Брама Птолемея

Пролог

Александрія,

125 р. до Р. Х.

Того ранку — як, власне, й кожного — біля дверей мого господаря Птолемея юрмилась невеличка купка прохачів. Вони з’явились туди ще вдосвіта — й стояли, загорнуті в свої накидки, з посинілими ногами, тремтячи від холоду, терпляче ждучи світанку. Коли над річкою розлилося сонячне сяйво, слуги чарівника відчинили двері й заходилися пускати прохачів усередину по одному.

Того ранку — як, власне, й кожного — йому зачитували довгий список скарг, образ та справжнього горя. Декому він допомагав порадою. Декому — здебільшого тим, хто був сповнений відвертої жадібності, — відмовляв. Іншим обіцяв щось зробити — й виконував ці обіцянки. Численні біси й фоліоти випурхували з вікон і кружляли над цілим містом з дорученнями. Навіть шляхетні джини вирушали за його наказами — і, в свою чергу поверталися. Кілька годин поспіль туди-сюди снував нескінченний потік духів. Справ у господарстві Птолемея вистачало всім.

Нарешті, о пів на дванадцяту двері було зачинено й замкнено. Чарівник Птолемей вийшов з дому (бічним ходом, щоб не потрапити на очі запізнілим прохачам) і вирушив до Александрійської бібліотеки, щоб знов узятися за свої студії.

* * *

Ми йшли двором, що прилягав до бібліотеки. Була обідня пора, тож Птолемей схотів купити на ринку біля пристані хліба з анчоусами. Я простував за ним у подобі єгипетського писаря — голомозого, з волохатими ногами, — й ми жваво сперечалися про філософію світів[46]. Дорогою нас обігнали кілька вчених — заклопотаних бесідою греків, худорлявих римлян з вогненними очима й вишкрябаною до білого кольору шкірою, темношкірих набатеїв та люб’язних дипломатів з Мерої й далекої Парфії. Усі вони поз’їжджалися сюди, щоб зачерпнути знання з глибоких єгипетських криниць. Коли ми вже наближалися до виходу з бібліотечного двору, з нижньої вулиці заревіли сурми — і нагору зійшов сходами невеликий загін вояків з прапорцями кольорів Птолемея на списах. Вояки розступились, і перед нами з’явився Птолемеїв двоюрідний брат — царський син і спадкоємець єгипетського престолу. Він поволі, розвальцем піднімався сходами. За ним плентався натовп фаворитів — блюдолизів та облесників[47]. Ми з господарем зупинились і схилили голови в звичному шанобливому уклоні.

— О, братику!

Царський син зупинився. Сорочка міцно обтягала його черево, й там, де під час недовгої прогулянки виступив піт, видніли вологі плями. Обличчя в нього набрякло від вина, аура аж западалась від пияцтва. Очі під опухлими повіками скидались на дві потерті монети.

— О, братику! — повторив він. — Я саме проходив тут — вирішив завітати до тебе…

Птолемей знов уклонився:

— Звичайно ж, це велика честь для мене, володарю.

— Ану, думаю, подивлюся, де ти тут ховаєшся — замість того, щоб перебувати біля мене… — він тяжко відсапнув. — Біля мене, як личить відданому родичеві…

Фаворити захихотіли.

— Філіп, Александр та інші мої брати — всі по місцях, — провадив принц, затинаючись на кожному слові. — Б’ються за нас у пустелі, служать послами в князівствах на сході й на заході… Вони доводять свою вірність нашій династії. А ти? — він помовчав, жмакаючи вологу матерію своєї сорочки. — Чи можемо ми довіряти тобі?

— Я готовий служити всім, чим треба.

— Чи можемо ми довіряти тобі, Птолемею? Ти не вмієш ні володіти мечем, ні напинати лук своїми дівочими рученятами. Де ж твоя сила, га? Отут, — він постукав себе по лобі тремтячим пальцем. — Принаймні так мені казали. Отут! То що ж ти робиш у цьому похмурому місці, далеко від сонячного світла?

Птолемей скромно схилив голову:

— Навчаюсь, володарю. Вивчаю папіруси й книжки, складені вельмишановними жерцями за прадавніх часів. Праці з історії, релігії…

— І з магії, напевно, теж! Заборонені праці! — втрутився високий жрець у чорному вбранні, з голеною головою й очима, підфарбованими білою глиною. Він вимовив ці слова лагідно — наче кобра, що плюється отрутою. Можливо, він і сам був чарівник.

— Еге ж! Усяку гидоту! — принц підсунувся трохи ближче. Його одяг смердів кислятиною, з рота тхнуло. — І люди хвалять тебе за це, братику! Ти користуєшся магією, щоб дурити їх, щоб зваблювати їх на свій бік! Я чув, як вони щодня приходять до твого дому, щоб помилуватись твоїми бісівськими витівками! Я чув усякі побрехеньки!

Птолемей напружив вуста:

— Справді, володарю? Не розумію. Мені справді набридають люди, яких зрадила їхня доля. Я допомагаю їм тільки порадами — й нічим більшим. Я лише хлопчина — кволий і відлюдкуватий, як ти справедливо кажеш. Тому й волію залишатися на самоті — й не прагну нічого, крім дещиці знань.

Ця перебільшена сумирність (адже Птолемей, звичайно ж, казав неправду: він жадав знань так само спрагло, як царський син жадав влади, тільки більш мужньо) остаточно розлютила принца. Його обличчя почервоніло, мов сире м’ясо, з кутиків вуст поповзли, мов змії, струмочки слини.

— Знань?! — вигукнув він. — Яких знань? З якою метою? Для справжнього чоловіка сувої й писала — дурниця, зате в руках блідолицих некромантів вони стають небезпечніші за найгостріше залізо! Кажуть, що в стародавньому Єгипті євнухи, тупнувши ногою, збирали цілі війська — й скидали в море законних фараонів! Я не хочу, щоб те саме сталося зі мною. А ти чого шкіришся, рабе?

Я й не думав шкіритись. Мені просто сподобались його слова — адже я був в авангарді того самого війська, яке скинуло в море фараона тисячу років тому. Приємно, коли ти справляєш таке враження! Я догідливо вклонився:

— Нічого, володарю. Нічого.

— Ти вишкірився — я сам бачив! Та насмілюєшся шкіритись переді мною — майбутнім царем!

Голос його тремтів; вояки розпізнали в цьому знайомі прикмети — й зручніше стиснули в руках свої списи. Птолемей благально зажебонів:

— Володарю, він не хотів завдати тобі зневаги! У мого писаря від народження пересмикується обличчя, й при яскравому світлі справді здається, ніби він шкіриться. Це прикре непорозуміння…

— Його голова стирчатиме на Крокодиловій брамі! Гей, варто!..

Вояки наставили списи: кожному з них кортіло розмалювати камені двору моєю кров’ю. Я слухняно очікував неминучого[48].

Птолемей ступив уперед:

— Брате, будь ласка! Це ж смішно. Благаю тебе…

— Ні! Не хочу слухати нічого. Цей раб помре!

— Тоді я мушу сказати тобі…

Мій господар зненацька підступив упритул до свого розлюченого двоюрідного брата. Він ніби зробився вищий на зріст, майже зрівнявшись із принцом. Його темні очі дивилися просто у водянисті очиці супротивника, які раптом закрутились, наче риба на острозі. Принц здригнувся й позадкував, а його вояки та блюдолизи засовались на місцях. Спекотне сонце потьмяніло, двір укрила тінь. У декого з вояків ноги взялися пухирцями.

— Облиш його, — повільно й чітко наказав Птолемей. — Це мій раб, і я кажу тобі, що він не заслуговує на покарання. Забирай своїх лакуз — і повертайся до барил з вином. Тут ти лише заважаєш ученим і ганьбиш нашу родину. Так само, як і твої огидні плітки. Ти зрозумів мене?

Принц, ховаючись від проникливих Птолемеєвих очей, так нахилився назад, що торкнувся плащем землі. Він видав звук, схожий на кумкання жаби, що саме парується.

— Так, — пробурмотів він. — Так…

Птолемей відступив — і ніби відразу поменшав. Темрява, що зібралася над купкою людей, розвіялась — наче зимова хмара — й зникла. Люди вмить заспокоїлись. Жерці втерли спітнілі потилиці, вельможні юнаки гучно відсапнули. З-за спини борця визирнув карлик.

— Ходімо, Рехіте, — Птолемей поправив сувої під пахвою і байдуже поглянув на принца. — Бувай, братику. Я спізнююся до обіду.

Він прискорив ходу. Блідий з переляку принц щось вигукнув йому вслід — і побіг навздогін, витягши з-під плаща кинджал. Гаркнувши, він кинувся ззаду на Птолемея. Я махнув рукою: щось гупнуло, ніби каменюка впала на мішок із салом. Принц нахилився, схопившись рукою за груди, вирячив очі й забулькотів щось невиразне. Потім він упав навколішки, й кинджал безсило брязнув об камені.

Птолемей прямував далі. Четверо вояків боязко заворушились. Вони наставили списи й зухвало загомоніли. Я описав обома руками півколо, й вони один за одним порозліталися на всі боки — головами вперед. Один врізався в римлянина, другий — у грека, третій проорав носом бруківку. Четвертий упав на лоток торговця — й зник під лавиною солодощів. Усі четверо так і залишились лежати — рівненько, наче рисочки на сонячному годиннику.

Інші принцові супутники з’юрмились, мов курчата, й не ворушились. Я, щоправда, примітив одного старого лисого жерця — зрозумів, що йому кортить викинути якусь штуку. Аж тут він зустрівся поглядом зі мною — і вирішив, що краще залишитися живим.

Птолемей ішов своєю дорогою. Я вирушив за ним. Ми подалися шукати хліб з анчоусами. Коли ми нарешті повернулися до бібліотеки, там було спокійно й тихо.

* * *

* * *

Мій господар розумів, що з цієї пригоди добра не вийде, проте наука так захопила його, що він волів не замислюватись про наслідки. Однак ні я, ні александрійський люд не забули про цей випадок. Чутки про нього — радше вигадки, ніж правда, — хутко розійшлися містом[49]. Принца в місті не дуже любили, тож історія про його ганьбу неабияк звеселила людей, а Птолемеєва слава лише зросла.

Уночі я ширяв над палацом, розмовляючи з іншим джином:

— Чи є якісь новини?

— Є, Бартімеусе. Щодо принца. Його чоло затьмарюють гнів і страх. Він щодня торочить, ніби Птолемей може прислати демона, щоб убити його й захопити трон. Страх смерті стукає в його скроні, мов барабанний дріб.

— Але ж мій господар живе лише наукою. Влада анітрохи не цікавить його!

— І все ж таки принц щодня пережовує цю думку допізна — за чашею вина. Він розсилає гінців, шукаючи людей, які б допомогли йому позбутися цієї загрози.

— Дякую, Афо. Щасливого тобі льоту.

— Щасливого льоту, Бартімеусе!

Птолемеїв двоюрідний брат був останній йолоп, однак я розумів його страх. Сам він анітрохи не знався на магії. Александрійські чарівники були жалюгідними тінями славетних магів минулого, на яких я колись гарував[50]. Військо було слабше, ніж будь-коли за кілька поколінь, і до того ж усі загони перебували далеко. Порівняно з принцом Птолемей справді видавався могутнішим. Безперечно, спадкоємець трону опинився б у вельми невигідному становищі, якби мій господар справді вирішив його скинути.

Час минав. Я спостерігав і чекав.

Принц відшукав потрібних людей. Гроші було заплачено. Однієї місячної ночі четверо вбивць проникли до палацового садка — і завітали до мого господаря. Як я, можливо, вже згадував, ці відвідини виявились нетривалими.

Принц із обережності провів ту ніч за межами Александрії, вирушивши в пустелю на полювання. Після повернення його зустріла спершу зграя стерв’ятників, що кружляла в небі над Крокодиловою брамою, а потім — трупи трьох убивць, повішені на самій брамі. Коли спадкоємець в’їздив до міста, вершок його колісниці зачепився за їхні ноги. Принц почервонів, заховався в своїх покоях — і кілька днів його ніхто не бачив.

* * *

— Господарю, — сказав я. — Твоє життя досі під загрозою. Тобі треба покинути Александрію.

— Це неможливо, Рехіте. Ти ж знаєш! Тут бібліотека!

— Твій двоюрідний брат — твій непримиренний ворог. Він нізащо не заспокоїться.

— Але ж ти будеш поряд, Рехіте! Ти вгамуєш його! Я цілком довіряю тобі!

— Наймані вбивці — звичайнісінькі люди. Ті, що прийдуть за ними, вже не будуть людьми.

— Я певен, що ти впораєшся й з ними… Послухай-но, чому ти так шкутильгаєш? Це нервує мене!

— Я сьогодні біс. А біси завжди так шкутильгають. Послухай-но, — провадив я, — мені, звичайно, приємна твоя довіра, але, щиро кажучи, я можу обійтись і без неї. І мені аж ніяк не хочеться опинитись на дорозі в марида, який постукає в наші двері.

Він пирхнув у свій келих:

— Марида?! Щось ти надто переоцінюєш наших двірських жерців! В одноногого мулера я ще повірив би…

— Твій двоюрідний брат розставив тенета набагато ширше. Він частенько пиячить із римськими послами — а я чув, що саме в Римі зараз і відбувається найцікавіше. Наймізерніший чарівник — звідси до берегів Тигру — прагне потрапити туди, шукаючи слави.

Птолемей стенув плечима:

— То мій братик ладен геть-чисто продатися римлянам? Навіщо їм тоді нападати на мене?

— Для того, щоб він став їхнім вічним боржником. А мене тим часом знищать! — я сердито дихнув сірчаною хмаринкою: ця схибленість мого господаря на своїй улюбленій науці могла розлютити будь-кого. — Тобі добре! — провадив я. — Ти можеш викликати скільки завгодно джинів, щоб урятувати свою шкіру! А що тоді станеться з нами — тобі начхати!

Я загорнувся в свої крила, мов ображений кажан, і повис на сволоку.

— Рехіте! Але ж ти вже двічі рятував мені життя! Ти ж знаєш, який я тобі вдячний!

— Слова, слова, слова… Бридня це все![51]

— Це несправедливо! Ти знаєш, над чим я працюю. Я хочу осягнути механізми, які розділяють нас, людей, і джинів. Я прагну відновити рівновагу, встановити між нами довіру!..

— Еге ж. А я тим часом прикриватиму тобі спину й виноситиму твій нічний горщик!

— Оце вже неправда! Мій горщик виносить Анхотеп. Я ніколи…

— Я маю на увазі інше! Ось що я хочу сказати: поки я у вашому світі, я в пастці. Пастка може бути більш чи менш тісна. Але довіра тут неможлива!

Біс зиркнув очима крізь перетинку крила й видихнув ще одну сірчану хмарку.

— Може, годі вже? Мені в цій кімнаті ще спати… То ти сумніваєшся в моїй щирості?

— Якщо хочеш знати мою думку, господарю, то всі ці розмови про примирення між нашими народами — дурні балачки!

— Он як? — голос мого господаря посуворішав. — Гаразд, Рехіте. Я приймаю твій виклик. Я вважаю, що мої дослідження наближаються до моменту, коли я зможу не лише говорити, а й діяти. Як ти знаєш, я вивчав розповіді про північні племена. Там є звичай, щоб духи й чарівники зустрічались на півдорозі. Судячи з того, що ти й інші джини розповідали мені, я доможуся більшого.

Він кинув геть келих, підхопився й почав походжати кімнатою.

Біс стривожено згорнув крила:

— Про що це ти? Щось я тебе не розумію…

— В цьому немає потреби, — відповів хлопчина. — Головне в іншому. Коли все буде готово, я зможу зрозуміти тебе.

13

Недоречний випадок, що стався в Ричмонді під час прийому в прем’єр-міністра, відбувся так блискавично, що знадобився час, аби розібратися, що ж там урешті трапилось. Свідків серед гостей виявилось небагато, бо тільки-но вгорі, в небі, розпочалася сутичка, люд здебільшого кинувся ховатися до трояндових кущів чи декоративних ставків. Проте після того, як пан Деверо зібрав чарівників, відповідальних за безпеку садиби, а ті — в свою чергу — викликали демонів, які охороняли садок, помалу склалася послідовна картина пригоди.

Судячи з усього, сигналізація спрацювала, коли якийсь джин у подобі кульгавого жабеняти продерся крізь охоронні тенета. За ним гналася велика зграя демонів, що наполегливо переслідували свою жертву, яка тікала газонами. Демони-охоронці хутко приєдналися до сутички, сміливо атакуючи все, що тільки рухалось, тож один чи двоє прибульців невдовзі були знищені — разом з трьома гостями, помічником ключника й численними античними статуями на південних газонах, де жабеня намагалося сховатись. За всім цим шарварком жабеняті врешті пощастило втекти, пробравшися до будинку; тоді решта прибульців повернули назад і зникли. Хто вони були — й хто були їхні господарі, — залишилось невідомим.

Що ж до господаря жабеняти, то його встановили досить швидко. Надто багато людей бачили те, що відбувалось у вестибюлі, щоб не впізнати Джона Мендрейка. Невдовзі по півночі його покликали до пана Деверо, пана Мортенсена й пана Коллінса — трьох старших міністрів, що досі перебували в садибі, — де Мендрейк зізнався, що дозволив зазначеному джинові повернутися до нього в будь-яку хвилину. Під суворим допитом панові Мендрейку довелося викласти деякі подробиці операції, до якої був залучений його демон. Спливло ім’я пана Клайва Дженкінса, і п’ять горл негайно вирушили до його лондонського помешкання. Через кілька хвилин вони повернулись: пана Дженкінса не було вдома, і місце його перебування встановити не вдалося.

Оскільки Мендрейк нічого не знав про те, що пощастило з’ясувати його джинові, а викликати постраждалого Бартімеуса просто зараз — означало знищити його сутність, не одержавши жодної відповіді, — цю справу поки що відклали. Мендрейк дістав наказ з’явитись на засідання Ради через три дні й викликати свого раба на допит.

А тим часом на юного чарівника звалився тягар загального невдоволення. Прем’єр-міністр лютував через загибель своїх античних статуй; пан Коллінс, який, щойно почувши сигнал тривоги, стрибнув до качиного ставка — і ледве не потонув, бо на нього звалилася вельми огрядна леді, — дивився на Мендрейка спідлоба й підраховував синці. Третій міністр, пан Мортенсен, особисто не постраждав, проте він уже багато років ненавидів Мендрейка. Отож усі троє разом засудили його за безвідповідальність і потайність — і натякнули на широкий вибір майбутніх покарань, хоч подробиці й було відкладено до засідання Ради.

Пан Мендрейк нічого не відповів на ці звинувачення. Геть блідий, він покинув садибу й поїхав назад до Лондона.

* * *

Наступного ранку пан Мендрейк снідав сам. Панну Пайпер, що прийшла, як і завжди, з ранковою доповіддю, зустрів лакей. Міністр зараз не налаштований займатись поточними справами: він прийме її пізніше у себе в кабінеті. Засмучена дівчина пішла.

Свинцевим кроком чарівник попрямував до кабінету. Вартовий демон, що дозволив собі невинний жарт, негайно скривився від закляття Спазму. Мендрейк довго сидів за столом і тупився в стіну.

Нарешті він підняв слухавку телефона й набрав номер:

— Алло! Кабінет Джейн Фаррар? Пробачте, чи можу я з нею поговорити? Так, це Мендрейк… Ага… Зрозуміло. Гаразд…

Слухавка повільно лягла на місце.

Що ж, він спробував її попередити. Якщо вона не бажає розмовляти з ним, він тут не винен. Учора ввечері Мендрейк щосили намагався, щоб її ім’я не згадувалось, проте марно. Їхню сварку бачили всі. Безперечно, тепер їй також дістанеться. Проте він якось не дуже й шкодував за тим: сама думка про чарівну панну Фаррар відтепер чомусь сповнювала його огидою.

Уся дурість ситуації полягала в тому, що прикрощів можна було б уникнути, якби він просто виконав те, що радила Фаррар. Бартімеус напевно мав відомості про Дженкінсову змову, які дуже потішили б Деверо. Слід було без зайвих роздумів вичавити з раба все, що він знав… А Мендрейк натомість відпустив його. Що за дурниця! Цей джин давно вже був справжньою шпилькою в його тілі — нахабний, непокірний, хирлявий… ще й смертельно небезпечний тим, що знав справжнє ім’я свого господаря. Слід було його знищити, поки він був ще заслабий. Що могло бути простіше!

Мендрейк невидющими очима проглядав папери на своєму столі. «Сентиментальний дурень…» Фаррар мала рацію. Джон Мендрейк, міністр, вчинив наперекір власним інтересам. Тепер він — легка мішень для своїх ворогів! І все ж таки — скільки холодного гніву він намагався знайти в собі, — гніву, спрямованого проти Бартімеуса, Фаррар і насамперед проти себе самого, — Мендрейк знав, що він нізащо не вчинив би інакше. Вигляд крихітного, скаліченого джинового тільця надто вразив його. Саме це й змусило юнака піддатись несподіваному пориванню.

Проте цей вчинок перевернув його життя — річ тут була не лише в погрозах і зневазі колег. Багато років його життя підпорядковувалося далекосяжним розрахункам. Незламна відданість роботі визначала всю Мендрейкову особистість: будь-яка щирість зробилася для нього чужою. Але тепер, після одного-єдиного щирого вчинку, перспективи подальшої роботи перестали його тішити. Десь віддалік билися війська, заклопотано гули міністерства — роботи була сила-силенна. Та Джон Мендрейк почувався чужим усім цим клопотам, ніби його підвісили в повітрі. Він зненацька відсторонився від усього, чого вимагали його ім’я й посада.

У пам’яті спливли вчорашні думки. Ось він сидить у садку зі своєю вчителькою, панною Лютієнс, теплого літнього дня й малює… Вона прихилилась поруч, сміється, її волосся виблискує на сонці… Спогад майнув, як міраж, і зник. Кімната довкола була порожня й холодна.

Через кілька хвилин чарівник вийшов з кабінету. Вартовий демон у колі почорнілої міді скулився й відсахнувся.

* * *

День для Мендрейка виявився невдалим із самого ранку. У міністерстві інформації на нього чекала зла цидулка з контори панни Фаррар: вельмишановна панна повідомляла, що вирішила подати офіційну скаргу на його відмову допитати свого демона — вчинок, що напевно міг завдати шкоди поліційному рзслідуванню. Тільки-но Мендрейк дочитав цидулку, як з’явилась похмура делегація з міністерства внутрішніх справ, що принесла конверт із чорною смугою. Пан Коллінс бажав допитати Мендрейка щодо серйозних заворушень, які відбулися минулого вечора в Сент-Джеймс-парку. Подробиці листа не обіцяли Мендрейкові нічого хорошого: жабеня-втікач, випущений на волю шалений демон, численні загиблі… Ця подія викликала невеликий бунт, під час якого простолюд розгромив частину ярмарку. Ситуація на вулицях досі залишалась напруженою. Мендрейку звеліли підготуватися до захисту на засіданні Ради, що мало відбутись через два дні. Він погодився без заперечень: він розумів, що нитка, на якій тримається його кар’єра, швидко тоншає.

Під час усіх цих переговорів в очах посланців читались посмішка й презирство. Дехто навіть наважився порадити йому викликати свого джина негайно, щоб звести до мінімуму політичні наслідки. Мендрейк уперто, з кам’яним обличчям відмовився. Цілий день він був роздратований і неуважний. Навіть панна Пайпер бокувала від нього.

Надвечір — коли до Мендрейка зателефонував пан Мейкпіс, щоб нагадати про зустріч, — чарівник вирішив, що з нього досить, і покинув кабінет.

* * *

Уже кілька років, від часу подій із посохом Ґледстона, Мендрейк вважався близьким приятелем драматурга пана Квентіна Мейкпіса. Причини для цього були серйозні. Насамперед, прем’єр-міністр любив театр, а отже, пан Мейкпіс мав на нього чималий вплив. Удаючи, ніби поділяє прем’єрове захоплення, Мендрейк тим самим підтримував з Деверо міцний зв’язок — такий, якому інші члени Ради, менш терплячі, могли хіба що заздрити. Обходилось це, однак, недешево: Мендрейкові не раз доводилось брати участь у недолугих аматорських виставах у Ричмонді, стрибаючи по сцені в шифонових леґінсах або широчезних панталонах, а одного разу — цей моторошний випадок він досі не міг забути — навіть спускаючись зі стелі на особливій підвісці, вимахуючи крилами з марлі, вкритими блискітками. Колеги тішились, а Мендрейк мусив терпіти: ласка Деверо була для нього важливіша.

Вдячний Квентін Мейкпіс часто допомагав Мендрейкові порадами. Юнак давно виявив, що драматург — чолов’яга напрочуд проникливий, знається на всіх найцікавіших чутках і завжди обізнаний, чи в доброму зараз гуморі непередбачуваний прем’єр-міністр. Мендрейк багато разів слухався драматургових порад — і завжди від цього вигравав.

Проте останні місяці, коли Мендрейк з головою зануривсь у роботу, товариство Мейкпіса почало дратувати його. Він шкодував за часом, витраченим на заохочення пристрасті Деверо. Йому було не до дурниць. Мейкпіс уже кілька тижнів кликав його в гості, проте Мендрейк щоразу відмовлявся. Але тепер, безвільний, з помертвілим поглядом, він просто не мав сили противитись.

* * *

Лакей провів його до тихого будинку. Мендрейк проминув вестибюль із рожевими канделябрами й монументальним портретом, на якому драматург сидів у єдвабному халаті, спираючись на стос власних творів. Намагаючись не дивитись на картину (Мендрейкові завжди здавалося, що халат на портреті закороткий), він зійшов униз парадними сходами. Його черевики без жодного звуку ступали товстим килимом. Стіни були завішані афішами театрів з усього світу, взятими в рамці: ВПЕРШЕ! СВІТОВА ПРЕМ’ЄРА! НОВИЙ ШЕДЕВР ПАНА МЕЙКПІСА! — мовчки зазивали десятки плакатів.

Сходи внизу закінчувались клепаними залізними дверима, що вели до робочого кабінету драматурга.

Тільки-но Мендрейк постукав, як двері вмить відчинилися. З кімнати визирнуло широке усміхнене обличчя:

— Джоне, хлопчику мій! Чудово! Я такий радий! Замкніть за собою двері. Зараз ми вип’ємо чаю з дрібкою м’яти. Вам, здається, не завадило б підбадьоритись!

Пан Мейкпіс без упину кружляв у вирі коротких, стрімких, по-балетному чітких рухів. Його низенька постать крутилась і підскакувала — непосидюча, мов пташка, — коли він наливав чай і додавав м’яти. Очі його блищали жвавістю, руде волосся палало вогнем, вуста раз по раз усміхалися — ніби він таємно чимось тішився.

Мейкпісове вбрання, як і завжди, відображало його життєрадісну вдачу: світло-брунатні замшеві черевики, горохово-зелені штани у вишневу клітинку, яскраво-жовтий жилет, рожева краватка, широка полотняна сорочка з бганками на рукавах. Сьогодні, однак, рукава було засукано вище ліктів, а краватка й жилет ховались під заляпаним білим фартухом. Пан Мейкпіс, вочевидь, був неабияк заклопотаний.

Він помішав чай крихітною ложечкою, двічі стукнув нею об край склянки — і подав напій Мендрейкові.

— Ось! — вигукнув він. — Пийте! Отож, Джоне, — його усмішка стала ласкавою й турботливою, — пташки принесли мені звістку, що у вас не все гаразд.

Мендрейк коротко, без зайвих подробиць виклав події кількох останніх годин. Чоловічок цокав язиком і співчутливо зойкав.

— Ганьба! — нарешті вигукнув він. — Ви ж просто виконували свій обов’язок! А такі дурні, як ця Фаррар, ладні розтерзати вас на шматки за першої-ліпшої нагоди! Ви знаєте, в чому їхня проблема, Джоне? — він зробив значущу паузу. — В заздрості! Нас оточують заздрісні карлики, що ненавидять нас за наші таланти! Люди театру ставляться до мене так само: критики чіпляються до всього, що я роблю!

Мендрейк мугикнув:

— Ну, завтра ви поставите їх на місце. Прем’єра вгамує їх!

— Атож, Джоне, атож! Але наш уряд часом буває такий… такий черствий! Ви, напевно, теж це помітили? Почуваєшся справжнім одинаком! Але я — ваш справжній друг, Джоне. Я шаную вас — навіть тоді, коли всі інші зневажають вас!

— Дякую, Квентіне. Проте я не думаю, що все так погано…

— Бачте, у вас є дещо таке, чого ні в кого з них немає. Знаєте, що це? Вміння бачити. Я завжди помічав його за вами. Ви пильна людина! Пильна й гордовита. Я читаю це у вашій душі!

Мендрейк поглянув на свою склянку — він терпіти не міг чаю з м’ятою.

— Їй-право, я не знаю…

— Я хочу дещо показати вам, Джоне. Невеликий магічний експеримент. Мене цікавить ваша думка. Чи зумієте ви розгледіти… гаразд, не зволікаймо. Візьміть, будь ласка, отой залізний бісів шпичак, що лежить біля вас!.. Дякую. Так, і чай теж візьміть із собою.

Пан Мейкпіс короткими, стрімкими кроками попрямував у дальший кінець кабінету, відділений аркою. Мендрейк, трохи розгублений, поплентався за ним. Магічний експеримент? Він ніколи не бачив, щоб Мейкпіс творив якісь закляття, крім найпростіших, і завжди вважав, що маг із нього — досить слабенький. Та й усі інші були такої самої думки… Що ж він збирається робити?..

Завернувши за ріг, Мендрейк заціпенів. Він ледве не впустив на підлогу склянку з чаєм. Очі його вирячились, вуста мимоволі розтулились.

— Ну, що ви думаєте? Що скажете, мій хлопчику? — шкірився з-за його плеча пан Мейкпіс.

Мендрейк довго не міг промовити ні слова — лише оглядав кімнату. Раніше ця частина кабінету слугувала власним святилищем драматурга: тут він збирав нагороди, вирізки з газет, фотографії й сувеніри. Тепер усі ці реліквії зникли. Єдина лампочка осявала кімнату непевним світлом. На бетонній підлозі було старанно накреслено два пентаклі. Перший, призначений для чарівника, був звичайного розміру, зате другий — помітно більший. І він не порожнював.

У центрі другого пентакля стояв металевий стілець, пригвинчений до підлоги чотирма великими болтами. Стілець був залізний, і всі його деталі здавалися важкими й міцними; він неясно поблискував у слабкому світлі. А на стільці, припнутий за руки й ноги мотузками, сидів чоловік.

— Гарна картинка, еге ж?

Пан Мейкпіс ледве стримував збудження. Він аж підстрибував, стоячи поряд із Мендрейком.

Полонений був притомний. Він перелякано вирячився на чарівників. Його рот, частина бороди та вусів ховалися за грубим кляпом, біляве волосся було розкуйовджене, на щоці виднів блідий синець. Убраний чоловік був як простолюдин; його костюм було трохи подерто біля коміра.

— Хто… хто це? — прожебонів Мендрейк.

— Оцей красунчик? — захихотів Мейкпіс, підбігши до меншого пентакля й запалюючи свічки. — Ви, звичайно, знаєте, що сталевари в Баттерсі зовсім знахабніли? Нещодавно вони влаштували дещо під назвою «страйк» і байдикували, гуляючи вулицею перед ворітьми заводу. Учора, пізно ввечері, мої агенти виявили цього дженджика, коли він виступав перед страйкарями з вантажівки. Гарний промовець, нівроку! Хвилин із двадцять пояснював натовпу, чому їм негайно слід повстати — і що скоро настане час, коли чарівникам доведеться пакувати валізи! Зірвав, до речі, гучні оплески. Та хоч як він там розводився, стовбичити цілу ніч на вулиці з робітниками йому не хотілось, і врешті він вирушив додому. Тоді мої хлопці його вистежили — й тихенько грюкнули по голові. А потім притягли сюди. Мені знадобиться цей бісів шпичак, якщо ваша ласка… Ні, краще візьміть його собі Я тим часом буду зайнятий викликом.

Мендрейкові паморочилось у голові.

— Яким викликом?.. — здивовано перепитував він. — Квентіне, поясніть, будь ласка, що ви хочете робити!

— Я не лише поясню. Я все покажу вам.

Пан Мейкпіс запалив останню свічку, оглянув руни й чаші з пахощами, після чого — так само вистрибом — наблизився до стільця з полоненим і взявся за кляп.

— Я не люблю користуватись такими речами… Та що я міг зробити, щоб змусити його замовкнути! Цей чолов’яга впав у справжню істерику… Гей, ти! — Усмішка вмить зникла з його обличчя. — Відповідай лише на мої запитання — чітко й зрозуміло, бо інакше знаєш, що буде.

Він витяг кляп. Бліді стиснуті губи помалу налилися кров’ю.

— Як тебе звуть?

У відповідь долинув хрипкий кашель:

— Нік… Ніколас Дрю, сер.

— Ким ти працюєш?

— П-продавцем.

— То ти простолюдин?

— Так.

— А на дозвіллі займаєшся політикою?

— Т-так, сер.

— Гаразд. Що таке Полум’я Знищення — і коли його застосовують?

Запитання вилетіло хутко, як стріла. Полонений скулився, на його обличчі застигло спантеличення:

— Я… я не знаю, сер…

— Ну-бо, ну-бо! Відповідай! Бо зараз мій приятель дасть тобі оцим ціпком!

Мендрейк сердито спохмурнів:

— Мейкпісе! Припиніть це неподоб…

— Хвилинку, мій хлопчику! — Чарівник нахилився до самісінького обличчя полоненого. — То ти наполягаєш на своїй брехні? Навіть під загрозою покарання?

— Я не брешу! Присягаюсь! Я ніколи не чув про таке полум’я! Будь ласка…

Мейкпіс широко посміхнувся:

— Чудово. Це нам підійде.

Він хутко застромив кляп на місце й підскоком повернувся до другого пентакля.

— Ви чули таке, Джоне?

Мендрейк аж зблід з обурення й огиди:

— Мейкпісе, навіщо ця демонстрація? Ми не можемо хапати людей на вулицях і піддавати їх тортурам…

Драматург пирхнув:

— Тортурам? З ним усе гаразд! Його ніхто, власне, й не чіпав. До того ж ви самі чули — це агітатор, загроза цілій нації!.. Та я не збираюсь завдавати йому шкоди. Він просто допоможе мені в невеличкому експерименті. Погляньте-но…

Він прибрав театральну позу, розчепіривши пальці, ніби зібрався диригувати оркестром.

Мендрейк ступив уперед:

— Я наполягаю…

— Обережно, Джоне! Ви ж знаєте: не підходьте до чарівника під час виклику!

Сказавши це, драматург заходився швидко читати закляття. Світло потьмяніло. Повіяло легеньким вітерцем, від якого затріпотіли вогники свічок. За дві кімнати звідси здригнулися залізні двері, взяті на защіпку. Мендрейк позадкував, мимоволі піднявши бісів шпичак. Він підсвідомо прислуховувався до слів закляття: латина… типове закляття виклику, звичайні пункти… ім’я демона — Борелло… Стривайте, а це тут до чого? «In corpus viri» — «до посудини, яку ти знайдеш тут»… «скоритися волі посудини»… Щось дивне й незнайоме…

Закляття завершилось. Мендрейк позирнув у бік стільця, де мерехтіла темна тінь. Тепер її вже не було. Тіло чоловіка здригнулось — так, ніби всі його м’язи напружились, — потім розслабилось. Мендрейк чекав. Вітерець ущух, лампочка знову спалахнула, як раніше. Молодик сидів нерухомо, із заплющеними очима.

Пан Мейкпіс опустив руки й підморгнув Мендрейкові:

— А тепер…

Він ступив уперед. Мендрейк зойкнув, скрикнув, намагаючись його зупинити:

— Куди ви, бовдуре! Там демон! Це ж самогубство…

Та Мейкпіс — спокійно й неквапом, наче кіт опівдні, — вийшов зі свого пентакля і зайшов до сусіднього. Нічого не сталось. Він з усмішкою витяг кляп і тихенько поплескав полоненого по щоці:

— Пане Дрю! Прокиньтеся! Годі спати!

Молодик мляво заворушився. Руки й ноги напружились, натягуючи пута. Він, здається, ледве розумів, що тут діється. Мендрейк, мимоволі зачарований, підійшов трохи ближче.

— Тримайте шпичак напоготові! — наказав Мейкпіс. — Хтозна, що може статись!

Він нахилився до полоненого й лагідно запитав:

— Ну, друже, як тебе звуть?

— Ніколас Дрю.

— Це єдине ваше ім’я? Подумайте як слід. Чи немає в вас іншого?

Молодик помовчав і насупився:

— Так, є.

— Яке ж?

— Борелло.

— Гаразд… А скажіть-но Ніколасе, ким ви працюєте?

— Продавцем.

— А що таке Полум’я Знищення? Коли його застосовують? Легенька спантеличена гримаса змінилась упевненістю:

— Це покарання за непослух — у тому випадку, коли ми навмисне ухиляємось від виконання наказу. Наш господар ніби смолоскипом спалює нашу сутність. О, як ми цього боїмося!

— Чудово. Дякую.

Пан Мейкпіс відвернувся, обережно перескочив через найближчі крейдяні лінії — і підійшов до Джона Мендрейка, чиє обличчя скам’яніло з подиву:

— Ну, що скажете, хлопчику? Хіба не вражає?

— Не знаю… Це дотепна витівка…

— Це не просто витівка! Демон вселився в тіло людини. Він ув’язнений у ньому, наче в пентаклі! Хіба ви не чули? Усі знання демона опиняються під контролем людини. Йому зненацька стало відомо, що таке Полум’я Знищення! Там, де досі панувало цілковите неуцтво, з’явилося знання!.. Тільки подумайте, що з цього випливає!

Мендрейк спохмурнів:

— Ця ідея сумнівна з морального погляду. Ця людина — мимовільна жертва. До того ж він — простолюдин. Він не зможе належним чином скористатись відомостями, здобутими від демона.

— Еге ж! Ви, як завжди, проникливі! Забудьмо поки про моральний бік справи. Уявімо, що…

— Що він робить? — Мендрейк пильно дивився на полоненого, який ніби раптом усвідомив, що з ним діється. На його обличчі знову з’явилось хвилювання, він спробував скинути пута. Зо два рази він крутнув головою, мов собака, що його куснула блоха.

Мейкпіс стенув плечима:

— Можливо, відчув у собі демона. Можливо, демон розмовляє з ним. Важко сказати. Досі я не пробував робити це з простолюдом.

— То ви робили це з іншими людьми?

— Лише з одним добровольцем. І їхній союз виявився напрочуд плідним.

Мендрейк потер підборіддя. Видовище змученого полоненого вибивало його з колії, заважаючи зосередитись. Він не знав, що й сказати.

Пан Мейкпіс, однак, не відчував подібних труднощів.

— Як я вже казав вам, звідси випливають дивовижні можливості. Ви помітили, що я увійшов у пентакль без жодної шкоди для себе? Демон не мав сили зупинити мене, бо перебував зовсім в іншому ув’язненні! Отож я хотів, Джоне, щоб ви це побачили — до того ж негайно, бо вам я довіряю — так само, як ви, сподіваюсь, довіряєте мені. І якщо…

— Будь ласка! — долинув жалібний крик зі стільця. — Я цього не перенесу! Ой, воно шепоче! Я від цього божеволію!

Мендрейк аж затремтів:

— Він страждає! Відпустіть демона!

— Зараз, зараз. Напевно, йому бракує сили духу, щоб змусити демона замовкнути.

Полонений знову здригнувся:

— Я розповім вам усе, що знаю! Про простолюд, про наші плани! Я можу повідомити…

Мейкпіс скривився:

— Ви не можете повідомити нічого такого, чого не знали б наші шпигуни. І припиніть репетувати! Мені вже голова болить!

— Ні! Я можу розповісти вам про «Спілку простолюду»! Про всіх її проводирів!

— Вони нам відомі. Й вони самі, і їхні дружини, й родини. Це мурашки, яких ми розчавимо, коли тільки схочемо. А тепер нам треба обговорити важливіші питання…

— Але ви… ви не знаєте одного! Одна з учасниць колишнього Спротиву ще жива! Вона переховується в Лондоні! Я бачив її кілька годин тому! Я можу відвести вас у те місце…

— Це все давня історія! — пан Мейкпіс узяв з Мендрейкової руки залізний шпичак і недбало зважив його на долоні. — Я людина терпляча, пане Дрю, але ви починаєте мене дратувати. Якщо ви не припините…

— Зачекайте! — голос Джона Мендрейка змінився, змусивши драматурга замовкнути на півслові. — Це жінка?!

— Так! Так, дівчина! Її звуть Кіті Джонс, хоч тепер вона живе під іншим ім’ям… Ой, припини вже нарешті шепотіти! — він застогнав і заборсався на стільці.

Мендрейкові аж загуло в голові. В нього пересохли губи, він мало не впав від запаморочення:

— Кіті Джонс? Ти брешеш!

— Ні! Присягаюсь! Відпустіть мене, і я приведу вас до неї!

— Джоне, невже ця частина допиту справді необхідна? — вередливо спитав пан Мейкпіс. — Адже Спротиву давно немає. Будь ласка, зосередьтесь на тому, що кажу вам я! Це надзвичайно важливо, надто для вашого теперішнього становища! Джоне! Джоне!

Та Мендрейк не чув його. Він побачив перед собою Бартімеуса — в подобі смаглявого хлопчини. Побачив серед брукованого двору багато років тому. Почув, як хлопчина каже: "Ґолем схопив її — і спопелив за кілька секунд…" Кіті Джонс загинула — так сказав йому джин. І Мендрейк повірив йому. А тепер серйозне хлоп’яче обличчя, що дивилось на нього з минулого, несподівано розпливлось у зневажливій посмішці.

Мендрейк нахилився над полоненим:

— Де ти бачив її? Скажи, й тебе відпустять!

— У заїзді «Жаба», в Чізвіку! Вона працює там під ім’ям Клари Белл! А тепер, будь ласка…

— Квентіне, дуже прошу вас відпустити демона й негайно звільнити цього чоловіка. Я мушу їхати.

Драматург зненацька зробився спокійним і ніби байдужим:

— Звичайно, Джоне… Як вам буде завгодно. Чи, може, все-таки зачекаєте? Я дуже раджу вам вислухати те, що збираюся зараз сказати. Забудьте про цю дівчину! Йдеться про важливіші речі! Я хочу обговорити з вами цей експеримент…

— Потім, Квентіне, потім! — Мендрейк, геть зблідлий, уже стояв під аркою.

— Куди ж ви так поспішаєте? Невже назад на роботу?

— Аж ніяк, — процідив крізь зуби Мендрейк. — Мені самому треба декого викликати.

14

Здається, я вже зо два рази згадував, що в Іншому Світі часу як такого не існує. Та разом з тим ти чудово усвідомлюєш, коли тебе витягають звідти раніше, ніж треба. От і зараз я тільки-но зануривсь у струмені живлющого вихору, як знову відчув жорстоке тяжіння, що висмоктувало мене, мов жовток із яйця, назад — на тверду гірку землю.

Уже?! Моя сутність тільки-но почала зцілюватись!

Останнє, що коїлося зі мною в матеріальному світі, було таке болюче, таке згубне для моєї сутності, що я ледве міг пригадати, що і як там діялось. Лише одне я відчував чітко: тупу, кляту неміч! Те, що я — чия міць розсіювала чарівників Німруда, охоплювала полум’ям Берберійське узбережжя, відправила жорстоких Амета, Кога й Джабора назустріч їхній жалюгідній долі, — що я, той самий Бартімеус, мусив утікати в подобі мізерного жабеняти, безсилий зупинити банду чапель навіть найслабшим Вибухом!

Під час усього цього страхіття я був надто близький до смерті, щоб по-справжньому відчувати праведний гнів. Натомість я відчував його тепер. Я аж кипів гнівом.

Я невиразно пригадував, де господар відпустив мене. Можливо, йому не сподобався бруд, який я залишив на підлозі. А може, моя неміч почала нарешті заважати йому… Будь-що йому не знадобилося багато часу, щоб змінити свою думку.

Чудово! Тепер ми обидва загинемо. Я оберну проти нього його справжнє ім’я — і нехай буде, що буде! Моїм останнім бажанням було побачити його муки.

І я, звичайно ж, не збирався з’являтись перед ним у жаб’ячій подобі.

За кілька коротких годин, які я провів далеко від Землі, Інший Світ уже встиг трохи зцілити мене. Я зумів накопичити дещицю сили. Я знав, що надовго її не вистачить, проте сподівався якнайвигідніше скористатись нею.

Матеріалізуючись, я зібрав усе, що залишилось від моєї сутності, до подоби, яка найвідповідніше відображала мої почуття, — тобто величезного рогатого демона з м’язами, мов дині, й безліччю зубів. Робота була чиста. Я не проминув ані найменшої подробиці: сірка, стрільчастий хвіст, крила, копита, пазурі, навіть пара батогів! Мої очі скидались на розпечені риболовні гачки, шкіра сяяла, наче щойно прохолола лава. Не дуже оригінально, та для демонстрації намірів цілком підходить… Я увірвався до кімнати з гуркотом грому, від якого неупокоєні мерці мали з тремтінням поховатись по своїх могилах. Далі залунало шалене голодне виття — подібне до того, що було чути від Анубісових шакалів, які блукали серед мемфіських гробниць, — тільки гучніше й довше: огидний і цілком ненатуральний звук.

Я ще не закінчив вити, коли звернув увагу на того, хто стояв у пентаклі навпроти, — й мені відразу заціпило. Моторошне виття перетворилось на невиразне булькотіння, підскочило на дві октави вище й завершилось пронизливим вереском зі знаком питання в кінці. Здиблений демон як стояв, уперши крила в боки й ляскаючи батогами, так і застиг у незручній позі, випнувши сідниці. Крила поникли, батоги безсило повисли. Хмара сірки зібралася в тоненький струмочок і тихенько побігла геть десь між моїми копитами.

Одне слово, я заціпенів і вирячив очі.

— Та годі вже, — насмішкувато промовила дівчина. — Годі корчити дурня. Хіба тебе ніколи не викликали жінки?

Демон підняв товстелезний палець і поправив відвислу щелепу:

— Викликали, але…

— Ніяких «але»! Стій і не корч дурня, кажу тобі!

З пащі демона висолопився роздвоєний язик — такий самий, як його хвіст, — і облизав пересохлі вуста.

— Але… але… хвилинку…

— І що це за жахлива подоба? — провадила дівчина. — Шумить! Смердить! А ще всі ці зморшки, бганки, бородавки! Що ти хочеш довести? — вона примружила очі. — Компенсувати якісь свої вади?

— Послухай-но! — заговорив я. — Це випробувана, традиційна подоба, в якій…

— Облиш традиції! Чому ти роздягнений?

— Роздягнений? — прожебонів я. — Зазвичай у цій подобі мені не потрібен одяг…

— Надягни хоч шорти! Це ж непристойно!

— Мені здається, шорти не пасують до крил… — демон насупився й моргнув. — Стривай! Я ж не про те!

— А шкіряні бриджі цілком пасують! Якщо взяти шкіру того ж кольору, що й крила…

Я ледве зібрався на думці:

— Стій! Годі вже про одяг! Річ не в тім… річ у тім, що тут робиш ти? Ти викликаєш мене! Нічого не розумію! Все не так, як слід!

Геть спантеличений, я навіть не здогадався налякати її перевіреним, традиційним способом. На превелике полегшення моєї знівеченої сутності, демон скулився, зменшився — і, померехтівши, зручніше влаштувався в пентаклі. Шкірясті крила перетворились на дві горбинки на плечах, а хвіст узагалі пропав.

— Чому не так? — перепитала дівчина. — Це звичайні стосунки господаря й слуги, про які ти мені розповідав, коли ми зустрічались востаннє. Ти ж розумієш: я — господиня, а ти — раб. Я наказую, а ти беззастережно слухаєшся. Пам’ятаєш, як це працює?

— Такому гарненькому личку не годиться так кепкувати, — зауважив я. — Можеш собі розводитись на цю тему скільки хочеш. Ти сама чудово розумієш, про що це я. Ти — не чарівниця!

— Та невже? І чим же я не схожа на чарівницю?

Демон, що зручно влаштувався в колі, поглянув ліворуч. Тоді поглянув праворуч. Найсумніше, що це дівчисько мало рацію. Ось — я, ув’язнений у пентаклі. А ось — вона, що стоїть у сусідньому пентаклі. А довкола — звичне знаряддя: канделябри, чаші з пахощами, шматки крейди, груба книжка на столі. Загалом, однак, кімната була порожня — навіть без завісок на вікні. Високо в небі сяяв великий повний місяць, що заливав наші обличчя сріблястим світлом. Крім невеличкого рівного підвищення в центрі кімнати, де було накреслено руни й пентаклі, решту підлоги було складено з покороблених кривих дощок. Крім розмарину, в кімнаті віяло вологою, порожнечею та різними гризунами. Поки що все видавалось цілком звичайним. Я вже тисячу разів бачив це понуре видовище — змінювався хіба що краєвид з вікна.

Проте мене зараз більше цікавила та, що мене викликала. Так звана чарівниця.

Кіті Джонс.

Так, це була вона. Живісінька — і ще більше самовпевпена, ніж досі: руки в боки, посмішка — ширша за дельту Нілу. Саме така, як я вдавав її увесь цей час, аби дошкулити Мендрейкові[52]. Її довге чорняве волосся тепер було підстрижене — ледве прикривало вуха, та й обличчя трохи змарніло порівняно з тим, яким я пам’ятав його. Однак тепер вона була в кращій формі, ніж тоді, коли я бачив її востаннє, — коли вона шкутильгала вулицею після своєї перемоги над ґолемом. Скільки часу відтоді минуло? Років зо три, не більше.

Проте здавалось, ніби час для неї минав якось по-іншому: її очі випромінювали спокій, який надає лише чесно набуте знання[53].

От і гаразд. Тільки викликати мене вона ніяк не могла. Я знав це достеменно.

Кишеньковий демон хитнув головою.

— Це хитра витівка, — поволі промовив я, оглядаючи кожен куток кімнати зі старанністю фехтувальника. — Справжній чарівник десь тут… він ховається…

Вона посміхнулась.

— Гадаєш, я ховаю його в рукаві? — вона для певності навіть махнула рукою. — Ні. Тут нікого немає. Може, це ти, Бартімеусе, за свого поважного віку зробився забудьком? Це ж ти в нас володієш магією!

Я винагородив її демонічним поглядом спідлоба.

— Кажи собі що хочеш, а тут поблизу є ще один пентакль… мусить бути… колись мене вже пробували так дурити… Може, навіть за оцими дверима! — я показав на єдиний вихід з кімнати.

— Ніякого пентакля там немає.

Я згорнув руки — всі чотири — на грудях:

— Ось де він!

Вона хитнула головою, мало не сміючись:

— Кажу тобі, що там нічого немає!

— Доведи! Відчини двері й покажи мені!

Вона засміялася вголос:

— Вийти з пентакля? Щоб ти роздер мене на шматки? Не будь дурнем, Бартімеусе!

Я приховав своє розчарування за ображеною гримасою:

— Не дури мене! Він там — це я знаю напевно!

Її обличчя завжди було жвавим. Зараз на ньому відбилася нудьга.

— Ми лише марнуємо час. Може, оце переконає тебе!

Вона швидко пробурмотіла п’ять складів. З середини мого пентакля вибухнуло бузкове полум’я — і легенько вдарило мене в найчутливіше місце. Я підскочив аж до стелі, що відвернуло її увагу від мого жалібного зойку — принаймні я на це розраховував. Коли я знову приземлився, полум’я вже зникло.

Вона моргнула бровою:

— Може, тобі все-таки варто було надягти штани?

Я суворо поглянув на неї.

— Тобі пощастило, — сказав я, зібравши докупи всю свою зачеплену гідність, — що я вирішив не обертати цей Каральний Ляпас проти тебе. Адже я знаю ваше ім'я, панно Джонс! Це надає мені захист. Чи, може, ти в своїх студіях ще не дійшла до цього?

Вона стенула плечима:

— Так, я дещо чула про це. Однак подробиці мене не цікавлять.

— Отож я й кажу, що ти не чарівниця. Чарівників насамперед цікавлять саме подробиці. Лише завдяки подробицям вони залишаються живі. Я просто не розумію, як ти вижила після всіх цих викликів…

— Яких викликів? Ти перший, кого я викликала сама!

Незважаючи на підпалені сідниці, від яких помалу віяло ароматом свіжих грінок, демон щосили намагався — нехай і запізніло — вдавати, ніби він контролює ситуацію. Проте це нове повідомлення знову спантеличило його[54]. Мені кортіло задати їй чергове жалібне запитання, проте я вирішив залишити його невимовленим. Це було марно. Хоч як подивися, все тут не так. Тож я застосував нову невідому досі стратегію: я промовчав.

Цей хитрий хід, здається, спантеличив дівчину. Зачекавши кілька секунд, вона зрозуміла, що продовжувати розмову доведеться їй. Глибоко зітхнувши, щоб заспокоїтись, вона заговорила:

— Так, твоя правда, Бартімеусе. Я, дякувати Богові, не чарівниця. Цей виклик — перший і єдиний, який я маю намір зробити. Я задумала це ще три роки тому.

Ще раз зітхнувши, вона замовкла. Мені спав на думку ще десяток питань, однак я знову промовчав[55].

— Для мене це лише засіб досягнення мети, — провадила Кіті. — Мене не цікавить те, чого звичайно хочуть чарівники. Щодо цього не хвилюйся.

Знову запала мовчанка. Чи заговорив я? Ні, я не розтулив вуст.

— Нічого цього мені не треба, — мовила дівчина. — Ні багатства, ні влади над світом. Я все це зневажаю.

Що ж, моя стратегія спрацьовувала, хоч і зі швидкістю черепахи в свинцевих черевиках. Я помалу діставав пояснення.

— І, звичайно ж, я не хочу поневолювати полонених духів, — радісно додала вона. — Якщо ти так думаєш…

— Не хочеш поневолювати духів?!

Отут і настав кінець моїй стратегії. Проте, з іншого боку, я мовчав більш ніж хвилину — а це вже свого роду рекорд. Зменшений демон обережно помацав обпечене місце, виразно стогнучи й зойкаючи.

— У тебе дуже дивний спосіб не поневолювати. Мені, до речі, боляче!

— Я просто хотіла довести, що ти помиляєшся, — відповіла вона. — До речі, ти не міг би не робити цього? Ти збиваєш мене з пантелику..

— А що я такого роблю?! Тільки мацаю…

— Бачу, що мацаєш. Просто не роби цього. До речі, перетворись краще на що-небудь інше. Ця твоя подоба надто вже огидна… Я думала, що в тебе більше смаку.

— Огидна? — присвиснув я. — Та, мабуть, і справді нечасто викликала духів! Гаразд уже: якщо ти така вразлива, я прикрию свій сором.

Я прибрав свою улюблену подобу. Птолемей пасував мені: в його подобі мені було зручно, — та й дівчину він теж задовольняв, бо обпечену частину тіла в нього затуляла пов’язка.

Тільки-но я обернувся Птолемеєм, очі дівчини спалахнули.

— Так! — прошепотіла вона. — Ось він!

Я примружив очі:

— Пробачте, чим я можу стати в пригоді?

— Ні, дякую… Просто… просто ця подоба набагато краща…

Та водночас вона так схвилювалася, що їй перехопило подих, і їй знадобилося кілька хвилин, щоб опанувати себе. Я сів на підлогу, підібравши ноги, й заходився чекати.

Дівчина теж сіла. Вона несподівано — з невідомої причини — заспокоїлась. Ще хвилину назад її мова була повільна й незграбна, а тепер попливла жвавим потоком.

— Отже, Бартімеусе, вислухай мене як слід, — сказала вона, подавшись уперед і затарабанивши пальцями об підлогу. Я пильно стежив за її руками — про всяк випадок: чи не торкнеться вона крейдяної лінії, чи не зітре її мимоволі… Ні, звичайно ж, мені було цікаво, що вона хоче сказати, однак проґавити вдалий момент для втечі я теж не хотів.

Птолемей сперся підборіддям об долоню:

— Гаразд, кажи. Я послухаю.

— Добре… Ой, я така рада, що все так чудово вийшло! — вона тупцяла туди-сюди на місці, мало не обнімаючи з радощів саму себе. — Я й не сподівалася, що в мене це вийде! Мені стільки довелося вчитись… ти навіть не уявляєш! А може… може, й уявляєш, — погодилась вона, — хоча будь-що вивчити це все було непросто!

Мої темні очі примружились:

— То ти навчилася цього за три роки?

Я був щиро вражений — хоч мені все-таки й не вірилось.

— Так! Я почала вчитись майже відразу після того, як зустрілася з тобою. Відразу після того, як роздобула собі нові документи. Я змогла відвідувати бібліотеки, читати книжки з магії…

— Ти ж ненавидиш чарівників! — вибухнув я. — Ненавидиш усе, що вони роблять! І нас — духів — теж ненавидиш! Ти казала це мені просто в обличчя — мушу визнати, що це неабияк зачепило мене. Що ж змінилося? Що змусило тебе викликати духа?

— Ну, мені був потрібен не просто старий демон, — відповіла вона. — Я, власне, тому й навчалась увесь цей час… тому й вивчала ці… огидні звички, щоб викликати саме тебе!

— Мене?

— Тебе це дивує?

Я гордовито виструнчився:

— Ні, анітрохи! Що ж тебе так привабило в мені? Мабуть, моя видатна особистість? Чи блискуча манера вести розмову?

Дівчина реготнула:

— Звичайно ж, не особистість! Саме розмова. Наша з тобою бесіда просто захопила мою уяву..

Правду кажучи, я й сам до ладу не пам’ятав цю розмову. Відтоді минуло три роки, хоч тепер і здавалось, ніби збігло набагато більше часу: адже це відбулося ще тоді, коли мій постійний господар Натаніель був ще понурим невдахою, що відчайдушно прагнув визнання. Саме під час історії з ґолемом, коли в Лондоні водночас хазяйнували глиняне чудовисько й африт Гонорій, мій шлях удруге перетнувся зі шляхом Кіті Джонс. Вона тоді вразила мене й силою свого духу, й своїм шаленим ідеалізмом — рисами, що вельми рідко трапляються в чарівників. Вона була простолюдинка — малоосвічена, нітрохи не обізнана із справжнім устроєм свого світу, та водночас ладна кинути виклик цьому світові й змінити його на краще. Ба більше: вона ризикувала життям, щоб урятувати свого ворога — мізерного нікчему, негідного навіть лизати її черевики![56]

Так, вона справді вразила мене. І мого господаря — теж, якщо вже казати щиро.

Я посміхнувся:

— Виходить, тобі сподобалась наша розмова?

— Вона змусила мене замислитись, Бартімеусе. Всі оці твої розповіді про цивілізації, які приходять і відходять. Та сказав, що треба шукати загальних тенденцій, і я зрозуміла, що мушу знайти їх. — Говорячи це, вона тицьнула пальцем у підлогу — майже в червону крейдяну лінію; близько від неї, дуже близько. — Ось я й почала шукати.

Птолемей поправив краєчок пов’язки:

— Це все дуже добре, хоч і не має жодного стосунку до того, що ти жорстоко витягла безневинного джина з місця його спочинку. Моїй сутності вкрай потрібне зцілення. Мендрейк тримав мене в рабстві, — я швиденько порахував на пальцях рук і ніг, — шістсот вісімдесят три доби з останніх семисот. І це серйозно відбилось на мені. Я — наче яблуко з самісінького дна бочки: зовні — солодке й гарне, а всередині — геть вигниле. А ти витягла мене звідти, де я міг би зцілитися.

Дівчина схилила голову набік і поглянула на мене спідлоба:

— Ти хочеш сказати — з Іншого Світу?

— Так, це одна з його назв.

— Ну, тоді пробач, що потурбувала тебе. — Вона сказала це так, ніби ненароком розбудила мене, коли я на хвилинку задрімав. — Я навіть не була певна, що зможу це зробити. Я боялася, що моїх навичок ще недостатньо для цього.

— З твоїми навичками все гаразд, — відповів я. — Вони чудові. І це змушує мене запитати про найголовніше: як ти навчилась викликати мене?

Вона скромно стенула плечима:

— О, це було не так важко. Знаєш, що мені здається? Що чарівники навмисне перебільшували всі ці труднощі багато років — щоб відвернути від цієї справи простолюд. Врешті-решт, чи багато для цього треба? Акуратно накреслити кілька ліній за допомогою лінійки, мотузка й циркуля. Кілька рун, кілька заклять. Піти на ринок, купити прянощів… Знайти спокійне місце, ще раз усе повторити… От і все.

— Ні, — заперечив я. — Жоден простолюдин, як мені відомо, цього раніше не робив. Тобі, мабуть, допомогли. З мовами, рунами, колами, з цією мерзенною сумішшю трав — з усім… Якийсь чарівник. Хто він?

Дівчина накрутила пасмо волосся собі на вухо:

— Ну, його імені я тобі не скажу! Хоча — твоя правда: мені дійсно допомогли. Тільки, зрозуміло, не з цим викликом. Він думає, що магія — це просто моє захоплення. Якби він дізнався, чим я займаюся, його б побив грець, — вона всміхнулася. — Зараз він міцно спить двома поверхами нижче. Насправді він дуже хороший… Будь-що це потребувало часу, та все виявилось не так важко. Мені навіть дивно, що інші люди цього не пробували.

Птолемей пильно оглянув її з-під опущених повік.

— Більша частина людей, — значуще наголосив я, — трохи побоюються тих, хто може з’явитись на виклик.

Дівчина кивнула:

— Справді. Але все не так погано, якщо ти не боїшся того демона, якого збираєшся викликати.

— Що?! — стрепенувся я.

— Ну, я знаю: якщо вимовити закляття, чи накреслити пентакль, чи зробити щось іще неправильно, може статися щось моторошне. Але ж усі ці страхіття залежать від того демона… ой, пробач, я хотіла сказати «джина», — від того джина, про якого йдеться. Хіба не так? Якби то був якийсь давній африт, цілком мені незнайомий, я, звичайно, трохи стривожилася б — на той випадок, якщо ми раптом не зійдемось характерами. Але ж ми з тобою вже знайомі, еге ж? — вона подарувала мені чарівну усмішку. — І я знала, що ти не завдаси мені шкоди, якщо я зроблю якусь невеличку помилку..

Я стежив за її руками — вони знову ворушилися біля самісінької червоної крейдяної лінії.

— Справді?

— Так. Я хотіла сказати, що минулого разу ми ніби діяли спільно… Пам’ятаєш — тоді, з отим ґолемом? Та сказав мені, що треба зробити. Я зробила це. Чудовий взірець співробітництва!

Птолемей потер куточки очей.

— Тоді все було трохи по-іншому, — зітхнув я. — Доведеться пояснити тобі, в чому різниця. Три роки тому ми обоє були під Мендрейковою п’ятою. Я був його рабом, а ти — його жертвою. У нас був спільний інтерес: утекти від нього й вижити…

— Саме так! — вигукнула вона. — І ми…

— Більше між нами нічого не було, — незворушно провадив я. — Так, ми справді трохи побалакали. Так, я справді дещо розповів тобі про вразливе місце ґолема — суто з науковою метою, щоб поглянути, яку дурницю викине твоя жалюгідна совість. І ця дурниця справді мене вразила…

— Я не згодна…

— Якщо ти дозволиш мені сказати ще кілька слів, — додав я, — то я хотів би зазначити те, що різниця між нинішнім і тогочасним становищем — величезна. Тоді ми обоє були жертвами чарівників. Ти згодна? Гаразд. А тепер один з нас — тобто я, — я ляснув себе по голих смаглявих грудях, — ще досі раб і жертва. А щодо іншого… ця «інша» перейшла на чужий бік.

Вона хитнула головою:

— Ні.

— Стала перебіжчицею…

— Ні! Я…

— Завдала підступного удару ззаду…

— Бартіме…

— Дволика, підла, хитра, фальшива зрадниця, яка потурбувалась про те, щоб подовжити моє нескінченне рабство! Та, що без підказки й примусу взялася вивчати мерзенну магічну науку! На користь Натаніеля та інших я можу сказати хіба те, що вони не мали вибору. Більшість із них перетворили на чарівників раніше, ніж вони досягли дорослого віку — і зрозуміли, яке огидне це ремесло! Але ти... ти могла б обрати будь-який із десятків гідних шляхів. А натомість вирішила поневолити Бартімеуса — Сакра аль-Джині, Срібноперого Змія, ірокезького вартового з вовчою пащею! Ти, сповнившись пихи, вважаєш, ніби я не завдам тобі шкоди! То знай, панночко: ти мене недооцінюєш! Я знаю тисячу витівок і сотню смертельних ударів! Я можу… О-ой!!!

У розпалі я шалено замахав руками — і згарячу тицьнув пальцем у червону крейдяну лінію свого пентакля. Пролунав ляскіт, посипались жовті іскри, й моя сутність дістала відсіч: мене штовхнуло вгору й назад, я полетів шкереберть і шалено запацав ногами, щоб не перетнути лінію з протилежного боку. З відчайдушною спритністю я зупинивсь і впав на підлогу. Обличчя моє почорніло, пов’язка на стегнах розірвалася.

Дівчина звернула увагу на останнє й невдоволено скривилася.

— Так-так! — сказала вона. — Ми, здається, повернулися до того, з чого почали.

Я підхопивсь і чемно поправив роздерту пов’язку:

— Це нічого не важить. Викликавши мене, ти змінила наші ролі. Тепер між нами не може бути нічого, крім ненависті.

— Бридня, — відповіла вона. — Як іще я могла зустрітися з тобою? Я не поневолювала тебе, дурню. Я просто хотіла дещо обговорити з тобою — на рівних.

Я здивовано підняв брови — чи радше те, що від них залишилось:

— Навряд чи це можливо. Про що блощиці говорити з левом?

— Послухай-но, годі вже приндитись! До речі, що це за Натаніель?

Я розгублено заморгав у відповідь:

— Хто?! Ніколи не чув про такого!

— Ти щойно згадав про якогось Натаніеля!

— Ні, ні, ти, мабуть, недочула… — я поспіхом змінив тему. — Будь-що сама твоя ідея сміхотворна. Рівність між людьми й джинами неможлива. Ти — молода, нерозумна, тож мені, напевно, слід бути поблажливішим до тебе, але ти справді помиляєшся. За останні п’ять тисяч років я знався з сотнями господарів — і байдуже, на чому вони креслили свої пентаклі: чи на піску в пустелі, чи на витоптаній траві в степу, — межи мною й тими, хто викликав мене, незмінно виникала люта, непримиренна ворожнеча. Так було завжди. І так завжди буде.

Останні слова я вимовив гучним, громовим голосом, що не передбачав ніяких заперечень. У порожній кімнаті вони розкотилися трагічним відлунням. Дівчина пригладила волосся.

— Що за бридня, — сказала вона. — А як щодо вас із Птолемеєм?

15

Кіті відразу зрозуміла, що її теорія підтверджується. Вона зрозуміла це з джинової реакції. Відтоді, як його вдарило краєм пентакля, хлопчина-єгиптянин стояв обличчям до неї, випнувши груди й підборіддя, відчайдушно вимахуючи руками, щоб підкреслити свої виразні вислови, й часом поправляючи пов’язку на стегнах. Проте щойно вона згадала Птолемея, як увесь його кураж кудись подівся. Хлопчина несподівано заціпенів: його обличчя застигло, тіло немовби скам’яніло. Ворушилися хіба що очі: вони повільно — надзвичайно повільно — обернулись і вирячились просто на неї. Очі хлопця завжди здавалися темними — тепер вони зробилися чорними, мов вуглини. Кіті мимоволі зазирнула в них: це було все одно, що дивитися в чисте нічне небо — чорне, холодне, безмежне, з малесенькими іскринками зірок — далеких і недосяжних… Це було моторошно, та водночас звабливо: Кіті потягло туди, мов дитину до вікна. Досі вона безпечно сиділа в центрі свого пентакля, однак тепер підхопилась — і подалась уперед, спершись об руку, а другу руку простягти перед собою, назустріч цим очам, їхній самоті й порожнечі. Кінчики її пальців тремтіли над межами кола. Вона зітхнула, повагалася, потяглася далі…

Хлопчина моргнув; його повіки на мить зімкнулись, наче в ящірки. Чари розвіялись. У Кіті побіг мороз поза шкірою, вона відсахнулась і скулилась у центрі кола. На її чолі заблищав піт. Хлопець, однак, навіть не поворухнувся.

— Що ж ти, на твою думку, знаєш про мене? — вимовив голос.

Він лунав ніби зусібіч — не дуже гучно, проте близько; цей голос не скидався на жоден з голосів, які їй доводилось чути досі. Говорив він англійською мовою, однак якось по-химерному, ніби ця мова була йому чужа й незнайома. Так, він здавався близьким — і водночас далеким, немовби звертався до неї з неосяжної далечіні.

— Що ти знаєш? — повторив голос іще тихше. Джинові вуста не ворушились, чорні очі без упину дивились на неї. Кіті притулилася до самісінької підлоги, тремтячи й стискаючи зуби. Щось у цьому голосі лякало її — але що? Він не був ні лютий, ні гнівний. Але це був владний голос — із якоїсь далечіні, наділений страхітливою силою й водночас — дитячий.

Кіті потупилась і мовчки хитнула головою, не зводячи очей з підлоги.

— КАЖИ!

Тепер у цьому голосі було чути гнів. Разом з ним у кімнаті пролунав потужний удар грому, від якого затремтіла віконна рама, взялися брижами дошки на підлозі й зі стін посипалися шматки гнилого тиньку. Двері з ляскотом зачинились (хоч Кіті сама не відчиняла їх і не пам’ятала, як вони відчинились), шибки у вікні брязнули й повилітали. Водночас із цим у кімнаті знявся шалений вихор. Він закрутився довкола Кіті — все дужче й дужче, так, що посудини з розмарином і гілочками горобини злетіли в повітря і розбились об стіни, а книжки, свічники, торбина та одяг Кіті закружляли кімнатою — то вище, то нижче, зі свистом і виттям, аж поки розпливлись і злились в одну примарну смугу. Нарешті заворушились і стіни, відірвавшись від підлоги й приєднавшись до божевільного танцю, гублячи в польоті цеглини й крутячись без упину під стелею. Аж ось зірвало й стелю — і вгорі відкрилась моторошна безодня, з зірками, місяцем та хмарами, що перетворились на бліді нитки, розкидані в усіх напрямах, аж поки в цілому світі залишились тільки дві нерухомі точки: Кіті й хлопчина в своїх колах.

Дівчина затулила пальцями очі й сховала голову між колінами.

— Будь ласка, припини! — волала вона. — Будь ласка!

І вихор ущух.

Кіті розплющила очі — й нічого не побачила. Вона забула відняти руки від очей.

Повільно, боляче вона підняла голову і опустила руки. Кімната була така сама, як раніше, як завжди: двері, книжка, свічники — й вікно, стіни, стеля, підлога; за вікном — ясне небо. Усе було спокійно, крім… Хлопчина в пентаклі навпроти повільно зігнув ноги, а потім сів, ніби сили враз покинули його. Він заплющив очі і втомлено провів рукою по обличчю.

Потім поглянув на Кіті: хоч його очі й досі залишалися темними, колишньої порожнечі в них уже не було. Коли ж він заговорив, його голос знову зробився звичайним — тільки змореним і сумним.

— Коли ти збираєшся викликати джина, — сказав він, — не забувай, що разом з ним ти викликаєш усю його історію. Тож розумніше буде міцно триматися сьогодення, бо інакше невідомо, що ти розбудиш у минулому.

З великими труднощами Кіті змусила себе сісти прямо й подивитись йому в обличчя. Її волосся змокло від поту. Вона пригладила його й витерла чоло.

— Не треба було цього робити. Я лише згадала…

— Ім’я. Тобі слід би знати, на що здатні імена.

Кіті кахикнула. Перший напад страху поступився місцем бажанню заплакати.

— Якщо ти так прагнеш залишатися в сьогоденні, — мовила дівчина, відчайдушно тамуючи сльози, — то чому ж ти так наполегливо прибираєш… цю подобу?

Хлопчина насупився:

— Щось ти сьогодні надто цікава, Кіті. Чому ти гадаєш, ніби я прибираю чиюсь подобу? Навіть зараз, коли я слабий, я можу мати такий вигляд, який мені захочеться.

Не сходячи з місця, він знову змінив подобу — двічі, тричі, ще раз, стаючи дедалі химернішим, але так само сидячи в центрі кола. Аж нарешті він зробився якимось величезним гризуном — гладким, пухнастим, що підібгав задні лапи, а передні обурено згорнув на грудях.

Кіті навіть не моргнула.

— Так, але ж зазвичай ти не вдаєш із себе велетенського хом’яка, — зіпнула вона. — Ти врешті завжди перетворюєшся на того самого смаглявого хлопчину в пов’язці. Чому? Бо цей хлопчина тобі не байдужий. Це помітно відразу. Це хтось важливий із твого минулого. Мені залишилось тільки з’ясувати, хто саме.

Хом’як лизнув рожеву лапку й пригладив жмуток шерсті за вухом.

— Я не збираюсь визнавати, що в оцих твоїх надуманих міркуваннях є хоч дещиця правди, — зауважив він. — Проте мені все-таки цікаво. Як ти з'ясувала? Адже цей хлопчина міг бути ким завгодно.

Кіті кивнула:

— Твоя правда. Ось як це було. Після нашої останньої зустрічі мені знову знадобилося поговорити з тобою. Все, що я знала про тебе, — це твоє ім’я, або одне з імен: Бартімеус. Цього було небагато, бо я навіть не знала до ладу, як його писати. Проте зрозуміла: якщо я добре пошукаю, то неодмінно знайду тебе десь в історичних записах. Коли я почала вчитись, то всюди намагалася знайти хоча б якусь згадку про тебе.

Хом’як скромно кивнув у відповідь:

— Довго шукати тобі, напевно, не довелося. Згадок про мої подвиги, мабуть, безліч.

— Правду кажучи, це забрало в мене близько року. У бібліотечних книжках раз по раз згадувались численні інші демони: скажімо, Ноуда Лютий, чи африт на ім’я Чу, чи ще хтось на ім’я Фекварл, відомий більш ніж у десяти країнах… Аж нарешті мені трапився й ти — мимохідь згаданий у примітці.

Хом’як наїжачив шерсть:

— Що?! Які це книжки ти проглядала? З ваших бібліотек, напевно, вилучили все путяще! Ач, мимохідь! У примітці!

Він ще з хвилину щось обурено мурмотів крізь свою шерсть.

— Проблема була в тому, — поспіхом провадила Кіті, — що тебе не завжди звали Бартімеусом. Навіть коли про тебе розповідали багато — дуже багато, — я просто не могла зрозуміти, що це ти. Але ця примітка допомогла мені, бо в ній ім’я, яке я знала, — Бартімеус Урукський — було пов’язане з двома іншими: Сакр аль-Джині (так тебе, напевно, звали в Персії?) і Ваконда Алгонкінський. Після цього згадки про тебе траплялись мені вже трохи… тобто набагато частіше. І мені пощастило. Я дещо дізналася про твої завдання — й з’ясувала імена деяких твоїх господарів, що теж було досить цікаво.

— Тепер, сподіваюсь, ти зрозуміла, хто я такий! — бундючно відповів хом’як.

— Авжеж, — запевнила Кіті. — Ще б пак! Ти й справді розмовляв із самим Соломоном?

— Еге ж, еге ж, колись трохи балакали, — буркнув хом’як. Проте це, здається, потішило його.

— І увесь цей час, — провадила Кіті, — я вчилась викликати духів. Мій наставник — людина млявої вдачі, а я — ще млявішої. Мені було страшно, та помалу я дійшла до того ступеня, коли відчула, що зможу викликати тебе. Втім, я досі нічого не знала про цього хлопчину — на превеликий жаль, бо я розуміла, яке він має значення для тебе. Аж тут я несподівано натрапила на слід! Я дізналася твоє єгипетське ім’я — Рехіт — і через нього вийшла на мага Птолемея!

Вона помовчала й переможно всміхнулась.

— Що ж це дало тобі? — перепитав хом’як. — Я мав сотні господарів. Байдуже, на чому були накреслені їхні пентаклі — чи на піску в пустелі, чи на витоптаній траві в степу, моя ворожнеча…

— Так, так! — Кіті зробила хом’якові знак помовчати. — Я ще не закінчила. В одному джерелі було згадано про тісний зв’язок між цим Птолемеєм і його рабами. Також там ішлося про те, що він помер ще хлопчиком. Отоді я зрозуміла все. Зрозуміла, кому належить твоя улюблена подоба.

Хом’як тим часом заклопотано чистив кіготь на своїй задній лапі.

— Які ж подробиці, — невимушено поцікавився він, — повідомляло це джерело про стосунки між джином і хлопчиком? Я питаю просто заради цікавості — ти ж розумієш…

— Майже ніяких, — відповіла Кіті. — Я навіть сказала б — жодної. Про цього Птолемея, як про людину, взагалі майже нічого невідомо. Як я розумію, збереглися лише деякі його праці. Там ще згадувалась якась «Брама Птолемея»…

Вона замовкла. Хом’як дививсь у вікно на повний місяць. Потім знову поглянув на Кіті, а поки повертав голову, знову прибрав знайому подобу хлопчини-чарівника, Птолемея Александрійського.

— Годі, — сказав хлопчина. — Чого ж ти хочеш від мене?

Тепер, коли її здогад підтвердився, Кіті виявила, що її сприйняття демонової подоби цілком змінилося. Дивно й тривожно було усвідомлювати, що вона бачить перед собою справжнього хлопчика, який помер зо дві тисячі років тому. Раніше вона вважала цю подобу лише машкарою, однією з багатьох ілюзій. Однак тепер, досі розуміючи, що це лише машкара, вона мимоволі відчувала поряд дух когось давнього. В тому, що демон відтворює риси хлопчика якнайточніше, Кіті не мала сумніву: вона вперше звернула увагу на дві родимки на тоненькій смаглявій шиї, на невеличкий блідий шрам на підборідді, на випнуті кісточки на ліктях дитячих рук. Така увага до подробиць могла бути викликана лише одним — справжньою відданістю, а може, навіть любов’ю.

Розуміння цього додало Кіті впевненості.

— Гаразд, — сказала вона. — зараз я все поясню тобі. Тільки спочатку повторю ще раз: я не збираюсь тебе поневолювати. Хай там що кажи, я відпущу тебе.

— Красно дякую за ласку, — відповів хлопчина.

— Я хочу тільки одного: щоб ти уважно мене вислухав.

— Ну, якщо ти нарешті поясниш усе до ладу, я спробую тебе вислухати, — Джин згорнув руки на грудях. — Мушу сказати, що одна річ тут свідчить на твою користь, — замислено додав він. — За всі століття мого рабства жоден — жоден! — чарівник не цікавився моєю подобою так, щоб розпитувати про неї. Навіщо? Я ж демон — а отже, підступний і ворожий. Я тільки й хочу, що спокусити когось чи зробити шкоду. Вони всі бояться мене й турбуються лише про себе, а отже, ніколи не цікавляться мною самим. А ти зацікавилась. Ти спробувала щось довідатись про мене. Навряд чи це було розумно — ти ж лише людина, — та все ж таки ти попрацювала як слід. Отож, — він махнув рукою, — кажи!

— Гаразд, — Кіті зручніше вмостилася в колі. — Не знаю, чи помітив ти, чи ні, та останнім часом справи в Лондоні йдуть на гірше. Чарівники помалу втрачають владу. Простолюд відправляють на війну, торгівля занепадає. Народ убожіє, а це призводить до невдоволення — в кількох містах уже почалися заколоти. І всі обурюються через… через демонів.

— Як я й передбачав — тоді, коли ми з тобою розмовляли востаннє, — відповів джин. — Люди починають помічати духів — і виявляють у собі стійкість до магії. Тільки-но вони зрозуміють, на що здатні, як почнуть давати здачі.

Кіті кивнула:

— Чарівники теж дають їм здачі. Поліція лютує, всюди насильство, людей заарештовують, висилають — навіть гірше…

— Так, це трапляється, — підтвердив хлопчина.

— Гадаю, що чарівники підуть на все, аби лише зберегти владу, — провадила Кіті. — Зараз серед простолюду з’явилося чимало таємних товариств, однак усі вони слабкі й розрізнені. Ні в кого немає достатніх сил, щоб протистояти урядові.

— Це ще прийде, — мовив джин. — Свого часу.

— Скільки ж часу на це знадобиться? Ось у чому річ!

— Тобі треба точно чи приблизно? — хлопчина схилив набік голову й замислився. — Гадаю, ще двох поколінь вистачить. Скажімо, років з п’ятдесят. За цей час людей з уродженою стійкістю буде достатньо для успішного повстання. П’ятдесят років — термін непоганий. Якщо пощастить, ти ще побачиш, як це все станеться, коли саме вже будеш лагідною бабусею з опецьками-онучатами на колінах… Хоча насправді, — він підняв руку, змусивши обурену Кіті замовкнути, — я помилився. Помилився в розрахунку.

— Чудово!

— Ти ніколи не станеш лагідною бабусею. Краще буде сказати — самотньою старою відьмою.

Кіті грюкнула кулаком по підлозі:

— П’ятдесят років — це забагато! Хтозна, що чарівники ще вигадають до того часу? Мине ціле моє життя! Я, напевно, вже помру, коли відбудеться революція!

— Твоя правда, — підтвердив хлопчина. — Зате я ще житиму — і все побачу. Я буду такий самий, як тепер.

— Еге ж, — буркнула Кіті. —Тобі щастить!

— Ти так гадаєш? — хлопчик оглянув себе. Він сидів прямо, старанно підібгавши ноги, як єгипетський писар. — Відтоді, як помер Птолемей, минуло дві тисячі сто двадцять дев’ять років, — додав він. — Йому було чотирнадцять. Відтоді піднеслись і зруйнувались вісім світових імперій, а я досі прибираю його подобу. Як ти гадаєш, кому з нас щастить?

Кіті мовчала. Аж нарешті вона запитала:

— А навіщо ти це робиш? Тобто прибираєш його подобу?

— Бо я обіцяв це сам собі, — відповів джин. — Я показую йому, який він був. До того, як змінився.

— Я думала, що він так і не виріс, — зауважила Кіті.

— Твоя правда. Він так і не виріс.

Кіті вже хотіла була щось запитати, однак мовчки хитнула головою.

— Повернімося до нашої теми, — рішуче сказала вона. — Я не можу дозволити собі чекати й дивитись, як чарівники коять зло. Життя надто коротке. Діяти треба зараз. Але ми — народ, простолюд — не можемо самі повалити уряд. Нам потрібна допомога.

Хлопчина стенув плечима:

— Можливо.

— Отже, моя ідея — чи то пропозиція — полягає в тому, що джини та інші духи повинні допомогти нам. — Кіті випросталась, чекаючи на відповідь.

Хлопчина вирячився на неї:

— Що? Ану, скажи ще раз!

— Ви повинні допомогти нам. Врешті-решт, ти щойно сам сказав: усі ми тут жертви — і джини, й простолюд. Чарівники однаково панують над нами — чи то духами, чи то людьми. Отож нам треба об’єднатись і скинути їх.

Обличчя хлопця скам’яніло:

— Отак узяти й об’єднатись?

— Ні, звичайно, це буде непросто. Але ж повинен бути спосіб! Скажімо, якщо простолюдини — такі, як я, — можуть викликати таких могутніх джинів, як ти, то чому нам не можна разом виступити проти уряду? Це все слід обдумати до ладу — й залучити до нього якомога більше де… духів, зате на нашому боці буде така перевага, як несподіванка! А коли ми будемо на рівних, то нам буде набагато простіше битися. Серед нас не буде ні рабів, ні господарів. Між нами не буде причин до ворожнечі — лише спокійне співробітництво. Нас не зупинить ніхто!

Дівчина знову подалася вперед, її очі запалали. Хлопчину ніби теж захопило її завзяття: тривалий час він мовчав. Аж нарешті заговорив:

— Ти божевільна. Чудове волосся, чудовий одяг, але — цілком божевільна.

Кіті розчаровано стенула плечима:

— Ти лише послухай…

— За всі ці роки у мене було чимало божевільних господарів, — провадив хлопчина. — Я бачив бузувірів, що сідали на терня; бачив мертвооких імператорів, що безрадісно нищили натовпи людей; бачив скупарів, що жадали золотих гір… Безліч бовдурів, які мордували й себе, й інших. Ви — досить неприємні й потворні істоти. Мушу сказати, Кіті, що твоє божевілля менш шкідливе, ніж у більшості інших, однак воно знищить тебе — та й мене теж, якщо я не буду обачним. Скажу це тобі щиро. Те, що ти пропонуєш, смішне й недолуге з тисячі причин, і якби я схотів перелічити їх усі, ми просиділи б тут до того часу, коли Британська імперія нарешті зруйнувалася б сама собою. Отож дозволь мені назвати лише дві з-поміж цих причин. Насамперед жоден джин, жоден африт, жоден марид-руйнівник, жодна комашка, яка тільки й уміє, що жалити, ніколи й нізащо не «об’єднається», — ти, здається, так це назвала? — з людьми. Об’єднатись... Ти диви! Як ти уявляєш це об’єднання? Ми надягнемо однакові пов’язки — й вирушимо пліч-о-пліч у бій?! — хлопчина хрипко, неприємно зареготав. — Ні! Ми надто багато страждали через людей, щоб будь-коли діяти спільно з ними!

— Брехня! — вигукнула Кіті. — Ще раз питаю тебе: а як щодо вас із Птолемеєм?

— Він був єдиний у світі! — хлопчина стиснув кулаки. — Винятковий! Не смій приплутувати його до цієї справи!

— Але ж він заперечує все, що ти кажеш! — не здавалася Кіті. — Звичайно, більшість демонів буде важко переконати, але…

— Важко?! Ні, просто неможливо!

— Так само ти казав про те, що я не можу викликати тебе сама. Але ж змогла!

— Це тут зовсім ні до чого. Дозволь, я дещо поясню тобі. Ось я тут сидів, балакав з тобою — гарненько, як і личить слухняному джинові, — і увесь цей час, мов шуліка, стежив за тобою: чи не висунеш ти хоч кінчик пальця за межі кола. Якби ти зробила це, я вмить накинувся б на тебе — й ти зрозуміла б, як джини насправді ставляться до людей. Будь певна!

— Та невже? — пирхнула Кіті. — Ти ж натомість сам випхав пальця за межі кола — аж спідничку свою подер. До цього, власне, й зводяться твої останні кілька тисяч років. Сам-один ти нічого не зробиш, приятелю!

— Он як?! — хлопчина з люті почервонів. — Гаразд, переходьмо до другої причини, з якої увесь твій план — Звичайнісінька бридня! Навіть якби я схотів допомогти тобі, якби ще сотня джинів — майже так само могутніх, як я, — погодилися б зі мною й стали на бік безголових людців, ми не змогли б нічого зробити. Бо єдиний спосіб для нас прибути на Землю — це виклик. А виклик — це означає втрату волі. Це означає муки! Це означає підкорення господареві! Ні, рівності в цьому рівнянні немає!

— Дурниці,—відповіла Кіті. — Не все повинно бути саме так.

— Звичайно ж, саме так! А як інакше? Будь-який виклик поневолює нас — так він і діє! Невже ви шукатимете способу спустити нас із повідка — з нашою силою? Невже ви підете на те, щоб повернути нам волю?

— Так, — уперто відповіла Кіті. — Якщо це знадобиться.

— Ви цього не зробите! Нізащо!

— Зробимо. Якщо між нами буде довіра, то зробимо.

— Справді? Ану, доведи це просто зараз. Вийди зі свого кола.

— Що?!

— Ти чула мене. Переступи через ці лінії. Так, через оці самісінькі. Ти кажеш про довіру — випробуймо її в ділі. Опинися хоч на мить у моїй владі. Цікаво, чи наважишся ти виконати те, про що базікаєш!

Сказавши це, хлопчина підхопивсь, і Кіті через секунду зробила те саме. Tепep вони стояли в протилежних пентаклях, вирячившись одне на одного. Кіті прикусила губу. Її кидало то в жар, то в холод. Усе тривало зовсім не так, як вона сподівалася: Бартімеус відмовився від її пропозиції — й відразу кинув їй виклик. Такого вона не передбачала. Що ж тепер робити? Якщо вона зруйнує закляття, покинувши пентакль, Бартімеус зникне — ще й перед тим, диви, знищить її. Жодна стійкість до магії не завадить джинові роздерти її на шматки. Від самої думки про це Кіті пробіг мороз поза шкірою.

Вона поглянула в обличчя давно померлого хлопчини. Він усміхнувся їй — нібито дружньо, хоч його погляд залишався жорстоким і насмішкуватим.

— Ну? — запитав він. — То й що?

— Ти сам щойно сказав, — хрипко відповіла дівчина, — що ти зробиш зі мною, якщо я вийду з-під захисту. Ти сказав, що вмить накинешся на мене.

Усмішка трохи згасла:

— Ой, не звертай уваги! Я просто дражнив тебе. Ти ж не віриш усьому, що каже тобі старий Бартімеус? Ти ж знаєш, як я люблю жартувати!

Кіті нічого не відповіла.

— Ну-бо, — провадив хлопчина, — я нічого тобі не зроблю. Опинись у моїй владі хоч на мить — це здивує тебе. Довірся мені!

Кіті облизала сухим язиком нижню губу. Хлопчина всміхнувся ще ширше — з таким зусиллям, що все його обличчя розтяглось і напружилось. Кіті потупила очі, поглянула на крейдяні лінії на підлозі, на свою ногу, тоді знову на лінії…

— Це твій квиток, — мовив хлопчина.

Кіті зненацька помітила, що вона не дихає, й голосно відсапнула.

— Ні, — сказала вона. — Ні. Це нічого не дасть.

Темні очі дивились просто на неї. Рот хлопчини стягся в тоненьку нитку.

— Гаразд, — сумно промовив джин. — Я, правду кажучи, не дуже й сподівався.

— Тут річ не в довірі, — збрехала Кіті. — Ти просто зник би, і все. Ти ж не можеш залишатися на Землі, якщо тебе не стримує сила закляття, а мені забракло б сили викликати тебе вдруге. Річ у тім, — відчайдушно провадила вона, — що якби ви, джини, об’єдналися зі мною, ми змогли б скинути чарівників — і завадити їм знову викликати вас. А якби ми подолали їх, вас більше ніхто ніколи не викликав би.

Джин пирхнув:

— Мені нема часу на фантазії, Кіті. Прислухайся сама до себе: ти ж не віриш жодному власному слову. Гаразд, якщо це все, то відпусти мене.

Кіті спалахнула шаленим гнівом. Перед її очима спливли спогади останніх трьох років. Вона згадала, яких неймовірних зусиль їй це все коштувало. А тепер цей пихатий, недоумкуватий дух відкидає всі її думки — навіть не обміркувавши їх до ладу! Авжеж, дещо слід було б опрацювати ретельніше. Багато питань залишалися нерозв’язаними, але ж зрозуміло, що вони могли б діяти разом — і без цього не обійтися! Дівчині хотілося плакати, та вона вперто придушила це бажання — і тупнула ногою так, що підлога аж затремтіла.

— Он як! — гаркнула вона. — Виходить, цей дурний єгипетський хлопчисько був для тебе кращий?! Йому ти довірився! А мені?! Що він такого зробив для тебе, чого не можу я? Чи я занадто мізерна, щоб почути про його великі діла?!

Її слова були повні люті й гіркоти, і зневага до цього демона розпливалася в її душі, наче жовч.

Джин навіть не обернувся до неї. Місячне світло осявало його голу спину та руки-тростинки.

— Ну, насамперед, він вирушив зі мною до Іншого Світу.

Кіті не відразу прожебоніла:

— Та це ж…

— Це цілком можливо. Просто цього ніхто не робить.

— Не можу повірити!

— То й не треба. А Птолемей повірив. Йому я теж кинув виклик, щоб випробувати його довіру. І він винайшов Браму Птолемея. Пройшов крізь чотири стихії, щоб розшукати мене. І заплатив за це свою ціну — як я й передбачав. А потім… ну, якби він запропонував мені божевільну спілку між простолюдом і джинами, то я, може, й погодився б. Наш із ним зв’язок не мав меж… А щодо тебе — ти, звичайно, хочеш добра й таке інше, але… Пробач, Кіті. Нічого не вийде.

Вона дивилася йому в спину й мовчала. Нарешті хлопчина обернувся. Його обличчя ховалося в тіні.

— Того, що зробив Птолемей, не робив ніхто, — тихо промовив він. — Я більше не вимагав би цього ні від кого. Навіть від тебе.

— Це вбило його? — запитала Кіті.

— Ні… — зітхнув хлопчина.

— Тоді якою ціною…

— Моя сутність нині трохи слабка, — перервав її Бартімеус. — Зроби таку ласку, дотримай свого слова й відпусти мене.

— Зараз відпущу… Та мені здається, що ми могли б ще трохи поговорити. Якщо того, що зробив Птолемей, не робив ще ніхто, це не означає, що цього ніхто не зможе зробити в майбутньому. Може, просто ніхто до ладу не знає, що це за Брама?

Хлопчина реготнув:

— Усі пречудово це знають. Птолемей написав про свою подорож, і частина його нотаток уціліла. Він, як і ти, говорив чимало дурниць про довіру між чарівниками й джинами. Сподівався, що й інші наслідуватимуть його приклад, зважаться на той самий ризик. І справді, відтоді дехто намагався зробити те саме — більше з жадоби влади й багатства, ніж із відданості його ідеалам. їм це добра не принесло.

— Чому?

Хлопець мовчки відвернувся.

— Гаразд, мовчи собі! — вигукнула Кіті. — Мені байдуже! Я й сама прочитаю Птолемеєві нотатки!

— О, ти вже й давньогрецьку вивчила? — хлопець засміявся. — Не переймайся, Кіті. Птолемей давно помер, а сучасний світ похмуріший і складніший. Ти нічого не зможеш зробити. Турбуйся краще про себе й намагайся вижити. Так, як я, — він тицьнув собі пальцем у груди. — Я теж намагаюся… Мендрейк щойно мало не вбив мене.

Кіті скрушно зітхнула. Унизу, в захаращеному книжками закутку своєї ветхої вілли, спав пан Баттон. Він сподівається, що вранці вона прокинеться бадьора й весела — і помчить по нові книжки для нього. А ввечері вона знову повернеться до «Жаби» — допомагати лагодити стойку, розносити напої байдужому простолюдові… Тепер, коли її таємний план було зруйновано, це життя здавалось Кіті нестерпним.

— Не треба мені твоїх порад, — хрипко промовила вона. — Нічого не треба.

Хлопчина поглянув на неї:

— Пробач, якщо я трохи обдурив тебе. Я ж мусив відкрити тобі очі. Гадаю, що…

Кіті заплющила очі й вимовила закляття — спочатку трохи боязко, а потім хутко: вона раптово відчула новий приплив гніву, тож їй схотілося мерщій позбутись цього всього, покінчити з цим.

Легенький вихор обвіяв дівчині обличчя, сморід диму від свічок залоскотав ніздрі. Демонів голос ущух. Кіті не було потреби розплющувати очі, щоб переконатися, що він зник, забравши з собою всі три роки її сподівань та мрій.

16

На півдорозі додому від Квентіна Мейкпіса Джон Мендрейк віддав різкий наказ. Шофер вислухав, відсалютував і розвернувся просто посеред вулиці. Вони щодуху помчали до Чізвіка.

Було вже поночі. Вікна заїзду «Жаба» були темні й завішені, двері — взяті на защіпку. На ґанку висіло недбало надряпане оголошення:

СЬОГОДНІ ПОХОРОН СЕМА ВЕБЕРА

У НАС ЗАЧИНЕНО

ПРИХОДЬТЕ ЗАВТРА

Мендрейк кілька разів постукав, проте з заїзду ніхто не вийшов. Над похмурою, сірою Темзою гуляв поривчастий вітер, на мілині морські чайки билися через недоїдки. Червона куля-шпигун у дворі моргнула, коли Мендрейк подався назад. Понуро глянувши на кулю, він вирушив назад до центру Лондона.

З Кіті Джонс, власне, можна було й почекати. А от із Бартімеусом — в жодному разі.

* * *

Усі демони — брехуни. Це незаперечний факт. Отож, правду кажучи, Мендрейкові не слід було так засмучуватись через те, що його раб не був винятком з цього правила. Та коли він виявив, що Бартімеус приховав від нього правду про Кіті Джонс, це його неабияк вразило.

Чому? Почасти — через той образ давно померлої Кіті, який Мендрейк створив у власній уяві. Три роки її обличчя, яскраво висвітлене подивом і почуттям провини, спливало в його пам’яті. Вона була його смертельним ворогом — і водночас пожертвувала заради нього своїм життям. Цього вчинку Мендрейк не міг зрозуміти, проте його незвичайність — укупі з юністю, відвагою й шаленим викликом в очах дівчини, — надавала спогадам гіркого співчуття і змушувала серце болісно тьохкати. Ця дівчина — небезпечний член Спротиву, за яким він так довго полював, — десь у тихих, таємних закутках його душі перетворилась на щось чисте й дороге, на прекрасний докір, символ, жаль… Одне слово, на силу уявних речей, вельми далеких від справжньої живої дівчини.

Та якщо вона жива?.. Мендрейк відчув напад болю. Таємне святилище його душі раптово зруйнувалось, і юнака знов огорнули бентежні спогади про брудне, заплутане минуле, хвилі гніву й недовіри. Кіті Джонс уже не була потаємним образом у його душі: вона повернулась у світ. Мендрейк почувався майже знедоленим.

І до того ж Бартімеус збрехав йому. Чому він це зробив? Звичайно, щоб дошкулити господареві,—проте цього, здається, недостатньо. Виходить — для того, щоб захистити Кіті? Тоді це означає, що між джином і дівчиною існує якийсь зв’язок! Невже це можливо?! Мендрейка не покидала ревнива думка, що це так і є. І ця думка згорнулась у його душі слизькою змією.

Важко було визначити, які причини змусили джина збрехати. Проте сама звістка про його брехню надійшла якнайневчасніше: Мендрейк щойно ризикнув своєю кар’єрою задля того, щоб урятувати життя слузі. Його очі аж палали, він задихався від думки про власну дурість.

* * *

Опівночі, в порожньому кабінеті, Мендрейк виголосив закляття виклику. Відтоді, як він відпустив жабеня, минула доба; він не знав, чи встигла зцілитись як слід Бартімеусова сутність. Проте чарівникові було байдуже. Він стояв, випроставшись і заціпенівши, невпинно тарабанячи пальцями по столу. І чекав.

Пентакль залишався холодних і порожнім. Слова закляття відлунювали в Мендрейковій голові.

Чарівник облизав губи. Спробував ще раз.

Третій раз він пробувати не став. Натомість він тяжко впав у шкіряне крісло, намагаючись приглушити паніку в душі. Безперечно: демон уже на Землі. Його викликав хтось інший.

Мендрейкові очі горіли, зирячи в темряву. Він мусив це передбачити! Хтось іще з чарівників, не боячись знищити джина, все-таки вирішив з’ясувати, що йому відомо про Дженкінсову змову. Хто саме — власне кажучи, байдуже. Чи то Фаррар, чи Мортенсен, чи Коллінс, чи хтось іще — Мендрейкові це будь-що не обіцяло нічого хорошого. Якщо Бартімеус виживе, він неодмінно викаже їм його справжнє ім’я. Неодмінно! Один раз він уже зрадив свого господаря. А потім вороги пришлють своїх демонів, і Мендрейк загине, самотній і безпорадний.

Спільників він не мав. Друзів — тим паче. Прем’єрову підтримку він утратив. Через два дні, якщо він виживе, йому доведеться постати перед судом Ради. Він сам-один… Щоправда, Квентін Мейкпіс обіцяв допомогти йому, однак цей штукар, радше за все, божевільний. Оцей його експеримент із скорченим полоненим… Мендрейка аж занудило від самого цього спогаду. Ні, якщо йому пощастить урятувати свою кар’єру, доведеться вжити якихось заходів, щоб припинити ці недолугі витівки… Зараз, одначе, це не головне.

Ніч минала. Мендрейк у роздумах сидів за столом. Він не спав.

Час і втома врешті розмили тривогу, що непокоїла його. Бартімеус, Фаррар, Деверо, Кіті, Рада, суд, війна, безмежний тягар відповідальності — все це перемішувалось і мерехтіло перед очима. Мендрейкові вкрай схотілось позбутися цього всього, скинути його — наче мокрий пропітнілий одяг — і відбігти якнайдалі, хоча б на хвилину.

Зненацька йому сяйнула шалена, дика думка. Він дістав своє магічне дзеркало — і звелів бісові знайти певну людину. Біс хутко впорався з цим.

Мендрейк підвівся з крісла, сповнений химерного відчуття. Щось ніби сочилося з минулого, схоже на смуток. Цей смуток бентежив його, та водночас здавався приємним. Мендрейк радів йому, хоч він і завдавав чарівникові неспокою. Найголовніше, що це відчуття не було частиною його нинішнього життя — воно не мало жодного стосунку до діловитості чи компетентності, до репутації чи влади. Він не міг утамувати бажання знову побачити її обличчя…

* * *

Світанкове небо було олив’яно-сіре, засипана листям бруківка потемніла. Вітер свистів у гіллі дерев і над голим шпилем пам’ятника загиблим воякам у центрі парку. Жінка йшла, ховаючи обличчя за коміром. Коли вона наблизилась, хутко ступаючи вздовж дороги, потупившись, підтримуючи рукою шалик, — Мендрейк спочатку навіть не впізнав її. Вона була менша на зріст, ніж він пам’ятав, її довге волосся злегка торкнула сивина. Аж тут йому в очі впала знайома подробиця — торбинка з олівцями: стара, потерта, та сама! Мендрейк здивовано хитнув головою. Він може купити їй нову торбинку — навіть дюжину торбинок, якщо вона схоче!

Він чекав в автомобілі, аж поки вона майже порівнялася з ним, не впевнений до останньої миті — чи виходити їй назустріч. Її черевики розкидали листя, обережно обходили глибокі калюжі. Ішла вона швидко — адже надворі було холодно й вогко. Зараз вона пройде повз нього…

Він подумки вилаяв себе за нерішучість, відчинив дверцята з боку проїжджої частини, вийшов, обійшов автомобіль і перепинив її на дорозі:

— Панно Лютієнс…

Він побачив, як вона здригнулась, як спалахнули її очі, оцінюючи його та елегантний чорний автомобіль біля тротуару. Потім зробила ще два непевні кроки — й зупинилась. Вона стояла й дивилась на нього — одна рука висіла вздовж тіла, друга досі підтримувала шалик. Її голос пролунав тихо — і, як зауважив Мендрейк, досить-таки перелякано:

— Що?

— Чи можна поговорити з вами?

Він убрався більш офіційно, ніж зазвичай. Ні, в цьому не було потреби, — він просто хотів справити на неї якнайліпше враження. Коли вона бачила його востаннє, він був лише мізерним хлопчиськом…

— Чого ви хочете?

Він усміхнувся. Вона, здається, готувалася до оборони. Бозна, за кого вона його прийняла. Може, за якогось урядовця, що цікавитиметься сплатою податків…

— Просто поговорити, — пояснив він. — Я впізнав вас… і хотів запитати… чи впізнали ви мене?

Її обличчя досі було бліде й стривожене. Похмурі очі пильно оглядали його.

— Пробачте… — заговорила вона. — Я вас не… ой, так, ви Натаніель! — вона помовчала. — Та мені, напевно, не слід називати вас цим ім’ям…

Він витончено махнув рукою:

— Так, його краще забути.

— Так…

Вона стояла й дивилася на його костюм, черевики, срібний перстень, та насамперед — на його обличчя. Вона розглядала його довше, ніж він сподівався, — серйозно й уважно. Його здивувало, що вона не всміхнулась — і взагалі не виявила радості. Проте нічого дивного: він з’явився так несподівано…

Він кахикнув:

— Я тут проїздив поруч… побачив вас і… минуло стільки часу..

Вона повільно кивнула:

— Так.

— І я подумав: можливо… Як ся маєте, панно Лютієнс? Чи все у вас гаразд?

— Так, усе гаразд, — відповіла вона і майже різко додала: — Як мені вас тепер називати?

Він поправив манжету й ледь помітно всміхнувся:

— Тепер мене звуть Джон Мендрейк. Ви, напевно, чули про мене.

Вона знову байдуже кивнула:

— Так, звичайно. Виходить, ви… непогано влаштувались.

— Так. Тепер я міністр інформації. Вже два роки. Це була несподіванка для всіх — я ще досить молодий. Але пан Деверо все-таки наважився призначити мене на цю посаду, й тепер… — він трохи стенув плечима, — я міністр.

Він сподівався від панни Лютієнс якоїсь більшої, захопле-нішої відповіді. Проте її, здавалося, це нітрохи не зворушило. Трохи невдоволено Мендрейк додав:

— Я думав, вам буде приємно бачити, ким я став, після того… після того, як ми бачились востаннє. Тоді все вийшло так… не до ладу..

Він уже розумів, що каже щось не те. Навіщо він заговорив про свою посаду — замість того, щоб просто ділитися всім, що в нього на думці? Може, тому вона й поводиться так холодно й відчужено? Він спробував ще раз:

— Я хотів сказати, що я вдячний вам. І тоді був, і тепер…

Вона хитнула головою й насупилась:

— За що? Я ж нічого для вас не зробила.

— Пам’ятаєте… як Лавлейс накинувся на мене… Він мене побив, а ви намагалися зупинити його… Я тоді не встиг…

— Еге ж, як ви й сказали, тоді все вийшло не до ладу. Але ж це було так давно… — вона відгорнула пасмо волосся з чола. — Отже, тепер ви — міністр інформації? І всі ці листівки, які роздають на зупинках, — ваша робота?

— Так, моя, — скромно всміхнувся він.

— Листівки, що розповідають, яку чудову війну ми ведемо і які хороші юнаки йдуть до війська, і що обов’язок справжнього чоловіка — вирушити до Америки, щоб битися за свободу й безпеку? Які наголошують, що смерть — не найдорожча ціна збереження імперії?

— Це все трохи стисло, але в цілому — так, до цього все й зводиться.

— Гаразд, гаразд. Ви справді далеко пішли, пане Мендрейку… — вона дивилася на нього майже сумно.

В повітрі було холодно. Чарівник засунув руки в кишені штанів і оглянув порожню вулицю, міркуючи, як краще відповісти.

— Ви, мабуть, нечасто зустрічаєтесь із колишніми учнями, — нарешті сказав він. — Я хотів сказати — тоді, коли вони вже подорослішали. Нечасто бачите, якими вони стали…

— Авжеж, — погодилась вона. — Я працюю з дітьми. А не з дорослими, якими вони стають.

— Атож, — він поглянув на її стару потерту торбинку, пригадав вицвілі єдвабні нутрощі цієї речі, де лежали коробочки з олівцями, крейдою, ручками та пензликами. — Панно Лютієнс, вам до вподоби ваша робота? Тобто — ваш заробіток, ваше становище й таке інше? Я, власне, міг би знайти для вас інше місце, якщо ви захочете. Я — людина впливова й можу влаштувати вас на кращу роботу. Скажімо, Міністерству оборони потрібні такі досвідчені люди, як ви, для виробництва пентаклів на потреби американської кампанії. Чи навіть у моєму міністерстві… адже ми створили рекламний відділ, щоб краще доводити до людей наші послання. Таким фахівцям, як ви, ми завжди раді. Чудова робота, з допуском до секретної інформації. Ви обіймете високе становище…

— «До людей» — це значить «до простолюду»? — перепитала вона.

— Еге ж, ми так називаємо їх прилюдно, — погодився він. — Вони самі полюбляють це слово. Але ж насправді це нічого не значить…

— Зрозуміло, — сухо відповіла вона. — Ні, дякую. Мене моє життя цілком влаштовує. Гадаю, що жодне ваше міністерство не зрадіє, якщо їм підсунуть таку стару простолюдинку, як я… До того ж мені досі подобається робота вчительки. Проте все одно дякую за пропозицію…

Вона відгорнула рукав пальта й позирнула на годинник.

Чарівник заломив руки:

— Ви поспішаєте?! Послухайте-но: хочете, я вас підвезу? Мій шофер доправить вас куди завгодно. Вам не доведеться штовхатись в автобусі чи метро…

— Ні, дякую. Ви дуже ласкаві, — її обличчя скам’яніло.

— Гаразд. Якщо вам завгодно… — попри холод, Мендрейк спітнів і відчував роздратування. Тепер він украй шкодував, що вийшов з автомобіля. — Був дуже радий побачити вас. Звичайно, я мушу просити вас зберігати нашу розмову в найсуворішій таємниці… Хоча, сподіваюсь, ви й самі це розумієте, — додав він трохи недоладно.

Панна Лютієнс поглянула на нього так, що він зненацька перенісся на пів життя назад — у ті дні, коли її невдоволення — а це траплялось нечасто — занурювало його класну кімнату в морок. Він мимоволі потупився.

— Невже ви думаєте, — ущипливо поцікавилась вона, — що я кинуся розповідати будь-кому, що колись бачила вас — великого Джона Мендрейка, нашого любого міністра інформації, — завислим у повітрі догори сідницями? Що я чула, як ви кричали з болю, коли жорстокі люди били вас? Ви гадаєте, що я розповідатиму про це? Ви справді так думаєте?

— Ні! Не про це! Я мав на увазі своє ім’я…

— Ось що! — вона коротко, сухо реготнула. — Може, це вас і здивує, але в мене є багато важливіших справ. Так, навіть у мене — з моєю дурною, нікчемною роботою — немає великого бажання зраджувати дітей, з якими я колись працювала, — хай там ким вони стали тепер. Вашого справжнього імені, пане Мендрейку, від мене ніхто не дізнається. А тепер мені пора. Я спізнююсь на роботу.

Вона обернулась і попрямувала геть. Він прикусив губу. Гнів у його душі змішався з відчаєм.

— Ви не так мене зрозуміли! — вигукнув він. — Я прийшов сюди не для того, щоб вихвалятися перед вами! Просто тоді я не встиг подякувати вам…

Панна Лютієнс зупинилась, озирнулась через плече. На її обличчі вже не було й сліду гніву.

— Ні, я, здається, вас розумію, — відповіла вона. — І мені приємно це знати. Але ви помиляєтесь. Це хлопчик був мені вдячний, а ви — вже не той хлопчик. Ви не можете говорити за нього. У нас із вами немає нічого спільного.

— Я хотів сказати, що знаю, як ви намагались мене врятувати…

— Так, — відповіла вона. — І, на жаль, не врятувала. На все добре, пане Мендрейку.

І поспіхом подалася геть, із шурхотом ступаючи вогким листям.

17

Лише кілька годин — і знову виклик. Оце вже мені подобається! Звичайно ж, один-єдиний день без рабства пропав намарно…

Ану погляньмо… Спочатку Мендрейк, потім дівчина. А хто ж буде зараз? Після несподіваної появи Кіті в пентаклі я сподівався, що цього разу це виявиться поштар.

Ба ні, не пощастило! Це знову був мій любий господар, геть похмурий. До того ж у руці він тримав спис зі срібним вістрям.

Що ж, на його очевидні наміри я зреагував належним чином. Я змусив свою бідолашну натомлену сутність прибрати подобу воїна з головою левиці — на зразок тих, що билися в єгипетських війнах[57]. Шкіряний нагрудник, спідниця з бронзових смуг, ясно-кришталеві очі, ікла, що стримлять із чорних ясен. Чудово! Я з попередженням підняв лапу:

— Навіть не думай про це, шмаркачу!

— Мені потрібні відповіді, Бартімеусе! Відповіді! Інакше… бачиш цей спис? Я вгороджу його в твою горлянку перше, ніж зі мною буде покінчено!

Слова сипались із його скривлених вуст. Очі в нього вирячились, як у риби. Він, здавалося, був трохи засмучений.

— Ти?! Ти й вістря його не знайдеш, поки сам на нього не сядеш! — відповів я лагідним, оксамитовим голосом. — Ти диви, побережися! Я й сам не без зброї.

З моєї м’якої лапи висунувся кіготь — кривий, наче півмісяць. Я ліниво крутнув ним, щоб він блиснув при світлі.

Мендрейк огидно посміхнувся:

— Це твої звичайні штучки, еге ж? Два дні тому ти й говорити не міг — не те, що битися. Ладен закластись: якщо я зараз шпигну тебе цим срібним вістрям, тобі буде непереливки. І обернути його проти мене ти теж не зможеш![58]

— Ти певен? — левиця витяглась на увесь зріст, упершись кошлатими вухами в стелю. — Це лише гучні слова, друже. Спробуй-но, доведи це ділом!

Він гаркнув і незграбно тицьнув у мій бік списом. Левиця побокувала й спробувала вчепитись кігтями в ратище. Видовище було жалюгідне: обидва ми схибили на добрячу милю.

— Оце, по-твоєму, удар? — пирхнула левиця, тупцяючи на місці. —Ти наче сліпий горобець, що намагається вхопити хробака!

— Ти був не кращий!

Чарівник походжав туди-сюди всередині свого пентакля, нахилявся, підскакував, тицяв списом на всі боки. Засапаний, задиханий, він демонстрував спритність людини, якій навіть м’ясо за обідом ріжуть слуги.

— Агов! — гукнув я. — Я тут, попереду!

— Відповідай, Бартімеусе! — скрикнув він знову. — Кажи мені правду! Не бреши й не викручуйся! Хто викликав тебе?!

Цього я й сподівався. Проте не міг сказати йому, що Кіті досі жива. Вона, звичайно, помиляється, та все ж таки зі мною повелася чесно. Левиця розгубилася[59].

— Хто тобі сказав, ніби мене хтось викликав?

— Я знаю це! Не заперечуй! Я викликав тебе цієї ночі, а ти не відповідав! Хто це був? З яким чарівником ти зустрічався?

— Та заспокойся вже. То була коротка зустріч. Нічого серйозного. Все це вже минулося.

— Нічого серйозного?! — він знову вдарив списом: цього разу вістря застрягло в підлозі. — Гадаєш, я в це повірю?!

— Не хвилюйся, пане ревнивцю. Не влаштовуй сцен.

— Хто це був? Чоловік чи жінка?

Я спробував його заспокоїти:

— Послухай-но! Я знаю, чого ти боїшся. Я цього не робив, Ти задоволений?

— Ні! Ти гадаєш, ніби я повірю хоч одному твоєму слову?

Це вже було занадто. Левиця вирішила вдатися до відвертого зухвальства[60]:

— Гаразд. Тоді повір, що це — не твоє діло. Я тобі нічим не зобов’язаний!

Хлопчина так розлютився, що ладен був вискочити зі свого костюма. Звичайно ж, я розумів, чого він боявся: щоб я не виказав комусь його справжнього імені.

— Слухай-но, синку, — сказав я. — Я ніколи не розповідаю одному своєму господареві про інших — якщо цього не вимагають мої власні інтереси. Отож не сподівайся, що я розповім тобі про той нічний виклик. І твого жалюгідного справжнього імені я теж нікому не виказував — з тієї-таки причини. Навіщо воно мені? Для мене воно нічого не важить. А якщо вже ти боїшся, що я відкрию комусь твої дитячі таємниці, на це є дуже простий спосіб. Відпусти мене й квит! Але ж ні — ти не можеш цього зробити. Ти просто, гадаю, не хочеш зректися свого минулого! Ось чому ти тримаєш мене напохваті — навіть такого немічного! Щоб чіплятися за того Натаніеля, яким ти був колись. Так само, як і за великого, бридкого Джона Мендрейка, яким ти став тепер.

Чарівник не відповів нічого — лише зирив на мене порожніми, вогненними очима. Я його не звинувачував. Правду кажучи, я й сам трохи здивувався. Не знаю, звідки беруться ці несподівані осяйні думки. Та боюся, що він мене розчув не до ладу. Вигляд у нього був якийсь кепський.

Ми перебували в його кабінеті. Надворі, здається, вечоріло. Всюди було порозкидано папери, на столі стояла незаймана тарілка з їжею. В повітрі пахтіло чимось квасним, тяжким, що свідчило про те, що господар тривалий час не мився. І справді, згаданий господар зараз не відзначався своєю звичною акуратністю. Обличчя в нього набрякло, очі були червоні й шалені, розстебнута — на мій превеликий подив — сорочка висіла пузирем. Усе це аж ніяк не пасувало його вдачі: зазвичай Мендрейк був дуже вимогливий до себе. А зараз усе його самовладання кудись поділося.

Що ж, цей бідолашний юнак такий вразливий! Треба з ним поводитись лагідніше…

— Чого ти такий розтріпаний? — пирхнув я. — Розтріпаний і розгублений! Що сталося? Ти раптом усвідомив, до чого докотився? Навряд чи це лише через те, що мене викликав хтось інший!

Хлопчина подивився в кришталеві очі левиці.

— Ні, — поволі відповів він. — У мене є чимало причин для смутку. А найголовніша — ти.

— Я?! — здається, я рано оплакував свою неміч. Старий джин ще може постояти за себе… Я виструнчився. — І в чому ж тут річ?

— Ну… — він устромив спис у підлогу, мало не зачепивши собі ногу вістрям. — Зараз я перелічу, якщо ти досі не здогадався. По-перше, за останню добу в Лондоні спалахнула низка серйозних заворушень. Простолюд завдав чарівникам серйозних збитків. Відбулися бійки, нещасні випадки. На вулицях і досі безлад. Цього ранку Деверо запровадив надзвичайний стан. Вайтгол оточений військами. Підвалини імперії руйнуються.

— Еге ж, деньок тобі випав невеселий, — підтакнув я. — А я тут до чого?

Мендрейк кахикнув:

— Усе почалося з жабеняти, яке дві ночі тому влаштувало шарварок у Сент-Джеймс-парку. Завдяки йому серед натовпу вирвався на волю небезпечний джин. Саме цей випадок і спричинив заворушення.

Левиця заперечливо гаркнула:

— Це вже не моя провина! Я лише намагався виконати твій наказ — до того ж у геть знесиленому стані. Я добився успіху за якнайважчих обставин! Стривай, не смійся, — мені мороз іде поза шкірою!

Юнак закинув голову й засміявся глухим, гавкучим сміхом, що нагадував радше крик гієни:

— Добився успіху?! Отак ти це називаєш?! Та мало не здох під моїми ногами, неспроможний вимовити жодного слова, коли я чекав на твою доповідь! Та прилюдно виставив мене дурнем! Якщо це «успіх», то що ж тоді, по-твоєму, «невдача»?

— Я виставив тебе дурнем?! — ледве стримала регіт левиця. — Здоров був, друже! Тобі це чудово вдається й самому, без моєї допомоги. Що я такого зробив? Привернув увагу до твоєї жорстокості, до того, що ти мало не знищив мене? Якому ще чарівникові спаде на думку тримати в світі джина доти, доки йому бракуватиме сили вижити? Дивно, що ти не прикандичив мене зовсім!

Мендрейкові очі спалахнули.

— Цього вони від мене й хотіли! — вигукнув він. — Хотіли, щоб я вибив з тебе відомості — й залишив здихати. А я, дурний, врятував тебе! Відпустив! І залишився сам на сам з усім тим шарварком, який ти влаштував! І от тобі наслідок: тепер моїй кар’єрі — кінець. І моєму життю, напевно, — теж! Мої вороги об’єднуються проти мене. Завтра я мушу постати перед судом — і все через тебе!

Голос у нього тремтів, очі сльозилися. Бракувало хіба що сумного співу скрипок. Левиця-войовниця висолопила язик і видала непристойний звук.

— Усьому цьому можна було б запобігти, — сердито зауважив я, — якби ти мав до мене більшу довіру й частіше відпускав на волю. Тоді б я був у кращій формі — і легко втік від Гопкінсових демонів.

Він хутко підняв голову:

— То ти знайшов Гопкінса?

— Не тікай від теми! Кажу тобі: це все твоя провина! Треба було більше вірити мені. Ще й після стількох років, коли я допоміг тобі впоратися з Лавлейсом, з Дювалем, з анархістом і устрицею…

Він скривився:

— Тільки не згадуй цю останню історію!

— Після всього цього, — провадив я, — ти став таким самим, як усі. Типовим чарівником, що бачить у мені тільки ворога! Я — огидний демон, до якого немає довіри… — я помовчав. — Чого ти регочеш? Цей регіт справді дратує мене!

— Бо це так і є! — вигукнув він. — До тебе не може бути довіри. Та збрехав мені!

— Назви хоч один приклад.

Він зблиснув очима:

— Кіті Джонс!

— Не розумію, про що це ти.

— Та казав мені, що вона померла. А я дізнався, що вона жива!

— Он як! — мої вуса трохи обвисли. — Та бачив її?

— Ні!

— Тоді ти помиляєшся, — я спробував опанувати себе. — Вона мертва. Мертвіша за мертву. Ґолем ковтнув її цілком — хап! — і облизав губи. Шкода, звичайно, але кажу тобі: не треба перейматися цим по стількох літах…

Я замовк — мені не сподобався його погляд.

Мендрейк повільно кивнув. Червоні плями боролися на його обличчі з білими. Як наслідок, вийшла нічия — п’ятдесят на п’ятдесят.

— Ковтнув цілком, кажеш? — перепитав він. — Цікаво. Раніше ти, здається, казав мені, що ґолем її спопелив.

— Та невже? Так, і спопелив теж. Спочатку спопелив, а тоді ковтнув… ой!

Чарівник без попередження підняв спис і вдарив мене. Я був надто млявий і слабкий, щоб ухилитися: спис уцілив мені просто в груди. Я зойкнув, потупив очі… і знову заспокоївся.

— Не той кінець списа, — зауважив я. — Ти переплутав.

Мендрейк теж помітив це. Вилаявшись, він жбурнув спис геть, за межі пентакля. Він стояв, зирячи на мене й важко дихаючи, намагаючись опанувати свої почуття. Минула хвилина, аж поки його серце припинило тьохкати.

— Ти знаєш, де вона? — запитав я.

Він не відповів нічого.

Я тихо промовив:

— Облиш її. Вона не завдасть тобі ніякої шкоди. До того ж пам’ятай: вона врятувала тобі життя. Тут я не збрехав ані слова.

Він хотів був щось відповісти, та лише мовчки хитнув головою — так, ніби змушував себе забути про це.

— Бартімеусе, — нарешті заговорив він. — Я обіцяв, що відпущу тебе, якщо ти виконаєш моє завдання. Хоч ти раз по раз випробовуєш моє терпіння, я не порушу свого слова. Розкажи мені, що сталось, коли ти вистежував Дженкінса, і я тебе відпущу.

Левиця згорнула на грудях лапи й поглянула на нього згори:

— Назавжди?

Він позирнув кудись убік:

— Цього я не обіцяв.

— То пообіцяй. Як я розумію, мої відомості — єдине, що може врятувати тебе від Тауеру. Так чи ні?

Він скреготнув зубами:

— Здається, цей Гопкінс замислює якусь змову. Якщо я зумію викрити її, моє становище, радше за все, поліпшиться.

— Справді? Що ж, у мене є цінні відомості. Вони тебе не розчарують.

— Гаразд… — відповів він майже нечутно. — Якщо вони справді цінні…

— Цінні. Навіть безцінні. Розумна угода — точнісінько як за давніх часів! Знаєш, Мендрейку, — замислено промовила левиця, — як нам було краще, коли ти був менший! Тоді тобі не бракувало здорового глузду.

Він понуро глянув собі під ноги:

— Мені про це вже казали. Я слухаю тебе!

— Гаразд, — левиця зчепила лапи, хруснула кістками й почала: — Я стежив за Дженкінсом по всьому Лондону. Він залучив до своєї змови цілу мережу чарівників. Разом їх семеро — всі чимось подібні до нього: слабкі, озлоблені, низького рівня — такому могутньому магові, як ти, не варто боятись їх.

— Та знаєш їхні імена? — Чарівник уважно слухав, ніби всотуючи кожне слово.

— Візерс, Берк… Ці імена для мене теж нічого не означають. А от Лайма ти повинен пам’ятати.

Мендрейк вирячив очі:

— Руфуса Лайма? Лавлейсового друга? Оце вже цікаво! То він досі…

— Еге ж. І так само схожий на рибу. Він, здається, щойно повернувся з Парижа.

— А що в них за наміри? Чи дізнався ти хоч якісь подробиці?

— Правду кажучи, нічого певного. Крім того, що вони всі підбирають собі демонів. Але ж вони чарівники — чим їм ще займатися? А ще вони говорили про мотузки й ланцюги. І про фургони…

Він зморщив носа:

— Фургони?

— Саме так. І згадували про якийсь експеримент. Вимагали доказів, що він пройшов з успіхом. Що за експеримент — навіть гадки не маю. — Я почухав собі вухо. — Що іще?.. Ось: Дженкінс сказав, що їх повинно бути семеро — «кожен на своєму місці».

Мендрейк мугикнув:

— Це про Раду. Нас у Раді семеро. Вони планують заколот.

— Як і завжди.

— Це справді цікаво. Тільки подробиць замало. — Мендрейк запитально поглянув на мене. — Ти хочеш, щоб я за це відпустив тебе?

— Не тільки за це. Дженкінс відвідував не лише кількох своїх відчайдушних друзяк. Він побував ще в декого… Ану, вгадай з трьох разів, у кого?

— У кого ж?

— Ну-бо, вгадай! Ой, який ти нудний… Гаразд, підкажу тобі. Борода… Правильно, молодець!

— Я ж нічого не сказав!

— Я все побачив з кольору твого обличчя![61] Так, цей найманець знову в місті, і брови в нього стали ще густіші, ніж ти пам’ятаєш. Із нечуваною сміливістю й спритністю я причепився до його семимильних чобіт — і подався з ним до парку, де він зустрівся з добродієм, який, напевно, й був тим самим невловимим Гопкінсом. Ні, я не чув ні слова з їхньої розмови. Цієї миті мене помітили їхні джини. Решту ти знаєш. Я розгубив половину своєї сутності дорогою до Ричмонда…

— Усе це гаразд, — зіпнув Мендрейк, — але що з того користі мені? Я не можу скористатися жодною з цих відомостей! Щоб пережити завтрашній суд, мені потрібно щось серйозніше… Гопкінс — ось у кому тут уся річ! Чи можеш ти описати його?

Левиця почухала ніс:

— Цікаво… Описати його важко. Він чолов’яга не дуже прикметний. Хіба що трохи сутулиться, обличчя звичайнісіньке, неголений… Волосся русяве… Чого це ти вхопився за голову?

Він утупивсь у стелю:

— А-а-а! Це безнадійно! Не слід було давати тобі цього завдання. Навіть Аскобол упорався б краще!

Це зачепило мене:

— Аскобол? Справді? То він, по-твоєму, зумів би з’ясувати й те, де Гопкінс живе?

— Що?!

— Він дав би тобі точну адресу еге ж? Тільки уяви: здоровенний незграбний циклоп в окулярах і пальті підкрадається до Дженкінса з найманцем у кав’ярні, замовляє чашечку кави й намагається підслухати… І все це непомітно!

— Гаразд, облишмо це… То ти знаєш, де живе Гопкінс? Де ж?

— У готелі «Амбасадор», — відповів я. — Ось. Малесенька дурничка, яку я встиг підхопити, перш ніж мене заганяли до останньої ложки мого життя…[62] Стривай, що це ти робиш?

Чарівник несподівано пожвавішав. Він обернувся до пентаклів, накреслених на підлозі, кахикнув і потер утомлені почервонілі очі.

— Це мій єдиний шанс, Бартімеусе, — сказав він. — Єдиний шанс, і я не обмину його. Завтра мої вороги знищать мене, якщо я не зможу надати їм нічого певного. А що може бути певнішим за пана Гопкінса в кайданках?

Розім’явши пальці, він заходився читати закляття. Холодний вітер хльоснув мене по ногах. Пролунало сумне виття. Правду кажучи, з таких витівок кепкували ще в Уруку — як із застарілих, що давно вже вийшли з моди[63]. Звичайно, що жодного сучасного чарівника цей галас не змусить покинути коло — хіба що він покотиться підлогою зі сміху. Я понуро хитнув головою. Зрозуміло, хто зараз з’явиться!

І справді, долинув грім, схожий на дзвін тріснутого обіднього гонга, і в сусідньому пентаклі виник білявий велетень. Він одразу вибухнув потоком стогону й скарг, на які господар не звернув ані найменшої уваги. Мене він не помітив. Я кілька хвилин чекав, поки він бідкався, стоячи навколішки, заламуючи руки й благаючи відпустити його, — а потім тихенько кахикнув:

— Може, дати тобі носовичок, Аскоболе? В мене вже ноги змокли!

Циклоп хутко підхопився. На його обличчі пломеніли сором і обурення:

— А він що тут робить, сер? Навряд чи я зможу працювати разом з ним!

— Не хвилюйся, — відповів я. — Я просто подивлюся, як тобі віддають наказ. А потім мене відпустять. Авжеж, «сер»?

Мендрейк не звертав уваги на нас обох. Він далі читав закляття, спрямовуючи їхню силу на інші пентаклі. Не забарилися нові дешеві витівки: ляскіт, спалахи, вереск, тупіт ніг, сморід зіпсованих яєць, пороху та болотного газу. Все скидалося на якусь дитячу вечірку — бракувало хіба що картонних ковпаків.

Ще через кілька секунд до нас приєднались інші члени Мендрейкової команди. Команда ця була досить-таки різноманітна. Насамперед — найгірший з них, Аскобол, що люто зирив на мене крізь свої патли. Далі — Кормокодран, похмурий тип третього рівня, геть позбавлений почуття гумору; він провів чимало часу в Ірландії — й тому полюбляв подобу людини-вепра з іклами й ратицями, пофарбованими яскраво-синьою вайдою. Наступною з’явилася Мвамба — джинія, що працювала в племені «абалуя» на сході Африки. До неї я ставився непогано — вона принаймні не підтримувала інших, коли вони похмуро кепкували з мене. Сьогодні вона (напевно, з якихось власних причин) прибрала подобу велетенської колючої ящірки в шкіряних чоботях. І, нарешті, останнім стовбичив Годж, ледве втиснувшись у свій пентакль: самі шпичаки, сморід і мерзенна вдача. Нам п’ятьом за останні кілька місяців частенько доводилось працювати разом, та жоден з них, на жаль, не мав такої завзятої вдачі, як я[64]. Ми постійно сварились і лаялись. Наші нинішні стосунки годилося б назвати напруженими.

Мендрейк витер з лоба піт.

— Я викликав вас востаннє, — сказав він. — Принаймні я на це сподіваюсь.

Усі пожвавішали, затупцяли на місці, закахикали й зашурхотіли шпичаками.

— Якщо ви виконаєте сьогоднішній наказ, — провадив він, — я більше нікого з вас не викликатиму. Гадаю, що цієї обіцянки буде досить, щоб ви постарались виконати моє завдання якнайточніше.

— А яке це завдання? — поцікавився Кормокодран, вишкіривши ікла.

— У готелі «Амбасадор» мешкає чоловік на ім’я Гопкінс. Я хочу, щоб ви заарештували його й принесли сюди, до цієї кімнати. Якщо мене не буде вдома, чекайте в пентаклях на моє повернення. Гопкінс, імовірно, чарівник — принаймні він має спільників, здатних викликати не дуже потужних джинів. Судячи з того, що ми бачили, навряд чи вони зуміють перешкодити вам. Небезпечніший за Гопкінса інший — високий чорнобородий чоловік, не чарівник, але здатний протистояти магічним атакам. Можливо, він теж у готелі, а може, й ні. Якщо він буде там, схопіть чи вбийте його — мені байдуже. Мені потрібен саме Гопкінс.

— Опишіть нам його, — просичала Мвамба. — Докладно опишіть. Для мене ви, люди, всі однакові.

Аскобол кивнув:

— Тобі теж так здається? Обличчя справді в усіх більш-менш однакові, рук і ніг — по дві… Ну, звичайно, є й відмінності. Ось, наприклад…

Мендрейк поспіхом підняв руки:

— Звичайно! На щастя, Бартімеус зустрічався з Гопкінсом — і зможе показати його вам.

Я здригнувся:

— Стривайте! Так нечесно! Ти ж обіцяв, що відпустиш мене, коли я тобі все розповім!

— Згоден. Але твій опис Гопкінса уривчастий і неповний. Я не можу взяти його за основу. Вирушай з усіма й покажи їм Гопкінса. І все. Звичайно, я не сподіваюся, що ти — в такому стані — боротимешся з ним. Тільки-но ти повернешся, я відпущу тебе.

Він обернувся до решти — й почав давати їм різні настанови, та левиця вже нічого не чула. В моїх кошлатих вухах аж гуло з люті, я так сердився, що ледве тримався на ногах. От нахаба! Як легко він зламав обіцянку — таку нещодавню, що вона досі ще відлунювала в кімнаті! Гаразд, я піду. Вибору в мене все одно немає. Та якщо Мендрейк колись потрапить до моїх лабет, він гірко пошкодує за всіма своїми зламаними обіцянками.

— Ще є питання? — спитав чарівник, закінчивши настанови.

— А хіба ви не підете з нами? — поцікавився Годж, тупцяючи на місці й поправляючи своє колюче вбрання.

— Ні, — спохмурнів Мендрейк. — На жаль, я мушу йти до театру. Від цього залежить моя кар’єра — чи радше її рештки. До того ж, — він позирнув на мене, і я так і не зміг зрозуміти цього погляду, — можливо, мені доведеться ще декого відвідати.

Левиця з викликом поглянула на нього:

— Це буде твоя велика помилка.

Я відвернувся.

— Що ж, рушаймо, — мовив я до інших. — За мною!

18

Цілий день Кіті була не в гуморі. Вона супилася, була неуважна, запальна — й навіть не раз зухвало відповідала своєму наставникові. Роботу вона виконувала сумлінно, але без жодного завзяття; грюкала дверима, тупала ногами, а одного разу навіть незграбно обернулась у тісному проході — й перекинула на підлогу два височенні стоси акуратно складених книжок. Урешті наставник теж розсердився.

— Обережно, Лізі! — вигукнув він. — Мій терпець теж має свої межі!

Кіті зупинилась навпроти канапи. Її чоло перетнула похмура зморшка.

— Ви незадоволені мною, пане Баттоне?

— Авжеж, ні! Цілий день ти наче не при собі: гасаєш, як скажений слон, з обличчям, скривленим, наче в африта! Я звертаюся до тебе — ти у відповідь тільки лаєшся. Мене просто вражає така непоштивість! І чай ти заварила такий, наче то комарина сеча. Далі так тривати не може! Що з тобою, дівчатко?

— Нічого.

— Ну от, ти знову бундючишся! Попереджую тебе: якщо так буде й надалі, ти вилетиш звідси в одну мить!

— Пробачте, сер, — Кіті зітхнула. Врешті-решт, пан Баттон не винен, що Бартімеус підвів її. — Просто в мене… певні прикрощі.

— Прикрощі? — гнівні зморшки на старечому обличчі трохи розгладились. — Люба моя, чого ж ти не сказала відразу? Розкажи мені, що сталося. Може, я зумію допомогти тобі… — в його очах промайнула тривога. — В тебе проблеми з грошима?

— Ні, сер. Аж ніяк.

Кіті завагалась. Вона не могла розповісти йому правду — те, що сьогодні вдосвіта все, заради чого вона допомагала йому, зійшло нанівець. Майже три роки пан Баттон в усьому покладався на неї. Він був не дуже ласкавий до неї, та Кіті знала, що старий дуже цінує її. Проте він усе-таки залишався чарівником.

— Це через мою вечірню роботу, сер, — сказала вона. — Ви ж знаєте, що вечорами я працюю в заїзді. Два дні тому на нас напав демон. Один з моїх товаришів загинув.

— Демон? — перепитав пан Баттон. — З якої причини?

— Звичайна історія, сер. Шукають невдоволених. Людей, ладних повстати проти нашої влади.

Вона взяла з тарілки, що стояла перед наставником, кекс і розгублено відкусила шматочок.

— Лізі, ти повинна розуміти: будь-який уряд має право захищати себе. Я навіть не знаю, чи варто тобі працювати в цьому заїзді, якщо там — таке лігво підривної діяльності.

— Це неправда, сер! У тім і річ. Простолюд нічого не робить — лише балакає собі про війну, про поліцію, про обмеження свободи… Звичайні балачки та й годі. Ви ж знаєте, що ці люди безсилі перед чарівниками.

— Хм-м… — пан Баттон позирнув у запилюжене вікно, на похмуре жовтневе небо. — Я, звичайно, розумію, що простолюд невдоволений. Війна надто затяглася. Боюся, що пан Деверо поводиться не так, як слід було б. Та що ми можемо вдіяти? Навіть я, чарівник, і сам безпорадний! Усю владу зосереджено в руках Ради, Лізі. А ми, решта, можемо тільки дивитись — і сподіватись кращих часів. Якщо загинув один з твоїх друзів, тоді зрозуміло, чому ти не в гуморі… Мені справді шкода. Хочеш іще кекс?

— Ви дуже ласкаві. Дякую, сер.

Кіті сіла на канапу і взяла собі ще один кекс.

— Можливо, тобі варто взяти сьогодні вихідний, Лізі, — провадив пан Баттон. — Я все одно працюватиму над своїм реєстром демонів — ти тут не потрібна мені… Яка ж їх сила-силенна! Дивно, як вони всі вміщуються в Іншому Світі!

Кіті поспіхом ковтнула крихти від кекса:

— Пробачте, сер, а що ж це все-таки за Інший Світ? Тобто… який він має вигляд?

Старий пирхнув:

— Там панує хаос, вир нескінченних мерзот. Як я пам’ятаю, Дюлак назвав його «вигрібною ямою божевілля». Нам важко навіть уявити, яке це моторошне місце! — він здригнувся. — Це треба заїсти ще однією булочкою.

— То чарівники бували там? — запитала Кіті. — Мали ж вони його побачити, щоб дізнатись, який він!

— Ось ти про що! — пан Баттон стенув плечима. — Не зовсім так. Найчастіше авторитети посилаються на свідчення надійних рабів. А лізти туди самому — це вже інша справа. Це означає — ризикувати водночас і тілом, і душею.

— Виходить, цього ніхто не робив?

— Дехто пробував. Скажімо, Фічіно — Дюлаків наставник. Він сподівався здобути силу демона, а натомість утратив здоровий глузд. Назавжди. А щодо його тіла… ні, ці подробиці занадто огидні.

— Розкажіть, сер! Будь ласка!

— Ні, нізащо! Були й інші спроби, та вони теж закінчилися божевіллям — або й чимось гіршим. Єдиним чарівником, який стверджував, що добився в цьому успіху, був Птолемей. Він описав подробиці в своїх «Апокрифах», але цінність його нотаток сумнівна. Він вважав, ніби це можливо лише з допомогою відданого тобі демона, чиє ім’я й дозволяє відчинити Браму, — старий знову пирхнув. — Звичайно, що все це сміх та й годі: хто всерйоз довірить демонові власне життя? До того ж, судячи з усього, Птолемей сам постраждав від свого експерименту. Згідно з більшістю джерел, прожив він після того недовго.

Довіра! Для Бартімеуса це було найважливіше. Птолемей погодився довіритись йому. І, як наслідок, їхній зв’язок не мав меж… Кіті дивилася в стелю, пригадуючи, як джин кинув їй виклик, пропонуючи вийти з кола. Вона цього не зробила — з тієї очевидної причини, що він негайно розтерзав би її на шматки. Довіри між ними не було. Ні з її, ні з його боку.

В душі Кіті знову спалахнув гнів: змарнувати стільки років на гонитву за безнадійною мрією! Дівчина підвелася з канапи.

— Можна, я й справді візьму вихідний, сер? — запитала вона. — Гадаю, мені й справді треба трохи погуляти…

У передпокої, беручи з вішака своє пальто, вона пройшла повз стос книжок, які впорядкувала зовсім нещодавно, готуючись розставити їх по щойно куплених полицях. Серед них були давні праці з Близького Сходу, й між ними… Дівчина зупинилась і перевірила. Так, ось він, третій згори, цей тоненький томик: Птолемеєві «Апокрифи».

Кіті прикусила губу. Який сенс? Бартімеус казав, що цю книжку написано грецькою мовою — отже, для неї вона буде незрозуміла… Дівчина пішла геть — лише для того, щоб знову зупинитись у передпокої. Вона озирнулась. Урешті-решт, чому б і ні? Шкоди з цього все одно не буде!

Давніх звичок позбутися важко. Отож, коли Кіті вийшла надвір, книжка лежала в її кишені.

* * *

Цього вечора часу Кіті не бракувало, тож вона вирушила до «Жаби» пішки. Вона сподівалася, що прогулянка хоч трохи розвіє її безмежне розчарування, та вийшло тільки на гірше. Обличчя людей, що траплялися дорогою, були понурі й насуплені, плечі — похилі, і всі перехожі дивились лише собі під ноги. Над вулицями кружляли кулі-шпигуни, на головних перехрестях нахабно стовбичила нічна поліція. Кілька вулиць було перегороджено барикадами. В центрі Лондона тривали заворушення, тож влада наводила порядок. Повз Кіті не раз проїжджали білі поліційні фургони; здалека лунало виття сирени.

Кіті сповільнила ходу, зирячи перед собою тьмяним, невидющим поглядом. Її гнітило відчуття, що все даремно. Три роки вона просиділа в бібліотеках і запорошених кімнатах, граючись у чарівницю. І заради чого? Нічогісінько не змінилося. І не зміниться. Лондон огортала завіса несправедливості, й вона, як і всі інші, заплуталась у ній. Рада робить, що хоче, і їй байдуже, скількох це завдає страждань. І вона, Кіті, нічого не може з цим вдіяти.

У «Жабі» теж панував похмурий настрій. У залі було чисто — позавчорашнє безладдя прибрали ще напередодні. У кінці стойки, на місці діри, залишеної демоном, красувались новенькі блискучі дощечки. Вони трохи відрізнялися за своїм кольором, проте Джордж Фокс замаскував це поштівками й мідяними цяцьками. Всі поламані столи й стільці замінили, круглу випалену пляму біля дверей накрили килимком.

Пан Фокс тихенько привітався з Кіті.

— Сьогодні в нас багато роботи, Кларо, — попередив він. — Я поки що нікого не знайшов… е-е… на Семове місце.

— Так, звичайно. Не хвилюйтесь, — лагідно відповіла Кіті. Проте в її душі знову закипіла безсила лють. Дівчині хотілося кричати на весь голос. Вона скрутила серветку так, ніби то були в’язи чарівника, й заходилася працювати.

* * *

Минули дві години — зала потроху наповнювалася людом. Люди купчились за столиками й біля стойки, тихенько розмовляючи. Дехто мляво змагався в киданні дротиків. Кіті за стойкою розливала напої, занурена в свої думки. Вона навіть не підняла голови, коли двері знову відчинилися, впустивши до зали порив осіннього холодного вітру.

Аж тут усі розмови в «Жабі» вщухли так миттєво, ніби хтось клацнув вимикачем чи витяг батарейку. Фрази урвались на пів слові; склянки зависли в повітрі, так і не донесені до ротів; очі відвідувачів вирячились; дехто обернувся до дверей. Кинутий дротик влучив у тиньковану стіну біля мішені. Джордж Фокс, який саме схилився над столиком, балакаючи з гостем, поволі випростався.

На дверях стояв юнак. Він струшував дощові краплі із свого довгого чорного плаща.

Кіті побачила його через голови відвідувачів, що юрмилися біля стойки. Вона здригнулася, виплеснула на стойку джин і зойкнула.

Юнак скинув рукавички. Потім легенько провів тонкою рукою по коротко стриженому волоссю, в якому виблискувала дощова вода, й оглянув принишклу залу.

— Добрий вечір, — нарешті промовив він. — Хто тут господар?

Запала мовчанка. Долинув шурхіт. Джордж Фокс кахикнув:

— Судячи з усього, я.

— Чудово. Можна з вами поговорити?

Прохання було висловлено тихо, проте владно. В цьому юнакові все аж дихало владністю: плащ, бездоганний чорний піджак, біла сорочка з мереживом, лаковані шкіряні черевики. Тут, у залі «Жаби», він здавався так само чужим, як і безликий демон.

Кімнатою розходились хвилі ворожнечі й страху. Юнак усміхнувся й додав:

— Якщо ви, звичайно, не проти…

Джордж Фокс ступив уперед:

— Чим можу стати в пригоді?

Юнак був на пів голови нижчий за пана Фокса й видавався такою самою мірою худорлявим, як той — кремезним.

— Як мені відомо, у вас тут працює дівчина, — мовив він. — Як її звуть?

Кілька відвідувачів біля стойки позирнули в бік Кіті, яка притулилася до шафки. Звідси легко було промайнути до дверей, що вели в коридор, пробігти через кухню — і світ за очі…

Пан Фокс заморгав:

— Е-е… Клара Белл. Вона тут єдина дівчина — відтоді, як звільнилася Пеґі… — він помовчав, а потім боязко й вороже запитав: — А що вам до неї?

— А сьогодні Клара Белл працює тут?

Джордж Фокс завагався — саме цього від нього й чекав юнак.

— Гаразд, — кивнув він. — Покличте її сюди.

Він озирнувся — Кіті йому було не видно за спинами відвідувачів. Дівчина тим часом потихеньку прокрадалася до дверей.

— Покличте її, — повторив він.

Джордж Фокс не поворухнувся. Його обличчя скам’яніло, очі вибалушились.

— Навіщо вона вам? — уперто запитав він. — Хто ви такий? Чого вам від неї треба?

— Я не звик… — утомлено відповів юнак, — я не звик ні пояснювати своїх прохань, ні просити двічі. Я — член уряду. Цього повинно бути досить для будь-кого з вас… Пробачте! Отак робити вже не годиться!

Один з гостей, що сидів біля виходу, підскочив зі стільця, побіг до дверей — і відчинив їх, збираючись вийти. Чарівник промовив одне-єдине слово й махнув рукою. Гостя відкинуло назад до зали, й він упав на підлогу перед каміном. Двері зачинились із таким грюкотом, що по стінах забряжчав мідяний посуд.

— Жоден з вас не покине цієї кімнати, аж поки я не знайду Клару Белл! — юнак сердито поглянув на простолюдина, що лежав на підлозі. — І годі вже стогнати! Ви нічого собі не пошкодили! — він знов обернувся до Джорджа Фокса: — Ну?!

Кіті була вже біля дверей. Один з відвідувачів біля стойки майже непомітно кивнув їй.

— Тікай! — прошепотів він. — Забирайся звідси!

Юнак тупнув лакованим черевиком:

— Вас, напевно, не здивує, що я прибув до цього вертепу не сам. Або через пів хвилини дівчина буде переді мною, або я віддам належні накази — й ви за цим негайно пошкодуєте! — він позирнув на свій годинник.

Джордж Фокс потупився, далі поглянув на стелю, щоб не бачити благальних очей відвідувачів. Стиснув і безпорадно розтиснув кулаки. Його щоки вкрилися старечими зморшками. Він розтулив вуста, тоді знову стулив їх…

— Усе гаразд, Джордже, — сказала Кіті, виходячи з-за стойки. Вона несла своє пальто, перекинувши його через руку. — Не треба. Дякую, — вона поволі пробиралася між столиками. — Що ж, ходімо, пане Мендрейку.

Чарівник відповів не одразу. Якусь хвилину він дивився на неї. Його бліде обличчя трохи почервоніло — можливо, від спекотного повітря в повній залі. Аж нарешті він опам’ятався й легенько кивнув:

— Дякую за честь, панно Джонс. Ходімо, будь ласка, зі мною.

Він побокував. Кіті, виструнчившись і дивлячись просто перед собою, пройшла повз нього. Юнак рушив за нею до дверей. Озирнувшись востаннє, він звернувся до мовчазної зали:

— Пробачте, будь ласка, що зіпсував вам вечір.

Двері зачинилися. Майже хвилину ніхто не ворушився й не казав ані слова.

— Тепер тобі потрібна нова буфетниця, Джордже, — промовив нарешті хтось із гостей.

* * *

Куля-шпигун надворі зникла. Вулицею за аркою проїхали кілька автомобілів. Сіяла мжичка. Кіті чула, як дрібні крапельки шурхотять по поверхні річки в темряві за парапетом. Холодне вогке повітря обвіяло їй лице — й несподівано підбадьорило її.

З-за спини долинув голос:

— Панно Джонс, тут поблизу мій автомобіль. Ходімо туди.

Почувши цей голос, Кіті зненацька сповнилася шаленою радістю. Здавалося б, вона мала злякатись, проте страху не відчувала — лише завзяття і якусь дивну радість. Відтоді, як дівчину вперше приголомшила поява Мендрейка, вона почувалася цілком спокійно — і навіть бадьоро. Три довгі роки вона жила самотньо й ховалася. І тепер, коли всі надії зруйнувались, Кіті відчувала, що більше не змогла б терпіти таке життя. Вона прагнула діяти — попри будь-які наслідки. Колишня безжурність огорнула її хвилею безсилого гніву.

Вона обернулась. Перед нею стояв Мендрейк — Мендрейк, один з членів Ради! Ніби у відповідь на її молитви…

— Що ж ви збираєтесь робити? — зіпнула вона. — Вбити мене?

Юнак заморгав. Його обличчя освітлювали жовті лампи з вікон сусіднього заїзду, що надавало йому нездорового жовтавого кольору. Він кахикнув:

— Ні. Я…

— Чому ж ні? Хіба не так ви чините із зрадниками? — останнє слово Кіті просто-таки виплюнула. — Чи з будь-ким, хто наважиться перейти вам дорогу? Два дні тому тут побував один ваш демон. Він убив людину. Ця людина мала сім’ю! Не зробила нічого злочинного! І все-таки демон убив її!

Чарівник сердито засичав крізь зуби:

— Мені справді шкода. Але я не маю до цього жодного стосунку.

— Авжеж, крім того, що саме ви віддаєте накази цим демонам! — голос Кіті лунав різко й пронизливо. — Вони ж просто раби. А ви керуєте ними!

— Я мав на увазі, що це не стосується мене особисто. Це взагалі — справа не мого міністерства. Отже, панно Джонс…

— Пробачте! — зареготала Кіті. — Це наймізерніше виправдання, яке я будь-коли чула: "Це справа не мого міністерства!" О, тоді, зрозуміло, все гаразд! Гадаю, що війна — теж справа не вашого міністерства? І нічна поліція? І в’язниці Тауеру? До всього цього ви не маєте жодного стосунку?!

— Правду кажучи, не маю, — голос чарівника став суворішим. — А тепер зробіть ласку помовчати, панно Джонс. Чи, може, допомогти вам? — Він ляснув пальцями: з найтемнішого закутка двору з’явилася тінь. — Це Фританґ. Найлютіший з моїх рабів. Він зробить усе, що я нака…

— Чудово! — з кепкуванням перервала його Кіті. — Погрожуйте мені далі! Так само, як отим людям у заїзді! Ви ж нічого не здатні зробити без насильства, авжеж? На знаю, як ви взагалі спите вночі!

— Дивно чути це від вас! — зіпнув у відповідь Мендрейк. — Щось я не пригадую, щоб ваш Спротив соромився застосувати силу, коли вважав це за потрібне. Скільки людей загалом постраждало? Кількох було вбито, ще більше скалічено, а…

— Це інша справа! Ми боролися за ідеали!

— Так само — і я. Проте… — він глибоко зітхнув. — Гаразд, пробачте. Я був трохи непоштивий до вас, — чарівник махнув рукою й вимовив коротке закляття: зловісна тінь розтала в темряві. — Ось. Тепер ви можете говорити без страху.

Кіті зухвало поглянула на нього:

— Я й так не боюся.

Мендрейк стенув плечима. Він озирнувся назад, на зачинені двері заїзду, а потім подивився в бік вулиці. Там, у «Жабі», він поводився владно й самовпевнено, а тут — навпаки — ніби розгубився, не знаючи, що сказати.

— Ну? — поцікавилася Кіті. — Що ви зазвичай робите, коли заарештовуєте людину? Піддаєте невеличким тортурам? Б’єте? Що далі?

Юнак зітхнув:

— Я ще не заарештував вас. Принаймні в цьому немає потреби.

— То я можу йти собі?

— Панно Джонс, — буркнув він, — тут я — приватна особа, а не член уряду. Та якщо ви не припините своїх витівок, усе може змінитися. Офіційно ви померли. Вчора мені повідомили, що ви живі. Я хотів у цьому переконатися.

Кіті примружила очі:

— Хто вам сказав, що я тут? Демон?

— Ні. Це не має значення.

Кіті сяйнула думка:

— Зрозуміло! Нік Дрю!

— Я ще раз кажу вам — це не має значення. Не дивуйтеся, що я вирішив розшукати вас: ви, член Спротиву, переховуєтесь від правосуддя…

— Це не дивує мене, — відповіла дівчина. — Мене дивує тільки те, чому ви досі не перерізали мені горлянку!

— Я міністр, а не вбивця! — зі щирим обуренням вигукнув чарівник. — Я допомагаю захистити наш народ від… від таких убивць, як ви й ваші друзі!

— Еге ж, бо завдяки вашому піклуванню народові більше ніщо не загрожує! — ущипливо відповіла Кіті. — Половина наших юнаків гине в Америці, поліція на вулицях може схопити кого завгодно, демони атакують кожного, хто наважується протестувати, а передмістя повні ворогів та шпигунів… Ото вже чудові часи!

— Якби не ми, все було б набагато гірше! — Мендрейків голос зірвався на вереск. Юнак опанував себе й заговорив уже тихше: — Ми використовуємо свою владу задля загального добра. Простолюд потребує керівників. Так, звичайно, зараз наша країна переживає не найкращі часи, але…

— Ваша влада заснована на рабстві! Хіба може це бути заради чийогось добра?

Чарівника це, здається, щиро вразило.

— Наші раби — не люди, — відповів він. — Тільки демони.

— А чим це краще? Гадаю, нічим. І все, що ви коїте, позначене цим злом!

— Неправда, — повагавшись, відповів Мендрейк.

— Правда! І мені здається, що ви це знаєте! — насупилася Кіті. — Навіщо ви прийшли сюди? Що вам треба? Спротив уже багато років як мертвий!

Мендрейк кахикнув.

— Мені сказали… — він щільніше загорнувся в плащ і позирнув на річку. — Мені сказали, що ви врятували мене від ґолема. Ризикували життям заради мене.

Він поглянув на Кіті: її обличчя залишалося байдужим.

— Ще мені казали, ніби ви тоді загинули. А тепер я дізнався, що ви живі. Тому я… природно, схотів дізнатись, як усе було насправді.

Кіті насупилась.

— Що вас цікавить? Подробиці? Так, я врятувала вас. Я, напевно, була тоді божевільна. Не дала ґолемові розчавити вашу жалюгідну довбешку. А потім утекла. От і все.

Вона не зводила з нього очей. Він відповів їй таким самим поглядом. У світлі ламп його обличчя видавалося блідим і твердим. Між ними падали краплі дощу.

Мендрейк кахикнув:

— Еге ж, подробиці чудові… Дякую. Хоча мене цікавили не тільки подробиці… мені хотілося знати інше: навіщо? — Він засунув руки в кишені.

— Не знаю, навіщо, — відповіла Кіті. — Справді не знаю.

— Надягніть пальто, — порадив Мендрейк. — Застудитесь.

— А хіба вам не байдуже?

Проте пальто вона все-таки надягла. Мендрейк дивився, як дівчина плутається в рукавах. Коли ж вона нарешті впоралася з гудзиками, він знову кахикнув.

— Ну, хай там яка була причина, — почав він, — мені, гадаю, слід було б…

— Ні, — відказала Кіті. — Ні. Я не хочу цього чути. Від вас.

Чарівник спохмурнів:

— Але ж…

— Я це зробила не подумавши. Якщо вже ви хочете знати правду, я за цим частенько шкодувала — щоразу, коли бачила на вулицях ваші огидні, брехливі листівки чи проходила повз підмостки, на яких наймані вами актори брехали за вашими вказівками. Тож не треба мені дякувати, пане Мендрейку. — Вона стенула плечима: дощ потроху дужчав. — Якщо вже хочете комусь подякувати, то дякуйте Бартімеусові. Це він порадив мені врятувати вас.

Навіть у темряві Кіті побачила, як зблідло чарівникове обличчя. Постать його напружилася, голос задрижав:

— Він порадив вам? Пробачте, мені важко в це повірити!

— Чому ж? Бо він демон? Еге ж, я розумію, як це безглуздо. Проте саме він пояснив мені, як зупинити ґолема; саме він покликав мене, коли я вже ладна була втекти. Якби не він, ви б неминуче померли. Тільки не переймайтеся цим — адже він лише раб!

Якусь хвилину чарівник мовчав. Тоді промовив:

— Я саме збирався розпитати вас про Бартімеуса. Він чомусь небайдужий до вас. Цікаво, чому?

Кіті щиро зареготала:

— Небайдужий?! Аж ніяк!

— Аж ніяк? Чому ж він тоді сказав мені, що ви загинули? Він говорив, ніби вас убив ґолем. Тому я, власне, й не шукав вас усі ці роки.

— Він так сказав? Я й не знала… — Кіті подивилася на чорну річку. — Ну, можливо, тому, що я шанобливо повелася з ним! Не поневолювала, не тримала багато років на службі — аж доти, доки його сутність виснажилась до краю!

Дівчина прикусила губу й поглянула на чарівника. Його очі ховалися за смужкою тіні.

— А звідки, власне, вам це відомо? — тихо поцікавився він. — Ви ж не бачилися з Бартімеусом усі ці роки. Чи все-таки бачилися?

Кіті позадкувала до парапету. Чарівник ступив ближче до неї.

Аж тут у повітрі зненацька щось засичало. Дощові краплі випарювались над чимось, що з’являлося над водою. То була невеличка куля, блискуча й рожева. Залунала музика, ніби десь удалині заграв оркестр. Мендрейк відсахнувся й вилаявся крізь зуби.

З кулі визирнуло трохи викривлене опецькувате обличчя. І долинув голос, так само трохи спотворений:

— Джоне! Нарешті я знайшов вас! Ви запізнюєтесь! Музиканти вже розігруються — чуєте? Приїздіть мерщій!

Чарівник легенько вклонився:

— Пробачте, Квентіне! Мене затримали.

— Не марнуйте часу! — обличчя на мить перевело погляд на Кіті. — І вашу подружку теж беріть із собою! Я для неї залишу місце. У вас десять хвилин, Джоне! Десять хвилин!

Куля знову засичала, розтала й зникла. Темний дощ, як і до цього, шурхотів по поверхні Темзи.

Кіті з Мендрейком вирячились одне на одного.

— Здається, — поволі промовив чарівник, — що нам доведеться продовжити цю розмову пізніше… Чи любите ви театр, панно Джонс?

Кіті набундючила губи:

— Не дуже.

— Я теж, — він витончено махнув рукою в бік вулиці. — Що ж, страждатимемо разом!

19

Наш напад на готель «Амбасадор» було сплановано по-військовому точно і вкрай ретельно. Десятихвилинна суперечка в телефонній кабіні — і план готовий.

Покинувши свого господаря, ми стрімко промчали Лондоном у подобі шпаків. Промайнули над парком, де я так нещодавно пережив свою прикру пригоду. Кришталевий палац, пагода, лихої пам’яті озеро — усе похмуро виблискувало в останньому надвечірньому промінні. Ілюмінацію здебільшого було вимкнено, звичайних натовпів люду ми не побачили, хоч невеликі компанії простолюду з невідомою метою тинялися туди-сюди газонами. Я помітив поліційний кордон, бісів, що кудись поспішали… аж тут ми опинилися над кварталом Сент-Джеймс і закружляли над готелем.

Готель був досить-таки пристойний: елегантна сіра кам’яниця, оточена посольствами і аристократичними клубами, місце водночас витончене й ненав’язливе, де закордонні дипломати й короновані особи могли як слід сипнути грошима.

Навряд чи тут зраділи би вторгненню компанії з п’ятьох джинів — ще й таких бридких, як Годж. Ми бачили закляття, що мерехтіли у вікнах, і сітку дрібних вузлів над пожежним виходом. Швейцар, чудовий у своїй лимонно-зеленій лівреї, скидався своїм пильним поглядом на людину, що носить лінзи. Тут слід було діяти обережно. Просто вдертись нам не пощастило б.

Навпроти входу стояла телефонна кабіна. П’ять шпаків один за одним пурхнули за неї — і п’ять щурів один за одним залізли туди крізь діру в стіні. Мвамба якось порозмітала недокурки своїм хвостом, і ми розпочали свою урочисту нараду.

— Отже, мої бойові побратими, — натхненно розпочав я, — пропоную вам…

Одноокий щур заперечливо підняв лапу:

— Стривай, Бартімеусе! А хто це сказав, ніби ти головний у нас?

— Тобі нагадати повний список моїх талантів? Не забувай: нам сьогодні ще треба зловити Гопкінса!

— Якби з твоєї балаканини, Бартімеусе, вийшло щось путнє, ми залюбки пішли б за тобою, — обізвався Кормокодран. Його кам’яний голос відлунював від стін кабіни так, що в мене аж затремтіли вуса. — На жаль, ти вже постарів, утомився — й тепер ні до чого не придатний.

— Ми вже чули про твої пригоди в подобі могутнього жабеняти! — додав, хихочучи, Годж. — Ти розвіяв свою сутність по цілому місту, сподіваючись на порятунок від господаря!

— Ну, це вже не його провина, еге ж? — із співчуттям заперечила Мвамба. З усіх щурів вона була найвитонченіша. Аскобол мав лише одне око, в Годжа між вусами стриміли отруйні шпичаки, а Кормокодран, як завжди, скидався на маленьку кам’яну вбиральню. Що ж до мене, то моя сутність знову мене підводила: на моїх лапах видніли розмиті плями, хоч я сподівався, що вони надто малі, щоб їх помітити.

— Може, й ні. Але ж треба думати, коли берешся до такої роботи! — зауважив Аскобол. — Погляньте на нього — він увесь розпливається!

— Він тільки марнуватиме час. Він уже відставав, коли ми летіли сюди!

— Еге ж, а яка користь із нього буде в бійці?!

— Він одразу перетвориться на кашу![65]

— Я його тоді докупи не збиратиму!

— Я теж. Ми йому не няньки!

— І все ж, попри вашу високу думку про мою силу — буркнув я, — все ж таки я — єдиний, хто бачив Гопкінса. Якщо хочете, вирушайте без мене. Цікаво, чи далеко ви тоді зайдете.

— Ач, як бундючиться, — замислено промовив Годж. — Чистісінька тобі повітряна кулька! Обережно, зараз він лопне!

Мвамбин хвіст сердито затарабанив об підлогу:

— Ми справді марнуємо час. Може, Бартімеус і підупав на силі, але нам усе одно не обійтися без його порад, — вона всміхнулася мені так ласкаво, як тільки може зробити це щур. — Будь ласка, далі, Бартімеусе. Розкажи нам про все, що ти бачив.

Ви добре мене знаєте. Я не з тих, хто довго тримає зло[66]. Тож я недбало стенув плечима:

— Правду кажучи, бачив я небагато. Бачив Гопкінса, але тільки мимохідь. Чарівник він чи ні, я сказати не можу. Гадаю, що чарівник. Адже хтось нацькував на мене зграю фоліотів і джинів!

— Є одна думка, — сказала Мвамба. — Ти певен, що він — людина?

— Гопкінс? Цілком! Я перевірив його на сімох рівнях. І на всіх він — людина. Якщо ми захопимо його зненацька, то неодмінно втримаємо.

— Це я візьму на себе! — зловтішно пробасив Годж. — Не хвилюйтеся. Я приготував для нього затишне місце. Таке, де не знадобляться ні пута, ні кайдани. Отут — у мене під шкірою! — він задоволено захихотів.

Решта четверо щурів перезирнулись.

— Гадаю, — зауважив Аскобол, — краще нам обійтися старими певними мотузками. Та все одно, Годже, дякую за пропозицію. Ходімо далі. Ми знаємо, що Гопкінс мешкає тут. А в якому номері?

Я стенув плечима:

— І гадки не маю.

— Тоді доведеться переглянути книгу реєстрації. А що далі?

Волохата Кормокодранова туша заворушилася:

— Далі ми забіжимо нагору, висадимо двері, дамо Гопкінсові бобу й потягнемо його геть. Раз, два — й готово. Хто ще має питання?

Я хитнув головою:

— Тактика блискуча. Але поки ми будемо висаджувати двері, Гопкінс запідозрить лихо. Тут треба діяти акуратно.

Кормокодран насупився:

— Акуратність — це вже не мій талант.

— До того ж, — зауважила Мвамба, — Гопкінс, можливо, ще не повернувся. Нам треба тихенько підкрастися до його кімнати й подивитися. Якщо його немає, заховаймося всередині.

Я кивнув:

— Крім того, нам слід замаскуватись, а Годжеві — ще й помитись і вивести паразитів. Люди дуже тонко відчувають пахощі.

Щур, про якого йшлося, обурено стрепенувся, ляскаючи отруйними колючками:

— Ану, ходи сюди, Бартімеусе! Зараз я скуштую, чи смачна твоя сутність!

— Та невже? Хочеш так просто спіймати мене?

— Атож! Невелика труднація!

Ця суперечка тривала ще кілька хвилин. Ми перекидались дотепними, витонченими й вишуканими фразами[67], та не встиг я остаточно добити свого суперника останнім нездоланним аргументом, як до кабіни увійшов якийсь чолов’яга, й щури кинулися врозтіч.

* * *

Минуло двадцять хвилин. Швейцар біля входу до готелю «Амбасадор» походжав туди-сюди й плескав у долоні, щоб не змерзнути. Підійшла компанія гостей — жінка й троє чоловіків, усі в чудовому вбранні з матерії, яку колись перевозили Великим шовковим шляхом. Вони тихо розмовляли між собою по-арабськи. На шиї в жінки було намисто з місячного каменю. Усі випромінювали заспокійливе відчуття багатства, гідності й високого світського становища[68]. Швейцар позадкував і вклонився. Всі четверо кивнули і всміхнулися йому. Зійшовши на ґанок, вони ступили до вестибюлю.

За столом з червоного дерева сиділа усміхнена дівчина.

— Чим я можу стати вам у пригоді?

Найелегантніший з чоловіків підійшов до неї:

— Добрий вечір. Ми з посольства Савського царства. Через кілька тижнів сюди прибудуть члени нашої династії, тож ми хотіли б оглянути ваш готель, щоб винайняти для них кілька номерів.

— Звичайно, сер. Ходіть зі мною, будь ласка. Зараз я знайду управительку.

Дівчина встала з-за стола й задріботіла коридором. Четверо дипломатів з Савського царства рушили за нею; дорогою один з них розчепив стиснуті пальці. З них вилетіла дрібна, але бридка комаха — самі ноги, колючки й сірчаний сморід. Комаха з дзижчанням підлетіла до стола й заходилася переглядати книгу реєстрації.

Управителька виявилася низенькою гладенькою леді середнього віку. Її шпакувате волосся було зачесане назад і заколоте шпилькою з полірованого китового вуса. Гостей вона зустріла ласкаво, хоч і стримано:

— То, виходить, ви з посольства Савського царства?

Я церемонно вклонився:

— Так, мадам. Ваша проникливість не знає меж.

— Еге ж, дівчина щойно доповіла мені… А я й не знала, що Савське царство — незалежна держава. Я думала, що це частина Арабської конфедерації…

Я завагався:

— Хм-м… Бачте, мадам, це невдовзі зміниться. Ми скоро доб’ємося самоврядування. Власне, члени нашої династії для того й прибудуть, щоб відзначити цю подію.

— Зрозуміло… Небезпечна річ — оте самоврядування! Сподіваюся, Савське царство не слугуватиме зразком для нашої імперії… Гаразд, зараз я покажу вам наш типовий номер. Наш готель вельми престижний — це ви, напевно, знаєте й так, — і надзвичайно привілейований. Наша система безпеки створена чарівниками з уряду. При кожному номері є якнайсучасніші вартові демони…

— Та невже? При кожному номері?

— Так… Пробачте, мені треба взяти ключ. Я повернуся за хвилину..

Управителька поспіхом подалася геть. Жінка-дипломат обернулася до мене.

— Бартімеусе, ти бовдурі — просичала вона. — Ти ж присягався, що Савське царство досі існує!

— Воно й існувало… востаннє, коли я там був.

— То коли ж саме це було?

— Років з п’ятсот тому… Ну, гаразд. Не сердься.

— Щось Годж не дуже квапиться, — пробасив дипломат-здоровань.

— А він узагалі вміє читати? — поцікавився я. — Це може бути вразливим місцем нашого плану..

— Звичайно, вміє… Цить! Вона повертається!

— Ось ключ, панове. Зробіть таку ласку..

Управителька подалася вперед напівтемним коридором. Усюди було видно дубові панелі, дзеркала в позолочених рамах і нікому не потрібні горщики на підставках. Ідучи, управителька показувала нам різні склепінчасті проходи:

— Там у нас їдальня. Оздоблена в стилі рококо, зі справжнім розписом Буше. Далі, за нею, — кухня. Ліворуч — велика вітальня: єдина кімната, де дозволяється використовувати демонів. У всіх інших місцях це заборонено, бо демони — істоти нечупарні, галасливі й огидні. Особливо джини… Ви щось сказали, сер?

Кормокодран уже люто захрипів, проте відразу замовк:

— Ні, нічого…

— Скажіть, будь ласка, — провадила управителька, — а Савським царством теж правлять чарівники? Так, я розумію — мені слід було б це знати, та мені, на жаль, так мало відомо про інші країни… Тут і у власній країні клопоту вистачає, де вже там цікавитись іноземцями, більшість з яких — самі дикуни й людожери… Ось ліфт. Зараз ми піднімемось на третій поверх.

Управителька й дипломати зайшли в ліфт — і обернулися до дверей. Коли двері вже зачинялися, долинуло дзижчання. Непомітно для управительки крізь майже зімкнену щілину пролетіла бридка комаха — геть обсаджена колючками й смердюча, — сіла на рукав жінки-дипломата й підповзла до її вуха. І щось коротенько прошепотіла.

Жінка обернулася до мене — й самими вустами промовила: «Номер двадцять три».

Я кивнув. Потрібні відомості були у нас. Четверо дипломатів з Савського царства перезирнулись. Усі, як один, поволі схилили голови — і втупились у низеньку управительку. Та тим часом самовдоволено розводилась про вигоди готельної сауни, не помітивши, що настрій у ліфті якось відразу змінився.

— Не треба, — сказав я по-арабськи. — Її можна просто скрутити.

— А якщо вона верещатиме? — заперечила жінка-дипломат. — І до того ж, куди нам її подіти?

— Та й справді.

— Ну, то давай!

Старий ліфт підінімався повільно, та нарешті доповз до третього поверху. Двері відчинились. Із ліфта вийшли четверо дипломатів, за якими з дзижчанням летіла комаха. Один з дипломатів, здоровань, копирсався в зубах шпилькою з китового вуса. Закінчивши це, він устромив шпильку в землю великого горщика з пальмою — й затупотів порожнім коридором услід за іншими.

Побачивши двері двадцять третього номера, ми зупинились.

— Що тепер? — прошепотіла Мвамба.

Аскобол нетерпляче махнув рукою:

— Постукаймо. Якщо він там, то ми висадимо двері й скрутимо його. А якщо ні… — потік Аскоболового натхнення вичерпався, й він замовк.

— Ходімо всередину й зачекаймо! — запропонував Годж, кружляючи над нашими головами.

— Ця жінка згадувала про вартового демона, — попередив я. — Доведеться давати собі раду ще й з ним.

— Гадаєш, ніби це так важко?

Компанія дипломатів підійшла до дверей. Мвамба постукала. Ми чекали, оглядаючи коридор. Усе було тихо.

Мвамба постукала ще раз. Кругла панель у центрі дверей заворушилася. Дерево розпливалось, набуваючи помалу обрисів обличчя. Нарешті обличчя сонно моргнуло й промовило пискливим, гугнявим голосом:

— Нікого немає! Завітайте, будь ласка, пізніше.

Я позадкував і оглянув низ дверей:

— Щілина дуже вузька. Чи зможемо ми протиснутись?

— Навряд, — відповіла Мвамба. — Хіба що до замкової шпарини, якщо перетворитись на дим.

Аскобол захихотів:

— Бартімеусу й перетворюватись не треба! Погляньте на його нижню половину — вона вже прозора![69]

Кормокодран, спохмурнівши, оглянув свої масивні груди:

— Я не певен, що зможу перетворитись на дим…

Вартовий демон, який усе це чув, стривожився.

— Нікого немає! — прогугнявив він знову. — Будь ласка, не намагайтесь увійти. Інакше я буду змушений вжити заходів!

Аскобол підійшов ближче:

— Що ти за дух? Напевно, біс?

— Так, сер! Я справді біс! — пихато відповів демон.

— Скільки рівнів ти бачиш? П’ять? От і гаразд — оглянь нас на п’ятому рівні. Ну, що тобі видно?.. Ага, тепер ти затремтів?

Обличчя на дверях гучно ковтнуло слину:

— Трохи затремтів, сер… Дозвольте спитати: а що це за туманна пляма з правого боку?

— Це Бартімеус. Не звертай на нього уваги… Але решта з нас — дужі й безжальні, і ми вимагаємо, щоб ти пустив нас у номер. Що ти скажеш?

Мовчанка. Тяжке зітхання:

— Я зв’язаний, сер. Я мушу опиратися вам.

Аскобол вилаявся:

— Тоді ти підписав собі смертний вирок! Ми — могутні джини, а ти — мізерна пляма бруду. Що ти сподіваєшся зробити?

— Я можу підняти тривогу, сер. Саме це я щойно й зробив.

Долинуло тихе ляскання, ніби десь лопали пузирі, що спливали з дна киплячого болота. Дипломати озирнулись: обабіч них, уздовж усього коридору, з килима виринали голови. Ці голови були довгасті, наче м’ячі для реґбі, блискучі й чорні, мов жуки, з блідими очима, посадженими біля самісінької основи. Кожна з голів, відірвавшись від підлоги, злітала в повітря, тягнучи за собою звивисту смугу щупалець.

— Із цим треба розібратися швидко, тихо й чисто, — зауважила Мвамба. — Гопкінс не повинен знати, що тут коїться.

— Твоя правда.

Голови з загрозливим мовчанням попливли до нас.

Ми не стали чекати, що вони робитимуть. Ми почали діяти — кожен відповідно до своїх власних здібностей. Мвамба скочила на стіну, видряпалась на стелю — і в подобі ящірки заходилася жбурляти Спазмами в найближчі голови. Годж умить виріс до свого звичайного розміру, струснувсь — і безліч отруйних стріл полетіли у ворогів. З плечей Аскобола виросли оперені крила, він пурхнув у повітря — й випустив Вибух. Кормокодран обернувся людиною-кабаном. Опустивши ікла, він ворухнув масивними плечима — й кинувся битись навкулачки. Що ж до мене, то я майнув за найближчий горщик із пальмою, виставив Щит — найміцніший, який тільки міг, — і щосили намагався залишатись непомітним[70].

Ховаючись за найбільшими листками пальми, я мимоволі замислився: яку, власне, загрозу становлять ці голови? Невдовзі, одначе, я про це довідався. Тільки-но пара голів підлетіла ближче, як вони запрокинулись назад, щупальця розсунулись — і з трубочок, схованих між ними, линули струмені чорної рідини, що облила все довкола. Найбільше дісталося Кормокодрану. Він заревів з болю: рідина, що потрапила йому на тіло, спалювала його сутність — вона сичала, бралася бульбашками, роз’їдала його подобу. Проте Кормокодран не збирався відступати. Навпаки, він ринув уперед, крутнув ікластою довбешкою — й голова полетіла вглиб коридору. Аскоболів Вибух влучив у ще одну голову — та розлетілася в повітрі, чорна рідина бризнула на стіни, зачепивши й Кормокодрана, а кілька крапель потрапили навіть на горішнє листя моєї вірної пальми.

Мвамба, що звисала зі стелі, майнула вбік — на неї потрапили хіба що найдрібніші з чорних бризок. Натомість її Спазми швидко знайшли свою ціль: кілька голів закрутились на місці й почали розвалюватись на шматки. Годжеві теж пощастило влучити в кількох своїми отруйними стрілами: поранені ним голови розпухли, пожовкли, попадали на килим, а потім розпливлись і зникли.

Голови, однак, виявились напрочуд верткими. Вони крутились туди-сюди, бокуючи від стріл, Спазмів та Вибухів і намагаючись зайти джинам за спини, щоб звідти атакувати. Коридор, проте, виявився замалий для таких маневрів: до того ж, Кормокодран сповнився бойового шалу. З обпеченими іклами, з розмитим, задимленим писком, він гарчав і нападав, вимахував кулаками, хапав за щупальця, чавив голови ратицями, ніби не помічаючи рідини, що бризкала на нього. Проти такого ворога головам було не встояти. Менше ніж за хвилину остання з них безсило впала на підлогу. Битва скінчилася.

Мвамба зіскочила зі стелі, Аскобол м’яко приземлився на килим, я витончено вислизнув з-за пальми. Ми оглянули коридор: еге ж, уранці прибиральницям тут буде чимало роботи! Половину стін було залито чорною рідиною — вона сичала, пінилась і струмками текла на підлогу. Увесь коридор був заляпаний плямами, недогарками й застиглим слизом. Навіть горщик, за яким я ховався, геть обгорів спереду. Я обережно розвернув його, щоб продемонструвати з кращого боку.

— От і все! — бадьоро сказав я. — Як ви гадаєте, чи помітить щось тепер Гопкінс?

Кормокодрану було недобре. Кабанячу голову було майже не впізнати, ікла почорніли, яскраве татуювання геть-чисто стерлося. Накульгуючи, він підійшов до дверей двадцять третього номера, звідки біс, моргаючи, спостерігав за битвою.

— Ну, друже, — мовив Кормокодран, — тепер доведеться вирішувати, як саме виконати твій смертний вирок.

— Стривайте! — вигукнув вартовий демон. — Навіщо така жорстокість? Нашій незгоді настав кінець!

— Чому ж? — примружив очі Кормокодран.

— Бо особа, що винаймає цей номер, уже повернулась, і ви можете розібратися з ним особисто. На все добре! — Волокна дерева розгладились, і обличчя демона зникло.

Зо дві секунди ми стояли, міркуючи, над загадковими словами біса. Потім поволі обернулись — і подивились назад.

На півдорозі між нами й ліфтом стояв чоловік.

Він, вочевидь, тільки-но прийшов знадвору, бо на ньому було зимове пальто зверх темно-сірого костюма. Голова в нього була непокрита, волосся — трохи розтріпане вітром. Русяве пасмо спадало на обличчя — не молоде й не старе. Це був той самий чоловік, якого я бачив у парку: худорлявий, із пташиними грудьми, нічим не прикметний. У лівій руці він тримав пластиковий пакунок із книжками. І все ж у ньому було щось таке, що пробудило в мене тривожні спогади… так само, як і минулого разу. Що ж це було? Я ладен був заприсягтися, що ніколи раніше не бачив Гопкінса.

Я оглянув його на всіх сімох рівнях. Важко сказати напевно, та його аура здалася мені трохи потужнішою, ніж у звичайної людини. Однак можливо, що це просто примарилось мені через освітлення. Принаймні він був людиною, а не джином.

Пан Гопкінс подивився на нас. Ми — на нього.

Він посміхнувся, обернувся й кинувся навтікача.

Ми помчали за ним: Аскобол і Мвамба — на чолі, за ними — Годж, наступний — я, намагаючися берегти сили, а останнім — старий бідолаха Кормокодран[71]. Добігши до рогу, ми звернули в закапелок із ліфтами.

— Куди він подівся?

— Туди! Мерщій на сходи…

— Вгору чи вниз?

Я побачив, як десь унизу промайнув чийсь рукав.

— Униз! Негайно! Перемініть подобу!

В повітрі замерехтіло. Мвамба обернулася птахом з чорно-зеленими крилами — і пурхнула вниз. Аскобол перетворився на грифа — менш розумний вибір, бо так йому було важче розвертати своє тіло на сходах. Годж зменшився — й стрибнув на поруччя в подобі моторошного ящура-панґоліна. Скрутившись клубком, щоб лусочки захищали його, він упав у шахту. Нам з Кормокодраном було найважче — довелося щодуху наздоганяти їх пішки.

Спустившись на перший поверх, ми проскочили двері й вибігли в коридор. Я зупинився — й мене тут-таки збив з ніг Кормокодран, що сліпо сунув уперед.

— Куди вони побігли?

— Не знаю. Ми загубили їх… Ні! Чуєш?

Відшукати моїх колег неважко — вони завжди там, звідки чути крики й вереск. Цього разу шарварок лунав з їдальні. Невдовзі з арки, що вела туди, посунув натовп людей — гості разом зі служниками, — і з галасом помчав коридором. Ми зачекали, поки це скінчиться, й кинулися до їдальні. Проминувши купу поламаних меблів, столового срібла й потрощеного посуду, ми опинилися в кухні.

Аскобол озирнувся.

— Мерщій! — вигукнув він. — Ми оточили його!

Циклоп стояв на металевій мийці, показуючи вглиб кухні. Ліворуч від нього Мвамба перекривала прохід між двома стойками зі сковорідками: її лускатий хвіст ліниво гойдався туди-сюди, а довгий роздвоєний язик мерехтів у повітрі. Праворуч хижо їжачив свої отруйні колючки Годж, який вискочив на кухонний стіл. Усі троє пильно дивилися в дальній куток, де причаївся втікач. Позаду нього була стіна без вікон і дверей. Він не мав жодної змоги втекти.

Ми з Кормокодраном зайняли свої місця. Аскобол поглянув на нас.

— Цей дурень відмовляється здатись по-доброму, — просичав він. — Треба його трохи налякати. Годж уже випробував на ньому своє божевільне хихотіння — вийшло непогано, але цей чолов’яга навіть оком не зморгнув. Може, ти перетворишся на щось моторошне, Бартімеусе? Ану, увімкни свою фантазію!

Ви можете зауважити, що людина, яка не злякалася ні циклопа, ні воїна з кабанячою головою, ні велетенської ящірки, ні страхітливого панґоліна, що по-дурному хихоче, навряд чи злякається ще одного чудовиська. Проте я прислухався: дипломат із Савського царства — не найстрашніше видовище в світі. Пошукавши між своїми подобами, я обрав ту, що добряче полохала мешканців прерій. Дипломат зник. На його місці з’явилася висока, похмура постать у плащі з пір’я та звірячих кісток; тіло вона мала людське, зате голову — крукову, вузьку й чорну, з жовтими вогненними очима. Гострий дзьоб відкрився — й видав люте крякання. По всій кухні забряжчало столове срібло.

Я нахилився до Аскобола:

— Ну, як тобі?

— Те, що треба.

П’ятеро жахливих джинів, як один, підступили ще ближче до своєї жертви.

— Поклади цю штучку на місце, — суворо порадила Мвамба. — Все одно ти в пастці.

Так! Цю штучку! Я теж помітив її. То було якесь куховарське знаряддя, що його пан Гопкінс ухопив зі стола, готуючись захищатися. Однак він не намагався боязко затулитись ним — навпаки, грався нею з невимушеністю, аж ніяк не природною для вченого, підкидаючи цю штучку в повітря однією рукою — й ловлячи двома пальцями другої. Якби то був штопор, чи ножик для чищення картоплі, чи навіть ополоник, я нітрохи не хвилювався б. Однак то не був ні штопор, ні ополоник. То був різницький сікач, і то доволі великий.

До того ж манера, з якою Гопкінс бавився з цим сікачем, здалась мені підозріло знайомою.

— Та-ак, — промовив він, — усі на місці. То хто кого тут спіймав: чи ви мене, чи я вас?

Сказавши це, він легенько пацнув ногами, ніби збираючись піти в якийсь моторошний танець, — однак натомість трохи злетів над підлогою й навис над нами, вишкірившись від вуха до вуха.

Це було несподіванкою. Навіть Годж припинив своє злісне хихотіння. Всі, крім мене, приголомшено перезирнулись. Я ж мовчки заціпенів. Ніби якийсь крижаний палець торкнувся моєї спини й ковзнув униз уздовж хребта.

Річ у тім, що я впізнав цей голос. То був не голос пана Гопкінса. І взагалі не людський.

То був голос Фекварла.

20

— Хлопці! — видихнув я. — Тут треба обережніше!

Пан Гопкінс, що висів у повітрі, високо підкинув сікач: він, зблиснувши, пролетів над лампою й приземлився руків’ям уперед, на його витягнутий палець. Перехопивши мій погляд, пан Гопкінс підморгнув мені.

Аскобол розгубився, та не схотів цього показувати — й через те гаркнув:

— Що з того, що він уміє літати й жонглювати всілякими штучками?! Це вміє половина голодних індійських факірів, а від них я ніколи не тікав. Уперед! Пам’ятайте: треба взяти його живим!

Із страшним, неземним кроком він скочив зі своєї мийки. Крукоголовий застережливо підняв руку.

— Стривайте! — попередив я. — Щось тут не так. Його голос…

— Ти боягуз, Бартімеусе! — панґолін випустив жменю дротиків, що встромились у підлогу біля моїх ніг. — Боїшся за те, що залишилось від твоєї сутності? Гаразд, стрибай на отой стілець — і верещи собі! Чотири справжні джини легко впораються з однією людиною!

— Отож-бо й воно! — заперечив я. — Не певен я, що це — просто людина. Він…

— Звичайно, я людина! — пан Гопкінс гордовито вдарив себе в груди. — На всіх семи рівнях, людина з плоті й крові. Хіба ви не бачите?

То була правда. Він справді був людиною з будь-якого погляду. Але ж говорив за нього Фекварл!

Велетенська ящірка схвильовано крутнула хвостом. Хвіст ударився об піч, і піч повалилася набік.

— Стривайте! — зауважила Мвамба. — Якою мовою ми розмовляємо?[72]

— Хм-м… Арамейською, а що таке?

— Він теж нею розмовляє!

— Ну й що з того? Учений він чи дідько лисий?! — хвилюючись, Аскобол не дуже турбувався про вишуканість своєї семітської вимови.

— Так, але це справді трохи дивно…

Пан Гопкінс промовисто позирнув на годинник.

— Пробачте, я не хочу заважати вам, — мовив він, — але я — людина заклопотана й маю цього вечора важливу справу. Таку, що стосується нас усіх. Тож якщо ви заберетеся з моєї дороги, я вас помилую. Навіть Бартімеуса.

Кормокодран саме відпочивав, притуливши своє понівечене тіло до газової плити, аж тут він ожив.

— Ти помилуєш нас?! — гаркнув він. — Я задушу тебе за таке зухвальство! І смерть твоя не буде легка!

Він тупнув ратицею й кинувся вперед. Інші джини вирушили за ним: долинув гуркіт рогів, копит, колючок, луски та інших обладунків. Пан Гопкінс недбало перекинув сікач у праву руку й закрутив його між пальцями.

— Стійте, бовдури! — вигукнув крукоголовий. — Хіба ви не чуєте? Він знає мене! Знає моє ім’я! Це…

— Це не в твоєму дусі, Бартімеусе, — залишатися скраю поля бою! — весело зауважив пан Гопкінс, підступаючи до джинів. — Зазвичай ти ховаєшся далі — в якій-небудь покинутій катакомбі!

— Ця історія з катакомбою — просто непорозуміння! — ревнув я у відповідь. — Я вже безліч разів пояснював, що стеріг її від ворогів Риму…

Аж тут я зупинився. Ось він, доказ! Жодна людина в світі не знала, де я перебував під час навали варварів, та й серед духів це було відомо не кожному[73]. Правду кажучи, я знав тільки одного джина, який упродовж усіх цих століть пригадував цю історію раз по раз, немов метроном, щоразу, як наші шляхи перетинались. І це, звичайно ж, був…

— Стривайте! — вигукнув я, схвильовано скачучи туди-сюди. — Це взагалі не Гопкінс! Не знаю, як це може бути, але це Фекварл, і він…

Проте було, зрозуміло, вже пізно. Мої колеги надто гучно ревли й тупотіли, щоб дослухатися до мене. До речі, я не певен, чи вони зупинилися б, навіть якби почули мене. Аскобол і Годж ніколи не мали поваги до старших і мудріших, тож напевно не звернули б уваги. Хіба що Мвамба…

Та будь-що вони не чули мене — і жужмом навалились на Фекварла.

Сутичка була нерівна — четверо проти одного. Фекварл, озброєний самісіньким різницьким сікачем, проти чотирьох найлютіших джинів тогочасного Лондона.

Звичайно, я допоміг би своїм колегам, якби знав, що це хоч щось змінить.

Та натомість я тихенько прокрадався до дверей. Річ у тім, що я добре знав Фекварла. Його безжурна самовпевненість базувалася на тому, що він чудово знав свою справу[74].

Так, чудово знав — і швидко діяв. Крукоголовий ледве встиг проминути стойку зі сковорідками для омлетів — і вже пробирався повз форми для тортів, коли над його вухами засвистіли тарілки. Ні, не тарілки, а товсті, броньовані лусочки панґоліна.

Через секунду за ними полетіли інші предмети — деякі з них, на жаль, я впізнав одразу.

Лише діставшися до кухонних дверей, я наважився хутко озирнутись. У дальшому кінці кухні вирував шалений вихор, мерехтіли спалахи світла, лунав скрегіт і вереск. Часом з виру витягалася чиясь рука, хапала стіл або невеликий холодильник — і знову щезала. Вряди-годи звідти вилітали шматки металу, дерева або чиєїсь сутності.

Пора було тікати. Дехто з моїх знайомих джинів напустив би густого Туману, щоб приховати сліди; інші воліли б залишити за собою отруйні чорні випари кількох заклять Ілюзій. Я ж просто вимкнув світло. Кухня з їдальнею занурились у темряву. По стінах танцювали моторошні кольорові вогні — сліди сутички джинів. Попереду самотній промінь світла показував дорогу в коридор. Я щільніше закутався в плащ із пір’я — і розчинився в пітьмі[75].

Я не подолав ще й половини дороги, як гамір битви за моєю спиною вщух.

Я зупинився, сподіваючись почути переможні вигуки моїх колег.

На жаль, ні. Мою пернату голову пригнітила тиша.

Я зосередився — й по-справжньому напружився, аби розчути хоч що-небудь. Можливо, я перестарався. Мені здалося, ніби я вловив легенький шурхіт — наче хтось пливе крізь темряву.

Я поспіхом вирушив далі. Тікати не мало сенсу — головне було залишитись непоміченим. Я не мав сил змагатися з Фекварлом — хай там яку химерну подобу він прибрав. Я прокрадався вздовж стін їдальні, намагаючись не зачіпати столів, стільців і розкиданого столового срібла. Голову я сховав під плащем із тіні, й лише жовте око боязко визирало з-під пір’я. Я озирнувся.

У проході, що вів на кухню, з’явилася темна пляма. Поряд щось блиснуло. Я трохи прискорив ходу — й копнув ногою чайну ложечку, яка брязнула об стіну.

— Ти диви! Бартімеус! — пролунав знайомий голос. — Ти й справді сьогодні якийсь недоумкуватий. Ця темрява може спантеличити людину, але ж я тебе бачу, наче вдень! Чого ти там ховаєшся під цим дрантям? Зачекай, побалакай зі мною. Я так скучив за нашими невеличкими розмовами!

Крукоголовий не відповів нічого й кинувся до дверей.

— Невже тобі анітрохи не цікаво? — долинув той самий голос уже зблизька. — А я думав, що тобі смертельно кортить дізнатися, чому я обрав собі таку подобу.

Звичайно, мені це було цікаво, але щоб смертельно кортіло — оце вже ні. Побалакати теж було б не гріх, та коли мусиш вибирати — побалакати чи залишитися живим, — мені все-таки більш до душі останнє. Крукоголовий зненацька поринув уперед, розкинувши руки, ніби стрибав у басейн. Плащ із пір’я розгорнувся за його спиною — і перетворився на чорні крила. Людини більше не було. Звичайнісінький крук відчайдушно рвонув уперед, наче перната куля, що мчала до дверей…

Щось свиснуло, вдарило, пролунало болісне крякання. Крукову втечу було рішуче й жорстоко перервано: йому пробили кінчик крила, й він повис на сріблястій блискітці, яка ще трохи померехтіла, завмерла — й виявилась різницьким сікачем, увігнаним у стіну.

Істота з тілом пана Гопкінса безжурно, неквапом пропливла через порожню кімнату. Крук чекав на нього, трохи погойдуючись, із обурено наставленим дзьобом.

Пан Гопкінс підійшов. Одне плече його костюма трохи обгоріло, на щоці виднів невеличкий поріз. Та загалом він, здається, був цілісінький. Він ширяв у темряві десь за метр — і розглядав мене, легенько посміхаючись. Я запідозрив, що він перевіряє мій стан на різних рівнях. Через свою кволість я почувався збентежено — так, як бентежиться майже гола людина. Я затарабанив по стіні пір’ям вільного крила.

— Ну, давай уже! — гаркнув я. — Що ти там задумав?

Безжурне обличчя трохи спохмурніло:

— Ти хочеш, щоб я вбив тебе просто зараз?

— Ні. Я про отой дурний жарт, який ти зараз обмірковуєш. Щось на кшталт «як чудово, що ти вирішив завітати до мене», або щось подібне. Ну, жартуй уже, якщо тобі так кортить! Не муч себе!

Учений ображено скривився:

— Невже я, по-твоєму, наважусь на таке неподобство? Ти судиш мене за своїм власним почуттям гумору — так само вбогим, як і твоя сутність. Поглянь на себе! Ти ж увесь дірявий, наче губка. На місці твого господаря я мив би тобою підлогу — замість швабри.

Я застогнав:

— Це, мабуть, він ще збирається зробити. Все інше він мені вже доручав.

— Отож-бо й воно! Так, дуже сумно бачити духа виснаженим — навіть такого придуркуватого й нав’язливого, як ти. Мені навіть трохи жаль тебе! — він почухав собі носа. — Трохи, але не зовсім.

Я зазирнув у його світло-сірі очі:

— Це ж ти, справді?

— А хто ж іще?

— А твоя сутність? Де вона?..

— Отут. Схована в тілі нашого любого пана Гопкінса. Як ти, напевно, вже здогадався, це не звичайна подоба — Фекварлів голос захихотів. — А що це було за пташине опудало, в якому ти щойно тут красувався? Тотем американських індіанців? Такий засмальцьований і застарілий! А от я пішов набагато далі.

— То ти зараз у його тілі?! — запитав я. — Пхе-е! Яка гидота! Хто так повівся з тобою, Фекварле? Хто твій господар?

Я нічогісінько не розумів.

— Мій господар? — чоловік у повітрі аж затрусився зі сміху. — Звичайно ж, пан Гопкінс! І я вельми вдячний йому. Такою мірою, що ладен найближчим часом працювати разом з ним, — він вибухнув гучним, розложистим сміхом[76]. — Від часу нашої останньої зустрічі, Бартімеусе, багато що змінилось. Пам’ятаєш, як ми розлучились?

— Ні, — відповів я, хоча добре все пам’ятав.

— Ти підпалив мене, старий друже! Тернув сірником — і залишив мене горіти в гаю.

Крук неспокійно ворухнув крилами:

— Хм-м… У деяких культурах це вважається виявом дружби. Дехто обнімається, дехто цілується, а дехто залишає один одного горіти в невеликій ділянці лісового масиву..

— Он як… Що ж, Бартімеусе, ти змінив більше господарів, ніж я. Хто ж краще за тебе знається на людських звичаях! І все ж таки це було трохи боляче… — він підплив ближче.

— Ну тобі це не дуже зашкодило, — заперечив я. — Кількома днями пізніше я бачив тебе — ти знову вдавав кухаря на кухні в Гедлгемі. І зовні здавався не дуже обгорілим… До речі, чому ти вічно тиняєшся по кухнях? Тебе чомусь так і тягне туди![77]

Гопкінс — чи радше Фекварл — кивнув:

— У кухні завжди багато гострої зброї.

Він провів нігтем по руків’ю сікача. Сікач затремтів, крук — так само.

— Тому я й зараз спустився сюди. Та й місця тут більше, ніж у коридорі нагорі. Мені потрібен простір, щоб розійтись як слід… А в цьому готелі за простір треба переплачувати. До речі, в моєму номері є навіть джакузі!

Голова мені йшла обертом.

— Стривай-но! — сказав я. — Я знаю тебе як Фекварла Спартанського, грозу егейців. Я бачив тебе в подобі чорного велетня, що топче лави гоплітів. А хто ти тепер? Кволий чоловічок, що радіє розкішній ванні? Що з тобою коїться? Чи давно тебе тут ув’язнили?

— Зо два місяці тому… Тільки хіба це ув'язнення? «Амбасадор» — розкішний, дорогий заклад! Гопкінс, бач, любив пожити в розкошах. Та й урядові шпигуни сюди не доберуться, тож я можу робити що тільки заманеться. Навіщо мені міняти його стиль життя?

Крук вибалушив очі:

— Я не про готель! Я про людське тіло!

Фекварл захихотів:

— Відповідь буде та сама, Бартімеусе! Минуло лише кілька тижнів відтоді, як ласкавий пан Гопкінс — як би це сказати? — запросив мене тут пожити. Мені, зрозуміло, знадобився час, щоб звикнути до такого життя, але тепер мені тут надзвичайно затишно. А моя міць, попри людську подобу, анітрохи не зменшилась. Я щойно переконав у цьому твоїх приятелів… — він усміхнувся. — Давно вже я так не вечеряв!

— Так, але ж… — я боязко кахикнув. — Сподіваюсь, ти не збираєшся зробити те саме зі мною? Ми ж із тобою давні знайомі! У нас стільки чудових спогадів на двох!

Очі пана Гопкінса весело блиснули:

— Отак буде краще, Бартімеусе! До тебе повертається колишнє почуття гумору. Правду кажучи, я й не збирався тебе ковтати.

Досі крук звисав із сікача в досить-таки похмурому настрої. Тепер, почувши цю несподівану новину, він пожвавішав.

— Та невже? Ти справжній друг, Фекварле! Пробач мені і той випадок із гаєм, і наші сутички через Амулет, і оті Конвульсії, під прикриттям яких я підібрався до тебе тоді в Гейдельберзі, в тридцять другому… — я повагався. — А ти, здається, й не знав, що то був я? Одне слово, пробач мені все. Дуже дякую тобі. А тепер, будь ласка, витягни цей сікач, і я піду собі.

Чоловік із безжурним обличчям і не думав витягати сікач. Натомість він ближче нахилився до крука.

— Я ж не казав, що помилую тебе, Бартімеусе! Я лише сказав, що не з’їм тебе. Навіть подумати гидко! Мене нудить із першого-ліпшого погляду на твою сутність. Але й відпускати я тебе, зрозуміло, не збираюсь. Цієї ж ночі ти помреш у страшних муках…

— От і чудово!

— І помиратимеш так довго, як це влаштую я.

— Нащо тобі перейматися таким…

— Та спершу я хочу тобі дещо сказати, — Гопкінсова вишкірена посмішка підсунулася ще ближче. — Хочу сказати тобі, що ти помилявся.

Хоч як я пишаюся своєю кмітливістю й проникливістю, та ці слова нівроку спантеличили мене.

— Що?

— Безліч разів, — провадив Фекварл, — я казав тобі, що сподіваюся, що рано чи пізно джини стануть вільними. Такі джини, як ми з тобою. Чому ми б’ємось один з одним? Бо нас нацьковують наші кляті господарі-люди. А чому ми коримось їм? Бо в нас немає вибору. Безліч разів я думав про те, що ці правила можна подолати. І так само безліч разів ти казав мені, що я помиляюсь.

— Ну, я казав про це не зовсім так. Я казав, що ти цілковитий…

— Ти казав, Бартімеусе, що ми неспроможні подолати дві проблеми. Проблему волі й проблему болю. І я знову читаю цю впевненість у твоїх примружених очицях! Але ти помиляєшся. Поглянь зараз на мене: що ти бачиш?

Я поміркував:

— Маніяка-вбивцю в людській подобі? Моторошну суміш гіршого, що є в людині й джині? Чи, може, — тут я, звичайно, трохи перебільшив, — колишнього ворога, який зненацька вирішив пожаліти й помилувати мене?

— Ні, Бартімеусе. Ні! Гаразд, я скажу тобі. Ти бачиш вільного джина. Я не дивуюся, що ти не розумієш мене: за п’ять тисяч років такого дива, як я, ще не бувало! — він підняв свою людську руку й лагідно погладив пір’я на моїй голові. — Ти уявляєш це, жалюгідна поранена істото?! Без усякого болю! Без болю, Бартімеусе! О, — зітхнув він, — ти й гадки не маєш, яким ясним здоровим глуздом це наділяє мене!

Без болю… В глибині моєї змореної, плутаної свідомості спливло раптове видовище: кістяк Ґледстона, що стрибає й підскакує…

— Колись я зустрівся з одним афритом, — зауважив я. — Він теж говорив щось подібне. Але його сутність була ув’язнена в людських кістках, і він просто збожеволів. Урешті він вирішив, що краще буде померти, ніж отак жити…

Фекварл скривив Гопкінсове обличчя в посмішці:

— Ти про Гонорія? Так, я чув про нього. Бідолаха був дуже впливовий! Моя сутність захищена — так само, як і його, — і я вільний — так само, як і він. Тільки не забувай, Бартімеусе: на відміну від нього, я не збожеволію!

— Для того, щоб ти перебував у цьому світі, тебе потрібно викликати, — заперечив я. — Отож ти повинен виконувати чийсь наказ…

— Мене викликав Гопкінс! І його наказ я виконав. Тепер я вільний!

Я вперше побачив усередині людини щось від сутності джина: в глибині Гопкінсових очей спалахнули переможні вогники.

— Можливо, Бартімеусе, ти пам’ятаєш: під час нашої останньої розмови я з надією згадував необачність деяких лондонських чарівників — людей, які коли-небудь можуть подарувати нам волю.

— Так, пам’ятаю, — відповів я. — Ти говорив про Лавлейса.

— Справді, але не тільки про нього. З’ясувалося, що я мав рацію! Ось він, початок нашої волі! Спочатку Лавлейс трохи перестарався. Його задум луснув, він помер, і я…

— Звільнився! — вигукнув я. — Так! До речі, завдяки мені! Хоча б за це ти став моїм боржником…

— … і я був ув’язнений у скриньці на морському дні, завдяки одній з умов закляття, яким мене викликали. Увесь час, поки я перебував там, я проклинав Лавлейсового вбивцю.

— О, це, напевно, був мій господар! Я ж казав йому, щоб він не поспішав. Та хіба він мене слухатиме?..

— На щастя, невдовзі мене звільнив один Лавлейсів знайомий, який знав про мене й мої таланти. Відтоді я працював з ним.

— Напевно, Гопкінс? — запитав я.

— Правду кажучи, ні. До речі! — Фекварл позирнув на годинник. — Ніколи мені тут пліткувати з тобою. Цієї ночі розпочнеться революція, і я мушу брати в ній участь. А ти — зі своїми бовдурами-друзями — й так добряче затримав мене.

Крук підбадьорився:

— То ти не матимеш часу на те, щоб завдати мені довгої й болісної смерті?

— Не матиму, Бартімеусе. Але смерті тобі не обминути…

Він простяг руку, схопив мене за шию й витяг сікач із мого крила. Гопкінсове тіло знялось у повітря—і обернулось лицем до темної їдальні.

— Ану, погляньмо, — бурмотів Фекварл. — Так… оце, здається, підійде.

Ми полинули над столами до протилежної стіни. Там стояв столик на коліщатках, покинутий офіціантами. В центрі столика височіла велика супниця з випуклою кришкою. Супниця була срібна.

Крук відчайдушно заборсався.

— Фекварле, стривай! — благав я. — Не роби того, за чим сам шкодуватимеш!

— За цим я ніколи не пошкодую!

Він опустився біля столика, підняв мене над супницею. Холодне проміння отруйного металу торкнулось моєї зраненої сутності.

— Здоровий джин у такій могилі протягне кілька тижнів, — провадив Фекварл. — А ти в такому стані навряд чи витерпиш більше ніж дві години. Ану, що там у нас? — він хутко зняв із супниці кришку. — Ого! Юшка з риби! Чудово! Що ж, прощавай, Бартімеусе. Як умиратимеш, утішайся тим, що рабству джинів настає кінець. Сьогодні ми помстимося за все!

Пальці розімкнулись. Крук тихенько плюснув у юшку. Фекварл махнув на прощання рукою й закрив кришку. Я залишився плавати в пітьмі. Довкола було саме срібло; моя сутність поволі танула й згоряла.

Я мав лише один вихід — один-єдиний: дочекатися, поки Фекварл піде, зібратись на останній силі й спробувати скинути кришку. Справа нелегка, проте можлива — якщо, звичайно, він не пригнітив кришку якоюсь цеглиною.

Ба ні, з цеглиною він не воловодився. Він навалив на кришку цілу стіну. Долинув гуркіт, тоді потужний удар. Супниця довкола мене сплющилась, придавлена каменями, які попадали на неї. Зусібіч було срібло. Крук борсався, корчився, та подітися було нікуди. В голові мені запаморочилось, моя сутність почала закипати, і я майже зрадів з того, що непритомнію.

Обгорілий і розчавлений у срібній мисці з юшкою! Трапляється, звичайно, й гірша смерть. Проте вельми нечасто.

21

Натаніель дивився з вікна лімузина в ніч — на вогні, будинки й перехожих. Усе це розпливалось у барвисту рухому масу, що без упину змінювалась, вабила до себе, хоч насправді нічого не значила. Кілька хвилин Натаніель просто зморено спостерігав за невиразними людськими постатями, однак потім — коли автомобіль сповільнив швидкість, під’їжджаючи до перехрестя, — перевів погляд на віконне скло й віддзеркалене в ньому власне обличчя. І знову побачив себе збоку.

Видовище було не дуже натхненне. Набрякле від утоми лице, мокре волосся, пожмаканий комірець… Та в очах ще й досі палали іскри.

На початку цього дня іскор не було. Низка несподіваних ударів — принизливі події в Ричмонді, загроза його кар’єрі і, нарешті, звістка про колишню Бартімеусову зраду — тяжко вразила його. Старанно вибудуваний образ Джона Мендрейка — міністра інформації, самовпевненого члена Ради, — тріщав по всіх швах. Остаточно ж добила його вранішня розмова з панною Лютієнс. Кілька її зневажливих фраз ущент рознесли панцер його суспільного становища — й витягли з нього колишнього хлопчака. Цієї розмови для Натаніеля виявилось занадто. Втрата самоповаги позбавила його ґрунту під ногами: решту дня він провів, замкнувшись у своїй кімнаті й поринаючи то в гнів, то в смуток.

Проте дві речі допомогли йому вистояти, не потонути в жалощах до себе самого. По-перше: на практичному рівні порятунком для нього стала запізніла Бартімеусова доповідь. Відомості про місце Гопкінсового проживання надали Натаніелеві останню нагоду зробити щось перед завтрашнім судом. Спіймавши зрадника, він ще зможе переграти Фаррар, Мортенсена та інших своїх ворогів; Деверо забуде про свій гнів, і Натаніель поверне собі його ласку.

Цей успіх, щоправда, не був гарантований, однак Натаніель сподівався на силу джинів, яких відрядив до готелю. До того ж сама можливість діяти вже піддавала йому сил. Спиною раз по раз пробігала тепла хвиля, що змушувала його трохи здригатись у салоні автомобіля. Нарешті він щось вирішує, піднімає ставку в грі, струшує з себе апатію кількох останніх років! Він почувався майже так само, як у дитинстві, коли тріпотів від зухвальства власних задумів. Таке з ним траплялося часто — аж поки його здушили політика й недоумкувата роль Джона Мендрейка.

Грати цю роль йому більше не хотілося. Ні, звичайно ж, якщо доля зласкавиться, він спочатку подбає про те, щоб не стати політичним трупом. Але він так давно втомився від колег-міністрів — його нудило від їхньої моральної ницості, жадібності й себелюбства! Лише сьогодні, побачивши зневагу в очах панни Лютієнс і Кіті Джонс, він зрозумів, як його нудить від цього всього. Ні, більше він не загрузне в рутині Ради! Щоб порятувати країну від наслідків їхнього правління, треба буде вжити рішучих заходів. Він дивився у вікно на розмиті постаті людей на вулиці… Простолюд треба очолити. Йому потрібен новий проводир! Той, хто дасть людям хоч трохи спокою й безпеки!.. Натаніель подумав про посох Ґледстона, що марно припадав порохом у підземеллях Вайтголу.

Ні, звичайно, він не вдаватиметься до сили — принаймні проти простолюду. Щодо цього Кіті Джонс мала рацію. Він озирнувся — дівчина сиділа поряд, так близько від нього, й напрочуд спокійно дивилась у ніч.

Це й була друга причина того, що до нього повернулося завзяття — і в душі спалахнув вогник надії. Він дуже радів, що знайшов Кіті. Так, волосся в неї стало коротше, ніж раніше, зате язик залишився так само гострим. У їхній суперечці біля заїзду вона немовби ножем обтинала всі його докази, раз по раз присоромлюючи його своєю пристрасною переконаністю. Проте — й це було найбільшою дивиною — Натаніель відчував, що йому просто-таки кортить продовжити цю розмову.

Зокрема, й через те, — тут його обличчя насупилось, — що Кіті, здається, знала про Бартімеусове минуле більше, ніж він міг подумати. Дивно, справді дивно… Однак це можна буде з’ясувати спокійно, після вистави й після того, як джини повернуться з перемогою — якщо пощастить. Можливо, Бартімеус і сам дещо розповість господареві… А от що йому робити після того з Кіті — цього Натаніель, правду кажучи, не знав і сам.

* * *

Голос шофера пробудив Натаніеля від задуми:

— Ми вже біля театру, сер.

— Гаразд. Чи довго ми їхали?

— Дванадцять хвилин, сер. Довелося об’їздити центр міста — його перекрито, там досі тривають демонстрації в парках. По вулицях багато поліції.

— Якщо пощастить, ми пропустимо початок вистави.

Кіті Джонс заговорила — вперше за всю дорогу. Натаніеля, як і раніше, вразило її самовладання:

— Яку ж виставу я повинна дивитись?

Натаніель зітхнув:

— Прем’єру п’єси Мейкпіса.

— Того, що написав «Лебедів Аравії»?

— Побоююсь, що того самого. Прем’єр-міністр — неабиякий його шанувальник, тому кожен чарівник в уряді — від члена Ради до третього секретаря — мусить відвідати цю прем’єру, щоб не викликати невдоволення пана Деверо. Отож це справа першорядної ваги.

Дівчина спохмурніла:

— Як, зараз?! Коли триває війна, а люди на вулицях повстають?

— Навіть зараз. Цього вечора я також маю важливу справу — проте мушу відкласти її аж до того, як спаде завіса. Щиро сподіваюся, що там будуть антракти.

Він намацав за пазухою магічне дзеркало, сподіваючись в антрактах перевірити, як там ведеться його джинам.

Вони виїхали на Шефтсбері-авеню — вузеньку кривулясту вуличку, забудовану ресторанами, пивницями й театрами. Здебільшого то були новенькі залізобетонні будівлі, зведені в рамках урядової програми благоустрою міст. Назви закладів сяяли рожевими, жовтими, ліловими, помаранчевими неоновими трубками — цю новацію було нещодавно запозичено в Японії. Тротуари рясніли натовпами дрібних чарівників і привілейованого простолюду, за якими спостерігали патрулі нічної поліції. Натаніель придивлявся до натовпів, шукаючи хоч якихось ознак заворушень, проте все здавалося цілком спокійним.

Лімузин сповільнив швидкість — і виїхав на обгороджений линвами простір під позолоченою покрівлею. За огорожею стояла поліція й чарівники з відомства безпеки в чорних пальтах. Між ними стовбичили фотографи з камерами на штативах. Фасад театру заливало світло; від бруківки до дверей вела розкішна червона килимова доріжка.

На доріжці, відчайдушно вимахуючи руками, стояв низенький гладкий добродій. Коли автомобіль зупинився, Квентін Мейкпіс підскочив, кинувся до лімузина й відчинив найближчі дверцята:

— Мендрейку! Нарешті ви тут! Не можна марнувати ані секунди!

— Пробачте, Квентіне. Це через вуличні заворушення…

Відтоді, як Натаніель став свідком сумнівного експерименту драматурга з простолюдином, він ставився до Мейкпіса вкрай неприязно. Це мерзотник, його слід негайно позбутися! Гаразд, на все свій час…

— Знаю, знаю! Ходімо швидше, мерщій! Через три хвилини я мушу бути на сцені! Вхід до зали вже зачинено, але я маю для вас місця в своїй особистій ложі. Так, і для вашої приятельки — теж… Вона гарніша й за вас, і за мене, — ми купатимемось у промінні її краси! Ну-ну, мерщій! Дві хвилини — час пішов!

Отак — підштовхуючи, підганяючи й махаючи руками, — пан Мейкпіс витяг Натаніеля й Кіті з автомобіля і провів килимовою доріжкою до дверей театру. Яскраве світло в фойє змусило їх заплющити очі. їм довелося відштовхувати нав’язливих служників, що пропонували подушечки й таці з іскристим вином. Стіни було обклеєно афішами прем’єрної вистави: з них здебільшого дивився сам Квентін Мейкпіс — то усміхнений, то замислений, то з примруженим одним оком. Сам драматург тим часом зупинився біля вузьких сходів:

— Вам туди! До моєї особистої ложі! Зараз я приєднаюся до вас. Побажайте мені щастя!

І пропав, наче дрібний вихор з напомадженого волосся, сліпучо-білих зубів і яскравих, блискучих очей.

Натаніель з Кіті піднялися сходами. Нагорі прохід було завішено портьєрою. Відсунувши її, вони опинились у невеличкій кімнатці, оздобленій єдвабом. Біля невисоких перил стояли три візерунчастих крісла; за перилами, внизу, простиралися сцена, наполовину затулена щільною завісою, оркестрова яма й море партеру, заповнене маленькими людськими голівками. Світло було пригашено. Натовп гомонів, наче вітер у лісі; з глибини оркестрової ями лунали безладні звуки інструментів.

Кіті вмостилась у найдальшому кріслі, Натаніель — поряд із нею. Він нахилився до дівчини й прошепотів:

— Це велика честь для вас, панно Джонс. Ви тут, безперечно, єдина простолюдинка. Бачите оту ложу навпроти? А в ній — чолов’ягу, що чекає початку з нетерплячкою, гідною школяра? Це наш прем’єр-міністр. Поруч із ним — пан Мортенсен, наш любий міністр оборони. Отой товстунчик — Коллінс, міністр внутрішніх справ. У ложі під ними — отой насуплений — сидить Шолто Пінн, відомий торговець. Ліворуч — ота леді, що позіхає, мов кицька, — панна Вайтвел, міністр державної безпеки. А в сусідній ложі — панна Фаррар, начальниця поліції…

Аж тут він замовк — Джейн Фаррар, ніби відчувши, що на неї дивляться, позирнула на нього через провалля темної зали. Натаніель насмішкувато кивнув їй і махнув рукою. Його безжурне збудження зростало щохвилини. Якщо все буде гаразд, Аскобол і його команда вже скоро візьмуть Гопкінса під варту. А тоді побачимо, що люба панна Фаррар скаже на це завтра… Натаніель, трошки хизуючись, знову нахилився до Кіті Джонс.

— Навіть шкода, що ваш Спротив більше не діє, — прошепотів він. — Добре націлена бомба могла б зараз ліквідувати цілий уряд!

То була правда. Партер був заповнений членами уряду нижчого рівня, їхніми дружинами, помічниками та радниками. Натаніель бачив, як урядовці відчайдушно крутять головами, порівнюючи свої місця з місцями суперників. Виблискували лінзи біноклів, шурхотіли папірці від солодощів, у натовпі вирувало нетерпіння. На другому й третьому рівнях видно було безліч дрібних бісів, які підстрибували й витанцьовували на плечах своїх господарів: біси заклопотано випинали груди, напружували м’язи до неможливих розмірів і обмінювались прокльонами з сусідами.

Гомін в оркестровій ямі вщух. Ще раз кувікнула скрипка — й запанувала тиша.

Світло в залі згасло зовсім. Промінь прожектора осяяв завісу в центрі сцени.

Тиша тривала.

Аж тут загуркотіли барабани. Кукурікнула сурма. Завіса здригнулась і відсунулась.

На сцену вийшов Мейкпіс у розкішному фраку з зеленого оксамиту. У відповідь на оплески глядачів він розкрив обійми, як мати — своїм дітлахам. Двічі вклонився балконам, один раз — партеру. Тоді підняв руки:

— Пані й панове, ви дуже, дуже ласкаві! Прошу!

Оплески й вигуки вщухли.

— Дякую! Перш ніж розпочнеться вистава, я мушу зробити особливе оголошення. Я невимовно радію — ба навіть більше, пишаюся! — що виставляю свою останню дурничку на суд такої вишуканої аудиторії. Я бачу, що сьогодні тут зібралися всі найкращі люди імперії — аж до нашого визнаного законодавця високих смаків, пана Руперта Деверо!

Мейкпіс трохи помовчав, поки гриміли захоплені оплески.

— Саме так! І саме ті почуття, які ми всі маємо до нашого любого Руперта, надихнули мене на створення п’єси «Від Вопінґа до Вестмінстера», цікавої оповіді про видатні події його життя. Насправді, як ви дізнаєтеся з приміток до програми, вигаданою тут є лише сцена в спальні жіночого монастиря. Всі інші дивовижні, сенсаційні, неймовірні події міцно базовані на фактах! Сподіваюсь, що наша вистава не лише розважить, а й просвітить вас!

Він коротко вклонився й широко всміхнувся:

— Як і завжди на своїх виставах, прошу вас не фотографувати зі спалахом — це заважатиме акторам. До того ж частина спецефектів, які будуть використані сьогодні на сцені, пов’язана з застосуванням магії — і створена командою демонів-добровольців. Ці ілюзії здаватимуться переконливішими, якщо ви на час вистави знімете лінзи. Погодьтесь: хіба не зіпсують чудову сцену весілля два товстогузі демони, що пускають феєрверки на задньому плані?

Пролунав сміх.

— Дякую. Також прошу вас на час вистави відпустити своїх особистих демонів, щоб вони не заважали видовищу якимись недоречними витівками. Приємного всім вечора! Сподіваюсь, він стане для вас незабутнім!

Драматург позадкував; зашурхотіла завіса. Залою прокотився шелест і клацання — глядачі діставали з кишень і торбинок футляри для лінз, відкривали їх, ховали туди лінзи й закривали знову. Чарівники віддавали короткі накази: їхні біси мерехтіли, танули й зникали.

Знявши лінзи, Натаніель поглянув на Кіті Джонс — вона сиділа й байдуже дивилася на сцену. Ні, навряд чи вона викине зараз щось недоречне. І все-таки чарівник знав, як він ризикує. Фританґа він відпустив, а решта демонів саме зайняті з Гопкінсом. У нього немає жодної слуги напохваті! А що, як вона візьметься за свої давні штучки?..

Там часом знизу, з темряви, долинув гуркіт барабанів і спів скрипок. Здалеку ревнули військові сурми, що хутко перейшли на веселий танцювальний мотив. Завіса піднялася, й глядачі побачили чудове зображення лондонської вулиці сорокарічної давнини. Високі будинки, лотки, блакитне небо вгорі, колона Нельсона ззаду, гладкі голуби на мотузочках, що пурхають над сценою. З обох боків з’явилися хлопці-рознощики, які котили свої візки. Зустрівшись посередині, вони почали обмінюватись зухвалими простакуватими жартами й ляскати себе по литках у такт музиці. В Натаніеля тьохнуло серце: він зрозумів, що перший музичний номер буде просто зараз. Він глибше поринув у крісло, з відчаєм думаючи про магічне дзеркало в своїй кишені. Може, вдасться вислизнути хоч на хвилинку — й перевірити, що там коїться…

— Непоганий початок, Джоне! Авжеж? — пан Мейкпіс несподівано з’явився поруч, ніби вискочив з якоїсь схованки. Він сів у крісло, витираючи з чола піт. — Он скільки народу! Вражає, правда? — він захихотів. — Пан Деверо вже захоплений виставою. Тільки погляньте, як він сміється і аплодує!

Натаніель примружив очі:

— У вас кращий зір, ніж у мене. Я його зовсім не бачу.

— Просто ви вийняли лінзи, як і личить слухняному хлопчикові. Вставте їх і подивіться.

— Але ж…

— Вставте, любий друже. Тут, у моїй ложі, діють інші правила. Вказівки для всіх не поширюються на вас.

— А ілюзії?

— О, не хвилюйтесь. Ви й так побачите чимало цікавого. Будьте певні! — він щиро засміявся.

От уже зарозумілий бовдур! Натаніель — трохи сердито, трохи розгублено — вставив лінзи в очі. Тепер, коли йому стало видно другий і третій рівні, в залі помітно проясніло, й Натаніель побачив чарівників, що сиділи в ложах навпроти. Так, Мейкпіс мав рацію: Деверо подався вперед і висунувся з ложі. Його очі були прикуті до сцени, голова кивала в такт музиці. Інші міністри, з різним ступенем огиди та роздратування на обличчях, мирилися з неминучим.

На сцені рознощики з візками вже забиралися геть, звільняючи місце для виходу майбутнього прем’єр-міністра. З-за куліс виліз блідий худорлявий юнак, якого Натаніель раніше бачив у Ричмонді. На ньому був шкільний піджак, сорочка з краваткою й закороткі штани, з яких надто вже помітно стирчали волохаті гомілки. Його щоки були густо нарум’янені, щоб надати йому квітучого хлоп’ячого вигляду, проте ворушився він на диво мляво. Зупинившись поряд із картонною поштовою скринькою, юнак кволим голосом розпочав промову. Мейкпіс у темряві, за Натаніелевим плечем, невдоволено пирхнув:

— З Боббі завжди стільки проблем! На репетиціях він раз по раз заходився кашлем і згасав просто на місці. Таке враження, ніби в нього сухоти. Зараз мені довелося дати йому добрячий ковток бренді, щоб поставити його на ноги.

Натаніель кивнув:

— Гадаєте, йому вистачить сили дотягти до кінця вистави?

— Гадаю, що так. Вистава не дуже довга. До речі, а панні Джонс вона подобається?

Натаніель позирнув у бік дівчини. У пітьмі він бачив її витончений профіль, чудовий блиск її волосся, гримасу безмежної нудьги на обличчі. Ця гримаса мимоволі змусила його всміхнутись. Він…

Аж тут усмішка застигла й згасла. Трохи помовчавши, Натаніель нахилився до Мейкпіса:

— До речі, Квентіне… Звідки ви знаєте, що ця леді — панна Джонс?

Мейкпісові очиці блиснули серед мороку. Він зашепотів:

— Я багато що знаю, друже. Але цить! Цить! Зараз буде найцікавіша сцена вистави!

Натаніель насупився:

— Так швидко? Це на диво… напрочуд коротка вистава…

— Довелося перенести цю сцену на початок — Боббі нездужає. Він просто знищив би свій головний монолог! Йому не вистачило б дихання… А тепер — цить! Лінзи на місці? Гаразд! Тоді дивіться!

Натаніель перевів погляд на сцену: поки що там не відбувалось нічого цікавого. Знову заграв оркестр. Юнак, що стояв, притулившись до поштової скриньки, затяг арію: його гугняве виття раз по раз переривалось нападами кашлю. Крім нього, на сцені нікого не було — хіба що кілька намальованих будинків коливались під протягом, що линув звідкілясь із-за куліс. Мендрейк марно шукав хоч якихось ознак обіцяних магічних ілюзій. Ні на другому, ні на третьому рівні не було нічого. Що ж мав на увазі Мейкпіс?

Аж тут увагу чарівника привернув рух на другому рівні — не на сцені, а десь у глибині зали, за останнім рядом партеру. Тієї самої миті Мейкпіс штовхнув його в бік і показав униз. Натаніель утупився туди, не вірячи власним очам. У темряві під балконами ледве було видно троє дверей, що вели до фойє, — і зараз з усіх цих дверей повалили тисячі дрібних демонів. Здебільшого то були біси (щоправда, двоє чи троє — більші, з чудернацькими гребінцями або чубчиками, — скидалися радше на фоліотів), усі вони були невеличкі й мовчазні. їхні ноги й ратиці, пазурі й кульші, щупальця й присоски ковзали по килимах без жодного звуку, а очі й зуби виблискували, наче скло. їхні спритні рученята стискали мотузяні зашморги й ганчірки. Перші з бісів — хто вистрибуючи й здригаючись, хто ковзаючи й крадучись — полинули прямісінько до останнього ряду партеру. Заскочивши на бильця крісел, вони негайно напали на тих, хто там сидів — по двоє-троє бісів на кожну людину. Людям затикали роти ганчірками, запрокидали голови й зав’язували очі. Кілька секунд — і вони скрутили всіх чарівників у цьому ряді. Хвиля бісів покотилася далі, захльостуючи ряд за рядом. У двері нескінченним потоком линули все нові й нові демони. Напад був такий несподіваний, що більшу частину глядачів вдалося здолати без жодного шуму — дехто встиг заверещати, однак їхній крик потонув у цигиканні скрипок, гудінні й схлипуванні кларнетів та віолончелей. Демони проникали в партер чорною рікою, виблискуючи очима та рогами, а чарівники, що сиділи попереду, тим часом пильно дивились на сцену.

Натаніель був у лінзах — завдяки їм він крізь темряву зали бачив усе. Він уже хотів був підхопитись, та зненацька йому в шию вперлось холодне вістря кинджала. Мейкпіс зашепотів йому на вухо:

— Не робіть дурниць, друже! Це найголовніша перемога мого життя! Хіба те, що ви бачите, — не найвище мистецтво? Сидіть, відпочивайте, милуйтеся! А якщо хоч трохи поворухнетесь, ваша голова полетить у партер.

Хвиля поглинула вже більшу частину зали, а біси все прибували й прибували. Натаніелеві очі зупинились на ложах навпроти: наймогутніші чарівники теж познімали свої лінзи, але ж вони сидять нагорі, як і він. Вони напевно побачать, що тут коїться, щось зроблять… Він зі страху роззявив рота. До кожної ложі крізь портьєри прослизнуло по четверо-п’ятеро демонів — більших за тих, що діяли внизу: великих фоліотів і джинів з тонкими білими станами, сплетеними зі скручених жил, — і тепер вони всі юрмилися за плечима чарівників. Вони непомітно оточували найперших осіб імперії — і Деверо, що всміхався й вимахував руками в такт музиці, і Мортенсена з Коллінсом, які, згорнувши руки, куняли в своїх кріслах, і Вайтвел, що позирала на годинник, і Малбінді, яка саме черкала нотатки в записнику, — підкрадалися, стискаючи в кулаках мотузки, підставляючи до ротів ганчірки, нечутно розгортаючи тенета, — і нарешті застигли за їхніми спинами, наче надмогильні пам’ятники. А потім, ніби за єдиною мовчазною командою, водночас накинулись на всіх.

Панна Малбінді ледве встигла побачити свого супротивника — її вереск гармонійно підхопило виття скрипок. Панна Вайтвел, борсаючись у кощавих обіймах демона, зуміла запалити на кінчиках пальців Пекельний Вогонь — менше ніж за секунду він згас, а потім їй заткнули й зав’язали рота, обірвавши закляття на пів слові. Полум’я згасло, а панна Вайтвел упала на підлогу під тягарем тенет.

Пан Мортенсен мужньо видирався з лабет трьох гладких фоліотів. Мендрейк почув, як він, заглушуючи оркестр, викликає свого демона. Однак він, як і решта глядачів, слухняно відпустив свого раба, тому виклик залишився без відповіді. Поряд із ним пан Коллінс упав без жодного звуку.

Арія скінчилася. Пан Деверо, прем’єр-міністр Великої Британії, підхопився. Він щиро аплодував, а в очах у нього блищали сльози. А тим часом у його ложі, за його спиною, скрутили і вбили трьох його охоронців. Пан Деверо зірвав з лацкана пришпилену троянду й кинув її юнакові на сцену. Демон уже підступив до нього, але прем’єр нічого не помічав — він вимагав виконати арію на біс. Юнак на сцені вклонився, підняв троянду і, несподівано пожвавішавши, махнув нею в бік урядової ложі. Аж тут тварюка, що стояла за прем’єровою спиною, виступила з темряви. Юнак зойкнув, знепритомнів, хитнувся — й полетів зі сцени до оркестрової ями. Приголомшений Деверо позадкував — і натрапив на демона. Він обернувся, щось писнув — і його огорнули чорні крила.

Для Натаніеля все це сталося за одну мить. Унизу хвиля бісів досягла вже передніх рядів партеру. Всі люди були скручені, їхні роти — позатикані кляпами, й на плечах у кожного глядача сидів переможний демон.

У паніці Натаніель поглянув на ложу Фаррар. У її кріслі вже сидів вишкірений демон, а на його плечах борсався хтось зв’язаний. Хлопець оглянув залу — і побачив єдиного чарівника, що міг би вчинити спротив.

Пан Шолто Пінн, що з самого початку вистави набундючено сидів у своїй ложі, не зняв лінз — із тієї простої причини, що ніколи не носив їх. Він не звернув уваги на Мейкпісове розпорядження — й сидів з моноклем у лівому оці. Вряди-годи він виймав монокль і протирав його носовичком. Цим він і займався, коли до зали вдерлася хвиля бісів. Однак пан Пінн встиг повернути монокль на місце вчасно, щоб побачити демонів на середині їхнього шляху.

Він вилався, схопив ціпок і обернувся — саме тоді, коли до нього вже підбиралися навшпиньки три незграбні тіні. Шолто без жодного слова підняв ціпок і вистрелив Плазмою — одна з тіней завила й розсипалась на порох, інших дві майнули геть: перша видряпалась на стелю, друга припала до підлоги. Ціпок стрельнув знову — тінь на стелі злегка зачепило. Демон зі скімлінням звалився вниз і повис на кріслі. Аж тут тінь на підлозі рвонулася вперед, витягла в старого його ціпок — і, вдаривши ним, як кийком, повалила Шолто на землю.

Мейкпіс, сидячи в своїй ложі, спостерігав це з невдоволеною гримасою.

— Отак завжди! — замислено промовив він. — Жоден твір мистецтва не буває досконалим: щоразу знайдеться якась вада. І все-таки, якщо не рахувати Пінна, можна вважати, що все було виконано якнайкраще!

Тримаючи кинджал біля горла Натаніеля, драматург підхопився з крісла й ступив уперед, щоб краще бачити те, що діється в театрі. Натаніель тихенько повернув голову — й зустрівся поглядом з Кіті. Не маючи лінз, дівчина помітила це все лише в останню мить, коли в темряві спалахнули дві Піннові Плазми — і переможні демони почали один за одним з’являтись на звичайному рівні. Виряченими очима вона втупилась у Натаніеля — й нарешті побачила Мейкпіса з кинджалом. На її обличчі відбилися збентеження, сумнів і недовіра. Натаніель далі дивився їй в обличчя — і самими губами благав зробити що-небудь, показуючи бровами, що саме… Якби вона змогла хоч на мить відбити кинджал, він накинувся б на Мейкпіса й вирвав зброю з його руки. «Мерщій!» Якби вона зробила це зараз, поки шаленець не звертає на нього увагу..

Кіті поглянула на Мейкпіса, тоді — знову на Натаніеля. Насупилась. По Натаніелевій щоці заструменів піт. Усе даремно — вона йому не допоможе. Та й навіщо? Вона ж зневажає його…

Мейкпіс тим часом сперся об перила і вряди-годи тихенько хихотів, спостерігаючи за новими збиткуваннями демонів з чарівників. І щоразу, коли його тіло здригалось, кинджал дедалі глибше встромлявся в Натаніелеву шию.

Аж тут Натаніель побачив, як Кіті ледь помітно кивнула. Напружилась, приготувалась до стрибка. Він облизав губи, приготувався…

Кіті Джонс стрибнула вперед. І відразу зелена блискавка вдарила в неї, відкинула її на перила ложі, які тріснули від удару. Її тіло огорнув смарагдовий вогонь, руки й ноги здригнулись, волосся закурилося димом… Вогонь згас — Кіті сповзла на підлогу, лише голова й рука залишились висіти над залою. Її очі були напіврозплющені, але нічого не бачили.

У лівій руці пана Мейкпіса курилося й шипіло зелене полум’я, але права досі притискала кинджал Натаніелеві до горла. Очиці в драматурга стали крихітні, мов родзинки, зуби вишкірились.

— Дурне дівчисько! — промовив він, ворухнувши кинджалом. Лезо зачепило шкіру на підборідді Натаніеля; побігла кров. — Вставай!

Натаніель мовчки встав. Стоголосе відлуння в залі повторило той самий наказ. Усі полонені з гомоном підхопилися: скручені, з зав’язаними очима, безпорадні. Біси копали й щипали їх, примушуючи ворушитися швидше. Кілька полонених знепритомніли; до таких підбігали один або кілька демонів — і підхоплювали їх собі на плечі. Вгорі, в ложах, де джини клопоталися коло могутніших чарівників, не було жодної нагоди врятуватись: усіх обплутали щільними чорними тенетами й скрутили, мов ковбасу.

Натаніель нарешті заговорив:

— Ви знищили нас усіх!

Обличчя Квентіна Мейкпіса розцвіло широченною усмішкою:

— Навпаки, Джоне! Зараз ми стоїмо на початку нової ери! Проте виставу скінчено, й мені доведеться перейти до буденних справ. У мене є людина, яка подбає про те, щоб ви без мене поводились тут як слід.

Він кивнув у бік портьєри. До ложі увійшов високий чоловік у чорному плащі; він, як і завжди, ніби заповнив собою увесь простір.

— Як я розумію, ви давні знайомі, — мовив пан Мейкпіс, ховаючи кинджал під фрак. — Вам, безперечно, буде про що поговорити. Я не хочу принижувати вас дрібними погрозами, Джоне, але дозволю собі дати вам одну пораду. — Він озирнувся, вже ступаючи на сходи. — Не намагайтесь померти так, як ця бідолашна юна Кіті: я мушу ще так багато показати вам!

Мейкпіс пішов. Натаніель стояв, оглядаючи тіло на підлозі. Внизу, серед моторошної тиші, порушуваної тільки шаркотінням ніг і балаканиною демонів, з зали хутко виводили й виносили увесь британський уряд.