Брама Птолемея

Пролог

Александрія,

125 р. до Р. Х.

Кульгаючи й спотикаючись, ми піднялися сходами між колонами. Попереду були стародавні, позеленілі бронзові двері. Я штовхнув їх — і пробрався до святилища. Повітря прохолодне, вогке, жодного вікна. Я зачинив двері і взяв їх на давню важку защіпку. Щойно я зробив це, як зовні в ці двері щось врізалося.

Задля певності я закляв двері Печаткою, потім створив Мандрівний Вогник — і підкинув його під стелю. Храм осяяло рожеве мерехтливе світло. З дальнього кінця святилища на нас суворо й несхвально зирила металева статуя якогось бороданя. За дверима й довкола усього храму лунало гучне лопотіння шкірястих крил.

Я вмостив свого господаря під Мандрівним Вогником і притулив до нього свій лев’ячий писок. Дихав він тяжко. Крізь його одяг сочилася кров. Спотворене обличчя, пом’яте й зморшкувате, наче гниле яблуко, зблідло.

Він розплющив очі й спробував підвестись.

— Лежи спокійно, — сказав я. — Бережи сили.

— Навіщо, Бартімеусе? — відповів він, називаючи мене моїм справжнім ім’ям. — Більше вони мені не знадобляться.

Лев гаркнув:

— Облиш ці балачки! Це називається — тактичний відступ. Зараз перепочинемо, й за хвилину я прорвуся.

Він закашляв. На вустах виступила кров.

— Правду кажучи, навряд чи я переживу ще один такий політ.

— Та годі вже! З одним крилом буде навіть цікавіше. Може, ти помахаєш рукою замість крила?

— Ні. А що сталось?

— Це все через оцю дурнувату гриву! Я не помітив джина, що підкрадався збоку. Він нас підстеріг і вдарив мене Вибухом! Годі вже — більше я ці патли не носитиму.

У верхній частині старої гладенької стіни було невеличке заґратоване віконце. В промені світла, що пробивався крізь нього, кружляло кілька тіней. На дах приземлилося щось важке.

Птолемей тихо вилаявся крізь зуби. Лев насупився:

— Що таке?

— Там, на ринку… Я загубив пергамент. Свої нотатки про Інший Світ.

Я зітхнув. Зусібіч було чути шурхіт, клацання кігтів об камінь, скрегіт луски об черепицю. Я чув шепіт латиною. Я уявив, як вони обсіли храм, немов велетенські мухи.

— Шкода, звичайно, — відповів я. — Але це — не головна з наших проблем.

— Я не завершив своєї розповіді,—прошепотів він. — У моїх кімнатах залишились тільки уривки.

— Птолемею, це не має значення!

— Має! Відтепер усе мало бути по-іншому. Моя книга повинна була змінити всі методи роботи чарівників. Покласти край вашому рабству!

Лев поглянув на нього згори:

— Щиро кажучи, моєму рабству — як і моєму життю — край настане… десь через дві хвилини.

Він насупився:

— Це не так, Бартімеусе.

Стіни аж гули від глухих ударів.

— Саме так.

— Я не зможу звідси вибратись. А ти— зможеш.

— Із оцим крилом?! Ти, мабуть… Зрозуміло! — лев крутнув головою. — Навіть і не думай!

— Я досі твій господар, не забувай. Я кажу тобі, що ти можеш іти. Я наказую тобі йти!

Замість відповіді я встав, вийшов на середину святилища — і з викликом гаркнув. Храм здригнувся, на кілька секунд усе вщухло. А тоді почалося знову.

Я люто клацнув зубами:

— Через кілька секунд вони вдеруться сюди, й тоді я навчу їх боятися сили Бартімеуса Урукського! А що буде далі — хтозна? Мені вже траплялося впоратись із шістьома джинами водночас.

— А скільки їх тут зараз?

— Десь із двадцять.

— Гаразд. Тоді все вирішено… — хлопчина сів, спираючись на кволі руки. — Притули мене до тієї стіни. Ну-бо, ну-бо! Невже ти хочеш, щоб я помер лежачи?

Лев виконав наказ — і знову випростався. Я став навпроти дверей, які в центрі вже почервоніли від жару й почали прогинатися всередину.

— Навіть і не проси, — сказав я. — Нікуди я не піду.

— А я й не прошу, Бартімеусе.

Щось у його голосі змусило мене озирнутися. Я побачив, що Птолемей немічно всміхається мені, піднявши руку. Я про-стяг до нього лапи:

— Не треба!..

Він ляснув пальцями — й вимовив закляття Звільнення. Тієї ж миті двері вибухнули дощем розтопленого металу — і до святилища вдерлись три високі постаті. Птолемей ледь помітно кивнув мені — і його голова притулилася до стіни. Я обернувся до ворогів, заніс уже був лапу, щоб завдати їм удару, — та моє тіло вже розвіювалось, наче дим. Хоч як я силкувався, та не міг його втримати. Світло довкола згасло, моя свідомість попливла геть, — Інший Світ тяг мене до себе. Люто, всупереч своїй волі прийняв я останній Птолемеїв дар.

31

Першим відчуттям Кіті була страшенна тіснота. Коли дівчина отямилась, її свідомість, що вже звикла до нескінченності, раптово стяглась в одну точку. Її знову обмежувало тіло, обтяжувала його земна вага. На мить Кіті задихнулась — їй здалося, ніби її поховали живцем, — аж тут вона пригадала, як треба дихати. Вона лежала в темряві, слухаючи ритми власного тіла: як струменіє кров, як виходить і входить у легені повітря, як бурчить у шлунку й кишках. Досі Кіті ніколи не думала, яка ж вона гучна й важка, як міцно збите її тіло. Все це здавалось надзвичайно складним. Як можна цим керувати? Навіть думка про те, щоб пересуватись у земному тілі, видавалася незбагненною.

Поволі, однак, Кіті почала впізнавати обриси свого тіла: підібгані аж до живота коліна, покладені одна на одну стопи, міцно притулені до грудей руки. Вона подумки уявила це все, і її огорнула ніжність до власного тіла — і вдячність йому. Це почуття зігріло її — самосвідомість потроху зростала. Кіті відчула твердість поверхні, на якій вона лежала, м’якість подушки під головою. Дівчина пригадала, де вона зараз — і де була до того.

Кіті розплющила очі. Все було якесь розпливчасте. На мить непевні переходи світла й тіні спантеличили її — здавалось, ніби вона знову ширяє серед Іншого Світу… Нарешті дівчина опанувала себе, зосередилась — і розмиті лінії потроху перетворились на людину, що сиділа в кріслі.

То був юнак, що сидів у позі, яка свідчила про крайнє виснаження. Голова його схилилась убік, ноги були розкинуті в різні боки. Кіті почула його хрипке дихання. Очі в нього були заплющені.

На шиї в юнака висів на ланцюжку золотий овал із темно-зеленим каменем у центрі: амулет ритмічно піднімався й опускався в такт диханню. Між його колінами навскоси лежав довгий дерев’яний посох. Однією рукою юнак несвідомо підтримував посох, а друга рука немічно звисала з поруччя крісла.

Через якусь хвилину Кіті пригадала його ім’я:

— Натаніелю?

Голос її був такий тихий, що Кіті й сама не знала — чи вимовила вона це ім’я вголос, чи тільки подумала. Будь-що, одначе, це подіяло: чарівник закректав і щось забурмотів, його руки й ноги здригнулись, ніби від удару електрикою, — й посох упав на підлогу. Чи то підскочивши, чи підкравшись, юнак опинився навпочіпки біля Кіті.

Вона спробувала всміхнутись. Це було важко — обличчя боліло.

— Привіт, — сказала вона.

Чарівник не відповів нічого — лише дивився.

— Ти все-таки роздобув посох, — провадила Кіті. — Мені пересохло в горлі… Тут є вода?

Він знову не відповів. Кіті помітила, що шкіра в нього почервоніла й висохла — ніби від потужного вітру Він надзвичайно пильно дивився на дівчину, та водночас якимось чином не звертав уваги на її слова. Кіті це почало дратувати.

— Відійди! — наказала вона. — Мені треба встати.

Напруживши м’язи живота, вона витягла руку, вперлась пальцями в підлогу, щоб підвестись… Із її руки щось випало з глухим брязкотом. Її занудило. М’язи були немічні, як вода.

Кіті опустила голову назад на подушку. Щось у цій кволості злякало її.

— Натаніелю… — прошепотіла вона. — Що це?..

Він уперше заговорив до неї:

— Нічого, все гаразд. Відпочивай.

— Я хочу встати!

— Тобі не треба цього робити.

— Допоможи мені встати! — лють, підкріплена тривогою, несподівано перетворилась на жах. У цій кволості було щось не те. — Не хочу я тут лежати! Що це таке? Що зі мною сталося?!

— Усе гаразд. Просто лежи спокійно.

Слова чарівника не переконали Кіті. Вона ще раз спробувала встати — і, вилаявшись, знову впала на підлогу. Юнак вилаявся водночас із нею.

— Ну, гаразд уже! Зараз я підтримаю тобі спину. Тільки не пробуй стояти сама! Твої ноги ще не… Ось! Що я тобі казав?! Ти можеш хоч раз мене послухатись?

Він підхопив Ті під пахви, підняв і потяг до крісла. Її ноги волочились по підлозі, черевики дряпали лінії пентакля. Чарівник безцеремонно посадив Кіті в крісло — і зупинився навпроти, важко відсапуючи.

— Тепер ти рада? — запитав він.

— Ні, не дуже. Що зі мною сталось? Чому я не можу ходити?

— Цього я тобі не можу сказати, — він потупився, поглянув на свої чоботи — великі потерті шкіряні чоботи, — а потім озирнувся на порожній пентакль. — Коли я вдерся сюди, Кіті, в кімнаті було страшенно холодно. В тебе не билося серце, ти не дихала — просто лежала в колі. Я думав, що ти… я справді подумав, що ти мертва! А натомість… — він підняв очі. — Ну, то розкажи мені! Невже ти…

Кілька хвилин вона мовчки дивилась на нього.

Напруження на чарівниковому обличчі змінилося збентеженням. Він поволі відсапнув — і чи то сів на стіл, чи притулився до нього.

— Зрозуміло, — промовив він. — Зрозуміло…

Кіті кахикнула:

— Зараз я все розповім тобі. Тільки спочатку передай мені буде ласка, оце дзеркало.

— Гадаю, що не варто…

— Ні, я все-таки подивлюся, — сухо відповіла Кіті. — Це краще, ніж давати волю уяві. Ну-бо, мерщій. У нас ще багато роботи.

Жодні умовляння її не переконали.

* * *

— Врешті-решт, — помовчавши, сказала вона, — це майже те саме, що було з Якубом після Чорної Молотарки… А з ним усе було гаразд.

— Це правда, — руки в чарівника втомились; він зручніше перехопив дзеркало.

— І волосся можна буде пофарбувати.

— Так.

— А щодо всього іншого, то я коли-небудь до цього доросту.

— Так.

— Років через п’ятдесят…

— Це просто зморшки, Кіті. Просто зморшки. Вони є в багатьох людей. До того ж вони можуть і зникнути.

— Невже?

— Так. Їх уже менше, ніж тоді, коли я тебе знайшов.

— Справді?

— Справді. А тепер поглянь на мене… Бачиш, які пухирі на шкірі?

— Я саме збиралася спитати про них…

— Це від Морового Закляття. Коли я добував посох.

— Он як… Але ця кволість мене дуже лякає, Натаніелю! Невже я ніколи не зможу…

— Зможеш. Поглянь, як ти махаєш руками, — п’ять хвилин тому ти цього не могла.

— Ой… Це добре! Ну, а тепер, коли ти це сказав, я ніби й справді трохи зібралась на силі…

— Все ще буде гаразд — сама побачиш.

— Просто це так важко, — провадила Кіті, — дивитись у дзеркало й бачити… інше обличчя. Бачити, як усе змінилося…

— Не все, — відповів юнак.

— Не все?

— Так. Твої очі. Вони анітрохи не змінились.

— Он що… — вона недовірливо поглянула в дзеркало. — Ти так гадаєш?

— Не змінились, поки ти не почала мружитись… Можеш мені повірити, — Натаніель опустив дзеркало й поклав його на стіл. — Кіті, мені треба дещо тобі сказати. Демони увірвались у Лондон. Після того, як я знайшов тебе, я спробував використати посох Ґледстона… але, — зітхнув він, — у мене нічого не вийшло. Річ тут не в закляттях. Зараз я знаю багато такого, чого не знав раніше. Просто я… просто мені бракує фізичних сил, щоб підкорити його своїй волі. А без посоха ми не вистоїмо проти Ноуди.

— Натаніелю…

— Можливо, десь іще залишились чарівники — живі й не одержимі. Поки що я не шукав їх. Та навіть якщо ми зберемо кілька спільників — і привернемо їхніх джинів на свій бік, Ноуду нам не подолати. Посох — наша єдина надія.

— Це не так, — Кіті подалася вперед. Так, Натаніель сказав правду: вона рухалась уже трохи вільніше. Спочатку все її тіло здавалось їй незграбним і неповоротким, ніби її не слухались власні жили й кістки. — Я ж вирушила до Іншого Світу не просто з цікавості. Ти знайшов посох, а я — Бартімеуса. Тепер нам треба просто поєднати їх, — усміхнулась вона.

Чарівник розгублено труснув головою:

— Тобто як?..

— Ось ми й дійшли до того, що тобі не сподобається…

32

Сірчана хмара стяглася в тонкий стовп диму, що висів у центрі пентакля. Дим здіймався до стелі з силою струменя води в фонтанчику для пиття. В глибині стовпа з’явилися двоє несміливих жовтих очей. Вони стривожено заморгали.

Я, здається, передумав…

У протилежному пентаклі стояв чорнявий юнак, що важко спирався на посох. Посох я впізнав одразу. Та й як було не впізнати: його аура била в моє коло, наче сонячний спалах. Моя сутність аж скулилася з переляку.

Це вже погано. Я надто слабкий. Не слід було погоджуватись…

Проте чарівник, здається, думав так само. Його обличчя мало чудовий колір свіжої сметани.

Він виструнчився, як тільки міг, і спробував прибрати поважний вигляд.

— Привіт, Бартімеусе!

— Привіт, Натаніелю[90].

Він кахикав, тупив очі в підлогу, чухав потилицю, щось муркотів під ніс… одне слово, робив усе, щоб не дивитись мені в очі, як личить чоловікові. Хоч я, правду кажучи, почувався не краще. Замість того, щоб люто здійматися, стовп диму заплітався в якісь чудернацькі кіски. Якби нас кінець кінцем облишили, я, може, сплів би з себе пристойний светр або щось подібне, та після того, як ми кілька секунд отак поволоводились, нас сердито перервали.

— Ну-бо! Чого ви чекаєте?!

Здогадатись, хто це, було неважко. Чарівник і стовп диму знервовано засовались у своїх колах, кахикаючи й бурмочучи. Обидва здавались ображеними й засмученими.

— Знаю, знаю, — провадила Кіті. — Я вам обом не заздрю. Просто зробіть це. Часу в нас обмаль.

Мушу визнати, що вона була набагато жвавіша, ніж я сподівався. Ні, звичайно, вона трохи всохла, волосся в неї посивіло, шкіра взялася зморшками, та все ж таки її не так потріпало, як Птолемея. Та й очі в неї залишились ясні, наче в пташки, — вони відбивали світло того, що їм довелось побачити. Я дивився на неї з сумішшю шаноби й співчуття.

— Не підганяй нас, — відповів я. — Зараз почнемо.

— Правда, — погодився Натаніель. — Тут поспішати не годиться.

— Звідки тобі це знати! — пирхнула вона. — Що ж стримує вас?

— Ну, — почав він, — річ у тім, що…

— Щодо мене, — спокійно обізвався я, — то я погодився на цю пропозицію, виходячи з того, що надане мені тіло буде в належному фізичному стані. А тепер, дивлячись на нього, я в цьому сумніваюсь.

Чарівник спідлоба позирнув на мене:

— Що ти хочеш цим сказати?

— Ти ж не купуватимеш коня, не оглянувши його? Ану, покажи зуби!

— Іди ти до дідька!

— Пробач, — сказав я, — він нікуди не годиться. Він ледве на ногах стоїть! Шкіра обпечена Моровим Закляттям. З плеча йде кров. А може, в нього ще й глистюки!

Дівчина насупилась:

— Що там з плечем? Де?

Натаніель махнув рукою — й скривився:

— Нічого. Дурниця.

— Чому ж ти не сказав мені?

— Тому! — гаркнув він. — Тому, що ти сама торочиш: «часу в нас обмаль».

— Це правда, — підтакнув я.

— Насправді я не певен, чи готовий це зробити, — вів далі чарівник, позирнувши на мене з огидою. — Я не певен, що це подіє. Він надто кволий, щоб допомогти мені впоратись із посохом, і до того ж безмежно підступний. Хтозна, чим він може нашкодити мені! Це все одно, що оселити в своїй спальні стадо свиней…

— Он як?! Гаразд, я теж не в захваті від твоєї брудної земної туші! — вигукнув я. — Подумати гидко, скільки в тобі всіх цих шмарклів, слизу, сірки у вухах…

— Ану, замовкніть! — наказала Кіті. Остання мандрівка, здається, нітрохи не зашкодила їй. — Замовкніть! Там, надворі, гине моє місто, і нам треба скористатись цим посохом! Єдиний спосіб, який ми можемо придумати, — це поєднати твої знання, Натаніелю, з твоїми силами, Бартімеусе. Обидва ви, звичайно, трохи не в формі, але…

Я позирнув на хлопця:

— Ти чув це?! «Трохи не в формі!»

Він, скривившись, хитнув головою:

— Кому ти кажеш…

— … але довго це не триватиме. Якнайбільше — кілька годин. А потім, Натаніель, ти можеш відпустити Бартімеуса назавжди.

— Стривай! — сказав він. — Мені потрібні гарантії, що цей демон не знищить мій розум! Він на таке цілком здатний!

— Еге ж! — вигукнув я. — Щоб спалити свій єдиний квиток додому? Ні, хлопче, я не збираюсь вікувати у твоїй довбешці. Не бійся! Я хочу, щоб мене відпустили. І нічого там у тебе не чіпатиму!

— От і не чіпай.

Ми погрозливо перезирнулися.

Дівчина ляснула в долоні:

— Ну що, домовились? От і чудово! Я не задля того марнувала своє здоров’я, щоб сидіти й дивитись, як ви — два бовдури — чубитесь! То, може, зробите ласку взятись нарешті до діла?

— Гаразд, — пирхнув чарівник.

— Гаразд, — заструменів угору стовп диму.

— Отак буде краще!

* * *

Я нізащо до цього не взявся б, якби не вона. Там, в Іншому Світі, вона вчинила цілком правильно, коли благала мене Птолемеєвим ім’ям. Вона відразу допетрала, що це — моє слабке місце, моя вічна кривава рана. Увесь мій цинізм, який я накопичував дві тисячі років, не допоміг мені зцілитись, хоч як я старався. Всі ці довгі, тяжкі часи я носив у собі пам’ять про його надію — про те, що коли-небудь люди й джини діятимуть разом, без ворожнечі, без зради й жорстокості. Надія, правду кажучи, була дурна, і я нітрохи в неї не вірив — надто вже багато було доказів на противагу. Але ж у неї вірив Птолемей — і цього було досить. Коли Кіті повторила його великий подвиг, навіть відгомону цієї надії виявилось достатньо, щоб схилити мене на її бік.

Вона відновила наш із ним зв’язок. І тим самим вирішила мою долю. Хоч скільки стогнав і обурювався мій здоровий глузд, я заради Птолемея кинувся б до вогняної печі — й тепер це поширювалось і на Кіті.

До вогняної печі, кажете? А як щодо ванни з кислотою? Або ліжка з цвяхами? Тепер я волів би що завгодно — тільки не те, що мусив зробити зараз.

В одному колі збирався на думці чарівник. Він підмальовував лінії, повторював подумки закляття. А в другому стовп диму тинявся туди-сюди, наче тигр у клітці. Я звернув увагу, що обидва пентаклі продряпано за периметром — щоб дозволити мені негайно перейти з одного до другого. Лишенько, які ж вони стали довірливі… Адже я міг би вирватись із кола, тут-таки зжерти обох — і спокійненько, наспівуючи, піти собі. Мені й зараз кортіло це зробити — просто так, аби побачити, як скривить пику мій господар. Я вже кілька століть не жер чарівників![91] Але, зрозуміло, з намірами Кіті це не збігалося… Тож я з жалем відкинув цю спокусливу думку.

Залишалася ще й така дрібничка, як мій стан. Мені було важко перебувати навіть у такій простенькій подобі, як дим. Я потребував захисту — і до того ж якнайшвидшого.

— Сподіваюсь, до завтра ти впораєшся? — поцікавився я.

Чарівник схвильовано скуйовдив волосся — і звернувся до Кіті:

— Ще один такий коментар — і я одразу відпущу його, чи посох там, чи не посох. Скажи йому!

Дівчина тупнула ногою:

— Натаніелю, я чекаю!

Вилаявшись і потерши лоба, він продовжив роботу. Закляття він, здається, придумав щойно — йому бракувало звичної витонченості й вишуканості. Скажімо, останні слова — «ув’язнити цього клятого демона Бартімеуса й стиснути його без милосердя» — звучали надто вже брутально й могли бути неправильно витлумачені. Проте закляття, здається, все ж таки подіяло. Тільки-но стовп диму курився собі в своєму колі, а вже наступної миті його потягло нагору, крізь отвір у моєму пентаклі, крізь отвір у пентаклі чарівника, і врешті нижче, нижче, нижче — до голови мого господаря…

Я приготувався. Я ще встиг помітити, як він міцно заплющив очі…

Плюсь!

* * *

Зник. Біль зник. Це було моє перше відчуття. Це було найголовніше. Ніби хтось відсунув завіску, й темрява змінилася світлом. Ніби я поринув у крижане джерело. Це було трохи схоже на повернення до Іншого Світу після місяців рабства — переплетені ґрати болю, що пронизували всю мою сутність, просто повідпадали, наче струпи, і я несподівано відчув себе цілим. Я відчув себе водночас відпочилим, оновленим і відродженим.

Мою сутність огорнули шалені радощі, яких я не зазнавав на Землі ще від часів своїх перших появ у Шумері, коли я думав, ніби мої сили впораються з чим завгодно[92]. Я навіть не усвідомлював, як міцно моя кволість була пов’язана з цим накопиченим болем; тієї миті, коли біль зник, я зробився вдесятеро дужчим, ніж був досі. Нічого дивного, що Фекварл із компанією так радили мені зробити це!

Я переможно скрикнув.

Крик відбився дивним відлунням, ніби я опинився в пляшці[93].

За мить пролунав інший крик. Він був напрочуд гучний — і лунав звідусіль. Він оглушив мене. Це дозволило мені побачити, де я. Побачити, що саме одягає мене й захищає від світу. Це була — скажу відразу — людська плоть.

А якщо точніше — плоть Натаніеля.

Якщо юшка в Фекварловій супниці лише частково захищала мене від згубного срібла, то Натаніелеве тіло робило це помітно краще. Моя сутність була розосереджена — в кістках, у крові, в якихось ниточках (це, напевно, були жили); я був усюди — від волосся до кінчиків пальців на ногах. Я відчував биття його серця, нескінченний плин крові по жилах, шурхіт і свист у легенях. Я бачив слабкі електричні розряди, що пробігали мозком, бачив — хоч і не так виразно — думки, які вони означали. На мить мене огорнув подив — я ніби увійшов до величезної будівлі, до якоїсь мечеті або святилища, й побачив її досконалість: це було щось витончене, споруджене з глини. Далі я здивувався знову — як така недоладна річ узагалі працює. Вона була така крихка, така слабка й незграбна, така прикута до землі!

Що могло бути легше, ніж опанувати її, обійтися з тілом як із возом чи колісницею — засобом пересування, який доправить мене куди завгодно! Мене охопила спокуса — зовсім-зовсім невеличка… Я міг би, не гаючи ні секунди, накинутись на мозок, пригнітити його кволі порухи — й сам узятись за важелі, щоб механізм працював далі… Безперечно, що Ноуда, Фекварл, Наер’ян та інші зробили це з превеликою охотою. Це була їхня мікроскопічна помста, їхня перемога над людством — у межах окремої людини.

Проте все це було не для мене.

Хоча спокуса й з’явилася — зверніть увагу..

Голос Натаніеля ніколи мені не подобався, однак на відстані його ще можна було сяк-так терпіти. А зараз у мене було таке відчуття, ніби мене припнули всередині гучномовця, увімкненого на всю потужність. Коли він говорив, відлуння його слів віддавалось в усій моїй сутності.

— Кіті! — слонячим криком засурмив цей голос. — Я відчуваю в собі таку силу!

Її голос долинув до мене трохи приглушено, спотворившись у його вухах:

— Розкажи! Як ти це відчуваєш?

— Вона пливе крізь мене! Я почуваюсь таким легким! Я міг би підскочити аж до зірок![94] — він завагався, ніби засоромившись цього захвату, який так не личить чарівникові. — Кіті, а зовні я не змінився?

— Ні… Хіба що менше горбишся. А очі розплющити можеш?

Він уперше за увесь час розплющив очі — і я озирнувся. Спочатку все здавалося трохи неясним і розпливчастим. Це, напевно, через його людський зір — адже він такий слабкий і непевний! Потім я підімкнув свою сутність — і все стало чіткіше. Я оглянув усі семеро рівнів — Натаніель аж зойкнув.

— Ти просто не повіриш! — ревнув він прямісінько мені на вухо. — Кіті! Все стало ніби барвистішим, багатовимірнішим! А круг тебе таке сяйво!

То була її аура. Вона завжди була потужніша, ніж у звичайної людини, а відтоді, як Кіті побувала в Іншому Світі, вона сяяла, наче опівденне сонце. Так само, як у Птолемея. Ні в кого з інших людей я такого не бачив. Тіло Натаніеля аж пройняло дрижаками з подиву; його мозок просто-таки вирував від захоплення.

— Ти така красуня! — сказав він.

— А ти лише зараз побачив це?

Еге ж, хлопчина сплохував. Надто вже приголомшено він це промовив…[95]

— Ні! Я просто хотів сказати…

Я вирішив, що час уже нагадати про себе. Цей бідолаха не сам собою дійшов до такого… Я взяв під контроль його горлянку:

— Може, розмовлятимеш тихше? Чи гадаєш, ніби я глухий?

Отут уже він принишк — чи, власне, вони обоє. Я відчув, як він мимоволі затискає рота, ніби тамуючи гикавку в пристойному товаристві.

— Отак буде краще, — сказав я. — А ти думав, що я тихенько сидітиму собі всередині? Ба ні, синку. Тепер нас у цьому тілі двоє. Не забувай!

Щоб довести серйозність своїх намірів, я змусив його підняти руку й заклопотано поколупатись у носі. Натаніель заперечливо скрикнув:

— Облиш це!

Я опустив руку:

— Це аж ніяк не все, на що я здатен, якщо вирішуватиму за тебе… О, який тут цікавий невеличкий світ! Тебе ніби занурили в шоколадну поливу — тільки без приємного смаку та запаху… Деякі твої думки, Натаніелю… ого! Якби Кіті знала…

Тут він нарешті знов опанував свій рот:

— Годі! Контроль залишається за мною. Ми ж домовились! Ми повинні діяти спільно, інакше нам обом загрожує загибель!

— Він каже правду, Бартімеусе, — обізвалася з крісла Кіті. — Ми й так уже змарнували багато часу. Вам треба працювати разом.

— Чудово, — відповів я. — Тільки нехай він слухається мене. Про Фекварла й Ноуду я знаю більше за нього. Я можу передчувати їхні вчинки. А керувати його тілом я можу незгірше за нього — ось поглянь…

Я чітко уявив собі будову м’язів ніг. Спочатку зігнув їх у колінах, потім випрямив — а моя сутність зробила решту. Ми з місця перескочили через стіл — і опинились у дальньому кінці кімнати.

— Непогано, еге ж? — реготнув я. Тоді знову зігнув ноги, розпрямив… Але чарівник тієї самої миті надумав вирушити в протилежному напрямі. Наше тіло брикнуло — одна нога хвицнула в повітрі, друга зробила крок, ноги роз’їхались — і ми разом збентежено скрикнули і впали на килим.

— І справді непогано! — зауважила Кіті.

Підніматись на ноги я ласкаво дозволив Натаніелеві.

— Так я й знав! — буркнув він. — Це все марно!

— Тобі просто не до вподоби, коли тобі наказують! — відповів я. — Коли щось залежить не від тебе, а від твого раба! Чарівник — він завжди чарівник…

— Заспокойтесь! — вигукнула Кіті. Чи її аура, чи щось іще не дозволяло нам сперечатися з нею. Отож ми замовкли — й дозволили їй висловитись.

— Якби ви хоч на мить припинили чубитись, — провадила вона, — то зрозуміли б, що разом ви дієте набагато краще за Ноуду та інших — із їхніми краденими тілами. Фекварл у тілі Гопкінса почувається як удома, але він довго тренувався. А решта майже безпорадні…

— Це правда… — погодився Натаніель. — Ноуда навіть ходити не міг.

Мені знадобилася вся моя джинівська кебета, щоб зрозуміти, що й до чого.

— Тут є дві серйозні відмінності,—зауважив я. — По-перше, я не знищив твій розум. Це, безперечно, допомогло нам. А по-друге, я знаю твоє справжнє ім’я. Закластися ладен, що це дозволяє мені проникати в тебе глибше, ніж це можуть інші духи. Ось бачиш, як нам пощастило. Я знав, що колись це стане нам у пригоді…

Чарівник почухав підборіддя:

— Можливо…

Аж тут наші філософські міркування перервав нетерплячий вигук Кіті:

— Це, врешті, не так важливо! Просто попереджуйте одне одного про те, що збираєтесь робити, й це дозволить вам уникнути дурних помилок. А тепер… як щодо посоха?

Як щодо посоха?! Увесь цей час ми стискали його в кулаці, й навіть крізь плоть і кістки Натаніелевого тіла я відчував його силу. Відчував, як невпинно ворушаться ув’язнені в ньому могутні істоти, невиразно чув, як вони благають випустити їх на волю. Закляття, замовляння й печатки, накладені Ґледстоном на дерево, були так само міцні, як і в день їхнього створення. Це було навіть краще: схована в ньому сила, якби її випустили негайно, вмить повалила б кілька міських кварталів[96].

Кіті пильно дивилась на нас:

— Як ви гадаєте, чи зможемо ми привести його в дію?

— Так, — відповіли ми.

Натаніель обома руками взявся за посох: тут я дозволив керувати нашими кінцівками йому. Тут нам потрібна була його спритність, щоб розпочати процес — і визначити його напрям. А я надавав лише додаткову енергію, силу, що підтримувала його волю. Ми стояли, трохи розставивши ноги й напружившись у чеканні поштовху. Натаніель почав читати закляття. Поки він говорив, я його очима оглядав невеличкий кабінет, де ми перебували. Ось у кріслі сидить Кіті: її аура цілком пасує до аури посоха. Далі — двері, висаджені слабким Вибухом. На підлозі — кілька Пекельних Жезлів і куль з елементалями. їх приніс Натаніель — це він за допомогою кубика з Вибухом висадив двері. Він так тривожився за Кіті, що забув і про біль у плечі, і про втому…

Дивна це річ — відчувати, як ворушаться людські думки. Вони крутяться, наче сонна людина в темряві, тоді як розум, здавалося б, цілком поглинений закляттям. Повз мене пропливали обличчя — Кіті, якоїсь літньої жінки, інших людей, яких я взагалі не впізнавав. Аж тут (і це приголомшило мене) переді мною виразно, мов наяву, виник Птолемей. Як давно я його не бачив… дві тисячі років… Однак цей образ, звичайно, був лише спогадом про мене.

Час зосередитись… Я відчув, як із мене щось витягає сили— Натаніелеві слова перетворювали їх на пута, що оточували посох. Закляття наближалося до кінця. Посох Ґледстона здригався. Вздовж нього побігли бліді струмені світла, що сходилися до пентакля, вирізьбленого на його кінці. Ми відчували, як ув’язнені в ньому істоти протискуються крізь щілину, яку ми проточили в їхній темниці; відчували, як накладені Ґледстоном печатки силкуються знову зімкнутись. Ми не звертали уваги ні на те, ні на інше.

Натаніель закінчив закляття. Посох на мить спалахнув — кімната на всіх сімох рівнях наповнилася сліпучо-білим світлом. Ми похитнулись; Натаніель заплющив наші очі. Потім світло трохи пригасло. Рівноваги було досягнуто. Все завмерло. В кімнаті стало тихо. Посох Ґледстона ледве-ледве чутно гув у нашій руці.

Ми, як один, обернулися до Кіті, що сиділа в кріслі й дивилась на нас.

— Готова, — сказали ми.

33

Лише на мить — коли посох активувався й джинова енергія попливла Натаніелевим тілом, щоб стримати міць талісмана, — чарівник згадав про своє поранене плече. Він відчув сердитий укол болю, в голові раптово запаморочилось, — аж тут нові сили знову наповнили його, й недуга зникла. Натаніель почувався краще, ніж будь-коли досі.

В його тілі ще й досі віддавалася перша мить, коли в нього полинула Бартімеусова сила. Це було схоже на удар електричним струмом, на хвилю, яка ладна була відірвати його від підлоги, нехтуючи всіма законами тяжіння; геть уся його втома і власна вага пропали. В ньому вирувало життя. З несподіваною ясністю (його розум зробився гостріший — ніби щойно переродився) Натаніель пізнав джинову природу — його невпинне прагнення до руху, змін, перетворень. Він усвідомив, якою тяжкою долею були для такої істоти будь-які обмеження, що прив’язували її до земних, усталених речей. Перед ним — спочатку ніби в тумані — постала нескінченна череда образів, спогадів, вражень, що тяглася з незбагненних глибин минулого. Від цього Натаніелеві йшла обертом голова.

Всі почуття його немовби спалахнули. Пальці відчували кожен сучок, кожне волокно деревини посоха, вуха вловлювали ледве чутний його шум. Найкраще Натаніель бачив і розумів усі рівні — кожен із семи. Кабінет омивало райдужне світло десятка аур — аури посоха, його власної… І, най-дивовижніше, аури Кіті. В цьому сяйві обличчя дівчини знову здавалося свіжим і юним, а волосся ніби горіло вогнем. Він міг би дивитись на неї вічно…

«Припини негайно ці дурниці! Мене нудить!»

Якби тільки в голові не теревенив цей клятий джин…

«А що я таке роблю?» — подумав Натаніель.

«Отож-бо й воно, що нічого. Посох ми вже запустили. Вперед!»

«Гаразд». Натаніель обережно — на той випадок, якщо джин мав інші наміри щодо його ніг, — обернувся до Кіті:

— Тобі треба залишитись тут.

— Мені вже краще! — на превелику Натаніелеву тривогу, вона зсунулась на краєчок крісла і, спершись об поруччя кволими руками, підвелася. — Я можу ходити!

— І все-таки з нами ти не підеш.

Чарівник відчув, як у його мозку заворушився джин, і з його рота пролунав Бартімеусів голос. Це дуже дратувало Натаніеля — й до того ж лоскотало горлянку.

— Натаніель каже правду, — підтвердив Бартімеус. — Ти ще надто слабка. Якщо вірити його пам’яті — а я їй не дуже вірю, — то в цій будівлі є ще полонені: можливо, Ноуда зжер не всіх. Може, спробуєш відшукати їх?

Кіті кивнула:

— Гаразд. А що робитимете ви? Може, скористаєшся своїм магічним дзеркалом, щоб з’ясувати, де зараз Ноуда?

Натаніель завагався:

— Я…

— Він прогайнував його, — обізвався джин. — Відпустив біса на волю. Як на мене, то була велика помилка.

— Я й сам можу відповісти! — гаркнув Натаніель. Коли тебе перебиває власна горлянка — це дратує найбільше. Кіті всміхнулася йому:

— Ти молодець. Ну, тоді бувай.

— Гаразд… Ти певна, що в тебе все буде добре?

Натаніель відчув, як сердиться джин. Ноги в нього затремтіли — йому схотілося підскочити, злетіти в повітря…

— За мене не хвилюйся. Ось, візьми, — він нахилив голову, зняв з шиї Амулет Самарканда й простяг його Кіті. — Надягни. Це захистить тебе.

— Але тільки від магії, не забувай, — додав джин. — Він не захистить від розбійного нападу, не завадить тобі розбити голову, коліно або щось подібне. Проте в межах своїх вельми скромних можливостей він працює вельми непогано.

Кіті завагалась:

— У мене є певна стійкість до магії… Може, мені й не треба?

— Цього замало, щоб вистояти перед Ноудою, — відказав Натаніель. — Ще й після всього, що ти пережила. Будь ласка…

Дівчина надягла амулет.

— Дякую. Щасти тобі.

— І тобі.

Їм більше не було про що говорити. Пора було йти. Натаніель рушив до виходу, випнувши підборіддя, з похмурим і рішучим поглядом. Він навіть не озирнувся. На підлозі лежала купа уламків вибитих дверей; Натаніель обережно переступив через них саме тоді, коли джин змусив його ноги зігнутись і підстрибнути. Врешті ноги в Натаніеля заплутались, він спіткнувся, впустив посох і полетів перевертом через уламки, опинившись таким чином за дверима.

«Спритна штучка!» — сказав Бартімеус.

Натаніель нічого не відповів уголос. Підібравши посох Ґледстона, він попрямував коридором.

* * *

Залу Статуй було розорено вміло й старанно. Всюди лежали мармурові голови колишніх прем’єр-міністрів, відірвані від тулубів: ними, здається, грали в скраклі. Поламаний стіл Ради стояв біля стіни; круг нього, на сімох кріслах, у кумедних позах сиділи тіла чарівників, ніби ведучи якусь моторошну розмову. Зала постраждала від незліченних магічних атак — випадкових і безладних: підлога, стіни й стеля повсюди були проламані, пробиті, обпечені, розтоплені чи просто розрубані. Там, де раніше були килими, громадились купи попелу. Всюди лежали трупи — покинуті, понівечені, мов набридлі іграшки. В дальньому кінці зали зяяла величезна діра. Звідти тягло холодом.

— Подивись на пентаклі, — несподівано сказав Натаніель.

«Уже дивлюся. У мене ж твої очі — не забувай. І я згоден з тобою».

— З чим?

«З тим, що ти думаєш. Вони знищили їх навмисне. Хочуть зіпсувати життя чарівникам — якщо хтось із них вижив».

Усі пентаклі було спотворено чи знищено взагалі: мозаїчні кола вивернуто і розсипано по підлозі, прокреслені лінії розбито на шматки недбалими вогняними пострілами. Це нагадувало римський Форум тих часів, коли під браму міста підійшли варвари — і римляни повстали проти влади чарівників. Вони теж почали із знищення пентаклів…

Натаніель хитнув головою:

— Зараз це все не має значення. Думай про те, що треба робити.

«Я й думаю… Хіба я винен, що ти порпаєшся в моїх спогадах?»

Натаніель знову не відповів. Серед трупів, що лежали між уламками, він побачив знайомі обличчя. Кутики його вуст опустилися вниз…

— Ходімо, — сказав він.

«Навіщо цей запізнілий смуток? Ти ж усе одно не любив їх».

— Нам треба поспішати.

«Гаразд. Залиш це мені».

Це було найдивовижніше відчуття: розслабитись, навмисне відсторонитись від керування власними м’язами — і все ж таки відчувати, як вони скорочуються й напружуються, рухаються плавно й ритмічно, з нелюдською енергійністю. Натаніель міцно стискав посох, а в усьому іншому довірився джинові. Одним-єдиним стрибком він перескочив залу — і приземлився на обвалену каменюку. Там він зупинився, позирнув ліворуч, праворуч — і рушив далі велетенськими кроками… Пірнувши крізь отвір у стіні, він злетів під самісіньку стелю іншої кімнати — темної, зруйнованої, захаращеної уламками. Розгледіти її Натаніель не встиг — він був надто заклопотаний боротьбою з власними бунтівними нутрощами й з вибухами пробудженої в ньому енергії. Вгору, вниз, геть із цієї кімнати до іншої, повз розтрощені сходи, через купу каміння — кожен камінь завбільшки з добрячу брилу. Крізь діру пробитого отвору..

Вони опинились на вулицях Вайтголу.

Вони приземлились, підігнувши коліна, ладні знову злетіти в повітря. Голова Натаніеля схилилась набік, очі бігали туди-сюди, оглядаючи всі семеро рівнів…

— Ні!.. — прошепотів він.

«Так!» — вигукнув джин.

* * *

Вайтгол палав. Хмари, що нависали над дахами, відсвічували рожевим і помаранчевим; у прогалинах між ними вогненне світло просочувалось у чорну порожнечу, поцятковану зірками. Величні будівлі міністерств, де цілодобово вершилися справи державної ваги, стояли темні й покинуті. Світло ніде не горіло, вуличні ліхтарі — так само. У будівлі з північного боку — здається, у міністерстві освіти, — палав горішній поверх. Спритні язички полум’я — руді, мов осіннє листя, — вихоплювалися з вікон. Дим струменів у небо, змішуючись із хмарами. Будівлі навпроти теж пломеніли. Все здавалось якимось неприродним — як ілюзія в Мейкпісовій п’єсі.

Вулиця була порожня, якщо не рахувати уламків, перекинутих ліхтарних стовпів, статуй і — темних і дрібних, мов ошпарені мурахи, — розкиданих людських тіл. Там із скляного фасаду міністерства транспорту стирчав лімузин; там стриміли рештки зруйнованої скульптури «Пошана до влади» — кам’яні ноги на постаменті. Воєнні пам’ятники теж було зруйновано вщент — вулицю наполовину захаращували уламки граніту. З-за рогу Вайтголу, з боку Трафальґарської площі, долинув глухий вибух.

— Туди! — сказав Натаніель.

Його ноги зігнулись, випростались, він підскочив угору — й знову приземлився. Стрибаючи, він опинявся на висоті другого поверху, а спускаючись униз, ледве торкався землі — й знову злітав. Чоботи хилитались на його ногах.

— Ти знаєш, на мені семимильні чоботи! — видихнув Натаніель. Вітер відніс його слова вбік.

«Звичайно, знаю. Адже зараз я — це ти, чи до вподоби це тобі, чи ні. Поки що вони нам не знадобляться. Чи готовий у тебе посох? Там попереду щось коїться».

Вони мчали повз пам’ятники, повз покинуті автомобілі. Посеред дороги лежав труп вовка, а довкола — шматки колючого дроту, уламки табличок «Проходу немає»: рештки поліційного кордону. Попереду була Трафальґарська площа. Колона Нельсона стриміла серед нічного неба, залита гірчично-жовтим світлом. Від її підніжжя линули дрібні вибухи. Серед прилавків і лотків ринку для туристів метушились невеличкі тіні. За ними щось бігало навздогін.

Натаніель зупинився скраю площі. Він прикусив губу.

— Воно ганяється за людьми!

«Розважається. Мабуть, думає, що вона знову в Колізеї…[97]Поглянь! Он чоловік залишився живий після Вибуху. Дехто з цих хлопців стійкий до магії».

Натаніель прикрив очі долонею:

— Твої думки розбігаються на всі боки. Думай, будь ласка, простіше. Я не можу добрати ладу.

«Гаразд. Посох готовий? Ну, вперед!!!»

Щойно Натаніель приготувався, як його ноги помчали; він умить перескочив вулицю й опинився серед підпалених кіосків. Він линув крізь дим, повз скулену жінку з дитиною. Стрибок… Попереду, біля фонтану, зігнулось, наче звір, тіло Клайва Дженкінса. Його очі палали блідо-зеленим полум’ям, щелепа безсило відвисла, руки курилися жовтою парою.

Натаніель злякано вирячився на нього — й ледве опанував себе. Він підняв посох…

Його ноги знову стрибнули. Він побачив, що летить. За спиною пролунав вибух, щоку обдало крихтами бетону. Він приземлився на голову статуї лева, під самісінькою колоною.

— Навіщо ти нас переніс?! — вигукнув він. — Я тільки-но зібрався…

«Ще секунда — і нас розірвало б на шматки. Треба бути спритнішим! Наер’ян — афритка, вона часу не марнує»[98].

— Припини, будь ласка! Мені треба зосередитись!

Натаніель націлив посох, приготувався…

«Мерщій! Вона наближається. Якби в нас був Амулет, ми б просто посміялися з неї… Навіщо ти віддав його Кіті?.. Так, знаю, знаю. Твоя правда. Важко сперечатись, коли можеш читати чужі думки… Ой, сюди летить Вибух! Зараз я відскочу!»

— То стрибай швидше!

«Справді? Ти не заперечуєш?»

— Стрибай уже!!!

З диму з’явилась моторошна кульгава постать. Афритка, що сиділа всередині тіла, сяк-так опанувала ноги, однак воліла ходити не прямо, а навшпиньки. Спалах золотистого світла розніс статую лева навпіл, проте Бартімеус уже застосував потрібні м’язи — і Натаніель виявив, що перекинувся через голову чудовиська й тепер сидів у нього на спині.

«Ну-бо!» — сказав Бартімеус.

Натаніель промовив одне-єдине слово. Посох спрацював: з пентакля на його вершині вилетів сліпучо-білий промінь, завширшки з долоню. Земля здригнулась: у Натаніеля зацокотіли зуби. Промінь пройшов за кілька футів від тіла Клайва Дженкінса, вдарив у колону Нельсона й перерубав її, наче буханець хліба. Біле світло згасло. Натаніель підняв очі. Афритка — так само. Колона мовчки хитнулась, ворухнулась — і ніби почала поволі рости… А потім виявилось, що вона зі свистом падає просто на них, і Бартімеус кинув їх убік — крізь полотно підпаленої ятки, пораненим плечем на бруківку. Колона впала, розрубавши площу надвоє.

Натаніель умить підхопився. Плече люто боліло. В голові лунав розгніваний голос:

«Цілити треба як слід! Наступного разу я сам усе зроблю!»

— Нічого ти не зробиш!.. А де ця афритка?

«Напевно, давно втекла! Цього разу ти справді все зіпсував!» — Послухай-но, ти…

Аж тут його увагу привернуло якесь ворушіння за кілька метрів звідти. Чотири білі обличчя — жінка та її дітлахи, що ховалися за лотками, — поглянули на нього. Натаніель підняв руку:

— Все гаразд! Я чарівник…

Жінка зойкнула, діти здригнулись і щільніше притулились до неї. В Натаніелевій голові залунав ущипливий голос:

«Отакої! Теж мені заспокоїв! Може, заодно запропонуєш перерізати їм горлянки?»

Натаніель подумки вилаявся — й спробував усміхнутись.

— Я на вашому боці! — почав він. — Залишайтесь тут! Я…

Раптом він запрокинув голову. Пролунав голос: «Бачиш?» Крізь недогарки ятки, крізь пил, що знявся після падіння колони, блиснули зелені вогники. Він підлаштував свій погляд: на вищих рівнях було краще бачити примружені очі і обережні, злодійкуваті порухи в темряві. Тіло Клайва Дженкінса підкрадалося ближче, сподіваючись захопити його зненацька.

Бартімеус швидко промовив:

«Зараз буде Потік. Я джин, я краще знаюсь на таких речах. Потік захоплює великий простір. Вона хоче тебе знерухомити. Я можу накрити нас Щитом — але він відіб’є промінь від посоха».

— А ти можеш накрити Щитом отих людей? То зроби це! Нам він не знадобиться.

Натаніель дозволив своїй руці піднятись. Крізь простягнуті пальці полинула енергія. Блакитна баня зімкнулася над скуленими людьми. Натаніель знов обернувся в бік площі. Там клубочився пил, чорні клапті відривались від підпаленого полотна. Ніякого демона, що крався б навшпиньки, видно не було.

— Де вона?

«Звідки я знаю? У тебе ж нема очей на потилиці! Я можу дивитись лише туди, куди й ти».

— Гаразд, гаразд, заспокойся.

«Я спокійний! Це ти нервуєшся. Усі ці загадкові хімікалії, що течуть у твоїй крові, тримають тебе в тривозі. Нічого дивного, що люди такі недоумкуваті… Ось! Ні, це просто вітер торсає полотно… Ой, як я перехвилювався!»

Натаніель пильно оглядав площу. Посох гув у нього в руці. Він намагався відсторонитись від нав’язливого голосу джина, від потоку його спогадів — часом вони просто заливали його. Де ж ховається афритка? За розтрощеним постаментом колони? Навряд… це надто далеко… Де ж тоді?

«І гадки не маю, — обізвався Бартімеус. — Мабуть, утекла світ за очі».

Натаніель обережно ступив кілька кроків. Поза шкірою пробіг мороз — небезпека чигала десь поряд. На тому кінці площі він помітив огорожу, сходи, що вели під землю. То був вхід до метро. Під площею тягся лабіринт тунелів, що вели на платформи, дозволяли пішоходам переходити через дороги… І ці тунелі мали багато виходів.

На площі їх кілька…

«Озирнись!» — подумав він і розслабив м’язи, доручивши зробити решту джинові. Крутнувшись на місці, він вимовив слово — і націлив посох. Із посоха вилетіла біла блискавка — вона розітнула повітря й розпорошила тіло Клайва Дженкінса, що підкрадалося до нього ззаду. Щойно афритка була тут, уже простягала холодну руку, щоб направити на нього Потік, — а вже наступної миті вона зникла, разом із входом до метро за її спиною. На розтоплену бруківку посипався огидний попіл.

«А ти розумник, — обізвався джин. — Щось я не пригадую в Наер’ян такої підлоти».

Натаніель поволі перевів подих. Потім підійшов до купки людей, що кулились під Щитом, і махнув рукою. Бартімеус зняв закляття. Жінка підхопилась, тулячи до себе дітей.

— Найбезпечніше зараз на Вайтголі, — почав Натаніель. — Демони, напевно, звідти вже пішли. Ідіть туди й не бійтесь, мадам. Я…

Він замовк. Жінка відвернулась. Із скам’янілим обличчям, з понурими байдужими очима вона повела дітей геть між лотками.

«А ти чого сподівався? — запитав джинів голос. — Це ж ти й твої колеги завдали їй такого клопоту. Вона не кинеться тобі дякувати, хай там що ти зробиш. Гаразд, не переймайся… Ти все-таки не самотній. Я завжди з тобою…»

У його мозку забулькотів непроханий сміх.

Кілька секунд Натаніель стояв на місці, трохи схиливши голову, й дивився на розорену площу. Потім розправив плечі, міцніше стиснув посох, стукнув закаблуком об бруківку — і зник.

34

Кіті знайшла полонених набагато швидше, ніж сподівалася. Найважче було вирушити на пошуки — змусити себе вийти з кімнати. Коли вона вперше стала на ноги, кожен м’яз у її тілі обурено заволав. Дівчина здригнулась, ніби від страшенного холоду, тіло здалося легким і водянистим. Проте вона все ж таки не впала.

«Просто треба всього навчитися знову, — подумала вона. — Нагадати своєму тілу, що воно вміє».

І справді, з кожним кволим кроком вона почувалася впевненіше. Ось вона дісталася до купки зброї, кинутої біля дверей. Скривилася, зігнула коліна, присіла навпочіпки — й сиділа так, хитаючись і лаючись, поки порпалася в тій купці. Шокери, Пекельні Жезли, кулі з елементалями — речі, знайомі ще з часів Спротиву… Торбини Кіті не мала, проте застромила один Пекельний Жезл і один шокер за пояс. Дві кулі ледве помістились у подертих кишенях куртки; «Апокрифи» Птолемея Кіті дістала й шанобливо поклала на підлогу — ця книжка добре стала їй у пригоді. Серед магічної зброї лежав срібний диск — полірований, із гострими, мов бритва, краями. Подолавши легку огиду, Кіті сунула в кишеню і його. А потім, тримаючись за стінку, знову піднялася.

Обережними кроками вона вибралася з кімнати, переступивши через уламки дверей, і попрямувала коридором, повз порожню розгромлену Залу Статуй. Вона йшла туди, де тримали їх із Натаніелем, — їй досі пригадувалося жалібне рюмсання, що лунало десь поблизу.

Дорогою Кіті відчула в собі дивну роздвоєність. Ніколи ще вона не почувалась такою немічною, ледве-ледве пов’язаною зі своєю фізичною силою. І водночас ніколи ще не почувалась такою впевненою, як тепер. Раніше її не раз переповнювала шалена самовпевненість, радісна віра у власну юність і завзяття. А зараз було зовсім не так. Її теперішнє почуття було спокійніше, рівніше, незалежне від її тілесного стану, і в ньому не було тієї рвучкості, яку зазвичай надає почуттям тіло. Це була непорушна віра в себе — Кіті відчувала, кволо шкандибаючи коридором, як вона просто-таки випромінює довкола себе цю віру.

І вже перше випробування нітрохи не похитнуло її. Біля сходів, де коридор ширшав, Кіті натрапила на демона. Він, напевно, був останнім, хто роздобув собі тіло, бо ще не встиг як слід опанувати його. То було тіло довготелесого худорлявого чоловіка з рідким білявим волоссям, убране в розкішний чорний костюм. Костюм зараз був пожмаканий і подертий, волосся — скуйовджене, очі — каламутні, наче морські камінці. Його хитало від стіни до стіни, руки сліпо вимахували в повітрі. З горлянки лунав звірячий рев, що часом змішувався з гнівними словами незрозумілою мовою.

Голова обернулась і помітила Кіті. Очі спалахнули жовтим блиском. Кіті в чеканні зупинилась. Демон виявив свою цікавість до неї тим, що несподівано вибухнув диким виттям, від якого забряжчало скло в шафах, що стояли вздовж коридору. Він вирішив напасти на дівчину, проте, здається, не знав, як саме це зробити. Спочатку він задер ногу й показав на Кіті носаком черевика: як наслідок, із нього зірвало черевик. Потім він спробував зробити це ліктем — майже з таким самим успіхом. І нарешті, після болісних вагань, підняв руку, простяг тремтливий палець — і випустив бузкову блискавку. Блискавка вдарила в Амулет Самарканда—і відразу втяглась у нього.

Демон стривожено оглянув свій палець. Там часом Кіті витягла з-за пояса шокер, тихенько підкралася до демона — й випустила в його тіло синій тріскучий розряд. Демона огорнула чорна хмара диму, він здригнувся, відсахнувся, перевалився через перила — і впав на сходи чотирма метрами нижче.

Кіті вирушила далі.

Через кілька хвилин вона вже була біля знайомих дверей. Прислухавшись, дівчина почула здушений стогін. Смикнувши двері й переконавшись, що їх замкнено, вона висадила їх кулею з елементалями. Коли вітер нарешті вщух, вона зайшла всередину.

* * *

Кімната була невелика — й геть захаращена людськими тілами. Спочатку Кіті злякалася, що вже сталось найгірше, однак відразу побачила, що всі люди міцно скручені, а роти їм затулено кляпами. Вони, здається, так і лежали тут відтоді, як Мейкпісові біси притягли їх сюди кілька годин тому. Здебільшого полонених було зв’язано мотузками, проте двох чи трьох — замотано в ряднину або щільні чорні сітки. Всього в кімнаті було десь із двадцятеро осіб, складених митусем, як сардинки в бляшанці. На превелике полегшення Кіті, багато хто з них ворушився — мляво й сумно, мов черв’яки, приготовлені для риболовлі.

Її помітили кілька пар вирячених очей. їхні власники почали крутитись і благально стогнати. Кіті зачекала зо дві секунди, щоб оговтатись, — від утоми в неї тремтіли коліна. А потім заговорила так виразно, як лиш могла:

— Я прийшла, щоб допомогти вам. Ще трохи потерпіть, будь ласка. Я спробую визволити вас.

Люди засовались і застогнали ще дужче. Вони пацали ногами, обертали й трусили головами. Кіті ледве не збили з ніг.

— Лежіть спокійно! — наказала вона. — Інакше я піду геть! Чарівники вмить угамувались.

— Отак буде краще. А тепер…

Неслухняними пальцями Кіті дістала з кишені срібний диск — і обережно, щоб не порізати пальці, заходилась пиляти мотузки на найближчій із полонянок. Мотузки розходились, наче масло під гарячим ножем. Полонянка обережно поворушила занімілими руками й ногами — й тихо зойкнула від болю. Кіті безцеремонно витягла з її рота кляп.

— Коли зможете піднятись на ноги, — сказала вона, — візьміть щось гостре й допоможіть мені рятувати інших.

І перейшла до наступного чарівника.

Уже через десять хвилин кімната була повна кульгавих чоловіків і жінок, що розминали собі кінцівки. Хтось сидів, хтось ставав спочатку на одну, тоді на другу ногу, намагаючись позбутися судом і набряків. Ніхто нічого не казав — їхні тіла були вільні, проте думки ще плутались від подиву й недовіри. Кіті мовчки поралася біля передостаннього полоненого — огрядного добродія, обплутаного сіткою. Він лежав нерухомо, крізь сітку на його обличчі сочилася кров. Поряд перша з тих полонянок, кого звільнила Кіті, — молода жінка з мишастим волоссям, — боролася з мотузками на тілі останньої чарівниці: та, замотана в товсту сіру ковдру, була більш ніж жива — вона увесь час борсалась у шаленому нетерпінні.

Кіті передала своїй помічниці срібний диск:

— Тримайте.

— Дякую.

Рештки сітки й ковдри було розрізано за кілька секунд, і обидва полонені опинились на волі. Одна з них, жінка з довгим чорним волоссям і червоним, набряклим обличчям, відразу підскочила й зойкнула з болю. Другий, гладкий літній добродій із закривавленим лицем, лежав нерухомо. Очі в нього були заплющені, дихав він уривчасто й хрипко.

Чорнявка притулилася до стіни й заходилася розтирати ногу, яку звело судомою, аж гаркаючи від болю та люті:

— Хто?! Хто це все влаштував?! Я вб’ю їх! Присягаюсь!

Кіті тим часом діловито розмовляла з молодою жінкою з мишастим волоссям:

— Він непритомний. Його треба відвезти до лікарні.

— Це я влаштую, — відповіла її помічниця. Оглянувши кімнату, вона зупинила погляд на рудому молодикові з ластовинням. — Джордже, чи не зробите ви ласку?..

— Так, панно Пайпер.

— Стривайте, — перервала їх Кіті. Вона втомлено озирнулась і простягла тремтливу руку, шукаючи опори. — Допоможіть мені, будь ласка, встати… Дякую. — Вона обернулась до всіх присутніх. — Вам усім слід знати, що сталося. Становище може бути… важче, ніж ви гадаєте. В Лондоні вирвались на волю демони.

Хтось зойкнув, хтось вилаявся. Обличчя в усіх повитягались зі страху та смутку. Усі чарівники, старі й молоді, поглянули на Кіті. Зараз вони були безпорадні й нічого не розуміли. Куди й поділась їхня чарівницька пиха — зараз це були просто люди, перелякані, покинуті без проводирів, без усього. Кіті підняла руку:

— Послухайте! Зараз я все розповім вам…

— Зачекайте! — чорнява жінка схопила її за лікоть. — Спочатку скажіть, хай вам дідько, хто ви така? Щось я не пригадую ні вашого обличчя, ні, — вона скривилась, — вашого брудного лахміття! Ви, здається, навіть не чарівниця!

— Так, — зіпнула у відповідь Кіті. — Я простолюдинка. Та якщо ви хочете залишитись живими, то замовкніть і вислухайте мене.

Очі в чорнявки вибалушились:

— Як ви смієте!..

— Та й справді замовкніть уже, Фаррар, — обізвався якийсь чоловік.

Чорнявка, ніби вдавившись, шалено озирнулась на всі боки, проте руку Кіті відпустила.

Усі, крім неї, дослухалися до Кіті з охотою — й навіть із вдячністю. Можливо, вони були ще й досі приголомшені, а може, щось у цій посивілій дівчині з утомленим, поораним зморшками обличчям викликало в них щиру повагу, — сказати важко. Та поки Кіті розповідала про останні події, всі слухали її якнайуважніше.

— А де решта чарівників? — жалібно спитав один із старших полонених. — Нас у театрі була сотня, не менше. Вони ж не могли всі…

— Не знаю, — відповіла Кіті. — Можливо, є й інші кімнати з полоненими: демони або забули про них, або просто не встигли покінчити з ними. Треба перевірити. Але багато хто з вас загинув…

— А пан Деверо? — прошепотіла якась жінка.

— А Джесіка Вайтвел, а…

Кіті знову підняла руку:

— На жаль, не знаю. Проте гадаю, що багато хто з головних чарівників або вбитий, або одержимий демоном.

— Принаймні одна з них жива! — люто вигукнула чорнявка. — Поки не знайдуть решту, я — єдина з членів Ради, хто залишився живий. Тому я тепер головна! Ми повинні розійтися по пентаклях і викликати своїх рабів. Я негайно зв’яжусь із нічною поліцією. Демонів-утікачів розшукають і знешкодять!

— Тут є ще два питання, — спокійно додала Кіті. — Ні, три. Спочатку треба потурбуватись про цього чоловіка. Чи може хто-небудь роздобути автомобіль?

— Я можу, — молодик у ластовинні схилився над нерухомим тілом. — Тут менше ніж утрьох не впоратись. Пане Джонсон, пане Воул, допоможіть мені донести його до лімузина!

Допомога надійшла. Троє чарівників винесли непритомного добродія на руках.

Чорнявка, що була вже біля дверей, ляснула в долоні:

— Усі по пентаклях! Не марнуймо ні хвилини!

Ніхто й не поворухнувся.

— Мені здається, ця леді хотіла додати щось іще, — сказав літній чоловік, кивнувши в бік Кіті. — Мабуть, нам варто було б її вислухати, панно Фаррар. Хоча б заради чемності…

Панна Фаррар скривила губи:

— Але ж вона лише…

— Я хотіла сказати ще дві речі, — почала Кіті. Тепер вона почувалася вкрай утомленою. В голові паморочилось, хотілося сісти… «Ні, тримайся! Доведи справу до кінця!» — Головний демон, Ноуда, дуже небезпечний. Наближатися до нього без якнайпотужнішої зброї — це самогубство. І це ми вже робимо. — Вона оглянула принишклих чарівників. — Ще один член Ради, що вижив, — тут Кіті не втрималась, щоб не позирнути на панну Фаррар, — вирушив на боротьбу з ним. Він озброєний посохом Ґледстона.

Її навіть не дуже здивували приглушені вигуки. Панну Фаррар, здається, ця звістка зачепила найбільше.

— Але ж пан Деверо заборонив це! — вигукнула вона. — Хто ж наважився…

Кіті всміхнулась:

— Це Нат… Джон Мендрейк. Побажаймо йому успіху.

— Мендрейк!!! — обличчя Фаррар аж зблідло з люті. — Оцей нездара!

— І останнє, що я хочу сказати, — незворушно правила Кіті. — За цих обставин найголовніше для нас — тобто краще сказати «для вас», адже це ви — чарівники і влада у ваших руках, — захистити і організувати народ. Відтоді, як Мейкпіс полонив вас, люди залишились без проводирів, і зараз нема кому евакуювати райони, де лютують демони. Нам загрожує безліч — безліч! — смертних випадків. Якщо ми нічого не вдіємо, багато хто з простолюду загине.

— Раніше це нас не тривожило, — пробурмотів молодик за її спиною. Проте загальна думка була не на його боці.

— Зараз нам потрібен кристал, — мовила панна Пайпер. — Щоб спостерігати за демонами.

— Або магічна чаша… Де вони тут їх ховають?

— Десь, мабуть, є хоч одна… Ходімо, пошукаймо.

— Краще ходімо до пентаклів! Можна викликати біса — й послати його подивитись…

— Потрібні автомобілі! Хто вміє водити автомобіль?

— Я не вмію! Мене возить чоловік!

— Я теж…

Від дверей долинув хрипкий, силуваний кашель. Обличчя в панни Фаррар було зморене, волосся — розкуйовджене, вуста стяглись ниткою. Зігнуті побілілі руки спирались об одвірки. Плечі трохи згорбились — це робило її схожою на перевернутого кажана. А погляд аж випромінював отруту.

— Усі ви, — почала вона, — лише дрібні службовці. Навіть не службовці — самі секретарі й помічники. Знання магії у вас убогі й обмежені — а розуму, здається, ще менше, ніж знань. Простолюд і сам подбає про себе. Дехто з них має стійкість до магії — зо два-три Вибухи вони переживуть. Будь-що простолюду в нас багато — якщо втратимо кількох, це нітрохи не зашкодить. А от що нам зашкодить — це порожні балачки, коли наша столиця в небезпеці! Невже ми залишимо увесь захист Мендрейкові? Хіба він, по-вашому, такий могутній чарівник? Я йду по своїх вовків. І нехай кожен, хто має хоч дещицю гордощів, іде зі мною!

Відштовхнувшись від одвірка й не озираючись, вона вийшла в коридор. Запала тривожна тиша. Потім троє молодиків, схиливши голови й насупивши брови, проштовхались повз Кіті й вирушили за Фаррар. Ще дехто повагався, проте залишився на місці.

Молода жінка з мишастим волоссям стенула плечима — і обернулась до Кіті.

— Ми підемо за вами, панно… пробачте, як вас звуть?

«Клара Белл? Лізі Темпл?»

— Кіті Джонс, — відповіла вона. І кволим голосом додала: — Принесіть мені, будь ласка, води.

* * *

Поки Кіті відпочивала, попиваючи холодну мінеральну воду з запасів Ради, молодші чарівники взялися до роботи. Дехто вирушив на пошуки до сусідніх кімнат: повернулись вони бліді, перелякані, з розповідями про трупи, звалені жужмом у цих кімнатах, про спотворені й стерті пентаклі, про таку руїну, яка нікому й не снилась. Зазвичай таке влаштовували ворогам у далеких землях. Отож тепер, коли чарівники зіткнулися з цим самі, їм було вкрай прикро. Інші пробиралися до виходу й визирали надвір. Там палали будівлі, всюди лежали мертві тіла, а найтривожніше, що не було видно нікого живого. Зазвичай навіть серед ночі Вайтголом проїздили автобуси й таксі, до будівель заходили — й виходили звідти — нічні службовці, вряди-годи з’являлись поліційні та військові патрулі. Державна машина, що втратила управління через Мейкпісову зраду й несподівану появу Ноуди, на той час цілком зупинилась.

Знищення пентаклів стало серйозною перешкодою, однак невдовзі з’ясувалось, що демони були хоч і злі, проте аж ніяк не сумлінні: чимало кіл вони проминули, й ті залишились цілі. Кількох дрібних бісів послали в розвідку, а тим часом у кімнаті поряд із Залою Статуй знайшли величезний магічний кристал, яким раніше користувалася Рада. Кристал принесли до кімнати, де сиділа Кіті. Довкола зібралися принишклі, похмурі чарівники. Наймогутніший з них — заступник міністра рибного господарства — швидко викликав джина, ув’язненого в кристалі, й віддав гучну команду: показати, де зараз демони-втікачі.

Куля взялася туманом, потемніла… Всі підсунулися ближче.

В кристалі спалахнули вогні. Червоні, помаранчеві… Застрибали язики полум’я…

Зображення стало чіткішим: вогонь, що палає поблизу й віддалік, ліхтарі серед темних дерев… Удалині — щось велетенське, горбате, сліпучо-яскраве…

— Кришталевий палац! — упізнав хтось. — Це Сент-Джеймс-парк!

— Там простолюд влаштовував демонстрації…

— Дивіться!

Попереду з’явилися сотні фігурок, що метушилися між деревами й кидалися на всі боки, наче зграйки рибок у морі.

— Чому вони не тікають?

— Їх оточили…

То там, то тут спалахували викиди магії, що збивали докупи охоплений панікою натовп. Скраю було видно якісь неприродні постаті — зовні немовби людські, що виробляли якісь химерні вихиляси й підскоки. Вони тіснили людей зусібіч. Одну з цих постатей, яка пересувалася довгими стрибками, було чітко видно під ліхтарем. Вона помітила купку людей, що бігли до неї, зігнулась, приготувалась до нападу..

Блиснув промінь білого світла — й пролунав моторошний вибух. Чудернацька постать зникла — на її місці закурилася димом воронка. Під ліхтарем промайнула інша постать, що ступала величезними, але рівними кроками. В руці вона тримала довгий посох.

Кіті акуратно поставила пляшку з мінеральною водою на стіл.

— Викликайте всіх демонів, яких можете, — наказала вона. — Якщо ми хочемо стати цим людям у пригоді, нам треба туди.

35

Правду кажучи, разом нам працювалось непогано. Навіть краще, ніж ми сподівались.

Звичайно, нам знадобилося трохи часу на те, щоб домовитись між собою, — ми пережили кілька прикрих моментів, коли наше тіло намагалось водночас робити протилежні речі, — та ми дуже швидко ліквідували наслідки, тож нічого лихого не сталось[99]. А коли ми задіяли ще й семимильні чоботи, то почали справді швидко пересуватись — і насолоджуватись перевагами нашого незвичайного становища.

Перша перемога — в поєдинку зі старою бідолахою Наер’ян — справді підбадьорила нас: ми зрозуміли, що треба робити і як поєднувати зусилля, щоб досягти найкращого ефекту. Ми облишили спроби дублювати один одного — і почали більше один на одного покладатись.

Працювали ми так. Натаніель узяв на себе чоботи: якщо нам треба було переміститись на велику відстань, то ступав саме він. Після прибуття на місце (за дві-три секунди — чоботи були нівроку прудкі), управління ногами брав на себе я — наділяв їх часткою своєї фірмової спритності й змушував нас стрибати по-антилоп’ячому: назад і вперед, униз і вгору, ліворуч і праворуч, аж поки це спантеличувало ворога — а часом навіть і мене самого. Натаніель тим часом зберігав повний контроль над своїми руками й посохом Ґледстона: він стріляв щоразу, коли ми підбиралися досить близько, і — оскільки я міг передбачати його наміри — я звичайно залишався на місці досить довго, щоб він міг націлитись як слід. Не робив цього я лише тоді (і, як на мене, цілком виправдано), коли бокував від якого-небудь Вибуху, Потоку чи Нищівної Спіралі. Таких речей краще уникати, якщо не хочеш утратити темп[100].

Спілкувались ми за допомогою коротких уривчастих думок, як-от: «Біжи!», «Стрибай!», «Куди?», «Ліворуч!», «Угору!», «Вниз!» тощо[101]. Ми ще не дійшли до гарчання й мукання, але були до цього близькі. Все це, звичайно, віддавало брутальністю — тут не було місця ні самозаглибленню, ні чуттєвому аналізу, — зате це дуже сприяло тому, щоб залишитися живими, а також пасувало до певної пригніченості й відчуженості, що переповнювали Натаніелеву душу. Спочатку, поки з нами була Кіті, це не так упадало в око (тоді його голову переповнювали всілякі ніжності, а потім — напівоформлені, палкі й високі прагнення). Але після тієї пригоди на Трафальґарській площі, коли жінка відвернулась від нього зі страхом і огидою, він одразу засмутився й замкнувся в собі. Його ніжні почуття були ще надто свіжі — й не терпіли, коли їх відкидали. Тепер їх позаганяли вглиб звичні риси вдачі — гордість, відчуження й сталева рішучість. Натаніель досі переймався своєю справою, але тепер займався нею з легкою відразою до самого себе. Може, це й не дуже здорове почуття, та воно якнайкраще допомагало йому битись.

А зараз нам слід було саме битись.

Наер’ян, що тинялась площею, виявилась найнезграбні-шою з духів; інші полинули далі, приваблені гомоном натовпу й запахом людських тіл. Проминувши арку Черчилля, вони опинились на темних просторах Сент-Джеймс-парку. Якби там не юрмилося стільки простолюду, військо Ноуди негайно розсипалося б по столиці, нам було б набагато важче їх відстежувати. Та проти ночі в парку зібралося ще більше демонстрантів, підбадьорених бездіяльністю уряду, тож тепер цей натовп був надзвичайно спокусливою принадою для жадібних духів.

Коли ми прибули туди, веселощі саме вирували. Духи блукали парком, ганяючись на свій розсуд за чередами збожеволілих людей. Дехто вдавався до магічних атак, дехто волів пересуватись просто заради втіхи, розминаючи непіддатливі кінцівки й виписуючи кола, щоб відрізати метушливу здобич. Багато далеких дерев палали барвистими вогнями, в повітрі висіли спалахи, кручені струмені диму, пронизливі крики й загальний гамір. І все це — на тлі величезного Кришталевого палацу, що осявав своїм світлом довколишнє шаленство: в смугах світла з палацу гасали люди, стрибали духи, падали тіла, тривали запаморочливі лови.

Ми на хвилину зупинились під аркою, біля входу до парку, щоб оцінити ситуацію.

«Хаос, — подумав Натаніель. — Це хаос!»

«Ти ще не бачив справжніх боїв, — заперечив я. — Скажімо, того, що було під Аль-Аришем. Там пісок просяк кров’ю на цілу милю довкола». І я подумки показав йому, як це було.

«Чудово. Красно дякую… Бачиш Ноуду?»

«Ні. Скільки там демонів?»

«Більше ніж досить[102]. Ходімо!»

Він тупнув закаблуком, і чоботи помчали вперед. Ми опинилися в самісінькому пеклі.

* * *

Стратегія вимагала, щоб духи не помітили нас усі відразу. Поодинці ми могли б упоратися з ними, та боротися з усіма разом — це вже трохи важче. Звідси випливали стрімкі атаки й невпинне пересування. Першою нашою ціллю — недалеко на травнику — став африт у тілі підстаркуватої жінки, що з пронизливим гиканням посилав у натовп Спазми. За два кроки ми опинились у нього за спиною. З посоха вилетів промінь — і африт перетворився на спогад, на зітхання вітру. Ми обернулися, ступили ще два кроки — і опинилися далеко звідти, серед ярмаркових атракціонів, де троє міцних джинів, убраних у гладкі людські шкури, заклопотано перевертали «Замок султана». Натаніель показав на них посохом, і всі троє розчинились в одному-єдиному жадібному спалаху світла. Ми озирнулись, побачили, як під деревами кульгавий гібрид людини й духа женеться за дитиною, — і за три кроки опинились поруч. Білий вогонь пожер гібрида. Дитина втекла в пітьму.

«Нам потрібна допомога, — подумав Натаніель. — Заради людей. Вони бігають колами».

«Ну, це вже нас не… О, я бачу їх! Ходімо!»

Крок, стрибок — і ми приземлились на дах літнього театру, обернулись круг центрального стовпа й вистрелили чотири рази. Три гібриди загинули; четвертий, стривожений їхньою смертю, відсахнувся, помітив нас — і випустив Спазм. Літній театр розлетівся на тріски, та ми спритно перекинулися, з’їхали вниз по полотняному тенту—і, перш ніж наші чоботи торкнулися землі, перетворили сутність нападника на сніп кволих іскор.

Я відчув докір сумління. Натаніель завагався: «Це… це ж була Гелен Малбінді! Так, я впізнав її! Вона…»

«Вона давно мертва. Та вбив її вбивцю. Ну-бо, воруши ногами! Бачиш — отам, біля озера?.. Там діти! Мерщій!»

Краще не зупинятись. Краще про це не думати. Головне — битися![103]

* * *

Минуло десять хвилин. Ми стояли під дубом у центрі парку. Поряд на землі курилися рештки ще двох джинів.

«Ти нічого не помічаєш у наших духах? — подумав я. — Нічого надто прикметного?»

«Очі? Вони часом світяться у них».

«Так, очі… але я мав на увазі аури. Вони немовби виросли».

«І що ж це означає?»

«Не знаю… їм ніби тісно в людських тілах».

«Ти думаєш…»

«Духи, яких викликав сюди Фекварл, дуже могутні. Може, вони стали ще дужчі від того, що підживились. І якщо…»

«Стривай! Там, біля озера…»

І ми помчали.

* * *

Ми гасали парком туди-сюди, між павільйонами й дитячими майданчиками, альтанками й стежками — всюди, де тільки помічали скрадливі, хитрі порухи. Часом джини підстерігали нас і давали здачі, проте частіше ми підбиралися до них непоміченими. Сила посоха була нездоланна, а семимильні чоботи переносили нас швидше, ніж вороги встигали помітити нас. Натаніель був спокійний і рішучий; він з кожною хвилиною все майстерніше орудував посохом. Що ж до мене, то тут, напевно, річ була в адреналіні, який нуртував у нашій спільній крові, — а може, й ні, — проте мені це почало помалу приносити задоволення: в мені почала прокидатися давня жадоба крові, шалена радість бою, знайома мені з перших єгипетських воєн, коли ассирійські утуку марширували через пустелі — й хмари стерв’ятників заповнювали все небо. Це була любов до швидкості й спритності, до того, щоб кидати виклик смерті й перемагати її, любов до здійснення нових подвигів, про які розповідатимуть і співатимуть біля таборових вогнищ, аж поки зайде сонце. Це була любов до завзяття й сили.

Це теж була частина руйнівного впливу Землі. Птолемеєві таке не сподобалося б.

Однак це все ж таки краще, ніж бути пірамідкою слизу.

Я дещо помітив — і подумки підштовхнув Натаніеля. Він зупинився серед поля, щоб краще придивитись. Ми трохи постояли й поміркували. Посох ми тримали горизонтально, недбало стискаючи його в руці. Він світився й тріскотів; його кінець курився білим димком. Земля під нашими ногами почорніла й обгоріла. Довкола громадились трупи, черевики, куртки, листівки; далі видніли дерева у вогні й темне провалля ночі.

Вдалині, за парком, відсвічували вогні велетенського Кришталевого палацу. Всередині його, кидаючи тіні на травник, ворушились далекі постаті. Розгледіти їх як слід із такої відстані ми не могли.

«Ноуда? Фекварл?»

«Можливо…»

«Обережно!»

Хтось наближався до нас зліва. Ми підняли посох, однак не поспішали з атакою. З темряви з’явилася людина — чоловік із майже невидимою аурою. Він був босий, у розірваній сорочці. Залишаючи криваві сліди, він прошкутильгав повз нас. У наш бік він навіть не поглянув.

«Який жах», — подумав Натаніель.

«Та годі тобі! Цього бідолаху теж можна зрозуміти. За ним щойно ганялися сорок демонів».

«Я не про нього. Я про це. Про все».

«О-о… Так, так».

«Ти думаєш, їх було лише сорок?»

«Цього я не казав. Мудрий воїн…»

«А скількох ми вбили?»

«Не знаю. Я не рахував. Але зараз їх тут уже не так багато».

Центральна частина парку майже спорожніла. Ніби хтось проколов невидимий міх чи огорожу — і потік переляканого люду раптово полинув туди й помалу зник.

Натаніель шморгнув носом і втерся рукавом. «Тоді, виходить, Кришталевий палац… Тут ми, вважай, упорались».

* * *

Крок, ще крок… Ми мчали над моріжками, над підстриженим живоплотом, клумбами, ставками, фонтанчиками. Натаніель сповільнив рух чобіт, і ми озирнулись.

Кришталевий палац, мов кит, що викинувся на берег, громадився в центрі парку — завдовжки в двісті метрів, завширшки в сто. Він майже повністю був споруджений із скляних шибок, закріплених у сітці залізних балок. Зовнішні стіни були заокруглені й плавно йшли вгору; то тут, то там над ними стриміли невеличкі бані, шпилі й башточки. Насправді то була просто величезна теплиця — тільки замість підгнилих помідорів і лантуха гною там були пальми, штучний струмок, містки, переходи, сувенірні крамнички, кіоски з харчами — безліч усіляких міллю побитих розваг[104]. Тисячі електричних ламп, підвішених на балках, освітлювали палац і вдень, і вночі. Зазвичай то було улюблене місце простолюду, що не знав, як згаяти вільний час.

Досі я нечасто наближався до палацу: мою сутність аж чавило від його залізного кістяка. Однак тепер мене надійно захищало Натаніелеве тіло, тож залізо не тривожило мене. Ми зійшли на східний ґанок. Тут тропічні папороті й пальми міцно тулилися зсередини до скла; за ними майже нічого не було видно.

З будівлі линув приглушений гомін. Ми, не зупиняючись, підійшли до дерев’яних дверей, штовхнули їх — і двері відчинились. Тримаючи посох напоготові, ми ступили всередину.

Нам відразу стало млосно: зовні була прохолодна ніч, а під скляним дахом повітря добре прогрілося. Водночас повіяло магією — димом від сірчастих вибухів. З правого боку, з-за пальм і суші-бару в японському стилі, лунали жалібний стогін і плач.

«Простолюд, — подумав Натаніель. — Треба підійти ближче. Подивитись, хто захопив людей…»

«Може, містком?»

Ліворуч від нас були кручені залізні сходи, які піднімались до містка високо над головою. Звідти нам усе було чудово видно. Ми кинулись туди — й тихо побігли сходами. Опинившись над розложистими пальмовими кронами, впритул до вигину скляної стіни, ми вийшли на вузенький місток, що залізною ниточкою простягся до протилежного боку палацу. Натаніель низько пригнувся — і опустив посох горизонтально. Ми поволі, крадькома полинули над безоднею.

Невдовзі ми побачили, що коїться за деревами, в центрі палацу, просто під найвищими скляними банями. Там, на відкритому просторі, затиснутому між строкато розмальованою каруселлю й столиками кав’ярні, стояв натовп — сотня людей, що тулились одне до одного, мов пінгвіни під час зимової бурі. їх оточили зусібіч і пасли семеро чи восьмеро духів Ноуди. Серед їхніх оболонок було й тіло Руфуса Лайма і — я зрозумів це із збентежених Натаніелевих думок — тіло прем’єр-міністра Руперта Деверо. Судячи з їхніх владних порухів, духи цілком опанували свої нові оболонки. їхні аури поширювались далеко за межі тіл. Проте нашу увагу привернули не вони.

«Поглянь на Ноуду! — подумав Натаніель. — Що з ним сталося?»

Я не відповів. На дашку каруселі, метрів за двадцять збоку від нас і метрів за двадцять нижче, стояло колишнє тіло Квентіна Мейкпіса. Коли ми бачилися з ним востаннє, Ноуда мав певні проблеми з визначенням меж можливостей своєї нової оболонки. Тепер він — хоч і дещо запізно — все-таки навчився керувати нею. Ноги міцно стояли на дашку, руки були згорнуті на грудях, підборіддя випнуте — така собі подоба переможного генерала в самісінькому розпалі битви.

До того ж у нього були роги.

Троє чорних рогів, що стриміли під різними кутами з лоба. Один був довгий, ще два — просто пеньки. Однак це було ще не все. Сорочка на його спині розійшлась, і звідти стирчав гострий гребінь, а на лівій руці виросла сіро-зелена гуля. Обличчя в нього було бліде, скривлене, набрякле від внутрішнього тиску. Очі немовби палали полум’ям.

«Оце так несподіванка!» — подумав я.

«Його сутність виривається з тіла!» — Саме безмежна здатність Натаніеля констатувати очевидні речі робила його таким дивовижно людяним.

Поки ми дивилися, роги, гребінь і гуля втягнися назад у шкіру — ніби міцним зусиллям волі. Ноуда аж затремтів від напруження, та за мить вони повилазили знову, ще більші, ніж дотепер. Із роззявленого рота долинув гучний голос:

— A-а! Як мені погано! Мене знову пече, як раніше! Фекварле!.. Де Фекварл?!

«Він невдоволений, — зауважив Натаніель. — Напевно, його сила надто велика. Тіло, в яке він вселився, розпадається, й він утрачає свій захист».

«Що ж тут удієш, якщо він жер людей з тієї самої миті, як з’явився сюди? От його сутність і рознесло… — я оглянув простолюд, що юрмився внизу. — Здається, він і досі голодний».

«Нічого, з цим ми покінчимо! — уся Натаніелева образа перевтілилась у холодний, твердий гнів. Його душа немовби скам’яніла. — Як ти гадаєш, чи зможемо ми зняти його звідси?»

«Так. Тільки краще націляйся. У нас один-єдиний шанс. Бити треба напевно».

«Ну, й хто ж тепер констатує очевидне?»

Ми досі сиділи пригнувшись — і дивилися вниз крізь візерунчасте залізне поруччя обабіч містка. Тільки-но Натаніель приготувався встати, я про всяк випадок виставив Щит. Коли ми завдамо удару, інші духи, безперечно, зажадають помсти. Я оцінив можливі шляхи до відступу… Відскочити назад — чи на пальму, чи на дах суші-бару. Потім униз, на підлогу. Потім…

Гаразд. Годі вже загадувати наперед.

Натаніель підвівся. Ми націлили посох на Ноуду, вимовили закляття…

І, як я й сподівався, пролунав страшенний вибух.

Тільки не круг Ноуди, а круг нас. Мій Щит ледве вистояв. Нас відкинуло вбік уздовж містка, ми пробили скляну стіну палацу — і разом зі зливою друзок полетіли вниз, на ґанок, і далі, в пітьму садка з тропічними рослинами. Ми тяжко впали на землю. Щит лише почасти пом’якшив удар. Посох випав з наших рук, відлетів і впав на стежку.

Удар знову розділив нашу спільну свідомість; кілька секунд ми окремо існували в одній голові. Поки ми лежали й стогнали незалежно один від одного, з діри в скляній стіні випливло Гопкінсове тіло. Воно м’яко приземлилось на ґанок і спокійно, впевнено підійшло до нас.

— О, та це ж Мендрейк! — недбалим світським тоном промовив Фекварл. — Який ви впертий, юначе! Якби ви мали хоч дещицю розуму, то були б уже за сотню миль звідси. Що це вселилось у вас?

Якби він знав! Ми лежали на землі, відчайдушно намагаючись зібратись на силі. Наш зір помалу прояснився, а розум возз’єднався.

— Володар Ноуда, — провадив тим часом Фекварл, — зараз трохи роздратований і потребує лагідного поводження. І ви не поліпшите йому настрій, ужаливши його своєю цяцькою.

— Ужаливши?! — прохрипів Натаніель. — Та вона й сліду від нього не залишить!

— О, ви справді так думаєте? — Фекварлів голос був утомлений і насмішкуватий. — Ноуда могутніший, ніж ви гадаєте. Він жадає сили, він усотує її, наче губка. Погляньте, як він виріс! Вашим нападам він тільки зрадіє — це піде йому на користь. Ні, я дозволив би вам спробувати, але мене вже втомили ці непрохані вторгнення. Будь-що я зараз заберу цей посох собі, — він ліниво підняв руку. — Що ж, бувайте!

Натаніель уже роззявив рота, щоб заволати. Я його трохи випередив — із кращою метою:

— Привіт, Фекварле.

Рука здригнулась, так і не використавши свою вбивчу силу. Цятки блакитного світла здивовано спалахнули в Гопкінсових очах.

— Бартімеусе?!

— Так, це я. Той самий маленький джин.

— Але як… як…

Нарешті! Вперше за три тисячоліття я вразив своєю появою непорушну Фекварлову впевненість. Йому просто-таки відібрало мову:

— Як це може бути? Це жарт… химера… ілюзія?

— Ні. Це я. І я тут.

— Це неможливо!

— А хто ж іще може знати правду про смерть Чинґісхана? Про оте невеличке ґроно отруєного винограду, яке ми підсунули йому в шатро під самісіньким носом у його джинів?[105]

Фекварл моргнув, повагався:

— То, виходить… це все-таки ти…

— Так, давній мій друже, тепер моя черга влаштовувати сюрпризи. Я міг би ще згадати, що, поки ви з Ноудою тут бавитесь, більшу частину вашого війська вже перебито. Мною!

Говорячи це, я відчував, як совається Натаніель. Йому не хотілося безпорадно лежати на землі — природний інстинкт самозбереження змушував його піднятись на ноги. Я вгамував його однією-єдиною думкою: «Чекай».

— Зраднику! — Фекварл уже довго пробув у Гопкінсовому тілі — й тепер облизав губи цілком по-людськи. — Ця втрата не тривожить мене: в світі сила-силенна людей, а в Іншому Світі досить духів, щоб заселити їх усіх. Але ти… Вбивати власних родичів, захищати колишніх поневолювачів! Мені аж сутність вивертає від самої цієї думки! — він стиснув кулаки й майже заверещав від хвилювання: — Ми, Бартімеусе, не раз із тобою бились, але завжди — з волі випадку, через забаганки наших господарів. А тепер, коли ми самі нарешті стали господарями — і нам слід було б разом святкувати перемогу, ти коїш цю нечувану зраду! І це ти — сам Сакр аль-Джині! Чим ти можеш виправдатись?!

— Це я зрадник?! — спочатку я лише підтримував розмову, чекаючи на відновлення наших сил після падіння, але останні слова надто вже зачепили мене. Мій голос залунав, як стародавній бойовий клич, що колись відлунював у соснових лісах і змушував індіанські племена ховатись по своїх вігвамах. — Це ти навіки відцурався Іншого Світу! Хто тут зрадник, як не ти — ти, що покинув свій дім і під’юдив інших духів так само його покинути?! Заради чого — того, щоб заселитися до цих лантухів з кістками?! Що вам можуть дати ці злощасні, вбогі тіла?!

— Помсту! — прошепотів Фекварл. — Відтепер наш господар — це помста! Вона утримує нас у цьому світі. Вона дарує нам мету!

— «Мета» — поняття людське, — спокійно відповів я. — Раніше ми не потребували жодної мети. Це твоє тіло… воно тепер — не просто подоба, еге ж? Не просто перепона проти болю? Це те, на що ти швидко перетворюєшся!

Вогонь у Фекварлових очах гнівно спалахнув, тоді раптово потьмянів і згас.

— Можливо, Бартімеусе, можливо… — відповів він тихим, сумним голосом, мимохідь обсмикуючи пожмаканий піджак. — Між нами кажучи, я мушу зізнатися, що мені не дуже зручно в цьому тілі — і цього я не передбачив. Це не схоже на колишній гострий біль. Це радше тупий, набридливий лоскіт, внутрішня порожнеча, яку не можуть заповнити жодні вбивства. Принаймні поки що… — він невесело посміхнувся. — Та все ж таки я пробуватиму.

— Ця порожнеча, — зауважив я, — це те, що ти втратив. Зв’язок з Іншим Світом.

Фекварл вирячився на мене. Якусь хвилину він мовчав.

— Якщо це правда, — важко вимовив він, — то ти так само втратив його. Ти такий самий загарбник, як і я, Бартімеусе. Ти так само обманом заселився до тіла цього юного чарівника. Навіщо ж ти це зробив, якщо воно такне до вподоби тобі?

— Бо я маю вихід, — пояснив я. — Я своїх мостів не спалив.

Блискучі очі спантеличено примружились:

— Тобто як?..

— Чарівник заселив мене в своє тіло. Чарівник мене звідси й випустить.

— Але ж його мозок…

— Мозок цілий. Я ділю його з чарівником. Хоча це, щиро кажучи, й непросто. Не такий уже він і великий, цей мозок.

— Так, це правда, — підтвердив Натаніель. — Ми працюємо разом.

Якщо перші мої слова здивували Фекварла, то тепер він був просто-таки приголомшений. Така можливість навіть не спадала йому на думку.

— Людина зберігає свій розум? — пробурмотів він. — Хто ж із вас тоді господар? Хто ким керує?

— Ніхто, — відповів я.

— Ми рівноправні, — підтвердив Натаніель.

Фекварл хитнув головою, ніби в захваті.

— Дивовижно, — зауважив він. — Просто нечувана химера. Хоч і не єдина: ти, Бартімеусе, колись частенько розводився про того вилупка з Александрії… Він би це схвалив, еге ж? — Він легенько вишкірився. — Скажи-но мені: а тебе не ганьбить такий близький зв’язок?

— Аж ніяк, — відповів я. — Він не ближчий за твій, і до того ж тимчасовий. Я збираюсь повернутися додому.

— Та невже? І чого ж ти так вирішив?

Фекварл махнув рукою, але я випередив його.

Довга розмова надала мені змогу оговтатись після падіння; сила повною мірою повернулась до нас. Натаніелеві пальці вже й так простягтися до нього. Сіро-зелений Спазм ударив просто в Фекварлів Щит. Жодної шкоди йому, звичайно, це не завдало, зате розвернуло вбік—і його Вибух пішов у землю далеко від нас. Я тим часом розім’яв наші кінцівки — і ми, розкидаючи землю, підхопилися, злетіли в повітря й приземлились біля самісінького посоха. Натаніель підхопив його, й ми розвернулися — стрімко, наче отруйна змія.

Фекварл стояв недалеко від нас на стежці, піднявши руку. Світло з Кришталевого палацу осявало його наполовину, змішуючись із тінню. Хоч які стрімкі ми були, та він виявився спритнішим. Я часом думаю: чи не міг він ударити нас у спину, коли ми нахилились до посоха, — перш ніж ми взяли його в руки. Можливо, наш Спазм оглушив, приголомшив його, — важко сказати… Якусь секунду ми зирили один на одного.

— Твоє відкриття справді чудове, — мовив Фекварл. — Але для мене воно вже запізнє.

Він немовби ворухнув своїм гладким тілом — як саме, я не пам’ятаю. Я не зреагував ніяк, але вмить відчув реакцію хлопчини. Сліпучо-білий промінь спалахнув — і зник, геть-чисто стерши Фекварла з землі.

Ми залишилися самі на стежці біля палацу.

«Ану, ворушися, — подумав хлопчина. — Сюди йдуть люди, а в нас іще багато роботи».

36

Кіті пощастило, що більша частина чарівників, що опинилися разом з нею, належала до нижчих рангів: це означало, що багато хто з них сам умів водити автомобіль. На підземній стоянці під Вестмінстер-Голом стояло чимало лімузинів, а ключі від них висіли в шоферській кімнаті відпочинку. На той час, коли на порожню вулицю виїхали, газуючи, шість автомобілів, Кіті й чарівники встигли зібрати всю зброю, яку знайшли, викликати численних бісів — і тепер чекали біля виходу. Без усяких церемоній вони посідали по четверо до кожного лімузина — і в супроводі демонів, що летіли за ними, чередою рушили в бік Трафальґарської площі.

Їхали вони, однак, недовго. Десь на півдорозі їм перегородили шлях уламки зруйнованого пам’ятника. Процесія не без клопоту повернула назад, до площі Вестмінстер, і подалася праворуч, у бік Сент-Джеймс-парку.

Вайтгол стояв порожній, проте вулиці на південь від парку аж ніяк не порожнювали. Десь попереду лунали вибухи, спалахували вогні й чулося вовче виття. Коли вони під’їхали ближче, з бічних вулиць полинули сотні людей — ніби десь прорвало греблю; натовп заповнив дорогу й помчав назустріч лімузинам.

Кіті їхала в першому автомобілі, поряд із шофером. Її зненацька огорнув страх.

— Виходьте! — гукнула вона. — Тут небезпечно!

Шофер теж побачив небезпеку, зупинив мотор і почав смикати дверцята. Всі повискакували з автомобілів і кинулись ховатися. Через кілька секунд лімузини поглинув натовп — люди з шаленими очима, з обличчями, спотвореними страхом і відчаєм. Багато хто промчав мимо, проте дехто, побачивши в блискучих чорних машинах символи влади чарівників, накинулись на них, горлаючи й копаючи їх ногами. Вітрове скло розлетілось на друзки від чиєїсь цеглини; натовп заревів.

Панна Пайпер підтримувала Кіті, яка аж тремтіла від того, що їм довелось так швидко тікати.

— Простолюд… — шепотіла панна Пайпер. — Вони просто божевільні…

— Вони перелякані, розлючені! — Кіті намагалася зібратись на силі. — Погляньте на їхні рани! Вони вирвалися з парку… Ну що, всі на місці? — вона оглянула безладну череду чарівників, і їй сяйнула ще одна думка. — У кого з собою біси, сховайте їх під куртки! — прошепотіла вона. — Якщо хтось із простолюду, стійкий до магії, помітить їх — вас розтерзають на шматки! Готово? Тоді вперед! Не марнуймо часу!

Вони негайно рушили далі пішки, тулячись до стін, бо серединою вулиці досі лив щільний людський потік. Перші кілька бічних вулиць виявились геть запруджені натовпом — пройти там було неможливо. Однак помалу вони все-таки просувались у той бік, звідки було чути звуки битви.

У темряві спалахнуло світло. На стіну будівлі впала велетенська людська тінь. Круг неї клубочилось зелене полум’я. Потім світло згасло. Внизу, на вулиці, зібралась купка вовків. Кіті та її супутники почули високий голос, що віддавав накази; вдалині промайнула чорнява жіноча постать.

— Це Фаррар, — зауважив один чарівник. — Зібрала все-таки вовків… Але що… що це була за тінь?

— Один з демонів… — Кіті втомлено притулилась до стіни й зазирнула у вузький провулок. — Погляньте, тут вільна дорога. Вона виведе нас до парку.

— А може, нам краще…

— Ні. Тутешній бій не такий важливий. До того ж мені здається, що вельмишановна панна Фаррар не дуже й хоче, щоб ми допомагали їй…

Кривулястий провулок після кількох поворотів вивів їх до тихенької вулички, що йшла вздовж меж парку. Вони перейшли вуличку, піднялись на невисокий пагорб—і з нього оглянули чорний простір парку. Тут і там догоряли вогні — між деревами, в павільйонах, у пагоді біля озера — проте руху майже не було помітно. За порадою Кіті вперед, у розвідку, послали трьох бісів. Вони повернулись за кілька секунд.

— Тут була страшна битва, — повідомив перший біс, заламуючи жаб’ячі лапи. — Земля в багатьох місцях обгоріла. Магічні випари висять над землею, як туман. Але зараз усюди тихо — крім одного місця.

— Загинуло багато людей, — додав другий, моргаючи балухатими очима на стеблинках. — Трупи лежать купами, наче опале листя. Є поранені — вони волають про порятунок. Дехто просто тиняється поруч. Але більшість людей утекла. Натовпів ніде немає — крім одного місця.

— Могутні духи теж зникли, — мовив третій, махаючи прозорими крильцями. — їхня пролита сутність висить у повітрі разом з відлунням їхніх криків. Кілька тих, що вижили, порозбігались містом. Але в парку не залишилось нікого — крім одного місця.

— Що ж то за місце? — запитала Кіті, легенько притупнувши ногою.

Всі троє бісів без жодного слова обернулись — і показали на вогні величезного Кришталевого палацу.

Кіті кивнула:

— Чому ж ви не сказали відразу? Гаразд, ходімо туди.

* * *

Десять тяжких хвилин вони мовчки прямували обвугленою землею. Кіті йшла повільно, ступаючи кожен крок усупереч протестам її змореного тіла. За години, що минули після повернення з Іншого Світу, сили помалу верталися до неї. І все ж таки Кіті хотілося перепочити. Вона розуміла, що її витривалість досягла своєї межі.

Доповідь бісів була коротка, та її зміст — очевидний. Це збігалося з тим, що вони бачили в кристалі. Натаніель з Бартімеусом побували тут: саме вони очистили парк і надали численним людям змогу врятуватись. Можливо, — ця надія зростала в душі Кіті з кожним кроком, — можливо, невдовзі вони скінчать свою справу — і вона побачить їхнє переможне повернення, між натовпом вдячного простолюду… І справді — тепер, з посохом, це лише питання часу..

І все ж таки, — поки є ще хоч крихта сумніву, — вона не має права залишатись осторонь. Вона не може покинути їх. Амулет Самарканда на її шиї тихенько підстрибував з кожним непевним кроком.

Минуло п’ять хвилин. Очі в Кіті злипались. Аж раптом вони моргнули й розплющились.

— Що це було?

— Магічний вибух, — прошепотіла панна Пайпер. — Біля східних воріт.

Вони рушили далі.

Ще через чотири хвилини, коли палац уже височів над ними, вони опинились у садку з тропічними рослинами. Саме цієї миті земля під ногами здригнулась, і на стежці біля самісінького палацу спалахнуло сліпучо-біле світло. Загін заціпенів у чеканні. Спалах не повторювався. Всіх аж колотило від нервового напруження.

Очі Кіті пронизували пітьму. Поруч із осяйним палацом ніч здавалася ще темнішою. Дівчина не була певна, ні… Так — там, на стежці, хтось стояв. Ще трохи — ця постать пересунулась, і її стало чітко видно на тлі вікна.

Кіті завагалась лише на мить. А потім кинулась із кличем уперед.

Почувши її голос, Натаніель завмер. Він навіть не одразу зрозумів, хто його кличе, — у вухах досі дзвеніло від сотень Вибухів і невпинного іудіння посоха, — однак цей єдиний голос зробив те, чого не змогли зробити всі демони в парку: його серце тьохнуло.

Під час битви він пересувався з демонічною швидкістю й спритністю, без особливих зусиль уникаючи смерті й керуючи — за допомогою посоха — більшою руйнівною силою, ніж у багатьох джинів. Більшість чарівників усіх часів і народів могли хіба що мріяти про таке — і сам Натаніель, звичайно, не раз про це мріяв у своїх порожніх фантазіях. Це було почуття цілковитої переваги, насолоди могуттям, не затьмареним небезпекою. Він танцював під темним нічним небом, нищачи ворогів. Та водночас, попри всю свою спритність і хитрість, попри увесь адреналін, що струменів у його крові, в душі Натаніель залишався дивовижно байдужим. Він почувався відчуженим, самотнім, нічиїм. Його ненависть до демонів, яких він убивав, була невиразна, майже нудна, однак таким самим було й співчуття тим людям, яких він рятував. Жінка на Трафальґарській площі показала йому, чого від них варто очікувати. Вони боятимуться й бридитимуться його — і по заслузі. Адже він чарівник. Через нього й таких, як він, Лондон зараз охоплений вогнем.

Гордощі гнали його вперед — гордощі й джин, що балакав у нього в голові. Так, він спробує покінчити з цим руйнуванням. Але потім… Дії — це одне, сподівання — інше. Натаніель і гадки не мав, що він робитиме потім.

Аж тут, на стежці біля величезного Кришталевого палацу… У голові юнака майнула джинова думка: «Це голос Кіті. Чуєш?» «Чую, чую! Гадаєш, я не впізнав її?»

«Просто ти якось обважнів. Як мокра картонка. Я подумав, чи не стало тобі погано зі страху..»

«Це не страх».

«Еге ж, бреши вправніше… Троє серце тьохкає, як тарахкавка. Ого, ти ще й спітнів… У тебе часом не лихоманка?»

«Ніяка не лихоманка. Замовкни вже нарешті!»

Натаніель дивився, як вона повільно йде садком. На всіх сімох рівнях її аура сяяла, як денне сонце. За нею простувала купка людей.

— Кіті!

— Натаніелю!

Вони поглянули одне одному в очі. Потім його рот відкрився з моторошним звуком, що скидався на ригання:

— А я? Про мене забули?

Натаніель вилаявся й міцно затиснув рота долонею. Кіті всміхнулась:

— Привіт, Бартімеусе.

Натаніель зненацька відчув приплив гніву. Він насупився:

— Я ж наказав тобі, Кіті, не ходити за нами! Ти ще надто слабка. Це небезпечно.

— Коли це я тебе слухалась?.. До речі, що тут діється?

Натаніелів рот — мимо його волі — відкривсь, і Бартімеус повідомив:

— Більшу частину війська Ноуди ми знищили, але сам він ще на волі. Він там, — Натаніелів палець показав назад, за плече. — З ним ще семеро духів і сотня простолюдинів. А в нас…

— Вистачить сил, щоб розібратися з ним, — закінчив Натаніель.

— Серйозні проблеми, — мовив джин.

Кіті розгублено заморгала:

— Пробачте, то все-таки…

Натаніель зручніше перехопив посох. Тонкі стрічки енергії з тріскотінням обвились круг його руки. Він відчув приплив радісного нетерпіння: зараз він знищить Ноуду, врятує простолюд і повернеться до Кіті. А там… там подивимось!

Проте джин утрутився в його думки — і стурбовано звернувся до Кіті:

— Ноуда увесь час набирає силу. Він реагує на магію не так, як інші. Можливо, посох не такий страшний йому, як ми гадаємо.

Натаніель сердито перервав його:

— Про що це ти? Все буде гаразд!

— Фекварл казав інакше…

— А ти й повірив йому!

— Фекварл не був брехуном. Це не його стиль.

— Еге ж, його стиль був — повбивати нас… — Натаніель замовк. Він помітив, що довкола стоять уважні слухачі — й дивляться, як він нібито сперечається сам із собою. А серед тих кількох чарівників, яких він упізнав, була і його помічниця. Він кахикнув:

— Добривечір, Пайпер.

— Добривечір, сер.

Кіті підняла руку:

— Бартімеусе! Там усередині багато полонених, а часу в нас обмаль. Чи можемо ми скористатись чимось іще, крім посоха?

— Ні. Хіба що всі в цьому натовпі — чарівники тринадцятого рівня.

— Гаразд. Доведеться обходитись тим, що в нас є… Натаніелю! — провадила Кіті. — Зроби все, що можеш! Якщо ти розберешся з демонами, ми виведемо полонених. Де вони?

— Тут, поряд. У центрі палацу.

Раніше присутність Кіті лише бентежила його, а тепер — наповнювала мужністю й вірою в себе. Він заговорив — швидко, з усією колишньою владністю:

— Пайпер! Коли ви зайдете всередину, то побачите між пальмами стежку, що веде праворуч. Вона проходить за каруселлю й виводить на відкритий простір. Там ви побачите й демонів, і полонених. Чекайте на цій стежці — я піду в атаку з протилежного боку. Коли демони кинуться на мене, спробуйте вивести полонених якнайдалі. Для допомоги використовуйте бісів. Зрозуміло?

— Так, сер.

— Гаразд. Кіті, ти краще зачекай зовні.

— Може, це й краще, але зовні я не залишусь. Не забувай — у мене амулет!

Натаніель вирішив не сперечатись. Він обернувся до входу в палац:

— Коли увійдемо всередину, мовчіть. Я надам вам час, щоб вийти на позиції.

Він відчинив двері. Загін чарівників — один за одним, з виряченими очима й блідими, напруженими обличчями, — пройшов повз нього й зник за пальмами. Кількох чарівників супроводжували біси — так само стурбовані, як і їхні господарі. Останньою йшла Кіті. Вона на мить зупинилась на ґанку.

— Чудово! — прошепотіла вона, показуючи на спорожнілий парк. — Ви з Бартімеусом — молодці! Я мусила сказати це вам.

Натаніель усміхнувся до неї. В його душі нуртувало нетерпіння. Посох бринів.

— Уже майже все, — мовив юнак. — Проходь. Я за тобою.

Двері тихо зачинилися за ними.

Бувають часи, коли навіть майже всемогутній джин розуміє, що варто б помовчати. Цей випадок був саме такий. Я нічого не приховував.

Шкода, що обоє були не в тому гуморі, щоб слухати мої докази. Насамперед вони вже відчули аромат успіху. Він недбало стискав у руці посох, а її грів амулет на грудях. Такі цяцьки завжди породжують самовпевненість. До того ж ці двоє зробили вже надто багато, щоб повірити, що їм можуть трапитись іще якісь клопоти.

Одначе найголовнішою проблемою було те, що вони, так би мовити, під’юджували одне одного. Коротше кажучи, присутність іншого змушувала кожного з них викладатись повністю. Ув’язнений усередині Натаніеля, я чітко відчував, як надихає його ця дівчина[106]. За Кіті я, звичайно, поручитись не можу, але з власного досвіду знаю — такі сильні характери зазвичай ваблять один одного. Тут діє й гордість, і деякі інші почуття. Обом не хочеться видаватися слабшими, обоє подвоюють зусилля, щоб справити враження. Такі парочки здатні багато на що — тільки не завжди на те, що треба, й на те, чого від них сподіваються[107]. І зупинити їх майже неможливо.

Слід, одначе, визнати, що на той момент жодної розумної альтернативи Натаніелевому задуму не було. Ноуда був надто могутній для того, щоб рештки уряду (досить жалюгідні, до речі) могли його знищити. Тож посох і справді залишався єдиним шансом. Водночас у моїй пам’яті тривожно дзижчали Фекварлові слова: «Вашим нападам він тільки зрадіє — це піде йому на користь…» Вважайте мене за песиміста, але мені ці слова здалися дещо лиховісними[108].

Перейматись цим, проте, було вже запізно. Посох стирав з землі цілі міста. Якщо пощастить, він не підведе й нас.

Кіті та її компанія вирушили в один бік — і сховались під пальмами: ми з Натаніелем попрямували в інший. Цього разу ми не стали підніматися сходами, а залишились на першому поверсі. Вдалині, справа, було чути ревище й крики. Виходить, усе гаразд: Ноуда нікуди не подівся.

«Який наш план?» — промайнула моя думка в Натаніеле-вій голові.

«Треба відвернути увагу Ноуди, відвести його далі від простолюдинів, а потім атакувати. Як нам краще це зробити?»

«Я радив би роздражнити його. Зазвичай це діє».

«Ну, це я залишу тобі».

«З іншими духами теж треба розібратись, — подумав я. — Спочатку чи потім?»

«Спочатку. Інакше вони переб’ють простолюдинів».

«Ти керуй посохом. А я переноситиму нас з місця на місце. Май на увазі: зараз нам треба бути якнайпрудкішими».

Він махнув рукою:

«Нічого, кілька стрибків я переживу».

«Ти готовий?»

«Решта, напевно, вже на місці. Впе… О-о-о!»

Літати я досі не пробував — це потребує сили-силенної енергії, — та це був особливий випадок, коли слід викладатись повністю. До того ж у Фекварла це, здається, виходило досить легко! Тому я без зайвих розмов стартував зі стежки — і полинув до вершечків пальм. Однієї неприємної миті я подумав, що хлопчисько от-от упустить посох, що зараз його занудить… Проте він і втримав посох, і здолав нудоту.

«Що з тобою таке?»

«Я… я ніколи ще не літав».

«Дурниці! От якби ти зробив мертву петлю на летючому килимі! Тут ти неодмінно позеленів би…[109] Гаразд — попереду ворог. Посох напоготові!..»

Ми виринули з пальмових крон, і в обличчя нам ударило світло електричних ламп. Довкола тяглась величезна скляна баня, а над нею розкинулось ще більше шатро ночі. А попереду — майданчик із юрбою полонених і вартовими-духами. Все було так само, як і раніше, — хіба що полонених трохи поменшало, хоч сказати напевно було важко. Загалом майже нічого не змінилось. І причина цього корчилась на дашку каруселі.

Бідолаха Ноуда страшенно мучився зі своєю оболонкою. Мейкпісове тіло просто не витримувало навантаження. Майже з кожної поверхні вперто стриміли вирости того чи іншого вигляду, роздираючи одяг на стрічки. Тут були і роги, й шпичаки, й гребені, й перетинки, й крила, й щупальця, й поліпи десятків кольорів. Інші вирости залишались під шкірою, спотворюючи тіло, вкриваючи його мережею хребтів і ущелин, тож упізнати в цій подобі людину було вже важко. До колишніх двох ніг додалися три нові — на різних стадіях розвитку. Одній руці, здається, дістався зайвий лікоть — вона крутилась туди-сюди якнайхимернішим чином. Обличчя набрякло, наче в риби-їжака. Зі щік стирчали дрібні колючки[110]. Очі зовсім зникли, перетворившись на вогняні щілини.

З рота, що вже розтягся від вуха до вуха, лунав жалібний рев:

— О, як боляче! Зусібіч залізо, воно щипає мене! Приведіть сюди Фекварла! Приведіть його сюди, до мене! Його поради були… о-о! — якнайнезадовільнішй Я хочу покарати його!

Дух у тілі Руперта Деверо запобігливо відповів знизу:

— Ми не знаємо, володарю Ноудо, де Фекварл. Здається, він кудись зник!

— Я ж віддав найсуворіший наказ: він повинен… а-а! — бути зі мною, поки я харчуюсь! О, як мені болить у череві! Це порожнеча, її треба чимось заповнити! Болібе, Ґаспаре! Приведіть мені ще кількох людей, щоб я трохи розважився!

Саме цієї миті ми з Натаніелем полинули вниз. В обличчя нам віяло вітром, пальто тріпотіло за нашою спиною. Потрійним ударом ми підстрелили трьох духів. Ми зробили це так швидко й точно, що люд, який тремтів унизу, й не помітив, як вони зникли.

Решта духів підняли голови. Лампи під стелею засліплювали їх — удари у відповідь вибухнули під скляним дахом, не завдавши нікому шкоди. Ми промчали над ними. Посох двічі спалахнув — і зникли ще два гібриди. Ми розвернулися — так рвучко, що Натаніель на мить аж ліг у повітрі, — й раптово поринули вниз, щоб уникнути закляття Патрання. Ще один постріл — цього разу ми схибили. Ґаспар — дух, якому випало лихо перебувати в тілі Руфуса Лайма, — сам знявся в повітря. Він летів нам назустріч, жбурляючись Вибухами. Ми зробили віраж, промайнули за купою дерев; коли ми злетіли над ними, їхні верхівки вкрились вогнем. Люди внизу раптово злякались — і кинулись урозтіч. Краєм ока ми помітили Кіті й чарівників, що вибігали з-за дерев.

Ноуда на дашку каруселі роздратовано стрибав з ноги на ногу:

— Що це за вторгнення? Хто напав на нас?

Ми промчали повз нього на небезпечній відстані.

— Це Бартімеус! — вигукнув я. — Пам’ятаєш мене?

Ми зненацька підлетіли вгору, до бані: назустріч нам полинуло тіло Руперта Деверо — його руки пашіли синім полум’ям. Утрутилась Натаніелева думка: «Це так ти його дражниш? «Памятаєш мене» — і все? Я й то краще впорався б!»

«Я не можу дражнити як слід, коли я… зосереджуюсь на іншому».

Ми були під самісінькою скляною стелею. Надворі, десь далеко-далеко, мерехтіли зірки. А потім я каменем рушив униз. Спазм Деверо розтрощив скляну панель стелі — друзки полетіли кудись у темряву. Натаніель вистрелив з посоха — Деверо вдарило по ногах, які відразу спалахнули. Він перевертом полетів униз, вимахуючи руками й ногами — і залишаючи за собою куряву: врешті він упав на «Таємниче шатро ворожки» і зник у спалаху райдужного світа.

«А де Лайм? — подумав Натаніель. — Я його не бачу!»

«Не знаю. Краще дивись на Ноуду. Зараз він — наша головна проблема».

Чи то Ноуду зачепив мій блискучий дотеп, чи він просто засмутився з того, що гинуть рештки його війська, — однак він несподівано вирішив утрутитись. На спині в нього прорізались великі зелені крила. Поволі, перевальцем, змагаючись зі своєю чудернацькою асиметрією, він підійшов до краю дашка, повагався, мов пташеня перед першим польотом, і ступив уперед. Могутні крила змахнули… запізно! Він уже лежав на землі.

«Бий! — подумав я. — Бий зараз!!!»

Ми полинули вниз так швидко, як тільки могли, — Натаніель аж клацнув зубами від такого стрімкого польоту. Коли ми опускались, він послабив закляття, що стримувало духів, ув’язнених у посоху, — і відкрив його так, як лише міг наважитись. їхня міць вирвалась із посоха — і вдарила в в розпростерте на землі тіло і розквітла вогняною квіткою.

«Бий! — повторював я. — Бий! Не залишай нічого напризволяще!»

«Знаю! Я роблю все, що можу!»

Ми сповільнювали падіння… і врешті зависли в повітрі. Під нами лютувало молочно-біле пекло: Ноуда й карусель залишились десь там, усередині. Дим курився на всі боки, скло в найближчих панелях лопнуло, повітря довкола нас горіло. Я виставив невеликий Щит, щоб хоч трохи захистити нас. Посох вібрував дедалі дужче — його тремтіння віддавалось у наших руках і розвалювало нам череп.

«Ну, як? — подумав хлопчисько. — Досить?»

«Напевно… Ні, додай ще. Трохи довше».

«Ще трохи, і я його не втримаю… А-а!»

Я помітив велетенську тінь, відчув подих вітру — й відкинув нас убік. Проте Вибух наздогнав нас, розбив мій Щит і зачепив наш бік. Натаніель скрикнув — і я скрикнув разом з ним: уперше я розділив з людиною її біль. Щось у цьому відчутті — можливо, покірна нерухомість плоті, те, як прийняла вона цю рану, — огорнуло мою сутність панікою. Розум хлопця ладен був поринути в безодню забуття. Його пальці ледве тримали посох — його енергія згасла. Я стиснув його дужче, розвернув, спрямував сніп білого полум’я під стелю, розрубавши тіло Руфуса Лайма, що мчало до нас. Половинки тіла окремо попадали на землю. Я запечатав посох, і ми незграбно приземлились серед пальм і горщиків з квітами.

Хлопець швидко непритомнів. Наші очі заплющувались. Я змусив їх розплющитись — і зробив так, щоб моя сутність розпливлася всім його тілом.

«Прокинься!»

Він поворухнувся:

— Мій бік…

«Не дивись туди. З нами все гаразд».

«А Ноуда?»

«Ну… з Ноудою гірше».

На майданчику, за поваленими урнами й столиками, земля потріскалась і обгоріла. Там, де нещодавно малеча кружляла на каруселі, тепер курилася димом воронка. Серед цьому диму ревіло й борсалось щось величезне й безформене. І воно прикликало мене:

— Бартімеусе! Наказую тобі: іди сюди! Я мушу покарати тебе за зухвальство».

На людину воно вже нітрохи не скидалось.

— Дивись, як росте моя сила, Бартімеусе! Росте, незважаючи на біль! Дивись, як я скидаю з себе цю жалюгідну оболонку з плоті!

«Бартімеусе… мій бік… я його не відчуваю».

«Усе гаразд. Не переймайся цим».

«Ти щось приховуєш… як ти думаєш — що це було?»

«Нічого. Я думаю, що нам пора вставати й забиратися звідси».

— Де ж ти, Бартімеусе? — гучно ревів голос. — Я додам тебе до себе. Це велика честь!

«У мене бік занімів… я не можу..»

«Відпочинь. Зараз я спробую злетіти».

«Ні, зачекай… А як же Ноуда?»

«Ноуда дорослий хлопчина… Він і сам злетить, якщо захоче. Ну-бо…»

«Нам не можна звідси йти, Бартімеусе! Якщо він не…»

«Він переживе. Ходімо».

«Ні!!!»

Я зібрався на силі, щоб злетіти, та хлопчина пручався, як міг: він напружив усі м’язи, його воля боролася з моєю. Ми відірвались від землі, потім упали назад у папороті — і врешті залишилися стояти, притулившись до дерева. Перевага була тільки одна: дерева ховали нас від численних очей Ноуди, який обернувся присадкуватою хмарою пітьми, що совалася скраю воронки.

«Натаніелю, ти бовдур! Залиш це мені».

«Це вже не має значення…»

«Що ти маєш на увазі?»

«А що, хіба не так? Я щойно прочитав твої думки…»

«Ось ти про що… Послухай, я ж не лікар. Забудь про це. Я можу й помилитись».

«Але ж ти не помилився? Скажи мені правду — хоч раз у житті…»

Зашурхотіло листя. Я повернув нашу голову, радіючи нагоді змінити тему.

— Ось хто підбадьорить нас! — весело мовив я. — Кіті!

Її волосся було розтріпане й скуйовджене. Одна щока — подряпана. Проте, побачивши, що все інше в Кіті ціле, Натаніель зрадів. І ця радість, як завжди, вихлюпнулася в гніві.

— Навіщо ти повернулась? — просичав він. — Забирайся геть!

Кіті у відповідь насупилась.

— Ми вивели на волю простолюд, — зашепотіла вона. — Правду кажучи, це було нелегко. Поглянь, що одна простолюдинка зробила зі мною! — дівчина показала подряпини. — Отак віддячила! А тепер я повернулася, щоб перевірити… чи все гаразд… у тебе… — вона потупилась і побачила Натані-елів бік. Її очі вирячились. — Що за дідько?!

— Якщо вірити Бартімеусові, — запобігливо промовив Натаніель, — це дурниця.

Кіті нахилилася ближче:

— Лишенько! Ти ходити можеш? Тебе треба звідси вивести!

— Ще ні…

Після першого болю тіло швидко німіло. Натаніелеві трохи паморочилось у голові, та якщо стояти нерухомо, притулившись до дерева, цього майже не відчувалось. Голова була ясна — чи принаймні була б ясна, якби джин не ліз до неї зі своїми думками, намагаючись витіснити знання про те, що Натаніель поранений, і нав’язати йому своє рішення. Чарівник швидко заговорив:

— Кіті, атака з посохом не вдалася. Ця тварюка надто сильна. Я застосував найбільшу контрольовану потужність, але цього виявилось замало. Ноуда поглинув усю енергію.

— Гаразд, — Кіті прикусила губу. — Зараз ми виведемо тебе звідси, а потім придумаємо щось іще.

— Бартімеусе! — мовив юнак. — Що буде, якщо ми зараз облишимо Ноуду? Тільки кажи чесно!

Джин відповів не одразу — йому завадив страшенний гуркіт десь позаду.

— Врешті-решт, — сказав Бартімеус Натаніелевим голосом, — Ноуді набриднуть численні потіхи «Всесвітньої виставки». Тоді він зверне свою увагу на інші райони Лондона. Він жертиме людей, ростиме й набиратиметься сили. Його голод від цього теж зростатиме — й так триватиме доти, доки спорожніє місто або лопне сам Ноуда. Це для тебе достатньо чесно?

— Кіті, — мовив Натаніель. — Демона треба зупинити негайно.

— Це ж неможливо! Ти сам це щойно сказав. Навіть на повній потужності посох тут нічого не зробить!

— На повній контрольованій потужності, — уточнив Натаніель. — Є спосіб розвинути ще більшу потужність: познімати всі Ґледстонові закляття, що стримують посох. І тоді вся… ні, зачекай, дай мені закінчити! — вся його сила вирветься з нього в одному вбивчому пориві, — юнак усміхнувся до Кіті. — Це вже, думаю, напевно зупинить Ноуду.

Дівчина хитнула головою:

— Не знаю… А якщо це зробить його ще сильнішим? А що скажеш ти, Бартімеусе?..

— Тут слід мати на увазі ще один чинник, — перервав її Натаніель, важко піднявши посох і показавши ним на дах. — Із чого споруджено цю будівлю?

— Із скла.

— А ще?..

— А й справді! — відразу втрутився джинів голос. — Хоч як неохота мені це визнавати, тут він, здається, має рацію.

— З заліза, — підкреслив Натаніель. — А Ноуда — дух, він боїться заліза. Якщо зламати посох—і це все впаде на нього… Як ти гадаєш, Бартімеусе?

— Це може подіяти. Але тут є одна малесенька заковика…

— Атож, — скривилася Кіті. — Як ти збираєшся зламати посох, не завдавши шкоди самому собі? А якщо дах і справді впаде?

Натаніель витягся, розминаючи заціпенілу шию:

— Це залиш мені. З нами все буде гаразд.

Вона поглянула на нього:

— Добре… Тоді я зроблю це разом з вами.

— Ні, тобі не можна. В Бартімеуса не вистачить захисних Щитів… Правда, Бартімеусе?

— Е-е… правда.

— З нами все буде гаразд, — повторив Натаніель. Думки його трохи розпливлись: він відчував, як джин його підбадьорює. — Послухай-но! В мене є семимильні чоботи. Ми тебе наздоженемо. Ти зараз виходь надвір — і біжи щодуху..

— Натаніелю!..

— Краще біжи, Кіті. Скоро Ноуда піде з палацу — і нагоду буде втрачено.

Кіті тупнула ногою:

— Нізащо! Я цього не дозволю…

Її впертість зігріла йому душу. Натаніель усміхнувся:

— Не забувай, я ж чарівник! А ти простолюдинка. Це я тобі наказую!

Кіті насупилась:

— Ти хоч умієш користуватись чобітьми?

— Звичайно, вмію.

— То я побачу вас обох надворі? Ти обіцяєш?

— Обіцяю.

— Гаразд. А тепер — уперед!

Вона повільно, неохоче обернулась, а тоді знову поглянула на нього, піднявши руки до своєї шиї:

— Амулет! Він захистить тебе!

Вона простягла йому амулет, який аж закрутився на ланцюжку. Нефрит лагідно блиснув.

Натаніель відчув страшенну втому:

— Ні, — відповів він. — 3 амулета мені користі не буде.

В куточках очей Кіті блиснули крапельки світла:

— Чому… чому не буде?

— Тому, — обізвався Бартімеусів голос, — що це надзвичайно потужний артефакт. Він може поглинути більшу частину сили посоха — і надати Ноуді змогу втекти. Найкраще, що ти можеш зробити, — це взяти його з собою, надягти й негайно піти.

Договоривши, джин мовчки запитав Натаніеля: «Ну, як?» «Непогано».

Він поглянув на Кіті. Вона завмерла з амулетом у простягнутій руці, не зводячи очей з Натаніелевого обличчя. Її аура сяяла, яскраво й чітко освітлюючи все довкола: кору на деревах, прожилки на листках, камінці й траву під ногами. Він відчував, як це світло омиває його, проганяючи втому.

Відштовхнувшись від дерева, він стукнув у землю посохом. Посох знов ожив.

— Бувай, Кіті, — сказав чарівник.

Кіті надягла амулет і усміхнулась.

— Щасти тобі. І тобі, Бартімеусе!

— Бувай.

Вона рушила до східних дверей — і зникла між деревами. Натаніель обернувся в інший бік, відчуваючи, як енергія джина підтримує його; поглянув на випалене пустище, де блукало самотнє чудовисько, руйнуючи, ламаючи й жадаючи поживи.

«Як ти скажеш, Бартімеусе? — подумав він. — Чи візьмемось ми до цього?»

«Мабуть, візьмемось. Більше нам нікуди подітися».

«Атож».

Кіті була майже біля виходу коли почула ззаду гучний, владний голос. Від реву демона у відповідь заворушилася рінь на стежці й забрязкотіли шибки в скляній бані. А потім Кіті відчинила двері — й вивалилась у прохолодну ніч.

Її ноги тремтіли від напруження, руки були мляві й безпорадні, наче вві сні. Вона спустилася сходами й побігла через садок із тропічними рослинами, спотикаючись на перекопаних клумбах, шалено петляючи серед живоплоту, аж поки опинилась просто неба в парку.

Сяйво величезного Кришталевого палацу било їй у спину; вона бачила поперед себе власну тінь, що простягалась освітленою травою. Геть, геть… Якщо вона встигне заховатись далі від світла, в темряву, то там їй, напевно, вдасться перепочити. Кіті гнала себе вперед, але все повільніше й повільніше. Дихати було дедалі важче, м’язи ледве слухались — аж поки, попри всю свою лють і відчай, дівчина врешті зупинилась.

Цієї ж миті Кіті відчула гамір — ніби глухий звуковий пузир, який поглинув сам себе, вибухнувши й тут-таки вщухнувши. Трава під її ногами сколихнулась і взялась легенькими брижами, хвиля пройшла повз неї й покотилась у пітьму. Кіті обернулась до Кришталевого палацу — і впала на коліна, помітивши, як його помаранчеве сяйво розчинилось у сліпучо-білому спалаху. Спалах полинув угору, за межі бані, розтрощивши всі шибки так, що друзки порозлітались у темряву. Білина поглинула палац, вихлюпнулась через садок у простір — і огорнула Кіті, з силою відкинувши її назад. Амулет Самарканда сильно вдарив її в обличчя: затуманеними очима дівчина встигла побачити, що він світиться, всотуючи розлючену енергію. Над Кіті промайнув страшний порив вітру. Трава довкола запалала.

А потім, так само раптово, вітер ущух — і повітря зробилось вологим і нерухомим.

Кіті розплющила очі й важко піднялась на ліктях.

Навкруги було темно. Десь — невідомо, чи далеко, чи близько — лютував червоногарячий вогонь пожежі. На її тлі було видно химерну громаду металу — переплетену, покручену, нестійку, мов дротяна сітка. Кіті побачила, як ця громада впала й сплющилась, а потім, немовби зітхнувши, занурилась у вогонь; язики полум’я підскочили їй назустріч, лизнули небо — й помалу опустились.

Кіті лежала й дивилась. Із темного неба почали сипатись дрібненькі друзки скла. За кілька хвилин земля неначе вкрилась памороззю.

37

Пів на десяту ранку рівно через два дні й п’ять годин після вибуху в Сент-Джеймс-парку Тимчасова Рада британського уряду зібралась на надзвичайне засідання. Вони засідали в затишній залі Міністерства зайнятості, що майже не постраждало від пожеж у Вайтголі. Крізь вікна сочилося бліде сонячне світло; чаю, кави та печива було досить. Голова, панна Ребекка Пайпер, вела засідання чітко й діловито. Деякі питання розглядались у терміновому порядку — зокрема, пошук коштів і виділення двох військових шпиталів для допомоги постраждалим. Потім було створено допоміжний комітет, якому доручили негайно розпочати відновлення центру міста — і задля цього надано безпосередній доступ до державної скарбниці.

Далі перейшли до питань безпеки. Один заступник міністра виступив з доповіддю. За його відомостями, четверо демонів-гібридів ще залишались на волі; всіх їх було вигнано з території міста до сільської місцевості. Біси спостерігали за їхнім пересуванням і, в разі потреби, випереджували, щоб своєчасно організувати евакуацію. Ліквідувати цю загрозу було доручено експедиційним військам, однак їхньому формуванню заважало майже цілковите знищення нічної поліції та зникнення — імовірно, загибель — її начальниці, панни Фаррар. Заступник міністра сподівався, що найближчим часом буде створено нову поліцію — лише з людей, і просив надати йому повноваження щодо набору кадрів — насамперед із простолюду.

Представники простолюду втрутились у дискусію — й зажадали прийняття не менш важливого рішення: про виведення військ із Америки. Обґрунтовуючи свою вимогу, вони нагадали про можливі заколоти в окупованих європейських країнах і про серйозну небезпеку поновлення нападів на Лондон. Вони натякали, що відмова виконати їхню вимогу загрожує масовими страйками й заворушеннями, що завдасть потужного удару тимчасовому урядові. їхня похмура наполегливість викликала протест у кількох чарівників, яких довелося вгамовувати із застосуванням фізичної сили. Панна Пайпер, що без упину стукотіла своїм молоточком, зуміла відновити порядок лише завдяки допомозі тимчасового секретаря — пана Гарольда Баттона. Він підтримав вимогу простолюду, навівши кілька повчальних прикладів того, як імперії, що опинялись на межі загибелі, були врятовані завдяки своїм вірним військам.

Після жвавих дебатів панна Пайпер винесла питання на голосування. З невеликою перевагою рішення про виведення військ із Америки все ж таки було прийнято. Після цього представники простолюду попросили перерви — щоб переказати новини людям, які чекали надворі. Перерву було оголошено, Тимчасова Рада розійшлась, і пан Баттон замовив собі ще чаю.

Кіті, яка спостерігала за всім цим з крісла біля вікна, підвелась і втекла до коридору. Від завзятих суперечок їй заболіла голова.

* * *

Минулого ранку панна Пайпер пропонувала їй посаду в Раді, однак Кіті відмовилась. Навіть не беручи до уваги того, як незручно було б їй сидіти в Раді на рівних із чарівниками, дівчина знала, що їй на це не вистачить завзяття. Судячи з нескінченних суперечок, знайомих їй ще з «Жаби», будь-хто причетний до більш-менш демократичної системи правління повинен мати безмежний запас терпіння й витривалості. Натомість Кіті запропонувала кандидатуру пана Баттона — чи не єдиного вцілілого чарівника, що має ширші, ніж у більшості, погляди. Завдяки своїм зв’язкам у «Жабі» вона також підказала кандидатури кількох авторитетних простолюдинів, чиї голоси могли б надати Тимчасовій Раді більшої ваги. А потім попросила виділити їй якусь кімнату — й подалася спати.

Вже надвечір Кіті прокинулась і пішла назад до Сент-Джеймс-парку. Протиснувшись за тимчасову огорожу, вона увійшла до мертвої зони, де фіолетові пасма залишків магії висіли над широким колом чорної випаленої землі, колючої й ламкої, мов обгорілий килим. Під черевиками хрускотіло скло. Довкола огидно смерділо. Кіті почувалась у безпеці лише завдяки Амулетові Самарканда, який вона стискала в руці.

Посередині мертвої зони височіли темні, знівечені рештки палацу. Кілька залізних конструкцій стриміли на всі боки, решта спеклась і обгоріла, перетворившись на чудернацький клубок, що скидався на глухий, непрохідний велетенський ожиновий кущ. Довкола руїн курились магічні випари — нерухомі, наче приклеєні до землі. Кіті закашляла від їхнього різкого запаху.

Вона трохи постояла мовчки.

— Отакі ваші обіцянки… — сказала вона нарешті.

З руїн ніхто не відповів. Ніхто не поворухнувся. Кіті не стала марнувати час — і помалу подалась назад, до світу живих людей.

* * *

О першій годині дня, коли Рада розійшлася на обід, панна Пайпер вирушила шукати Кіті. Вона знайшла дівчину в бібліотеці міністерства, де та самотньо сиділа, то гортаючи якийсь атлас, то дивлячись у порожнечу.

Чарівниця поринула в крісло навпроти. Її обличчя аж скривилось від обурення.

— Ці делегати просто нестерпні! — вигукнула вона. — Нестерпні! То вони мало не шантажем проштовхують вивід військ, а тепер ще протестують проти використання бісів для спостереження за портами — хоч це цілком відповідає національним інтересам! Вони кажуть, ніби це «порушує права тих, хто там працює»! — панна Пайпер знову скривилась. — Знахабніли, та й годі! Пан Баттон щойно пожбурив у них булочкою!

Кіті стенула плечима:

— Безпека справді важлива, але й людська довіра — так само. Кулі-шпигуни й таке інше — все це слід якось змінити. Що ж до портів, то вам просто доведеться переконати їх…

— Ви певні, що не хочете увійти до Ради? — запитала панна Пайпер. — З вас вийшла б чудова посередниця між нами й більш… радикальними фракціями…

— Пробачте, — відповіла Кіті. — Я втомилась. Я б не втрималась, і надвечір вам довелося б запроторити мене до Тауеру.

— Ну, це вже навряд! — панна Пайпер замислилась. — Хоча дехто з цих делегатів… Еге ж, спокуса велика… — Вона хитнула головою. — Ой, що це я кажу? Я бачу, що ви дістали атлас, панно Джонс. Це якось пов’язано з вашими подальшими намірами?

— Не знаю, — поволі відповіла Кіті. — Гадаю, що влітку, коли на континенті все заспокоїться, я вирушу за кордон. У мене в Брюґе є приятель — я хотіла б його відвідати, а потім трохи помандрувати, подивитися світ. Сподіваюсь, це допоможе мені відновити втрачене здоров’я, — вона стиснула губи й поглянула у вікно. — Можливо, вирушу до Єгипту. Я багато чула про цю країну. Не знаю. Побачимо…

— А може, ви далі вивчатимете магію? Пан Баттон схвально відгукувався про ваші здібності, а в нашому уряді зараз помітно бракує талановитих чарівників. Ми могли б надати вам наставників…

Кіті закрила атлас. Порох піднявся аж до стелі й закружляв у сонячному промінні.

— Дякую вам за ласку, але цей шлях тепер закритий для мене. Я вивчала магію лише задля того, щоб викликати певного… — вона помовчала. — Щоб досягти певної мети. Два дні тому Натаніель здійснив це замість мене. Правду кажучи, тепер я вже не змогла б продовжувати свої студії.

В бібліотеці запала тиша. Панна Пайпер зненацька позирнула на годинник і зойкнула:

— Перерва закінчується! Я мушу йти. Хтозна, чи вдасться нам нині чогось добитись! — вона скрушно зітхнула й підхопилась. — Минув лише один-єдиний ранок, панно Джонс, а я вже ладна передушити всіх делегатів від простолюду. Один-єдиний ранок! І ми ледве почали працювати. А далі буде ще гірше! Я взагалі не певна, чи ми порозуміємось…

Кіті глибше поринула в крісло і всміхнулась.

— Тримайтесь, — мовила вона. — Усе у вас вийде. Це нелегко, але цілком можливо. Ви ще самі здивуєтесь, як багато вам вдасться.

38

Умирати завжди просто. Та нам ще слід було привернути увагу Ноуди.

Ми стояли — вдвох в одному тілі — під головною банею. Нам треба було заманити Ноуду сюди, де найбільше заліза. Проте за його розмірів, за того, як він галасував, за того гніву й люті, які охопили його, зробити це було не так легко. Він метушився на всі боки, тупотячи своїми численними ногами, руйнуючи кіоски й дитячі атракціони, пхаючи до своєї роззявленої пащі цілі дерева. Він цілком віддався цій украй важливій роботі — і жодне його око не дивилось на нас.

Літати нам тепер було важко. Навіть підстрибувати. Більшу частину своєї енергії я витрачав на те, щоб утримувати хлопчину на ногах — без мене він тут-таки впав би на підлогу.

Отож ми стояли на місці й горлали. Тобто горлав я — тим голосом, від якого з гір Тибету сходили лавини[111]:

— Ноудо! Це я, Бартімеус, Сакр аль-Джині, Н'ґорсо Могутній, Срібноперий Змій! Я бився в тисячі боїв — і виграв їх усі! Я нищив могутніших за тебе! Рамутра втік від моєї величі! Чу ховався від мене в маленькій тріщині! Гоепо, Громовий Змій, пожер свого власного хвоста й проковтнув самого себе, щоб не скуштувати мого гніву! Нині ж я кидаю виклик тобі. Поглянь мені в обличчя!

Відповіді не було. Ноуда заклопотано гриз якісь експонати з «Печери чучельника».

«Хіба так дражнять? — майнула в хлопчини думка. — Це ж просто нахабне вихваляння, чи не так?»

«Послухай-но! Дражнити можна як завгодно. Головне, щоб це розгнівало ворога… А в нас, здається, нічого не виходить? Часу обмаль. Ще трохи, й він вирветься на волю».

«Дай-но спробувати мені!» Хлопчина кахикнув:

— Мерзенний демоне! Тобі кінець! Полум’я Знищення чекає тебе! Я розмажу твою огидну сутність по цьому палацу, як… як маргарин, як товстий шар маргарину..

Він завагався.

«Еге ж… Навряд чи він зрозуміє, що тут до чого. Ану, спробуй ще раз».

— Мерзенний демоне! Слухай мене!!!

Шкода, що голос у хлопця був кволий і лунав дедалі тихше. Я сам ледве чув його — де вже почути Ноуді! Щоправда, на додачу Натаніель зробив непогану штуку — випустив з посоха блискавку просто в сідницю Ноуді. Могутній дух відповів гнівним ревом, став дибки, заворушив кінцівками й вирячив очі. Він умить помітив нас — і закидав численними блискавками. Цілив він поганенько — кілька блискавок приземлились за два метри від нас, однак ми стояли міцно. Ми навіть не здригнулись.

Пролунав моторошний голос:

— Бартімеусе! Я бачу тебе!!!

Хлопчина щось прошепотів у відповідь — зовсім нечутно. Однак я прочитав його думки — й висловився замість нього:

— Ні! Я Натаніель! Я твій господар! Я твоя смерть!

Ще одна біла блискавка вколола сутність Ноуди. Чудовисько кинуло геть ведмеже чучело, обернулось — і незграбно ринуло на нас. Дух підбирався все ближче — чужа цьому світу відрізана від Іншого Світу велетенська тінь, що затуляла сонце.

«Ось як треба дражнити», — подумав Натаніель.

«Так, непогано вийшло. Тепер зачекай, коли він підійде впритул, а тоді ми зламаємо посох…»

«Що довше, то краще. Кіті…»

«Вона вибереться. Не хвилюйся».

Сили хлопця швидко танули, проте рішучість його була невблаганна. Я відчував, як він збирається на останній силі. Впевнено, спокійно, бурмочучи закляття, він руйнував кайдани, якими було скуто посох Ґледстона, — аж поки ув’язнені в ньому істоти зненацька сповнились надії на визволення, штовхали, тягли, роздирали останні пута чар, відчайдушно прагнучи волі. Якби не моя допомога, Натаніель їх не стримав би — вони б умить порозлітались. Одначе Ноуда ще не дістався до того місця, яке нам було потрібне. Тому я стримував посох. Нам залишалось тільки чекати.

Дехто каже, що героїчна загибель — чудова штука[112]. Мене цей аргумент ніколи не переконував. Насамперед тому, що ти — хоч який шляхетний, ошатний, стриманий, гордовитий і непорушний — усе одно врешті помреш. А цей стан, як на мене, надто вже незмінний. Моя кар’єра була така успішна й довга лише тому, що мені завжди щастило вчасно втекти; і тепер, коли Ноуда насувався на нас у цій величній гробниці з заліза й скла — і я розумів, що втекти цього разу не вдасться, — я щиро шкодував. Я був прикутий до хлопця — сутність до плоті — й загинути ми мали разом.

Дотепер найближче до цієї сумнівної честі — «героїчної загибелі» — я був тоді, з Птолемеєм. Насправді він запобіг цьому лише тим, що в останню мить відпустив мене. Якби він — мій колишній господар — побачив нас зараз, то підтримав би мене. Це було цілком до його смаку — людина з джином об’єднались, працюють разом і таке інше. Проблема в тому, що ми сприйняли це аж занадто буквально.

«Бартімеусе…»

Думку було ледве-ледве чути.

«Що?»

«Ти був мені хорошим слугою…»

Що ви сказали б на такі слова? Тієї миті, коли смерть уже поруч — і кар’єра завдовжки в п’ять тисяч років от-от піде нанівець? Правду кажучи, найдоречніша відповідь у такій ситуації — який-небудь непристойний звук або порух. Але й цього я зараз зробити не міг — бо перебував у тілі хлопчини, що завдавало мені серйозних технічних труднощів[113]. Отож я зморено підіграв йому, шкодуючи, що нема кому заграти якусь сумну пісеньку.

«Ну, й ти теж був лапусею…»

«Ні, я не хочу сказати, що ти був бездоганний…»

«Що?»

«Аж ніяк. Правду кажучи, ти завжди робив усе навпаки».

«Що?!»

Ах ти ж нахаба! Завдавати мені—ще й зараз — такої образи! Коли смерть уже поруч… і таке інше! Це вже занадто! Я засукав уявні рукави:

«Якщо вже так, то я, друзяко, хотів би нагадати тобі…»

«Саме тому я зараз і відпущу тебе».

«Що?!»

Я розчув усе до ладу. Я знав це напевно. Адже я читав його думки.

«Тільки зрозумій мене як слід… — думки його були уривчасті, гарячкові, однак вуста вже бурмотіли закляття. — Просто… зараз ми в потрібну мить повинні зламати посох. Утримуєш його тільки ти. Але я не можу довіритись тобі в такій важливій справі. Ти напевно знову щось зіпсуєш… Краще… найкраще буде просто відпустити тебе. Тоді посох зламається сам собою. І я знатиму, що все буде як треба».

Він уже непритомнів. Йому важко було триматися — його сили струменіли з покаліченого боку — але останнім зусиллям волі він промовляв потрібні слова.

«Натаніелю…»

«Перекажи мій привіт Кіті».

І тут Ноуда наблизився до нас. Він роззявив численні пащі, простяг усі свої щупальця. Натаніель скінчив закляття. Я зник. Посох зламався.

* * *

Такий самий, як і всі господарі! Так і не дозволив мені обізватись ані словечком! Шкода. Цієї миті я хотів сказати йому все, що думав про нього. Щоправда, оскільки ми тоді — до останньої секунди — були одним цілим, то він, гадаю, знав це й так…