Буря Мечів

Давос

На мить здалося, що король недочув. На новину Станіс ніяк не зреагував — не виказав ні задоволення, ні злості, ні недовіри, ні навіть полегшення. Просто втупився в мальований стіл, зціпивши зуби.

— Ви певні? — врешті запитав він.

— Я тіла не бачив, ні, ваша світлосте,— відповів Саладор Саан.— Та леви в місті гарцюють і танцюють. «Червоне весілля» — ось як його називає простолюд. Клянуться, що лорд Фрей хлопцю голову відрубав, а на плечі йому пришив голову його деривовка, ще й до вух йому корону прибив. Леді-матір також убили й голу викинули в річку.

«На весіллі,— подумав Давос.— Коли він сидів за столом свого вбивці — гість під його дахом. Та ці Фреї прокляті!» Пригадався запах горілої крові, знов почулося, як сичать і плюються п’явки на грані в жаровні.

— Це гнів Царя його вбив! — оголосив сер Аксель Флорент.— То рука Р’глора!

— Славімо Царя світла! — проспівала королева Селіза, худезна міцна жінка з великими вухами й вусиками на верхній губі.

— У Р’глора рука труситься і вся в старечих плямах? — поцікавився Станіс.— Бо це більше схоже на справу рук Волдера Фрея, а не бога.

— Р’глор обирає потрібне знаряддя,— зблиснув червоним рубін у Мелісандри на шиї.— Несповідимі шляхи його, та не встояти людині перед його вогненною волею!

— Не встояти людині перед ним! — скрикнула королева.

— Помовч, жінко. Тут тобі не священне вогнище,— перевів Станіс погляд на мальований стіл.— У вовка спадкоємців не лишилося, а от у кракена — аж забагато. Та леви зжеруть їх, хіба що... Саане, мені потрібні ваші найшвидші кораблі — доправити послів на Залізні острови й у Білу Гавань. Запропоную прощення...— він так клацнув зубами, що стало ясно: це слово йому геть не подобається.— Повне прощення для всіх, хто розкається за свою зраду та присягне на вірність своєму законному королю. Вони повинні зрозуміти...

— Вони не зрозуміють,— стиха мовила Мелісандра.— Даруйте, ваша світлосте. Це ще не кінець. За корони загиблих королів дуже скоро боротимуться нові.

— Нові? — Станіс мав такий вигляд, наче залюбки придушив би її.— Нові узурпатори? Нові зрадники?

— Я це бачила в полум’ї.

Королева Селіза підійшла до короля.

— Цар світла послав Мелісандру, щоб спрямувати вас до слави. Слухайтеся її, благаю! Р’глорове священне полум’я не бреше.

— Брехня буває різна, жінко. Навіть коли полум’я каже правду, не завжди, схоже, можна все вірно розтлумачити.

— Мураха, почувши слова короля, мабуть, таки не зрозуміє, що він каже,— мовила Мелісандра,— а перед божим ликом всі люди — мурахи. Якщо я час до часу плутаю застереження з пророцтвом, а пророцтво — з застереженням, провина лежить на читачеві, а не на книзі. Але одне я знаю напевне: ні посли, ні прощення вам нині не допоможуть... як і п’явки. Ви маєте подати королівству знак. Знак, який доведе вашу могуть!

— Могуть! — пирхнув король.— У мене на Драконстоні тисяча триста людей, ще триста — у Штормокраї. А решта Вестеросу,— він обвів рукою мальований стіл,— у руках ворогів. Вільних вершників на мій бік не перетягнути перспективою ні поживи, ні слави.

— Лорде-чоловіче,— заговорила королева Селіза,— у вас людей більше, ніж було в Ейгона триста років тому. Вам бракує тільки драконів.

Станіс кинув на неї похмурий погляд.

— Дев’ятеро чаклунів перепливли море, щоб у таємному сховку висидіти для Ейгона Третього драконові яйця. Бейлор Благословенний молився за своїх півроку. Ейгон Четвертий майстрував драконів з дерева й заліза. Ейріон Полум’яний хотів переродитися й напився дикополум’я. Але і чаклуни не впоралися, і молитви короля Бейлора лишилися без відповіді, і дерев’яні дракони згоріли, і королевич Ейріон помер у муках.

Та королеву Селізу не так легко було похитнути.

— Серед них не було Р’глорових обраних. Не було й червоної комети в небесах, що провістила б їхній прихід. Ніхто з них не володів Світлоносцем — червоним мечем звитяжців. І ніхто з них не сплатив свою ціну. Вам леді Мелісандра підтвердить, мілорде: тільки смертю можна заплатити за життя.

— Хлопчик? — мало не виплюнув це слово король.

— Хлопчик,— підтвердила королева.

— Хлопчик,— луною підхопив сер Аксель.

— Та цей клятий хлопець мене дістав до смерті ще до свого народження,— поскаржився король.— Саме його ім’я — грім у моїх вухах і чорна хмара на моїй душі!

— Віддайте хлопчика мені — й уже ніколи не почуєте його імені,— пообіцяла Мелісандра.

«Імені — ні, а от його вереск, коли вона його спалить, ще й як буде чути». Уголос Давос цього не сказав. Мудріше взагалі мовчати, поки король не звелить говорити.

— Віддайте мені хлопчика для Р’глора,— мовила червона жінка,— і справдиться давнє пророцтво. Прокинеться ваш дракон і розпростає свої камінні крила. Королівство буде ваше.

Сер Аксель опустився на одне коліно.

— Схиляюсь на коліно, благаючи вас, сір! Збудіть камінного дракона, нехай тремтять зрадники! Мов Ейгон, ви починаєте як лорд Драконстону. Мов Ейгон, ви переможете. Нехай відчують ваш вогонь ошуканці й облудники!

— І дружина також вас благає, лорде-чоловіче,— королева Селіза опустилася перед королем навколішки, склавши руки як до молитви.— Роберт з Деліною заплямували нашу постіль, стягли прокляття на наш союз. Хлопчик — лихий плід їхнього перелюбу. Скиньте його тінь з мого лона — і я народжу вам багато законних синів, я знаю,— вона обхопила його руками за ноги.— Це ж просто хлопчик, народжений з хоті вашого брата й ганьби моєї кузини!

— Ми з ним однієї крові! Припини тиснути на мене, жінко,— король Станіс поклав руку їй на плече, незграбно вивільняючися з її обіймів.— Може, Роберт і дійсно стягнув прокляття на нашу шлюбну постіль. Він, правда, присягався, що не хотів мене зганьбити, просто напився й гадки не мав, у яку спальню ввалився. Та хіба це має значення? Хай як там було, а хлопчик у цьому не винен.

Мелісандра поклала долоню королю на руку.

— Цар світла береже невинних. Нема офіри ціннішої. З королівської крові й чистого божественного вогню народиться дракон.

Від доторку Мелісандри Станіс не відсторонився, як від доторку королеви. Червона жінка була повною протилежністю Селізи: молода, повнотіла та вродлива дивною красою — з личком-сердечком, мідними косами й неземними червоними очима.

— Справжня чудасія — побачити, як оживає камінь,— знехотя визнав Станіс.— А осідлати дракона... пригадую, як першого разу батько взяв мене до двору, Роберту ще довелося тримати мене за руку. Мені було не більш як чотири, а йому, отже, років п’ять-шість. Згодом ми обидва заявляли, що король був сама шляхетність, а дракони — справжній жах,— пирхнув Станіс.— Кілька років по тому батько розповів нам, що того ранку Ейрис порізався об свій трон, тож на його місці сидів правиця. То нас тоді так вразив Тайвін Ланістер,— він торкнувся пальцями поверхні столу, легенько провів по лакованих пагорбах.— Одягнувши корону, Роберт зняв зі стін драконячі черепи, але знищити їх так і не зміг. Драконові крила над Вестеросом... яке було б...

— Ваша світлосте! — зробив крок уперед Давос.— Дозвольте мені сказати?

Станіс так рвучко стулив рота, що зуби клацнули.

— Мілорде дощових лісів! Для чого ще мені було призначати вас правицею, як не для цього? — король махнув рукою.— Кажи, що маєш.

«Воїне, дай мені мужності!»

— Мало я знаю про драконів і ще менше про богів... але королева говорила про прокляття. Немає в людини гіршого прокляття в очах богів і людей, як стати кревногубцем.

— Немає богів, крім Р’глора й Чужого, чийого імені не можна вимовляти,— сказала Мелісандра й суворо стиснула губи.— А маленькі людці проклинають те, чого не розуміють.

— Я — маленька людина,— погодився Давос,— то поясніть мені, чому саме малолітній Едрик Шторм вам потрібен, щоб збудити великого камінного дракона, міледі.

Давос мав намір повторювати ім’я хлопця якнайбільше.

— Тільки смертю можна заплатити за життя, мілорде. Великий дар вимагає великої офіри.

— Яка може бути велич у позашлюбній дитині?

— У жилах хлопця біжить королівська кров. А ви самі бачили, на що здатна і крапелинка такої крові...

— Я бачив, як ви палили п’явок...

— А згинуло двоє облудних королів.

— Роба Старка убив лорд Волдер з Переправи, а балон Грейджой, подейкують, упав з мосту. То кого вбили ваші п’явки?

— Ви ставите під сумнів силу Р’глора?

«Ні». Давос надто добре пам’ятав живу тінь, яка тої ночі під Штормокраєм вислизнула з лона Мелісандри, руками впираючись їй у стегна. «Тут слід обережніше, бо й по мене може прийти яка-небудь тінь».

— Навіть цибулевий пачкар здатен відрізнити дві цибулини від трьох. Вам бракує одного короля, міледі.

— Отакої, міледі! — чи то пирхнув, чи то реготнув Станіс.— Двоє — не троє.

— Певна річ, ваша світлосте. Смерть одного короля — випадковість, навіть двох... але трьох? Якщо помре Джофрі в розквіті своєї слави, в оточенні королівської варти, чи не засвідчить це могутність Царя світла в дії?

— Можливо,— мовив король, неохоче вичавлюючи кожне слово.

— А може, й ні,— зронив Давос, намагаючись приховати страх, який його охопив.

— Джофрі помре,— оголосила королева Селіза, спокійна у своїй упевненості.

— А може, вже й помер,— докинув сер Аксель.

Станіс роздратовано глянув на них.

— Ви що — балакучі ворони, навчені крукати до мене по черзі? Доста!

— Чоловіче, вислухай мене...— заблагала королева.

— Навіщо? Двоє — не троє. Королі рахувати вміють незгірше за контрабандистів. Можете йти,— відвернувся спиною Станіс.

Мелісандра допомогла королеві підвестися. Селіза, гордо випроставшись, вийшла з кімнати, а за нею — червона жінка. Сер Аксель на мить затримався, щоб кинути на Давоса останній погляд. «Відразливий погляд на відразливому обличчі»,— подумав Давос, стрічаючись із ним очима.

Коли всі пішли, Давос прокашлявся. Король звів очі.

— Ти досі тут?

— Сір, щодо Едрика Шторма...

— Облиш,— відмахнувся Станіс.

Але Давос не вступався.

— Ваша дочка разом з ним бере уроки, щодня вони граються разом у Ейгоновому саду.

— Я знаю.

— Ви розіб’єте їй серце, якщо раптом...

— І це я також знаю.

— Бачили б ви його...

— Та бачив я його! Викапаний Роберт. Ага, і просто молиться на нього. Може, розповісти йому, як часто його любий батечко взагалі про нього думав? Робити дітей мій брат полюбляв, та дуже швидко вони перетворювалися на тягар.

— Він щодня питає про вас, він...

— Не сердь мене, Давосе. Не хочу більше чути про цього байстрюка.

— Його звати Едрик Шторм, сір.

— Знаю я, як його звати. От уже влучне ім’я! І позашлюбність його підкреслює, і шляхетне походження, і сум’яття, яке він несе. Едрик Шторм. Ось, я вимовив. Ви задоволені, мілорде правице?

— Едрик...— почав був Давос.

— ...просто хлопчик! Може, найкращий на світі хлопчик, але це не матиме значення. Бо мій обов’язок, у першу чергу, перед королівством,— він обвів рукою мальований стіл.— Скільки хлопчиків живе у Вестеросі? Скільки дівчаток? Скільки чоловіків, скільки жінок? Темрява поглине їх усіх, каже вона. Ніч без кінця. Вона говорить про пророцтва... про героя, відродженого в морі, про живих драконів, які вилупляться з мертвого каміння... вона говорить про знаки, присягаючись, що вказують вони на мене. Я цього ніколи не прагнув, так само як не прагнув стати королем. Та чи насмілюсь я ігнорувати її? — він скреготнув зубами.— Ми свою долю не обираємо. Але мусимо... мусимо виконувати свій обов’язок, ні? Малі й великі, всі ми мусимо виконувати свій обов’язок. Мелісандра божиться, що бачила у своєму полум’ї саме мене — я стояв проти темряви з високо піднятим Світлоносцем. Світлоносець! — насмішкувато пирхнув Станіс.— Гарно він блищить, та на Чорноводді цей чарівний меч прислужився мені не краще за звичайну крицю. Дракон міг би перемінити хід битви. Колись тут, на моєму місці, стояв Ейгон, роздивляючись цей стіл. Думаєш, його б сьогодні знали як Завойовника, якби в нього не було драконів?

— Ваша світлосте,— мовив Давос,— ціна...

— Знаю я ціну! Вчора ввечері, задивившись на коминок, я теж дещо побачив у полум’ї. Побачив короля з вогненною короною на голові, охопленого полум’ям... полум’ям, Давосе! Власна корона спалила його, перетворила на попіл. Гадаєш, щоб це розтлумачити, мені потрібна допомога Мелісандри? Чи твоя? — король ворухнувся, і його тінь упала на Королівський Причал.— Якщо Джофрі таки помре... що значить життя одного хлопчика проти цілого королівства?

— Все,— тихо зронив Давос.

Станіс, стиснувши щелепи, глянув на нього.

— Іди,— нарешті мовив король,— поки не договорився знову до підземелля.

Іноді буремні вітри дмуть з такою силою, що людині не лишається нічого, окрім як згорнути вітрила.

— Так, ваша світлосте,— уклонився Давос, але Станіс, схоже, уже й забув про його існування.

Коли він вийшов з Кам’яного барабана, надворі похолодало. Зі сходу подув сильний вітер, шарпаючи і шматуючи прапори на мурах. У повітрі пахло сіллю. Море! Давос любив цей запах. Кортіло знову пройтися по палубі, підняти вітрила й поплисти на південь, до Марії і двох найменших діток. Тепер він думав про них мало не щодня, а поночі — ще й частіше. В душі йому понад усе хотілося забрати Девана й поїхати додому. «Я не можу. Ще ні. Я тепер лорд, королівський правиця, я не можу його підвести».

Звівши очі, Давос поглянув на мури. Замість зубців там красувалися тисячі чудовиськ і химер, всі різні: віверни, грифони, демони, мантикори, мінотаври, василіски, триголові пси, полози і тисячі ще дивніших істот, які стриміли з замкових стін, наче проросли з них. І кругом були дракони. Велика зала — дракон, що лежить долічерева. Заходити в нього слід через роззявлену пащу. Кухня — дракон, що згорнувся клубочком; дим з печей і пара випускаються через ніздрі. Вежі — дракони, які розсілися на мурах, готові до нападу: Вітрополоз виклично кричить, а Вежа морського дракона спокійно поглядає на хвилі. Менші дракони обрамляють ворота. Драконові пазурі стриміли зі стін, тримаючи смолоскипи, велетенські кам’яні крила огортали кузню та зброярню, хвости вигиналися арками, мостами й зовнішніми сходами.

Давос неодноразово чув, що чародії Валірії не різьбили й не карбували, як звичайні каменярі, а обробляли камінь вогнем і чарами, як гончарі ліплять глину. Та тепер у Давоса прокинулися сумніви. «Що як це справжні дракони, які просто чомусь закам’яніли?»

— Якщо червона жінка поверне їх до життя, замок просто обвалиться, я так собі думаю. Який це дракон витерпить у своєму череві кімнати, сходи й меблі? І вікна. І димарі. І вбиральні,— почувся голос.

Озирнувшись, Давос побачив поруч Саладора Саана.

— То ти пробачив мені зраду, Саладоре?

Старий пірат помахав на нього пальцем.

— Пробачив — так. Позабув — ні. Все добре золото на острові Клішня, яке могло дістатися мені... на саму думку про нього я почуваюся старим і стомленим. Коли я помру в злиднях, мої жінки й наложниці проклянуть тебе, цибулевий лорде. У лорда Сельтигара стільки було добірного вина, та мені його не пити, а ще ж морський орел, який сідає на руку, і чарівний ріжок, який викликає кракенів з дна морського. Мені б такий ріжок дуже придався, щоб нарешті перемогти тайросян та інших тварюк, які так мене дратують. Та де ж мій ріжок? А його нема, бо король призначив мого старого приятеля правицею,— він узяв Давоса під руку.— Люди королеви тебе недолюблюють, старий друже. Та я чув, що один правиця заводить нових друзів. Це правда, так?

«Забагато ти чуєш, старий пірате». Контрабандисту слід навчитися розумітися на людях незгірше, ніж на хвилях, бо недовгим буде його промисел. Може, люди королеви і справді гаряче прийняли Царя світла, а от прості мешканці Драконстону потихеньку повертаються до богів, яких вони знали все життя. Кажуть, що Станіс зачаклований, що Мелісандра відвернула його від Сімох і змусила поклонятися якомусь демону з тіні, а ще... оце найстрашніший гріх... що і вона, і її бог підвели його. Є лицарі й лордійчуки, які почуваються так само. Давос їх довго шукав, відбирав їх так само старанно, як колись добирав собі команду. Сер Джеральд Гавер твердо бився на Чорноводді, а от опісля, чули, він казав, що Р’глор, певно, мало сили має, коли дозволив розпорошити своїх вірних якомусь карлику в парі з мерцем. Сер Ендрю Естермонт — кузен короля, багато років тому служив у нього зброєносцем. Ночеспівський Байстрюк командував ар’єргардом, що дозволило Станісу безпечно дістатися галер Саладора Саана; він поклоняється Воїну з усією притаманною йому ярістю. Це люди короля, а не королеви. Але не варто хвалитися ними.

— Один лісянський пірат колись казав мені, що гарний пачкар ніколи не потрапляє на очі,— обережно озвався Давос.— Чорні вітрила, обмотані весла й команда, яка вміє тримати язика за зубами.

— Без’язика команда ще краща,— розсміявся лісянець.— Великі дужі німчики, які не вміють ні читати, ні писати,— додав він і посерйознішав.— Але я радий, що зі спини тебе хтось прикриває, старий друже. Як гадаєш, віддасть король того хлопця червоній жриці? Один маленький дракончик міг би покласти край великій війні.

За давньою звичкою Давос потягнувся до свого талісмана, та кінчики пальців більше не висіли на шиї, тож рука нічого не намацала.

— Не віддасть,— сказав Давос.— Він не може скривдити рідну кров.

— Шкода, лорд Ренлі цього не чує.

— Ренлі — зрадник, який підняв збройний заколот. А Едрик Шторм ні в чому не винен. Його світлість — людина справедлива.

— Побачимо,— знизав плечима Саладор.— Тобто ти побачиш. А от я повертаюся на море. Просто зараз, можливо, підлі контрабандисти перепливають Чорноводу затоку в надії уникнути сплати належного їхньому лорду мита,— він плеснув Давоса по спині.— Бережіть себе. І ти, і твої німі друзі. Ти дуже підвищився останнім часом, та що вище людина злітає, то далі їй падати.

Давос міркував над цими словами, піднімаючись сходами Вежі морського дракона в мейстрові покої під гайворонником. Саладору необов’язково було йому нагадувати, що злетів він надто високо. «Я не вмію ні читати, ні писати, лорди зневажають мене, я нічого не знаю про владарювання, як я можу служити королівським правицею? Моє місце на корабельному облавку, а не у замковій вежі».

Так він і сказав мейстру Пілосу.

— Ви — видатний капітан,— озвався мейстер.— А капітан владарює на кораблі, хіба ні? Направляє корабель через підступні води; піднімає вітрила, щоб зловити ходовий вітер; знає, коли насувається шторм і як його найкраще пережити. І тут так само.

Пілос хотів його втішити, та слова його були порожні.

— Не так само! — запротестував Давос.— Королівство не корабель... і це добре, бо наше королівство уже б тонуло. Я знаюся на дереві, линвах і воді, так, але як мені це може допомогти нині? Де мені шукати того вітру, який піднесе Станіса на престол?

Мейстер на це тільки розсміявся.

— Ось вам і вітер, мілорде. Словеса — це суховій, ви ж знаєте, от ви й розвіяли мої словеса своїм здоровим глуздом. Його світлість, я думаю, добре знає, чого від вас очікувати.

— Цибулі,— похмуро мовив Давос.— Ось чого від мене можна очікувати. Королівський правиця має бути шляхетного роду, мудрий і освічений, бойовий командир або видатний лицар...

— Сер Ріям Редвин був свого часу найвидатнішим лицарем, але найгіршим королівським правицею з усіх можливих. Молитви септона Мермісона творили дива, та щойно він став правицею, як усе королівство почало молитися за його смерть. Лорд Батервел знаний був своєю кмітливістю, Майлз Смолвуд — мужністю, сер Отто Гайтавер — знаннями, та жоден з них не став добрим правицею, жоден. Що ж до походження, то королі драконів частенько обирали собі правиць серед родичів, а результати отримували дуже різні — від Бейлора Ломисписа до Мейгора Лютого. На противагу маємо септона Барта, коваленка, якого Старий Король висмикнув з бібліотеки в Червоній фортеці та який дарував королівству сорок років злагоди й зажитку,— всміхнувся Пілос.— Почитайте історію, лорде Давосе, і самі побачите, що ваші сумніви безпідставні.

— Як я можу почитати історію, коли я читати не вмію?

— Навчитися читати може кожен, мілорде,— озвався мейстер Пілос.— Ніяких чарів тут немає, і шляхетного походження теж не потрібно: он я за королівським наказом вчу цієї науки вашого сина. То давайте я і вас навчу.

Це була люб’язна пропозиція, і відмовитися Давос не міг. Отож щодня тепер відвідував мейстрові покої нагорі у Вежі морського дракона, щоб там супитися над сувоями, пергаментом і товстими томами в шкіряних шабатурках, намагаючись розгадати ще декілька слів. Від зусиль у нього частенько боліла голова й почувався він великим дурнем, як Картатий. Сину Девану ще й дванадцять не виповнилося, а він уже значно обігнав батька, що ж до королівни Ширін і Едрика Шторма, то для них читати було як дихати. Коли йшлося про книжки, це Давос серед них почувався дитиною. Але він не здавався. Він-бо тепер королівський правиця, а королівський правиця має знати письма.

Вузькі кручені сходи у Вежу морського дракона стали справжнім випробуванням для мейстра Кресена, коли той зламав шийку стегна. Давос і досі ловив себе на тому, що сумує за старим. І Станіс, здається, також. Пілос наче і розумний, і старанний, і наміри в нього благі, але надто він ще молодий, і король не звірявся йому так, як колись Кресену. Старий стільки був з королем!.. «Поки не зіштовхнувся з Мелісандрою і не загинув».

На верхівці сходів Давос почув тихий дзенькіт бубонців, які свідчити могли тільки про присутність Картатого. Блазень чекав на свою королівну під мейстровими дверима, як відданий пес. М’якотілий і сутулий, з широким обличчям, на якому витатуйований був блазенський малюнок — червоні й зелені квадратики, Картатий завжди носив шолом — жерстяне відро з оленячими рогами. З відростків звисала дюжина бубонців, які подзвякували, коли він рухався... а рухався він постійно, бо цей блазень просто не міг всидіти на місці. Тому, хай куди він ішов, про свій прихід він сповіщав бринькотом і брязкотом; не дивно, що Пілос не пускав його на уроки Ширін.

— На дні морському стара риба поїдає молоду,— пробурмотів блазень до Давоса. Він схилив голову набік, і бубонці почали дзвонити-дзеленчати.— Знаю, знаю, о-о-о!

— А тут, нагорі, молода риба учить стару,— сказав Давос, який ніколи не почувався таким древнім, як сидячи за книжками. Може, якби його вчив літній мейстер Кресен, усе було б інакше, а от Пілос йому в сини годився.

Мейстер сидів за своїм довгим дерев’яним столом, заваленим книжками й сувоями, а навпроти нього — троє дітлахів. Королівна Ширін умостилася між двох хлопчиків. Досі Давосу приносило неймовірне задоволення дивитися, як його рідна кровинка сидить у товаристві королівни й королівського байстрюка. «Тепер Деван стане лордом, а не просто лицарем. Лордом дощових лісів». З цього Давос пишався більше, ніж із того, що нині цей титул належить йому. «І він уже вміє читати. І читати, і писати, так наче для цього й народився». Пілос тільки й нахвалює хлопчика за старанність, а військовий інструктор казав, що Деван має хист до меча та списа. «І хлопець він побожний». «Мої брати зійшли в Палац світла й сидітимуть поряд з Царем,— сказав Деван, коли батько розповів йому про смерть чотирьох його старших братів.— Я молитимуся за них біля священного вогнища, і за тебе також, батьку, щоб ти до кінця днів своїх ходив у світлі Царя».

— Добридень, тату,— привітав Давоса хлопчик. «Який він схожий на Дейла в його віці!» — подумав Давос. Старший син, звісна річ, ніколи не вдягався так вишукано, як Деван у своєму вбранні зброєносця, але в них були однакові прості широкі лиця, однакові щирі карі очі, однакове тонке розмаяне волосся. Щоки в Девана пушилися білявим волоссячком, якого і персик би не постидався, але хлопець страшенно пишався зі своєї «бороди». «Як колись зі своєї пишався Дейл». Деван був найстарший з-поміж трьох дітей за столом.

Однак Едрик Шторм був на три дюйми вищий за нього й ширший і в грудях, і в плечах. У цьому він був справжній син свого батька, та й ранішнього тренування з мечем і щитом він не пропустить ніколи. Люди старші, які знали Роберта й Ренлі змалечку, казали, що байстрюк схожий на них більше, ніж навіть Станіс: вугільно-чорна чуприна, сині очі, рот, щелепа, вилиці... Тільки вуха його нагадували про те, що мати в нього була з Флорентів.

— Так, добридень, мілорде,— луною підхопив Едрик. Хлопець був і запеклий, і гордий, але мейстри, каштеляни й військові інструктори, які виростили його, навчили його гарних манер.— Ви від дядька? Як почувається його світлість?

— Добре,— збрехав Давос. Якщо по правді, то вигляд король мав змарнілий, зацькований, але Давос не збирався обтяжувати хлопчика своїми побоюваннями.— Сподіваюся, я не перервав вам уроку.

— Ми вже закінчили, мілорде,— озвався мейстер Пілос.

— Ми читали про короля Дейрона Першого,— сказала Ширін — сумна, мила й лагідна дитина, зовсім не симпатична. Від Станіса їй дісталася квадратна щелепа, від Селізи — флорентівські вуха, а боги у своїй жорстокій мудрості вирішили ще більше зіпсувати їй зовнішність, у колисці наславши на неї сіролуску. Після хвороби одна щока й половина шиї в дівчинки лишилися сірі, порепані й затвердлі, але, на щастя, вона вижила й не втратила зору.— Він пішов на війну й завоював Дорн. Йому дали прізвисько Юний Дракон.

— Він молився облудним богам,— сказав Деван,— та в усьому іншому — великий король, хоробрий у бою.

— Так,— погодився Едрик Шторм,— але мій батько був ще хоробріший. Юний Дракон за один день у трьох битвах не перемагав.

Королівна втупилася в нього круглими очима.

— Дядько Роберт переміг у трьох битвах за день?

Байстрюк кивнув.

— Це коли він уперше повернувся додому, щоб скликати прапори. Лорди Грандисон, Каферен і Фел планували з’єднати сили у Літньому Палаці й рушити до Штормокраю, але батько дізнався від інформатора про їхні плани й одразу виїхав у дорогу зі своїми лицарями і зброєносцями. Коли змовники один по одному підходили до Літнього Палацу, він їх по черзі розбивав, щоб вони так і не змогли з’єднатися з іншими. Лорда Фела він зарубав у поєдинку, а його сина Срібнотопора взяв у полон.

— Так і було? — поглянув Деван на Пілоса.

— Я ж вам кажу! — вигукнув Едрик Шторм, ще не встиг мейстер відповісти.— Він розбив усіх трьох, а бився так хоробро, що лорд Грандисон і лорд Каферен згодом перейшли на його бік, і Срібнотопір теж. Ніхто й ніколи не перемагав мого батька.

— Едрику, не можна хвалитися,— сказав мейстер Пілос.— Король Роберт, як і всі люди, зазнавав поразок. Лорд Тайрел перевершив його в Ашфорді, й у турнірних поєдинках зі списом він теж програвав неодноразово.

— Але перемагав він більше, ніж програвав. І на Тризубі вбив королевича Рейгара.

— Це правда,— погодився мейстер.— Але тепер я маю приділити увагу лорду Давосу, який он уже скільки терпляче очікує. Завтра ще почитаємо про завоювання Дорну королем Дейроном.

Королівна Ширін і хлопчики ввічливо попрощалися. Коли вони пішли, мейстер Пілос ближче присунувся до Давоса.

— Мілорде, може, теж спробуєте почитати трохи про завоювання Дорну? — він посунув через стіл тоненьку книжку в шкіряній палітурці.— Король Дейрон писав з вишуканою простотою, його історія багата на кров, і змагу, і звитягу. Сина вашого вона просто захопила.

— Синові моєму ще дванадцятьох немає. А я — королівський правиця. Дайте мені, будь ласка, ще якого-небудь листа.

— Як зволите, мілорде,— мейстер Пілос пошукав на столі, розгортаючи й відкидаючи вбік різні обривки пергаменту.— Нових листів немає, може, старий...

Давос, як усі люди, любив гарні історії, але Станіс зробив його правицею не для задоволення, відчував він. Його обов’язок — допомагати королю правити, а для цього він має розуміти слова, які приносять круки. Як виявилося, найкращий спосіб щось вивчити — зробити це, і байдуже, ідеться про кораблі чи книжки.

— Ось це нам може підійти,— передав йому листа Пілос.

Давос розправив невеличкий пом’ятий пергамент і примружився на крихітні нерозбірливі літери. Читати для очей було тяжко, це він зрозумів одразу. Іноді йому спадало на думку, що Цитадель, мабуть, як на турнірі, нагороджує мейстра, який пише найдрібніше. Пілос на таке припущення тільки сміявся, але...

— До... п’ятьох королів,— прочитав Давос, ненадовго завагавшись над словом «п’ятьох», оскільки воно йому нечасто траплялося на письмі.— Король... за... король... за... столом?

— Стіною,— виправив його мейстер.

Давос скривився.

— Король-за-Стіною іде... іде на південь. Він веде... веде... високе...

— Велике.

— ...велике військо ди... дику... дикунів. Лорд М-м-м... М-м-мор... Мормонт послав... крука з... при... при...

— Примарного. Примарного лісу,— Пілос підкреслив слова кінчиком пальця.

— ...примарного лісу. На нього... на... напали?

— Так.

Потішений Давос продирався далі.

— Від... відтоді прилітали ще птахи, але без листів. Ми... побоюємося... Мормонт загинув з усією... з усією... попругою... ні, потугою. Ми побоюємося, Мормонт загинув з усією потугою...

Тут Давос раптом усвідомив, що він читає. Перевернувши листа, він побачив, що запечатаний той був чорним воском.

— Це з Нічної варти. Мейстре, король Станіс бачив цього листа?

— Коли повідомлення прийшло, я відніс його лорду Алестеру. Тоді правицею був він. Я гадав, він його з королевою обговорить. Та коли я спитав, чи хоче він надіслати відповідь, він мені сказав не бути дурнем. «Його світлості бракує людей на власні битви, на дикунів йому точно нема кого марнувати»,— сказав він мені.

Таки правда. Та й оте звертання до п’ятьох королів, безперечно, розсердило би Станіса.

— Тільки голодний просить хліба в старця,— пробурмотів Давос.

— Перепрошую, мілорде?

— Так моя жінка колись казала,— Давос потарабанив укороченими пальцями по стільниці. Вперше він побачив Стіну, коли йому було менше років, ніж нині Девану,— він служив на «Ріннєкоті» в Роро Угориса — тайросянина, знаного на вузькому морі як Безокий Байстрюк, хоча не був він ні сліпий, ні безбатченко. Роро заплив мимо Скагоса аж у Морозне море, навідуючись у сотні крихітних бухточок, де зроду не бачили торгової галери. Він привіз крицю: мечі, топори, шоломи, добрі кольчуги, а натомість виторгував хутра, слонову кістку, бурштин і обсидіан. Коли «Ріннєкіт» повертався на південь, усі його трюми були натоптані, та у Тюленячій затоці навперейми йому вийшло три чорні галери, щоб доправити його у Східну варту. Корабель утратив свій вантаж, а Байстрюк — голову за те, що продавав зброю дикунам.

Коли Давос іще був контрабандистом, він торгував зі Східною вартою. Вороги з чорних братів погані, а от клієнти добрі, якщо на кораблі правильний вантаж. Та нехай він і брав у них гроші, він так і не зміг забути, як палубою «Ріннєкота» покотилася голова Безокого Байстрюка.

— Бачив я трохи дикунів, як малий ще був,— сказав він до мейстра Пілоса.— Гарні злодії, та погані торгаші. Один з них утік з нашою покоївкою. Та загалом вони звичайні люди — є й добрі, є й лихі.

— Люди є люди,— погодився мейстер Пілос.— То повернемося до читання, мілорде правице?

«О так, я — королівський правиця». Може, Станіс номінально й король Вестеросу, але насправді він лише король мальованого столу. Він поки що тримає Драконстон і Штормокрай та уклав як ніколи хисткий союз із Саладором Сааном, але це й усе. З якого дива Варті звертатися по допомогу до нього? «Може, вони не знають, який він нині безсилий, як він програв свою битву».

— Король Станіс цього листа не бачив, ви певні? І Мелісандра також?

— Ні. Віднести їм? Не запізно?

— Не треба,— миттю сказав Давос.— Ви свій обов’язок виконали, передавши його лорду Алестеру.

Якби про цього листа дізналася Мелісандра... Як там вона казала? «Той, кого не можна називати, вже шикує свою потугу, Давосе Сіворт. Бо холод гряде, і ніч без кінця...» І Станіс бачив у полум’ї видиво: кільце смолоскипів у снігу, а навколо — жах.

— Мілорде, вам недобре? — запитав Пілос.

«Мені страшно, мейстре»,— міг би одповісти Давос. Йому пригадалася легенда, яку розповів Саладор Саан: про те, як Азор Агай загартував Світлоносця, проштрикнувши ним серце коханої дружини. Щоб збороти темряву, він убив власну дружину. Якщо Станіс — це новий Азор Агай, то Едрику Шторму судилося зіграти роль Ніси-Ніси?

— Я думаю, мейстре. Перепрошую.

Що поганого в тому, що якийсь там дикунський король завоює Північ? Станіс так і так Північ не контролює. Від його світлості навряд чи можна чекати, що він кинеться захищати людей, які не схотіли визнати його королем.

— Дайте мені іншого листа,— кинув Давос різко.— Цей занадто...

— ...важкий? — підказав Пілос.

«Бо холод гряде,— шепотіла Мелісандра,— і ніч без кінця».

— Тривожний,— мовив Давос.— Занадто... тривожний. Іншого листа, будь ласка.