Бог Світла

VI

Був ранній поранок. Біля ставка з пурпуровими лотосами, в Саду Радощів, коло підніжжя статуї голубої богині, що грає на віні, знайдено Брахму.

Дівчина, яка перша побачила його, подумала, ніби він просто спочиває, бо очі в нього були розплющені. Але за мить вона завважила, що він не дихає, а спотворене лице його не міняє свого виразу.

Затремтівши, почала вона чекати кінця світу. Коли бог помирає, то, природно, чого ще можна чекати, гадала вона. Та час спливав, і вона вирішила, що завдяки внутрішній злагодженості речей і подій світобудова здатна протриматися зайву часину чи дві, а коли так, подумалось їй, то чому б не сповістити про грізний прихід нової Юги тих, хто ліпше зуміє дати раду всьому.

І вона розповіла про все Першій Наложниці Великого Брахми, та на власні очі переконалася в смерті свого Владики, негайно звернулася до статуї голубої богині, яка відразу заграла на віні, а тоді послала звістку Вішну й Шіві, аби вони прийшли до Павільйону, не зволікаючи.

Вони прийшли, прихопивши з собою й Ганешу.

Оглянувши небіжчика, вони дійшли спільного висновку й ув’язнили обох жінок у їхніх оселях до винесення їм вироку.

По тому почали вони раду радити між собою.

— Нам терміново потрібен новий творець, — сказав Вішну. — Надається слово для пропозицій.

— Я пропоную Ганешу, — мовив Шіва.

— Беру самовідвід, — промовив Ганеша.

— Чому?

— Не люблю бути на видноті, волію діяти нишком.

— Тоді розгляньмо інші альтернативи — і то швидше.

— А чи не мудріше було б, — спитав Вішну, — з’ясувати передусім причини того, що сталося?

— Ні, — заперечив Ганеша. — Перше маємо обрати наступника. Навіть розтин тіла можна відкласти. Небо й на хвильку не повинне лишатися без Брахми.

— Може, оберемо когось з Локапалів?

— Може.

— Яму?

— Ні. Він надто серйозний, надто сумлінний — спеціаліст, одне слово, технар, а не адміністратор. До того ж мені здається, що він емоційно неврівноважений.

— Тоді Куберу?

— Надто меткий та пронозливий. Кубери я побоююсь.

— Індру?

— Надто свавільний упертюх.

— А якщо Агні?

— Може, й так. А може, й ні.

— Ну тоді Крішну?

— Надто легковажний та нерозважливий.

— А кого пропонуєш ти?

— Яка в нас на сьогодні найважливіша проблема?

— Гадаю, на сьогодні ми не маємо жодної важливої проблеми, — зауважив Вішну.

— В такому разі буде мудро, коли ми знайдемо хоч одну саме зараз, — сказав Ганеша. — По-моєму, наша найбільша проблема — Акселераціонізм. Сам, з’явившись тут, добряче скаламутив воду.

— Так, — підтакнув Шіва.

— Акселераціонізм? Для чого штурхати здохлого пса?

— Еге, зовсім він не здох — принаймні там унизу, серед людей. Нам слід оголосити йому війну, це допоможе відвернути увагу від проблем наступництва всередині Тримурті й поновить бодай поверхову одностайність тут, у Небесному Місті. А може, натомість, ти волів би зайнятися іншою проблемою і розгорнути кампанію супроти Нірріті та його зомбі?

— Тільки не це.

— Не зараз.

— Гм… так, тоді Акселераціонізм на сьогодні — наша найважливіша проблема.

— Ну гаразд. Акселераціонізм — наша найважливіша проблема.

— І хто ненавидить його найдужче за всіх?

— Ти сам?

— Дурниці. Крім мене.

— То скажи хто, Ганешо.

— Калі.

— Сумніваюсь.

— А я — ні. Звірі-двійнята, Буддизм та Акселераціонізм, тягнуть одну колісницю. Будда зневажав Калі. А вона ж — жінка. Вона й поведе кампанію.

— В такому разі їй доведеться відмовитись від своєї жіночої статі.

— Що ти про такі дрібниці торочиш!

— Гаразд — Калі.

— А як же Яма?

— А що Яма? Полиште його на мене.

— З задоволенням.

— Я теж.

— От і чудово. Тоді обнишпоріть весь світ — у Громовій Колісниці та верхи на Гаруді. Розшукайте Яму й Калі, хай вертаються на Небо. Я чекатиму вашого повернення, а тим часом обміркую, до чого може призвести смерть Брахми.

— Хай буде так.

— Згода.

— То щасти вам.

— Зачекай, шановний Вамо, я хотів би поговорити з тобою!

— Слухаю, Кабадо. Що тобі завгодно?

— Важко мені знайти відповідні слова для того, що я хочу тобі сказати… достойний купче. Це стосується тих твоїх справ, що явно не лишили байдужими твоїх найближчих сусідів.

— Он як? Говори далі.

— Це стосовно атмосфери…

— Атмосфери?

— Вітрів і, теє то як його… подмухів…

— Вітрів? Подмухів?

— І того, що вони розносять.

— Розносять? Що ж вони розносять?

— Запахи, достойний Вамо.

— Запахи? Які запахи?

— Запахи… ну, як воно… тобто… фекаліїв.

— Чого?.. А! Ну так. Еге ж. Цілком може бути. Я й забув про це, бо сам уже добряче принюхався.

— Чи вільно мені спитати, яка тому причина?

— Вони йдуть від продуктів дефекації, Кабадо.

— З цим усе ясно. Мене радше цікавить, чому вони тут, оці запахи, а не як і звідки взялися.

— Тому, що в комірці у мене стоять відра, повні вищеназваної… речовини.

— Он воно що!

— Атож. Я зберігаю там усе добриво своєї родини — ось уже вісім днів.

— А для чого, достойний Вамо?

— Чи ти чув про таку дивовижу — чудовий винахід, — в яку од тої речовини спорожняються: спершу в воду, далі смикаєш за підойму, і все твоє добро несеться геть з гучним ревом далеко попід землею?

— Чував якісь побрехеньки…

— О, це все правда, чистісінька правда. Така дивовижа й справді існує. Винайшов її зовсім недавно один чоловік, імення якого я тобі не назву; складається вона з величезних труб і сидіння без дна, чи, може, ліпше сказати — без верху. Це найдивовижніше відкриття нашої доби, і я його матиму — не встигне пощербатіти й кілька місяців!

— Ти? Матимеш ту штуковину?

— Аякже. Її буде встановлено у кімнатчині, що її я прибудував до хати з задвір’я. Того дня я навіть дам урочистий обід і запрошу всіх сусідів нею скористатися.

— Воістину диво-дивне — і так великодушно з твого боку…

— Я від щирого серця.

— А як же… запахи?..

— Вони од відер, де я триматиму все те добро — аж поки встановлю чудодійну новинку.

— Але навіщо?

— Я волію, щоб у моїх кармічних записах було зазначено, нібито я почав користуватися не4о вісім днів тому, а не кількома місяцями пізніш. Це засвідчить про те, як швидко я прогресую в житті.

— А! Тепер я збагнув усю мудрість твоїх вчинків, Вамо. Не хочу, аби склалося в тебе враження, наче ми стоїмо на заваді в людини, яка прагне вдосконалення. Вибач, коли я ненароком навіяв тобі таку думку.

— Вибачаю.

— Твої сусіди щиро тебе люблять — з запахами та іншою всячиною. Коли виб’єшся нагору, не забувай про нас.

— Будь певен.

— Такий прогрес, мабуть, дорого коштує.

— Ще й як дорого.

— Достойний Вамо, нам приємно буде дихати в цій атмосфері — з усіма її пікантними передвістями див.

— Я живу лише друге життя, але вже відчув на собі знак долі.

— Те саме відчуваю і я. Воістину повіяли вітри нової Доби, і несуть вони людству немало дивовижних речей. Хай боронять тебе боги.

— Так само й тебе. Та не забувай про благословення Просвітленого, якому мій брат у других Васу надав притулок у своєму пурпуровому гаю.

— Хіба ж я можу? Магасаматман теж був богом. Кажуть — Вішну.

— Брехня. Він був Буддою.

— Попроси тоді і його благословення.

— Гаразд. Доброго тобі дня, Кабадо.

— І тобі, достойнику.

Яма й Калі вернулись на Небо зі своєї подорожі. Вони прилетіли в Небесне Місто на спині Птаха Гаруди і разом з Вішну, не гаючи часу, одразу пройшли до Павільйону Брахми. В Саду Радощів зустріли їх Шіва й Ганеша.

— Послухайте, Смерте й Руйнаціє, — звернувся до них Ганеша, — Брахма мертвий, і ніхто, крім нас п’ятьох, досі про це не знає.

— Як же це сталося? — спитав Яма.

— Начебто його отруєно.

— А хіба розтину не робили?

— Ні.

— Тоді я цим займуся.

— Гаразд. Але тепер куди важливіше інше.

— Що саме?

— Обрати наступника.

— Так. Небеса не можна полишати без Брахми.

— Отож то й воно… Скажи-но, Калі, як ти дивишся на те, щоб стати Брахмою — з його золотою кульбакою та срібними острогами?

— Не знаю…

— Тоді подумай над цим — і не зволікаючи. Твою кандидатуру вважаємо найкращою.

— А Владика Агні?

— Його рейтинг куди нижчий. Він, схоже, не такий запеклий антиакселе— раціоніст, як пані Калі.

— Я помітила.

— І я…

— Правда, він таки непоганий бог, але не з великих.

— Це так. А хто міг підняти руку на Брахму?

— Навіть не уявляю. А ти?

— Поки що ні.

— Але ж ти знайдеш його, Владико Ямо?

— Аякже, прийнявши свою Подобу.

— Вам, певно, треба порадитися вдвох?

— Треба.

— Тоді зараз ми лишимо вас наодинці. А за годинку всі разом пообідаємо в цьому ж Павільйоні Насолод.

— Гаразд.

— Добре.

— До зустрічі…

— Бувайте.

— До зустрічі.

— Пані!

— Слухаю.

— Зміна тіла автоматично веде до розлучення, якщо шлюбний контракт не подовжується на новий термін.

— Так.

— Відмовся від цього.

— Мій Пане…

— Ти вагаєшся?

— Все це так несподівано, Ямо…

— Ти тягнеш з відповіддю, аби встигнути обміркувати їхню пропозицію?

— Я повинна.

— Калі, ти завдаєш мені мук.

— Я не хотіла.

— Я вимагаю, щоб ти відмовилася від цієї пропозиції.

— Я повноправна богиня, а не тільки твоя дружина, Владико Ямо.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Я сама вирішую, що мені робити.

— Якщо ти даси їм згоду, Калі, то між нами усе скінчиться.

— Схоже на те…

— Чому, заклинаю іменами Ріші, скажи, вони так затялися проти Акселераціонізму? Адже то всього лише буря над мурашником.

— Мабуть, у них є потреба боротися проти чого-небудь.

— А навіщо тобі треба очолювати цю боротьбу?

— Не знаю.

— А може, люба моя, в тебе є особливі причини бути антиакселераціоністкою?

— Не знаю.

— Як на бога, то я вельми юний, але багато начувся про те, що герой, з яким ти звитяжно пройшла по світу в його світанкову пору, — Калкін, — був не хто інший, як Сам. Якщо ти мала причину ненавидіти свого давнього благовірника, а ним насправді був Сам, то я розумію, чому вони вербують тебе проти руху, ним започаткованого. Це правда?

— Може, й правда.

— Тоді, якщо ти мене любиш, — а ти мені і жона, і коханка, — нехай хтось інший буде Брахмою.

— Ямо…

— За годину вони спитають, яке твоє рішення.

— І я їм скажу.

— Яке ж?

— Мені шкода, Ямо…

Не дожидаючи обіду, Яма пішов геть із Саду Радощів. Хоча такий вчинок і здавався зловмисним порушенням етикету, Яма міг дозволити собі таке, бо мав славу найнедисциплінованішого серед богів і добре усвідомлював, чому його терплять. Отож покинув він Сад і подався туди, де кінчається Небо.

Весь той день і наступну ніч він провів коло Світокраю, і ніхто йому там не дозоляв. Потроху збавляв він час в усіх п’ятьох покоях Павільйону Німоти. Нікому не звіряв він своїх думок, то й ми дамо йому спокій. На ранок він повернувся до Небесного Міста.

Там і дізнався про смерть Шіви.

Ще одну дірку пропалив у Небесному склепінні тризуб Бога-Руйнівника, та йому самому хтось розтрощив голову тупим предметом, якого досі знайти не вдалося.

Яма пішов до свого друга Кубери.

— Ганеша, Вішну та новий Брахма вже звернулись до Агні, пропонуючи йому посісти місце Нищівника, — сказав Кубера. — Гадаю, він згодиться.

— Для Агні то просто чудово, — зауважив Яма. — А хто боговбивця?

— Я багато думав про це, — відповів Кубера, — і дійшов висновку, що у випадку з Брахмою то мав бути хтось йому дуже близький, адже Брахма взяв з його рук і випив трутизну; а у випадку з Шівою — хтось досить знайомий, щоб напасти на нього зненацька. Далі цього мої здогади не сягають.

— То це вчинив хтось один?

— Готовий закластися.

— А що, коли це початок заколоту Акселераціоністів?

— У це важко повірити. Ті, що співчувають Акселераціонізму, зовсім не згуртовані і не мають своєї організації. Адже Акселераціонізм зовсім недавно повернувся на Небеса. Мабуть, це наслідок якоїсь інтриги. Найвірогідніше — діяв хтось один, без підтримки прибічників.

— А які ще можуть бути причини?

— Помста. Або хтось із молодших божеств прокладає собі шлях нагору. Чому взагалі хтось когось убиває?

— Ти не маєш підозри ні на кого зокрема?

— Легше знайти підозри, ніж їх відкинути. А розслідування доручили тобі?

— Я вже в цьому не впевнений. Гадаю, що так. Але я докопаюся, хто це вчинив, хай би хто він був, і порішу його.

— Чому?

— Мені кортить щось таке вчинити, когось…

— Убити?

— Так.

— Шкода, мій друже.

— І мені. Але, зрештою, такий у мене привілей — і мій намір.

— Я волів би, щоб надалі в таких справах ти мені не звірявся. Це надто конфіденційна тема.

— Я нікому нічого не скажу, коли й ти мовчатимеш.

— Даю слово, що не прохоплюся.

— А знаєш, я ще проконтролюю кармічне висліджування — аби не потрапити під психозонд.

— Тим-то я й висловив своє застереження, а також про Шіву тобі розповів. Хай буде, як ми домовились.

— На все добре, мій друже.

— На все добре, Ямо.

Яма вийшов з Павільйону Локапалів, а невдовзі туди навідалась богиня Ратрі.

— Здоров був, Куберо!

— Здорова була, Ратрі!

— Чого ти сидиш тут на самоті?

— Бо допіру нікому було розрадити мою самотину. А ти чому завітала сюди — і одна?

— Бо мені зараз нема з ким побалакати.

— Ти шукаєш порадника чи співрозмовника?

— І того, й того.

— Сідай.

— Дякую. Мене бере страх.

— Може, хочеш їсти?

— Ні.

— Пригощайся тоді фруктами, випий чашечку соми.

— Гаразд.

— Чого ж ти боїшся і як мені допомогти тобі?

— Я бачила, як звідси виходив Владика Яма…

— А…

— Коли я зазирнула йому в обличчя, то раптом збагнула, що він і справді Бог Смерті і що є на світі сила, якої можуть боятися навіть боги.

— Яма сильний, і він мій друг. Могутня Смерть, і нікому вона не друг. Однак ці двоє співіснують — і це дивно. Агні теж сильний, і він ще й Вогонь. Агні мені друг. Крішна міг би бути сильним, якби побажав. Але він ніколи цього не хоче. Він зношує свої тіла з неймовірною швидкістю. Попиває сому, кохається в музиці і ласий до жінок. Він ненавидить минуле й майбутнє. Він теж мій друг. Я останній з Локапалів, і я не сильний. Будь-яке тіло, в яке я вселяюсь, невдовзі запливає жирком. Трьом моїм друзям я радше батько, ніж брат. Через них і я полюбив чарку, музику, вогонь і кохання, бо з цього складається життя, а тому я спроможний любити своїх друзів як людей або як богів. Але той, інший Яма, страхає мене не менше, ніж тебе, Ратрі. Коли він набуває свого Образу, то стає порожнечею, і тоді я, нікчемний товстун, здригаюся: В ті хвилини він нікому не друг. Отож хай тебе не бентежить страх перед моїм другом. Адже ти знаєш: коли богові тяжко, Аспект його поспішає йому на підмогу, о Богине Ночі, от як, приміром, зараз заполонив цю альтанку присмерк, хоча день ще довго добігатиме свого» кінця. Знай же, що стрівся тобі стривожений Яма.

— Він повернувся з подорожі так несподівано.

— Атож.

— Можна тебе спитати, чому?

— Боюся, що це надто конфіденційна тема.

— Це стосується Брахми?

— Чому ти питаєш?

— Мені здається, що Брахма мертвий. Боюся, Ямі доручили знайти вбивцю. Боюся, що він знайде мене, навіть якщо я накличу на Небеса ніч і вона триватиме ціле століття. Він знайде мене, і я не зможу глянути в лице порожнечі.

— А що ти знаєш про можливе вбивство?

— Гадаю, що я була останньою, хто бачив Брахму живого, або першою, хто знайшов його мертвого — залежно від того, що означали його корчі.

— Як це було?

— Вчора я прийшла до нього в Павільйон рано-вранці, аби вступитися за богиню Парваті, впрохати його змінити гнів на милість і дозволити їй вернутись. Мені порадили пошукати його в Саду Радощів, і я пішла туди…

— Порадили? Хто?

— Одна з його жінок. Я не знаю її імені.

— Кажи далі. Що сталося потім?

— Я знайшла його коло підніжжя голубої статуї, що грає на віні. Він бився в корчах. Не дихав. Та невдовзі перестав корчитися й затих. Я не змогла намацати в нього пульс, серце не билося. Тоді я прикликала до себе хмаринку пітьми, загорнулася в неї і покинула Сад.

— Чому ти не покликала на допомогу? Може, було ще не пізно…

— Тому, звісно, що жадала його смерті. А ненавиділа його за те, що він зробив з Самом, за те, що відтрутив Парваті й Варуну, за те, що він вчинив з Теком Архіваріусом, за те…

— Постривай, так нам і дня не вистачить. Ти одразу пішла з Саду чи вернулась назад у Павільйон Насолод?

— Я пройшла через Павільйон і знову побачила ту саму дівчину. Я зробилася видимою для неї, сказала, що не змогла знайти Брахму і вернусь перегодом… Адже він таки мертвий, хіба ні? Що маю тепер робити?

— Покуштуй ще фруктів та випий соми. Так, він мертвий.

— Яма прийде по мене?

— Звичайно. Він візьметься за кожного, кого бачили неподалік. То була, безсумнівно, швидкодіюча трута, і ти застала його саме в хвилину смерті. Тому природно, що Яма вийде на тебе і піддасть психозондуванню, так само як усіх інших. З’ясується, що ти. не вбивала. Отож я пропоную тобі просто чекати, поки тебе викличуть. І більш нікому нічого не розповідай.

— А що я маю сказати Ямі?

— Якщо він візьметься за тебе раніше, ніж я з ним побачуся, розкажи йому все, не приховуючи того факту, що звірилася й мені, — бо ж гадається, що я не знаю нічого про цю подію. Смерть будь-кого з Тримурті завше тримається в таємниці якомога довше, навіть ціною життя інших.

— Але ж Вершителі Карми прочитають про все з твоєї пам’яті, коли ти постанеш перед їхнім судом для оновлення.

— Аби тільки вони не прочитали цього сьогодні з твоєї пам’яті. Число тих, хто знає про смерть Брахми, намагатимуться обмежити до мінімуму. Оскільки офіційне розслідування, мабуть, провадитиме Яма, до того ж він сам і сконструював психозонд, гадаю, навряд чи хто з представників Жовтого Колеса матиме доступ до роботи машин. І все-таки слід переговорити з Ямою і переконатися, що так воно й буде, або підказати йому, щоб про це подбав — і то негайно.

— Перше ніж ти підеш…

— Так?

— Ти сказав, що робиться все, аби число тих, хто знає, звести до мінімуму, навіть якщо комусь доведеться накласти головою. Чи не означає це, що мене?…

— Ні. Ти житимеш, бо я захищу тебе.

— Але чому?

— Бо ми друзі.

Яма керував машиною, що зондує мозок. Він прозондував уже тридцять сім душ; всі вони могли навідати Брахму з його Саду протягом того дня, що передував його вбивству. Одинадцятеро з них були богами, серед них Ратрі, Сарасваті, Ваю, Мара, Лакшмі, Муруган, Агні та Крішна.

З усіх тридцяти сімох богів і людей жоден не виявився винним.

Кубера Кмітливий стояв поряд Ями й роздивлявся плівки психопроб.

— Що ж тепер, Ямо?

— Не знаю.

— Може, вбивця був невидимкою?

— Може.

— Але ти так не думаєш?

— Не думаю.

— А якщо кожного в Місті піддати зондуванню?

— Кожного дня багато прибульців навідує Місто, приїздять і від’їздять через численні входи і виходи.

— А ти не подумав, що до цього міг бути причетний хтось із ракшасів? Вони знову сновигають по світу, як ти добре знаєш, — і вони нас ненавидять.

— Ракшаси не отруюють своїх жертв. Та я й не думаю, що хтось із них міг би прокрастися до Саду: адже там установлені кадильниці, які їх відлякують.

— То що ж тепер?

— Вернуся до себе в лабораторію та поміркую гарненько.

— Можна мені провести тебе до Безмежних Палат Смерті?

— Коли маєш таку охоту.

Кубера пішов з Ямою, і поки Яма розмірковував, гладкий Бог вивчав каталог психопроб, заведений Богом Смерті ще в пору його перших експериментів із зондувальними машинами. Звичайно, ті перфострічки були негодящі, браковані, всього-на-всього якісь уривки; тільки Вершителі Карми мали збережені до сьогодні життєписи усіх мешканців Небесного Міста. Кубера, звичайно, знав про це.

Нове відкриття друкарського верстата сталося в Місті Жадань, що стоїть над річкою Ведрою. Саме там провадились і надзвичайно сміливі досліди з ватерклозетами. А ще з’явилося двоє чудових художників, які розписували Храми, а один старий скляр виготовив пару біфокальних окулярів і почав робити іншу. Словом, з’явилися явні ознаки того, що в одному з міст-держав почалося відродження.

Брахма вирішив: настала пора виступити проти Акселераціонізму.

На Небесах сформувалася провоєнна партія. У Храмах поблизьких міст, що сусідили з Містом Жадань, віруючих закликали готуватися до священної війни.

Шіва Нищівник носив лише символічний тризуб, бо по-справжньому покладався тільки на вогненний жезл, що його завжди носив при боці.

Брахма з золотою кульбакою та срібними острогами не розлучався з мечем, колесом і луком.

Новий Рудра успадкував лук та сагайдак свого попередника.

А Владика Мара носив мерехтливий плащ, який без упину мінився кольорами, і ніхто не міг розібрати, чим він озброєний та яка в нього колісниця. Тому, хто намагався придивитись до нього пильніше, невдовзі голова йшла обертом і все пливло перед очима, речі довкола Владики Оман змінювали свої форми, лише коні його лишалися такими самими, з рота в них постійно скрапувала кров і, впавши додолу, парувала.

Згодом з півсотні напівбогів було обрано богів-новачків, і вони надсаджувалися, намагаючись опанувати свої Атрибути, аби підсилити свій Образ та вислужитися в війні.

Крішна відмовився воювати й подався у Канібуррху грати на своїй сопілці.

Кубера знайшов його за Містом — він лежав на трав’янистому схилі пагорку й дивився в зоряне небо.

— Доброго вечора.

Він озирнувся на нього й кивнув.

— Як тобі ведеться, добрий Куберо?

— Непогано, Владико Калкіне. А тобі?

— Теж добре. Чи не знайдеться в тебе, такого імпозантного, сигаретки?

— Ніколи з ними не розлучаюся.

— Дякую.

— Вогнику?

— Так.

— Чи то не ворон кружляв над Буддою — перед тим як пані Калі випустила йому тельбухи?

— Побалакаймо краще про щось приємніше.

— Ти вбив слабкого Брахму, а на заміну йому прийшов сильний.

— Справді?

— Ти вбив сильного Шіву, однак замінив його не слабший.

— Життя йде, все змінюється.

— Чого ти прагнеш? Помститися?

— Помста — то часточка самоомани. Хіба може людина вбити те, що не живе і не вмирає насправді, а існує лише як відображення Абсолюта?

— Одначе ти непогано впорався із цим, хай навіть не сталося змін, як ти натякаєш, а лише перегрупування сил.

— Дякую.

— Чому ти за це взявся?.. І я волів би почути від тебе не трактат, а якусь нехитру відповідь.

— Хотів покласти край усій Небесній Ієрархії. Хоча тепер мені починає здаватися, що все скінчиться тим, чим завше кінчаються добрі наміри.

— Скажи, чому ти це зробив.

— Якщо розкажеш, як ти мене викрив…

— Охоче. Ну то чому?

— Я дійшов висновку, що людству житиметься краще без богів. Коли я винищу їх усіх, людям знову буде вільно відкривати консервні бляшанки ножем — мати і консерви, і ножі-відкривачки, і таке інше — і не боятися при цьому гніву Небес. Ці бідолахи вже ледве дихають, так ми їх до землі притоптали. Я хотів їм дати шанс бути вільними і будувати собі життя, яке самі хочуть.

— Але ж вони й так живуть, і живуть, і живуть.

— Часом так, а часом і ні. Так само, як і боги.

— Ти був чи не останнім Акселераціоністом на світі, Саме. Та ще й, хто б міг подумати, найсмертоноснішим.

— Як ти мене викрив?

— Мені раптом подумалось: аби не те, що Сам — неживий, він був би підозрюваним номер один.

— А я гадав, ніби смерть — цілком надійне алібі.

— От я і спитав себе, чи не міг Сам якимось чином уникнути смерті. Тільки змінивши тіло — ні до чого іншого додуматись я не міг. Хто, спитав я тоді себе, взяв нове тіло в день Самової смерті? Один лише бог Муруган. Логіка, правда, була благенька, бо зробив він це після, а не до смерті Сама. І я до пори до часу відсунув цей факт убік. Ти — Муруган — був серед тридцяти сімох підозрюваних, і після зондування з’ясувалося, що ти не винен. Здавалося б, я став на хибний шлях; аж ось мені спав на думку вельми простий спосіб перевірити свій здогад. Яма вміє зробити так, що ніяке зондування його не візьме, то, може, хтось інший теж на таке спроможний? Тут я згадав, що Атрибут Калкіна міг контролювати блискавки та інші електромагнітні явища. Флюїдами мозку він міг би так вплинути на роботу машини, що вона цього навіть не помітила б. Отож для перевірки мого здогаду треба було дивитися не що читала машина, а як вона це зробила. Подібно до того, як не буває однакових відбитків долоні й пальців у різних людей, не буває й однакового малюнка структури мозку. Можна переселятись з одного тіла в інше скільки завгодно, та кожен забирає з собою незмінною отаку мозкову матрицю, й вона накладається на мозок нового тіла. Незалежно від змісту думок, породжуваних свідомістю, модель мислення, характерна для тої чи тої особистості, лишається постійною і унікальною. Я порівняв записи твоїх проб з записами Муруганових, знайденими в лабораторії Ями. Вони різні. Я не знаю, як тобі вдалося змінити тіло, проте я дізнався, хто ти є насправді.

— Дуже мудро, Куберо. Хто ще дійшов таких дивовижних висновків?

— Поки що ніхто. Та невдовзі, боюся, Яма здогадається. Для нього немає нерозв’язних проблем.

— Чому ти ризикуєш життям, з’являючись до мене з цим?

— Як правило, ніхто не доживає до твого — або мого — віку, не маючи певного запасу розважливості. Я знав, що ти принаймні вислухаєш мене, перше ніж завдати удару. Крім того, я знаю, що, коли вже прийшов до тебе з добром, то нічого поганого мене не спіткає.

— З чим же ти прийшов?

— Мені так подобаються твої вчинки, що я готовий допомогти твоїй втечі з Небес.

— Дякую, не треба.

— Адже ти хотів би перемогти в цій боротьбі, хіба ні?

— Так, і я доб’юся цього власним шляхом.

— Як?

— Я вернуся зараз до Міста і знищу стількох богів, скількох зможу, поки вони мене не зупинять. Якщо загине більшість сильних, то слабкі не зможуть уберегти свою твердиню від занепаду.

— А якщо ти сам зазнаєш поразки? Що буде тоді зі світом та з ідеями, за які борешся? Чи зможеш ти піднятися ще раз, аби захистити їх?

— Не знаю.

— Як тобі вдалося вернутись назад?

— Колись у мене вселився був демон. Я, здається, припав йому до вподоби і, коли ми наразилися на небезпеку, він сказав, що «підсилав полум’я моєї сутності», аби я міг існувати незалежно від свого тіла. Я забув про це і не згадував аж до тої миті, коли побачив під собою своє розтерзане тіло на вулиці Небесного Міста. Я знав, що нове можна собі роздобути лише в одному місці — у Павільйоні Вершителів Карми. Я туди, а там Муруган — вимагав, щоб його обслужили. Як ти сам щойно завважив, моя сила криється в управлінні електромагнітними явищами. Як з’ясувалося там на місці, вона діє і без підтримки мозку: я вмить перемкнув електричні кола і ввійшов у нове тіло, а Муруган пішов під три чорти.

— Те, що я все це чую, означає, либонь, що й мене ти збираєшся послати за ним услід.

— Мені не хотілося б, добрий Куберо, бо я люблю тебе. Якщо ти даси мені слово — забути все, про що дізнався, і почекаєш, поки до цього докопається хто-небудь інший, я відпущу тебе живого.

— Ризиковано.

— Я знаю, що ти ніколи не ламав свого слова, а тобі ж стільки літ, скільки Небесним схилам.

— Кого першого з богів ти уб’єш?

— Яму, звичайно, бо він уже наступає мені на п’яти.

— Тоді, Саме, тобі доведеться убити й мене, адже він мій брат-Локапала і добрий друг.

— Я певен, що нам обом буде шкода, якщо мені не лишиться іншої ради, як убити тебе.

— То, може, від близького знайомства з ракшасами і тобі передався їхній азарт та пристрасть битися об заклад?

— Наприклад?

— Якщо виграєш ти, я даю слово мовчати. Якщо виграю я — ти летиш зі мною геть звідси на спині у Гаруди.

— А яке змагання ти пропонуєш?

— Ірландський іван-покиван.

— З тобою, тлустий Куберо?.. Ти пропонуєш це мені, в моєму чудовому новому тілі?

— Так.

— Тоді перший удар — твій.

На темному схилі, на далекій околиці Небес Сам і Кубера стали віч-на-віч один проти одного.

Кубера відвів назад правий кулак і послав замашний удар прямо Самові у щелепу.

Сам упав, хвильку полежав, поволі звівся на ноги.

Розминаючи щелепу, він зайняв позицію на тому самому місці.

— Ти дужчий, аніж здаєшся, — сказав він і вдарив.

Кубера розтягся долі, зі свистом хапаючи ротом повітря.

Він силкувався встати, застогнав, переждав хвильку і все-таки звівся на ноги.

— Не думав я, що ти встанеш, — сказав Сам.

Кубера обернувся до нього, темна волога цівка стікала йому по підборіддю.

Коли він зайняв свою позицію, Сам здригнувся.

Кубера чекав, усе ще важко хекаючи.

Біжи за попелясту запону сутінок. Рятуйся! Ховайся за скелю! Ярий гнів випустить з тебе бебехи, перемеле тобі хребет, не лишить од тебе нічого, крім мокрого місця…

— Бий! — сказав Сам.

Кубера посміхнувся і вдарив його.

Він лежав і тремтів, і голос ночі, в якому змішалося дзижчання комах, шелестіння вітру й зітхання трав, долинув до нього:

Тремти, як останній забутий на гілці листок під осіннім вітром. У грудях твоїх — крижана брила. У мозку не лишилося більше слів, одні лише кольори страху панічно мерехтять там…

Сам затряс головою і звівся навколішки.

Впади знову, звинься в клубок і ридай. Бо ж так зароджується людина і так само конає. Всесвіт — то чорна куля, що покотом котиться. Вона чавить усе на своєму шляху. Вона котиться на тебе. Рятуйся! Ти ще можеш виграти хвильку, може, навіть годину, поки вона наздожене тебе і розчавить…

Він затулив руками обличчя, опустив їх, глянув на Куберу й підвівся.

— Ти витворив покій, званий Страхом, у Павільйоні Німоти, — проказав він. — Тепер я згадав про твою силу, старий боже. Але її не досить.

Невидимий кінь скаче пасовищами твоєї свідомості. Ти впізнаєш його по слідах підків, що ятряться ранами в твоєму мозку…

Сам став на своє місце, стис кулак.

Небо розколюється в тебе над головою, ось-ось зазяє прірва під твоїми ногами. А що то за схожа на тінь проява постає за твоєю спиною?

Кулак у Сама здригнувся, проте він метнув його уперед, завдаючи удару.

Кубера поточився назад, голова його хитнулася вбік, але він утримався на ногах.

Сам стояв на місці, і його пойняв дріж, коли Кубера замахнувся правицею? для завершального удару.

— Старий боже, ти махлюєш, — сказав він.

Кубера всміхнувся заюшеними кров’ю устами, і його кулак вихопився вперед, немов чорна куля.

Яма вів бесіду з Ратрі, коли нічну тишу розітнув крик розбудженого Гаруди.

— Досі такого ніколи не бувало, — пробурмотів Яма.

Небо поволі почало розкриватися.

— Може, це виїжджає Великий Вішну…

— Він ніколи не робив цього поночі. Коли я допіру з ним розмовляв, він про це і словом не прохопився.

— Виходить, хтось інший з богів наважився осідлати його Птаха.

— Ні! Мерщій до загороди, пані! Мені може знадобитися твоя допомога.

І він потяг її за собою до сталевого гнізда Гаруди.

Гаруду вже було розбуджено й відв’язано, тільки каптура ще не знято йому з голови.

Кубера приніс сюди ще непритомного Сама і прив’язав його до кульбаки.

Тоді спустився додолу і швидко завершив останні приготування. Відкотив горішню частину клітки набік, прихопив з собою довгий металевий підкрильний гак — острогу — і рушив назад до мотузяної драбини. Пташиний дух нестерпно бив у ніс. Гаруда неспокійно тупцював на місці й стовбурчив пір’я, кожна пір’їна удвічі більша за людський зріст.

Помалу-малу видирався нагору Кубера.

Коли він прив’язувався вже до сидіння, Яма й Ратрі підбігли до клітки.

— Куберо! Ти що, збожеволів? — закричав Яма. — Адже ти завжди боявся висоти!

— Нагальна справа, Ямо, — відповів той, — а щоб спорядити Громову Колісницю, треба згаяти цілий день.

— Яка така справа, Куберо? І чого б тобі не взяти гондолу?

— Гаруда летить швидше. А про справу я розкажу тобі, коли повернуся.

— Може, я міг би допомогти?

— Ні. Дякую.

— А що, пан Муруган може?

— В даному випадку — так.

— Ви ж ніколи не мирили між собою.

— Воно й зараз так. Але мені потрібна його допомога.

— Гей, Муругане!.. Чому він не відповідає?

— Він спить, Ямо.

— У тебе кров на обличчі, брате.

— Та я оце втрапив був у невеличку халепу.

— Та й Муруганові, схоже, було непереливки.

— Нас обох спіткав той самий нещасливий випадок.

— Щось тут не так, Куберо. Зачекай, я зараз зайду до клітки.

— Не заходь, Ямо!

— Локапалам не годиться наказувати один одному. Ми всі рівні.

— Не заходь, Ямо! Я знімаю каптур з голови Гаруди!

— Не знімай!

Очі в Ями раптом спалахнули, і він аж ніби підріс, мало не вискочивши зі свого червоного вбрання.

Кубера нахилився вперед і, дотягшись гаком, скинув каптур з високої голови Птаха. Гаруда закинув голову назад і знову скрикнув.

— Ратрі, — попросив Яма, — напусти мороку на очі Гаруди, аби він не міг бачити!

І Яма рушив до входу в клітку. Морок, наче грозова хмара, оповив пташину голову.

— Ратрі! — гукнув Кубера. — Зніми цей морок та оповий ним Яму — інакше все пропало!

Лише на мить завагалася Ратрі, а тоді зробила так, як він сказав.

— Мерщій до мене, — крикнув він. — Сідай верхи на Гаруду, полетимо разом. Ти нам дуже потрібна!

Вона увійшла до клітки і розчинилася в мороці, бо він затопив уже все довкола; Яма намагався навпомацки знайти дорогу в цьому чорнильному ставку.

Драбину смикало і гойдало, поки Ратрі вибиралася на Гаруду.

Птах зненацька заволав і підскочив, бо Яма, прокладаючи собі шлях, вимахував кинджалом на всі боки.

Ніч огорнула їх, і за хвилю Небо лишилось далеко внизу.

Коли вони набрали висоти, Небесне склепіння несподівано почало зачинятись.

Гаруда скрикнув знову і помчав до воріт.

Вони встигли проскочити, і Кубера підострожив Птаха.

— Куди ми летимо? — спитала Ратрі.

— У Місто Жадань, що понад річкою Ведра, — відповів той. — А це Сам. Він живий.

— Що сталося?

— Він — той, кого розшукує Яма.

— Чи не заявиться він у Місто Жадань — шукати його?

— Безсумнівно, пані, безсумнівно. Але поки він знайде його, ми встигнемо підготуватися.

У дні, що передували Великій Битві, у Місто Жадань стікалися захисники. Звістку-попередження принесли городянам Кубера, Сам і Ратрі. У Місті Жадань уже знали про мобілізацію в сусідніх містах, проте досі не відали, що їм загрожує нашестя Небесних карателів.

Сам навчав військо, що мало битися проти богів, а Кубера — тих, хто мав протистояти правовірним сполченцям.

Чорні обладунки було викувано для Богині Ночі, про яку казано: «Борони нас від вовка й вовчиці, борони нас від злодія, о Ноче…»

А на третій день перед шатром Сама на рівнині за містом виникла вогняна вежа.

— Це Владика Пекельного Колодязя з’явився, аби виконати свою обіцянку, о Сіддхартхо! — забринів голос у Самовій голові.

— Тарака! Як ти знайшов… І впізнав мене?

— Я дивлюся на полум’я, що є твоєю справдешньою сутністю, а не на плоть, що її приховує. Тобі ж це відомо.

— Я гадав, ти загинув.

— Так мало не сталося. Ті двоє таки випивають очима життя! Навіть життя таких, як я.

— Я ж тебе попереджав. Ти привів за собою свої легіони?

— Так, привів.

— От і добре. Невдовзі на це місто підуть війною боги.

— Знаю. Багато разів літав я на крижану гору, де стоїть Небесне Місто, а мої вивідачі й зараз там. Тим-то мені відомо, що готуються вони напасти на вас, ще й підбурюють людей взяти участь у битві. Хоч вони й не вважають за потрібну людську допомогу, проте вбачають користь у тому, що люди прилучаться до зруйнування Міста Жадань.

— Атож, їхній задум неважко зрозуміти, — промовив Сам, пильно вдивляючись у могутній вихор жовтого полум’я. — Які ще в тебе новини?

— Чекай пришестя Червоного.

— Я чекав його.

— Він знайде тут свою погибель. Я маю побороти його.

— Він скористається антидемонським репелентом.

— У такому разі, я знайду, як знешкодити репелент або ж уб’ю Червоного з безпечної відстані. Він буде тут, коли споночіє.

— А як він дістанеться сюди?

— На летючій машині — не такій великій, як Громова Колісниця, що її ми тоді намагались украсти, — але дуже прудкій. Я не зміг би напасти на неї, коли вона летить.

— Він буде один?

— Так, якщо не брати до уваги машин.

— Машин?

— Сила-силенна всіляких механізмів. Його летюча машина напхана якимсь дивовижним обладнанням.

— Це може обернутися для нас великими неприємностями.

Вогняна вежа зробилася жовтогарячою.

— Але й інші ось-ось будуть тут.

— Ти ж казав — він летить один.

— То правда.

— Тоді поясни, що ти хотів сказати.

— Інші прийдуть не з Неба.

— Звідки ж тоді?

— Відтоді, як тебе забрали на Небо, я чимало мандрував, я обнишпорив увесь світ — усі його висоти й низини, шукаючи спільників серед тих, хто також ненавидить Богів Небесного Міста. До речі, у тому твоєму попередньому втіленні, я таки намагався порятувати тебе від кицьок Канібуррхи.

— Я знаю.

— А боги й справді дужі — дужчі, ніж будь-коли раніш.

— Ну то скажи, хто йде нам на підмогу.

— Повелитель Нірріті Чорний, він ненавидить всіх і все на світі, та найдужче ненавидить Богів з Небесного Міста. Тим-то і шле битися на рівнині побіля Ведри свій нелюд — тисячу зомбі. Він обіцяв, що після бою нам, ракшасам, вільно буде вибрати собі які завгодно вцілілі тіла вирощених ним безмозких мертвяків.

— Не до вподоби мені допомога Чорного, та іншої ради немає. Коли ж вони прибудуть?

— Уночі. А Далісса з’явиться тут ще раніше. Я вже чую її наближення.

— Далісса? Хто це?..

— Остання з Матерів Нестерпного Жару. Тільки вона одна знайшла порятунок в глибинних водах, коли Дурга й звитяжний Калкін брали приступом морський купол. Їй подушили всі яйця, й вона не може більше нічого відкласти, але в тілі її все ще криється спопеляюча сила морського жару.

— І ти гадаєш, що після всього вона допомагатиме мені?

— Вона не допомагатиме нікому. Вона остання, хто вцілів з її роду. Вона битиметься на рівних — сама за себе.

— То знай, що та, яку звали колись Дургою, носить нині тіло Брахми, вожака наших ворогів.

— Он що, тепер ви обоє — чоловіки. Далісса могла б стати на бік Калі, якби та лишилася жінкою. Але вона вже вибрала, до якого табору пристати. Ти — її вибір.

— Це допоможе трохи зрівноважити шанси.

— Цього разу ракшаси приженуть слонів, ящерів та величезних кицьок і нацькують їх на наших ворогів.

— Це добре.

— І прикличуть вогняних елементалів.

— Чудово.

— Далісса вже неподалік. Вона чекатиме на дні річки і вирине, коли знадобиться.

— Перекажи їй від мене вітання, — мовив Сам повертаючись, щоб зайти до свого шатра.

— Перекажу.

І він опустив за собою відкидну запону.

Коли Бог Смерті спустився на рівнину, що розкинулась по берегах Ведри, напав на нього в подобі величезної кицьки з Канібуррхи вожак ракшасів Тарака.

І одразу відскочив, наче горох від стіни. Бо пирскався Яма антидемонським репелентом, і не міг через те Тарака до нього наблизитись.

Ракшас крутнувся і з кицьки перекинувся на вихор сріблястих порошинок.

— Боже Смерті! — вибухнули слова в голові у Ями. — Чи пам’ятаєш ти Пекельний Колодязь?

І в одну хвилю вир усмоктав у себе уламки скель, каміння та рінь і жбурнув усе це здаля на Яму, який завинувся в свого плаща, затулив його полою очі і стояв, не ворухнувшися.

За хвилю чи другу люта буря вляглася.

Яма не ворушився. Все довкола було встелене уламками, та поблизу нього — ані камінчика.

Яма опустив полу свого плаща і вп’явся поглядом у живу круговерть.

— Якими чарами, — долинули слова, — ти спромігся втриматись на ногах?

Яма не зводив з Тараки погляду.

— Яким дивом ти ще крутишся? — спитав він у відповідь.

— Я — наймогутніший серед ракшасів. Я вже витримував твій смертоносний погляд.

— А я — наймогутніший серед богів. Я вистояв проти всієї вашої орди у Пекельному Колодязі.

— Ти — лакуза Тримурті.

— Помиляєшся. Я прилетів сюди, аби тут, на цьому місці битися проти богів в ім’я Акселераціонізму. Незмірна моя ненависть, і приніс я з собою зброю, аби підняти її проти Тримурті.

— В такому разі, гадаю, доведеться мені відкласти герць із тобою. Матиму приємність битися з тобою пізніше.

— Слушно, як на мене.

— І ти, звісно, бажаєш, аби привели тебе до нашого вождя?

— Я й сам знайду дорогу.

— Тоді — до наступної зустрічі, Владико Ямо…

— Бувай, ракшасе.

І Тарака, палаючою стрілою шугнувши в небо, щез з очей.

Кажуть одні, що розгадав Яма свою загадку в той час, як стояв у величезній клітці серед мороку і пташиного посліду. Інші кажуть, що перегодом повторив він шлях Кубериних міркувань і перевірив їх за допомогою записів, які зберігалися у Безмежних Палатах Смерті. Хай там як, а, зайшовши до шатра, поставленого на рівнинному березі річки Ведри, він привітався до господаря його, чоловіка на ім’я Сам. Узявшись за руків’я свого клинка, зустрівся той з ним віч-на-віч.

— Смерте, ти забігаєш попереду битви, — сказав він.

— Дещо змінилося, — відповів Яма.

— Що саме змінилося?

— Моя позиція. Я прибув сюди, аби виступити проти волі Небес.

— Яким чином?

— Крицею. Вогнем. Кров’ю.

— Яка ж причина такої переміни?

— На Небесах завелася мода на розлучення. На зради. І на збиткування. Пані перебрала через край, і тепер я знаю причину, Князю Калкіне. Я не приймаю вашого Акселераціонізму, але й не відкидаю його. Для мене важить лише одне: він єдина на світі сила, здатна чинити опір Небесам. Зважаючи на це, я приєднаюсь до тебе, якщо ти приймеш мій меч.

— Я приймаю твій меч, ясновельможний Ямо.

— І я підніму його на будь-кого з небесної зграї — окрім лише самого Брахми, з яким не шукатиму зустрічі.

— Гаразд.

— Тоді дозволь мені стати твоїм колісничим.

— Я не проти, однак у мене немає бойової колісниці.

— Одну, вельми незвичайну, я прихопив з собою. Дуже довго працював я над нею, та вона й досі не завершена. Але вистачить і цього. Маю зібрати її сьогодні ж уночі, бо завтра на світанні заклекотить битва.

— Я так і передчував. Крім того, ракшаси попередили мене, що наближається військо.

— Так, пролітаючи, я бачив його згори. Головний напрям удару — з північного сходу, з боку рівнини. Пізніше втрутяться й боги. Але окремі загони, безсумнівно, нападатимуть з усіх напрямків, і з-над річки також.

— Річку ми контролюємо. Жар Далісси чекає на дні. Коли настане слушна година, вона зможе здійняти могутні хвилі, нагріти їх до кипіння і вихлюпнути окропом на береги.

— Я гадав, що з Жаром покінчено назавжди!

— Лишилась вона одна, остання.

— Як я зрозумів, на нашому боці битимуться і ракшаси?

— Атож, і не тільки…

— А хто ще?

— Я прийняв підмогу — ціле військо безмозких зомбі — од Владики Нірріті.

Очі в Ями звузились, він засопів.

— Це недобре, Сіддхартхо. Рано чи пізно, але його однаково доведеться знищити, і не варто було користуватися послугами такого, як він.

— Знаю, Ямо, але становище в мене критичне. Вони стягнуть сюди свої сили сьогодні вночі…

— Якщо ми переможемо, Сіддхартхо, розіб’ємо Небесне Місто, підірвемо стару релігію, вивільнимо людину для індустріального прогресу, то і тоді у нас ще лишаться вороги. Доведеться боротися, аби скинути самого Нірріті, який усі ці століття вижидав, поки боги зійдуть з арени. Бо інакше все знову буде так само, а то й гірше — боги принаймні зберігали якусь часточку такту в своїх неправедних діях.

— Гадаю, він приєднався б до нас у будь-якому разі — незалежно від того, просили б ми його про це чи ні.

— Так, але покликавши його чи прийнявши його пропозицію, ти тепер дечим йому зобов’язаний.

— Як настане час про це думати, тоді й побачимо.

— Атож, це політика. Але мені таке не до вподоби.

Сам налив темного й солодкого місцевого вина.

— Гадаю, Кубера буде радий тебе побачити, — сказав він, підносячи Ямі келих.

— А що він поробляє? — спитав Яма, беручи вино, й одразу вихилив його одним духом.

— Навчає військо і читає курс лекцій тутешнім ученим про двигуни внутрішнього згоряння, — відповів Сам. — Навіть якщо ми програємо, дехто з них може вціліти і продовжити справу десь-інде.

— Якщо вони й справді колись це використають, то їм годилося б знати не лише про те, як працюють двигуни внутрішнього згоряння…

— Він аж захрип, бо говорить цілими днями, а писці записують за ним геть усі лекції — з геології, гірничної справи, металургії, нафтохімії…

— Якби в нас було більше часу, я б йому допоміг. А так, хай навіть вони засвоять десяту частину — і того може вистачити. Не завтра чи позавтра, але…

Сам допив своє вино і знову наповнив келихи.

— За день прийдешній, колісничий!

— За кров, Приборкувачу, за кров і за погубу!

— І наша кров може пролитися, Боже Смерті. Та коли ми потягнемо за собою чимало ворогів…

— Я не можу вмерти, Сіддхартхо, інакше, як з власного вибору.

— Як може таке диво статися, ясновельможний Ямо?

— Дозволь Смерті не розголошувати своїх маленьких таємниць, Приборкувачу. А то раптом передумаю і не схочу піддавати випробуванню в цій битві свою можливість вибору.

— Як тобі завгодно, ясновельможний.

— За твоє здоров’я і довге життя!

— За твої.

Світанок у день битви зарожевів, немов ущипнуте дівоче стегно.

З річки потягся легкий туман. На сході золотом висявав Міст Богів, а західний його кінець мерхнув, занурюючись у відступаючий морок, і, немов палаюча лінія екватора, поділяв він навпіл небесний простір.

На рівнині коло Ведри чекали своєї пори вояки Міста Жадань. П’ять тисяч душ, озброєні мечами й луками, піками та пращами, дожидали битви. Тисяча зомбі стояла в перших шерегах під проводом живих сержантів Чорного, які керували всіма їхніми рухами за допомогою барабанного бою; ранковий бриз ворушив чорні шовкові бинди, що, наче димові змійки, звивалися над їхніми шоломами.

Позаду розмістилось п’ятсот списоносців. У повітрі срібними вихорами зависли ракшаси. Звідкись з-поза ранкової мли подеколи долинав рик дикого звіра, мешканця джунглів. Вогняні елементалі жевріли на вітті дерев, на гостряках списів, на прапорцях та вимпелах.

На небі ані хмарини. Трави ще яскріли діамантами нічної роси. Розм’якла від вологої прохолоди земля ще не зашерхла і ладна була зберегти сліди ніг, що ступали по ньому. Попід небесами суцвіття сірих, зелених та жовтих кольорів било в очі; скипала водовертями Ведра поміж своїх берегів, збираючи листя з дерев, що обступили її почесною вартою. Кажуть, нібито кожен день — то є коротке повторення історії всього світу: поволі проступає він з мороку й холоду ночі в досвітню імлу, зігрітий першим теплом; у розповні ранку мружить очі оспала свідомість, і думи розтікаються повінню суперечних, розвихрених почуттів; до полудня все прагне віднайти зграйність і лад, аби по тому неквапно й журливо плинути схилком у скорботний занепад смеркання, крізь містичні марева потемків — до ентропійного завершення, яким знову і знову є ніч.

Народився новий день.

У далекому кінці поля бовваніла темна смуга. Звук сурми розітнув повітря, і смуга ця рушила вперед.

Сам стояв у бойовій колісниці на чолі свого війська, блищали його вороновані лати, в довгому сірому списі чаїлася смерть. І почув він слова, мовлені голосом Смерті, вбраної у шкарлати, і був то голос його колісничого:

— Перша їхня хвиля — ящерна кавалерія.

Примружившись, Сам вдивлявся в далеку смугу.

— Он вони, — промовив колісничий.

— От і чудово.

Він змахнув списом, і, ніби пінява хвиля припливу, ринули вперед білі вогні ракшасів. За ними заворушилися й зомбі.

Коли білопінна хвиля зітнулася з темною смугою, розляглись над рівниною багатоголосий ґвалт, сичання та брязкіт зброї.

Зупинилася темна смуга, хмари куряви здійнялися над нею.

По тому риком озвались пробуджені джунглі, то на ворожий фланг нацьковано зібраних по лісах хижаків.

Під неквапний, розмірений ритм барабанів марширували зомбі, а попереду линули вогняні елементалі, і там, де вони проходили, трави блякли і жухли.

Сам кивнув Смерті, і їхня колісниця плавно рушила уперед, плинучи на своїй повітряній подушці. За спиною в нього стрепенулися вояки Міста Жадань. Владика Кубера тим часом спав, наковтавшись снодійного, у таємній криївці під містом. Ясновельможна Ратрі на чорній кобилиці трималась за шерегами списоносців.

— Їхній напад відбито, — сказала Смерть.

— Еге ж.

— Всю їхню кавалерію наче вітром розмело, і звірі досі там справляють свою криваву учту. Вершники ще не перегрупували своїх лав. Ракшаси зливою упали їм на голови з небес. А зараз їх затопить вогняний потік.

— Атож.

— Ми винищимо їх. Ось вони бачать, як безмозкі створіння Нірріті насуваються на них, крокуючи в ногу, всі як один, і без тіні страху, під рівномірний, страхітливо-навальний барабанний бій, — і нічого немає в їхніх очах, нічогісінько. А понад головами зомбі вони бачать нас, ніби закутаних у грозову хмару, і завважують, що Смерть править твоєю колісницею. І частіше б’ються у них серця, і тужавіють від холоду їхні тіла. Бачиш, як никають поміж них дикі звірі?

— Так.

— Хай не сурмлять перемогу в наших лавах, Сіддхартхо. Це ж не битва, а бойня.

— Так.

Зомбі вбивали всіх, хто попадався їм на дорозі, коли ж падали вони самі, то не чути було ні звуку, ні слова, бо їм однаково, а слова для нелюду нічого не означають.

Вони промчали по всьому полю, і свіжі підкріплення вояків ставали на герць проти них. Та кавалерію було розбито, а піхотинці не могли витримати навали списоносців і ракшасів, зомбі й піхоти Міста Жадань.

Гостробока, мов лезо, бойова колісниця, керована Смертю, врізалась у вороже військо й котилася, наче вогонь по стерні. Снаряди та кинуті в неї дротики завертали з півшляху під прямим кутом і неслися геть, не завдавши шкоди ні колісниці, ні тим, хто в ній був. Темні вогники танцювали в очах у Смерті, коли керманич хапався за двійчасте кільце, яким спрямовував хід своєї машини. Знов і знов нещадно він врізувався згори в лави ворогів, і Самів спис жалив, наче жало змії, коли мчали вони крізь ворожі бойові строї.

Звідкись пролунав сигнал до відступу. Але мало вже хто міг на нього відгукнутись.

— Утри сльози, Сіддхартхо, — промовила Смерть, — і накажи війську перешикуватися. Настав час посилити натиск. Мечоносець Манджусрі має дати наказ до наступу.

— Так, Смерте, я знаю.

— Ми владні над ратним полем, але не владні над тим, що готує нам день. Боги зорять за нами, зважуючи наші сили.

Сам підняв списа, даючи знак, — і знов забурунило його військо. Та раптом неждана тиша заполонила все. Зненацька вляглися вітри, стихли гомони. Синіло небо в довколишній непорушності. Сіро-зеленим обрусом стелилося витоптане поле. Вдалині, наче примарна запона, висіла курява.

Сам озирнув ряди свого війська і змахнув списом.

Цю ж мить ударив грім.

— На поле виходять боги, — сказала Смерть, подивившись угору.

Над ними промайнула Громова Колісниця— Та злива руйнації не ринула їм на голови.

— Чому ми досі живі? — спитав Сам.

— Гадаю, вони хочуть завдати нам якомога ганебнішої поразки. А ще, мабуть, побоюються повернути Громову Колісницю супроти її творця — і недарма побоюються.

— Ну, раз так… — сказав Сам і дав своєму війську знак наступати.

Колісниця винесла його уперед.

За ним рушили вояки Міста Жадань.

Вони порубали тих, хто відстав. Вони прорвалися крізь вартові пости, що силкувалися їх затримати. Під градом стріл перебили вони лучників. І зітнулись з ядром священного війська фанатиків, що дали обітницю стерти з лиця світу Місто Жадань.

Та ось просурмили Небесні сурми.

Розімкнулися лави вояків-людей.

Наперед виїхало півсотні напівбогів.

Сам здійняв свого списа.

— Сіддхартхо, — промовила Смерть, — ніколи не був ще звитяжець Калкін переможений в битві.

— Знаю.

— Зі мною Талісман Приборкувача. На вогнищі біля Світокраю згоріла підробка. Я підмінив його, аби вивчити в вільну хвилину. Проте вільна хвилина так і не випала. Зачекай хвильку, я накину його на тебе.

Сам здійняв руки, і Смерть застібнула йому на попереку пояс із мушель.

Воякам Міста Жадань він подав знак зупинитися.

Смерть мчала його одного назустріч напівбогам.

Над головами декотрих із них мінилися німби зародкових Образів. Інші несли дивовижну зброю, аби сфокусувати на ній дивовижні свої Атрибути. Вогняні язики лизнули колісницю. Вітри налетіли на неї. Креснув оглушливий грім. Сам змахнув списом — і перші троє з його супротивників схитнулися й попадали зі спин своїх ящерів.

Смерть спрямувала на них свою колісницю.

Гострими, як бритви, боками, косила свій ужинок машина Смерті; і мчала вона втричі прудкіш за коня і вдвічі — за ящера.

Сам линув уперед, оповитий туманом — кривавою млою. Назустріч йому шугали важкі снаряди — і щезали, даленіючи, по обидва боки від колісниці. У вухах лящав надзвуковий виск, але щось цей виск приглушувало.

Незворушний лицем, здійняв Сам свого списа високо над головою.

І враз спалах нежданої люті перебіг йому по обличчю, а з гостряка списа зринули блискавки.

На обвуглені головешки перетворилися ящери та верхівці.

У ніздрі Самові вдарив дух горілої плоті.

Він зареготав, і Смерть розвернула колісницю для нового наїзду.

— Чи дивитесь ви на мене? — загукав Сам у Небо. — Тож дивіться — і начувайтеся! Бо схибили ви!

— Не роби цього! — озвалася Смерть. — Надто рано! Ніколи не глумися над богом, поки він іще не загинув!

І ще раз промчала колісниця крізь шереги напівбогів, і ніхто не зміг її торкнутися.

Просурмив ріг — і священний полк рушив на підмогу своїм проводирям.

Назустріч їм рушили вояки Міста Жадань.

Сам стояв у колісниці, а довкола важко гупали снаряди — жоден з них не вціляв. Смерть раз по раз врізалася колісницею в ряди ворогів, то ніби розколюючи їх клином, то наче прохромлюючи рапірою. Орудуючи на всі боки, Сам співав, і спис його був подібний до зміїного жала, подеколи з нього з сичанням зринали сліпучі іскри. А Талісман світився на поясі в Сама блідим вогнем.

— Ми їх подужаємо! — звернувся він до колісничого.

— Зараз на полі тільки напівбоги та люди, — мовила у відповідь Смерть. — Вони досі випробовують наші сили. Дуже мало зосталося тих, хто пам’ятає могутність Калкіна у всій її повноті.

— У всій її повноті? — перепитав Сам. — Жодного разу не виявляв Калкін своєї могутності у всій її повноті, о Смерте. Ніколи впродовж усіх століть цього світу. Хай же виступлять нині вони проти мене, і заплаче небо над їхніми тілами, і зачервоняться води річки Ведри од їхньої крові… Ви чуєте мене? Ви чуєте мене, боги? Виходьте ж супроти мене! Я викликаю вас, сюди, на це поле! Оберніть проти мене всю вашу силу, виходьте ж!

— Ні! — втрутилась Смерть. — Ще зарано!

Над ними знову з’явилася Громова Колісниця.

Сам підняв списа — і довкола пролітаючої машини вибухнуло піротехнічне пекло.

— Тобі не слід виказувати себе, хай вони поки що не здогадуються, до чого ти вдатний! Рано ще!

Крізь клекіт бою та спів у власному мозку до нього долинули слова Тараки:

— Вони підіймаються річкою вгору, о Приборкувачу! А інший загін підступив до брами міста!

— Погукай Даліссу, хай підіймається та жаром своїм перетворить в окріп води Ведри. А ти зі своїми ракшасами мерщій до брами Міста Жадань, винищи нападників!

— Слухаюсь, Приборкувачу! — мовив Тарака і щез.

Промінь сліпучого світла вихопився з Громової Колісниці і проштрикнув лави захисників.

— Настала пора, — мовила Смерть і майнула своїм плащем.

В останній шерезі ясновельможна Ратрі, верхи на своїй вороній кобилиці, звелася на стременах і відкинула чорний серпанок, що оповивав її лати.

І заволали од страху обидва війська, бо затулило сонце своє лице, і пітьма розлилася по ратному полю. Стебло світла, що вихопилось було з Громової Колісниці, зів’яло, і палючого сяйва немов не було.

Лише слабке світіння, що не знати звідки точилося, зійшло на них, коли вискочив на поле Владика Мара — у своїй примарній колісниці, яка мінилась усіма барвами, запряжена кіньми, що вивергали з себе ріки паруючої крові.

Йому назустріч метнувся Сам, та дорогу йому загородив загін вояків, і перше ніж він прорубався крізь них, Мара кинувся геть полем, убиваючи всіх на своєму шляху.

Насупився Сам і підняв свого списа, проте ціль його розпливалася, міняла обриси, і разючі блискавки падали то позад неї, то пообіч.

Вдалині, у водах річки почало займатися притлумлене світло. Воно пульсувало теплом, і щось схоже на мацаки на мить скинулося над водою.

З боку міста долинав клекіт бою. У повітрі було повно демонів. Земля, здавалося, ходила ходором під ногами у вояків.

Знову Сам здійняв свого списа, і зазубрена лінія світла шугнула з нього у піднебесся, а звідти у відповідь на поле ринуло з десяток блискавиць.

Дикі звірі рикали, гарчали, вили, спустошуючи лави і того, і того війська, не розбираючи, де є хто.

Зомбі не припиняли різанини, спонукувані чорними сержантами, гнані безугавним барабанним боєм; вогняні елементалі припадали до грудей загиблих, наче живилися ще не вистиглою плоттю.

— Ми розбили напівбогів, — промовив Сам. — Тепер на черзі Владика Мара.

Вони перетнули поле, шукаючи його там, звідки долинали зойки і стогони, і серед тих, хто ось-ось ляже трупом або вже поліг.

Угледівши мінливі барви колісниці Сновидця, вони кинулися навздогін.

Врешті він розвернув свою колісницю і зустрів їх у тунелі пітьми, куди ледь проникав гамір далекого бою. Смерть теж натягла повіддя, і вони палаючими очима пожирали один одного крізь нічну пітьму.

— Може, ти все-таки зупинишся і станеш до бою? — крикнув Сам. — Чи нам доведеться гнати тебе, як собаку, і порішити на ходу?

— Не нагадуй мені про своїх родичів, пса та суку, о Приборкувачу! — озвався той у відповідь. — Адже це ти, хіба ні, Калкіне? Це твій пояс. І твій спосіб воювати: викликані тобою блискавки б’ють у ворогів і в друзів без розбору. Отже, ти все-таки якось вижив, га?

— Так, це я, — сказав Сам, зважуючи в руці списа.

— І бог падла править твоєю тарадайкою?

Смерть підняла свою ліву руку, долонею вперед.

— Обіцяю тобі, Маро, смерть, — мовила вона. — Як не від руки Калкіна, то від моєї власної. Коли не сьогодні, то пізніш. Але відтепер вона вже чигає між нами.

Ліворуч пульсація в річці почастішала.

Смерть нахилилась уперед, і її колісниця помчала на Мару.

Коні Сновидця заіржали, дмухнули полум’ям з ніздрів і кинулися вперед.

Стріли Рудри знайшли їх у темряві, але й вони збочили на півшляху, зблиснули, не зачепивши ні Смерті, ні її колісниці, і вибухнули пообіч, на мить піджививши примарне світіння.

Здаля долинав важкий тупіт і пронизливий крик слонів, гнаних ракшасами по рівнині.

Пролунав оглушливий рев.

Мара виріс на гіганта, горою зробилась його колісниця. Вічність стелилася під копита його коней. Блискавиця зірвалася з Самового списа, наче бризки з водограю. Довкола нього закружляла заметіль, і космічний холод міжзоряної безодні пробрав його до кісток.

У найостаннішу мить завернув Мара вбік свою колісницю й зіскочив з неї.

Вони вдарились прямо в її борт, знизу щось заскреготіло, й вони помалу-малу осіли долі.

На той час ревисько заглушило все довкруг, а пульсуюче світло з річки розлилося над нею рівномірною загравою. Ведра вийшла з берегів, і хвиля паруючого окропу вихлюпнулась на берег і покотилася полем.

Залунали нові зойки, не стихав брязкіт зброї. Притлумлено, десь у темряві все ще бубоніли барабани Нірріті, а згори долинув дивний звук, ніби на них падала Громова Колісниця.

— Куди він подівся? — крикнув Сам.

— Заховався, — відповіла Смерть. — Але він не може ховатися вічно.

— Прокляття! Що це — перемога чи поразка?

— Чудове запитання. Гай-гай, я не знаю на нього відповіді.

Хвилі пінилися довкола завмерлої на полі колісниці.

— Ти можеш знову її підняти?

— Тільки не в темряві, коли все заливає вода.

— Що ж тоді нам робити?

— Зробити перекур і набратись терпцю.

Він відкинувся назад і запалив вогник.

Трохи перегодом з’явився один із ракшасів і завис у повітрі над ними.

— Приборкувачу! Нові загони нападників на місто оббризкані тим що-нас-відганяє! — доповів демон.

Сам підняв списа, і з його гостряка зірвалася блискавка.

Яскравий спалах на мить освітив поле.

Усюди лежали вбиті. Подекуди вони громадилися невеликими купками. Декого з супротивників, що сплелись у двобої, не розняла навіть смерть. То там, то там поміж людей валялися трупи тварин. Кілька величезних кицьок і досі скрадалися в пошуках поживи. Вогняні елементалі сахались води, що поховала тіла загиблих під намулом і тванню та промочила до рубця тих, хто ще тримався на ногах. Побиті колісниці й полеглі ящери та коні здіймалися над рівниною могильними горбками. І на тлі цієї картини ходили, мов заведені, зомбі, і далі підкоряючись наказам, убиваючи все живе, що ворушилось попереду, і порожніми були їхні очі. Оддалік, іноді похлинаючись, досі бухкав один з барабанів. Од міста долинали звуки запеклого бою.

— Знайди пані в чорному, — звелів Сам ракшасові, — та скажи, хай прибере морок.

— Слухаюсь, — відказав демон і помчав назад до міста.

Знову засяяло сонце, і Сам затулив очі рукою від його проміння.

Ще страхітливішою видалась різанина під голубим небом та Золотим Мостом.

Поперек поля на горбку стояла Громова Колісниця.

Зомбі винищили останніх вцілілих людей, які попали їм на очі. По тому озирнулися, вишукуючи ще живої здобичі, та в цю хвилю змовкнув барабанний бій, і вони попадали додолу.

Сам зі Смертю стояли у своїй колісниці, озираючись довкола в пошуках бодай яких ознак життя.

— Ніщо не ворухнеться, — сказав Сам. — Де ж боги?

— Може, у Громовій Колісниці.

Знову з’явився ракшас.

— Захисники не спроможні утримати місто, — доповів він.

— Боги приєднались до тих, хто штурмує місто?

— Там Рудра, його стріли завдали чималої шкоди. Там же Владика Мара, і Брахма, гадаю, — та ще багато інших. Так таке сум’яття та веремія, а я квапився.

— А де пані Ратрі?

— Вони ввійшла у Місто Жадань і чекає там у своєму Храмі.

— А де решта богів?

— Не знаю.

— Я вирушаю до міста, — мовив Сам, — на підмогу його захисникам.

— Ну а я піду по Громову Колісницю, — мовила Смерть, — спробую використати її проти ворогів — коли раптом її ще можна якось використати. А як ні, то лишається ще Гаруда.

— Добре, — промовив Сам і здійнявся в повітря.

Смерть скочила з колісниці.

— Хай щастить тобі!

— І тобі.

Й вони покинули, кожен по-своєму, місце кривавої січі.

Він підіймався на невисокий горбок, і його сап’янці безгучно ступали по траві.

Закинувши за праве плече свій пурпуровий плащ, він пильно обдивився Громову Колісницю.

— В неї вдарила блискавка.

— Так, — потвердив він.

І глянув на того, хто говорив, — той стояв коло хвостової частини колісниці.

Лати його виблискували, наче бронзові, хоча не з бронзи роблені.

Були вони немовби сточені з безлічі змійок.

На його воронованому шоломі стирчали бичачі роги, а в лівій руці тримав він блискотливий тризуб.

— Чудова кар’єра, брате Агні, ти вибився нагору.

— Я вже не Агні, тепер я Шіва, Нищівник.

— Ти носиш на своєму новому тілі його лати і озброєний його тризубом. Проте нікому не до снаги так швидко опанувати тризуб Шіви. Ось чому на правиці в тебе біла рукавичка, ось чому окуляри на лобі.

Шіва підняв руку й опустив окуляри на очі.

— Атож, так воно й є. Кинь тризуб, Агні. Віддай мені свою рукавичку, жезл, пояс та окуляри.

Той похитав головою.

— Я поважаю твою могутність, Боже Смерті, твою проворність і силу, твою майстерність і сприт. Але нині ти надто віддалився від їхніх джерел, вони більше тобі не поможуть. Тобі до мене зась, а я спалю тебе живцем — перше ніж ти до мене наблизишся. Ти, Смерте, умреш.

І він потягся до свого жезла, якого носив при боці.

— Ти хочеш обернути дар Смерті проти неї самої?

І в руці його майнула криваво-червона шабля.

— Прощавай, Дхармо. Настав кінець твоїм дням.

Він підняв жезл.

— В ім’я дружби, що колись існувала між нами, — проказав той, що в червоному вбранні, — я не позбавлю тебе життя, якщо ти здасишся мені.

Жезл схитнувся.

— Ти спопелив Рудру, захищаючи ім’я моєї дружини.

— Я захищав честь Локапалів, одним із котрих був я сам. Однак тепер я — Ншцівник, Бог Руйнації, одне ціле з Тримурті!

Він націлився вогняним жезлом, і Смерть змахнула поперед себе пурпуровим плащем.

І такий сліпучий вихопився на волю спалах, що за дві милі од місця двобою захисники Міста Жадань уклякли на хвильку на міських мурах і дивом великим подивувалися.

Загарбники вступили до Міста Жадань. Тепер тут буяли пожежі, лунали пронизливі зойки, удари металу об дерево і скрегіт металу об метал.

Ракшаси скидали на ворогів, до яких не могли підступитися близько, цілі будівлі. Небагато було тих, що вступили до міста, небагато лишилося й захисників. Більша частина того й того війська полягла на рівнині.

Сам стояв на вершечку найвищої вежі Храму і дивився вниз, як лягає руїнами місто.

— Я не зміг порятувати тебе, Місто Жадань, — проказав він. — Я намагався, але не зумів.

Далеко внизу, на вулиці, Рудра натяг тятиву свого лука.

Помітивши це, Сам здійняв списа.

І вдарили в Рудру блискавки, вибухнули, не долетівши, стріли.

Коли дим розвіявся, там, де стояв Рудра, з’явився невеликий кратер посеред лунки випаленого ґрунту.

Вдалині, на одному з дахів вигулькнув Владика Ваю, він насилав вітри роздмухувати пожариська. Знову здійняв був Сам свого списа, проте вже з десяток Ваю стояло на десятку дахів.

— Маро! — загукав Сам. — Де ти, Сновидцю? Ходи-но сюди, коли наважишся!

Одразу зусебіч долинув до нього регіт.

— Коли буду готовий, Калкіне, — озвався до нього голос з-за димової завіси, — я таки насмілюся, будь певен. Але вибирати вже буду я… Тобі хіба не йде обертом голова? Що буде, коли ти раптом звалишся вниз? Прилетить і підхопить тебе ракшас? Чи порятують тебе твої демони?

І враз ударили блискавки в усі будівлі довкола Храму водночас, та заглушив несамовитий регіт Мари гримотливі звуки руйнації. І стихнув, даленіючи, під тріскіт нових кострищ.

Присів Сам та й задивився, як палає місто.

Затих гамір сутичок. І тільки полум’я стугоніло довкруг.

Гострий біль проштрикнув йому мозок — і відступив. Тоді знов ухопив його й більш не відпускав. Далі заполонив усе його тіло, й він закричав.

Унизу, на вулиці стояли Брахма, Ваю, Мара та четверо напівбогів.

Він силкувався підняти списа, та рука йому так тремтіла, що він не втримав його й випустив; спис прогуркотів по камінню і щез.

Скіпетр з колеса й черепа націлив на нього свої очниці.

— Спускайся, Саме! — крикнув, легенько ворушачи ним, Брахма, й від того біль пекучою хвилею прокотився по всьому тілу. — Крім тебе та Ратрі погинули всі. Ти останній! Здавайся!

Він насилу звівся на ноги й поклав руки на свій пояс, що світився й світився.

Похитуючись, він пробурмотів крізь зціплені уста:

— Гаразд! Я спущуся… бомбою впаду поміж вас!

Та враз небо потемніло, заясніло, знов потемніло.

Могутній крик заглушив клекотіння спустошливого полум’я.

— Це Гаруда! — вигукнув Мара.

— Що тут потрібно Вішну — саме тепер?

— Гаруду ж украли! Хіба ти забув?

Величезний птах заходив у піке на охоплене пожежею місто, наче велетенський фенікс линув до свого палаючого гнізда.

Сам насилу повернув голову вгору й побачив, як раптом на очі Гаруді опустився каптур. Птах залопотів крильми й важко почав опускатися туди, де перед Храмом стояли боги.

— Червоний! — скрикнув Мара. — Їздець! Він у червоному!

Брахма обернувся й обома руками спрямував свій верескливий скіпетр на голову Птаха, що пікою падав додолу.

Мара змахнув рукою, і крила Гаруди немов спалахнули вогнем.

Ваю здійняв догори обидві руки, і ураганний вітер накинувся на їздового Птаха Вішну, що дзьобом своїм трощить колісниці.

Знову скрикнув Гаруда, розпроставши крила, аби сповільнити своє падіння. Тоді засновигали довкола нього ракшаси, штриканням та штурханами спонукаючи опускатися вниз.

Він падав поволі, поволі, та зупинитися все ж не міг.

Боги кинулися врозтіч.

Гаруда гупнув додолу, і задвигтіла земля під ногами.

З пір’я на його спині вигулькнув Яма з мечем у руці, він ступив три кроки і впав на бруківку. З руїн вискочив Мара і двічі вдарив його по потилиці ребром долоні.

Після першого ж удару Сам кинувся вниз, але не встиг опуститися вчасно. Знову заверещав скіпетр, і все закружляло довкола нього. Щосили намагався він зупинити падіння, але спромігся лише його сповільнити.

Ось до долу зосталося сорок футів… тридцять… двадцять…

Низом клубочилась густа кривава імла, потім вона зробилася чорною…

— Нарешті Калкіна переможено в битві, — стиха проказав хтось.

Брахма, Мара та двоє напівбогів, Бора й Тікан, ото й усі, більше нікому було взяти Сама та Яму під варту й вивести з конаючого Міста Жадань, що на річці Ведра. Попереду них чвалала Ратрі з мотузяним зашморгом на шиї.

Сама з Ямою вони посадовили у Громову Колісницю, ще дужче розшарпану, ніж до падіння: правий борт її зяяв величезною діркою, а від хвостової частини майже нічого не лишилося. Вони скували бранців кайданами, знявши з них перед тим Талісман Приборкувача та малиновий плащ Смерті. Потім дали знати на Небо, і невдовзі по них прилетіла небесна гондола, аби відвезти назад до Небесного Міста.

— Ми перемогли, — мовив Брахма. — Міста Жадань більше немає.

— Як на мене, дорого нам коштувала перемога, — сказав Мара.

— Але ж ми перемогли!

— А Чорний знову заворушився.

— Йому кортіло тільки випробувати нашу силу.

— І якої ж він думки буде про неї? Знаючи, що ми втратили все військо? І навіть кількох богів!

— Ми билися зі Смертю, ракшасами, Калкіном, Ніччю та Матір’ю Нестерпного Жару. Після такої перемоги Нірріті не насмілиться знову підняти на нас руку.

— Могутній єси, Брахмо, — промовив Мара і відвернувся.

Вершителів Карми викликано, аби судити полонених.

Пані Ратрі було вигнано з Міста й роковано їй пробувати у світі простою смертною і завше відроджуватись у немолодих роздобрілих тілах, які не могли прийняти на себе всієї могутності її Образу та Атрибутів. Так милосердно вчинили з нею, бо визнали, що стала вона змовницею випадково, збита з пуття Куберою, якому довірилась.

Коли ж послали по Владику Яму, аби постав він перед судом, то знайшли у темниці лише його мертве тіло. Виявили, що в його тюрбані була схована маленька металева скринька. Й вона вибухнула.

Після розтину тіла Вершителі Карми зійшлись на нараду.

— Чому він не випив отрути, коли хотів померти? — спитав Брахма. — Куди легше сховати пігулку, ніж вибухівку.

— Можна було б припустити, — сказав один з Вершителів Карми, — що десь у світі він запасся ще одним тілом, у яке мав намір перенестися за допомогою системи передач, запрограмованої на самознищення по завершенні роботи.

— Таке можливо?

— Ні, звичайно ні. Такий пристрій громіздкий і складний. Правда, Яма похвалявся, що може все. Якось він намагався мене переконати, що таке обладнання сконструювати можна. Проте контакт між обома тілами має бути безпосередній і здійснюватися за допомогою численних дротів і кабелів. А такий малесенький пристрій не може розвинути потрібної потужності.

— Хто змайстрував вам психозонд? — спитав Брахма.

— Владика Яма.

— А Шіві Громову Колісницю? А Агні вогняний жезл? Нещадний лук для Рудри? А Тризуб? А Блискучого Списа?

— Яма.

— Хочу вам повідомити: десь під ту пору, коли, мабуть, працювала ця маленька скринька, сам собою ввімкнувся головний генератор у Безмежних Палатах Смерті. Він пропрацював трохи менше п’яти хвилин і сам же й вимкнувся.

— Система передач?

Брахма стенув плечима.

— Настав час покарати Сама.

Що й було зроблено. А оскільки одного разу він уже помирав і це не дало бажаного наслідку, цього разу вирішено було, що виносити йому смертний вирок немає сенсу.

Тому-то його й було перенесено. Але не в інше тіло.

Звели радіовежу. Сама напхали наркотичним зіллям, обліпили дротами переносного пристрою — все як годиться, тільки не було другого тіла. Натомість дроти було припасовано до конвертора вежі.

І випромінено було його атман через відкрите склепіння прямо у величезну магнітну хмару, що огортає всю планету і називається Мостом Богів.

А затим даровано йому було унікальну відзнаку: друге поховання на Небесах. Що ж до Ями, то це було його перше поховання, і, споглядаючи, як здіймається вгору дим од багать, гадав Брахма, де ж він зараз насправді.

— Будда пішов у нірвану, — проголосив Брахма. — Молітеся по Храмах! Співайте по вулицях! У славі пішов він! Перебудував він стару релігію, і кращі ми тепер, ніж були бодай коли! А той, хто не згодний, хай згадує про Місто Жадань!

Так воно й було.

Однак вони так і не знайшли Владику Куберу.

Демони гуляли на волі.

Нарощував сили Нірріті.

То в тому то в тому куточку світу знаходився хтось, хто пам’ятав біфокальні окуляри або вбиральні з вируючими водопадами, нафтохімію або двигуни внутрішнього згоряння — і той день, коли відвернуло сонце лице своє від правосуддя Небес.

А Вішну, чували, казав, що нарешті й на Небо прийшло запустіння.