Бог Світла

III

Поблизу міста Алунділа розкинувся розкішний гай — дерева там голубокорі, а листочки пурпурові, схожі на пір’їни. Славився гай своєю красою, а також священним спокоєм тінявого затишку. То була власність купця Васу до його навернення, після чого той надав її вчителеві, знаному під різними іменами: Магасаматман, Татхагатха, Просвітлений. Отак гай і став пристановищем вчителя та його послідовників, і коли вони проходили серед дня містом, їхні чаші для милостині не лишались ніколи порожніми.

Довкола гаю завжди збиралося безліч прочан. Побожні, просто цікаві, ласі до чужого — всі вони снували нескінченною чередою, прибуваючи хто по воді, хто суходолом, хто верхи, а хто й пішки.

Алунділ — зовсім невелике містечко. Були в ньому і хижки з очеретяною стріхою, і одноповерхові дерев’яні халупи; головна вулиця лежала немощена, порубцьована коліями; містечко мало два великі базари і багато малих; довкола розкинулись розлогі ниви, — належали вони вайшьям, а обробляли їх шудри, — і містечко здавалося острівцем у блакитно-зеленому морі; через постійний наплив мандрівців було в ньому чимало заїздів (правда, жоден із них не можна було й порівняти з казковим заїздом Гаукани у далекій Махартсі); були тут і свої святі, і співці-оповідачі легенд; звісно, був тут і свій Храм.

Храм примістився на невисокому пагорбі посеред міста, оточений з усіх чотирьох боків величезними брамами. Вони, як і стіни довкруг, були всуціль, ярус за ярусом, прикрашені різьбленням із зображеннями музик і танцівниць, вояків і демонів, богів і богинь, звірів і акторів; коханців, вигадливих у любощах, і напівлюдей, стражників і девів[34]. За цими воротами починався перший двір, у якому, знов-таки, височіли стіни, оточені внутрішніми воротами, що, своєю чергою, вели у внутрішній двір. У першому розмістився невеликий базар, де можна було купити дари богам. Містилося там і чимало дрібних святилищ, присвячених менш поважним божествам. У будь-яку пору дня кого й чого тільки не побачиш у цьому дворі: жебраки жебрають, святі медитують, діти сміються, кумасі плещуть язиками, ладан куриться, пташки співають, булькає в баках вода для очисного обмивання, гудуть молитвомати.

Ну а внутрішній двір з його величними святилищами головних богів був осередком кипучої побожності. Люди виспівували або викрикували молитви, бурмотіли вірші з Вед, одні — стоячи, інші опускались навколішки або падали ниць перед кам’яним громаддям ідолів, декотрі з яких так щедро були обвинуті гірляндами квітів, так густо натерті червоною кумкумовою пастою, так закидані приношеннями, аж несила було розпізнати, що то за божество потопає в морі такого матеріалізованого обожнювання.

Час од часу сурмили храмові сурми, і тоді все шанобливо нишкло на мить, поки одлунає луна, а по тому все шумувало знов.

І ніхто й не подумав би заперечувати явне: в цім Храмі царювала Калі. Її висока, виточена з білого каменю статуя в гігантському святилищі панувала над внутрішнім двором. Ледь помітна усмішка на устах, може, трохи зневажлива щодо інших богів та їхніх молільників, по-своєму причаровувала до себе погляд, — не менше, ніж гримаси нанизаних низкою черепів, що їх вона носила як намисто. В руках богиня затисла кинджали, а постать її, пориваючись уперед, наче завмерла на мить у ваганні: може, спершу пуститися у танок, а вже потім порішити тих, хто підійшов до її святилища. Уста її були повні, очі широко розплющені. При світлі смолоскипів здавалося, ніби вона рухається.

Отож не дивно, що її святилище стояло якраз навпроти святилища Ями, Бога Смерті. Жерці та архітектори цілком слушно ухвалили: кому як не йому з-поміж решти богів, день у день і на мить не зводячи з погубниці очей, мірятися з нею смертоносними поглядами і у відповідь на її жорстку напівусмішку посилати свій кривий посміх. Навіть найревніші богомольці воліли зробити гак манівцями, аби не ступати ногою між тих двох святилищ; коли ж западали сутінки, ця частина двору ставала царством німотної тиші і непорушності, куди не потикався жоден припізнілий молільник.

Коли довкола повіяли весняні вітри, з північного краю прийшов той, кого звали Рілдом. Невеликий чоловічок, сивоголовий, хоч літ на світі прожив небагато, — ось такий був Рілд; носив він темні строї прочанина, та коли знайшли його у канаві, знеможеного лихоманкою, передпліччя в нього було обмотане малиновим шнуром-зашморгом — атрибутом і ознакою того, ким він, Рілд, був насправді.

Прийшов Рілд навесні, в пору свят, в Алунділ, що розкинувся серед блакитно-зелених полів; в Алунділ, містечко хижок під очеретяною покрівлею та приземкуватих дерев’яних халуп, немощених вулиць і численних заїздів, базарів, святих сподвижників та співців-оповідачів легенд, великого релігійного відродження та його Вчителя, слава про якого рознеслась далеко за межі краю, — в Алунділ того Храму, де царювала його богиня-покровителька.

Пора весняних свят.

Двадцять років тому незначний Алунділський фестиваль був майже винятково місцевою традицією. Але тепер свято приваблювало таку силу-силенну прочан, які прагнули послухати Просвітленого, котрий проповідував вчення Восьмихресного Шляху, що в місті та по його околицях важко було знайти вільний куточок для притулку. Хто мав намети, лупив за їх оренду шалені гроші. Під житла здавали хліви та стайні, навіть голі клапті землі винаймалися для тимчасових таборів.

Алунділ любив свого Будду. Багато міст намагалися переманути його з уславленого пурпурового гаю до себе. Шенгоду, Квітка Гір, пропонував йому палац з гаремом, аби тільки він переніс своє вчення на гірські схили. Та Просвітлений не пішов у гори. Каннака, порт на Зміїній Річці, обіцяв йому слонів і кораблі, міський дім та заміську віллу, коней і слуг, аби тільки він прийшов проповідувати на його пристанях. Але Просвітлений не пішов до річки.

Будда лишався в своєму гаю, і все сходилося до нього. З плином часу фестиваль ставав велелюдніший, триваліший, бучніший, розростаючись, наче вгодований дракон, сяючи й міняючись, мов його луска. Місцеві браміни не схвалювали антиритуального вчення Будди, однак завдяки його присутності повнилися вщерть їхні скарбниці, отож вони навчилися жити в його тіні, не вимовляючи ніколи слова тіртхіка — єретик.

І лишався Будда в своєму гаю, і все сходилося до нього, прийшов і Рілд.

Фестивальна пора.

Барабани загучали ввечері третього дня.

Третього дня кресонули громовими розкотами величезні барабани катхакалі. Їхнє стрімке стаккато лунало на багато миль, неслося через поля до міста, через місто до пурпурового гаю і далі сягало болотистих пустищ за ним. Барабанщики в білих мундусах, голі до пояса, з лискучими од поту темними тілами працювали позмінно, такий виснажливо навальний був підтримуваний ними ритм; ні на мить не спинявся звуковий потік, навіть коли чергова зміна барабанщиків займала місця перед туго напнутими шкіряними мембранами інструментів.

Коли почало сутеніти, мандрівники та городяни, що пустилися в путь, ледь зачувши перегук барабанів, почали прибувати на фестивальне поле, розлоге, як поля стародавніх герців. Там вони підшукували собі місця і чекали, коли западе темна ніч і почнеться драматична вистава, попиваючи тим часом духмяний чай, куплений на рундуках попід деревами.

Насеред поля стояла величезна, заввишки на зріст людини, мідяна чаша з лоєм, понад вінця звисали ґноти. Їх запалили, й вони переморгувались з миготливими смолоскипами, що поблимували коло наметів, де розмістились актори.

Зблизька гуркіт барабанів робився геть оглушливим, гіпнотичним, а їхні ускладнені синкоповані ритми ставали підступно-магічними. З наближенням опівнічної пори залунали, прославляючи богів, співи; вони то здіймалися хвилею, то спадали, покірні заданим барабанами ритмам; трепетали, немов у тенетах, всі людські відчуття.

Зненацька запала тиша; то в супроводі своїх ченців, чиє шафранове облачення видавалося жовтогарячим у відблисках смолоскипів, з’явився Просвітлений. Прибульці повідкидали на плечі каптури своїх мантій і повсідалися, схрестивши ноги, просто на землю. І перегодом співи та голоси барабанів знов неподільно запанували над умами і душами глядачів.

Коли повиходили актори, переряджені на велетнів і загримовані, подзенькуючи за кожним кроком бубонцями на кісточках ніг, оплесків не було, а лише зосереджена увага. Знамениті були танцівники катхакалі, змалку тренувалися вони з акробатики й водночас вивчали старовинні зразки класичного танцю; знані були їм і дев’ять різноманітних порухів шиї та очей, і сотні позицій та жестів рук, необхідних для акторського відтворення картин стародавнього епосу, де розповідається про кохання і герці, про сутички богів і демонів, про традиційні поєдинки героїв та криваві підступні зради. Музики голосно вигукували уривки з оповідей про подвиги Рами чи братів Пандавів, титанічні, аж забивало дух, а тим часом актори, не мовлячи й слова, зображували їх. Розмальовані зеленими та червоними, чорними та сліпучо-білими барвами, вони велично простували полем, їхні шати маяли, і в світлі вогню сяяли й вигравали світляними зайчиками їхні німби. Подеколи світильник то яскраво спалахував, то шипів, розкидаючи іскри, і тоді ореоли в них над головами наче мінилися то небесними, то пекельними відблисками, геть стираючи в свідомості глядачів сенс того, що відбувалося в них перед очима, і змушуючи їх на мить відчути, що самі вони — всього лише омана, а єдино справжні на цім світі істоти — оті велетенські постаті у вирі циклопічного танцю.

Той танець мав тривати до світанку й завершитися, як зійде сонце. Та не встигла ще зійти ранкова зоря, як з боку міста з’явився один із тих, що носили шафранові мантії, проштовхався крізь велелюдне юрмисько й шепнув щось на вухо Просвітленому.

Будда почав був підводитися, потім, здавалося, передумав і знову вмостився на своє місце. Він дав якесь доручення ченцеві, той кивнув головою і пішов геть з фестивального поля.

Зовні незворушний, Будда знову поринув у споглядання вистави. Чернець, який сидів поряд, помітив, як він постукує пальцями по землі, й подумав, що то він вибиває танцювальний ритм, відомо ж бо всім і кожному: Просвітлений не відає, що таке нетерплячка.

Коли вистава скінчилася і Сур’я-сонце поклав рожеві барви на сходовий небокрай, прийшло відчуття, ніби минула ніч протримала людей у шаленій напрузі жаского марева й ось відпустила, потомлених, блукати сновидами впродовж усього дня.

Тільки Будда та його послідовники негайно вирушили до міста. Ніде не спинялися вони перепочити, а стрімкою, але сповненою гідності ходою проминули Алунділ.

Коли повернулись вони до пурпурового гаю, звелів Просвітлений своїм ченцям спочивати, а сам подався до невеликого павільйону в лісовій гущавині.

Чернець, що приніс Будді звістку під час вистави, сидів у павільйоні. Він лікував од лихоманки мандрівника, знайденого ним на болоті, де полюбляв прогулюватися, адже в таких місцях найкраще Медитувати про тлінність плоті, неминучу після смерті.

Татхагатха пильно придивлявся до чоловіка, що лежав на спальній маті: тонкі бліді уста, високе чоло, випнуті вилиці, мовби припорошені інеєм брови, гоструваті вуха; і Татхагатха подумав, що коли незнайомець розплющить очі, вони в нього, мабуть, виявляться водяно-голубими або сірими. Його зомліле тіло здавалося тендітним, аж наче прозорим; почасти це можна було пояснити виснажливою лихоманкою, що змагала його, але то не могло бути єдиною причиною. Не вірилося, що цей маленький чоловічок міг носити річ, яку Татхагатха тримав зараз у руках. На перший погляд той міг видатися радше старезним дідом. Та, придивившись пильніше і збагнувши, що ні безбарвне волосся незнайомця, ні тендітність не свідчать про похилий вік, можна було помітити в його вигляді щось вражаюче дитинне. Шкіра на обличчі говорила про те, що йому не часто доводиться голитись. Можливо, десь у її згортках, що збігають до кутиків уст, чаїться зараз непокірливий дух. А може, й ні.

Будда підняв малиновий шнурок-зашморг — носити його могли тільки священні кати богині Калі. Він пропустив межи пальців шовковисту змійку шнурка, й вона обвинула йому руку, немов ластячись. У нього не лишилося й крихти сумніву: он яка ласка була призначена для його горлянки. Майже не усвідомлюючи, що робить, він миттю схрестив і розвів руки: атож, саме так це і робиться.

Потім він глянув на ченця, який спостерігав за ним, витріщивши очі від здивування, усміхнувся своєю непроникною усмішкою і відклав геть зашморг. Чернець вологою шматиною витер піт з обличчя недужого.

Розпростертий на маті чоловік здригнувся від доторку. Очі його враз широко розплющилися, в них була ще гарячкова нестяма, погляд майже невидющий, але Татхагатха зненацька затрепетав, зустрівшись з ним.

Темні, чорні як гагат були ті очі, й не можна було розібрати, де кінчається зіниця й починається райдужна оболонка. Існувала якась протиприродна, виняткова невідповідність між поглядом такої сили і кволим, виснаженим тілом.

Будда нахилився й торкнув за руку хворого, враження було таке, наче він доторкнувся до криці — холодної і нечутливої. Він з силою дряпнув нігтем по затиллі правої руки — жодної подряпини, ані найменшого сліду на шкірі, ніготь ковзнув по ній, немов по поверхні скла. Тоді він стиснув щосили ніготь великого пальця недужого чоловіка й відпустив його. Колір нігтя і На мить не змінився — наче то були не руки, а безживний механізм.

Він продовжив обстеження. Дивовижне явище зникало десь коло зап’ястків і виявлялося знову по інших місцях. Руки, груди, живіт, частина спини занурювалися колись у купіль смерті, це дало їм чудодійну силу і невразливість. Занурення усього тіла, звичайно, було б смертельним; а так цей чоловік в обмін на часткову втрату чуттєвості здобув невидиму броню, незгірш сталевої, що захищає йому шию, груди, спину. Він і справді один з найдобірніших убивць страшної богині.

— Хто ще знає цього чоловіка? — спитав Будда.

— Чернець Сімха, який допоміг мені принести його сюди.

— Він бачив це? — Татхагатха вказав очима на малиновий шнурок.

Чернець кивнув.

— Тоді пошукай його і приведи до мене негайно. І нікому нічого не розповідай, можеш сказати тільки, що один з прочан занедужав, і ми його тут доглядаємо. Я сам клопотатимусь про нього і лікуватиму.

— Слухаюсь, Прославлений.

І чернець хутко подався з павільйону.

Примостившись коло спальної мати, Татхагатха заходився чекати.

Проминуло два дні, перше ніж лихоманка відпустила хворого і тяма вернулася в його темні очі. Та протягом цих двох днів кожний, хто проходив повз павільйон, міг почути голос Просвітленого, який невпинно щось бубонів над заснулим своїм пацієнтом, так наче промовляв до нього. Зрідка і той щось мурмотів або голосно скрикував, як то буває в гарячковій маячні.

Другого дня чоловік раптом розплющив очі, глянув угору, насупився й повернув голову.

— Доброго ранку, Рілде, — озвався Татхагатха.

— Ти хто? — спитав той несподівано гучним баритоном.

— Той, хто веде шляхом звільнення, — пролунало у відповідь.

— Будда?

— Так мене кликали.

— Татхагатха?

— Так теж мене називали.

Чоловік спробував підвестися, але не зміг і знову впав на мату. Очі його ні на мить не втратили незворушного виразу.

— Звідки тобі відоме моє ім’я? — спитав він нарешті.

— Ти марив у лихоманці й частенько розмовляв.

— Так, я був дуже хворий і безсумнівно, патякав з гарячки. Застудився на тому клятому болоті.

Татхагатха всміхнувся:

— Одна з вад самотньої мандрівки: як тебе спіткає біда, нема кому їй зарадити.

— Слушно кажеш, — згодився Рілд.

Очі йому знов заплющились, і він задихав глибоко й рівно.

Татхагатха лишився в позі лотоса, дожидаючи…

Коли Рілд прокинувся знову, був вечір.

— Пити, — попросив він.

Татхагатха дав йому води.

— Ти голодний? — спитав він.

— Ні, мій шлунок іще не просить.

Він звівся на ліктях і пильно поглянув на свого доглядальника. Тоді знову повалився на мату.

— Ти і є той самий, — ствердно сказав він.

— Атож.

— Що ти збираєшся робити?

— Нагодувати тебе, коли скажеш, що зголоднів.

— Я мав на увазі — після того.

— Доглядати тебе, поки спатимеш, аби не вернулася лихоманка.

— Я не про те.

— Знаю.

— Що буде після того, як я попоїм, відпочину і поновлю свої сили? Татхагатха посміхнувся і витяг з-під своєї одежі шовковий шнурок.

— Нічого, — промовив він. — Нічогісінько. — І, зграбно перекинувши шнурок Рілдові через плече, відвів руку.

Той хитнув головою й відкинувся назад. Тоді простяг руку й пробіг пальцями вздовж шнурка. Обвинув ним пальці, потім зап’ясток. Пестливо доторкнувся до нього.

— Він священний, — мовив трохи перегодом.

— Схоже на те.

— Ти знаєш, для чого він служить і з якою метою?

— Звичайно.

— Чому ж ти не збираєшся нічого робити?

— Мені немає потреби щось робити або діяти. Все приходить до мене. Коли щось і має бути зроблене, то зробити це випадає тобі.

— Не збагну.

— Я знаю й це.

Чоловік задивився вгору, на тіні над головою.

— Тепер я спробував би чогось попоїсти, — проказав він.

Татхагатха дав йому юшки й хліба, той попоїв і запив водою, щоб його не замлоїло. І його не замлоїло, проте він задихав уривчасто.

— Ти завдав образи Небесам, — сказав він.

— Кому як не мені про це знати.

— І применшив славу богині, чиє верховенство тут ніколи не ставилося під сумнів.

— Я знаю.

— Проте я зобов’язаний тобі життям, я їв твій хліб…

У відповідь запала мовчанка.

— Ось чому доведеться мені порушити найсвятішу обітницю, — підсумував Рілд. — Я не можу вбити тебе, Татхагатхо.

— Отже, я завдячую тобі життям, бо ти завдячуєш мені своїм. Вважаймо, що тут ми один з одним поквиталися.

Рілд гмукнув.

— Так тому й бути, — мовив він.

— Що ти робитимеш тепер, коли відмовився від своєї місії?

— Надто тяжкий мій гріх, аби мені було дозволено вернутися назад. Тепер і я завдав образи Небесам, і богиня відвернеться від моїх молитов. Я підвів її.

— Що ж, коли так усе сталося, лишайся тут. Раз обох нас проклято, будьмо принаймні один одному за компанію.

— Гаразд, — погодився Рілд. — Нічого іншого мені й не лишається.

Він знову поринув у сон, а Будда посміхався.

Наступними днями фестиваль тривав, і Просвітлений проповідував серед натовпу тих, хто прийшов до пурпурового гаю.

Він говорив про єдність усіх речей, великих і малих, про закон причинності, про становлення і вмирання, про ілюзію світу, про іскорку атмана, про шлях спасіння через самозречення і єднання з цілим; він говорив про усвідомлення і просвітленість, про безглуздя брахманічних ритуалів, порівнюючи їхні беззмістовні форми з порожніми, без краплі вмісту, посудинами. Багато хто слухав, не багато хто чув, а декотрі лишалися в пурпуровому гаю, аби надягти шафранову мантію і ступити на путь пошуків істини.

І щоразу коли він проповідував, Рілд вмощувався поблизу у своїх темних строях та шкіряних обладунках і не зводив дивовижних чорних очей з Просвітленого.

По двох тижнях після одужання прийшов Рілд до вчителя, коли той прогулювався пурпуровим гаєм, заглибившись у медитацію. Він прилаштувався за крок позаду і по деякім часі заговорив:

— Просвітлений, я слухав твоє учення і прислухався до нього уважно. Багато розмірковував я над твоїми словами.

Учитель кивнув.

— Я завжди був побожний, — провадив Рілд, — інакше не обрали б мене за того, ким я був ще недавно. Відтоді як неможливо стало для мене виконувати своє призначення, я відчув величезну порожнечу. Я зрадив мою богиню, і життя втратило для мене будь-який сенс.

Учитель слухав мовчки.

— Але я почув твої слова, — сказав Рілд, — і вони сповнили мене якоїсь радості. Вони вказали мені інший шлях до спасіння; він, як я відчуваю, кращий за той, що ним я простував доти.

Будда пильно вдивлявся в Рілдове обличчя, слухаючи ці слова.

— Твій шлях зречення — суворий шлях, і я відчуваю, що він праведний. Він відповідає моїм потребам. Отож я прохаю дозволу приєднатися до гурту твоїх послушників і йти за тобою твоїм шляхом.

— А ти певен, — спитав Просвітлений, — що не прагнеш покарати сам себе за те, що ти вважаєш поразкою або гріхом і що гнітить твою свідомість?

— Цього я певен, — відповів Рілд. — Твої слова запали мені в душу, і я відчув істину, яка є в них. Служачи богині, я повбивав більше люду, ніж он на тих гілках листя. І то не рахуючи жінок і дітей. Отож мене нелегко переконати словами, багато я їх наслухався, коли різними голосами й на всі лади мене благали, переконували, проклинали. Твої ж слова глибоко мене зворушують, в них куди більше правди, ніж в ученні брамінів. Залюбки служив би я в тебе катом, душачи ворогів твоїх шафрановим шнурком або голими руками, колов би кинджалом, списом — адже я мастак до різної зброї, присвятивши три життєві терміни вивченню бойових мистецтв, — та відомо мені, що не такий твій шлях. Для тебе перебування в ньому буде не таке важке, як для інших. Їм доводиться відмовлятись від домашнього затишку й сім’ї, від батьківщини і власності. У мене ж нічого цього нема. Вони мають відмовитися від власної волі, а я вже це зробив. Єдине, чого мені тепер бракує, це шафранового облачення.

— Візьми його, — мовив Татхагатха, — з моїм благословенням.

Рілд одержав облачення буддійського ченця і заходився постувати й медитувати. Через тиждень, наприкінці свят він узяв з собою чашу для милостині й разом з іншими ченцями подався до міста. Але з ними він не повернувся. День минув — настав вечір, минув вечір — запала ніч. Відлунали останні звуки храмового нагасвараму й багато мандрівників почали роз’їжджатися з фестивалю.

Довго-довго блукав Просвітлений лісом, медитуючи. Потім десь зник і він.

Вниз од гаю з болотами позад нього до міста Алунділа, над яким нависли скелясті пагорби, а довкола розляглися зелено-блакитні поля, до міста Алунділа, досі збуреного мандрівниками та їхніми бучними учтами, вгору вулицями, до Храму на пагорбі прямував Будда.

Він ступив у перший двір, і його зустріла тиша. Пішли вже звідси й собаки, і діти, і жебраки. Жерці спали. Один-єдиний служитель сидів на базарній лаві й куняв. Багато святилищ стояли тепер порожні, статуї богів було внесено досередини. Перед кількома іншими уклякли навпочіпки припізнілі богомольці.

Він увійшов до внутрішнього двору. Перед статуєю Ганеші на молитовній маті сидів, поринувши у молитву, аскет. Він сидів так нерухомо, що сам скидався на статую. Чотири світильники, заправлені лоєм, мигтіли у дворі, їхні танцюючі вогники лише підкреслювали густоту тіней, у яких потопала більшість святилищ. Кволі відблиски свічок, запалених молільниками, падали на статуї їхніх небесних покровителів.

Татхагатха перетнув двір і зупинився, споглядаючи постать Калі, яка височіла, пануючи над усім довкола; в ногах у неї горіла лампадка і в її мерехтливому світлі примарна усмішка богині здавалась живою і рухливою, коли вона дивилася на чоловіка, що постав перед нею.

Перекинутий через її простягнуту руку, зашморгом обвинувши гостряк кинджала, висів малиновий шнур-петля.

Татхагатха посміхнувся богині у відповідь, і вона ту ж мить наче насупилася.

— Це заява про відставку, моя люба, — зауважив він. — Ти програла цей раунд.

Вона, здавалось, кивнула на знак згоди.

— Втішно мені за такий короткий термін досягти такого високого визнання, — провадив він. — Але навіть якби тобі й пощастило вчинити свій замір, старенька, користі це дало б тобі небагато. Тепер уже запізно. Я розкрутив маховик, якого тобі не зупинити. Надто багатьма почуті слова стародавнього вчення. Ти гадала, воно пішло в небуття, — і я теж. Але ми обоє помилилися. То йравда, що релігія, за допомогою якої ти правиш, дуже давня, богине, але й протест мій походить від давньої традиції. Отож називай мене протестантом чи дисидентом і пам’ятай: тепер уже я щось більше, ніж просто людина. На добраніч.

І він пішов геть з Храму, вийшов із святилища Калі, де спину йому пропікав невідступний погляд Ями.

Минуло ще багато місяців, перше ніж сталося чудо, коли ж воно сталося, то не було схоже на чудо, бо поволі визрівало увесь цей час.

Рілд, який прийшов з півночі, тільки-но край обвіяли весняні вітри, чужак, що ніс на руці смерть, а в глибині очей — чорний вогонь, той білобровий і гостровухий Рілд заговорив якось пополудні, коли весняна пора вже минула і їй на зміну прийшли довгі літні дні, зависнувши спекотним маревом над усім сущим під Мостом Богів. Він заговорив тим своїм несподівано густим баритоном, відповідаючи на запитання якогось мандрівника.

За першим запитанням було друге, потім третє.

І він усе говорив і говорив, і ще кілька ченців та прочан зібрались довкола нього. Відповіді на запитання, що їх тепер задавали йому всі, робилися довші й вичерпніші, виростаючи в притчі, приклади, алегорії.

Отож посідали всі коло його ніг, і дивовижними нічними плесами зробилися його темні очі, і голос його прорікав наче з Небес, чистий і лагідний, мелодійний і переконливий.

Наслухавшись його, мандрівники вирушали далі. Але дорогою здибали вони інших мандрівників і перемовлялися з ними; отак не встигло ще літо добігти кінця, а вже прочани, що стікалися звідусіль до пурпурового гаю, почали просити про зустріч з цим учнем Будди, бажаючи послухати і його казання.

Татхагатха почав проповідувати з ним по черзі. Разом навчали вони, як іти Восьмихресним Шляхом, прославляли блаженство нірвани, вказували на оманливість світу і на кайдани, що ними сковує він людину.

А потім настав час, коли навіть сам медовоустий Татхагатха слухав і не міг наслухатися свого учня, який увібрав у себе все, що проповідував учитель, довго й глибоко медитував над тим і нині, наче відкривши доступ до таємничого моря, занурював він свою тверду, наче криця, руку в джерело сокровенних вод істини і краси й кропив ними слухачів.

Літо проминуло. Тепер уже не лишалося сумнівів, що просвітлення досягли двоє — Татхагатха та його учень, якого звали Сугатою. Подейкували навіть, що Сугата мав дар цілителя, що коли очі його так дивно світилися, а крижані руки торкалися покорчених частин тіла, вони випростовувалися самі по собі. Розповідали, що якось під час проповіді Сугати один сліпий прозрів.

Дві віри мав Сугата — то була віра в Шлях Спасіння і віра в Татхагатху, Будду.

— Уславлений, — звернувся він якось до нього, — порожньою пусткою було моє життя, аж поки ти навернув мене на Шлях Істини. А просвітлення, якого ти досяг, чи було воно, поки ти не почав проповідувати, як жахтіння полум’я, як гримотіння водопаду — і ти всюди, ти часточка всього: хмар і дерев, лісової звірини і всієї людності, снігу на гірських вершинах і кісток, що біліють у полі?

— Так, — відповів йому Татхагатха.

— Я теж пізнав радість усього, — мовив Сугата.

— Атож, я знаю, — проказав Татхагатха.

— Я збагнув тепер, чому ти одного разу сказав, що все приходить до тебе. Дати світові подібне вчення — ясно, чом тобі заздрили боги. Бідолашні небожителі! Вони гідні жалю. Але ж ти знаєш. Ти знаєш усе.

Татхагатха не відповів.

Коли над краєм повіяли знову буйні весняні вітри, а рік завершив повний свій кругообіг відколи прийшов другий Будда, якогось дня з неба долинув страхітливий зойк.

Мешканці Алунділа повисипали на вулиці й задивилися в небеса. Шудри в полях покидали свою роботу й позадирали голови догори. У великому Храмі, що височів на пагорбі, запала раптова тиша. В пурпуровому гаю за містом ченці обернули погляди на небокрай.

Він шугав по небу, той, що народжений владарювати над вітрами…

З півночі з’явився він — виграючи зеленими й червоними, жовтими й брунатними барвами… Ковзав, наче танцюючи, повітряними стежками…

Далі знову пролунав зойк, і почулося лопотіння могутніх крил, то він злітав понад хмари, перетворюючись на крихітну чорну цятку.

А тоді зненацька метеором кинувся вниз, запалахкотів полум’ям, палаючи й виблискуючи всіма своїми барвами, все збільшуючись і збільшуючись. Несила було повірити, що є на світі жива істота — така гігантська, така стрімка і така розкішна…

Напівдух, напівптах, легенда, що застує небо…

Возій Вішну, дзьобом він розбиває вщент колісниці.

То над Алунділом кружляв Птах Гаруда.

Покружляв і щез за скелястими пагорбами, що обступили місто.

— Гаруда! — вигук цей прокотився містом, полями, пролунав у Храмі, рознісся пурпуровим гаєм.

Може, він прилетів не один: усі знали, що їздити верхи на Гаруді міг тільки хтось із богів.

Довкола запала тиша. Після оглушливого клекоту й шаленої бурі, здійнятої лопотінням його крил, не дивина, що голоси зашелестіли пошепки.

Просвітлений стояв на дорозі побіля пурпурового гаю — ченці його з’юрмилися довкола — і видивлявся у далечінь за скелястими пагорбами.

Сугата підійшов і став поряд.

— Якраз у цю пору, минулої весни… — промовив він.

Татхагатха кивнув.

— Рілд не впорався, — сказав Сугата. — Який новий підступ замислили Небеса?

Будда стенув плечима.

— Я боюся за тебе, вчителю, — провадив Сугата. — Багато життів я прожив, та тільки ти й був моїм єдиним другом. Твоє вчення дарувало мені душевну злагоду. Ну чого б їм не дати тобі спокою? Ти — найневинніший серед людей, а твоє вчення — найсмиренніше. Яке таке зло міг би ти їм заподіяти?

Будда відвернувся.

Тої ж миті, оглушливо ляскаючи могутніми крильми, Птах Гаруда знову з’явився над пагорбами, з його розкритого дзьоба вирвався оглушливий крик. Цього разу він не кружляв над містом, а одразу почав набирати висоту і щез у височині в північному напрямку. Такий стрімкий був його лет, що промайнула мить, друга — і від нього вже не лишилося й сліду.

— Верхівець спішився там, за пагорбами, — висловив припущення Сугата.

Будда заглибився в пурпуровий гай.

Пішки прийшов він з-поза скелястих пагорбів, не поспішаючи.

Гірською дорогою добувався він до переправи, і безгучно ступали по кам’янистій стежині його червоні шкіряні чоботи.

Попереду бігла й шумувала вода, то невеликий гірський потічок перетнув йому шлях. Порухом плеча відкидаючи назад розмаяний криваво-червоний плащ, він попрямував в обхід вигином стежки, над малиновим поясом виблискував рубіновий ефес його кривої шаблі.

Обійшовши скелю, він зупинився наче вкопаний.

Хтось чатував на нього попереду, стоячи біля перекинутої через потік колоди.

Очі його на мить прищулились, та одразу ж він рушив далі.

Перед ним стояв невисокий чоловік у темних строях прочанина та шкіряних обладунках, з пояса звисав короткий кривий кинджал з блискучої криці. Голова чоловіка була чисто виголена — вся, крім маленького пасмочка білого волосся. Біліли і брови над темними-претемними очима, шкіра була бліда, вуха гострі.

Подорожній підняв привітально руку й озвався до стрічного:

— День добрий, прочанине.

Той не відповів, а ступнув уперед і загородив дорогу, ставши перед колодою, перекинутою через потік.

— Даруй мені, добрий прочанине, але я хочу перейти тут, а ти мені заважаєш, — промовив подорожній.

— Ти помиляєшся, ясновельможний Ямо, якщо гадаєш, що пройдеш тут, — відповів йому невисокий чоловік.

Той, що в червоному, широко посміхнувся, показуючи низку рівних білосніжних зубів.

— Завше приємно, коли тебе впізнають, — визнав він, — навіть ті, що помиляються відносно іншого.

— Я не фехтую словами, — сказав чоловік у чорному.

— Он як! — звів брови той, що в червоному, з виразом надмірного здивування. — Чим же ви тоді фехтуєте, пане? Чи не тою кривою коцюбою, що на себе начепили?

— Нічим іншим.

— А я перше був подумав, що то якийсь дикунський молитовний жезл, — пам’ятаючи, що в цьому краю повнісінько чудернацьких культів і примітивних сект. На мить мені здалося, що ти один з подібних старовірців. Коли ж, як ти кажеш, це й справді зброя, то ти, певно, вмієш нею орудувати?

— Так-сяк, — відповів чоловік у чорному.

— Тоді гаразд, — мовив Яма, — бо не люблю вбивати людину, яка не знає, на що вона йде. Однак вважаю за обов’язок тебе попередити: коли постанеш перед судом Всевишнього, тобі це буде зараховано як самовбивство.

Супротивник ледь помітно всміхнувся:

— Наготуйся, Боже Смерті, бо зараз я допоможу твоєму духові вивільнитися з його плотської оболонки.

— В такому разі з’ясуймо ще тільки одне, — запропонував Яма, — і я одразу покладу край нашій бесіді. Скажи, яке ім’я переказати жерцям, аби вони знали, над ким звершують поховальний обряд.

— Зовсім недавно я зрікся свого останнього імені, — відповів прочанин, — ось чому ясний чоловік Калі прийме смерть од безіменного.

— Рілде, ти дурень, — промовив Яма і витяг кинджал.

Чоловік у чорному дістав свій.

— Тобі й годиться йти на загибель безіменним, адже ти зрадив свою богиню.

— Життя повне зрад, — відповів той, не починаючи двобою. — Ось і тепер, протидіючи тобі, та ще в такий спосіб, я зраджую вчення мого нового пана. Однак я маю йти за покликом свого серця. Отже, ні моє колишнє, ні нове ім’я мені не пасують, я їх не заслужив — тому не клич мене на ім’я!

І вмить його кинджал обернувся на полум’я — всюдисуще, гримотливе, сліпуче.

Під цим шаленим натиском Яма відступав, задкуючи крок за кроком, спроможний тільки ворушити рукою, відбиваючи удари, що сипалися на нього зусебіч.

Відступивши на десять кроків, Яма зупинився й незрушно тримався на місці. Тепер він відбивав удари трохи впевненіше, зате його власні атаки стали навальніші, різноманітні на фальшиві випади та несподівані маневри.

Отак хизувались вони один перед одним своїми клинками, аж поки їхній піт зливою зросив землю; тоді Яма перейшов у наступ, помалу-малу змушуючи супротивника відступати. Крок за кроком відвоював він ті десять кроків простору, якими був поступився.

Коли вони знов опинились на тому самому місці, де пролунав перший удар двобою, Яма визнав під брязкіт криці:

— А ти на «відмінно» вивчив свої уроки, Рілде! Краще навіть, ніж я гадав! Вітаю!

Поки він говорив, супротивник провів хитромудру комбінацію з подвійних фінтів і спромігся легенько різонути його по плечу; кров Ями, що проступила з рани, за кольором злилась одразу з його вбранням.

У відповідь Яма кинувся вперед, одним махом розкрив захист супротивника і завдав йому збоку по шиї такого удару, що міг би зітнути голову будь-кому.

Та чоловік у чорному тільки стріпнув головою, знову став у захисну позицію, відбив черговий напад, теж скочив уперед, але й сам одержав відсіч.

— О, та в тебе ошийник з купелі смерті, — промовив Яма. — Але я пошукаю вразливого місця, — і його клинок проспівав ще стрімкішу мелодію, коли він спробував серію випадів знизу вгору.

Яма дав повну волю несамовитій люті своєї зброї, що витривала в плині століть і знала майстрів багатьох епох. Та супротивник зустрічав його атаки і відбивав дедалі замашніші удари, відступаючи тепер дедалі частіш, але не підпускаючи до себе ворожої криці й завдаючи ударів у відповідь.

Він задкував, аж поки опинився на березі потоку. Тоді Яма пригальмував свій поступ і зауважив:

— Півстоліття тому, коли ти недовгий час був моїм учнем, я сказав собі: «Він має хист майстра». І я не помилився, Рілде. Ти все-таки найталановитіший боєць на мечах за всі віки, що на моїй пам’яті. Дивлячись на твою майстерність, я майже готовий пробачити твоє відступництво. Шкода, що й казати…

І він зробив обманний випад у груди; відводячи контрудар, він в останню мить зачепив лезом клинка руку суперника вище зап’ястка.

Шалено відбиваючись і поціляючи в голову Ямі, чоловік у чорному відскочив назад і став у позицію на краєчку колоди, перекинутої через розколину, в якій нуртував потік.

— І рука теж! Яка марнотратна богиня в своїх щедротах, чи не так, Рілде? Спробуймо це!

Криця скреготнула, зітнувшись у захваті з клинком суперника, і, вивільнившись, розсікла тому біцепс.

— Ага! Тут прогалина, — вигукнув він. — Пошукаймо ще!

Їхні клинки схрещувались і відскакували, ухилялися, кололи, сікли, відбивали напади, відповідали ударом на удар.

Яма зустрів хитромудру атаку супротивника глухою обороною, а його довший клинок знову пустив кров з рамена суперника.

Чоловік у чорному вискочив на колоду й замахнувся, цілячи в голову Ями, але той відбив удар. Зробивши свої наскоки ще навальнішими, Яма змусив його задкувати по колоді, а тоді штовхнув її збоку ногою.

Супротивник зіскочив назад і опинився на протилежному березі. Щойно торкнувшись ногами землі, він теж копнув ногою колоду, й вона зрушила з місця.

Перше ніж Яма встиг вискочити на неї, вона покотилася, зісковзнула з берегів і шубовснула в потік; виринувши за мить на поверхню, попливла за течією на захід.

— Та тут всього-на-всього сім чи вісім футів між берегами, Ямо! Стрибай! — закричав чоловік у чорному.

Бог Смерті всміхнувся:

— Відсапайся, поки змога, — порадив він. — Дихання — ось дар богів, що його найменше цінують. Ніхто не складає йому гімнів, усі співають хвалу свіжому повітрю, яким дихають однаково король І злидар, пес і його господар. Та крий боже, як не зможеш дихнути! Цінуй, Рілде, кожен свій подих, наче останній, бо вже не довго лишилося тобі дихати!

— Кажуть, ти мудрий у питаннях цих, Ямо, — промовив той, кого звали колись Рілдом і Сугатою. — Кажуть, ти бог, чиє царство — Смерть, і знання твоє сягає поза межі розуміння смертних. Тому хотів би я тебе розпитати, поки ми стоїмо тут знічев’я.

Не всміхнувся Яма на це насмішкуватою своєю усмішкою, якою відповідав на всі попередні слова супротивника. В цих словах він відчув щось ритуальне.

— Що прагнеш ти знати? Питай — дарую тобі останню передсмертну милість.

І тоді стародавніми словами Хатха Упанішад заспівав той, кого звали колись Рілдом і Сугатою:

— «Коли спіткає людину смерть, сумніви обступають. Дехто каже: існування її триває. А дехто заперечує: ні. Як же воно насправді? — знати хотів би я з уст твоїх».

Стародавніми словами відповідав і Яма:

— «Навіть богів підстерігають тут сумніви. Збагнути нелегко: тонка-бо річ — природа атмана. Поспитай про що інше. Не проси в дар цієї милості!»

— «Прости, що питання це над усе полонило мій розум, о Смерте! Але ж ліпшого за тебе навчителя в цім не знайдеться на білому світі. Та й вищого дару немає, якого жадав би я дужче цю мить».

— «Розкошуй життям і прямуй своїм шляхом, — мовлячи це, Яма засунув свій кинджал за пояс. — Звільняю тебе від твоєї долі. Плекай синів і онуків. Вибирай слонів, череди худоби і злото. Проси яких завгодно інших дарів — красунь чарівних, струн милозвучних, колісниць до вподоби. Всього тобі дам, усе твоє. Тільки не допитуйся в мене про смерть».

— «О Смерте, — заспівав у відповідь одягнений у чорне. — Тлінне усе це і завтра пощезне. Лиши собі дів чарівних, коней, танці й співи. Не прийму я іншого дару, крім того, що обраний мною: розкажи мені, Смерте, що криється там, потойбіч життя, — про те, в чім сумніви мають і люди, і боги».

Укляк на місці Яма й не став звертатися далі до стародавніх джерел.

— Хай буде по-твоєму, Рілде, — мовив він і вп’явся своїми очима в очі співрозмовника. — Але ж царство те словам не підвладне. Я маю тобі показати.

Отак вони простояли з хвилю, а тоді чоловік у чорному похитнувся. Він затулив очі рукою, і з грудей його вихопилося коротке притамоване схлипування.

Ту ж мить Яма зірвав з плечей свого плаща й закинув його, наче невід, через потік. Важка його облямівка придалася для цього маневру, обплутавши, мов тенетами, свою здобич.

Силкуючись вивільнитися, почув чоловік у чорному швидкі кроки, а потім щось гупнуло поряд нього — то криваво-червоні чоботи Ями дістали його по цей бік потоку. Він устиг скинути з себе Яминого плаща, стати в оборону й відбити нову атаку. За спиною в нього поволі здіймався угору пагорб, і він задкував усе далі й далі, аж поки схил став стрімкий і голова Ями сягала йому лише по пояс. Тоді він накинувся на нього згори. Але Яма поволі і неухильно прокладав собі шлях нагору.

— Боже Смерті, Боже Смерті, — заспівав відчайдушний войовник, — вибач за зухвале моє запитання і скажи, чи ти не збрехав.

— Скоро дізнаєшся сам, — відповів Яма, б’ючи його по ногах.

І ще одного удару завдав йому криваво-червоний суперник, удару, що будь-кого міг розрубати навпіл і розсікти його серце, та лезо лише ковзнуло по грудях чорного войовника.

Діставшись до місця, де ґрунт був крихкий, невеличкий боєць заходивсь колупати його ногами, скидаючи потоки землі і жорстви вниз, на голову ворога. Яма затулив очі лівою рукою, але враз велике каміння ринуло на нього зливою. Воно котилося вниз і коли потрапило йому під ноги, він послизнувся, упав і покотився схилом униз. Чорний чоловічок, якому на цей час пощастило вже скинути кілька великих уламків скель і навіть один валун, кинувся слідом униз з високо піднятим кинджалом.

Не встигаючи схопитись на ноги, щоб відбити напад, Яма перекотився і зісковзнув назад до потоку. Утримався він на самісінькому краєчку берега, але тут побачив, як на нього котиться валун, і сахнувся вбік. Йому пощастило уникнути зіткнення, але поки він відштовхувався од землі обома руками, шабля його ковзнула вниз у потік.

Насилу встигнувши звестись навколішки, він вихопив кинджал і, похитуючись, відбив замашний удар супротивника. Знизу гучно плюснуло — то шубовснув у воду валун.

По тому його ліва рука шугнула вперед і зімкнулася кліщами на зап’ястку суперника, що спрямовував проти нього зброю. Він спробував ударити його кинджалом знизу вгору, але відчув, що і його рука опинилася в лещатах ворожої хватки.

Так вони і стояли, міряючись силою, аж поки Яма зненацька присів і крутнувся вбік, відштовхуючи від себе суперника.

Та обидва міцно вчепилися один в одного і від дужого поштовху покотились клубком. І ось уже край розколини насунув на них, опинився під ними, а за мить — і над ними. Яма відчув, як кинджал випав йому з рук і брязнув об дно потоку.

Коли обоє виринули на поверхню, жадібно хапаючи ротами повітря, в їхніх стиснутих руках не лишилось нічого, крім води.

— Перед смертю вихрестишся, — проказав Яма і замахнувся лівою.

Суперник блокував його удар своїм зустрічним.

Течією відносило їх ліворуч, аж поки вони відчули нарешті під ногами кам’янисте дно; далі вони билися, бредучи вздовж потоку.

Потік ширшав і робився мілкіший, вода вирувала тепер на рівні пояса. Подекуди береги підступали до води вже не так круто.

Яма завдавав удару за ударом — і кулаками, і ребром долоні; але так само він міг гамселити статую, бо той, хто був колись священним катом богині Калі, сприймав усе незворушно анітрохи не міняючись на обличчі, й повертав удари з костоломною силою. Здебільшого ці удари сповільнювалися протидією води чи блокувалися пильним Ямою, та один з них поцілив йому прямісінько під ребра, а другий, ковзнувши по лівому плечу, влучив у щелепу.

Яма відкинувся назад і поплив на спині, вибираючись на мілководдя. Супротивник подався за ним навздогін, але одразу ж напоровся гартованим своїм животом на червоний чобіт Бога Смерті; водночас той ухопив його спереду за одежу і щосили шарпнув на себе. Перелетівши через голову Ями, він гепнувся навзнак на острівець глинистого сланцю.

Яма звівся навколішки й обернувся саме в ту мить, коли його суперник вже скочив на ноги й вихопив з-за пояса кинджал. Обличчя його лишалося незворушним, коли він завмер, пригнувшись, в очікувальній позиції.

На мить очі їхні зустрілися, але цього разу чоловік у чорному не схитнувся.

— Тепер, Ямо, я спроможний зустріти твій смертоносний погляд, — сказав він, — і сила його мене не зупинить. Я надто добре засвоїв твою науку!

Та коли кинувся він уперед, Яма вхопився обіруч за свій мокрий пасок і обкрутив ним, немов канчуком, стегна суперника.

Похитнувшись, той випустив кинджал; і тоді Яма обхопив і щосили притис до себе ворога, борсаючись і воднораз відштовхуючись від дна ногами, він тягнув його назад на глибочінь.

— Ніхто не співає гімнів диханню, — пробурмотів Яма, — але біда тому, кому його забракне!

І він пірнув углиб, потягши за собою чорного войовника, стискаючи його тіло своїми руками, ніби сталевими гаками.

Пізніше, набагато пізніш стояла понад берегом потоку вимокла до рубця постать і ніжно, але ще не відсапавшись, промовляла:

— Ти був… найдостойніший… хто повстав проти мене — за всі віки, що на моїй пам’яті… Дуже шкода…

По тому, перейшовши потік, він пішов своїм шляхом далі, міряючи неквапними кроками скелясті пагорби.

Увійшовши до Алунділа, подорожній зупинився в першому ж заїзді, що трапився йому дорогою. Він узяв кімнату й замовив кадіб води для купання. Поки мився, служник вичистив йому одяг.

Перед тим як пообідати, він підійшов до вікна й визирнув на вулицю. Важкий дух ящерів стояв у повітрі, знизу долинав незграйний гомін безлічі голосів.

Люд покидав місто. На задвір’ї один із караванів готувався, щоб удосвіта вирушити в путь. Цієї ночі завершувався весняний фестиваль. Внизу на вулиці крамарі ще розпродували свій крам, матері вгамовували потомлених дітей, а місцевий князьок зі своїм почтом вертався з полювання, до спини прудкого ящера було припасовано здобич — два вогнепівні. Він задивився, як зморена повія сперечається про щось з іще зморенішим на вигляд жерцем, як той трясе головою і врешті, не сторгувавшись, йде геть. Один з місяців уже підбився високо в небі і здавався золотим, прозираючи крізь Міст Богів, а другий, менший, щойно зійшов над небокраєм. Вечірнє повітря віяло прохолодою, несучи до нього крізь запахи міста духмяні пахощі весняного зела: розпуклих бруньок і шовковистих трав, свіжість озимої прорості, а ще парний дух вологого ґрунту й каламутних паводків. Вихилившись з вікна, він угледів Храм на вершині пагорбу.

Затим наказав служникові подати обід йому до кімнати, а тоді послати по місцевого торговця зброєю.

Їв він неквапно, без смаку, а коли скінчив, до кімнати увійшов торговець. На ньому був плащ, обтяжений різноманітними зразками краму, і мандрівник вибрав нарешті довгий кривий клинок і короткий прямий кинджал; те й друге він засунув за пояс.

Невдовзі він вийшов у вечірню прохолоду й попрямував уздовж поораної коліями головної вулиці міста. У дверях обіймались закохані. Він проминув дім, де плакальники голосили над померлим. Якийсь жебрак унадився за ним і покульгав з півкварталу, аж поки він обернувся, позирнув йому в очі й сказав: «Ти не каліка» — і той кинувся геть і загубився в натовпі перехожих. У небо злітали перші вогні феєрверка й спадали додолу довгими вишневого кольору стрічками. З Храму долинули звуки гарбузових ріжків, вони грали мелодію нагасварама. Звідкись з-за дверей, нібито перечепившись, на нього впав чоловік, і, відчувши, як рукою той хапається за його гаман, мандрівник одним порухом зламав йому зап’ясток. Чоловік почав сипати прокльонами і кликати на допомогу, але він відкинув його в стічну канаву і пішов далі, лиш похмурим своїм поглядом відігнавши двох його спільників.

Нарешті прийшов він до Храму, на мить завагався і ступив досередини.

У внутрішній двір він ввійшов слідом за жерцем, який заносив маленьку статую з зовнішньої ніші.

Озирнувши двір, він стрімко попрямував до статуї богині Калі. Довго-довго дивився на неї, поклавши клинок їй до ніг. А коли врешті підняв його і повернувся, щоб іти, то побачив, що за ним спостерігає жрець. Він кивнув йому, і той відразу підійшов і побажав йому доброго вечора.

— Добривечір, жерцю, — відповів Яма.

— Хай освятить Калі твій клинок, воїне.

— Дякую. Вже освятила.

Жрець усміхнувся:

— Ти кажеш так, наче знаєш про це напевне.

— Гадаєш, це з мого боку зухвало, га?

— Ну, скажімо, не зовсім гоже.

— І все-таки я відчув, як сила богині зійшла на мене, коли споглядав її святилище.

Жрець здригнувся.

— Незважаючи на мою службу, я волію обходитися без подібного відчуття сили.

— Ти боїшся її сили?

— Хай там як, — мовив жрець, — а, незважаючи на всю його величність, святилище Калі відвідують далеко не так часто, як святилища Лакшмі, Сарасваті, Шакті, Шітали, Ратрі та інших не таких жаских богинь.

— Та куди їм до неї братися — усім цим богиням? Вона величніша.

— І страшніша.

— То й що? Недивлячись на свою силу, вона ж не чинить несправедливо.

Жрець усміхнувся.

— Хто з людей, відживши своє, жадатиме справедливості, воїне? Як на мене, то куди привабливіше милосердя. Але спробуй назви мені божество всепрощенне.

— Славно міркуєш, — визнав Яма, — але я, як ти сам сказав, воїн. Моя власна природа близька її натурі. Ми думаємо подібно, богиня і я. І в більшості випадків доходимо згоди. А коли ні, то я згадую, що вона, крім того, ще й жінка.

— Хоч я живу тут, — зауважив жрець, — але не говорю так запанібрата про своїх підопічних, про богів.

— На людях, звісно, — озвався співрозмовник. — Та не розказуй мені байок про жерців. Я пив чарку з багатьма з вашої братії і знаю, що ви такі самі блюзніри, як усі смертні.

— На все знайдеться місце і час, — пробурмотів жрець, косо позираючи на статую Калі.

— Атож, атож. А тепер скажи мені, чом давно не чищений цоколь святилища Ями? Весь пилюкою припав.

— Тільки-но вчора його мили, але відтоді повз нього пройшло стільки людей — і от маєш.

Яма посміхнувся:

— Тоді чому, скажи, біля ніг бога немає дарів і не видно жодного сліду жертвоприношень?

— Ніхто не підносить квітів Смерті, — відповів жрець. — Люди приходять тільки подивитися і йдуть геть. Ми, жерці, весь час відчуваємо, як вдало розташовані ці дві статуї. Жахлива парочка, хіба не так? Смерть і погубниця!

— Могутня команда, — пролунало у відповідь. — Але чи не хочеш ти запевнити мене, що ніхто не робить Ямі жертвоприношень? Так-таки й ніхто?

— Ніхто, крім нас, жерців, і то коли надходить час за календарем благочестя, та ще випадкових городян, коли хто з любих їхньому серцю лежить на смертній постелі, а йому відмовлено в безпосередньому перевтіленні, — крім подібних випадків, я ніколи не бачив, щоб Ямі приносили жертву і робили це просто, щиро, з власної доброї волі або з приязні.

— Він, мабуть, почуває себе скривдженим.

— Зовсім ні, воїне. Бо хіба все живе — за своєю природою — не є данина, призначена Смерті?

— Слушно кажеш. Навіщо йому чиясь добра воля чи приязнь! Зайві дари, він і так візьме, що захоче.

— Так само, як Калі, — погодився жрець. — І в практиці обох цих божеств частенько знаходжу я виправдання для атеїзму. На превеликий жаль, надто помітно виявляють вони свою силу в цьому світі, аби хтось міг повірити, що їх не існує. А шкода.

Воїн розреготався:

— Жрець, який вірує наперекір своєму бажанню! Мені це до вподоби. Ну й насмішив ти мене! Ось візьми і купи собі барильце соми — для жертовних потреб.

— Дякую, воїне. Так і вчиню. А тепер, може, згодишся пристати до мене задля невеликої випивачки — на честь Храму?

— Присягаюся Калі, я згоден! — вигукнув той. — Але тільки невеликої.

Він рушив услід за жерцем до центральної будівлі, а там сходинками спустилися в погріб, де враз було відкрито барило й виставлено два келихи.

— За твоє здоров’я і довге життя, — мовив Яма, підіймаючи свій.

— За твоїх жаских покровителів — Яму і Калі, — сказав жрець.

— Дякую.

Вони вихилили до дна міцний напій, і жрець налив ще по келиху.

— Аби не застудити горлянку в нічній прохолоді.

— Чудово.

— Приємно бачити, що ці мандрівники нарешті роз’їжджаються, — проказав жрець. — Їхня побожність збагачує Храм, але вони так потомили обслугу.

— За від’їзд прочан!

— За від’їзд прочан!

І вони знову випили.

— Я гадав, більшість із них приїхала подивитись на Будду, — сказав Яма.

— То правда, — відповів жрець. — Аз іншого боку, вони і з богами не бажають заходити через це в суперечку. Отож перед тим як навідатися до пурпурового гаю, вони у Храмі здійснюють жертвоприношення або дають на молебні.

— А що тобі відомо про так званого Татхагатху та його вчення?

Жрець відвів погляд убік.

— Я служитель богів і брамін, воїне. А про нього не хочу я балакати.

— То виходить, він дозолив і тобі?

— Годі! Я ж сказав: це те, на що мені шкода й балачки.

— Атож, воно й цього не варте, а невдовзі буде варте ще меншого. Дякую за сому. Гарного тобі вечора, жерцю.

— І тобі гарного вечора, воїне. Хай боги всміхаються тобі на твоєму шляху.

— І тобі на твоєму.

Піднявшись по сходинках, він покинув Храм і рушив далі своєю дорогою через місто — неквапливою ходою.

Коли прийшов він до пурпурового гаю, в небі було вже три місяці, за деревами попалахкували табірні вогники, в небі над містом примарні відблиски вогнів розпукувались блідим цвітом, напоєний вільгістю вітерець ворушив листя над головою.

Яма безгучно ступив до гаю.

Вийшовши на освітлену галявину, опинився він перед шерегами постатей в однаковому облаченні. На кожній — шафранова мантія з шафрановим каптуром, що спадав на обличчя. Було їх тут сотні, і всі сиділи непорушно і німо.

Він підійшов до найближчої постаті.

— Я шукаю Татхагатху, Будду, — промовив він.

Чоловік мовби не чув його.

— Де він?

У відповідь анішелесть.

Він нахилився і зазирнув у напівзаплющені ченцеві очі. На мить уп’явся в них своїми очима, але схоже було, що той спить, бо йому не пощастило навіть зустрітися з ним поглядом. Тоді підняв він голос і загучав, аби всі в пурпуровому гаю могли його почути:

— Я прийшов побачити Татхагатху, Будду! Де він?

То було однаково, що волати до німого каміння.

— Чи не думаєте ви сховати його таким чином? — не вгавав він. — Може, гадаєте, що коли вас багато і вдягнені всі однаково — ще й не озиваєтесь до мене, — то я не зможу знайти його серед вас?

У відповідь лише зітхання вітру, що війнув з-поза гаю. Вогники замерехтіли, заворушилося пурпурове листя.

Яма розреготався.

— Ну, тут ви, може, й маєте слушність, — визнав він. — Але рано чи пізно доведеться вам заворушитись, коли хочете жити далі, а в мене вистачить терпцю на всіх вас.

І він примостився долі, прихилившись спиною до блакитного стовбура гінкого дерева й поклавши на коліна оголений клинок.

Ту ж мить його охопила дрімота. Він то никав носом, то підсмикував голову вгору — і так раз у раз. Але врешті його підборіддя затишно спочило на грудях, і він захропів.

Простував зелено-голубою рівниною, а трави схилялися перед ним, стелячись під ноги стежкою. Стежка добігала кінця там, де височіло могутнє дерево, дерево, що мовби не виросло на цім світі, а радше злучило світ водно плетивом свого коріння; верховіття ж того дерева простяглося до неба, лоскочучи листям зірки.

Біля підніжжя дерева сидів, схрестивши ноги, чоловік, на устах його грала ледь помітна усмішка. І знав він, що це Будда, підійшов і зупинився перед ним.

— Вітаю тебе, о Смерте, — промовив той, що сидів, увінчаний рожевим ореолом, який сяяв яскраво у затінку дерева.

Яма не відповів, а витяг свій клинок.

Будда усе посміхався. Яма ступнув до нього, і раптом у вухах йому забриніло відлуння далекої музики.

Він спинився і позирнув довкола, завмер клинок у його занесеній руці.

Вони прийшли з усіх чотирьох сторін — півночі, півдня, сходу і заходу, — четверо великих царів, Захисники Світу, ті, що спустились з гори Сумерну: верхи на жовтих конях під проводом Владики Півночі наближалися якші у своїх золотих обладунках, золотом вигравали промені на їхніх щитах; Янгол Півдня під’їздив у супроводі незліченного війська кумбхандів — вони їхали на синіх конях, несучи сапфірові щити; зі Сходу наближався Цар-Захисник, чиї вершники несли перламутрові щити і мали на собі срібні лати; з Заходу з’явився Повелитель Нагів, які величалися у вогнистого кольору шатах на криваво-червоних конях, прикриваючись кораловими щитами. Копита коней ніби не торкалися трави, а звуки, що бриніли в повітрі, були тільки музикою, що все наростала й гучнішала.

— Навіщо з’їжджаються Захисники Світу? — вихопилось мимоволі у Ями.

— Вони з’явилися, аби забрати геть мої кості, — так само всміхаючись відповів Будда.

Царі-Захисники натягли поводи, притримали коней, загони вояків стіною поставали за їхніми спинами, і Яма опинився віч-на-віч з ними й супроти них.

— Ви з’явились, аби забрати геть його кості, — промовив Яма, — але хто забере ваші?

Царі позсідали з коней.

— О Смерте, до цього чоловіка тобі — зась, — промовив Владика Півночі, — бо належить він світові, і ми, як Захисники Світу, будемо його боронити.

— Послухайте мене, Захисники з гори Сумерну, — сказав Яма, прибравши своєї справдешньої Подоби. — У ваших руках доля світу, ви доглядаєте його й захищаєте, але Смерті дано забирати зо світу всякого, кого й коли вона побажає. Вам же не вільно оскаржувати мої Атрибути або те, як вони діють.

Захисники поставали між Ямою і Татхагатхою.

— Ми будемо оскаржувати твій Шлях щодо цього чоловіка, Великий Ямо. Бо в руках своїх він плекає долю нашого світу. Торкнутись його ти зможеш тільки тоді, коли побореш чотири Сили.

— Хай і так буде, — мовив Яма. — Хто перший поміж вас стане на герць зі мною?

— Я, — озвався той, хто говорив, оголюючи свій золотий клинок.

Яма, у власній Подобі, розітнув м’який метал наче масло, вдарив плазом шаблі Владику по голові, і той упав додолу.

Гучний зойк вихопився з шерег якшів, і двоє золотих верхівців виїхали наперед, аби підібрати свого поводиря. По тому всі вони повернули коней і вирушили назад на Північ.

— Хто далі?

До нього вийшов Захисник Сходу, в руках він тримав тенета, сплетені з місячних променів, і прямий срібний меч.

— Я, — сказав він і закинув на Яму свої тенета.

Яма наступив на них ногою, чіпко вхопив пальцями і смикнув, вибивній супротивника з рівноваги. Тільки-но той схитнувся вперед, Яма замахнувся і вдарив його руків’ям шаблі прямо в щелепу.

Люто позирнули на нього срібні вояки, затим поопускали очі й понесли свого вождя на Схід, услід їм зазвучала незграйна музика.

— Наступний! — крикнув Яма.

Тоді виступив наперед кремезний Повелитель Нагів, він відкинув убік свою зброю і скинув туніку.

— Яз тобою, Боже Смерті, боротимуся, — сказав він.

Яма поклав зброю поруч і скинув плащ.

Поки все це відбувалося, Будда сидів собі в затінку велетенського дерева й усміхався, так наче всі ці сутички зовсім його не обходили.

Повелитель Нагів ухопив Яму лівою рукою за шию, а голову смикнув на себе. Яма відповів противнику тим самим, але той, вигнувшись тілом, закинув свою праву руку через ліве плече Ями йому на потилицю і, чіпко замкнувши на ній руки і міцно затиснувши голову Ями, щосили потяг її вниз до свого стегна, розпружуючи й розвертаючи своє тіло в міру того, як суперник нахилявся під його натиском.

Та Яма витяг ліву руку за спиною Повелителя Нагів, дотягся нею до його лівого плеча, а тоді правою рукою ззаду обхопив коліна суперника і, різко смикнувши, вмить одірвав його ноги од землі, водночас хилячи донизу щосили його ліве плече.

На хвильку він завмер, тримаючи супротивника на руках, мов дитину в колисці, а затим підняв вище і розвів руки.

Коли Владика Заходу гупнувся об землю, Яма впав на нього згори коліньми і відразу ж підвівся. Владика лишився лежати долі.

Коли поїхали геть і вершники з Заходу, один лише Янгол Півдня в голубих шатах стояв перед Буддою.

— А ти ж як? — спитав його Бог Смерті, піднімаючи свою зброю.

— Я не підніму на тебе зброї, Боже Смерті, — ні з криці, ні з шкіри, ні з каменю, — аби не уподібнюватись дитині, яка вимахує перед тобою своїми іграшками, адже нема тобі рівного у володінні зброєю. Не мірятимусь з тобою і силою тіла, — провадив Янгол, — бо знаю, що й тут ти мене перевершиш.

— Тоді залізай на свого голубого жеребця і скачи геть, — сказав Яма, — коли тобі нехіть битися.

Янгол не відповідав, а підкинув догори свій голубий щит так, що той закружляв, наче сапфірове колесо, і, зависнувши над ними в повітрі, почав збільшуватись і збільшуватись.

Невдовзі щит упав на землю і став безгучно занурюватись у неї, не перестаючи збільшуватись, аж поки зник з очей і трава зімкнулася над тим місцем, де його поглинула земля.

— І що все це означає? — спитав Яма.

— Я не стаю до бою. Я лише захищаю. Моя сила — це сила пасивного протистояння. Це сила життя, тоді як твоя сила — то сила смерті. Ти можеш знищити все, що я нашлю на тебе, але тобі не знищити всього, о Смерте. Моя сила — це сила щита, а не меча. І щоб захистити твою жертву, вельможний Ямо, тобі протистоятиме життя.

По цих словах Голубий Янгол повернувся, скочив на синього коня і поскакав на Південь на чолі своїх кумбхандів. Але звуки музики не щезли разом із ним, вони і далі бриніли в повітрі там, де він щойно стояв.

Знову Яма ступнув уперед, змахнувши шаблею.

— Всі їхні зусилля були марні, — промовив він. — Твій час настав.

Він кинувся вперед, щоб завдати удару.

Але не влучив, бо гілка велетенського дерева впала поміж них і вибила шаблю йому з рук.

Він нагнувся підняти її, але трави посхилялися і сховали її, посплітавшись у щільну нерозривну сіть.

Лайнувшись, він вихопив кинджал і знов замахнувся.

Величезна гілка нахилилась, гойднулася перед тим, у кого він поціляв, і кинджал, прохромивши товсту кору, зав’яз у її деревині. Тоді гілка знову метнулась до неба, забравши з собою в недосяжну височінь смертоносну зброю.

Тим часом Будда медитував з заплющеними очима, в сутінках пишно яскрів його ореол.

Яма рушив був до нього, занісши руки — і трави сповили йому ноги, утримали на місці.

Він намагався вивільнитися, повиривавши траву, повисмикувавши її з корінням, але воно було непіддатливе. Припинивши невдовзі марні силкування, він закинув голову назад, звів руки до неба, очі його метали смерть.

— Почуйте мене, о Сили! — заволав він. — Віднині на цю місцину падає прокляття Ями! Ніщо живе не ворухнеться вже на цій землі! Не защебече пташка, не проповзе змія! Тут буде безживне пустище — одне каміння та піски сипучі! Жодна травинка звідси вже ніколи не потягнеться до сонця! Хай здійсниться моє прокляття і звершиться вирок захисникам ворога мого!

Трави поблякли, зав’яли, але перше ніж відпустити його на волю, щось страшно затріщало, захрускотіло, і дерево, що корінням своїм злучало водно весь світ і в чиєму гіллі, наче рибини в неводі, тріпотіли зірки, хитнулось уперед і розчахнулося навпіл; горішнє гілля роздерло небеса, коріння виверглось — і зазяяла безодня, листя посипалось на Яму зелено-голубим дощем. Величезний уламок стовбура впав мало не на нього, відкинувши поперед себе тінь, густу, як нічна пітьма.

Здаля він усе ще бачив Будду, який сидів у медитації і ніби й не усвідомлював, який хаос вивергається довкола нього.

А далі була тільки пітьма і звук, схожий на удар грому.

Яма стріпнув головою, широко розплющив очі.

Він сидів у пурпуровому гаю, прихилившись до голубого стовбура, на колінах у нього лежав оголений клинок.

Нічого довкола немовби не змінилося.

Перед ним, наче в медитації, сиділи шерегами ченці. Так само віяло вологою прохолодою і під подувом вітру мерехтіли вогні.

Яма звівся на ноги, знаючи тепер якимсь чином, де знайти того, кого він шукав.

Він ступив на добре натоптану стежку, проминув ченців і заглибився в ліс.

Стежка вивела його до пурпурового павільйону, але в ньому нікого не було.

Він пішов далі, поступово ліс перетворювався на дикі нетрі. Земля ставала розгаслою, і круг неї клубочився легенький туман. Але в світлі трьох місяців він і далі ясно бачив перед собою стежку.

Вона збігала вниз, і тут голубокорі та пурпуроволисті дерева здавалися присадкуватішими та покрученішими, ніж нагорі. По узбіччях почали з’являтися невеликі калюжки з клаптями сріблястої піни, від чого водяна поверхня здавалася поїденою проказою. В ніс ударив болотяний дух, а з чагарів долинув хрипкий подих невідомих істот.

Здаля, звідки він прийшов, лунали співи, і він збагнув, що то ченці, яких він лишив позаду, проснулися і розійшлися по гаю. Вони вже впоралися зі своїм завданням: об’єднавши думки, наслали на нього видиво непереможності їхнього вчителя. І співи — то, либонь, сигнал до…

Ось він де!

Він сидів на валуні посеред галявини, купаючись у місячному світлі.

Яма витяг клинок і попрямував до нього.

Коли зосталось пройти кроків із двадцять, той, що сидів, повернув до нього голову.

— Вітаю тебе, о Смерте, — озвався він.

— І моє тобі вітання, Татхагатхо.

— Скажи мені, навіщо ти прийшов?

— Є рішення, що Будда має вмерти.

— Це, одначе, не відповідь на моє запитання. Навіщо ти прийшов сюди?

— Хіба ти не Будда?

— Кликали мене і Буддою, і Татхагатхою, і Просвітленим, і ще по-всякому. Та, відповідаючи на твоє запитання, скажу: ні, я не Будда. Ти вже досяг того, що збирався вчинити. Сьогодні ти вбив справдешнього Будду.

— Либонь, я став слабкий на пам’ять, бо, признатися, нічого такого не пригадую.

— Справдешнього Будду ми звали Сугатою, — відповів Татхагатха. — А доти ім’я його було Рілд.

— Рілд! — усміхнувся Яма. — Ти намагаєшся мене запевнити в тому, що він був щось більше, аніж просто кат, якого ти відмовив від його ремесла?

— Багатьох катів відмовляли від їхнього ремесла, — мовив у відповідь той, що сидів на валуні. — А Рілд з власної волі відмовився від своєї місії і ступив на Шлях. Він — єдина відома мені людина — за всі часи, — яка справді досягла просвітлення.

— Хіба те, що ти поширюєш, не є така собі пацифістська релігія?

— Так.

Яма закинув голову назад і розреготався.

— Хвалити бога, що ти не проповідуєш релігії войовничої! Бо твій кращий учень, просвітлений і таке інше сьогодні пополудні мало не зітнув мені голову.

Тінь утоми притьмарила незворушне обличчя Будди.

— Ти гадаєш, він справді міг перемогти тебе?

Хвильку помовчавши, Яма відповів:

— Ні.

— Ти думаєш, він знав про це?

— Можливо.

— Хіба ви не знали один одного до сьогоднішньої зустрічі? Не бачили один одного в ділі?

— Так, — потвердив Яма. — Ми були знайомі.

— Отже, він знав про твою майстерність, передбачав кінець вашого двобою.

Яма промовчав.

— Він з доброї волі став мучеником, а я про те й не відав. Мені здасться, він не дуже-то сподівався тебе побити.

— Навіщо ж він тоді брався?

— Хотів щось довести.

— Що ж міг він сподіватися довести таким чином?

— Не знаю. Певен тільки одного: все було так, як я кажу, адже я знав його. Надто часто я слухав його проповіді, його мудрі притчі, аби повірити, що він міг піти на це без будь-якої мети. Ти вбив справдешнього Будду, Боже Смерті. Ти ж знаєш, хто я такий.

— Сіддхартхо, — сказав Яма, — я знаю, що ти шахрай. Знаю, то ти не Просвітлений. Усвідомлюю, що вчення, яке ти проповідуєш, міг би пригадати будь-хто з Перших. Ти вирішив воскресити його і прикидаєшся його творцем. Ти заповзявся поширити його, сподіваючись створити протидію релігії, за допомогою якої правлять істинні боги. Я в захопленні від твоїх зусиль. Все це було мудро задумано й зроблено. Але найбільша твоя помилка, як мені здається, в тому, що ти обрав пасивне віровчення, щоб боротися проти активного. Цікаво знати, чому ти так вчинив, маючи великий вибір інших релігій, які куди більше пасували б твоїй меті.

— Можливо, мені просто цікаво було подивитися, як зітнуться дві такі суто протилежні течії, — відповів той.

— Ні, Саме, це не так, — заперечив Яма. — Я відчуваю, що це лише частина цього більшого, задуманого тобою, і що всі ці роки — поки ти прикидався святим і почитував проповіді, в які й сам не вірив, — ти плекав зовсім інші плани. Військо, хай би яке величезне воно було в просторі, може чинити протидію лише в межах короткого часу. Одна ж людина, мізерна в просторі, може поширити своє протиборство на довгі-довгі роки, якщо їй пощастить і вона передасть своє вчення у спадок. Ти збагнув це і тепер, посіявши зерна цього вкраденого віровчення, плануєш перейти до наступної фази протистояння. Ти силкуєшся сам-один бути антитезою Небесам, роками йдучи наперекір волі богів — різноманітними засобами й під різноманітними личинами. Але всьому цьому буде покладено край тут і негайно, фальшивий Буддо.

— Чому, Ямо? — спитав Сам.

— Все ретельно виважено, — відповів Яма. — Нам не хотілося створювати довкола тебе ореол великомученика і цим тільки дужче сприяти розповсюдженню цього твого вчення. З іншого боку, якщо тебе не зупинити, воно пошириться попри всі межі. Тому й вирішено було, що тебе має спіткати смерть, — але неодмінно від руки посланця Небес, аби ясно показати тим самим, чия релігія дужча. І тоді, прославишся ти як великомученик чи ні, а буддизм стане другорядною релігією. Ось чому ти маєш зараз померти навічною смертю.

— Питаючи «Чому?», я мав на увазі зовсім інше. Ти відповів не на те запитання. Я мав на увазі, чому саме ти прийшов, аби вчинити таке, Ямо? Чому ти, чародій у зброї, корифей у науках, прийшов як лакей від купки п’яних тіломіняйлів, не годних навіть на те, щоб вигострити твій клинок або помити за тобою пробірки? Чом ти, котрому годилося б бути найвільнішим духом поміж усіх нас, змалів до того, що прислуговуєш тим, які тебе не гідні?

— За таке блюзнірство не чекай легкої смерті.

— Чому? Я тільки задав запитання, яке давно мало прийти в голосу не мені одному. Я ж не образився, коли ти назвав мене фальшивим Буддою. Адже я знаю, хто я такий. А хто ти, Боже Смерті?

Яма засунув клинок за пояс і видобув люльку, куплену вдень у заїзді. Він натоптав її тютюном, припалив і затягся.

— Нам явно випадає побалакати ще, бодай для того, щоб очистити наші голови від зайвих запитань, — проказав він, — отож я подбаю про деякі зручності.

Він примостився на невеликому валуні.

— По-перше, можна де в чому перевершувати своїх товаришів і водночас служити їм, коли всі разом служать одній спільній справі, яка важить більше за кожного з них, — зокрема, я вірю, що служу саме такій справі, інакше не робив би того, що роблю. Мені здається, що й ти так само ставишся до своєї справи, інакше не жив би таким нікчемним аскетичним життям — хоча я запримітив, що ти не такий виснажений, як твої послідовники. Пригадую, кілька років тому у Махартсі тобі пропонували богобуття, але ти поглумився над Брахмого, вчинив наскок на Палац Карми і вщерть напхав усі молитовні машини міста підробними жетонами…

Будда реготнув. Яма теж усміхнувсь і повів далі:

— В усьому світі не лишилося жодного акселераціоніста, крім тебе. Це програна гра, та вона ніколи й не була виграшною. Одначе, я відчуваю деяку повагу до того, як ти тримався усі ці роки. В мене навіть зародилася думка, що якби пощастило розтлумачити тобі усю безнадійність теперішнього твого становища, то ще можна було б переконати тебе приєднатися до когорти Небожителів. Хоч я прийшов оце, щоб тебе вбити, але раптом мені вдасться тебе переконати, то варто одного твого слова припинити цю безглузду боротьбу — і я візьму на себе клопіт поручитися за тебе. Я візьму тебе з собою до Небесного Міста, і ти зможеш прийняти там дар, від якого колись відмовився. Вони мене послухаються, бо я їм потрібен.

— Ні, — сказав Сам, — адже я не певен, що моє становище безнадійне і маю намір будь-що продовжити виставу.

З пурпурового гаю долинули співи. Один із місяців сховався за верхів’ями дерев.

— Чому твої прибічники не продираються крізь чагарі, поспішаючи тобі на порятунок?

— Вони прийдуть, тільки-но я їх покличу, але я не кликатиму. Немає в цьому потреби.

— Навіщо вони наслали на мене отой дурман?

Будда стенув плечима.

— Чому вони не повставали і не вбили мене, поки я спав?

— Їхній шлях не такий.

— Але ж ти сам міг би, га? Якби можна було поховати кінці в воду? Якби ніхто не міг довідатися, що вчинив Будда?

— Може, й так, — відповів той. — Але ж тобі відомо, що сильні або слабкі якості вождя зовсім не свідчать про достойність або вади очолюваної ним справи.

Яма попахкав люлькою. Димок клубочився в нього над головою, поволі розчиняючись у тумані, який дедалі густішав.

— Я знаю, що ми тут самі і ти без зброї, — сказав Яма.

— Ми тут самі. А мої манатки чекають на мене у сховку там далі по шляху.

— Твої манатки?

— Тут я скінчив свої справи, ти правильно здогадався. Я поклав початок тому, що збирався започаткувати. Тільки-но ми завершимо нашу розмову, я вирушаю в путь.

Яма зареготав.

— Оптимізм революціонерів завжди викликає безмірний подив. І як же ти збираєшся вирушати — на килимі-самольоті?

— Пішки, як усі люди ходять.

— По-моєму, це для тебе принизливо. А може, сили світу стануть на твій захист? Та щось не бачу я тут жодного велетенського дерева, ладного прикрити тебе своїми гілками. Нема і розумненької травички, аби обплести мені ноги. Скажи, як тобі вдасться вислизнути?

— Хай це буде для тебе сюрпризом.

— А може, битимемось — як ти на це дивишся? Не до вподоби мені вбивати беззбройних та беззахисних. Коли в тебе справді десь недалечко приховані манатки, гайда за своїм мечем. Матимеш хоч і благенький, але все-таки шанс. До того ж я чував, що князь Сіддхартха був свого часу неперевершеним бійцем на мечах.

— Дякую, не варто. Може, іншим разом, але не тепер.

Яма знову попахкав люлькою, потягнувся і позіхнув.

— Тоді в мене немає більше до тебе запитань. Сперечатися з тобою справа безнадійна. Мені більше нічого сказати. Чи не хочеш додати щось наостанок до нашої розмови?

— Аякже, — сказав Сам. — Яка вона насправді, ота сучка Калі? Всі патякають про неї різне, і я вже починаю вірити, що їй аби штани: кожному зуміє догодити…

Яма відкинув геть люльку. Вона зачепила його по плечу й сипонула зливу іскор йому на руку. Ще яскравіший спалах зблиснув у нього над головою, коли він кинувся вперед, змахнувши шаблею.

Та не встиг він ступити на піщану смугу, що пролягала перед великим валуном, як щось скувало його рухи. Він ледь не впав, його шарпнуло впоперек, зігнуло і він закляк на місці. Він силкувався вивільнитись, але не міг навіть поворухнутись.

— Всі пливуни пливучі, — сказав Сам, — але одні бувають більш, а інші менш пливучі, як оцей. Отож радій, бо маєш у запасі ще вдосталь часу. Я залюбки продовжив би нашу бесіду, аби сподівався, що матиму бодай одну нагоду переконати тебе приєднатися до мене. Але я знаю, що такої нагоди в мене нема — так само як у тебе немає нагоди перетягти мене на Небеса.

— Я вивільнюся, — лагідно промовив Яма, полишивши свої марні спроби. — Якось уже вивільнюся і прийду по тебе знову.

— Атож, — відповів Сам. — Здається мені, що так і буде. Пізніше я навіть підкажу тобі, як мене знайти. Але цю мить ти така ласа принада для будь-якого проповідника: полонений прибічник опозиції. Тому скажу тобі, вельможний Ямо, коротеньке казання.

Яма підважив на руці свою шаблю, прикинув, чи влучить, коли метнути її в супротивника, відмовився від свого наміру й засунув її за пояс.

— Гайда, проповідуй, — сказав він, а тим часом йому пощастило впіймати погляд Сама.

Той похитнувся, сидячи на валуні, але заговорив знову.

— Все-таки напрочуд дивовижно, — зауважив він, — що трансформований мозок породжує розумову енергію, здатну переносити всю силу свого інтелекту в будь-який інший мозок, яким ти заволодіваєш. Чимало літ минуло відтоді, як я востаннє випробовував ту свою здатність, якою користуюся зараз, — а діяла вона майже так само. Не має значення, в яке тіло я переселяюся, схоже, сили мої переходять туди разом зі мною. Те саме, як я розумію, відбувається і з більшістю з нас. Шітала, я чував, може регулювати температуру повітря на великій відстані від себе. Коли вона переходить у нове тіло, здатність ця перетікає в її нову нервову систему, хоча попервах проявляється досить слабко. Агні, я знаю, поглядом своїм може запалити яку завгодно річ, варто йому тільки на неї подивитися деякий час і побажати цього. Ну а, приміром, твій смертоносний погляд, яким ти зараз у мене вп’явся. Хіба не дивовижа, що ти завжди і скрізь зберігаєш оцей свій дар — уже протягом століть? Я часто замислювався над тим, яке ж фізіологічне підґрунтя цього явища. Ти коли-небудь досліджував цю галузь?

— Так, — відповів Яма, очі його палали вогнем під насупленими чорними бровами.

— Як же ти це пояснюєш? Хтось народжується з паранормальним мозком, пізніш його душа переноситься в цілком нормальний мозок, одначе аномальні його здатності при перенесенні зберігаються. Чому таке відбувається?

— Бо в тебе є лише одна тілесна матриця, і електрична, і хімічна за своєю природою, от вона й заходжується негайно перебудовувати нове фізіологічне оточення. Нове тіло має в собі чимало такого, що сприймається нею радше як хвороба, отож вона намагається вилікувати його, зробити таким, як було перше тіло. Якби, скажімо, нинішню твою оболонку вдалося зробити фізично безсмертною, то рано чи пізно вона стала б як дві краплі води схожою на тіло, дане тобі при народженні.

— Як цікаво.

— Тому-то перенесені властивості, такі слабкі попервах, робляться тим дужчі, що довше ти перебуваєш у даному тілі. Отож найкраще — розвивати свій Атрибут і, може, навіть підсобляти собі механізмами.

— Гаразд. Це те, чим я завжди цікавився. Дякую. Ну а тим часом — випробовуй на мені й далі силу свого смертоносного погляду, він, знаєш, досить-таки болючий. Отже, яка не є, а зброя. Ну а тепер послухай мого казання. Одному гордовитому та самовпевненому чоловікові, ось такому, як ти, — відомому своєю милою схильністю всіх повчати, — випало провадити досліди над такою собі недугою, що призводить до фізичного й морального занепаду недужого. Якогось дня з’ясувалося, що він і сам підчепив цю хворобу. А що ліків від неї він досі не вигадав, то, відкинувши все, підійшов до люстра, поглянув на себе і мовив: «Однак мене вона навіть прикрашає». Ця баєчка про тебе, Ямо. Ти й не намагаєшся побороти свій стан, ти радше ним пишаєшся. У гніві ти виказав себе, і тепер я певен у своїй слушності, коли скажу: твоя хвороба — Калі. Ти не віддав би сили і влади в руки негідників, якби ця жінка не змусила тебе до цього. Я знаю її з дуже давніх пір і певен, що вона анітрохи не змінилася. Вона не здатна кохати чоловіка. Їй небайдужі тільки ті, що приносять їй дари хаосу. Якщо ти перестанеш потурати її меті, вона одразу дасть тобі відкоша, Боже Смерті. Я кажу тобі це не тому, що ми вороги, а радше як чоловік чоловікові. Я знаю, що кажу. Повір мені. Тобі, либонь, не пощастило, Ямо, адже ти не побув молодим і не пізнав першого кохання у весняну пору своєї юності… Мораль же моєї маленької нагірної проповіді така: навіть люстро не здатне показати тебе такого, який ти є, якщо ти не хочеш бачити. Аби переконатися в слушності моїх слів, піди разочок наперекір її забаганкам, бодай у дрібниці, і ти побачиш, як швидко вона зреагує і в який спосіб. Що ти робитимеш, коли твоя власна зброя обернеться проти тебе, Смерте?

— Ти вже скінчив? — спитав Яма.

— Майже. Проповідь — це застереження, і я тебе застеріг.

— Не знаю, в чому твоя сила, Саме, але бачу, що та твоя здатність захищає тебе зараз, роблячи невразливим проти мого смертоносного погляду. Вважай, що тобі пощастило, бо я ослабнув…

— Я так і вважаю, адже голова моя мало не лусне від болю. Кляті твої очі!

— Настане день, коли я знову випробую твою силу, і якщо навіть тоді вона виявиться для мене нездоланною, ти загинеш того ж дня. Якщо не від мого Атрибуту, то від моєї шаблі.

— Якщо це виклик, то я, мабуть, не поспішатиму його прийняти. А до наступної спроби пропоную тобі послухатися моєї поради й переконатися в правдивості моїх слів, аби діяти напевне.

Поки все це відбувалося, Яма загруз у піску вже вище колін.

Сам зітхнув і спустився зі свого сідала.

— До цього валуна веде лише одна безпечна стежка, і нею я й виберуся звідси. А тепер скажу тобі, як порятувати своє життя, коли ти не надто гордий. Я наказав ченцям прийти сюди мені на підмогу, якщо вони почують благальні крики. Я вже тобі сказав, що не збираюся кликати по допомогу, — і не збрехав. Але раптом ти їх покличеш отим своїм гучним голосом, вони встигнуть прибігти раніше, ніж тебе засмокче надто глибоко. Вони витягнуть тебе на твердий ґрунт і не завдадуть тобі ані найменшої шкоди, бо такий їхній Шлях. Мені симпатична думка про те, що Бога Смерті вирятують ченці Будди. На добраніч, Ямо. Пора мені розпрощатися з тобою.

Яма всміхнувся.

— Настане й інший день, о Буддо, — промовив він. — Я його дочекаюсь.

Тікай же тепер так шпарко і так далеко, як тільки зможеш. Світ замалий для тебе, щоб сховатися од мого гніву. Я йтиму за тобою назирці, і я навчу тебе просвітлення — чистим пекельним полум’ям.

— А поки що, — мовив Сам, — раджу тобі виблагати в моїх послушників допомоги або опанувати нелегке мистецтво дихати тванню.

І він попрямував через поле навпростець, а спопеляючий погляд Ями пік йому спину.

Вибравшись на дорогу, він обернувся.

— Там, на Небесах, — запропонував він, — можеш сказати, що я відлучився, що мене викликано з міста у справі — задля ділової угоди.

Яма не відповів.

— Адже час мені подбати про зброю, — додав Сам наостанку, — і то вельми своєрідну зброю. Отож як будеш мене шукати, прихопи з собою і свою приятельку. Раптом їй припаде до вподоби те, що вона побачить, то, може, переконає тебе перекинутися до мого табору.

І він рушив своєю дорогою, ідучи крізь ніч і посвистуючи, а згори йому світив місяць білий та місяць золотий.