Білий замок на Чорній скелі

24. Сірина

Засинаючи у новій королівській спальні на третьому поверсі, Нод подумав, що аби старий ординарець не дуже нудьгував у палаці, йому слід доручити опікуватися Тявом, якого вже час навчати командам. Цю ідею підтримав Горанг, який саме прийшов до молодого колеги-короля уві сні, як робив це раніше, адже тепер вже ніщо не заважало такому спілкуванню двох суверенів. Вони обмінялися враженнями про цей історичний день, про щасливий порятунок Юса та радість, з якою Ауранія позбулася тягаря корони. Незлостиво покепкували із Самуса, який геть не мав бажання бути віце-канцлером, а тепер ще й мусить опікуватися принцом-недолітком із Султанату... Тоді перейшли до сумнішого — Дуаліада Еревса відмовлялася повідомити будь-що про Ераду і Рамира. Навідріз.

Горанг вже хотів був лишити колегу наодинці зі снами, коли Нод раптом запитав:

— Ваша величносте, а чи добре Ви знаєте королівську бібліотеку?

— Звісно. Коли я правив Ланодом, на книжки часу не мав, а з потойбіччя багато читаю, — зацікавлено відповів привид.

— А які саме книжки?

— Переважно історичні, також політекономіку, економічну географію. Якби мені мати ці знання, коли я королював!..

— А фантастику читаєте?

— Фантастику?! А я все чекаю, коли ж ти, нарешті, запитаєш! — зізнався Горанг.

— Ви про «Білий замок на Чорній скелі»? — потягнувся уві сні Нод.

— Про що ж іще?! — вигукнув привид — Коли ще у Республіці ти почав читати цю книжку, я вирішив поцікавитися, яка така література становить інтерес для сучасної молоді, а тим паче для майбутнього суверена. Дивна книжка, скажу тобі, Ноде, дуже дивна. Зазвичай я читаю книжки майже так, як люди, лише щоб переходити від сторінки до сторінки, людям треба їх перегортати, а я проходжу крізь папір. Та з «Білим замком...» усе інакше. Я його чую і бачу. Сторінка за сторінкою зміст книжки відтворюється у моїй свідомості, треба тільки вчасно переходити на наступний аркуш. Хтось ніби розповідає та показує мені події роману. Однак оповідь несподівано увірвалася. Наступний аркуш виявився порожнім — білим.

— А на чому завершився текст? — запитав Нод.

— Втікач із гірського аулу, десь майже одноліток Феліма, мусить зробити вибір: лишатися йому у анклаві Замку чи вертатися до свого світу. А домовик Лахудрик образився на Ілька і не озивається, коли його кличуть...

У спальні хтось сумно і голосно зітхнув. Тоді ще раз. Від такої несподіванки Нод прокинувся. Горанг у темряві спальні набув традиційного обрису привида — такий собі примарний, розмитий силует, що трохи світиться у темряві світло-синім. Змогу так виглядати покійний суверен також отримав після перезапуску генератора сакральності престолу. Обидва королі вклякли, дослухаючись. Над ковдрою в ногах закурилася сірувато-помаранчева хмаринка. З неї пролунав мелодійний, приємний, але достеменно не людський голос. Нод раптом пригадав, що вже бачив цю хмаринку і чув голос колись з бодуна у особняку Самуса.

— Добрий вечір Вам у Вашій хаті! — пролунало з хмаринки.

— Хто це тут балакає? — гримнув Горанг. — Ану покажися!

— Вельми перепрошую за те, що наважився потурбувати Ваших величностей у королівській спальні, — над ліжком з'явився рудо-попелястий домовик. — Справи на вашій планеті пішли таким кепським чином, що змушують нас до втручання. Ось!

— Кого це «нас»? — Нод остаточно впізнав створіння з листівки, яка лишилася на столі у дідовому кабінеті. — На «вашій планеті»? — він з цікавістю оглядав Лахудрика. — Отже, ви — ті прибульці з інших планет, про яких пишуть у фантастичних книжках?

— Якоюсь мірою так, — відповів домовик. — Однак все набагато складніше.

— Ще складніше?! — Горанг раптом спробував помацати домовика, немов плюшеву іграшку. — Слухай, Ноде, а він нематеріальний, тобто він теж привид! — дуже здивувався покійний суверен. — Це ж як так виходить? — запитав він у Лахудрика. — Ти привид якоїсь істоти з іншої планети?

— Я не привид, я Лахудрик Пенатій, старокиївський домовик, магістр езотерики, між іншим! Домовики — це сутності світу невидимого на планеті Земля, ось.

— Давньо... який? — перепитав Горанг.

— Старокиївський, — поквапився із поясненням Нод. — Київ — це місто на тій самій планеті Земля, Ваша величносте.

— Звідки Вам відомо про це? — кліпнув довгими віями домовичок.

— Прочитав у дивному фантастичному романі, пане магістр, — посміхнувся Нод.

— Ніц не розумію! — обурився Горанг. — То Земля — це справді існуюча планета, на якій є розумне життя та ще й люди? Виходить, той роман описує реальні події! Хіба таке може бути?! — привид від хвилювання підсвітився малиновим світлом.

— Виходить, що може, — зітхнув Нод. — Хоча досі я теж був певен, що то лише фантазія Вида Видющого, та, як бачимо, все інакше.

— Не знаю, які ви тут читаєте книжки, — промовив домовик, — але Деола — достеменно не єдина залюднена планета на Чумацькому шляху, ось. Ваші Величності навіть не уявляють, наскільки Всесвіт інакший, ніж здається людству Деоли! — самовдоволено заявив магістр.

— Наразі не буду навіть намагатися уявити, — відповів йому Нод. — На Деолі теж, як бачите, — він вказав на вже майже малинового привида, — своїх дивовижностей вистачає. Давайте, ліпше, з'ясуємо важливіше питання, — він підхопився з ліжка та накинув халат. — Добродію Лахудрику! Ви згадали, що на Деолі справи пішли якимось кепським чином. Скажіть, що саме сталося?

— Це Вашим величностям зможе пояснити лише пан отаман Михайло. Він, власне, доручив мені запросити Ваших величностей до Білого замку, ось. Дуже прошу поквапитися.

— Справді чудасія! Якийсь отаман викликає до себе двох суверенів, та ще й підганяє, — пробурчав Горанг. — Хоча якщо написане у книзі правда, то... — він ще раз спробував потикати у домовика примарним пальцем, на що той несподівано клацнув зубами.

— Я не лише читав про пана Лахудрика у романі, — втрутився Нод, — а навіть бачив листівку із його зображенням. Та й особисто ми якось мало не познайомилися. Пригадуєте, пане домовик, як Ви ненароком потрапили до моєї спальні в маєтку барона Дорга у Тасавському передмісті? Ви тоді ще сильно переймалися якимись перфораціями.

— Так, — трохи знітився домовик. — Мав місце такий казус, однак нам треба поспішати до Замку. Отаман чекає!

— Краще було б йому самому прийти сюди, — далі супився Горанг, — бо коронованому щойно королю геть не личить полишати палац. Підданці й без того досить пережили останніми днями, тому не слід викликати їх стурбованість ще й несподіваним від'їздом короля наступного ж дня після коронації. Утім, до замку можу вирушити я. Буду там миттю, я ж привид усе-таки. Лише скажи, пане домовик, куди саме треба переміститися, бо я не знаю такого місця у Прайських горах, де на чорній скелі стоїть білий замок.

— Недивно, що не знаєте, — озвався Лахудрик, — бо замок існує у ізольованому часо-просторовому анклаві, ось. І про занепокоєність ланодців не турбуйтеся — вони й не помітять відсутності короля. Візит Вашої величності до Замку, — домовик трохи схилив вухасту голову, дивлячись на Нода, — відбудеться за допомогою викривлення часу та простору. Я звідси напрямки відчиню для Вас браму переходу, і Ви одразу опинитесь у кабінеті пана отамана. Такі брами у нас на Землі ще звуть порталами. Вони настільки скорочують відстані, що практично ліквідують їх, ось. А щодо часу, то Ви повернетеся назад із Замку до цієї спальні лише на мить пізніше, ніж залишите її. Такої секундної відсутності ніхто не помітить. І ще одне! На Вашу величність, — знову уклін Нодові, — у Замку чекає пан Рамир.

— Справді?! — дуже зрадів Нод. — А Ерада з ним? А капітан Рей?

— Про все дізнаєтесь у замку, — повагом мовив домовик, зрадівши ефекту від доброї звістки.

— Гаразд, пане домовик Лахудрик Пенатій, — Нод хутко почав одягати свій камуфляж, залишений перед сном прямо на стільці біля ліжка. Перехопивши осудливий погляд привида на трохи зім'ятий однострій, він нагадав тому, що неформальна атмосфера Білого замку, знайома їм обом з книжки, дозволяє обійтися без мантії, скіпетра і корони. Магістр сприйняв ці слова цілком серйозно, чим вельми потішив покійного суверена.

— Ми з королем Горангом негайно вирушаємо до Білого замку, — заявив Нод, поглянувши на себе у дзеркало.

— Ач, Ноде, як ти розкомандувався! Вже й за мене вирішуєш, — Горанг зник у невидимості, вдаючи образу. — Утім, — пробурчав він звідти, — ходімо! Цікаво ж!

— Так би й одразу, — Лахудрик, мов повітряна кулька, полетів до стіни. — Ще хвильку, Ваші величності — я маю попросити пана отамана відчинити нам браму часопростору, — домовик обернувся до співрозмовників. — Направду, брама потрібна лише для Вас, королю Ноде, бо запрошені до Білого замку привиди та домовики можуть самі телепортуватися до анклаву, а от тілесним особам це зась. Наприклад, я до Вашої спальні просто перемістився у потойбічні, а назад мушу вертати з Вами через браму, ось. Створити її може лише пан отаман, — Лахудрик кілька разів ляснув долонею по шпалерах і гукнув: — Нумо, Михайле, відчиняй нам!

Спочатку Нодові здалося, що там, де домовик торкнувся стіни, виникають ще одні двері. Шовкові шпалери у простінку між вікнами пішли хвилями, а за мить зникли, відкривши вхід до напівкруглої кімнати. У її глибині біля високого вузького вікна стояв стіл. Поряд нього на стільці, закинувши ногу на ногу, сидів блондинистий парубок з бузковими очима. Лахудрик першим опинився у приміщенні, привернувши увагу господаря. Той підвівся та ступив кілька кроків назустріч гостям. Більше не вагаючись, Нод пройшов крізь браму. Горанг за ним. Щойно привид опинився у кімнаті, його обрис набув виразної чіткості — майже справжня людина, лише напівпрозора. Обидва королі не виказували бодай натяку на подив, бо пригоди вже стали способом їх повсякденного існування.

— Привіт, — Михайло міцно потис руку Нода. — І Вам добридень, — простягнув він правицю для вітання привидові. На величезний подив Горанга, вони обмінялися рукостисканням.

— Як у тебе виходить не відчувати моєї безтілесності? — здивувався покійний суверен.

— Я існую у багатьох станах, — отаман жестом запросив гостей сідати до столу. — Задля вітання з Вами обрав такий, у якому Ви набули тактильних відчуттів.

— Тю! — лише й спромігся вимовити на те Горанг.

— Даруйте, — звернувся до господаря Нод. — Може, ми пізніше з'ясуємо, як взаємодіє фізична матерія з надприродними силами? Пане Михайле, пан домовик казав, що у Вас тут якимось чином опинився Рамир, — звернувся він до отамана.

— Так, Ваша величносте, — Михайло поглянув у прочинене вікно, звідки долинала бадьора стройова пісня. — Рамир у нашому Замку. Скоро він підійде.

— От і добре, — з полегшенням видихнув Нод, який досі усе ж непокоївся за друга. — Тим часом, пане отамане, маю до Вас кілька питань. Схоже, поміж нас чотирьох, — він обвів поглядом Михайла, Лахудрика та Горанга, — я єдиний цілком належу до матеріального світу, а Ви... — він зупинився, добираючи слова.

— Ну, я ж Вам казав! — не втерпів Лахудрик. — Ми звемося сутностями світу невидимого. Ось!

— Так, я розумію, що пан магістр є домовиком, а король Горанг — привидом, — Нод поглянув на Михайла. — А Ви до якої категорії сутностей належите?

— До вищої, звісно! — знову устряв Лахудрик.

— Друже мій, — вишукано, але з ледь відчутною іронією звернувся отаман до домовика. — Чи не будеш такий ласкавий подати нам кави замість повчати гостей? — Михайло злегка повів лівою рукою у бік брами-порталу, крізь яку ще було видно незастелене королівське ліжко. Брама зникла. На її місці тепер була мурована з грубого каменю стіна.

Нод сів до столу, а Горанг, демонструючи незалежність, зачинив вікно та примостився на підвіконні, звідки було видно двір замку. На столі самі собою виникли три чималі горнятка та ще одне меншеньке — для домовика. Усі парували пахучою кавою. Так само з'явилися вершки у маленькому порцеляновому глечику та цукор у срібній цукерниці. Подякувавши за це Лахудрику, Михайло присів навпроти Нода.

— Я ж не можу їсти-пити! — зітхнув Горанг, вказавши на ближчу до нього порцію кави. — Привиди позбавлені цього задоволення. Магістр езотерики мав би знати такі загальновідомі речі!

— У анклаві можете, — повідомив Михайло. — Прошу дуже, пригощайтеся.

Горанг, не примушуючи себе двічі просити, узяв чашку, зручніше вмостився на підвіконні й обережно зробив ковток. Горнятко у руці привида теж зробилося якимось напівпрозорим, немов порцеляна раптом перетворилася на матове із синім відблиском скло.

— Таки так! — із подивом та задоволенням вигукнув покійний суверен. — Свята Зоре, як давно я не пив кави!

— І не лише їжа та питво можуть приносити Вам тілесні задоволення у анклаві, ось, — домовичок безневинно кліпнув на Горанга. — Як шкода, що сюди до нас не заходять дамочки. Ги-ги.

Отаман суворо насупився на магістра, та жестом запросивши гостей частуватися, повів далі:

— Отож, слухайте, Ваші величності. Я спробую дати відповіді, сподіваюся, на більшість Ваших питань, але почну, дозвольте, з самого початку. Отже, усю вашу планетарну систему разом із Деолою у ній я віднайшов на Чумацькому шляху цілком випадково. Оглядав якось усілякі незвідані його закапелки та й надибав. Ця планета виявилася напрочуд схожою на Землю, тому я вирішив облаштувати тут... не повірите, сторожку на Чумацькому шляху.

— Ну, не таку вже й сторожку, — знову втрутився Лахудрик. — Радше сторожовий табір, ось.

— Нехай буде табір, — згодився отаман.

— А Чумацький шлях — це і є наша спільна галактика? — перепитав Горанг.

— Звісно, — нарочито буденно мовив домовик, злетівши під стелю кабінету. — Чумацький шлях являє собою скупчення зоряних систем, що широкою смугою перетинають нічне небо. На Деолі ви дали їй назву Гусяча дорога, а на Землі її іменують Чумацьким шляхом, а дехто — Мілкі веєм. Ось!

— Так от, — далі оповідав отаман. — Із Землі на Деолу я створив браму — майже таку, яку щойно використав Лахудрик, щоб привести Вас із палацу до цього кабінету. До речі, вхід до неї нині у цій кімнаті. Деола виявилась чарівною планетою дуже схожою на Землю, хоча перебуває майже у семидесяти п'яти тисячах світлових років від неї. Ваша планета також зазнала багато геологічних катастроф, допоки тут, зрештою, не розвинулося біологічне життя. Та й після того метеорити продовжували її бомбардувати. Проте згодом усе вгамувалося. Почалася еволюція. Так само, як і на Землі.

— Так, та не так!.. — знову встряв домовик.

— Справді, була одна відмінність у первинних еволюційних умовах на Деолі і на Землі, — погодився Михайло. — Деола, на відміну від Землі, зовсім не підвладна зовнішнім космічним силам Зла.

— У нас цього добра, у розумінні Зла, і свого досить, — скаламбурив Горанг. — Навіщо нам ще й імпортоване Зло з Космосу?

— Справді, його тут чимало, — погодився Михайло. — Імпорт зайвий. Однак Деола сама собою, як тепер з'ясувалося, становить велику небезпеку для усього Шляху! Річ у тому, що у Всесвіті є лише одне глобальне джерело Добра, але безліч локальних джерел Зла. Лишаючись недоступною для зовнішніх сил космічного Зла, Деола генерує власне. От саме це джерело становить дедалі більшу загрозу для всього Шляху.

— Слухай, отамане! — Горанг зліз із підвіконня й сів до столу. — Ти, часом, не заплутався у своїх уявленнях про Добро і Зло? Відомо ж бо, що вони одне від одного не відокремлюються — не буває у чистому вигляді Добра і у чистому вигляді Зла! Я це з юності знаю. Якщо у нас тут є джерело Зла, водночас воно неодмінно являє собою і джерело Добра. Таким чином, твоя теорія про «єдине джерело Добра», як би тобі сказати чемно, ну, словом, хибна.

Було помітно, що привид вельми вдоволений тим, як «по-науковому» розкритикував твердження «самовпевненого» господаря кабінету, який так досі й не пояснив, ким є він сам.

— Буду радий трохи розширити уявлення Вашої величності про містичні засади світобудови, — Михайло й собі вдав чемного та терплячого співрозмовника у науковому діалозі. — Справді існує фундаментальний закон буття, який полягає у тому, що співвідношення первинних елементів абсолютного Добра та абсолютного Зла у Всесвіті є однаковим — половина на половину. Добро і Зло виникли з первинної субстанції, одночасно з тим, коли з Великого вибуху виникла уся видима матерія. До Вибуху Добро і Зло існували в єдиній субстанції — так званій сірій матерії. Не білій — Добро, не чорній — Зло, а сірій — Добро і Зло разом. Сіра матерія не уся розділилася на Добро і Зло внаслідок Великого вибуху — її згустки досі фіксуються у Всесвіті. Більше того, вона може бути відтворена за умови поєднання у тій самій однаковій пропорції елементів Добра і Зла.

— Так-так, — з-під стелі у розмову ще раз втрутився домовик. — Ці елементи звуться етичними кварками. На сьогодні їх існує чотири типи. За іншими даними, вісім типів, ось. Кожному кварку відповідає антикварк...

— Дякую, Лахудрику, — Михайло сухо увірвав магістра езотерики. — Не переобтяжуй гостей надміром інформації. Отож, після Вибуху первинне Добро і первинне Зло поводилися у Всесвіті зовсім по-різному. Добро, розпорошившись, поволі почало концентруватися, перетворившись, зрештою, на єдину глобальну сутність. Згодом вона стала настільки потужною, що вже сама почала випромінювати кварки Добра. Вони врівноважують антикварки Зла. Первинне Зло так само виявило здатність до концентрації, однак не у глобальне джерело, а відразу у величезну кількість джерел-сутностей. Феномен Деоли, панове королі, полягає у тому, що на ній та у ближньому до неї космічному просторі відносна концентрація кварків Зла стабільно зростає. Ймовірно, тут виникло якесь надконцентроване джерело Зла, яке глобальне джерело Добра не встигає врівноважувати. Якщо такий стан речей збережеться надалі, є велика ймовірність, що Зло також сконцентрується у глобальну сутність. Вона буде здатна продовжити своє зміцнення за рахунок поглинання інших розпорошених у Всесвіті сутностей Зла. Це призведе до порушення рівноваги на користь Зла в усьому Всесвіті. Як вартовий Шляху, я маю цьому запобігти!

— Конкуренції побоюєтесь? — безневинно поцікавився Горанг у Михайла.

— От коли Зло переможе, Вам буде не до жартів! Ось! — образився на той сарказм Лахудрик.

— А не маєте припущень, де саме знаходиться те джерело Зла на Деолі, і що воно собою являє? — перервав Нод ту недоречну балачку привида. — Може, це генератор сакральності престолу? В момент коронації я усвідомив, наскільки він потужний.

— Цікава думка, проте ні, — заперечив Михайло. — Те, що Ви називаєте генератором сакральності, ми дослідили одразу, щойно прибули сюди. У своїй основі той генератор містить сіру матерію, про яку я Вам розповідав, тож він залишається нейтральним до обох сил. Хоча його природа не цілком зрозуміла, бо структура сірої матерії, з якої він створений, відрізняється від тієї сірини, що відома у інших зоряних системах. Річ у тому, що хоча ця сірина з Деоли так само нейтральна до Добра і Зла, вона чомусь взаємодіє з людською свідомістю представників одного-єдиного роду з усієї планети. Вочевидь, вони є носіями певної спадкової властивості. У жінок цього роду здатність взаємодіяти з сірою матерією виявляється вкрай рідко, та й то під дією сильних емоцій. Наш магістр, наприклад, вважає, що в основі цього явища лежить фізичне кохання, а поширена у вас легенда про появу генератора трохи неповна...

— Так-так! — знову з-під стелі долучився до розмови Лахудрик. — Я гадаю, що саме емоції закоханої Ральсіяти, яка брала шлюб із Тодом прямо на метеориті, спричинили закладення цієї генетичної властивості у всіх її нащадків. Ось! Втім, ця моя гіпотеза ще потребує емпіричного підтвердження, — «по-науковому» завершив він, зпогорда поглянувши на присутніх.

— Проте наразі важливо не це, — зупинив Михайло «науковця». — Той метеорит, який раз на триста два роки прилітає на Деолу, виштовхується з планети назад у космос, тому що містить таку саму сіру матерію, як і ваш генератор, а однакові заряди, як відомо, відштовхуються. Я припускаю, що на планеті можуть бути ще й інші згустки такої сірини. Хоча навіть вже відомого об'єму цієї субстанції на вашій планеті може вистачити на добрий десяток космічних тіл з такими розмірами як у Деоли. Втім, про новий різновид сірини поговоримо іншим разом. Зараз треба зосередитися на пошуках джерела Зла. Нажаль, наразі у цьому ми геть не просунулися. Тож вельми сподіваємося на допомогу у цьому обох Ваших величностей. Для цього, власне, і потурбували Вас цим запрошенням.

— Чим наші скромні особи можуть допомогти таким могутнім сутностям? — удав із себе геть скромного й смиренного Горанг.

— Річ у тому, — примружився Михайло у відповідь на іронію привида, — що навіть така «могутня сутність», як я, не має змоги повною мірою взаємодіяти із сірою матерією, бо я сам створений з її білої складової.

— От із чорною складовою Михайло розбирається на раз, — похвалився за отамана магістр. — Так само — з матеріальними об'єктами, навіть із часопростором, ось. А коли діло дійшло до сірої матерії, тут у нас трапився облом.

— Цить, Лахудрику! — не на жарт розсердився отаман. — Хоча мушу визнати, що пан магістр таки певним чином має рацію. Є імовірність, що аномальна кількість сірини на вашій планеті якось пов'язана зі зростанням тут кількості кварків Зла. І таки так — з сіриною я не можу взаємодіяти. Тож коли під час коронації Ви, пане Ноде Третій, остаточно опанували змогу управляти генератором, ми вирішили запросити Вас сюди, бо припускаємо, що Ваша здатність взаємодіяти з місцевим різновидом Сірої матерії допоможе швидше знайти і ліквідувати джерело Зла на Деолі. Його концентрація зростає щодня. Тут, у Прайських горах, ми створили цей сторожовий стан — анклав часопростору, і відокремили його від іншого світу непроникною для кварків Зла мембраною. Вона, як і сірина, цілком інертна до будь-яких взаємодій, енергій чи інших фізичних впливів і навіть непідвладна плину часу — час просто обтікає її. Тож у самому анклаві, час плине інакше, ніж будь-де. Тут ми можемо ним управляти.

— Теж мені дивина! Управлінням часом нас вже важко здивувати, — похвалився Горанг. — Королева Ауранія нещодавно випадково увімкнула генератор сакральності, який легко уповільнив час для заколотників у нашому палаці та довкола нього, — хвалькувато повідомив він. — А Нод, щоб Ви знали, у цьому уповільненому часі ще й створив власний анклав — капсулу нормальної дії фізики, де час протікав цілком звично.

— Нам про це відомо, — буденно сказав Михайло. — Утім, визнаю, що така здатність нового короля виявилася трохи несподіваною. Власне, вона і стала другою з трьох обставин, що спонукали нас запросити Ваших величностей до цієї розмови.

— А третя обставина? — одразу поцікавився Горанг.

— Третя? — Михайло поглянув у вікно, помахавши рукою комусь у замковому дворі. — Третя — це один старий друг нового суверена Ланоду. Лахудрику, давай хлопцям на сніданок сирників і сметани побільше — Маркові вони припали до вподоби.

За мить на столі з'явився полумисок, повний сирників, та глечик зі сметаною, у якому сторчма стояла дерев'яна ложка. Відчинилися двері, і до кабінету забіг величезний темно-рудий пес. Слідом увійшли Ілько та Рамир, за ними Марко у своїй новій картатій сорочці та білих кросівках. Пес, спершись на задні лапи, поклав передні на плечі Михайла, намагаючись лизнути його щоку. Зраділий Нод підійшов до Рамира. Друзі міцно обійнялися. Ілько почав з тієї теплої зустрічі кепкувати — мовляв, чи не беруть молоді люди приклад з Гавера, який он теж не навчений стримувати свої собачі емоції. Горанг заступився за молодшого колегу, про всяк випадок повідомивши Ількові, що донедавна у Ланоді рубали голови тим, хто наважувався бодай натяком порівняти короля з собакою. Ілько спробував знову пожартувати, але тут Гавер кинувся лизатися до нього, мало не поваливши венеда на підлогу. Лахудрик від того аж зайшовся сміхом.

На якийсь час у кімнаті зчинився маленький шарварок — жартували, сміялися, обіймалися мало не усі, крім хіба трохи зніяковілого Ілька. Насміявшись, Горанг, зрештою, вгамував той гармидер, нагадавши, що якщо на Деолі зростає концентрація кварків Зла, то може, молоді люди обговорили б саме цю проблему замість валяти тут дурня. Дивним чином до слів привида першим дослухався Гавер. Він одразу ліг у Михайла в ногах, немов промовляючи: «Коли вам так треба, то балакайте, а я зачекаю».

Рамир без вагань повірив словам Нода про те, що цей напівпрозорий суб'єкт у стародавньому камзолі — то привид Горанга III зі снів друга. Борець розповів, де залишилися Ерада із Клиртом та рудим приблудою Ярсом, а також як він потрапив до Білого замку крізь тунель у Прайських горах. Про сніданок усі забули. Лише Марко ледь примушував себе не дивитися на накритий стіл. Це зауважив Лахудрик, запросивши, зрештою, продовжити розмову за сніданком. Так і вчинили.

За столом мова зайшла про Марка, який був подався до Бундстану. Тут втрутився Горанг, зажадавши пояснень:

— Яким це чином може бути так, що про Марка написано у книжці, яку ми із Нодом читаємо зараз? Події роману продовжують відбуватися?!

— У нас на Землі це називається «он-лайн», ось! — встряв Лахудрик, проте ці слова усі одностайно пустили повз вуха. Домовик надувся та відлетів у куток.

— А ще з місяць тому я бачив Ілька та Лахудрика на листівці, яку знайшов у такій самій книжці, що потім потонула разом із човном після нападу крега! Навіть із відбитком вочевидь що Вашої, — Нод вказав на ображеного магістра, — добродію домовик, долоні та діркою від ножа, яким мене нещодавно хотів убити Сапукар. Як таке можна пояснити?

— Думаю, пояснення слід шукати у властивостях анклаву, — сказав Михайло. — Щоб спробувати розібратися з усіма цими обставинами, я й запросив сюди Ваших величностей. Ви, Ноде, вочевидь, спроможні впливати на час, адже створили капсулу «нормальної дії фізики». Це теж, як правильно сказав Його величність привид, своєрідний анклав. Дотепер я вважав, що на Чумацькому шляху таке під силу лише мені.

— Щиро кажучи, я досі не цілком розумію, як мені це вдалося, — зізнався Нод.

— Ви просто подумки робили усе, що слід, ось, — підказав, не втримавшись, Лахудрик.

— Я припускав, що захищаю друзів і себе, створюючи щит від тієї сили, що причавлювала нас і заколотників, — пояснив Нод. — А виходить, що я управляв часом?

— Точніше, Ви управляли часопростором, — зауважив Михайло. — Час бо без простору не існує, як і простір без часу.

— Як Добро без Зла, або як кварк без антикварка, — здогадався Нод.

— Як біле без чорного, — і собі додав Рамир.

— Давайте якісь підсумки підбивати, чи що, — Горанг за королівською звичкою взяв на себе роль головуючого. — Дозвольте нагадати, що нам досі невідомо, ким, власне, є Ви, пане Михайле.

— Я вартовий на Чумацькому шляху, — просто відповів отаман. — Мене на ці чати поставив Предвічний.

— Є ще і якийсь невідомий Предвічний, — зітхнув Горанг.

— Чому невідомий? — обурився Лахудрик. — На Деолі Предвічного звуть «Зоря Безмежжя». Ось.

— То ти, отамане, від Зорі сюди посланий? — перепитав привид. — Ну, це пояснення ліпше, ніж відсутність взагалі будь-якого. Нехай. Отже, панове, — майже суворо мовив Горанг, — мені б не хотілося, щоб цей діловий сніданок минув безплідно, як і більшість ділових сніданків, обідів, а особливо вечерь за мого матеріального життя.

— Чому ж безплідно? — посміхнувся отаман. — Сподіваюся, кава Вам таки смакувала! Однак справді до діла! Маємо спільно обміркувати, що будемо робити з тим кварковим варивом. Це, звісно, велика небезпека для усього Шляху, однак найбільша та першорядна загроза для Деоли. Тому ми покликали саме Вас, бо на цій планеті Ви сукупно володієте найпотужнішими здібностями, аби допомогти нам.

Приступити до пошуків відповідей на питання про «кваркове вариво» гурт не встиг. Гавер раптом підхопився і загарчав на зачинене вікно, шерсть на його загривку стала дибки, зуби вишкірилися люттю. У кімнаті враз настали сутінки. Вікно потьмяніло, скло у ньому вкрилося ніби памороззю. За мить на його місці утворилася сіра пляма із рваними пульсуючими краями. Стало зовсім темно. З плями тягло затхлою вологою, чувся важкий хлюпіт та якийсь неприємний шурхіт. Михайло миттю підхопився. За його спиною розправилися білі, немов створені з хмар крила. Очі його засвітилися бузковим вогнем. У правій руці зблиснув, а за кілька секунд спалахнув Вогняний меч. Нод із Горангом аж сахнулися від того вогню. У його світлі усі побачили, як пляма затягує у себе Марка. Ілько вилаявся, кинувшись до юнака, однак Михайло випередив його, спрямувавши у той бік меч. Не встигли обидва. Полум'я меча лише трохи обпалило поверхню плями, і вона разом із юним бундстанцем зникла, лише білі кросівки зблиснули. Потягло терпким димом, немов від сушеного морського латаття. У кімнаті розвиднілося. Усі мовчали, приголомшені тим, що сталося. Навіть Гавер нишком відійшов до найдальшого від вікна кутка кабінету, де нашорошено застиг, немов у засідці, готовий до нападу або оборони.

— Лахудрику, що ти відчув? — порушив тишу отаман.

— Те саме, що й ти, — несподівано грубувато відповів наляканий домовик. — Те сіре багно взагалі не підвладне тобі.

— Та сама нейтральна до Добра і Зла субстанція... — замислено мовив Горанг.

— У мене теж з'явилося знайоме відчуття, — напружився Нод. — Як під час коронації, але слабкіше та якесь неприємне. Це достеменно сіра матерія, однак зовсім інакша, якась наче липка та холодна. Хтось має якісь версії?

— Третій різновид сірини у всесвіті! І два з них на одній планеті? Це змінить наше розуміння світобудови і вимагатиме перегляду багатьох наукових теорій! Ось. — магістр езотерики почав потроху заспокоюватись.

— А давайте теорії розводитимемо згодом! — втрутився Рамир. — Ця пляма може будь-якої миті повернутися і забрати ще когось!

— Вже не може, — вказав на меч Михайло. — Меч визначив, яким чином субстанція вдерлася до анклаву, та встановив захист від неї. Інша річ, що ми у безпеці лише тут, а всі люди на Деолі під загрозою, якщо вона надумає полювати далі.

— Коли вже меч визначив спосіб зламу мембрани анклаву, то може, він також зробив повний аналіз властивостей субстанції? — припустив Нод.

— Ні, — хитнув головою Михайло, беручи до рук меч та вдивляючись у відблиск його погаслого леза. — Цього зробити не вдалося, бо субстанція, як виявилося, є нейтральною і до взаємодії з такими артефактами. Наразі Вогняний меч лише відновив цілісність мембрани та зробив її непроникною для цього агресора.

— Де тепер шукати Марка? — засмучений Ілько нагадав про долю юнака.

— Якщо він живий, то чи не там, де віднайшовся Гавер тоді, коли потрапив у перфорацію? — припустив Рамир.

— Не думаю, що усе так просто, — Михайло невідомо звідки дістав піхви і сховав у них меч. Зброя зникла просто в його руках. — Гавер відчув запах крізь випадкову щілину у мембрані і побіг туди, звідки віяло м-м-м... собачим коханням, а тоді сам і повернувся. Марка ж викрали крізь цілеспрямовано створену щілину.

— Ким створену? — запитав Рамир.

— Бач, а ти вимагав не розводити теорій, — нагадав йому Нод. — Без теорії на це питання важко відповісти, — він поглянув на Михайла, очікуючи від нього подальших пояснень.

— Думаю, саме зростання кількості кварків зла на Деолі призводить до хаотичного виникнення випадкових щілин у мембрані, — припустив Михайло. — Порушення цієї фундаментальної рівноваги впливає на все інше. Однак ми знову повертаємося до питання про причини цього порушення...

— Чекайте! Давайте будемо вирішувати проблеми послідовно. Почнімо з того, що нас щойно атакувало! — перервав новокоронований суверен отамана. Вочевидь отримані в академії Сили навички у кризовій ситуації нагадали про себе. — Якщо мембрана вашого анклаву матеріальна, і прорив у ній цього разу був створений умисно, значить те що його зробило має бути також матеріальним!? — зробив висновок Нод.

— Коли це так, — поглянув Рамир з-під лоба на друга, — то є шанс знайти ту сіру багнюку, а заразом і Марка.

— Усе не так просто, — спохмурнів господар замку. — Анклав знаходиться поза актуальним часом планети. Це означає, що він одночасно перебуває у кожній миті від моменту виникнення Деоли. Отже те що забрало Марка та руйнує мембрану, може приходити з будь-якої точки часу усієї історії планети.

— Ратх його забирай! — вигукнув Горанг. — Ми ж будемо шукати ту сірину по всій історії, хоч і тисячу років!

— А куди поспішати? — відповів Лахудрик. — Я ж казав, що Ви з Нодом повернетеся звідси до королівської спальні у той самий момент часу, в який увійшли до анклаву, ось. Так само пан Рамир — до князівни Еради та її супутників в ущелині.

— Тільки ви до того часу можете сильно постаріти, — засмутив Михайло Нода та Рамира. — Для людей їх власний біологічний час у цьому анклаві йде так само, як назовні. Тож немає у нас тисячі років для пошуків. Мусимо діяти швидко! Хтось має якісь версії? — повторив отаман питання, яке щойно ставив Нод. — Чи є гіпотези стосовно того, що може являти собою наш новий ворог? А тоді вже з'ясуємо як він пов'язаний з місцевим джерелом Зла. — він з надією поглянув на Нода. — Ви, наразі, єдиний, хто може взаємодіяти із сіриною.

— Знаєте, що? — після тривалої мовчанки заговорив Нод. — Я поки не знаю чи надлишок карків зла спричинив появу нової сірини чи навпаки. Але відчуваю що виникнення цього нового різновиду сірини мало бути схоже на природне лихо, на щось таке, що в одну мить змінило б структуру сірої матерії, зробивши її настільки огидною та водночас агресивною до людей.

— Ти говориш про метеорит, що знищив континент Ратхан! — збагнув ідею молодшого колеги Горанг.

— Або вибух вулкану, — долучився до творення наукових гіпотез Рамир.

— Щось занадто просто, — висловив сумнів домовик. — Нам усього-то й треба, що вивчити місця усіх катаклізмів на планеті — чи не вгніздилася та сила десь у кальдері чи у підводному кратері на місці загиблого континенту. Ось.

— Що ж, перевіримо, — буденно сказав Михайло.

У його довгих пальцях з'явилася світло-блакитна напівпрозора куля розміром з футбольний м'яч. На ній вгадувалися обриси континенту, Архіпелагу, гірських хребтів, річок та озер, на полюсах біліли шапки льодовиків. Михайло крутив кулю в різні боки, на її поверхні спалахували червоним, рожевим, помаранчевим та жовтим більші чи менші точки і одразу зникали. Лише одна темно-багряна пляма рівно світилася у глибині океану там, де колись загинув континент Ратхан. Нодові здалося, що на одну коротку мить у Залізних горах виникло ідеальне коло ртутно-свинцевого кольору, але одразу зникло. Покрутивши ще якийсь час світлову модель Деоли, розчарований отаман згорнув її.

— Енергетичні сліди вивержень, землетрусів та інших катастроф цілком збалансовані, — повідомив він результати свого дослідження. — Жодних ознак субстанції, що могла б порушити рівновагу Добра і Зла.

— А чому не зникає світіння в океані на заході? — запитав Нод.

— Катастрофа Ратхану була дуже потужна, вона залишила найбільший слід у астральній оболонці Деоли, але світіння потроху згасає, — пояснив Михайло. — Залишається припустити, що та сірина приходить сюди звідкись зовні планети та зникає у тому ж напрямку.

— Наприклад, із Релу, — поглянув крізь вікно на небо Рамир. — Або з того метеориту, що періодично прилітає на Деолу, а тоді зникає десь у Космосі. Ми самі з Нодом нещодавно бачили його.

— Бачили-бачили, — погодився, про щось знову задумавшись, Нод. — А знаєте, коли субстанція, яка забрала Марка, водночас пов'язана з метеоритом з одного боку і з генератором сакральності з іншого, я, здається, знаю хто може допомогти нам дослідити цей зв'язок та знайти джерело тієї сірини...

— Та до чого тут метеорит?! — магістр езотерики й собі намагався висловити «наукове припущення». — Я вважаю, що джерело виникло внаслідок якоїсь техногенної катастрофи і намагається «віддячити» людям! Ось.

— Хіба ти забув, — зиркнув на нього отаман, — що досі на Деолі мало траплялося катастроф, спричинених людьми. Хіба війни, але навіть вибухи найбільших бомб не були настільки потужними, щоб викликати зміну співвідношення кварків та антикварків, тим паче, аж у всій Галактиці.

— Річ, імовірно, не у вибухах, — наполягав на своєму Нод. — Це може бути і якийсь інакший, непомітний, на перший погляд, вплив. Нам може допомогти проаналізувати можливі гіпотези одна професорка-сектантка.

— Заїра Пом? — здивувався Горанг.

— Вона намагалася розкрити природу енергетики престолу, — пояснив свою думку молодший король. — Можливо, у своїх наукових пошуках вона зустрічала і щось подібне до цієї сили чи того різновиду сірої субстанції, що вкрала Марка. Можливо, чи їй відомі якісь подібні випадки в історії.

— Не знаю, що то за професорка, — сказав Рамир, — але чому б не спробувати?

— А зараз нам час, — Горанг із жалем допив своє перше за багато десятиліть горнятко кави, яке не випустив з рук навіть під час нападу сірини. — Щойно коронованому королю слід приступати до правління.

— Чекайте! — вигукнув Рамир. — Якщо на поклик пана домовика було створено браму з палацу до замку, то чи не можна зробити те саме до ущелини, де на мене чекають Ерада та Клирт?

— По-перше, — Лахудрик підняв вказівний пальчик правиці, — за часом Деоли минуло не більше години, як Ви, Рамире, увійшли до тунелю, що привів Вас до анклаву. Князівна з капітаном ще навіть не встигли занепокоїтися через Вашу відсутність. Ось. На жаль, є по-друге...

— Дозволь, Лахудрику, далі пояснюватиму я, — перервав домовика Михайло. — Загалом, Рамире, навіть мені непросто створювати брами часопростору на Деолі, бо кварковий дисбаланс уже впливає навіть на цю мою здатність. Однак Аріод тепер став винятком, бо в межах його міської смуги діє поле, генероване престолом. Безпечне утворення брами, що привела сюди їх величностей, стало можливе лише тоді, коли Нод змінив параметри поля. На наше щастя, здатність домовиків до телепортації дозволила Лахудрику виконати роль, так би мовити, маяка у потойбічні.

— Орієнтуючись на мій поклик, — домовик не втримався від того, щоб похвалитися, — Михайло мав змогу точно спрямувати браму у потрібне місце. Якби не я, існувала б загроза, що випадкова перфорація на шляху створення брами привела б її казна куди. Ось! А за моєї допомоги пан отаман вибудував браму мов під лінійку, точно!

— Я, здається, збагнув, куди Ви хилите, — спохмурнів Рамир. — Виходить так, що я потрапив сюди через випадковий розрив, а створити точно спрямовану браму в ту ущелину, де зараз Ерада, не вийде! І я не маю змоги повернутися до ущелини, бо того розриву не існує! От Ратх його забирай!

— Рамире, не переживай ти так, — Нод обійняв друга за плече. — Тобі ж пояснили, що в ущелині, де зараз Ерада, минуло геть мало часу. Ми розберемося із тим клятим кварковим дисбалансом, а тоді одразу ж заберемо сюди твою князівну і капітана Рея заразом. Не хвилюйся!

— А далі? — недовірливо запитав Рамир.

— А далі крізь браму хоч до Гирлону, хоч до Ланоду, — посміхнувся Нод. — Разом з нею самі вирішите.

— Щоб розібратися з субстанцією, яка викрала Марка, чим би вона там не виявилася і доки не здійснила масштабнішого лиха, гадаю, нам може стати у нагоді та професорка Заїра, — зауважив Михайло до Нода. — Її слід доправити сюди, Ваша величносте!

— Неодмінно, — відповів за молодшого колегу Горанг. — А коли пан магістр Лахудрик зможе знову телепортуватися до палацу, щоб спрямувати браму для Заїри?

— Хоч зараз, але Ви й самі це зможете зробити, — відповів Михайло привиду. — Лахудрик легко навчить вас, як подати мені сигнал для створення брами.

— Та на раз, — зрадів домовик нагоді виступити викладачем для історичного персонажу. — Зараз і почнемо. Ходіть ось сюди, — він потягнув привида у куток, який облюбував Гавер, подалі від столу.

Пес, що вже трохи отямився від шоку через напад сірини, знехотя поступився своїм місцем двом сутностям. Він улігся в ногах Ілька, оглядаючи усіх присутніх розумним, але сумним поглядом.

— Сумує наший собацюра, — венед занурив руку в густу шерсть на загривку Гавера. — Подобається йому у анклаві, але відчуває, що скоро ми підемо звідси.

— Куди це? — запитав Рамир.

— Щойно владнаємо справи на Деолі, — пояснив Михайло, — вирушимо до нового місця дислокації на Чумацькому Шляху.

— На якусь іншу планету? — запитав Нод.

— Хтозна, — знизав плечима Ілько. — Десь туди, де буде потреба у Михайловому мечі.

— А може, нам Гавера залишите? — попросив Рамир.

— Там видно буде, — відповів Михайло, випереджаючи заперечення, яке вже готове було зірватися з вуст Ілька.

— Ми закінчили навчання! — гукнув з кутка Лахудрик. — Королю Горангу вже не терпиться спробувати своє нове вміння. Він готовий повернутися до Аріоду, щоб навести браму. Ось.

— Швидко ви, однак, — похвалив їх оперативність Михайло. — Спробуймо.

Горанг миттю зник. Усі мовчали в очікуванні результату експерименту. Михайло зосередив погляд на стіні біля вікна, у якому ще так недавно пропав Марко. За довгі дві хвилини отаман полегшено відкинувся на стільці, показавши піднятий великий палець правої руки.

— Вийшло! — він ворухнув долонею, і у стіні виникло щось подібне до дверного отвору, у якому було видно край королівського ліжка.

Тепло попрощавшись із Рамиром та усіма іншими, не минаючи Гавера, молодий король повернувся до своєї спальні.