Брама Птолемея

Пролог

Александрія,

125 р. до Р. Х.

Бартімеус

Часи в Єгипті були небезпечні. З півдня, з-за порогів, прокрадалися дикуни й піддавали мечу прикордонні міста. Племена бедуїнів сіяли паніку серед торговельних караванів, що прямували вздовж меж пустелі. На морі за кораблями полювали пірати-бербери. Царські радники наполягали на тому, щоб закликати на допомогу іноземців, проте цар був старий, гордовитий і обережний — і через те не погоджувався.

В запізнілій спробі власкавити ворогів при дворі Птолемей запропонував до їхніх послуг свої таланти. Тобто — мене, як він радий був мені повідомити.

— Ти вже пробач мені таке приниження, — говорив він, сидячи зі мною на даху вночі, напередодні мого відбуття. — За всієї моєї пошани до Афи й Пенренутета, наймогутніший з моїх слуг — усе-таки ти, мій любий Рехіте. Я певен, що ти спроможний творити дива на славу нашого народу. Виконуй накази воєначальників, а коли треба — чини на свій розсуд. Пробач мені всі ті негаразди, які тобі доведеться пережити, та врешті-решт вони підуть на користь і тобі. Якщо нам пощастить, твої зусилля змусять моїх родичів облишити мене — і дозволять мені спокійно завершити дослідження.

Я перебував тоді в подобі пустельного лева, і мій рев пролунав досить гучно й люто:

— Ти не знаєш, які ниці людські серця. Твій двоюрідний брат не вгамується, аж поки ти не будеш мертвий. Шпигуни стежать за кожним твоїм порухом; лише цього ранку я спіймав у твоїй ванній двох жрецьких бісів. Довелося побалакати з ними. В певному сенсі можна сказати, що тепер вони служать тобі.

Хлопчина кивнув:

— Приємно це чути.

Лев сито відригнув:

— Еге ж, вони щедро поділилися своєю сутністю, щоб зміцнити мою… Ну-ну, не кривися. В нашому світі ми все одно єдині — я ж розповідав тобі.

Як і завжди, першої-ліпшої згадки про Інший Світ виявилося досить: очі мого господаря спалахнули, обличчя зробилося замріяним і замисленим.

— Рехіте, друже, — сказав він, — ти справді багато розповідав мені, але я хочу дізнатися ще більше. Я вірю, що ще кілька тижнів — і роботу буде скінчено. Афа знався колись із чужоземними шаманами — тепер він навчає мене їхніх способів покидати власне тіло. Коли ти повернешся… Гаразд, тоді й побачимо.

Хвіст лева раз у раз стукав по каменях даху.

— Зосередься краще на небезпеці цього світу. Твій двоюрідний брат…

— Не бійся. Пенренутет мене охоронятиме, поки тебе не буде. А тепер — дивися, на маяку вже запалюють вогонь. Флот відходить. Тобі пора.

* * *

* * *

Далі для мене настав час великих трудів, і з господарем я довго не бачився. Я відбув з єгипетським флотом, спорядженим проти піратів, і брав участь у вирішальній битві біля Берберського узбережжя[78]. Потім вирушив з військами до Фіванської пустелі, де ми влаштували засідку на бедуїнів — і взяли чимало полонених. Дорогою додому нам довелося витримати сутичку з загоном джинів з шакалячими головами, яких ми ледве подолали[79].

Без жодного перепочинку я вирушив на південь і приєднався до головної частини царського війська, яке мало помститися горянам з Верхнього Нілу. Ця війна тривала майже два місяці й закінчилася ганебною битвою біля порогів, під час якої я сам-один бився з двома десятками фоліотів — на краю провалля, над шаленим водоспадом. Утрати були великі, проте перемогу ми здобули, і в тих краях запанував мир[80].

Я пережив чимало випробувань, проте сутність моя була міцна, тож я не нарікав. Правду кажучи, дослідження мого господаря — його прагнення встановити рівність між джинами й людьми — щось зачепили в мені, попри всю мою недовіру. Я вже наважився сподіватись, що з цього щось вийде. І все ж таки я побоювався за Птолемея. Він просто не помічав небезпеки, що загрожувала йому звідусіль.

Одного вечора, коли ми перебували в горах, у моєму шатрі з’явився пузир. У його напівпрозорій поверхні я побачив Птолемеєве обличчя, розпливчасте й далеке.

— Вітаю тебе, Рехіте. Я чув про ваші перемоги. Вісті про них уже дійшли до міста.

Я вклонився:

— То й що, твій двоюрідний брат задоволений?

Мій господар, здається, зітхнув:

— На жаль, люди кажуть, що це — мої перемоги. Хоч як я заперечую, вони вигукують моє ім’я з верхівок дахів. Моєму двоюрідному братові це не до вподоби.

— Нічого дивного. Тобі треба… Що це в тебе на підборідді? Садно?

— Дурниця. В мене на вулиці вистрелив лучник. Пенренутет відштовхнув мене вбік, тож усе гаразд.

— Я повертаюсь…

— Зачекай! Мені потрібен ще тиждень, щоб завершити роботу. Повернешся через сім днів. А тим часом вирушай собі, куди хочеш.

Я вирячився на нього:

— Справді?!

— Ну, ти ж увесь час стогнеш про те, як господарі обмежують вашу волю. Тепер ти маєш нагоду побути вільним. Гадаю, ти зумієш іще трохи витерпіти той біль, якого завдає тобі перебування на Землі. Роби собі, що хочеш. Через тиждень побачимось.

Пузир випарувавсь і зник.

Ця пропозиція була така несподівана, що кілька хвилин я лише походжав шатром, поправляючи подушки й милуючись самим собою в бронзовому дзеркалі. Аж тут мені остаточно сяйнув зміст його слів. Я вийшов з шатра, востаннє поглянув на табір — і з переможним криком злетів у повітря.

Минуло сім днів. Я повернувся до Александрії. Господар стояв у своїй майстерні — в самій білій туніці, без сандалів. Обличчя в нього змарніло, круг очей від утоми з’явилися сірі кола, однак мене він привітав із своїм звичним завзяттям.

— Саме вчасно! — вигукнув він. — Як тобі сподобався світ?

— Широкий і чудовий — хоч у ньому, мабуть, забагато води. На сході гори здіймаються аж до зірок, на півдні земля ховається під кронами лісів. Устрій Землі надзвичайно різноманітний — мені буде над чим поміркувати.

— Колись і мені пощастить це все побачити… А люди? Що ти скажеш про них?

— Люди купчаться окремими плямами, мов чиряки на сідницях. Більшість із них, як я бачу, обходяться без магії.

Птолемей підморгнув:

— Твої спостереження напрочуд глибокі. А тепер — моя черга!

Він підвів мене до дверей і показав невеличку комірчину. Там на підлозі було накреслено величезне коло, списане ієрогліфами й рунами. Поряд на підлозі лежали трави, амулети, купи папірусів і воскових табличок, списані почерком мого господаря. Він утомлено всміхнувся мені:

— Що скажеш?

Я діловито оглянув межі й словесні ланцюжки пентакля:

— Нічого особливого. Все звичайнісіньке.

— Так, Рехіте, я знаю. Я пробував різні вдосконалення, посилення й замовляння, однак усе це видавалось мені неправильним. Аж тут мені сяйнула думка: адже всі наші звичайні способи захисту призначені для того, щоб обмежувати пересування — щоб джини не вирвались на волю й нам ніщо не загрожувало. Але ж мені потрібно інше: я хочу мати змогу вільно пересуватися! Якщо я зроблю так, — він зумисне стер ногою частину накресленої кошеніллю лінії кола, — це дозволить моєму духові вирватись на волю. Через оцю малесеньку дірочку. А моє тіло залишиться тут.

Я насупився:

— А навіщо ж тоді тобі пентакль?

— Он як! Цікаве запитання. За словами нашого друга Афи, чужоземні шамани, що розмовляють із джинами на межі наших царств, із власної волі покидають свої тіла: для цього їм треба лише вимовити певні слова — кіл вони не використовують. Але ж шамани й не намагаються перейти кордон наших світів — ті самі елементальні стіни, про які ти мені стільки розповідав. А я хочу саме цього, Я думаю: так само, як сила кола тягне тебе просто до мене, коли я тебе викликаю, — ця сама сила може спрямувати мене в протилежному напрямі, крізь стіни, якщо слова будуть інші. Це механізм фокусування. Розумієш?

Я почухав підборіддя:

— Е-е… Пробач, то що там казав Афа?

Мій господар підвів очі до неба:

— Це не має значення. Річ ось у чім. Я думаю, що легко зможу спрямувати звичайний виклик у зворотному напрямі, але — якщо брама справді відчиниться, — мені на тому боці треба буде щось таке, що безпечно провело б мене крізь неї. Щось таке, що визначило б напрям.

— Це справді проблема, — відповів я. — В Іншому Світі немає напрямів. Ні гір, ні лісів. Я тобі казав про це безліч разів…

— Знаю. Для цього ти мені й потрібен.

Хлопчина присів навпочіпки, порпаючись у купі звичайного магічного причандалля, що водиться в будь-якого єгипетського чарівника: скарабеїв, мумій гризунів, новеньких пірамідок і такого іншого. Нарешті він дістав маленький анх[81] і показав його мені.

— Як ти гадаєш, це залізо?

Відчувши пекучий холод, я ображено відсахнувся.

— Умгу. Тільки не вимахуй цією штучкою.

— Гаразд. Тоді я залишу його на своїм тілі для захисту. На той випадок, якщо з’являться якісь чужі біси, поки мене не буде. Отож, повертаючись до тебе, Рехіте, я дякую тобі за все, що ти для мене зробив. Я твій боржник. Ще трохи — і я відпущу тебе. Усі твої обов’язки переді мною я вважатиму виконаними.

Я звичним чином уклонився:

— Дякую, господарю.

Він махнув рукою:

— Забудь про це слово! Отже, коли ти будеш в Іншому Світі — слухай, аж поки почуєш своє ім’я. Тобто своє справжнє ім’я[82]. Я тричі назву його, прочитавши закляття. Якщо хочеш, скажи мені: гадаю, цього буде досить, щоб визначити потрібний напрям. І тоді я пройду до тебе крізь браму.

Я з сумнівом поглянув на нього:

— Ти певен?

— Так, — Хлопчина всміхнувся мені. — Рехіте, якщо я тобі набрид за увесь цей час, вихід дуже простий. Не відповідай на мій виклик.

— Хіба це залежить від мене?

— Звичайно. Інший Світ — це твоє царство. Якщо ти вважатимеш доречним викликати туди мене, це стане для мене великою честю.

Його обличчя почервоніло від хвилювання, очі вирячились, мов у кота; він подумки вже милувався дивами Іншого Світу. Я дивився, як він підходить до чаші, що стоїть біля вікна. В чаші була вода — він умив собі обличчя й шию.

— Твої думки, звичайно, цікаві, — зауважив я. — Ти чи відомо тобі, що станеться з твоїм тілом, якщо ти перейдеш до нашого світу? Твоє тіло — не те, що наша сутність.

Він утерся рушником, визирнув у вікно — на дахи, де над містом невидимо висіла полуденна людська суєта.

— Часом мені здається, — пробурмотів він, — що я й сам — неземна істота. Все своє життя я провів у бібліотеках, майже не стикаючись зі світом. Коли я повернуся, Рехіте, то вирушу в мандри, як ти… — він обернувся й витяг свої тонкі смагляві руки. — Авжеж, твоя правда: я не знаю, що зі мною станеться. Можливо, це задорого обійдеться мені. Але справа того варта: я побачу те, чого не бачив ще ніхто з людей!

Хлопчина підійшов до вікна й затулив віконниці — ми обидва опинились у напівтемряві. Потім він замкнув двері до кімнати.

— Коли ми знову зустрінемося, — мовив я, — ти, можливо, цілком опинишся в моїй владі.

— Можливо.

— І ти все одно довіряєш мені?

Птолемей засміявся:

— А хіба я досі не довіряв тобі? Коли я востаннє зв’язував тебе пентаклем? Поглянь на себе — ти так само вільний, як і я. Ти будь-якої миті можеш знищити мене й забратися геть.

— Еге ж…

Про це я навіть не замислювався. Хлопчина ляснув у долоні:

— Що ж, пора! Пенренутета з Афою я вже відпустив. Тепер я нікому нічого не винен. Отож зараз — твоя черга. Якщо зробиш ласку увійти в пентакль, я звільню тебе.

— А твоя власна безпека? — я оглянув темну кімнату. Смуги світла, що пробивались із щілин у віконницях, лежали на стінах і підлозі, наче сліди пазурів. — Коли нас не буде, ти залишишся беззахисним, і твої вороги швидко знайдуть тебе.

— Останнім завданням Пенренутета було прибрати мою подобу — й виїхати на південь старою дорогою. Так, щоб його помітили. Шпигуни вирушать навздогін за його караваном. Я все передбачив, мій любий Рехіте.

Він махнув мені рукою. Я ступив у коло.

— Знаєш, — мовив я, — тобі зовсім не треба ризикувати собою заради цього експерименту… — я дивився на його вузькі плечі, тонку шию, кощаві ноги, що стриміли з-під туніки.

— Це не експеримент, — відповів він. — Це спокута.

— Спокута? Чого? Трьох тисяч років рабства? Навіщо брати на себе тягар стількох злочинів? Ніхто з чарівників, крім тебе, навіть не думав про таке!

Він знов усміхнувся:

— Отож-бо й воно. Я буду першим. І якщо моя подорож виявиться вдалою — і я зможу повернутись і описати її, — мене наслідуватимуть інші. Настане нова епоха в стосунках людей і джинів. Я вже встиг дещо записати, Рехіте: моя книга посяде почесне місце в усіх бібліотеках Землі. Я цього вже не побачу… але, може, побачиш ти.

Мимоволі перейнявшись його завзяттям, я кивнув:

— Що ж, сподіваймося, що це буде правдою.

Він не відповів нічого — тільки ляснув пальцями й вимовив закляття звільнення. Останнє, що я бачив перед тим, як зникнути, — його впевнене, безжурне обличчя та спрямований на мене погляд.

22

Кіті отямилась від сліпучого світла й гострого болю в боці. Минали секунди. Вона лежала нерухомо, відчуваючи, що в скронях стугонить кров, а в роззявленому роті пересохло. Боліли зап’ястки. Страшенно смерділо паленою ганчіркою, одну її руку щось міцно стискало.

В її серці наростала паніка. Вона заворушила руками й ногами, спробувала розплющити очі й підняти голову. Її негайно прострелило болем, зате ситуація стала зрозуміліша: зап’ястки в дівчини були скручені, вона сиділа, притулившись до чогось твердого; хтось опустився навпочіпки біля неї, заглядаючи їй в обличчя. Те, що стискало руку, несподівано зникло.

Пролунав голос:

— Ви чуєте мене? З вами все гаразд?

Кіті придивилася до темного силуету. Чарівник, Мендрейк, нахилився над нею. Стурбованість на його обличчі змішалася з полегшенням.

— Можете говорити? — питав він далі.—Як ви почуваєтесь?

— Це ви тримали мене за руку? — кволим голосом промовила Кіті.

— Ні.

— Гаразд, — Кіті вже трохи звикла до світла. Невдовзі вона впевнено розплющила очі і озирнулась. Вона сиділа на підлозі біля стіни великої зали з кам’яними стінами — давнішої та розкішнішої за все, що їй досі доводилося бачити. Склепінчасту стелю підтримували міцні колони, викладену кам’яними плитами підлогу було застелено гарними килимами. Вздовж стін, у численних нішах, стояли статуї величних чоловіків і жінок у старовинному вбранні. Під склепіннями ширяли магічні кулі, створюючи мінливу гру світла й тіні. У центрі зали стояв великий полірований стіл із сімома стільцями.

Уздовж ближнього боку стола походжав туди-сюди якийсь чоловік.

Кіті спробувала змінити позу — це виявилось непросто, бо її зап’ястки були скручені мотузком. Щось різало їй спину. Вона вилаялась.

— Ой! Чи не могли б ви…

Мендрейк підняв руки — міцно зв’язані, з пальцями, обкрученими тонкою білою ниткою.

— Спробуйте посунутись ліворуч. У вас під спиною камінь. Тільки обережно — ви серйозно постраждали!

Кіті посунулась убік. їй стало трохи зручніше. Вона поглянула на себе. Один бік її пальта почорнів і був випалений; крізь діру було видно подерту сорочку і обгорілий ріжок книжки пана Баттона. Кіті насупилась. Що це значить?..

Театр! Вона зненацька пригадала вибухи в ложі навпроти, спалахи світла, море демонів у партері… І Мендрейка поруч із собою — блідого, переляканого, з кинджалом, що його тулив йому до горла низенький товстун. Вона спробувала…

— Я такий радий, що ви живі, — сказав чарівник. Обличчя в нього було сіре, проте голос лунав спокійно. На його шиї Кіті побачила засохлу кров. — У вас надзвичайна стійкість до магії. А бачити наскрізь ілюзії ви теж умієте?

Вона роздратовано хитнула головою:

— Де ми? Що це за?..

— Ми в Залі Статуй у Вестмінстері. Тут відбуваються засідання Ради.

— Але що сталось? Чому ми тут?..

Дівчину огорнула паніка. Вона заходилася шалено дерти свої пута.

— Заспокойтесь… За нами стежать.

Мендрейк смикнув головою в бік чоловіка біля стола. Кіті його не знала: молодик із довгими кривими ногами досі походжав туди-сюди.

— Заспокоїтись?! — приглушено вигукнула Кіті. — Як ви смієте! Якби я мала вільні руки…

— Так, але руки у вас скручені. І в мене теж. Отож помовчіть хвилину — і дозвольте пояснити вам, що сталося, — він нахилився до неї впритул. — Сьогодні в театрі було захоплено увесь уряд. Увесь до одного, Мейкпіс використав ціле військо демонів, щоб зробити це.

— Я що, по-вашому, сліпа? Я все це бачила!

— Гаразд. Чудово. Декого з них, можливо, вбили, але більшість, гадаю, живі — тільки їх скрутили й позатикали їм роти, щоб вони не могли нікого викликати. Нас усіх вивели з театру чорним ходом. Там чекали кілька фургонів, і нас усіх закинули туди — жбурляли, мов телячі туші. Фургони привезли нас сюди. За межами театру досі ніхто нічого не підозрює. Куди повели полонених — не знаю. Можливо, замкнули десь поблизу. Гадаю, зараз Мейкпіс саме займається ними…

Кіті боліла голова. Дівчина щосили намагалася зрозуміти, що з цього всього випливає.

— То це він мене… так? — запитала вона, поглянувши на свій бік.

— Він. Пекельним Жезлом. Зблизька. Коли ви спробували… — його бліде обличчя трохи розчервонілося, — коли ви спробували допомогти мені. Ви мали загинути. Ми так і подумали, що ви загинули, — та коли найманець уже виводив мене, ви застогнали й з вашого рота побігла слина… Тому він захопив з собою й вас.

— Який ще найманець?

— Не питайте.

Кіті трохи помовчала.

— То Мейкпіс… узяв гору?

— Він гадає, що так, — насупився чарівник. — Цей чолов’яга збожеволів. Не знаю, як він збирається правити імперією без панівного класу.

Кіті пирхнула:

— Правду кажучи, ваш панівний клас теж не бездоганний. Може, Мейкпіс виявиться кращим…

— Не кажіть дурниць! — обличчя Мендрейка згасло. — Ви не маєте й гадки, як… — Він силоміць опанував себе. — Пробачте. Ви тут не винні. Я взагалі не повинен був привозити вас до цього театру.

— Отож-бо, — Кіті озирнулась. — Але зараз мені не до вподоби те, що я не розумію: навіщо вас і мене притягли сюди.

— Я теж. Нас чомусь виділили з-поміж усіх.

Кіті знову подивилась на чоловіка, що походжав біля стола Ради. Той помітно нервувався: без упину позирав на годинник і оглядався на двері.

— Він, здається, не дуже спритний, — прошепотіла вона. — Може, вам викликати демона, щоб він витяг нас звідси?

Мендрейк застогнав:

— Усіх своїх демонів я відіслав з дорученням. Якби я міг дістатися до пентакля, то легко викликав би їх сюди. Але без нього, ще й із зв’язаними пальцями, я безпорадний. У мене напохваті немає навіть наймізернішого біса.

— Безпорадний?! — зіпнула Кіті. — А ще чарівник!

Мендрейк насупився:

— Дайте мені час. Мої демони могутні — особливо Кормокодран. Якщо нам пощастить, я матиму змогу..

Аж тут двері в кінці зали відчинились. Чоловік біля стола обернувся туди. Кіті з Мендрейком витягли шиї.

До зали увійшла невеличка процесія.

* * *

Перші кілька осіб були незнайомі Кіті. Низенький чоловічок із круглими вологими очима — худорлявий і кривий, наче зимова гілочка; дещо неохайна жінка з невиразним обличчям; добродій середнього віку з блідою, лискучою шкірою й набундюченими губами. За ними підстрибував молодик — сухорлявий, з напомадженим рудим волоссям і в окулярах на кирпатому носі. Довкола цих чотирьох панувала атмосфера ледве стримуваного збудження: вони розмовляли, посміхались і хутко, знервовано оглядались довкола.

Кривоногий чолов’яга біля стола швидко приєднався до них.

— Нарешті! — мовив він. — А де Квентін?

— Я тут, друзі!

І до зали увійшов Квентін Мейкпіс — у смарагдовому фраку, з випнутими, наче в індика, грудьми. Він поводив плечима й безцеремонно вимахував руками. Широкими кроками він проминув своїх співрозмовників, гучно ляснув по спині рудого, скуйовдив волосся жінці й підморгнув решті. Далі він попрямував до стола, по-хазяйськи оглядаючи залу. Помітивши біля стіни Кіті та Мендрейка, він махнув їм товстенькою рукою.

За столом Ради Мейкпіс вибрав собі найбільше крісло — золотий різьблений трон. Він умостився на ньому, закинув ногу на ногу й витяг з кишені здоровенну сигару. Ляснули пальці — кінчик сигари спалахнув і закурився. Квентін Мейкпіс узяв сигару в зуби — і з насолодою затягся.

Кіті почула, як Мендрейк поряд аж зойкнув з гніву. Сама вона не бачила тут нічого особливого — хіба що навмисну театральність Мейкпісової поведінки. Якби вона не була його полоненою, це лише розсмішило б її.

Мейкпіс широко махнув сигарою в повітрі:

— Клайве, Руфусе! Зробіть таку ласку, приведіть сюди наших друзів!

Рудий і губатий добродії підійшли до Мендрейка з Кіті — і безцеремонно поставили їх на ноги. Кіті звернула увагу, що на Мендрейка обидва змовники дивляться зі зловтішною огидою. Старший з них відстовбурчив вологу губу підступив упритул і зацідив Мендрейкові міцного ляпаса.

— Це тобі за Лавлейса! — сказав він, потираючи руки.

Мендрейк криво посміхнувся:

— Мене ще ніколи не били мокрою рибою.

— Я чув, що ви мене розшукували, Мендрейку? — поцікавився рудий. — Що ж ви тепер зі мною робитимете?

З золотого крісла долинув солодкий голос:

— Спокійно, хлопці, спокійно! Джон — наш гість. Ми з ним таки друзі! Я ж сказав вам: приведіть їх сюди.

Кіті вхопили за плече — і разом з Мендрейком виштовхнули на килим перед столом.

Змовники порозсідались. їхні очі палали ворожнечею.

— Що вони тут роблять, Квентіне? — запитала жінка з невиразним обличчям. — Зараз настає вирішальний час!

— Убийте цього Мендрейка й квит, — порадив губатий чарівник.

Мейкпіс знову затягся сигарою. Його очиці весело виблискували.

— Ви надто поспішаєте, Руфусе. Та й ви теж, Бесс. Джон і справді поки що не з нами, хоч я певен, що він пристане до нас. Адже ми з ним давні спільники.

Кіті скоса позирнула на молодого чарівника. Його щока, якій дістався ляпас, була яскраво-червона. Він нічого не відповів Мейкпісові.

— У нас нема часу на ігри! — прогугнявив коротун з вологими очима. — Треба озброїтися силою, яку ви обіцяли нам!

Він поглянув на стіл, провів по ньому пальцем — це вийшло водночас жадібно й несміливо. Кіті цей чоловічок видався слабким і боягузливим — та ще й злим від усвідомлення власної боягузливості. Решта змовників, судячи з усього, нічим не відрізнялись від нього — крім Мейкпіса, що аж сяяв самовдоволенням, сидячи на своєму золотому троні. Драматург струсив на перський килим купку попелу з сигари.

— Це не ігри, любий мій Візерсе, — посміхнувся він. — Можу вас запевнити, що я цілком серйозний. Шпигуни Деверо давно вже доповідали, що з усіх чарівників наш Джон — найпопулярніший серед простолюду. Він може стати свіжим, привабливим обличчям нашої нової Ради — набагато привабливішим за будь-кого з вас. — Він вишкірився, помітивши, як це обурило змовників. — До того ж йому не бракує ні таланту, ні гордощів. Я відчуваю, що він давно вже мріяв про нагоду вигнати Деверо геть і розпочати все спочатку… Хіба це не правда, Джоне?

Кіті знову поглянула на Мендрейка. І знову на його блідому обличчі не відбилася жодна думка.

— Нам слід дати Джонові трохи часу, — додав Квентін Мейкпіс. — Тоді він усе зрозуміє. А ви, пане Візерсе, скоро дістанете всю ту владу, якою будете спроможні скористатись. Якщо наш любий Гопкінс не змусить себе чекати, ми підемо далі.

Він захихотів собі під ніс — і тоді, почувши цей сміх та прізвище «Гопкінс», Кіті його впізнала.

З її очей ніби впала товста пелена. Вона повернулась на три роки в минуле — й знову відчула себе учасницею Спротиву. За порадою скромного клерка Клема Гопкінса вона вирушила на таємну зустріч до покинутого театру. А там… кинджал, приставлений до шиї, й тиха розмова з невидимим добродієм, чиї поради привели їх до абатства, до моторошного сторожа могили…

— Це ви! — скрикнула вона. — Ви!!!

Усі обернулися до неї. Кіті застигла, вирячившись на чоловіка на золотому троні.

— Це ви—той самий добродійник! — прошепотіла вона. — Той, який зрадив нас!

Пан Мейкпіс підморгнув їй.

— О, ви нарешті впізнали мене? А я сумнівався, пригадаєте ви мене чи ні… Я, звичайно, впізнав вас одразу, тільки-но побачив. Тому мені й схотілося запросити вас на свою нинішню невеличку виставу.

Джон Мендрейк, що стояв біля Кіті, нарешті оговтався:

— Як? Ви вже зустрічалися?!

— Не дивуйтеся, Джоне! Це все було заради великої мети. Через свого колегу пана Гопкінса — ви його скоро побачите, зараз він зайнятий з нашими полоненими, — я давно спостерігав за діяльністю Спротиву. Мені було цікаво дивитись на їхні старання — і бачити гнів на обличчях бовдурів з Ради, що ніяк не могли їх викрити. Звичайно, про присутніх тут не йдеться, Джоне! — він знову захихотів.

— Ви знали про чудовисько в Ґледстоновій могилі, — байдужим голосом промовила Кіті. — І все-таки відправили нас із Гопкінсом туди, щоб роздобути посох. Мої друзі загинули через вас!

Вона ступила до нього.

— Ой-ой-ой! — Квентін Мейкпіс вирячив очі. — Ви — зрадливий простолюд. А я — чарівник. Ви думали, ніби мені все одно? І не підходьте до мене, молода леді. Наступного разу я не витрачатиму на вас закляття. Я просто переріжу вам горлянку, — він посміхнувся. — Правду кажучи, я тоді був на вашому боці. Я сподівався, що ви знищите демона, а потім забрав би у вас посох — і використав його на власний розсуд. І наслідок, — він струсив попіл з сигари, переставив схрещені ноги й оглянув своїх слухачів, — наслідок вийшов неоднозначний: ви втекли з посохом, а африт ІЬнорій вибрався на волю. О, яке враження справив цей Гонорій! Кістяк Ґледстона з демоном усередині, що скаче по дахах! Надзвичайне видовище! Проте це змусило нас із Гопкінсом замислитись…

— Скажіть мені, Квентіне, — знову, цього разу вже тихше, заговорив Мендрейк. — Вважалося, що цей Гопкінс замішаний і в історії з ґолемом. Чи правда це?

Мейкпіс усміхнувся й помовчав, перш ніж відповісти. «Він увесь час грає, мов на сцені! — подумала Кіті. — Він невиправний позер, для нього це все — лише чергова вистава!»

— Звичайно! — вигукнув Мейкпіс. — Під моїм керівництвом! Я доклав рук до багатьох таємничих подій. Адже я митець, Джоне! Людина невичерпної уяви! Імперія вже багато років сповзала до занепаду й руїни. Деверо та інші своїм недолугим правлінням довели її до краю. Ви знаєте, що в Бостоні, Калькутті й Багдаді деякі мої п’єси було знято зі сцени через те, що в цих краях панували убозтво, неспокій і насильство? А ця нескінченна війна!.. Ні, країна просто-таки потребувала змін! Отож я багато років спостерігав за цим, лише зрідка намагаючись щось застосувати. Спочатку я порадив своєму доброму другові Лавлейсові спробувати влаштувати переворот. Пам’ятаєте той величезний пентакль, Джоне? То була моя ідея! — він знову захихотів. — Далі настала черга бідолахи Дюваля. Він жадав влади, проте йому бракувало творчої жилки. Він тільки й міг, що слухатись порад. Я через Гопкінса напоумив його використати ґолема, щоб посіяти паніку. А відвернувши таким чином увагу уряду, — він знову широко всміхнувся до Кіті, — я мало не заволодів посохом. До речі, цього вечора я все-таки заволодію ним.

Для Кіті більша частина цих слів нічого не означала. Вона дивилась на ненависного чоловічка на золотому троні, і її аж трусило з люті. Перед нею, наче здалека, спливали обличчя загиблих друзів: Мейкпіс кожним словом ганьбив їхню пам’ять. Вона не могла вимовити ані звуку.

Джон Мендрейк, навпаки, зробився напрочуд балакучим.

— Це все дуже цікаво, Квентіне, — сказав він. — Посох вам напевно стане в пригоді. Тільки як ви збираєтесь правити державою? Ви ж винищили всі міністерства. Це спричинить певні труднощі — навіть із такими титанами, яких ви набрали до своєї команди. — Він з усмішкою оглянув насуплених змовників.

Мейкпіс легковажно махнув рукою:

— Декого з полонених ми згодом звільнимо. Після того, як вони складуть нам присягу.

— А решту?

— Решту скараємо на смерть.

Мендрейк стенув плечима:

— Здається, ви надто ризикуєте. Навіть із посохом.

— Аж ніяк! — його слова, здається, вперше зачепили Мейкпіса. Він підвівся зі свого трону, кинув геть недокурок. — Зараз наша міць серйозно зросте — завдяки тому, що ми, вперше за дві тисячі років існування магії, вдамося до дечого нового! До речі, ось він — той самий, хто нам це покаже. Пані й панове, рекомендую вам пана Клема Гопкінса!

До кімнати боязко й соромливо зайшов ще один чоловік. Три роки минуло відтоді, як Кіті бачила його востаннє — за столиком кав’ярні, чудового літнього ранку. Тоді вона була ще дівчиськом. Вона пила молочний коктейль, їла булочку з цукровою поливою, а він розпитував її про викрадений посох. А потім, так і не випитавши потрібних відомостей, пан Гопкінс ще раз зрадив її — відправив туди, де на неї чекав Мендрейк.

Так воно й було. Минали роки, й риси вченого поволі стиралися з її пам’яті, зате його тінь дедалі зростала, розповзалась, наче заразлива хвороба, в її душі. Часом він навіть проникав до її снів.

А тепер він сам спокійненько ступав по килимах Зали Статуй, і його вуста кривились у легкій усмішці. Побачивши його, змовники помітно зацікавились — і ніби аж засовались у чеканні. Пан Гопкінс зупинився біля стола, навпроти Кіті. Його сірі очі ковзнули по ній, однак обличчя залишалося байдужим.

— Зраднику! — вигукнула Кіті.

Пан Гопкінс трохи насупився, ніби дещо спантеличившись, однак нічим не виказав, що впізнав її.

— Що ж, Клеме, — Мейкпіс ляснув його по спині, — нехай присутність нашої любої Кіті не бентежить вас. Це просто мій невеличкий жарт, щоб нагадати вам про славні дні Спротиву. Тільки, будь ласка, не підходьте до неї. Це справжня маленька відьма! Як там наші полонені?

Учений енергійно кивнув:

— Усе гаразд, сер. Нікуди вони не подінуться.

— А як надворі? Все спокійно?

— В парках, у центрі міста, досі заворушення. Поліція працює. Ніхто не знає про те, що ми покинули театр.

— Чудово! Отже, пора діяти. Друзі мої, пан Гопкінс — це диво, це справжній діамант! Він просто-таки дихає геніальними ідеями, як ми з вами дихаємо повітрям. Він бачить їх уві сні, поїдає їх за обідом! Саме він ще тоді, кілька років тому, першим звернув увагу на унікальні здібності африта Гонорія. Правда, Клеме?

Гопкінс легенько всміхнувся:

— З вашої ласки, сер.

— Ми з Гопкінсом відразу помітили, що демон саме жив у Ґледстоновому кістяку. Це була не звичайна подоба — ілюзія, яку прибирає сутність; ні, кістяк був справжній. Демон змішався зі справжніми кістками. І нам сяйнула смілива думка: чому б не вселити демона в живе тіло? В тіло чарівника? Якщо чарівник зуміє підкорити собі демона й користуватися його силою, то які дива він зможе творити! Не буде більше потреби в пентаклях, в усіх цих рунах і крейді, не доведеться боятись фатальних помилок! Ба більше — саме викликання демонів скоро стане непотрібним!

Кіті достатньо вивчилася в пана Баттона, щоб зрозуміти радикальну природу цієї думки. І вона знала досить, щоб погодитися з крайньою Мендрейковою недовірою до задуму змовників.

— Але ж ризик надто великий! — заперечив юнак. — Той простолюдин у вашій майстерні… він чув, як демон говорить у нього в голові! Це доводило його до божевілля!

— Лише тому, що йому забракло сили волі, щоб підкорити демона, — нетерпляче, скоромовкою відповів Мейкпіс. — А сильні, розумні особи — такі, як ми, — зуміють добитися гармонії.

— Але ж усі ви так не ризикуватимете?! — зі щирим страхом запитав Мендрейк. — Це неможливо! Це може призвести до катастрофічних наслідків! Ви навіть не знаєте, що може статися!

— О, ще й як знаємо! Гопкінс викликав демона в своє тіло два місяці тому, Джоне. Й нічого поганого з ним не сталося. Правда, Клеме? Розкажіть їм самі!

— Правда, сер, — опинившись у центрі уваги, вчений ніби збентежився. — Я викликав досить могутнього джина. Коли він увійшов у мене, я пережив коротку мить боротьби — ніби в моїй голові заворушився живий черв’як. Проте варто було мені як слід зосередитись, як демон змирився з неминучим. Тепер він поводиться цілком спокійно. Я майже не помічаю, що він там.

— Однак ви здатні скористатися його силою й знаннями! Авжеж, ІЬпкінсе? — запитав Мейкпіс. — Це й справді досить прикметно.

— Покажіть це нам! — прошепотіла жінка-змовниця.

— Так, покажіть, покажіть! — загомоніли круг стола. Всі лиця випромінювали люту, жадібну цікавість. Кіті ці люди здавалися злими — й водночас немічними, як голодні пташенята, що чекають корму. Їй зненацька стало огидно — й схотілося забратися звідси геть.

Мейкпісові очиці перетворились на блискучі щілинки.

Він штовхнув ученого під лікоть:

— Як ви думаєте, ІЬпкінсе? Показати їм кілька штучок, щоб роз’ятрити апетит?

— Якщо ви вважаєте це доречним, сер…

Учений позадкував, схилив голову, зосередився. А потім — без жодних помітних зусиль — злетів у повітря. Дехто зі змовників зойкнув. Кіті позирнула на Мендрейка — той дивився, роззявивши рота.

Гопкінс піднявся на два метри над столом, а потім поплив убік. Віддалившись на певну відстань, він підняв руку, показуючи на алебастрову статую в дальшому кінці зали. То була статуя лисого пузатого чарівника з сигарою в роті. Спалахнуло блакитне світло — й вона вибухнула дощем іскор. Рудий змовник захоплено скрикнув; решта підхопились, заплескали в долоні й застукотіли по столу в шаленій радості. Пан Гопкінс тим часом злетів до самісінької стелі.

— Покажіть їм щось іще, Гопкінсе! — гукнув Мейкпіс. — Влаштуйте невеличку виставу!

Усі втупили очі в стелю. Кіті скористалась нагодою. Вона поволі, потроху почала бокувати від стола. Крок, ще крок… Ніхто нічого не помічав. Усі дивились, як учений виробляє акробатичні трюки в повітрі, викидає з пальців язики полум’я…

Кіті обернулась і побігла навтікача. Двері в кінці зали були прочинені навстіж. Ноги дівчини нечутно ступали по товстих пухнастих килимах. Бігти зі скрученими руками було важко, та не минуло й кількох секунд, як вона вискочила за двері — й помчала коридором з кам’яними стінами, завішаними картинами й скляними шафками з золотими цяцьками… Вона кинулася праворуч — там коридор закінчувався відчиненими дверима. Кіті вбігла туди, зупинилась — і вилаялась. То була порожня кімната, радше за все — кабінет службовця: письмовий стіл, книжкова шафа, пентакль на підлозі. Глухий кут!

Із зойком відчаю дівчина обернулась і помчала туди, звідки прибігла: коридором, повз двері до зали, за ріг…

Раптом вона налетіла на щось тверде й міцне. Її відкинуло вбік, вона мимоволі спробувала пом’якшити падіння, виставивши руку, — однак руки в неї були зв’язані, й це їй не вдалося: Кіті важко впала на кам’яну підлогу.

Вона поглянула вгору — і їй перехопило подих. Над нею височів чоловік — темний силует на тлі скляних світильників: довготелесий, бородатий, убраний у чорне. Яскраво-блакитні очі пильно розглядали дівчину, чорні брови супились.

— Допоможіть! — видихнула Кіті. — Будь ласка!..

Бородань усміхнувся — й простяг до неї руку в рукавичці.

* * *

Тим часом у Залі Статуй Гопкінс уже приземлився. Обличчя змовників повнилися здивуванням. Двоє чоловіків відтягували килими з центру зали. Коли Кіті знову з’явилась там — напівзадушена, повисла на власному комірі, за який її волік бородань, чарівники зупинились і покидали килими. Усі один за одним обернулись і вирячились на неї.

З-за спини Кіті пролунав низький голос:

— Що робити з цим дівчиськом? Я спіймав його, коли воно шукало вихід на вулицю.

Рудий чарівник хитнув головою:

— Хай їй біс! Я й не помітив, як вона зникла…

Пан Мейкпіс виступив уперед, примхливо насупившись:

— Панно Джонс, у нас справді немає часу на такі витівки… — він вишкірився, стенув плечима й відвернувся. — Спочатку її присутність мене тішила, але, правду кажучи, більше ця особа не цікава мені. Можете її вбити.

23

Натаніель побачив, як найманець жбурнув Кіті на килим, як відкинув плащ і дістав з-за пояса довгий кинджал, кривий, наче шабля. Побачив, як він простяг руку, схопив її за волосся, запрокинув їй голову, щоб дістатися до горла…

— Зачекайте! — Натаніель ступив уперед, говорячи так суворо, як тільки міг. — Не чіпайте її! Вона потрібна мені живою!

Руки найманця зупинились. Він поглянув на Натаніеля виряченими блакитними очима. А тоді повільно, розмірено потяг голову Кіті далі, водночас наставляючи кинджал.

Натаніель вилаявся.

— Зачекайте, я сказав!

Змовники спостерігали за ними із зловтішною цікавістю. Бліде, сіре обличчя Руфуса Лайма скривилося.

— Мендрейку, ви зараз не в тому становищі, щоб корчити з себе начальника.

— Навпаки, Руфусе. Квентін запрошував мене приєднатись до вашого товариства. І я, після цієї чудової демонстрації пана Гопкінса, радо приймаю цю пропозицію. Результати справді вражають. А це означає, що відтепер я — один з вас.

Квентін Мейкпіс заклопотано розстібав свій смарагдовий фрак. Він примружив очі, зважуючи всі «за» й «проти», і скоса поглянув на Натаніеля:

— То ви все-таки вирішили взяти участь у нашому невеличкому задумі?

Натаніель зустрів його погляд з усім можливим спокоєм:

— Саме так. Ваш задум справді майстерний. Він геніальний. Я щиро шкодую, що так злегковажив ним того дня, коли ви демонстрували мені отого простолюдина. Однак тепер я хочу спокутувати свою провину. А тим часом ця дівчина залишається моєю полонянкою, Квентіне. У мене є… свої наміри щодо неї. І нехай ніхто, крім мене, не чіпає її.

Мейкпіс потер підборіддя. Він не відповів. Найманець зручніше взяв у руку кинджал. Кіті невидющими очима втупилася в підлогу. Натаніель відчував, як б’ється серце у нього в грудях.

— Що ж, гаразд! — несподівано промовив Мейкпіс. — Дівчина ваша. Відпустіть її, Верроку. Чудово сказано, Джоне! Ви підтвердили мою високу думку про вас. Тільки будьте пильні: говорити легко, а слова треба підкріплювати діями! Зараз ми вас звільнимо, й ви просто зараз вступите в зв’язок із демоном — за вашим вибором. Та спершу я підготуюся до свого власного виклику демона! Берку! Візерсе! Приберіть ці килими! Звільніть мені пентаклі!

Він обернувся й заходився віддавати нові накази. Найманець із скам’янілим обличчям розімкнув пальці й випустив волосся Кіті. Натаніель, розуміючи, що за ним стежать ворожі очі — Дженкінс із Лаймом спостерігали за ним, не ховаючи підозри, — не став підходити до неї. Дівчина осіла на підлогу, безпорадно понуривши голову, з обличчям, схованим під волоссям. Це видовище тяжко вразило Натаніеля.

Вже вдруге за нинішній вечір Кіті Джонс мало не загинула — і все через те, що він накоїв. Через те, що він розшукав її, витяг з нового спокійного життя і взяв із собою — лише заради того, щоб задовольнити власну цікавість.

Там, у театрі, коли дівчину вдарило Пекельним Жезлом, Натаніель був певен, що вона померла. Його огорнула скорбота. Він мало не збожеволів від почуття провини. Хоч найманець наказав йому залишатись на місці, він кинувся до неї — й тільки тоді зрозумів, що Кіті дихає. Вона була непритомна майже годину, і увесь цей час його гриз сором. Він потроху усвідомлював, яким був дурним.

Останні кілька днів Натаніель уже потроху відчужувався від імені Мендрейка — від машкари, яка вже багато років була для нього ніби другою шкірою. Та лише після подій у театрі це відчуження стало остаточним. Він звик вірити в дві істини — й ця віра завжди керувала ним: у те, що уряд — непорушний і в те, що він, урешті-решт, завжди діє в ім’я добра. Аж тут за одну мить обидві ці опори було вибито в нього з-під ніг. Чарівників подолано. Кіті мало не загинула. І те, й інше зробив Мейкпіс, і Натаніель із жахом усвідомив, що жорстокі, байдужі драматургові дії є відображенням його власних вчинків.

Спочатку нечувана міра Мейкпісового злочину не давала Натаніелеві розпізнати його суть: театральний розмах перевороту, химерна ідея вселити демонів у людські тіла, всі ці дурні розмови про геніальність і новаторство спантеличили його — і відвернули увагу від звичайнісінької голої правди. Мейкпіс — лише ще один холодний, пихатий мерзотник, що намагається здобути владу. Такий самий, як Лавлейс, Дюваль чи… тут у Натаніеля пробігли спиною дрижаки, — чи сам Натаніель, із його нинішніми роздумами в автомобілі, з його мріями про те, як він заволодіє посохом і покладе кінець війні! Так, він переконував себе, що все це — заради великої справи, заради того, щоб допомогти простолюдові й порятувати імперію, — та чим урешті закінчилися всі ці прекрасні мрії? Загибеллю невинних людей — таких, як Кіті, що зараз лежала на підлозі.

Якою ж помітною для інших була його пиха! Мейкпіс чітко бачив її. Фаррар — так само. Панна Лютієнс теж зрозуміла це — й відвернулась від нього.

Що ж тут дивного, що Кіті так зневажає його… Поглянувши на безпорадне тіло дівчини серед Залу Статуй, Натаніель зрозумів, що тепер поділяє її почуття до нього самого.

Аж тут Кіті отямилась, і юнак — водночас із полегшенням — відчув приплив рішучості.

* * *

Змовники тим часом були заклопотані. Вони снували залою туди-сюди, зносячи все необхідне для виклику: свічки, чаші, трави, квіти. Важкі килими в центрі зали було безцеремонно згорнуто й відкинуто вбік. Під килимами виявилось кілька гарних пентаклів, викладених перламутром і лазуритом. Мейкпіс, що вже скинув фрак, стояв усередині одного з них: він наказував, бундючився, вигукував пронизливі команди.

Кіті Джонс досі сиділа на підлозі.

Натаніель підійшов до неї, нахилився й лагідно промовив:

— Кіті, вставайте! — він простяг їй свої скручені руки. — Ось так. Так… Сідайте сюди, — він підсунув дівчині важке крісло з червоного дерева й допоміг умоститись у ньому. — Перепочиньте. З вами все гаразд?

— Так.

— Тоді чекайте. Я вас витягну звідси.

— Яким чином?

— Просто довіртесь мені.

Він сперся об стіл, оцінюючи становище. Біля дверей, згорнувши руки на грудях, стояв найманець і непримиренно зирив на них. Ні, тут не втекти… Самі змовники — люди хирляві: неважко здогадатись, чому Мейкпіс обрав саме їх. Він обирав слабких, обділених привілеями, переповнених заздрістю й злобою — таких, хто прийме його пропозицію, та водночас ніколи не стане для нього загрозою. Сам драматург — інша річ: це лютий супротивник. Зараз, без своїх демонів, Натаніель не міг нічого вдіяти.

Мейкпіс… Юнак укотре вилаяв себе за власну дурість. Багато років він підозрював, що в уряді є зрадник — заплутаний як у змові Лавлейса, так і в Дювалевому злочині. Тоді, у Гедлгем-Голі, знадобилось четверо чарівників, щоб викликати могутнього демона Рамутру, — і четвертого з них так ніхто й не бачив: лише здалека, в автомобілі, промайнули чиїсь окуляри, руда борода… Перевдягнений Мейкпіс? Тепер це видавалось цілком імовірним.

Недарма під час історії з ґолемом Натаніель дивувався, як легко драматург зумів виявити місце, де ховається втікачка Кіті: він, напевно, дізнався про це через Гопкінса, свого тогочасного посередника в Спротиві. Юнак заскреготів зубами. Як швидко Мейкпісові вдалося підкорити його, використати як спільника, виставити дурнем!.. Нічого, це ще не кінець…

Зі скам’янілим обличчям Натаніель спостерігав, як пан Гопкінс метушиться туди-сюди, виконуючи накази свого проводиря. То ось він який — цей таємничий учений, що його Натаніель так довго розшукував! Так, у тілі цього негідника справді вирує міць демона — сумнівів тут не було. Проте навряд чи цей чоловічок упорається з Кормокодраном, Аскоболом та іншими, якщо Натаніель встигне викликати їх сюди. Проте поки що Гопкінс коїв свої лихі задуми тут, а придуркуваті джини марно чекали на нього за милю звідси, в готелі «Амбасадор»! Натаніель безсило морщив лоба. Він торсав мотузки, що скручували його руки. Усе, що він міг, — чекати, поки Мейкпіс звільнить його й дозволить увійти в пентакль. Тоді він зможе діяти! Його слуги вмить опиняться тут, і зрадникам кінець.

— Друзі мої, я готовий! Мендрейку панно Джонс, ходімо: ви теж повинні приєднатися до нас!

Мейкпіс стояв у найближчому пентаклі, засукавши рукави і розстебнувши комір сорочки. Він прибрав героїчну позу: руки в боки, ноги розставлені так широко, ніби він сидить верхи. Змовники тим часом працювали на солідній відстані; навіть найманець виявив досить цікавості, щоб підступити трохи ближче. Натаніель із Кіті теж підійшли до пентакля.

— Час настав! — вигукнув Мейкпіс. — Настала мить, заради якої я працював стільки років! Лише захват передчуття, друзі мої, лише захват передчуття заважає моєму серцю вибухнути від почуттів, що киплять у ньому! — театральним порухом він витяг з кишені носовичок і протер очі. — Скільки поту, скільки сліз я пролив! Хто знає? Скільки крові…

— Годі вже щось там проливати, — перервав його з огидою Руфус Лайм. — Берімося до діла. Он свічки вже догоряють.

Мейкпіс блиснув очима в його бік, проте все-таки сховав носовичок до кишені:

— Гаразд. Друзі мої, йдучи слідами пана Гопкінса, що з успіхом підкорив собі демона поміркованої сили… — Тут Гопкінс ледь помітно всміхнувся — ця усмішка могла означати що завгодно. — … Я вирішив скористатися своїми потужнішими здібностями, щоб підкорити незрівнянно могутнішу істоту, — Мейкпіс трохи помовчав. — Лише цього вечора Гопкінс виявив у Лондонській бібліотеці том, де перелічено імена духів з Давньої Персії. Я вирішив скористатись ім’ям, яке він знайшов у цьому списку. Друзі мої, зараз я — просто перед вашими очима — вселю до свого тіла великого демона, відомого як… Ноуда!

Натаніель тихенько зойкнув. Ноуда?! Цей чоловік збожеволів!

— Мейкпісе! — втрутився він. — Сподіваюсь, ви жартуєте. Ця процедура ризикована й без того, щоб розпочинати її з такої могутньої істоти!

Драматург роздратовано набундючив губи:

— Це не жарти, а гордощі, Джоне! Пан Гопкінс запевнив мене, що підкорити демона — простісінька річ, а сила волі в мене неабияка. Сподіваюсь, ви не хочете сказати, ніби мені її бракує?

— Ні, що ви, — хутко відповів Натаніель. — Аж ніяк, — він нахилився до Кіті й прошепотів: — От бовдур! Ноуда — це страшна істота, один з найнебезпечніших демонів, згадуваних у літописах. Він дощенту зруйнував Персеполь…

— Так, я знаю, — пошепки відповіла Кіті, нахилившись до нього назустріч. — Він знищив військо самого Дарія.

— Так… — кивнув Натаніель. І тут-таки вирячив очі: — Що?! А ви звідки це знаєте?

— Джоне! — перебив його обурений Мейкпісів голос. — Годі вже балачок! Мені потрібна тиша! Гопкінсе, коли щось піде не так, як слід, спрямуйте процес назад. Використайте закляття Еспрі. Гаразд. Тихо!

Квентін Мейкпіс заплющив очі й схилив голову до грудей. Змахнув руками, поворушив пальцями. Глибоко вдихнув повітря. Тоді запрокинув голову, розплющив очі — й почав гучно вимовляти закляття. Натаніель уважно слухав: як і раніше, то було просте латинське закляття, проте, якщо брати до уваги міць демона, якого викликали, його ще слід було підкріпити численними додатковими закляттями, що повторювали одне одного, — щоб якнайміцніше зв’язати духа. Слід визнати, що латинські слова Мейкпіс читав бездоганно. Минуло кілька хвилин, а горлянка ще ні разу не підвела його. Обличчям драматурга струменів піт, однак того це нітрохи не бентежило. У залі все принишкло: Натаніель, Кіті, змовники — всі чекали, немов зачаровані. Найбільш нетерплячим виявився пан Гопкінс — він подався вперед із роззявленим ротом, наче зголоднілий.

Сьомої хвилини в залі стало холодно. Не поволі, а миттєво, ніби хтось несподівано клацнув вимикачем. Усі затремтіли. Восьмої хвилини залою розплився ніжний аромат бальзаміну. Ще через хвилину Натаніель побачив, що в пентаклі разом з Мейкпісом є хтось іще. Ця істота була помітна на третьому рівні — щось туманне, рідке, що всотувало в себе світло: така собі темна рогата маса, що розросталась то вгору, то вшир, з руками, які тяглися вбік і впирались у межі кола. Натаніель потупив очі: йому здалося, що оздоблені краї пентакля трохи прогнулися. Він не міг розгледіти цієї істоти до ладу: вона височіла над Мейкпісом, а той далі читав закляття, анітрохи не помічаючи свого нового сусіда.

Нарешті Мейкпіс досяг найвищої точки закляття — моменту, коли він мав ув’язнити демона в своєму тілі. Він вигукнув останні слова, й темна постать умить зникла.

Мейкпіс замовк. Він стояв нерухомо. Очі його зирили зверх глядачів — ніби кудись удалину.

Усі заціпеніло стежили за ним. Мейкпіс не ворушився. Обличчя його скам’яніло.

— Гопкінсе! — хрипко промовив Руфус Лайм. — Проженіть демона… Мерщій!

Аж тут зненацька Мекпіс гучно скрикнув — і ожив. Це сталося цілком несподівано. Натаніель зойкнув. Усі здригнулись. Навіть найманець позадкував.

— Вдалося! — Мейкпіс вискочив з кола. Він плескав у долоні, стрибав, крутився на місці. — Вдалося! Перемога! Вам навіть не уявити!..

Змовники підсунулися ближче. Дженкінс поглянув на драматурга зверх окулярів:

— Це правда, Квентіне? І як ти почуваєшся?..

— Чудово! Ноуда тут! Я відчуваю його в собі! О… кілька секунд, правду кажучи, між нами тривала боротьба. Не дуже приємна річ, друзі мої! Проте я зосередив усю свою силу — і якнайсуворіше наказав демонові вгамуватись. І відчув, що він скорився — й готовий мене слухатись! Зараз він у моєму тілі, тихий і покірний. Він визнав свого господаря! Як це було? Важко описати… Ні, не те, щоб боляче… Ніби тверде розжарене вугілля в моїй голові. Та коли він підкорився, я відчув такий приплив енергії! Вам навіть не уявити!

Змовники відповіли на це недоладними захопленими вигуками. Вони аж верещали й стрибали з радощів.

— Сила демона, Квентіне! — вигукнув Лайм. — Скористайтесь нею!

— Ще зарано, друзі мої! — Мейкпіс підняв руки, вимагаючи тиші, і в залі все вщухло. — Я міг би зруйнувати цю залу, розсипати її на порох! Та ви матимете досить часу на веселощі, якщо підете за моїм прикладом. Розходьтеся по пентаклях! Викликайте демонів! А потім ми візьмемо долю країни в свої руки! Заволодіємо посохом Ґледстона й прогуляємось Лондоном! Як я розумію, дехто з простолюду зараз влаштовує демонстрації. Наше найперше завдання — негайно поставити їх на місце!

Змовники нетерпляче, мов діти, порозбігались по колах. Натаніель узяв Кіті за лікоть і відвів її вбік.

— За мить, — прошепотів він, — мене покличуть, щоб я взяв участь у цьому божевіллі. Я вдам, ніби послухався їх. Не тривожтесь. Останньої миті я скористаюсь пентаклем, щоб викликати команду найпотужніших джинів. Якщо нам пощастить, вони знищать Мейкпіса та інших дурнів. Якщо ж ні, то вони принаймні нададуть нам змогу втекти… — він переможно помовчав. — Вас це, здається, не дуже вражає?

Очі в Кіті були втомлені, почервонілі. Невже вона плакала?

А він і не помітив… Дівчина стенула плечима:

— Сподіваюсь, що так і буде.

Натаніель затамував хвилю роздратування. Правду кажучи, він і сам нервувався.

— Ось побачите!

* * *

У залі почали викликати демонів. Руфус Лайм стояв і хрипко шепотів, міцно заплющивши очі й роззявивши свого риб’ячого рота; Клайв Дженкінс зняв з кирпатого носика окуляри й нетерпляче крутив їх у руках, виголошуючи закляття монотонною скоромовкою. Решта чарівників, чиїх імен Натаніель не запам’ятав, самотньо стовбичили в своїх пентаклях — хто згорбившись, хто виструнчившись, хто тремтячи, — й харамаркали, вимахуючи руками. Гопкінс із Мейкпісом схвально походжали між ними.

— Джоне! — Мейкпіс наблизився до Натаніеля, аж підскакуючи з радощів. — О, скільки в мені енергії! Я міг би стрибнути аж до зірок! — Несподівано його обличчя посуворішало. — Сподіваюсь, ви, хлопче, не зрадите нас? Чому ви досі не в колі?

Натаніель підняв руки:

— Може, мене спочатку розв’яжуть?

— О, так! Яка неласкавість із мого боку! — він ляснув пальцями, й мотузки спалахнули бузковим полум’ям. Натаніель струсив їхні рештки з рук. — Отам у кутку є вільний пентакль, Джоне. Якого демона ви собі обрали?

Натаніел пригадав два імені наздогад:

— Я саме вагався між двома джинами з ефіопських рукописів. Зосою й Карлоумом.

— Цікавий вибір, хоч і скромний. Я раджу вам Карлоума. Ну, вперед!

Натаніель кивнув. Він хутко позирнув у бік Кіті — дівчина пильно стежила за ним, — і попрямував до найближчого вільного пентакля. Часу було обмаль: скоса він бачив, як над Дженкінсом і Лаймом уже заклубочились химерні, потворні тіні. Хтозна, кого там викликали ці бовдури, та, якщо пощастить, їм знадобиться деякий час, щоб підкорити собі своїх внутрішніх рабів. А тим часом Годж і Кормокодран швидко дадуть собі з ними раду.

Натаніель ступив у коло, кахикнув, озирнувся. Мейкпіс уважно дивився на нього. Він напевно щось підозрює! Юнак похмуро всміхнувся: зараз його підозри справдяться якнайдраматичнішим чином…

Ще секунда для підготовки: коли з’являться його джини, треба буде діяти хутко, віддавати точні накази, — і Натаніель нарешті взявся до діла. Він зробив чудернацький помах руками, вимовив імена своїх п’ятьох наймогутніших демонів — і показав на сусіднє коло. Він чекав вибухів, диму, пекельного полум’я — й несподіваної появи моторошних постатей…

А натомість у центр сусіднього кола ляпнулося щось маленьке й жалюгідне. Впавши, воно розпливлось, наче достиглий плід, кинутий з висоти. Форми воно не мало, проте виразно пахло рибою.

Середина калюжки випнулась, і пролунав голосок:

— Я врятований! — Калюжка крутнулась і, здається, помітила пана Гопкінса. — Ой!

Натаніель мовчки дивився на неї.

Квентін Мейкпіс теж побачив її. Він підійшов ближче й вирячився на неї.

— Цікаво! Схоже ніби на шматочок сирого тіста… Але розумний. Що ви про скажете, Гопкінсе?

Пан Гопкінс підійшов ближче. Він поглянув на Натаніеля, люто блиснувши очима:

— Боюся, сер, що це дещо менш безневинне. Це рештки підступного джина, який цього самісінького вечора намагався заарештувати мене. Ще кількох джинів із його супроводу я вже знищив. Здається мені, що пан Мендрейк сподівався застати нас зненацька.

— Та невже? — Квентін Мейкпіс сумно витяг обличчя. — Ой лишенько! Це вже інша справа. А я завжди покладав на вас такі надії, Джоне! Гадав, що ми справді зможемо чудово працювати разом! Що ж, шкода. Зате в мене є Гопкінс і ще п’ятеро вірних друзів… — він оглянув змовників — ті, скінчивши свої виклики, заціпеніли в своїх колах. — Цього нам вистачить. Зате ми влаштуємо собі першу потіху, побачивши, як ви й ваша тварюка помрете… Г-гик! — він затиснув рота долонею. — Пробачте… Боюся, що в мене… г-гик! — негаразд із шлунком. А тепер… — він знову гикнув, ригнув, вибалушив очі. — Як дивно! Я…

Він висолопив язик. Руки й ноги в нього затрусились, коліна підігнулись — здавалось, він от-от упаде.

Приголомшений Натаніель позадкував. Мейкпісове тіло раптово вигнулось — і закрутилось змією, ніби в нього розм’якли всі кістки. Потім воно завмерло й застигло. Драматург ніби опанував себе. На мить у його погляді промайнув жах. Він ще встиг промимрити:

— Це не…

Решта слів потонули в шаленій судомі. Мейкпіс засмикався, наче лялька на переплутаних нитках.

Голова запрокинулась. Очі вирячились у нікуди.

А рот зареготав.

Лайм, Дженкінс та інші змовники, стоячи довкола в пентаклях, підхопили цей регіт. їхні тіла немовби передражнювали проводиря, так само смикаючись і звиваючись.

Натаніель скам’янів, слухаючи сміх, що лунав звідусіль.

Ні, то не був приємний, радісний сміх, хоч його не можна було назвати й лютим, гнівним, переможним чи жорстоким. Інакше він був би не такий страшний. Ні, цей звук був порожній, недоладний — і ніби якийсь чужий. У ньому не було жодних людських почуттів.

Цей регіт узагалі не був людським.

24

Мене врятувала юшка. Густа й масна, що по вінця наповнювала срібну супницю. Спочатку, коли мене притиснуло до срібних стінок, моя сутність почала швидко танути. Аж несподівано ситуація змінилась на краще. Майже відразу, тільки-но Фекварл облишив мене, я під впливом срібла знепритомнів, а це означало, що моя крукова подоба розпалася. Я перетворився на масну рідину, що добряче скидалась на помиї. Не можна сказати, щоб я почувався добре, проте моя сутність гинула набагато повільніше, ніж сподівався Фекварл.

Моя свідомість то спалахувала, то згасала. То мені здавалось, ніби я десь далеко-далеко — в Єгипті, і востаннє розмовляю з Птолемеєм… аж тут я помічав, що повз мене пливуть шматочки тріски й камбали. Часом у пам’яті спливали Фекварлові слова: «Сьогодні ми помстимося за все!» Комусь вони, здається, обіцяли чимале лихо… Ну й гаразд. Я втомився. З мене досить. Я лише радів, що перебуваю в тихому місці — і можу спокійно померти на самоті.

Аж тут, так само несподівано, зникли і юшка, й холодний дотик срібла. Я опинився на волі.

Це, безперечно, було добре. А недобре — те, що я був уже не сам.

Передусім тут був мій господар — цього, власне, й слід було сподіватись. Його я будь-що пережив би. Та варто було мені озирнутись, як я побачив — кого б ви гадали? Уявіть, що ваш найголовніший ворог замкнув вас у смертельній пастці, а ви героїчно вижили, всупереч усім його підступам, — отож, коли ви нарешті опинитесь на волі, вам менш за все хотітиметься побачити цього самісінького ворога, що дивиться на вас із роздратуванням і огидою[83]. Ба більше: ви кволі, схожі на медузу й смердите юшкою з риби! За таких обставин радіти далі вельми непросто…

Та це все — ще половина клопоту. Крім Мендрейка та Фекварла, в залі перебували й інші, тож я прибув саме вчасно, щоб побачити їхні справжні обличчя.

Тут було відчинено аж п’ять брам до Іншого Світу, й моя сутність затремтіла від довколишньої бурхливої діяльності. У п’ятьох пентаклях стояли люди. На першому рівні здавалось, ніби вони стоять самі. На другому й третьому рівнях поруч із ними видніли розмиті химерні тіні; на ще вищих рівнях ці тіні виявлялись моторошними живими клубками, в яких неприємно сусідували численні щупальця, кінцівки, очі, шпичаки й зубці. Я бачив, як кожен із цих клубків стискався й проникав до тіла людини, що чекала на нього. Невдовзі навіть найнезграбніші ноги чи щупальця зникли з очей.

Перші кілька секунд люди, здається, контролювали ситуацію. Вони моргали, ворушились, чухали потилиці, а мій давній друзяка Дженкінс обережно надяг на ніс окуляри. Усе було цілком гаразд — хіба що їхні аури сяяли надзвичайною силою. Мене це, звичайно, не піддурило. Я вже бачив, як Фекварл обійшовся з паном Гопкінсом, і розумів, що люди недовго братимуть тут гору.

Так воно, врешті, й сталося.

Рівні за моєю спиною заколивались. Я обернувся, як амеба на повороті, й помітив ще одного чолов’ягу — низенького товстунчика в мереживній сорочці. І тут мені справді стало недобре. Його аура була надпотужна, вона сяяла, наче сонце з-за хмар, вигравала неземними кольорами й лиховісною енергією. Тут уже не було сумніву, що хтось справді вселився в нього.

Він заговорив — я не слухав. Його аура несподівано моргнула — один-єдиний раз, ніби хтось відчинив дверцята грубки, що палала в нього всередині. І товстунчик збожеволів.

Хоч як Фекварл сперечався зі мною, сама думка про заселення до людського тіла видається мені вельми образливою. По-перше, ти ніколи не знаєш, до кого заселяєшся. По-друге, змішати свою сутність із страхітливою, важкою земною плоттю — цілком незбагненно з естетичної точки зору. І по-третє, залишається ще дрібна проблема контролю — вміння керувати людським тілом. Фекварл уже встиг повправлятись із своїм Гопкінсом. А інші були тут чистісінькими новачками.

Всі шестеро чарівників — товстунчик та інші, що стояли по колах, — разом реготали, смикалися, трусилися, спотикалися, витягали руки в різні боки й падали.

Я поглянув на Фекварла:

— Ой-ой-ой, який жах! Страшна помста джинів починається!

Він насупився, нахилився, щоб допомогти своєму проводиреві, аж тут його увагу відвернув шурхіт біля дверей. То був ще один мій давній друзяка — найманець. Зазвичай його обличчя відбивало всі найвитонченіші почуття гранітної брили, однак тепер воно витяглося з жаху, а очі вирячились. Напевно, через бідолашних чарівників, що лежали на спинах, як перекинуті комашки, безпорадно ворушачи лапками. А може, його засмутило те, що тепер йому навряд чи заплатять. Будь-що найманець вирішив забратися геть. Він попрямував до дверей…

Аж тут Фекварл знявся в повітря — і приземлився біля найманця. Він поворухнув своєю висохлою рукою — найманець перелетів через усю залу й важко гупнув об статую. Помалу підвівшись, він витяг кинджал. Фекварл умить опинився поруч. У повітрі щось замерехтіло, долинув звук невидимих ударів, що нагадував бійку на каструльній фабриці. Кривий кинджал з брязкотом упав на підлогу. Найманець повалився на камені, хапаючи ротом повітря. Фекварл випростався, поправив краватку пана Гопкінса й спокійно повернувся до центру зали.

Я спостерігав за сутичкою з мимовільним задоволенням.

— Непогано! Я вже багато років намагався це зробити.

Фекварл стенув плечима:

— Тут уся річ у тім, щоб уникати магії, Бартімеусе. Цей чолов’яга надзвичайно стійкий — він ніби підживляється нашою енергією. До того ж перебувати в тілі смертного теж корисно. До речі, не думай, що тобі самому пощастить утекти. Скоро настане й твоя черга.

Він побіг до тіла товстунчика — воно тим часом качалось по підлозі, видаючи якийсь химерний гавкіт.

Може, це й марнославство, та мені вже набридло залишатись калюжкою сирого тіста. Ціною страшенного зусилля я спромігся зібрати себе в пірамідку слизу. Чи стало мені краще? Ні. Але я був надто зморений, щоб прибрати якусь серйознішу подобу… Слиз озирнувся, шукаючи Мендрейка. Якщо в мене все погано, то йому теж не всміхається доля.

На мій превеликий подив, він стояв біля стола поруч із Кіті Джонс![84]

Це справді приголомшило мене. Кіті Джонс ніяк не пасувала до цього рівняння. Ба більше: Мендрейк був заклопотаний тим, що намагався розв’язати їй руки! Чудасія! Навіть більша чудасія, ніж спілка Фекварла з Гопкінсом. І Мендрейк, і дівчина були не в найкращій формі, проте вони щось бурхливо обговорювали, позираючи на двері. Помітивши невдачу, що спіткала найманця, вони вирішили не діяти поспіхом.

Я повільно — чого ви ще хочете від слизу? — поповз до них. От тільки далеко я не заповз: підлога здригнулась, кам’яні плити тріснули, статуї захитались і вдарились об стіни. Ніби почався землетрус — чи на дах сів птах Рок. Насправді ж причиною цього був товстунчик, що досі лежав на підлозі. Йому пощастило перевернутись на бік, і тепер він намагався встати за допомогою самих лише ніг — і через те крутився за годинниковою стрілкою. Те, що перебувало всередині нього, вочевидь, засмутилось: товстунчик вередливо плескав долонею по каменях, і з кожним ударом зала здригалась.

Фекварл підбіг до нього й заходився допомагати йому:

— Упріться ногами в підлогу, володарю Ноудо! Ось так! Тепер дозвольте мені підхопити вас… Так… Стійте рівно. Тепер випростуйтесь. Чудово! Ось ми й підвелися!

Ноуда… Пірамідка слизу замислено схилила верхівку. Чи добре вона розчула? Це неможливо! Навіть найдурніший чарівник не може бути таким марнославним, таким необачним, та й просто таким невігласом, щоб запросити до свого тіла таку істоту, як Ноуда. Його послужний список напевно відомий усім![85]

І все ж таки хтось до цього додумався. Фекварл вів кволе тіло, наче каліку, підбадьорюючи і втішаючи його:

— Ще трошки, володарю Ноудо! На вас чекає крісло. Ворушіть ногами, а не руками! Отак! У вас чудово виходить!

Із роззявленого рота товстунчика долинув гучний голос:

— Хто це говорить?

— Це я, Фекварл.

— О, Фекварле! — повторив голос. — Ти не збрехав. Усе саме так, як ти й казав! Жодного болю! Жодного примусу! Я чую світ людей і соковиті тіла, що чекають на мене! От тільки координація підводить мене. Про це ти мене не попередив!

— Не все відразу, не все, — пробуркотів Фекварл. — Ви скоро пристосуєтесь.

— Тут так багато цих дивних м’язів — ніяк не можу дібрати, до чого вони! Суглоби туди гнуться, туди не гнуться, жили тягнуться на всі боки! А ця безглузда кров! Як дивно відчувати, що ця кров — моя власна. Так і хочеться роздерти плоть — і випити її!

— Я радив би вам стримати це поривання, сер, — твердо відповів Фекварл. — Це було б не дуже розумно. Не хвилюйтеся — скоро вам дістанеться чимало свіжої плоті. А поки що сядьте на цей трон. Перепочиньте.

Він позадкував. Низеньке, гладеньке Мейкпісове тіло поринуло в золоте крісло. Голова схилилась набік, руки й ноги досі смикались. Кіті з Мендрейком, що стояли біля іншого кінця стола, відсахнулись.

— Де ж мої війська, любий Фекварле? — загримів голос. — Де армія, яку ти обіцяв мені?

Фекварл кахикнув:

— У цій самій залі, сер. Вони, як і ви, просто ще… не встигли звикнути до свого нового становища.

Він озирнувся через плече. З п’ятьох чарівників троє досі лежали на підлозі, один сів і безглуздо всміхався, а п’ятий примудрився встати — й тепер безглуздо тинявся залою, крутячи руками, наче вітряк, і спотикаючись об килими.

— Вигляд у них непоганий, — зауважив я. — Колись вони, можливо, навіть зуміють завоювати цю залу.

Фекварл обернувся й вирячився на мене:

— О! Про тебе я й забув!

Очі в пониклій круглій голові сліпо закрутилися:

— З ким це ти розмовляєш, Фекварле?

— З одним джином. Не звертайте уваги. Він недовго перебуватиме серед нас.

— А що це за джин? Чи підтримує він наші наміри?

— Це Бартімеус. Відомий насмішник.

Одна рука піднялася, ворухнулася — Ноуда, напевно, хотів поманити мене до себе. Пролунав гучний голос:

— Підійди сюди, джине!

Пірамідка слизу повагалась, однак подітися було нікуди. Я не мав сили ні пручатись, ні тікати. Із спритністю пораненого слимака я поповз до золотого трону, залишаючи за собою огидний слід. Доповзши, я вклонився, як міг:

— Це велика честь для мене — побачити такого могутнього й славетного духа. Поряд із вами я — жалюгідна пушинка, проте моя сила — до ваших послуг[86].

Схилена голова пересмикнулась, очі вивернулись — і вирячились на мене:

— Великі чи малі, всі ми — діти Іншого Світу. Нехай зміцниться твоя сутність!

Фекварл ступив уперед:

— Володарю, я не став би заходити так далеко. Бартімеус непевний, як місячний промінь, і невловимий, мов лоша. І до того ж занадто дотепний. Я саме збирався…

Могутній дух махнув гладенькою ручкою — мабуть, намагався показати свою ласку, проте не розрахував: ручка знов шалено смикнулась і розвалила стіл навпіл.

— Будь добріший, Фекварле! По багатьох століттях рабства у всіх нас трохи зіпсувалася вдача.

— Не знаю, — відповів із сумнівом Фекварл. — Щось у нього вона надміру зіпсувалася.

— І все ж таки!.. Ніяких сварок між своїми!

Пірамідка слизу енергійно закивала:

— От де правда! Чув, Фекварле? Слухай і вчись!

— Тим паче, — провадив могутній голос, — коли джин такий безсилий, як цей. Погляньте на нього! Плювок немовляти може розвіяти його сутність! Тебе зневажали, Бартімеусе. Та ми разом знайдемо твого кривдника — і зжеремо його плоть!

Я позирнув на свого господаря: той помалу задкував до дверей, ведучи за собою Кіті[87].

— Ви дуже ласкаві, володарю Ноудо!

Фекварл трохи набундючився.

— Біда в тім, — пояснив він, — що Бартімеус не схвалює нашого задуму. Він уже казав, що моє перебування в цій посудині, — він показав на Гопкінсові груди й витримав театральну паузу, — це «гидота».

— Ти на себе поглянь! — зіпнув я. — Ти ув’язнений у моторошному… — тут я помовчав, згадавши про потужну ауру Ноуди. — Щиро кажучи, володарю Ноудо, я просто не знаю до ладу, в чому саме полягає ваш задум. Фекварл мені так цього й не пояснив.

— Це легко виправити, маленький джине! — Ноуда, здається, виявив, що його щелепні м’язи якось пов’язані з говорінням. Тепер, коли він говорив, його рот недоладно затулявся й стулявся — то ширше, то вужче; будь-що це ніяк не пасувало до слів, які він вимовляв. — Упродовж століть ми страждали від людських рук. Тепер настала наша черга завдати людям болю. Завдяки Фекварлові та дурному чарівникові, в чиєму тілі я зараз перебуваю, в нас з’явилася нагода помститись. Ми увійшли до цього світу на своїх власних умовах — і тепер нам самим вирішувати, що з ним робити! — Його зуби двічі клацнули, наче в голодного пса. Цей порух аж ніяк не був мимовільним.

— Однак, за всієї моєї поваги, — зазначив я, — вас тут лише семеро, і…

— Найважче вже позаду, Бартімеусе, — Фекварл поправив свій піджак. — І зробив це я. Я витратив кілька років на те, щоб заманити Мейкпіса назустріч його долі. Його пиха завжди була безмежна, але тільки після появи Гонорія, що вселився в кістяк Ґледстона, я зрозумів, як можна буде скористатись цією пихою. Головною Мейкпісовою вадою було його марнославне прагнення новацій, безоглядної творчості. Після появи Гонорія вони з Гопкінсом зацікавились ідеєю вселення духів у живі тіла. Я ж, зі свого боку, трохи підштовхував їх до такого експерименту. Врешті Гопкінс наважився зробити цей експеримент із самим собою — і викликав мене. А далі все було просто. Я знищив Гопкінсів розум, проте приховав це від Мейкпіса. І от сьогодні він теж пожертвував собою й кількома своїми приятелями.

— Тепер нас семеро, — підхопив Ноуда, — але невдовзі може стати ще більше. Все, чого нам треба, — це нові тіла-посудини.

— Їх нам, завдяки Мейкпісу, вистачає, — додав Фекварл.

— Тобто як? — здивувався могутній дух.

— Увесь уряд лежить у сусідній залі, зі скрученими руками й заткнутими ротами. Усі вони готові до вжитку. Ви пожерли пам’ять чарівника, володарю Ноудо, тому й не пам’ятаєте цього.

Ноуда вибухнув диким реготом, від якого впав сусідній стілець.

— І справді, який сенс ділити цей мозок із… Отже, все чудово! Наші сутності захищені! Нас не зв’язує жодне закляття! Скоро ми сотнями мандруватимемо світом — і жертимемо, жертимемо, жертимемо його мешканців!

Правду кажучи, я з самого початку розумів, що вони прибули сюди не милуватись краєвидами. Я ще раз позирнув на Мендрейка з Кіті — вони були майже біля дверей.

— Ще одне питання, — обізвався я. — А коли ви зжерете всіх, то як повернетесь назад?

— Назад? — здивувався Ноуда.

— Що значить «назад»? — підхопив Фекварл.

— Ну… — пірамідка слизу спробувала стенути плечима, однак це вийшло не дуже переконливо. — Назад до Іншого Світу, коли вам тут набридне.

— Це не входить у наші наміри, маленький джине! — голова Ноуди рвучко обернулась до мене. — Світ великий. Він різноманітний. І тепер він наш!

— Але…

— Наша ненависть множилася так довго, що зцілити її не зможе навіть Інший Світ! Подумай про те, що довелося пережити тобі самому! Ти повинен відчувати те саме, що й ми!

Зненацька долинув крик. Ноуда засовався на своєму троні — його бильце тріснуло посередині.

— А це що за галас?

Фекварл посміхнувся:

— Напевно, Бартімеусів господар.

Знову крик, вереск… Еге ж, Мендрейк — із своєю фірмовою незграбністю — так і не дістався до дверей. їх із Кіті перейняло Дженкінсове тіло, що вже приноровилося рухатись більш-менш до ладу. Дух, що сидів у ньому, був нівроку кмітливий.

У голосі Ноуди з’явилася цікавість:

— Приведіть їх сюди.

Часу це забрало чимало: Дженкінсові ноги досі не згиналися в колінах. Та врешті двоє розкуйовджених людей опинились перед золотим троном. Дженкінсові руки тримали їх за комір. І Мендрейк, і Кіті здавалися змореними й зневіреними. Плечі в них похилились, одяг подерся, пальто в Кіті збоку було пропечене наскрізь. Пірамідка слизу тихенько, непомітно зітхнула.

Ноуда спробував скривити рота в страхітливій, недоробленій посмішці. Він знову нетерпляче засовався й закрутився на троні:

— М’ясо! Я чую м’ясо! Який приємний аромат!

В очах Мендрейка спалахнув виклик.

— Бартімеусе! — прокрякав він. — Я досі твій господар! Я наказую тобі допомогти нам!

Фекварл з Ноудою щиро зареготали, почувши це. Я — ні. — Це все минуло, — мовив я. — Зараз тобі краще мовчати. — Я наказую тобі…

З Дженкінсового рота пролунав низький жіночий голос:

— Це ти, Бартімеусе?

Пірамідка слизу здригнулася:

— Наер’ян! Я не бачив тебе ще з часів Константинополя!

— Слухай мене! Я наказую… — не вгавав Мендрейк.

— А чому ти такий слизький. Бартімеусе? Ти, здається, хворий!

— Так, бували в мене й кращі часи. Але ти краще на себе поглянь! Руде волосся, окуляри, лише дві ноги… Для тебе це просто ганьба![88]

— Я наказую тобі… тобі… — Мендрейк схилив голову й замовк.

— Воно варте цього, Бартімеусе! — відповіла Наер’ян. — їй просто не уявляєш, що це таке. Тіло, звичайно, одноманітне, зате яку свободу воно надає! То як, приєднаєшся до нас?

— Так! — підтримав її гучний голос Ноуди. — Приєднуйся до нас! Ми знайдемо тобі хорошого чарівника. І змусимо його вселити тебе в себе.

Пірамідка слизу виструнчилась, як тільки могла:

— Дякую. Ваша пропозиція справді ласкава й спокуслива. Та боюся, що я мушу відхилити її. Мені вже досить і цього світу, й того, що в ньому є. Моя сутність виснажена. Єдине моє бажання — якнайшвидше повернутися до спокою Іншого Світу.

Ноуда, здається, був дещо розчарований:

— Яке дивне рішення!

Фекварл тут-таки встряв:

— Я ж казав, що Бартімеус непевний і зрадливий! Його треба знищити Спазмом!

З Мейкпісової горлянки пролунав гучний рев. Повітря затремтіло від спекотної хвилі. Одяг на Фекварловому тілі спалахнув і закурився димом. Ноуда всмоктав повітря назад— очі Мейкпіса заблищали[89].

— Стережися, Фекварле! — гримнув могутній голос. — Твої добрі поради стають нав’язливими. Цей джин може йти, куди хоче!

Пірамідка слизу вклонилася:

— Я довіку дякуватиму вам, володарю Ноудо. Якщо ви зробите ласку вислухати мене, то я маю до вас ще одне, останнє прохання.

— Цього переможного дня, — відповів Ноуда, — коли розпочинається моє земне царювання, я не відмовлю жодному, навіть найкволішому, наймізернішому зі своїх братів-духів. А наймізерніший з них, безперечно, ти. Я виконаю твоє прохання, якщо це в моїх силах. Кажи!

Пірамідка нахилилася ще нижче:

— Володарю Ноудо, помилуйте цих двох людей. Світ, як ви сказали, великий. У ньому знайдеться багато іншої плоті, щоб її пожерти. А цих — помилуйте.

Це прохання справило серйозне враження. Фекварл з огидою пирхнув. Наер’ян здивовано присвиснула. Що ж до Ноуди, то він так гучно клацнув зубами, що з його трону попадали різьблені херувимчики. Очі його спалахнули вогнем, пальці зім’яли дошку стола, наче масло. Я б не сказав, що він був дуже задоволений.

— Я дав тобі слово, джине, й не можу його порушити, — промовив могутній голос. — Але ж як це невчасно! Мені треба чимось підживитись. Я сподівався на цих двох — особливо на дівча. Хлопчисько надто кволий і жилавий — його плоть навряд чи смачніша за свічний віск, — а от дівча, безперечно, ласий шматочок. А ти хочеш, щоб я помилував їх! Фекварл, здається, має рацію. Ти справді якийсь непевний!

Отакої! Хіба я з доброї волі прирік себе на ув’язнення в людському світі? Проте сперечатись я не став. Лише вклонився ще нижче.

— Тьху! — Ноуда, напевно, потроху звикав до свого нового тіла: воно несподівано набуло якоїсь подоби координації й піднялося з крісла. — Зв’язатись із людиною! Ти просто потвора! Зрадник! О, я тут-таки й знищив би тебе!.. Та я не можу порушити своєї обіцянки. Забирайся! Геть із моїх очей!

Я вирішив не виявляти свого гніву.

— Так, між нами є зв’язок, — тихо підтвердив я. — Та поки що він обмежений. Тому я покидаю вас.

Пірамідка слизу обернулася до Мендрейка, що слухав цю розмову, блідий як крейда:

— Відпусти мене.

Йому знадобилося кілька секунд, щоб якось зреагувати, — та й то не раніше, ніж Кіті штовхнула його в бік. Промовляючи закляття, він тричі затнувся — і мусив починати знову. Говорив він ледве чутно — і жодного разу не поглянув на мене. Кіті ж, навпаки, увесь той час, поки я витягався, мерехтів і танув, не зводила з мене очей.

* * *

Останнє, що я побачив, — це те, як вони стояли, притулившись одне до одного: дві згорблені, крихкі постаті, самі серед джинів. Що я відчував? Нічого. Все, що я міг, я зробив. Ноуда зв’язаний своїм словом — їхні життя він помилує. А далі мене вже не обходить, що з ними буде. Я забрався геть — і саме вчасно. Мені взагалі пощастило, що я залишився живий.

Так, я зробив усе, що міг. І більше мені не було до цього діла. Я був вільний.

Вільний.

Ви подивіться: навіть за кращих часів я був непомітною піщинкою поряд із цим Ноудою. Що іще я міг тут удіяти?

25

Ті хвилини, що настали відразу після Бартімеусового зникнення, видались Кіті найстрашнішими. Остання іскорка надії зникла, а увага ворогів негайно перейшла на них. Гопкінсова голова обернулась у їхній бік; скляні очі Мейкпіса, що сидів у золотому кріслі, вирячились просто на Кіті. Вона відчувала люті погляди демонів, холодний ворожий розум, що ховався за восковими обличчями. Вона зрозуміла, як має почуватися шмат м’яса на різницькій колоді.

Могутній демон ніби помалу опановував своє людське тіло: він майже припинив труситись і смикатись — і тепер спокійно сидів у кріслі. Тіла решти змовників у різних кінцях зали теж потроху освоювались — підводилися й тинялися залою, спотикаючись і хитаючись. Вони вимахували руками, підстрибували, присідали, кружляли на місці. Роти в усіх були роззявлені; в залі лунали фрази безліччю мов, переможний регіт і звірячі крики. Кіті здригнулась: це було знущання водночас над усім, що є в людині, й водночас із тієї гідності, яку вона досі бачили в духах — навіть у найхимерніших.

У неї за спиною заговорив демон, що вселився в Дженкінсове тіло. Слів Кіті не розуміла. Гопкінс кивнув, відповіві обернувся до головного демона, що сидів у кріслі. Почалася довга розмова. Кіті з Мендрейком нерухомо стояли й чекали.

Потім Гопкінсове тіло заворушилсь — так раптово, що Кіті підскочила з переляку. Воно обернулося до них — і поманило за собою. Ледве переступаючи ногами, вони подалися за ним через залу — повз знавіснілих демонів, повз бороданя, що мовчки скулився в кутку, й вийшли в коридор. Вони звернули ліворуч, проминули багато поворотів, пройшли повз широкі кам’яні сходи, що вели під землю, і опинились у новому коридорі з багатьма дверима. За першими ж дверима, які вони пройшли, Кіті почула стогін. Демон тим часом вів їх далі: врешті-решт він зупинився, відчинив якісь двері й наказав полоненим увійти. За дверима була порожня кімната без вікон, освітлена однією-єдиною електричною лампочкою.

— Через те, що володар Ноуда склав непорушну присягу, ми повинні бути милосердні, — грубим голосом промовив демон. — Ти, — він показав на Кіті, — не чарівниця, тому ти станеш звичайною служницею. А на тебе, — звернувся він до Мендрейка, — чекає велика честь. Ти ще до світанку станеш домом для одного з нас. Не треба так супитись! Подумай про всіх тих духів, яких ти поневолював! Твоя доля утворить із ними чудову симетрію. А поки що ви залишитесь тут. Вам немає потреби бачити нас у нашому нинішньому стані.

Двері зачинились, ключ клацнув у замку. Зовні залунали кроки.

Кіті відчувала, що тремтить від ледве стримуваного жаху. Дівчина прикусила губу, намагаючись утамувати паніку. Зараз це ні до чого — в них обмаль часу. Вона поглянула на Мендрейка — і, на свій подив, побачила в куточках його очей блискітки сліз. Можливо, він — як і вона — майже вичерпав свої сили. Він тихо промовив, ніби сам до себе:

— Демони увірвались у світ… без будь-яких обмежень… це катастрофа…

Ні. На це в них теж не було часу.

— Катастрофа? — перепитала Кіті. — Дивно. З моєї точки зору, все триває чудово…

— Як ви можете?..

— Демони хочуть зробити з мене рабиню. Правду кажучи, не найкращий вибір. Однак пів години тому ваш приятель — отой гладкий чарівник — збирався мене вбити. Це, як на мене, набагато гірше.

Джон Мендрейк надув щоки й видихнув:

— Мейкпіс мені не приятель! Це божевільний, необачний, бундючний бовдур! І я б на вашому місці не дуже радів, — сумно додав він. — Можливо, Ноуда й пообіцяв не вбивати вас, але це не означає, що цього не зробить хтось інший. Я дивуюсь, як вони досі про це не замислювались. Демони зазвичай умить хапаються за такі лазівки. Ні, вас неодмінно скоро зжеруть — можете бути певні.

Кіті огорнула крижана лють. Вона ступила до Мендрейка — й зацідила йому міцного ляпаса. Чарівник відсахнувся, вхопившись за щоку:

— За що?!

— За що?! — вигукнула Кіті. — За все! За те, що викрав мене, що затяг мене до цього шарварку! За те, що ти — член цього дурнуватого уряду! За війну! За те, що ти — чарівник! За те, що ти поневолював демонів — і навів їх на думку підкорити наш світ! За те, що ти цілковитий і несосвітенний йолоп! — вона перевела подих. — І за те, що ти тільки-но сказав! За те, що здався без боротьби! Ще й саме зараз! Я помирати не збираюсь!

Вона замовкла, але й далі дивилась просто на Мендрейка. Він збентежився, провів рукою по розкуйовдженому волоссю, потупив очі, тоді знову поглянув на неї. Кіті не відводила від нього очей.

— Гаразд, — сказав він. — Пробач. Пробач за все, що я зробив тобі, — і раніше, й тепер. Краще б я облишив тебе. Шкода, що я втяг тебе в усю цю історію. Та яка зараз користь про це говорити? Все марно. Демони вирвались на волю, й тепер ми неспроможні зупинити їх, — отож урешті не має значення, чи тут ти, чи в своїй пивничці.

Кіті хитнула головою:

— Неправда! Твої вибачення не даремні, а якщо ти цього не розумієш, ти дурень. Я вдячна тобі за те, що ти не дозволив Мейкпісові вбити мене. А тепер облиш рюмсати — і подумай, що тут можна зробити.

Мендрейк поглянув на неї:

— Стривай! Ти, здається, подякувала мені… серед цієї всієї купи докорів?

Кіті стиснула губи:

— Якщо й так, це була дуже невелика подяка… А тепер — ти чарівник. Але ж у тебе немає напохваті жодного раба? Навіть найменшого бісеняти?

— Ні. Всі мої раби загинули. Крім Бартімеуса. А він нас покинув.

— Він врятував нам життя!

Мендрейк зітхнув:

— Так, — він пильно поглянув на Кіті. — І навряд чи він зробив це заради мене. Але чому… — його очі раптово вирячились. — Зачекай! Ось що в мене є! — Він пошукав у кишені піджака й витяг металевий диск. — Можливо, ти його пам’ятаєш…

Серце Кіті тьохнуло з радощів, але тут-таки налилося тягарем:

— Твоє магічне дзеркало…

— Так. Біс, ув’язнений у ньому, може спостерігати й розмовляти з третіми особами, але не може діяти. Він неспроможний звільнити ні нас, ні інших чарівників… — Мендрейк замовк і серйозно замислився.

— Спостереження теж можуть стати в пригоді… — Кіті не приховувала своїх сумнівів. — За умови, що його словам можна вірити. Адже він раб. Навіщо йому казати правду після того, як із ним так погано поводились?

— Якщо порівняти з більшістю чарівників, я ще досить-таки лагідний і чуйний господар. Я ніколи… — Мендрейк сердито пирхнув. — Сміх та й годі. Ця суперечка нічого нам не дасть. Краще погляньмо, що там роблять демони.

Він підняв диск і провів рукою над його поверхнею. Кіті присунулася ближче — її це, попри все, зацікавило. Полірована мідь ніби взялася брижами, і в ній з’явилося щось кругле, невиразне й далеке, що ніби спливало з-під води. Воно набрякало, наближалось і нарешті перетворилось на миле дитяче личко, скривлене виразом щирого горя.

— Годі вже, господарю! — запхинькала дитина. — Благаю! Не карай мене більше цими жорстокими Шпичаками або Пекельним Жаром! Я зроблю все, що тільки можу, — присягаюсь! Так, я мушу зносити твої суворі покарання, твої люті кари! Хіба є в мене вибір?.. — жалібно схлипнув він насамкінець.

Мендрейк крадькома позирнув на Кіті.

— Он як, — буркнула вона. — Отакий ти лагідний і чуйний господар?

— Ні, ні! Він перебільшує! Він полюбляє драматичні ефекти…

— Бідолашна, безневинна дитина!..

— Не збивайся на манівці! Це підступний, хитрий… та що там казати! Бісе! В сусідній залі ти знайдеш кілька могутніх істот, що вселились у чоловічі й жіночі тіла. Що вони там роблять? Поглянь, тільки не барись там, бо тебе спіймають і засмажать живцем на грилі. Далі — знову-таки в цьому будинку — знайди чарівників з уряду. Живі вони чи мертві? Що з ними сталось? Чи можна з ними зв’язатись? І, нарешті, подивися, що діється на вулицях Вайтголу. Чи не видно десь урядових військ? Це все. Вирушай.

Біс жалісно скрикнув, і диск спорожнів. Кіті докірливо хитнула головою:

— Як ти можеш вважати себе за порядну людину, якщо тримаєш у полоні живу істоту? Це справжнє лицемірство!

Мендрейк насупився:

— Зараз це не має значення. Ти хотіла, щоб я щось зробив? От я й роблю. — У нападі завзяття він почав походжати туди-сюди кімнатою. — Ці демони дуже могутні — особливо Ноуда… він, напевно, марид — або хтось іще сильніший. Тільки-но він опанує своє тіло, його міць буде страшна. Як нам упоратись із ним? Якби нам пощастило звільнити уряд, ми викликали б досить джинів, щоб знищити його. Але уряд у полоні. Що нам залишається?.. — він поглянув у магічне дзеркало — воно залишалось порожнім. — Є лише одна можливість, — провадив він, — проте шанси тут мізерні…

— Яка?

— Посох Ґледстона. Він у цьому будинку. Він дорівнює силі самого Ноуди. Але його захищено закляттями. Треба знайти спосіб роздобути його.

— І ще спочатку втекти від Ноуди, — зауважила Кіті.

— І залишається ще одне маленьке питання. Чи вистачить мені сили скористатись посохом?

— Так. Минулого разу не вистачило.

— Еге ж! Пам’ятаю. Але зараз я сильніший, ніж тоді. Тільки втомлений… — він знов узявся за дзеркало. — Куди ж він подівся, цей біс?

— Мабуть, здох у рівчаку від поганого поводження… Мендрейку, — запитала Кіті, — ти знаєш про чарівника Птолемея?

Мендрейк спохмурнів:

— Звичайно. А звідки ти?..

— А його «Апокрифи»? Та чув про них?

— Так, так. Вони стоять у мене на полиці. Але…

— А що це за «Брама Птолемея»?

Мендрейк байдуже втупився в неї:

— Брама Птолемея? Кіті, це питання для вчених і чарівників, а не для простолюду. Чому це тебе цікавить?

— Тому, — відповіла Кіті, — що я не вмію читати по-грець-ки. — Вона засунула руку в кишеню пропеченого пальта й дістала книжку пана Баттона. — Якби я могла, то з’ясувала б це сама. Але ти, як я розумію, можеш і вмієш — з усіма своїми привілеями. То що це за Брама? Як через неї потрапити до Іншого Світу? І припини розпитувати мене — в нас обмаль часу!

Мендрейк простяг руку — і взяв невеличкий, тоненький томик, трохи попечений Пекельним Жезлом. Передавши Кіті порожній бронзовий диск, він обережно розкрив книжку — і повільно, наздогад заходився гортати сторінки, переглядаючи колонки тексту. Нарешті він стенув плечима:

— Це все вигадки… Часом його роздуми напрочуд ідеалістичні — а то й відверто хибні. А деякі твердження… Одне слово, Брама Птолемея — це вигаданий спосіб використовувати звичайну процедуру виклику з протилежною метою. З тією, щоб чарівник — чи принаймні його дух або розум — тимчасово проник до того віддаленого простору, де живуть демони. Його автор — вважається, що то був Птолемей Александрійський, — стверджує, ніби зробив це сам, хоча й незрозуміло, навіщо йому було піддавати себе такому страшному випробуванню… Ну як, тобі цього вистачить? Ой, пробач, — це було запитання…

— Ні. Не вистачить. Як саме він це зробив? Там наведено точний опис?

Мендрейк сердито ляснув себе по лобі:

— Кіті! Ти що, збожеволіла? У нас є важливіші справи…

— Просто скажи мені! — дівчина подалася до нього, стиснувши кулаки.

Мендрейк відсахнувся. Аж тут магічне дзеркало в руці Кіті загуло й затремтіло. В ньому знову з’явилося дитяче личко. Воно здавалось переляканим і захеканим. Кілька секунд воно нічого не казало — лише хрипіло й шалено відсапувало. Кіті скрушно хитнула головою:

— Твій раб повернувся. Він ледве живий, бідолашко.

Дитина гучно відригнула й пошепки поцікавилась:

— А це що за діваха?

Мендрейк із навмисною ввічливістю взяв у Кіті диск:

— Розповідай, що ти бачив.

— Гарненьке видовище, господарю, — дитина схвильовано заколупала в носі. — Це, напевно, був ваш останній наказ? Адже ви замкнені у в’язниці — і вас оточують розлючені демони, які вже тисячі років плекають намір помститись… Тому мені й цікаво…

Кіті нетерпляче скреготнула зубами. Мендрейк позирнув на неї:

— Ну, що ти скажеш? Дати йому Пекельного Жару?

— Чого хочеш.

Дитина злякано зойкнула й заторохтіла:

— Я достеменно виконав ваше завдання! Тільки не гнівайтесь! Отже, спочатку — про могутніх духів. Вони справді могутні — їхня присутність викривлює всі сім рівнів. їх семеро — всі вони перебувають у людських тілах, ховаючи свої справжні обличчя. У центрі сидить Ноуда — й віддає один наказ за одним. А решта снує туди-сюди, виконуючи його примхи. В сусідніх залах лежать, мов скраклі, тіла бюрократів з Вайтголу. З бічної кімнати…

Мендрейк перервав його гарячкову балаканину:

— Стривай! Як ці демони пересуваються? Чи зручно їм у людських тілах?

— Здебільшого ні. Вони рухаються так, ніби їм перебито руки й ноги. Та все одно вони аж співають від щастя, що здобули волю. Якби й мені до них приєднатись! — зітхнула дитина. — Я розклав би ваші кістки на тарілці й заграв на них марша!.. Далі розповідати?

— Розповідай, що бачив. Погрози можеш проминати.

— З бічної кімнати тягнеться нескінченний потік бруднющих людей. Руки їм скручено, роти позатикано й запечатано воском. Могутні духи женуть їх, наче кіз до провалля. Одного за одним їх виводять у центр зали, розпечатують їм роти — і ставлять перед троном володаря Ноуди. Він пропонує їм вибір…

— Що то за люди? — перепитав Мендрейк. — Опиши їх!

Дитина пирхнула:

— Це важко… Хіба ви можете описати поодинці стадо кролів? Дехто — без підборіддя, в декого підборідь — по кілька…

Кіті з Мендрейком перезирнулись:

— Це урядовці.

— Кожного з них Ноуда змушує обирати. Вони можуть, промовивши певне закляття, вселити в себе духа. Біля трону Ноуди стоїть джин Фекварл — він тримає в руках важку книгу й називає кожному ім’я духа, якого той повинен викликати. Якщо чарівник погоджується, це триває далі. А того, хто відмовляється, знищують.

Мендрейк прикусив губу:

— І чи багато хто погоджується?

— Поки що ніхто з політиків не відмовився. їм більш до душі зазнати наймерзеннішої зневаги, ніж гідно померти.

Кіті копнула стіну:

— Ноуда не марнує часу! Він створює собі військо!

— І водночас позбувається тих, хто здатний противитись, — зауважив Мендрейк. — Бісе, а що діється в інших місцях?

Дитина стенула плечима:

— Це залежить від точки зору. Як на мене, все просто чудово. В цьому будинку живих людей майже не залишилось. Надворі, в центрі Лондона, збираються величезні натовпи простолюду — їх підбадьорило те, що уряд ніяк на них не реагує. У Вайтголі два загони вовкулаків ледве-ледве охороняють околиці Парламенту. Кілька чарівників гарячково намагаються зв’язатись із своїми начальниками, та все марно.

— Он як! Дехто з чарівників досі на волі! — Мендрейк схвильовано труснув головою. — А й справді, адже нижчих службовців не було не прем’єрі… Можливо, вони зуміють допомогти нам. Яких демонів вони використовують?

— Купку фоліотів, що ховаються від натовпів простолюду за сміттєвими баками.

Мендрейк застогнав:

— Усе намарно!.. Бісе, ти приніс лихі новини, але добре попрацював, — він велично підняв руку. — Якщо я залишуся живий, ти дістанеш свободу.

— Виходить, мені сидіти тут навік-віків… — диск спорожнів.

— Отже, на допомогу зовні сподіватись марно, — поволі промовив чарівник. — Зостається єдина надія на посох — якщо я зможу роздобути його. І якщо зможу впоратись із ним…

Кіті торкнула його за руку:

— Ти розповідав мені про Браму Птолемея. Як саме вона діє? Чи легко це зробити?

Чарівник видерся й гнівно, розгублено поглянув на неї:

— Чого ти причепилася до цієї Брами?

— Птолемей скористався Брамою, щоб потрапити до світу джинів. То був знак примирення, знак доброї волі. Якщо ми хочемо дістати допомогу, нам треба зробити те саме — і негайно!

— Дістати допомогу?! Ото ще лишенько! — Мендрейк заговорив з Кіті, наче з малою дитиною. — Кіті, демони — це наші вороги. Так було вже багато тисячоліть. Так, їхні сили стають нам у пригоді, але демони — злі істоти й шкодять нам за першої-ліпшої змоги. Вони довели це щойно — цього самісінького вечора! Найменша нагода — і вони вдерлися до нашого світу!

— Дехто вдерся, — заперечила Кіті. —Але не всі. Бартімеус, скажімо, не погодився залишитись.

— І що з того? Бартімеус — це ніхто! Один-єдиний звичайнісінький джин, до того ж зморений до краю — через те, що я надто довго тримав його тут.

— І все ж таки він відданий нам. Принаймні — мені. А може, й тобі.

Чарівник хитнув головою:

— Бридня. Він відданий тому, хто останній викликав його. Лише кілька днів тому він служив іншому господареві — безперечно, комусь із моїх суперників. Та все це зараз ні до чого. Щоб роздобути посох…

— Його викликала я.

—.. мені доведеться вибратися звідси. Ати відвернеш увагу… Стривай! Що ти сказала?

— Його викликала я!

Мендрейкові очі вирячились, він похитнувся. У роті в нього забулькотіло, наче в спійманої риби:

— Але… алежти…

— Так! — вигукнула Кіті. — Я простолюдинка! Твоя правда! Але зараз це ні до чого, еге ж? Тільки озирнися! Все полетіло шкереберть: чарівники знищили уряд, демонів викликають їхні ж родичі, на вулицях хазяйнує простолюд. Усе, що досі вважалося непорушним, руйнується, Мендрейку! І гору візьмуть лише ті, хто пристосується! Я теж вирішила пристосуватись. А ти? — вона показала на двері. — Будь-якої миті сюди може повернутись Фекварл — і відвести тебе до Ноуди! А до того часу ти так і мовчатимеш? Так, я трохи навчилась вашого мистецтва. Я викликала Бартімеуса. Я хотіла укласти з ним спілку але він відмовився — бо я не змогла йому довіритись. Він, бач, сумнівається в нас. Раніше він знав тільки одну людину, яка цілком довірилась йому, — і то був Птолемей.

Мендрейк ще дужче вибалушив очі:

— Як?! Той самий Птолемей, який…

— Той самий. Він скористався Брамою, він зробив знак примирення. Як ти гадаєш, чому Бартімеус і досі прибирає його подобу? Ти, мабуть, і не здогадувався? Стільки років учився — й не помічаєш того, що в тебе перед очима? — вона сумно хитнула головою. — Коли я його викликала, Бартімеус сказав мені, що для Птолемея він зробив би що завгодно — після того його вчинку. «Наш із ним зв’язок не мав меж», — ось як говорив він. А ти чув, що він сказав зараз — перш ніж піти?

Обличчям чарівника промайнуло водночас кілька почуттів — промайнуло й зникло, залишивши його спокійним, байдужим і тверезим. Він хитнув головою:

— Ні, не чув.

— Він сказав, що в нього є зв’язок і з нами, але «поки що він обмежений». Це він сказав Ноуді. І, йдучи, він дивився на мене. Хіба ти не розумієш? Тепер я зможу вирушити за ним… — Кіті дивилася вдалину, поверх Мендрейкової голови, і очі її аж палали. — Я знаю, що під час закляття я повинна назвати ім’я Бартімеуса, але більше не знаю нічого. Тому розповідай, що там написано в книжці, — вона всміхнулася до нього.

Чарівник повільно, глибоко зітхнув. Потім розкрив книжку — і знайшов потрібну сторінку. Якусь хвилину він читав її мовчки. І нарешті заговорив рівним, спокійним голосом:

— Це закляття надзвичайно просте. Чарівник перебуває в пентаклі — сидячи або лежачи, бо в момент переносу його тіло впаде. Ніяких свічок або рун не потрібно — ба більше, всі ці перепони зводяться до мінімуму щоб прискорити повернення чарівника до його тіла. Птолемей навіть радить символічно розірвати коло, щоб полегшити цей процес… Він також радить узяти в руки щось залізне — наприклад, анх, — щоб відбити ворожі впливи; годиться для цього і яке-небудь традиційне зілля — скажімо, розмарин. Отже, чарівник заплющує очі й відгороджується від усіх зовнішніх подразників, а потім промовляє звичайне закляття виклику — тільки в зворотному порядку. Замість імені демона він підставляє власне істинне ім’я, а всі напрями змінює на протилежні: «відправитись» замість «з’явитись» і таке інше. І, нарешті, насамкінець тричі називає ім’я «дружнього» демона — Птолемей зве його «заступником». Увагу цього демона треба привернути, щоб відкрити прохід. Якщо все вийде вдало, чарівник відділиться від свого тіла, відкриє Браму — і пройде крізь неї. Як і де саме — Птолемей не уточнює, — він підняв очі. — Ти задоволена?

Кіті пирхнула:

— Ти заздалегідь передбачаєш, що чарівник неодмінно повинен бути чоловіком!

— Послухай, я виклав тобі увесь метод. Знаєш, Кіті, — Мендрейк кахикнув, — я захоплений твоєю кмітливістю й відвагою. Справді захоплений. Та це, на жаль, неможливо. Чому ти вважаєш, ніби ніхто не намагався піти Птолемеє-вим шляхом? Інший Світ чужий і страшний, це місце, де не діє жоден звичайний закон природи. Це може тобі зашкодити — навіть убити тебе. А Бартімеус — навіть якщо ти виживеш і знайдеш його, і він погодиться допомогти тобі, — це лише простий джин. Проти Ноуди його сила мізерна. Твій задум шляхетний, але цілковито нездійсненний. — Він ще раз кахикнув і відвернувся. — Пробач.

— Нічого, — Кіті трохи поміркувала. — А твій задум — з посохом? Наскільки здійсненний він?

— Ну, я сказав би… — він зустрівся з нею поглядом, завагався: — Так само цілковито нездійсненний.

Дівчина всміхнулась:

— Отож-бо. Можливо, нам узагалі не пощастить утекти від Ноуди. Та якщо все-таки пощастить…

— Тоді ми обоє зробимо, що зможемо, — Мендрейк уперше всміхнувся їй у відповідь. — Якщо ти наважишся, нехай тобі щастить.

— І вам нехай щастить, пане Мендрейку.

Забряжчали ключі, зарипіла защіпка на дверях.

— Не називай мене так, — сказав він.

— Чому? Це ж твоє ім’я!

— Ні. Моє ім’я — Натаніель.

Двері безцеремонно відчинились. Кіті з чарівником позадкували. До кімнати ступила невблаганна постать у чорному. Найманець суворо посміхнувся.

— Ваша черга, — сказав він.

26

Дивно, але першим, що відчув Натаніель, було полегшення. Найманець, урешті-решт, був людиною.

— Ви самі? — хутко спитав чарівник.

Бородань стояв на дверях і пильно дивився на нього своїми блакитними очима. Він нічого не відповів. Натаніель вирішив, що мовчання — знак згоди.

— Добре, — сказав він. — Тоді в нас є шанс. Забудьмо про нашу колишню ворожнечу й тікаймо разом.

Найманець і далі мовчав. Натаніель провадив:

— Демони досі мляві й незграбні. Ми зможемо вислизнути надвір і організувати оборону. Я — відомий чарівник. Десь поблизу лежать зв’язані інші міністри — якщо ми звільнимо їх, то зуміємо впоратись із загарбниками. Ваші… е-е… здібності стануть неоціненні в майбутніх боях. Усі колишні вбивства та інші злочини вам пробачать — я певен. Можливо, ви навіть дістанете нагороду за службу. Ну-бо, сер, що скажете?

Найманець ледь помітно всміхнувся. Натаніель засяяв усмішкою у відповідь.

— Володар Ноуда чекає вас, — мовив найманець. — І нам краще не гаяти час.

Він увійшов до кімнати, підхопив Натаніеля й Кіті під руки — і потяг до дверей.

— Ви збожеволіли! — вигукнула Кіті. — Демони загрожують нам усім, а ви добровільно служите їм?!

На дверях найманець зупинився.

— Не добровільно, — відповів він низьким, тихим голосом. — Проте я мушу дивитись правді в очі. Сила демонів зростає щомиті. Ще до світанку увесь Лондон буде у вогні, і всі, хто чинитиме спротив, помруть. А я хочу вижити.

Натаніель спробував вирватись із залізних пальців найманця:

— Так, усе проти нас, але ми ще можемо виграти! Подумайте, доки ще не запізно!

Бородате обличчя нахилилося до нього, вишкіривши зуби.

— Ти не бачив того, що бачив я. Тіло Квентіна Мейкпіса сидить на золотому троні, згорнувши руки на гладкому череві. Його обличчя без упину всміхається. Одного за одним до нього підводять чарівників з вашого любого уряду. Декого він відпускає — ці йдуть до пентаклів, щоб викликати в свої тіла демонів. Інші припадають йому до смаку, й він манить їх до себе. Вони наближаються до його трону, безпорадні, наче кролики. Він нахиляється вперед… — щелепи найманця гучно клацнули; Кіті з Натаніелем здригнулись. — А потім він обтрушує свій жилет, поринає глибше в крісло й знову всміхається. А демони круг нього виють, наче вовки.

Натаніель ковтнув:

— Еге ж, неприємне видовище. І все ж таки ви, з вашими семимильними чобітьми, могли б…

— Я бачу всі семеро рівнів, — мовив найманець. — Бачу, яка сила наповнює цю залу. Опиратись їй — це самогубство. До того ж, де влада, там і вигода. Демонам потрібна людська допомога: в цьому світі вони багато чого не розуміють. Вони запропонували мені багатство, якщо я служитиму їм. І цій дівчині запропонують те саме. Хтозна — можливо, служачи володареві Ноуді, ми з нею процвітатимемо…

Він простяг руку в рукавичці й торкнувся потилиці Кіті.

Дівчина відсахнулась і вилаялась. Натаніеля пройняв сліпий гнів, проте він швидко опанував себе.

Більше найманець не говорив нічого. Руки в рукавичках схопили їх обох за комір — і твердо, хоч і без зайвих грубощів, повели коридором. Здалека лунав гамір, різноголосі крики та зойки — одне слово, якийсь пекельний гомін.

Натаніель залишався цілком спокійний. Майбутнє видавалось таким безнадійним, що боятися вже не було чого. Найгірше вже сталося — смерть була майже неминуча, й Натаніель чекав на неї без жодної тривоги. Остання розмова з Кіті запалила йому серце — юнакові здавалось, ніби ця дівчина нищила в ньому всі слабші почуття. Йому досі голова йшла обертом від її щирих розповідей про Бартімеусове минуле, однак тепер, кінець був уже близький, Натаніеля надихав передусім її власний приклад. Байдуже, що всі її надії були зосереджені на Брамі Птолемея — на міражі, примарі, дитячій казці, яку жоден розумний чарівник не сприймав всерйоз. Юнака чарували її очі, коли вона говорила про цю Браму. В них сяяли натхнення, захоплення, віра в диво — ті почуття, про які сам Натаніель майже забув. Кіті нарешті нагадала йому про них, і чарівник був щиро вдячний їй. Це оновило його — і він майже з нетерпінням дивився в майбутнє. Він поглянув на Кіті: вона зблідла, проте трималася міцно. Натаніель сподівався, що й сам він не зганьбиться перед нею.

Дорогою він озирався туди-сюди, вивчаючи знайомі коридори Вайтголу, картини, гіпсові погруддя в нішах, дерев'яні панелі стін і бісівські вогні під самісінькою стелею. Ось вони проминули сходи, що вели в підвал — туди, де було сховано посох. Натаніель мимоволі подався в той бік. Пальці на його комірі стиснулись міцніше. Вони завернули за останній ріг.

— Ось, — прошепотів найманець. — Нехай це видовище покінчить із вашими мріями.

* * *

Поки їх не було, демони не марнували часу Нові володарі геть змінили Залу Статуй, що вже сотню літ була місцем поважних засідань Ради. Всюди панували шарварок, галас, безладний гамір. Натаніель на кілька секунд заціпенів.

Круглий стіл і крісла прибрали з центру зали. Стіл тепер стояв біля дальньої стіни, й на ньому громадилося золоте крісло. В кріслі, в позі тимчасового задоволення, сидів могутній демон Ноуда. Одну ногу він звісив через поруччя крісла, а другу витяг уперед. Розстібнута Мейкпісова сорочка вільно висіла на роздутому череві. Очі в нього були скляні, рот неприродно розтягнений; на вустах вигравала втомлена усмішка, як у людини, що тільки-но всмак попоїла. На столі довкола крісла лежали клапті подертого одягу.

Біля стола, на кріслі з червоного дерева, стояв демон Фекварл, що вселився в тіло пана Гопкінса. Він диригував усім дійством: тримав у руках розкриту книгу й віддавав короткі накази тим, хто юрмився внизу.

Демони, заселені в тіла п’ятьох перших змовників — Натаніель упізнав серед них Лайма, Дженкінса й сухорлявого Візерса — вже навчились сяк-так керувати ними. Вони досі ще раз по раз спотикалися й хиталися, смикаючи руками й ногами, проте вже не падали й не натикались на стіни. Це дозволяло їм виходити з зали і — саме так, як і розповідав біс із магічного дзеркала, — виводити з камер окремих членів уряду. Чарівники — як могутні, так і слабші — змінювались група за групою.

Зліва Лайм із Візерсом пильно стерегли полонених, які чекали на свою долю; їх було зо два десятки, й вони досі стояли зі скрученими руками. Поруч, у пентаклі біля трону Ноуди, саме розв’язували одну з полонянок. Ось вона залишилася сама — й почала непевним голосом читати згубне закляття. Натаніель не знав цієї жінки — напевно, вона була з іншого відомства. Юнак бачив, як вона затрусилась і напружилась. Повітря круг неї затремтіло: демон, що з’явився на виклик, саме проникав до її тіла. Фекварл махнув рукою, й демониця Наер’ян — у Дженкінсовій подобі — дбайливо поклала бідолаху на підлогу в дальшому кутку зали, поряд із…

Волосся в Натаніеля стало дибки. Ось вони всі — понад дві дюжини чарівників різних рівнів, що качаються, пересмикуються, регочуть і падають: їхні нові господарі вивчають можливості своїх тіл. Часом у залі вибухали спалахи магічної енергії, лунало бурмотіння чужими мовами, химерні крики радості та болю. Кого ж Натаніель побачив серед них? Хто це киває головою й вимахує руками, наче лялька, зі зрум’янілим, збайдужілим, спітнілим обличчям? Юнак відсахнувся…

Це ж Руперт Деверо, прем’єр-міністр!

Попри все, що сталося, попри огиду до всього, що втілював у собі Деверо, — Натаніель відчув, як на його очі набігають сльози. На мить він знову перетворився на дванадцятирічного хлопчика, підхопленого натовпом у Вестмінстер-Голі, який уперше побачив прем’єр-міністра — сліпучо-чарівливого, такого, яким хотілося стати йому самому…

Тіло Деверо підскочило, зіткнулося з іншим тілом — і обидва жужмом повалилися на підлогу. Натаніеля аж занудило зі страху, в нього підігнулися коліна…

— Мерщій, мерщій! — найманець підштовхнув його в спину. — Ставай у чергу!

— Стривайте! — Натаніель спробував озирнутись. — Кіті!..

— Вона не зазнає твоєї долі. Можливо, це тебе потішить.

Натаніель поглянув на Кіті — вона на мить зустрілась очима з ним, а потім її люто потягли в бік натовпу полонених. Лаймове тіло обернулось, помітило його: він побачив у глибині його очей зелені іскри. З роззявленого рота пролунав хрипкий голос, подібний до тріскотіння сухого гілля:

— Фекварле! Ось він, Бартімеусів приятель! Поставити його наступним?

— Авжеж, авжеж, Ґаспаре! Цього — поза чергою! Нехай іде відразу за оцією скривленою пикою… Володарю Ноудо, я так розумію, що вам не до смаку ця леді?

Згори загримів могутній голос:

— Навіть на кістках фараонової мумії краще м’ясо! Вона ж майже плоска — збоку її й не видно!

Натаніелеві очі зупинились на постаті в пентаклі. Худа, наче палиця, з розкуйовдженим сивим волоссям, там стояла його колишня наставниця — Джесіка Вайтвел. Вона дивилась у бік трону. Демон у тілі Візерса щойно зняв з неї пута. Її руки були міцно стиснуті в кулаки.

— Чудово! — Фекварл погортав свою книгу. — Номер двадцять восьмий. Ану, погляньмо… Для тебе я обрав африта Мормела. Вважай це за честь — він шляхетний дух!

Пані Вайтвел не зводила очей із постаті на троні:

— Що ви хочете зробити з нами?

— Не смій турбувати великого Ноуду! — вигукнув Фекварл. — Ти й подібні до тебе багато століть тримали нас у рабстві, не думаючи про нашу долю. То як тобі здається, що ми хочемо зробити з вами? Наша помста визрівала п’ять тисяч років! Жоден куточок цього світу не врятується від нас!

Панна Вайтвел зневажливо зареготала:

— Гадаю, ви занадто оптимістичні. Погляньте на себе: ви ув’язнені в незграбних тілах — і неспроможні навіть ходити як слід!

— Це лише тимчасові невигоди, — відповів Фекварл. — А ось тобі доведеться мучитись вічно! Розпочинай виклик!

Джесіка Вайтвел спокійно відказала:

— Всім іншим ви надали право вибору. А мене навіть і не спитали.

Фекварл опустив книгу. Його очі примружились:

— Гаразд. Я вважаю, що ти, як і всі ці бідолахи, волітимеш жити — навіть якщо твоїм тілом керуватиме демон.

— Ви помиляєтесь!

Панна Вайтвел підняла руки, химерно змахнула ними й вигукнула два слова. Спалахнуло жовте полум’я, знялася сірчана хмара — і над її головою з’явився африт у подобі стривоженого ведмедя-гризлі. Вайтвел віддала пронизливий наказ, і круг її тіла замерехтів блакитний Щит. Африт пожбурив у розгубленого Фекварла закляттям Вибуху. Закляття поцілило просто в нього, збило Фекварла зі стільця — й відкинуло аж до стіни.

Демони в тілах змовників схвильовано загомоніли. Наер’ян підняла палець, і з Дженкінсової руки злетів смарагдовий спис, націлений у Вайтвел. Щит поглинув спис, а Вайтвел уже обернулась — і помчала до виходу. Демон Ґаспар, що вселивсь у Лаймове тіло, кинувся їй навперейми. Натаніель підставив йому ногу: демон спіткнувся, втратив рівновагу й гепнувся на підлогу.

Натаніель теж побіг до дверей. Африт у ведмежій подобі тим часом посилав Вибух за Вибухом у бік золотого трону.

Де ж Кіті? Ось вона! Її тримав за руку найманець. Дівчина пручалась, борсалась, та все було марно.

Натаніель кинувся до неї…

Підлога здригнулась. Юнак спіткнувся, впав — і на мить озирнувся назад.

Тіло в золотому кріслі заворушилось. Його оточував ореол блідого полум’я. З його пальців струменіла магічна енергія, очі на померклому обличчі сяяли сріблястими щілинами. Одна рука витяглась уперед. Від сили, що виходила з неї — п’ятьох звивистих блискавок, по одній з кожного пальця, — падали статуї й зі стелі сипався тиньк. Керувати цими блискавками тіло було неспроможне: дві з-поміж них відразу поцілили в підлогу, не завдавши нікому шкоди; ще одна зачепила натовп щойно викликаних демонів, знищивши кілька людських тіл. Четверта ж ударила в Щит панни Вайтвел, рознесла його на друзки — і влучила їй у спину, вбивши чарівницю просто на місці. Африт-ведмідь зник. Вайтвел упала ниць на кам’яну підлогу.

П’ята блискавка вдарила біля самісіньких ніг найманця, відкинувши його в один бік, а Кіті Джонс — в інший.

Натаніель підхопився:

— Кіті!

Проте його крик потонув у гаморі: демони в залі вибухнули виттям, ревом, гавканням і звуками сурм. Охоплені панікою, вони ганяли свої людські тіла навмання, недоладно тупотячи ногами, високо закидаючи коліна, розчепіривши лікті. Вони натикались один на одного, жбурляли на всі боки Вибухи й Пекельні Жезли. Серед них снували кілька чарівників, які ще не встигли викликати демонів; руки в них були скручені, роти — позатикані, очі — вирячені зі страху. Зала наповнилася димом, спалахами й метушнею.

Серед цього шарварку Натаніель добіг до місця, де впала Кіті Джонс, однак там її вже не було. Натаніель ухилився від магічного імпульсу, що пролетів у нього над головою, і востаннє озирнувся. Ні, дівчина зникла.

Без жодного вагання він промайнув між двома демонами — і помчав до виходу. Вибігаючи з Зали Статуй, він почув Фекварлів голос, що перекривав увесь цей гамір:

— Заспокойтесь, друзі! Заспокойтесь! Небезпека минула! Повертаймося до викликів! Заспокойтесь…

* * *

Менш ніж за хвилину Натаніель промчав коридорами й опинився біля сходів, що вели до підвалів Вайтголу. Забувши про всяку обачність, він перескочив через огорожу — й побіг униз, стрибаючи через дві сходини. Нижче, ще нижче… Повітря ставало дедалі холоднішим, звуки, що лунали згори, вщухали, і врешті Натаніель не чув уже нічого, крім власного хрипкого дихання.

Подолавши третій спуск, він опинився біля входу до сховища. Лише два — чи три? — дні тому він приходив сюди як міністр інформації, в супроводі бундючного клерка. Здавалось, ніби це було в іншому житті. Тепер за столом клерка нікого не було. Судячи з усього, його господар утікав поспіхом: папери були розкидані, ручка лежала на підлозі.

В дальньому кінці кімнати починався коридор, що вів під землю. Лінія, викладена червоною плиткою, позначала початок зони безпеки. Натаніель підійшов до неї — і вже хотів був переступити лінію, — аж тут опам’ятався, вилаявся й заходився порпатись у кишенях. Обережно! Він мало не потрапив у пастку. За цю лінію не можна заносити жодні магічні об’єкти! Натаніель поклав на стіл своє бронзове дзеркало, пригладив волосся — й переступив плитку.

Якби ще пощастило так само перехитрити Морове Закляття, що стереже посох! Він навіть гадки не має, як…

Аж тут іззаду долинув шурхіт і скрегіт металу.

Натаніель завмер, озирнувся… Біля підніжжя сходів стояв найманець. У його руці виблискував кривий кинджал.

27

Кіті зачинила двері.

Гамір із Зали Статуй відлунював у її вухах; його було чути навіть через коридор і міцні дерев’яні двері. Дівчина ненадовго завмерла, притулившись вухом до дверей. Більше за все вона боялася, що її наздожене отой страшний бородань. Щось у ньому лякало її навіть дужче, ніж усі орди демонів.

Кіті прислухалась… За дверима, в коридорі, ніби все було тихо.

З замкової щілини стирчав важкий ключ. Кіті, напружившись, крутнула ним у замку, чудово розуміючи, яку непевну безпеку це обіцяє. Тоді озирнулась — і оглянула кімнату.

Кімната була точнісінько така, як дівчина запам’ятала її зі своєї попередньої невдалої спроби втекти: чийсь кабінет, досить скромно умебльований. Вздовж однієї стіни стояла книжкова шафа, навпроти — стіл, захаращений паперами. А найголовніше — в найближчому кутку — два кола, два пентаклі, потерті й потьмянілі від тривалого службового користування.

Та Кіті, власне, й потрібен був лише один.

Пентакль був якнайпростіший — такий, які дівчина сама частенько креслила разом з паном Баттоном: звичайна п’ятикутна зірка, подвійне коло, традиційні латинські захисні закляття. Його було намальовано фарбою на підвищенні — і був він, завдяки розмірам кімнати, не дуже великий. У цьому ж кабінеті, як швидко переконалася Кіті, в шухлядах стола знайшлося все потрібне для магічного мистецтва: крейда, ручки, папір, недогарки свічок, запальнички, склянки з усіляким зіллям… Кіті з усього цього могло стати в пригоді лише зілля. Вона спокійно, діловито дістала склянки — і розставила їх на підлозі, за межами кола.

Десь поблизу пролунав гучний вибух. Кіті нервово здригнулася, в її грудях тьохнуло серце. Вона позирнула на двері…

Зосередься! Що іще слід зробити?

Мендрейк — ні, Натаніель! — виклав настанови з «Апокрифів» дуже стисло й незрозуміло, проте Кіті до такого давно звикла, ще спілкуючись із паном Баттоном. Пам’ять у неї була досить-таки чіпка.

Отже, звичайний пентакль… Свічки не потрібні… Це саме до речі!

Але ж треба захистити власне тіло — для цього знадобляться зілля й залізо. Вона спорожнила склянки з розмарином, звіробоєм і гілочками горобини, змішала все докупи — і розклала цю суміш кількома купками, через рівні проміжки, всередині пентакля. А от із залізом буде важче… Кіті марно оглядала кімнату. Можливо, доведеться обійтися без заліза…

Ключ! Може, він залізний? Кіті про це не мала й гадки. Якщо він залізний, то, може, й захистить її. А якщо ні, то принаймні не зашкодить… Дівчина витягла його з замкової щілини.

Що іще! Ось! Натаніель казав, що треба розірвати коло — ця символічна дія дозволить чарівникові повернутися до власного тіла. Гаразд, це зробити легко… Вона нахилилась — і борідкою ключа продряпала розрив у намальованому колі. Для звичайних викликів воно тепер не годився. Але Кіті замислила інше…

Вона випросталась. Готово! Більше, здається, нічого не треба.

Хіба що… зручніше влаштуватись. На стільці біля стола лежала стара невеличка подушка — потерта й засмальцьована. Кіті взяла її, щоб покласти собі під голову.

На стіні, за столом, висіло маленьке дзеркальце; проходячи повз нього, дівчина поглянула туди. І лише тут зупинилася.

Кіті давно вже не бачила власного обличчя — навіть не пам’ятала, коли востаннє дивилась у дзеркало. Ось вона яка: густе чорняве волосся, темні очі (й темні зморшки під очима), насмішкувато стулені вуста, дивовижний фіолетовий синець під оком. Еге ж, час трохи потріпав її. Але все-таки вона ще молода, ще здорова!

А що буде, якщо її задум удасться? З усіма чарівниками, хто намагався піти Птолемеєвим шляхом, коїлися страхіття. Що саме — пан Баттон не уточнював, однак натякав на божевілля й потворність. Та й сам Птолемей, здається, недовго прожив після того, як створив свою Браму. А Бартімеус казав, що його обличчя…

Кіті з прокльоном відвернулась від дзеркала. Насправді будь-який ризик — це ніщо в порівнянні з тим, що діється в залі. Вона прийняла рішення й квит. Більша вона все одно нічого не зробить. Ще тільки розплакатись не вистачало! Отож…

Отож їй не залишалось нічого — тільки піти й лягти всередині пентакля.

* * *

Підлога була тверда, та голова спочивала на м’якій подушці. Запах зілля лоскотав ніздрі. Кіті взяла ключ і стиснула його в кулаці. Тоді глибоко зітхнула…

Аж тут їй сяйнула ще одна думка. Вона підняла голову, оглянула своє тіло — і виявила вельми неприємну річ. Коло було замале для неї, тож її ноги вилізли за внутрішню лінію. Хтозна, чи має це значення, чи не має?.. Кіті перевернулась на бік, підтягла коліна до грудей і скрутилась клубочком, ніби в ліжку. Знову хутко озирнулась… Чудово, тепер усе гаразд. Вона готова…

Готова до чого? Її зненацька огорнув вибух сумнівів. Це лише чергова її фантазія, безглузда ідея — з тих, із яких кепкував Бартімеус. Це просто верх пихи — вирішити, ніби їй вдасться те, що не вдавалося нікому за дві тисячі років. Що вона собі думає? Вона ж не чарівниця!

Проте, можливо, саме це і є перевагою. Бартімеус підбивав її спробувати зробити цю річ — і Кіті знала це достеменно. Його останні слова перегукувались із тим, що він розповідав про Птолемея: «Між нами є зв’язок… та поки що він обмежений». Поки що… Хіба це не приховане запрошення — для неї й тільки для неї? Птолемей не знав меж — він вирушив до Іншого Світу, відкинувши всі звичні забобони, перевернувши їх із ніг на голову. А для того, щоб зробити те саме, не треба нічого, крім найпростіших магічних знань: настанови в «Апокрифах» надзвичайно прості й зрозумілі. Найголовніше — закликати насамкінець потрібного демона. Кіті це все було під силу. Залишалось одне питання: чи спрацює?

Існував один-єдиний спосіб це з’ясувати.

Дівчина заплющила очі й спробувала розслабити м’язи. В кімнаті було тихо — з-за дверей не долинало жодного звуку. Пора читати закляття? Ні, щось іще не так… Що саме? За мить Кіті виявила: вона так міцно стиснула в кулаці ключ, що борідка ріже їй шкіру. Це було втілення її страху. Вона зосередилась на кілька секунд — і розтиснула кулак. Тепер ключ лежав у неї на долоні. Отак буде краще…

Їй пригадались уривки з писань давніх мудреців про Інший Світ: «царство хаосу», «вир нескінченної мерзоти», «смітник божевілля»… Гарненькі, нівроку, описи. А ще й короткий висновок пана Баттона: «Це означає — ризикувати водночас і тілом, і душею…» Лишенько, що ж із нею буде? Може, вона розтане чи згорить? А може, побачить… хай там що вона побачить, це навряд чи буде гірше за Ноуду та його спотворених лакуз — демонів у людських тілах. До того ж ніхто з мудреців, на яких посилався пан Баттон, не бував в Іншому Світі! Це все чистісінькі здогади! А от Птолемей повернувся звідти живим!

Кіті подумки повторила змінене закляття виклику, а тоді — дальші вагання призвели б лише до нових побоювань, — промовила його вголос. Як вона могла судити, все було правильно: дівчина підставила своє ім’я замість імені демона й замінила всі дієслова. Наприкінці вона тричі вимовила ім’я Бартімеуса…

Готово!

Однак вона досі лежала в тихій кімнаті.

Минали секунди. Кіті ледве стримувала зневіру. Терпіння, тільки терпіння! Навіть звичайні закляття потребують часу, щоб їхні слова дійшли до Іншого Світу. Дівчина прислуховувалась, сама не знаючи, що вона сподівається почути. Очі в неї були заплющені. Вона не бачила нічого, крім пітьми й кольорових плям перед очима, породжених її власним мозком…

Нічого не відбувалося. Закляття, вочевидь, не подіяло. Сподівання Кіті згасли: вона відчула себе спустошеною, їй стало трохи сумно. Вона вже подумала, чи не варто встати, однак у кімнаті було тепло, лежати на подушці — затишно, та й по всіх нинішніх пригодах хотілося перепочити. Думки пливли звичним річищем: Кіті подумала про батьків, про те, що вони тепер роблять, як теперішні події вплинуть на них; як сприйме все це Якуб, який зараз далеко в Європі: чи вижив Натаніель після вибуху в залі… їй хотілося вірити, що це так…

Тим часом здалека до неї долинув звук, схожий на удар дзвону. Це, мабуть, демони — а може, навпаки: ті, хто вижив, намагаються попередити тих, хто в місті…

Натаніель порятував її від найманцевого кинджала. їй подобалося сперечатися з ним, змушувати побачити правду, розвіювати його помилкові думки — насамперед щодо Бартімеуса. І Натаніель сприйняв це напрочуд охоче. А Бартімеус… вона пригадала, яким бачила його востаннє: жалюгідна пірамідка слизу, змучена перебуванням у цьому світі. Чи добре вона робить, що переслідує його? Джинові, як і будь-кому, теж потрібен спокій…

Дзвін і далі бив. Дивний звук, якщо подумати: високий і чистий, ніби скляний, а не низький і гучний, як у міських дзвонів. До того ж це були не ритмічні удари, а один чіткий, невпинний звук, який увесь час було ледве-ледве чути — так, що Кіті не могла розібрати його як слід… Спершу він ущухав, потім зробився гучніший — однак, хоч як цей звук манив до себе, розпізнати його природу було неможливо. Він губився десь в ударах серця, у власному рівному диханні, в тихому шурхоті одягу на грудях… Кіті знову спробувала розчути його — їй зненацька стало цікаво. Дзвін, здавалося, лунав звідкілясь ізгори, з якнайдальшої далечіні… Дівчина дослухалася щосили, прагнучи вловити джерело звуку. Вона спробувала відвернути увагу від усіх інших звуків. І її зусилля мали успіх: дзвін ставав дедалі виразніший і ближчий — спочатку поволі, а потім раптово, — і нарешті залунав десь поруч. Кіті зосталася сам на сам із цим дзвоном. Він лунав без упину — ніби це бриніла коштовна посудина, яка от-от лопне. Кіті відчувала його зовсім близько…

А може, його й видно? Дівчина розплющила очі.

І побачила багато химерних речей. Хитромудру сітку кам’яного муру зусібіч; невеличкі стіни й перекриття, що відходять удалину в усіх трьох вимірах, — вони ділились і єднались, вигинались і уривались… Серед цього всього було помітно сходи, вікна, прочинені двері. Кіті стрімко мчала крізь них — вони були водночас і близько, й далеко… Поглянувши вниз, вона побачила вдалині дівоче тіло, що згорнулось клубочком і скидалось на сонну кицьку. В кам’яній сітці застигли й інші фігурки, схожі на ляльок: купки людей, багато з яких лежали ниць, ніби заснулі чи мертві. Серед них стояли дивні розпливчасті постаті з неясними обрисами — і не люди, й не демони. Кіті не могла визначити їхньої природи — кожна постать неначе замкнулася сама в собі. Найнижче, в якомусь далекому коридорі, вона побачила юнака, що заціпенів на бігу, озираючись через плече, а інша фігурка — позаду—рухалася: чоловік із кинджалом повільно переступав ногами у великих чоботях. Довкола обох юрмилися ще якісь постаті — далекі й невиразні…

Кіті все це здалося цікавим, однак насправді її манив інший напрям. Дзвін тепер став ще гучніший — він лунав зовсім зблизька. Дівчина зосередилась іще пильніше, й чарівна візерунчаста сітка з каменів та фігурок викривилась і розпливлась, немовби розтягнувшись на всі боки, — це дещо здивувало Кіті. Щойно цю сітку було чітко видно, аж тут вона перетворилась на розмиті смути, а далі зникли й вони…

З усіх боків Кіті відчула стрімкий рух. Відчуття було не фізичне — свого тіла вона не відчувала взагалі, — а радше розумове. Вона неясно усвідомила, що її оточують чотири бар’єри — нависаючи згори, пропадаючи внизу, тягнучись звідусюди в нескінченність. Один бар’єр, темний і щільний, загрожував розчавити її своїм безмежним тягарем; другий, рідкий і швидкоплинний, прагнув понести її геть. Третій бар’єр підхопив її з невидимим шалом урагану; четвертий постав нещадною стіною незгасимого полум’я. Всі чотири бар’єри торкнулись її лише на мить, а потім зостались позаду. Знехотя вони облишили дівчину — й Кіті пройшла крізь Браму на той бік.

28

Добре, що Кіті сприйняла всі наступні події як стороння спостерігачка, а не як безпорадна учасниця, — інакше вона б неодмінно збожеволіла. А так — брак фізичних відчуттів робив усе, що вона бачила, схожим на сон. І врешті цікавість узяла гору над усіма іншими почуттями.

Вона опинилась у… власне кажучи, важко сказати, де саме вона опинилась, — вона радше відчула себе частиною нескінченного руху, що не мав ні кінця, ні початку, нічого стійкого й певного. То був нескінченний океан світла, барв і структур, що без упину творилися, рухалися й знову розчинялися, хоча речовина, з якої вони складались, не була ні твердою, ні пружною, як рідина, ні невидимою, як газ, — це радше була суміш рідини й газу, де без кінця зливалися й розліталися згустки сутності.

Тут не можна було визначити ні розмірів, ні напрямів, ні навіть часу — оскільки тут ніщо не було незмінним і не повторювалось двічі, а отже, саме поняття часу здавалось порожнім і безглуздим. Для Кіті все це майже не мало значення; лише тоді, коли вона спробувала знайти тут саму себе, якось визначитись щодо всього, що її оточувало, їй почало ставати трохи тривожно. Вона не могла прив’язати себе до чогось певного, нічого не могла назвати своїм, ба більше — їй здавалося, що вона перебуває водночас у кількох місцях і спостерігає за потоками сутності відразу з кількох місць. Це помітно спантеличило її.

Вона спробувала зосередити увагу на одній з кольорових плям — і вирушити за нею, проте виявила, що це не легше, ніж спостерігати за одним-єдиним листком на далекому дереві, яке гойдається під вітром. Варто було якійсь плямі з’явитись, як вона тут-таки розпадалась, танула, зливалась з іншими плямами, цілком відкидаючи будь-яку власну самостійність. Через кілька хвилин таких марних спроб Кіті запаморочилось у голові.

Ще гірше — дівчина почала помічати дещо таке, що вряди-годи виникало й зникало серед загальної круговерті: випадкові образи, такі швидкоплинні, що Кіті ніяк не могла вловити їх, — ніби фотографії, висвітлені на мить несправною лампочкою. Кіті силкувалася зрозуміти, що ж це таке, проте вони рухалися занадто швидко. Це неабияк сердило її. Вона відчувала, що ці образи повинні щось означати для неї.

Минуло невідомо скільки часу, поки Кіті згадала, що прибула сюди в справі, але в якій саме — ніяк не могла пригадати. їй зовсім не хотілося робити щось певне; головне, чого вона прагнула, — залишатись такою, як вона є, плинути серед нескінченних вогнів… І все-таки щось у цій невпинній метушні дратувало її, змушувало триматись окремо. їй хотілося хоча б найменшого порядку, чогось надійного, постійного. Тільки як цього домогтись, якщо вона й сама не має постійної подоби?

Кіті нерішуче змусила себе вирушити в бік однієї помаранчево-вишневої плями, що оберталась на невідомій відстані від неї. На її подив, вона справді почала рухатись, але відразу в кількох напрямах. Придивившись, вона зрозуміла, що барвиста пляма нітрохи не стала ближчою. Кіті ще кілька разів повторила спробу, проте так само марно: вона кружляла навмання, й передбачити, де вона опиниться, було неможливо.

Кіті вперше відчула слабку тривогу. Вона помітила серед вихору вогнів кілька темних плям, що нуртували, то згортаючись, то розгортаючись. Вони пробудили відгомін давніх, пов’язаних із Землею страхів — порожнечі й самоти, страху залишитись посеред нескінченності.

«Так не годиться, — подумала Кіті. — Мені потрібне тіло».

З дедалі більшим хвилюванням вона спостерігала за нестримним потоком, що мчав повз неї й круг неї, за образами, які спалахували вдалині й поблизу, за сліпучими іскрами світла й безглуздими кольоровими смугами. Її увагу привернула синьо-зелена кривулька, що весело танцювала в потоці.

«Стій на місці!» — подумки наказала Кіті.

Можливо, це лише здалося їй, проте кривулька справді звернула зі своєї дороги — й на мить сповільнила рух. Одначе рух цей був такий стрімкий, що нічого не можна було сказати напевно…

Кіті помітила інший випадковий клаптик — і змусила його зупинитись і підкоритись їй. Наслідок був негайний і цілком задовільний: клаптик згорнувся в щось подібне до пагона молодої папороті, безбарвне й прозоре. Та щойно Кіті трохи відвернула від нього увагу, клаптик розгорнувся — й зник у загальному вирі.

Кіті спробувала ще раз, змусивши новий клаптик згорнутись у щільніший, міцніший предмет. І знову це вдалося їй: зосередившись як слід, вона змогла надати прозорому згусткові обрисів нерівної цеглинки. І знову, щойно вона трохи розслабилась, як цеглинка розтала й пропала.

Ця піддатливість нагадала Кіті дещо з того, що вона вже бачила раніше. Але що саме? Її розум не без зусиль ухопився за спогад — про джина Бартімеуса з його нескінченними перетвореннями. З’являючись на Землі, він мусив прибирати якусь подобу, проте його смаки завжди були такі мінливі… Можливо, тепер, коли Кіті опинилась на його місці, їй варто спробувати зробити те саме?

Вона могла б створити собі подобу… Тепер, коли їй сяйнула ця думка, разом з нею дівчина пригадала, навіщо прибула сюди. Для того, щоб розшукати Бартімеуса.

Тривога Кіті вщухла, поступившись місцем завзяттю. Дівчина негайно взялася до роботи — й заходилася творити собі тіло.

На жаль, це було простіше придумати, ніж зробити. їй було легко зусиллям волі перетворити згусток плинної енергії на предмет, що скидався на людське тіло. Воно мало голову, схожу на картоплину, тулуб-пеньок і чотири кінцівки різної довжини. Все це було напівпрозоре, тож у його поверхні віддзеркалювались барвисті вогні-спалахи, що кружляли довкола. Та коли Кіті спробувала перетворити цю «ляльку» на щось пристойніше, то виявила, що не має сил зосередитись на всьому тілі в цілому. Поки вона вирівнювала ноги, голова сплющилась, наче шмат підталого масла; коли ж вона заходилась відновлювати голову й додавати до неї обличчя, нижня частина потекла й викривилась. Так воно й тривало, аж поки після низки гарячкових спроб поліпшити справу «лялька» зіпсувалась остаточно — й перетворилась на якусь грушу з малесенькою голівкою й здоровенними сідницями. Кіті невдоволено оглянула її.

До того ж виявилось, що цим тілом украй важко керувати. Кіті вдавалось пересувати його вперед і назад — воно борсалось у довколишньому вихорі енергії, наче птах серед бурі, — проте рухати окремими його кінцівками вона ніяк не могла. Поки вона намагалася це робити, речовина, з якої було зроблено тіло, спадала з нього, наче нитка з котушки. Врешті Кіті з огидою облишила це заняття — і дозволила «ляльці» остаточно розтанути й зникнути.

Незважаючи на цю невдачу, дівчина в цілому була задоволена своїм задумом — і знову негайно взялася до роботи. Вона спробувала зробити ще кілька сурогатних тіл, перевіряючи, як легко буде ними керувати. Перше тіло — фігурка з паличок, схожа на чоловічка з дитячого малюнка, — містило менше речовини, ніж попереднє. Кіті зуміла завадити йому розпастись, проте виявила, що шалені сили, які нуртують довкола, просто зминають його, наче комара-довгоніжку. Наступне тіло — кривуляста ковбаса зі щупальцем спереду, — виявилось надійнішим, але страшенно потворним. Третє — звичайнісінька куля — було набагато міцніше й простіше в керуванні, і в цій подобі Кіті пощастило просунутись на значну відстань, спокійно пливучи серед хаосу.

«Головне — що немає кінцівок, — подумала Кіті. — Куля — це найкраща форма. Вона спонукає до порядку».

Ця подоба й справді впливала на довкілля, бо невдовзі дівчина почала помічати певні зміни в речовині, крізь яку пропливала її куля. Досі барвисті кривульки, мерехтливі вогники, миттєві образи були цілком нейтральні — і ніяк не взаємодіяли з нею, плаваючи собі де завгодно. Але тепер — можливо, завдяки рішучості, з якою Кіті керувала кулею, — вони немовби помітили її. Кіті відчувала це за рухом смуг і спіралей — він зненацька став ніби певніший, цілеспрямованіший. Клапті світла почали трохи змінювати напрям — стрімко підлітали до кулі, а потім неначе сахались її, ніби охоплені сумнівом. Це тривало знову й знову — спіралі та спалахи ставали дедалі більші й численніші. Вони немовби просто цікавились нею, однак цікавість ця була лиховісна — наче в акул, що збираються навколо плавця, — тож Кіті вона не сподобалась. Вона сповільнила рух своєї кулі і обережним зусиллям волі — вона вже почувалася впевненіше — розосередилась у вирі матерії. Залишивши незмінну кулю в центрі, вона просувалася вперед, відштовхуючи найближчі, найзухваліші кривульки: ті танули й розвіювались.

Проте успіх, якого вона добилася таким чином, виявився нетривалим. Щойно Кіті похвалила себе за силу волі, як із основної прозорої маси витяглось прозоре щупальце, вдарило в її кулю — і відірвало шматок. Поки Кіті намагалась виправити пошкодження, з іншого боку вистрелило ще одне щупальце — й видерло ще один шматок кулі. Дівчина заходилася шалено відбивати ці удари. Маса довкола неї тремтіла й пульсувала. Всюди спалахували сузір’я вогнів. Кіті вперше стало по-справжньому страшно.

«Бартімеусе! — подумала вона. — Де ти?»

Довкілля немовби відгукнулось на це ім’я: навкруги зненацька спалахнули й згасли нерухомі образи — тепер уже чіткіші й певніші. Деякі з них протрималися досить довго, щоб Кіті встигла роздивитись їхні подробиці: постаті, обличчя, клапті неба, один раз — навіть якусь будівлю, дах із колонами. Постаті були людські, але в якомусь незвичному вбранні. Ці швидкоплинні картини нагадували Кіті про давно минулі події, що самі собою спливали в пам’яті. Однак це були не її спогади.

Ніби у відповідь на цю думку раптовий спалах у вирі хаосу, досить далеко від Кіті, перетворився на образ, який протримався довго. Образ був укритий тріщинами — ніби його знімали розбитим об’єктивом, — однак те, що він показував, було видно досить чітко: батьки Кіті, що стояли, держачись за руки. Дівчина побачила, як мати манить її рукою:

«Кіті! Повертайся до нас!»

«Забирайтесь!» Цей образ неабияк перелякав дівчину. Так, це ілюзія — звичайно ж, ілюзія! — проте від цього вона не ставала приємнішою. Увага Кіті розосередилась, вона частково втратила контроль над своєю кулею — і над острівцем відносного порядку. Куля викривилась і всохла, зусібіч до неї потяглися щупальця.

«Кіті, ми тебе любимо!»

«Геть!» Вона знову розігнала щупальця. Образ тата й мами моргнув і пропав. Кіті з похмурою рішучістю повернула кулі її колишню подобу. Дівчина дедалі більше потребувала її, щоб зберігати хоч якийсь контроль над собою, хоч якесь відчуття, що вона — це вона… Тепер вона ще дужче боялася його втратити.

Перед нею замерехтіли інші — найрізноманітніші, ще швидкоплинніші — образи. Деякі, хоч вона ледве встигала їх розгледіти, мали видатись їй знайомими: вони залишали непевне відчуття хвилювання і втрати. Розсип вогнів… і ще одна картинка, далека-далека: старий, що спирається на ціпок. А в нього за спиною — стіна пітьми…

«Кіті, рятуй! Воно наближається!»

«Пане Пенніфізере…»

«Не кидай мене!» Постать озирнулася через плече, скрикнула з жаху… і видиво зникло. І тут-таки з’явився інший образ: жінка, що біжить між колонами, за якою женеться щось чорне й швидке… Білий спалах серед тіней… Кіті зосередила свою увагу на кулі. Дурниці! Це просто ілюзії, порожні й безглузді! Вони нічого не значать!

«Бартімеусе!» — знову подумки покликала вона, цього разу благально. І знову це ім’я збурило довколишні вогники й барвисті кривульки. Поблизу з’явилась чітка, виразна постать Якуба Гірнека з сумною усмішкою.

«Тобі завжди хотілося бути надміру незалежною, Кіті. Чому б тобі просто не здатись? Залишайся краще з нами. Не повертайся назад, на Землю. Тобі там не сподобається…»

«Чому?» — мимоволі запитала вона.

«Бідолашка! Сама побачиш. Тепер ти не така, як раніше».

Поряд з’явився ще один образ — високий смаглявий чоловік, що стояв на порослому травою пагорбі. Обличчя в нього було суворе:

«Навіщо ти прийшла дошкуляти нам?»

А ось жінка у високій білій намітці на голові, що бере воду з криниці:

«Дурна ти, що прийшла сюди. Тобі тут не раді».

«Я прийшла по допомогу».

«Тут ти її не дістанеш!» Образ жінки насупився й зник.

Смаглявий чоловік обернувся і подався з пагорба вниз.

«Навіщо ти дошкуляєш нам? — запитав він ще раз, озирнувшись. — Ти завдаєш нам болю!» Спалахнуло світло — й він так само пропав.

Якуб Гірнек знову сумно всміхнувся:

«Здавайся, чарівнице. Забудь себе. Тобі все одно не повернутися додому».

«Я не чарівниця!»

«Так, правда. Тепер ти ніщо». Його обплутала дюжина щупалець, він затріскотів — і розсипався на безліч друзок, які попливли геть.

«Ніщо…» Кіті поглянула на свою кулю — вона тим часом танула, наче сніг. Від решток її поверхні відлітали дрібні шматочки, кружляли, ніби підхоплені вітром, — і мчали геть, щоб приєднатися до нескінченного навколишнього вихору. Так, вона тепер справді ніщо — істота, позбавлена матерії, ні до чого не прив’язана. І не варто вдавати, ніби це не так.

Та й інше — теж правда: вона не знає, як повернутися додому.

Її воля згасла. Вона дозволила кулі розвіятись — її рештки закрутились, наче дзиґа, й поринули в небуття. Кіті почала непритомніти…

Десь у безмежній далечіні сплив ще один образ:

«Привіт, Кіті!»

«Забирайся геть!»

«А я думав, що ти шукала мене…»

29

Десь із пів хвилини Натаніель з найманцем мовчки дивились один на одного через кімнату. Обидва стояли нерухомо. Кинджал у найманцевій руці застиг, вільна рука завмерла біля пояса. Натаніель пильно стежив за ним, однак не плекав жодної надії. Він уже бачив, які спритні ці руки. А сам він був геть беззахисний. Усі минулі рази, коли вони зустрічалися, з Натаніелем був Бартімеус.

Найманець заговорив першим:

— Я прийшов, щоб відвести тебе назад. Демонові ти потрібен живий.

Натаніель нічого не відповів — і не зрушив з місця. Він гарячково намагався придумати, що ж робити, проте зі страху в голову не лізло нічогісінько — думки ледве-ледве ворушились, ніби заморожені.

— Як я зрозумів, кілька осіб, призначених для демонів, загинули, — провадив найманець. — Ноуда хоче зберегти якомога більше молодих тіл. Ти йдеш чи ні? Чи, може, волієш загинути почеснішою смертю? Я тобі це влаштую.

— Нам… — Натаніель захрип, його розпухлий язик ледве повертався в роті. — Нам зовсім не треба битися.

Найманець гучно зареготав:

— Битися? Для бійки сили повинні бути хоч сяк-так рівні…

— У мене залишився ще один раб, — збрехав Натаніель. — Думай швидше, поки він не напав на тебе. Ми ще можемо об’єднатися проти спільного ворога. Це в твоїх інтересах — ти мусиш це розуміти. Я добре заплачу тобі з державної скарбниці. Дам тобі безліч золота! Зроблю тебе вельможним, дам землі, володіння — все, чого побажає твоя чорна душа! Тільки перейди на мій бік. Тут — у цих підвалах — є зброя, якою ми зможемо скористатись…

Найманець у відповідь плюнув на підлогу:

— Не треба мені ані земель, ані титулів! У нашій секті ці дрібниці заборонені. Золото — так! Але золота дадуть мені й демони, якщо я служитиму їм. І… мовчи! Я знаю всі твої докази! Нехай собі Ноуда знищить увесь Лондон — чи навіть усю Європу, що з того? Хоч увесь світ — мені байдуже! Я не вірю ні в імперії, ні в міністрів, ні в королів! Нехай запанує хаос! Мені це буде тільки на користь. То що ти вирішив? Волієш померти на місці?

Натаніель примружив очі:

— Моя відповідь крадеться навшпиньки в тебе за спиною. Убий його, Белазаелю! Знищи його!

Вигукнувши це, він показав у бік сходів. Найманець, зігнувшись, рвучко крутнувся на місці, готовий відбити напад, — проте на сходах нікого не було. Він вилаявся, обернувся назад, встиг дістати срібний диск… і помітив, що Натаніель уже от-от кинеться коридором до скарбниці. Бородань махнув рукою, диск полетів у повітря…

Натаніель спробував підскочити, навіть не розвернувшись як слід. Він, зрозуміло, втратив рівновагу, спіткнувся об краєчок кам’яної плити і впав.

Срібний диск майнув над головою в Натаніеля, вдарився об стіну, відлетів до протилежної стіни коридору й клацнув об підлогу.

Натаніель упав навкарачки. Гарячково підхопившись, він узяв з підлоги срібний диск — і побіг уперед, дорогою озираючись.

Позаду найманець прямував кімнатою до коридору Він похмуро, сердито супився. Ішов він поволі, довкола його чобіт мерехтіли вогники й світлі смуги. Перший його крок був утричі довший за крок звичайної людини; після другого кроку він опинився за спиною в Натаніеля й замахнувся кинджалом. Юнак зойкнув, шарпнувся вбік…

Із кам’яної стіни тихо, наче дим, виповзла сіра тінь. Довге щупальце обкрутилося круг найманцевого стану, чіпка рука вхопила його за горлянку. Бородань запрокинув голову, махнув кинджалом, ударив… Тінь застогнала, проте не випустила найманця — навпаки, лише міцніше стиснула його. З неї вибухнуло огидне блакитне полум’я — і огорнуло бороданя; той кахикнув і плюнув. Із стін і підлоги полізли інші тіні, обвилися круг його чобіт і штанів, учепилися за плащ. Найманець рубав кинджалом на всі боки. Він тупнув ногою — семимильні чоботи підкинули його в повітря. За один крок він опинився далеко попереду, біля роздоріжжя коридору. Одначе блакитне полум’я досі огортало йому голову, тіні висіли на ньому, наче п’явки, а з-за каміння лізли все нові й нові примари.

Натаніель притулився до стіни, щоб оговтатись. Еге ж, тут уся річ у чоботях: тільки-но найманець опинився в коридорі, як їхня аура привела в дію пастку. Тіні негайно накинулись на власника чобіт. Шкода лише, що то була магічна атака, а найманець — як Натаніель знав із власного гіркого досвіду — був напрочуд стійкий до магії…

Проте напад тіней дозволив юнакові виграти час. Підземелля зі скарбницею було десь попереду. Щоб дістатись туди, слід було пройти повз найманця, який саме боровся з тінями. Тут уже нічим було не зарадити. Обережно стискаючи срібний диск (краї в нього були дуже гострі), Натаніель почав прокрадатися коридором, минаючи незліченні двері й повороти, все ближче й ближче до роздоріжжя…

Тим часом на його ворога накинулося стільки тіней, що Натаніелеві було його ледве видно. Він майже сховався під натовпом химер. Під цим тягарем він упав на коліна. Часом з-під огидного блакитного полум’я визирало його розчервоніле бородате обличчя. Найманець, здавалося, був ледве живий, однак кинджал досі виблискував круг нього. А підлогу довкола було закидано, мов стружками, шматками відтятої сутності.

«Кинджал теж срібний, — подумав Натаніель. — Вони нічого не можуть удіяти з ним. Рано чи пізно він вирветься на волю».

Ця неприємна думка підбурила його. Натаніель добіг до роздоріжжя — й знов озирнувся. Тримаючи напоготові диск, притулившись до стіни спиною й не зводячи очей із бійки в коридорі, він проминув роздоріжжя — й побачив, як одна з тіней упала, розрубана одним ударом навпіл. Більше юнак баритись не став — часу було обмаль.

Він помчав коридором прямісінько в підвал. Попереду було видно сталеві двері з заґратованим віконцем — вхід до скарбниці.

Добігши до них, Натаніель зупинився — й ще раз озирнувся. Ззаду, здалека, було чути гамір, пахкотіння, нелюдський стогін. «Забудь поки про найманця!» Що ж тепер робити?

Він оглянув двері. Звичайнісінькі: заґратоване віконце, простенька клямка, жодних особливих знаків чи позначок. Чи може тут бути пастка? Цілком можливо, хоч клерк про неї й не згадував. Натаніель знав, що скарби за дверима охороняються Моровим Закляттям, але як його привести в дію? Можливо, для цього досить просто відчинити двері?..

Натаніель заціпенів, не наважуючись узятись за клямку. Відчинити чи ні?

Він озирнувся. Все це марно — треба роздобути посох. Інакше йому кінець. Натаніель узявся за клямку, крутнув, потяг…

Нічого не сталося. Двері не відчинялись.

Натаніель вилаявся й випустив клямку. Все-таки замкнено…

Він гарячково міркував. Замкової щілини не видно. Якесь закляття? Його він не знає…

Аж тут йому сяйнула просто-таки дурна думка. Він знову крутнув клямку — й цього разу штовхнув двері.

Нарешті! Двері відчинились. Випустивши клямку юнак затамував подих…

Назустріч йому не вирвалося жодне Морове Закляття. Вгорі автоматично спалахнуло світло — мабуть, у стелі був ув’язнений якийсь полонений біс. Усе залишалося таким самим, як і два дні тому: мармуровий постамент у центрі, захаращений купою скарбів; порожні кутки кімнати; круг постамента — широка смуга зеленкуватих плиток, що підходить майже до самісіньких дверей…

Натаніель потер підборіддя. Судячи з усього, варто йому наступити на ці зеленкуваті плитки, як на нього впаде Морове Закляття — і він за кілька секунд загине страшною смертю. Неприємна думка… Як же обійти їх? Смуга плиток надто широка, щоб перескочити її. Пробратись над ними теж не вийде — літати він поки що не вміє…

Юнака огорнула нерішучість. Назад дороги немає — становище надто скрутне, та й Кіті на нього сподівається. Але ж увійти до сховища — це певна смерть. Нема чим навіть захиститись — ні Щита, ні Чарів…

Аж тут його погляд упав на річ, що лежала посередині постамента. Нефрит у витонченій оправі з карбованого золота — он він, звисає на ланцюжку з дерев’яної стойки. Амулет Самарканда… Натаніель чудово знав, що це за штучка. Він бачив, як цей амулет відбив силу демона Рамутри — а вже з якимось Моровим Закляттям він упорається й поготів. Може, добігти до нього щодуху — і?..

Натаніель прикусив губу. Ні, до постамента дуже далеко. Він нізащо не встигне дістатися до амулета перш, ніж…

Ні, його стривожив не звук. У коридорі за його спиною було тихо. Несподіване передчуття, від якого аж мороз пробіг поза шкірою, змусило Натаніеля озирнутись. Від того, що він побачив у коридорі, йому звело живіт і підкосило ноги.

Найманцеві пощастило кулаками й кинджалом порозкидати всі тіні, крім однієї, — їхні рештки лежали на підлозі круг нього. З-за кам’яної стіни на нього досі лізли нові вартові демони — один з них здалека жбурнув у найманця блакитний Імпульс; бороданя на мить відкинуло до стіни, та він не здавався. Не звертаючи жодної уваги на тінь у себе на спині, що намагалася задушити його, найманець нахилився й скинув спочатку один чобіт, далі другий. Чоботи вдарились об стіни і впали на підлогу.

Бородань відійшов якнайдалі від того місця. Тіні негайно облишили його: вони закружляли круг чобіт, нюхаючи й тикаючи їх довгими пальцями. Тінь на спині найманця теж заворушилась. Той стенув плечима, змахнув срібним кинджалом — і тінь перетворилась на дві немічні рештки, що вчепились одна в одну на підлозі.

Натаніель побачив, як найманець рушив коридором у його бік. Повільно, але невблаганно він наближався. Плащ його був пошматований, він ішов у самих шкарпетках. Напад вартових демонів, здається, виснажив його: обличчя найманця було сизе від утоми, він накульгував і кашляв з кожним кроком.

Натаніель стояв на порозі скарбниці. Він шалено крутив головою на всі боки, дивлячись то на зелені плитки, то на бороданя. Його нудило зі страху; він не мав жодного вибору, крім того, яким чином померти…

Юнак спробував заспокоїтись. З одного боку, смерть справді неминуча. Судячи з виразу найманцевого обличчя, вона буде болісна. А з іншого боку..

Холодний блиск Амулета Самарканда вабив його з постамента. Як же він далеко… Гаразд. Морове Закляття, принаймні, вб’є його швидко.

Натаніель наважився. Він вийшов із скарбниці в коридор, назустріч найманцеві, що саме підходив до нього.

Блакитні очі втупились у нього. Бородань усміхнувся й заніс кинджал.

Натаніель крутнувся на місці й щодуху помчав назад, до сховища. За його спиною пролунав страшний рев, та він не звернув на нього уваги, зосередившись на тому, що було попереду. Головне — розбігтись як слід, щоб проскочити зелені плитки якнайшвидше!

Плече обпекло раптовим болем. Юнак скрикнув, мов поранена тварина, спіткнувся, але не зупинився. Ось він увірвався крізь двері до сховища: попереду тяглися зелені плитки…

З-за спини долинули кульгаві кроки, тоді — глухий кашель.

Межа плиток! Натаніель стрибнув, намагаючись пролетіти якомога далі…

Приземлився. Побіг.

Довкола залунало сичання тисячі змій, з плиток почав здійматися жовто-зелений туман.

Постамент височів попереду; на ньому виблискували скарби. Посох Ґледстона, гаптована самоцвітами рукавиця, заплямована кров’ю стародавня скрипка, келихи, мечі, скриньки, гобелени… Однак Натаніелеві очі були прикуті лише до Амулета Самарканда.

Зеленкуватий туман огорнув усе каламутним серпанком. Натаніель відчув, як йому залоскотало шкіру — аж поки лоскоти перетворились на гострий, нещадний біль. Запахло смаленим…

Ззаду знову долинув кашель. Щось торкнулося його спини.

Постамент! Натаніель простяг руку, схопив ланцюжок, зірвав Амулет зі стойки. Потім стрибнув, крутнувся, впав на постамент — самоцвіти й цяцьки порозлітались на всі боки, — перекотився, впав на плитки по інший бік. Йому пекло очі — він заплющив їх. Шкіра палала вогнем. Здалека пролунав крик болю — це кричав він сам…

Натаніель сліпо просунув голову в ланцюжок, відчув, як Амулет Самарканда ковзнув по його грудях…

Біль ущух. Шкіру ще лоскотало, однак це був тільки залишок болю. Лише плече пекло так само нестерпно. Натаніель почув шурхіт, розплющив одне око — і побачив, як туман клубочиться круг нього, шукає його плоті, але тут-таки огинає його — і втягується в нефрит у центрі Амулета.

Натаніель підняв голову. Звідти, де він лежав, було видно стелю, край постамента, туман, що заповнював кімнату. Більше він нічого не міг розгледіти.

А де ж?..

Кашель. Біля самісінького постамента.

Натаніель заворушився — не дуже швидко, але з усією можливою спритністю. Біль у плечі не дозволяв йому спертись на праву руку. Спершись на ліву, він піднявся навпочіпки, а тоді поволі встав.

По той бік постамента стояв найманець, огорнутий хмарою жовто-зеленого туману. Туплячись у Натаніеля, він досі стискав у руці кинджал. Проте він тяжко спирався об постамент і кашляв з кожним подихом.

Він повільно випростався. Пошкутильгав круг постамента до Натаніеля.

Юнак позадкував.

Бородань пересувався вкрай обережно, ніби найменший порух завдавав йому болю. Він не звертав уваги на хмару Морового Закляття, що жерло його плащ, гризло його чорне вбрання й теплі чорні шкарпетки на кульгавих ногах. Відірвавшись від постамента, він ступив уперед.

Натаніель уперся спиною в стіну в дальньому кінці кімнати. Далі відступати було нікуди. Руки в нього були порожні — срібний диск він, напевно, загубив дорогою. Тепер юнак був геть-чисто беззахисний.

Морове Закляття довкола постаті бороданя густішало. Натаніель побачив, як найманцеве обличчя скривилось на мить чи то з болю, чи то з сумніву. Невже стійкість підвела його? Йому й так довелося довго боротися з тінями, а тепер ще й це Морове Закляття… До речі, чи справді його шкіра змінила колір — трохи пожовтіла, взялася плямами?..

Найманець невблаганно наближався. Проникливі блакитні очі не зводили погляду з Натаніеля.

Юнак щільно притулився до стіни й мимоволі стиснув у руці Амулет. Метал був холодний на дотик.

Хмара Закляття несподівано збурилась — і ніби плащем огорнула найманця, неначе нарешті відшукавши жадану тріщину в його обладунку. Закляття кружляло над ним, мов рій шершнів, що накинувся на ворога, й жалило, жалило… Найманець ішов далі. Шкіра на його обличчі репнула, ніби старий пергамент. Плоть під нею опадала, всихала. Борода сивіла, гублячи свій чорний колір. Проте блакитні очі невпинно зирили на юнака з безмежною ненавистю.

Ближче, ближче… Рука, що стискала кинджал, усохла: від неї залишились тільки вузлуваті кістки під тонкою плівкою шкіри. Борода вже геть побіліла — вилиці випирали з неї, мов камені з трави. Натаніелеві здалося, ніби найманець усміхається. Усмішка дедалі ширшала, відкриваючи неможливо довгий ряд зубів. Шкіра на обличчі зовсім опала, оголивши блискучий череп, на якому залишились тільки біла борода й пара блакитних очей. Очі востаннє спалахнули — і раптом згасли.

Кістяк у чорному лахмітті ступив ще раз, упав — і розсипався, зруйнувався, перетворившись на купу уламків та клаптів одягу біля Натаніелевих ніг.

* * *

Морове Закляття потроху заспокоїлось. Його залишки швидко втяг у себе Амулет Самарканда. Натаніель, кульгаючи, повернувся в центр кімнати — і підійшов до постамента. Аура всіх цих скарбів, помітна крізь лінзи, була така потужна, що аж засліплювала очі. Найяскравіше сяяв посох. Натаніель простяг руку, помітивши, що його шкіра вкрилася сіткою дрібних ранок, і взяв його. Він одразу відчув гладеньку, легку поверхню старої деревини.

Ніякої перемоги Натаніель не відчував. Він був надто зморений. Так, посох тепер у його руках, але сама думка про користування ним лякала юнака. Нудило від гострого болю в плечі. Натаніель побачив причину цього болю — закривавлений срібний диск, що лежав на підлозі. Недалеко від нього юнак помітив і другий диск — той, який загубив він сам. Поволі нахилившись, він сховав його до кишені.

Посох, амулет… Щось іще? Він оглянув речі на постаменті. Одні — ті, про які він чув, — були йому зараз ні до чого. Інші таємниче виблискували — краще було не чіпати їх. Отож Натаніель, не марнуючи часу, покинув скарбницю.

Дорогою назад вартові демони, приваблені аурою посоха та амулета, намагалися перейняти його. Проте амулет поглинав їхнє блакитно-крижане сяйво, й тіні, що хотіли накинутись на юнака, теж хутко втягались у нефритовий камінець. Натаніель залишався цілий. У коридорі він підібрав семимильні чоботи. Через кілька хвилин він перетнув червону лінію — і вийшов у кімнату біля сходів.

Його магічне дзеркало досі лежало на столі.

— Бісе! Виконай три завдання, і ти вільний.

— Ти, мабуть, жартуєш! Одне із завдань нездійсненне, еге ж? Зробити мотузок із піску? Побудувати міст до Іншого Світу? Ну, кажи вже нарешті! Підготуй мене до найгіршого!

* * *

Поки біса на було, чарівник, згорбившись, сидів за столом і спирався на посох. Плече боліло, шкіру на руках і обличчі досі лоскотало. Він ніяк не міг відсапнути.

Аж ось повернувся й біс. Його дитяче личко аж сяяло — так йому кортіло опинитись на волі.

— Перше завдання! Могутні духи зараз покидають цей будинок. Ось, поглянь!

У глибині диску з’явилася картинка: Натаніель упізнав стародавній фасад Вестмінстер-Голу. У стіні красувалася діра. І крізь цю діру натовпом лізли члени уряду, що пересувались незграбними, нелюдськими порухами. Спалахували Вибухи й Пекельні Жезли, вистрілювали й згасали випадкові закляття. Серед натовпу шкандибала низенька, гладенька постать Квентіна Мейкпіса.

— Ідуть геть, — зауважив біс. — Як на мене, їх десь із сорок. Деякі ще досі ледве тримаються на ногах, мов новонароджені телята. Але й вони потроху звикнуть. Я певен.

Натаніель зітхнув:

— Гаразд.

— Друге завдання, господарю! Комора зі зброєю — вище по сходах, треті двері ліворуч. І третє завдання…

— Так! Де вона!

— Нагору, праворуч, повз Залу Статуй. Ті двері, що ведуть прямо. Ось я зараз покажу тобі, — з’явилася картинка: кабінет адміністратора Вайтголу. Там на підлозі, в пентаклі, нерухомо лежала дівчина.

— Ближче! — звелів Натаніель. — Можеш показати ближче?

— Можу. Тільки видовище не дуже приємне. Це та сама дівчина — май на увазі! Не думай, що я переплутав. Ось! Ти розумієш, що я мав на увазі? Спершу я й сам не повірив, та впізнав її за вбранням…

— О, Кіті! — зітхнув Натаніель.

30

«Як довго тебе не було!» — подумала Кіті.

«Як це «довго»? Ти ж щойно прибула!»

«Бридня! Я плаваю тут уже тисячу років. Вони всі оточили мене, вимагали, щоб я забиралася геть, казали, ніби я ніщо й мені краще себе не бачити… я вже почала їм вірити, Бартімеусе! Я вже ладна була здатись — і лише тоді з’явився ти…»

«Здатись? Ти не пробула тут і кількох секунд! Тобто за земним часом. Тут інший, заплутаніший, час… Я міг би пояснити це тобі, але річ не в тім. Головне — що ти тут! Ти все-таки прийшла!»

«Ну, це було неважко. Мабуть, тому, що ти провів мене».

«Це важче, ніж тобі здається. Від часів Птолемея ти перша, кому це вдалося. Тут треба відділитись від себе самого, а чарівники — такі, як вони є, — до цього нездатні. А ті, кому це не вдається, божеволіють».

«Для мене це тепер не проблема. Я — вже не я».

«То спробуй створити собі подобу! Щось таке, на чому можна було б зосередитись. Тоді ти почуватимешся краще».

«Я вже пробувала! В мене тільки й вийшло, що куля. До того ж це, здається, розлютило їх…»

«Ми зовсім не люті. Хіба я здаюсь тобі лютим?»

Кіті придивилася до далекого, мерехтливого образу. То була струнка жінка — смаглява, довгошия, у високому головному уборі й довгій білій сукні. Вона сиділа на мармуровому троні. Її обличчя було чарівне й безжурне.

«Ні, — подумала вона. — Ні. Але ж ти не такий!»

«Я мав на увазі не її. Це не я — це спогад. А я — довкола тебе. Усі ми довкола тебе. По ваш бік Брами все зовсім не таке. Тут немає відмінностей між духами. Ми — єдині. І ти тепер — одна з нас».

Різнобарвні кривульки й пасма заклубочились довкола, ніби підтверджуючи ці слова. Жіночий образ пропав — замість нього з’явились інші. Кіті бачила кожен образ у десятьох місцях водночас — ніби віддзеркаленим в очах комахи, — проте розуміла, що це множаться не образи, а вона сама.

«Щось мені це не до вподоби», — подумала вона.

«Усі ці видива — спогади. Деякі з них, можливо, — навіть твої. Так, я розумію, що тобі в цьому важко розібратись… Птолемеєві теж було важко, однак він підбадьорився, коли створив собі подобу. І до того ж — майстерну, цілком схожу на нього самого. Може, спробуєш іще раз?»

«Я можу зробити кулю».

«Ні, з кулею я не розмовлятиму. Будь впевненіша!»

Кіті зосередилась — і спрямувала свою енергію на речовину, що курилася довкола. Як і першого разу, їй пощастило створити якусь віддалену подобу людини. Цього разу в неї вийшла велика голова, яка хилиталась на шиї; довге тонке тіло, що закінчувалось трикутною масою, яка могла правити за спідницю, з руками-пальцями й парою ніг, радше схожих на пеньки. Постать, одне слово, вийшла досить-таки незграбна.

Кілька щупалець обережно обмацали тіло.

«А це що таке?»

«Це рука».

«Он як, рука! А я думав… хм-м… Виходить, ти уявляєш себе такою, Кіті? В тебе, здається, серйозний комплекс неповноцінності… Дозволь, я підкажу тобі: твої справжні ноги зовсім не такі товсті. Принаймні литки».

«Що вдієш, — зітхнула Кіті. — Це найкраще, на що я здатна».

«То зроби собі хоч обличчя. І благаю тебе: нехай воно буде гарненьке!»

Врешті Кіті вдалося зробити собі пару поросячих очиць, довжелезний відьомський ніс і викривлений у жалюгідній усмішці рот.

«Еге ж, ти не Леонардо да Вінчі».

Поблизу промайнув ще один образ — бородань, що дивився на стіну.

«Мені було б легше, — сердито подумала Кіті, — якби я бачила щось іще, крім цього безладдя!» І вона шаленим зусиллям змусила своє сурогатне тіло махнути рукою, показуючи на матерію, що клубочилася навкруги.

Кілька звивистих щупалець відсахнулись в удаваному страху.

«Ви, люди, такі непослідовні! Стверджуєте, ніби любите порядок, але що таке ваша Земля, як не одне величезне безладдя? Поглянь хоч куди — хаос, насильство, сварки, ворожнеча! Тут у нас набагато спокійніше… Проте, можливо, я й зумію допомогти тобі. Трохи спростити завдання. Стеж зараз за цим своїм чудернацьким тілом. Я не хочу, щоб те, що править йому за руки, повідпадало — це порушить його досконалість».

Кіті побачила, як найближчі до неї простори плинної матерії почали змінюватись. Мерехтливі пасма світла видовжувались, ширшали, твердішали, перетворюючись на площини; кривулі й спіралі робились прямими й високими, розгалужувались під прямими кутами, з’єднувались з іншими й знову ділились. За мить круг її тіла з’явилась подоба кімнати: прозора, ніби скляна, підлога, квадратні колони з усіх боків, за ними — сходи, що вели до краю, а за краєм — порожнеча. Над головою був простий плаский дах — так само прозорий. А над дахом, за колонами, нижче від підлоги тривав невпинний рух Іншого Світу.

Ілюзія звичайного простору зненацька вселила в Кіті страх перед довколишньою порожнечею. Її фігурка скулилась у центрі кімнати, якнайдалі від країв.

«Ну, як тобі?»

«Е-е… краще. А де ж ти?»

«Я тут. Тобі не потрібно мене бачити».

«Але мені так було б краще!»

«Гаразд. Ти все ж таки моя гостя».

З-за колон у кінці маленької зали виступив хлопчик з обличчям без певного віку. Навіть на Землі він здавався привабливим, а тут — чарівним. Його обличчя сяяло радістю й спокоєм, шкіра ніби світилася зсередини. Він мовчки пройшов прозорою підлогою й зупинився перед незграбною, головатою, пласкогрудою й товстоногою подобою Кіті.

«Дякую, — гірко подумала дівчина. — Тепер я справді почуваюся краще».

«Але ж насправді це не я! Так само, як і це — не ти. Насправді ти — така сама частина цієї фігури, як і я. В Іншому Світі немає різниці».

«До того, як прийшов ти, було не так. Мені казали, що мені тут не раді, що я завдаю всім болю…»

«Лише тому, що ти намагаєшся нав’язати нам порядок. А порядок означає обмеження. А тут немає жодних обмежень — нічого певного, нічого чіткого. Будь-яка форма — чи то незграбна фігурка з паличок, чи кулька, чи отакий «будинок», — хлопчина недбало махнув рукою, — чужа цьому світові й довго тут не протягне. Будь-яке обмеження завдає нам болю».

Хлопчина побокував — і подивився з-за двох колон на далекі бентежні вогні. Подоба Кіті пошкандибала за ним:

«Бартімеусе…»

«Імена, імена, імена! Ось воно, найбільше з обмежень! Ці імена — найлютіше прокляття з усіх. Кожне ім’я — вирок до рабства. Тут ми єдині, в нас немає імен. А що роблять чарівники? Вони сягають сюди своїми викликами, їхні слова висмоктують нас звідти — шматок за шматком, із стогоном і криками… І тільки-но кожен шматок опиниться у вашому світі, як він набуває певності: здобуває ім’я й силу, але розлучається з іншими. І що тоді? Ми, наче ті мавпочки в цирку, виробляємо штучки на потіху господарям — щоб вони не зашкодили нашій крихкій сутності. І навіть повернувшись, ми вже не почуваємось у безпеці. Коли вже твоє ім’я потрапило до реєстрів, тебе можуть викликати знову й знову, аж поки сутність виснажиться…»

Він обернувся й поплескав подобу Кіті по випуклій потилиці.

«Тебе так хвилює тутешня загальна єдність, що ти волієш учепитися за що завгодно — навіть за таке чудовисько… тільки не ображайся, будь ласка! — ніж вільно ширяти з нами, де заманеться. А для нас на Землі — все навпаки. Ми несподівано опиняємось далеко від цієї загальної плинності — і залишаємось, беззахисні, сам на сам зі світом, сповненим жахливої певності. Зміна подоби трохи полегшує нам ці муки, проте ненадовго. Не дивно, що багато хто з нас урешті озлобився».

Кіті майже не слухала його. Її так дратувала потворність власного творіння, що вона увесь цей час потихеньку зменшувала голову, скеровуючи надлишки речовини вниз, щоб зміцнити худий тулуб. До того ж вона трохи вкоротила ніс і зробила рот меншим і не таким кривим. Так… вийшло, здається, помітно краще.

Хлопчина вибалушив очі:

«Оце я й мав на увазі! Ти не можеш відмовитись від думки, що ця річ — якоюсь мірою ти сама. Це ж просто лялька! Облиш її!»

Кіті облишила спробу виростити на голові свого творіння хоч якесь волосся. Натомість вона зосередила всю свою увагу на осяйному хлопчині, чиє обличчя несподівано посерйознішало.

«Навіщо ти прийшла сюди, Кіті?»

«Бо так зробив Птолемей. Я хотіла показати себе, довести, що я довіряю тобі. Ти казав, що після того, як йому це вдалося, ти був лише радий служити йому. Слуг мені не треба, а от твоя допомога справді потрібна. Тому я й прибула сюди».

Очі хлопчини зблиснули, мов чорні кристали, повні зірок: «Якої ж допомоги ти від мене хочеш?»

«Ти знаєш і так. Ці де… ці духи, що вирвались на волю… вони хочуть напасти на Лондон, винищити там усіх людей!»

«Хіба вони досі цього не зробили? — недбало поцікавився хлопчина. — Які ж вони мляві!»

«Не будь жорстоким! — Кіті так схвилювалася, що її подоба змахнула своїми руками-паличками й рушила через кімнату вперед. Хлопчина здивовано позадкував. — Мешканці Лондона ні в чому не винні! Вони так само ненавидять чарівників, як і ви! Благаю тебе від їхнього імені, Бартімеусе. Адже це їм доведеться постраждати, коли військо Ноуди вирветься на волю!»

Хлопчик сумно кивнув:

«Фекварл із Ноудою — хворі. Таке трапляється з тими, кого часто викликають. Рабство псує нас. Ми стаємо брутальними, дурними, мстивими. Більше думаємо про безглузді приниження, пережиті у вашому світі, ніж про радощі й чудеса цього світу. Важко повірити, але це правда».

Кіті поглянула на спалахи світла й нескінченне море рухомої сутності:

«А що ви взагалі тут робите?»

«Ми не робимо. Ми перебуваємо. Не сподівайся зрозуміти це: ти — людина, що спроможна бачити тільки зовнішнє, і його ти прагнеш підкорити собі. Ось і Фекварл з Ноудою та іншими своїми спільниками спотворились за вашим взірцем. Вони обмежили себе своєю ненавистю — вона така потужна, що їй справді хочеться відсторонитись від усього, аби лише помститись. Це — ніби остаточна капітуляція перед цінностями вашого світу… О, ти вже непогано даєш собі раду з цією штукою!»

Тепер, коли Кіті була трохи захищена від шаленої енергії Іншого Світу, їй стало легше змушувати свою подобу рухатись. Вона гордовито походжала маленькою залою, вимахуючи руками й киваючи на всі боки, ніби з кимось вітаючись. Хлопчина схвально кивнув:

«Можливо, це допоможе поліпшити тебе справжню».

Кіті не звернула уваги на ці слова. Її подоба зупинилась поряд із хлопчиною.

«Я зробила те саме, що Птолемей, — подумала вона. — Я довела, що довіряю тобі. І ти відповів на мій поклик — ти визнав його. А тепер мені потрібна твоя допомога, щоб зупинити те, що задумали де… Фекварл з Ноудою».

Хлопчик усміхнувся:

«Ти справді принесла велику жертву, і я — в пам’ять про Птолемея — зробив би те саме. Але цьому заважають дві речі. По-перше, тобі знову довелося б викликати мене на Землю, а тепер це може в тебе не вийти».

«Чому?» — запитала Кіті. Хлопчина дивився на неї лагідно, майже зі співчуттям. Це схвилювало її. «Чому?» — повторила вона.

«А по-друге, — провадив хлопчина, — я, на жаль, ще дуже немічний. Я ще не пробув тут так довго, щоб цілком відновити свою силу, тож в одному-єдиному пальці Фекварла — я вже не кажу про Ноуду — зараз більше сили, ніж у мене. Я не хочу потрапити в рабство, яке напевно стане для мене фатальним. Пробач, але це правда».

«Це не рабство! Я ж казала тобі!» — фігурка нерішуче простягла руки до хлопчика.

«Все одно це буде фатальним».

Фігурка Кіті опустила руки:

«Гаразд. А якщо в нас буде посох?»

«Посох Ґледстона? Як?! Хто скористається ним? Ти цього не зможеш!»

«Натаніель саме зараз намагається його роздобути!»

«Це все чудово, але як він… Стривай! — осяйне обличчя хлопчини зненацька розпливлося, ніби розум, що контролював його, здивовано відсахнувся. За мить, однак, воно стало таким, як було. — Стривай! Він сказав тобі своє справжнє ім’я?!»

«Так. Отже…»

«Отакої… Отакої! Він стільки років мучив мене — через те, що я міг відкрити комусь його ім’я, а тепер сам відкриває його першому-ліпшому перехожому! Кому він ще сказав його? Фекварлові? Чи Ноуді? Чи може, написав його неоновими літерами — й тепер носить його містом? Отакої! А я його так нікому й не відкрив!»

«Ти випадково згадав його, коли я викликала тебе».

«Ну, хіба що тоді…»

«Але ж ти справді міг відкрити його ворогам! Правда ж, Бартімеусе? Ти міг би знайти спосіб завдати йому шкоди — якби справді хотів. Натаніель про це, думаю, знає так само! Я розмовляла з ним!»

Хлопчик замислено поглянув на неї:

«Хм-м… Знаю я ці ваші розмови!»

«Будь-що він пішов роздобувати посох, а я — шукати тебе. Разом…»

«Одне слово, ніхто з нас не спроможний битися! Всі виснажені! Ти — насамперед. А щодо Мендрейка — коли він минулого разу спробував скористатись посохом, то знепритомнів. Чому ти гадаєш, ніби зараз у нього вистачить сил? Востаннє, коли я його бачив, він був геть-чисто зморений… А моя сутність така понівечена, що на Землі я не зміг би прибрати навіть якнайпростішої подоби — що вже казати про якусь допомогу! Можливо, я взагалі не переживу нового втілення. Фекварл каже правду: йому не доводиться хвилюватись через біль… Ні, Кіті, погляньмо правді в очі…»

Дівчина мовчала.

«Що? Що сталося?»

Подоба Кіті схилила свою величезну голову — й дивилася на хлопця спокійно й пильно. Йому стало тривожно.

«Що? Що ти?.. Ні! Нізащо!»

«Але ж це захистить твою сутність, Бартімеусе. Ти не відчуватимеш ніякого болю».

«Еге ж, еге ж… Ні!»

«А якщо ви об’єднаєте свої сили, тоді, можливо, посох…» «Ні!»

«А як би вчинив Птолемей?»

Хлопчина відвернувся. Відійшовши до найближчої колони, він сів на сходи — і втупився в порожнечу.

«Птолемей показав мені, як це могло бути, — зауважив він нарешті. — Він думав, що стане першим з багатьох, але за два тисячоліття ти, Кіті, стала єдиною, хто пішов його шляхом. Єдиною. Два роки ми з ним розмовляли як рівні. Я вряди-годи допомагав йому, а він за це дозволяв мені трохи досліджувати ваш світ. Я мандрував від Фезької оази до Аксум-ських палаців. Ширяв над білими вершинами Заґроських гір і сухими кам’янистими ущелинами Геджазької пустелі. Кружляв у небі разом з шуліками й хмарами — високо-високо, над землею й морем, — і, повертаючись додому, приносив з собою спогади про ці місця».

Поки він говорив, між колонами зали мерехтіли якісь маленькі образи. Кіті не могла роздивитись їх, але не мала сумніву: це уривки тих чудес, які він тоді бачив. Вона посадила свою подобу на сходи поруч із ним; їхні ноги звішувались у порожнечу.

«Як це було чудово! — провадив хлопчина. — Я був вільний — майже як удома, — і водночас бачив стільки цікавого! Я відчував біль, проте він не дуже дошкуляв мені — адже я міг повернутись сюди, коли побажаю! О, як я танцював між світами! Птолемей обдарував мене великим даром, і я ніколи цього не забував. Ми зналися з ним два роки. А потім він загинув».

«Як? — запитала Кіті. — Як він загинув?»

Спочатку він нічого не відповів. А потім заговорив:

«У Птолемея був двоюрідний брат — спадкоємець єгипетського трону. Він боявся сили мого господаря. Кілька разів він намагався позбавитись від нього, але ми — я та інші джини — стояли в нього на дорозі».

Серед вихору сутностей Кіті побачила нові образи — виразніші, ніж досі: темні постаті, що причаїлись на підвіконні з довгими кривими мечами, демонів над нічними дахами, воїнів біля дверей.

«Я забрав би його з Александрії — надто після того, як подорож сюди зробила його ще слабшим. Але він був упертий. Відмовлявся тікати — навіть тоді, коли в місто увійшли римські чарівники і його двоюрідний брат поселив їх у своєму замку».

Кіті знову побачила короткі спалахи в порожнечі — гострі трикутні вітрила, кораблі біля підніжжя маяка, шістьох блідих людей у бурих плащах, що стояли на пристані.

«Моєму господареві, — провадив хлопчина, — подобалось, коли його виносили в місто зранку, що він міг дихати повітрям ринку — запахами прянощів, квітів, смоли, хутра й шкіри. В Александрії бував цілий світ, і мій господар це знав. До того ж народ любив його. Я зі своїми товаришами-джинами носив його в паланкіні».

Кіті побачила перед собою щось на взірець крісла з завісками, піднятого на жердинах. Крісло несли чорношкірі раби. Вдалині було видно торговельні ряди, людей, яскравий крам, блакитне небо…

Образи згасли; хлопчина мовчки сидів на сходах.

«Одного разу, — заговорив він далі, — ми понесли його на ринок прянощів — його улюблене місце з найп’янкішими запахами. Зробили ми це з дурного розуму: ряди там були вузькі й залюднені. Ішли ми повільно…»

Кіті побачила довжелезний низький прилавок, захаращений дерев’яними скриньками з барвистими прянощами. При відчинених дверях майстерні сидів, підібгавши ноги, бондар, що вбивав клепки в металевий обід. З’являлися й інші образи: вибілені будинки, кози, що сновигали в натовпі, діти, які весело бігали, — й знову завішене крісло на жердинах…

«Коли ми були в самісінькому центрі ринку, я помітив, як попереду на даху щось ворушиться. Я передав свою жердину Пенренутетові, обернувся птахом — і злетів, щоб перевірити, що там таке. Над дахами я побачив…»

Він замовк. Матерія Іншого Світу почорніла, мов патока; вона повільно, гнівно нуртувала, освітлювана спалахами блискавок. Перед Кіті майорів один образ: далекий ряд дахів, вибілених, мов кістки, сліпучим сонцем. На тлі неба вирізнялись чорні силуети з величезними розпростертими крилами, довгими витягнутими хвостами, блискітками сонця на металевих лусочках. А потім дівчина побачила справжні страхіття: зміїну голову, вовчу пащу, вишкірене в посмішці обличчя без шкіри… Образ пропав.

«Римські чарівники викликали багато джинів. І афритів теж. Вони кинулись на нас зусібіч. А нас було лише четверо. Що ми могли вдіяти? Ми стояли до останнього. Там, на вулиці, серед натовпу, ми билися за нього».

Знову скупчились образи — розмиті, швидкоплинні: дим, вибухи, зеленаві блискавки у вузенькій вуличці; крики людей; демон з обличчям без шкіри падає з неба, затискаючи діру посередині свого тулуба; ще два джини — один з головою бегемота, другий із дзьобом ібіса, — що затуляють собою завішене крісло…

«Афа загинув перший, — вів далі хлопчина. — Потім — Пенренутет і Теті. Я виставив Щит і поніс Птолемея геть. Я пробив стіну, вбив тих, що переслідували мене, й полинув у небо. Вони кинулись за мною, наче той бджолиний рій».

«Що ж було далі?» — запитала Кіті. Хлопчина знову замовк. Жодних образів у порожнечі більше не з’явилось.

«Мене зачепило Вибухом. Поранило. Летіти я не міг. Я увірвався до невеликого храму й заховався там. Птолемей почувався ще гірше, ніж раніше, — мабуть, через дим або щось іще. Вороги оточили храм. Виходу не було…»

«А далі?»

«Я не можу про це говорити. Він дав мені останній дар. Це найголовніше».

Хлопчина стенув плечима — і вперше поглянув на подобу Кіті.

«Бідолаха Птолемей! Він думав, що його приклад допоможе помирити наші народи. Він був переконаний, що оповідь про його подорож читатимуть у наступні століття — й підуть його шляхом, і це потягне за собою об’єднання наших світів. Він сам казав це мені — тут, в Іншому Світі! Він був розумник, мудрець, але тут він цілком помилився. Він загинув, і думки його забуті…»

Подоба Кіті насупилась:

«Як ти можеш говорити це, коли я тут? Його книгу читали й Натаніель, і пан Баттон, і…»

«Апокрифи» — це лише уривки. Він так і не встиг дописати решту. А такі люди, як Натаніель, читають, але не вірять…»

«Але ж я повірила!»

«Так. Ти повірила».

«Якщо ти повернешся й допоможеш урятувати Лондон, ти продовжиш Птолемеєву справу. Люди й джини об’єднаються. Адже саме цього він і хотів?»

Хлопчина знов утупився в порожнечу:

«Птолемей не ставив мене перед таким вибором».

«Я теж не ставлю! Чини собі, як вважаєш за потрібне. Я просто прошу в тебе допомоги. Якщо ти не хочеш допомогти мені — що ж, це твоя справа».

«Ну-у… — хлопчина розвів тонкими смаглявими руками. — Це, звичайно, не найрозумніший мій вчинок, але все-таки я охоче поквитаюсь із Фекварлом. Тільки май на увазі — нам знадобиться посох. Без посоха все це буде марно. Надовго я там не затримуватимусь — надто, якщо мені доведеться вселитись у..»

«Дякую, Бартімеусе!» — розчулена подоба Кіті нахилилась до хлопчини — і обняла своїми руками-паличками його шию. Величезна голова на мить притулилась до гарненької чорнявої голівки.

«Ну, годі, годі… Досить уже! Ти принесла свою жертву. Тепер, гадаю, настала моя черга».

Хлопчина рішуче, але стримано випростав довгі, тонкі руки й ноги — і встав.

«А ти повертайся, — додав він. — Поки ще не пізно».

Подоба Кіті поглянула на нього знизу вгору, закинувши з докором голову. Потім сердито підхопилася:

«Про що це ти увесь час говориш? Про яку жертву?»

«Я думав, що ти знала… Пробач».

«Що я знала?! От зараз як дам тобі!»

«Цікаво, як? У тебе ж і рук людських немає».

«Ну, тоді… Тоді я зіпхну тебе в це провалля! Кажи!»

«Річ у тім, Кіті, що Інший Світ шкідливий для людей. Вашій сутності тут боляче так само, як моїй — на Землі».

«Тобто?..»

«Тобто ти з доброї волі покинула власне тіло. Щоправда, ненадовго — й це добре. Птолемей пробув тут довше, увесь час про все розпитував — він завжди розпитував. Пробув тут удвічі довше за тебе. Але…»

«Що «але»? Кажи!»

Подоба Кіті кинулась на хлопця, розчепіривши руки й войовничо виставивши голову. Хлопчина відступив на останню сходинку, зависнувши над самісінькою порожнечею.

«Хіба ти не помітила, як добре примудрилась керувати цією штукою? А спочатку була геть-чисто безпорадна… Ти вже втрачаєш свої зв’язки з Землею. Коли Птолемей повернувся назад, він забув майже все. Не міг ходити, ледве ворушив руками й ногами… Витратив усі свої сили на те, щоб викликати мене. І це ще не все! Поки ти тут, твоє тіло — там, на Землі, — швидко помирає. Його можна зрозуміти, авжеж? Ти його покинула… Отож повертайся додому, Кіті. Повертайся мерщій».

«Але ж як? — прошепотіла вона. — Я не знаю, як…»

Кіті огорнув страх. Її головата незграбна подоба розгублено заціпеніла на сходах. Хлопчина всміхнувся, підійшов і поцілував її в чоло.

«Це дуже просто, — сказав Бартімеус. — Адже Брама досі відчинена. Я можу відпустити тебе. Заспокойся. Справу зроблено. Ти виконала свою частину роботи».

Він позадкував. І її подоба, й хлопчина, й зала з колонами розсипались на барвисті смужки й кривульки. Кіті помчала крізь вир Іншого Світу, крізь вогні й кольоровий вихор. Вона падала, падала… І довкола була смертна невагомість.