Буря Мечів

Джеймі

Рука палала.

Досі, досі, коли давно вже загасили смолоскип, яким припалили закривавлений обрубок, багато днів по тому Джеймі ще відчував вогонь, що наче штрикає в руку, і його пальці корчились у полум’ї — давно відсутні пальці.

Він уже зазнавав поранень, але ж не таких! Він навіть не уявляв, що буває такий біль. Іноді несамохіть з вуст зривалися давні молитви — молитви, яких він навчився змалечку, та ніколи відтоді не згадував; молитви, які він колись читав разом з Серсі, стоячи поряд з нею навколішках у септі в Кичері Кастерлі. Іноді він і плакав, поки не почув, як сміються з нього лицедії. Тоді очі в нього висохли, а серце закам’яніло, і він молився за те, щоб гарячка випалила його сльози. «Отепер я розумію, як почувався Тиріон, коли з нього сміялися».

Коли він удруге впав із сідла, його міцно прив’язали до Брієнни Тартської, тож вони знову їхали на одному коні. Одного дня замість зв’язати їх спинами, їх усадовили лицем до лиця. «Коханці,— голосно зітхнув Шагвел,— яка чарівна картинка! Шкода буде розлучати доброго лицаря з його леді». А тоді розреготався, високо й пронизливо, і мовив: «От тільки хто тут лицар і хто леді?»

«Не відрубали б мені долоню, ти б це швидко дізнався»,— подумав Джеймі. Руки в нього боліли, а ноги затерпли від мотузок, та незабаром усе це вже не мало значення. Світ зіщулився до пульсації болю в неіснуючій долоні й до Брієнни, яка притискалася до нього. «Принаймні вона тепла»,— утішав він себе, хоча з рота в дівчини смерділо, як у нього самого.

Ця його долоня завжди стояла між ними. Урсвик причепив її на мотузці Джеймі на шию, тож вона звисала йому на груди й час від часу, коли він поринав у нетяму, починала битися Брієнні об перса. Праве око в нього набрякло й заплющилося, завдана Брієнною у бійці рана запалилася, та більше за все боліла рука. З обрубка цебеніли кров і гній, а відсутня долоня пульсувала від болю з кожним кроком коня.

В горлі так пересохло, що Джеймі їсти не міг, але пив вино, коли давали, і воду, якщо давали тільки її. Одного разу йому простягнули кухоль, і він, тремтячи, одразу кинувся пити, а браві компанійці вибухнули таким гучним і різким сміхом, аж вуха заболіли. «Кінські сцяки, ось що ти п’єш, Царевбивце»,— сказав Рордж. Джеймі так хотілося пити, що він не зупинився, проте потім усе виблював. Брієнну змусили відмити йому бороду від блювоти, так само як змушували прибирати за ним, коли він ходив під себе в сідлі.

Якось вогкого холодного ранку, коли Джеймі було трохи ліпше, ним опанувало якесь божевілля й він потягнувся лівою рукою до меча дорнянина, незграбно витягнув його з піхов. «Нехай і вб’ють,— думав він,— але я умру в бою, з клинком у руці». Проте нічого не сталося. Щойно Джеймі замахнувся на Шагвела, той, перестрибуючи з ноги на ногу, спритно відскочив убік. Джеймі на нетвердих ногах кинувся на блазня, розмахуючи мечем, але Шагвел тільки крутився, пригинався й ухилявся, аж лицедії почали реготати з марних зусиль Джеймі поцілити бодай раз. А коли він, перечепившись через камінець, гримнувся навколішки, блазень підскочив до нього й слиняво поцілував у маківку.

Нарешті його відштовхнув Рордж і вибив з кволих пальців Джеймі меча, якого той намагався занести. «Гарна рожвага, Саревбивсе,— промовив Варго Гоут,— та се рас жробис так — відітну і другу руку, а мо’ й ногу».

Потім Джеймі довго лежав навзнак, утупившись у високе небо, силкуючись притлумити біль, який зміївся по правій руці щоразу, як він ворушив нею. Ніч була на диво чарівна. Місяць — тоненький серпик, а стільки зір Джеймі ще в житті не бачив. Королівська Корона була в зеніті, а он стоїть дибала Огир, а он Лебідь. Місячна Панна, як завше сором’язлива, наполовину сховалася за сосною. «Як може сьогоднішня ніч бути такою чарівною? — питав себе Джеймі.— Як можуть зорі дивитися на такого, як я?»

— Джеймі,— прошепотіла Брієнна так тихо, наче уві сні.— Джеймі, що ви робите?

— Помираю,— шепнув він у відповідь.

— Ні,— сказала вона,— ні, ви мусите жити.

Йому кортіло розреготатися.

— Досить мені казати, що я мушу, дівко. Якщо схочу — помру.

— Ви такий боягуз?

Це його вразило. Він-бо Джеймі Ланістер, лицар королівської варти, він Царевбивця! Ніхто в житті не обзивав його боягузом. Так, його обзивали по-різному — клятвопорушником, брехуном, убивцею. Жорстоким, підступним, безрозсудним. Але боягузом — ніколи.

— А що мені лишається, крім як померти?

— Жити,— сказала вона,— жити, боротися, мститися.

Мовила вона це надто гучно: Рордж почув її голос, хай і не розчув слів, і, підскочивши, копнув її з ноги, репетуючи, щоб тримала клятого язика за зубами, якщо не хоче його позбутися.

«Боягуз,— думав Джеймі, поки Брієнна силкувалася притлумити стогін.— Невже так і є? У мене забрали праву руку. Невже я весь — в одній правій руці? Боги праведні, невже це правда?»

Дівчина мала рацію. Він не може померти. Його чекає Серсі. Він їй потрібен. І Тиріону, меншому братику, який любить його в обмін на брехню. І вороги його чекають також: Юний Вовк, який розгромив його в Лопотючому лісі й повбивав його вояків; Едмур Таллі, який тримав його в темряві та в ланцюгах; оці браві компанійці.

На ранок він змусив себе поїсти. Годували його вівсянкою (кінський харч!), але він приневолив себе проковтнути все до останньої ложки. Ввечері він теж поїв, і наступного дня знову. «Живи,— грубо наказував він собі, давлячись кашею,— живи заради Серсі, заради Тиріона. Живи заради помсти. Ланістери завжди сплачують свої борги». Відрубана рука пульсувала від болю, палала й смерділа. «Доїду до Королівського Причалу — викують мені нову руку, золоту, а потім прийде день, коли я тою рукою видеру глотку Варго Гоуту».

Дні й ночі злилися в одне в тумані болю. Джеймі здебільшого спав у сідлі, притиснутий до Брієнни, відчуваючи сморід гнійної руки, а ночами лежав без сну на твердій землі, в тенетах реального кошмару. Хай який він був слабий, його завжди прив’язували до дерева. І була якась спокійна втіха в тому, що його бояться навіть тепер.

Брієнну завжди прив’язували поруч. І вона лежала в цих путах, як велика дохла корова, не мовлячи ні слова. Дівчина навколо себе збудувала мури. Так, скоро її все одно зґвалтують, але пробитися за ці мури не зможуть. А от мури самого Джеймі обвалилися. У нього забрали руку, праву руку, а без неї він — ніщо. Друга рука його не врятує. Відтоді як він навчився ходити, ліва рука була хіба для того, щоб щит тримати. Саме права рука зробила його лицарем — права рука зробила його чоловіком.

Одного дня він почув, як Урсвик щось каже про Гаренхол, і згадав, що саме туди вони і прямують. Тут він просто вголос розсміявся, і Тимеон ляснув його по обличчю довгим тонким батогом. З рани бризнула кров, але на тлі руки він, вважай, і не відчув нічого.

— Чого ви сміялися? — пошепки поцікавилася ввечері дівчина.

— Білий плащ на мене вдягнули саме в Гаренхолі,— прошепотів він у відповідь.— На великому турнірі у Вента. Він хотів похвалитися величезним своїм замком і своїми п’ятьма синами. Я теж хотів чимось похвалитися. Мені було п’ятнадцять, але того дня ніхто б не зміг мене перемогти. Та Ейрис не допустив мене до двобоїв,— він знову розсміявся.— Відіслав мене геть. А от нині я повертаюся.

Сміх його почули. Тої ночі стусанів у копняків дістав уже Джеймі. Їх він теж заледве відчував, і тоді Рордж наступив чоботом на обрубок його руки — і Джеймі знепритомнів.

Наступної ночі вони нарешті прийшли — троє найгірших: Шагвел, безносий Рордж і тлустий дотрак Золло — саме той, який і відтяв йому долоню. Золло з Рорджем, наближаючись, сперечалися, хто піде першим; щодо того, що останнім піде блазень, здається, питань не виникало. Шагвел запропонував брати дівчину обом водночас — спереду і ззаду. Золло і Рорджу ідея сподобалася, та вони одразу ж почали сваритися, хто буде спереду, а хто — ззаду.

«Її вони теж лишать калікою, тільки зсередини, де сторонньому оку не видно».

— Дівко,— прошепотів Джеймі, поки Золло з Рорджем поливали один одного лайкою,— віддай їм тіло, а сама подумки втікай подалі. Так буде швидше, та й вони задоволення не отримають.

— Від того, що я для них приготувала, вони точно задоволення не отримають,— зухвало прошепотіла у відповідь вона.

«Дурна вперта хоробра сучка!» Напрошується, щоб її вбили, він уже бачив це. «А мені не байдуже? Якби не її дурість, зараз я був би з рукою». Але проти власної волі він прошепотів:

— Нехай роблять, що хочуть, а сама про це не думай...— (Саме так вчинив він, коли в нього на очах помирали Старки: лорд Рикард підсмажувався у своїх обладунках, а його син Брандон душився, намагаючись його врятувати).— Думай про Ренлі, якщо кохала його. Думай про Тарт, про гори й море, про ставки й водоспади — що там іще у вас є на вашому Сапфіровому острові, думай про...

Але тут нарешті Рордж переміг у суперечці.

— Потворнішої за тебе жінки я в житті не бачив,— мовив він до Брієнни,— але не думаю, що я не зможу зробити тебе ще потворнішою. Хочеш ніс, як у мене? Спробуй опиратися — і точно отримаєш. Та й два ока — це забагато. Один зойк — і я тобі око вичавлю та примушу зжерти, а тоді одного по одному повисмикую тобі всі кляті зуби.

— Ой, та давай уже, Рордже,— підганяв його Шагвел.— Без зубів вона стане схожа на мою любу стареньку матусю,— реготнув він.— А мені завжди так хотілося засадити своїй любій старенькій матусі в зад!

— От кумедний блазень,— хихикнув Джеймі.— Маю для тебе загадку, Шагвеле. Знаєш, чому ви так не хочете, щоб вона кричала? Зате я знаю! — мовив він і гаркнув на все горло: — САПФІРИ!

Вилаявшись, Рордж знову наступив йому на обрубок руки. Джеймі завив. «Я не здогадувався, що на світі буває такий біль»,— була його остання думка. Важко сказати, скільки він лишався без тями, та коли біль, пережувавши, нарешті виплюнув його, біля них уже стояв Урсвик і навіть Варго Гоут власною персоною.

— Сю не сіпати! — верещав Цап, бризкаючи слиною на Золло.— Ся має виситися дівкою! Жа неї дадуть місок саффірів!

І відтоді щоночі Гоут приставляв до бранців вартових — захищати від своїх же розбійників.

Дві ночі минули в мовчанці, аж нарешті дівчина знайшла в собі мужність прошепотіти:

— Джеймі! Чому ви тоді так крикнули?

— Крикнув «сапфіри», маєш на увазі? Подумай головою, дівко. Якби я крикнув «ґвалтують», хіба хтось звернув би увагу?

— Необов’язково взагалі було кричати.

— На тебе і з носом дивитися — випробування. І крім того, хотів послухати, як Цап вимовляє «саффіри»,— хихикнув він.— Тобі пощастило, що я такий брехун. Бо людина чесна розповіла би про Сапфіровий острів правду.

— Все одно,— сказала вона,— я вам дякую. Сер.

Рука в нього знову пульсувала. Рипнувши рубами, він мовив:

— Ланістери завжди сплачують борги. Це за річку, за те каміння, яким ти завалила Робіна Райгера.

Цап хотів з доставки Джеймі зробити цілу виставу, тож за милю до гаренхольської брами довелося спішитися. Одною мотузкою Джеймі обмотали за пояс, другою скрутили Брієнні зап’ястки, а кінці прив’язали до луки сідла Варго Гоута. Отак вони і брели поряд зі смугастим зонем когорянина.

Джеймі підтримувала тільки лють. Бинт, що ним замотаний був обрубок руки, весь посірів і просяк гноєм. Примарні пальці сіпало з кожним кроком. «Я сильніший, ніж вони гадають,— казав Джеймі собі.— Я й досі Ланістер. Досі лицар королівської варти». Він дійде і до Гаренхолу, і до Королівського Причалу. Він виживе. І сплатить свої борги з лихвою.

Наближаючись до схожих на скелі стін велетенського замку Гарена Чорного, Брієнна стиснула Джеймі за руку.

— Замок у руках лорда Болтона. Болтони — прапороносці Старків.

— Болтони шкіру зі своїх ворогів злуплюють.

Тільки це про північан Джеймі і пам’ятав. Тиріон точно знає про лорда Страхфорту все, що тільки можна, але Тиріон за тисячу льє звідси, разом з Серсі. «Поки Серсі жива, я померти не можу,— сказав собі Джеймі.— Ми в один день народились і в один день помремо».

Містечко під мурами замку спалили вщент, лишився хіба попіл і почорніле каміння, а на березі озера, де лорд Вент оманливої весни влаштував грандіозний турнір, стояло табором чимало людей і коней. Гірка усмішка наповзла на вуста Джеймі, коли він ступив на витовчену землю. В тому самому місці, де колись він став навколішки перед королем, складаючи обітницю, хтось викопав стічну канаву. «Я й уявити не міг, як швидко все солодке прокисає. Ейрис не дав мені бодай одну ніч потішитися. Пошанував мене — і наплював на мене».

— Прапори,— зауважила Брієнна.— Облуплений чоловік і вежі-близнючки, бачите? Присяжні короля Роберта. А он понад прибрамною — сіре на білому тлі. Деривовк розмаяний.

Джеймі звів голову.

— Ваш клятий вовк, так і є,— погодився він.— А обабіч нього — голови.

При брамі зібралися солдати, слуги, повії — зустріли новоприбулих улюлюканням. У таборі до них причепилася плямиста сучка і бігла за ними, поки один з лісянців не нахромив її на спис і не поскакав з нею в голову колони.

— Несу прапор Царевбивці! — кричав він, потрясаючи мертвим псом у Джеймі над головою.

Мури Гаренхолу були такі товсті, що проїзд під ними видавався кам’яним тунелем. Варго Гоут відіслав двох своїх дотраків наперед — повідомити лорда Болтона про свій приїзд, тож у зовнішньому дворі вже зібралося чимало роззяв. Вони розступалися перед Джеймі, який дибав уперед, стараючись не вповільнювати кроку, бо одразу ж напиналася мотузка й смикала його.

— Передаю вам Саревбивсю! — прошепеляв Варго Гоут своїм хрипким голосом. У спину Джеймі тицьнувся спис, і він полетів на землю.

Джеймі інстинктивно виставив руки, щоб не впасти. Коли кикіть врізався в землю, біль просто засліпив, але Джеймі якось вдалося зіп’ятися на одне коліно. Попереду виднілися широкі кам’яні сходи, які вели до входу в одну з гаренхольских велетенських круглих веж. Перед ним стояло п’ятеро лицарів і один північанин: він — одягнений у вовну й хутро, а суворі п’ятеро — в кольчуги й кіраси, з вежами-близнючками на сюрко.

— Флотилія Фреїв! — вигукнув Джеймі.— Сер Данвел, сер Ейніс, сер Гостін,— упізнав він синів лорда Волдера; зрештою, його тітка одружена з одним з них.— Прийміть мої співчуття.

— Співчуття, сер? — перепитав сер Данвел Фрей.

— Син вашого брата, сер Клеос,— пояснив Джеймі.— Їхав з нами, поки розбійники його стрілами не нашпигували. Урсвик з приятелями речі його забрали, а самого лишили вовкам на поталу.

— Мілорди! — випручалася Брієнна та ступила вперед.— Я бачила ваші знамена. Вислухайте мене заради присяги, яку ви давали!

— Хто це така? — поцікавився сер Ейніс Фрей.

— Ваністерівська мамка,— зронив Гоут.

— Я — Брієнна Тартська, дочка лорда Селвина Вечірниці, присяжна дому Старків, як і ви.

— Плювати на твої присяги,— чвиркнув їй під ноги сер Ейніс.— Ми повірили на слові Робу Старку, а він нам віддячив віроломством.

«Як цікаво!» Джеймі вивернув голову — поглянути, як Брієнна зреагує на таке звинувачення, але дівчина закусила вудила.

— Не знаю я, про яке віроломство йдеться,— потерла вона зап’ястки, зв’язані мотузкою.— Леді Кетлін наказала мені доправити Ланістера його братові на Королівський Причал...

— Коли ми на них наскочили, вона його мало не втопила,— сказав Вірний Урсвик.

— Від злості я трохи забулася,— почервоніла вона,— але я його й не думала вбивати! Бо якщо він загине, Ланістери піднімуть на мечі дочок міледі.

Сера Ейніса це не зворушило.

— Мені що до цього?

— Відвезім його назад у Річкорин, отримаємо викуп,— переконував сер Данвел.

— У Кичері Карстерлі золота більше,— заперечив один з братів.

— Вбити його треба! — сказав другий.— Його голова за голову Неда Старка!

Шагвел Блазень у своєму рожево-сірому картатому костюмі, зробивши сальто, приземлився біля підніжжя сходів і заспівав:

— Пішов якось лев танцювати з ведмедем, пам-пам, пам-пам...

— Сить, бважню,— зацитьнув його Варго Гоут.— Саревбився не двя ведмедя. Він мій.

— Якщо помре, нічий буде,— заговорив Руз Болтон так тихо, що присутнім довелося позамовкати, щоб розчути його.— І прошу не забувати, мілорде, що ви, поки я не вирушив на північ, ще не господар Гаренхолу.

Від гарячки в Джеймі паморочилось у голові, й він почувався на диво безстрашним.

— Невже це лорд Страхфорту? А я чув, батько так вам напіддав, що ви тікали, підібгавши хвоста. Коли ж це ви зупинилися, мілорде?

Болтонове мовчання було в сто разів небезпечніше за слиняву злобу Варто Гоута. Світлі як ранковий туман, його очі приховували більше, ніж виказували. Джеймі ці очі не подобалися. Вони нагадували йому про той день на Королівському Причалі, коли Нед Старк застукав його на Залізному троні... Нарешті лорд Страхфорту вигнув губи й мовив:

— Ви втратили руку.

— Ні,— озвався Джеймі,— вона зі мною, висить у мене на шиї.

Руз Болтон потягнувся, обірвав шнурок і жбурнув руку Гоуту.

— Заберіть це. Обурливе видовище!

— Відісвю його ворду-батькові. Скажу, хай пватить сто тисяс драконів, бо повернемо йому Саревбивсю по сматосках. А кови отримаємо жовото, віддамо сера Джеймі Карстарку, і його дівку жаберемо.

Браві компанійці гучно розреготалися.

— Гарний план,— мовив Руз Болтон таким тоном, яким би міг сказати «Гарне вино» товаришу за обіднім столом,— тільки лорд Карстарк вам свою дочку не віддасть. Король Роб укоротив йому голову — за зраду і вбивство. Що ж до лорда Тайвіна, він досі на Королівському Причалі й просидить там до нового року, поки онук не одружиться з дочкою лорда Небосаду.

— Вічнозиму,— перебила його Брієнна,— ви хотіли сказати — Вічнозиму. Король Джофрі заручений із Сансою Старк.

— Уже ні. Битва на Чорноводді все змінила. Бо там з’єдналися ружа й лев, щоб розбити армію Станіса Баратеона і спалити його флот на попіл.

«Я тебе попереджав, Урсвику,— подумав Джеймі,— і тебе, цапе. Коли ставиш проти Ланістерів, можеш втратити не тільки гаманець».

— А про мою сестру що чути? — запитав він.

— З нею все гаразд. Як і з вашим... небожем,— озвався Болтон, зробивши багатозначну паузу перед «небожем».— Ваш брат також вижив після поранення в битві.

Він підкликав похмурого північанина в заклепаному панцирі.

— Проведіть сера Джеймі до Кайберна. І розв’яжіть цій жінці руки.

Коли мотузку в Брієнни на зап’ястках розітнули надвоє, він мовив:

— Уклінно перепрошую, міледі. В такі важкі часи нелегко відрізнити друга від ворога.

Брієнна потерла зап’ястки, на яких конопляна мотузка лишила криваві сліди.

— Мілорде, ці люди хотіли мене зґвалтувати.

— Справді? — лорд Болтон перевів безбарвні очі на Варто Гоута.— Я вами незадоволений. І через це, і через руку сера Джеймі.

У дворі на кожного бравого компанійця було по п’ять північан і ще по стільки ж Фреїв. Може, цап і не такий кмітливий, як дехто, але до десятьох він полічити вмів. Тому притримав язика.

— У мене відібрали меча,— сказала Брієнна,— й обладунки...

— Тут вам обладунки не знадобляться, міледі,— мовив до неї лорд Болтон.— У Гаренхолі ви під моїм захистом. Амабель, підшукайте годящі кімнати для леді Брієнни. Волтоне, а ви займіться просто зараз сером Джеймі.

Не чекаючи на відповідь, він розвернувся й рушив сходами нагору, й за ним полетів облямований хутром плащ. Джеймі встиг лише обмінятися поглядом з Брієнною, як їх повели в різні боки.

В мейстерових покоях попід гайворонником сивочолий Кайберн, лагідний як батько, аж подих затамував, коли розрізав бинти на обрубку руки Джеймі.

— Усе так кепсько? Я помру?

Кайберн тицьнув пальцем у рану й наморщив носа, коли звідти хляпнув гній.

— Ні. Та ще б кілька днів...— він розрізав на Джеймі рукав.— Запалення поширилося. Бачите, яке тут все м’яке? Доведеться все відрізати. Але найкраще було б усю руку відітнути.

— Тоді помрете ви,— застеріг Джеймі.— Чистіть кикіть і зашивайте. Я ризикну.

Кайберн нахмурився.

— Можу лишити вам руку по лікоть, але...

— Тільки попробуйте щось відрізати — і можете заразом і другу руку відтинати, бо я вас нею просто придушу.

Кайберн зустрівся з ним поглядом. Хай що він у тому погляді побачив, але припинив розмови.

— Гаразд. Відріжу тільки відмерлу плоть, і все. Спробуємо вилікувати запалення гарячою оковитою і припарками з кропиви, гірчичного зерня та хлібної цвілі. Може, цього буде й досить. Це ваш вибір. І вам краще випити макового молочка...

— Ні.

Джеймі не наважився спати: може-бо прокинутися без руки, хай що там цей чоловік каже зараз.

— Але ж буде боляче! — вражено вигукнув Кайберн.

— То я кричатиму.

— Дуже боляче.

— Я кричатиму дуже голосно.

— А оковиту ви п’єте?

— Ви б іще спитали, чи молиться бодай колись верховний септон.

— От якраз щодо цього я не певен. Я принесу питво. Ляжте, мені треба вам руку прив’язати.

Тримаючи в одній руці миску, а в другій — гостре лезо, Кайберн заходився чистити рану, а Джеймі в цей час великими ковтками пив оковиту, проливаючи її просто на себе. Ліва рука промахувалася мимо рота, та це й на краще. Винний запах від намоклої бороди перебивав сморід гною.

Та коли прийшов час обрізати відмерлу плоть, нічого не допомагало. І Джеймі таки закричав, а тоді почав бити здоровим кулаком по столу — знову і знову. І закричав удруге, коли Кайберн налив киплячої оковитої на те, що лишилося від його обрубка. Попри всі обіцянки і всі страхи, на якийсь час він знепритомнів. А коли отямився, мейстер уже зашивав руку голкою з кетгутом.

— Я лишив шматок шкіри, щоб накинути на зап’ясток.

— Бачу, ви вже таке робили,— слабким голосом пробурмотів Джеймі. Він відчував у роті присмак крові: прикусив язика.

— Людина, яка служить Варго Гоуту, добре знається на обрубках. Він їх по собі всюди лишає.

Кайберн на чудовисько був геть не схожий, подумав Джеймі. Скромний і тихий, з теплими карими очима.

— Як сталося, що мейстер опинився серед бравих компанійців?

— Цитадель відібрала в мене ланцюга,— сказав Кайберн, відкладаючи голку.— З раною у вас над оком теж треба щось робити. Шкіра дуже запалена.

Джеймі заплющив очі, віддаючись оковитій і Кайберну.

— Розкажіть мені про бій.

Кайберн, який піклується про гаренхольських круків, перший має дізнаватися новини.

— Лорд Станіс опинився в пастці між вашим батьком і пожежею. Кажуть, Куць підпалив ріку.

Перед очима Джеймі постало зелене полум’я, яке здіймалося в небо вище за найвищі вежі, а на вулицях верещали охоплені полум’ям люди. «Мені таке вже снилося». Кумедія, тільки нема з ким поділитися.

— Розплющте око.

Намочивши ганчірку в теплій воді, Кайберн почав змивати засохлу кірку крові. Повіка набрякла, але Джеймі відчув, що око вже наполовину розплющується. Над ним нависало Кайбернове обличчя.

— Цю рану ви як отримали? — поцікавився мейстер.

— Дівочий дарунок.

— Грубувато залицялися, мілорде?

— Дівка більша за мене й потворніша за вас. Нею ви теж займіться. Бо вона й досі накульгує на ногу, яку я під час бійки проштрикнув.

— Я попитаю про неї. Хто вона вам?

— Захисниця,— не зміг утримати сміху Джеймі, хай як боляче було.

— Я вам натовчу трохи зілля, підмішаєте у вино, щоб гарячка спала. Приходьте завтра, поставлю вам на око п’явку — дурну кров відсмокче.

— П’явку. Краса!

— Лорд Болтон добре знається на п’явках,— мовив Кайберн манірно.

— Атож,— озвався Джеймі.— Ще б пак.