Бог Світла

IV

Стоїть Пекельний Колодязь на вершечку світу і спускається вглиб до самісіньких його коренів. Такий же він, мабуть, старий, як і цей світ, а коли й ні, то з його вигляду цього не скажеш.

Починається він на вході, там, де Перші поставили двері з воронованої криці, тяжкі, як гріх, заввишки з три людські зрости, а завширшки удвічі менше. Двері ці завтовшки з лікоть, на них мідяне кільце завбільшки з людську голову і хитромудрий замок-платівка, де викарбувано такі суворі слова: «Іди геть звідси. Тут тобі не місце. Якщо спробуєш увійти, то лише змарнуєш зусилля і будеш проклятий. Якщо ж усе-таки прихитришся ввійти — не нарікай, адже тебе попереджено, і не набридай нам своїми передсмертними молитвами». Ще й підписано: «Боги».

Місцина ця лежить на самісінькому вершечку височенної гори, званої Чанна, в самій серцевині недосяжного гірського пасма, званого Ратнагарі. Там вічно біліють сніги й шубки з веселок міняться на спинах льодяних бурульок, що проростають з крижаних шапок стрімкого бескиддя. Повітря там гостре як меч, а небо світиться, мов котяче око.

Дуже рідко чиясь нога ступала на стежку, що веде до Пекельного Колодязя. Якщо хто і забирався сюди, то здебільше з цікавості, позирнути й переконатися, що ті велетенські двері — не вигадка; коли ж вони вертались додому й розповідали про те, що бачили на власні очі, усі з них сміялися.

І тільки зрадливі подряпини на платівці замка говорять про те, що дехто і справді намагався проникнути в пекельне нутро. Одначе знаряддя, яке знадобилося б, аби впоратися з величезними дверима і висадити їх, неможливо ні підняти сюди, ні примістити поряд. Стежка, що видирається вгору до Пекельного Колодязя, на останній сотні метрів звужується кроків до десяти, а на тій приступці, що лишилася від колись широкого скелястого виступу навпроти дверей, тепер могло б уміститися, скупчившись, не більше шести чоловік.

Оповідають, що Панналал Мудрий, вигостривши свій розум медитацією та загартувавши його всілякими подвигами аскетизму, розгадав таємницю хитромудрого замка, увійшов до Пекельного Колодязя і провів день і ніч у надрах гори. Звали його відтоді Панналал Божевільний.

Вершина гори, знаної як Чанна, що ховає в собі лиховісні двері, височіє на відстані п’яти днів дороги від невеликого поселення далекого північного королівства Мальва. Те найближче до Чанни гірське сільце не має навіть назви, бо люті та незалежні люди, що там живуть, не мають аніякісінького бажання, щоб їхнє поселення з’явилося на картах збирачів податків тамтешнього раджі. Про раджу досить сказати, що він середніх літ і середнього зросту, хитрий, гладкий, ні надміру побожний, ні надто знаменитий — і казково багатий. А багатий тому, що підданців своїх обкладає великими податями. Коли підданці його починають нарікати і по краю гуляє чутка про майбутнє повстання, він оголошує війну одному з сусідніх князівств і подвоює податки. Якщо його військо зазнає поразок, він страчує кількох генералів і посилає свого Міністра Миру домовлятися про мирну угоду. Коли ж війна йде успішно і він неждано перемагає, то накладає на противника данину буцімто за ту образу, що, мовляв, і спричинила війну. Правда, зазвичай усе кінчається перемир’ям, а підданці його, озлоблені на війну і поразки, примиряються врешті з високими податками. Ім’я раджі — Відегха, і в нього цілий виводок дітей. Він любить граків — за те, що їх можна навчити співати непристойних пісеньок; любить змій і час від часу годує їх граками, які не запам’ятовують мелодій; любить грати в кості. Дітей він не дуже-то любить.

Пекельний Колодязь починається з важезних дверей у серці височенного гірського громаддя, і то найпівнічніший закутень князівства Відегхи, далі за яким уже не знайдеш краю, заселеного людьми. І, починаючись там, спіраллю в’ється вглиб, штопором вгвинчується в надра гори Чанни, свердлом вгризається в просторі печери й тунелі, в незнані людьми підземні лабіринти, що тягнуться глибоко під гірським пасмом Ратнагарі, прохромлює підземну безодню, сягаючи коренів цього світу.

До цих дверей і добувся мандрівник.

Вдягнений він був просто, подорожував самотою і, здавалося, добре собі уявляв, куди йде і що робить.

Видираючись угору похмурим урвищем, він тримався стежки, що вела на вершину Чанни.

Більшу частину ранку він згаяв на те, щоб дістатися до своєї мети — до дверей. Зупинившись нарешті перед ними, він трохи передихнув, випив води з фляги, втер уста затиллям долоні і посміхнувся.

Потім він умостився, прихилившися спиною до дверей, і перекусив. Закінчивши їсти, позбирав листя, в яке були загорнуті харчі, і кинув його вниз; довго дивився, як воно падає, погойдуючись туди-сюди на повітряних течіях, аж поки щезло з очей. Тоді він дістав люльку і запалив.

Перепочивши, він підвівся і став лицем до дверей.

Рука його лягла на платівку замка, пальці заворушилися в повільному магічному танку. Коли він востаннє натис на платівку й відвів руку, зсередини, з-за дверей, забринів самотній мелодійний звук.

Тоді він ухопився за кільце і щосили потяг на себе, аж повипиналися м’язи у нього на плечах. Двері почали відчинятися — спочатку неквапом, а тоді швидше. Він сахнувся вбік, і вони розчахнулися навстіж, сягнувши за край гірського виступу. На внутрішній частині дверей було припасовано ще одне мідяне кільце, таке саме як ззовні. Він упіймав його, коли двері відчинялися, і, щосили впираючись п’ятами в скелю, пригальмував важезну стулку, аби вона не відлетіла туди, де він не зміг би до неї дотягтися.

Хвилею теплого повітря війнуло з отвору в нього за спиною.

Він увійшов, зупинився лише для того, щоб запалити один із багатьох смолоскипів, що ними запасся на дорогу, і знов зачинив за собою двері. Далі рушив уперед коридором, який поступово ширшав.

Долівка різко пішла під ухил, і через сотню кроків склепіння було вже так високо над головою, що його не стало видно.

А через дві сотні кроків він опинився на краю колодязя.

Тепер звідусіль його оточувала непроглядна пітьма, пропалена лише вогнем його смолоскипа. Стіни пощезали — крім однієї позаду і трохи праворуч. Попереду за кілька кроків кінчалася й долівка.

Поза її краєм зяяло щось схоже на бездонне провалля. Роздивитись його він не міг, але знав, що за контуром воно майже округле і, що далі сягає вглиб, то ширшає в обводі.

Він спускався кам’янистою стежкою, що в’юнилась по обводу колодязя, і відчував, як з глибини підіймаються теплі хвилі повітря. Не природа витворила цю стежку, то було очевидно, незважаючи на її крутизну. Була вона вузька і небезпечна, в багатьох місцях посічена розколинами і подекуди завалена скелястими уламками. Але її послідовний, незмінно спіральний ухил говорив про те, що за всім цим криється якась мета і якийсь план.

Обережно спускався він цією уступистою стежкою. Праворуч од нього була стіна. Ліворуч — порожнеча.

Минуло, здавалось, сто років та ще півстоліття, перше ніж він угледів далеко попереду крихітний миготливий вогник, що завис у повітрі.

Стежка його, одначе, кривуляла за вигином стіни, отож незабаром світлячок опинився вже не прямо попереду, а під ним і трохи праворуч.

Ще один вигин кам’янистої стежки — і світлячок замерехтів знову попереду.

Коли він проминав нішу в стіні, де крився вогник, в мозку йому залунав голос:

— Звільни мене, повелителю, і я покладу до ніг твоїх увесь світ!

Але він навіть не уповільнив ходи, не глянув на подобу обличчя, що промайнуло в ніші.

Тепер в океані пітьми, що розкинувся біля його ніг, було видно все більше вогників.

Колодязь дедалі ширшав. Він був повен сяйливих і мерехтливих, наче пломені, вогнів, але то були не пломені; був повен істот фантастичних форм, облич, напівзабутих образів. І кожне, коли він проходив мимо, волало:

— Звільни мене! Звільни мене!

Але він не зупинявся.

Нарешті він дістався до дна колодязя і пішов по ньому, пробираючись між уламками скель і каміння, перестрибуючи через розколини, що зміїлися по долівці. Кінець кінцем він добувся до протилежної стіни, де витанцьовувало величезне жовтогаряче полум’я.

При його наближенні воно зробилося вишневого кольору, а коли він перед ним зупинився — стало синім, як серцевина сапфіра.

Воно коливалося і пульсувало, сягаючи удвічі вище його зросту; іноді пахкало на нього маленькими пломінцями, які одразу сахались назад, наче наштовхуючись на незриму перепону.

Спускаючись униз, він проминув уже незліченну силу вогнів, але знав, що ще більше їх криється у печерах на дні Колодязя.

Кожний вогник, що його він проминав дорогою вниз, звертався до нього на свій власний лад і в мозку йому барабанним відлунням озивалися ті самі слова: залякувальні і благальні, які обіцяли все на світі. Але від цього голубого сліпучого вогню, найбільшого за всі, не долинуло жодного слова. Жодна жива подоба не кружляла й не вигиналася в його серцевині, спокушаючи брехливими обіцянками. Вогонь так і лишився вогнем.

Він запалив ще один смолоскип і ввіткнув його у розколину між двох скель.

— Отже, Ненависний, ти вернувся!

Слова падали на нього, мов удари батога. Опанувавши себе, він глянув прямо на синє полум’я і спитав у відповідь:

— Тарака — так тебе кличуть?

— Той, хто ув’язнив мене тут, мав би знати, як мене кличуть, — пролунала відповідь. — Не думай, Сіддхартхо, що коли ти змінив своє тіло на інше, то став невпізнанний. Я дивлюся на потоки енергії, що є твоєю сутністю, а не на плоть, що її маскує.

— Ясно, — відповів той.

— Ти прийшов поглузувати з мене в моїй неволі?

— Хіба глузував я з тебе у дні Приборкання?

— Ні, ти не глузував.

— Я зробив те, що слід було зробити задля безпеки моєї раси. Люди були слабкі й нечисленні. Твої одноплемінці накинулися на них і були б знищили.

— Ти вкрав у нас наш світ, Сіддхартхо. І закував нас тут. Якому ще глумові ти збираєшся нас піддати?

— Можливо, знайдеться спосіб дещо вам відшкодувати.

— Чого тобі треба?

— Союзників.

— Ти хочеш, аби ми на твоєму боці стали до боротьби?

— Саме так.

— А коли все скінчиться, ти знову спробуєш нас ув’язнити?

— Ні, якщо нам удасться заздалегідь укласти прийнятну угоду.

— Назви свої умови, — сказало полум’я.

— У давнину твій народ — видимий чи невидимий — гуляв вулицями Небесного Міста.

— Це правда.

— Тепер воно укріплене куди краще.

— Яким чином?

— Вішну-Охоронець і Яма-Дхарма, Бог Смерті, накрили небо, — а не тільки Місто, як було в давнину, — якимось, як кажуть, непроникним куполом.

— Непроникних куполів на світі не буває.

— Я повторюю те, що сам чув.

— До міста веде багато шляхів, князю Сіддхартхо.

— І ти знайдеш їх усі для мене?

— Це й буде ціною моєї свободи?

— Твоєї особистої свободи — так.

— А для решти нас?

— В обмін на їхню свободу ви всі мусите дати згоду допомогти мені взяти облогою Небесне Місто.

— Звільни нас, і Небеса зазнають поразки!

— Ти ручишся за всіх?

— Я Тарака. Я ручуся за всіх.

— А яку гарантію ти даси, Тарако, що цю угоду буде виконано?

— Моє слово. А хочеш — я залюбки присягнуся чим завгодно, тільки скажи…

— Готовність присягатися чим завгодно — не дуже надійна якість тих, що укладають угоди. Крім того, сила твоя — це слабке місце будь-якої угоди. Ти такий сильний, що не зможеш гарантувати нікому іншому право тебе контролювати. Ти не віруєш у богів, якими міг би присягтися. В пошані у тебе лише гральні борги. А нам з тобою грати тут ні до чого.

— Але ж ти маєш силу, здатну контролювати нас.

— Кожного зокрема — можливо. Але не всіх одразу.

— От так заковика, — мовив Тарака. — Я віддав би за свободу все, що маю, але маю я тільки силу — чисту силу, по суті своїй нікому не передавану. Більша за неї сила могла б її підкорити, але це не вихід. Я й справді не знаю, як дати тобі належні гарантії, що виконаю свою обіцянку. Бувши тобою, я б нізащо мені не повірив.

— Отож ми перед дилемою. Гаразд, я звільню тебе — тебе одного, — аби ти злітав на Полюс та розвідав усе, що стосується оборони Небес. Поки тебе не буде, я ще поміркую над цією проблемою. Подумай і ти: може, коли повернешся, ми зможемо укласти взаємовигідну угоду.

— Згоден! Зніми ж з мене це закляття!

— Отож узнай мою силу, Тарако, — сказав Приборкувач: — Я тебе прикував, я можу й звільнити — отак!

І полум’я завирувало, вихлюпнулось із стінної ніші.

Воно зібгалось у вогненну кулю і шалено закружляло по колодязю, наче комета; воно палало, як маленьке сонце, розганяючи морок; на льоту воно щомиті змінювало свій колір, кидаючи на скелі відблиски — то жаскі, то манливі.

Потім воно зависло над головою в того, кого звали Сіддхартхою, і послало йому такі трепетні слова:

— Ти не годен собі уявити, як приємно мені знову відчути себе на волі. Хочу ще раз випробувати твою могутність.

Чоловік унизу здвигнув плечима. Вогненна куля почала зсідатися. Зіщулюючись, вона раз у раз яскраво спалахувала, як згасаючий пломінь, і поволі осідала на дно колодязя.

Тріпочучи, вона лишилась лежати там, неначе опала пелюстка якоїсь гігантської квітки; невдовзі, ніби звіяна вітром, вона покотилася по дну Пекельного Колодязя і врешті опинилась на колишньому місці в своїй ніші.

— Ти задоволений? — спитав Сіддхартха.

— Так, — перегодом прийшла відповідь. — Могутність твоя не змаліла, Приборкувачу Демонів. Звільни мене ще раз.

— Мені набридло це спортивне змагання, Тарако. Може, я краще піду геть, лишивши тебе отак як ти є, та пошукаю собі помічників деінде?

— Ні! Я ж дав тобі обіцянку! Чого тобі ще потрібно від мене?

— Я хотів би, щоб межи нами не виникало чвар. Або ти служитимеш мені з цією умовою, або не служитимеш зовсім. Тільки й того. Вибирай же і будь вірний своєму вибору і своєму слову.

— Чудово. Відпусти мене, і я полечу на крижану гору, навідаюсь до Небесного Міста, що на ній стоїть, і вивідаю всі слабини Небес.

— Тоді вирушай!

Цього разу полум’я спалахнуло куди повільніше. Воно погойдалося перед ним і набуло грубих людських обрисів.

— У чому криється твоя сила, Сіддхартхо? Як ти робиш те, що робиш? — спитало воно.

— Можеш назвати цю ментальну здатність електролокацією енергії, — відповів той. — Термін цей незгірший за будь-який інший. Як хочеш це називай, але не здумай наразитися на цю силу знову. Я можу вбити тебе нею, дарма що ніяка матеріальна зброя тебе не візьме. А тепер — гайда!

Тарака щез, немов головешка в водах ріки, а Сіддхартха лишився один серед скель, і тільки його смолоскип розвіював темряву довкола.

Він спочивав, і мозок його заполонило жебоніння безлічі голосів — вони обіцяли, спокушали, благали. Перед очима попливли видива, картини розкошів та сліпучої пишноти. Чудовні гареми парадом проходили перед його зором, перед ним накривалися бенкетні столи. Пахощі мускусу і магнолії, голубуватого димка ладану, що курився, пропливали, улещуючи йому душу, огортали його. Він гуляв серед запашних квітів, і ясноокі усміхнені дівчата носили за ним чари з вином; сріблястий голос йому співав, а нелюдські створіння танцювали на поверхні близенького озера.

— Звільни нас, звільни нас, — співали вони.

Проте він лише усміхався, і споглядав, і нічого не робив.

Помалу-малу благання, нарікання та обіцянки зливалися в хор проклять та погроз. На нього наступали озброєні скелети, на їхні блискучі мечі були настромлені немовлята. Довкола розкривалися глибокі ями, звідки жахтіло полум’я і тхнуло сіркою. Змія звісилася з гілки перед його обличчям і плювалася отрутою. Згори зливою ринули павуки й жаби.

— Звільни нас — або нескінченною буде твоя агонія! — Кричали голоси.

— Якщо ви не вгамуєтесь, — проказав він, — то Сіддхартха розгнівається і ви втратите єдиний шанс віднайти свободу, який вам іще лишився.

І все довкруг завмерло і заніміло, він прогнав із свідомості всі видива і задрімав.

Там, у надрах гори, він ще двічі попоїв і ще раз поспав.

Нарешті вернувся Тарака в подобі хижого птаха з довгими кігтями і повідомив:

— Мої одноплемінці можуть дістатися туди через вентиляційні отвори, — сказав він, — але люди неспроможні. А ще в самій горі є багато шахт для ліфтів. Найбільшими з них можна підняти нагору чимало людей. Правда, коло ліфтів є сторожа. Але якщо її перебити і вимкнути сигналізацію, то все можна зробити. Крім того, в деяких місцях небесне склепіння саме розкривається, аби впустити чи випустити летючу машину.

— Чудово, — промовив Сіддхартха. — Неподалік — кілька тижнів дороги звідсіль — лежить моє князівство. Вже багато літ замість мене там править регент, але, вернувшись туди, я можу зібрати військо. По світу бродить тепер нова віра. Люди вже не такі богобоязкі, як колись.

— Ти хочеш розграбувати Небеса?

— Так, я хочу віддати їхні скарби світові.

— Це мені до вподоби. Перемогти буде нелегко, але вкупі з людським військом та демонською ордою ми переможемо. Звільни тепер моїх одноплемінців, і ми почнемо діяти.

— Здається, мені нічого іншого не лишається, як довіритися тобі, — згодився Сіддхартха. — Гаразд, давай почнемо.

І він перетнув дно Пекельного Колодязя і ввійшов до першого тунелю, що спадав у підземну безодню.

Того дня він дарував, волю шістдесяти п’ятьом із них, і вони наповнили печери своїми мінливими кольорами, метушнею і світлом. Повітря бриніло від гучних криків радості, лопотіло від безупинного літання, коли вони кружляли по Пекельному Колодязю, весь час змінюючи форму й радіючи од відчуття волі.

Зненацька один з них, без будь-якого попередження, перетворився на пернатого змія і кинувся на нього, виставивши наперед гострі, мов шаблюки, кігті.

На мить він зосередив на ньому всю свою увагу.

Змій випустив короткий уривчастий скрик і луснув, розсипавшись дощем білясто-голубих іскор. По тому іскри згасли і від демона не лишилося й сліду.

В печерах запала тиша, вогняні світлячки мерехтіли, попритискавшись до стін.

Сіддхартха зосередився на найбільшому серед них — Тараці.

— Чи не задля того напав він на мене, щоб випробувати мою силу? — спитав він. — Аби переконатися, чи можу я насправді вбивати, як казав тобі про те?

Тарака наблизився і завис перед ним.

— Він напав на тебе не по моєму велінню, — запевнив він. — Мені здається, він став напівбожевільний від свого ув’язнення.

Сіддхартха стенув плечима.

— Порозважайтеся трохи як самі знаєте, а я тим часом перепочину після трудів своїх, — мовив він, вибрався назад на дно колодязя, знайшов маленьку печеру, ліг, загорнувшись у ковдру, і заснув.

Йому снився сон.

Він біг.

Перед ним простиралася його тінь, і що далі він біг, то більшою вона робилася.

Вона все росла, аж поки перестала бути його тінню, а перетворилася на якийсь химерний обрис.

Зненацька він збагнув, що то його власну тінь наздогнала тінь його переслідувача: наздогнала, затопила, поглинула, підкорила.

І там, на безликій рівнині, якою він утікав, на хвильку його опосів страшенний розпач.

Він знав, що віднині то вже його власна тінь.

Прокляття, що гнало його, вже не крилося в нього за спиною.

Він знав, що сам зробився своїм власним прокляттям.

Усвідомивши, що насамкінець він зітнувся сам із собою, він голосно зареготав, дарма що йому хотілося заволати.

Прокинувшись, він побачив, що кудись прямує.

Він підіймався нагору крутою стежкою, що ліпилася до стін Пекельного Колодязя.

Ішов мимо полонених вогнів. І знову вони кричали йому:

— Звільніть нас, владики!

Крижані грані його здорового глузду не витримали й поволі почали танути.

Звільніть. Владики.

У множині. Не в однині.

Цього разу вони казали: «Владики».

І він зрозумів, що йде не один.

Жодної з танцюючих мерехтливих істот не було поряд.

Ті, що були ув’язнені, ув’язненими й лишалися. Ті, яких він звільнив, кудись пощезали.

Зараз він добувався нагору по високій стіні колодязя, і смолоскип не освітлював йому дорогу, проте він ясно її бачив.

Він бачив кожну часточку скелястої стежки, наче в місячному світлі.

І він знав, що його власні очі на таке не спроможні.

До нього зверталися у множині, наче він був не один.

І тіло його рухалося наперекір його власній волі.

Він зробив спробу зупинитися, лишитись на місці.

Ноги так само несли його стежкою, а уста заворушилися, вимовляючи слова:

— Ти, я бачу, прокинувся. Доброго ранку.

На запитання, що одразу зродилося йому в голові, негайно відповіли його власні уста:

— Атож; ну і як тобі, Приборкувачу, самому бути приборканим — та ще у власному тілі?

Сіддхартха перелив у слова ще одну думку:

— От не гадав, що хто-небудь з вашого племені здатний захопити контроль наді мною наперекір моїй волі — навіть якби я й спав.

— Чесно кажучи, — промовив другий, — я теж не гадав. Але до моїх послуг були об’єднані сили багатьох до мене подібних. Отож мені здалося, що варто спробувати.

— А як же інші? Де вони?

— Порозбігалися помандрувати по світу, аж поки я їх покличу.

— А ті ж, котрі лишилися прикутими? Якби ти зачекав, я позвільняв би і їх.

— Яке мені до них діло? Адже я сам тепер вільний і знову при тілі! На все інше мені начхати.

— Отже виходить, як я розумію, твоя обіцянка допомогти мені не варта нічого?

— Це не так, — відповів демон. — Ми повернемося до цієї справи, ну, скажімо, як спливе білий місяць — або золотий. Твій задум мені таки вельми до вподоби. Передчуваю, як славно можна буде розважитися війною з богами. Але перше я хочу трохи повтішатися плотськими радощами. Невже ти поскупишся на невеличкі розваги для мене — після століть нудьги у темниці, куди ти сам мене й запроторив?

— Іще б мені не скупитися на таке використання моєї особи!

— Хай там як, а доведеться тобі на деякий час з цим примиритися. До того ж у тебе з’явиться нагода вхопити насолоди там, де вхоплю її я, то чому б не скористатися з ситуації якнайкраще?

— То ти не відступаєшся все-таки від наміру воювати проти богів?

— Звісно, ні. Шкода, що я сам до цього не додумався в давні часи. Можливо, тоді нас ніхто не зміг би приборкати. Може, і людей та богів не стало б уже на світі. Та ми ніколи не були схильні до спільних дій. Незалежний дух — природний супутник нашої особистої незалежності. Кожен поодинці бився зі спільним ворогом — людством. Я — вождь, це так, але тільки тому, що я старший, сильніший і мудріший за інших. Вони приходять до мене за порадою, служать мені, коли я їм звелю. Але я ніколи не вів їх гуртом на битву. Ну, а тепер поведу — пізніше. Новизна — добрий засіб од нудної одноманітності.

— Раджу тобі не зволікати, бо те «пізніше» не настане ніколи, Тарако.

— Чому ж?

— Коли я йшов до Пекельного Колодязя, гнів богів витав у повітрі, дзижчав у мене за спиною. Тепер по світу вештаються шістдесят шість демонів. Дуже скоро боги відчують вашу присутність. Вони одразу збагнуть, хто вас повипускав, і вживуть заходів проти нас. Фактор несподіванки буде втрачено.

— Билися ми з богами у давнину…

— Але тепер не ті часи, Тарако. Боги зараз дужчі, набагато дужчі. Довго був ти прикутий, а вони впродовж усіх цих століть нарощували свою міць. Навіть коли ти вперше в історії кинеш у бій ціле військо ракшасів, а я підсоблю тобі могутнім військом людей, то навіть тоді не буде певності в тому, хто переможе. Якщо загаєшся зараз, то занапастиш усю справу.

— Не хочу, щоб ти говорив зі мною про таке, Сіддхартхо, бо вселяєш у мене неспокій.

— Саме це я й намагаюся зробити. Дарма що ти такий могутній, а натрапиш на Червоного — і він висмокче з тебе життя своїми очима. Він же прийде сюди, до Ратнагарі, бо женеться за мною. Поява демонів підкаже йому, де мене шукати. Він може привести за собою й інших. І тоді раптом виявиться, що всі ви гуртом проти них нічого не варті.

Демон нічого не відповів. Вони вже вибралися з колодязя, і Тарака, пройшовши останні дві сотні кроків, опинився коло величезних дверей, що тепер були розчахнуті навстіж. Він вийшов назовні на скелястий виступ і поглянув униз.

— Ти сумніваєшся у могутності ракшасів, Приборкувачу? — спитав він. — Ну то дивись!

І він ступнув зі скелі в повітря.

Вони не впали.

Вони попливли, немов те листя, що його він кинув униз — чи так давно?

Униз.

Вони опустилися прямо на стежку, подолавши в повітрі півшляху вниз, з гори, званої Чанна.

— Я вселився не лише у твою нервову систему, — повідомив Тарака, — але й просотався по всьому твоєму тілі, огорнув його енергією свого буття. Отож присилай до мене того Червоного, що висмоктує життя очима. Я залюбки позмагаюся з ним.

— Хоч тобі й до снаги розгулювати в повітрі, — відповів Сіддхартха, — слова твої вельми необачні.

— Звідси неподалік, у Паламайдсу — двір князя Відегхи, — сказав Тарака, — я зазирнув туди, коли вертався назад з Небес. Здається, йому над усе до вподоби азартні ігри. Отож саме туди ми й верстаємо путь-дорогу.

— А як з’явиться Бог Смерті — щоб приєднатись до гри?

— І нехай! — вигукнув Тарака. — Ти перестав розважати мене, Приборкувачу. На добраніч. Спи далі.

І він поринув у примарну сутінь та німу тишу — перша помалу густішала: друга розвіювалась.

Від подальших днів лишилися тільки яскраві проблиски.

До нього долинали уривки розмов чи пісень, перед зором поставали мальовничі видива галерей, світлиць і садів. А якось він зазирнув у підземний каземат, де на дибі катували людей, і почув власний регіт.

І поміж цими мозаїчними видивами дійсності його навідували сни, такі схожі на дійсність. У них палало полум’я пожеж, текли ріки крові та сліз. У напівтемному безмежному соборі він кидав гральні кості; і то були світила й планети. Метеори кресали вогонь у нього над головою, комети прокреслювали сліпучі дуги на чорному склі склепіння. Несподівано крізь страх до нього пробився спалах радості, він знав, що ця радість здебільше належала не йому, та в ній була і його часточка. А от страх — той цілком належав йому.

Коли Тарака вихиляв забагато вина або валявся захеканий на своєму широкому й низькому ложі в гаремі, сила, якою він тримав у полоні украдене тіло, слабшала. Проте слабкий був ще і Сіддхартха: памороки забиті насильницьким вторгненням, а тіло хмільне і знеможене; і знав він: іще не настала година скинути владу, що її забрав над ним повелитель демонів.

Іноді він бачив усе довкола не очима того тіла, що було колись його власним, а зором демона, спрямованим одразу навсебіч; поглядом своїм здирав він тоді з усіх, з ким здибався, плоть і кістки, прозираючи під ними вогонь справдешньої їхньої сутності; вогонь той мінився кольорами й потьмарювався тінями їхніх пристрастей — то мерехтів од скнарості, хтивості або заздрості, то корчився од голоду і жадоби, то тлів затаєною ненавистю, то тьмянів, пригасаючи од страху й болю. Він жив у кольористому пеклі, і зрідка ця картина пом’якшувалась холодним голубим світінням інтелекту вченого, білою аурою мрущого ченця, рожевим ореолом шляхетної жінки, що уникала його погляду, чи простенькими барвами заклопотаних грою дітлахів.

Він походжав по високих залах та просторих галереях князівського палацу в Паламайдсу, то був його виграш. Князь Відегха опинився, закутий, у власній катівні. І ніхто з його підданців навіть гадки не мав, що трон його нині захопив демон. Усе йшло ніби своїм звичаєм.

Немовби вві сні, Сіддхартха їхав вулицями міста верхи на слоні. Усім городянкам було наказано стояти коло дверей своїх осель, і тих, які йому подобалися, він забирав до гарему. Вражений, Сіддхартха несподівано упіймав себе на тому, що бере участь у тих оглядинах, обговорюючи з Таракою приваби чи вади тої або тої матрони, дівчини, молодиці. Дістали і його хтиві пожадання повелителя демонів — і зробилися його власними пожаданнями. Усвідомивши це, він піднявся на вищий щабель пробудження, і віднині не завжди тільки волею демона рука підносила йому до уст ріжок з вином або хапалася за батіг у катівні. Дедалі надовше лишався він при тямі і врешті з певним відчуттям жаху збагнув, що і в ньому, як і в кожній людині, криється його власний демон, ладний відгукнутися на клич братів своїх.

І от якогось дня повстав він проти сили, що керувала його тілом і гнітила його розум. Він давно вже отямився і співіснував з Таракою — то як безмовний спостерігач, то як активний учасник його витівок.

Вони стояли на балконі, що виходив у сад, і вдивлялися в ясноту дня. Тарака зажадав — і одним махом зробив сад невпізнанним. Замість барвистих квітів — чорні головешки. Ящероподібні істоти заполонили ставки та дерева, зашамотіли, засновигали в густих тінях. Пахощі та ароматичні есенції стали неприємними й пересичили до нудоти повітря, по траві зазміїлися цівки чорного диму.

Вже тричі вчиняли замах на його життя. Останньою була спроба капітана палацової сторожі. Проте клинок у його руці перетворився на гадину, і та вп’ялася йому в лице, вирвала очі, напустила в його жили отрути, від якої він весь почорнів, розпух і помер у корчах, благаючи дати йому ковток води.

Сіддхартха простежив, як діє демон, і зненацька завдав удару.

Поволі верталась до нього та сила, якою він востаннє був скористався в Пекельному Колодязі. Дивом дивним незалежна від матерії його мозку — все це колись пояснив йому Яма, — сила та помалу-малу оберталася, мов веретено, у самісінькій середині простору, яким був він.

Тепер веретено закрутилося дужче — і він жбурнув цю свою силу проти сили непроханої.

Зойк вирвався у Тараки, і контрудар чистої енергії, наче спис, прохромив Сіддхартху.

Почасти йому вдалося відвести удар, навіть увібрати в себе й заволодіти частиною його енергії. Та головний імпульс удару все-таки вразив його єство, і все всередині обернулося на біль і хаос.

Однак, не даючи собі передихнути ні на мить, він ударив знову — так списоносець стромляє свого списа в темну нору страшного звіра.

Знову почув він, як з уст його зривається крик.

Тоді демон звів чорні мури супроти його сили.

Але падали вони один по одному під його натиском.

Б’ючися, вони розмовляли:

— О чоловіче, що маєш багато тіл, — говорив Тарака, — чому тобі шкода, аби я провів у цьому тілі всього кілька днів? Ти ж сам у ньому не народився, а теж тільки позичив його на деякий час. Чому ж тоді мій доторк вважаєш ти опоганенням? Рано чи пізно зміниш ти це тіло на інше, мною не торкнуте. То чому на присутність мою ти дивишся, як на отруєння, недугу? Чи не тому, що і в тобі є дещо таке, що схоже на мене? Чи не тому, що й ти пізнав смак насолоди, як ото ракшаси, завдаючи болю комусь іншому, підпорядковуючи все власній волі та власним химерам? Може, тому? Адже ти пізнав усе це і жадаєш спізнати знову, але гнітить тебе те, що тяжіє прокляттям над родом людським і називається відчуттям вини. Якщо це так, я сміюся з твоєї недолугості, Приборкувачу. І я візьму над тобою гору.

— Такий уже я, демоне, як є, — промовив Сам, спрямовуючи проти нього черговий енергетичний удар. — Просто іноді я прагну чогось іншого, аніж задоволення черева й фалоса. Я не святий, за якого мене мають буддисти, і не герой з легенди. Я людина, яка натерпілася чимало страхів і яка час од часу почуває свою вину. Але передусім я — людина, яка вирішила дещо зробити, а ти стоїш мені на заваді. Отож прокляття моє ти одержиш од мене у спадок: виграю я чи програю нині, Тарако, твоя доля вже змінилася. Ось воно, прокляття Будди: ніколи вже ти не будеш таким, як був колись. © http://kompas.co.ua

І весь той день простояли вони на балконі у просяклій потом одежі. Мов статуї стояли вони, аж поки сонце зійшло з неба і золота доріжка покраяла темне шатро ночі. Місяць вигулькнув над садовою огорожею, пізніше зійшов і другий.

— В чому воно полягає — прокляття Будди? — знов і знов допитувався Тарака.

Але Сіддхартха не відповідав.

Впав під його натиском і останній мур, тепер вони фехтували імпульсами енергії, немов потоками сліпучих стріл.

З віддаленого Храму долинав одноманітний барабанний дріб, у саду подеколи озивалася якась тварина, скрикував птах, рій машкари сідав на їхні тіла, живився і летів геть.

І зненацька, наче зоряна злива, наринули вони, осідлавши вічний вітер… Звільнена з Пекельного Колодязя, решта демонів, що розбрелася була по світу.

Вони примчали на поклик Тараки, аби силами своїми прибільшити його міць.

І обернувся володар демонів вогняною вирвою, прибоєм, смерчем із блискавок.

Сіддхартха відчув, як його валить з ніг велетенська лавина, чавить, плющить, підгрібає під себе.

Останнє, що він почув, втрачаючи тяму, був регіт, який вихопився у нього з грудей.

Він не знав, скільки минуло часу, перше ніж він очутився. Цього разу свідомість верталася повільно, і отямився він у палаці, де йому прислуговували демони.

Коли спали останні пута знеболюючої розумової втоми, перед ним постав дивовижний світ.

Тривали химерні оргії. Вечірки влаштовувались у катівнях, там демони оживляли тіла і вселялися в них, аби мучити свої жертви. Повсюди творилися темні дива — так прямісінько з мармурових плит тронної зали потягся вгору гайок кривих покорчених дерев, у тому гайку непробудно спали люди, вони кричали вві сні, бо кошмари тяглися нескінченною низкою. Але сталось у палаці й диво над дивами.

Тараку покинула радість.

— В чому полягає прокляття Будди? — вже вкотре спитав він, знову відчувши, як присутність Сіддхартхи душить його.

Сіддхартха не відповів.

Демон провадив:

— Відчуваю, що скоро віддам тобі твоє тіло. Я стомився від цього двобою, стомився від палацу. Гадаю, вже не далеко той день, коли ми підемо війною на Небеса. Що ти скажеш на це, Приборкувачу? Я ж обіцяв, що дотримаю свого слова.

Сіддхартха йому не відповів.

— День у день тане моя насолода! Може, ти знаєш, чому, Сіддхартхо? Може, скажеш, звідки це дивне відчуття, що змагає мене, чом гасить воно мою радість, коли я на вершині блаженства, чом підточує мої сили і наводить нудьгу, коли мав би я веселитися, літати на крилах радості? Чи не це — прокляття Будди?

— Так, — відповів Сіддхартха.

— Тоді зніми з мене своє прокляття, Приборкувачу, — і я полишу тебе того ж дня, оддам твою плотську личину. Знов затужив я за холодними чистими вітрами піднебесся! Звільни мене цю ж мить!

— Запізно, о владико ракшасів. Ти сам напитав собі те, що маєш.

— А що це? Чим пов’язав ти мене цього разу?

— Пригадуєш, як у той час, коли ми боролися на балконі, ти насміхався наді мною? Казав, що я теж маю задоволення від зла, яке ти сієш повсюди. Твоя була правда, бо людська натура має темний і світлий бік водночас. У людині поєднується багато протиріч, вона не є те чисте полум’я, яким ти був колись. Розум її часто воює з почуттями, а воля — з бажаннями… Ідеали її не в злагоді з дійсністю; якщо вона піде за ними, то не мине її туга за втраченою минувшиною, а як од них одцурається — спізнає гірку муку за те, що зрадила мрію, нову і шляхетну. Хай би що вона робила, все для неї воднораз знахідка і втрата, прибуток і збиток. Завжди вона оплакує те, що вже своє віджило, і боїться того, що таїть у собі нове. Здоровий глузд повстає проти традиції. Почуття чинять опір обмеженням, що їх накладають на людину її одноплемінці. І від цих суперечностей завжди народжується те, що ти назвав прокляттям роду людського і висміяв, — відчуття вини!

А тепер поміркуй: ти і я в одному тілі, і коли я не з власної волі йшов твоїм шляхом, — а іноді й з власної, — то шлях цей не був дорогою з одностороннім рухом. Як ти схилив був мою волю до своїх діянь, так, у відповідь, і твою волю зігнула моя огида до деяких твоїх вчинків. Ти навчився того, що називається почуттям вини, і завжди відтепер воно домішуватиме гіркості у твої насолоди. Ось чому потьмарилась твоя втіха. Ось чому зараз ти хотів би податися геть, втекти. Але від цього краще не стане. Почуття вини наздожене тебе й на краю світу. Воно полетить услід за тобою в царство холодних чистих вітрів. Воно гнатиметься за тобою всюди. Ось що воно таке, прокляття Будди.

Тарака затулив обличчя руками.

— Лишається одне — плакати, — сказав він нарешті.

Сіддхартха не відповів.

— Будь ти проклятий, Сіддхартхо, — промовив Тарака. — Ти приборкав мене знову, і в’язниця моя тепер ще страшніша, ніж Пекельний Колодязь.

— Ти сам себе й приборкав. Адже це ти порушив нашу угоду — не я.

— То людям випадає страждати від порушення угод з демонами, але жоден ракшас донині від цього ще не страждав.

Сіддхартха не відповів.

Наступного ранку, коли він снідав, хтось загупав у двері його покоїв.

— Хто сміє? — закричав він.

Ту ж мить завіси повискакували з одвірка, засув переломився, мов суха тріска, і двері грюкнули до світлиці.

Через поріг ввалився ракшас: рогата тигряча голова на плечах здоровенної мавпи, на ногах копита, на руках кігті; на мить він зробився прозорий, випустив з рота цівку диму, знову зробився видимий, ще раз здимів і ще раз з’явився. З кігтів його скрапувало щось не схоже на кров, на грудях курився величезний опік. У повітрі запахло паленою шерстю та горілою плоттю.

— Володарю! — крикнув він. — Прийшов чужинець і просить зустрічі з тобою!

— І ти не спромігся його переконати, що мені не до нього?

— Володарю, на нього накинулася твоя сторожа, душ із дванадцять, але він… Він махнув на них рукою — і спалахнуло таке яскраве світло, що навіть ракшасові його не витримати. Це тривало хвильку — і від них не лишилося й сліду, так наче на світі їх і не було… У стіні ж за ними зазяяла величезна дірка… Жодного уламку, тільки гладенька пропалена дірка.

— І тоді ти накинувся на нього?

— Багато ракшасів накинулося на нього, але в нього було щось таке, що нас відкинуло геть. Він знову махнув рукою, і вже троє наших щезло поглинутих спалахом, що його він послав… Мене він лише трохи зачепив. Отож мене послано до тебе з дорученням… Мені більше несила триматися…

По цих словах він щез, а над тим місцем, де стояло чудовисько, зависла вогняна куля. Тепер його слова гучали прямо в мозку:

— Він велить тобі негайно вийти до нього, а ні — то зруйнує палац.

— А ті троє, яких він спалив, теж набули своєї звичної форми?

— Ні, — відповів ракшас. — Їх більше немає…

— Який на вигляд цей чужинець? — спитав Сіддхартха, насилу вимовляючи слова власними устами.

— Він височенний, — почав демон, — на ньому чорні бриджі і чоботи. А вище вдягнений дуже дивно. На правій руці щось на зразок суцільної білої рукавиці, яка тягнеться вгору до плеча, огортає груди, а ззаду гладенько щільно облягає шию і всю голову. Спереду видно лише нижню частину обличчя: на очах у нього великі чорні лінзи, вони виступають наперед майже на п’ядь. На поясі носить короткі піхви з тої самої білої матерії, що й рукавиця, але в них замість кинджала — жезл. Під тканиною, там, де вона облягає його плечі й потилицю, випинається горбок, так наче там у нього невеличкий ранець.

— Бог Агні! — вигукнув Сіддхартха. — Ти змалював Бога Вогню!

— А, може, й так, — погодився ракшас. — Бо коли я зазирнув під його плоть, аби побачити кольори його справдешньої сутності, то побачив сліпуче сяйво, немовби глянув у самісіньку серцевину сонця. Якщо існує Бог Вогню, то це справді він.

— От і настав час тікати, — сказав Сіддхартха, — бо тут невдовзі запалає величезне пожарисько. Нам не до снаги боротися з ним. Отже мерщій ноги на плечі.

— Я не боюся богів, — заявив Тарака, — а на цьому хочу випробувати свої сили.

— Тобі не здолати Владику Полум’я, — заперечив Сіддхартха. — Його вогняний жезл — непереможний. Йому дав його Бог Смерті.

— Тоді доведеться відняти в нього цей жезл і обернути його проти нього самого.

— Ніхто не зможе носити його, не осліпнувши і не втративши при цьому руки! Ось чому на Агні такий дивовижний одяг. Не гаймо ж часу!

— Я маю сам усе побачити, — сказав Тарака. — Мушу.

— Мабуть, це новознайдене почуття вини змушує тебе гратися у самознищення.

— Почуття вини? — перепитав Тарака. — Отой хирявий пацюк, що точить мозок, якого ти мені підкинув? Ні, це не почуття вини, Приборкувачу. Колись я був наймогутнішим — якщо не рахувати тебе, — але відтоді у світі піднялися нові сили. Колись у давнину боги не були такі сильні, і якщо справді їхня могутність виросла, то я мушу її випробувати — сам! Це моя власна природа, яка є ніщо інше як, сила, велить мені боротися з будь-якою новою силою, що з’являється в світі, — аби взяти над нею гору або скоритися їй. Я мушу випробувати силу бога Агні, щоб перемогти його.

— Але ж у цьому тілі нас двоє!

— Твоя правда… Раптом тіло буде знищено, я заберу тебе з собою, обіцяю. Я вже підсилив вогонь твоєї сутності — так само, як це було зроблено колись з моїми родаками. Якщо це тіло загине, ти житимеш далі як ракшас. Наш народ теж носив колись тілесну плоть, і я не забув іще мистецтва зміцнення і вивільнення внутрішнього вогню від плоті. Я вже зробив це для тебе, отож не бійся.

— Дякую, що й казати.

— Рушаймо ж тепер на Владику Вогню й загасімо його!

Покинувши княжі покої, вони спустилися вниз. Глибоко в підземеллі, ув’язнений у власній катівні, стогнав уві сні князь Відегха.

Вони вигулькнули з дверей, схованих за драпіруванням позаду трону. Відгорнувши завісу, вони побачили величезну залу порожньою — коли б не люди, що марили в присмерковій сутіні гаю, та не прибулець, який стояв посеред зали, схрестивши на грудях руки, і в правій, обтягнутій білою рукавицею, стискав срібний жезл.

— Бачиш, як він стоїть? — сказав Сіддхартха. Він цілком покладається на власну силу — і має рацію. Це Агні, один з Локапалів[36]. Він здатний зазирнути крізь чистий простір за самісінький небокрай і роздивитися там усе, мов на власній долоні. І здатний дотягтися до того, що бачить. Подейкують, якоїсь ночі він навіть поскородив місяці отим своїм жезлом. Досить йому лише доторкнутися руків’ям жезла до контакту в його рукавиці — і назовні вихлюпнеться Всесвітній Вогонь, засліплюючи всіх нестерпним блиском, знищуючи матерію та розсіюючи енергію, що трапляться йому на шляху. Не пізно ще відступити…

— Агні! — почув він, як кричать його уста. — Ти домагався зустрічі з тим, хто тут править?

Чорні лінзи обернулись до нього. Губи Агні скривила посмішка, вона щезла, щойно він заговорив:

— Я знав, що знайду тебе тут, — промовив він гугнявим пронизливим голосом. — Тобі набила оскому вся ота святість, ти не втерпів, тим-то й пустився берега, га? Як же тепер тебе величати — Сіддхартха, Татхагатха, Магасаматман — чи просто Сам?

— Дурню, — почулося у відповідь, — той, кого ти знав як Приборкувача Демонів і під усіма іншими найменнями, тобою названими, — нині сам приборканий. Тобі випала честь звертатися до Тараки, вождя ракшасів, володаря Пекельного Колодязя.

Щось клацнуло, і лінзи зробились червоними.

— Так, тепер я відчуваю істину твоїх слів, — сказав Агні. — Явно видно демонічну одержимість. Цікавий випадок і, безсумнівно, складний.

Він здвигнув плечима й додав:

— А проте, я залюбки порішу обох — і того, й того.

— Ти так гадаєш? — спитав Тарака і змахнув поперед себе руками.

І одразу загуркотіло, з підлоги миттю виріс чорний ліс, поглинув постать, що там стояла, обплівши її чорним, немов покорченим од болю, віттям. Гуркіт не вщухав, і підлога в них під ногами осіла на кілька дюймів. Згори почулися скрип і тріск розколотого каміння, посипалися пил і гравій.

Та зненацька зблиснув сліпучий спалах світла — і пощезали всі дерева, лишивши по собі лише низькі пеньки та чорні плями згарища на підлозі.

Розкололася і з оглушливим гуркотом упала стеля.

Відступаючи назад через ті самі двері поза троном, вони побачили, як постать, що й далі стояла посеред зали, підняла в себе над головою жезл і окреслила ним ледь помітне коло.

Догори шугнув конус сліпучого сяйва, і все, чого він торкався, розчинялось без сліду. На устах Агні так само грала посмішка, а згори зливою падало величезне каміння, не зачіпаючи його.

Гуркіт тривав, затріщала підлога, схитнулися стіни.

Вони хряснули за собою дверима, і Самові запаморочилось у голові, коли вікно, що видніло в кінці коридора, майнуло повз нього.

Вони мчали геть і вгору, у піднебесся, в тілі Сама щось поколювало й булькало, так наче весь він був з рідини, крізь яку пропускали електричний струм.

Озираючись назад зором демона, який міг бачити одразу у всіх напрямках, Сам помітив, як здаленіло Паламайдсу, змаліло до розмірів картини, яку, здавалося, можна взяти в рамку й почепити на стіну. На високому пагорбі в центрі міста розвалювався палац Відегхи, і величезні спалахи світла, немов дзеркальні відображення блискавок, шугали з руйновища в небо.

— Ось і маєш відповідь, Тарако, — озвався він. — Чи не вернутися нам назад та ще раз випробувати його силу?

— Я повинен був переконатися, — відповів демон.

— А тепер дозволь мені ще раз тебе застерегти. Я не жартував, коли сказав, що він може бачити все аж до самісінького небокраю. В разі він хутко вивільниться з-під усіх тих уламків і зверне погляд у наш бік, то одразу засіче нас. Я не думаю, що літаєш ти швидше за світло, отож ліпше тримайся нижче, ховаючись за Нерівностями рельєфу.

— Я зроблю нас невидимими, Саме.

— Очі Агні бачать далеко поза межами людського сприйняття червоної та фіолетової сфери спектра.

І тоді вони, не гаючи більше часу, знизились. Перед тим Сам устиг ще помітити: від палацу Відегхи в Паламайдсу тільки й лишилася хмара пилу, що досі клубочилась над сірими схилами пагорбу.

Мов смерч неслися вони на північ, усе далі й далі, аж поки розкинулося під ними гірське пасмо Ратнагарі. Вони підлетіли до гори, званої Чанна, ковзнули повз її вершину і приземлилися на скелястому виступі коло розчахнутих навстіж дверей у Пекельний Колодязь.

Вони ввійшли туди і зачинили за собою двері.

— Нас наздоженуть, — промовив Сам, — і навіть Пекельний Колодязь не витримає облоги.

— Які ж вони впевнені у власних силах, — здивувався Тарака, — прислали тільки одного!

— Тобі здається, що впевненість ця невиправдана?

— Ні, — відповів Тарака. — Ну а той Червоний, про якого ти розповідав, що він випиває очима життя? Хіба ти не вважав, що вони радше пошлють Владику Яму, а не Агні?

— Так, — погодився Сам, спускаючись разом із ним дорогою до колодязя. — Я був певен, що він гнатиметься за мною, і досі мене не покидає відчуття, що наміру свого він не облишить. Коли ми бачилися востаннє, я добряче йому насолив. Відчуваю, він усюди гнатиметься за мною, наступаючи на п’яти. Хто зна, може, цю мить він уже чатує на мене в засідці на дні Пекельного Колодязя.

Вони дійшли до колодязя і ступили на стежку.

— Ні, там він на тебе не чатує, — запевнив Тарака. — Якби цим шляхом пройшов хтось інший, окрім ракшаса, мені одразу доповів би про це хтось із тих, які не потерпають у неволі.

— Він ще з’явиться, — відповів Сам, — а коли Червоний увійде до Пекельного Колодязя, його ніхто не зможе зупинити.

— Але багато хто спробує, — відповів Тарака. — І ось перший з них.

Той перший вогник запалахкотів у ніші обіч скелястої стежки.

Проходячи мимо, Сам звільнив його, він злинув угору, наче птах з яскравим оперенням, і по спіралі спустився в колодязь.

Крок за кроком спускались вони, і з кожної ніші виривався на волю вогонь і линув геть. За наказом Тараки деякі з них піднімалися до входу в колодязь і щезали за могутніми дверима, на зовнішньому боці яких були вирізьблені слова богів.

Коли вони дісталися до дна колодязя, Тарака запропонував:

— Звільнімо й тих, що ув’язнені в печерах.

І вони рушили в путь глибинними переходами, звільняючи демонів з бездонних кам’яних темниць.

Збігав час, він давно втратив йому лік, і нарешті всі бранці опинилися на волі.

Ракшаси зібралися в печері на дні колодязя і, вишикувавшись величезною вогняною фалангою, злили свої крики в єдину рівну дзвінку ноту, яка перекочувалась і билась у голові Сама, аж поки він збагнув, ошелешений здогадом, що вони співають.

— Так, — промовив Тарака, — це вони вперше співають за багато століть.

Сам дослухався до вібруючих у його черепі звуків, намагався вловити сенс за сичанням і спалахами, і врешті почуття, що сповнювали той спів, переливались його свідомістю у слова та рядки, — форму, звичнішу його власному мисленню:

Пісня та не кінчалася, і Сам здригався, вслухаючись у їхню оповідь про колишні тріумфи і розвіяну славу, про безмежну віру у свою здатність перетерпіти будь-які обставини, збороти будь-яку силу прийомом космічного дзюдо: вдарити, зачаїтися, виждати, — дочекатися, поки вороги повернуть свою силу один проти одного і самі себе знищать. У ті хвилини він майже вірив: те, про що вони співають, обернеться правдою, і може настати день, коли одні тільки ракшаси вціліють і засновигають над руїнами мертвого світу.

Потім він перекинувся на інші справи і відігнав від себе гнітючий настрій. Та він усе вертався до нього — і в наступні дні, і пізніш у плині років, — аби отруювати все, що він робив, глумитися над його радостями, змушувати сумніватися, визнавати свою вину, журитися, — а отже сповнюватися смирення.

По деякім часі вернувся один з посланих на розвідини демонів і спустився в колодязь. Він завис у повітрі й почав доповідати про все, що бачив. Поки він говорив, вогонь його перелився у форму хреста «тау».

— Ось такої форми колісниця, — пояснив він, — сліпучим спалахом промайнула по небу і шугнула вниз, зупинившись у долині за південним піком.

— Приборкувачу, тобі відомо щось про цей летючий корабель? — спитав Тарака.

— Мені його змальовували колись, — відповів Сам. — Це Громова Колісниця бога Шіви.

— Який на вигляд її їздець? — спитав демона Тарака.

— Їх четверо, володарю.

— Четверо?

— Так. Серед них той, кого ти називав Агні, Богом Вогню. З ним другий, на голові в нього воронований шолом із бичачими рогами, лати як зі старовинної бронзи, але то не бронза, вони зроблені наче з багатьох змій і зовсім не обтяжують його рухів. У руці він тримає блискучий тризуб, але в нього немає щита.

— Це Шіва, — сказав Сам.

— Далі простує третій, одягнений у все червоне, погляд у нього похмурий. Він не розмовляє, але час від часу кидає погляд на жінку, яка йде поряд, ліворуч од нього. Ясні в неї обличчя і коси, колір її панциру до пари його убранню. Очі в неї — мов те море, посмішка часто набігає на уста, пурпурові, мов людська кров. На шиї намисто з черепів. Озброєна вона луком, за поясом — короткий меч. А в руці тримає дивовижний інструмент, щось на зразок чорного скіпетра зі срібним черепом на кінці, що обертається, наче колесо.

— Ці двоє — Яма і Калі, — сказав Сам. — А тепер послухай мене, Тарако, наймогутніший серед ракшасів, і я розповім тобі, які сили на нас насуваються. Силу Агні ти вже добре відчув на собі, про Червоного я розповідав тобі раніш. А ота, що йде ліворуч од нього, теж уміє випивати життя очима. Її скіпетр — колесо верещить так пронизливо, як ті сурми, що провіщають кінець Юги[37], і кожен, кого наздожене той лемент, упаде мов підкошений, і розум його запаморочиться. Її треба остерігатися не менше за її супутника, а він же нещадний і непереможний. Той, у кого тризуб, не хто інший, як сам Бог Руйнування. Якщо Яма — Цар Мертвих, Агні — Володар Вогню, то сила Шіви ще страшніша, то сила самого хаосу. Вона розщеплює молекули на атоми, руйнує форму всього того, проти чого він поверне свій тризуб. Проти цієї четвірки не вистоїть усе військо Пекельного Колодязя. Отож геть з цього місця, мерщій, адже саме сюди вони напевне й прямують.

— Хіба я не обіцяв тобі, Приборкувачу, — заперечив у відповідь Тарака, — що допоможу тобі у битві з богами?

— Так, але я мав на увазі несподіваний напад. А ці вже виступили проти нас у своїх Подобах, озброєні своїми Атрибутами. Якби на те їхня воля, вони на льоту знищили б Чанну, їм не довелось би навіть висаджуватись з Громової Колісниці, і замість гори оце тут, у серці Ратнагарі, вже зяяв би бездонний кратер. Тікаймо звідси, а битися будемо іншим разом.

— Ти не забув прокляття Будди? — спитав Тарака. — Пам’ятаєш, як ти навчив мене відчувати вину, Сіддхартхо? Я ж бо пам’ятаю і відчуваю, що заборгував тобі цю перемогу. Я винен тобі за твої муки і як плату віддам тобі до рук цих богів.

— Ні! Якщо хочеш мені прислужитися, зроби це за іншої нагоди! А зараз забери й віднеси мене звідси — якомога швидше та якомога далі!

— То ти боїшся зустрітися з ними, князю Сіддхартхо?

— Так, так, боюся! Бо це — безглузда зухвалість! «Легіони Пекельного царства навчились чекати, щоб піднятися знову і далі тривати!» — чи не так ви співали? Куди ж поділося терпіння ракшасів? Ви запевняли, що дочекаєтесь, аж поки не стане морів, заваляться гори, місяці поскочуються з неба, — а самі не можете навіть почекати, поки я назву час і місце вирішальної битви! Я знаю їх, цих богів, куди краще, ніж вас, бо й сам був колись одним із них. Нема чого зараз гарячкувати. Коли хочеш послужити мені, вбережи мене від цієї зустрічі.

— Гаразд. Я вислухав тебе, Сіддхартхо. Твої слова зворушили мене. Але мені кортить випробувати їхню силу. Тому я пошлю проти них кількох ракшасів. А ми з тобою вирушимо далеко-далеко, у мандрівку до самісіньких коренів цього світу. Там ми зачекаємо звісток про перемогу. Та якщо ракшаси раптом зазнають поразки, то занесу я тебе звідси ген-ген далеко і віддам тобі твоє тіло. А поки се та те, я поношу його ще кілька годин, аби посмакувати твої пристрасті в цій битві.

Сам схилив голову.

— Амінь, — промовив він, і щось у нього в тілі забулькало, закололо, він відчув, як піднімається в повітря і несеться просторими підземними переходами, не знаними ніким із людей.

І поки пролітали вони по печерах, усе далі й далі вниз по підземних тунелях, колодязях і проваллях, проносились через кам’яні лабіринти, гроти і коридори, Сам дав заполонити себе спогадам, і дедалі глибше сягали вони у минуле. Він думав про недавні дні свого проповідництва, коли наважився прищепити живець стародавнього вчення Гаутами до древа релігії, що панувала над світом. Згадував про свого дивовижного учня Сугату, рука якого однаково була щедра і на смерть, і на благословення. Минатиме час, і життя їхні помалу-малу зіллються в одне, і змішаються їхні діяння. Надто довго прожив він, аби не знати, як, немов у казані, час перемішує і переплавляє легенди. Жив на світі і реальний Будда, тепер він це знає. Вчення, що його він пустив у люди, хай навіть незаконно ним привласнене, привабило цього істинно віруючого, і він досяг-таки просвітлення, святістю своєю лишив слід у душах людей, і тоді з власної волі віддався до рук самої Смерті. Татхагатха й Сугата стануть складовими єдиної легенди, атож, він знав, що так і буде, і сяятиме Татхагатха у променях слави свого учня. Та в плині віків лишиться жити тільки один Дхарма[38]. По тому думки його навернулися до битви у Приймальні Карми та до захоплених у ворога машин, і досі схованих у надійному місці. І пригадалися йому незліченні переродження, яких він зазнав, і герці, в яких бився, і жінки, яких кохав, — як багато було їх упродовж століть; замислився над тим, який міг би бути цей світ і яким був насправді — яким і чому. І знову закипіла в ньому лють на богів. Пригадалися дні, коли купка їх билася з ракшасами й нагами, гандхарвами[39] і Морським Народом, з демонами Катапутни та Матерями Нестерпного Жару, з дакіні[40] і претами[41], скандами[42] та пішачами[43], — і всіх вони перемогли, звільнили світ від хаосу й заклали своє перше місто, місто людей. На його очах воно пережило всі можливі стадії розвитку, піднялося по всіх щаблях, аж поки настала пора, коли мешканці його змогли воднораз поєднати свої уми й поробитися богами; кожен прийняв свою подобу, свій образ-аспект, що зміцнив його тіло, розвинув волю, а з невтримної снаги бажань викував Атрибути, які немов магічною силою побивали всіх, проти кого бували спрямовані. Він думав про місто і про богів, знаючи всю їхню красу й справедливість, усю їхню потворність і неправедність. Згадував їхню сліпучу пишноту і колорит — нічого подібного не знайдеш у цілому світі — і плакав та ярився, бо розумів, що, повставши проти них, ніколи не відчує за собою цілковитої слушності, ні повної неправоти. Ось чому він так довго вижидав і був бездіяльний. А нині, хай би що він вчинив, усе обернеться для нього водночас і перемогою, і поразкою, успіхом і невдачею; незалежно од наслідків його дій — розвіється Місто примарною мрією ти триватиме вічно — тягар вини ляже на нього.

Вони чекали в пітьмі.

Чекали довго, мовчки. Час тягся поволі, так немічний дід плентає на гору.

Вони стояли на скелястому уступі коло чорного провалля колодязя й чекали.

— Вже досі ми мали б почути?

— Може, й так. А може, й ні.

— Що будемо робити?

— Ти про що?

— Раптом вони зовсім не з’являться. Як довго ми будемо тут їх чекати?

— Вони з’являться з піснею.

— Сподіваюся.

Та не було ні пісні, ані руху. Довкола них — тільки німа непорушність часу, якому нема чого тут підточувати.

— Як довго ми вже чекаємо?

— Не знаю. Довгенько.

— Я відчуваю, що не все гаразд.

— Мабуть, ти маєш рацію. Чи не піднятися нам на кілька рівнів, аби розвідати, що й до чого — чи оце зараз винести тебе на волю?

— Зачекаймо ще трохи.

— Гаразд.

І знову тиша. Вони міряли кроками німоту.

— Що це?

— Що?

— Звук.

— Я нічого не чув, а ми слухаємо одними й тими ж вухами.

— Не тілесними вухами — ось знову!

— Я нічого не чув, Тарако.

— І не вщухає. Схоже на волання, але нескінченне.

— Далеко?

— Так, неблизько. Послухай моїм слухом.

— Он воно що! Гадаю, це скіпетр Калі. Отже, битва в розпалі.

— І досі? Виходить, боги дужчі, ніж я уявляв.

— Ні, це ракшаси дужчі, ніж уявляв я.

— Перемагають наші сили чи зазнають поразки, Сіддхартхо, в будь-якому разі богам зараз не до нас з тобою. Якщо пощастить проскочити повз них непоміченими, навряд чи ми застанемо сторожу коло їхнього корабля. Ти хочеш його захопити?

— Захопити Громову Колісницю? Дотепна пропозиція… То і могутня зброя, і чудовий засіб пересування. Чи великі наші шанси?

— Я певен, ракшаси можуть стримувати їх, скільки знадобиться, от тільки довго підніматися нам з Пекельного Колодязя. Та ми обійдемося без стежки. Я притомився, але ще можу пронести нас у повітрі.

— Спершу піднімімося на кілька рівнів та розвідаймо ситуацію.

Вони злетіли зі скелястої приступки біля чорного провалля колодязя, і час знову зацокав їм услід.

Вони підіймалися вгору, а назустріч спускалася світляна куля. Вона торкнулася долівки печери — і розрослася деревом з зеленого вогню.

— Як іде битва? — спитав Тарака.

— Ми зупинили їх, — відповів ракшас, — але не можемо підступитися до них близько.

— Чому?

— Нас від них щось відштовхує. Не знаю, що це таке, але воно тримає нас на віддалі.

— Як же тоді ви б’єтеся?

— Ми тримаємо їх під шквалом каміння і скель, печемо вогнем, потопляєм водою, насилаємо буревії.

— А вони що?

— Тризуб Шіви прокладає дорогу крізь усі перепони. Хай би скільки матерії він руйнував, ми жбурляємо проти нього ще більше. Отож він і стоїть на місці, мов статуя, приборкуючи наші шторми, яким ми не даємо вщухнути. Час від часу він відволікається, щоб когось убити, і тоді Бог Вогню відбиває напад. Скіпетр богині стримує натиск того, хто опиниться перед ним, а сповільнивши свій рух, він наражається на тризуб, на цупку хватку чи очі Смерті.

— І вам не вдалося завдати їм втрат?

— Ні.

— Де вони зараз?

— Спустилися трохи по стіні колодязя. Вони просуваються дуже повільно.

— А скількох ми втратили?

— Вісімнадцятьох.

— Виходить, ми зробили помилку, урвавши наше чекання і кинувшись до бою. Ми заплатили надто високу ціну, а самі нічого не виграли… Ну то як з колісницею, Саме, спробуємо її захопити?

— Вона варта ризику… Так, спробуймо.

— Тоді гайда, — звелів він ракшасу, який погойдував перед ним гілками. — Іди вперед, а ми потихеньку за тобою. Підніматимемось по стіні з протилежного боку, а коли наблизимося до місця бою, ви подвойте свій натиск. Не давайте їм передихнути, аж поки ми повз них просковзнемо. А далі утримуйте їх на місці, аби ми встигли викрасти їхню колісницю з долини. Коли ми це зробимо, я повернуся до вас у своєму справдешньому вигляді і тоді покладемо край цьому бойовищу.

— Слухаюсь, — відповів демон, брязнув на долівку, обернувся зеленою вогняною змією і шугнув у них над головою.

Вони кинулися вперед і пробігли частину шляху нагору, приберігаючи підупалі сили Тараки для рішучого кидка і подолання тяжіння.

Далеко заглибились були вони в нутро Ратнагарі, тому мандрівка назад здавалася їм нескінченною.

Нарешті досягли вони дна колодязя; там було досить світло, і Сам на власні очі міг бачити все, що відбувається вгорі над ними. Гуркотіло й клокотало нестерпно, і якби вони з Таракою спілкувалися мовою, то тут їхнє спілкування урвалося б.

Немов фантастична орхідея на гілці чорного дерева, квітло полум’я на стіні колодязя. Агні махав жезлом, і воно змінювало свої обриси, корчилось. У повітрі, мов яскраві комахи, витанцьовували ракшаси. Ревли буревії, гримотіли кам’яні брили. І все це перекривало жаске завивання черепа-колеса, що ним Калі помахувала, ніби віялом; та найстрашніше було, коли його верещання піднімалося над межами звукової чутності, але не припинялося. Скелі лускали, плавились і розчинялися у повітрі, їхні розпечені до білого жару уламки розліталися навсебіч, немов іскри з кувадла, і падали вниз. По дорозі вони підскакували, котилися і жевріли червоно в чорних тінях Пекельного Колодязя. На стінах колодязя висипали віспини, зяяли продовбини й розверзалися борозни там, де їх торкались вогонь і хаос.

— Тепер, — мовив Тарака, — вперед!

Вони злетіли в повітря і понеслися нагору вздовж протилежної від богів стіни. Ракшаси посилили натиск, але й на собі відчули подвоєний опір. Сам затулив вуха руками, але це не могло його врятувати від розпечених голок, що впиналися йому в очі зсередини, коли срібний череп дивився в його бік. Ліворуч, зовсім близько від нього, зненацька щез цілий скелястий хребет.

— Вони не засікли нас, — заспокоїв Тарака.

— Поки що, — відповів Сам. — Цей клятий Бог Вогню може розгледіти ворухливу піщинку навіть у чорнильному морі. Раптом він обернеться в наш бік, сподіваюсь, ти зможеш ухилитися від нього…

— Ось так? — спитав Тарака по тому, як вони несподівано опинилися на сорок футів вище і трохи лівіше.

Тепер вони щодуху неслися вгору, а їм навздогін підіймалася смуга розплавленого каміння. Та гонитва невдовзі урвалася, коли демони, зчинивши несусвітній галас, повідколювали од стін гігантські брили і під стугоніння шквального вітру та лопотіння вогняної завіси поскидали їх на богів.

Вони дісталися до горішнього краю колодязя, вискочили з нього і квапливо подалися геть від бойовиська.

— Тепер доведеться кружеляти, поки добіжимо до коридора, що веде назовні.

З колодязя вигулькнув ракшас і метнувся до них.

— Вони відступають! — вигукнув він. — Богиня впала і Червоний підтримує її, так вони від нас і тікають!

— Вони не відступають, — сказав Тарака. — Вони наміряються відрізати нам шлях. Перепиніть їх! Зруйнуйте стежку! Мерщій!

Ракшас метеором кинувся назад у колодязь.

— Приборкувачу, я втомився. Не знаю, чи зможу перенести нас зі скелястої приступки біля входу до самісінького підніжжя гори.

— А частину цього шляху здолаєш?

— Так.

— Перші футів триста, де стежка надто вузька?

— Гадаю, що так.

— Гаразд!

Вони кинулися бігти. Коли огинали жерло Пекельного Колодязя, з глибини вигулькнув ще один ракшас і підлетів до них.

— Доповідаю! — закричав він. — Ми двічі руйнували стежку. Та щоразу Владика Полум’я пропалював нову!

— Ну, з цим нічого не вдієш! Лишайся з нами! Твоя допомога знадобиться нам для іншого.

Демон помчав уперед малиновим клином, освітлюючи їм шлях.

Обігнувши колодязь, вони поквапилися до тунелю. Підбігли до вхідних дверей, розчахнули їх навстіж і вискочили на скелясту приступку. Ракшас, який супроводив їх, зачинив за ними двері і повідомив:

— Вони женуться за нами!

Сам ступив за край скелястої приступки. Тільки-но він опинився в повітрі й почав падати вниз, як двері зненацька сяйнули нестерпним спалахом і розлетілися бризками розплавленого металу.

З допомогою другого ракшаса вони спустилися до самісінького підніжжя Чанни і побігли кружною стежкою, шукаючи прикриття. Тепер гора затуляла їх собою од гонитви богів. Та за мить її захльоснуло полум’я.

Ракшас шугнув високо вгору, покружляв і щез.

Вони бігли стежкою в напрямку долини, де стояла колісниця. Коли вони добігли до неї, повернувся ракшас.

— Калі, Яма і Агні спускаються, — повідомив він. — Шіва лишився позаду стерегти коридор. Перед веде Агні. Червоний підтримує богиню, бо вона кульгає.

У долині перед ними постала Громова Колісниця. Витончена, без будь-яких прикрас, кольору бронзи, хоч і не з бронзи, вона стояла на широкій порослій травою рівнині. Здавалося, то впав на траву мінарет, або ключ від оселі гіганта, або якась деталь небесного музичного інструмента, яка вислизнула з осяйного сузір’я і скотилась на Землю. На вигляд вона була немов незавершена, хоча доскіпливе око не могло знайти жодного ґанджу в її чарівливих обрисах. Летючий корабель таїв у собі ту особливу красу, властиву тільки найвибагливішій зброї, повна досконалість якої виявляється лише тоді, коли вона в дії.

Сам підійшов до колісниці, знайшов люк і опинився всередині.

— Ти вмієш керувати нею, Приборкувачу? — спитав Тарака. — Зможеш піднятися в піднебесся і сіяти довкола руйнацію?

— Я певен, що Яма зробив керування нею якомога простішим. Раціональність у всьому — то його пристрасть. Я літав раніше на реактивниках Небес і гадаю, що цей від них не дуже відрізняється.

Він пірнув у кабіну, вмостився на місці пілота і видивився на панель управління перед собою.

— Прокляття! — буркнув він, простяг руку вперед і одразу ж відсмикнув.

Раптом знову з’явився ракшас, він проник крізь металевий корпус колісниці і завис над консоллю.

— Дуже швидко просуваються боги, — сповістив він. — А надто Агні.

Сам клацнув кількома перемикачами і натис на кнопку. Засвітилися індикатори всіх приладів на контрольній панелі, зсередини почулося приглушене гудіння.

— Далеко він звідси? — спитав Тарака.

— Майже на півшляху вниз. Він розширив стежку своїм полум’ям і тепер біжить по ній, наче по дорозі. Випалює всі перепони. Прокладає прямий шлях.

Сам узявся за важіль управління, звірився зі шкалою, зчитавши показники індикаторів. Корабель задрижав.

— Ти готовий? — спитав Тарака.

— Не можу злетіти, поки механізм не прогріється. Та й управління тут мудрованіше, ніж я сподівався.

— Нас ось-ось наздоженуть.

— Так.

Оддалік пролунало кілька вибухів, заглушивши наростаючий рик колісниці. Сам пересунув важіль ще на одну поділку і підрегулював шкалу.

— Я затримаю їх, — сказав ракшас і зник так само непомітно, як і з’явився.

Сам пересунув важіль одразу на дві поділки, десь щось зашипіло й заглухло все. Корабель знову стояв занімілий.

Сам вернув важіль на початкову позицію, відрегулював шкалу і знову натис на кнопку.

І знову колісницею пробіг дріж, десь щось замуркотіло. Сам пересунув важіль на одну поділку, підкрутив шкалу.

За мить він повторив усе це, і муркотіння перетворилося на приглушене рикання.

— Кінець, — промовив Тарака. — Загинув.

— Що? Хто?

— Той, хто намагався зупинити Владику Полум’я. Йому це не вдалося.

Знову почулися вибухи.

— Вони руйнують Пекельний Колодязь, — сказав Тарака.

Сам дожидав, не знімаючи руки з важеля, піт зросив йому чоло.

— А ось і він — Агні!

Сам подивився крізь довгий похилий захисний щит.

Бог Вогню ступив у долину.

— Прощавай, Сіддхартхо.

— Ні ще, — сказав Сам.

Агні поглянув на колісницю, підняв свій жезл.

Нічого не сталося.

Він стояв, спрямовуючи на них жезл, потім опустив його додолу, потряс ним.

Підняв іще раз.

А полум’я так і не було.

Ліву руку він завів за потилицю, поправив щось у ранці, а тим часом із жезла вихлюпнувся потік світла і пропік поряд нього в землі величезну дірку.

Він знову націлив свій жезл.

Нічого.

Тоді він кинувся бігти до корабля.

— Електролокація? — спитав Тарака.

— Атож.

Сам поторгав важіль, підрегулював прилади. Довкола все вже ревло.

Він натис ще на одну кнопку, і з хвоста корабля долинув якийсь скрегіт. Він покрутив іншу шкалу, і ту ж мить Агні дістався до люка.

Спалах полум’я і брязкіт металу.

Він схопився зі свого місця і вискочив з кабіни в коридор.

Агні вже був усередині і цілився в нього своїм жезлом.

— Стій, не ворушись, Саме, — чи Демоне! — закричав він, заглушаючи рев двигунів, і лінзи на його очах після короткого клацання стали червоними, він посміхнувся. — Демоне, — повторив він, — не ворушися, бо вмить згориш разом зі своїм господарем!

Сам стрибнув на нього.

Агні одразу впав, од першого ж поштовху, бо навіть уявити собі не міг, що на нього можуть напасти.

— Коротке замикання, га? — примовляв Сам, гамселячи його по шиї. — Чи сонячні плями? — і завдав йому замашного удару в скроню.

Агні перекинувся на бік, і Сам востаннє вдарив його ребром долоні під самісіньке адамове яблуко.

Він відкинув ногою жезл у коридор і побіг до люка, але одразу переконався, що вже запізно.

— А тепер тікай, Тарако, — сказав він. — Приспів час битись мені одному. Ти вже нічого не зможеш вдіяти.

— Я обіцяв допомогти.

— Тепер уже не зможеш. Тікай, поки цілий.

— Ну якщо така твоя воля. Але на прощання хочу тобі сказати…

— Облиш. Іншим разом, коли знову стрінемося.

— Приборкувачу, я про те, чого навчився в тебе… Мені так шкода. Я…

Сам відчув, як щось сіпнуло й скрутило його тіло і мозок, то погляд Ями впав на нього, проштрикнувши глибше самої сутності.

Калі теж уп’ялася йому поглядом в очі, тримаючи перед собою свій верескливий скіпетр.

Відчуття було таке, наче з нього скотився один камінь, але враз придушив другий.

— Прощавай, Приборкувачу, — виникли в його мозку слова.

І череп мало не луснув.

Він відчув, що падає.

Щось билося й пульсувало.

У нього в голові, всередині і довкола.

Від цієї пульсації він і прочнувся — і враз відчув, що оповитий болем, немов бинтами.

А руки й ноги немов у кайданах.

Він напівсидів на підлозі тісного відсіку. Біля дверей умостився, попахкуючи люлькою, Червоний.

Яма кивнув, але ні пари з уст.

— Чом я живий? — спитав його Сам.

— Ти живий, щоб відбулася зустріч, про яку ти домовився багато років тому в Махартсі, — сказав Яма. — Брахмі кортить побачити тебе знову.

— Але ж мені не кортить побачити Брахму.

— З плином років це ставало дедалі очевидніше.

— Бачу, пливун не підточив твоєї кмітливості.

Яма всміхнувся.

— Ти небезпечна погань, — сказав він.

— Знаю. І вправляюся, аби не втратити форму.

— Здається мені, оборудка твоя луснула?

— На жаль, це так.

— Можливо, ти ще зможеш відшкодувати собі те, що втратив. Ми на півдорозі до Небес.

— Гадаєш, у мене є шанс?

— Аякже. Часи змінюються. Може, на цьому тижні Брахма покаже себе як милосердне божество.

— Мій трудотерапевт радив мені тренуватися на безнадійних оборудках.

Яма здвигнув плечима.

— А що сталося з демоном? — спитав Сам. — З отим, що був зі мною?

— Я таки дістав його, — відповів Яма, — добряче йому перепало. Не знаю, порішив я його чи тільки відкинув. Але ти можеш про це більше не турбуватися. Я покропив тебе протидемонічним репелентом. Якщо ця тварюка ще жива, то не скоро оклигає від мого погляду. Може, й ніколи. Скажи краще, як тебе спіткала така халепа? Я гадав, що хто-хто, а ти непіддатливий демонічній владі та одержимості.

— Так само гадав і я. А що то таке — протидемонічний репелент?

— Я знайшов хімічний реактив, нешкідливий для нас, тоді як енергетичні істоти його не витримують.

— Зручна штукенція. Як би вона придалася у дні приборкання демонів.

— Атож. Ми пустили її в хід у Пекельному Колодязі.

— Судячи з того, що я бачив, то було бойовисько хоч куди.

— Еге ж, — сказав Яма. — А на що воно схоже, коли ти одержимий демоном? Як почуваєшся, коли тобою потурає чужа воля?

— І дивно, і страшно, і водночас повчально, — пояснив Сам. — Багато чого можна пізнати.

— Як так?

— Цей світ належав їм попервах, — сказав Сам. — Ми відняли його в них. Чому вони повинні відмовлятися від своєї природи — тільки тому, що ми ненавидимо їх такими, які вони є? Адже для них — це ми демони.

— Ну а як при цьому почуваєшся?

— Коли тобою потурає чужа воля? Ти й сам знаєш.

Посмішка щезла з обличчя Ями, проте одразу й вернулася.

— Ти хочеш, аби я дав тобі ляпаса, Буддо? Тоді ти зміг би відчути, що твоє зверху, чи не так? Але, на превеликий жаль, я садист і цього не зроблю.

Сам засміявся.

— Вельми зворушений, Смерте.

Деякий час вони сиділи мовчки.

— Може, пригостиш сигареткою?

Яма простяг йому сигарету і дав припалити.

— А який зараз на вигляд Перший Опорний Пункт?

— О, ти, мабуть, його не впізнав би, — промовив Яма. — Навіть якби цю мить усі там повмирали, то і тоді він бездоганно функціонував би найближчі десять тисяч років. Розквітали б квіти, бриніла музика, водограї мінилися б усіма кольорами веселки. Гарячі страви, як завше, з’являлися б на столах у садових павільйонах. Саме Небесне Місто нині безсмертне.

— Що й казати, підхожа оселя для тих, хто проголосив себе богами.

— Проголосив себе? — перепитав Яма. — Ти помиляєшся, Саме. Божественність — не просто назва. Це певний стан буття. Просто безсмертям його не досягнеш, адже останній батрак, що обробляє поле, і той може досягти безперервності свого існування. Може, тоді все залежить від плекання свого образу, подоби — Аспекта? Ні. Будь-який вправний гіпнотизер може виліпити з себе який завгодно образ для бодай-якої гри. Може, головне — володіти Атрибутом? Звісно, ні. Я можу сконструювати механізми, куди потужніші і точніші, ніж будь-яка здатність чи властивість, яку може розвинути в собі людина. Бути богом — це піднестися до вищої якості буття, здатності бути самим собою, і то до такої міри, що пристрасті твої співмірні з силами світобудови, і це розуміє кожен, не встигнувши навіть почути імені твого, а тільки на тебе глянувши. Один стародавній поет сказав, що весь світ повен відгомонів та відповідностей. Інший написав довгу поему про пекло, де кожна людина терпить муку, породжувану якраз тими силами, що правили її життям. Бути богом означає бути здатним розпізнати в самому собі все істинно важливе, а тоді взяти той єдино можливий тон, який забринить зграйно, співзвучно з усім сущим. Саме тоді ти станеш — поза мораллю, логікою чи естетикою — вітром чи вогнем, морем, гірським пасмом, дощем, сонцем або зірками, летом стріли, вечірніми сутінками, обіймами кохання. Богом робить те^е твоя найдужча пристрасть, і боги панують над світом, керуючись своїми панівними пристрастями. А ті, що споглядають богів, — навіть не знаючи їхніх імен, — кажуть: «Це — Вогонь. Це — Танок. Це — Руйнування. Це — Кохання». Отож у відповідь на твої слова скажу: вони не проголошували себе богами. Богами їх називають інші, усі, хто їх бачить.

— Ага, он вони що бренькають на своїх фашистських балалайках!

— Ти вибрав невдалий прикметник.

— Усі інші ти вже вичерпав.

— Схоже, що на це питання ми ніколи не знайдемо спільного погляду.

— Якщо я питаю, чого ви гнобите світ, а ти плетеш мені купу поетичних нісенітниць, то не знайдемо. Гадаю, на це просто не може в нас бути спільних поглядів.

— Тоді пошукаймо іншої теми для розмови.

— А таки справді, дивлячись на тебе, я кажу собі: «Це — Смерть».

Яма не відповів.

— Дивовижна в тебе, як ти сказав, панівна пристрасть. Я чув, шо ти був старий, перше ніж став молодий…

— Адже ти знаєш, що так воно й було.

— Ти був механіком-вундеркіндом і чудовим зброярем. У спалаху полум’я згоріла твоя юність, і того ж дня ти зробився старим. Чи не тоді ж смерть стала твоєю панівною пристрастю? А може, це сталося раніше? Чи пізніше?

— Не має значення, — відповів Яма.

— Ти слугуєш богам з віри у все те, про що казав мені, — чи з ненависті до більшої частини людства?

— Я перед тобою не лукавив.

— То виходить, що Смерть — ідеаліст? Потішно.

— Нічого потішного.

— А що як жоден з цих здогадів невірний, ясновельможний Ямо? Що як твоя панівна пристрасть —…

— Ти вже називав її ім’я, — перехопив його мову Яма, — у тій самій промові, де порівнював її з хворобою. Ти не мав слушності тоді, не маєш її і тепер. Я не збираюся слухати твою проповідь ще раз, крім того, тепер я не полонений, загрузлий у пливунах, то слухати тебе і не буду.

— Тоді давай миритися, — запропонував Сам. — А проте скажи мені, чи міняються коли-небудь панівні пристрасті у богів?

Яма всміхнувся.

— Богиня Танцю була колись Богом Війни. Отож схоже на те, що все може змінитися.

— Тільки навічна смерть може змінити мене, — проказав Сам. — Але поки це станеться, я до останнього подиху ненавидітиму Небеса. Якщо Брахма захоче спалити мене вогнем, я плюну в полум’я. Звелить задушити мене — я спробую вкусити ката за руку. Наміриться перерізати мені горлянку — хай кров моя ржею роз’їсть той клинок. Ну а це — теж панівна пристрасть?

— З тебе чудовий матеріал для ліплення бога, — зауважив Яма.

— Крий боже! — глумливо скрикнув Сам.

— А поки станеться те, що станеться, — сказав Яма, — тобі, як мені обіцяли, дозволять побувати на моєму весіллі.

— На весіллі? Твоєму з Калі? І скоро?

— Коли менший місяць буде уповні, — відповів Яма. — Отож, хай би що там надумав Брахма, доти я зможу пригостити тебе добрячою випивкою.

— Дякую тобі за це, Боже Смерті. Та мені завжди здавалося, що шлюби не вершаться на Небесах.

— Цю традицію ось-ось поламають. Не стало традицій священних.

— То хай щастить, — сказав Сам.

Яма кивнув, позіхнув, запалив чергову сигарету.

— Між іншим, яка там зараз на Небесах остання мода на страти? Я питаю про це чисто з цікавості.

— Страти не вершаться на Небесах, — сказав Яма, висунувши шухляду й виймаючи з неї шахову дошку.