаємної кишеньки. Тридцять драконів. «Справжнє багатство для такого, як отой». Він швидко покульгав у провулок, мріючи якнайшвидше з цим покінчити.

Винарня виявилася гнітючим місцем, темним і вогким, з білястими від солі стінами, зі стелею такою низькою, що Бронові, мабуть, доводилося повсякчас прихиляти голову, щоб не врізатися в бантину. Але Тиріон Ланістер таких проблем не мав. У таку ранню годину в передпокої нікого не було, крім більмастої жінки, яка сиділа на стільці за грубо обтесаною стійкою. Вручивши Тиріону кубок кислого вина, вона мовила:

— В дальній кімнаті.

В дальній кімнаті було ще темніше. На низькому столі, поряд з карафою вина, мерехтіла свічка. Чоловік за столом зовсім не здавався небезпечним: коротун (хоча поряд з Тиріоном будь-хто буде високий), лисуватий шатен з рожевими щічками й невеличким черевцем, яке підпирало кістяні ґудзики на замшевій курточці. У м’яких долонях він тримав дванадцятиструнну ліру — небезпечнішу за довгий меч.

Тиріон сів навпроти нього.

— Саймоне Срібноязикий!

Чоловік уклонився. На маківці виднілася лисина.

— Мілорде правице,— привітався він.

— Ви помилилися. Королівський правиця — мій батько. А я, боюся, вже навіть не палець.

— Певен, ваша зоря ще зійде. Така людина! Наша люба леді Шей каже, ви нещодавно одружилися. Шкода, що ви не послали по мене раніше. Мав би за честь заспівати на вашому весіллі.

— Чого-чого, а пісень з моєї дружини вже точно досить,— сказав Тиріон.— Що ж до Шей, ми обидва знаємо, що вона не леді, а ще я був би вам вельми вдячний, якби ви її імені більше вголос не називали.

— Як зволить правиця,— мовив Саймон.

Востаннє коли Тиріон його бачив, досить було гострого слівця, щоб чоловік почав пріти, та за цей час, схоже, він десь набрався мужності. «Швидше за все, з карафи». А може, за цю сміливість слід подякувати самому Тиріону. «Я йому пригрозив, але нічого не зробив, от він і подумав, що я беззубий». Він зітхнув.

— Кажуть, ви дуже обдарований співець.

— Ви мені лестите, мілорде.

Тиріон посміхнувся.

— Гадаю, давно вже прийшов час, щоб вашу музику почули у вільних містах. У Пентосі, Браавосі й Лісі пісню дуже люблять, а до співців щедрі,— він ковтнув вина. Воно було бридке, зате міцне.— Найкраще — зробити тур всіма дев’ятьма містами. Ви ж не хочете позбавити когось задоволення послухати ваш спів. По року в кожному місті — цього досить,— він поліз за пазуху, де заховав золото.— Оскільки порт зачинений, вам доведеться їхати в Сутінь-діл, щоб сісти на корабель, але мій служака Брон підшукає вам коня, а я вважатиму за честь, якщо ви дозволите мені оплатити вам подорож...

— Але, мілорде,— заперечив чоловік,— ви ж ніколи не чули, як я співаю. Прошу, послухайте хвилинку!

Пальці його спритно пробіглися струнами ліри, і пивницю виповнила тиха музика. Саймон заспівав.

— Це ще не все,— мовив чоловік, уриваючи спів,— є продовження. Особливо гарний приспів, на мою думку. «Холодні руки золоті, жіночі ж руки — жар...»

— Досить,— Тиріон витягнув з-за пазухи долоню — порожню.— Цю пісню я чути не хочу. Більше ніколи.

— Ні? — Саймон Срібноязикий відклав ліру і зробив ковток вина.— Шкода. І все-таки, кожен має свою пісню, як казав мій старий учитель, навчаючи мене музики. Комусь моя пісня, може, більше сподобається. Наприклад, королеві. Або вашому лорду-батькові.

Тиріон, потерши шрам на носі, мовив:

— Батько мій часу на співців не має, а сестра не така щедра, як ви могли подумати. Мудра людина мовчанкою здатна заробити більше, ніж співом.

Ясніше сказати було неможливо.

— На весільному бенкеті Джофрі,— заговорив чоловік,— планується турнір співців.

— А ще жонглери, комедіанти і ведмеді-танцюристи.

— Ведмідь буде тільки один, мілорде,— мовив Саймон, який, вочевидь, до планів Серсі дослухався з більшою цікавістю, ніж Тиріон,— а от співців буде семеро. Галійон Кайський, Бетані Спритні-пальці, Еймон Костейн, Аларик Ейзенський, Гейміш Лірник, Колліо Квейніс і Орланд Старгородський змагатимуться за позолочену лютню зі срібними струнами... але й досі не прийшло запрошення для людини, яка їх усіх перевершує.

— Дайте-но я вгадаю... Для Саймона Срібноязикого?

Саймон скромно всміхнувся.

— Готовий довести перед королем і двором, що маю всі підстави хвалитися. Гейміш уже старий і часто-густо забуває, яку пісню почав співати. А Колліо з його кумедним тайроським акцентом! Якщо ви розберете одне слово з трьох, можете вважати, що вам пощастило.

— Бенкет влаштовує моя люба сестричка. Навіть якби я й міг дістати вам запрошення, хіба не видалося б це недоречним? Сім королівств, сім обітниць, сім викликів, сімдесят сім страв... і раптом вісім співців? І що подумає верховний септон?

— Ніколи ви не здавалися мені таким набожним, мілорде.

— Мова не про набожність. Існують формальності, яких слід дотриматися.

Саймон ковтнув вина.

— Ну... життя співця — постійний ризик. Наша професія заводить нас у пивниці й винарні, до буйних п’яниць. Якщо з кимсь із сімох, найнятих вашою сестрою, раптом станеться лихо, гадаю, ви розглянете мою кандидатуру на його місце? — він хитро посміхнувся, вочевидь, дуже з себе задоволений.

— Певна річ, шестеро співців — так само недоречно, як і восьмеро. Я розпитаю про здоров’я Серсиних сімох. Як хтось із них нездужає, Брон вас розшукає.

— Чудово, мілорде.

На цьому Саймон міг би й попрощатися, але, розпалений тріумфом, не втримався й докинув:

— Я співатиму на весіллі короля Джофрі. І якщо мене запросять до двору, звісна річ, я запропоную королю найкращі свої композиції — пісні, які я співав уже тисячі разів, які точно всім сподобаються. Та якщо я раптом опинюсь у якійсь жахливій винарні... ну, буде нагода заспівати мою нову пісню. «Холодні руки золоті, жіночі ж руки — жар...»

— До цього не дійде,— мовив Тиріон.— Даю вам слово Ланістера, Брон вас скоро викличе.

— Чудово, мілорде,— лисуватий співець з барилкуватим черевом знов узявся до ліри.

...Брон з кіньми чекав на початку провулку. Він допоміг Тиріону сісти в сідло.

— Коли мені його забирати в Сутінь-діл?

— Ніколи,— Тиріон розвернув коня.— Почекай три дні, потім повідомиш йому, що Гейміш Лірник зламав руку. Скажеш йому, що його теперішній одяг до двору не пасує, тож слід негайно змінити вбрання. Він без вагань з тобою піде,— скривився Тиріон.— Можеш забрати собі його язика, він-бо, кажуть, срібний, але решту ніхто й ніколи не має знайти.

— Є одна харчевня на Блошиному Дні,— широко посміхнувся Брон,— де готують смачнючу масну миску. З найрізноманітнішого м’яса, подейкують.

— Тільки мене туди ніколи не води,— Тиріон приострожив коня, переходячи на клус. Йому кортіло залізти в купіль — що гарячішу, то краще.

Однак і такого скромного задоволення він не отримав: не встиг він повернутись у свої покої, як Подрик Пейн повідомив, що його викликають у Вежу правиці.

— Вас хоче бачити його милість. Правиця. Лорд Тайвін.

— Я не забув, хто у нас правиця, Поде,— сказав Тиріон.— Я носа втратив, а не розум.

— Не відкусіть хлопцю голову! — розреготався Брон.

— А чом би й ні? Він усе одно нею ніколи не користується.

Тиріон не міг угадати, що ж він зробив не так цього разу. «Точніше, чого я не зробив». Виклик до лорда Тайвіна — не беззуба забава: батько ніколи не посилав по сина, щоб розділити з ним обід чи випити по кубку вина, оце вже точно.

За кілька хвилин, входячи в батькову світлицю, Тиріон почув незнайомий голос:

— ...вишневе дерево на піхви, обтягнуте червоною шкірою і оздоблене рядком заклепок — щирозлотних лев’ячих голів. Мабуть, з гранатами замість очей.

— З рубінами,— мовив лорд Тайвін.— Гранати не іскряться.

Тиріон прокашлявся.

— Мілорде! Викликали?

Батько звів очі.

— Так. Ходи сюди, поглянь.

На столі лежала купкою промащена тканина, а лорд Тайвін тримав у руці довгого меча.

— Весільний дарунок для Джофрі,— пояснив він Тиріону. У світлі, яке лилося з ромбовидних шибок, лезо, яке оглядав лорд Тайвін, мінилося чорним і червоним, а головка та хрестовина спалахували золотом.— Після тих дурних теревенів про Станіса з його чарівним мечем мені здалося, що і Джофрі варто подарувати щось надзвичайне. Король має носити королівську зброю.

— Надто вже серйозний меч для Джофрі,— зронив Тиріон.

— Він до нього доросте. Ось, попробуй на вагу,— він простягнув меча руків’ям уперед.

Той виявився набагато легшим, ніж очікувалося. Покрутивши його в руці, Тиріон зрозумів чому. Тільки з одного металу можна викувати меч водночас настільки тонкий і настільки міцний, щоб не підвів у бою,— ні з чим неможливо переплутати ці брижі, коли крицю нагортають тисячу разів.

— Валірійська криця?

— Так,— озвався лорд Тайвін з ноткою глибокого задоволення в голосі.

«Нарешті, батьку?» Мечі з валірійської криці — рідкісні й недешеві, та на світі їх ще лишилися тисячі, а в Сімох Королівствах, мабуть, сотні дві. Батька завжди дратувало, що дім Ланістерів такого не має. Давні королі Кичери володіли такою зброєю, але великий меч Яснорик утрачений відтоді, як король Томен Другий узяв його з собою у Валірію у той дурнуватий похід. Не повернувся ні Томен, ні дядько Геріон, наймолодший і найнерозважливіший з батькових братів, який років вісім тому вирушив на пошуки втраченого меча.

Принаймні тричі лорд Тайвін пропонував збіднілим домам купити в них меча, та всі його пропозиції завше твердо відкидали. Дрібні лордійчуки радше дочку віддадуть, якщо Ланістер попросить, а от старі родинні мечі вони бережуть.

Цікаво, думав Тиріон, а з чого викували цього меча? Небагато майстрів-зброярів здатні перекувати стару валірійську крицю, а таємниця її виготовлення взагалі втрачена з Руїною давньої Валірії.

— Дивні кольори,— зауважив Тиріон, обертаючи клинок у сонячному світлі. Здебільшого валірійська криця темно-сіра, мало не чорна,— і ця теж була чорна. Однак у брижах проступало темно-червоне. Два ці кольори накладалися, не змішуючись, у чітких брижах, наче хвилі ночі та крові на якомусь сталевому узбережжі.— Як вдалося зробити такий візерунок? Я нічого подібного в житті не бачив.

— Я теж, мілорде,— мовив зброяр.— Зізнаюся, таке поєднання кольорів ненавмисне. І не певен, що зміг би його повторити. Ваш лорд-батько просив, щоб меч відливав малиновим, у кольорі вашого дому, тож саме таку барву я підмішував у метал. Але валірійська криця — матеріал упертий. Подейкують, старі мечі мають пам’ять, легко вони не піддаються. Я сотні заклинань використав, силкувався додати червоному кольору яскравості, але той щоразу темнів, так наче клинок випивав з нього сонце. А деякі брижі взагалі не хотіли червоніти, як ви бачите. Якщо мілордам Ланістерам не подобається, я, звісно, попрацюю ще, скільки скажете, але...

— Немає потреби,— сказав лорд Тайвін.— Так годиться.

— Малиновий меч, можливо, гарно блищав би на сонці, та, якщо по правді, ці барви мені більше до смаку,— мовив Тиріон.— Лиховісна краса... з ними клинок унікальний. Думаю, другого такого меча в усьому світі не знайдеться.

— Знайдеться,— зброяр нахилився через стіл і розгорнув промащене ганчір’я, показуючи другий довгий меч.

Тиріон, відклавши меча Джофрі, взяв другого. Може, вони були й не зовсім близнюки, але брати точно. Цей був товщий і важчий, на півдюйма ширший і на три дюйми довший, але спільною була і виразність ліній, і характерний колір — брижі крові та ночі. Три глибокі рівчаки прорізали другий клинок від руків’я до кінчика; королівський меч мав тільки два. У Джофа руків’я було набагато пишніше оздоблене, хрестовина зроблена у вигляді лев’ячих лап з випнутими рубіновими пазурами, але сам держак в обох був з гарно вичиненої червоної шкіри, а головки — у вигляді лев’ячих голів.

— Неперевершено! — Навіть у Тиріонових невправних руках клинок здавався живим.— Ще не бачив такої чудової рівноваги.

— Бо це для мого сина.

«Можна й не питати для якого». Тиріон поклав меча Джеймі на стіл поряд з клинком Джофрі, подумавши: чи дасть Роб Старк дожити братові до того часу, коли він зможе взяти меча в руку? «Батько, без сумніву, в це вірить, бо для чого б тоді клинка замовляв?»

— Гарна робота, майстре Моте,— мовив лорд Тайвін до зброяра.— Наш стюард з вами розрахується. І не забудьте: на піхви поставте рубіни.

— Так, мілорде. Ви дуже щедрі,— чоловік замотав мечі в тканину, запхав пакунок собі під пахву й опустився на одне коліно.— Велика честь — послужити королівському правиці. Я принесу мечі напередодні весілля.

— Обов’язково.

Коли гвардійці провели зброяра до дверей, Тиріон виліз на крісло.

— Отож... один меч для Джофа, другий для Джеймі, а для карлика навіть кинджала не знайшлося. Отакої, батьку?

— Криці вистачало на два мечі, а не на три. Якщо тобі потрібен кинджал, візьми собі у зброярні. Роберт по смерті сотню лишив. Геріон подарував йому на весілля позолочений кинджал з руків’ям зі слонової кості й сапфіровою головкою, та й половина послів, які з’являлися при дворі, намагалися завоювати прихильність його світлості, підносячи в дарунок оздоблені коштовним камінням ножі й інкрустовані сріблом мечі.

— Вони б його більше порадували,— посміхнувся Тиріон,— якби дарували йому своїх дочок.

— Понад усякий сумнів. Єдиний клинок, яким він користувався, це мисливський ніж, ще в дитинстві подарований йому Джоном Арином,— лорд Тайвін тріпнув рукою, наче відмахнувся від короля Роберта з усіма його клинками.— Що на набережній?

— Болото,— відповів Тиріон,— і трохи мертвяків, яких ніхто не завдав собі труду поховати. Перш ніж відчиняти порт, доведеться чистити Чорноводдя — потонулі кораблі слід або розбити, або підняти. Три чверті причалів потребують ремонту, а деякі доведеться цілком перебудовувати. Рибний ринок згорів увесь, а обидві брами — Річкова й Королівська — розтрощені Станісовими таранами, тож їх слід замінити. На саму думку про те, скільки це коштуватиме, я тремчу.

«Якщо ти, батьку, і справді сереш золотом, як кажуть, біжи у виходок і берися до справи»,— кортіло йому сказати, але він притримав язика.

— Знайдеш стільки золота, скільки знадобиться.

— Я? Де? Скарбниця порожня, я вже тобі казав. Ми ще з алхіміками не розплатилися за дикополум’я, ні з ковалями за ланцюг, та й Серсі поручилася короною, щоб сплатити половину витрат на Джофове весілля — сімдесят сім клятих страв, тисяча гостей, повний пиріг голубів, співці, жонглери...

— Від марнотратства теж буває зиск. Маємо продемонструвати всьому королівству силу й заможність Кичери Кастерлі.

— То, може, Кичера Кастерлі й заплатить?

— Чого це? Я бачив Мізинчикові облікові книги. Прибутки корони вдесятеро більші, ніж були за Ейриса.

— Як і витрати. Роберт грошей не жалів, як і свого прутня. Мізинчик брав багато позик. І в тебе, серед інших. Так, прибутки значні, але їх заледве вистачає, щоб сплатити відсотки по Мізинчикових позиках. Ти ж не пробачиш короні борги перед домом Ланістерів?

— Не верзи дурниць.

— Тоді, як на мене, вистачить і сімох страв. Трьохсот гостей замість тисячі. Я так розумію, шлюб можна надійно скріпити, обійшовшись і без ведмедя-танцюриста.

— Тайрели вирішать, що ми скупі. Буде і весілля, і набережна. Якщо ти не здатен знайти на них коштів, так і скажи, і я пошукаю вдатнішого скарбника.

Прослужити на посаді так недовго — такої ганьби Тиріон витримати не міг.

— Знайду я вам гроші.

— Авжеж,— підтвердив батько,— і заразом постарайся знайти ще й жінчине ліжко.

«Отож плітки дійшли і до нього».

— Я його вже знайшов, дякую. Це ж воно стоїть між вікном і коминком, накрите оксамитовим балдахіном, з матрацом з гусячого пуху?

— Я радий, що ти про нього знаєш. А тепер, мабуть, тобі варто пізнати і жінку, яка його з тобою ділить.

«Жінку? Ти хотів сказати — дівчинку».

— Тобі павук у вухо шепоче, чи подякувати за це моїй любій сестричці?

Зважаючи на те, що коїлось у власному ліжку Серсі, можна було би подумати, що вже сюди вона свого носа не пхатиме.

— Скажи мені, чому це всі Сансині служниці працюють на Серсі? Мені вже набридло, що за мною навіть у моїх покоях шпигують.

— Не подобаються тобі жінчині служниці — позвільняй їх і найми кращих. Це твоє право. Але мене турбує цнота твоєї дружини, а не її покоївки. Твоя... делікатність просто загнала мене в глухий кут. У тебе ж бо, здається, ніколи не було проблем з повіями. Чи Старкове дівча якесь інакше?

— Чого тебе так хвилює, куди я свого прутня пхаю? — поцікавився Тиріон.— Санса занадто юна.

— Не така вже і юна, щоб не стати леді Вічнозиму по смерті брата. Візьмеш її цноту — й наблизишся на крок до того, щоб узяти Північ. А якщо вдасться їй дитину зробити, вважай, трофей у тебе в руках. Чи мені тобі нагадувати, що не скріплений шлюб можуть скасувати?

— Верховний септон або Рада Віри. Наш теперішній септон — дресирований тюлень, який за наказом гарно гарчить. Та швидше Сновида анулює мій шлюб, ніж він.

— Мені, мабуть, варто було видати Сансу за Сновиду. Може, він би краще знав, що з нею робити.

Тиріон стиснув підлокітники крісла.

— Я вже наслухався досить про цноту своєї дружини. До речі, якщо вже зайшла мова про шлюб, щось я нічого не чув про сестрине прийдешнє весілля. Наскільки пригадую...

— Мейс Тайрел,— обірвав його лорд Тайвін,— відхилив мою пропозицію одружити Серсі зі його спадкоємцем — Вілласом.

— Відмовив нашій любій Серсі?

Новина значно покращила Тиріонові настрій.

— Коли я вперше про це заговорив, лорд Тайрел, здавалося, поставився до ідеї прихильно,— мовив батько.— А через день усе змінилося. Це все ота стара винна. Вона свого сина немилосердно залякує. Вейрис запевняє, вона сказала, що твоя сестра — занадто вже літня й попсована для їхнього дорогоцінного одноногого онучка.

— Серсі, мабуть, була в захваті,— розреготався Тиріон.

Лорд Тайвін кинув на нього холодний погляд.

— Вона про це не знає. І не дізнається. Буде краще для всіх поводитися так, наче пропозиція ніколи не озвучувалася. Не забудь про це, Тиріоне. Пропозиція ніколи не озвучувалася.

— Яка пропозиція? — Тиріон підозрював, що лорд Тайрел може дуже пошкодувати про свою відмову.

— Твоя сестра вийде заміж. Питання в одному: за кого? Є в мене кілька думок...

Та не встиг він продовжити, як у двері легенько постукали, і в щілину пропхав голову вартовий, щоб оголосити: прийшов великий мейстер Пайсел.

— Нехай заходить,— сказав лорд Тайвін.

Пайсел пришкандибав, спираючись на ковіньку, на порозі зупинившись і кинувши на Тиріона погляд, від якого молоко може скиснути. Колись шикарна біла борода, яку хтось йому зголив за нез’ясованих обставин, відростала ріденькими жмутками, крізь які просвічувала обвисла рожева шкіра на шиї.

— Мілорде правице,— заговорив старий, уклонившись так низько, що мало не впав,— з Чорного замку прилетіла ще одна пташка. Можемо побалакати на самоті?

— Немає потреби,— лорд Тайвін махнув великому мейстру Пайселу на крісло.— Тиріон може лишатися.

«О-о, справді?» Тиріон, потираючи носа, чекав.

Пайсел прочистив горло — довго кашляв і відхаркувався.

— Лист від того самого Бовена Марша, від якого був і попередній. Каштеляна. Він пише, що лорд Мормонт прислав йому звістку про те, що дикуни у великій кількості вирушили на південь.

— На тих землях за Стіною велика кількість людей просто не виживе,— твердо мовив лорд Тайвін.— Та й попередження такі ми вже отримували.

— Такі — ні, мілорде. Мормонт послав птаха з примарного лісу — повідомляв, що на них напали. Відтоді повернулося чимало птахів, та листів вони не приносили. Той Бовен Марш побоюється, що лорд Мормонт з усім своїм загоном загинув.

Тиріону подобався старий грубіян Джіор Мормонт з його балакучим круком.

— Це точно? — запитав він.

— Ні,— визнав Пайсел,— але й ніхто з Мормонтового загону теж не повернувся. Марш побоюється, їх повбивали дикуни, а далі вони можуть напасти й на Стіну,— порившись у мантії, він видобув папір.— Ось його лист, мілорде, він звертається до всіх п’ятьох королів. Просить людей — скільки ми зможемо дати.

— До п’ятьох королів? — роздратувався батько.— У Вестеросі один король. І тим дурням у чорному не варто про це забувати, якщо хочуть, щоб його світлість про них потурбувався. Будете йому відповідати — напишіть, що Ренлі мертвий, а решта — зрадники й самозванці.

— Вони, звісно, зрадіють, дізнавшись це. Стіна — на тому кінці світу, тож частенько новини до них доходять із запізненням,— Пайсел покивав головою.— Але що мені написати Маршу щодо людей, яких він просить? Скликати раду...

— Немає потреби. Нічна варта — зграя злодіїв, убивць і бидла, але, здається мені, при належній дисципліні з них можуть бути люди. Якщо Мормонт і справді загинув, чорні брати мають обрати нового лорда-командувача.

Пайсел кинув на Тиріона хитрий погляд.

— Чудова думка, мілорде. Я знаю таку людину. Це Джанос Слінт.

Тиріону ідея геть не сподобалася.

— Чорні брати самі собі обирають командувача,— нагадав він.— Лорд Слінт на Стіні нещодавно. Я знаю, бо це я його туди спровадив. З якого дива їм обирати його, коли є дюжина старших за нього?

— А з такого,— мовив батько таким тоном, наче до дурника говорить,— якщо не проголосують, як їм кажуть, скоріше Стіна розтане, ніж їм підкріплення пришлють.

«О так, це спрацює». Тиріон гойднувся вперед.

— Джанос Слінт на таку посаду не годиться, батьку. Ліпше взяти командувача з Тінявої вежі. Або зі Східної-варти-на-морі.

— Командувач Тінявої вежі — Малістер зі Стражморя. А Східною вартою заправляє залізний.

Тобто ніхто з них не підійде, це ясно чулося в батьковому тоні.

— Джанос Слінт — син різника,— підкреслено нагадав батькові Тиріон.— Ти сам мені казав...

— Я пам’ятаю, що я казав. Проте Чорний замок — не Гаренхол. А Нічна варта — не королівська рада. На кожне знаряддя є своє завдання, і на кожне завдання є своє знаряддя.

Тиріон спалахнув од гніву.

— Лорд Джанос — це порожній обладунок, який продасться тому, хто більше заплатить.

— Це грає нам на руку. Хто здатен заплатити більше за нас? — мовив батько й обернувся до Пайсела.— Пошліть крука. Напишіть, що король Джофрі глибоко засмучений звісткою про смерть лорда-командувача Мормонта, але страшенно шкодує, що не може зараз нікого прислати, оскільки в країні лишається надто багато заколотників і узурпаторів. Натякніть, що все може змінитися, коли минеться загроза для престолу... звісно, якщо король зможе цілком покладатися на командування Нічної варти. А на завершення попросіть Марша переказати від його світлості найщиріші вітання його вірному другу і слузі — лорду Джаносу Слінту.

— Так, мілорде,— Пайсел знову покивав зморщеною головою.— Все напишу, як наказує правиця. Залюбки.

«Слід було йому голову підкоротити, а не бороду»,— подумав Тиріон. А Слінтові треба було поплавати разом з його любим другом Аларом Дімом. Принаймні з Саймоном Срібноязиким Тиріон не зробив такої дурної помилки. «Бачиш, батьку? — кортіло крикнути йому.— Бачиш, як швидко я засвоюю урок?»