Брама Птолемея

Пролог

125 р. до Р. Х.

Спекотного ранку середини літа священний бик вирвався зі своєї загорожі біля річки; він гасав полями, відганяючи мух і погрожуючи рогами всьому що ворушиться. Троє людей, що намагалися спіймати його, були тяжко поранені; бик продерся крізь очерет і вискочив на стежку, де гралися діти. Коли дітлахи заверещали й порозбігалися, бик заціпенів, неначе спантеличений. Та сліпуче сонце, що вигравало на хвилях, і білизна дитячих одежин розлютили його. Нахиливши голову, він кинувся на одну з дівчаток — і напевно заколов би її рогами чи затоптав, якби поруч не проходили ми з Птолемеєм.

Принц підняв руку. Я скорився. Бик зупинився на середині стрибка, ніби натрапивши на стіну. Він закрутив головою, вибалушив очі — і впав у порох, де й лежав аж доти, доки служники скрутили його мотузками й відвели назад до загорожі.

Птолемей дочекався, поки його почет заспокоїть дітей, і вирушив далі гуляти. Про цей випадок він більше не згадував. І все ж таки на той час, коли ми повернулися до палацу, зграя чуток уже розлетілась — і тепер кружляла над його головою. Надвечір ціле місто — від останнього жебрака до найпихатішого жерця Ра — чуло про цю подію, хоч і не завжди правду.

* * *

Я зазвичай допізна блукав вечірніми торжищами, дослуховуючись до ритмів великого міста, до припливів та відпливів новин, що їх несло людське море. Мій господар сидів, підібгавши ноги, на даху свого покою — і то дряпав очеретяним писалом по смужці папірусу, то піднімав голову й дивився на темне море. Я сів на карниз у подобі кулика й вирячився на принца оком-намистинкою.

— По базарах тільки про це й говорять, — зауважив я. — Про тебе й бика.

Він занурив писало в чорнило:

— То й що?

— Може, й нічого, а може, й багато що. Люди шепочуться…

— Про що ж вони шепочуться?

— Про те, що ти чаклун, який знається з демонами.

Він засміявся й старанно написав цифру:

— Що ж, вони кажуть правду!

Кулик затарабанив кігтиками по каменю:

— Я не згоден! Термін «демон» хибний і вкрай образливий![22]

Птолемей відклав убік писало:

— Ти даремно так переймаєшся цими назвами й титулами, любий Рехіте. Вони завжди приблизні, ними користуються лише заради зручності. Люди кажуть так через власне неуцтво. От якщо вони осягнуть твою природу і після того так само зневажатимуть тебе, тоді вже справді варто буде стривожитись. — Він скоса посміхнувся мені. — А це, правду кажучи, теж можливо.

Я трохи настовбурчив крила, й морський вітерець заворушив мої пір’їнки.

— Поки що слава в тебе добра. Та запам’ятай моє слово: скоро вони говоритимуть, ніби це ти випустив бика з загорожі!

Він зітхнув:

— Щиро кажучи, слава — погана чи добра — не дуже турбує мене.

— Тебе вона, може, й не турбує, — похмуро заперечив я, — але в палаці є ті, для кого це питання життя й смерті.

— Це лише ті, хто хлюпочеться в болоті політики, — відказав він. — А я для них — ніхто.

— Гаразд, якщо так, — понуро підсумував я. — Гаразд… Що ти там записуєш?

— Твій опис мурів чотирьох стихій по краях світу. Годі морщити дзьоба — краще розкажи мені про це докладніше.

Довелося залишити все як є. Сперечатися з Птолемеєм було марно.

* * *

Від самого початку він був переповнений захопленням і цікавістю. Багатство, жінки, коштовні цяцьки — всі ці освячені часом заповітні мрії єгипетських магів анітрохи не займали його. Він прагнув науки, але науки особливої — не тієї, що дозволяє обертати мури міст на порох і ламати шиї ворогам. Він був трохи дивакуватий.

Цим він спантеличив мене вже за нашої першої зустрічі.

Я з’явився в подобі піщаного вихора — наймоднішій на той час. Мій голос гримів, наче каміння в гірській ущелині:

— Назви своє бажання, смертний!

— Джине, — сказав він, — дай мені відповідь!

Вихор закрутився ще швидше:

— Я знаю секрети землі й таємниці повітря! Я маю ключі, що відмикають жіночі душі![23] Чого ти хочеш? Кажи!

— Що таке сутність?

Вихор зупинився в повітрі:

— Е-е… що?

— Твоя сутність. Що це таке? Яка вона?

— Е-е…ну-у..

— І ще — про Інший Світ. Розкажи мені про нього! Який там час — такий самий, як тут, чи інший? Які з себе його мешканці? Чи є в них цар або проводир? Із чого він створений — із твердої матерії, чи з пекельної круговерті, чи з чогось Іншого? Що є межею між нашим царством і цим Світом, і як можна її перетнути?

— Е-е…

Одне слово, Птолемея цікавили ми. Джини. Його раби. Наша внутрішня природа, а не звичайна зовнішня лузга. Хоч які страхітливі подоби приймав я, він лише позіхав: хоч як я кепкував з його юності й дівчачих рис, він лише щиро сміявся. Він сидів у центрі свого пентакля — з писалом і папірусом на колінах — і жадібно слухав, зупиняючи мене, коли я часом надто вже перебріхував, чи перебиваючи, аби щось уточнити. Він не вдавався ні до Голок, ні до Списів, ні до інших засобів покарання. Його виклики тривали не довше ніж кілька годин. Такого загартованого джина, як я, що чудово знався на жорстоких людських звичаях, це неабияк бентежило.

Крім мене, він часто викликав численних інших джинів та молодших духів. Усе це відбувалось приблизно однаково: виклик, розмова, гарячкове записування почутого — і звільнення.

Врешті в мені прокинулася цікавість.

— Навіщо ти робиш це? — прямо питав я. — Навіщо розпитуєш? І записуєш?

— Я перечитав більшу частину рукописів з нашої Великої бібліотеки, — відповів хлопчина. — Там багато сказано про викликання духів, про їхнє стримування, приборкання та інші дії, однак про природу самих демонів — майже нічого. Про те, що ви думаєте, чого бажаєте самі. А як на мене, це все надзвичайно важливо. Я хочу написати про це вичерпну працю — книжку, яку читатимуть і шануватимуть завжди. Для цього я й мушу стільки розпитувати. Тебе дивує моє бажання?

— Правду кажучи, так. Відколи це чарівники переймаються нашими стражданнями? Та й навіщо вам це робити? Це аж ніяк не у ваших інтересах!

— Невже? Якщо ми нічого не знатимемо й далі вас поневолюватимемо — замість того, щоб зрозуміти, — рано чи пізно прийде біда. Мені так здається.

— Але ж іншого виходу все одно немає. Рабство є рабство — кожен виклик надягає на нас кайдани.

— Ти надто вже зневірився, джине. Торговці розповідали мені про шаманів, що живуть у пустельних північних землях; вони покидають свої власні тіла, щоб розмовляти з духами в Іншому Світі. Як на мене, цей спосіб набагато чемніший. Може, й нам варто його навчитися.

Я хрипко захихотів:

— Цього ніколи не буде! Цей шлях надто небезпечний для єгипетських жерців, відгодованих збіжжям! Побережи свої сили, хлопче. Забудь про ці марні розпитування. Відпусти мене, і все!

Попри мою недовіру, Птолемей наполягав на своєму. Моя брехня потроху вичерпалась, і я почав розповідати йому правду. А він у відповідь дещо розповів мені про себе.

* * *

Він був небіж царя. Народився він дванадцять років тому слабий і кволий, не хотів брати груди й пищав, наче кошеня. Це зіпсувало всю церемонію надання дитині імені: гості хутко порозходились, мовчазні вельможі сумно переглядались. Опівночі його доглядальниця викликала жерця Хатор[24], який оголосив, що хлопчик — на порозі смерті, проте виконав належні обряди й доручив дитину заступництву богині. Ніч минула неспокійно. Благословилось на світ; перші промені сонця пробилися крізь гілля акацій і впали на голівку дитини. Хлопчик припинив пищати й корчитись, мовчки і впевнено взяв груди — і заходився ссати.

Цей порятунок не залишився непоміченим, і дитину негайно присвятили богові сонця — Ра. З віком хлопчик поволі набирався сил. Пильний і розумний, він ніколи не був таким здорованем, як його двоюрідний брат — царський син, старший на вісім років і помітно кремезніший[25]. Царський небіж так і залишався осторонь престолу — і почувався щасливішим у товаристві жерців та жінок, ніж серед засмаглих хлопчаків, які гасали в дворі.

За тих літ цар часто вирушав у воєнні походи, намагаючись захищати кордони від вторгнень бедуїнів. Містом по черзі правили радники, що багатіли з хабарів і портових мит, — і щоразу уважніше прислуховувались до шепоту іноземних агентів, насамперед тих, що прибували з дедалі сильнішого Риму. Царський син, що купався в розкошах свого мармурового палацу, рано віддався розпусті. У вісімнадцять років то вже був опецькуватий губатий юнак, що встиг відростити собі черевце завдяки пияцтву й ненажерливості; його очі палали від параної й страху перед убивцями. Йому кортіло мерщій отримати владу та поки що він животів у тіні свого батька, вишукував серед рідні можливих суперників і чекав смерті старого.

Птолемей, навпаки, тяжів до науки, був стрункий і гарний — радше з грецькими, ніж із єгипетськими рисами обличчя[26]. Він, звичайно, теж міг претендувати на престол, проте за натурою він не був ні воїном, ні державним діячем, — і через те в палаці на нього зазвичай не звертали уваги. Більшу частину дозвілля він проводив в Александрійській бібліотеці, що стояла біля самісінького берега моря, за розмовами зі своїм наставником. Цей наставник — літній жрець із Луксора — чудово знався на іноземних мовах та історії держави. До того ж він був магом. Цими знаннями він щедро ділився зі своїм відданим учнем. Навчання розпочалося непомітно — й так само непомітно скінчилося, і лише пізніше — після випадку з биком — чутки про це просочилися за межі палацу.

* * *

Через два дні, коли ми саме розмовляли, в двері покою мого господаря постукав служник.

— Пробачте, ваша високосте, на вас там чекає жінка.

— Чому саме «на нього»? — поцікавився я. Я був у подобі вченого — якраз на випадок подібного вторгнення.

Птолемей зробив мені знак мовчати:

— Чого вона хоче?

— Полю її чоловіка загрожує сарана, ваша високосте. Вона благає у вас допомоги.

Мій господар насупився:

— Що за дурниці! Що я тут можу зробити?

— Ваша високосте, вона каже, що… — служник завагався: він сам тоді був разом з нами. — Що ви тоді приборкали бика…

— Це вже занадто! Я зайнятий. Не турбуйте мене. Відішли її геть!

— Як вам завгодно. — Служник зітхнув і хотів був уже зачинити двері.

Мій господар засовався:

— А що, вона дуже бідна?

— Дуже бідна, ваша високосте. Чекає тут із самісінького світанку.

Птолемей роздратовано пирхнув:

— Що за дурість! — Він обернувся до мене. — Ходи-но з ним, Рехіте. Поглянь — може, вдасться щось зробити.

Через кілька хвилин я повернувся, помітно розповнілий:

— Сарани вже немає!

— Чудової — він позирнув на свої таблички. — Щось я забув, про що ми розмовляли… Здається, про мінливість Іншого Світу..

— Сподіваюсь, ти розумієш, — мовив я, витончено сідаючи на солом'яний килимок, — що тепер справу завершено. Ти здобув славу. Тепер ти — людина, яка може врятувати від чого завгодно. І відтепер ти ніколи не знатимеш спокою. Те саме трапилося з Соломоном і його мудрістю. Він просто-таки за поріг не міг ступити, щоб йому не підсунули якусь дитину. І, до речі, не завжди з тією самою метою.

Хлопчина хитнув головою:

— Я — вчений, дослідник і нічого більше! Людству допомагатимуть плоди моєї праці, а не моя здібність приборкувати биків чи сарану. І до того ж це все зробив ти, Рехіте. Може, обтрусиш із рота ці крильця?.. Дякую. Отже, спочатку..

Так, у дечому Птолемей був мудрий, та не в усьому. Наступного дня біля дверей його покою стовбичили ще дві жінки: одну замучили бегемоти, що топтали її землю, а друга принесла хвору дитину. Отож мене знову відрядили «поглянути — може, вдасться щось зробити». Вранці після того перед покоєм уже шикувалась невелика черга. Мій господар дер на собі волосся, нарікав на лиху долю — і все-таки знову послав мене розбиратися з їхніми бідами, разом з Аффою та Пенренутетом — двома молодшими джинами… Так і повелося. Його дослідження посувалися мляво, мов слимаки, зате слава серед олександрійського ладу росла, наче квіти на початку літа… Птолемей гідно терпів перешкоди, хоч і ледве приховував свій гнів. Він задовольнявся тим, що поки завершував книжку про техніку викликання духів, а решту своїх пошуків відклав до кращих часів.

Наближалася осінь, і настав час щорічного розливу Нілу. Потім води відійшли, оголивши чорну вологу, родючу землю; поля було засіяно, розпочався новий сезон. Часом черга прохачів під Птолемеєвими дверима була довга, часом — коротша, та ніколи не зникала зовсім. Невдовзі чутки про цей щоденний ритуал добігли до чорних риз жерців у великих храмах — і до чорного серця принца, що сидів на своєму просяклому вином троні.

5

Непристойний звук попередив Мендрейка про повернення біса з магічного дзеркала. Чарівник поклав убік ручку, якою саме робив нотатки до нових листівок, і зазирнув у полірований диск. Дитяче скривлене личко тулилося до бронзової поверхні — так, ніби біс відчайдушно намагався вибратись на волю. Мендрейк не звернув уваги на його зусилля.

— Ну? — запитав він.

— Що «ну»? — застогнав і напружився біс.

— Де Бартімеус?

— Сидить на купі каміння за двадцять шість миль на південний схід звідси, в подобі чорнявої дівчини. До речі, гарненької. Але йти до тебе не хоче.

— Як?! Вона… він не хоче?

— Умгу. О-ой, як тут тісної Шість років я просидів у цьому дзеркалі — й навіть краєчком ока не бачив рідної сторони! Може, й справді відпустиш мене? Я ж служив тобі всім серцем і душею!

— У тебе немає душі, — зауважив Мендрейк. — То що сказав Бартімеус?

— Не можу тобі переказати цього — ти ще такий молодий! Але він був страшенно нечемний. Мені аж вуха скрутило. Будь-що з доброї волі він не з’явиться. Краще просто підсмаж його, й квит. Дивно, чого ти досі з ним так панькався… Ой, ні, не ховай мене в цю шухляду — невже ти такий жорстокий, бридкий хлопчисько?..

Загорнувши дзеркало в полотно й замкнувши шухляду, Мендрейк потер очі. Бартімеус ставав для нього серйозною проблемою. Джин став кволіший і сварливіший, ніж раніше; з такого слуги користі майже не було. Правду кажучи, його слід було б відпустити, та хлопцеві — як і завжди — сама ця думка видавалась прикрою. Чому — сказати було важко; цей джин — єдиний з усіх його слуг — ставився до господаря без жодної пошани. Його зухвальство втомлювало, дратувало… та водночас дивним чином підбадьорювало. Мендрейк жив у світі, де справжні почуття завжди ховалися за догідливо усміхненими машкарами. А Бартімеус не любив його — і не таївся з цим. Якщо Аскобол і компанія поводились запобігливо й принижено, Бартімеус був так само зухвалий, як і того дня, коли вони вперше зустрілись, — коли Мендрейк був ще дитиною й мав зовсім інше ім’я…

Мендрейк дозволив собі облишити ці міркування. Він кахикнув і зібрався на думці. Звичайно ж, отут і є проблема! Джин знає його справжнє ім’я! А це неабиякий ризик для людини в його становищі! Якщо інший чарівник викличе демона й дізнається про те, що йому відомо…

Юнак зітхнув. Його думки перебігали з однієї протоптаної стежки на іншу. «Чорнява дівчина. Гарненька…» Неважко вгадати, чию подобу прибрав джин. Відтоді, як Кіті Джонс загинула, Бартімеус користувався її подобою, щоб подратувати господаря. І, до речі, не без успіху. Навіть через три роки, побачивши її обличчя, Мендрейк відчував гострий біль у боці… Він труснув головою і втомлено дорікнув собі самому: «Забудь про неї! Вона зрадниця, вона вмерла й зникла…»

Гаразд, цей каліка-демон — зараз не найголовніше. Найголовніше — те, що серед люду зростає невдоволення, пов’язане з війною. А ще — небезпечні нові здібності, які дедалі частіше з’являються в простолюду. Фританґова розповідь про вуличних хлопчаків, які жбурляють яйцями в демонів, — лише остання з цілої низки тривожних подій.

Іще з часів Ґледстона чарівники дотримувались загального правила: що менше простолюд знає про магію та її знаряддя, то краще. Тому всім рабам — від наймізернішого біса до найпихатішого африта — було суворо наказано: під час виконання наказів господарів не потрапляти людям на очі. Дехто ставав невидимим, проте більшість удавалася до маскування. Отож на столичних вулицях і над дахами будинків юрмилися десятки тисяч непомічених демонів.

Однак тепер це правило порушувалось дедалі частіше.

Щотижня надходили вісті про нові випадки виявлення демонів. Кілька школярів помітили над Вайтголом зграю бісів-посланців — і з вереском порозбігались: чарівники доповідали, що біси були, як і слід, у подобі голубів, отож не мали збудити жодної підозри! Тиждень потому учень ювеліра, новачок у Лондоні, очманіло промчав по Горсфері-Роуд і стрибнув через парапет у Темзу: свідки стверджували, що він кричав про привидів у натовпі. Подальше розслідування з’ясувало, що на Горсфері-Роуд тоді справді працювали демони.

Якщо в простолюду розвивається вроджена здібність бачити демонів, то безладдя, яке віднедавна заповнило Лондон, лише зростатиме… Мендрейк сердито труснув головою. Треба піти до бібліотеки, пошукати там історичних прецедентів. Можливо, такі випадки траплялись і раніше… От тільки часу бракує — вистачає й теперішніх прикрощів. Минувшині доведеться зачекати…

У двері постукали. Ненав’язливо увійшов служник, бокуючи від пентаклів на підлозі:

— До вас помічниця начальника поліції, сер.

Мендрейк здивовано зморщив чоло:

— Справді? Чудово. Проведіть її до мене.

На те, щоб спуститися до приймальні, розміщеної двома поверхами нижче, й повернутися з відвідувачкою, служник витратив три хвилини. Отож пан Мендрейк мав досить часу для того, щоб дістати кишенькове дзеркальце й уважно оглянути себе. Він пригладив своє підстрижене волосся — там, де воно настовбурчилось, — і змахнув з рукавів кілька порошинок. Удовольнившись нарешті, він занурився в читання паперів на своєму столі, вдаючи зразкове службове завзяття.

Він розумів, що отак чепуритися — смішно й безглуздо, та нічого не міг із собою вдіяти. В товаристві помічниці начальника поліції він завжди був надміру уважний до самого себе.

Пролунав короткий стукіт у двері. До кімнати легко, впевнено увійшла Джейн Фаррар. У руці вона тримала футляр із кулею. Пан Мендрейк чемно підвівся з-за столу, та вона помахом руки попросила його сісти.

— Ні, не слід говорити мені, яка це честь для вас, Джоне. Облишмо церемонії. Я маю показати вам дещо важливе.

— Будь ласка… — він показав на шкіряний стілець біля стола. Джейн сіла, недбало поклавши на стіл футляр, і всміхнулася до Мендрейка. Він усміхнувся у відповідь. Так вони й сиділи, вишкірившись, наче два коти над придушеною мишею, — хижі, дужі й самовпевнені у взаємній недовірі.

Три роки тому справа з ґолемом завершилася тим, що колишній начальник поліції, Генрі Дюваль, потрапив у немилість і загинув. Відтоді прем’єр-міністр так і не знайшов йому наступника. Ба більше: не довіряючи чарівникам із свого оточення, він призначив начальником поліції самого себе, а більшу частину роботи звалив на помічницю. Джейн Фаррар перебувала на цій посаді вже два роки. Всі знали про її здібності — і це дозволило їй вижити, незважаючи на тісний зв’язок із паном Дювалем, і знову добитися довіри пана Деверо. Тепер вони з Мендрейком були двома найближчими спільниками прем’єр-міністра. Саме тому між собою вони були дуже люб’язні — хоч часом крізь цю люб’язність проглядалося давнє суперництво.

Мендрейка, одначе, Джейн Фаррар бентежила ще й з іншої причини. Вона досі була дуже гарна: темне блискуче волосся, лукаві зелені очі під довгими віями. Її краса відвертала його увагу. Він мав зібрати всю свою дорослу самовпевненість, щоб спокійно розмовляти з нею.

Мендрейк недбало поринув глибше в крісло:

— Я теж маю дещо сказати вам. Хто говоритиме перший?

— Гаразд, починайте ви. Я — потім. Тільки швидше.

— Чудово. Нам украй потрібно привернути увагу прем’єра до цих нових здібностей, що з’являються в окремих простолюдинів. Учора викрили ще одного з моїх демонів. І знову — дітлахи. Навряд чи треба пояснювати, якими проблемами це загрожує.

Тоненькі брівки панни Фаррар насупились:

— І справді не треба. Цього ранку ми дістали нові повідомлення про страйки докерів і машиністів. Вони кидають роботу. Влаштовують демонстрації. Не лише в Лондоні, а й у провінції. І все це очолюють люди з тими самими незвичайними здібностями. Нам скоро доведеться відловлювати їх.

— Це все так, але яка тут причина, Джейн? Звідки це береться?

— Ми зможемо це з’ясувати, коли їх надійно замкнуть у Tаyepi. Зараз у пивницях працюють наші шпигуни — збирають інформацію. Наш удар буде жорстокий і раптовий. Щось іще?

— Треба буде також обговорити останній напад у Кенті. Проте це може зачекати до засідання Ради.

Панна Фаррар двома пальчиками розстебнула футляр, відкинула полотно й дістала маленьку кришталеву кулю — світло-блакитну, ідеально рівну, з пласкою основою. Вона посунула кулю на середину стола.

— Зараз моя черга, — зауважила вона.

Чарівник трохи подався вперед:

— Це один з ваших шпигунів?

— Так. Тепер будьте уважні, Джоне, — це суттєво. Чи знаєте ви, що пан Деверо просив мене стежити за нашими чарівниками — на випадок, якщо хтось із них піде стежкою Дюваля або Лавлейса?

Пан Мендрейк кивнув. Більше, ніж американські повстанці, європейські вороги чи розгніваний простолюд на вулицях, прем’єра лякали власні міністри — люди, що сиділи з ним за одним столом і пили його вино. Боявся він недарма — всі його колеги були вельми амбітні, — та це відвертало прем’єрову увагу від інших нагальних справ.

— І що ж вам пощастило виявити? — запитав він.

— Дещо пощастило, — вона провела долонею над кулею, нахилившись уперед так, що довге темне волосся затулило їй обличчя. Мендрейк, кахикнувши, теж подався вперед, насолоджуючись — як і завжди — її рисами, постаттю, близькістю. Попри всі її небезпечні котячі звички, товариство панни Фаррар чарувало його.

Вона промовила кілька слів. Поверхнею кулі попливли вниз блакитні цятки, зібравшись урешті на дні в калюжку. Горішня частина кулі залишалась прозорою. Аж тут у ній з’явилося зображення — примарне обличчя, що мерехтіло, ворушилось, однак не наближалось.

Панна Фаррар поглянула на Мендрейка.

— Це Йоль, — сказала вона. — Йому було доручено спостерігати за одним з молодших чарівників, що зацікавив мене. Його звуть Палмер, це маг другого рівня, працює в Міністерстві внутрішніх справ. Його кілька разів обійшли з підвищенням на посаді, тож він почувається розчарованим. Учора Палмер повідомив, що він хворий, і не вийшов на службу. Натомість він пішки залишив своє помешкання й подався до заїзду біля Вайтчепела. Убраний він був як простолюдин-робітник. Йоль вирушив за ним — і тепер може доповісти про те, що сталося. Гадаю, вам це буде цікаво.

Мендрейк ухильно махнув рукою:

— Далі, будь ласка.

Джейн Фаррар ляснула пальцями й промовила, звертаючись до кулі:

— Покажи мені заїзд! Із звуком!

Примарне обличчя відсунулось і зникло. Всередині кулі з’явилось інше зображення: сволоки, вибілені стіни, дощатий стіл під висячою мідяною лампою. Дим застеляв закіптюжені вікна з товстими нерівними шибками. Точка огляду була дуже низька — здавалось, ніби вони дивилися з підлоги. Над ними проходили то розпатлані жінки, то чоловіки в погано скроєних костюмах. Ледве чутно, ніби здалеку, долинав сміх, кашель, брязкіт посуду.

За дощатим столом сидів чоловік — опецькуватий добродій середнього віку, з розчервонілим обличчям і сивими пасмами у волоссі. На ньому були мішкуватий комбінезон і м’який капелюх. Він без упину позирав на всі боки — ніби намагався стежити відразу за всіма, хто був у заїзді.

Мендрейк нахилився ще нижче — й непомітно вдихнув запах: парфуми панни Фаррар сьогодні були особливо міцні. В них відчувався гранатовий аромат.

— Це і є Палмер? — запитав він. — Який дивний кут зору! Надто низько…

Дівчина кивнула:

— Йоль обернувся мишею біля плінтуса. Він хотів залишитись непомітним, але ця помилка дорого йому коштувала… Правда, Йолю? — перепитала панна Фаррар, торкнувшись поверхні кулі.

Зсередини долинуло тихе скавуління:

— Так, господине…

— Умгу… Так, це Палмер. Зазвичай досить дженджуристий чолов’яга. А тепер — важлива річ. Звідти погано видно, але в його руці — кухоль пива.

— Еге, важливо, — пробурмотів Мендрейк. — Це ж усе-таки пивничка!

Так, справді гранат… і, можливо, ще трішки лимон…

— Постривайте. Він когось чекає.

Мендрейк придивився до зображення в кулі. Як і кожен чарівник серед простолюду, пан Палмер почувався непевно. Очі його без упину бігали, на шиї й на чолі блищав піт. Двічі він піднімав кухоль, наче збирався відсьорбнути пива, й двічі відсував його від вуст — і поволі ставив на стіл, де його не було видно.

— Нервується, — зауважив Мендрейк.

— Так… Бідолаха, бідолаха Палмер!

Говорила вона тихо, але щось у її голосі віддавало гостротою ножа. Мендрейк знову вдихнув повітря. Ця кислувата нотка — саме те, що треба… вона так підкреслює основний солодкий запах…

Панна Фаррар кахикнула.

— Що з вашим кріслом, Мендрейку? — запитала вона. — Ще трохи, й ви опинитесь у мене на колінах!

Він поспіхом закинув голову, ледве не зіткнувшись із нею лобом.

— Пробачте, Фаррар, пробачте! — він кашлянув і заговорив звичайним низьким голосом: — Це все від напруження — я хотів роздивитися ближче. Цікаво, яку гру веде цей Палмер. Украй підозріла особа! — він недбало поправив манжету.

Панна Фаррар поглянула на нього, тоді показала на кулю: — Подивіться!

В кулі з'явився новий чоловік — він підійшов збоку, теж несучи кухоль пива. Він був без капелюха, його руде волосся було зачесане назад, із-під довгого чорного дощовика визирали брудні робітничі штани й черевики. Розвальцем, проте рішуче він наблизився до пана Палмера, який посунувся на лаві, щоб звільнити йому місце.

Чоловік сів, поставив на стіл свій кухоль і зсунув вище окуляри, які сиділи на його невеличкому носику.

Пан Мендрейк був приголомшений.

— Стривайте! — прошепотів він. — Я знаю його!

— Йолю! — наказала панна Фаррар. — Зупинись на цій сцені!

Двоє людей у кулі обернулись один до одного, щоб привітатися. Зображення застигло.

— Так, — мовила панна Фаррар. — То ви впізнали його?

— Впізнав! Це Дженкінс! Клайв Дженкінс! Він працював разом зі мною в Міністерстві внутрішніх справ. А може, й досі працює — я не знаю. Звичайний секретар без будь-якої перспективи. Так, так! Це вже цікаво!

— Зачекайте! — вона ляснула пальцями. Мендрейк звернув увагу на блідо-рожевий лак на її нігтях, на ніжну шкіру біля їхньої основи. Зображення в кулі знов ожило: двоє чоловіків кивнули один одному й знову відвернулись. Клайв Дженкінс відсьорбнув пива. Його вуста заворушились — за мить із кулі долинув його голос, дзвінкий і спотворений:

— Ну Палмере? Ситуація розвивається стрімко — пора приймати рішення. Ми повинні знати: чи з нами ви, чи ні.

Пан Палмер теж ковтнув пива. Його лице блищало від поту, очі бігали туди-сюди. Він радше пробурмотів, ніж промовив:

— Мені треба дізнатися більше.

Дженкінс засміявся, поправив окуляри:

— Спокійно, спокійно! Я ж не вкушу вас, Палмере! З часом ви про все дізнаєтесь. Але спочатку нам потрібні докази ваших добрих намірів.

Палмер пожував вустами й щелепою:

— Хіба ви мали колись причину сумніватись у мені?

— Ні, не мав. Але й причин довіряти вам ми теж не мали… Нам потрібні докази.

— Які? Ви хочете влаштувати мені іспит?

— Так, свого роду іспит. Пан Гопкінс хоче особисто переконатись у вашій відданості. Може, ви з поліції — звідки нам знати? Працюєте на Деверо чи на оту сучку Фаррар? — він ще раз відсьорбнув пива. — Обачність ніколи не буває зайвою.

Поза кулею, в іншому часі й місці, Джон Мендрейк поглянув на Джейн Фаррар — і підняв брови. Вона ліниво посміхнулась, вишкіривши зубки.

— Гопкінс… — промовив Мендрейк. — Гадаєте, це той самий?

— Учений, який навчив Дюваля працювати з ґолемами? — перепитала панна Фаррар. — Невідома ланка останньої змови? Так, гадаю, що це той самий. Послухайте!

Розчервонілий пан Палмер саме виголошував запальну промову, всіляко демонструючи ображену безневинність. Закінчивши нарешті говорити, він скулився на лаві, наче кулька, з якої випустили повітря.

— Ну, то чого ви від мене хочете? — запитав він. — Попереджую, Дженкінсе: краще вам не тиснути на мене…

Він знову підняв кухоль, щоб освіжитись. Цієї миті Джен-кінс несподівано штовхнув Палмера під лікоть. Кухоль підскочив, пиво розлилося по столу. Палмер розгнівано нявкнув:

— Дурило незграбний!

Дженкінс не поспішав просити вибачення:

— Якщо ви зробите все як слід, то дістанете винагороду — разом зі мною й з усіма. Ви повинні зустрітися з ним… тут.

— Коли?

— Цієї години. Все. Я пішов.

Не сказавши більше ні слова, худорлявий рудий чолов’яга вислизнув з-за дощатого стола — і зник з очей. Кілька хвилин пан Палмер сидів на місці — з розгубленим, сповненим відчаю червоним обличчям. Потім він теж пішов собі.

Панна Фаррар ляснула пальцями. Зображення пропало; здалека, ніби знехотя, випливло примарне обличчя. Дівчина зручніше вмостилася на стільці.

— Як бачите, — сказала вона, — Йоль підвів нас. Із свого мишачого закутка він не бачив поверхні стола. Він не здогадався, що Дженкінс навмисне розлив пиво, щоб написати час і місце зустрічі пальцем на калюжі. Потім Йоль стежив за Палмером до кінця дня — і нічого не помітив. Уночі він повернувся до мене, щоб доповісти про побачене. Поки Йоля не було, Палмер вийшов із свого помешкання — і більше не повернувся. Напевно, вирушив на зустріч із таємничим Гопкінсом.

Джон Мендрейк нетерпляче затарабанив пальцями:

— Треба буде допитати пана Палмера, тільки-но він з’явиться знову!

— Отут і є проблема. Сьогодні вранці, на світанку, техніки, які ремонтували очисні споруди в Розергайті, побачили на смітнику щось дивне. Спочатку вони подумали, що то просто купа шмаття…

— І то був… — непевним голосом почав Мендрейк.

— Боюся, що так. То був труп пана Палмера. Його вбили ударом ножа в серце.

— О-о! — зойкнув Мендрейк. — Як прикро!

— Атож. Проте становище не безнадійне. — Джейн Фаррар провела рукою над кулею, що набула холодного тьмяно-блакитного відтінку. — Це означає, що отой ваш Клайв Дженкінс — і цей Гопкінс — задумали щось серйозне. Досить серйозне, щоб заради цього піти на вбивство. І ми натрапили на їхній слід!

Її очі палали від хвилювання. Довге темне волосся трохи розкуйовдилось, поодинокі пасма впали на чоло. Щоки розчервонілись, подих став гарячковим.

Мендрейк трохи відтяг свій комірець:

— То чому ви розповідаєте це мені зараз, а не на Раді?

— Бо до вас я маю довіру, Джоне. А до інших — ні, — вона відгорнула волосся, що спадало їй на очі. — І Вайтвел, і Мортенсен плетуть проти нас інтриги. Ви це добре знаєте. У Раді в нас немає друзів — крім прем’єр-міністра. Якщо нам самим пощастить викрити цих зрадників, наше становище неабияк зміцниться!

Мендрейк кивнув:

— Ваша правда. Ну, що робити далі — зрозуміло. Пошліть демона стежити за Клайвом Дженкінсом, і нехай він виведе нас на того, хто нам потрібен.

Панна Фаррар застебнула футляр із кулею й підвелася.

— Я хотіла б залишити це вам. З Йоля користі немає, а решта моїх демонів — на завданні. Зараз ми повинні лише спостерігати. Могутнього демона для цього не треба… Чи, може, ваші джини теж усі зайняті?

Мендрейк озирнувся на порожні пентаклі.

— Ні, ні, — поволі відповів він. — Я певен, що зможу когось підібрати.

6

Ну, це вже занадто! Ти завалив доручену тобі справу, послав до дідька гінця й відмовився повернутись, коли тобі наказали. А тепер сидиш і чекаєш, поки чарівник на це якось зреагує. А він не реагує! Вже кілька годин! Не викликає, не погрожує карою — нічогісінько!

Який він господар після цього?!

Що в світі справді дратує мене, то це неувага. Брутальність я ще стерплю, жорстокість — теж. Це принаймні показує, що ти справив хоч яке-небудь враження. Але покинути мене отут нидіти, мов якесь дурне бісеня в магічному дзеркалі… оце мене вже більше ніж дратувало.

Минуло майже пів дня відтоді, як я відчув перший дотик до своєї сутності: міцний, наполегливий, мов колючим дротом по нутрощах. Виклик — нарешті! Чудово — давно вже пора! Боязкувато опиратись чи не озиватись — це не для мене. Я підвівся з уламка димаря, потягнувся, скинув з себе Щит, налякав цуцика, що саме пробігав повз мене, збентежив непристойним звуком підстаркувату добродійку в сусідньому садку — і закинув димар якомога далі на вулицю[27].

Годі клеїти дурня! Я досі — Бартімеус, гроза Урука, Аль-Аріші та Александрії! Цього разу мій настрій був рішучий.

Я дозволив закляттю виклику потягти себе вгору і вперед. Вулиця хутко зникла у вирі спалахів і барвистих смуг. За мить із-поміж них з’явилася типова зала для викликів: люмінесцентні лампи на стелі й численні пентаклі на підлозі. Як і завжди — Міністерство інформації. Я дозволив своєму тілу знову прибрати подобу Кіті Джонс. Це було простіше, ніж вигадати щось нове.

Гаразд. І де ж цей клятий Мендрейк?

Ось! Сидить за столом, із пером у руці, й тупиться в стос паперів, що лежать перед ним. А на мене навіть і не подивився! Я кахикнув, упер дівочі руки в боки, хотів був уже заговорити…

— Бартімеусе!

Ніжний голосок — надто тихий, щоб належати Мендрейкові. Я озирнувся й побачив струнке русяве дівча, що сиділо за іншим столом, у сусідньому пентаклі. То була Пайпер, помічниця мого господаря, яка сьогодні щосили вдавала суворість. Насупилася, стулила кінчики пальців — і дивилася на мене, мов сердита вихователька в дитячому садку.

— Де ти був, Бартімеусе? — поцікавилась вона. — Ти мав повернутися ще вранці, як було наказано! Пан Мендрейк мусив марнувати свій час на виклик — і це зараз, коли він страшенно заклопотаний! Так не годиться — ти ж це знаєш. Твоя поведінка останнім часом справді втомлює нас…

Ні, такого я зовсім не сподівався! Я гнівно випростався:

— Втомлює?! Хіба ти забула, до кого звертаєшся? Перед тобою Бартімеус — Сакр-аль-Джині, Н’ґорсо Могутній, будівник мурів і руйнівник імперій! Я маю двадцять імен і титулів незліченними мовами, і в кожному з них гримить відлуння моїх подвигів! Не намагайся принизити мене, жінко! Якщо хочеш залишитися живою, підбирай свою спідницю — і мчи щодуху геть! Я маю намір розмовляти лише з самим паном Мендрейком.

Вона клацнула язиком:

— Ти сьогодні просто нестерпний, Бартімеусе! Я гадаю, що тобі слід бути розумнішим. У нас для тебе є невеличка робота…

— Що?! Стривайте! — я зробив пів кроку вперед у своєму пентаклі. З моїх очей посипались іскри, а шкіра спалахнула кораловим вогнем. — Спочатку я мушу розібратися з Мендрейком!

— Боюся, що пан міністр зараз не зможе поговорити з тобою.

— Не зможе?! Що за бридня! Осьдечки він сидить!

— Він заклопотаний — працює над випусками свіжих новин. Їх треба негайно подавати в друк.

— Тоді нехай на кілька хвилин облишить свої побрехеньки![28] Мені треба сказати йому зо два слова!

Панна Пайпер зморщила свій носик:

— Ти не скажеш нічого такого, що йому варто було б почути. А тепер, будь ласка, вислухай своє завдання.

Я обернувся до юнака, що сидів за столом:

— Агов, Мендрейку!

Відповіді не було. Я повторив те саме, тільки гучніше. Папери в нього на столі зашелестіли й пурхнули в повітря.

Чарівник пригладив своє стрижене волосся — й болісно скоса позирнув на мене, ніби його змусили згадати про давню рану, завдану в найуразливіше місце. Він звернувся до помічниці:

— Панно Пайпер! Скажіть, будь ласка, Бартімеусу, що мене анітрохи не цікавлять його скарги. Нагадайте йому, що інший господар суворо покарав би його за недбалість під час битви, і йому вельми пощастило, що він досі живий. Це все.

Він знов узявся за перо. Панна Пайпер уже розтулила вуста, проте я її випередив.

— Скажіть, будь ласка, цьому збовдурілому жевжикові, — зіпнув я, — що мене слід негайно відпустити. Мої сили, хоч 1 досі неперевершені, дещо підупали й потребують відновлення. Якщо він не погодиться з цією розумною й справедливою вимогою, я потраплю до безвихідного становища — і змушений буду діяти всупереч моїм і його власним інтересам.

Пайпер спохмурніла:

— Що це означає?

Я підняв брову:

— Він знає, — і обернувся до Мендрейка: — Ти ж розумієш, про що це я?

Він поглянув на мене:

— Так, звичайно[29].

З підкресленою пихою він поклав перо на стіл:

— Панно Пайпер! Скажіть, будь ласка, цьому підступному демонові: якщо він наважиться хоча б подумати про зраду, я відішлю його до Бостонських боліт, де не менше десятка джинів щодня зустрічають свою загибель.

— Скажіть йому: хлопче, це мене вже не лякає. Мої захисні чари такі кволі, що я з таким самим успіхом можу зустріти свою загибель, просто вирушивши до крамниці. Тож яка мені різниця, де це станеться?

— Скажіть йому, що він перебільшує власну кволість. Щось це не схоже на Бартімеуса, який знався з царем Соломоном.

— А ще — з Фаустом і Зарбустибалом!

— З Фаустом, Зарбустибалом — і ще бозна з ким… Я не збираюсь перелічувати їх усіх. Отож скажіть йому, панно Пайпер: якщо він з успіхом виконає це завдання, я погоджусь тимчасово відпустити його, щоб він мав змогу відновити свої сили. Нічого більшого я пообіцяти не можу.

Я зневажливо пирхнув:

— Скажіть йому, що я прийму цю пропозицію лише в тому разі, якщо це завдання — просте, коротке й безпечне.

— Скажіть йому… Заради Бога, просто поясніть йому завдання й квит!

Чарівник згріб папери докупи, рипнув своїм шкіряним кріслом — і знов узявся до роботи. Панна Пайпер нарешті припинила крутити головою — досі вона тільки те й робила, переводячи погляд то на мене, то на Мендрейка, наче перелякана сова.

— Гаразд уже, кажіть, — погодився я.

Дівчину, здається, трохи образив мій зухвалий голос, та мені було не до церемоній. Знову Мендрейк обійшовся зі мною зневажливо й насмішкувато! Знову він не звернув уваги на мої погрози та благання. Мабуть, уже тисячний раз я заприсягся помститись. Може, й справді вирушити до Америки, спробувати щастя в битвах? Раніше я зазвичай виживав у таких халепах. Та лише не тепер, коли я такий кволий… Ні, спершу мені треба відновити сили — а для цього доведеться погодитись на його "останнє" доручення. Я похмуро чекав. Мені було чути, як на іншому кінці зали Мендрейкове перо записує на папері нові побрехеньки.

Панна Пайпер полегшено зітхнула, побачивши, що сутичка скінчилася.

— Гаразд, — сказала вона, лагідно всміхаючись. — Я певна, що це завдання тобі видасться дуже простим, Бартімеусе. Ми хочемо, щоб ти встановив спостереження за дрібним чарівником на ім’я Клайв Дженкінс — і стежив за кожним його порухом. Зроби це так, щоб тебе було не видно й не чутно. Цей Дженкінс бере участь в антиурядовій змові — і причетний до вбивства. Крім того, нам відомо, що він працює на вченого-втікача Гопкінса.

Це вже дещо зацікавило мене. Ми загубили його слід уже кілька років тому! Проте я й далі, за звичаєм Кіті, дивився спідлоба:

— А цей Дженкінс дуже могутній?

Дівчина насупилась:

— Я так не думаю.

Мій господар пирхнув, підвівши голову:

— Дженкінс? Анітрохи.

— Він працює в Міністерстві внутрішніх справ, — провадила панна Пайпер. — Має другий рівень. Йому служить біс на ім’я Траклет. Ми знаємо, що він намагався залучити до змови й інших дрібних чарівників — незрозуміло, чому. Він напевно пов’язаний із Клемом Гопкінсом.

— Це найголовніше, — втрутився Мендрейк. — Знайди Гопкінса. Ні в якому разі не нападай на нього: ми знаємо, Бартімеусе, що ти кволий, як мишеня. Просто з’ясуй, де він. І дізнайся, що в нього на думці. Якщо в тебе все вийде, я… Хай йому біс! — У нього на столі задзеленчав телефон. Мендрейк підняв слухавку: — Алло? О, Мейкпісе, привіт! — Він закотив очі до стелі. — Так, так, я залюбки заїхав би… залюбки, але зараз не можу. Я скоро вирушаю на Раду — насправді вже запізнююсь… А що сталося? О-о, дуже таємнича річ! Можливо, пізніше… Гаразд, гаразд, я спробую. До зустрічі! — він кинув слухавку. — Мені пора, Пайпер. Історію про облогу Бостона я допишу ввечері. Потім пришлю її вам з бісом — добре? Саме встигнемо надрукувати її у вечірніх новинах… — він уже стояв і пакував папери до портфеля. — Що ти ще хочеш запитати, Бартімеусе? Тільки без відмов та скарг — на них мені бракує часу.

Моя копія Кіті заскреготала зубами:

— А як щодо підтримки? Якщо я доберуся до цього Гопкінса, навряд чи його охоронятиме лише один біс!

— Він — звичайний учений, Бартімеусе. Та навіть якщо в нього є потужний захист ми не вимагаємо, щоб ти перевіряв його на міцність. Я зможу негайно вислати Кормокодрана та інших, щоб вони розібралися з ним, а панна Фаррар триматиме напоготові загін поліції. Просто повідом мене, коли матимеш інформацію. Я залишу для тебе відкритий доступ: можеш з’явитися до мене будь-коли, тільки-но в тебе все буде готово.

— А де тебе шукати?

— Сьогодні вдень — у Вестмінстері, ввечері — в садибі Деверо в Ричмонді. Уночі — в мене вдома.

Він нарешті застебнув свій портфель — і вже збирався йти.

— А де зараз шукати Дженкінса?

— У Міністерстві внутрішніх справ. Вайтгол, 16. Контора десь у глибині будинку. Такий собі дрібненький, рудий чоловічок… Що в тебе ще на думці?

— Тобі цього краще не чути!

— Напевно… І останнє, Бартімеусе, — додав він. — Я звичайно, дав слово відпустити тебе, але це станеться швидше, якщо я більше не бачитиму тебе в цій подобі. — Він поглянув просто на мене — чи не вперше за нинішній день. — Подумай про це!

Він зробив складний жест. Пута, що тримали мене в колі, закрутились у протилежних напрямках — і викинули мене в світ.

7

Бартімеус: прізвисько демона Сакр-аль-Джині, згаданого в Прокопія та Мішло. Джин середнього різня, досить давній, наділений великою хитрістю й чималою могутністю. Вперше згадується в Уруку, пізніше — в Єрусалимі. Воював у битві при Аль-Аріші проти ассирійців. Серед відомих господарів — Гільгамеш, Соломон, Зарбустибал, Геракл, Гаузер.

Серед інших імен сили: Н'ґорсо, Нехо, Рехіт.

Клас за Ліннеєм: шостий, небезпечний. Існує донині

Кіті поклала книжку на коліна й поглянула у вікно автобуса. Звідси, з другого поверху, було видно всі жили й нерви влади чарівників, що пронизали вулиці Лондона. Серед пішоходів марширували патрулі нічної поліції, на кожному розі висіли кулі-шпигуни, високо в небі пролітали малесенькі вогники. Звичайні люди йшли собі в справах, старанно обминаючи увагою численних спостерігачів. Кіті зітхнула. Хоч уряд і відправив свої війська далеко за море, на війну, його влада була надто повна, надто очевидна, щоб противитись їй. Простолюд сам нічого не зможе — це зрозуміло. Йому потрібна допомога.

Дівчина знову зазирнула до Трисмеґістової «Інструкції», примружила очі, щоб розібрати дрібний кривий шрифт, і знову — невідомо який раз — перечитала уривок. Імена «Нехо» і «Рехіт» вона чула вперше, але все інше було їй добре знайоме. Скажімо, коротенький список господарів. Портретів Гільгамеша й Соломона не збереглося, проте царювали вони напевно в зрілому віці. Геракл був не лише чарівник, а й воїн — ні в якому разі не дитина. Що ж до Зарбустибала, то його опис Кіті знайшла ще кілька місяців тому в старовинному переліку арабських магів: він славився на все узбережжя Червоного моря своїм гачкуватим носом і здоровенними бородавками. Гаузер справді був досить молодий, але мав північний тип обличчя — білявий і веснянкуватий: про це Кіті дізналася завдяки гравюрі в одній з книжок пана Баттона. Ніхто з них не міг бути чорнявим, смаглявим хлопчаком, чию подобу так любив прибирати Бартімеус.

Кіті хитнула головою, закрила книжку й сховала її до торбини. Мабуть, вона просто марнує час. Треба забути про свою інтуїцію — і просто викликати його.

Обідній час уже скінчився, і в автобусі було повно людей, що поверталися на роботу. Дехто розмовляв приглушеними голосами, інші — зморені — дрімали на сидіннях. Чоловік, що сидів навпроти Кіті, читав останній випуск "Справжніх історій про війну" — повідомлень про воєнні події, що їх періодично видавало Міністерство інформації. Обкладинку було прикрашено гравюрою з зображенням британського вояка, що біжить угору схилом пагорба, наставивши перед собою багнет. Вояк був шляхетний і рішучий, мов класична статуя. На вершині пагорба скулився американський заколотник — з обличчям, спотвореним гнівом та іншими ницими почуттями. На ньому була старомодна мантія чарівника, що надавала його постаті кумедного, баб’ячого вигляду. Заколотник підняв руки в марній спробі захиститись: поряд із ним виднів його спільник — дрібний демон — у тій самій позі. Пика демона була зморшкувата й люта; на ньому красувалась така сама — тільки менша розміром — мантія, що й на чарівникові. Що ж до британського вояка, то жодних демонів біля нього не було. Під гравюрою стояв заголовок: «Новий бостонський тріумф».

Кіті презирливо скривилась, побачивши цю дешеву пропаганду. Це все Мендрейкова робота — він тепер очолює Міністерство інформації. І вона колись урятувала йому життя!

Але ж саме джин Бартімеус підштовхнув її до цього вчинку — до того, щоб помилувати чарівника. Тепер, три роки потому, це досі дивувало й пантеличило Кіті. Ніщо з її знань про демонів не пасувало особі Бартімеуса. Так, під час їхніх зустрічей вона була налякана, їй загрожувала небезпека, — але ті короткі бесіди досі були свіжі в її пам’яті: повні життя, несподіваних думок і, насамперед, несподіваного взаєморозуміння. Бартімеус відчинив їй двері в невідоме, дав їй уявлення про історичний процес, про який вона раніше не мала й гадки. Тисячі років чарівники поневолювали демонів, використовуючи їхню силу. За ці тисячі років не менш ніж десяток імперій піднеслись у славі, зазнали занепаду — й нарешті зруйнувались. Це повторювалось раз по раз: чарівники викликали демонів і прокладали собі шлях до багатства і влади. Починався застій. У простолюдинів з’являлась прихована здібність, про яку вони й самі не підозрювали, — стійкість до магії, яка зростала від покоління до покоління — й нарешті її ставало досить, щоб повстати проти володарів. Правлінню чарівників наставав кінець, та в іншому місці з’являлись нові чарівники — і все починалося спочатку. Так воно й тривало — це нескінченне коло боротьби. Питання полягало в тому, чи можна розірвати це коло?

* * *

Автобус шалено засигналив — і рвучко загальмував. Кіті притиснуло до сидіння — й вона негайно визирнула у вікно, силкуючись зрозуміти, що сталося.

Звідкілясь із-за автобуса вилетів — справді вилетів! — хлопець, що відчайдушно вимахував руками й ногами. Він важко впав на бруківку якусь мить полежав і почав підніматись. Аж тут із-за автобуса вискочили двоє нічних полісменів у сірій уніформі, блискучих чоботях і кашкетах. Вони накинулися на хлопця, але той копнув їх ногами й вирвався. Нарешті йому вдалося піднятись. Жінка-полісмен відчепила від пояса кийок, виголосила закляття — і на кінчику кийка замерехтіла блакитна дуга. Натовп, що зібрався довкола, злякано позадкував. Хлопець теж поволі відступав. Кіті побачила, що голова в нього закривавлена, а очі — божевільні.

Жінка-полісмен насувалась, вимахуючи своїм кийком. Аж тут вона подалася вперед і вдарила хлопця в груди. Хлопець здригнувся й на мить зіщулився: з його підпаленого одягу закурився дим. Та раптом він зареготав хрипким, безрадісним сміхом, схожим на вороняче каркання. Тоді простяг руку — і вхопив кийок за його робочий кінець. Шкіра хлопця заструменіла блакитними розрядами, та йому самому це, здається, не зашкодило: він витяг кийок, розвернув його — і ось уже жінка-полісмен упала на бруківку, огорнута блакитним полум’ям. Її руки й ноги смикнулись, тіло вигнулось, потім обважніло і вона завмерла.

Хлопець кинув геть кийка, повернувся на закаблуках — і, не озираючись, зник у найближчому провулку. Мовчазний натовп розступився перед ним.

Автобус здригнувся, рипнув — і рушив далі. Жінка, що сиділа навпроти Кіті, хитнула головою й промовила, ні до кого не звертаючись:

— Війна! Все це через війну!

Кіті поглянула на годинник. До бібліотеки їхати ще хвилин з п’ятнадцять. Вона заплющила очі.

* * *

Якоюсь мірою то була правда: саме війна стала причиною більшості негараздів — як у самій країні, так і за кордоном.

Та зростання числа простолюдинів, стійких до магії, теж додавало клопоту.

За пів року до того міністр оборони, пан Мортенсен, запровадив нову політику. Намагаючись примусити американських заколотників до покори, він вирішив значно збільшити британські збройні сили. Задля цього він розробив «доктрину Мортенсена», суть якої полягала в загальній мобілізації. Відкрились численні вербувальні пункти, й простолюд почали всіляко заманювати до армії. Спочатку багато хто записувався до війська, зваблений перевагами під час прийому на роботу, обіцяними після повернення. По кількох днях підготовки новобранців спеціальними суднами відправляли до Америки.

Минали місяці, а сподівані герої досі не поверталися з перемогою. Усе вщухло. З колоній не надходило майже ніяких відомостей, офіційні заяви ставали дедалі ухильнішими. Аж нарешті поповзли чутки — можливо, поширювані торговцями, що бували за океаном: армія загрузла в глибині ворожої території; два батальйони знищено; багато хто загинув, дехто втік у непролазні хащі, й більше їх ніхто не бачив. Почалися розмови про голод та інший жах. Черги до вербувальних пунктів порідшали, а потім зовсім зникли. Обличчя людей на лондонських вулицях потроху витягались і супились.

Поволі це мляве обурення перетворювалось на певні дії. Все розпочалося з кількох розрізнених заворушень — короткочасних, ніяк не пов’язаних між собою, кожне з яких можна було пояснити випадковими місцевими причинами. В одному місці мати вояка висловила самотній протест, пожбуривши каменем у вікно вербувального пункту; в іншому група робітників покидала своє знаряддя й відмовилася гарувати за щербатий шеляг. Троє торговців вивалили повну вантажівку дорогих харчів — золотих вівсяних пластівців, борошна найвищого ґатунку, вудженої на сонці шинки — просто посеред Вайтголу, облили все це бензином і підпалили, випустивши в небо мізерний струмінь диму. Дрібний чарівник із східних колоній — напевно, здурівши від багаторічного вживання чужоземної їжі, — з криками вдерся до Міністерства оборони, вимахуючи кулею з елементалями. Активувавши за кілька секунд цю кулю, він зник у вихорі оскаженілого повітря — разом з двома молоденькими секретарками.

Хоча жоден з цих випадків не мав таких драматичних наслідків, як ті атаки, що їх свого часу здійснювали зрадник Дюваль чи навіть кволий Спротив, на громадську думку вони впливали набагато помітніше. Незважаючи на всі зусилля пана Мендрейка з Міністерства інформації, чутки про ці історії ширилися ринками й майстернями, пивничками й кав’ярнями — аж поки химерна алхімія пліток і поголосів змішала їх в одну велику історію, що стала знаком колективного протесту проти влади чарівників.

Одначе цей протест був беззубий, тож Кіті, яка свого часу намагалася боротися всерйоз, не мала жодних ілюзій щодо того, чим усе це закінчиться. Щовечора, працюючи в заїзді "Жаба", вона чула розмови про страйки та демонстрації — і жодної пропозиції, як завадити демонам чарівників придушувати ці виступи. Окремі щасливці, як і вона, мали вроджену стійкість до магії, та цього було недостатньо. Потрібні були спільники.

* * *

Автобус висадив Кіті на тихій зеленій вуличці на південь від Оксфорд-стріт. Закинувши на плече торбину, дівчина пройшла пішки два останні квартали до Лондонської бібліотеки.

Охоронець часто бачив її тут — як саму, так і в товаристві пана Баттона. На її привітання він, однак, не відповів, мовчки простяг руку по перепустку й заходився похмуро розглядати її, сидячи на своєму високому табуреті за столом. Потім — також без жодного слова — помахом руки дозволив їй увійти. Кіті лагідно всміхнулась — і ступила до вестибюлю бібліотеки.

Бібліотека займала п’ять поверхів, подібних до лабіринтів, що тяглися через три з'єднані між собою будівлі на розі тихої площі. Простолюду заборонялось користуватися бібліотекою — тут зберігались не тільки магічні тексти, але й видання, які влада вважала небезпечними — в разі, якщо вони потраплять до непевних рук. Це були, зокрема, праці з історії, математики, астрономії та інших занедбаних наук, а також художні твори, заборонені з часів Ґледстона. Мало хто з провідних чарівників мав час чи бажання відвідувати це місце, проте пан Батон, повз чию увагу не міг пройти жоден історичний текст, частенько посилав сюди Кіті.

У бібліотеці, як і завжди, було майже порожньо. Зазираючи до закапелків обабіч мармурових сходів, Кіті помітила кількох підстаркуватих добродіїв, що сиділи біля вікон, осяяні абрикосовим надвечірнім світлом. Один з них неуважно тупився в газету, ще один відверто спав. У довгому проході молода прибиральниця підмітала підлогу: «шух, шух, шух» — шурхотіла мітла, й прозорі хмаринки пороху випурхували з-під книжкових стелажів.

Кіті мала з собою список книжок, які пан Баттон просив її взяти для нього, та в дівчини була тут і певна власна справа. За два роки постійних відвідувань вона чудово вивчила приміщення бібліотеки — й невдовзі опинилася в безлюдному коридорі на третьому поверсі, на початку відділу демонології.

"Нехо… Рехіт…" Кіті майже не зналась на давніх мовах, тож ці імена могли належати будь-якій культурі. Вавилон? Ассирія? Кіті наздогад вибрала Єгипет. Спочатку вона переглянула кілька загальних списків демонів — у потрісканих чорних шкіряних палітурках, із пожовклими сторінками й колонками дрібного щільного шрифту. Минуло пів години, та Кіті поки нічого не знайшла. Ненадовго зазирнувши до бібліотечного каталогу, вона пройшла до віддаленого закутка біля вікна, де на неї гостинно чекала канапка з пурпуровими подушками. Дівчина стягла з полиць кілька збірників з єгиптології — й заходилася гортати їх.

Майже відразу, в солідному словнику, вона знайшла дещо корисне:

Рехіт — у перекладі «кулик». У Єгипті цей птах символізував рабство. Часто трапляється в розписах гробниць і в магічних папірусах. Демони з таким прізвиськом згадуються за часів Давнього, Нового й Пізнього царства

Демони… Багато демонів! Отакої! Щоправда, країну й епоху вона вгадала правильно. Бартімеуса справді викликали в Єгипті, і принаймні частину цієї доби він був відомий як Рехіт… Кіті уявила джина таким, яким вона його запам’ятала: смаглявим, худорлявим, убраним у спідничку, обернену круг пояса. Судячи з того, що Кіті знала про зовнішність єгиптян, вона справді натрапила на слід.

Вона просиділа там ще з годину, заклопотано гортаючи запорошені сторінки. Деякі книжки нічим не стали їй у пригоді — їх було написано чи іноземними мовами, чи так заплутано, що слова ніби скручувались у вузол перед її очима… Інші були скупі й суворі. Вони містили переліки фараонів, вельмож, воїнів-жерців Ра, списки відомих викликів, збережених літописів, забутих нині демонів, яким доручали якісь незначні справи… Шукати довелося більш ніж довго, тож Кіті не раз починала куняти. Її пробуджували то виття поліційної сирени надворі, то крики й співи на сусідній вулиці, то гучне сякання старого чарівника, що саме проходив між стелажами…

Осіннє сонце порівнялося з вікном бібліотеки; його проміння зігріло канапку золотим сяйвом. Кіті позирнула на годинник: чверть на п’яту! Бібліотеку скоро зачинять, а вона ще не знайшла книжок для пана Баттона! До того ж через три години їй слід бути на роботі. Сьогодні важливий вечір, а Джордж Фокс — власник заїзду "Жаба" — просто-таки поведений на пунктуальності. Кіті натомлено підсунула до себе черговий том — і розкрила його. Ще п’ять хвилин, а потім…

Кіті моргнула. Ось воно! Вісім сторінок списку вибраних демонів, перелічених за абеткою. Анумо… Кіті переглянула його досвідченим оком. Пеймоз, Пейрі, Пенренутет, Рамоз… Ось, Рехіт! Цілих троє:

Рехіт (І). Африт. Раб Снеферу (4-та династія) та інших. Уславився лютим норовом. Убитий у Хортумі.

Рехіт(ІІ). Джин. Прізвисько Квішоґа. Охоронець Фіванського некрополю (18-та династія). Схильний до меланхолії.

Рехіт (Ш). Джин. Відомий також як Нектанебо або Нехо. Енергійний, проте непевний. Раб Птолемея Александрій-ського(120-і рр. до н. е.).

Третій — це саме той, хто їй потрібен! Ій-право… Стаття була якнайкоротша, проте Кіті відчула хвилювання. Новий господар, новий варіант! Птолемей… це ім’я здавалося знайомим. Вона була певна, що чула його від пана Баттона; у нього є книжки з цим ім'ям на обкладинці… Птолемей! Вона пошукала в пам’яті… Гаразд, тепер уже легко буде знайти це посилання, коли вона прийде сюди наступного разу.

Кіті поспіхом занотувала все, що їй пощастило знайти, до записника, стягла його гумкою — й заховала до своєї пошарпаної торбини. Згорнула книжки докупи, взяла їх оберемком — і порозставляла по місцях. Тим часом з вестибюлю долинув далекий дзвоник. Бібліотека зачиняється! А вона досі не взяла книжки для наставника!

Треба поспішати. Проте, долаючи коридори. Кіті відчувала справжню радість перемоги. "Стривай, Бартімеусе! — думала вона, біжучи. — Стривай! Скоро я доберуся до тебе!"

8

Пообіднє засідання Ради виявилося ще безпораднішим, ніж побоювався Джон Мендрейк. Відбувалося воно у вестмінстерській Залі Статуй — великій прямокутній кімнаті, будованій з рожево-сірого каменю, зі стрільчастими середньовічними склепіннями вгорі й кам'яною підлогою, застеленою товстими перськими килимами. У дюжині стінних ніш стояли великі, в людський зріст, скульптури великих магів минулого. Наприкінці ряду височіла сувора й люта постать Ґледстона; навпроти нього, в дженджуристому сурдуті, стояв його смертельний ворог Дізраелі. Тут були і всі наступні прем’єр-міністри, й інші видатні особи. Частина ніш поки що порожнювала, але пан Деверо — чинний прем’єр-міністр — розпорядився заповнити їх композиціями з квітів. Здавалося, ніби порожні місця нагадували йому про те, що він і сам не вічний.

Під стелею плавали кулі з бісівським сяйвом, освітлюючи в центрі зали великий круглий дубовий стіл — широкий, начищений до блиску покірними бісами. Круг стола сиділи члени Ради — наймогутніші люди імперії, крутячи в руках пера й пляшки з мінеральною водою.

Круглий стіл пан Деверо обрав з дипломатичних міркувань. Таким чином ніби виходило, що за столом усі рівні, — чудова ідея, яку сам прем'єр звів нанівець, наказавши поставити для себе велетенське золочене крісло, оздоблене товстобокими херувимчиками. Пан Мортенсен, міністр оборони, пішов за його прикладом, замовивши собі розкішне крісло з полірованого червоного дерева. Щоб не поступитись їм, пан Коллінс із Міністерства внутрішніх справ поставив собі монументальний трон, оббитий смарагдовою парчею й прикрашений запашними китичками. Так само — й інші. Лише Джон Мендрейк та його колишня наставниця, панна Джесіка Вайтвел, не піддалися спокусі зробити свої сидіння розкішнішими.

За порядок, у якому сідали міністри, також тривала давня таємна боротьба, аж поки все владналось — і розташування міністрів за столом почало відповідати фракціям, які існували в Раді. Біля пана Деверо сиділи два його фаворити — Джон Мендрейк, міністр інформації, і Джейн Фаррар, очільниця поліції. За Фаррар сиділи і панна Вайтвел і пан Коллінс, відомі своїми скептичними поглядами на перебіг війни; за панною Вайтвел — пан Мортенсен і панна Малбінді з Міністерства закордонних справ, чиєї політики уряд нині дотримувався.

* * *

Нарада недоречно розпочалася з рекламного оголошення. З бічної кімнати гучно викотилась величезна кришталева куля на колесах: її котила зграйка бісенят на чолі з наглядачем-фоліотом, озброєним батогом з кінського волосся. Коли куля під’їхала до стола, фоліот гаркнув, бісенята виструнчились — і під ляскіт батога зникли одне за одним у хмаринках кольорової пари. Кришталева куля засвітилася спочатку рожевим, тоді помаранчевим сяйвом. У її середині з’явилося широке усміхнене обличчя, яке підморгнуло й заговорило:

— Вельмишановні пані й панове, члени Ради! Дозвольте нагадати вам, що залишилося всього два дні до головної театральної події цього десятиліття, головної події світського життя цього року! Замовляйте просто зараз квитки на прем’єру мого останнього твору, базованого на біографії нашого любого друга й провідника — пана Руперта Деверо! Готуйтеся сміятись і плакати, притупувати ногами й підспівувати хору з п’єси «Від Вопінґа до Вестмінстера: політична одіссея»! Приводьте своїх дружин, чоловіків, друзів — і не забудьте носовички! Я, Квентін Мейкпіс, обіцяю вам усім незабутній вечір!

Обличчя зникло, куля згасла. Міністри закахикали й засовались у кріслах. «Боже милий! — прошепотів хтось. — Оце буде мюзикл!»

Пан Деверо усміхнено оглянув усіх присутніх.

— Гадаю, в цій ласці з боку Квентіна потреби не було, — зауважив він. — Я певен, що всі ви вже придбали квитки.

Звичайно ж, придбали всі. Вибору тут не було.

* * *

Рада перейшла до поточних справ. Пан Мортенсен доповів про останні новини з Америки, принесені з-за океану джином-посильним. Новини були невтішні: війська, що зав’язли в глушині, дрібні сутички — й жодного помітного успіху. Так тривало вже багато тижнів поспіль.

Джон Мендрейк слухав неуважно. Доповідь була передбачувана й сумна — вона лише зміцнювала розчарування, що кипіло в його душі. Все, все виходило з-під контролю — війна, простолюд, становище в усій імперії. Слід було вживати рішучих заходів — і негайно, інакше націю не врятувати. І він знав, які це повинні бути заходи. Посох Ґледстона — зброя нечуваної сили — марно лежав у підвалах під тією самою залою, де вони засідали, й чекав на того, в кого не забракне таланту скористатись ним. Застосований до ладу, він може знищити заколотників, підкорити ворогів Британії — й змусить простолюд повернутися до роботи. Та для того, щоб орудувати цим посохом, потрібен чарівник найвищого рівня, а Деверо — не з тих. Тому він, побоюючись за своє власне становище, воліє тримає посох під замком.

А чи міг би сам Мендрейк скористатися посохом — якби мав таку змогу? Правду кажучи, він цього не знав. Може, й так. Він був наймогутнішим чарівником з присутніх — окрім хіба що Вайтвел. Однак три роки тому, коли посох потрапив йому до рук, він спробував застосувати його—ізазнав поразки.

Спогад про цю поразку й пов'язане з ним розчарування, вкупі з сумнівом у собі, частково й були причиною тієї зневіри, що огорнула Мендрейка останнім часом. Він працював день за днем — і вся його праця була марна; його оточували сварливі дурні, нездатні будь-що змінити. Єдиним промінцем надії було полювання за зрадником Гопкінсом. Можливо, хоч тут пощастить досягти якогось прориву, домогтися відчутних наслідків… Що ж, побачимо, що вдасться виявити Бартімеусу.

Мортенсен бубонів далі. Переповнений нудьгою Мендрейк щось дряпав у своєму записнику. Попивав мінеральну воду. І пильно оглядав своїх колег по Раді — одного за одним.

По-перше — прем'єр-міністр. Волосся взялося сивиною, обличчя набрякло й почервоніло від нескінченної втоми, спричиненої війною. Клопоти тяжіли над ним, говорив він затинаючись, ніби невпевнено. Лише розмови про театр викликали в нього колишнє завзяття, сліди тієї давньої, заразливої харизми, що так надихала Мендрейка, коли він був ще хлопчиськом. Поза цим прем’єр був небезпечно мстивий. Нещодавно Коллінсова попередниця на посаді міністра внутрішніх справ, така собі леді Гаркнес, наважилася висловитись проти його політики. Того ж вечора по неї прийшли шість горл. Такі події тривожили Мендрейка — вони свідчили про брак тверезої думки, необхідної доброму керівникові. До того ж це було просто аморально.

За Деверо сиділа Джейн Фаррар. Відчувши, що її розглядають, вона всміхнулася — й по-змовницьки підморгнула. Поки Мендрейк дивився на неї, вона щось начеркала на папірці — й підсунула цидулку йому. В ній ішлося: «Що чути про Гопкінса?» Мендрейк хитнув головою, прошепотів самими губами: «Ще зарано», засмучено скривився й перевів погляд на її сусідку.

Джесіка Вайтвел, міністр державної безпеки, кілька років зазнавала неласки, та зараз уперто відвойовувала своє колишнє становище. Причина була проста: Вайтвел мала забагато вміння й сили, щоб на неї можна було не зважати. Жила вона скромно, не прагнула великого багатства — і всю свою енергію віддавала поліпшенню служби безпеки. Чималу частину останніх ворожих вилазок було придушено саме завдяки її зусиллям. Вона анітрохи не змінилася — була так само сухорлява, з примарно-білим колючим волоссям. Вони з Мендрейком ставились одне до одного з шанобливою огидою.

Ліворуч від неї сидів пан Коллінс, новий член Ради. То був запальний низенький чоловічок, смаглявий, круглолиций, його очі аж палали вічним обуренням. Він без упину наголошував, яких збитків війни завдають економіці, проте обачно утримувався від вимоги покласти війнам край.

Праворуч від Мендрейка сиділа фракція прибічників війни. Першою серед них була Гелен Малбінді — міністр закордонних справ. Людина вона була піддатлива й лагідна, та нинішнє становище зробило її схильною до бурхливих спалахів гніву, що спадали на голови її підлеглих. Настрій панни Малбінді можна було легко визначити за її носом: в хвилини напруження він ставав блідий і безкровний. Мендрейк не дуже шанував її.

Далі за Малбінді височів Карл Мортенсен — міністр оборони, що саме завершував свою доповідь. Уже кілька років його зірка перебувала в зеніті: саме він найзавзятіше виступав за оголошення війни Америці, саме його стратегії в цій війні дотримувалась Британія. Його рідке біляве волосся залишалося довгим (він так і не зволив підстригтися на військовий кшталт), і він по-давньому впевнено твердив про успіхи Британії. Попри все це, його нігті були геть погризені, й інші члени Ради зирили на нього жадібними очима хижаків.

— Нагадую вам усім, що ми повинні залишатись непохитними, — говорив він. — Настає вирішальний момент. Сили заколотників майже вичерпані. Ми ж, навпаки, досі не застосували ще й половини своїх ресурсів. Ми можемо легко вести свою кампанію в Америці ще принаймні з рік.

Пан Деверо в своєму золоченому кріслі помацав пальцем задок херувимчика й тихенько зауважив:

— Ще рік — і нас у цьому залі вже не буде, Карле. — Він усміхнувся з-під своїх набряклих повік. — Хіба що у вигляді статуй…

Пан Коллінс захихотів. Панна Фаррар скривилась у крижаній посмішці. Мендрейк втупився в свою ручку.

Пан Мортенсен зблід, однак витримав погляд прем’єр-міністра.

— Ні, звичайно, цілий рік нам не знадобиться. Я сказав так лише задля наочності.

— Рік, пів року, півтора місяця — все одно! — сердито промовила панна Вайтвел. — Увесь цей час наші вороги в цілому світі будуть сильніші за нас. Усюди ширяться чутки про заколот! Імперію огорнули заворушення!

— Ви перебільшуєте, — скривився Мортенсен.

Деверо зітхнув:

— А про що ви можете доповісти, Джесіко?

Вона манірно вклонилася:

— Дякую, Руперте. Лише за останню ніч відбулися три окремі напади на нашій власній землі! Мої люди знищили голландський десант на Норфолкському узбережжі, а Коллінсові джини тим часом відбивали повітряну атаку над Саутгемптоном. Ми вважаємо, що то були іспанські демони: правда, Брюсе?

Пан Коллінс кивнув:

— Вони були в коротких жовтогарячих плащах, прикрашених гербом Араґону. Вони закидали центр міста пекельними жезлами.

— А тим часом ще один загін демонів руйнував район Кента, — провадила панна Вайтвел. — Як я розумію, з ними порався пан Мендрейк. — Вона пирхнула.

— Так, — коротко відповів Мендрейк. — Ворожі сили знищені, але в нас немає відомостей, звідки вони з'явились.

— Шкода, — тонкі білі пальці панни Вайтвел тарабанили по столу. — Проте й так зрозуміло: це загальноєвропейське явище, а наші головні сили, які могли б придушити його, зараз за океаном.

Пан Деверо втомлено кивнув:

— Атож, атож… Може, хтось хоче солодощів? — він озирнувся. — Ніхто? Тоді я, з вашого дозволу..

Він кахикнув. З-за його крісла виступила висока сіра тінь, і примарні пальці поставили перед прем'єр-міністром золоту тацю, на якій височіла гірка рум'яних пиріжків та печива. Деверо вибрав собі пончик із поливою.

— О, яка смакота! Джейн, будь ласка, викладіть нам нинішню ситуацію в країні з точки зору поліції.

Панна Фаррар прибрала легковажну позу, що водночас якнайкраще демонструвала її витончену фігурку:

— Правду кажучи, становище тривожне. Крім цих вилазок, із якими дедалі важче боротися, нас непокоять ще й заворушення серед простолюду. Судячи з усього, дедалі більша кількість людей набуває стійкості до магічних атак. На них не діють ілюзії, вони бачать наших шпигунів… Під їхнім впливом поширюються страйки й демонстрації. Я вважаю, що це загрожує навіть більшою небезпекою, ніж війна.

Прем'єр-міністр обтер з вуст крихти цукрової поливи:

— Джейн, Джейн, не відволікайтесь! Із простолюдом ще буде час розібратися. Люди тому й бешкетують, що триває війна, — він значуще поглянув на пана Мортенсена.

Панна Фаррар схилила голову — пасмо волосся привабливо впало їй на чоло:

— Звичайно ж, це вам вирішувати, сер.

Пан Деверо ляснув себе по коліну:

— Авжеж, мені! І я вирішив, що нам пора зробити невеличку перерву. Всім кави й солодощів!

* * *

Тінь повернулася. Міністри — з більшою чи меншою неохотою — приймали свої чашечки з кавою й солодощі. Мендрейк зігнувся над своєю чашечкою — і знову позирнув на Джейн Фаррар. Так, у Раді вони — спільники: інші міністри не довіряють їм, Деверо — протегує, та й доля давно вже звела їх разом. Проте це нічого не значить. Подібні спілки руйнуються за мить — не встигнеш навіть зойкнути. Мендрейкові, як і завжди, було важко пов'язати потужну особисту привабливість Фаррар з її холодною, кам'яною вдачею. Він насупився: цікаво, що за всього свого самовладання, за всієї віри у вигоди влади чарівників він бентежився, вагався, відчував неспокій у товаристві таких осіб, як Фаррар. До того ж вона була така гарненька!

Хоча, правду кажучи, він почувався не менш неспокійно в товаристві будь-кого з членів Ради. Потрібно було зосередити всю свою внутрішню твердість, щоб не губитися в їхній компанії. Всі вони випромінювали гордощі, силу, хитрощі й віроломство; ніхто з них не діяв би всупереч власним інтересам. Так поводився й сам Мендрейк, щоб вижити.

Що ж, може, це й природно. Хіба він бачив колись, щоб хтось чинив інакше? Подумки перед ним знову постало обличчя Кіті Джонс. Сміх та й годі! Зрадниця, заколотниця, неслухняне шалене дівчисько… Він почав малювати щось у записнику — вийшло личко з довгим чорним волоссям… Сміх та й годі! Будь-що вона давно вже мертва. Мендрейк поспіхом перекреслив малюнок.

Та раніше — давно-давно — була ще його вчителька малювання, панна Лютієнс… Дивно, але він уже майже не пам'ятав її обличчя!..

— Ви чуєте мене, Джоне? — просто в нього над вухом промовив Деверо. Мендрейк відчув, як йому на щоку сиплються крихти цукрової поливи. — Ми обговорюємо наше становище в Європі. Я питаю про вашу думку.

Мендрейк випростався:

— Вибачте, сер… е-е… мої агенти доповідають мені, що в Європі, аж до Італії, зростає невдоволення. Як я чув, відбулися заворушення в Римі. Проте це — не моя сфера…

Сувора й сухорлява Джесіка Вайтвел — міністр державної безпеки — порушила мовчання:

— Радше моя. Італія, Франція, Іспанія, Нідерланди — всюди одне й те саме. Наші війська слабкі, як ніколи. І який наслідок? Вільнодумство, заколоти, повстання. Уся Європа на межі вибуху. Усі невдоволені тільки й чекають нагоди, щоб повстати проти нас. Не мине й місяця, як нам доведеться боротися проти десятка країн водночас.

— Джесіко, зараз не час перебільшувати! — очі пана Мор-тенсена блиснули залізом.

— Перебільшувати?! — пані Вайтвел стукнула кощавою долонею по столу й підвелася. — Це буде найстрашніше повстання з 1914 року! А де наші сили? За тисячі миль звідси! Кажу вам: якщо ми будемо необачні, то втратимо цілу Європу!

Мортенсен так само підхопився й підвищив голос:

— І ви можете запропонувати якийсь вихід?

— Звичайно, можу! Вивести війська з Америки й повернути їх додому!

— Що?! — розчервонілий з люті Мортенсен обернувся до прем’єр-міністра. — Ви чули це, Руперте? Пшлі заклики до миру! Це — на межі державної зради!

Стиснутий кулак Джесіки Вайтвел огорнуло блакитне сяйво. Повітря загуло від потойбічної сили. Її голос несподівано полагіднішав:

— Повторіть, будь ласка, що ви сказали, Карле!

Міністр оборони заціпенів, ухопившись за поруччя свого крісла з червоного дерева, й оскаженіло зирив туди-сюди. Аж нарешті він розлючено сів на місце. Сяйво довкола кулака панни Вайтвел моргнуло й згасло. Вона зачекала ще кілька секунд — і теж переможно сіла.

Решта міністрів — відповідно до того, на чиєму боці вони перебували, — посміхнулись або спохмурніли. Пан Деверо оглядав свої нігті: йому, здавалося, це вже почало набридати.

Джон Мендрейк підвівся. Він не підтримував ні Мортенсена, ні Вайтвел — і раптово відчув прагнення перехопити ініціативу, ризикнути, відкинути апатію геть.

— Я певен, що ніхто з наших вельмишановних міністрів не збирався ображати свого колегу — і не був таким легковажним, щоб образитися, — почав він. — Обоє, звичайно ж, мають рацію: тривога Джесіки цілком виправдана, бо становище в Європі справді стає небезпечним. Карлове небажання визнавати нашу поразку також гідне хвали: ми не можемо залишити Америку в руках злочинців. Я хотів би запропонувати вирішення цієї проблеми.

— Яке ж? — байдуже поцікавилась панна Вайтвел.

— Виведення військ — це не вихід, — холодно провадив Мендрейк. — Це стане хибним знаком для наших ворогів. Проте ми мусимо якимось чином припинити цей конфлікт. Наших демонів для цього недостатньо, так само — пробачте, пане Мортенсене, — як і наших звичайних вояків. Нам потрібна потужна зброя — така, якої немає в американців. Щось таке, з чим вони не зможуть упоратись. Це дуже просто. Треба використати Ґледстонів посох.

У відповідь Мендрейк, як і сподівався, почув гнівний гамір. Не намагаючись говорити далі, він з легенькою усмішкою сів. Джейн Фаррар, перехопивши його погляд, запитально підняла брови; обличчя інших міністрів відбивали різну міру обурення.

— Це неможливо!

— Дурні вигадки!

— Про це не може бути й мови!

Нарешті гамір ущух. Мендрейк поворухнувся.

— Пробачте, — обізвався він, — але я не розумію ваших заперечень.

Карл Мортенсен лише змахнув рукою:

— З посохом ніхто не намагався працювати. Його ніхто не перевіряв!

— Ним важко орудувати! — підхопила ГЬлен Малбінді.

— Це вкрай небезпечний артефакт! — додала Джесіка Вайтвел.

— У тому й річ! — відповів Мендрейк. — Із цим посохом Ґледстон підкорив Європу. Ми легко зробимо те саме з Бостоном. Наші друзі в Парижі та Римі почують про це — й знову поховаються по своїх норах. Проблему буде вирішено. Варто посоху опинитися за океаном — і все закінчиться менш ніж за тиждень. Навіщо ховати посох під замком, якщо в ньому ключ до вирішення всіх наших труднощів?

— Бо я не вважаю за потрібне його використовувати, — долинув холодний голос. — А моє слово вирішує все.

Мендрейк обернувся до прем’єр-міністра, що саме випростався в своєму кріслі. Обличчя Деверо стало різким, набряклі щоки й підборіддя зникли. Очі були невиразні й каламутні.

— Можливо, цього ранку ви одержали меморандум, Мендрейку, — сказав він. — Посох, разом з іншими артефактами, було перенесено до Зали Скарбів — у цім самім будинку. їх захищено закляттями найвищого рівня. Використовувати їх ніхто не буде. Зрозуміло?

Мендрейк завагався. Він подумав, чи не варто наполягти на своєму, та потім пригадав долю леді Гаркнет.

— Звичайно, сер, — почав він. — Але я мушу спитати, чому…

— Мусите?! Нічого ви не мусите! — прем'єрове обличчя зненацька спотворилось, очі шалено вирячились. — Знайте своє місце й не збивайте Раду з пантелику своїми порожніми вигадками! А тепер мовчіть — і надалі думайте, перш ніж говорити! І якщо я матиму привід запідозрити вас у зраді — стережіться! — прем’єр-міністр відвернувся. — Мортенсене, принесіть сюди мали. Розкажіть докладніше про наше теперішнє становище. Як я пам’ятаю, ми загнали заколотників у болота…

* * *

— Це було трохи необачно, — прошепотіла Джейн Фаррар, коли вони через годину разом з Мендрейком ішли коридором. — Той, хто володіє посохом, має справжню силу. Деверо боїться того, що ця людина зможе зробити з ним.

Мендрейк понуро кивнув. Зневіра, яка щойно покинула його, повернулася.

— Так, я знаю. Але ж хтось мусив сказати про це відверто! В країні панує хаос. Я не здивуюсь, якщо половина членів Ради щось замислює…

— Зосередьмося краще на відомій нам змові. Є відомості про Дженкінса?

— Поки що ні. Але невдовзі будуть. Над цим працює найкращий із моїх джинів.

9

Ще з часів Стародавнього Єгипту коли я прибирав подобу срібного сокола й ковзав тінню через бархани — услід кушитським нападникам, — я завжди був і залишався фахівцем з вистежування. Візьмімо, наприклад, тих самих кушитів: вони залишали за собою джинів у подобі шакалів та скорпіонів, щоб ті не давали підкрастися ворогові. Проте соколові, що летів високо в сонячному небі, легко було залишатись непоміченим. Я знайшов табір нападників, схований серед синьо-зелених камедевих дерев оази Харґа, й навів на них фараонове військо. Там вони й полягли — всі до одного.

Ось і тепер я вдався до того самого, непомітного, однак смертельно небезпечного вміння — хоча мушу визнати, що цього разу обставини були дещо менш величні. Замість дикої орди воїнів, убраних у лев’ячі шкури, довелося мати справу з сухорлявим рудим секретарем; замість болюче прекрасних краєвидів Сахари я милувався смердючим провулком у Вайтголі. Поза тим усе було так само. Хіба що цього разу я був не соколом — зачуханий горобець у Лондоні має доречніший вигляд.

Я сидів на підвіконні за немитим вікном навпроти. Власник помешкання — байдуже, хто він такий, — не дуже шанував птахів: він вимастив підвіконня пташиним клеєм, натикав сталевих шпичаків і накришив отруєного хліба. Типова англійська гостинність! Крихти я струсив надвір, клей випалив за допомогою невеличкого пекельного жезла, відігнув зо два шпичаки вбік — і примостив між ними своє кволе тільце. Зараз я був такий немічний, що ця геркулесова праця мало не доконала мене. У голові паморочилось, та все ж я влаштувався якнайзручніше і заходився стежити за своєю ціллю.

Видовище було аж ніяк не примітне. Крізь пил та кіпоть на шибці я бачив Клайва Дженкінса, що сидів за письмовим столом. Він був худий, згорблений і досить-таки хирлявий: якби дійшло до бійки між ним та горобцем, я, напевно, поставив би всі гроші на пташку. Дорогий костюм сидів на ньому так незграбно, ніби намагався якнайменш торкатися господаря: сорочка мала неприємний рожево-сірий відтінок. Обличчя в Дженкінса було бліде, трохи веснянкувате, маленькі очиці моргали з-за товстих скелець окулярів: руде волосся липло до голови, наче засмальцьована шерсть, що робило його схожим на лисицю, яка потрапила під дощ. Кощаві пальці без особливого завзяття тарабанили по клавішах друкарської машинки.

Щодо Дженкінсового могуття Мендрейк не помилився. Щойно опинившись на підвіконні, я перевірив усі сім рівнів — у пошуках сенсорних тенет, спостережних призм, невсипущих очей, тіней-переслідувачів, куль, матриць, теплових пасток, спускових пір’їн, духів, знамень та інших засобів, до яких чарівники зазвичай вдаються для захисту. Ані сліду! На столі в нього стояла чашка з чаєм — і нічого більше. Я старанно розшукував хоч найменшу ознаку надприродного зв’язку з Гопкінсом або кимось іще, та секретар не промовляв жодного слова й не робив жодних особливих знаків. Тук-тук, тук-тук — стукотіли його пальці по клавішах. Вряди-годи він ще потирав носа, поправляв окуляри або чухав підборіддя. Так минула вся друга половина дня. Захопливе, нівроку, видовище!

Хоч я щосили намагався зосередитись на своєму завданні, та ніяк не міг зібрати докупи своїх думок, бо: а) мені було страшенно нудно; б) біль, що терзав мою сутність, туманив та відвертав увагу. Це скидалось на хронічне безсоння, і я раз по раз думав про сторонні речі — то про оту дівчину, Кіті Джонс; то про свого давнього ворога Фекварла, що заклопотано гострив кухонний ніж; то несподівано про Птолемея — такого, який він був до своєї переміни. І щоразу я мусив силоміць повертатися в теперішній час, а Дженкінс сидів собі й друкував, і нічого не відбувалось.

Пробило пів на шосту, і Дженкінс майже невловимо змінився. Його тіло ніби сповнилось новим, таємним життям; де й поділася млявість. Він хутко накрив чохлом машинку, прибрав на столі, зібрав докупи кілька стосів паперів, перекинув через руку плащ. І вийшов з кімнати, пропавши з моїх очей.

Горобець розправив здерев’яніле крило, труснув головою — щоб утамувати тупий біль позаду очей, і пурхнув надвір. Майнувши через провулок, я опинився над галасливим залюдненим Вайтголом, яким поволі повзли автобуси, а з броньованих фургонів один за одним вискакували загони нічної поліції, що тут-таки рівномірно губилися в натовпі. Через війну останнім часом на вулицях було неспокійно, тож владі не хотілося ризикувати заворушеннями в центрі столиці. З ніш сусідніх будівель стежили за порядком біси й фоліоти.

У садку, який відділяв будинок Міністерства внутрішніх справ від дороги, ріс волоський горіх; я сів на його гілку й заходився чекати. Піді мною, біля брами, чергував полісмен. Нарешті двері відчинились, і з’явився Дженкінс; на ньому був довгий шкіряний плащ, а в руці — пожмаканий капелюх. Дженкінс кивнув полісменові, показав перепустку — і вийшов. Повернув на північ, по-хвацькому надяг капелюх — і несподівано бадьорим кроком урізався в натовп.

Вистежувати людину в щільному натовпі не дуже просто, та для такого досвідченого шпигуна, як я, це зовсім неважко. Найголовніше тут — уважність. Я не зводив очей з верхівки Дженкінсонового капелюха й летів високо вгорі, тримаючись трохи віддалік — на той випадок, якщо йому спаде на думку озирнутись. Ні, звичайно, навряд чи він здогадався б, що за ним стежать, але ж ви мене знаєте — я завжди все роблю сумлінно. Вам доведеться добряче попрацювати, щоб дорівнятися до мене в мистецтві переслідування[30].

За дахами будинків осіннє сонце заходило за дерева Гайд-парку. Небо затягло чудовим червонястим серпанком. Горобець дивився на нього схвально: цей серпанок нагадував мені вечори біля пірамід, коли джини ластівками кружляли довкола царських гробниць, а…

Знизу долинув автобусний гудок, і горобець швидко повернувся в теперіншій час. Обережно! Ти вже майже мрієш наяву… Не забувай про Дженкінса… Хм-м!

Я відчайдушно озирався туди-сюди. Де ж подівся його капелюх? Ніде не видно… Може, він його скинув? Ні, жодної рудої маківки теж не видно… Чоловіки, жінки, діти — так. Людське сміття на будь-який смак. А Дженкінса немає.

Горобець сердито клацнув дзьобом. Це все Мендрейк винен! Якби він дав мені перепочити хоч кілька місяців, моя голова була б помітно свіжіша! Мою увагу не відвертало б ніщо. Як за тих часів, коли…

Зосередься!!! Можливо, Дженкінс сів в автобус? Я стрімко облетів кілька найближчих автобусів, та секретаря в них не було. А це означало, що він або зник, або увійшов до якогось будинку… І лише тут я помітив пивничку "Голова сиру", затиснуту між двома урядовими будівлями, — приблизно там само, де Дженкінс зник. Оскільки людям нечасто вдається зникнути з власної волі[31], я зміркував, що він — радше за все — зайшов до пивнички.

Мерщій!!! Горобець каменем упав на бруківку — і, не помічений натовпом, майнув у відчинені двері. Перестрибуючи через поріг, я стиснув зуби й перемінив подобу: горобець перетворився на муху — товсту зелену муху з волохатим черевцем. Спалах болю від швидкої зміни подоби зробив мій політ хаотичним: я втратив орієнтацію, трохи попетляв у задимленому повітрі й сів прямісінько в келих із вином, що його саме підносила до вуст якась леді.

Відчувши порух, вона поглянула вниз — і побачила, як я плаваю на спині за дюйм від її носа. Я поворухнув волохатою лапкою. Леді заверещала, як павіан, і жбурнула келих геть. Вино хлюпнуло просто в обличчя чоловікові, що стояв біля прилавка: той мимоволі відсахнувся — й перекинув ще двох леді, які сиділи на табуретках. Крики, вереск, махання руками — шарварок та й годі! Викупана у вині зелена муха сіла на прилавок, підсковзнулась, вирівнялась — і заховалась за мискою з горішками.

Що ж, можливо, я потрапив до пивнички не так непомітно, як хотів, але тепер принаймні мав змогу хутенько роздивитися довкола. Я протер свої мушині очі, зіскочив з прилавка, злетів угору біля найближчого стовпа, що підпирав стелю, прослизнув між пакуночками з чипсами й сухариками — і з вигідного місця під самісінькою стелею оглянув пивничку.

Ось він, Дженкінс! Стоїть у центрі зали — й завзято обговорює щось із двома приятелями.

Муха підлетіла ближче — й, заховавшись у тіні, перевірила всі рівні. Магічного захисту в жодного з цих трьох не було, хоч від їхнього одягу віяло пахощами й шкіра була бліда, як у всіх професійних чарівників. Костюми на всіх сиділи незугарно — були завеликі й занадто розкішні для них: черевики — гостроносі, ватні підплічники — затовсті. Усі троє, як я міг судити, мали десь від двадцяти до тридцяти років. Учні, секретарі — жоден з них не випромінював аури справжньої сили. Проте розмовляли вони досить-таки жваво, і їхні очі палали в темряві "Голови сиру" фанатичним вогнем.

Муха, сидячи на стелі, схилила голову, щоб краще розчути їхні слова. Та дарма: в пивничці панував такий гомін, що не можна було розібрати ані словечка. Я непомітно підлетів ближче, сердячись, що поряд немає жодної стінки. Дженкінс саме говорив; я закружляв довкола нього — так близько, що мені було чути запах лаку для волосся на його зачісці й видно пори на його червоному носі.

— Найголовніше: чи готові ви? Чи вже зробили ви свій вибір?

— Берк готовий. А я — ні,— відповів найкволіший з усієї трійці, зі сльозливими очима й запалими грудьми. Поруч із ним Дженкінс видавався справжнісіньким Атлантом[32]. Третій, Берк, був анітрохи не кращий — клишоногий, зморшкуватий, із засипаними лупою плечима.

Дженкінс пирхнув:

— То обирайте швидше! Зазирніть до Трисмеґіста чи Портера — і там, і тут чудовий вибір.

Кволий чолов’яга сумно бекнув:

— Ні, Дженкінсе, річ не у виборі Річ у тім, скільки сил мені доведеться на це змарнувати. Я не хотів би…

— Ти ж не боїшся, Візерсе? — зловісно посміхнувся Дженкінс. — Он Палмер боявся — пригадай, що з ним сталося! Ще не пізно знайти когось іншого.

— Ні, ні, ні! — поспіхом запевнив його Візерс. — Я буду готовий, буду! Відразу, як тільки скажеш!

— А скільки нас усього? — запитав Берк. Якщо Візерс бекав по-овечому, то Берк радше мукав, як бугай. Так зазвичай розмовляють недоумкуваті типи.

— Ти ж знаєш, — відповів Дженкінс. — Усього семеро. По одному на кожне крісло.

Берк зайшовся тихим сміхом, схожим на гикавку. Візерс підхопив — октавою вище. Ця думка, здається, потішила їх.

Проте Візерсова обачність і тут узяла гору:

— А ти певен, що до того часу ми в безпеці?

— Деверо надто заклопотаний війною. Фаррар і Мендрейк— бунтівним простолюдом. Забагато всього відразу — для того, щоб хтось звернув увагу на нас, — Дженкінсові очі блищали. — До того ж, хіба хтось колись звертав на нас увагу?

Він помовчав. Усі троє похмуро перезирнулись. Потім Дженкінс знову надяг капелюха.

— Гаразд, мені пора, — сказав він. — Треба ще декого відвідати. І про бісів теж не забудьте.

— А наш експеримент? — Берк нахилився до нього. — Візерс має рацію. Нам треба побачити докази його успіху, перш ніж… Розумієш?

Дженкінс зареготав:

— Будуть тобі докази! Гопкінс сам покаже вам, що жодних побічних ефектів немає. Проте можу вас запевнити, що це видовище справляє неабияке враження. Спочатку…

Лясь! Цей химерний звук несподівано обірвав моє підслуховування. Щойно я тихенько дзижчав над Дженкінсовим вухом, а вже наступної миті на мене, мов грім з небес, опустилася скручена в трубку газета. Що за підступний напад![33]Я впав на підлогу, безпорадно розчепіривши лапки. Дженкінс із приятелями трохи спантеличено вирячились на мене. Мій кривдник — дужий буфетник — весело махнув їм газетою.

— Готова! — усміхнувся він. — А то дзижчить біля самісінького вашого вуха, сер! Ще й яка здорова! Нібито вже осінь, аж на тобі…

— Еге ж, справді… — відповів Дженкінс. Його очі примружились — він, мабуть, розглядав мене крізь магічні лінзи, — та на всіх рівнях аж до четвертого я був звичайнісінькою мухою, тож це нічого не дало йому. Зненацька він підняв ногу, щоб розчавити мене. Проте я злетів у повітря — може, трохи швидше, ніж личило б підбитій мусі, — й помчав до найближчого вікна.

Опинившись надворі, я не зводив очей з дверей пивнички, водночас перевіряючи свою постраждалу сутність. Як це сумно, коли джин, який…[34] може бути збитий звичайнісіньким аркушем паперу! Проте це, на жаль, гірка правда. Всі ці переміни подоби й невпинні напади аж ніяк не йдуть мені на користь. Мендрейк! Це все Мендрейкова провина! І він за це заплатить— за першої-ліпшої нагоди![35]

Дженкінс міг запідозрити, що я — не проста комаха, й спробувати втекти. Однак, на моє велике полегшення, він через кілька хвилин з’явився на дверях — і рушив далі Вайтголом. Я розумів, що залишатись у мушиній подобі тепер небезпечно, тож знову — стогнучи з болю — перекинувся горобцем і полетів навздогін.

* * *

Місто огортали сутінки. Чарівник Дженкінс простував вуличками Центрального Лондона. Попереду в нього були ще три зустрічі. Перша — в невеликому готельчику біля Трафальґарської площі. Цього разу я вже не намагався увійти, а спостерігав за ним крізь вікно. Він розмовляв з косоокою жінкою в строкатій сукні. Далі він пройшов через Ковент-Ґарден до Голборна, де зайшов до невеличкої кав’ярні. Я знову вирішив триматись віддалік, однак чудово розгледів чоловіка, з яким він розмовляв. То був чолов’яга середнього віку, з химерним, схожим на рибу обличчям. Вуста його мали такий вигляд, ніби він позичив їх у тріски. Моя пам’ять — як і моя сутність — за останні роки стала дірява, як решето. І все-таки щось у ньому видалося мені знайомим… Ні, здаюся. Я не пам’ятав, звідки я його знаю.

Справа, однак, розвивалася доволі цікаво. Судячи з того, що я підслухав, тут замислювалась якась змова. Проте всі ці люди видавались аж ніяк не здатними до таких небезпечних задумів. Нікого з них не можна було назвати ні могутнім, ні спритним. Радше навпаки. Якби вишикувати всіх лондонських чарівників на спортивному майданчику і розпочати відбір гравців для двох футбольних команд, то ці типи залишилися б наостанок — поряд із товстим хлопчиною й тим, що має ногу в гіпсі. їхня безпорадність, напевно, була частиною плану, а я ніяк не міг уторопати, в чому цей план полягає.

Нарешті ми дісталися до обшарпаної кав’ярні в Клеркенвелі. Тут — уперше за увесь цей час — я помітив, що Дженкінс трохи змінився. Досі він здавався безжурним, упевненим, недбалим, а зараз, перш ніж увійти, зупинився перед дверима — ніби набираючись сміливості. Пригладив волосся, поправив краватку й навіть дістав з кишені люстерко, щоб оглянути прищик на підборідді. І лише тоді зайшов до кав’ярні.

Це вже було цікаво. Виходить, зараз він розмовлятиме не з нижчими й не з рівними. Можливо, всередині на нього чекає сам таємничий пан Гопкінс… Треба подивитися.

А це означало, що мені слід перемінити свою жалюгідну горобину подобу.

Двері кав’ярні були зачинені, вікна — так само. З невеличкої щілинки під дверима струменів жовтий промінець світла. Застогнавши з відчаю, я перетворився на кучеряву хмарку диму, що втомлено просочилася до щілини.

Задушливо пахло кавою, цигарками та смаженою шинкою. Хмарка диму зазирнула під двері, знялася трохи вище й озирнулася. Все здавалося трохи розмитим — після перетворення очі в мене бачили ще гірше, ніж досі, — проте я зумів розгледіти Дженкінса: він сідав до столика біля стіни, де на нього вже чекала якась темна постать.

Хмарка диму пропливла через кімнату, обережно петляючи між ніжками стільців і черевиками відвідувачів. Мені спала на думку неприємна річ; зупинившись під одним із столиків, я послав уперед Імпульс — щоб перевірити, чи немає там ворожої магії[36]. Ждучи його повернення, я намагався придивитися до Дженкінсового сусіда, але той сидів до мене спиною, тож я не міг розібрати жодних подробиць.

Імпульс повернувся — яскраво-помаранчевий, із червоними прожилками. Я похмуро дивився, як він тьмяніє. Значить, магія тут є — і до того ж потужна.

Що ж мені тепер робити? Якщо я втечу з кав’ярні, це нічим не допоможе мені дізнатися про Дженкінсові плани — а для мене це єдиний спосіб заробити собі відпочинок. Якщо темна постать — справді Гопкінс, я зможу його вистежити, повернутися до Мендрейка — і на світанку буду вже вільний. Будь-що — чого б то не коштувало — я мусив залишитися.

Гаразд. Без зусиль та ризику, як то кажуть, і Прагу не побудуєш[37]. Мовчки звиваючись, хмарка диму пробиралась між столиками, все ближче й ближче до того місця, де сидів Дженкінс. Біля передостаннього столика я зібрався на силі, заховавшись у бганці пластикової скатертини, — і обережно визирнув.

Звідси мені було краще видно незнайомця, хоч він і досі сидів до мене спиною. Він був убраний у довге пальто й капелюх із широкими крисами, що ховав його обличчя.

Тим часом Дженкінсова шкіра стала восковою від напруження.

— Лайм повернувся з Франції цього ранку, — говорив він[38]. — Усі вони готові. З нетерпінням чекають сигналу.

Він боязкувато кахикнув. Незнайомець не промовив ані слова. Від нього виходила знайома мені магічна аура… Я покопався в своєму затуманеному мозку. Де ж я бачив його раніше?..

За столиком раптом щось ворухнулося. Хмарка диму вмить згорнулася, та все було гаразд. Повз мене пройшов офіціант із двома чашками кави. Він дзвякнув ними об столик перед Дженкінсом і незнайомцем — і пішов собі, фальшиво посвистуючи.

Я знову заходився стежити з сусіднього столика. Дженкінс відсьорбнув кави. Він мовчав.

До другої чашки простяглася рука — велика, вкрита химерним плетивом тонких білих шрамів.

Я дивився, як ця рука взяла чашку, обережно підняла її. Голова трохи схилилася — незнайомець збирався відсьорбнути. Я побачив міцне чоло, гачкуватий ніс, жорстку підстрижену борідку. І лише тоді — надто пізно! — пригадав усе.

Найманець узявся до своєї кави. Я тихенько сховався в затінку.

10

Річ у тім, що я знав цього найманця. Ми зустрічалися двічі. Обидва рази ми не знаходили спільну мову — і робили все, щоб вирішити цю суперечку цивілізованим чином. Та хоч як я намагався розчавити його статуєю, рознести на шматки Вибухом або (під час останньої нашої зустрічі) просто підпалити й скинути з гори, найманцеві це не завдало ані найменшої шкоди. Що ж до нього самого, то він бував небезпечно близький до того, щоб убити мене за допомогою різноманітних знарядь зі срібла. І ось тепер, коли я кволий як ніколи, він трапився мені знову! Це змусило мене зупинитись і поміркувати. Ні, звичайно ж, я не боявся його. Назвімо це краще «обґрунтованою тривогою».

Як і завжди, на ньому були старі шкіряні чоботи — потерті й поношені, від яких аж перло магією[39]. Вони, напевно, й подіяли так на мій Імпульс. Семимильні чоботи, здатні долати за мить величезні відстані, — штука справді рідкісна, а на додачу до надзвичайної стійкості цього чолов’яги це — вкрай небезпечна загроза. Отож я неабияк радів, що можу сховатись у бганках скатертини.

Найманець одним ковтком допив свою каву[40] — і знову поклав помережану шрамами руку на стіл. Він промовив:

— То їх усіх відібрано?

Голос у нього був той самий: спокійний, неквапливий і глибокий, мов океан.

Дженкінс кивнув:

— Так, сер. І їхніх бісів — теж. Цього, сподіваюся, буде досить.

— Решту забезпечить наш проводир.

Ага! Нарешті дійшло до діла! «Проводир»! Цікаво, чи це Гопкінс, чи хтось інший? Голова в мене аж гула з болю, тож слухати було важко. Краще підібратися ближче… Хмарка диму тихенько поповзла з-під стола.

Дженкінс знову відсьорбнув:

— Що я повинен зробити ще, сер?

— Поки що нічого. Фургони я забезпечу сам.

— А ланцюги й мотузки?

— З ними я теж розберуся. У мене є… певний досвід.

Ланцюги! Мотузки! Фургони! Якщо скласти це все докупи — що вийде? Ні, й гадки не маю. Проте мені здавалося, що грають тут нечисто. Я схвильовано підібрався ще ближче…

— Ідіть додому, — мовив найманець. — Ви добре попрацювали. Зараз я доповім про все панові Гопкінсу. Справа набирає обертів.

— А якщо мені знадобиться зв’язатися з ним? Він досі в «Амбасадорі»?

— Поки що так. Тільки не робіть цього без крайньої потреби. Нам не варто привертати до себе увагу.

Хмарка диму під сусіднім столиком ладна була скрутитись у вузол з радощів — якби її сутність не зробилася такою непіддатливою. «Амбасадор» — це, напевно, готель або щось подібне! А це означає, що я дізнався Гопкінсову адресу — саме те, чого хотів Мендрейк! Воля майже в моїх руках! Як я вже казав, я, можливо, був не в найкращій формі, та коли йдеться про стеження, помилок не роблю.

Дженкінс ніби трохи замислився:

— До речі, сер… я щойно пригадав… Цього вечора, коли я розмовляв з Берком та Візерсом, біля нас кружляла муха. Можливо, то була звичайнісінька муха, але…

Голос найманця загуркотів, як далекий грім:

— Он як? І що ж ви зробили?

Дженкінс поправив свої кругленькі окуляри — то була ознака тривоги, і я чудово його розумів. Найманець був вищий від Дженкінса на добрячий фут — і майже вдвічі ширший у плечах. Він міг би одним-єдиним ударом зламати Дженкінсові хребет.

— Я старанно оглядався довкола під час нашої бесіди, — прожебонів він, — але нічого не бачив…

Природно! Хмарка диму під столом самовдоволено посміхнулась.

— А ще я попросив свого біса, Траклета, стежити за мною здалека — й потім доповідати про все, що він бачив.

Оце вже погано! Я майнув назад, далі з їхніх очей, і заходився озиратись на всі боки, заглядаючи між ніжки стільців і перевіряючи всі рівні. На першому — нічого… Та й що я міг побачити, крім малесенького павучка, який шкутильгав підлогою. Він зазирав під кожен стіл, його очиці аж блищали… Я піднявся вище, щоб мене не помітили, завис у затінку — і взявся чекати.

Павучок повз далі, підбираючись до мого стола. Ось він проліз під ним… умить побачив мене й став дибки, збираючись здійняти тривогу. Хмарка диму пірнула вниз — і огорнула павучка. Боротьба тривала з хвилину, потім долинув відчайдушний вереск…

Хмарка диму знову полинула вгору. Спочатку вона повзла повільно, незграбно, мов пітон після ситного обіду, проте невдовзі рушила швидше[41].

Я озирнувся. Змовники вже збиралися розходитись: найманець підвівся, Дженкінс залишився сидіти — напевно, чекав на появу свого біса[42]. Пора було приймати рішення.

Мендрейк наказав мені з’ясувати, де перебуває Гопкінс і що він замислює. Першу частину завдання було майже виконано. Тож я цілком міг би просто звідси податися до господаря, доповісти про все — й вимагати належної відпустки. Проте Мендрейк, на жаль, не дуже шанував чужі права, а мої — й поготів. Він уже не раз мене засмучував. Тож варто було, заради певності, вивалити на нього стільки інформації, щоб йому залишилось тільки скромно подякувати мені — й відпровадити до пентакля.

А тим часом найманець мав прямувати просто до Гопкінса.

Хмарка диму скрутилася під столом, мов пружина. Я стежив за найближчою до мене ділянкою підлоги. Нічого… нічого… Аж ось переді мною з’явилася пара чобіт — старих бурих шкіряних чобіт, потертих і поношених.

Саме тоді, коли вони проходили повз мене, я розгорнувся, підскочив — і негайно перемінив подобу.

Найманець величною ходою вийшов за двері. Його пальто шурхотіло, брязкотіла зброя на його поясі. На правому чоботі в нього сиділа чіпка ящірка з довгими кігтиками.

* * *

Надворі вже зовсім смеркло. Віддалік шосейною дорогою проїхало кілька автомобілів. Перехожих на вулиці було небагато. Найманець грюкнув за собою дверима кав’ярні, пройшов зо два кроки, тоді зупинився. Ящірка міцніше вчепилася йому в чобіт. Я знав, що зараз буде.

Поштовх магії струснув мою сутність аж до середини. Чобіт, на якому я сидів, піднявся, нахилився, знову ступив на землю. Це був лише один крок, але все довкола — вулиця, ніч, вогні кав’ярні — злилося в розмиту смугу. Ще крок, ще… Світла смуга мерехтіла; я невиразно відчував будівлі, людей, уривки вуличного гомону, однак був надто заклопотаний тим, щоб триматися щосили: семимильні чоботи мчали вперед поза нормальним простором і часом. Я ніби знов опинився в Іншому Світі; ця прогулянка навіть потішила б мене, якби при цьому з моїх кінцівок не відлітали найдрібніші крихти сутності, що летіли геть, наче попіл з вогнища. Навіть попри те, що я нещодавно попоїв, мені ставало важко підтримувати життєздатну подобу.

Після третього кроку чобіт зупинився. Розмиті вогні вмить зібралися докупи — й перетворилися на нове місце в іншій частині Лондона, за кілька миль від тієї кав’ярні. Я дочекався, поки в мене відпочинуть очі, й лише тоді озирнувся.

Ми були в одному з парків недалеко від Трафальґарської площі. Щовечора міський простолюд стягався сюди, щоб трохи розважитись і відпочити. Тут йому допомагала великодушна влада: впродовж місяців, коли справи на фронті гіршали, вона щодня влаштовувала дедалі бучніші свята, щоб народ більше радів і менше скаржився на життя.

Віддалік від нас, у центрі парку, сяяв величезний Кришталевий палац — дивовижне нагромадження бань та веж, які мерехтіли всіма кольорами веселки. Його спорудили ще першого року війни, з двадцяти тисяч вигнутих скляних пластин на залізному каркасі, й потім напхали туди трактирів, атракціонів, каруселей і паноптикумів. Це місце було популярне серед простолюду й не дуже популярне — в джинів. Нам аж ніяк не подобалась така сила-силенна заліза.

Подекуди парком були розкидані й інші павільйони, нерівномірно освітлені кольоровими бісівськими ліхтариками, що висіли поміж деревами. Тут гасали по американських гірках вагончики, крутилися каруселі, в «Замку султана» звабливі красуні танцювали перед ордою п’яних простолюдинів[43]. Уздовж центральної алеї були розставлені бочки з вином та пивом, і на рожнах смажились меланхолійні бики. Саме туди й попрямував найманець — уже звичайним, людським кроком.

Ми проминули «Куточок зрадників», де перед натовпом роззяв у скляному ящику висіло кілька заколотників. Поряд, у сусідній призмі, хилитався огидний чорний демон, видимий на першому рівні. Демон гарчав і кидався на стінки, погрожуючи кулаком переляканому людові. Далі було влаштовано сцену — над нею висів транспарант із назвою п’єси: «Зрадники з колоній подолані!» Актори бігали сценою, викладаючи офіційну історію війни за допомогою гумових мечів і демонів з пап’є-маше. Усюди, куди не кинеш оком, усміхнені дівчата роздавали свіжі випуски «Справжніх історій про війну». Серед усього цього галасу, світла й безупинної штовханини було неможливо навіть думати — не те, що висувати якісь послідовні аргументи проти війни[44].

Усе це я вже бачив — і до того ж багато разів. Через те я зосередився тільки на тому, щоб учепитись як слід за найманця, який звернув з центральної алеї й подався неосвітленими газонами до ставка, що розкинувся між деревами.

Ставок був невеличкий; удень його зазвичай щільно засиджували качки, а поміж ними, в узятих напрокат човниках, плавали дітлахи. Вночі, однак, він видавався більш мовчазним і таємничим. Його береги губились у темряві й заростях очерету. Над водою висіли містки на східний кшталт, що вели до тихих острівців. На одному з цих острівців височіла китайська пагода. Перед пагодою була дерев’яна веранда, що нависала над самісінькою водою.

Саме туди й поспішав найманець. Він пройшов розцяцькований місток, гучно тупаючи по дошках. Попереду, на темній веранді, я помітив людську постать: над її головою, на вищих рівнях, ширяли зловісні тіні.

Час бути обережним. Якщо я й далі сидітиму на чоботі, мене помітить навіть найпридуркуватіший біс. Проте це не завадить мені підібратися ближче й підслухати розмову. Під містком стриміли зарості очерету, чорні й густі. Чудове місце для засідки! Ящірка відчепилась від чобота — й стрибнула в очерет. Через кілька секунд, після ще однієї болісної переміни подоби, невеличка зелена змійка попливла до острівця, пробираючись між гнилими стеблами.

Згори долинув голос найманця, тихий і шанобливий:

— О, пане Гопкінсе!

В очереті виявилась прогалина. Змійка обвилася круг обламаної гілки, що стирчала з води, й піднялася вище, зирячи в бік веранди. Там стояв найманець, а з ним — інший чоловік, невисокий, сутулий, що ляснув найманця по руці на знак дружнього привітання. Я напружив утомлені очі. На мить переді мною промайнуло його обличчя: мляве, невиразне, яке важко навіть запам’ятати. То чому ж мені це обличчя видалося знайомим — і змусило мене здригнутись?..

Обидва відійшли вглиб веранди й зникли з очей. Сиплючи прокльонами, змійка рушила далі, витончено звиваючись між очеретинами. Ще трохи… Якби мені почути Гопкінсів голос, уловити хоч найменший натяк!..

Десять стеблинок раптово поворухнулись, і від стіни очерету відділились п’ять високих сірих тіней. Десять тоненьких ніг зігнулись і випростались. Усе це відбулося без жодного звуку: щойно я був на ставку сам-один, аж тут зненацька п’ять чапель кинулись на мене, мов світло-сірі привиди, клацаючи дзьобами-мечами й виблискуючи червоними очима. Їхні крила били по воді, відрізаючи дорогу до відступу, кігті націлялись у бідолашну змійку, а дзьоби готувались ухопити її… Я крутнувсь — і блискавично пірнув у воду. Чаплі, однак, виявились іще спритніші: один дзьоб учепився мені в хвіст, а ще один зімкнувся на моєму тілі біля самісінької голови. Дві чаплі змахнули крилами й знялись у повітря, а я хилитався між ними, мов черв’як.

Я перевірив своїх супротивників на сімох рівнях: то були фоліоти — всі п’ятеро. За звичайних обставин я оздобив би їхнім пір’ям ціле місто, та в моєму нинішньому стані було важко боротись навіть із одним. Я відчув, як моя сутність розривається на шматки.

Я боровся, видирався й викручувався. Плювався отрутою на всі боки. Гнів переповнив мене, піддавши трохи сили. Я перемінив подобу, обернувшись маленьким слизьким вугром. Вугор вислизнув із дзьобів—і полетів униз, у рятівну воду.

Ще один дзьоб…

Клац! Довкола запанувала темрява.

Це вже було вкрай недоречно. Нещодавно я поласував бісом, а тепер ковтнули мене самого! Довкола заклубочилася чужа сутність. Я відчував, як вона починає роз’їдати мене…[45]

Вибору в мене не було. Зібравши всі свої зусилля, я застосував Вибух.

Вийшло надто гучно й брудно, однак бажаного я домігся. Дрібні шматочки фоліота дощем полетіли вниз, а я — разом з ними, в подобі невеличкої чорної перлини.

Перлина плюснула у воду. Чотири чаплі негайно рушили за нею, виблискуючи вогненними очима й люто витягуючи дзьоби.

Я дозволив собі стрімко впасти на дно, в болото, за межі їхньої досяжності, де мул і переплетені гнилі стебла очерету надійно ховали мене на всіх рівнях.

Я то непритомнів, то знову приходив до тями. Ні, засинати не можна — тоді вони відразу знайдуть мене! Треба тікати, повертатися до господаря. Зробити останнє зусилля — й вислизнути.

Велетенські ноги ходили в темряві круг мене; дзьоби-списи пробивали воду, наче кулі. Серед очерету приглушено відлунювали прокльони чапель-фоліотів. Маленький скалічений пуголовок виповз із мулу — і, звиваючись, поплив до берега, залишаючи дорогою клаптики мертвої сутності. Опинившись на суходолі, він порушив усі терміни розвитку, перетворившись на кволе жабеня з понівеченою лапкою й сумним ротом. Жабеня щодуху стрибнуло в траву.

Я був уже на пів дороги до алеї, коли фоліоти нарешті помітили мене. Один з них, напевно, підлетів вище — й побачив, як я кульгаю. З хрипкими криками чаплі знялися зі ставка — й пронеслись над темною травою.

Одна з них кинулась на мене. Жабеня відчайдушно стрибнуло геть, і дзьоб устромився в землю.

Мерщій на дорогу, в натовп! Жабеня скакало туди-сюди, між ногами, під лотками, перестрибуючи з голів на плечі, з кошиків на дитячі візки, щосили кумкаючи й булькотячи, зирячи довкола божевільними вибалушеними очима. Чоловіки кричали, жінки верещали, діти вражено зойкали. Чаплі мчали навздогін, виблискуючи пір’ям, вимахуючи крилами, засліплені жадобою крові. Вони перекидали прилавки й бочки з вином, лякали собак, що з виттям утікали в пітьму. Люди падали з ніг, наче скраклі; паки «Справжніх історій про війну» розлітались на всі боки — частина потрапляла у вино, частина — на рожни з печенею.

Захекане жабеня вискочило просто на вуличну сцену, під яскраві бісівські ліхтарі. Один актор упав просто в обійми до другого — вони разом штовхнули третього, і той полетів у натовп. Тікаючи від хижої чаплі, жабеня майнуло до ляди — і тут-таки вискочило з іншої, сівши на голову картонному гоблінові. Звідти воно перестрибнуло на транспарант, учепившись за нього передніми лапками. Чапля виринула знизу, клацнула дзьобом — і роздерла транспарант навпіл. Смуга матерії впала, погойдавшись над сценою, наче ліана в джунглях, і перенесла жабеня через бічну алею до скляної призми, в якій було ув’язнено полоненого демона.

На той час я вже майже не розумів, що роблю. Моя сутність швидко розпадалась: очі ледве бачили, світ заповнила мішанина безладних звуків. Я бездумно скакав, міняючи з кожним стрибком напрям, — аби лиш уникнути неминучого нападу.

Зрозуміло, що врешті одному з нападників увірвався терпець: він, здається, спробував удатися до закляття Конвульсії. Будь-що я відскочив убік — і не бачив, як закляття вдарило в призму, не чув, як тріснуло скло. Я тут був ні до чого. Не винен анітрохи. Я навіть не бачив, як величезний чорний демон скривився з переляку — і застромив довгі криві пазурі в тріщину. Я не чув, як затріщала призма, розлітаючись на друзки, як зарепетував люд, коли демон стрибнув просто в натовп.

Нічого цього я не чув і не бачив. Я лише чув нескінченний тупіт гонитви, відчував, як моя сутність розпливається з кожним відчайдушним стрибком. Я помирав, але зупинитись не міг: мене переслідувала ще швидша смерть.

11

Наставник Кіті поглянув на неї з канапи — самотнього острівця в морі розкиданих паперів, щільно списаних його дрібним почерком. Він гриз кінчик кулькової ручки, що залишала невеличкі сині сліди на його вустах. Він здивовано заморгав:

— Я й не думав побачити тебе цього вечора, Лізі! Ти, здається, мала бути на роботі!

— Так, сер. Я скоро піду туди. А зараз…

— Скажи-но мені, ти знайшла оригінал «Desiderata Curiosa» Пека? А «Анатомію меланхолії»? Не забудь: мені потрібен четвертий том!

— Пробачте, сер, — звично збрехала Кіті. — Ні того, ні другого я не знайшла. Бібліотеку сьогодні зачинили раніше. Там поряд почалися якісь заворушення — протестував простолюд, — і вхід про всяк випадок замкнули. Мене вивели звідти, перш ніж я встигла знайти ваші книжки.

Пан Баттон сердито пирхнув і ще дужче гризнув ручку:

— Як невчасно! Протестував простолюд, кажеш? А що буде далі? Коні скидатимуть із себе вуздечки? Корови відмовляться доїтись? Цим мізерним людцям треба знати своє місце! — він підкреслював кожне слово, роблячи випади ручкою. А потім засоромлено поглянув на дівчину: — Не ображайся, Лізі…

— Що ви, сер! А хто такий Птолемей?

Старий утомлено позіхнув і зчепив руки за головою:

— Птолемей — це Птолемей! Найвидатніший чарівник світу! — він жалісно поглянув на неї. — Лізі, ти встигнеш поставити чайник, перш ніж підеш?

— Він був єгиптянин? — наполягала Кіті.

— Так, єгиптянин, хоч ім’я в нього грецьке. Його рід походив з Македонії… Ти молодець, Лізі! Мало хто з отого простолюду, що протестує, знає про такі речі!

— Я хотіла б почитати щось із його праць, сер.

— Тобі це буде нелегко, бо він писав по-грецьки… У мене є найголовніша його праця — «Око Птолемея». Її мусить знати кожен чарівник, бо там дуже докладно описано механізм витягування демонів з Іншого Світу. Стиль цієї праці, до речі, досить-таки безсторонній… Інші його роботи відомі як «Апокрифи». Я, здається, навіть пам’ятаю, як ти принесла мені їх від Гірнека — вперше, коли завітала сюди… Дивовижні тексти, повні найхимерніших зауважень… То що там із чаєм?

— Зараз я поставлю чайник, — відповіла Кіті. — А поки він закипатиме, чи можна мені щось прочитати про цього Птолемея, сер?

— Лишенько, ну й примхи в тебе! Гаразд, у «Книзі імен» про нього є стаття. Ти ж знаєш, на якій полиці вона стоїть?

* * *

Кіті поспіхом читала статтю, поки чайник шумів і булькотів за її спиною.

Птолемей Александрійський (пом. бл. 120 р. до н. е.). Підліток-чарівник, нащадок володарної династії Птолемеїв, небіж Птолемея VIII і двоюрідний брат принца-спадкоємця (майбутнього Птолемея IX). Більшу частину свого короткого життя провів в Александрії, працюючи у Великій бібліотеці, проте подробиці його біографії досі є невідомими. Завдяки своїм надзвичайним здібностям, ще за юних літ уславився як визначний чарівник. Як відомо, його двоюрідний брат вважав, що популярність юнака серед простолюду загрожує його власному становищу, й неодноразово здійснював спроби його вбити.

Обставини смерті Птолемея невідомі, проте очевидно, що до зрілого віку він не дожив. Можливо, він був убитий; можливо, помер від хвороби. В одному александрійському рукописі згадується, що його здоров’я було підірване «важкими мандрами», хоч це не відповідає іншим свідченням, які стверджують, що він ніколи не залишав міста. Напевно відомо, що на час смерті свого дядька й сходження на престол двоюрідного брата (116 р. до н. е.) Птолемей був уже мертвий, тож він навряд чи дожив до двадцяти років.

Праці Птолемея зберігались у Великій бібліотеці понад триста років; упродовж цього часу їх вивчали Тертуліан та інші римські чарівники. Частину його робіт було опубліковано в Римі під відомою назвою «Око Птолемея». Оригінальні рукописи загинули під час великого землетрусу й пожежі в III столітті; збережені фрагменти зібрано в «Апокрифах». Постать Птолемея викликає великий історичний інтерес, оскільки саме йому приписують винайдення низки магічних прийомів, зокрема Стоїчного Надрізу й Щита Мулерів (обидва прийоми застосовувались під час викликів аж до часів Льоева), а також химерних абстрактних ідей на зразок «Брами Птолемея». Цього всього він досяг за юних літ; якби йому пощастило дожити до зрілого віку, він, безперечно, міг би вважатись одним з найбільших чарівників світу. Серед демонів, з якими він був пов’язаний найтісніше, згадуються: Афа (знищений), Рехіт або Нехо (доля невідома), Метіс (знищений), Пенренутет (знищений).

Коли Кіті принесла чай, пан Баттон усміхнувся їй:

— Ну, що, знайшла що-небудь?

— Не знаю, сер. Хочу вас запитати: як часто демони прибирають подобу своїх господарів?

Чарівник поклав убік ручку:

— Ти маєш на увазі — щоб покепкувати з них або спантеличити? Скільки завгодно! Це давня витівка — одна з найдавніших, про яку згадують книжки, — й демони зазвичай дурять нею недосвідчених магів. Найприкріша річ — опинитись віч-на-віч із привидом самого себе, надто коли ця тварюка глузує з тебе! Як я пам’ятаю, Розенбавер з Мюнхена так розсердився, коли привид почав удавати його власні звички, що кинув помаду на підлогу й вискочив з пентакля — це призвело до вельми сумного наслідку… Я сам мусив спостерігати, як моє власне тіло гниє, перетворюючись на труп, у супроводі моторошних звуків, коли я намагався розпитати демона про засади критської архітектури… Я можу пишатись тільки тим, що мої записи виявились більш-менш зрозумілими. Ти мала на увазі саме це?

— Не зовсім, сер… — Кіті відсапнула. — Я хотіла знати: чи буває таке, коли джин прибирає подобу свого господаря… з поваги — чи навіть із любові до нього… Коли ця подоба приємна йому… — дівчина скривилась: ця думка здалася кумедною їй самій.

Старий зморщив носа:

— Оце вже навряд.

— Я хотіла сказати — після того, як чарівник помре…

— Люба моя Лізі! Якщо чарівник, про якого йдеться, був надзвичайно страшний чи потворний, демон може прибирати його подобу, щоб лякати інших людей. Як я пам’ятаю, Зарбустибал Єменський з’являвся таким чином упродовж кількох років по своїй смерті. Але — з поваги? Дурниці! Це означає просто-таки немислимі стосунки між господарем та рабом! Лише простолю… пробач… лише такій недосвідченій особі, як ти, може спасти на думку така химера! Лишенько, лишенько… — старий, хихочучи собі під ніс, потягся до таці з чаєм.

Кіті рушила до дверей:

— Дякую, сер! Ви дуже допомогли мені. До речі, а що це за «Брама Птолемея»?

З канапи, де серед купи паперів сидів старий чарівник, долинув стогін:

— Що це таке? Сміхотворна вигадка! Міф, фантазія, дурниця! Прибережи свою цікавість для чогось серйознішого… А тепер мені пора працювати. Мені не до дурних химер моїх помічників… Бувай, бувай! Ач — брама Птолемея… — він скривився й махнув рукою.

— Але ж…

— Лізі, тобі пора на роботу!

* * *

Через сорок хвилин Кіті вийшла з автобуса на набережній. На ній було тепле чорне пальто, вона заклопотано жувала бутерброд. У кишені лежали документи на її друге фальшиве ім’я — Клара Белл.

Небо було вже темне, хоч кілька хмаринок досі відбивали брудно-жовте світло міських вогнів. За парапетом видніла далека Темза, висохла й мілка на час відпливу. Кіті пройшла над широкою сірою мілиною, де серед каміння й сміття походжали чаплі. Було холодно; міцний вітер віяв у бік моря.

Бруківка несподівано завернула під прямим кутом до Темзи; шлях річці перегороджувала велика будівля з високим дахом і стрільчастими вікнами мансард. Важкі чорні балки вкривали її стіни; подекуди світились вікна, щедро осяваючи вулицю й темні води річки. Горішній поверх зусібіч нависав над долішнім — часом рівно й лиховісно, часом криво, ніби от-от завалиться. На довгій жердині гойдалась вицвіла зелена вивіска — така стара, що напису було вже не розібрати. Проте в цьому не було потреби, бо «Жабу» в околиці добре знали й так — завдяки пиву, телячій печені та щотижневим змаганням гравців у доміно. Саме тут Кіті й працювала вечорами.

Дівчина майнула під низьку арку — і пройшла темним, хоч в око стрель, провулком у двір пивнички. Потім поглянула нагору Біля карнизу висів слабкий червоний вогник. Його обриси були розмиті й непевні, проте скоса можна було чітко розібрати, що то невеличка, акуратна куля-шпигун.

Кіті не звернула уваги на кулю. Вона попрямувала до дверей, укритих від негоди старим почорнілим дашком, і увійшла до «Жаби».

Яскраве світло змусило її примружити очі. Темні вікна були затулені шторами, а в каміні палахкотіло полум’я. Його блискітки стрибали по рядах склянок, вишикуваних на стойці. Джордж Фокс, власник пивнички, саме діловито перетирав їх. Він кивнув Кіті, що протиснулась повз нього, аби повісити на вішак свою торбину.

— Ти, як завжди, не поспішаєш, Кларо! Ой, не поспішаєш!

Кіті позирнула на годинник:

— До відкриття ще двадцять хвилин, Джордже!

— Двадцяти хвилин може й не вистачити.

Кіті повісила капелюшок на гачок:

— Нічого, впораюсь… — вона хитнула головою в бік дверей. — Давно ця штука тут висить?

— Години зо дві, як завжди. Вони просто хочуть залякати нас. Звідси не чути. Це не завадить нам.

— Гаразд. Давай сюди ганчірку.

За п’ятнадцять хвилин роботи зала була чиста й готова до прийому гостей, склянки — витерті, столи — виглянцювані й вишикувані. Кіті розставила на стойці під краном десять глеків, а Сем — буфетник у «Жабі» — заходився наповнювати їх світлим пінним пивом. Кіті порозкладала останні коробки з доміно, витерла руки об штани, зняла з гачка фартух і зайняла своє місце за стойкою. Джордж Фокс відчинив парадні двері й запросив відвідувачів.

Як і завжди, репутація «Жаби» забезпечувала їй постійну зміну клієнтури. Цього вечора Кіті теж помітила кілька нових осіб: високого, схожого на вояка добродія, підстаркувату усміхнену леді, що увесь час совалась на стільці, й білявого молодика з борідкою та вусами. Застукотіли кісточки доміно, запанував звичайний лагідний настрій. Кіті, поправивши фартух, забігала між столиками, приймаючи замовлення.

Минула година. На тарілках біля ліктів гравців лежали рештки товстих бутербродів із гарячою яловичиною. Коли всі наїлись, інтерес до доміно швидко послабшав. Кісточки по-старому лежали на столах — на той випадок, якщо раптом завітає поліція, — проте гравці сиділи на своїх стільцях прямо, ніби зненацька протверезівши й зосередившись. Кіті наповнила кілька останніх склянок і повернулася за стойку; чоловік, що сидів біля каміна, підвівся.

Він був літній, кволий, по-старечому згорблений. Усі відвідувачі вмить ущухли.

— Друзі, — почав він. — За останній тиждень не відбулося нічого прикметного, тож невдовзі я надам слово всім охочим. Та спершу, як і завжди, я хочу подякувати нашому господареві, панові Фоксу, за його гостинність… А тепер послухаймо Мері — в неї, здається, є новини про становище в Америці.

Він сів. З-за сусіднього столика піднялася жінка з худим, стомленим обличчям. Кіті помітила, що вона не мала ще й сорока років, хоч її волосся геть поплямувала сивина.

— Вчора ввечері прийшло торговельне судно, — почала вона. — Воно мало останню стоянку в Бостоні, в зоні воєнних дій. Цього ранку його команда снідала в нашій кав’ярні. Вони розповіли нам, що останній наступ британців не вдався — Бостон досі в руках американців. Наша армія відступила в поле, намагаючись поповнити запаси, й відтоді зазнавала нападів. Багато британців загинуло.

Зала сповнилася гомоном. Літній добродій знову підвівся:

— Дякуємо, Мері! Хто ще хоче висловитись?

— Можна? — заговорив молодий бородань. Він був кремезний і тримався впевнено — часом навіть занадто. — Я репрезентую нову організацію — «Спілку простолюду». Можливо, ви вже чули про нас.

Усі відразу засовались, ніби стривожившись. Кіті за стойкою спохмурніла: голос молодика чимось її збентежив…

— Ми шукаємо підтримки, — провадив бородань, — для нової низки страйків та демонстрацій. Треба показати чарівникам, що й до чого. Єдиний спосіб змусити їх опам’ятатись — це організовані спільні дії нас усіх. Я маю на увазі масові виступи.

— Дозвольте сказати! — підстаркувата леді в темно-синій сукні й малиновій шалі спробувала встати. Залунав хор дружніх протестів, і вона залишилася сидіти. — Я боюся того, що коїться в Лондоні. Ці страйки, ці заворушення… Це, звичайно, не відповідь. До чого це призведе? Лише до того, що влада вживе рішучих заходів у відповідь. І Тауер сповниться стогоном чесних людей!

Молодик ударив важким червоним кулаком по столу:

— А що нам залишається, мадам? Сидіти спокійно? Гадаєте, чарівники нам за це подякують? Вони й далі втоптуватимуть нас у бруд! Треба діяти — й діяти негайно! Усіх ув’язнити вони не зможуть!

Долинули кволі оплески. Проте леді вперто хитнула головою:

— Ви помиляєтесь. Ваші докази придатні лише на той випадок, якщо нам пощастить знищити чарівників. А цього зробити не вдасться!

— Спокійно, бабусю! — втрутився інший чоловік. — Це капітулянтські розмови!

Леді випнула підборіддя:

— А хіба це можливо? Яким чином?

— Зараз вони втрачають контроль над ситуацією. Інакше б вони легко придушили заколотників.

— До того ж нам допоможуть європейці! — додав білявий молодик. — Не забувайте про це! Чехи підтримають нас коштами. І французи — теж!

— Французькі шпигуни підкинули мені кілька магічних штучок, — кивнув Джордж Фокс. — Просто про всяк випадок. Я, до речі, жодного разу ними не користувався.

— Пробачте, — втрутилась підстаркувата леді, — але ви так і не пояснили, як скинути чарівників за допомогою кількох страйків, — вона знову випнула кощаве підборіддя — і з викликом оглянула все товариство. — Ну-бо?

Кілька чоловіків сердито пирхнули. Проте вони були такі заклопотані сьорбанням пива, що нічого не сказали до ладу.

Відповіла лише Кіті — з-за своєї стойки:

— Ваша правда, мадам. Повалити їх буде справді нелегко. Однак я б не сказала, що це неможливо. Історія знає десятки разів, коли революції перемагали. Що відбулося в Єгипті, Римі, Празі? Усі вони були нездоланні — до певного часу. І всі вони впали, коли народ повстав.

— Люба моя, — заперечила стара, — всі вони впали під натиском ворожих армій…

— Усі вони, — рішуче провадила Кіті, — впали під натиском ворожих армій, які скористалися внутрішнім безладдям у цих державах. Народ уже ладен був повстати. Він не мав ні потужної магії, ні війська — то був простолюд, такий самий, як ми.

Леді скривила вуста в безрадісній усмішці:

— Можливо. Та чи багато хто з нас хоче вторгнення іноземців? Наші володарі, може, й не найкращі, та вони — принаймні британці!

Бородатий молодик пирхнув:

— Повернімося до сьогодення! Цього вечора сталевари з Баттерсі — це недалеко звідси, за течією Темзи, — збираються розпочати страйк. Приєднуймося до них! Навіть якщо чарівники пришлють своїх демонів — гармат від нас вони більше не одержать!

— Де ж опиняться оті ваші сталевари? — суворо запитала стара. — Хто — в Тауері, хто — на дні Темзи. А на їхнє місце прийдуть інші.

— Демонам не вдасться розгорнутись на повну силу, — заперечив молодик. — Дехто з цих сталеварів має стійкість до магії! Ви, напевно, чули про таке? Вони здатні протистояти магічним атакам, бачать крізь ілюзії…

Поки він говорив, Кіті раптово все пригадала. Вона побачила те, що ховалося за густими вусами й кудлатою білявою борідкою; вона знала його — це було ясно. Нік Дрю, останній уцілілий член Спротиву! Нік Дрю, який у найскрутнішу мить утік із Вестмінстерського абатства, покинувши своїх друзів! Він зробився старший, гладший, ширший у плечах, але його давня хвальковитість нікуди не поділася… «Досі балакаєш про боротьбу! — гнівно подумала дівчина. — До балачок ти завжди був мастак. Тільки я ладна закластись: якщо страйк поверне на гірше, ти знову накиваєш п’ятами…» Кіті несподівано огорнув страх, і вона позадкувала, щоб Нік її не бачив. Хоч який цей Нік бовдур, та якщо він її впізнає — її прикриттю настане кінець…

Гості тим часом бурхливо обговорювали феномен стійкості до магії.

— Вони можуть бачити магію! Ясно, як удень! — говорила жінка середнього віку. — Я чула про це!

Старенька леді знову хитнула головою:

— Чутки, жорстокі чутки! Балаканина з чужого голосу! Я не здивуюсь, якщо ці плітки розносять самі чарівники, щоб підбурити нас на необачні вчинки. От скажіть мені, — додала вона, — чи бачив хтось із вас цю стійкість у дії, на власні очі?

В «Жабі» запанувала тиша. Кіті нетерпляче тупцяла на місці — їй кортіло сказати все. Проте Клара Белл не мала ніяких особливих здібностей — вона вирішила так уже давно. До того ж Кіті побоювалась Ніка. Вона оглянула залу: відвідувачі, більшість із яких таємно зустрічалися тут уже багато років, були переважно люди середнього віку — чи навіть старші. Навряд чи вони могли спостерігати цю стійкість на власні очі. Крім Ніка Дрю, що мав стійкість принаймні не меншу, ніж у самої Кіті. Проте Нік чомусь мовчав.

Слова старої помітно зіпсували гостям настрій. Кілька хвилин усі понуро міркували, аж поки літній добродій знову поволі піднявся.

— Друзі, — заговорив він, — не сумуймо! Можливо, боротися з чарівниками справді надто небезпечно, однак ми можемо хоча б протистояти їхній пропаганді. Сьогодні з’явився новий випуск "Справжніх історій про війну". Виявіть зневагу до них! Розкажіть своїм друзям, що все це — брехня!

У відповідь Джордж Фокс зауважив:

— Ну, це вже, здається, занадто! — Люд у залі сердито загомонів, проте господар перекрив цей гомін. — Еге ж! От я, скажімо, спробував зібрати якнайбільше примірників "Справжніх історій".

— Як вам не соромно, пане Фоксе! — прожебоніла старенька леді.

— Що ви! Я пишаюсь цим! — провадив господар. — Якщо комусь із вас закортить відвідати туалет, ви зможете самі переконатися в цінності цих брошур. їхній папір такий м’який!

Гості враз вибухнули реготом. Кіті, намагаючись не обертатися обличчям до білявого молодика, вийшла з-за стойки з глеком, щоб наповнити кілька порожніх склянок.

— Що ж, час минає, — мовив літній добродій. — Нам пора розходитись. Та спершу ми, за нашим звичаєм, повторимо нашу присягу! — він сів.

Джордж Фокс витяг з-під стойки великий кухоль, старий і пом’ятий, із парою схрещених кісточок доміно на кришці. Кухоль був зроблений із чистого срібла. Знявши з полиці темну пляшку, Фокс відкинув кришку — і плюснув у кухоль щедру порцію портвейну. Кіті взяла кухоль обома руками й піднесла його літньому добродієві.

— Вип’ємо всі по черзі, — проголосив він. — Щоб ми дожили до того дня, коли знову буде створено Парламент Простолюду! Нехай цей парламент захищає споконвічні права всіх чоловіків і жінок: обговорювати, сперечатись, не погоджуватись із політикою нашої влади — й змушувати її відповідати за свої дії!

Він побожно підняв кухоль, відсьорбнув з нього — й передав сусідові справа.

Цим ритуалом звичайно завершувались зібрання в «Жабі». Після суперечок, що незмінно закінчувались нічим, він принаймні створював ілюзію надійності. Срібний кухоль поволі переходив з рук до рук, зі стола на стіл. Усі з нетерпінням чекали, коли він дійде до них, — як старожили, так і новачки, за винятком хіба що підстаркуватої леді, яка вже збиралася йти. Джордж вийшов з-за стойки — і разом з буфетником Семом почав прибирати склянки зі столиків, ближчих до дверей. Кіті супроводжувала кухоль, переносячи його зі стола на стіл, коли це було потрібно. Вона старанно, як тільки могла, ховала своє обличчя від Ніка Дрю.

— Може, підлити портвейну, Кларо? — запитав Джордж. — Он скільки ковтнула Мері — я щойно це побачив!

Кіті взяла кухоль і зазирнула в нього:

— Ні. Тут ще багато залишилося.

— Чудово! Люба леді, невже ви залишаєте нас?

Підстаркувата леді всміхнулася:

— Мені пора, мої любі. Зараз через усі ці вуличні заворушення я не можу довго засиджуватись.

— Так, звичайно. Кларо, принеси леді кухоль, щоб вона теж випила перед дорогою.

— Зараз, Джордже.

— О, ні, не треба, любі мої! Краще я наступного разу вип’ю вдвічі більше.

Це викликало сміх і схвальні вигуки. Кілька чоловіків підвелися, щоб дати старенькій можливість вийти.

Кіті рушила за нею:

— Будь ласка, мадам, тут залишилося ще багато!

— Ні, ні. Мені справді пора. Вже так пізно…

— Мадам, ви загубили свою шаль!

— Ні, ні. Я не можу чекати. Пробачте, будь ласка…

— Обережно, любонько! Не штовхайтесь!

— Пробачте, пробачте…

Зі скам’янілим обличчям і чорними, мов дірки в порожній машкарі, очима старенька хутко пробиралася кімнатою. Вона раз по раз поглядала на Кіті, що стрімко наближалася до неї. Кіті тримала перед собою срібний кухоль — спочатку шанобливо, ніби пропонуючи якийсь дарунок, — аж раптом тицьнула ним уперед, ніби вдарила кинджалом. Срібло, здається, припало старій не до смаку — вона відсахнулась. Джордж обережно поставив склянки на бічний столик — і засунув руку в кишеню. Сем відчинив настінну шафку й заходився щось там шукати. Решта гостей сиділи по своїх місцях — хто з усмішкою, хто розгублено.

— Двері, Семе! — вигукнув Джордж Фокс.

Стара майнула вперед. Сем обернувся до неї, перегородивши вихід. У руці він тримав коротеньку темну паличку.

— Зачекайте-но, леді, — розважливо промовив він. — Правила є правила. Ви повинні випити з кухля, перш ніж підете. Це свого роду випробування, — він розвів руками й збентежено поглянув на неї. — Пробачте.

Стара зупинилася, стенула плечима:

— Не треба!

Вона підняла руку. З її долоні вилетіла синя блискавка — й огорнула Сема тріскучою сіткою яскраво-блакитного світла. Буфетник підскочив, затрусився, химерно пританцьовуючи по-ляльковому, а потім упав у куряві диму. В залі хтось заверещав.

Пролунав різкий недоречний свист. Леді озирнулась, підняла долоню, що клубочилась парою:

— А тепер, любі мої…

Кіті жбурнула срібний келих просто в обличчя старій.

Спалахнув яскраво-зелений вогонь, щось гучно засичало. Стара гаркнула, мов собака, і вчепилася собі в обличчя довгими пазурами. Кіті обернулася:

— Джордже!

Господар тим часом дістав з кишені гарненьку довгасту скриньку. Він хутко перекинув її Кіті — над головами переляканих гостей. Дівчина впіймала скриньку однією рукою — і вмить обернулась, щоб поцілити нею в скорчену жіночу постать…

Стара опустила руки, відкривши обличчя — якого, можна сказати, майже не було. Між охайно зачесаним сивим волоссям і перловим намистом на шиї виблискувала якась примарна маса, що не мала ні чіткої форми, ні рис. Приголомшена Кіті на мить завагалася. Безлика стара підняла руку, й з її долоні вилетіла ще одна сапфірова блискавка. Вона вдарила Кіті в лице, затягла її у вир мерехтливої енергії. Дівчина застогнала. В її роті захиталися зуби, кожна кісточка ніби вискакувала з суглобів, яскраве світло засліплювало очі… Вона відчула, як на ній тліє одяг.

Атака завершилася. Блакитні силові лінії потьмяніли, й Кіті, що висіла в повітрі десь за метр від підлоги, важко впала вниз.

Стара постояла, розминаючи пальці, задоволено мугикнула — й оглянула залу. Люди тікали на всі боки, перекидаючи столи й стільці, зіштовхуючись одне з одним, репетуючи від смертельного жаху. Білявий молодик сховався за барилом. Стара побачила, як на тому кінці зали Джордж Фокс пробирається до скрині за стойкою. Ще один спалах — і господар майнув убік; частина стойки розлетілася на тріски й друзки. Джордж Фокс покотився кудись під стіл — і зник з очей.

Не зважаючи на довколишній лемент і шарварок, підстаркувата леді знов обернулася до виходу. Вона поправила спідницю, відгорнула пасмо сивого волосся, що звисало до зниклого чола, переступила через Семове тіло й попрямувала до дверей.

Знову пролунав той самий свист — різкий і пронизливий, що перекрив гамір у залі. Стара, що вже вхопилася за ручку, схилила голову і озирнулась.

Аж тут Кіті — в очах якої досі все пливло, одяг був розірваний і обгорілий, а волосся стало дибки, наче грива, — примудрилась підвестись і жбурнути скриньку. Коли скринька впала до самісіньких ніг старої, дівчина промовила одне-єдине слово.

Спалахнуло пекуче світло, й від підлоги до стелі виріс вогненний стовп — метрів зо два завтовшки. Стінки стовпа були гладенькі, наче в мармурової колони. Він оточив стару зусібіч — було видно, як вона завмерла всередині, мов муха в бурштині, зі своїм сивим волоссям, перловим намистом, синьою сукнею і всім іншим. Стовп затвердів, зненацька став непрозорим — і стара пропала.

Ще трохи згодом світло згасло, стовп перетворився на туман — і нарешті зник, залишивши на підлозі рівнісіньке випалене коло. Стара з розтопленим обличчям щезла разом з ним.

У залі «Жаби» панувала тиша; було видно перекинуті столи, потрощені стільці, тріски, нерухомі тіла й розсипані кісточки доміно. Лише Кіті стояла, розчепіривши по-дурному руки, тяжко дихаючи й не зводячи очей з кола перед дверима.

Потім гості помалу почали виявляти свій страх: вони заворушились, один за одним почали вставати з підлоги, застогнали й загомоніли. Кіті мовчала; вона озирнулась на зруйновану стойку. З-за дальшого її кінця визирнула Джорджева голова. Господар німо дивився на Кіті.

Дівчина підняла брови:

— І що тепер?

— Дамо їм спершу відсапнути. А потім нехай ідуть собі. Куля не повинна була нічого помітити.

Кіті повільно, незграбно перелізла через найближчу купу уламків і обійшла тіло буфетника. Відіпхнувши заплаканого добродія, що пробирався до виходу, вона замкнула двері — й постояла там хвилин із п’ять, аж поки перелякані відвідувачі оговтались, і нарешті одного за одним випустила їх надвір.

* * *

Останнім виходив Ніколас Дрю, який нарешті виліз із-за барила. їхні очі зустрілись. Він зупинився на дверях:

— Привіт, Кіті. Як я бачу, ти досі така ж завзята?

Обличчя Кіті не поворухнулось:

— Привіт, Ніку.

Молодик пригладив волосся й почав застібати куртку.

— Не хвилюйся, — сказав він. — Я забуду про те, що бачив тебе. Нове життя, й таке інше… — він оглянув потрощену залу. — Звичайно, якщо ти не захочеш приєднатися до «Спілки простолюду». Нам потрібні такі люди, як ти.

Кіті хитнула головою:

— Ні, дякую. Мені й так добре.

Нік кивнув:

— Гаразд. Тоді… бувай. І… теє… бажаю тобі щастя.

— Бувай, Ніку.

Вона зачинила за ним двері.

Джордж Фокс схилився над Семовим тілом. З кухні виглядали бліді перелякані кухарчата. Кіті притулилася до дверей і заплющила очі. Це все накоїв лише один демон — один шпигун! А в Лондоні їх сотні! Наступного тижня, о цій самій годині, люди знову зберуться в «Жабі», щоб балакати, сперечатись і нічого не робити. А тим часом усім містом лунають поодинокі голоси протесту, та їх швидко й безжально вгамовують. Із демонстрацій користі мало. З балаканини — так само. Повинен бути якийсь інший шлях!

Можливо, він справді є… Пора випробувати цей план.

12

Над садибою прем’єр-міністра в Ричмонді розляглася ніч. Газони на захід від будинку були заставлені численними колонами, на вершинах яких горіли кольорові бісівські вогні, освітлюючи все довкола химерним сяйвом. Слуги, вбрані жар-птицями й саламандрами, снували тут і там, пропонуючи закуски. За чорним муром дерев по той бік озера невидимі музики грали ніжну павану — її звуки приємно перепліталися з голосами гостей.

Перші особи імперії блукали садком, тихенько розмовляли й позирали на годинники. Вони були в парадних костюмах і сукнях; їхні обличчя ховалися за розкішними масками звірів, птахів та демонів. Такі вечірки були однією з численних дивацьких пристрастей пана Деверо — і під час війни стали звичним явищем.

Джон Мендрейк притулився до колони, поглядаючи на гостей, що проходили повз нього. Його маска була зроблена з тонких пластівців місячного каменю, майстерно з’єднаних у подобу голови ящірки-альбіноса. Звичайно, робота була тонка, чудова, проте на голові ця маска сиділа препогано. Мендрейк у ній майже нічого не бачив — і вже двічі ступав у клумби. Він зітхнув. Від Бартімеуса поки ні слова… До цього часу він уже сподівався хоч яких-небудь вістей.

Повз Джона пройшла невеличка компанія — павич, оточений двома догідливими рисями й облесливою дріадою. У павичі Мендрейк — за черевцем і самовпевненою ходою — впізнав пана Коллінса; жінки, напевно, були молодші чарівниці з його міністерства, що мріяли про успішну кар’єру. Мендрейк спохмурнів. Коли він на Раді підняв питання про посох Ґледстона, Коллінс та інші тут-таки накинулись на нього. До кінця засідання йому довелося перетерпіти десятки підступних випадів — так само, як і крижаних поглядів Деверо. Звичайно ж, його пропозиція була нерозумна й недоречна — вкрай недолугий для політика огріх.

Та до біса цю політику! Всі ці чвари просто-таки душили Мендрейка — він почувався мухою, що заплуталась у павутинні. Ціле своє життя він марнував на те, щоб догоджати Деверо й боротися з суперниками — по-дурному марнувати час! Адже хтось мусить підтримати імперію, поки ще не пізно! Хтось мусить кинути виклик іншим — і скористатись посохом!

* * *

Перш ніж піти з Вайтголу, Мендрейк спустився до підземелля під залою Статуй. Він не бував там уже кілька років — і тепер, стоячи на останній сходинці, здивовано побачив на підлозі — в дальньому кінці кімнати — смугу, викладену червоною плиткою. З-за стола вискочив гладкий клерк і підійшов до нього.

Мендрейк кивнув йому:

— Я хотів би оглянути сховище, якщо це можливо.

— Звичайно, пане Мендрейку. Ходіть зі мною, будь ласка.

Вони пройшли через кімнату. Біля червоної смуги клерк зупинився.

— Сер, я мушу просити вас залишити тут усі магічні предмети, які ви маєте з собою, й відіслати всіх невидимих істот, які вас супроводжують. Це — межа. За неї не можна проносити ніяких магічних об’єктів. Найменший слід магії потягне за собою якнайсерйозніші санкції.

Мендрейк оглянув темний порожній коридор:

— Справді? І які саме?

— Цього я не маю права казати, сер. То ви не маєте з собою нічого недозволеного? Тоді ходімо далі.

Вони зайшли до лабіринту однакових кам’яних коридорів, набагато давніших за саму будівлю Парламенту над ними. То там, то тут траплялися дерев’яні двері й темні проходи. Головний коридор освітлювали електричні лампочки. Мендрейк придивлявся щосили, та не помітив жодної прихованої пастки. Клерк тим часом дивився лише вперед — і дорогою щось мугикав собі під ніс.

Нарешті вони дісталися до важких залізних дверей.

— От і сховище, — показав на них клерк.

— Нам можна сюди увійти?

— Не раджу, сер. Якщо хочете, подивіться крізь ґрати.

Мендрейк підійшов до дверей, відсунув маленьку заслону в їхній середині — і примружив очі. За дверима була велика, яскраво освітлена кімната. В її центрі стояв постамент із світло-рожевого мармуру. На ньому, на видноті, були виставлені найдорожчі скарби держави — маленька купка коштовних речей, що вигравали різними барвами. Мендрейкові очі відразу прикипіли до довгого дерев’яного посоха — простого, без прикрас, із таким самим дерев’яним набалдашником угорі. Поряд із посохом він розгледів і коротке золоте намисто з підвішеним до нього золотим овальним кулоном, у центрі якого тьмяно поблискував нефрит.

Посох Ґледстона і Амулет Самарканда… Мендрейк відчув гострий біль утрати. Він оглянув перші три рівні: жодних замовлянь, сигнальних мотузів, тенет чи інших загороджень. Щоправда, плитка на підлозі мала дивний колір — зеленкуватий, ніби якийсь нездоровий. Мендрейк позадкував.

— А чим охороняється це приміщення? Якщо мені, звичайно, дозволено це знати…

— Моровим Закляттям, сер. І до того ж вельми хижим. Якщо ви наважитесь увійти сюди без дозволу, воно за мить обдере вас до кісток.

Мендрейк поглянув на клерка:

— Он як? Гаразд. Ходімо.

* * *

Від будинку долинув вибух сміху. Мендрейк утупився в свою склянку з блакитним коктейлем. Якщо його візит до сховища щось і довів, то лише те, що Деверо чіплятиметься за владу до останнього. Посох залишається недоступним. Ні, не можна сказати, що він і справді збирався…. Насправді Мендрейк не знав, що саме він збирався робити. Настрій у нього був препоганий, вечірка — з усією її пишнотою-залишала його байдужим. Мендрейк підняв склянку, одним ковтком спорожнив її — і спробував згадати, коли він востаннє почувався щасливим.

— Джоне, старий ящуре! Чого ви там ховаєтесь біля стіни!

Через газон до нього прямував низенький, гладенький добродій у розкішному вечірньому костюмі бірюзового кольору. На ньому була маска люто вишкіреного біса. Під руку він вів довготелесого, хирлявого юнака в масці лебедя. Юнак нестримно хихотів.

— Джоне, Джоне! — вигукнув біс. — Веселить вас чи ні, врешті-решт, ця вечірка?

Він жартома ляснув Мендрейка по плечу. Юнак зареготав.

— Привіт, Квентіне, — пробурмотів Мендрейк. — А вам, як я бачу, весело?

— Майже так само, як нашому любому Рупертові! — Біс показав на будинок, де на тлі вікон було видно постать із бичачою головою, що витинала танець. — Це, бачте, допомагає йому забути про всілякі негаразди. От бідолаха!

Мендрейк поправив свою маску ящірки:

— А що це за юний добродій?

— Це, — відповів біс, пригортаючи до себе голову лебедя, — юний Боббі Вотс, зірка мого майбутнього шоу! Дивовижно талантовитий хлопчина! Не забудьте, не забудьте, — біс, здається, не дуже певно стояв на ногах, — що прем’єра «Від Вопінґ до Вестмінстера» наближається! Я нагадую про це всім. Залишилося тільки два дні, Мендрейку, — тільки два дні! Ця п’єса змінить життя всіх, хто побачить її! Правда, Боббі? — він грубо відштовхнув юнака від себе. — Ану, принеси нам ще випити! А я тим часом дещо скажу своєму лускатому другові.

Юнак у масці лебедя подався, хитаючись, просто по газону. Мендрейк мовчки поглянув йому вслід.

— Тепер послухайте, Джоне, — біс підсунувся ближче. — Я вже кілька днів надсилаю вам запрошення. А ви, здається, ігноруєте мене! Я хочу, щоб ви завітали до мене в гості. Завтра. Ви ж не забудете, правда? Це важливо.

Мендрейк під маскою скривився: від Мейкпіса виразно тхнуло вином.

— Пробачте, Квентіне. Рада надто затяглася. Я просто не міг вирватись… Нехай буде завтра.

— Гаразд, гаразд. Ви завжди були найбільш тямущим з них, Мендрейку. Будьте таким і надалі… Добрий вечір, Шолто! Я, здається, впізнав вас!

Повз них проходив товстелезний добродій у недоречній масці ягняти. Біс облишив Мендрейка, грайливо ткнув товстуна пальцем у живіт — і вистрибом подався геть.

Ящірка та ягня перезирнулися.

— Оцей мені Квентін Мейкпіс! — промовило нарешті ягня низьким, щирим голосом. — Щось він мені не до вподоби. Нахаба, зухвалець, ще й придуркуватий.

— Просто сьогодні він у доброму гуморі, — зауважив Мендрейк, хоча в душі поділяв думку ягняти. — Давненько ми з вами не бачилися, Шолто!

— Авжеж. Я саме був в Азії, — товстун зітхнув і тяжко сперся на свій ціпок. — Доводиться самому закупати собі крам! Що за часи настали!

Мендрейк кивнув. Щаслива доля так і не повернулася до Шолто Пінна відтоді, як ґолем розгромив його крамницю. Крамницю врешті вдалося відбудувати, а от із грошима не щастило ніяк. А тут іще війна, занепад торгівлі — артефактів до Лондона завозили дедалі менше, та й чарівників, що бажали придбати їх, залишилось мало. Пінн, як і інші, помітно постарівся за останні кілька років. Його масивна постать ніби збрезкла, й білий костюм понуро висів на плечах. Мендрейкові навіть стало жаль Пінна.

— Що нового в Азії? — поцікавився він. — Як там ведеться Імперії?

— Лихо та й годі з цими масками! їй-право, мені підсунули найдурнішу! — Пінн на хвилину підняв ягнячу маску й витер носовичком спітніле обличчя. — Імперія, Мендрейку, доживає останні дні. В Індії подейкують про повстання. Гірські чарівники з Півночі викликають демонів, готуючись до нападу, — принаймні так кажуть. Наші гарнізони в Делі попросили в японських союзників допомоги для захисту міста. Лише уявіть собі! — старий зітхнув, поправляючи маску. — Я дуже боюся за нас, справді боюся… До речі, Мендрейку, чи личить мені ця маска? Чи схожий я на жваве ягня?

Мендрейк усміхнувся під своєю маскою:

— Траплялись мені й жвавіші ягнята, сер.

— От і я так гадаю… Гаразд, якщо вже мені випало корчити дурня, то робитиму це щиро. Агов, дівчатко! — Відсалютувавши ціпком, він попрямував до дівчини-служниці. Мендрейк подивився йому вслід: короткий момент веселого настрою швидко випарувався серед нічного холоду. Він поглянув у порожнє чорне небо:

«А колись давно я сидів у садку, з олівцем у руці…»

Він жбурнув свою склянку за колону й попрямував до будинку.

* * *

У залі, недалеко від найближчої компанії веселих гостей, Мендрейк побачив Джейн Фаррар. Маска — райський птах із тоненькими абрикосовими пір’їнками — звисала з її зап’ястка. Байдужий служник допомагав їй надягти пальто. Побачивши Мендрейка, він побокував.

— Ви вже йдете?

— Йду. Я так утомилася… А якщо Квентін Мейкпіс ще раз причепиться до мене зі своєю п’єсою, я так заціджу йому! — вона мило набундючила губки.

Мендрейк підійшов ближче:

— Дозвольте провести вас. Я теж, так би мовити, закінчив свої тутешні справи…

Він недбало скинув маску. Дівчина всміхнулась:

— Мене проводжатимуть троє джинів і п’ятеро фоліотів — на той випадок, якщо вони мені знадобляться. Хіба ви можете зробити для мене щось таке, чого не зможуть вони?

Смуток, який цілий вечір наростав у Мендрейковій душі, раптово змінився відчайдушністю. Йому стало байдуже, що про нього подумають — і що з цього вийде. Розмова з Джейн Фаррар надала йому сміливості. Він легенько торкнув її руку:

— їдьмо до Лондона моїм автомобілем. Я відповім на ваше запитання дорогою…

Вона засміялась:

— Дорога буде довга, пане Мендрейку!

— Але ж і відповідей у мене багато…

Джейн Фаррар узяла його під руку. Разом вони попрямували до виходу. Кілька пар очей проводили їх.

У вестибюлі було порожньо — лише двоє служників стояли напоготові біля дверей. У каміні тріскотів вогонь; на стіні видніли оленячі голови й вицвілі щити з гербами, награбовані колись у різних садибах за кордоном. На протилежній стіні був великий вітраж із краєвидом центрального Лондона: абатство, Вестмінстерський палац, головні урядові будівлі над Темзою. Вулиці заповнював радісний натовп; у дворі палацу було видно осяйну постать прем’єр-міністра з руками, піднятими в благословенні. Скло тьмяно виблискувало в світлі ламп; за ним височів темний мур нічного неба.

Під вікном стояла невеличка зелена канапка, завалена шовковими подушками.

Мендрейк зупинився:

— Тут тепло. Зачекайте, поки я викличу свого шофера.

Джейн Фаррар, не віднімаючи руки, поглянула в бік канапки:

— Ми можемо й обоє зачекати тут…

— Справді.

Він обернувся до неї. Його тіло ніби потихеньку шпигало голками. Джейн здригнулася:

— Ви теж це відчуваєте?

— Так, — тихо відповів він. — Тільки не треба про це говорити…

Джейн відштовхнула його:

— Це наші сенсорні сітки, дурнику! Щось напружило їх!

— Так, так…

Вони постояли, дослухаючись до тріскотіння дров у каміні, до приглушеного гамору вечірки в садку. Аж тут іздалеку долинуло пронизливе виття.

— Це сигнальний вузол Деверо, — мовив Мендрейк. — Щось пробралося в садок іззовні.

Джейн насупилась:

— Вартові демони перехоплять його.

— Здається, вони вже напали на нього…

З-за вітражного вікна долинули химерні, нелюдські крики й гуркіт, схожий на грім у далеких горах. Двоє чарівників заціпеніли. В садку ніби хтось приглушено зойкнув.

Гомін наростав. Повз Мендрейка пробіг чоловік у темних окулярах і смокінгу, бурмочучи дорогою закляття. З його долоні, складеної човником, вибухнула темно-помаранчева Плазма; вільною рукою він відчинив двері — й зник.

Мендрейк хотів уже кинутись за ним:

— Треба піти подивитися…

— Зачекайте, Джоне! — очі Джейн Фаррар придивлялися до вікна. — Воно наближається…

Мендрейк підняв голову — і, мов зачарований, утупився в скельця вітража, які зненацька яскраво засяяли від спалаху світла знадвору. ГЬмін наростав далі: тепер здавалось, ніби на них насувається ураган — гучний і шалений, лютий і божевільний. Гучніше, гучніше… Обоє позадкували. Пролунали вибухи, моторошні крики… Знову спалах — перед ними на мить з’явився силует велетенського чудовиська з незліченними щупальцями, крилами й пазурами, яке ломилось у вікно.

Мендрейк зойкнув. Фаррар заверещала. Обидва відсахнулися, вчепившись одне в одного.

Ще один спалах: чорний силует затулив собою все вікно. Ось він ударився об шибку..

Брязь! Маленьке скельце в середині вітражу — те саме, на якому було зображено прем’єр-міністра, — випало й розбилося на тисячу друзок. Крізь діру до вестибюлю залетіло щось малесеньке — й смарагдово заблищало при світлі ламп. М’яко ляпнувши просто об підлогу перед чарівниками, воно ще раз кволо підскочило — й завмерло.

Обоє тупо вирячились на нього. То було мертве жабеня.

Гомін за вікном лунав, як і раніше, та поволі слабшав, ущухав, віддалявся з кожною секундою. Блиснули ще зо два спалахи — і знову запала непроглядна нічна темрява.

Мендрейк нахилився над бідолашним жабеням. Його лапки були скорчені, рот — наполовину відкритий, очі — міцно заплющені. Дивна безбарвна рідина розпливалась круг нього на всі боки. У Мендрейка тьохнуло серце, коли він поглянув на жабеня крізь свої лінзи: на всіх трьох рівнях то було звичайнісіньке жабеня, проте…

— Що це за бридка тварюка? — бліде личко Джейн Фаррар скривилося з огиди. — Треба викликати моїх джинів, щоб вони перевірили її на вищих рівнях, а тоді ми зможемо…

Мендрейк підняв руку:

— Стривайте!

Він ще нижче нахилився над жабеням:

— Бартімеусе!

Панна Фаррар спохмурніла:

— Ви хочете сказати, що ця тварюка…

— Не знаю! Мовчіть!

Він заговорив знову — вже гучніше, нахилившись над самісінькою скрученою жаб’ячою голівкою:

— Бартімеусе, це ти? Це я… — він помовчав, облизавши губи. — Твій господар!

Одна з передніх жаб’ячих лапок здригнулася. Мендрейк присів навпочіпки й схвильовано поглянув на панну Фаррар:

— Він ще живий! Бачили?

Вуста панни Фаррар стяглись у тонку нитку. Вона трохи побокувала — ніби відсторонюючись від усього, що тут діється. У вестибюлі з’явилися двоє лакеїв з вибалушеними очима: вона сердито замахала руками, проганяючи їх.

— Довго він не проживе… Подивіться, як розпливається його сутність! Це ви звеліли йому прибути сюди?

Мендрейк не дивився на неї. Він стривожено розглядав жаб’яче тільце на підлозі.

— Так, так, я дозволив йому з’являтись у будь-який час. Він мав повернутись, тільки-но роздобуде вісті про Гопкінса… — він вигукнув ще раз: — Бартімеусе!

У голосі Фаррар несподівано пролунала цікавість:

— Справді? Судячи з гомону, який ми чули, його переслідували! Цікаво! Джоне, в нас замало часу для допиту. Тут поблизу в Деверо є зала з пентаклями. Ризикова справа, та якщо ми застосуємо достатню силу до того, як ця тварюка втратить усю свою сутність, то зможемо…

— Мовчіть! Він прокидається!

Потилиця жаб’ячої голівки зробилася розмитою й нечіткою. Передня лапка більше не ворушилась. Натомість одне око несподівано моргнуло — і поволі розплющилось, каламутне й невидюще.

— Бартімеусе…

Тоненький голосок, що лунав ніби здалека, промовив:

— Хто мене кличе?

— Мендрейк.

— Ой… а я думав… може, варто прокинутись…

Жаб’яча голівка знову похилилась, око заплющилось. Панна Фаррар торкнула задню лапку жабеняти гострим носаком черевичка:

— Виконуй своє завдання! Розкажи нам про Гопкінса!

Жабеня розплющило око, боляче крутнуло ним — і на мить зупинило погляд на панні Фаррар. Долинув той самий кволий голосок:

— Це твоя пташка? Скажи мені, що ні! От лихо…

Око заплющилось і — попри всі Мендрейкові благання й накази панни Фаррар — більше не ворушилось. Мендрейк випроставсь і розгублено пригладив волосся.

Фаррар нетерпляче торкнула його за плече:

— Отямтеся, Джоне! Це звичайнісінький демон. Погляньте, як розпливлася його сутність! Якщо не вжити негайних заходів, ми втратимо цінні відомості!

Мендрейк утомлено поглянув на неї:

— Гадаєте, ми зможемо розбудити його?

— Зможемо, якщо діяти правильно! Застосувати Мерехтливий Зашморг чи Повернення Сутності… Проте я кажу вам: у нас менше ніж п’ять хвилин. Він уже неспроможний зберігати свою подобу!

— Ці закляття знищать його.

— Так, але ж ми дістанемо інформацію! Ну-бо, Джоне! Агов! — вона ляснула пальцями лакеєві, що стовбичив біля купки гостей, які зирили на всю цю сцену. — Принесіть нам який-небудь совок або лопату. Нам треба негайно прибрати увесь цей бруд…

— Ні. Є інший спосіб.

Мендрейк промовив це тихо — надто тихо, щоб панна Фаррар почула його. Поки вона віддавала накази людям довкола, він знову присів навпочіпки над жабеням — і прошепотів довге складне закляття. Лапки в жабеняти затремтіли, з його тільця засочився блідо-сірий туман — так, ніби холодний водяний струмінь зіткнувся з теплим. Жабеня стрімко розтало в тумані, а сам туман ковзнув повз Мендрейкові черевики — й пропав.

Панна Фаррар озирнулася саме вчасно, щоб побачити, як підводиться Мендрейк. Жабеняти на підлозі вже не було.

Кілька секунд вона приголомшено дивилась на нього.

— Що ви зробили?

— Відпустив свого слугу.

Його очі зирили кудись убік, пальці однієї руки жмакали комірець.

— Але ж — відомості! Про Гопкінса!

Вона була вкрай здивована.

— Їх ми дістанемо від мого слуги через два дні. На той час його сутність уже зцілиться в Іншому Світі — для того, щоб він міг поговорити зі мною.

— Два дні! — панна Фаррар аж заверещала з гніву. — Тоді може бути вже запізно! Ми ж не знаємо, що задумав цей Гопкінс…

— Це був цінний слуга, — відповів Мендрейк, поглянувши на панну Фаррар. Його очі були тьмяні й байдужі, хоч його щоки аж спалахнули від її слів. — Запізно не буде. Я поговорю з ним, тільки-но зцілиться його сутність.

Очі панни Фаррар спалахнули темним полум’ям. Вона впритул підступила до Мендрейка: на нього несподівано війнуло пахощами гранату з легеньким домішком лимону.

— Я думала, — почала вона, — що ви дорожите моєю увагою більше, ніж пролитим слизом якогось демона-здохляка! Ця тварюка підвела вас! їй було наказано принести вам відомості, а вона не змогла цього зробити. Важливі відомості були в наших руках… а ви проґавили їх!

— Лише тимчасово, — Мендрейк махнув рукою, прошепотів закляття — і їх огорнув Пузир Мовчання, що зробив їхні слова нечутними для натовпу, який саме сунув до вестибюлю з дверей, що вели в садок. Гості досі були в масках: Мендрейк бачив сліпучі кольори, незвичні чудернацькі подобизни, порожні щілини замість очей. Вони з Фаррар були єдиними чарівниками без масок, і це змушувало його почуватися голим і безпорадним. Ба більше — він розумів, що йому справді нема чого відповісти на її гнівні докори, бо це все й самого його захопило зненацька. І це, врешті-решт, розлютило його.

— Не хвилюйтеся, будь ласка, — холодно відповів він. — Я поводжуся зі своїми рабами так, як сам вважаю за потрібне.

Панна Фаррар шалено зареготала:

— Авжеж! Із вашими рабами… чи, може, друзями?

— Послухайте-но…

— Годі! — вона відвернулась. — Багато хто дошукувавсь у вас якихось вад, пане Мендрейку, і я несподівано знайшла цю ваду! Дивовижно! Ніколи б не подумала, що ви — такий сентиментальний дурень!

Змахнувши полами пальта, вона величним кроком пройшла крізь Пузир — і, не озираючись, покинула вестибюль.

Мендрейк дивився їй услід. Він глибоко зітхнув, а тоді, знищивши одним-єдиним словом Пузир Мовчання, з головою занурився в море галасу, марноти та схвильованих чуток.