Брама Птолемея

Пролог

Александрія, 125 р до Р. Х

Убивці вдерлися на територію палацу опівночі — чотири чорні тіні на тлі муру. Висота була велика, земля — тверда, та їхній стрибок виявився не гучніший за шурхіт дощу. На три секунди вони нерухомо причаїлись, внюхуючись у повітря. А потім крадькома рушили вперед — крізь темні сади, повз тамариски й фінікові пальми, до покоїв, де спочивав хлопчик. Ручний гепард на ланцюгу ворухнувся уві сні: десь далеко в пустелі завили шакали.

Убивці кралися навшпиньки, не залишаючи слідів на довгій вогкій траві. За плечима в них майоріли плащі, розбиваючи їхні тіні на клапті. Що тут можна було побачити? Хіба що листя, яке шелестіло під вітерцем. Що тут можна було почути? Хіба що вітер, який зітхав у пальмовому гіллі. Ані вогника, ані звуку… Отож і джин у подобі крокодила, що вартував біля священного ставу, нічого не помітив — і не поворухнувся, хоч вони пройшли на відстані лусочки від його хвоста. Як на людей, це було вельми непогано.

Про денну спеку залишився тільки спогад: у повітрі панувала прохолода. Над палацом байдуже сяяв повний місяць, заливаючи сріблом дахи та подвір'я[1].

Вдалині, за муром, спросоння бурмотіло величезне місто: рипіли колеса по брудних дорогах, із веселого кварталу біля пристані долинав сміх, хвилі м'яко плескали об каміння. У вікнах горіли світильники, на дахах тліли невеликі жаровні, а на вершку маяка біля входу до гавані палало вогнище, несучи свою звістку далеко в море. Його блискітки, мов чарівні іскринки, танцювали серед хвиль.

Вартові на постах поринули в азартні ігри. У залах із численними колонами спали на своїх солом'яниках слуги. Палацову браму було замкнено на три засуви — товщі за людське тіло. Ніхто не дивився в бік західних садів, якими на чотирьох парах нечутних ніг пробиралася смерть — невловима, мов скорпіон.

Вікно кімнати хлопчика було на другому поверсі палацу. Чотири тіні причаїлися біля муру. Ватажок подав знак. Один за одним вони притулялися до кам'яної стіни — і дряпалися нагору, чіпляючись лише кінчиками пальців і нігтями на ногах[2]. Зазвичай таким чином вони вилазили на мармурові колони й крижані водоспади від Масилії до Гадрамауту, тож видряпатись по мурі було для них якнайлегшою справою. Вони повзли нагору мов кажани стінкою печери. Місячне сяйво виблискувало на металевому знарядді, яке вони стискали в зубах.

Нарешті перший убивця дістався до підвіконня, по-тигрячому вискочив на нього — і зазирнув до кімнати.

Місяць яскраво освітлював кімнату: вузьке ліжко було видно чітко, наче вдень. Хлопчик уві сні лежав нерухомо, як мертвий. Його темне волосся розкуйовдилось по подушках, світла ягняча шийка беззахисно біліла серед шовків.

Убивця витяг із зубів свій кинджал. Він спокійно оглянув кімнату, оцінюючи її розміри й шукаючи можливих пасток. Кімната була велика, темна, без зайвих розкошів. Три колони підтримували її стелю. Віддалік видніли двері з тикового дерева, взяті зсередини на засув. Біля стіни стояла відімкнена скриня, наполовину заповнена всіляким одягом. Убивця помітив недбало скинутий плащ, який лежав на коштовному кріслі, побачив розкидані на підлозі сандалі й оніксову чашу з водою. В повітрі ледь чувся запах парфумів. Убивця, для якого такі пахощі означали занепад і розпусту, зморщив носа[3].

Примруживши очі, він перевернув кинджал. Тепер він тримав його за блискуче вістря великим і вказівним пальцями. Кинджал здригнувся — раз, потім ще раз. Убивця націлявся: досі йому ще ніколи й ніде — від Картагену до Колхіди — не випадало схибити. Кожен кинутий ним кинджал влучав прямісінько в горло.

Зап’ясток майнув у повітрі. Срібна дуга клинка розтяла повітря навпіл. Кинджал м’яко встромився в подушку — за дюйм від хлопчикової шиї.

Убивця, не вірячи власним очам, заціпенів на підвіконні. Його руки були помережані численними шрамами, які свідчили про те, що їхній господар — адепт темної академії. Адепт ніколи не хибить! Кидок був точний, розрахований до дрібнички… І все ж таки вбивця схибив. Можливо, жертва в останню мить поворухнулась? Ні, це неможливо: хлопчик міцно спав. Убивця витяг другий кинджал[4]. Знову старанно націлився (розуміючи, що його спільники, які чекають на нього внизу, аж палають похмурим нетерпінням), змахнув рукою…

Другий кинджал так само м'яко опустився на подушку — знову за дюйм від принцової шиї, тільки цього разу з іншого боку. Хлопчикові тим часом щось, напевно, снилося: кутиками його вуст промайнула примарна усмішка.

Убивця насупився під чорною вуаллю пов'язки, що ховала його обличчя. З-за пазухи він дістав смужку полотна, скручену в міцний мотузок. За сім років, що минули відтоді, як Самітник наказав йому скоїти перше вбивство, цей зашморг ніколи не дерся, а руки адепта жодного разу не тремтіли[5]. Спритно, мов леопард, убивця зіскочив з підвіконня — й подався вперед осяяною місяцем підлогою.

Хлопчик у ліжку щось пробурмотів і ворухнувся. Убивця застиг на місці, мов чорна статуя посеред кімнати.

За його спиною, у вікні, з'явилися двоє його спільників. Вони дивились на нього й чекали.

Хлопчик тихенько зітхнув і знову завмер. Він лежав горілиць на своїх подушках, а обабіч нього стриміли руків’я кинджалів.

Минуло сім секунд. Убивця знову заворушився. Він зупинився біля подушок, обкрутив кінці зашморга довкола п’ястуків.

Тепер він стояв прямісінько над хлопчиком. Хутко нахилився, опустив мотузок на горло сонного підлітка…

Хлопчик розплющив очі. Тоді підняв руку вхопив убивцю за лівий зап’ясток — і легенько тюкнув його головою об найближчу стіну. Шия вбивці переломилась, мов очеретина. Відкинувши шовкову ковдру, хлопчик умить підхопився — і став обличчям до вікна.

Убивці на підвіконні, чиї силуети чітко видніли на тлі місяця, засичали, наче змії. Загибель товариша зачепила їхню спільну гордість. Один з них витяг з-під плаща трубку, зроблену з кістки, а з дірки між зубами висмоктав кульку з отрутою — тоненьку, мов яєчна шкаралупка. Притуливши трубку до вуст, він дмухнув — і кулька полетіла через кімнату, прямісінько хлопчикові в серце.

Хлопчик побокував. Кулька розбилась об колону, забризкавши її рідиною. В повітря знялася хмаринка зеленої пари.

Двоє вбивць зіскочили з підвіконня — один праворуч, другий ліворуч. Тепер вони тримали в руках шаблі. Крутячи ними над головами, убивці похмуро оглядали кімнату.

Хлопчик зник. Довкола було тихо. Зелена отрута в’їдалася в колону, розтоплюючи камені.

Ніколи ще за сім років, ніде — від Антіохії до Перґаму — цим убивцям не випадало випустити свою жертву![6] Припинивши вимахувати шаблями, вони сповільнили ходу, уважно дослухаючись і донюхуючись до найменших слідів страху.

З-за середньої колони долинув легенький шурхіт — ніби миша ворухнулась у соломі. Убивці перезирнулись — і рушили вперед, навшпиньки, піднявши над головами шаблі. Один обійшов колону справа, проминувши понівечене тіло свого спільника. Другий — зліва, повз золоте крісло з кинутим на нього царським плащем. Вони пересувались, наче привиди, обходячи колону з обох боків.

За колоною тим часом знову щось поворухнулось — майнула тінь хлопчика, що ховався там. Обидва вбивці помітили її, замахнулися шаблями — й кинулися на здобич справа й зліва. Обидва завдали удару хутко, наче богомоли на полюванні.

Аж тут пролунав хрипкий подвійний крик. Із-за колони викотилось місиво рук і ніг — тіла двох убивць, сплетені в смертельних обіймах: вони прохромили шаблями один одного. Діставшися до плями місячного світла посередині кімнати, тіла ще раз поворухнулись — і завмерли.

Запала тиша. Підвіконня було порожнє, з вікна заглядав лише повний місяць. Повз його яскраве коло пропливла хмаринка, на мить зануривши в темряву мертві тіла на підлозі. Сигнальний вогонь на маяку виблискував червоним у небі. Усе було спокійно. Хлопчик вийшов із-за колони. Його босі ноги нечутно ступали підлогою, тіло було напружене — наче щось у кімнаті ще тривожило його. Обережно, поволі він підходив до вікна. Помалу, помалу, ближче, ближче… Він побачив темні громади садів, дерев та вартових веж. Поглянув на місячне проміння на підвіконні. Ще ближче… Ось він уже сперся долонями об камінь. Нахилився вперед, визирнув надвір. Тоненька біла шия витяглася…

Нічого. Двір теж був порожній. Стіна внизу була гладенька, її камені чітко видніли в місячному світлі. Хлопчик прислухався до тиші. Затарабанив пальцями по підвіконню, стенув плечима і озирнувся…

Аж тут четвертий убивця, що висів над вікном, мов висохлий чорний павук, стрибнув на хлопчину згори. Його ноги спричинили не більше шуму, ніж пір’їнка, що падає на сніг. Проте хлопець почув його — і обернувся до вбивці. Блиснув і брязнув об камінь кинджал. Залізні пальці схопили підлітка за горло; підніжка — і хлопчик важко впав на підлогу. Убивця навалився на нього всім своїм тілом. Руки хлопця були притиснуті до підлоги — він не міг поворухнутись.

Кинджал опустився. Цього разу він не схибив.

* * *

Усе закінчилося так, як і мусило закінчитись. Схилившись над тілом хлопчика, вбивця дозволив собі перепочити — то був перший його перепочинок відтоді, як загинули його спільники. Він присів навпочіпки, розтиснув пальці, що тримали руків’я кинджала, відпустив зап’ясток хлопчини. А потім схилив голову — на знак традиційної пошани до знищеної жертви.

Аж тут несподівано хлопчик підхопився — й витяг кинджал із своїх грудей. Убивця розгублено заморгав.

— Він же не срібний, розумієш? — промовив хлопчина. — Ти помилився!

І підняв руку.

У кімнаті пролунав вибух. Із вікна посипались зелені іскри.

Хлопчик підскочив і жбурнув кинджал на ліжко. Поправив собі спідничку й струсив з рук клапті попелу. А потім гучно кахикнув.

Долинув легенький шурхіт. Золоте крісло з іншого боку кімнати хитнулось. Плащ, який висів на ньому, відлетів убік, і з-під крісла виліз ще один хлопчина — точнісінько такий самий, як перший, тільки захеканий і розкуйовджений через те, що стільки просидів у схованці.

Відсапуючи, він став над тілами вбивць. Тоді поглянув на стелю, де виднів чорний людський силует. Навіть цей силует, здавалося, не тямив себе з подиву.

Хлопчик перевів погляд на свого рішучого двійника, що дивився на нього через осяяну місяцем кімнату. І трохи глузливо віддав йому честь.

Птолемей відгорнув з очей пасмо чорного волосся і вклонився.

— Дякую, Рехіте, — сказав він.

1

Часи змінюються.

Колись я не знав собі рівних. Я міг кружляти небом на клаптику хмарини — і здіймати за собою бурі пилу. Я міг проходити крізь гори, зводити замки на скляних стовпах, одним подихом валити ліси. Я вирізьблював храми з земних кісток і водив у бій війська проти легіонів мерців — так, що потім співці з десятків країн складали на мою честь пісні, а літописці з десятків століть записували мої подвиги… Так! Я був Бартімеус — швидкий, наче гепард, могутній, наче бойовий слон, смертоносний, наче отруйна змія в стрибку!

Але то було давно.

А тепер… Тепер я лежав посередині нічної вулиці — й поволі плющився. Чому? Бо на мені лежала перекинута будівля. Її вага гнітила мене. М’язи напружувались, жили розривались, і хоч як я силкувався, та зрушити її з місця не міг.

Правду кажучи, нічого ганебного в тому, щоб намагатися зіпхнути з себе перекинуту будівлю, немає. Я вже потрапляв у такі халепи — це частина моєї роботи![7] Проте якщо будівля гарна й велична, це все ж таки не так принизливо. А цього разу огидна споруда, яку зірвали з фундаменту й скинули на мене з величезної висоти, не відзначалась ні красою, ні величчю. То не була ні стіна храму, ні гранітний обеліск, ні навіть мармуровий дах імператорського палацу.

Ні. Будівля, під якою я безпорадно борсався на землі, наче метелик на шпильці в колекціонера, була зведена в двадцятому столітті — і до того ж мала вельми специфічне призначення.

Гаразд, зізнаюсь вам: то була громадська вбиральня. Досить чиста й простора, але все одно — вбиральня. Добре, що мені тоді не трапився жоден співець чи літописець!

Виправдатись я міг хіба тим, що згадана вбиральня мала бетонні стіни й міцну залізну покрівлю, жорстока аура якої послаблювала моє й так уже знесилене тіло. До того ж усередині — безперечно! — були всілякі рури, бачки й нівроку важкенькі крани, що теж додавало ваги. Та все одно для джина мого рівня — ганьба, коли його придавлять отакою спорудою. Ця ганьба, щиро кажучи, гнітила мене більше, ніж вага самої будівлі.

Вода з розчавлених і поламаних рур струменіла на мене згори й понуро текла до рівчака. Лише моя голова стриміла з-під однієї бетонної стіни, тоді як тіло цілком перебувало в пастці[8].

Це все — про невигоди мого становища. Одначе була й вигода: я більше не міг брати участі у битві, яка тривала на вулиці передмістя.

Битва була нівроку скромненька — особливо на першому рівні — навіть не було майже нічого видно. Світло у вікнах згасло, ліхтарні стовпи поскручувались у вузли; надворі було темно, хоч в око стрель. У небі холодно сяяли поодинокі зірки. Зо два рази спалахнули якісь невиразні синьо-зелені вогні — наче вибухи далеко під водою.

На другому рівні було спекотніше: там дві ворожі пташині зграї кружляли й кидались одна на одну, шалено воюючи крилами, дзьобами, кігтями й хвостами. Така зухвала поведінка не пасувала б навіть чайкам чи іншому простому птаству; а те, що це були орли, вражало ще дужче.

На вищих рівнях пташині подоби зникали — там було видно справжні обличчя бойових джинів[9]. Якщо дивитися з цієї точки зору, нічне небо було просто-таки переповнене стрімкими силуетами, спотвореними обрисами й лиховісними тінями.

Правил чесної гри не дотримувався ніхто. Я бачив, як один джин ударив суперника в черево гострим коліном — і той перевертом полетів за димар, щоб оговтатись. Яка ганьба! Якби я був серед них, то нізащо не вчинив би такого[10].

Однак мене серед них не було: мене вивели з ладу.

Ще сяк-так, якби то був африт чи марид. Це я пережив би. Ба ні! Правду кажучи, мені завдала удару звичайнісінька джинія третього рівня, з якої я за звичайних обставин міг би скрутити цигарку й викурити по обіді. Звідти, де я лежав, мені її досі було видно: витончену жіночу постать хіба що псували свиняче рило й довга кочерга, яку вона стискала в своїх ратицях. Джинія стояла на поштовій скриньці й орудувала своєю кочергою так спритно, що урядові сили (до яких я формально належав) задкували від неї на всі боки. Могутня бабега! Судячи з її кімоно, раніше їй доводилось працювати в Японії. Щиро кажучи, її простакуватий вигляд збив мене з пантелику, тож я наблизився до неї без Щита. Але не встиг я отямитись, як пролунало гучне рохкання, щось свиснуло в повітрі і — ляп! — убиральня пригасла мене до землі, а я був надто втомлений, щоб вибратися з-під неї.

Проте поволі мої спільники брали верх. Ого! Ось з’явився могутній Кормокодран — дорогою він ухопив ліхтарний стовп і тепер вимахував ним, мов лозиною; ось промчав Годж, розсипаючи цілу зливу отруєних стріл. Ворожі лави рідшали, а вцілілі духи набували дедалі жалюгіднішої подоби. Я побачив кілька великих комах, що відчайдушно дзижчали й борсалися; зо два клапті туману, що шалено звивалися; двох чи трьох пацюків, які бігли навтікача. Тільки джинія-свиня вперто не міняла своєї подобизни. Мої колеги рушили вперед. Один жук упав на землю, залишивши по собі спіральну хмаринку диму; один клапоть туману рознесло подвійним Вибухом. Ворог тікав; навіть свиня зрозуміла, що гра скінчилася. Вона витончено стрибнула на ґанок, перескочила перевертом на дах і зникла. Джини-переможці завзято кинулися в погоню.

На вулиці запала тиша. Повз мої вуха досі струменіла вода. Уся моя сутність — від маківки до п’ят — аж стугоніла з болю. Я скрушно зітхнув.

— Боже милий! — захихотів чийсь голос. — Красуня в біді!

Мушу зазначити, що я — на відміну від кентаврів та велетнів, які билися на моєму боці, — прибрав того вечора людську подобу. Я перетворився на дівчину — струнку, чорняву, відчайдушну. Ні, звичайно ж, достеменно я нікого не копіював.

Невідомий вийшов з-за рогу вбиральні й зупинився, щоб нагострити ніготь об уламок рури. Він не прагнув витонченості — тому як завжди, мав подобизну одноокого велетня з могутніми м’язами й довгим білявим волоссям, скрученим у химерну дівочу зачіску На ньому був брудно-синій халат, який вважали б огидним навіть у середньовічному рибальському селі.

— Бідолашна красуня не може звільнитись із пастки!

Циклоп уважно оглянув свій довгий ніготь, люто відкусив дрібними гострими зубами його кінчик — і заходився полірувати ніготь об нерівну стіну вбиральні.

— Може, допоможеш мені встати? — запитав я.

Циклоп оглянув порожню вулицю.

— Дивися, любонько, — відповів він, недбало спершись об стінку вбиральні; від цього вона стала тільки важчою. — Тут ночами тиняються всілякі лиходії. Джини, фоліоти… зухвалі біси… ще, може, скривдять тебе.

— Годі, Аскоболе! — гаркнув я. — Ти чудово знаєш, хто я такий!

Циклоп аж вирячив своє єдине, яскраво підфарбоване око.

— Бартімеус?! — здивовано вигукнув він. — Це неможливо! Невже великий Бартімеус потрапив до такої дурної пастки? Ні, ти, напевно, біс або мулер, що наважився вдавати його голос… Ні, ні, я помиляюсь! Це справді ти! — Він вражено підняв брову. — Неймовірно! Тільки подумати, до чого дійшов славетний Бартімеус! Господар буде дуже невдоволений…

Я зібрав останні крихти своїх гордощів:

— Усі господарі — явище тимчасове. І їхні покарання — так само. Я просто чекаю на свій час!

— Авжеж, авжеж! — Аскобол змахнув своїми мавпячими ручиськами. — Чудово сказано, Бартімеусе! Навіть у такому безнадійному становищі ти не втрачаєш надії! Дарма, що твої найкращі дні минули, що ти тепер — не дужчий за якийсь болотяний вогник![11] Дарма, що завтра тобі доведеться підмітати хазяйську спальню — замість того, щоб вільно ширяти в повітрі. Ти — взірець для нас усіх!

Я усміхнувся, вишкіривши білі зуби:

— Аскоболе! Занепав не я, а мої супротивники. Я бився з Фекварлом Спартанським, з Тлалоком Толланським, з хитромудрим Чу Калахарійським — від наших боїв тріскалася земля і ріки повертали назад. І я вижив! А хто мої теперішні вороги? Кульгавий циклоп у халатику? Коли я звідси виберусь, то, гадаю, що ця нова ворожнеча довго не триватиме.

Циклоп позадкував, наче вжалений.

— Які жорстокі погрози! Сором та й годі. Ми ж із тобою — спільники? Безперечно, ти мав вагомі причини ховатись від бою під цим клозетом. Як чемний джин, я тебе ні про що не питатиму, хоч мені здається, що твоя звична люб’язність тобі зраджує.

— Двох років служби не переживе ніяка люб’язність! — відповів я. — Я розлючений і зморений, моя сутність нестерпно щемить, а я не можу навіть почухатись. Це робить мене небезпечним — і ти скоро в цьому переконаєшся. Востаннє прошу тебе, Аскоболе: прибери з мене цю штукенцію!

Циклоп ще трохи побурчав, однак моя погроза врешті подіяла. Одним порухом волохатих плечей він підняв цю кляту вбиральню — і зняв її з мене: будівля з гуркотом перекинулась на протилежний тротуар. Трохи потріпана дівчина поволі підвелася на ноги.

— Нарешті! — промовив я. — Щось ти не дуже поспішав на допомогу.

Циклоп змахнув якесь сміття, що причепилося до його халата.

— Пробач, — сказав він, — але я був надто заклопотаний боєм і ніяк не міг допомогти тобі. Та все гаразд. Наш господар буде задоволений — принаймні завдяки мені — Він скоса позирнув на мене.

Тепер, ставши нарешті на ноги, я вже не збирався просторікувати. Я оглянув сусідні будинки, оцінюючи завдані боєм збитки. Нічого страшного. Кілька проламаних дахів, розбиті вікна… Сутичка обійшлася малою кров’ю.

— Французи, чи що? — поцікавився я.

Циклоп стенув плечима — неабиякий подвиг, якщо мати на увазі, що в нього не було шиї.

— Можливо. А може, чехи чи іспанці. Хтозна? Нас тепер гризуть з усіх боків. Та годі вже — час минає, а мені ще треба перевірити, як триває гонитва. Залишайся тут — і лікуй свої рани та садна, Бартімеусе. Попий м’ятного чаю, попар ноги в ромашці — що там іще призначають стареньким… Бувай!

Циклоп підгорнув свій халат і потужним стрибком знявся в повітря. За спиною в нього розгорнулись крила — і рвучкими, широкими помахами понесли його геть. Летів він так само витончено, як залізний сейф, проте все-таки летів. А от я не мав на це сил. Будь-що треба відпочити…

Чорнява дівчина прокралася до уламка димаря, що лежав у найближчому садку. Поволі, стогнучи й крехтячи, мов стара баба, вона сіла й опустила голову на руки. Тоді заплющила очі.

Лише трохи перепочити. П’яти хвилин вистачить.

Час минав, наближався світанок. У небі згасали холодні зорі.

2

Як і завжди впродовж останніх місяців, великий чарівник Джон Мендрейк снідав у своїй вітальні, сидячи в плетеному кріслі біля вікна. Важкі штори було недбало відсунуто вбік. Небо за вікном було сіре й важке, щільний туман клубочився між стовбурами дерев на площі.

Круглий столик, за яким сидів чарівник, був вирізьблений із ліванського кедра. Нагрівшись на сонці, дерево приємно пахло, проте цього ранку столик був темний і холодний. Мендрейк налив собі склянку кави, зняв з тарілки срібну кришечку — і взявся до яєчні з шинкою й приправою. На поличці, над грінками та аґрусовим варенням, лежали акуратно згорнута газета й конверт із криваво-червоною печаткою. Тримаючи склянку в лівій руці, Мендрейк відсьорбнув кави, а правою рукою тим часом розгорнув на столі газету. Поглянув на першу сторінку, невдоволено пирхнув — і потягся по конверт. На поличці, на особливому гачечку, висів ніж для паперів, зроблений із слонової кістки. Поклавши вбік виделку, Мендрейк одним легким порухом ножа розкрив конверт і дістав звідти складений аркуш пергаменту. Тоді уважно прочитав написане на ньому — й насупив брови. Далі знову згорнув лист поклав його назад до конверта — і, зітхнувши, повернувся до свого сніданку.

У двері постукали. Мендрейк — із повним ротом шинки — наказав увійти. Двері мовчки відчинились, і до кімнати соромливо ступила юна струнка дівчина з портфелем у руці.

— Пробачте, сер, — зупинившись, промовила вона. — Я, мабуть, зарано…

— Аж ніяк, Пайпер, аж ніяк. — Мендрейк махнув їй рукою й показав на вільний стілець по інший бік столика. — Ви вже снідали?

— Так, сер.

Дівчина сіла. На ній були темно-сині спідниця й жакет і білосніжна блузка. Пряме каштанове волосся було зачесане назад і заколоте на потилиці. Дівчина поклала портфель собі на коліна.

Мендрейк підхопив виделкою шматок яєчні.

— Пробачте. Я, з вашої ласки, снідатиму далі, — сказав він. — Я не спав аж до третьої години — у зв’язку з останньою пригодою. Цього разу в Кенті.

Панна Пайпер кивнула:

— Так, сер, я чула про це. До міністерства надійшла доповідь. Чи вдалося зупинити цю вилазку?

— Так. Принаймні, якщо судити з моєї кулі. Я послав туди кількох демонів. Скоро ми дізнаємось про все… То що ж ви приготували для мене сьогодні?

Дівчина відімкнула портфель і витягла звідти стос паперів.

— Пропозиції від секретарів, сер. Щодо пропагандистської кампанії в окремих регіонах. Вам на затвердження. Кілька нових ідей для плакатів…

— Ану, погляньмо, — Мендрейк, ковтнувши кави, простяг руку по папери. — Щось іще?

— Протокол останнього засідання Ради…

— Я перегляну його пізніше. Спочатку — плакати, — Мендрейк подивився на горішню сторінку. — «Прислужися своїй країні — побачиш світ…» Ну й що це таке? Пропаганда чи святкова реклама туристичної агенції? Кваша якась… Кажіть далі, Пайпер, я слухаю вас!

— Тут останні матеріали з Америки для перших шпальт газет, сер. Я їх трохи причепурила. Гадаю, що з облоги Бостона можна буде зробити щось пристойне.

— Еге ж, наголосити на героїчній спробі, а не на ганебній поразці… — Поклавши папери на коліно, Мендрейк мастив грінку аґрусовим варенням. — Гаразд, я напишу щось на цю тему, тільки згодом… Так, а це вже непогано: «Захисти свою батьківщину — і заслужи вічну славу!» Добре! Тут пропонують зобразити сільського хлопця з мужнім обличчям — гаразд, але як щодо того, щоб умістити позаду його родину — скажімо, батьків і молодшу сестричку, що з надією й захопленням дивляться на нього? Розіграймо родинну карту..

Панна Пайпер охоче кивнула:

— Так, сер. І його дружину — теж.

— Ні. Нам потрібні парубки. Коли вояки не повертаються додому, саме їхні дружини завдають нам найбільшого клопоту. — Він захрумтів грінкою. — Ще є листи?

— Є один від пана Мейкпіса, сер. Доставлений бісом. Пан Мейкпіс питає, чи не завітаєте ви до нього цього ранку.

— Ні. Я надто заклопотаний. Можливо, пізніше.

— Його біс приніс ще й цю листівку… — панна Пайпер розгублено подала Мендрейкові бузковий папірець. — Запрошення на прем’єру його п’єси наприкінці тижня. Називається «Від Воппінґа до Вестмінстера». Історія сходження до слави нашого прем’єр-міністра. Судячи з усього, це буде незабутній вечір.

Мендрейк застогнав:

— Мабуть, і справді гарна річ… Киньте це до кошика. У нас є нагальніші справи, ніж розмови про театр… Щось іще?

— Доповідна записка від пана Деверо. З огляду на «тривожні часи» він звелів розмістити найцінніші національні скарби в підвалах Вайтголу, під особливою охороною. Вони залишаться там аж до окремого розпорядження.

Мендрейк насупився:

— Скарби? Які саме?

— Він не зазначив. Я підозрюю, що це будуть…

— Посох, Амулет та інші наймогутніші артефакти! — Мендрейк коротко засичав крізь зуби. — Йому не варто цього робити, Пайпер. Ці артефакти треба негайно застосувати!

— Так, сер. Це теж від пана Деверо… — вона подала чарівникові невеличку бандероль.

Той похмуро зиркнув на пакунок:

— Ще одна тога?

— Маска, сер. Для сьогоднішньої вечірки.

Обурено скрикнувши, Мендрейк показав на конверт, що лежав на поличці:

— Запрошення я вже одержав! Просто не віриться, Пайпер: нам загрожує поразка у війні, імперія за крок від загибелі, а наш прем’єр-міністр тільки й думає, що про п’єси та вечірки! Гаразд. Покладіть це до інших документів. Я візьму цю маску з собою… Плакати ніби непогані, — він повернув дівчині папери. — Тільки не дуже дотепні… — трохи поміркувавши, він нарешті кивнув. — У вас є ручка? Спробуйте так: «За Свободу і Британську Думку!» Це нічого не означає, але звучить гарно.

Панна Пайпер замислилась:

— Так, це досить переконливо, сер.

— От і чудово. Виходить, простолюд це проковтне, — він підвівся, витер серветкою губи й кинув її на тацю. — Тепер, мабуть, час поглянути, як там упоралися демони… Ні, ні, Пайпер, лише після вас.

* * *

Якщо панна Пайпер дивилася на свого начальника з неабияким захопленням, то в цьому вона була аж ніяк не єдина серед світських дам. Джон Мендрейк був привабливий молодик, і до того ж його огортав аромат влади — солодкий і п’янкий, мов вечірні пахощі жимолості. Зріст він мав середній, статуру — струнку, і діяв завжди швидко і впевнено. Його бліде, вузьке обличчя інтригувало всіх своєю загадковістю, поєднуючи надзвичайну юність — Мендрейкові було лише сімнадцять років — з досвідом і авторитетом. Очі в нього були темні, пильні й серйозні, а чоло поорали передчасні зморшки.

Його впевненість у власному розумі, яка раніше небезпечно випереджувала його навички, тепер підтримувалась умінням поводитись у товаристві. З рівними та нижчими він був незмінно чемний і ласкавий, хоч і тримався дещо відчужено — ніби в полоні якоїсь внутрішньої меланхолії. Порівняно з брутальними смаками та витівками його колег-міністрів ця стримана відчуженість видавалась витонченою, що огортало Мендрейка ще більшою таємничістю.

Своє чорняве волосся молодик підстригав по-військовому коротко — цю новацію він запровадив свідомо, на знак пошани до тих, хто нині на фронті. Цей задум мав успіх: шпигуни доповідали, що серед простолюду Мендрейк залишається найпопулярнішим чарівником. Через те багато хто наслідував його в зачісці, та й темні костюми — хоч і ненадовго — теж стали модні. Краваток він більше не носив: комір його сорочки залишався недбало розстебнутим.

Суперники вважали пана Мендрейка напрочуд — аж до небезпечного — обдарованим чарівником. Коли його призначили міністром інформації, вони зреагували відповідно. Та всі спроби замахів було успішно відбито: послані джини не повертались, пастки спрацьовували на тих, хто їх ставив, кайдани рвались чи розсихались. Урешті втомлений Мендрейк розіслав офіційний виклик усім своїм таємним ворогам, пропонуючи зійтися з ним у магічному герці. На виклик ніхто не відгукнувся, й це підвищило його авторитет іще більше.

Мендрейк мешкав в елегантному будинку доби Георгів, що стояв серед таких самих будівель на широкій мальовничій площі. Площа була за півмилі від Вайтголу — досить далеко від Темзи, щоб улітку сюди не долинав річковий сморід. Обсаджена буками, з тінистими алеями та зеленим травником посередині, площа була тиха й малолюдна — хоч охорони на ній не бракувало. Вдень її патрулювали полісмени в сірій уніформі, а поночі з дерева на дерево тихо перелітали демони в подобах сов та дрімлюг.

Таким рівнем безпеки площа завдячувала своїм мешканцям. Тут жили кілька наймогутніших лондонських чарівників. На південному боці, у кремовому будинку з фальшивими колонами та пишнотілими каріатидами, жив пан Коллінз — щойно призначений міністр внутрішніх справ. З північного заходу простиралася грандіозна, з золотою банею над дахом садиба міністра оборони — пана Мортенсена.

Резиденція Джона Мендрейка не відзначалася такими розкошами. То була вузька будівля на чотири поверхи, пофарбована в світло-жовтий колір, з білими мармуровими парадними сходами. Білі віконниці оздоблювали ряд високих вікон. Кімнати були опоряджені скромно, стіни обклеєні шпалерами з витонченим візерунком, на підлозі — перські килими. Міністр не виставляв напоказ свою посаду: парадні кімнати прикрашало не так уже й багато коштовностей, і будинок доглядали тільки двоє служників-людей. Мендрей-кова спальня містилася на четвертому поверсі — проста кімната з біленими стінами, що межувала з бібліотекою, То були особисті покої міністра, до яких не допускався ніхто.

Поверхом нижче містився кабінет пана Мендрейка, відділений від інших кімнат порожнім лунким коридором зі стінами, обшитими панелями мореного дуба. Тут чарівник виконував основну частину своєї повсякденної роботи.

* * *

Мендрейк ішов коридором, дожовуючи грінку. Панна Пайпер дріботіла навздогін. У кінці коридору видніли міцні бронзові двері, прикрашені посередині надзвичайно потворною машкарою. Випнуте чоло ніби аж спливало на очі, а ніс і підборіддя стирчали вперед, наче щипці для горіхів. Чарівник зупинився й сердито вирячився на машкару.

— Я, здається, казав тобі, щоб ти такого не робив! — зіпнув він.

Тонкі вуста розтулились, випнуті ніс і підборіддя обурено клацнули одне об одного:

— Чого не робив?

— Щоб не прибирав таку огидну подобу! Я тільки-но поснідав!

Частина чола підскочила, і з-під неї, чвакнувши, вибалушилось око. Машкара, здається, анітрохи не почувалася винною.

— Пробач, друзяко, — промовила вона. — Така в мене робота.

— Твоя робота — знищувати всякого, хто спробує вдертися до мого кабінету без дозволу! Не більше й не менше!

Вартовий демон замислився:

— Справді. Але я прагну запобігти проникненню непроханих гостей! На мій погляд, краще запобігти злочину, ніж карати за нього…

Пан Мендрейк пирхнув:

— Непроханих гостей — це ще туди-сюди. Але ж ти можеш перелякати до смерті панну Пайпер!

Машкара захиталась туди-сюди, від чого її ніс загрозливо затрусився:

— Аж ніяк. Коли вона приходить сама, я роблюся гарнішим. Найогиднішим я постаю перед тими, кого вважаю за моральних потвор…

— Ти щойно постав таким переді мною!

— Ну, й де ж тут суперечність?..

Мендрейк скрушно зітхнув, провів долонею по очах і нетерпляче змахнув рукою. Машкара втяглася в метал, перетворившись на ледве помітний візерунок; двері відчинились. Славетний чарівник розправив плечі — і ступив до кабінету, пропустивши перед собою панну Пайпер.

Кімната була практична — без усяких розкошів: висока, простора, пофарбована в білий колір і освітлена двома вікнами, які виходили на площу. Цього ранку сонце ховалося за щільними хмарами, тож Мендрейк, увійшовши, ввімкнув верхнє світло. Одну стіну цілком покривали книжкові полиці, на іншій — навпроти — видніла тільки величезна дошка з пришпиленими цидулками й кресленнями. На темній і гладенькій дерев’яній підлозі було накреслено п’ять кіл — у кожному окремий пентакль із рунами, свічками та посудинами з пахощами. Чотири пентаклі мали звичайний розмір, зате п’ятий — біля вікна — був помітно більший: усередині його стояли великий письмовий стіл, шафа з теками й кілька стільців. Це найбільше коло було поєднане з меншими старанно накресленими лініями та рядками рун. Мендрейк із панною Пайпер ступили всередину великого кола й сіли за стіл, розклавши перед собою папери.

Мендрейк кахикнув:

— Гаразд. До роботи. Панно Пайпер, насамперед розберімось із звичайними доповідями. Активуйте, будь ласка, індикатор присутності!

Панна Пайпер виголосила коротке закляття. Свічки, що стояли круг двох менших пентаклів, умить замерехтіли, до стелі знялися струмені диму. Пластівці пахощів у горщиках заворушились. У двох інших колах усе залишилось нерухомим.

— Пуріп і Фританґ! — доповіла панна Пайпер.

Чарівник кивнув:

— Спочатку Пуріп.

Він гучно виголосив наказ. Свічки в крайньому лівому пентаклі спалахнули, і в центрі кола з’явилась огидна мерехтлива постать — у подобі людини в скромному ошатному костюмі з темно-синьою краваткою. Постать коротко кивнула в бік стола й завмерла в чеканні.

— Нагадайте мені, — сказав Мендрейк.

Панна Пайпер переглянула свої нотатки:

— Пуріп спостерігав за реакцією на наші бойові листки та іншу пропаганду. Стежив за настроями простолюду.

— Чудово. Що ж ти бачив, Пуріпе? Розповідай!

Демон легенько вклонився:

— Нічого нового розповісти не можу. Люд — мов череда корів на березі Гангу: зморений, але сумирний, незвичний до змін і самостійного мислення. Війна, одначе, давить людям на мозок, і мені здається, що між ними шириться невдоволення. Вони читають ваші бойові листки — так само, як і ваші газети, — але це не тішить і не задовольняє їх.

Чарівник насупився:

— І як виявляється це невдоволення?

— Я визначаю це за тим, як вони замикаються в собі, побачивши вашу поліцію. Як суворішають їхні очі, коли вони проходять повз намети вербувальників. Як зростає їхнє обурення — разом з кількістю квітів біля дверей осиротілих. Здебільшого вони не протестують відверто, проте гнів у їхніх серцях — через війну та дії вашого уряду — зростає…

— Це все слова! — перервав його Мендрейк. — Покажи мені щось відчутніше!

Демон стенув плечима й посміхнувся:

— Революцію не можна відчути — принаймні спочатку. Простолюд навіть не знає, що це таке, проте вдихає її вві сні і всотує з кожним ковтком води…

— Годі вже загадок! Продовжуй свою роботу!

Чарівник ляснув пальцями: демон у колі підскочив і зник. Мендрейк хитнув головою:

— Майже ні до чого не придатний! Ану, погляньмо, що запропонує нам Фританґ…

Пролунала наступна команда: цього разу спалахнуло інше коло. У хмарі пахощів з’явився новий демон — низенький червонолиций товстунчик із сумними очима. Він стояв, стривожено моргаючи при штучному світлі.

— Нарешті! — вигукнув він. — У мене моторошні вісті! Я не міг чекати жодної миті!

Мендрейк давно вже знав Фританґа та його манери.

— Як я розумію, — повільно промовив він, — ти шукав шпигунів у доках. Твої новини, напевно, стосуються саме цього?

Демон помовчав.

— Певним чином… — прожебонів він.

— Ну, розповідай, — зітхнув Мендрейк.

— Я виконував ваш наказ, — почав Фританґ, — коли… о, який жахливий спогад! — коли мене викрили. Ось як це сталося. Я вів спостереження у винарні. Коли я виходив, мене оточив натовп безпритульних хлопців — дехто з них ледве сягав мені до коліна. Я був убраний лакеєм — і тихенько прямував собі у власних справах. Не розмовляв, не вимахував руками. Та все ж таки мене помітили — і закидали аж п’ятнадцятьма яйцями!

— В якій подобі ти тоді перебував? Може, саме вона спровокувала напад?

— У такій самій, як зараз. Сивий, тверезий, упевнений, справжнісіньке втілення нудної порядності…

— Напевно, цим юним негідникам закортіло напасти саме на таку людину. Тобі просто не пощастило, й квит.

Фританґові очі вирячились, ніздрі роздулись:

— Ні, ні, тут дещо більше! Вони знали, хто я такий!

— Знали, що ти демон? — Мендрейк недбало змахнув з рукава порошинку. — Як ти про це довідався?

— Мої підозри збудило те, що вони без упину повторювали: «Геть, геть, підступний демоне! Забирайся геть із своїм бридким жовтим гребенем!»

— Справді? Це вже цікаво… — Чарівник уважно оглянув Фританґа крізь свої лінзи. — Де ж цей жовтий гребінь? Я його не бачу!

Демон показав у повітря в себе над головою:

— Це через те, що ви не бачите шостого й сьомого рівнів. На цих рівнях мій гребінь справді впадає в око, мов соняшник. І до того ж він зовсім не бридкий. Звичайно, в полоні він трохи занедбався, але…

— Шостий і сьомий рівні! І ти певен, що ні на мить не скинув своєї подоби?! Так, так! — Мендрейк хутко підняв руку бо демон уже зібрався рішуче перечити йому. — Твоя правда. Я вірю тобі й дякую за відомості. Звичайно ж, ти захочеш перепочити після того, як тебе закидали яйцями. Іди собі! Поки що ти вільний.

Фританґ із радісним виттям крутнувся — й зник у центрі пентакля, ніби його засмоктало туди. Панна Пайпер та Мендрейк перезирнулися.

— Ще один випадок, — зауважила панна Пайпер. — І знову діти!

— Хм-м… — Чарівник поринув глибше в крісло й зімкнув руки на потилиці. — Перевірте по своїх записах, скільки всього було таких випадків. Доведеться відкликати демонів з Кенту.

Він подався вперед, сперся ліктями об стіл і тихо виголосив закляття. Панна Пайпер підвелася й наблизилася до шафи, що стояла скраю пентакля. Відчинивши горішню шухляду, вона дістала звідти товсту теку. Тоді повернулася на своє місце, зняла з теки гумку й заходилася хутко гортати документи, що були всередині. Тим часом Мендрейк завершив закляття: повіяло жасмином і шипшиною. В крайньому правому пентаклі з'явилася здорова постать — велетень із білявим, хитромудро зачесаним волоссям і одним-єдиним блискучим оком. Панна Пайпер далі перечитувала папери.

Велетень низько й витончено вклонився:

— Господарю, вітаю тебе кров’ю твоїх ворогів, їхніми криками й плачем! Перемога за нами!

Мендрейк підняв брови:

— То ви прогнали їх геть?

Циклоп кивнув:

— Вони тікали, наче миші від лева! Часом навіть буквально…

— Еге ж. Цього я й сподівався. Ви взяли когось у полон?

— Ми знищили багатьох. Якби ви чули, як вони верещали! Земля аж здригалась від їхнього тупотіння…

— Зрозуміло. Отже, взяти в полон не вдалося нікого? Але ж саме це я наказував і тобі, й іншим! — Мендрейк постукав пальцями по столу. — Через кілька днів вони нападуть знову. Хто послав їх? Прага? Париж? Америка? Без полонених ми ніколи про це не дізнаємось. Усе було марно!

Циклоп завзято відсалютував:

— Я зробив свою справу. Я задоволений тим, що виконав твої бажання. — Він помовчав. — Здається, ти замислився, господарю?

Чарівник кивнув:

— Я саме вирішую, Аскоболе, що краще вибрати для тебе: Голки чи Неприємні Обійми? Що більше тобі до вподоби?

— Ти не можеш бути таким жорстоким! — циклоп крутнувся всім тілом і затеребив пасмо свого волосся. — Винен не я, а Бартімеус! Він знову нічого не зробив. Його вивели з ладу першим ударом! Це через нього я випустив ворогів — він благав мене допомогти йому вибратись із-під каміння! Він немічний, мов пуголовок, та ще й підступний: твої Голки мають дістатися йому, а не мені!

— А де зараз Бартімеус?

Циклоп набундючився:

— Не знаю. Може, здох від утоми. Участі в гонитві він не брав.

Чарівник скрушно зітхнув:

— Забирайся геть, Аскоболе!

І махнув рукою. Велетень вдячно ревнув — і несподівано замовк, пропавши у вогняному стовпі. Мендрейк обернувся до своєї помічниці:

— Знайшли щось, Пайпер?

Дівчина кивнула:

— Ось список несанкціонованих появ демонів за останні пів року. Сорок два… ні, вже сорок три, разом з учорашнім. Щодо видів демонів, тут немає жодної системи: і африти, і джини, й біси, й усілякий дріб’язок. А от щодо простолюду… — вона зазирнула до розкритої теки. — Здебільшого це діти, до того ж — досить малі. В тридцяти випадках свідки були молодші за вісімнадцять років. Скільки це виходить? Відсотків із сімдесят… І з цих тридцяти більша частина була молодша за дванадцять років! — вона поглянула на Мендрейка. — Це вроджене! Вроджені здібності!

— І хтозна, які в них іще є здібності… — чарівник розвернув своє крісло і втупився у вікно, на сіре голе гілля дерев на площі. Між гіллям, як і давніше, плинув туман, ховаючи від очей землю. — Гаразд, — нарешті мовив Мендрейк, — поки що досить. Зараз майже дев’ята година, а в мене є ще деякі власні справи. Дякую за допомогу, Пайпер! Побачимось удень, у міністерстві. Тільки не дозволяйте цьому вартовому демонові глузувати з вас!

Після того, як помічниця вийшла, чарівник кілька секунд сидів у кріслі, байдуже тарабанячи пальцями по столу. Нарешті він нахилився й висунув бічну шухляду. Дістав звідти невеличкий ганчір’яний вузлик, поклав його перед собою. І, розгорнувши полотно, взяв у руки бронзовий диск, начищений до блиску за багато років.

Чарівник дивився в магічне дзеркало, аж поки воно нарешті ожило. Всередині щось заворушилося.

— Приведи Бартімеуса, — наказав він.

3

На світанні до містечка повернулися перші люди. Несміливо. нерішуче, прокрадаючись вулицями, наче сліпі, вони заходились вивчати збитки, завдані їхнім будинкам, крамницям та садкам. Разом з ними з'явились і кілька службовців нічної поліції, що напоказ вимахували Пекельними Жезлами та іншою зброєю, хоч загроза давно вже минула.

Що ж до мене, то я волів не ворушитись. Я закляв уламок димаря, на якому сидів, і став невидимим для людських очей. І люто дивився, як перехожі снують повз мене.

Одначе кілька годин відпочинку майже не допомогли мені. Та й яка тут допомога? Два роки — аж два роки! — мені не дозволяли залишати цю кляту Землю; два роки минуло відтоді, як я востаннє мав змогу відпочити від цього дурного натовпу, що зве себе «людством». Для того, щоб оговтатись після такого, мені було замало відпочинку в садку на поламаному димарі. Я мусив повернутися додому. Або померти.

Правду кажучи, духові ніщо не заважає перебувати на Землі скільки завгодно. Багато хто з нас прожив серед людей досить довго — здебільшого з ласки жорстоких господарів, яким спадало на думку ув'язнювати нас у священних посудинах, сандалових скриньках чи ще якихось не дуже зручних місцях[12]. Та в цього страшного покарання є й певна перевага: ти перебуваєш у безпеці й цілковитому спокої. Тебе не змушують нічого робити, тож твоїй кволій сутності ніщо не загрожує. Найстрашніше, що на тебе чекає, — це невимовна нудьга, яка може довести до божевілля[13].

Нинішнє моє становище було важче й небезпечніше. Я не міг дозволити собі розкоші заховатись у затишній лампі чи амулеті. Ні — день за днем я мусив виходити на вулицю, ховатись, хитрувати, ризикувати, піддаватися небезпеці. І щодня вижити ставало дедалі важче.

Я вже не був колишнім безжурним Бартімеусом. Мою сутність підточила земна іржа, мій розум паморочився від болю. Я став повільніший, немічніший, не міг зосередитись на завданні. Мені ледве вдавалося міняти подобу. У битві мої атаки були мляві й легко захлинались — Вибухи мали вбивчу силу лимонаду, а Конвульсії ледве тремтіли, мов холодець на тарелі. Уся моя сила зійшла нанівець. Раніше в такій сутичці, як учорашня, я пожбурив би цією громадською вбиральнею — додавши до неї для певності ще телефонну кабіну й автобусну зупинку — назад в оту свиню, але тепер я не міг навіть пручатися. Я був кволий, мов кошеня. Ні, удар двох-трьох будинків я ще витримав би — і все-таки зробився практично безпорадним навіть перед такими дженджиками, як цей Аскобол, дурень, чиє ім’я не гідне навіть згадки в історії[14]. А якщо вже мені випаде зіткнутись навіть із крихіткою справжньої сили, то щастя безперечно зрадить мене.

Кволий джин — поганий раб, і до того ж відразу з двох причин. По-перше, працює він абияк, а по-друге, ще й слугує приводом для кепкувань. Отож магові немає сенсу тримати такого слугу в людському світі. Саме тому господарі зазвичай відпускають нас до Іншого Світу — відновити нашу сутність і набратися сил. Жоден чарівник при здоровому глузді не довів би джина до такого стану, в якому зараз перебував я.

При здоровому глузді... Звичайно, отут і є вся проблема!

* * *

Мої роздуми перервав якийсь порух у повітрі. Дівчина поглянула вгору.

Над бруківкою з’явилось легеньке мерехтіння — ніжні переливи гарненьких рожевих і жовтих вогників. На першому рівні його не було помітно, тож перехожі нічого не бачили; та якби це уздріла дитина, вона неодмінно вирішила б, що це чарівний пилок фей.

Це доводить, як часом помиляються люди.

Вогники з моторошним скреготом завмерли—і розійшлись посередині, наче дві штори. Між ними з’явилась вишкірена пика лисого немовляти, обсипана прищами. Злі маленькі очиці були червоні й запалені — це свідчило про те, що їхній власник пізно лягає спати й має безліч шкідливих звичок. Кілька секунд очиці сліпо крутились туди-сюди. Потім немовлятко вилаялось крізь зуби й протерло очі брудними кулачками.

Аж тут воно помітило моє укриття — й вибухнуло огидним прокльоном[15]. Я зреагував на це з холодною байдужістю.

— Ти диви, Барті! — вигукнуло немовля. — Це ти? Ану покажися! Тебе хочуть бачити.

— Хто? — недбало перепитав я.

— Хіба не знаєш? Зараз буде тобі халепа, хлопче! Менш ніж Полум’ям Знищення не відбудешся!

— Та невже? — відповіла дівчина, сидячи на уламку димаря й згорнувши на грудях руки. — Ну, коли вже Мендрейк так хоче мене бачити, нехай сам приходить сюди.

Немовля знову вишкірилось:

— Чудово! Я так і сподівався, що ти це скажеш. Гаразд, Варті, я перекажу це йому! Цікаво поглянути, що він тоді з тобою зробить!

Це нестерпне бісеня розлютило мене[16]. Якби я мав трохи більше сили, то зжер би його на місці. Але зараз обмежився тим, що підняв уламок димаря і надзвичайно влучно поцілив ним у лису довбешку немовляти. Довбешка приємно загула, наче дзвін.

— Порожня! — вигукнув я. — Так я й думав!

Огидна усмішка біса перетворилась на люту гримасу.

— От мерзотник! Постривай — побачимо, хто з нас сміятиметься, коли ти палатимеш у Полум’ї!

Зметене вибухом мого реготу, бісеня хутенько майнуло за свої штори. Вогники ще трохи померехтіли — і розвіялись. Біс пропав.

Дівчина закрутила пасмо волосся за вухо, знову похмуро згорнула руки на грудях — і заходилась чекати. Ні, тепер Мендрейк від мене не відчепиться — чого мені, власне, й треба було. Настав час для серйозної розмови.

* * *

Спочатку, багато років тому, ми з моїм господарем непогано ладнали. Ні, ми не були друзями — це було б просто смішно, — проте наше взаємне роздратування базувалось на певній повазі. За тих давніх подій — від Лавлейсової змови до історії з ґолемом, — я мусив визнавати за Мендрейком талант, відвагу, небуденне завзяття й навіть крихти совісті. Не бозна-які чесноти, та все ж вони робили його манірність, упертість, пиху та самозакоханість не такими нестерпними. Що ж до мене самого, то моя видатна особа мала багато рис, які мусили викликати в нього захоплення, — й до того ж не минало жодного дня, щоб він не потребував моїх послуг, аби врятувати свою жалюгідну шкуру. Отак ми й перебували в стані озброєного нейтралітету.

Десь із рік — після знищення ґолема і вступу на посаду міністра внутрішніх справ — Мендрейк не дуже турбував мене. Викликав хіба вряди-годи — допомогти розібратись у дріб’язкових випадках, про які мені зараз нема часу розповідати[17], — тож у цілому я насолоджувався заслуженим спокоєм.

Коли ж він усе-таки зрідка звертався до мене, ми обидва знали своє місце. Між нами діяла своєрідна угода. Мені було відоме його справжнє ім’я, а йому — те, що воно відоме мені. Хоч Мендрейк і погрожував мені жорстокими карами, якщо я відкрию комусь це ім’я, насправді він поводився зі мною досить-таки дбайливо. Я зберігав його ім’я при собі, а він оберігав мене від найнебезпечніших справ — це, зокрема, зводилося до того, що він не посилав мене до Америки. Джини гинули там десятками — відгомін цих утрат боляче відлунював усім Іншим Світом, — і я невимовно радів, що не беру в цьому участі[18].

Час минав. Мендрейк працював дедалі завзятіше. Йому випала нагода зайняти вищу посаду, й він скористався нею. Тепер він був міністром інформації — однією з перших осіб Імперії[19].

* * *

Офіційно головним обов'язком Мендрейка була пропаганда — він мусив шукати найвигідніші способи продавати війну британському народові. Неофіційно ж — на особисте прохання прем'єр-міністра — він залишив за собою більшу частину обов'язків міністра внутрішніх справ, зокрема, не дуже приємну підтримку мережі шпигунів — і джинів, і людей, які мали доповідати про все безпосередньо йому. Тягар роботи, який і раніше був для нього суворим, тепер став просто вбивчим.

Вдача мого господаря зазнала лиховісної зміни. Він і раніше не був охочий до порожніх балачок, але тепер остаточно став різкий, відлюдкуватий і виявляв ще менше бажання погомоніти про те та се з приятелем-джином. Та водночас — який жорстокий парадокс! — він заходився викликати мене дедалі частіше, й до того ж із менш поважних причин.

Чому він це робив? Насамперед, напевно, аби запобігти тому, що мене викличе якийсь інший чарівник. Він здавна боявся, що я викажу його справжнє ім’я комусь із ворогів, чим зроблю його вразливим для ворожої атаки, а тепер цей страх підкріпився постійною втомою й тривогою. Щиро кажучи, таке й справді могло статися будь-якої миті. Я міг би зробити це. Та чи зробив би — напевно не скажу. Проте раніше він якось обходився з цим, і нічого. Отож я підозрював, що річ тут в іншому.

Мендрейк добре приховував свої почуття, проте все його життя тепер складалося з роботи — тяжкої й нескінченної. Ба більше, тепер його оточувала банда підступних, заздрісних маніяків — інших міністрів, які бажали йому лише зла. Єдиним його спільником — до того ж тимчасовим — був хіба що популярний драматург Квентін Мейкпіс, такий самий себелюбець, як і всі інші чарівники. Щоб вижити в цьому недружньому світі, Мендрейк ховав свої найкращі риси під машкарою пихи та самозакоханості. Усе його минуле життя — роки, прожиті з Андервудами, беззахисні дитячі літа хлопчика Натаніеля, ідеали, яких він намагався прагнути, — все було поховане під цими новими нашаруваннями. Будь-які зв’язки з дитинством обірвалися — крім мене. Гадаю, що він просто не міг примусити себе перерізати цю останню ниточку.

Я виклав йому цю теорію в своєму звичному лагідному дусі. Та Мендрейк не схотів слухати мої кпини. Йому, як і всякому зрілому чоловікові, вистачало клопоту[20]. Війна в Америці вимагала величезних коштів, британські шляхи постачання були надто розтягнуті. Тепер, коли увагу чарівників було прикуто до цієї війни, додалося проблем у самій Імперії. Іноземні шпигуни переповнювали Лондон, мов черва — яблуко. Простолюд теж ремствував. Щоб дати раду всім цим халепам, Мендрейк гарував, наче раб.

* * *

Ні, не зовсім як раб. Рабська праця — то вже моя робота. І до того ж досить невдячна. У міністерстві закордонних справ я отримував доручення, хоча б почасти гідні моїх талантів. Я перехоплював і розшифровував ворожі послання, передавав фальшиві повідомлення, вистежував ворожих духів, давав декому з них прочухана — й таке інше. То була проста, приємна праця, від якої я діставав творче задоволення. До того ж я допомагав Мендрейкові й поліції шукати двох злочинців, що втекли після історії з ґолемом. Перший з них був якийсь таємничий найманець (особливі прикмети — велика борода, похмурий вигляд, дженджуристий чорний костюм, практична непіддатливість до Пекельних Жезлів, Вибухів та будь-чого іншого). Востаннє його бачили далеко звідси — в Празі, й відтоді, зрозуміло, про нього не було ані чутки. Друга особа — ще загадковіша: її взагалі ніхто ніколи не бачив. Судячи з усього, то був добродій на прізвище Гопкінс, який називав себе вченим. Підозрювали, що саме він стояв за історією з ґолемом, і я чув, що він був уплутаний ще й у справи Спротиву. Проте він так само міг бути привидом чи тінню, бо вистежити його ніяк не щастило. Ми знайшли тільки дрібний нерозбірливий підпис у книзі перепусток в одній старій бібліотеці. Цей підпис міг належати йому. І все. Один-єдиний слід, і до того ж ледве помітний.

Аж тут Мендрейк став міністром інформації, й на мене спали більш неприємні обов’язки. Скажімо, розклеїти оголошення на тисячі дощок по всьому Лондону, чи порозносити листівки по двадцяти п’яти тисячах будинків — знову-таки по всьому Лондону, чи пригнати й розмістити тварин для публічних «святкових гулянь»[21] — і потурбуватись про харчове й «гігієнічне» забезпечення цих заходів, чи кілька годин кружляти над столицею з агітаційними транспарантами. Можливо, я й вередую, але погодьтеся: коли йдеться про джина віком у п’ять тисяч років, нищителя народів і вірника царів, то на думку спадають такі речі, як хитромудрі шпигунські витівки, героїчні битви, моторошні втечі та інші страхітливі пригоди. І ви аж ніяк не уявлятимете, що цьому самісінькому шляхетному джинові доведеться чи готувати велетенські казани печені з прянощами для народних гулянь, чи тинятись вулицями з сувоями плакатів і бляшанками клею…

До того ж цього джина ще й не відпускають додому. Невдовзі періоди мого перебування в Іншому Світі стали такі скороминучі, що я, ледве опинившись там, відразу летів назад. А потім одного чудового дня Мендрейк узагалі відмовився мене відпустити і квит. Отак я застряг на Землі.

* * *

Впродовж наступних двох років я потроху слабшав, і коли нарешті дійшов до такого стану, що ледве міг тримати пензлика для клею, цей клятий хлопчисько знову заходився доручати мені небезпечні завдання — битися з бандами джинів, яких вороги Британії відряджали до нас займатися шкідництвом.

Раніше я тихенько перемовився б кількома словами з Мендрейком, щиро поділившись із ним своїм обуренням. Та я вже не мав приватного доступу до нього. Він зазвичай викликав мене разом з натовпом інших рабів, віддавав загальний наказ — і відсилав нас геть, наче зграю собак. Такий груповий виклик — важка задача, що вимагає від чарівника серйозного розумового напруження, проте Мендрейк робив це щодня без особливих зусиль — водночас ще й спокійненько балакаючи зі своєю помічницею або гортаючи газетку, поки ми стояли й пітніли в своїх колах.

Я робив усе, аби пробратися до нього. Замість того, щоб прибирати подоби чудовиськ (як-от Аскобол — циклопа чи Кормокодран — бегемота з вепрячою головою), я з’являвся в образі Кіті Джонс — дівчини зі Спротиву, з якою Мендрейк боровся кілька років тому. Її ймовірна смерть досі обтяжувала його сумління: я знав це тому, що він завжди червонів, побачивши її. Він сердився й бентежився, робився водночас самовпевненим і присоромленим. Одначе це не змусило його поводитись зі мною хоч трохи краще.

Одне слово, мені увірвався терпець. Настав час відверто поговорити з Мендрейком. Відмовившись вирушити до нього разом з бісом, я в такий спосіб змусив чарівника викликати мене офіційно. Це, звичайно, буде неприємно, але принаймні означатиме, що він приділить мені хоч п’ять хвилин своєї уваги.

Відтоді, як зник біс, минуло кілька годин. Раніше мені не довелося б довго чекати реакції господаря, але тепер така млявість була для нього властива. Я пригладив довге темне волосся Кіті Джонс — і оглянув містечко. Кілька простолюдинів зібралися біля зруйнованої пошти й гаряче про щось сперечалися: самотній полісмен марно наказував їм розійтися по домівках. Так, безперечно, народ дедалі більше ремствував.

Це змусило мене знову згадати про Кіті. Ні, вона не загинула в битві з ґолемом три роки тому — хоч усе свідчило про інше. Натомість вона — після того, як із надзвичайною відвагою й сміливістю врятувала Мендрейкове жалюгідне життя, — тихенько забралася геть. Наша з нею зустріч була нетривала, але приємна: своїм пристрасним запереченням несправедливості Кіті нагадала мені іншу людину яку я знав колись за давніх часів.

Частина моєї сутності сподівалася, що Кіті все ж таки купила квиток в один бік, виїхала до якогось тихого безпечного місця — й там відкрила кав’ярню на березі моря або щось подібне. Проте інша, глибша частина моєї сутності знала: дівчина десь поряд — і досі воює з чарівниками. І це, правду кажучи, тішило мене, хоч вона й не любила джинів.

Та нехай там що робила Кіті, я сподівався одного — що з нею все гаразд.

4

Демон помітив Кіті, тільки-но вона поворухнулась. На безликій голові-куксі роззявилась широка паща; з горішньої щелепи висунувся подвійний ряд зубів; знизу з-за шкірястої губи, піднявся такий самий ряд. Зуби зімкнулись із дивним звуком — ніби тисяча ножиць клацнули водночас. Бганки сіро-зеленої плоті розійшлися до країв черепа, відкривши двоє золотистих очей, що спалахнули й відразу вирячились на неї.

Кіті не повторила своєї помилки. Вона завмерла на місці, за якихось шість футів від схиленої, настороженої голови, й затамувала подих.

Демон заради проби пошкрябав ногою об підлогу — на ній залишилося п’ять широких подряпин від пазурів. Потім у його горлянці щось химерно буркнуло. Кіті знала, що демон змірює її поглядом, розраховує її силу, міркує — чи варто нападати. У скрутну мить її розум закарбовував численні дрібні риси його подоби: жмутки сірої шерсті на суглобах, яскраві металеві лусочки на грудях, майже безкості руки з багатьма пальцями. Її власні руки й ноги трусились, ніби спонукаючи дівчину тікати, проте Кіті залишалася на місці, мовчки долаючи свій страх.

Аж тут пролунав голос — ніжний і жіночний, сповнений цікавості:

— Ти ж не збираєшся тікати, любонько? Я на цих лабетах можу лише стрибати! О, я така неповоротка! Спробуй, дитинко. Хтозна — може, тобі й пощастить утекти…

Голос був такий чарівливий, що Кіті не відразу зрозуміла, що він лунає з цієї моторошної пащі. Це говорив демон. Кіті німо хитнула головою.

Демон стулив шість пальців у незрозумілому жесті.

— Тоді хоч підійди ближче! — лунав далі солодкий голос. — Мені так важко шкутильгати до тебе на цих нещасних лабетах… О, як мені боляче! Уся моя сутність корчиться від дотику до вашої грубої, жорстокої землі…

Кіті знову хитнула головою — цього разу повільніше. Демониця — радше за все, то була демониця, — зітхнула й потупилась, ніби була пригнічена та розчарована.

— Яка ти нечема, любонько! Навіть не знаю, чи не зашкодить твоя сутність моїй, якщо я з’їм тебе. У мене хворий шлунок…

Демониця підняла голову. Очі блиснули, зуби клацнули, мов тисяча ножиць.

— Гаразд, я спробую!

Ноги чудовиська вмить зігнулись і випростались, щелепи роззявились широко-широко, численні пальці розчепірились. Кіті відсахнулась і заверещала.

Стіна сріблястих друзок — тонких і гострих, мов рапіри, — піднялася з підлоги, пронизавши демоницю. Спалах, злива іскор — тіло чудовиська загорілося бузковим полум’ям. На якусь мить демониця зависла в повітрі, здригнулася, випустила одну-єдину хмарку диму — і м’яко осіла на підлогу, легенька, наче згорілий папір. Ніжний голосок сумно прошепотів: «О, я…» І ось перед Кіті залишилася сама лузга — але й та хутко обернулася на попіл.

М’язи Кіті скував жах. Неймовірним напруженням зусиль дівчина зімкнула вуста — й зо два рази моргнула. Тоді пригладила волосся неслухняною рукою.

— Боже милий! — обізвався її наставник, що стояв у пентаклі з іншого боку кімнати. — Такого я не сподівався! Проте які дурні ці істоти! Підмети це сміття, люба Лізі, й ми поговоримо про те, що в нас вийшло. Ти повинна пишатися своїм успіхом…

Мовчки, досі з виряченими очима, Кіті легенько кивнула. Ледве ступаючи ногами, вона вийшла з кола й подалася по мітлу.

* * *

— Ти здібна дівчина, це безперечно! — наставник сидів у кріслі біля вікна, сьорбаючи з порцелянової чашки. — І чай ти чудово заварюєш — особливо такого дня, як тепер!

Злива тарабанила по шибках, вітер стогнав у коридорах будинку. Кіті підібгала ноги — від підлоги тягло — й теж відсьорбнула зі свого кухлика міцного чорного чаю.

Старий витер губи долонею.

— Що ж, виклик був непоганий. Дуже непоганий. Та ось що мене цікавить найбільше… невже істинна подоба сукуба саме така? Незбагненно!.. А тепер, Лізі, чи помітила ти, що трохи збилася наприкінці закляття Стримування? Цього було замало, щоб зруйнувати захисний мур, однак ця тварюка все ж таки наважилась — вирішила спробувати щастя. Добре, що все інше ти зробила бездоганно.

Кіті досі тремтіла. Вона забилася між подушками в куток старої канапи.

— А якби… якби я зробила ще якусь помилку, сер… — прожебоніла вона, — що тоді?..

— О, Боже милий! Не суши собі цим голову. Та її не зробила й квит… Скуштуй краще шоколадний коржик! — він показав на тарілку, що стояла між ними. — Це так заспокоює!

Кіті взяла коржик і вмочила його в чай.

— Але чому демониця накинулась на мене? — спитала вона, насупившись. — Хіба вона не розуміла, що тоді спрацюють захисні закляття?

Наставник захихотів:

— Хто знає? Може, сподівалася, що ти вийдеш із кола: це вмить розірвало б її пута й дозволило зжерти тебе. Зверни увагу: раніше вона вже скористалася двома дурними, дитячими пастками, щоб виманити тебе з пентакля. Ця джинія була не з найрозумніших… А може, вона втомилась від своїх пут. Може, їй просто хотілося вмерти… — він замислено розглядав чаїнки на дні своєї чашки. — Хтозна? Ми ще так мало знаємо про демонів, про те, що ними керує… їх важко зрозуміти. Там у чайнику щось залишилося?

Кіті зазирнула до чайника:

— Нічого. Зараз заварю ще.

— Будь ласка, люба Лізі. А ще передай мені отой том Трисмеґіста. Як я пам’ятаю, в нього трапляються цікаві зауваження про сукубів…

* * *

Тільки-но Кіті вийшла в коридор і подалася на кухню, на неї війнуло протягом. На кухні, поставивши чайник на шиплячий блакитний вогонь, вона нарешті дозволила собі розслабитись. Її затрусило — так, що дівчині довелося вхопитись за кухонний стіл, аби не впасти.

Кіті втомлено примружилась — перед нею знову вишкірилась зубаста паща демониці. Дівчина поспіхом розплющила очі.

Біля мийки лежав паперовий пакунок із фруктами. Кіті мимоволі взяла яблуко й з’їла його, нервово ковтаючи великі шматки. Далі взяла друге — і з’їла вже повільніше, вглядаючись у стіну невидющими очима.

Тремтіння поволі припинилось. Чайник свиснув. «Правду казав Якуб, — думала Кіті, споліскуючи чашку струменем холодної води. — Я дурепа. Тільки несосвітенна дурепа робитиме таке. Більше ніхто».

Проте й дурням, кажуть, часом щастить. І їй справді щастило — вже цілісінькі три роки.

* * *

Відтоді, як Кіті офіційно визнали померлою, а її справу було закрито й скріплено великою чорною печаткою, вона ані на день не залишала Лондона. Даремно її добрий приятель Якуб Гірнек, який щасливо оселився в родичів у Брюґе й працював там ювеліром, щотижня надсилав їй листи з благаннями приїхати і перебратися до нього. Даремно Якубова родина — під час своїх рідкісних таємних зустрічей з дівчиною — умовляла її виїхати з міста і розпочати нове життя. Даремно її власний здоровий глузд волав, що Кіті сама-одна не зможе зробити нічого корисного. Кіті була невблаганна. Вона залишалась у Лондоні.

Вона була вперта, як і раніше, та її колишня безжурність тепер пом'якшувалась обережністю. Усе — від зовнішності Кіті до її щоденного розкладу — було старанно розраховане на те, щоб не викликати підозри з боку влади. Це мало суттєву вагу, бо саме існування Кіті Джонс уже було злочином. Щоб сховатись від тих небагатьох, хто знав її в обличчя, вона коротко підстригла своє темне волосся, скрутила його у вузол і надягла кашкет. Свої жваві, енергійні риси вона стримувала попри будь-які обставини. Вона робила все, аби зберігати невиразний погляд і незмінно кам'яний вираз обличчя, залишатись непомітною одиницею серед натовпу.

Хоч Кіті трохи змарніла від надмірної роботи й скупих одноманітних харчів, хоч під її очима вже пролягли тоненькі зморшки, вона досі зберігала ту саму невичерпну енергію, що колись привела дівчину до Спротиву й вивела звідти живою. Ця енергія допомагала їй здійснювати певний зухвалий задум — і водночас удавати з себе двох різних людей.

Вона мешкала на четвертому поверсі ветхого будинку в Західному Лондоні, на вулиці біля заводу з виробництва боєприпасів. Вище та нижче від її кімнати було кілька інших найманих помешкань, які хитромудрий власник понапихав у шкаралупу старої будівлі. В усіх цих помешканнях хтось жив, проте Кіті не розмовляла ні з ким — крім сторожа, маленького чоловічка, що жив у підвальному поверсі. Часом вона зустрічала їх на сходах: то були чоловіки й жінки, старі й молоді, які вели одиноке, відлюдкувате життя. Кіті це цілком задовольняло: вона прагнула самоти — і знаходила її в цьому будинку.

Меблів у її кімнаті було мало: невеличка біла плита, холодильник, буфет і, в кутку за завіскою, умивальник і туалет. Під вікном, що виходило на мішанину стін і неохайних дворів, громадилася гора ковдр і подушок — ліжко. А поряд були акуратно складені всі багатства Кіті: одяг, бляшанки з консервами, газети, свіжі воєнні листівки. Найцінніші речі було сховано під матрацом (срібний метальний диск, загорнутий у носовичок), до туалетного бачка (запечатаний поліетиленовий пакунок із документами на обидва її нових імені) й на дно торби з брудною білизною (кілька грубих книжок у шкіряних палітурках).

Як дівчина практична, Кіті не відчувала великої симпатії до своєї кімнати. Є де прихилити голову, та й годі. Не так уже й багато часу вона там проводила. Та все ж таки то був її дім, і вона жила там уже три роки.

Власникові будинку вона відрекомендувалась як Клара Белл. Це ім’я значилось у документах, які вона носила з собою найчастіше, — посвідченні особи з усіма потрібними печатками, медичній карті та дипломі про освіту, тобто в паперах, які могли стосуватись її нещодавнього минулого. Усі папери майстерно підробив старий пан Гірнек — Якубів батько. Так само він виготовив ще один набір документів — на ім’я Лізі Темпл. Жодних паперів із її справжнім ім’ям у Кіті не залишилось. І тільки ночами, лежачи в ліжку, затуливши вікно шторами й вимкнувши одну-єдину лампочку, вона знову ставала Кіті Джонс. То було ім’я, огорнуте снами й темрявою.

* * *

Кілька місяців після Якубового від’їзду Клара Белл працювала в друкарні Гірнеків, розвозячи свіжооправлені книжки й заробляючи собі на прожиток. Проте тривало це недовго — Кіті не хотіла піддавати своїх друзів небезпеці й невдовзі знайшла собі вечірню роботу в пивничці біля Темзи. Проте на той час кур’єрська робота надала їй справді надзвичайну можливість.

Одного ранку Кіті викликали до контори пана Гірнека — і віддали їй пакунок, який вона мала відвезти замовникові. Пакунок був важкий, старанно обмотаний мотузком, і від нього пахло клеєм та шкірою. На ярлику стояло: "Панові Г. Бонтону, чарівникові".

Кіті поглянула на адресу:

— Ерлс-Корт! Щось нечасто там трапляються чарівники!

Пан Гірнек чистив свою люльку почорнілим кишеньковим ножем і клаптем матерії.

— Серед наших любих урядовців, — зауважив він, витрушуючи крихти горілого тютюну, — цей Баттон відомий як невиправний дивак. Він неабиякий майстер з будь-якого погляду, та жодного разу не намагався зробити кар’єру в політиці. Колись він працював у Лондонській бібліотеці, аж поки з ним сталась нещасна пригода — він утратив ногу. Тепер він лише читає, колекціонує книжки, а також багато пише. Колись він говорив мені, що його цікавить наука заради науки. Як наслідок, грошей у нього немає — тому й мешкає він в Ерлс-Корті. То ти підеш чи ні?

Кіті вирушила за адресою — і знайшла будинок пана Баттона серед брудно-білих особняків, високих і масивних, із величезними колонами, що підтримували помпезні портики над дверима. Колись тут жили багатії, але тепер серед цих будинків панував сумний дух убозтва й занепаду. Пан Баттон жив у кінці глухої алейки, в будинку, обсадженому темними лаврами. Кіті подзвонила — й заходилася чекати на брудному, обшарпаному порозі. До неї ніхто не вийшов. Нарешті дівчина помітила, що двері відчинено.

Вона зазирнула всередину — і побачила занедбаний передпокій, що здавався ще тіснішим від стосів книжок уздовж стін. Кіті обережно кахикнула:

— Агов?

— Так, так, заходьте! — обізвався глухий старечий голос. — Швидше, якщо ваша ласка. У мене тут невеличка аварія!

Кіті поспіхом забігла в будинок. У сусідній кімнаті з запилюженими шторами на вікнах, де важко було щось розгледіти, вона побачила ногу в черевику, що стирчала з-під купи розсипаних книжок. По інший бік купи дівчина виявила голову та шию літнього добродія, що марно намагався звільнитись. Без жодного слова Кіті розпочала розкопки, й через кілька хвилин пан Баттон уже сидів у найближчому кріслі — трохи пом’ятий і добряче засапаний.

— Дякую, любонько. Передай мені, будь ласка, мій ціпок. Я хотів витягти ним з полиці книжку — через те й потрапив у всю цю халепу.

Кіті дістала з купи довгий ясеновий ціпок — і подала його чарівникові. Пан Баттон виявився маленьким сухорлявим дідком з ясними очима, вузьким обличчям і розкуйовдженою кучмою сивого волосся, що спадало на чоло. Убраний він був у картату сорочку без краватки, латаний зелений светр і сірі штани, потерті й заляпані. Однієї холоші бракувало: її було підгорнуто й зашито біля самісінького пояса.

Щось у зовнішності старого бентежило Кіті. Вона не відразу зрозуміла, що їй ніколи ще не доводилося бачити чарівника, вбраного так неохайно.

— Я просто хотів дістати том Джібона, — провадив пан Баттон. — Я знайшов його в самісінькому низу купи. Повівся необачно, втратив рівновагу — і на мене звалилась отака лавина! Ти навіть уявити не можеш, як важко тут щось відшукати…

Кіті озирнулася. По всій кімнаті, як сталагміти, зі старого килима здіймались незліченні стоси книжок. Частенько ці стоси були заввишки з саму дівчину. Деякі з них похилились і спирались один об один, утворивши запилюжені арки. Книжки громадились на столі, стирчали з шухляд комода, а за відчиненими дверима видніли нові стоси, що зникали в глибині сусідньої кімнати. Лише кілька доріжок між ними були вільні: вони вели до каміна, до якого було присунуто дві кушетки, й до виходу в передпокій.

— Здається, мені дещо спало на думку… — промовила Кіті. — Ось вам ще додаток до ваших проблем. — Вона подала йому пакунок. — Це від Гірнека.

Очі старого спалахнули:

— Чудово! Чудово! Це, напевно, моє видання Птолемеєвих «Апокрифів», оправлене в телячу шкіру. Карел Гірнек — це просто диво! Любонько, нині ти зробила мені аж два подарунки! Ні, ти просто мусиш залишитись і випити зі мною чаю!

* * *

Упродовж півгодини Кіті дізналася про три речі: про те, що старий добродій балакучий і привітний; про те, що в нього великий запас чаю та кексів з прянощами; і, нарешті, про те, що йому вкрай потрібен помічник.

— Мій останній секретар покинув мене два тижні тому, — скрушно зітхав він. — Вирушив воювати за Британію. Я, звичайно, відмовляв його, та він і чути нічого не хотів. Вірив усьому, що йому наговорили, — про славу, кар’єру, перспективи й таке інше. Боюся, що він невдовзі загине. Так-так, бери цей останній кекс, любонько. Тобі не завадить підживитися. Йому добре — його вб’ють і квит, а в мене через це стоїть уся робота.

— Яка робота, сер? — запитала Кіті.

— Мої дослідження, любонько. Історія магії й такого іншого. Надзвичайно цікава, але, на жаль, занедбана тема. Просто сором, що нині зачиняють стільки бібліотек, — нашим урядом знову керує страх! Отже, я зібрав чимало важливих книжок зі своєї теми — й тепер хочу скласти їхній каталог. Моя мрія — створити вичерпний реєстр усіх джинів, що живуть нині; ті записи, що є, занадто плутані й суперечливі… Але, як ти щойно бачила, я не маю сил упоратись навіть із власним книжковим зібранням, а все через це каліцтво! — він погрозився кулаком своїй утраченій нозі.

— Е-е… А чи можна спитати у вас, сер? — наважилась вимовити Кіті. — Якщо ваша ласка…

— Як я втратив ногу? — літній добродій насупив брови, озирнувся, пильно поглянув на Кіті й лиховісно прошепотів: — Через марида.

— Через марида? Але ж мариди — най…

— Так, наймогутніші з демонів, яких зазвичай викликають чарівники! Твоя правда! — Пан Баттон трохи самовдоволено посміхнувся. — Я не такий уже дурень, любонько. Хоча жоден з моїх колег… — слово «колег» він промовив з виразною огидою, — ніхто з моїх колег, нехай вони згорять, не визнає своєї немочі! І все-таки мені хотілося б поглянути, як Руперт Деверо чи Карл Мортенсен викликають марида! — Він пирхнув і зручніше вмостився на кушетці. — Найсумніше, що я просто хотів задати йому кілька питань. Я не збирався його поневолювати! Та хоч як би там було, я забув додати Третинні Кайдани. Ця тварюка вирвалася за межі кола — й відтяла мені ногу раніше, ніж спрацювало автоматичне Відсилання… — старий хитнув головою. — Ось чого варта цікавість, любонько! Та нічого — якось упораюсь. Знайду собі іншого помічника — якщо американці не повбивають усіх наших юнаків.

Він сердито відкусив шматочок кекса. Та не встиг він його ковтнути, як Кіті наважилась:

— Я допомагатиму вам, сер!

Старий чарівник аж заморгав з подиву:

— Ти?

— Так, сер! Я буду вашою помічницею!

— Пробач, любонько, але ж ти працюєш у Гірнеків!

— Так, сер, але тільки тимчасово. Я саме шукаю собі кращої роботи. Я дуже цікавлюсь книжками й магією, сер. Слово честі! Мені завжди хотілося більше знати про це…

— Он як! І ти знаєш іврит?

— Ні, сер.

— А чеську? Французьку? Арабську?

— Ні, сер, жодної з цих мов я не знаю.

— Он як… — на хвилину обличчя пана Баттона зробилось менш ласкавим і привітним. Примруживши очі, він скоса поглянув на неї. — І насправді, зрозуміло, ти звичайнісінька дівчина-простолюдинка…

Кіті весело кивнула:

— Так, сер! Але я завжди вважала, що справжньому талантові не завадить скромне походження. Я завзята, швидка й до того ж спритна! — вона показала на лабіринт запилюжених книжок. — Я вмить принесу будь-яку книжку, яка вам знадобиться. Навіть із найдальшого стосу! — вона всміхнулась і відсьорбнула чаю.

Старий тим часом тер собі підборіддя коротенькими, пухкими пальцями й бурмотів:

— Дівчинка-простолюдинка… неперевірена… Так ніхто не робить! І взагалі — влада це забороняє… Та врешті-решт — чому б і ні? — Він захихотів. — Чому б і ні? Вони ж зневажали мене всі ці роки! Це був би цікавий експеримент… І до того ж — звідки вони про це знатимуть, хай вони згорять! — він знову позирнув на Кіті примруженими очима. — Тільки я нічого не зможу платити тобі…

— Нічого страшного, сер! Мене… е-е… цікавить наука заради науки. Я підшукаю собі ще яку-небудь роботу. Щоб мати змогу допомагати вам, коли треба, на дозвіллі…

— Справді? Тоді все гаразд! — пан Баттон простяг їй своє рожеве рученятко. — Що ж, цікаво, що в нас вийде! Ти ж розумієш: одне перед одним ми не маємо жодних юридичних обов'язків, то можемо будь-коли припинити наше співробітництво. Тільки май на увазі: якщо ти ледарюватимеш чи шахраюватимеш, з’явиться горла і спопелить тебе… Ой лишенько, який я нечема! Я ж навіть не спитав, як тебе звуть!

Кіті подумала, яким ім'ям краще назватись.

— Лізі Темпл, сер.

— Гаразд, Лізі. Дуже радий знайомству. Сподіваюсь, що ми станемо приятелями.

* * *

Вони й справді заприятелювали. Від самого початку Кіті стала для пана Баттона незамінною. Спочатку її обов'язком було лише пробиратись темним, захаращеним будинком, розшукувати в далеких стосах незрозумілі книжки й приносити їх цілими чарівникові. Це було легше сказати, ніж зробити. Кіті частенько поверталася до кабінету чарівника, відчайдушно чхаючи від пилу або потираючи синці від раптової книжкової лавини, — лише для того, щоб почути, що вона принесла неправильний том чи видання, й знову вирушити на пошуки. Проте Кіті трималася вперто. Потроху вона навчилася знаходити саме ті томи, які були потрібні панові Баттону; вона навчилася розпізнавати імена, палітурки, методи оправлення, використовувані в друкарнях різних часів, міст і країн. Чарівник був надзвичайно задоволений: нова помічниця позбавляла його великого клопоту. Так минали місяці.

Поволі Кіті почала розпитувати пана Баттона про окремі праці з тих, які допомагала розшукувати. Часом чарівник відповідав стисло й недбало, частіше пропонував їй самій знайти відповідь. Якщо книжку було надруковано англійською мовою, Кіті цілком могла це зробити. Отож вона позичила в чарівника кілька простеньких книжок — на загальні теми — і взяла їх додому, до свого помешкання. Вона читала їх ночами — й потім радилася з паном Баттоном, який відсилав її до інших текстів. Таким чином, виконуючи примхливі вказівки старого, Кіті почала вчитися.

Після року такого навчання вона вже виконувала доручення чарівника. Кіті одержала офіційні перепустки й дозвіл відвідувати всі столичні бібліотеки. Часом вона заходила до травників і торговців магічним знаряддям. Пан Баттон не мав жодних служників-бісів — він узагалі мало користувався магією. Його більше цікавили давні культури — зокрема історія спілкування з демонами. Вряди-годи він викликав якогось не дуже потужного демона, щоб розпитати його про певний історичний момент.

— Це так важко робити на одній нозі! — скаржився він Кіті. — Це й на двох ногах не дуже легко, але коли ти пробуєш накреслити рівне коло, а ціпок ковзає й ти без упину губиш крейду, це в біса незручно! Тому тепер я нечасто ризикую викликати демонів…

— Хочете, я допомагатиму вам, сер? — запропонувала Кіті. — Тільки вам, звичайно, доведеться навчити мене основ…

— Ні, це неможливо! Занадто небезпечно для нас обох!

Кіті виявила, що в цьому питанні пан Баттон твердіший за діамант, і витратила кілька місяців на те, щоб ублагати старого. Врешті він — щоб просто позбутись її умовлянь — дозволив їй наповнити чаші пахощами, потримати циркуль, поки він креслив кола, й запалити свічки з свинячого лою. Кіті стояла за кріслом чарівника, коли демон з'явився й почав відповідати на запитання. Потім вона допомогла загасити дошки на підлозі, що закурилися димом після демона. Спокій дівчини дуже вразив чарівника, й невдовзі Кіті вже допомагала йому під час викликів. Як і всього іншого, Кіті вчилася цього напрочуд швидко. Вона заходилася запам'ятовувати деякі — найпоширеніші — латинські закляття, хоч самої цієї мови вона досі не знала. Пан Баттон, якому було важко вставати з крісла, почав перекладати дедалі більшу частину роботи на свою помічницю. Так само недбало, мимохідь, він заповнював окремі прогалини в її знаннях — хоч навчати її як слід дотепер відмовлявся.

— Виклик демона, — казав він, — річ дуже проста, але різновидів має безліч. Отож дотримуймося найпростішої схеми: викликаємо демона, змушуємо його скоритися, відсилаємо його назад. А навчати тебе всіх тонкощів я не маю ні часу, ні бажання.

— Гаразд, сер, — відповідала Кіті. Вона й сама не мала ні часу, ні бажання вивчати всі тонкощі. Найпростіше вміння викликати демонів — це все, чого їй хотілося.

Минали роки. Війна затягувалася. Книжки пана Баттона були акуратно впорядковані, описані і розставлені. Нова помічниця виявилася справжнім скарбом. Тепер, під керівництвом наставника, вона вже могла викликати фоліотів і навіть молодших джинів, поки він сидів у кріслі й спостерігав. Це було надзвичайно зручно.

І водночас — попри всі страхи — Кіті це теж цілком влаштовувало.

* * *

Коли чайник нарешті закипів, Кіті заварила чай і повернулася до чарівника, який сидів, як і раніше, на кушетці й гортав свою книжку. Коли вона поставила чайник перед паном Баттоном, той вдячно буркнув.

— Трисмеґіст зазначає, — сказав він, — що сукуби взагалі зухвалі й часто прагнуть самознищення. Їх можна заспокоїти, додавши до пахощів цитруси або тихенько загравши на Пановій флейті. Вони взагалі дуже чуттєві істоти… — він замислено почухав свою кульшу крізь штани. — До речі, Лізі, я знайшов іще дещо. Як звали того демона, про якого ти нещодавно питала?

— Бартімеус, сер.

— Так, Бартімеус… Про нього згадує Трисмеґіст — в одній із своїх Таблиць Стародавніх Джинів. Пошукай у додатках — там знайдеш.

— Справді, сер? Чудово! Дякую!

— Він там наводить невеличку історію його викликів. Коротеньку… Нічого надто вже цікавого там немає.

— Ні, сер. Я б так не сказала… — Кіті простягла руку до книжки. — Можна подивитись?