Бог Світла

V

І ось, як це бувало незрідка досі, її білосніжне хутро поголубив вітерець.

Вона гуляла там, де колихалися лимоново-жовті трави, скрадалися звивистими стежками джунглів, попід темними деревами, серед розмаю тропічних квітів: праворуч од неї височіли яшмові бескиди, то там, то там вигулькували на поверхню прожилки молочно-білого каменю, помережані наскрізь жовтогарячими смужками.

І ось, як це бувало незрідка досі, тихо ступали подушечки її великих котячих лап, вітер пестив мармурово біле хутро, тисячі ароматів видихали джунглі й рівнина, і пахтіли вони там, у примарній місцині, яка існувала тільки наполовину.

Вона йшла одна крученою стежкою через віковічні хащі, які були почасти оманою. Білі тигри — самотні мисливці. Якщо поблизу гуляли й інші, жоден не прагнув гурту подібних до себе.

І ось, як то часто бувало давніше, глянула вона на гладеньку сіру шкаралупу небесного склепіння та на зірки, що ряхтіли над нею, наче дрібні крижинки. Півмісяці очей її поширшали, вона спинилася, сіла і задивилася вгору.

На яку здобич вона полює?

Глибокий притлумлений звук — чи то сміх, чи то кашель — вихопився з її горлянки. Несподівано скочивши на високу скелю, вона вмостилася на вершечку й заходилася вилизувати собі рамена. Зійшов місяць і полонив всю її увагу. Вона завмерла, схожа на статую, виліплену з нетанучого снігу, топазові вогники грали в очах.

І ось, як і давніше, вона гадала і не могла до кінця збагнути, чи справжні її оточують нетрі Канібуррхи. Їй марилося, ніби вона і досі в лоні справдешнього лісу, та неможливо було переконатися в цьому напевне.

На яку здобич вона полює?

Розташовані Небеса на плато, що колись було гірським пасмом. Гори ті розплавили і зрівняли, зробивши рівну площину. З зеленого півдня доставили родючі ґрунти, аби обростати плоттю скелястий хребет і щоб забуяла на ньому рослинність. Весь цей простір накрили прозорим куполом — для захисту від полярного холоду та проникнення досередини чогось небажаного.

Небеса, всевишні і в усьому помірні, поринули в насолоду тривалих присмерків і дозвільних днів. Свіже повітря, підігріте під час всмоктування ззовні, циркулює по місту, насичує ліс. Попід самим куполом можна зібрати хмари, а тоді розмаяти їх дощем над будь-якою місциною. Так само можна й засипати все снігом. Але цього ніколи не робили. На Небесах — вічне літо.

У розповні небесного літа пробуває Небесне Місто.

Небесне Місто росло не так, як ростуть міста людей — довкола порту чи побіля плідних рівнин, пасовищ, мисливських угідь, на перехресті торгових шляхів чи коло багатих покладів природних копалин, потрібних людям. Небесне Місто виникло з ефемерного задуму, що зародився в уяві перших його поселенців. І росло воно не поволі і навмання, не з примхи випадку, як інші міста: сюди приліпимо ще одну будівлю, туди відведемо проїзд, зруйнуєм одне, а на його місці збудуємо інше — внаслідок чого окремі частини складалися в одне безсистемне й безглузде ціле. Ні, не так було, коли зводилося Небесне Місто. Все корисне і необхідне для зручності було обмірковане, кожний дюйм цієї казкової краси — виважений першими проектувальниками й розрахований проектувальними машинами. Всі розрахунки були скоординовані, а план впроваджений у життя незрівнянним художником-дизайнером. Вішну-Охоронець тримав в умі завершений образ Небесного Міста — до того самого дня, коли на спині швидкокрилого Гаруди облетів довкола Шпиля Заввишки В Милю, позирнув униз, і все Місто чудово відбилося в краплині поту на його чолі.

Отож, виникли Небеса і розбринькувалися з розуму одного бога; а втім, до цього заохочували його жадання решти богів. І місце було їм знайдено — радше з вибору, аніж необхідності, — у пустельному царстві криги, снігів та скель, на віковічному Полюсі світу, де облаштувати собі оселю могли тільки воістину могутні.

(Яку ж здобич вона пантрує?)

А побіля Небесного Міста розкинувся попід склепінням Неба неозорий ліс Канібуррхи. Вішну — в мудрості своїй — передбачив, що повинна бути рівновага між витвореною столицею та дикою природою. Якщо природна стихія існує вільно і незалежно од міст,' то все, що є живе у містах, потребує Чогось більшого, аніж милування тривіальною красою культурних насаджень. Якби весь світ був містом, міркував Вішну, то якусь його частину городяни перетворили б на пустище, бо в душі кожного криється невтолення бажання, аби десь кінчався заведений лад і починався хаос. Отак виріс — із думки бога — ліс. І заджеркотіли в ньому струмки, запахло свіжістю й тлінню, залунали крики диких звірів, що завелися в його нетрях; і стояв він, то шарпаний вітрами, то осяйний у дощовій купелі — то гинучи, то відроджуючись знов…

Лісові хащі підступали попід самісіньке Місто, але не зазіхали на його кордони, бо таке накладено на них закляття. Так само й Місто трималося своїх меж.

І жили в лісі, серед інших створінь, хижаки, не відаючи ні заборон, ні обмежень, бо вільно їм було сновигати туди-сюди, розгулювати де заманеться. Царями ж над усіма зробилися тигри-альбіноси. Але, за приписами богів, білі примарні кицьки не могли уздріти Небесного Міста; очам їхнім наказано було — через механізми нервової системи — не бачити оселі богів, навіть по ній гуляючи. Котячим своїм мозком вони осягали весь світ лише як джунглі Канібуррхи. Тому никали вони вулицями Небес, гадаючи що крадуться лісовими стежками. Коли боги, проходячи мимо, пестили їх, кицькам ввижалося, що то вітер грається їхнім хутром. І не широкими сходами підіймались вони нагору, а ніби дерлися кам’янистими схилами. Будинки були для них прямовисними кручами, статуї — деревами, мешканці Небесного Міста — невидимками.

Та якби хто з богів зайшов до справдешнього лісу, там і кицька, і бог опинилися б на одному рівні існування — в лоні дикої природи, що зрівноважує все.

І знову вона кашлянула, як то бувало незрідка досі, а її білосніжне хутро поголубив вітерець. Примарна кицька, вона вже три дні блукала дикими хащами Канібуррхи, вбиваючи й одразу пожираючи свіжу закривавлену плоть своєї здобичі, озивалась подеколи закличними криками гулящої самки, вилизувала хутро своїм широким рожевим язиком, відчуваючи на спині рясноту дощових крапель, якими то кропило її листя височенних дерев, то вмивали потоки, що вивергалися з хмар, чудодійною силою гнаних докупи попід небесним склепінням; її, розімлілу од жару в лоні, покрив минулої ночі сніговий обвал, бескид хутра кольору смерті, кігтями посмугувавши їй плечі, і запах крові довів обох до шаленства: вона муркотіла, коли на неї спадали холодні сутінки, ведучи за собою місяців, схожих на мінливі півмісяці її очей, — золотого, срібного і мишастого. Вона сиділа на скелі, облизуючи лапи, і намагалась збагнути, яку ж то здобич пантрує.

Лакшмі з Куберою, четвертим із Захисників Світу, лежали в Саду Локапалів, на духмяному ложі біля басейну, в якому гралися і пустували апсари[44]. Решта троє Локапалів не з’явилися цього вечора… Хихочучи, апсари розбризкували пахучу воду в бік ложа. Та ось Владиці Крішні Темному заманулося дмухнути в свою сопілку. І враз дівчата позабували про Куберу-Тлустого та Лакшмі-Прегарну, відвернувшися від них, поспирались ліктями на крайку басейна і задивилися на темного бога, що розкинувся недбало під квітучим деревом серед міхів з вином та залишків численних потрав.

Він торкнув сопілку пальцями вгору-вниз, видав довгий тужливий звук, а тоді всю гаму цапиного бекання. Гуарі-Чарівна, яку він роздягав цілу годину, а тоді наче забув про неї, встала в нього з-під боку, пірнула в басейн і щезла в одному з багатьох підводних гротів. Він гикнув, завів якусь мелодію, зненацька урвав її і почав другу.

— А чи правду кажуть про Калі? — спитала Лакшмі.

— Що ж там про неї кажуть? — буркнув Кубера, потягшись рукою до чаші з сомою.

Вона забрала чашу в нього з рук, відпила трохи й віддала йому. Він вихилив усе одним духом, поставив назад на тацю, і служниця знову її наповнила.

— Буцімто вона, аби відзначити своє весілля, вимагає людського жертвоприношення.

— Таке може бути, — мовив Кубера. — Дуже на неї схоже. Кровожерна сука — он хто вона така. Завжди перекидається на якусь люту звірину задля свята. Одного разу перекинулась на вогнеквочку і подзьобала та пазурами подерла всеньке лице Шіталі[45] — за якісь там її слова.

— Коли це?

— Та вже аватар десять-одинадцять тому. З біса довго носила тоді Шітала вуаль, аж поки, нарешті, було готове її нове тіло.

— Дивовижна пара, — шепнула Лакшмі Кубері на вухо, яке вона легенько покусувала. — Тільки твій друг Яма і зможе, либонь, ужитися з нею. Уявімо, вона розсердиться на свого коханця і кине на нього свій смертоносний погляд. Хто, крім нього, зможе той погляд витримати?

— Ніхто, — мовив Кубера. — Саме так ми втратили Картікейю, Бога Баталій.

— Он як?

— Атож; Дивна вона. Яма теж дивак, але зовсім по-іншому. Він Бог Смерті — справдешній. Убиває чисто і швидко. А Калі — як кицька.

— Яма признавався коли-небудь, якими чарами вона його полонила?

— Ти прийшла сюди збирати плітки чи сама давати їм поживу?

— І для того, і для того, — відповіла богиня.

В цю мить постав Крішна в своєму Образі і віднайшов Атрибут божественного сп’яніння. І полилася враз з його сопілки щемка мелодія — гірка й таємнича, терпка й солодка… Хміль виплеснувся з нього й покотився садом — то хвилями радості, то журби. Він схопився на ноги, гнучкі й смугляві, і звільна розпочав танок. Прісне й невиразне було в нього лице, вологе темне волосся закрутилося цупкими, мов дріт, кучерями, так само кучерявилась і борода. Він танцював, і апсари одна за одною вискакували з води і заходились з ним до танцю. Сопілка його вандрувала стежинами давніх мелодій і що далі, то дужче впадала в гарячкову нестяму; сам же він рухався усе швидше і врешті пустився у раса-лілу, Танок Хтивого Пожадання; за ним услід, тримаючи руки на крижах, немов підхоплені вихором, закружляли небесні танцівниці.

Лакшмі відчула, як міцніше стиснув її в обіймах Кубера.

— Оце так Атрибут, — проказала вона.

Рудра Невблаганний напнув тятиву свого лука і пустив стрілу. Довго-довго летіла стріла, аж поки нарешті вп’ялася в яблучко далекої мішені.

Бог Муруган, що стояв поряд нього, гмукнувши, опустив свій лук.

— Знову ти виграв, — промовив він. — Куди мені до тебе братися.

Вони послабили тятиви своїх луків і пішли до мішені забрати стріли.

— Ти ще не здибався з ним? — спитав Муруган.

— Колись давно-давно я знав його, — сказав Рудра.

— Він був тоді акселераціоністом?

— Тоді він ним не був. І взагалі не ліз у політику. Зате він був одним із Перших, із тих, що бачили Уратху.

— Он як!

— Він відзначився у війнах проти Морського Народу та Матерів Нестерпного Жару.

Кажучи це, Рудра підвів руку і мало не перехрестився.

— Пізніше, — провадив він, — про його звитягу згадали й настановили його на чолі північного походу у війні з демонами. В ті часи він був відомий як Калкін, а після того походу його прозвали Приборкувачем. Він виробив Атрибут, яким міг користатися проти демонів. За його допомогою він знищив більшість якшів і приборкав ракшасів. Цих останніх він устиг повипускати на волю, перше ніж Яма й Калі захопили його в полон біля Пекельного Колодязя, що в Мальві. Отож ракшаси тепер знову гуляють по світу.

— Чому він це зробив?

— Яма та Агні запевняють, що він уклав з їхнім ватагом угоду. Вони мають підозру, що він здав тому на деякий час своє тіло, а натомість взяв з нього обіцянку, що орди демонів підуть на нас війною.

— Вони можуть на нас напасти?

— Сумніваюся. Демони не дурні. Коли вже вони не змогли побороти нас чотирьох біля Пекельного Колодязя, то навряд чи наважаться напасти на всіх отут, на Небесах. До того ж, навіть зараз Яма не покидає Безмежних Палат Смерті, розробляючи спеціальну зброю.

— А де ж його майбутня благовірна?

— Хто знає? — буркнув Рудра. — Та й кого це обходить?

Муруган посміхнувся.

— Мені якось здалося, що для тебе самого вона була чимось більшим, аніж недовгим захопленням.

— Надто вона холодна, надто насмішкувата, — відповів Рудра.

— То вона тобі відмовила?

Рудра повернув своє похмуре, що ніколи не знало усмішки, обличчя до ясноликого Бога Юності.

— Ви, божества плодючості, ще гірші, ніж марксисти, — сказав він. — Гадаєте, що межи людьми тільки оте і є. Ми просто були друзями якийсь час, але до своїх друзів вона занадто сувора, тому завжди їх втрачає.

— І саме це й відбило тобі охоту?

— Мабуть.

— А коли вона взяла собі за коханця Моргана, поета, співця рівнин, що якогось дня перекинувся на ворона й полетів геть, ти заповзявся полювати на воронів і за місяць поперебивав їх своїми стрілами, так що майже жодного не лишилося на Небесах.

— Я і досі полюю на воронів.

— Чому?

— Мені не до вподоби, як вони крячуть.

— А таки справді, надто вона холодна, надто насмішкувата, — погодився Муруган.

— Я не потерплю глузувань ні від кого, боже-юначе. Чи до снаги тобі обігнати стріли Рудри?

Муруган знову посміхнувся.

— Ні, — сказав він, — так само й моїм друзям Локапалам, та їм і не буде в цьому потреби.

— Коли я набуваю свого Образу, — сказав Рудра, — і здіймаю свій великий лук, дарований мені самою Смертю, то можу послати самонавідну за теплом тіла стрілу, яка, зі свистом шугаючи в повітрі, здатна пролетіти багато миль навздогін за жертвою, що тікає, і вразить її, немов громовиця, — на смерть.

— Коли так, то побалакаймо краще про інше, — запропонував Муруган, виявивши раптом неабиякий інтерес до теми жертви. — Як я зрозумів, наш гість кілька років тому взяв Брахму на глум у Махартсі і наробив гвалту у святих місцях. Одначе ніхто, як він сам, заснував релігію миру та просвітлення.

— Еге ж, він сам.

— Цікаво…

— Ну-ну, доказуй.

— … Що вчинить з ним Брахма?

Рудра стенув плечима.

— Про це відає тільки Брахма, — відповів він.

На місцині, що її називають Світокраєм, де поза пругом Неба немає нічого, лиш високо вгорі мерехтить Небесне склепіння та далеко внизу бовваніє гола земля, схована під запоною попелясто-білої мли, стоїть відкритий на поталу всім вітрам Павільйон Німоти; на його круглий сірий дах ніколи не сіється дощ, по балконах та балюстрадах зрання клубочаться тумани, а вечорами гуляють вітри; в пустельних його покоях серед таємничо-похмурої, немов закляклої обстанови подеколи можна бачити, як сидять собі чи походжають поміж сірих колон задумані боги, побиті вояки, зневажені коханці. Порозважати над тим, що є марнотою і погубою, вони приходять туди, під небо, не скуте дугою Мосту Богів, у саме серце кам’янистої місцини, де не грають барви, а єдиний гомін — то гомін вітру. Там, майже від часів Перших, бували філософ і чаклунка, мудрець і маг, самогубець і аскет, — той, над ким втратили владу бажання і воля до відродження або оновлення. Там, в осередді зречення і відмови, відсторонення і сходу в небуття є п’ять покоїв, названих Незабутність, Страх, Туга Серця, Тлінність і Розпука; сей прихисток звів Кубера-Тлустий, якому й діла мало до всіх тих почуттів, але, бувши другом князя Калкіна, він вволив волю Чанді Лютої, відомої також як Дурга чи Калі, бо, єдиний межи богів, володів він Атрибутом одухотворення неживої природи і, таким робом, у витворах рук своїх спроможний був втілити всі відчуття та пристрасті, що їх випадало пережити тим, хто навідувався до цієї місцини.

Вони сиділи в покої, званому Тугою Серця, і пили сому, пили, але хміль їх не брав.

Усюди в Павільйоні Німоти панував присмерк, і вітри, розвихрюючи Небеса, пролітали повз них.

У чорних убраннях сиділи вони на темних ослонах, і рука його покоїлась поверх її рук на столі, що стояв між ними, а по стіні, що відділяла Небо від небес, пропливали гороскопи їхніх минулих днів; і мовчали вони непорушно, гортаючи сторінки прожитих ними століть.

— Саме, — озвалася вона врешті, — хіба не любо тоді було?

— Любо, — сказав він.

— А в ті давні дні, ще поки ти не покинув Небо, щоб жити серед людей, — ти кохав мене тоді?

— Нині вже не пригадую, — відповів він. — То було так давно. Ми обоє були тоді зовсім іншими людьми — і думками, і тілом. Можливо, ті двоє, байдуже, ким вони були, кохали одне одного. Та я не пригадую.

— А я пам’ятаю, наче то було вчора, весняну пору цього світу — ті дні, коли ми гарцювали поряд назустріч битві, і ті ночі, коли ми струшували зорі з помальованих наново небес! Світ був тоді юний-юний і не такий, як тепер, у кожній квітці чаїлася небезпека, кожний світанок погрожував вибухом. Ми разом — ти і я — перемогли весь світ, адже ніхто нас тут не чекав і все чинило опір нашому приходові. Ми прокладали чи пропалювали собі шлях морями і суходолом, билися у морських глибинах і піднебесних висотах, аж поки не стало кому опиратися нам. Тоді побудовано було міста й засновано королівства, і з власної примхи підносили ми, кого заманеться, до вершин влади, а пізніш, коли переставали вони нас потішати, знову скидали їх у безвість. Що відають про ту пору молодші боги? Як осягнути їм ту силу влади, якою розкошували ми, Перші?

— Не осягнути, — озвався він.

— Коли мешкали ми у палаці на березі моря зі своїм почтом і я народила тобі багато синів, коли кораблі наші борознили морські простори, завойовуючи острови, хіба не чудові та щасливі по вінця були ті дні? А ночі, сповнені жару, ніжних пахощів та вина?.. Чи не кохав ти мене тоді?

— Так, ті двоє кохали одне одного.

— Ті двоє? Хіба ми якісь інші? Не дуже ми й змінилися. Дарма що плинуть повз нас століття, у кожного всередині лишається дещо, не підвладне ні змінам, ні переродженню — хай би скільки ми тіл зносили, коханців та коханок перебрали, скільки б добра та зла не набачились або й самі повчиняли, байдуже скільки б дум передумали, скільки почуттів спізнали. Твоя сутність, дух твій стоїть неторканий у центрі всього того і споглядає.

— Розломи плід — і ти побачиш усередині кісточку. То є центр? Розколи кісточку — і всередині не знайдеш нічого. То є центр? Ми вже зовсім не ті легендарні переможець і переможниця битв. Любо тим двом, що вони їх спізнали, однак нині усе те в минулому.

— Ти покинув Небо, щоб жити деінде, бо втомився від мене?

— Закортіло змінити виднокіл.

— Довгі-предовгі роки ненавиділа я тебе за те, що ти повіявся геть. По тому прийшла година, коли сиділа я в покої, званому Розпукою, і жадала, та не могла знайти в собі мужності ступити за Світокрай. А ще пізніш настала пора, коли я простила тебе і волала до сімох Ріші[46], аби вони явили мені твій образ і щоб я могла зорити за тобою у плині днів твоїх, отож знову тоді ми були ніби разом. Подеколи я прагнула твоєї смерті, але ти обернув мого ката на свого друга, так само як обернув мій гнів на прощення. Невже ти хочеш сказати, що вже вичерпав усі почуття до мене?

— Я хочу сказати, що вже тебе не люблю. Як гарно було б знайти у цілому Всесвіті бодай однісіньке щось, незмінне та постійне. Але якщо таке є на світі, то дужче воно за любов, і я про таке нічого не відаю.

— Адже я не змінилася, Саме.

— Поміркуй добренько, пані-владарко, над усім, що ти мені сьогодні сказала, над усім, про що нагадала. Як на правду, то спомини твої не про мене, того чоловіка. А пригадались тобі дні кривавої різанини, крізь які пройшли ті двоє пліч-о-пліч. Світ нині вступає в лагіднішу добу. А ти все мариш про минулі пожарища та смертоносну крицю. Ти гадаєш, ніби то чоловік бентежить твій дух, але насправді то доля, що колись вас поєднала, а тоді розвела порізно і пішла, щоб не вернутись ніколи, — а ти називаєш її любов’ю.

— Байдуже, як я її називаю, вона однаково не змінилася! І дні її не скінчились. Це вона постійна у цілому Всесвіті, і я кличу тебе розділити її зі мною знову!

— А як же звитяжний Владика Яма?

— Яма? Ти мірявся силою з тими, що були б йому рівня, якби дожили донині.

— Отже, тебе приваблює лише його Образ?

Вона всміхнулась, і усмішка та була до пари зимному присмерку чи вітровію.

— Звісно ж.

— Пані, паніє ясновельможна, забудь мене! Ходи до Ями — жити та втішатись його любов’ю. Минулися наші дні, і я не хочу знову їх ворушити. Вони були чудові, але канули в небуття. Усьому свій час, і всьому настає кінець. Прийшов час закріпити здобутки й перемогу людини над цим світом. Пора ділитись знаннями і ширити їх, а не стинатись мечами.

— І ти ладен воювати з Небом за це? Сподіваєшся розгромити Небесне Місто і відкрити світові небокрай?

— Саме так, адже ти знаєш.

— Тоді в нас іще може бути спільна справа.

— Ні, пані, не ошукуй сама себе. Ти будеш вірна Небесам, а не світові. Ти сама це знаєш. Якби я здобув свободу, а ти приєдналась до мене в битві моїй, можливо, деякий час ти була б щасливою. Але переможемо ми чи програємо, боюся, що врешті ти станеш куди нещасливішою, ніж тепер.

— Послухай-но мене, м’якосердий святий з Пурпурового Гаю. Дуже мило з твого боку, що ти вгадуєш наперед мої почуття, але Калі нікому нічого не винна і може дарувати свою вірність кому забажає. Не забувай, що вона Богиня Найманців! Може, все, що ти казав, — правда, і вона бреше, запевняючи тебе, що любить і досі. Проте вона жорстока, жадає битви і прямує туди, де пахне кров’ю. Я відчуваю, що вона ще може стати Акселераціоністкою.

— Стережись вимовляти такі слова, богине. Лихої години хтось може підслухати.

— Ніхто не підслуховує, — сказала вона, — бо в цих покоях нечасто звучать слова.

— Тим цікавіше буде комусь їх підслухати.

Вона помовчала хвильку, а тоді проказала:

— Ніхто не підслуховує.

— Ти стала дужчою.

— Так. А ти?

— Такий, яким був, гадаю.

— То ти приймеш мій меч, моє колесо і мій лук — в ім’я Акселераціонізму?

— Ні.

— Чому?

— Надто швидка ти на обіцянки. І ламаєш їх так само легко, як і даєш, а тому ніколи не зможу я тобі довіритися. А ще, як кинемось ми до бою за Акселераціонізм і переможемо, то битва ця напевне може стати останнім великим побоїщем цього світу. А тобі ж таке не до смаку, та ти й не попустиш, аби на цьому все вгамувалося.

— З дурного розуму, Саме, заводиш ти мову про останнє велике побоїще, бо ж останнє велике побоїще — це завжди те, що чекає на тебе попереду. Може, мені слід явитись тобі в чарівнішій подобі, аби переконати, що кажу правду? Чи обійняти тебе в тілі з печаттю незайманої цноти? Це змусить тебе повірити моїм словам?

— Гай-гай, пані. Сумнів — то є цнота здорового глузду, і я ношу на своєму його печать.

— То знай же, я привела тебе в ці покої лише затим, щоб помучити, і правда твоя: мені начхати на твій Акселераціонізм, а дні твої добігають кінця і вже пораховані — мною. Я хотіла окрилити тебе надіями облудними, аби розчарування твоє було ще болісніше. І тільки твоя недоумкуватість та слабкість порятували тебе від цього.

— Прости, Калі…

— Не потрібні мені твої вибачення! Проте хотіла б я твого кохання, аби повернути його проти тебе і зробити останні дні твої ще нестерпнішими. Але, як ти сказав, ми надто змінилися — і ти вже не вартий моїх зусиль. Та не думай, що не до снаги мені знову здобути твоє кохання — пестощами та усмішками, як колись. Бо відчуваю я в тобі жар, а мені то забава — роздмухати його в будь-якому чоловікові. Так чи інак, ти не заслуговуєш на смерть, гідну могутніх, бо скотився з висот пристрасті в безодню розпуки. І шкода мені свого часу для тебе — на щось інше, окрім зневаги.

Зорі кружляли над ними, безтурботні й жагучі, і рука її вислизнула з-під його руки, аби долити в келихи соми — щоб зігрітися проти зимної ночі.

— Калі!

— Що?

— Може, зрештою тебе це потішить: ти все ще мені не байдужа. Але тут або немає і сліду кохання, або щоразу я розумів під цим словом дещо інше. По щирості, я не знаю, як назвати це почуття — і ліпше лишити його як є, безіменним. Отож візьми його, як забаву, і йди собі, потішайся. Адже ти знаєш: тільки-но ми потлумимо наших спільних ворогів, як одразу вчепимося знову одне одному в горлянку. Багато було в нас чудових примирень, але хіба хоч одне варте тих мук, що йому передували? Знай, ти перемогла, і ти богиня, якій я поклоняюсь, — бо чи не є релігійне благоговіння та поклоніння сумішшю любові і ненависті, жадання і страху?

Вони допили свою сому в покої, званому Тугою Серця, і чари Кубери пойняли їх.

Калі озвалася:

— То, може, припасти до тебе й поцілувати, зізнатися, що я брехала, кажучи, що брешу, — а ти засмієшся і скажеш, що брехав, аби наостанку мені помститись? Ну ж бо, Князю Сіддхартхо! Бодай одному, з нас було згинути в Пекельному Колодязі, адже незмірна гордота Перших. Марно ми прийшли сюди, в цю місцину.

— Атож.

— То підемо геть звідсіля?

— Ні.

— Я згодна з тобою в цьому. Посидьмо тут, віддамо одне одному належну шану.

Її рука лягла пестливо на його руку.

— Саме!

— Що?

— Ти хотів би полюбитись зі мною?

— І тим підписати собі остаточний вирок? Ну звісно.

— Ходімо тоді у покої, звані Розпукою, де не віють вітри і де є ложе…

І він попрямував услід за нею від Туги Серця і до Розпуки, і кров усе дужче нуртувала в його жилах, і коли він поклав її, голу, на ложе і відчув, торкнувшись долонею, піддатливу ніжність її білого лона, то збагнув, що воістину наймогутнішим серед Локапалів був Кубера, адже почуття, якому присвячено цей покій, заполонило його у парі з непогамовним бажанням, яке взяло гору над ним, а він над нею, — і прийшло розслаблення, і знову стужавлення, і зітхання, і палючі сльози — вінець усьому — знайшли собі вихід.

— Що завгодно тобі, Повелителько Майє?

— Розкажи мені про Акселераціонізм, Теку Архіваріусе.

Тек випростав своє велике худорляве тіло, і спинка його крісла рипнула, відкинувшись назад.

Позад нього покоїлись банки інформації — численні рідкісні записи заповнили пістрявими корінцями довгі й високі полиці, а повітря затопили своїм пліснявим духом.

Він зміряв поглядом панну, що стояла перед ним, усміхнувся і похитав головою. Вона дивилась на нього бентежним нетерплячим поглядом зелених очей, коси — вогнисто-руді, а носик та округлі щічки всіяні блідими веснянками. Широкі стегна і плечі підкреслювали тонкий стан, виплекана стрункість якого вимагає немало зусиль.

— Чому ти хитаєш головою? Адже всі приходять до тебе за інформацією.

— Ти така юна, панно. В тебе позаду, коли не помиляюся, всього три аватари. Нема сумніву, що на цьому щаблі своєї кар’єри ти напевне не захочеш, аби ім’я твоє потрапило до списку тих молодих людей, які цікавляться цим питанням.

— До списку?

— Так.

— А навіщо потрібен список таких допитливих?

Тек здвигнув плечима.

— Боги колекціонують дивовижні речі, а дехто з них накопичує списки.

— Про Акселераціонізм я завжди тільки й чула, що це бита карта.

— Звідки тоді цей несподіваний інтерес до битої карти?

Вона засміялася, і її зелені очі вп’ялися в його сірі.

Архіви довкола нього ніби розвіяло вихором, і він уже стояв у бальній залі десь на середньому поверсі Шпиля Заввишки В Милю.

Ніч добігала кінця, скоро настане ранок. Вечірка явно затяглась, але ніхто не розходився, і натовп, серед якого був і він сам, з’юрмився в кутку просторої кімнати. Хто стояв, прихилившись до стіни, хто вигідно сидів, відкинувшись на спинки зручної обстанови, — і всі вони слухали невисокого кремезного чоловіка, що стояв поряд богині Калі. То був Сам Великодушний, Будда, який тільки-но прийшов сюди зі своєю наглядачкою. Він говорив про Буддизм, про Акселераціонізм, про дні приборкання демонів, про Пекельний Колодязь, про блюзнування Князя Сідцхартхи у приморському місті Махартсі. Він говорив, і голос його лунав і лунав, гіпнотизуючи, і випромінював силу, довіру й тепло, його слова усе звучали й звучали, зачаровуючи, і юрма поступово втрачала тяму і падала довкола нього. Жінки з юрми були досить-таки негарні — усі, крім Майї, яка хихотнула, сплеснула в долоні, і одразу вернулись назад Архіви, Тек знов опинився в своєму кріслі, і посмішка все ще грала на його устах.

— То звідки ж цей несподіваний інтерес до битої карти?

— Цей чоловік — зовсім не бита карта!

— Ні? — здивувався Тек. — Хіба?.. Йому, панночко Майє, кінець від тої миті, як він ступив ногою в Небесне Місто. Забудь його. Забудь усе, що він казав. Хай буде так, ніби його ніколи не існувало. І нехай жодного сліду не лишиться від нього у твоїй свідомості. Настане день, коли тобі доведеться просити відродження — отож знай: Вершителі Карми обнишпорять твій розум у пошуках його слідів, так само, як вони це роблять з усіма, хто проходить через їхні Приймальні. В очах богів і Будда, і його вчення — гидомирні.

— Але чому?

— Він — анархіст, що кидається бомбами, засліплений шорами революціонер. Він прагне скинути навіть Небо. Якщо тебе цікавить поважніша, наукова інформація, я скористаюся машинами для одержання даних. Ти підпишеш на це заявку?

— Ні…

— Тоді викинь його з голови й зачини двері.

— Він насправді такий поганий?

— Насправді він іще гірший.

— Чому ж ти тоді посміхаєшся, коли говориш про це?

— Тому, що я не вельми серйозної вдачі. Але це не стосується того, що я оце тобі сказав. Отож будь обережна.

— Але тобі, здається, відомо все. Архіваріусам, мабуть, можна не боятись тих списків?

— Навряд. Моє принаймні ім’я в них на першому місці. Але не тому, що я архіваріус. Він мені батько.

— Він? Твій батько?

— Так. Ти дивуєшся, як мале дівча. Сумніваюся, що він бодай здогадується про своє батьківство. Чи для бога щось важить бути батьком, коли він раз у раз міняє тіла, а між тим сплоджує купу нащадків з богинями, які й самі перевтілюються так само по чотири-п’ять разів на століття? Я — син його колишньої тілесної оболонки, народжений матір’ю, яка теж перебрала чимало тіл, та й сам я живу вже не в тому тілі, в якому народився. Кревні зв’язки таким чином майже невідчутні і цікаві головним чином на умоглядному рівні метафізичних роздумів. Хто істинний батько людині? Чи обставини, що поєднали два тіла і тим самим її породили? Чи той факт, що з якоїсь причини у якусь хвилину вічності ті двоє покохали одне о?дне найдужче за все на світі? Коли так, то чому це сталося? Був то просто голод плоті — чи цікавість — чи бажання? А може, щось інше? Жалість? Самотність? Прагнення підкорювати? Яке почуття або яка думка стала батьком того тіла, в якому я вперше себе усвідомив? Я знаю, що чоловік, який жив саме в цьому батьківському тілі в ту хвилю часу, — складна і сильна особистість. Насправді хромосоми на нас не впливають. Живучи, ми не проносимо на собі крізь віки ці розпізнавальні ознаки, пробірні тавра. Насправді ми не успадковуємо нічого, за винятком хіба випадкового дару — майна чи грошей. Тіла так мало важать для нас на довгій стезі життя, що куди цікавіше поміркувати над тими ментальними процесами, що вирвали нас із хаосу небуття. Я задоволений, що саме він викликав мене до життя, і частенько гадаю, що ж було тому причиною. Бачу, панянко, лице твоє раптом зблідло. Я не мав наміру бентежити тебе цією розмовою, хотів лише задовольнити трохи твою цікавість і розкрити перед твоїм допитливим розумом те, як ми самі, ті, хто пожив на світі, дивимося на все те. Я певен, що колись і перед тобою усе постане в такому ж світлі. Проте мені вельми шкода бачити, як ти зажурилася. Благаю тебе, сядь. І пробач мені за моє базікання. Адже ти Повелителька Ілюзій. Хіба те, про що я тобі говорив, не споріднене з тією самою матерією, з якою ти працюєш? Я не сумніваюся: з того, в який спосіб я все тлумачу, ти спроможна збагнути, чом моє ім’я стоїть у згаданих мною списках найпершим. Адже перед тобою — живий приклад поклоніння герою, хіба ні? Той, хто пустив мене на світ, — визначна особистість… А тепер личко в тебе розпашілося. Хочеш випити чогось прохолодного? Зажди хвильку… Ось, ковтни. Ну а що стосується Акселераціонізму, то це просто така собі доктрина розподілу. Вона пропонує нам, Небожителям, вділити тим, хто скніє долі, частку наших знань, могутності, усього, чим ми володіємо. Цей акт милосердя спрямований був би на те, щоб підняти умови їхнього існування на вищий рівень, співмірний з нашим. Тоді, бач, кожне прирівнялося б до бога. Внаслідок чого, ясно, в майбутньому не стало б богів, а лишилися б самі тільки люди наодинці зі світом. Ми дали б їм пізнати науки й мистецтва, що ними самі володіємо, і тим самим зруйнували б їхню простацьку віру й позбавили б будь-якої опори їхні надії на краще майбутнє, бо найкращий засіб знищити віру або надію — це дати їм здійснитися. Чому ми повинні дозволити людям страждати від тягаря божественності колективно, як того вимагають Акселераціоністи, тоді як зазвичай ми даруємо його їм індивідуально — коли вони його заслуговують? На шістдесятому році життя кожна людина проходить через Приймальні Карми. Її судять, і якщо вона поводила себе як годиться: дотримувалась приписів та заборон своєї касти, віддавала Небові належну шану, розвивалась інтелектуально й морально, — тоді ця людина перевтілиться уже в вищій касті і таким чином поступово може досягти навіть самої божественності, перебратися жити сюди, в Небесне Місто. Зрештою кожне одержить свій десерт — за винятком нещасливих випадків, звісно, — себто кожна людина зокрема, а не все суспільство одним махом, може успадковувати божественність, яку шанобливі Акселераціоністи воліли б кинути їм оптом, розсипати перла перед кожним, хай навіть він до того зовсім не готовий. Отже тепер ти бачиш: така позиція була вкрай нечесна і пролетарськи орієнтована. Чого вони насправді хотіли, то це знизити рівень вимог до тих, кого наділяють божественністю. Вимоги ці з необхідності вельми суворі. От, скажімо, ти дала б силу Шіви, Ями або Агні до рук дитині? Ні, якщо ти при здоровому глузді, то не дала б. Ні, якщо ти не хочеш, проснувшись якось уранці, збагнути, що світу більш не існує. Ось до чого могли догратися Акселераціоністи, тим-то їх і було зупинено. Тепер ти знаєш про Акселераціонізм усе… Еге, та ти умліваєш від задухи. Дай-но я розвішаю твої убори, а тим часом приготую іще чогось випити… Чудово… Ну то на чому ми були зупинилися, Майє? Ага — як завелися кузьки в борошні… Словом, Акселераціоністи стояли на тому, що все оце, сказане мною, було б чистісінькою правдою, аби не те, що сама система корумпована. Вони зводили наклепи на непідкупність тих, хто дає дозвіл на перевтілення. Деякі зухвальці навіть казали, що на Небі повно безсмертних аристократів, свавільних гедоністів-легкобитів, що граються світом, як іграшкою. Інші зухвальці твердили, ніби найкращі з людей ніколи не досягають божественності, а в кінці їх чекає навічна смерть або інкарнація в одну з нижчих форм життя. Дехто з них посмів би навіть сказати, що ти сама і такі, як ти, були обрані для богобуття лише тому, що ваша природна, первісна врода й постава запалили уяву якогось хтивого божества, а зовсім не за решту явних твоїх чеснот, моя люба… О, та в тебе все тіло у ластовиннячку, га?.. Атож, он що вони проповідували, оті тричі кляті Акселераціоністи. І, сором признатися, отакі-то ідеї та звинувачення підтримує батько душі моєї. Що тут вдієш, хіба можна втриматися і не поцікавитись таким спадком? Минулися дні його славетних перемог, і тепер він — останній великий єретик серед богів, загроза їхній єдності. Хоч він і є очевидне зло, але водночас — і могутній герой, цей батько мого духу, і я поважаю його, як здавна поважали сини батьків свого тіла… Тепер тобі зимно? Іди сюди, дозволь мені… Ось так… Ось так… Ну ж бо… А тепер зітчи для нас ілюзію, моя красунечко, ілюзію, в якій довколишній світ буде вільний від усього того безглуздя… Отак. Повернись сюди… А тепер хай настане у цьому прихистку новий Рай, моя солодкоуста, зеленоока… Що це? Що для мене найголовніше цю мить?.. Істина, моя любов… І щирість… І бажання спізнати разом…

Ганеша-богороб прогулювався з Шівою лісом Канібуррхи.

— Владико Руйнації, — звернувся він до нього. — Здається мені, ти ось-ось розпочнеш репресії проти тих у Небесному Місті, хто відгукнувся на слова Сіддхартхи інакше, ніж дурнуватою посмішкою для відчіпного.

— Звичайно, — озвався Шіва.

— Якщо ти вчиниш так, то з нього вже не стане ніякої користі.

— Користі? Поясни, що ти маєш на увазі.

— Вбий-но мені он ту зелену птаху на найвищій гілці.

Шіва махнув своїм тризубом, і птаха впала з дерева.

— А тепер убий її пару.

— Я не бачу її.

— Тоді вбий котрусь іншу з їхньої зграї.

— Але я не бачу жодної.

— Тепер, коли ця лежить мертва, і не побачиш. Отож, коли тобі така охота, убий найпершого, хто дослухається до слів Сіддхартхи.

— Я збагнув, що ти маєш на увазі, Ганешо. Він трохи погуляє на волі. Поки що.

Ганеша-богороб роззирався на джунглі довкола. Хоч і гуляв він по царству примарних кицьок, але не боявся ніякого лиха. Адже сам Владика Хаосу крокував поряд нього, і Тризуб Руйнації боронив їхній спокій.

Вішну Вішну Вішну дивився дивився дивився на Брахму Брахму Брахму.

Вони сиділи у Залі Свічад.

Брахма усе просторікував про Восьмихресний шлях та славу й розкоші Нірвани.

Випаливши одна за одною три сигарети, Вішну прочистив нарешті горло.

— Ти щось хочеш сказати? — спитав Брахма.

— Цікаво знати, до чого весь цей Буддійський трактат?

— А хіба він тебе не зачарував?

— Ні, не дуже.

— Це вже ти лицеміриш.

— Що ти маєш на увазі?

— Хіба може вчитель бути таким глухим та байдужим до власного вчення?

— Який вчитель? Яке вчення?

— Ну ясно яке, Татхагатхо. Інакше чого б то богові Вішну нині втілюватися серед людей, як не для того, щоб вести їх Шляхом Просвітлення?

— Я?..

— Вітаю тебе, реформаторе, який вирвав геть із свідомості людей страх перед навічною смертю. Ті, що не народжуються знову серед людей, ідуть тепер у Нірвану.

Вішну посміхнувся:

— Ліпше приліпитися, ніж до смерті битися?

— Майже епіграма.

Брахма встав, позирнув на свічада, позирнув на Вішну.

— Тільки-но здихаємося Сама, ти зробишся справдешнім Татхагатхою.

— А як ми здихаємося Сама?

— Я ще не вирішив, проте залюбки прислухаюсь до порад.

— Чи можу я запропонувати, щоб перевтілити його у грака?

— Можеш. Одначе хтось інший може забажати, щоб рак перевтілився у людину. Я відчуваю, в нього є прибічники.

— Гаразд, ми маємо доволі часу, аби обміркувати цю проблему. Тепер, коли він під небесною вартою, нам нікуди поспішати. Я викладу тобі свої думки з цього приводу, щойно вони в мене з’являться.

— Ну гаразд, тоді на сьогодні досить.

Вони вийшли з Зали.

Вішну пройшов через Сад Радощів Брахми, а коли вийшов з нього, туди прослизнула Повелителька Згуби. Вона звернулась до восьмирукої статуї з віною — і забриніли струни.

Зачувши музику, підійшов Брахма.

— Калі! Чарівна Повелителько… озвався він.

— Брахмо Могутній, — відгукнулась вона.

— Так, — визнав Брахма, — такий могутній, як сам побажає. А ти така рідкісна гостя тут, що я невимовно радий. Ходімо погуляємо серед квітів та побалакаємо. Яке гарне твоє вбрання.

— Дякую.

І вони попрямували доріжкою серед повені квітів.

— Як ідуть приготування до весілля?

— Добре.

— Ви проведете медовий місяць на Небесах?

— Ні, ми плануємо його подалі звідси.

— А де, якщо можна спитати?

— Ми ще не домовилися.

— Час летить, немов у грака на крилах, моя люба. Якщо ви з паном Ямою побажаєте, то можете пожити в моєму Саду Радощів.

— Дякую тобі, Творцю, але це надто пишне місце, аби ми, двоє руйнівників, могли збавляти тут час і почуватись невимушено. Ми підшукаємо собі щось деінде.

— Як знаєш, — він стенув плечима. — Які ще турботи пригнічують твої думки?

— Як воно з тим, кого називають Буддою?

— Самом? Твоїм давнім коханцем? А й справді, що з ним? Що б ти хотіла про нього знати?

— Як його… Що з ним зроблять?

— Я досі не вирішив. Шіва радить зачекати трохи, перше ніж до чогось вдатися. Так ми зможемо дізнатись, який вплив він має на небесну громаду. На майбутнє задумав зробити Будду з Вішни — з історичних, а також теологічних міркувань. Що ж до самого Сама, то я готовий вислухати будь-які розумні пропозиції.

— Ти колись пропонував йому богобуття?

— Пропонував. Але він не погодився.

— Може, ти ще раз запропонуєш?

— Нащо?

— Якби він не така талановита особа, то лихо б з ним, не було б про що й балакати. Але завдяки своїм талантам він міг би стати цінною знахідкою для пантеону.

— Мені теж приходила в голову така думка. По волі чи по неволі, а цього разу він мав би погодитись. Я певен, життя йому любе.

— Але ж є засоби точно дізнатися, як воно буде на ділі.

— Наприклад?

— Психопроба.

— І раптом вона виявить його небажання мати справу з Небом і дотримуватись зобов’язань щодо нього? Тоді як?

— Чи можна якось вплинути на його мозок, змінити сам спосіб його мислення? От якби, скажімо, Владика Мара…

— Я ніколи й гадки не мав, що ти грішиш сентиментальністю, богине. Складається враження, наче тобі найдужче кортить, щоб він і далі жив — у будь-якій формі.

— Може, так воно й є.

— Адже ти знаєш: при цьому він може… цілком змінитися. Він не лишиться тим самим, якщо таке з ним зробити. І «талант» його може геть щезнути.

— В плині століть усі люди природним чином змінюються; змінюються їхні думки, вірування, переконання. Одні частини розуму можуть спати, інші — пробуджуватись. Талант, я певна, нелегко знищити — поки триває життя. А жити краще, ніж умерти.

— Мене можна в цьому переконати, богине, — якщо в тебе знайдеться на це часу, звабливице.

— Скільки часу?

— Три дні, скажімо.

— Гаразд — три дні.

— То ходімо в мій Павільйон Насолод і там знайдемо спільне вирішення цього питання.

— Чудово.

— А де зараз Владика Яма?

— Працює в своїй майстерні.

— Довготривалий, сподіваюсь, проект.

— Не менш як на три дні.

— От і добре. А Самові, гадаю, ще світить якась надія. Хоч це й супроти моїх тверезих міркувань, але твоя дотепна ідея мені до вподоби. Здається, я таки зможу її оцінити.

Статуя восьмирукої богині, а була вона голуба, награвала на віні, затоплюючи їх звуками фривольної мелодії, коли ступали вони по саду того літа.

Хельба мешкала на самісінькій окраїні Неба, там, де вже починалися дикі хащі. І так близько до лісу підступав її палац, званий Грабунком, що, скрадаючись за прозорою стіною, терлись об нього мимохідь дикі звірі, а з кімнати, званої Гвалтом, добре було видно тіняві лісові стежини.

От у цій кімнаті, на стінах якої були порозвішувані вкрадені у минулих життях скарби, і приймала Хельба гостя на ім’я Сам.

Хельба був/була богом/богинею грабіжників.

Ніхто не знав дійсної статі Хельби, бо в нього / в неї була звичка змінювати її під час кожного перевтілення.

Сам дивився на гнучку темношкіру жінку, зодягнену в жовте сарі з жовтим запиналом. Неначе кориця були її нігті й сандалії, і золотою тіара в чорних як смола косах.

— Ти мені симпатичний, — проказала Хельба ніжним муркотливим голосом. — Проте лише в ті сезони мого життя, коли перевтілюючись чоловіком, я, Саме, віднаходжу свій Атрибут і йду на справжній грабіж.

— Ти, певно, й зараз можеш віднайти свій Образ.

— Звісно.

— І опанувати свій Атрибут?

— Можливо.

— Але ти цього не зробиш?

— Ні, поки ношу жіночу плоть. А бувши чоловіком, я взявся б викрасти що завгодно і звідки завгодно… Поглянь лишень туди, на протилежну стіну, там висять деякі з моїх трофеїв. Величезний плащ з синього пір’я належав Шріту, вожакові демонів Катапутни. Я поцупив його прямісінько в нього з печери, коли заснули, мною приспані, його невсипущі цербери. Оцей мінливої форми самоцвіт я смикнув не звідкись, а з самого Склепіння Нестерпного Жару; туди я видерся за допомогою присмоктувальних дисків, приладнавши їх собі до зап’ястків, до колін і до пальців ніг, а внизу піді мною Матері…

— Годі! — сказав Сам. — Я знаю всі твої пригоди, бо ти тільки й робиш, що про них розповідаєш. Спливло вже так багато часу, відколи ти вчинив дійсно зухвалу — як у давнину — крадіжку, що тепер тобі доводиться все частіше відживлювати свою колишню славу оповідками. Інакше навіть Старші Боги забудуть, який з тебе був мастак. Бачу я, що поткнувся не туди, що ж, спробую десь-інде.

Він підвівся, наче збираючись іти.

— Зажди, — схвильовано сказала вона.

Сам зачекав.

— Ну?

— Ти міг би принаймні розповісти мені, який грабунок замислив. Раптом я зможу підсобити тобі порадою…

— Як зможе мені підсобити бодай найліпша твоя порада, Царю Грабіжників? Не слова мені потрібні, а дії!

— Може, навіть… ану розкажи!

— Гаразд, — мовив Сам, — проте я сумніваюся, що тебе зацікавить таке нелегке завдання…

— Облиш ці дитячі психологічні хитрощі й розкажи мені, що ж ти хочеш украсти.

— В Небесному Музеї, що так надійно збудований і під постійною вартою…

І завжди відчинений. Кажи далі.

— В цій будівлі, у вітрині з комп’ютерним сторожем…

— Який-небудь спритник може вивести його з ладу.

— В цій вітрині на манекені почеплено сірий лускатний обладунок. А довкола — повно всілякої зброї.

— І кому все те належить?

— То стародавнє спорядження того, хто бився на півночі — у війнах проти демонів.

— Хіба то був не ти?

Сам по-змовницькому всміхнувся і провадив:

— Мало хто знає, що серед усього того, що виставлено на вітрині, є предмет, відомий колись як Талісман Приборкувача. Може, відтоді він утратив усю свою силу, а може, й ні. Він служив фокусом для особливого Атрибута Приборкувача, і ось він знову йому знадобився.

— То який же предмет тобі треба вкрасти?

— Широкий черепашковий пасок, застебнутий на поясі бойового костюма. Черепашки — ніжної жовто-рожевої барви. Вони наповнені такими складними мікросхемами, що сьогодні, мабуть, ніхто не зміг би виготовити нічого подібного.

— Не така вже це й визначна крадіжка. Вона мені до снаги навіть у цьому тілі…

— Мені це потрібно терміново — або зовсім не потрібно.

— Як терміново?

— Боюсь, у найближчі шість днів.

— А якої плати мені сподіватися, коли ти одержиш його прямо в руки?

— Щедрої, аби я щось мав.

— О! Та ти прибув на Небо без дарів?

— Атож.

— Нездара.

— Якщо мені пощастить утекти, зможеш назвати свою ціну.

— А як ні, то плакали мої грошики?

— Мабуть, що так.

— Дай поміркую. Мене може потішити ця пригода, а заразом і те, що ти станеш моїм боржником.

— Міркуй, та не задовго.

— Сядь коло мене, Приборкувачу демонів, та розкажи про дні своєї слави, коли ви разом із безсмертною богинею скакали по світу, сіючи усюди зерна хаосу.

— То було так давно, — сказав Сам.

— А можуть ті дні вернутися, коли ти вирвешся на свободу?

— Можуть.

— Приємно знати про це. Авжеж…

— То як, ти підеш на крадіжку?

— Салют Сіддхартсі! Слава Визволителю!

— Салют?

— А ще грім та блискавка. Хай гримлять вони знову!

— Хай буде так.

— А тепер розкажи мені про дні своєї слави, а я тобі знову розповім про свої.

— Гаразд.

Підперезаний шкіряним паском, вихором носився по лісу Владика Крішна в гонитві за Ясновельможною Ратрі, яка не схотіла з ним кохатися після вже другої інтимної трапези і тим ошукала його сподівання. Ясний день розливав довкола них свої пахощі, але куди їм було до тої духмяності, якою віяло від темного, мов опівнічна пора, синього сарі, що його він стискав у лівій руці. Попереду межи дерев маяла її постать; женучись за нею, він на хвильку згубив її з поля зору, коли богиня збочила на глуху стежину перед тим, як вибігти на простору галявину.

Коли він знову побачив її, вона вже стояла на невисокому пригірку, звівши докупи над головою пучки оголених рук. Очі в неї були напівприплющені, а єдине одіяння, довгий чорний серпанок, хвилями збігав по її мерехтливому білосніжному тілі.

І він збагнув, що вона набула свого Образу і ось-ось віднайде Атрибут.

Захеканий, він кинувся до неї по схилу пригірка; а вона, опускаючи руки, розплющила очі і посміхнулася, дивлячись на нього згори вниз.

Він уже майже доскочив до неї, коли вона змахнула своїм серпанком перед його обличчям, і він почув її сміх — десь серед безмежної ночі, що накрила його.

Та ніч була чорна, беззоряна і безмісячна, ніде ані приблиску, ні мерехтіння чи іскорки або світіння. Морок, що оповив його, був схожий на сліпоту.

Він засопів розгублено, і вона враз вихопила сарі з його руки. Здригнувшись, він похитнувся й почув, як десь близенько пролунав її сміх.

— Ти забагато собі дозволив, пане Крішно, — мовила вона до нього, — ти зазіхнув на святість Ночі. За це я покараю тебе, лишивши на деякий час Небо оповитим пітьмою.

— Я не боюся пітьми, богине, — захихотів він у відповідь.

— То, виходить, правду про тебе кажуть, що весь твій розум у мошонці, Владико: як можна не боятися, коли ти заблукав у нетрях Канібуррхи і лишаєшся, засліплений, на поталу її мешканцям, які тільки того й чекають… То не хоробрість, а дурнуватість. Прощавай, Темний Боже. Хто зна, може, ще й стрінемось на весіллі.

— Постривай, чарівна богине! Може, приймеш мої вибачення?

— Звичайно, адже ти їх мені завинив.

— Тоді підійми запону ночі, що її ти накинула на цю місцину.

— Не зараз, Крішно, а коли буду готова.

— Що ж я доти робитиму?

— Кажуть, пане, що своєю грою на сопілці ти вмієш зачарувати найлютіших звірів. Я б тобі радила — якщо це, звичайно, правда — дістати свою дудку негайно ж і грати без угаву яку тільки знаєш найзаспокійливішу мелодію, поки мені заманеться знову впустити день на Небеса.

— Ти жорстока, богине, — сказав Крішна.

— Таке життя, Сопілкарю, — відповіла вона, покидаючи його.

І він заграв, а в голові йому тлумилися темнії думи.

Вони прибували. Прилітали з-за небокраю, осідлавши полярні вітри, промчавши моря й суходоли, крізь пекучу заметіль, шугали з-над сніговиці й з-під неї — звідусіль прибували вони. Мінливі образи гнало вітровієм через сніжно-білі простори, небесні мандрівці осипалися з небосхилу, наче осіннє листя; сурми сурмили над пустищами, з гуркотом проносились уперед снігові квадриги, промені світла, відбиваючись від їхніх гладеньких закрижанілих боків, розліталися навсебіч, немов списи; пломеніли, мінячись, хутряні мантії, від могутнього дихання набігали білі перисті хмарки пари, то пурхаючи вгору, то тягнучись слідом за ними, злоторукими й сонцеокими; вони прибували; маяли блискучі перев’язі, маски перевертнів, вогнисті серпанки, чортові ратиці, припалі памороззю наколінники й високі шоломи — і все це брязкало й ковзало, поривалося вперед, кваплячись, та метушливо кружляло… Вони прибували; і по всьому світові, що лишався в них за спиною, радість панувала у Храмах, і повнилися вони співами та офірами, процесіями та молебнями, пожертвами й милостинями, пишними та мальовничими ритуалами. Це ж бо жаска богиня, яка сіяла страх усюди, збираючись узяти шлюб зі Смертю, і це, як сподівалося, мало пом’якшити їхні норови та звичаї. На Небо теж передався святковий дух, і як підбились до гурту боги й напівбоги, герої та знать, верховні жерці, і раджі-фаворити, і браміни високого коліна, — забуяв той дух з невтримною силою, закружляв багатобарвним вихором, захмелив голови і Першим, і найпослідущим.

Отож стікались вони у Небесне Місто — хто прилітав на спинах пернатих родичів Птаха Гаруди, хто, погойдуючись, спускався згори на небесних гондолах, хто здіймався у височінь гірськими артеріями, виблискуючи то там, то там серед засніжених та закрижанілих просторів, — аби забринів од їхніх пісень Шпиль Заввишки В Милю, аби не вщухав сміх у чарах короткої невчасної ночі, яка не знати чому негадано заполонила собою все, та невдовзі розвіялась.

У плині днів і ночей, коли збирався той тлум, знайшов для нього велемовний поет Адасай одразу шість порівнянь, вигадливих і між собою не схожих (марнотратний-бо він завжди, коли доходить до уподібнень): зграя перелітних барвистоперих птахів, що проноситься над застиглими хвилями молочного океану; какофонія в голові у ледь схибнутого композитора; косяк глибоководих рибин, тілами подібних до сонячних зайчиків, що в’юняться довкола фосфоруючих водоростей у холодній безодні морської западини; спіралеподібна Туманність, що зненацька вибухає зсередини; грозовиця, кожна-краплина якої обертається то на пір’їнку, то на співочу пташку, то на коштовний самоцвіт; і врешті (мабуть, це найвдаліше порівняння) Храм, повний страхітливих, густо розмальованих статуй, які зненацька ожили й заспівали, і кинулися по світу попід розмаяними на вітрі знаменами, й заходились стрясати палаци та руйнувати бані, аби зібратися потім посеред того хаосу і розпалити велетенський вогонь, і танцювати довкола нього — і щоб не було ні стриму ні впину ні тому жадібному вогню, ні тому несамовитому танку.

Вони злітались, збігалися, сходились.

Коли пролунав по Архівах сигнал тривоги, Тек вихопив Блискучого Списа з гнізда у стіні. В різну пору дня таємна сигналізація оповіщала різну сторожу. Передчуваючи, що спричинило тривогу, Тек подякував долі, що це сталося не в іншу годину. Він піднявся ліфтом на рівень Міста і кинувся до Музею, що височів на пагорку.

Та було вже запізно.

Вітрина відчинена, доглядач лежить непритомний, а в Музеї більш ні душі — либонь, через передсвяткову веремію, що панувала у Місті.

Музейна будівля стояла так близько від Архівів, що Тек устиг помітити двох втікачів, які спускалися по протилежному схилу пагорка.

Він замахнувся Блискучим Списом, боючися скористатися ним як зброєю.

— Стійте! — закричав він.

Вони озирнулися.

— Тобі таки не вдалося вивести з ладу сигналізацію! — з докором вигукнув один із них.

Він квапливо застібав свій широкий пояс.

— Біжи, забирайся звідси! — наказав він. — Цього я беру на себе!

— Не може того бути, щоб через мене спрацювала сигналізація! — закричав його супутник. — Я…

— Гайда звідси!

І він обернувся, піджидаючи Тека. Його супутник побіг далі схилом униз, — Тек помітив, що то була жінка.

— Поклади на місце, — насилу вимовив захеканий Тек. — Байдуже, що ти там узяв, поклади його назад… — І я, можливо, зможу приховати…

— Ні, — мовив Сам. — Надто пізно. Тепер я рівня будь-кому з тутешніх, і це мій єдиний шанс утекти від них. Я тебе знаю, Теку з Архівів, і не хочу заподіяти тобі зла. Тому біжи — мерщій!

— Ось-ось тут з’явиться Яма! І…

— Я не боюся Ями. Нападай чи облиш мене — ну ж бо!

— Я не можу на тебе напасти.

— Тоді прощавай, — і по цих словах Сам знявся вгору, немов повітряна куля.

Та не встиг він відірватися від поверхні, як на схилі пагорку з’явився Яма — із зброєю у руках. То була тендітна блискуча рурка з маленьким прикладом, але великим спусковим механізмом.

Він звів її догори й прицілився.

— Останнє попередження! — закричав він, однак Сам злітав усе вище й вище.

Коли Яма пальнув, десь високо над головою пролунав оглушливий тріск — то луснуло небесне склепіння.

— Він набув свого Образу і віднайшов Атрибут, — промовив Тек. — Він приборкав енергію твоєї зброї.

— Чому ти не зупинив його? — спитав Яма.

— Не зміг, Владико. Я підпав під чари його Атрибуту.

— Байдуже, — мовив Яма. — Третя лінія сторожі його зупинить.

Подолавши своєю волею силу тяжіння, він підносився вгору.

Лет його тривав, та з’явилось і росло відчуття, ніби якась тінь невідчепно за ним женеться.

Вона чаїлася десь на периферії його зору. Хоч як він крутив головою, вона весь час вислизала від його погляду. Але повсякчас була поряд — і дедалі більшала.

А попереду, високо вгорі — перепона, замкнена брама, що вела назовні. Талісман міг відімкнути замки, міг зігріти Сама серед небесного холоду, міг перенести його в будь-яку місцину світу…

І тут почулось лопотіння крил.

— Біжи! — загримотів у голові йому голос. — Піддай, Приборкувачу! Хутчіш тікай! Іще хутчіш!

То було одне з найдивовижніших відчуттів, що їх він бодай коли зазнав. Здавалось, він стрімко летить уперед, мчить до мети.

Але нічого не, мінялося. Брама не наближалась. Незважаючи на відчуття шаленої швидкості, він не рухався.

— Мерщій, Приборкувачу! Поспішай! — ревів дикий, оглушливий голос. — Намагайся подолати опір вітру і блискавок!

Він намагався побороти оте відчуття руху на місці.

Та враз на нього накинулись вітри, могутні вітровії, які невгавно шугають по Небесах.

Він поборов їх, але тепер голос гучав зовсім близько, та нічого, крім тіні, розгледіти він не зміг.

— «Почуття — то коні, а предмети — то їхні дороги, — промовив голос. — Коли розум твій не зосереджений, він втрачає свою проникливість».

І сам упізнав у цих словах, що гучали в нього за спиною, могутні рядки з Хатха Упанішади.

— «І тоді, — провадив голос, — почуття непідвладні вузді, наче дикі дурні коні в недолугого колісничого».

І блискавки розкололи небо над ним, і оповила його пітьма.

Він намагався приборкати силу енергії, що напала на нього, але неспроможний був нічого їй протиставити.

— Це щось нереальне! — вигукнув він.

— Що є реальне, а що ні? — озвався у відповідь голос. — Ну а коні тепер від тебе втекли.

І запала хвиля жаскої чорноти, наче опинився він у вакуумі почуттів. Потім його пронизав біль. А тоді не стало нічого.

Важко промишляти Богові Юності, коли серед Небожителів він — один з найстаріших.

Отож прийшов він до Приймальні Карми, попросив побачення з намісником Колеса і сподобився постати перед Вершителем, якому довелося з прикрістю в серці два дні тому відмовитися від його зондування.

— Ну? — запитав він.

— Даруйте за затримку, ясновельможний Муругане. Наш персонал заклопотаний приготуванням до шлюбної церемонії.

— То вони ходять на гульки, замість того, щоб тут готувати мені нове тіло?

— Тобі не варто говорити, ясновельможний, так, наче це тіло справді твоє власне. Це тіло позичає тобі Велике Колесо, аби задовольнити твої нинішні кармічні потреби…

— І воно не готове, бо твій персонал десь пиячить?

— Воно не готове, бо Велике Колесо обертається не так…

— Я хочу мати його завтра ввечері, не пізніш. Раптом не буде готове, начувайся, нещадна сила Великого Колеса може розчавити своїх прислужників. Ти мене зрозумів, Вершителю Карми?

— Я чую неподобну в такому святилищі мову…

— Брахма радив мені перевтілитися в нову плоть, йому приємно було б бачити мене оновленого під час шлюбної церемонії в Шпилі Заввишки В Милю. То як, сказати йому, що Велике Колесо не може задовольнити його бажання, бо надто повільно обертається?

— Ні, ясновельможний. Тіло буде готове вчасно.

— Чудово.

Він повернувся й пішов.

За спиною в нього Вершитель Карми зробив старовинний містичний знак.

— Брахмо!

— Слухаю, богине.

— Відносно моєї пропозиції…

— Буде зроблено, як ви просили, пані.

— Мені закортіло інакше.

— Інакше?

— Так, Владико. Мені хотілося б людської офіри.

— Ні…

— Так.

— Ти таки сентиментальніша, ніж я гадав.

— То буде це зроблено чи ні?

— Коли по щирості, то — у світлі останніх подій — я волів би, щоб саме так воно й сталося.

— Отже, вирішено?

— Хай усе буде по-твоєму. В ньому більше сили, ніж я гадав. Якби стражем був не Владика Омани… Атож, мені й на думку не спадало, що той, хто так довго сидів тихцем, може виявитися таким… талановитим, як ти висловилась.

— Чи передаєш ти мені всі повноваження в цій справі, Творцю?

— Охоче.

— Може, ще й Царя Грабіжників підкинеш на десерт?

— Хай буде так.

— Дякую тобі, Вседержителю.

— Нема за що.

— Буде за що. Славного тобі вечора.

— І тобі.

Казано, начебто того дня, того великого дня, Бог Ваю[47] зупинив Небесні вітри, і непорушність та безгоміння запанували над Небесним Містом та лісами Канібуррхи. Сітрагупта, слуга ясновельможного Ями, розклав у Світокраю грандіозне поховальне вогнище: склав докупи всіляку ароматичну деревину, запашні смоли, олії, ладан, накидав згори пишних уборів, а на самісінькому вершечку вогнища примістив Талісман Приборкувача та величезний плащ із синього пір’я, що належав колись Шріту, вожакові демонів Катапутни; туди ж покладено було й мінливої форми самоцвіт Матерів Нестерпного Жару та шафранову мантію з пурпурового гаю, що на околиці Алунділа, яка, казали, належала колись Татхагатсі, Будді. Німа тиша оповила ранок після нічної гульби Перших. Ніщо ані шелесне на Небесах. Кажуть, невидимками пурхали демони у вищих шарах атмосфери, проте боялися підступитись до місця, де зібралися такі могутні сили. Кажуть, були численні знаки та знамення, що провістили падіння одного з великих. А теологи та святі історики повідали, що зрікся своєї єресі той, кого звали Самом, і здався на милість Тримурті. Казано також, наче богиня Парваті, яка була йому колись за дружину чи матір, або за сестру чи доньку, а може — усіма ними одразу, покинула Небо і вирушила на східний континент, аби пробувати там у жалобі серед тамтешніх чаклунок, з якими вона родичалася. Вдосвіта великий птах, званий Гарудою, возій Вішну, що дзьобом своїм трощить колісниці, стрепенувся раптом, прокинувшись, і скрикнув раз хрипким криком; і крик той, вихопившися з його клітки, пролунав усюди по Небесах, розбиваючи на скалки шибки, луною прокотився по піднебесних краях, — і посхоплювались од ляку навіть ті, хто спав непробудним сном. У лоні тихомирного небесного літа зародився день Любові і Смерті.

Пустельні були вулиці Неба. На деякий час затаїлись у чеканні по своїх оселях боги. Замкнені були міцно всі входи й виходи на Небесах.

На волю відпущено грабіжника й того, кого прибічники називали Магасаматманом — гадаючи, що він бог. Повітря зненацька зробилося зимним, і то була передвістка.

Високо-високо над Небесним Містом, на майданчику, що вінчає верхівку Шпиля Заввишки В Милю, стояв Бог Омани, Мара-Сновидець. На ньому був його плащ, який мінився усіма можливими барвами. Він здійняв руки над головою, і, зливаючись водно з його власною силою, ринула через його тіло могутність решти богів.

Уява його снувала форму примарного сну. І він вихлюпнув сон той назовні, як вихлюпується на берег висока хвиля.

Протягом всіх століть, відколи витворив їх Великий Вішну, співіснували поряд Небесне Місто й дика природа: сусідили, недоторканні одне для одного; межували, розділені величезною відстанню — не тою, що в реальному просторі, а тою, що породжена думкою. Неспроста задумав усе таким побитом Вішну-Охоронець. Отож тепер не дуже-то схвалював він скасування бар’єру між ними — хай навіть часткове і тимчасове. Не хотілось йому бачити, як проникає щось дике до Міста, виплеканого його розумом, — на взірець повної перемоги форми над хаосом.

Та однаково сила Сновидця дарувала примарним кицькам можливість осягнути зором усі Небеса.

Невтомно никали вони темними віковічними стежками джунглів, які були частково маною. І там, у місцині, що існувала тільки наполовину, їхнім очам відкрилися нові видива, а заразом опосіла кицьок непогамовність і жадоба негайно вполювати здобич.

Серед мореплавців, племені, що розносить по всіх усюдах всілякі плітки та оповідки і якому, здається, відомо усе на світі, пройшла чутка, ніби примарні кицьки, які вийшли того дня по здобич, не всі до жодної були насправді кицьками. Подейкують, наче по різних кінцях світу, куди пізніш зазирали боги, оповідалося про декого з Небожителів, які на той день переселилися в тіла білих тигрів Канібуррхи, аби пошастати алеями Міста, полюючи на невдаху-грабіжника й того, кого називали колись Буддою.

Кажуть, коли чвалав він вулицями Міста, старезний ворон кружельнув над ним тричі й опустився Самові на плече, промовляючи до нього такі слова:

— Хіба ти не Майтрея, Бог Світла, якого чекає-не-дочекається світ — гай-гай, уже стільки літ, — і пришестя якого я давно-давно провістив у своїй поемі?

— Ні, мене кличуть Самом, — відказав він, — і я ось-ось покину цей світ, а не прийду в нього. А хто ти такий?

— Я— птах, що колись був поетом. Весь ранок літав я, відколи Гаруда криком своїм благословив новий день. Я облетів геть усі Небесні шляхи в пошуках Рудри, маючи надію закаляти його своїм послідом, аж ось відчув, як упав на землю тягар закляття. Далеко літав я і багатенько бачив, Боже Світла.

— То що ж ти бачив, вороне, що колись був поетом?

— Бачив я незапалене поховальне вогнище на краю світу, і тумани клубочилися довкола нього. Я бачив припізнілих богів, що квапилися крізь сніги, пробивалися крізь горішні потоки повітря, кружеляли за небосхилом. Я бачив гравців, що репетирували виставу «Кривава Маска» для шлюбної церемонії Смерті та Руйнації. Я бачив, як помахом руки Владика Ваю зупинив вітри, що невгавно шугають по Небесах. Я бачив, як мінився усіма кольорами Мара над шпилем найвищої вежі і відчув силу накладеного ним закляття, бо помітив, як знавісніли в лісі примарні кицьки й кинулися бігти сюди. Я бачив сльози чоловіка й жінки. Я чув сміх богині. Я угледів занесеного блискучого списа, коли замрів світанок, і чув, як пролунали слова обітниці. І врешті уздрів я Бога Світла, про котрого давно колись напророчив:

Затим птах настовбурчив своє пір’я і змовк.

— Я радий, птахо, що тобі пощастило так багато побачити, — озвався Сам, — і що в межах витвореної тобою метафори ти досяг певного задоволення. На жаль, поетичні істини разюче не схожі на істини буденні.

— Прощавай, Боже Світла! — гукнув ворон і злетів у повітря.

І ту ж мить його прохромила стріла, пущена з поблизького вікна одним ворононенависником.

Сам поквапився геть.

Кажуть, ніби Примарна Кицька, що невдовзі по тому одібрала в нього життя, а також у Хельби, насправді була богом чи богинею, і то цілком імовірно.

А ще кажуть, ніби та кицька була не першою та й не другою з тих, хто чатував на цю жертву. Немало тигрів згинуло від Блискучого Списа, який штрикав їх, сам висмикувався з тіла, очищався вібрацією від крові й вертався до тої руки, що його метнула. Проте й сам звитяжний списоносець Тек загинув — од Ганеші, який безгучно увійшов до кімнати, прокрався в нього за спиною і пожбурив йому в голову стільця. Дехто каже, що Блискучого Списа знищив потім ясновельможний Агні, інші запевняють, начебто скинула його зі Світокраю панянка Майя.

Не до вподоби все це було Вішну-Охоронцеві, і часто потім згадувались його слова про те, що не можна було опоганювати Місто кров’ю, бо коли хоч раз туди знайде дорогу хаос, то неодмінно вертатиметься знову і знову. Проте молодші боги взяли його на глум, адже його мали за останнього у Тримурті, а ідеї його, усі достеменно знали, застаріли, бо походили від тих часів, коли він був просто один із Перших. Тим-то відцурався він од усіх небесних справ і усамітнився у своїй вежі, аби перечекати якийсь час. Та й Владика Варуна Справедливий відвернув своє лице від того, що відбувалося, і навідавсь до Павільйону Німоти, де пересидів непевну пору в покої, званому Страхом.

Усім сподобався театр «Кривавих Масок»; текст до вистави написав велемовний поет Адасай, який прославився кучерявістю стилю та своєю приналежністю до антиморганівської школи. Вистава супроводилася буйними видивами, навіяними Сновидцем саме заради такої оказії. Кажуть, що й Сам провів той день у полоні примарних видив, що і на нього впало закляття, і никав він по Місту в пітьмі, дихав нестерпним смородом серед тужливого голосіння і зойків; що знову постали перед його очима всі ті страхіття, яких він зазнав у своєму житті: вирвані з живої плоті його пам’яті, просякнуті почуттями, тоді пережитими, виникали вони перед ним наче швидкоплинні видива — яскраві або примерхлі, німотні або оглушливі. І так тривало до його останнього подиху.

Те, що лишилось від нього, було перенесено процесією до Світокраю, покладено на поховальне вогнище й спалено під співи. Бог Агні підняв свої темні окуляри, уп’явся поглядом на хвильку — і метнулося вгору полум’я. Владика Ваю змахнув рукою, і забуяли вітри, роздмухуючи вогонь. Коли все догоріло дощенту, Великий Шіва помахом свого тризуба здмухнув попіл за межі цього світу.

Що й казати, поховання вдалося на славу — грандіозне і вражаюче.

Давно не бачена на Небесах, шлюбна церемонія була бучною, в повній відповідності з традицією. Шпиль Заввишки В Милю сліпучо сяяв, наче велетенський крижаний сталагміт. Знято було закляття, і знову никали примарні кицьки вулицями Міста, не бачачи їх, і мовби пестив їм хутро вітерець; вони підіймались нагору широкими сходами — ні, видирались кам’янистими крутосхилами; будівлі були для них стрімкими скелями, статуї — деревами. Вітри, що невтомно кружляли попід Небесним склепінням, підхопили співи і порозносили їх по всіх усюдах. У Квадраті, емальованому в серединне Коло Міста, запалав вогонь. Незайманиці, завезені на Небо задля такого свята, живили цей вогонь ароматичними дровинами, чистими та сухими, що потріскували й горіли майже без диму, лише коли-не-коли випурхне його білосніжна хмаринка. Сур’я, сонце, світив так яскраво, що здавалося, ніби денне світло бринить у прозорому повітрі. Численний почет з друзів і слуг у червоному вбранні супроводив нареченого через усе Місто до Павільйону Калі, де їх зустріли слуги богині й повели до великої бенкетної зали. Там, за господаря, їх зустрів Владика Кубера; він порозсаджував гостей — числом триста — поперемінно на чорні й червоні стільці довкола довгих столів з чорного дерева, інкрустованих кісткою. Там, у тій залі, всім піднесли випити мадхупарки, суміші меду з сиром та наркотичного зілля; гості пили її в гурті з почтом нареченої, що зайшов до зали, одягнений у сині шати, несучи по дві чаші. Три сотні душ було і в її почті; коли всі посідали й випили мадхупарки, проказав Кубера невелику промову, пересипаючи її солоними жартами та різними практичними й мудрими порадами, запозиченими принагідно із стародавніх писань. Після того обидва почти молодих попрямували до павільйону, зведеного в Квадраті, але йшли вони різними шляхами і наблизились до нього з протилежних боків. Яма й Калі увійшли досередини порізно й сіли по різні боки невеликої запони. Довго лунали старовинні пісні, й ось урешті Кубера відгорнув запону, дозволивши молодим уперше протягом того дня побачити одне одного. І взяв слово тоді Кубера, передаючи Калі під опіку Ями, а навзамін одержав обіцянку, що забезпечить той своїй нареченій добро, багатство та задоволення. По тому потиснув Владика Яма їй руку й підвів до вогню, а Калі вкинула у вогонь жертовну дрібку зерна, і служниця з її почту зв’язала між собою вузлом їхній одяг. Після того наступила Калі на жорно, і наречені пройшли вдвох сім кроків, причому Калі за кожним кроком чавила маленьку купку рису. Опісля легкий дощик покропив їх згори, аби освятити подію, і тривав він лише протягом кількох ударів серця.

Гості та слуги, об’єднавшись в одну процесію, рушили через усе місто до темного павільйону Ями, де відбувся веселий бенкет і показав свою виставу театр «Кривавих Масок».

Коли здибав Сам останнього свого тигра, той поволі кивнув головою, впізнаючи свою здобич. Самові нікуди було тікати, отож він просто стояв і чекав. Не поспішала й кицька. Тої миті намагалась опуститись на Місто орда демонів, але сила закляття віджбурнула їх геть. Бачили, як умилась сльозами богиня Ратрі, і її ім’я було занесено до списку. Тека Архіваріуса запроторили до пори до часу у глибоку темницю попід Небесами. Чули, як Владика Яма промовив: «Життя не воскресло» — нібито він чекав, що таке могло статися.

Що й казати, смерть вдалася на славу — грандіозна і вражаюча.

Сім днів тривала весільна гулянка, і весь цей час Владика Мара насилав без упину примарні видива на бенкетників. Немов на чарівному килимі-самольоті переносив він їх з одної країни оман до іншої, на стовпах з води й вогню зводив палаци з багатобарвної димової завіси; лави, на яких сиділи вони, кидав у безодні зоряного пилу, коралями й миром бентежив їхні почуття, навіював їм усі їхні Образи й колом водив їх довкруг прототипів, на яких заснували колись-то боги свою могутність, — отож витанцьовував Шіва на кладовищі Танок Руйнації й Танок Часу, святкуючи свій легендарний подвиг, зруйнування фортеці Тріпуру, трьох летючих міст, що належали демонам-Асурам; Крішна Темний давав лиха закаблукам у Танку Борця, прославляючи свою перемогу над демоном Баною, в той час як Лакшмі танцювала Танок Статуї; і навіть Великий Вішну не втримався й розрадив душу кількома на з Танку Амфори; а Муруган, у своєму оновленому тілі, сміявся над світом, обійнятим водами океанів, і танцював по них, наче по кону, свій переможний танець, що його витинав він колись, убивши Щура, який намагався сховатись од нього в морському вирі. Змахне рукою Мара — і полонять усіх магічні чари, пишні барви, музика і вино. І наставала своєю чергою пора поезії та ігор, пісень та веселощів. Відбувалися і спортивні турніри, запеклі змагання в силі та вправності. Словом, воістину божественні живучість та витривалість треба мати, аби витримати цілих сім днів насолод.

Що й казати, весілля вдалося на славу — грандіозне і вражаюче.

Коли гулянка скінчилася, молоді покинули Небеса, аби помандрувати трохи світом та повтішатися його розмаїттям. Не взяли вони з собою ні челяді, ані почту, — щоб подорожувати собі на волі. Не сповістили ні про свої путі-дороги, ні про тривалість медового місяця — і недарма, адже Небесна братія така ласа до всіляких жартів і витівок.

Після того, як вирушили вони, веселощі вгамувались не зразу. Вельможний Рудра, нажлуктавшись не в міру соми, вискочив раптом на стіл та й ну патякати про наречену — і такого понаплітав, що, якби Яма був присутній, слова застрягли б балакунові в горлі. А коли так, то Владика Агні дав Рудрі ляпаса, і той негайно викликав його на двобій, битися в усьому Небесному просторі.

Агні злетів на вершину гори за Канібуррхою, а Рудра став у позицію поблизу Світокраю. Коли було дано знак, Рудра пустив! у. противника свокь»— самонавідну за теплом тіла стрілу, і вона довго шугала зі свистом у повітрі, долаючи відстань, аж поки засік її за п’ятнадцять миль од себе Владика Агні та й спалив на льоту спалахом Всесвітнього Вогню; і, наче довга світляна голка, проштрикнув той спалах весь простір між ними, доторкнувся до вельможного Рудри й лишив на місці, де той стояв, купку попелу, а тоді, пролетівши далі, випалив позад нього дірку в Небесному склепінні. Отак Агні став горою за честь Локапалів і захистив її, а з середовища напівбогів було висунуто нового Рудру — замість старого, загиблого.

Одного раджу та двох верховних жерців спостигла смерть від отруєння — мальовниче було видовище, — і, щоб упокоїти їхні посинілі останки, знов запалали поховальні вогнища. Владика Крішна віднайшов свій Образ і заграв таку музику, після якої іншої вже не буває, і Гуарі Чарівна зласкавилась, відтануло її серце, і вона ще раз прийшла до нього, коли закінчив він грати. Сарасваті в роз повні своєї слави затанцювала Танок Насолоди, а після того Мара наслав видиво, відтворивши картину втечі Хельби і Будди з Небесного Міста. Це видиво, однак, багатьох схвилювало, і нові імена було внесено до списків. Затим демон з тілом юнака й головою тигра зухвало з’явився поміж них і з дикою люттю накинувся на ясновельможного Агні. Ратрі й Вішну, поєднавши зусилля, відігнали демона, проте йому пощастило втекти в безтілесність перше, ніж Агні встиг підняти на нього свій жезл.

Багато сталося змін на Небесах наступними днями.

Тека Архіваріуса, Блискучого Списа, судили Вершителі Карми й винесли йому вирок: перенестися в тіло мавпи; ще й закладено було в його мозок попередження, аби щоразу, коли захоче змінити він тіло, знову народжувався мавпою і так мандрував світом, аж поки врешті змилостивиться Небо і зніме з нього закляття. Вчинивши таке, відпустили його у південні джунглі — збавляти тягар своєї карми.

Варуна Справедливий зібрав слуг своїх, покинув Небесне Місто й оселився у якомусь краї світу. Деякі обмовники пов’язали вихід його з втечею Нірріті Чорного, Бога Тьми і Продажності, який свого часу дременув з Небес, просякнувши їх злою своєї волею та міазмами найчорніших проклять. Правда, небагато було тих обмовників, бо всі знали, _ що заслужив Варуна титул Справедливого, і той, хто ганив його, легко міг закаляти свою репутацію, отож минуло по тому всього кілька днів — і стихли всі перешепти.

Набагато пізніше вигнано було в світ й інших богів, це сталося вже в пору Небесних Чисток. А початок цьому було закладено саме в ті дні, коли на Небо знову проник Акселераціонізм.

Брахма, наймогутніший поміж чотирьох чинів божественних та поміж вісімнадцятьох господарів Раю, Творець, Владика Небес високих та всього сущого попід ними, з чийого пупа розпукується лотос, чиї руки сколочують океани, а ноги трьома кроками осягають усі світи, барабан слави якого вселяє страх у серця ворогів, той, що тримає в десниці Колесо Закону, що змією в’яже, мов припоною, катастрофи, — Брахма з плином днів почувався дедалі дужче не в своїй тарілці, його точила гризота через оту необачно дану нареченій Смерті обіцянку та її наслідки. Але хтозна, можливо, він так само вчинив би і без її спонукань. Та головним, либонь, наслідком її вчинку стало те, що в нього з’явився, хоча й ненадовго, хтось, кого він, відомий як Брахма Непогрішний, міг звинуватити у всіх своїх подальших бідах.

По закінченні гулянь довелося в кількох місцях лагодити Небесне склепіння.

Озброєний стражник стеріг тепер удень і вночі Небесний Музей.

Було заплановано кілька мисливських вилазок на демонів, але все це так планами й лишилося.

Призначили нового архіваріуса, який нічогісінько не знав про своїх предків.

Повсюди в Піднебесному світі даровано було примарним кицькам символічно бути присутніми в Храмах.

Останньої ночі гулянь ступив до Павільйону Німоти коло Світокраю самотній бог, і довго лишався він у покої, званому Незабутністю. Після того він довго-довго сміявся, перше ніж вернутися до Небесного Міста; і був його сміх повний юної снаги, краси, могутності й чистоти; вітри, що кружляли невгавно по Небесах, підхопили той сміх і рознесли по всьому світові, а там, ті, хто чув його, чудувалися з дивовижної, вібруючої нотки тріумфу, що в ньому бриніла.

Що й казати, на славу видалась та пора, грандіозна і вражаюча, — пора Любові й Смерті, Ненависті й Життя, пора Безумства.