Білий замок на Чорній скелі

3. Скеля із секретом

Дуумвір Дет Дут неквапом ішов довжелезним світлим коридором своєї столичної резиденції. До того, як посісти один з двох рівнонайвищих щаблів у владній ієрархії Республіки, він майже усе життя прослужив у контррозвідці, досягнувши посади її шефа. Підполковник Буртак рухався на півкроку позаду, підлаштовуючись під короткі кроки дуумвіра.

— Молодий Кунстад, — говорив підполковник, нахиляючись уперед, — поводиться відповідно до обставин, у які потрапив.

— Гадаєте, що покійному генералові не було відомо про справжнє походження його батька, і він не лишив онукові жодних натяків на це? — Дет Дут зупинився біля великого вікна — любив споглядати мить початку дощу.

— Судячи з тексту заповіту покійного генерала, ні. Поведінка курсанта також вказує на це, — Буртак говорив у потилицю співрозмовника. — Утім, якщо накажете, можна просто узяти його на тортури, тоді розповість усе, що знає і... не знає.

— Нод Кунстад потрібний Республіці лише живим та неушкодженим! — співдиктатор різко обернувся до Буртака. — Він має бути її відданим слугою! А тортури відданості не сприятимуть!

— Тоді можна спробувати з денщиком генерала — відставним капралом Юсом...

— Та сама проблема, підполковнику! Якщо Юс зникне, Кунстад може запідозрити, куди саме він зник. Контррозвідка нині лише тортурами здатна здобувати інформацію? — Дет Дут знову відвернувся до вікна.

— Зовсім ні. Я особисто завербував двох Нодових однокурсників. Їм поставлено завдання потоваришувати з ним. Також нишком було проведено обшук заміського будинку покійного генерала...

— І? — звів куці бровенята співдиктатор.

— Жодного результату, на жаль.

— А у квартирі?

— Так само.

— Але ж батько курсанта звідкілясь знав про справжнє походження свого діда-астронома. Позаяк він був цілком нелояльний до влади, довелося влаштувати той нещасний випадок на Піку Волі.

— Ймовірно, той дід-астроном дізнався про те, що є нащадком Азборанів, лише з маминого усного переказу.

— Для того, щоб молодий Кунстад міг вступити у права володіння своєю спадщиною у Ланоді, потрібні неспростовні докази і документи, — знову насупився Дет Дут.

— У Межиморській Імперії родинний зв'язок вже встановлюють за допомогою аналізу геному, — сказав Буртак.

— Хіба результату якогось там аналізу досить для успадкування трону та капіталів? Не думаю! До речі, у яку суму Ви оцінюєте статок Азборанів?

— Його важко обрахувати, навіть приблизно. Гадаю, що нині це один з найбільших капіталів на планеті...

— Такі гроші могли б змінити життя Республіки! Крім того, за наявності неспростовних доказів походження Кунстада ми могли б шантажувати правлячий дім Ланоду тим, що усі його королі після Горанга Пришелепкуватого направду є узурпаторами. І королівство затанцювало б під нашу дудку.

— Тим паче, що у Ланоді справи зараз пішли не найкращим чином. Королева Ауранія не має законного нащадка, як колись і Горанг III. Не сьогодні, так завтра вона буде змушена оголосити спадкоємцем трону свого дошлюбного байстрюка, а тут ми зі своїм тузом козирним...

— Скандал вийде, — вдоволено гигикнув Дет Дут. — Утім, вона не має жодної змоги звести на трон свого байстрюка. Його право на корону не визнають ні шляхта у Ланоді, ні закордонні двори. Тримайте мене в курсі, підполковнику! І не сполохайте нашого козирного туза. Можете бути вільним.

Дощ барабанив по жерстяному даху старенького автобуса, що стрибками рухався по вибоїстому шосе, яке років із тридцять тому проклали від столиці Республіки Тіапулата до узбережжя і, схоже, з того часу не ремонтували. Салон автобуса був майже порожній. Місця попереду зайняли дві бабці з кошиками, судячи із запаху, з-під риби. За торговками прилаштувалися двоє хлопців Нодового віку. З їх балачок «спадковому адміралові» стало зрозуміло, що вони студенти політехнічного інституту і повертаються додому на свої перші «дорослі» канікули. Останньою до автобуса ледь встигла добігти молода жінка з сином років шести. Непосидючий хлопчик дорогою раз у раз намагався злізти з маминих колін, щоб піти подивитися, як кермує водій.

Нод прилаштувався у кінці салону, маючи намір подрімати у дорозі — не доспав уночі через спробу історичної розвідки. Наплічник, куди він поклав усе взяте вчора з потайного контейнера, а також туристичний ліхтарик, плавки та інші потрібні у подорожі до моря речі, хлопець поставив додолу між ногами, обмотавши лямкою ліву руку. Сон зморив його майже одразу, незважаючи на стрибки автобуса.

Нодові снилося, що він іде вже знаною світлою залою. Стіни довкола завішані тьмяними картинами — пейзажами з видами замків та фортець, натюрмортами з мертвою дичиною, епізодами на полюванні, портретами чоловіків у лицарських обладунках і жінок у пишних сукнях, батальними сценами на суходолі і на морі. У знайомому кутку висить картина — портрет чоловіка у золотавому камзолі. На його плечах — мантія, підбита білим хутром. Він стоїть біля столу, спершись на нього лівою рукою. Поряд на оксамитовій подушці з китицями виблискує золотом дванадцятизуба корона Ланоду. Її зображення Нод бачив у одній з книжок, переглянутих учора. У правиці короля — скіпетр, увінчаний синьо-зеленим ромбовидним каменем. Камінь сяє так яскраво, що аж очі Нодові засліплює. Підпис під портретом повідомляє, що він належить королеві Горангу III — останньому з династії Вепрів. Нод подивився в очі портрету і раптом збагнув, що встановив з ним, як це називали викладачі військової психології, «обопільний зоровий контакт» — король теж дивився на нього. Несподівано Горанг поклав скіпетр на стіл і потягнувся. Нод інстинктивно зробив крок назад, але зупинився під іронічним поглядом померлого монарха. Король посміхався, і це трохи заспокоювало.

— Прийшов, нарешті, — пролунав хрипкий голос. — Чого так барився? У занепаді ТВОЄ королівство.

— Яке ж воно моє? — Нод добре усвідомлював, що говорить з рухомою картиною уві сні, він чув навіть дріботіння дощу та шум старого автобусного двигуна. — Я ж читав, що Ваша вдова, королева Сафітія, удруге тоді вийшла заміж за княжича з Гирлону, і той шлюб було визнано законним...

— Її родичі з Межимор'я тоді підмогли з тим визнанням, — пояснив королівський портрет.

— У будь-якому разі ні в кого на Деолі немає сумніву, що сьогодні Ланодом править законний монарх.

— Точніше, монархиня — королева Ауранія, — педантично виправив король. — Проте законного нащадка вона не має — лише народженого до шлюбу бастарда...

— Даруйте, Ваша величносте, — Нод несподівано для себе зауважив, що «пробує на смак» це титулярне звертання. — А чи правда, що Вас визнано за божевіль..? — вимовляючи ці слова, хлопець відчув, що хтось намагається потягти за лямку його наплічника, і миттєво розплющив очі.

— А до кого ти балакаєш? — запитав його малюк, не припиняючи смикати.

Виявилося, автобус зупинився на проміжній зупинці на півшляху до Кунстада, в якомусь містечку. Дощ припинився, і пасажири вийшли розім'яти ноги та чогось перехопити, а хлопчина, на хвилину залишений у салоні матусею з наказом нікуди не виходити, рушив оглядати усілякі цікавинки. Першим на дослідницькому шляху виявився рюкзак, ну, і курсант при ньому.

Прибігла мама «дослідника» і, вибачившись, забрала малого. Сон розвіявся остаточно. Нод відчув незвичну бадьорість і голод. Він вистрибнув з салону, щоб придбати пару пиріжків домашньої випічки, які продавалися на зупинці. Тут проїжджало чимало вантажівок, наповнених щебенем, від них довкола стояла курява, припорошуючи шаром пилюки клумбу навпроти автостанції зі стандартною, зліпленою з дешевого гіпсобетону парною статуєю дуумвірів, що здійнятими руками вказували проїжджаючим машинам протилежні напрямки руху. З реплік пасажирів стало зрозуміло, що неподалік будують гідроелектростанцію — у Республіці дедалі відчутнішим стає дефіцит електроенергії. Поряд з продавчинею пиріжків палили двоє студентів-політехніків.

— Ти до самого Кунстада прямуєш? — запитав один з них — задерикуватого вигляду, коротко стрижений шатен, статурою схожий на борця.

— Так, — відповів Нод, відломивши шматок теплого пиріжка з лівером.

— Я тебе десь бачив, — сказав інший студент — тендітний та худорлявий брюнет. — Не згадаю, де...

— Можливо, — Нод здогадався, що співрозмовник, ймовірно, бачив світлину в столичній газеті, на якій Дет Дут тисне йому руку, висловлюючи співчуття під час похорону діда.

— Тебе як звуть? — запитав задерикуватий.

— Нодом, а тебе? — курсант простягнув йому руку.

— Рамиром, — відповів той, стискаючи Нодову долоню, немов лещатами.

— Кинав, — подав руку й худорлявий. — Ми теж до Кунстада, на канікули.

— Ви звідти? — поцікавився Нод.

— Обидвоє там народилися і виросли, — Рамир, загасивши недопалок, кинув його до урни. — А ти у якій справі до нашого селища?

Відповів йому Нод уже в автобусі. Молоді люди сіли поруч на довгому задньому сидінні, яке звільнилося після зупинки. Нод розповів новим знайомим про мету своєї подорожі — без зайвих подробиць, звісно. Приховувати від студентів той факт, що він онук знаменитого генерала, найвідомішого їх земляка, він не вважав за потрібне — усе одно дізналися б. З'ясувалося, що Кунстадів у однойменному селищі пам'ятають. Місцева влада навіть вряди-годи виділяє гроші на утримання їх садиби, а у школі на почесному місці висить дідів портрет. Проте прості рибалки недолюблюють ані владу, ані Кунстадів, які їй служать. Нод зауважив, що студенти були досить необачні у висловлюваннях щодо свого ставлення до державного ладу — давалася взнаки «ліберальна гниль інтелектуального цивільного середовища», як це називали викладачі на політичних лекціях в Академії.

За розмовою дорога минула непомітно. За вікнами автобуса раз по раз стало з'являтися море. Кинав з Рамиром пожвавішали — згадували свої підліткові пригоди у місцях, які вони проїжджали. Нарешті з-за повороту виринули білі ошатні будинки селища Кунстад під теракотовими дахами з черепиці — пункт призначення Нодової подорожі. Місцева автобусна станція являла собою переобладнану дерев'яну рубку зі старого баркаса. Стояла вона при в'їзді до селища. Рамир з Кинавом вказали Нодові шлях до єдиної у селищі таверни, де завжди були вільні кімнати, та, домовившись побачитися з ним наступного ранку на пляжі, пішли по своїх домівках.

Винайнявши убогий номер — кімнатку на другому поверсі таверни з рипучим ліжком і без туалету, Нод пообідав напрочуд смачною рибною юшкою та смаженими мідіями й подався до сільської управи. Її з вікна обідньої зали вказала дебела подавальниця. Староста, що зустрів його на порозі установи, виявився немолодим жвавим чоловіком років під шістдесят, трохи напідпитку. Він незграбно поспівчував Нодовому горю, а у подальшій розмові аж занадто старанно підкреслював, якою несподіванкою є візит онука славетного генерала до селища. З цього Нод зробив висновок, що чинушу попередили про його приїзд.

— Ви ж, напевне, бажаєте відвідати Вашу садибу?! Я сам Вас проведу! — запопадливо говорив староста, розгладжуючи щойно наклеєний на стенд поруч з ґанком управи плакат із зображенням дуумвірів. — Це недалеко.

Вони рушили вузькою стежкою поміж будинками до берега. Староста продовжував скоромовкою:

— Ось побачите, там уся обстановка збереглася майже недоторканою. Аж із дня смерті вчительки Тани! Хоча, звісно, минуло мало не сто років, як там ніхто постійно не живе! Дід мені розказував, що син Тани, знаменитий астрономом, востаннє приїжджав зі столиці на її похорон. Потім і його в нас поховали. Правду сказати, Вашу родину в нас завжди обговорювали. Ще б пак — найзнаменитіша родина з Кунстада! Ну, а як Ваш дід у генерали вибився, то й поготів! Але до нас він приїздив лише раз, років сім тому. Про це досі згадують. Дехто подейкує, що Кунстади нашим селом гордують, але я таким швидко язик припинаю...

— Скажіть, а Ви не знаєте, чи є ще в мене родичі тут? — перервав його Нод.

— Ні, нікого живих давно не лишилося. Але Ви можете вважати за родичів усіх мешканців нашого селища. У Кунстаді Вашу родину дуже поважають, а що пліткують, то на те воно й село. Садиба Ваша показна, зараз самі побачите. Її чимало хто хотів би придбати. Начальство з райцентру прицінювалося — казали, що вид на море дуже гарний. Можна було б і продати...

— Нічого я не продаватиму, — відрубав Нод.

— Ваша воля. Це ж справді пам'ять. І дід Ваш колись так само сказав. Я раз бачив Вашого тата. Він тоді геть юний був — років шістнадцяти. Заїхав до нас на день-два... А Ви надовго? — цього разу староста сам увірвав свою скоромовку запитанням.

— Теж днів на два. Зазирну от до садиби, на кладовищі наберу землі — так дід заповів. Погляну на околиці, бо цікаво, де жили мої пращури, та й поїду.

— Шкода, що так швидко, — лицемірно зітхнув сільський начальник. — Ми вже прийшли, — він зупинився перед двома кам'яними стовпами, між якими колись, мабуть, була хвіртка. Від тину ж не лишилося й сліду. — Я піду, бо з району мають телефонувати, — якось раптово заквапився староста, і тицьнувши Нодові великий ключ, непевною ходою подався назад.

«Мабуть, дід не возив мене сюди тому, що знав, як у Кунстаді ставляться до нашої сім'ї», — мимохіть майнула в Нода думка. Згадалося, як просився колись малим у діда на море, а той відправив його з бабусею до військового санаторію. Коли постать сільського начальника зникла за поворотом, хлопець ступив на прадідівське подвір'я.

Одразу за стовпами, що позначали хвіртку, починалася доріжка, колись вимощена диким каменем, який нині геть заріс травою. Дворище розмістилося на широкому уступі між двома скелями. Сама ж хата, зведена з білої цегли, стояла праворуч від хвіртки, впритул до високої прямовисної скелі. Сонце підкреслювало кожну тріщину, кожну щербинку старої, занедбаної споруди, немов зморшки на обличчі літньої жінки, яка вже знесилилася дбати про макіяж. Будівничі використали скелю як задню глуху стіну хати. Мощену каменем доріжку перетинала втоптана стежка, яка вела ліворуч, за перехняблений хлів із проваленим дахом. Хлів розташувався навпроти хати, а за ним здіймалася ще одна скеля, з якої тонкою цівкою падав водограй. Промені сонця створили у ньому мінливу і від того ще більш живу веселку. Вода стікала у неглибоку ковбаню за хлівом, куди селяни, мабуть, ходили по воду.

Черепиця на односкатному даху хати де-не-де поросла мохом, але досі виглядала неушкодженою. Вітру з моря тут майже не відчувалося — уступ захищали скелі. З хвилину помилувавшись райдугою у водограї, Нод піднявся на ганок. Двері, зроблені з цільної широкої дошки мореного дубу, стійкого до вологи та шашелю, виглядали міцними і досі надійними. У двір виходили троє вікон — одне ліворуч і двоє праворуч від дверей. Шиби з товстого скла, забраного міцними рамами, виявилися майже неушкодженими. Лише у найближчому до хвіртки вікні виявилося розбитим одне скло. Ліворуч від ганку, з боку моря, було видно дерев'яну відкриту веранду.

Нод ледве відімкнув старий підвісний замок і, прочинивши рипучі двері, зробив два кроки у темні, затхлі сіни. Мало не перечепившись об драбину, що вела на горище, відчинив двері праворуч — стало світліше, повіяв протяг, і хлопець опинився у кухні. Свіжим повітрям тягло з вибитої шиби у дальньому вікні. За драбиною навпроти входу ще були двері — до комори. Нод переконався у цьому, побачивши, що там немає вікон, а попід стінами лежать старі сітки і ще якийсь мотлох. За дверима ліворуч виявилася спальня, а з неї — ще одні двері, замкнені зсередини залізним засувом, що вели на веранду. Відсунувши засув, хлопець вийшов назовні.

Ось звідки, виявляється, зі старої садиби Кунстадів відкривається той краєвид, про який згадував п'яничка-староста. Тут відчувався бриз, було чути крики чайок та шурхіт хвиль далеко унизу, на березі. Веранда, мов гніздо орла, висіла над морем. Скеля, до якої тулилася хата, уривалася у саме море, замикаючи пляж, завалений великими валунами. На синьо-зеленій воді бухти виднілося кілька човнів під вітрилами. Над ними ширяли чайки в надії на поживу з рибальських тенет, а на обрії у білому мареві вже піднімався окраєць другого супутника Деоли, її «нічного місяця» Ріна. На веранді стояв круглий стіл, витесаний з каменю, та три так само кам'яні «стільці», нагріті за день сонцем. Униз збігали стрімкі сходи. Вони переходили у дуже круту стежину, що досягала берега. Нод присів, закинувши ноги на кам'яну огорожу, і став дивитися на небо, яке поволі починало тьмяніти.

— Так би й жив оце у прадідівській хаті простим життям селянина-рибалки, — сказав сам до себе, закривши очі та підставивши обличчя свіжому вітру. — А тут на тобі: лишився у спадок родинний клопіт — якесь герцогство Азборанське. Може, сховати ті артефакти з документами для нащадків — нехай вони з цим розбираються? І ну його, те герцогство, до Ратха...

— Не вийде в тебе так просто уникнути свого високого обов'язку стародавньої крові. Між іншим, заразом ще й корону Ланоду маєш врятувати, — пролунав чоловічий голос, десь вже чутий сьогодні. Нод зрозумів, що задрімав ненадовго, і цим скористався той нав'язливий суб'єкт у світлій залі. Хлопець підвівся, ще раз поглянув на небокрай, де Рін уже цілком випірнув із моря, проклавши золотаву доріжку, а тоді повернувся до хати — мав намір обстежити її детальніше, допоки сонце зовсім не сіло.

Почав із кухні, яка правила водночас і за їдальню. Там стояв стіл з двома лавами поряд, висіли полиці для полумисків. З облупленої печі звішувалося домоткане простирадло. Біля печі була дров'яна плита. Нод раптом пригадав, що колись бачив світлини, зроблені його покійним батьком у цій кімнаті. На знімках вона була ошатна і чепурна, а нині виглядало так, що в ній попоралися «доброзичливі» сусіди — з посуду залишилися тільки щербаті тарілки, зникли майже всі металеві предмети, від сковорід до кочерги і рогачів. Не було й вишитих фіранок на вікнах та килимків на підлозі, які Нодові чомусь добре запам'яталися на батькових світлинах. Вочевидь, старості не хотілося бути присутнім, коли новий господар побачить своє обійстя розкраденим кунстадцями, які «так пишаються його родиною», тому похапцем і забрався звідси.

З кухні Нод перейшов до спальні. Крім дощатого ліжка, у цій кімнаті збереглася скриня, зроблена з платану. Хлопець упізнав текстуру цього дерева, бо з нього були виготовлені меблі у дідовому кабінеті. Бабуся, натираючи їх воском, завше застерігала, щоб він, пустуючи малим, не подряпав їх матової поверхні, бо платанові шафи, стіл і стільці були дуже цінними. Скриня ж виявилася майже порожньою — лише на самому дні лежали кілька чорно-білих світлин, старі листи та вітальні листівки. Все дуже старе — мало не розсипалося у руках. На світлинах переважно був сфотографований малюк, тоді — хлопчик, юнак і, зрештою, парубок. З підписів на звороті Нод довідався, що це його прапрадід-астроном. На деяких знімках майбутній астроном, ще малюк, був разом із дідом Янатом — батьком його матері Тани.

Було там і фото, де вони усі троє, а також одне зі старою й самотньою Таною. Вона сиділа на веранді у великій темній хустці, а за її лівим плечем із моря у хмарах сходив Рін. Нод здивувався її не по-старечому великим очам та вольовому і водночас лагідному обличчю. Усі знайдені ним листи та листівки були надіслані зі столиці — від вченого-астронома до матері. Читаючи їх, Нод збагнув, як любили мати й син одне одного. Ще одним враженням було почуття родинної спорідненості з цими ніколи не баченими людьми.

Під світлинами та листами виявилася книжка. Фантастичний роман, як зазначалося на тонкій палітурці, називався «Білий замок на Чорній скелі». Виданий він був тридцять шість років тому у державному видавництві Республіки. Автор скористався претензійним псевдонімом «Вид Видющий». Нодові цей письменник був незнайомий. Втім, з туманних розмов дідуся і бабусі хлопець пригадував, що років за десять до останньої війни, коли Республіка намагалась «захистити свої стратегічні інтереси на території Конфедерації Залізних гір» і мало не втратила Туапулат, дуумвіри оголосили кампанію по боротьбі з фантазерством та космополітизмом. Тоді до трудових таборів засилали сотні так званих «митців», а їх твори тоннами відправляли на переробку. Згадували, що туалетний папір довоєнних років випуску ще довго зустрічався у продажу. Тож недивно, що у Республіці відтоді дозволялася лише та фантастична література, що прославляла її світле майбутнє та всемогутність дуумвірів, які перемагають увесь Західний світ.

На першій сторінці книжки був напис: «Самусові від Кетрі з нагоди тридцятого дня народження». Поглянувши на тильний бік обкладинки, Нод побачив, що книжку мало не до середини товщини проштрикнули чимось гострим і тонким, подібним до стилету. Поміж аркушів лежала листівка, що, ймовірно, колись правила за закладку. Вельми дивна листівка — яскраві кольори геть не потьмяніли із часом, а постаті, зображені на ній, були настільки ретельно промальовані, що виглядали живими. З листівки білозубо посміхався парубок років двадцяти з примруженими світлими очима. Його голова була геть поголена, а з маківки майже до лівого плеча спадало пасмо темно-русявого волосся. На правому плечі в парубка вмостилося створіння, на перший погляд схоже на довгошерстого, сіруватого з рудими підпалинами кота, проте з великими і виразними круглими очима. Замість належних котові лап із кігтиками створіння мало руки, дуже схожі на людські. За спиною в парубка було видно якусь водойму, над якою клубочився помаранчево-рожевий туман. На звороті листівки каліграфічним почерком, схожим на дитячий, був напис: «На добру пам'ять від Лахудрика Пенатія та Ілька», а під ним — чорнильний відбиток малесенької долоньки, немов поштовий штемпель.

Нод сховав книжку до наплічника — вирішив проглянути, коли трапиться час, бо забороненої літератури йому ще не доводилося зустрічати, а листівку лишив поміж іншими фотографіями. Він вже збирався знову вийти на веранду, щоб ще раз помилуватися надвечірнім морем, проте вирішив усе ж ретельніше оглянути комору. Ширше прочинивши двері, щоб краще освітити сирувате приміщення, помітив у кутку низький вхід до вирубаного у скелі льоху. Діставши з наплічника завбачливо прихоплений ліхтарик, почав огляд. На перший погляд, там було порожньо. Нерівні шерехаті стіни, подекуди зі слідами кіптяви та воску від свічок, кілька чималих, у половину людського зросту ніш, залишки згнилих дерев'яних полиць і купа темного каміння у кутку. Посвітивши туди, Нод раптом побачив на стелі знак, зроблений кіптявою — геральдичне зображення ланодського альбатроса. Він навіть дістав з наплічника кортик та поглянув на зображення на лезі — обидва силуети справді були дуже подібні.

Хлопець спробував піднятися на купу, щоб ближче роздивитися стелю, але каміння почало осипатися, мало не придавивши йому ногу. З-під купи показалося товсте якірне кільце. Прилаштувавши ліхтар на залишках полиці, він заходився розбирати каміння, і незабаром побачив, що купа маскувала якір, майже вертикально встромлений у самісінькому кутку, де дві стіни сходяться з підлогою. Здавалося, що якір вмуровано намертво. Здивований Нод спробував зрушити його. Вгору — марно, в боки та уперед — теж. Однак потягнувши на себе, хлопець мало не впав — якір несподівано легко ліг на підлогу. Почувся неприємний звук від скреготання якогось механізму, щось ляснуло, і у ніші праворуч раптом відкрився темний лаз. Звідти війнуло свіжим запахом моря, ледь чувся плюскіт води. Якусь мить Нод вагався, а тоді взяв ліхтар і протиснувся у лаз.

Одразу за входом починалися нерівні гвинтові сходи. Світло ліхтаря сполохало кількох кажанів. Тримаючись за стіну, Нод обережно спустився до самого низу і опинився на маленькому майданчику, під яким хлюпотіло море. Тут панували густі сутінки, проте звідкілясь пробивалося світло. Схоже, зі щілин у скелі. Вода унизу швидко прибувала — почався прилив. Оглянувши підлогу, хлопець побачив, що лінія приливу — межа між світлою та темною частинами — вища за уступ. Отже, у максимумі вода заливає низ потаємних сходів.

Поряд стояв обтесаний стовпчик — кнехт для швартового кінця. Вочевидь, колись сюди приставали човни, міркував Нод. Виявляється, всередині скелі була природна печера! Нею користувалися, вочевидь, для якихось таємних каботажних операцій, простіше сказати, для контрабанди, якою займалися його пращури, мабуть, ще до еміграції батька Тани Яната до Ланоду. Напевне, Янат робив те саме, і коли повернувся. Отже, він, Нод Кунстад, дійсно не лише високородний герцог, а ще і спадковий контрабандист. Швидше за все, і хату збудували у цій мальовничій місцині зовсім не з естетичних, а з цілком прагматичних міркувань — будівничі знали, що з виду монолітна скеля ховає у собі таку зручну печеру.

Ще раз оглянувши у розсіяному світлі ліхтаря стіни печери, причал та сходи, Нод повернувся до льоху. Піднявши важіль, закрив таємний лаз, замаскував якір камінням і вийшов до хати. Підхопивши наплічник, позачиняв усі двері, замкнув дім і пішов до таверни.

Дорогою хлопець за сільським звичаєм намагався вітатися з численними надвечір перехожими, проте майже усі чоловіки від нього відверталися або буркотіли щось собі під ніс. Жінки були ледь трохи привітніші. Лише діти голосно здоровкалися першими, та дитячої привітності не вистачало, щоб виправдати твердження старости про «усенародну повагу до родини Кунстадів у Кунстаді». Проте один непоказний чолов'яга сам підійшов до Нода, улесливо усміхаючись. Виявилося — помічник старости. Він провів хлопця до самої таверни і нав'язав своє товариство за вечерею. Весь час торохтів, якою визначною є родина Кунстадів і як це добре, що курсант вирішив навідати батьківщину пращурів. Помічник до смішного нагадував свого начальника, але з того, як ставилися до нього подавальниця та відвідувачі, було зрозуміло, що його тут вважають за ніщо.

Вечеря була ще смачнішою за обід. Подавальниця намагалася умовити його попоїсти у себе нагорі (мовляв, у залі буде багато п'яних рибалок — чого б лихого не трапилося), та Нод навідріз відмовився. На щастя, обійшлося лише косими поглядами, бо за шинквасом пив на самоті небіж старости, про що Нодові півголосом повідомив помічник старости. У присутності родича сільського начальника чіплятися до столичного курсанта ніхто не наважився.

Після вечері, повернувшись до кімнати, втомлений Нод миттєво заснув. Горанг не забарився прийти — він знову промовляв зі свого портрета.

— То кажеш, що я божевільний? — ствердно запитав покійний король, продовжуючи їх розмову в автобусі. — Твоя правда — був, поки не перейшов межі вічності. А тут ми усі перетворюємося на геть чисто адекватних, аж до нудоти. Сам колись переконаєшся. Сподіваюся, що нескоро. Слухай, курсанте, сюди! Кажу тобі, що у моєму-твоєму Ланоді знову виникла династична криза, як колись після моєї смерті.

— Ваша величність мають на меті прочитати мені політичну лекцію, як в училищі?

— Наша величність справді мають на меті роз'яснити Вашій, допоки підпільній величності особливості поточного придворного моменту. Отож, нині, як тобі, може, відомо, у Ланоді на престолі перебуває жінка — королева Ауранія. Вона — останній нащадок Гирлонської династії на Ланодському троні. По чоловічій лінії династія перервалася на її батькові — Фантері II. Законних спадкоємців королева не має. Її чоловік, принц-консорт Альстанд з імператорської родини Межимор'я, був ще тим жеребцем, але темпераментна Ауранія ще до шлюбу народила хлопця від придворного гренадера. Таємні пологи були важкими, і після них вона вже не може мати дітей. Цей бастард — її єдиний син, проте його неможливо визнати законним спадкоємцем. Ауранія має оголосити спадкоємцем когось із найближчих родичів. Рівноважних претендентів двоє — з Гирлона та Межимор'я. Звісно, за другим — уся сила могутньої Імперії, але ланодська знать справедливо непокоїться, що це означатиме поглинання Королівства Імперією. Ауранія перебуває під величезним тиском придворних, які вимагають оголосити спадкоємцем слабшого претендента — гирлонського княжича Авура. Він носить те ж ім'я, що і його батько, правлячий князь Авур IX. Проте того княжича досі ніхто не бачив — князівська родина переховує його від усіх...

— А я тут до чого? — Нод перевернувся з боку на бік на рипучому ліжку.

— До того! — передражнив його Горанг. — Твоє походження покладає клопіт про Королівство на тебе. Щоб ти знав, клопоти — невід'ємний додаток до цього, — король, поклавши скіпетр, обома руками шанобливо здійняв з подушки корону.

— Можна поміряти цю зубату беретку? — знахабнів Нод.

— Ще чого! До законної коронації не чіпай! І не смій називати корону зневажливими словами! Маєш якомога швидше прибути до Ланоду!

— Вибратися з Республіки за кордон у мене немає жодної змоги.

— А потайки?

— Злапають і до концтабору запроторять!

— Думай, курсанте, думай! А наразі відсипайся, — і привид зник.

За сніданком, розпитавши у подавальниці шлях до пляжу, де купається місцева молодь, Нод пішов на домовлену зустріч із Рамиром та Кинавом. Йти довелося через усе селище, знову наражаючись на зацікавлено-непривітні погляди кунстадців. Виявилося, пляж являє собою вузьку смугу сірої гальки, яка цілком заливається під час приливу. Над пляжем шумів платановий гайок. Людей там геть не було. Розстеливши прихоплене з таверни покривало, Нод поклав на нього наплічник, прикривши його сорочкою, скинув штани, вдягнув плавки і рушив до води. Вона сягала нижньої точки відливу, тож пройти довелося чимало. Море приємно холодило тіло, сонце засліплювало очі, а далеко на обрії ледь помітною смугою вже з'являвся хмарний фронт. За кілька хвилин мав початися прилив. Нодові спало на думку піднятися до берега разом із приливною хвилею, проте він відмовився від цієї ідеї — довелося б задовго пробути у воді.

Поглянувши у той бік, де залишив свої речі, Нод раптом побачив підлітка, який підняв його сорочку. Необачно крикнув на нього, і хлопець, схопивши наплічник, стрімголов кинувся навтьоки. Нод щодуху поплив до берега, з відчаєм усвідомлюючи, що відстань завелика, і він не має жодних шансів босоніж по мокрому камінню наздогнати злодюгу. Коли Нод добіг до покривала, підліток вже видирався на кам'янистий уступ, що відділяв пляж від гаю.

— Стій, падлюка! Кинь торбу! — гукнув Нод. — Хапайте злодія! — як міг голосно кричав він, сподіваючись, скоріше, злякати шпанюка, щоб той облишив наплічник, ніж що той крик хтось почує.

Утікач справді на мить зупинився, але тут-таки чимдуж дременув далі і зник із виду. Вискочивши на уступ, Нод побачив, що викрадача на стежині попід платанами наздоганяє Кинав. За ним далеко позаду біг Рамир. Нод устиг зауважити нераціональність поведінки злодія — замість тікати у гай, той біг стежиною на узліссі. Кинав зміг збити крадія з ніг, але з кущів тому на підмогу раптом вискочили троє доросліших юнаків — засідка! Нод з усіх сил побіг до місця нерівної бійки, що вмить вибухнула між Кинавом та злодіями. Рамир добіг першим. Одного з нападників йому вдалося ударом у щелепу ненадовго вивести з ладу, та шанюк-викрадач упав Рамирові ззаду у ноги. Перечепившись, борець гепнувся на спину, і двоє миттю накинулися на нього. Викрадач і той, кому Рамир зацідив по писку, узялися гамселити Кинава. Наплічник валявся поруч у траві.

Нод не любив бійок — у Академії надавав перевагу вправам зі стрільби і з ножами. Добігши до веремії, він на мить розгубився, але побачивши, як Рамира забивають ногами, вхопив дрючок, який трапився під руку, і з криком: «Повбиваю, покидьки довбані!» — кинувся до них.

— О! І цей намалювався, — зареготав здоровань, який, вочевидь, був у банді за старшого, вишкірившись на босого, у мокрих плавках Нода. — Ну, підходь, — говорячи, він ні на мить не зводив очей з палиці. — Давай, удар мене...

Нод лише на секунду затримався із замахом, та цього вистачило — той самий недоліток, так само підкравшись ззаду, вдарив його під коліна. Нод упав, проте, згрупувавшись, перекинувся через голову і опинився на наплічнику. Кинав з розвороту вдарив здорованя ногою, вдало поціливши під дих. Злодюга зігнувся, а тоді впав поряд із Нодом. Рамирові вдалося, лежачи на спині, поцілити ногою у пах одного з тих, хто його бив. Злодюга заверещав на увесь берег, але на ногах устояв. Рамир підскочив та, схопивши випущену Нодом палицю, почав вимахувати нею навсібіч, відтісняючи ще одного гопника.

Банда не хотіла розлучитися зі своєю здобиччю — варто було Нодові підвестися, як здоровило, лежачи, вхопив наплічник. Нод схопив його з іншого боку. Бандюга мав перевагу, бо тримав за лямку, а Нод — за видовжену зовнішню кишеню, яку зазвичай використовував для пляшки води. Здоровань, підводячись, різко смикнув, кишеня відірвалася, і з порваного наплічника вилетіло кілька предметів. Бандит знову опинився у траві, отримавши по пиці випущеним Нодом наплічником. Поміж інших речей, що випали з мішка, зблиснув титановий футляр. Нод устиг витягнути з нього кортик, відстрелити одним натисканням блискучі піхви та, цього разу без вагань, відпрацьованим до автоматизму прийомом полоснути бандюка по руці. Той відсмикнув її і таки звівся на ноги. На мить запанувала тиша — зброя у руці парубка і блискавичний прийом справили однакове враження і на нападників, і на Рамира з Кинавом. З-за повороту стежини почулося кілька чоловічих голосів — то рибалки йшли до човнів, щоб вийти у море по високій воді. Банда миттю розчинилася між деревами.

— Сховай це! — майже пошепки сказав Рамир, вказавши на кортик.

— У кущі, мерщій! — так само тихо мовив Кинав, притискаючи лівицею ребра.

«Мабуть, йому добряче натовкли», — майнула у Нода думка. Він гамузом вкинув футляр, піхви та кинджал у наплічник і, не гаючись, приєднався до нових товаришів. Сховалися вони у тій самій засідці, де перед тим чаїлися злодії. Виявилося, що її обладнано сумлінно — зі стежки їх годі було побачити. Рибалки, дійшовши до місця, де щойно точилася сутичка, на деякий час зупинилися, розглядаючи прим'яту траву та перемовляючись про щойно почуті крики, однак прилив прибував, тож бригадир наказав не баритися.

— А ти, виявляється, ще той зарізяка, — Рамир проігнорував щиру Нодову спробу подякувати за порятунок.

— Та й небезпечний ти тип! — широко усміхнувся й Кинав.

— Звідки такого файного ножика узяв? — поцікавився борець. — Коштовна річ!

— Брехати не хочу, а сказати правди не можу! — відрубав курсант. — Можете здати мене ментам за зберігання холодної зброї.

— А як не здамо, то спільниками будемо, — з того, як Кинав вимовив ці слова, важко було збагнути, чи говорить він жартома. — І про це теж не можна розповідати? — він витяг з-під притуленої до ребер лівої руки сувій із заповітом герцога Азборана, встромлений у рубінову каблучку. — Випав, коли твій рюкзак порвався, я й підібрав. Тримай, коли ти такий увесь із себе таємничий, — студент простягнув згорток Нодові.

— Яка каблучка! — у захваті вимовив Рамир, розглядаючи перстень з рубіном. — Дай приміряти.

— Візьми, — Нод вийняв сувій та знехотя подав перстень.

— Правда ж, мені пасує? — Рамир милувався видовженим густо-червоним каменем на вказівному пальці.

— Уявляєш, він, як дівка, коштовностями з дитинства цікавиться, — засміявся Кинав, якого ще трохи трусило після бійки. — Спортивною боротьбою займається, будь-який двигун може полагодити, і на тобі — блискучі цяцьки усілякі любить.

— Я люблю не носити коштовності (ну, хіба інколи), а більше розглядати, — Рамир вдивлявся у глибину каменя, ловлячи ним проміння, а тоді зняв перстень із вказівного пальця та вдягнув на великий правої руки.

— Як гадаєте, ці покидьки не донесуть на мене за кортик? — запитав Нод, киваючи у бік, де зникли нападники.

— Ні, хоча поголос піде. Тобі тут довго лишатися не можна. Як не бандити, то раніше чи пізніше менти присікаються.

— А вам?

— Та й ми знайшли зайвих пригод на свої голови, — визнав Кинав. — Проте на пляж ще зможемо сьогодні сходити, бо раніше вечора, коли люди посходяться до таверни, про напад навряд чи хто дізнається.

— Знаєш, Ноде, — долучився Рамир, — під час приливу пірнати можна прямо з уступу, а у відлив ти даремно поліз у воду — це небезпечно. Тут є холодна донна течія, яка може затягти та віднести у відкрите море аж до Горіхового потоку.

— Замість пляжу в мене є інша пропозиція, — наважився Нод. — Покажу вам дещо — не пошкодуєте. Ходімо.

— Куди? — недовірливо запитав Рамир.

— Побачите.

— Гаразд, — погодився за обох Кинав. — Лишень наші сумки заберемо. Ми їх он за тим деревом кинули, — вказав він на великий платан.

— А я заберу одяг із пляжу, — відказав Нод, поглянувши на свої збиті пальці на ногах та розірвані плавки, що ледь трималися на розтягнутій резинці.

До старої садиби Кунстадів дістатися вдалося до початку дощу. Допоки йшли порожнім цієї пори селищем, Рамир сховав перстень до кишені, а у дворі знову вдягнув на великий палець. Перші краплини впали, коли Нод саме знімав замок. Кинав сказав, що має на хвильку забігти за хлів — відлити. Рамир тим часом, знову знімаючи перстень та простягаючи його Нодові, раптом сказав:

— Філігранна копія!

— Що ти маєш на увазі?

— Це копія знаменитого персня Азборанів. Чув про таких?

Нод аж ключ впустив з несподіванки, але опанувавши себе, запитав:

— Звідки ти це узяв?

— Читав. І малюнки бачив. Я направду цікавлюся історичними коштовностями. Про рубін Азборанів у довідниках пишуть, що він світиться рівним червоним світлом, однак коли піймати ним сонячне проміння, всередині каменя можна побачити ідеально круглу біло-золоту цятку. У твоєму персні так само. До речі, його слід було носити саме на великому пальці правої руки. Цей перстень відповідає усім описам та малюнкам — точнісінька копія історичного, того, який належав Азборанам. Це вимерла, точніше, знищена родина у Ланодському королівстві...

Нода дуже збентежили ці слова Рамира. Перше, що спадало на думку: ну, не може звичайний студент політехнічного, та ще й сільський родом, мати такі знання з історії династій та реліквій, що їм належали. З іншого боку — яким чином контррозвідка могла б так бездоганно і швидко підіслати до нього свого агента, а може, й двох? Бо Кинав поводився цілком злагоджено із Рамиром. Та й навіщо контррозвідці розробляти таку складну операцію? Якщо вона знає про спадок Азборанів, то може просто заарештувати його та Юса, і край. Але буває ж такий талан, коли доля підкидає у потрібний момент саме найнеобхідніший тобі випадок, як от, наприклад, ця зустріч з Рамиром та Кинавом! Може, це і є шанс на успішну втечу за кордон? Ці думки щільним вихором промчали у голові Нода. Відкинувши сумніви, він відповів:

— Я знаю, Рамире, хто такі герцоги Азборани. Ходімо до хати, є розмова.

Коли Кинав увійшов до кухні, Рамир уже дочитував заповіт останнього відомого історії герцога Нода Азборана.

— Отже, перстень — не підробка, — меланхолійно мовив борець, віддаючи аркуш Кинаву.

— А ти, Ноде, де це узяв? — дочитавши заповіт, запитав бігун. — До речі, ти, виявляється, тезка останнього Азборана.

— Не останнього...