Бог Світла

II

Було вже пополудні, коли до столиці Ранкової Зорі в’їхав на білій кобилиці князь і рушив широкою вулицею Сур’ї; сотня його васалів купчилася позаду. Крива князева шабля спочивала в піхвах, радник Стрейк тримався ліворуч од нього, а частина князевих скарбів у в’юках погойдувалась на спинах його в’ючаків.

Спека падала згори й розбивалась об тюрбани людей розтікалась по спинах воїнів і знов піднімалася вгору з дороги.

Назустріч їм поволі рухався візок, візник скосив очі на знамено, що його ніс головний з князевого почту; повія стояла коло входу до свого шатра і споглядала вуличну процесію; зграя двірських собак з гавкотом бігла услід за кіньми.

Князь був високий, вуса сизі, мов дим, а на темних, наче кава, руках проступали набряклі жили. Однак поставу він мав струнку, а ясні очі зачаровували, схожі на очі якогось стародавнього птаха.

Збіглась юрма роззяв — подивитись на кінний загін. Верхи на конях їздили тільки ті, кому це по кишені, а таких заможників було не багато. Їздили здебільша на ящерах — лускатих істотах із зміїною шиєю, зубастих, темного походження, з коротким життєвим циклом та злобливим норовом, — бо серед коней останнім часом невідь-чому поширилася безплідність.

Отож князь їхав столицею Ранкової Зорі, а цікаві городяни споглядали.

Помалу загін збочив з вулиці Сонця на вужчу вуличку і їхав тепер уздовж присадкуватих торгових будівель, мимо великих крамниць багатих купців, повз банки, Храми, заїзди, будинки розпусти. Та ось закінчився діловий район міста, й вони під’їхали до розкішного заїзду Гаукани, Найгостиннішого Господаря. Біля воріт верхівці натягли поводи, бо сам Гаукана вийшов їм назустріч — просто вдягнений, товстунець, як і годиться, він усміхався, чекаючи, коли зможе власноруч завести у двір білу кобилицю.

— Ласкаво прошу, ясновельможний Сіддхартхо! — мовив він голосно, аби всі, хто міг, почули, який то гість завітав до нього. — Ласкаво прошу до нас у солов’їний край, в запахущі сади та мармурові зали скромного цього закладу! Гостинно прошу і твоїх супутників, котрі зверстали з тобою чималу путь і, не сумнівайся, матимуть тут живодайний і гідний спочинок, що освіжить їх, як і тебе. Тут ти знайдеш, я сподіваюся, все, що любе тобі та миле, як бувало не раз у минулому, коли ти мешкав у цих залах в компанії інших родовитих гостей та шляхетних відвідувачів, гай-гай, числом незліченних, серед яких…

— Добридень і тобі, Гаукано! — вигукнув князь, бо й пополудні пряжила спека, а мова господаря плинула рікою і могла плинути вічно. — Впусти нас швиденько під твій дах, де серед інших благодатей, числом незліченних, знайдеться і прохолода.

Гаукана моторно вклонився і, взявши білу кобилицю за вуздечку, провів її через ворота у двір; там він притримав стремено, поки князь спішувався, передав коней під опіку своїх стайничих і послав хлопчину за ворота вичистити вулицю там, де стояв загін верхівців.

У заїзді прибульці передусім скупалися, вони мились навстоячки в мармуровій банній залі, а служники поливали їм плечі водою. Потім воїни понамащувались за звичаєм своєї касти, повдягали свіжу одіж і пройшли до обідньої зали.

Трапеза тривала до самого вечора, і гості вже втратили лік наїдкам. Праворуч од князя, який сидів на чолі довгого низького столу, три танцівниці мережили химерний малюнок танцю, приклацуючи кастаньєтами; вираз їхніх облич змінювався, точно відповідаючи кожному моментові танцю, а четверо музик за завісою награвали відповідні традиційні мелодії.

Стіл був накритий розкішним гобеленом, що яскрів блакитними, брунатними, жовтими, червоними й зеленими барвами; по ньому виткана була низка мисливських і батальних сцен: вершники на ящерах та конях відбивали списами й стрілами напади крилатої панди, вогняного півня та войовничої рослини зі стручками-самоцвітами; зелені мавпи боролися на верхівках дерев; Птах Гаруда затис у пазурах небесного демона й побивав його дзьобом та крильми; з морської глибочіні виповзало ціле військо рогатих рибин — у їхніх стиснутих плавцях стриміли гостряки рожевих коралів, а очі їхні витріщалися на шерегу людей, що, вдягнені в каптани і шоломи, озброєні списами та смолоскипами, не давали їм вибратися на суходіл.

Князь їв поволі, не поспішаючи. Покопирсавшись трохи в кожній новій страві, слухав музику, іноді сміявся на жарти своїх людей. А коли сьорбав шербет, кільця його подзенькували, торкаючись бокастої чари.

Поряд нього з’явився Гаукана.

— Чи все з тобою гаразд, ясновельможний? — поцікавився він.

— Так, добрий Гаукано, все гаразд, — одказав князь.

— Ти їси не з такою охотою, як твої люди, може, наїдки тобі не смакують?

— Та ні, страви смачні і приготовані бездоганно. Тут радше винен мій апетит, яким я не можу похвалитись останнім часом.

— О, — порозуміло мовив Гаукана. — В мене знайдеться, чим тобі зарадити, саме те, що треба. Тільки такий, як ти, зможе гідно його оцінити. Довго-довго зберігав я цей дар на окремій полиці в своєму погребі. Бог Крішна якимось дивом зберіг його у віках. Він дав його мені багато років тому, бо гостина тут не здалася йому неприємною. Ось зараз я тобі його принесу.

Він уклонився і вийшов з бенкетної зали.

Повернувся з пляшкою в руках. Ще не глянувши на етикетку, князь упізнав форму пляшки.

— Бургундське! — вигукнув він.

— Так, це воно, — промовив Гаукана. — З давно щезлої Уратхи.

Він нюхнув з пляшки й посміхнувся. А тоді налив трохи вина у келих грушоподібної форми й поставив перед гостем.

Князь підняв келих і вдихнув букет пахощів. Поволі відсьорбнув вина і замружив очі.

В залі стихли голоси, аби не сполохати князевої насолоди.

Коли князь опустив келих, Гаукана налив йому ще того дива з соку pinо noir[26], який ніколи не ростиме в цьому світі.

Князь не доторкнувся до келиха. Натомість, повернувшись до Гаукани, спитав:

— Хто тут у тебе найстаріший музика?

— Манкара, ось він, — відповів господар, вказуючи на сивоголового чоловіка, що присів спочити за сервірувальний столик у кутку зали.

— Найстаріший не тілом, а літами, — уточнив князь.

— О, тоді це Діл, — мовив Гаукана, — якщо його можна назвати музикантом. Він каже, що колись був ним.

— Діл?

— Хлопчина при стайні.

— А, ясно… То пошли по нього.

Гаукана плеснув у долоні й наказав служникові, що з’явився, піти до стайні, сяк-так причепурити хлопчину і негайно привести перед очі бенкетників.

— Прошу, не треба його чепурити, а просто приведи його сюди, — звелів князь.

Він відкинувся назад і, заплющивши очі, почав чекати. Коли хлопчик-стайничий постав перед ним, він спитав:

— Яку музику ти граєш, Діле?

— Ту, що вже не в фаворі у брамінів.

— На якому ж інструменті ти грав?

— На фортепіано.

— А зможеш зіграти на якомусь із цих? — він кивнув на незайняті інструменти, що стояли на невеликій підставці попід стіною.

Хлопчик обернувся і поглянув на них.

— Гадаю, я міг би зіграти на флейті, якби довелося.

— Ти знаєш вальси?

— Знаю.

— Може, заграєш мені «Голубий Дунай»?

Похмура міна щезла з хлопчикового обличчя, але на ньому відбилося збентеження. Він кинув швидкий погляд на Гаукану, і той кивнув головою.

— Сіддхартха — князь поміж людей, він один з Перших. — пояснив господар.

— «Голубий Дунай» на якійсь із цих флейт?

— Якщо твоя ласка.

Хлопчик стенув плечима й мовив:

— Спробую. Але востаннє я грав так давно… Тож будь вибачливий.

Він наблизився до інструментів і шепнув щось власникові обраної ним флейти. Той кивнув. Тоді хлопчик підніс флейту до уст і взяв на пробу кілька нот, передихнув і повторив пробу ще раз. Потім повернувся до гостей, знову підніс флейту до уст — і полинули хвилями трепетні звуки вальсу. Хлопчик грав, а князь смакував вино.

Коли музика зупинився передихнути, князь знаком велів йому грати далі. І той грав одну за одною заборонені мелодії, а професійні музики артистично понапускали на свої обличчя глузливо-зневажливі міни, в той час як ноги їхні під столом сповільна притупували в такт музиці.

Та ось князь допив своє вино. На місто Махартху спадав вечір. Князь кинув хлопчикові гаман з монетами і навіть не помітив, що в того стояли сльози в очах, коли він повертався, щоб вийти з зали. Князь підвівся, потягнувся і позіхнув, прикриваючи рот затиллям долоні.

— Піду до своїх покоїв, — сказав він воякам. — А ви тут без мене дивіться не попрогравайте всі свої статки-спадки.

Співтрапезники засміялися, побажали князеві на добраніч, а собі замовили міцного питва та солоного печива. Не встиг князь відвернутися, як почув за спиною стукіт гральних костей.

Князь ліг спати рано, аби завтра устати вдосвіта. Слузі він наказав чатувати коло його дверей цілісінький день і не впускати нікого з можливих відвідувачів, кажучи, що князь не в гуморі.

Не встигли перші квіти розкритися для перших вранішніх комах, як князь вислизнув із заїзду, і бачив його тільки старий зелений папуга. Не в шовках, розшитих перлами, вийшов князь, а в лахмітті, в яке переряджався завжди в таких випадках. Звуки черепашок та барабанів не сповіщали про його вихід, навпаки, тиша стерегла його, коли простував він присмерковими вулицями міста. Пустельно було довкола о цій порі, хіба який цілитель чи повія трапляться назустріч, вертаючись після пізнього виклику. Коли він проминав ділову частину міста, прямуючи до гавані, за ним унадився бродячий пес.

Коло самого пірса князь присів на ящик. Зійшла зоря і зняла зі світу завісу пітьми. Князь задивився на кораблі, заколисані припливом, на спущені вітрила, обплутані канатами, на чудовиськ і дів, вирізьблених на носах суден. Навідуючись до Махартхи, він завжди бодай ненадовго приходив у гавань.

Рожевий парасоль ранку розкрився над розвихреними косами хмар, і холодний бриз облетів доки. Хижі птахи хрипко покрикували, стрілами шугаючи поміж бійницями веж, а тоді піками кидалися на води бухти.

Він дивився, як даленіє в морі корабель, як солоний вітер надимає його парусинові крила й робить їх схожими на гори. На борту інших суден, що надійно стояли на якорі, починалася метушня, команди лаштувалися вантажити або вивантажувати крам: ладан, корали, олії та ще всяку всячину — метал, худобу, тверду деревину й прянощі. Він залюбки вдихав запахи комерції та слухав круту матроську лайку з прокльонами і був у захваті від того й того, бо перше — то дух багатства, а друге — то комбінація з іще двох його найбільших заклопотань: анатомії та богослов’я.

Трохи перегодом він завів мову з капітаном заморського судна, той наглядав, як вивантажували лантухи з зерном, а тепер одійшов спочити у затінок під купи ящиків.

— Доброго ранку! — озвався він до капітана. — Хай обминають тебе на твоєму шляху бурі й кораблетрощі, а боги дарують безпечну гавань та добрий збут твоєму крамові.

Капітан кивнув, присів на ящик і заходився натоптувати невелику глиняну люльку.

— Дякую, старче, — одказав він. — Хоча я сам вибираю, яким богам якого Храму молитися, та благословення приймаю від усіх і кожного. Благословення ніколи не зайве, а надто морякові.

— Важка була подоріж?

— Не така важка, як могло обернутися, — мовив у відповідь капітан. — Ота морська гора, що жевріє під попелом, Гармата Нірріті, знову шпурляє в небо свої гримотливі блискавки.

— О, то ти плив з південного заходу?

— Так. З Шатістану, з Іспару Приморського. Супутні вітри дмуть буйні в цю пору року, саме тому вони й порозносили попіл з Гармати далі, ніж можна було гадати. Аж шість днів той чорний сніг падав на нас, сморід пекельного царства не давав дихати, псував харчі та воду, очі наші плакали, а в горлі пекло. Ми відбули чимало подячних молебнів, коли врешті вибралися з тої халепи. Бачиш, який замурзаний у мене корабель? А подивись на вітрила, чорнющі, наче коси Ратрі!

Князь нахилився вперед, аби краще роздивитися на судно.

— Але ж великої хитавиці на морі не було? — спитав він.

Моряк похитав головою:

— Коло Соляного Озера ми перемовилися з крейсером, отак і взнали, що припізнились тільки на шість днів до найстрашнішої пальби Гармати. Що діялося тоді! Палали хмари, горами здіймалися хвилі, що потопили два кораблі, — про них крейсер знав напевне, — а то, може, й три. — Моряк відхилився назад, розкурюючи свою люльку. — Отож я й кажу: благословення ніколи не зайве морякові.

— Я шукаю одного моряка, — мовив князь. — Капітана. Звуть його Ян Ольвегг, а нині, можливо, його знають як Ольваггу. Чи ти з ним знайомий?

— Був знайомий, — сказав моряк. — Та збігло чимало часу відтоді, як він плавав.

— Он як? А що з ним сталося?

Моряк обернувся до нього, придивляючись.

— А хто ти такий, щоб питати? — озвався він урешті.

— Звуть мене Сам. А Ян — мій дуже давній приятель.

— «Дуже давній» — то скільки?

— Багато-багато років тому і в інших краях я знав його, він був капітаном корабля, що орав води не цих океанів.

Капітан раптом нагнувся, вхопив дровеняку й пожбурив нею у пса, який підкрався з протилежного боку пірсу. Пес заскавулів і відскочив під захисток товарного складу. То був той самий пес, що унадився за князем від готелю Гаукани.

— Стережися цих пекельних церберів, — застеріг капітан. — Собаки бувають такі, сякі й перетакі — три різновиди. А в цьому порту жени їх геть усіх подалі від себе.

І він іще раз оцінливо глянув на співрозмовника.

— На твоїх пальцях, — мовив він, киваючи своєю люлькою, — недавно було багато перснів. Сліди від них іще видно.

Сам глянув на свої руки і посміхнувся:

— Твої очі меткі, моряче, не пропустять нічого, — відповів він. — Тому визнаю очевидне: так, зовсім недавно на моїх руках були перстені.

— Виходить, ти, як і собаки, зовсім не той, ким видаєшся; і ти прийшов розпитати про Ольваггу, назвавши його давніше ім’я. Кажеш, твоє імення Сам. А ти часом не з Перших?

Сам відповів не одразу, а якийсь час придивлявся до свого співрозмовника, ніби вичікував, чи не скаже той ще чого.

Мабуть, збагнувши це, капітан заговорив знову:

— Ольвагга, я знаю, був серед Перших, хоча сам він ніколи про це не згадував. Якщо ти сам з Перших або ж з Владарів, то тобі це відомо так чи інак. Тому, сказавши те, я не продав його. Але мені кортить знати, з ким я розмовляю — з другом чи з ворогом.

Сам спохмурнів.

— Ян примудрявся ніколи не наживати собі ворогів, — мовив він. — А як послухати тебе, то тепер у нього не бракує ворогів серед тих, кого ти називаєш Владарями.

Моряк і далі пильно придивлявся до нього.

— Ти не Владар, — нарешті проказав він. — І прийшов сюди здаля.

— Слушні твої слова, — мовив Сам, — але скажи мені, як ти здогадався.

— По-перше, ти старий, — почав капітан. — Владар теж міг би скористатися старим тілом, але не лишався б у ньому надовго, так само як не барився б і в тілі собаки. Надто сильний його страх перед навічною раптовою смертю, що іноді забирає старих. Тому він і не лишався б у старому тілі так довго, щоб аж намуляти на пальцях глибокі сліди від перснів. У багатіїв ніколи не відбирають їхніх тіл. Якщо їм відмовлено в новому переродженні, вони доживають повний цикл свого життя — до останнього дня. Владарі побоялися б збройної помсти прибічників вельможі, якби того спіткала нагла, а не природна смерть. Отож таке, як у тебе, тіло Владарям заграбастати зась. А на пальцях когось із покидьків суспільства не знайти таких відмітин, як у тебе. Тому-то я гадаю, що ти Поважна людина, але не Владар. Якщо ти знаєш Ольваггу з давніх-давен, то ти й сам з когорти Перших, як і він. Із того, яких відомостей ти шукаєш, я бачу, що ти не тутешній. Був би ти з Махартхи, то знав би про Владарів, а знаючи про Владарів, не питався б, чом Ольвагга не може плавати.

— О моряче, схоже, тобі відомо куди краще, ніж мені, про все, що діється в місті Махартха, дарма що ти приплив допіру.

— Я теж з неблизького краю, — ледь усміхнувшись, мовив капітан, — але за дванадцять місяців я бачу двічі по дванадцять портів. Я чую новини, поголоски та всілякі історійки звідусіль — з-понад двох десятків портів. Знаю про двірцеві інтриги і про те, що затівають Храми. До мене долинають таємниці, що їх нашіптують поночі золотавим дівам під аркою з солодких тростин Ками. Я чую про походи кшатріїв та про задумані оборудки заможних купців щодо майбутнього врожаю зерна й прянощів, про спекуляції коштовними каменями та шовками. Я п’ю чарку з співцями й звіздарями, з акторами й челядниками, з візниками й кравцями. А то, іноді, натрапляю на порт, де звили собі кубло пірати, і там дізнаюся, який викуп за якого бранця вони правлять. Тому не дивуйся, що я, припливши з далеких світів, знаю і знатиму про Махартху більше, ніж ти, проживи ти в місті хоч тиждень. А подеколи я навіть чував про діяння богів.

— Тоді, може, розповіси мені про Владарів і про те, чого їх слід мати за ворогів? — спитав Сам.

— Я можу дещо про них розповісти, аби застерегти тебе. Торговці тілами поробилися тепер Владарями Карми. Нині вони тримають у таємниці свої особисті імена — чистісінько як боги! — аби здаватися неупередженими, наче Велике Колесо, що його вони буцімто представляють. Зараз вони не просто собі торговці тілами, а спільники Храмів. Та й самі Храми вже не ті, бо Перші — твоя братія — нині поставали богами і правлять ними з Небес. Якщо ти й справді з Перших, Саме, то шлях твій неминуче веде або до богобуття, або до згуби, коли ти постанеш перед цими новоявленими Владарями Карми.

— Як таке може статися? — спитав Сам.

— Про подробиці розпитай деінде, — відповів капітан. — Я тої кухні їхньої не знаю. А Яннавега, вітрильного майстра, попитай на вулиці Ткачів.

— Це так тепер звуть Яна?

Капітан кивнув.

— Та стережися собак, а заодно й усякої іншої тварі, не позбавленої розуму.

— Скажи своє ім’я, капітане!

— В цьому порту я безіменний або маю вигадане ім’я, дурити ж тебе, повір, я не бачу сенсу. Щасливого дня, Саме.

— І тобі, капітане. Дякую за твої відверті слова.

Сам підвівся і рушив геть з гавані, прямуючи назад до ділової частини міста й торгових вулиць.

Сонце в небі червоним диском підбивалось угору назустріч Мосту Богів. Місто Прокинулося. Князь простував, петляючи поміж рундучків дрібних ремісників, що повиставляли вироби своїх вправних рук. Довкола снували вуличні торговці, пропонуючи мазі, порошки, пудри, парфуми та олії. Квіткарки мало не вискакували з корсажів, махаючи перехожим букетами й вінками з квітів; виноторговці мовчки сиділи вряд на лавах у затінку зі своїми бурдюками й піджидали покупців, яких ніколи не бракувало. В ранковому повітрі змішалися запахи їства, мускусу, м’яса, екскрементів, лою і ладану — той дух вільно витав у повітрі, й здавалося, наче тебе обтікає невидима хмара.

На князеві були жебрацькі лахи, тож нічого дивного, що він зупинився й заговорив до горбаня, який тримав карнавку для милостині.

— Здоров був, брате, — звернувся він до нього, — я зайшов далеченько від свого дому і заблукав. Чи не вкажеш мені дорогу на вулицю Ткачів?

Горбань кивнув головою і значливо потряс карнавкою.

З потайної кишені хламиди князь дістав дрібну монету і вкинув до карнавки. Монета вмить щезла.

— Туди, — кивнув головою горбань, вказуючи напрямок. — Проминеш дві вулиці, а на третій завернеш ліворуч, тоді пройдеш іще дві вулиці й опинишся біля Кільця Водограю перед Храмом Варуни[27]. Увійди в те Кільце і побачиш, що вулицю Ткачів позначено Знаком Шила.

Князь кивнув горбаневі, поплескав його по горбу й рушив далі своєю дорогою.

Дійшовши до Кільця Водограю, він зупинився. З кілька десятків людей стояло рухливою вервечкою побіля Храму Варуни, найсуворішого та найвеличнішого з-поміж богів. Ці люди не збиралися заходити до Храму, а радше відбували якийсь ритуал, чекаючи кожен своєї черги. Він почув побрязкування монет і підійшов ближче.

Черга посувалася до блискучої металевої машини.

Чоловік, черга якого підоспіла, укинув монету до сталевої пащі тигра. Машина замуркотіла. Чоловік натиснув на кілька кнопок, виточених у вигляді тварин та демонів, — і спалах світла пробіг по тілах Нагів, двох священних зміїв, які обвилися довкола прозорої панелі машини.

Князь підійшов іще ближче.

Чоловік смикнув униз важіль, що стирчав з боку машини у вигляді риб’ячого хвоста.

Священне голубе світло заполонило машину зсередини; і з того світіння під звуки ніжної музики, що заграла, вискочило молитовне колесо і закрутилося з навіженою швидкістю.

Чоловікове обличчя розквітло блаженною усмішкою. Через кілька хвилин машина зупинилась. Молільник укинув ще одну монету і знову смикнув за важіль, чим викликав голосні нарікання в тих, що стояли наприкінці черги; вони казали, то вже сьома його монета, а день випав спекотний, тож хай дасть іншим помолитися, бо не йому одному треба, а коли вже так припекло, то чом не зайти до Храму та не віддати таку щедру пожертву прямо в руки жерцям. Хтось зауважив, що маленькому чоловічкові, видно, є що замолювати. І одразу під гучний регіт всі заходилися гадати, що то за гріхи.

Помітивши кількох жебраків у рухливій вервечці черги, князь пішов і прилаштувався в її кінець. Поки черга посувалася, він помітив, що одні, підійшовши до машини, натискають на кнопки, тоді як інші просто вкидають плаский металевий диск у пащу другого тигра, того, що з протилежного боку. Коли машина зупинялася, диск випадав у чашу і власник забирав його назад. Князь вирішив ризикнути й пуститись на розпити.

Він звернувся до чоловіка, який стояв поперед нього в черзі:

— А чому це у деяких є свої жетони?

— Тому, що ці люди зареєстровані, — відказав той, не повертаючи голови.

— У Храмі?

— Так.

— А…

Князь переждав з півхвилини і знову спитав:

— А ті, що не зареєстровані, але хочуть молитися на машині — їм треба натискати на кнопки?

— Так, — відповів той, — набираючи при цьому своє ім’я, рід занять і адресу.

— Ну а коли хто тут заїжджий, як от я, приміром?

— То треба додати назву свого міста.

— Ну а раптом я неписьменний — тоді як?

Той нарешті обернувся до нього:

— Тоді тобі ліпше молитися по-старому й оддавати пожертви просто в руки жерцям. А то, як хоч, зареєструйся і матимеш власний жетон.

— Ясно, — мовив князь. — Твоя правда. Мені слід перше усе обміркувати, дякую.

Він вийшов з черги, обійшов водограй і зупинився біля колони зі Знаком Шила. А тоді рушив угору вулицею Ткачів.

Тричі він питав, де мешкає Яннавега, вітрильний майстер; утретє — в низенької жінки з могутніми руками й вусиками над верхньою губою. Жінка сиділа, схрестивши ноги, й плела килимок у своєму рундучку під приземкуватим піддашком, де колись, мабуть, було стійло, бо звідти й досі тхнуло стайнею.

Змірявши його з голови до п’ят навдивовижу гарними оксамитово-карими очима, вона буркнула: йди он туди. Князь попростував угору звивистою доріжкою, спустився вниз сходами, що ліпилися до стіни п’ятиповерхової будівлі, і опинився коло дверей, через які потрапив у коридор на першому поверсі. Всередині було вогко й темно.

Він постукав у треті двері ліворуч, і перегодом йому одчинили.

На порозі стояв чоловік, утупившись у нього поглядом.

— Ну?

— Можна мені ввійти? Маю пильну справу…

Чоловік завагався на мить, а тоді рішуче кивнув головою і відступив убік, даючи гостеві дорогу.

Князь рушив повз нього і зайшов до кімнати. Долі був розстелений великий шмат парусини. Поблизу стояв ослінчик, на який господар сів сам, а гостеві вказав на єдиний у кімнаті стілець.

Майстер був невисокий, широкоплечий, волосся біле як сніг, а зіниці очей ледь затуманені першими ознаками катаракти. Руки — темні, зашкарублі, з вузлуватими пальцями.

— Ну? — повторив він.

— Ян Ольвегг, — озвався князь.

Очі в старого майстра витріщились, а тоді звузилися до щілин. Він зважував у руці величезні ножиці.

— «Довгий шлях до Тіпперері…»[28] — промовив князь.

Господар видивився на нього, а тоді раптом усміхнувся:

— «Якщо серцем ти не тут!» — підхопив він, відкинувши ножиці на парусинову шматину. — Скільки ж літ минуло відтоді, Саме?

— Я втратив лік рокам.

— Я теж. Але, гадаю, літ сорок — може, сорок п’ять? — збігло, відколи я бачив тебе востаннє. А пива, б’юсь об заклад, збігло ще більше через оцю загату!

Сам кивнув.

— Я просто не знаю, з чого й почати… — признався господар.

— Для початку скажи, чом тебе звуть «Янавеа»?

— А чом би й ні? Звучить вагомо, по-пролетарському. А ти що, й досі у князя граєшся?

— Я і досі той, хто я є, — одказав Сам. — А коли до мене звертаються, то кличуть: «Сіддхартха».

Старий реготнув:

— А ще — «Приборкувач Демонів», — проспівав він. — Ну й чудово. Ти, бачу, своїм звичаєм знову розігруєш спектакль, бо вбрання твоє аж ніяк не пасує до твого багатства.

Сам кивнув головою:

— Атож, і натрапив на багато такого, чого не тямлю.

— Та-ак, — зітхнув Ян. — Ну то з чого я маю почати? Ага. Розповім про себе, і таким чином… Отож, набрав я забагато поганої Карми, аби тепер сподіватися на перевтілення.

— Чого-чого набрав?

— Я сказав — поганої Карми. Давня релігія — то не просто собі вірування, то — викривальний, примусовий і страхітливо наочний культ. Але про останнє навіть не згадуй вголос. Років з дванадцять тому Рада санкціонувала застосування психозондів до тих, хто попросив відродження; сталося те одразу після розколу між акселераціоністами й теократами, коли Свята Коаліція виперла технарів, і лишила за собою право й надалі їх утискувати. Для розв’язання проблеми знайшли тоді найпростіше рішення. Храмова братія злигалася з торговцями тілами, а клієнтів на перевтілення заходилася піддавати попередньо мозковому зондуванню, внаслідок чого акселераціоністам було відмовлено у відродженні, аби… ну, словом, усе й так ясно. Отож тепер акселераціоністів лишилося не так багато. А то був тільки початок. Божа партія швиденько скумекала, що це і є шлях до влади. Сканування наших мізків перед самісіньким переміщенням в інше тіло стало процедурою стандартною. Торговці тілами поробилися Владарями Карми і ввійшли до Храмової структури. Вони прочитують твоє минуле життя, зважують Карму і визначають твоє наступне існування. Це бездоганна метода для підтримання кастової системи та зміцнення теократичного контролю. Між іншим, більшість наших з тобою давніх знайомців загрузла в такому промислі по самі німби.

— О Боже! — вигукнув Сам.

— Боги, у множині, — поправив Ян. — Їх і завше мали за богів, з тими їхніми чародійними Атрибутами та Подобами, а тепер вони напустили на все це страхітливого офіціозу. І кожному, хто волею обставин опинився серед Перших, краще з біса добре знати, чого він прагне: негайного обожествления чи поховального вогнища, — перше ніж у наші дні надумає ступити на поріг Приймальні Карми. — І наостанку спитав: — На коли ж тобі призначено прийом?

— На завтра, пополудні, — відповів Сам. — А чого це ти ходиш у безвісті манівцями, коли не запопав іще німбу ні жмені громових стріл?

— Бо маю двійко друзів, і обоє мені пораяли: ліпше доживати свого віку тихенько, аніж стрітися з зондом. Я взяв до серця їхню мудру пораду і, як бачиш, досі цілий, можу латати вітрила та коли-не-коли побешкетувати в тутешніх шинках. А то ще, — він підняв мозолясту долоню й приклацнув пальцями, — як не позбавлять відродження, піддавши смерті на безвік, то накинуть тіло, наскрізь поїдене раком, або перетворять на кастрованого буйвола — нічогеньке собі життя! — або на…

— Собаку? — спитав Сам.

— Атож, — відповів Ян, наливаючи в склянки чогось міцного й порушуючи тишу, що була запала.

— Дякую.

— Просто вогонь пекельний, — мовив Ян, ставлячи пляшку назад на столик.

— Та ще на порожній шлунок… Ти сам його женеш?

— Аякже. Перегінний куб у кімнаті опостінь.

— Та ти мастак, вітаю. Якби я й мав погану Карму, то все вже, либонь, розчинилося.

— Погана Карма — це те, що не до шмиги нашим друзям-богам.

— А ти певен, що вона в тебе є?

— Я хотів навчити техніки нашу тутешню молодь. І Рада добре мені за це всипала. Я зрікся свого наміру, сподіваючись, що й вони про все забудуть. Що ж до акселераціонізму, то його тепер загнали в такий глухий кут, що вже й не відродиться на моєму віку. Хотів би я знову підняти вітрила й відплисти до інших обріїв. Або підняти літак та й полетіти геть…

— Хіба зонд і справді настільки чутливий, аби розпізнати щось таке невідчутне на дотик, як акселераціоністський напрям думок?

— Зонд, — сказав Ян, — досить чутливий, аби розпізнати навіть, що ти їв на сніданок одинадцять років тому і де ти врізався, коли того ранку голився, муркочучи собі під ніс національний гімн Андорри.

— Такі речі були в стадії експерименту, коли ми покинули… рідну оселю, — промовив Сам. — Ми з тобою удвох розробили на той час основні принципи трансляторів мозкових хвиль. Коли ж стався такий прорив уперед?

— Ну, мій земляче з провінції, слухай, — почав Ян. — Чи ти пам’ятаєш отого шмаркатого шибеника, бозна-чийого виродка, з третьої після нас генерації — на ймення Яма? Хлопчиська, який усе нарощував і нарощував потужності генераторів, аж поки один якось бабахнув; Яма тоді так тяжко попікся, що довелось йому притьмом улізти в інше тіло — п’ятдесятирічне — тоді як самому ледь виповнилося шістнадцять? Оте щеня, що змалку тяглося до зброї? Те саме, що потім анестезувало і розтинало все живе, усе, що ворушиться, і так захоплювалося своїми дослідами, аж ми вжарт прозвали його Богом Смерті?

— Так, я пам’ятаю його. Він ще живий?

— Якщо Ти хочеш назвати це так. Тепер він насправді Бог Смерті — і то вже не прізвисько, а титул. Зонд він удосконалив років сорок тому, але теократи протримали це в таємниці аж досі. Я чував, ніби він винайшов ще чимало інших цінних штуковин, здатних виконувати волю богів… от, приміром, механічна кобра, вона може реєструвати дані мозкових імпульсів з відстані в милю — скрадаючись позаду й розгорнувши віялом свій каптур. Їй неважко знайти і вжалити людину в натовпі, хай би під якою личиною вона ховалася. Від її отрути рятунку немає. Чотири секунди — й кінець… А то ще змайстрував вогненний жезл, який, кажуть, поорав поверхні всіх трьох місяців, коли Бог Агні стояв на березі моря й вимахував ним. А оце тепер, як я зрозумів, проектує щось на зразок реактивної колісниці для Бога Шіви… от які штукенції.

— Ого! — вихопилося в Сама.

— Підеш на зондаж? — спитав Ян.

— Боюсь, ні, — відповів Сам. — Послухай-но, сьогодні вранці я бачив таку собі машину — ну просто, сказати б, молитвомат якийсь — такі що, поширені тут?

— Еге ж, — потвердив Ян. — Вони з’явилися років два тому — ідея, що сяйнула якоїсь ночі юному Леонардо після скляночки соми[29]. Нині, коли поняття Карми прижилося і стало модним, ці машинерії переплюнули збирачів податків. Коли пан городянин приходить до божої клініки обраного ним Храму у переддень свого шістдесятиріччя, то, як подейкують, на терези кладуть перелік його гріхів та реєстр оплачених молитов; залежно від того, що переважить, і вирішується, до якої касти він утрапить, — а також якими будуть його вік, стать і здоров’я нового тіла. Дотепно. Спритно.

— Я не витримаю випробування зондом, — сказав Сам, — і навіть величезний молитовний рахунок мені не поможе. Вони заклацнуть за мною пастку, тільки-но дійдеться до розбору гріхів.

— Яких таких гріхів?

— Гріхів, яких я ще не скоїв, однак вони вже записані в моєму мозку, бо я оце їх обмірковую.

— Ти наміряєшся піти наперекір богам?

— Атож.

— Яким чином?

— Іще не знаю. Почну принаймні з особистих контактів. Хто в них за головного?

— Когось одного назвати не можу. Править Тримурті — тобто Брахма, Вішну й Шіва. Хто з цих трьох нині найголовніший — сказати важко. Дехто каже — Брахма…

— А хто вони такі насправді? — спитав Сам.

Ян похитав головою:

— А хто їх розбере? Тепер у них нові тіла, не ті, що були за життя минулої генерації. І всі вони попривласнювали собі імена богів.

Сам підвівся.

— Я ще вернуся або пришлю по тебе.

— Сподіваюся… Хильнемо ще?

Сам похитав головою.

— Піду знову зроблюся Сіддхартхою, розговіюся в готелі Гаукани та оголошу про свій намір відвідати Храми. Якщо наші друзі — нині боги, то напевне вони спілкуються зі своїми жерцями. Сіддхартха йде молитися.

— Тільки не споминай у молитві мене, — попросив Ян, підливаючи собі самогону, — бо не знаю, чи лишуся живий після божественної інспекції.

Сам посміхнувся:

— Вони не всемогутні.

— Щиро сподіваюсь, але боюся, що день, коли це станеться, вже не за горами.

— Щасливого плавання, Яне.

— Skaal[30].

Дорогою до Храму Брахми князь Сіддхартха затримався ненадовго на вулиці Ковалів. Через півгодини він виринув з крамнички в супроводі Стрейка та трьох своїх прибічників. Він усміхався, немов прозираючи картину того, що невдовзі мало статися; проминувши центральну частину Махартхи, врешті підійшов до високого й просторого Храму Творця.

Байдужий до пильних поглядів молільників, що юрмилися перед молитовним автоматом, він піднявся по довгих положистих сходах і біля храмового входу зустрівся з верховним жерцем, якого попередив заздалегідь про свій візит.

Сіддхартха та його люди увійшли до Храму, поскидали зброю і поштиво вклонилися в напрямку центрального святилища, перше ніж звернутися до жерця.

Стрейк та князівський почет шанобливо відступили назад, коли князь поклав важкого гамана до рук жерцеві і стиха проказав:

— Я хотів би побалакати з Богом.

Жрець зміряв його уважним поглядом і відповів:

— Храм відкритий для всіх, ясновельможний Сіддхартхо, і кожному вільно вести мову з Небесами скільки душа забажає.

— Це не зовсім те, що я мав на увазі, — мовив Сіддхартха. — Я думав про щось куди приватніше, аніж пожертва та довгий молебень.

— Я щось не можу вхопити вашої думки…

— Але ж важкого гамана ти вже, бач, вхопив, хіба ні? В ньому срібло. Та є ще й другий — з золотом, можу і його тобі віддати, одначе після того, як скористаюся твоїм телефоном.

— Теле?..

— Системою зв’язку. Якби ти був одним з Перших, як от я, то зрозумів би мій натяк.

— Я не…

— Запевняю, мій дзвінок анітрохи не зашкодить твоєму тут верховенству. Я знаю, як поводитися в таких випадках, а моя обачливість віддавна стала приказкою в устах Перших. Задля власного спокою можеш викликати Першу Базу й навести довідки. А я зачекаю у віддаленій залі. Скажи їм, що Сам хоче поговорити з Тримурті. Вони дадуть згоду.

— Навіть не знаю…

Сам дістав другий гаман і зважив його на долоні. Жрець скинув на нього поглядом і облизав губи.

— Зачекай-но тут, — звелів він і, крутнувшись, вийшов із зали.

Ілі, п’ята нота, спурхнувши зі струни арфи, бриніла в Саду Пурпурового Лотоса.

Брахма бавив час у басейні з підігрітою водою, де купався зі своїм гаремом. Спираючись на край басейну ліктями, він хлюпав у воді ногами, очі його, здавалося, були заплющені.

Та з-під довгих він він пильно стежив за зграйкою з дванадцятьох дівчат, зайнятих спортивними іграми на воді, сподіваючись перехопити захоплений погляд котроїсь із них на своєму засмаглому м’язистому тілі. Його темні розкуйовджені вуса волого блищали, кучері чорним крилом спадали на спину. Він усміхався сліпучою в повені сонячного сяйва усмішкою.

Однак жодна з дівчат, схоже, не помічала його, отож він зібгав свою усмішку й зігнав її з обличчя. Всю увагу дівчат поглинула гра в водне поло.

Ілі, дзвіночок зв’язку, зателенькав знову, коли подмух штучного вітерцю доніс пахощі садового жасмину до ніздрів Брахми. Він зітхнув. Як йому кортіло, щоб дівчата обожнювали його — його фізичну міць, його ретельно виліплену вроду. Обожнювали як чоловіка, а не як бога.

Та хоча особливе, вдосконалене тіло Брахми спроможне на подвиги, недоступні чоловікові смертному, він завше нітиться у присутності того старого бойового коня, бога Шіви; дарма, що той має звичай вибирати собі звичайнісіньку зовнішність, жінки до нього, здається, так і липнуть. Чого доброго можна подумати, що стать бере гору над біологією — хоч як силкувався Брахма притлумити в собі пам’ять і зруйнувати ту частку духу, все марно: адже він народився жінкою і невідь-чому так жінкою і лишався. Це доводило його до навіженства, й він раз у раз перевтілювався, обираючи бездоганно мужні чоловічі тіла, проте однаково відчував свою недолугість, так наче ознака його справдешньої статі була витаврувана йому на чолі. Від цього хотілося тупати ногами і корчити страшні міни.

Він підвівся й почвалав до свого павільйону — повз низькорослі, химерно вигнуті в якійсь гротесковій красі дерева, повз решітки, обплетені в’юнкими рослинами, що поколихувались у сяйливій пишноті ранку, мимо ставків з голубими водяними лілеями, разків перлин, що звисали з кілець із білого золота, мимо ламп у вигляді дівочих фігурок, мимо триног, на яких курилися пряні пахощі, мимо восьмирукої статуї блакитної богині, яка грала на віні[31], коли знати, як її попросити.

Брахма зайшов до павільйону й попрямував до кришталевого екрана, довкола якого обкрутився, тримаючи хвіст зубами, бронзовий Наг, і ввімкнув механізм зворотного зв’язку.

На екрані спершу з’явилася нерухома снігова пороша, а потім він побачив верховного жерця свого Храму в Махартсі.

Жрець упав навколішки й тричі торкнувся підлоги своїм кастовим знаком.

— З чотирьох чинів божественних та вісімнадцятьох господарів Раю наймогутніший — Брахма, — завів свою пісню служитель культу. — Творець світу, Владика Небесної Височіні та всього під нею сущого. Лотос розквітає з твого пупка, руками ти сколочуєш океани, трьома кроками ніг своїх осягаєш Всесвіт. Барабан твоєї слави б’є страхом у серці ворогів твоїх. Під твоєю правицею обертається колесо закону. Ти приборкуєш катастрофи, зв’язуючи їх священною змією, мов припоною. Вітаю Тебе! Зглянься милостиво на благання Твого жерця. Благослови мене й почуй мене, Брахмо!

— Устань… жерцю, — мовив Брахма, так і не згадавши його імені. — Яка така преповажна справа змусила тебе отак терміново мене викликати?

Жрець устав, кинув швидкий погляд на мокрого Брахму й знову опустив очі.

— Ясновельможний, — промовив він, — я не здумав би тебе викликати, коли ти купаєшся, але тут ось прийшов один із твоїх шанувальників, який хотів би поговорити з тобою у справі, на мою гадку — надзвичайно важливій.

— Один з моїх шанувальників! Скажи йому, що всечулий Брахма чує всіх, нехай іде і молиться мені у Храмі — як воно заведено і як годиться!

Рука Брахми потяглася до вимикача, та раптом завмерла.

— А як він дізнався про лінію Храм — Небо? — спитав він, — і про прямий зв’язок святих отців з богами?

— Він каже, — відповів жрець, — що належить до когорти Перших і я маю переказати, що Сам бажає перемовитись з Тримурті.

— Сам? — вигукнув Брахма. — Сам? Та ні, не може ж він бути… отим Самом!

— Він відомий у цих краях як Сіддхартха, Приборкувач Демонів.

— Чекай моєї волі, — звелів Брахма, — та співай тим часом відповідні вірші з Вед.

— Слухаюсь, ясновельможний! — промовив жрець і заходився співати.

Брахма рушив у другу частину павільйону й зупинився перед своєю одежною шафою, міркуючи, що б його вдягнути.

Князь, почувши, що його кличуть на ім’я, одірвався од споглядання внутрішніх оздоб Храму. Жрець, імені якого він не запам’ятав, поманив його за собою в коридор. Він пішов за ним услід і опинився в потаємній комірці. Жрець намацав замаскований важіль, потяг угору, і ряд полиць розчахнувся назовні, немов двері.

Князь ступив уперед і опинився в розкішно оздобленій усипальниці. Блискучий відеоекран, довкола його обкрутився бронзовий Наг, тримаючи в зубах свій хвіст, висів над вівтарем-контрольною панеллю.

Жрець уклонився тричі.

— Вітаю Тебе, правителю Всесвіту, наймогутнішого серед чотирьох божественних чинів та вісімнадцятьох господарів Раю.

З пупка твого розквітає лотос, руки твої сколочують океани, трьома кроками своїми…

— Засвідчую істину слів твоїх, — урвав його Брахма. — Тобі дали благословення й вислухали. А тепер можеш іти собі й лишити нас самих.

— ?

— Атож, іди собі. Сам напевне тобі заплатив за приватну лінію зв’язку, хіба ні?

— Ясновельможний!..

— Ну годі! Йди собі!

Жрець не зволікаючи вклонився і вийшов, зачинивши за собою потаємні двері.

Брахма обдивлявся Сама, на якому були темні штани для верхової їзди, небесно-блакитна каміза, синьо-зелений тюрбан з Уратхи й порожні піхви на поясі-ланцюжку з потемнілого металу.

Сам також роздивлявся на Брахму, постать якого добре вирізнялася на чорному тлі: поверх легкої кольчуги на Брахмі була чепурна накидка, застебнута біля шиї пряжкою з вогнистого опалу. На голові — пурпурова корона, всіяна миготливими аметистами, у правиці скіпетр: оздоблений дев’ятьма самоцвітами-талісманами. Очі його здавалися двома чорними камінцями на темному обличчі. Довкола розливалися ніжні звуки віни.

— Сам? — спитав Брахма.

Сам кивнув головою.

— Я намагався розгадати, хто ти є насправді, ясновельможний Брахмо. Та, сказати по правді, не можу.

— Так і має бути, — мовив Брахма. — І завжди буде, коли йтиметься про бога.

— Шати в тебе препишні, — зауважив Сам, — просто блиск.

— Дякую. Я насилу вірю очам своїм: ти й досі живий. Я перевірив і бачу, що за останні півстоліття ти не шукав собі нового тіла. Це неабиякий ризик.

Сам здвигнув плечима:

— Життя повне ризику, непевності, гри випадковостей…

— Твоя правда, — мовив Брахма. — Прошу, підсунь стілець і сідай, влаштовуйся зручніше.

Сам так і зробив, а коли знову поглянув на екран, Брахма вже сидів на високому троні, виточеному з червоного мармуру, і такого ж кольору парасоль яскраво мінився над ним.

— Сидіти там, либонь, не дуже зручно, — зауважив Сам.

— А піногумові подушки навіщо? — відповів, усміхаючись, бог. — Можеш палити, як є охота.

— Дякую.

Сам видобув з капшука при поясі люльку, набив тютюном, ретельно натоптав і припалив.

— Що ти поробляв увесь цей час, — поцікавився бог, — відколи зірвався з Небесного сідала?

— Плекав власні кущі, — відповів Сам.

— Ти міг би цим займатися і в нас тут, — зауважив Брахма. — В нашій гідропонній секції. Задля такого діла, мабуть, ми ще й зараз могли б тебе узяти. Розкажи-но мені побільше, чим ти там займаєшся серед людей.

— Полюю на тигрів, воюю за межу з сусідніми князівствами, підтримую гаремну мораль, штудіюю потроху ботаніку — оце таке, життя як життя, — сказав Сам. — Та нині сили мої підупали й захотілося знову стати юним. Але для цього, я так зрозумів, треба, щоб мізки мої були профільтровані, це правда?

— Так заведено, — визнав Брахма.

— З якою ж метою, дозволь спитати?

— Неправедний програє, а праведний виграє, — промовив бог, усміхаючись.

— А що, як я неправедний, — спитав Сам, — яким чином я програю?

— Тобі доведеться відпокутувати свій кармічний тягар у тілі нижчого виду.

— А чи немає в тебе напохваті даних — процентного співвідношення тих, хто виграв, і тих, хто програв?

— Гадаю, ти не зміниш своєї думки про моє всевідання, — мовив Брахма, прикриваючи позіх скіпетром, — коли признаюсь тобі, що цю мить усі цифри вивітрилися мені з голови.

Сам реготнув.

— То, кажеш, вам потрібен садівник, там, у Небесному Місті?

— Так, — потвердив Брахма. — Ти хотів би взятися до цієї роботи?

— Не знаю. Можливо, — сказав Сам.

— Така відповідь може означати, що й ні? — допитувався Брахма.

— Атож, може, й ні, — погодився Сам. — За давніх часів ніхто не проробляв отакі фіґлі-міґлі над людським мозком. Коли хто з Перших бажав відродження, він платив за нове тіло, скільки треба було, і його обслуговували.

— Ми, Саме, живемо не в ті часи. Нова доба на порозі.

— Так, чого доброго, можна подумати, що ти заповзявся усунути всіх Перших, які не визнають тебе за верховоду.

— В пантеоні вистачає вільних місць, Саме. Знайдеться й для тебе ніша, коли захочеш і поклопочешся про це.

— А як не захочу?

— Тоді клопочися про своє тіло в Приймальні Карми.

— А якщо я виберу богобуття?

— Тоді твій мозок не зондуватимуть. А Владарям підкажуть обслужити тебе швиденько і якнайкраще. Прилетить летюча машина й переправить тебе на Небеса.

— Варто подумати, — сказав Сам. — Я надто люблю цей світ, хоч він і захряс у добі обскурантизму. З другого боку, нащо мені така любов, яка не може вхопити насолоди од того, що мені любе та миле, раптом мене засудять до вічної смерті або накинуть личину мавпи і змусять никати по джунглях? Правда, я не в захваті і від штучної досконалості, яка панувала на Небесах, коли я востаннє туди навідувався. Дай мені поміркувати хвильку.

— Подібну нерішучість я вважаю просто зухвальством, — кинув Брахма. — Адже ти щойно сподобився такої пропозиції!

— Знаю, мабуть, і я думав би так само на твоєму місці. Але якби я був Богом, а ти — мною, то помовчав би хвильку з милосердя, поки чоловік обмірковує найважливіший вибір щодо свого життя.

— Саме, ти просто нестерпний гендляр! Хто б іще змушував мене чекати, коли його безсмертя кинуто на терези? Чи ти таки здумав торгуватися — зі мною?

— А я ж бо й справді гендляр з діда-прадіда, веду свій рід од торговців ящерами, і мені страх як потрібна одна річ.

— Що ж то може бути?

— Почути відповіді на кілька питань, які останнім часом мене непокоять.

— І які ж то питання?..

— Адже ти знаєш, я перестав ходити на зібрання Ради старійшин понад сотню років тому, бо вони перетворилися на довжелезні засідання з єдиною метою: затягти й відкласти ухвалу рішень, — і стали здебільшого приводом для гулянок, для Свята Перших. Нині я не маю нічого проти гулянок. Як по правді, то всі півтора століття я заходжав на них лише затим, щоб знову й знову хильнути п’янкого земного зілля. Проте я відчував, що нам годилося б дещо зробити для всіх бідолах, які покинули Землю, так само як для нащадків наших численних тіл, а не кидати їх напризволяще, аби никали наосліп порочним світом і звиродніли до стану первісної дикості. Мені гадалося, наша команда мала б допомогти їм, допустивши до благ технологій, що їх ми зберегли, а не відгороджуватися од них непроникним Раєм, позираючи згори на заповідник гріха, де ви тішите свій мисливський азарт і свою хіть. Словом, я віддавна дивуюся, чому для них не зроблено нічого доброго. А це ж був би чесний і справедливий спосіб правити світом.

— То ти, виявляється, Акселераціоніст?

— Ні, — заперечив Сам, — просто допитливий. Мені цікаво б знати причини й ваші доводи, тільки й того.

— Тоді відповідь моя така, — промовив Брахма, — вони для цього ще не готові. Якби ми почали діяти відразу, без зволікань, то все можна було б зробити. Але напочатку нам було байдуже, а тоді, коли постало це питання, наші погляди розійшлися. Надто багато часу спливло. Вони не готові тепер і не будуть готові й через багато століть. Якщо їм зараз дати передову технологію — спалахнуть війни, внаслідок чого зійдуть нанівець усі їхні починання. А вони вже багато чого досягли. Заходилися будувати цивілізацію — таку, як була у їхніх предків-землян. Але вони ще діти і так само як діти почали б гратися нашими дарами й самі себе попалили б. Та вони наші ж діти, паростки наших давно зотлілих Перших тіл, а далі других, третіх та нескінченної низки інших — отож ми як батьки відповідальні за них. Ми не повинні допустити, щоб вони стали акселератами, прискорили індустріальну революцію і тим самим поруйнували перше стабільне суспільство на цій планеті. Наші батьківські функції найлегше виконувати, керуючи ними, як ми це й робимо, через Храми. Боги та богині, за сутністю своєю, — їхні прабатьки, то хіба може бути щось правдивіше й справедливіше, як узяти на себе ці ролі і грати їх бездоганно?

— Тоді чому ви руйнуєте їхню власну дитячу технологію? На моїй пам’яті вони тричі по-новому винаходили друкарський верстат, і щоразу ви його нищили.

— Ми це робили з тієї самої причини: вони до нього не готові. Та це й не був насправді винахід, а радше спогад. То річ з легенди, і хтось заповзявся її скопіювати. Все нове має з’являтися на світ як наслідок факторів, уже наявних у культурі, а не враз вигулькнути з минулого, мов той кролик з капелюха штукаря.

— Ти в цьому питанні, схоже, залізною рукою гнеш свою лінію. Звідси я роблю висновок, що твої нишпорки сновигають по всіх усюдах і знищують будь-які ознаки прогресу, де тільки їх побачать.

— Неправда, — заперечив Брахма. — По-твоєму виходить, ніби ми воліємо довічно нести наш тягар божественності, силкуємось затримати глухі часи, аби виснажувати себе до краю, ніколи не скидаючи личини вимушеної святості!

— Одним словом — так, — мовив Сам. — А що ти скажеш про той молитвомат, встановлений перед самісіньким Храмом? Він що, з погляду культури, до пари колісниці?

— То зовсім інше. Як божественний прояв, він тримає городян у благоговійному трепеті й не викликає запитань — з почуття побожності. Хіба можна порівняти це з запровадженням, скажімо, пороху?

— А якщо який-небудь місцевий безбожник украде його та порозбирає на частини? І раптом це буде Томас Едісон? Що тоді?

— В цих машинеріях хитромудра комбінація замків. На випадок коли яку з них відкриє не жрець, а хто інший, вона вибухне, і від зловмисників навіть мокрого місця не лишиться.

— Одначе я помітив, що деякі ваші зусилля пішли намарне. Хоч як вам не хотілося, а перегінний куб винайшли знову. У відповідь ви ляснули по них податком на спиртне, його здирають Храми.

— Людство завжди шукало розради в питві, — зауважив Брахма. — Так чи інак воно повсюдно фігурувало в деяких релігійних ритуалах і від того робилося менш гріховним. То правда, спочатку ми кинулись на боротьбу з ним, але швидко дотямили, що не подужаєм. Тому вони нам податок, а ми їм навзамін — благословення на хмільне. Таким чином і почуття провини менше, і голова не так болить з похмілля, і менше чвар — психосоматичний[32] підхід, як бачиш, — а податок не такий уже й великий.

— Потішно, однак, що більшість вашої пастви полюбляє нечестиве зілля.

— Ти прийшов проситись-молитись, а натомість блюзниш і глумишся — так я тебе зрозумів, Саме? Я зголосився відповісти на твої запитання, а не вступати з тобою в дебати про теократичну політику. То ти вже надумав, що відповісти на мою пропозицію?

— Так, Мадлен, — мовив Сам. — Чи тобі коли хто казав, яка ти гарненька, коли гніваєшся?

Брахма сіпнувся вперед і зіскочив з трону.

— Як ти зміг? Як ти здогадався? — заверещав він.

— Та я й не міг, їй-бо, — признався Сам. — До останньої хвилини. Просто здогад майнув, коли я згадав, як ти, говорячи, жестикулюєш і маніжишся. Отже, здійснилася нарешті найпотаємніша мрія твого життя, га? Готовий битися об заклад, що ти вже й гарем завів! Ну і як воно гарцювати жеребцем, пані, після того як починав дівицею? Готовий закластися, нема на світі Ліззі, яка б тобі не позаздрила, якби взнала. Моє вітаннячко!

Брахма випростався на весь свій зріст і люто заблимав очима. Трон спалахнув вогнем у нього за спиною. Байдужно бриніла віна. Він здійняв угору скіпетр і проказав:

— Готуйся, зараз на тебе впаде прокляття Брахми…

— Та й за що? — перехопив його мову Сам. — За те, що я розгадав твою таємницю? Якщо я от-от стану богом, то яка різниця? Адже інші про це знають. Чи, може, ти сердишся за те, що я підшкильнув тебе трошки і тільки так змії дізнатися, хто ти є насправді? А я гадав, що, показавши таким чином свою кмітливість, піднімуся ще вище в твоїх очах! Вибачай, коли ненароком тебе образив.

— Не за те, що ти здогадався, — ба навіть не за те, як ти це зробив, — я прокляну тебе за те, що ти наді мною глумився.

— Глумився над тобою? — перепитав Сам. — Не збагну. Я не мав наміру бути непоштивим. Ми з тобою здавна були в гарних стосунках. Згадай лишень — і ти погодишся, що так воно й було. Нащо мені глумитись над тобою зараз — аби самому собі яму копати?

— Просто ти не втримав на язиці того, що думав, — ляпнув, не давши собі клопоту подумати двічі.

— О ні, Господи! Адже я жартував з тобою — точнісінько так, як жартують межи собою двоє чоловіків, коли мова зайде про подібні речі. Дуже шкодую, що ти не так усе витлумачив. Певен, мене завидки візьмуть, як побачу твій гарем, і не сумнівайся, якоїсь ночі я туди прокрадуся. От як ти мене там спіймаєш на гарячому, тоді й проклинай. — І він попахкав люлькою, сховавши свою посмішку в кільцях диму.

Врешті Брахма захихотів:

— Я трохи зашвидкий на розправу, то правда, — пояснив він, — і, мабуть, надто вразливий, коли йдеться про моє минуле. Звісно, я й сам нерідко підпускаю такі жартики з іншими чоловіками. Прощаю тобі. І знімаю прокляття, початок якого зірвався в мене з уст. Отже, як я розумію, ти вирішив пристати на мою пропозицію? — спитав він.

— Атож, — відповів Сам.

— Гаразд. Я завжди плекав до тебе братні почуття. Тепер іди та виклич до мене мого жерця, я дам йому вказівки відносно твого перевтілення. Невдовзі побачимось.

— Певна річ, Великий Брахмо.

Сам кивнув і помахав своєю люлькою на прощання. Тоді штовхнув ряд полиць і вийшов у залу в пошуках жерця. Різні думки тлумилися йому в голові, але цього разу він лишив їх невисловленими.

Того вечора князь тримав раду зі своїми васалами, які вже навідали своїх родичів та друзів у Махартсі, а також з тими, хто збирав по всьому місту новини й чутки. Отак він дізнався, що на всю Махартху — усього десять Владарів Карми, і всі вони мешкають у палаці на схилі пагорбу, що височіє над південно-східною частиною міста. Вони за розкладом навідуються до клінік або читалень Храмів, куди городяни приходять на суд, коли просять відродження. Сама Приймальня Карми — то величезна чорна споруда у внутрішньому дворі їхнього палацу, сюди одразу після оголошення вироку доставляють пацієнта для перенесення його в нове тіло. Стрейк та ще двоє князевих радників засвітла встигли накреслити плани палацових укріплень. Двох вельмож з князевого почту було послано в інший кінець міста, аби передати запрошення на пізню вечерю та веселу гулянку Шанові Ірабекському, підстаркуватому правителю та віддаленому сусіді, з яким Сіддхартха мав три криваві сутички за межу і часом ходив на тигра. Шан прибув до Махартхи в супроводі родичів — дожидатися прийому у Владарів Карми. Ще одного гінця було послано на вулицю Ковалів, там він домовився з майстрами подвоїти княже замовлення й виконати його до світанку. Аби заручитися їхньою згідливістю, прихопив з собою додатково ще чималу винагороду.

Трохи перегодом до заїзду Гаукани під’їхав Шан Ірабекський у супроводі шістьох своїх родичів, які хоч і належали до касти купців, а з’явилися озброєні, мов воїни. Проте, побачивши, що цей заїзд — оселя мирна і ніхто з гостей та відвідувачів не озброєний, вони поскладали свої обладунки й посідали за стіл — поближче до чільного місця, коло князя.

Шан буй, чоловік високий, але помітно згорблений. На собі мав брунатного кольору одіж і темний тюрбан, насунутий майже по самісінькі брови — молочно-білі, волохаті, схожі на гусениць. Борода його здавалась засніженим кущем, зуби стирчали гнилими пеньками, коли він сміявся, а нижні повіки понабрякали й почервоніли, наче зболені та потомлені від довголітніх зусиль утримувати на місці налиті кров’ю очі, які от-от ніби повискакують з орбіт. Він мляво сміявся хрипким сміхом і гупав по столі рукою, вже вшосте повторюючи:

— Нині три шкури луплять за слонів, та яке з них пуття на грязьких дорогах!

Це була його репліка в суперечці про те, якої пори року краще затівати війну. Всі дійшли згоди на тому, що тільки хтось дуже зелений та недосвідчений в таких справах може повестися брутально й образити посла сусіднього князівства в сезон дощів. Такого враз прозвуть князьком-задиракою.

Поволі збігав вечір; князів лікар вибачився і вийшов, аби наглянути за приготуванням десерту й підсипати наркотичного зілля в тістечка, призначені для Шана. Минуло ще трохи часу, і після десерту Шанові очі вже самі собою заплющувались, а сам він дедалі частіше клював носом. Пробурмотівши крізь похропування: «Славна гулянка» й завершивши висновком: «З біса мало пуття від слонів…» — він поринув у такий глибокий сон, що його не можна було добудитися. На той час і родичі не могли вже відвезти його додому, бо той же князів лікар підсипав їм у вино хлоралгідрату, й вони покотом хропли на підлозі. Старший князів придворний домовився з Гауканою про їхнє влаштування, а Шана віднесли в покої самого Сіддхартхи, куди незабаром навідався його лікар. Він розпустив на Шанові одяг і заговорив до нього лагідним переконливим голосом:

— Завтра пополудні, — казав він, — ти станеш князем Сіддхартхою, а ці люди будуть твоїми васалами. Ти поїдеш з ними до Приймальні Карми й вимагатимеш тіло, яке обіцяв тобі дати Брахма без попереднього кармічного суду. Ти лишатимешся Сіддхартхою під час і після перевтілення й повернешся сюди зі своїми васалами, щоб я тебе оглянув. Ти зрозумів?

— Так, — прошепотів Шан.

— Тоді повтори, що я тобі сказав.

— Завтра пополудні, — почав Шан, — я буду Сіддхартхою на чолі своїх васалів…

Ясно зайнявся ранок, благословляючи час розплати. Половина князевих людей виїхала з міста дорогою на північ. Опинившись на віддалі, недосяжній для спостереження з боку Махартхи, вони почали обходити її з південного сходу, прокладаючи собі шлях через пагорби. Зупинилися тільки раз — аби надягти бойові обладунки.

Шестеро вирушили на вулицю Ковалів і вернулися звідти з важкими парусиновими мішками, вміст яких розподілили межи собою понад три десятки воїнів; поснідавши, вони вирушили до міста.

Князь радився зі своїм лікарем, Нарадою.

— Якщо я недооцінив милосердя Небес, то я і справді проклятий.

Та лікар усміхнувся й промовив:

— Сумніваюся, що ти його недооцінив.

Так неквапом проминув ранок і настав тихий полудень. Над містом засяяв золотом Міст Богів.

Коли князеві гості попрокидалися, їм дали похмелитися. Шан одержав післягіпнотичне навіювання і з шістьома васалами Сіддхартхи вирушив до Палацу Владарів. А Шанових родичів запевнили, що той і досі спить у князевих покоях.

— Найбільший наш ризик, — сказав лікар, — це Шан. А раптом його впізнають? На користь же нам те, що він правитель далекого дрібного князівства і прибув до міста зовсім недавно. Майже весь час він провів з родичами і не з’являвся ще на суд особисто. А Владарі досі не бачили тебе в очі…

— Хіба що Брахма чи його жрець змалювали їм мене, — зауважив князь. — Як я собі уявляю, вони могли записати мою розмову на магнітофонну стрічку й передати її Владарям, аби ті мене впізнали.

— А навіщо, власне, їм це робити? — спитав Нарада. — Навряд чи вони ждуть якоїсь каверзи або завбачливої обережності від того, кому дарують милість. Ні, я гадаю, що все буде гаразд. Шан, звичайно, не витримав би перевірки зондом, але зовні підозр не викличе, бо з’явиться в супроводі твоїх людей. А йому зараз дійсно ввижається, що він і є Сіддхартха, отож він здатний витримати будь-який тест на детекторі брехні, а це, я гадаю, найбільше перепона, на яку він може наразитися.

І вони стали чекати. Три десятки чоловіків вернулися з порожніми торбами, зібрали своє манаття і один по одному поволі потяглися містом, ніби в пошуках розваг, та насправді їх помалу-малу заносило на південний схід.

— До побачення, люб’язний Гаукано, — сказав князь, прощаючись, поки решта його людей пакувалася й сідлала коней. — Я рознесу по всіх усюдах, як завше, добру славу про твій заклад, розповім про нього кожному стрічному. Шкодую, що моє перебування тут завершується так несподівано, але мушу їхати й приборкувати заворушення у провінціях — одразу як вийду з Приймальні Карми. Ти ж знаєш, варто господареві повернутися спиною — і чекай усіляких несподіванок. Отож хай би як мені кортіло побути ще тиждень під твоїм гостинним дахом, а доведеться відкласти цю втіху до наступного разу. Раптом хто мене питатиме, скажи, хай шукають у Гадесі.

— У Гадесі, ясновельможний?

— Це найпівденніша провінція мого князівства, відома своїм надміру спекотним кліматом. Повтори все точнісінько так, як я сказав, особливо жерцям Брахми, найближчими днями вони можуть поцікавитися, де я перебуваю.

— Так і зроблю, мій ясновельможний пане.

— І подбай гарненько про хлопчину Діла. Хотілось би знову почути його гру, коли я навідаюсь до тебе наступного разу.

Гаукана вклонився низенько і вже намірився був виголосити прощальну промову, та князь ту ж мить кинув йому останнього гамана, набитого монетами, похвалив ще раз вино з Уратхи, а тоді мерщій скочив у сідло і заходився давати накази своїм воїнам, чим рішуче поклав край подальшій розмові.

Князь та його почет виїхали за браму і зникли вдалині, лишивши в заїзді у Гаукани тільки лікаря та трьох воїнів, яких доведеться лікувати ще один день від загадкової недуги, пов’язаної з переміною клімату, перше ніж вони вирушать у дорогу навздогін решті.

Загін виїхав з міста околичними вулицями і невдовзі вибрався на дорогу, що вела до Палацу Владарів Карми. Їдучи по ній, Сіддхартха обмінювався таємними знаками з тими трьома десятками своїх воїнів, що залягли по різних схованках у поблизькому лісі.

На півшляху до палацу князь та восьмеро його супутників покидали повіддя, вдаючи, ніби зупинилися перепочити, а самі тим часом піджидали, поки інші підтягнуться до них, сторожко пробираючись поміж дерев.

І от невдовзі вони помітили на шляху попереду якийсь рух. З’явилися семеро вершників, і князь здогадався, що то шестеро його списоносців і Шан. Коли вони наблизились на відстань оклику, князь та його люди рушили їм назустріч.

— Хто ви такі? — спитав високий, з гострим поглядом вершник на білій кобилиці. — Хто ви такі, що наважуєтесь перепиняти князя Сіддхартху, Приборкувача Демонів?

Князь поглянув на нього — мускулястого, смаглявого, років двадцяти п’яти, з яструбиним обличчям та величною поставою — і раптом відчув, що його сумніви були безпідставні і що він ошукав сам себе через оті підозри та недовіру. З того, що на його власній кобилі сидів міцний молодик, взірець фізичної довершеності, було ясно: Брахма торгувався чесно й велів надати йому прекрасне гнучке тіло, яке тепер дісталося ветхому Шанові.

— Ясновельможний Сіддхартхо! — озвався один з його списоносців, що їхав упорівень з правителем Ірабека. — То виходить, вони діяли чесно. Я не бачу в ньому жодної вади.

— Сіддхартха?! — заволав Шан. — Що це за один, якого ти смієш називати іменем твого пана? Я — Сіддхартха, Приборкувач Де… — не договоривши, він закинув голову назад, і слова забулькали йому в горлі.

У Шана почався напад. Він задерев’янів, похилився і випав із сідла. Сіддхартха кинувся до нього. В кутиках Шанового рота з’явилася піна, очі закотились.

— Епілептик! — вигукнув князь. — Вони хотіли підсунути мені зіпсований мозок.

Присутні з’юрмилися, допомагаючи князеві тримати Шана, доки падуча відступила й розум його прояснів.

— Щ-що сталося? — спитав Шан.

— Підступне ошуканство, — відповів Сіддхартха, — ница зрада, о Шане з Ірабека! Зараз один з моїх людей одвезе тебе до мого особистого лікаря на огляд. По тому як відпочинеш трохи, раджу тобі подати скаргу в читальню Брахми. Мій цілитель полікує тебе в заїзді у Гаукани, а потім ти вільний. Дуже шкодую, що так сталося. Напевне, помилку виправлять. А як ні, то згадуй останню облогу Капіла і вважай, що ми поквиталися, звели всі наші порахунки. Бувай здоров, брате-князю.

Він уклонився Шанові, а його люди допомогли тому осідлати гнідка Гаукани, якого Сіддхартха позичив заздалегідь.

Верхи на своїй кобилиці, князь дивився, як рушає в дорогу Шан, а перегодом, повернувшись до вояків, що юрмилися довкола нього, заговорив гучно, аби його почули і ті, хто чекав на узбіччі:

— Спершу зайдемо ми дев’ятеро. Двічі просурмить ріг — і до нас приєднається решта. Раптом нам чинитимуть опір, зробіть так, щоб вони пожалкували про свою необачність, бо на три поклики рогу з пагорбів примчать п’ятдесят списоносців — у разі знадобиться їхня підмога. То палац дозвілля, а не фортеця, яку слід брати боєм. Хапайте Владарів у полон, однак не руйнуйте їхніх машин і нікому не дозволяйте цього робити. Якщо опору ми не зустрінемо, то кращого годі й бажати. А доведеться давати відсіч — ми пройдемо по Палацу і Приймальні Владарів Карми, як малий хлопчисько по великій і ретельно зведеній купі мурашника. Хай щастить! І цур їм, усім богам, хай жодного не буде з нами!

Розвернувши свою кобилицю, князь рушив угору дорогою, а восьмеро списоносців стиха наспівували в нього за спиною.

Він в’їхав крізь широку двійчасту браму, розчахнуту навстіж, ніхто її не стеріг. Одразу навіть подумалось, чи нема тут потаємної системи захисту, якої Стрейк міг не помітити.

Двір був засаджений зеленню і лише частково вимощений. На великій садовій ділянці порались слуги, вони підрізали дерева й кущі, порпалися в землі. Князь пошукав очима, де тут могла бути схована зброя, але нічого схожого на криївку не вгледів. Слуги, не припиняючи роботи, позирали на прибульців. В далекому кінці двору височіла чорна кам’яна Приймальня. Він попрямував туди в супроводі своїх верхівців, аж раптом до нього загукали зі сходинок самого палацу, що лишився праворуч.

Князь натяг повіддя, озирнувсь у той бік і побачив чоловіка в чорному вбранні з жовтим колом на грудях і палицею з чорного дерева у руках. Чоловік був височенний, гладкий, лице запнуте по самі очі. Він більше не подавав голосу, а просто стояв і чекав.

Князь повернувся й під’їхав до підніжжя широких сходів.

— Мені треба побалакати з Владарями Карми, — сказав він.

— Тобі призначено? — спитав чоловік.

— Ні, — відповів князь, — але справа поважна.

— В такому разі шкода, бо проїхався ти марно: призначення обов’язкове. Ти можеш домовитися про візит у якому завгодно Храмі Махартхи.

Гупнувши палицею по сходині, він повернувся спиною і рушив геть.

— Корчуйте сад, — звелів князь своїм людям, — повирубуйте он ті дерева, складіть докупи й підпаліть.

Чоловік у чорному завмер, озирнувся.

Один лише князь зостався біля сходів. Решта вже рушила в напрямку до саду.

— Ти не посмієш, — проказав чоловік.

Князь посміхнувся.

Його люди спішились і почали вирубувати кущі, витоптуючи довкола квітники.

— Накажи їм припинити!

— Та й нащо? Я приїхав побалакати з Владарями Карми, а ти кажеш, що мені не можна. Я ж тобі кажу: можна — і побалакаю. Побачимо, хто з нас двох каже правду.

— Звели їм припинити, а я доповім про тебе Владарям, — пообіцяв той.

— Припиніть! — крикнув князь. — Але готові будьте почати знову.

Чоловік у чорному піднявся сходами і зник у палаці. Князь поторкував пальцями ріг, що висів на перев’язі в нього на шиї.

Невдовзі у палаці почулася метушня, і на поріг висипали озброєні люди. Князь підніс ріг до уст і просурмив у нього двічі.

На двірцевій сторожі були шкіряні лати — дехто ще поспіхом, на ходу застібав їх — і такі самі шкіряні наголовники. Праві руки — обмотані по лікоть повстю, на невеликих овальної форми металевих щитах — емблема, жовте колесо на чорному тлі. Мечі в них були довгі, криві. Сторожа заполонила всі сходи і стояла, тільки й чекаючи наказів.

Знову вийшов чоловік у чорному й зупинився на найвищій сходинці.

— От і добре, — мовив він, — як маєш що сказати Владарям — кажи.

— Ти — Владар? — спитав князь.

— Атож.

— Видать, рангом ти тут найнижчий, коли тобі доводиться бути ще й за воротаря. Я хочу балакати зі старшим.

— Ти поплатишся за своє зухвальство і в цьому, і в наступному житті, — зауважив Владар.

Тут через браму в’їхали понад три десятки списоносців і вишикувались пообіч князя. Ті восьмеро, що почали були рубати сад, знову посідали на коней і приєдналися до шерег, тримаючи оголені мечі напоготові.

— То як, доведеться нам заїхати до палацу верхи, — спитав князь, — чи ти зараз покличеш інших Владарів, з якими я хочу вести мову?

На сходах навпроти князевих воїнів стояло чоловік вісім-десять — із зброєю в руках. Владар, схоже, прикинув рівновагу сил і вирішив нічого не міняти.

— Не вчини нічого зопалу, — кинув він, — бо мої люди захищатимуться люто й жорстоко. Чекай мого повернення. Я викличу інших.

Князь натоптав свою люльку і запалив. Його вершники трималися непорушно, мов статуї, зі списами напоготові. Найдужче були зарошені потом обличчя піших вояків, що стояли на перших сходинках палацу.

Князь, аби згаяти час, звернувся до своїх списоносців:

— Не здумайте хизуватися своєю вправністю, як було за останньої облоги Капіла. Поціляйте в груди, а не в голову. А ще, — провадив він, — не здумайте, як зазвичай, калічити й спотворювати поранених та вбитих — це святе місце і плюндрувати його в такий спосіб негоже. Та з іншого боку, — додав він, — я сприйму за особисту образу й ганьбу, якщо ви не захопите десятка бранців для офіри Нірріті Чорному, моєму особистому покровителю, — тільки, певна річ, поза цими стінами, там, де обряд Чорного Свята не обернеться проти нас тяжкою карою…

Щось брязнуло праворуч: то вояк-піхотинець, який не зводив очей з довгого Стрейкового списа, зомлів і впав з нижньої сходинки палацу.

— Зупиніться! — заволала постать у чорному, з’явившись угорі на сходах у супроводі шістьох інших у такому ж одіянні. — Не опоганюйте кровопролиттям Палацу Карми. Кров цього полеглого воїна вже…

— … кинеться йому в щоки, — доказав князь, — коли він опритомніє, бо його не вбито.

— Чого ти хочеш? — Чорна постать, яка звернулась до нього, була середнього зросту, але ширша, ніж довша. Вона стояла, мов велетенське чорне барило, з палицею, наче гаспидська громовиця.

— Я нарахував сімох, — мовив у відповідь князь, — але, як мені відомо, тут мешкають десятеро Владарів. Де решта троє?

— Вони зараз зайняті у трьох читальнях Махартхи. Чого тобі від нас треба?

— Ти тут за головного?

— Головне тут лише Велике Колесо Закону.

— А ти — старший уповноважений Великого Колеса тут, у цих стінах?

— Так.

— От і чудово. Я хочу побалакати з тобою віч-на-віч — он там, — мовив князь, вказуючи рукою на Чорну Приймальню.

— Це неможливо!

Князь вибив свою люльку об підбор, виколупав рештки тютюну гостряком кинджала, поклав люльку до капшука, а тоді випростався в сідлі, тримаючи в лівій руці ріг. Погляд його стрівся з Владаревим.

— Ти справді певен? — спитав князь.

Маленький червоний ротик Владаря заворушився, ніби намагаючись щось сказати, але так нічого й не вимовив.

— Будь по-твоєму, — згодився врешті товстун. — Дайте мені дорогу!

Він зійшов униз поміж рядами воїнів і зупинився перед білою кобилицею.

Князь стис коліньми їй боки, розвертаючи до Чорної Приймальні.

— Тримати шереги! — крикнув Владар.

— І ви так само, — наказав князь своїм людям.

Вони вдвох перетнули двір, і князь спішився перед Приймальнею.

— Ти заборгував мені тіло, — проказав він стиха.

— Про що мова? — спитав Владар.

— Я — князь Сіддхартха з Капіла, Приборкувач Демонів.

— Сіддхартху вже обслужили, — сказав Владар.

— То ти гадаєш, — мовив князь, — що йому таки підсунули тіло епілептика, як велів Брахма. Але це не так. Чоловік, котрого ви щойно обробили — просто самозванець мимоволі. Я — справдешній Сіддхартха, о безіменний жерцю, і я прийшов вимагати своє тіло — здорове й міцне, без прихованих недуг. І ти підсобиш мені в цьому. З доброї волі чи з принуки, а таки обслужиш мене.

— Ти так гадаєш?

— Я певен, — відповів князь.

— До бою! — заволав Владар і замахнувся своєю палицею, намагаючись поцілити князя в голову.

Князь ухилився від удару і відступив, виймаючи кинджал. Двічі він відбивав удари палиці, та втретє вона, ковзнувши, молоснула його по плечу, аж він захитався. Князь бігав довкола кобилиці, а Владар — за ним навздогін. Ухиляючись від ударів супротивника і весь час ховаючись за кобилицею, князь підніс до уст ріг і просурмив у нього тричі. Звуки рогу перекрили лютий клекіт битви на палацових сходах. Важко дихаючи, князь обернувся саме вчасно, аби вберегтися від удару в скроню, що напевно був би смертельний, якби влучив.

— У Святому письмі писано, — цідив слова, мало не захлинаючись, Владар, — що той є дурень, хто дає накази, не маючи моці примусити їх виконувати.

— Ще десять років тому, — видихнув засапаний князь, — ти не зміг би дістати мене своєю палицею.

І він рубонув по ній раз і вдруге, намагаючись розколоти, розщепити її, та супротивник щоразу примудрявся уникнути прямого удару лезом, отож князь робив на дереві лише зарубки і подекуди знімав стружку, а палиця й далі лишалася замашною зброєю. Орудуючи нею як дубцем, Владар завдав князеві страшного удару в лівий бік, і князь відчув, як у нього хруснули ребра… Він упав.

Та лихо не без добра: коли князь падав, кинджал випав йому з руки й різонув Владаря по жижках; той заволав і впав як підкошений.

— Шанси в нас майже рівні, — видихнув князь. — Я старий, а ти гладкий…

Навіть не роблячи спроби встати, він насилу витяг свій кинджал, однак тримати його міцно в руці вже не міг і сперся ліктем об землю. Владар з мокрими від сліз очима хотів був підвестися, але одразу впав знову навколішки.

І тут вони почули цокіт численних підків.

— Я не дурень, — мовив князь. — І тепер мені не бракує моці примусити виконувати мої накази.

— Що там таке?

— То прибула решта моїх списоносців. Якби я одразу ввійшов сюди з усіма своїми силами, ви поховалися б по щілинах, мов ті ящірки в оберемці хмизу; і нам знадобилися б, мабуть, дні і дні, аби потрощити ваш палац та повикурювати вас із криївок. А так ось ви в мене в кулаці.

Владар замахнувся палицею.

Князь одвів назад руку з кинджалом.

— Опусти її, — сказав він, — або я жбурну кинджал. Не знаю, влучу чи промахнусь, але можу й влучити. Ну то як, ти не боїшся погратися з навічною смертю?

Владар опустив палицю.

— З навічною смертю спізнаєшся ти, — кинув він, — коли служителі Карми згодують псам тіла твоїх вершників.

Князь закашлявся і байдужно поглянув на свою криваву слину.

— А поки що поговоримо про політику, — запропонував він.

Щойно стих клекіт битви, першим до них наблизився Стрейк — високий, запилюжений, з волоссям майже такого ж кольору, як і зашерхла на лезі його кинджала кров. Біла кобилиця обнюхала його, він одсалютував князеві і сказав:

— Усе скінчено.

— Чуєш, Владарю Карми? — спитав князь. — Твої служники стали поживою псам.

Владар мовчав.

— Обслужиш мене негайно, і я подарую тобі життя, — запропонував князь, — а відмовишся — я відніму його в тебе.

— Обслужу, — відповів Владар.

— Стрейку, — звелів князь, — пошли двох людей назад у місто; одного — по Нараду, мого лікаря, а другого — на вулицю Ткачів по Яннавега, вітрильного майстра. З тих трьох списоносців, що у Гаукани, хай лишиться один та постереже до заходу сонця Шана Ірабекського, а по тому зв’яже його і покине там, сам же хай нас наздоганяє.

Стрейк усміхнувся й відсалютував князю.

— А зараз пришли людей, щоб перенесли мене у Приймальню, і з Владаря щоб ока не спускали.

Старе своє тіло він спалив з рештою інших тіл. Служителі Карми погинули в битві всі до одного. З сімох безіменних Владарів живий лишився тільки товстун.

Банк сперми та яйцеклітин, інкубатори та морозильні камери для готових тіл узяти з собою було неможливо, однак саме обладнання для пересадження демонтували під наглядом лікаря Наради й повантажили на коней загиблих вояків. Юний князь сидів верхи на білій кобилиці і споглядав, як вогняні щелепи поглинають тіла полеглих у битві. Вісім поховальних вогнищ палало на тлі передсвітанкового неба. Той, хто був вітрильним майстром, поглянув на найближче до брами вогнище; його запалили останнім, і язики вогню тільки тепер сягнули верхівки, де лежала величезна туша в чорному облаченні з жовтим колом на грудях. Коли полум’я торкнулось її і зайнялося одіяння, собака, що скоцюрбився в понівеченому саду, звів догори морду й завив, і те виття було дуже схоже на ридання.

— Сьогоднішній день переповнив ущерть твій гріховний рахунок, — озвався колишній вітрильний майстер.

— Овва, візьмуть же до уваги і рахунок моїх молитов! — відгукнувся князь. — Покладатиму надії на нього. Хоча майбутнім теологам ще доведеться розбиратися щодо правочинності цих жетонів та молитвоматів і винести остаточний присуд. А поки що хай там на Небі чудуються та мізкують, що скоїлось тут сьогодні і де я є, якщо є, та хто я і що я. Час вирушати, мій капітане. Спершу в гори, а там — різними стежками, задля безпеки. Не певен, яким шляхом я піду, знаю одне: він веде до Небесної Брами, і я маю йти ним у всеозброєнні.

— Приборкувач Демонів, — промовив його співрозмовник, і князь усміхнувся.

Підійшов ватаг списоносців. Князь кивнув йому. Гучно залунали накази.

Колони вершників рушили в дорогу, проїхали крізь браму Палацу Карми, звернули з битого шляху і потяглися вгору схилом на південний схід, лишаючи позаду місто Махартху; а за спиною в них, наче ранкова зоря, палали тіла їхніх товаришів.