Білий замок на Чорній скелі

14. Тяв

У дворі «Зоряної вежі», як неодмінно називав цей маєток барон Дорг, було ще темно. Так само дзюрчав скляний фонтан над ставком. Нод підхопився з ліжка, щоб вийти до вбиральні — далося взнаки вино, змішане з лимонним соком, що він випив за вечерею. У прочинене вікно холу разом зі свіжим повітрям долинало хлюпотіння хвиль. І раптом — звук осипання каміння і чийсь не раз чутий голос, який коротко вилаявся. Не вмикаючи світло, парубок визирнув назовні так, щоб його не можна було побачити у вікні. До берега, відкидаючи довгу тінь, стрімкою стежиною, що вела з парку до моря, спускалася знайома постать — Планс. З-за великого валуна на пляжі йому назустріч підвівся якийсь чоловік. Вони поговорили не більше п'яти хвилин, і камердинер берегом пішов у напрямку пірсу та зник із поля зору. Незнайомець рушив у протилежний бік. За кілька секунд шарудіння гальки під кроками обох потаємних співрозмовників стихло. Нод у задумі повернувся до ліжка і несподівано для себе заснув. Цього разу — без усіляких балакучих сновидінь.

Розбудив його ніби щойно чутий голос Планса, який шанобливо повідомив, що вранішня кава вже парує, а пан барон чекає надворі. Нод нашвидкуруч умився, вдягнувся і, стоячи випивши кави у холі першого поверху, вийшов на ганок під портиком з чотирьох колон.

— Знайомся, це моя «Фурія», — гукнув до нього Самус, який спирався на капот чорної спортивної машини. — У неї дванадцятициліндровий двигун об'ємом дев'ять літрів, потужність двісті п'ятнадцять кінських сил! Розганяється до ста сімдесяти кілометрів за півхвилини... Ну, добре — за хвилину — до ста п'ятдесяти трьох, — попустився барон під іронічним поглядом Нода, який щось трохи пам'ятав із теревенів однокурсників на перервах. — Усе одно це найпотужніша машина у світі.

Справді, такі автівки Нод бачив лише у західних журналах, які приносили до Академії Сили синки дипломатів. Низька посадка, агресивний вишкір хромованого радіатора та блискучі ковпаки на колесах дійсно справляли враження. На додачу капот цього уособлення розкоші, виправдовуючи його назву, прикрашала металева статуетка оголеної крилатої жінки, яка подалася уперед ніби для злету. Самус сказав, що цю жінку-фурію зроблено із щирої платини. На мить Нод навіть подумав, що не від того, аби похвалитися такою машиною перед однокурсниками. Заздрісного Прена, мабуть, заціпило б від самого лише вигляду «Фурії».

Планс поклав у багажник дві сумки та, вислухавши якісь настанови барона, відчинив перед ним дверцята з боку керма.

— А ти не бажаєш повести? — раптом запитав Самус.

— Ні, — Нод поквапився зайняти сидіння пасажира, і «Фурія» вилетіла з двору.

— До речі, ти взагалі вмієш водити? — запитав барон, коли вони вже виїхали з вузької дороги, що вела до маєтку, на рівну, обсаджену пірамідальними дубами трасу Тасав-Аріод і помчали на північ.

— В Академії навчали, але таких машин я не водив.

— Добре, що ти навчався на військового — це королівська професія.

— І ти туди ж! То Горанг півночі про престол розказував...

— А «Фурію» я тебе водити навчу, — барон, пускаючи повз вуха слова про привида, у якого не вірив, заклав різкий віраж, виїжджаючи на трасу.

— Еге, одразу по тому, як крега впіймаємо.

За такою балачкою вони стрімко проминали села обабіч дороги. В'їхали у невелике і геть сонне містечко, яке звалося Котідан. Самус повідомив, що воно разом з численними іншими поселеннями та угіддями колись належало до великого майорату Азборанів. Дорога пішла униз — на долину, у якій розкинувся великий лісопарк, а за ним вже мали початися передмістя столиці. На узліссі близько до шосе стояла самотня, погано опоряджена садиба, обнесена похиленим тесаним тином. Самус саме пригальмував перед узвозом, коли від тину прямо під колеса вискочило темно-руде кудлате цуценя. Барон устиг зупинити машину. Нод вистрибнув з неї та зазирнув під днище, для чого мусив лягти прямо у пилюку. Неушкоджене на вигляд цуценя тихо скавчало, тулячись до заднього лівого колеса. Парубок дістав його — тремтяче, перелякане і, як виявилося, зовсім легеньке.

З-за тину почувся сварливий старечий голос. Хвіртка відчинилася, і у ній став сивий одноокий чолов'яга. Він спирався на кострубатий костур.

— А я вже сподівався, що його, нарешті, переїхали, — пробурчав дід, зиркнувши на цуцика у руках Нода. — Їх Булька моя п'ятьох привела. І де лишень кобеля здибала? Тут на усю округу жодного немає. Трьох цуценят я втопив, одного, найдебелішого, лишив на виріст, а цього Булька усе від мене ховала. Він, зараза, вже й підріс. Під машини, бач, заходився кидатися!

— Втопили? — перепитав Нод.

— А навіщо надурняк їх годувати? Давай його сюди...

— Не дам!

— Ми його із собою заберемо, — втрутився Самус, який теж вийшов з машини.

— Так не годиться, — вишкірив дід щербаті зуби. — Собаченя, воно теж грошей коштує.

— А штраф за жорстоке поводження з тваринами скільки коштує? — гримнув Самус. — Сідай, Ноде, їдьмо.

Парубок вмить опинився на сидінні, тримаючи на руках принишклого цуцика — той ніби зрозумів, що розмова була про нього.

— І куди ми його подінемо? — запитав Нод у барона, коли машина вже заїхала у густий праліс, яким пролягала дорога.

— Може, ти спочатку запитав би, де ми мешкатимемо у місті?

— А таки де?

— У Тасавському передмісті (це аристократичний район столиці) у мене є будинок з невеликим парком. Я у ньому виріс. Там мене навчали домашні вчителі та тренери. Але спочатку до провулку Сапукарів. Як ти його назвеш? — вказав барон на цуцика, який заходився облизувати Нодові руку.

— Тяв, — вискнуло цуценя.

— Так і назвемо — Тявом, — підтримав ідею Нод.

— Нехай, — погодився Самус.

Він увімкнув фари, бо машина рухалася крізь сутінки, які створювали густі крони високих буків. Шлях був геть порожній, у повітрі висіла вогка прохолода лісу, співали пташки, десь вистукував дятел. Тяв безтурботно засопів у парубка на колінах.

— Слухай, Самусе! — сказав Нод. — Чи давно в тебе працює Планс? Звідки він узявся?

— Спочатку матуся приставила до мене управителя одного з її маєтків, а коли той вийшов на пенсію через похилий вік, знайшовся Планс.

— Яким чином знайшовся?

— Та мій управитель перед пенсією сам його й знайшов. Усьому навчив, а за рік передав справи.

— А що Планс робив до цього? — далі цікавився Нод.

— Здається, торгував чимось, чи щось таке, — знехотя пригадав Самус.

— Тю! А сяка-така спецслужба у Королівстві існує? Ну, не можна ж до сина королеви, нехай і... м-м-м... невизнаного, приставляти неперевірену людину, — не полишав тему перейнятий державницьким мисленням герцог.

— Його ніби перевіряли... А чому ти раптом розпитуєш про Планса?

— Та цим ранком... — Нод переповів бачене з вікна на світанку.

— Он воно як! Навіть не знаю, що може означати така його поведінка, — барон надовго замовк.

Шлях пішов угору. Дерева несподівано розступилися, і в далині відкрилося місто. Столиця Ланоду Аріод розташувалася на рівнині, там де річка Лосмур, що брала початок у передгір'ях Ланодського хребта, різко повертала на захід. Єдиним узвищенням на видноколі був похилий зелений пагорб на східному березі річки. Там стояла фортеця. Навіть здалеку було видно, що вона дуже стара. Найдавніша частина столиці розташувалася попід пагорбом.

— Фортецю зведено на тому місці, де колись стояла ще давніша, а ту збудували Тод Перший та Ральсіята, засновники династії, — порушив мовчанку Самус. — Спочатку королі мешкали у фортеці, а пізніше збудували кілька палаців. Столичний називається просто — Великий Королівський. Є кілька заміських резиденцій, а також морська резиденція на острові Пуринатос неподалік Тасава.

— До речі, а що означає термін «концентратор сакральності»?

— Давня байка для марновірів, — відмахнувся барон.

— Горанг Пришелепуватий іншої думки, — не відступав Нод.

— Знову ти зі своїми нічними фантазіями!

— Менше із тим. Згодом з'ясуємо, чи направду той поміст із кріслом під балдахіном має якісь паранормальні властивості. Ми встигаємо до відкриття крамниці? До речі, їх у провулку багато? Як впізнаємо вказану кухарчуком? — знову почав сипати питаннями Нод.

— Планс мені сказав, що рибна крамниця там залишилася одна, — цього разу терпляче відповів Самус, повертаючи на в'їзді у місто праворуч. — До її відкриття ще півгодини — встигаємо. Гадаю, що там явка, де регулярно з'являється Ідар або його зв'язковий.

Вулицю обступали ошатні невисокі споруди передмістя. Проминувши невелику площу із струнким обеліском у центрі, Самус повів «Фурію» вузькою вуличкою, яка, здавалося, впиралася у глухий кут. Ба ні — з одного боку був виїзд до звивистого вузького провулку. Там пахло свіжою випічкою та кавою. На перших поверхах будинків були крамниці. З їх вітрин продавці саме прибирали дерев'яні ставні — готувалися до відкриття. Чорна «Фурія», що повільно просувалася бруківкою, привернула до себе увагу усіх, хто був у провулку. Один молодик, піднявши великий палець угору, показав, як йому подобається машина.

— Добридень, — зупинивши автівку, звернувся до нього Самус. — А де тут рибна крамниця?

— Рибна? — здивувався чоловік. — Та навіщо панам на такій файній тачці до того смітника?

— Чому смітника? — запитав Нод.

— Це ганьба нашого провулка — сморід, бруд, лайка. Й доброї риби там давно не продають.

— А чим торгують? — поцікавився барон.

— Головами, тельбухами, обрізками. Їх клієнти — генделики та їдальні для безхатченків, — пояснював охочий до балачки молодик. — Проте подейкують, що часом до них зазирають і респектабельні з виду ресторатори. Вони купують дешеві сорти риби та згодовують їх своїм нерозбірливим клієнтам, видаючи за делікатесні.

— А хто власник крамниці? — барон погладив Тява, який прокинувся від того, що машина зупинилася.

— Так Сапукари ж. Ця родина найдовше мешкає у нашому провулку. О, який незвичайний у вас цуцик, — молодик простягнув руку у відкрите вікно.

Тяв раптом підхопився на колінах у Нода та, вишкіривши зуби, видав звук, що мав би бути гарчанням. Чоловік, сміючись, прибрав руку. Подякувавши йому, Самус повів машину далі.

Осідок Сапукарів справді було нескладно впізнати. Крамниця знаходилася наприкінці провулка, який виходив на вуличку, забудовану складами та ангарами. Пахощі кави та свіжого хліба сюди не долинали. Над обшарпаними дверима поряд з брудною вітриною висіла іржава вивіска — вигнутий з товстого дроту силует риби. Самус штовхнув двері й переступив стертий кам'яний поріг. Підхопивши Тява, Нод пішов за ним. У тьмяній торговій залі справді стояв неприємний рибний дух, підлогу встеляла волога тирса, а під стінами вишикувалися кілька порожніх акваріумів.

— З собаками не можна! — пролунав від дверей, що вели до внутрішніх приміщень, сердитий голос немолодої жінки.

— Добридень, пані... — привітався Самус.

— Це до мене, тітко Дольсо, — з-за спини жінки вийшов статний чорнявий парубок у білій шовковій сорочці, чорних вузьких штанях та чорних лакованих туфлях.

— Здоров був, Ідаре! — барон простягнув руку для вітання. Долоня парубка геть потонула у Самусовій правиці.

— Не стовбичте у залі, бо ще хтось побачить! Йдіть нагору! — гримнула Дольса. — Та беріть вже й свого собаку, — махнула вона рукою.

— Та й справді, — Ідар першим повернув до виходу.

Проминувши підсобку зі стелажами до самої стелі, вони утрьох піднялися на другий поверх, де було світліше й чистіше. Світла кімната з клишоногим столом, кількома стільцями, рипучим паркетом та заскленим буфетом під стіною своїм вікном виходила у двір. Тут Нод ліпше роздивився Ідара. Той мав високий лоб, ледь помережаний легкими зморшками, тонкі брови, прямий ніс, чутливі губи та трохи заважке підборіддя. Стрункий, але вочевидь сильний, рухався кухарчук з грацією барса.

— Знайомся, Ідаре, це мій друг Нод, — Самус першим вмостився на стільці. — Йому ти усе можеш розповідати, як мені.

— Радий знайомству, — кухарчук міцно потиснув простягнуту Нодом руку.

— Я також, — Нод, аби відповісти на потиск, пустив Тява на підлогу.

— Між іншим, це Нод здогадався, що лист надіслав саме ти, Ідаре, — повідомив барон, — бо я, щиро кажучи, попервах не збагнув змісту цієї писанини, — він дістав з кишені куртки зім'ятий конверт.

— Мені здається, здогадатися було нескладно, — знизав плечима кухарчук.

— І у який це спосіб я мав здогадатися? — насупився Самус.

— Може, пан Нод відповість? — запропонував Ідар.

— У листі, Ви, Ідаре, згадали про Хтара, який мав повиїдати печінки, — Нод не примусив прохати себе двічі, — а правильно було б сказати про Ратха. Тому я й прочитав Ваш підпис під листом з кінця.

— Цілком слушно, — погодився Ідар.

— Досить вдавати із себе шпигунів, мов діти! — перервав їх Самус. — Розповідай, що сталося, Ідаре!

— Імперія вдвічі збільшила штат свого посольства, а особовий склад його охорони — утричі. Новий посол імператора, граф Руз Торб, повсякдень вимагав від Ауранії... пробачте, від Її величності королеви призначити дату скликання Таємної ради, де спадкоємцем престолу буде проголошено принца Ліруда. Торб стверджує, що принц незабаром одружиться з Ерадою, князівною Гирлонською...

— Чекайте! Ідаре, а чи не було останнім часом якихось новин з Гирлону? — запитав Нод.

— Ну, а як же! Княжич Авур зрікся прав спадкоємця...

— Ми про це знаємо, — нетерпляче зупинив його Нод. — Чи, бува, не було повідомлень про зникнення?

— Для тих новин ще зарано, — зауважив Самус. — Не минуло й двох діб...

— Це ви про що? — зацікавився кухарчук.

— Згодом дізнаєшся, — Самус підхопив на руки Тява, який заходився був гризти ніжку його стільця. — Ти ж маєш знати, Ідаре, що навіть після офіційного зречення княжича носієм династичних прав на ланодську корону залишається його батько — князь, а з боку імперії — імператор. Лише після того, як вони обоє офіційно від цих прав відмовляться, права перейдуть до князівни Еради — тепер уже спадкоємиці престолу Гирлону, та до крон-принца імперії. Після зречення крон-принца — до його молодшого брата, принца Ліруда. І лише коли він стане чоловіком Еради, права на корону поєднаються в одній сім'ї. От тоді вже доведеться скликати Таємну раду для проголошення Ліруда, за згоди Еради, спадкоємцем Її величності.

— Отже, все залежатиме від весілля князівни, — підбив підсумок Нод.

— Звісно, — зітхнув кухарчук. — Але межиморці вже почали інформаційну кампанію у пресі, обгрунтовуючи невідворотність сходження на ланодський трон Ліруда. Крім того, вони підкуповують чиновників та політиків. Граф Торб уже перебирає важелі управління королівством. Щовівторка він снідає з міністрами, які навіть погоджують із ним бюджетні видатки. Щосереди — з начальниками штабів, де обговорюється дислокація військ та графіки навчань. По четвергах промисловці балакають із послом про залучення інвестицій, зрозуміло, що передусім з Імперії. Дійшло до того, що ми оце днями відмовилися від контракту із Султанатом на побудову трьох корветів — їх для Архіпелагу збудують на верфях Імперії. Головне ж, що межиморці розпочали дискредитацію королеви в очах підданців, формуючи у пресі думку про необхідність її зречення престолу. Вони поширюють чутки про її неспроможність управляти королівством через проблеми із психікою, алкоголізм, схильність до містики та різну іншу маячню і натякають на потребу призначення регентської ради, яка має проголосити нового короля! Раніше за таку писанину газети б враз закрили, а нині королівський прокурор лише попиває з Торбом вино і лицемірно посилається на «конституційний принцип свободи слова». Найгірше, що люди потроху піддаються цій облуді. Я це просто шкірою відчуваю повсякдень, навіть серед слуг у палаці почалися негарні розмови. Тому я й просив Вас негайно прибути. Її величності потрібна допомога надійних людей.

— Чим ми зможемо цьому зарадити? — запитав Самус.

— Направду, я не знаю. У королеви майже немає відданих друзів, а небезпека щодень зростає, — зітхнув Ідар. — От я й подумав, що Ви маєте бути поряд, бо усе більше царедворців і чиновників переходять на бік Торба! Може, Ви щось придумаєте...

— Придумаєте!.. — аж розсердився барон.

— А більше королеві немає на кого покластися, — мовив Нод. — Ідар та ти, Самусе — ото і все.

— А ще ти! — із задоволенням зазначив Самус, значуще поглянувши на Нода. — Разом доведеться попрацювати! Слухай, Ідаре, а навіщо знадобилася така таємничість у цій нашій зустрічі?

— Я побоювався, що коли б до Вас дійшли чутки про загрози королеві, Ви б без усякої обережності стрімголов помчали до палацу. Тоді у нишпорок Торба було б досить можливостей Вас нейтралізувати — аж до імітації автомобільної аварії чи випадкового вбивства у п'яних розбірках. Надто, коли б я виклав у листі усе відкритим текстом.

— Невже ти гадаєш, що межиморці підуть на це? — дуже здивувався Самус.

— Її величність якось сказали, що бояться Вашого викрадення спецслужбами Імперії...

— З метою шантажу аби домогтися добровільного зречення королеви, — здогадався Нод.

— Зрозуміло, — Самус підвівся. — А тепер що?

— Тепер Ви, пане бароне, сподіваюся, будете обережнішим, — відповів Ідар. — Крім того, про Ваше повернення до столиці одразу має стати широко відомо, щоб у нишпорок відпали наміри розправитися з вами нишком.

— Що ж, гайда до палацу!

— Пан Нод теж? — дозволив собі запитати кухарчук.

— От його, Ідаре, ми і використаємо задля надання гучності моєму поверненню. Скандальності, я б сказав.

— Це ж у який спосіб? — Нод запідозрив щось малоприємне.

— Тут є телефон? — Самус не звернув уваги на запитання друга. — І чи можна цілком довіряти тітоньці Дольсі?

— Вона сестра у перших моєї покійної мами, — пояснив Ідар.

— Тобто твоя двоюрідна тітка, — уточнив барон.

— Так. Телефон ось, — кухарчук відсунув пачку старих газет на буфеті, за якими виявився масивний чорний апарат. — Знаєте, тітка Дольса нині єдина моя рідня. Я б не хотів її втягнути у щось небезпечне. Вона удова, а два її сини, виховані їх покійним батьком — справжні шахраї-пройдисвіти. Вони вже не раз намагалися через матір використати мене для якихось своїх темних справ. Коли дізнаються, що Ви тут були та ще й попрохали тітку Дольсу про допомогу, знову напосідатимуться.

— Не хвилюйся, пані Дольса лише зробить один короткий дзвінок, — Самус, підвівшись, підійшов до підвіконня, під яким розлігся Тяв. — А це що таке? Ноде, глянь-но!

Нод подивився крізь мутнувату від пилу шибку у двір, куди виходило вікно. Там стояла «Фурія» — точна копія Самусової, однак сріблясто-металевого кольору.

— От мені матуся торік подарувала чомусь жовту, — аж образився барон. — Чорну я вже сам придбав. — А для тебе вибрала шляхетніший колір!

— Вашу автівку, пане бароне, Її величність.. — Ідар затнувся, поглянувши на Нода, не наважуючись розповідати при ньому «сімейні» подробиці.

— Кажу ж, що при Нодові можна, — підбадьорив його Самус.

— Ауранія купила спочатку ту, жовту, у подарунок для Вас на день народження. Показала мені. Я дуже похвалив цей вибір, хоча, щиро сказати, зауважив, що колір міг би бути інший. А Її величність відповіли, що жовтий Вам подобається...

— Еге. Подобався у дитинстві, — всміхнувся Самус. — Був у мене іграшковий автомобільчик жовтого кольору, а ще я любив жовте лимонне желе.

— Коли ж наближався мій день народження, — далі розповідав кухарчук, — королева дозволила мені самому обрати масть...

Тут Тяв побіг до дверей, усім своїм виглядом демонструючи, що йому дуже треба надвір. Нод мусів піти з ним.

— Хутчіш гукни пані Дольсу, Ідаре, — Самус, нарешті, відірвав ревнивий погляд від сріблястої автівки. — Треба, щоб вона зробила кілька дзвінків, поки Нод не чує.

— Ну, якщо вже є така потреба... — знехотя погодився кухарчук.

— Почнемо із журналу «Пліткарик», — усміхнувся Самус...

Коли Нод із Тявом повернулися, літня пані саме поклала надбиту ебонітову слухавку. Вона з якоюсь співчутливою цікавістю поглянула на парубка.

За дві години чорна «Фурія» впевнено припаркувалася під автомобільним знаком «Стоянку заборонено» прямісінько навпроти паркового входу до палацу. Поряд з масивною кованою брамою, яку охороняли восьмеро гвардійців у червоних одностроях, розташували свої штативи фотографи. Тут-таки вешталися журналісти з блокнотами — кілька чоловіків та одна жінка.

— Встигли! — задоволено сказав барон до Нода. — А он ще й наші межиморські друзі, — він вказав на непримітну автівку з дипломатичним номерним знаком на бампері, припарковану оддалік, куди не сягала обмежувальна дія знаку. — У мене є дозвіл на зупинку у цьому місці, а їм — зась. Що ж, усі потрібні споглядачі на своїх місцях. Починаємо, — він вийшов з машини та впевнено попрямував до вартових.

Нод, з передсердя хряпнувши дверима, мусив іти за ним. Тява вони, наразі, ризикнули лишити у «Фурії». Фотокамери націлилися на автомобіль, а тоді й на тих, хто з нього вийшов. Побачивши Самуса, гвардійці узяли зброю на караул. Хвіртка у воротях вже почала гостинно прочинятися перед ним, коли начальник охорони узрів Нода.

— Дуже перепрошую, пане бароне, — виструнчився він, — але я не можу взяти на себе відповідальність пропустити Вашого супутника.

— Розумію, — доброзичливо відповів Самус. — Будьте ласкаві доповісти по команді, що я хочу увійти до палацу із другом, а ми з паном Нодом зачекаємо на дозвіл Її величності.

— Буде зроблено! Радий прислужитися, — полегшено зітхнув офіцер та мерщій зник за ворітьми, над якими нависали крони дерев старовинного парку.

Фотокамери вперлися мало не у груди Самусові та Нодові. Кілька разів блимнули фотоспалахи. Немолода жінка у бежевому брючному костюмі першою підбігла до барона:

— Скажіть, пане Дорг, — вона розгорнула журналістський блокнот, — чи правда, що Ви прибули до Ланоду з одним зі своїх «загадкових юних симпатичних друзів», як їх назвала преса у Гирлоні?

— У яких Ви стосунках із бароном Доргом, юначе? — до Нода підступив якийсь плюгавий чоловічок у великих рогових окулярах.

— А де Ваш інший «загадковий друг»? — це вже високий худий парубок у ширококрисому капелюсі.

— Інший друг он у «Фурії» залишився, — відповів Самус. — Ми не планували сьогодні пресової конференції, пані та панове! — з удаваною серйозністю мовив Самус, — та з поваги до вільної преси, — він озирнувся на автомобіль межиморців та помахав їм рукою, — повідомлю, що пан Нод справді є моїм добрим другом. Я запросив його, аби показати найвизначніші місця Ланоду.

— Отже, ви разом подорожуєте? — жіночка щось записала у своєму блокноті.

— Саме так, — ствердно хитнув головою Самус.

— А скажіть, будь ласка?.. — спробував поставити питання Нодові довготелесий.

— Лише подорожуємо, — вичавив із себе колишній курсант.

— Які новини у Королівстві? — запитав Самус у журналістки.

— Тут питання ставимо ми! — аж верескнув плюгавий.

— Коли так, то ставте їх одне одному, — несподівано озвався до «вільної преси» Нод.

— Ось так вам, — підтримав його Самус, а гвардійці в них за спинами стиха гигикнули.

— Перепрошую, пане бароне, — з воріт вийшов командир варти. — Ви, звісно, разом із другом, можете пройти. Чи дозволите виділити Вам для супроводу сержанта?

— Ніби я сам дороги не знаю. Дякую за службу, — він вже збирався увійти у прочинену хвіртку, але Нод торкнув його за рукав:

— А Тяв?

— І справді! Зовсім мені забила баки ця «вільна преса». Офіцере! — гукнув Самус до командира і півголосом продовжив. — Нехай сержант перепаркує «Фурію» у дворі, а цуценя, яке лишилося у машині, віднесе до придворного ветеринара на огляд, — барон віддав ключі від машини.

— Буде зроблено, — відповів офіцер.

Журналісти щось таки розчули з цієї розмови, бо дружно заходилися нотувати у своїх блокнотах «про іншого загадкового друга королівського бастарда». Фотографи повернули об'єктиви до автомобіля. Нод слідом за Самусом увійшов на подвір'я. Від воріт починалися три широкі алеї. Барон рушив тією, що вела праворуч, обсадженою стрункими пірамідальними дубами. На сонячних галявинах за ними тут і там видніли кущі троянд і ще якихось невідомих Нодові квітів. Поміж ними походжали павичі та фазани. Мало не з-під ніг спурхували пташки, схожі на перепілок.

Барон ішов стрімкою ходою, не даючи Нодові поставити дошкульні питання, які крутилися у того на язиці. Нарешті на їх шляху трапився ставок, посеред якого височіла мальовнича, заросла мохом кам'яна брила. З її вершини зривався водограй. Самусові, нарешті, довелося стишити ходу.

— Ну й покидьок ти, Самусе! — Нод зупинився над ставом. — А ще бароном називаєшся!

— Послухай, герцог Азборан!..

— Тихіше, бо ще хтось почує!

— Ноде, ота Кетря Собача навмисне натякнула у своєму дурнуватому таблоїді на те, що наші стосунки... гм, мають скандальний характер. А скандал — то найліпший привід, щоб про моє повернення заговорили у Королівстві.

— Щоб ти знав, у Республіці за такі речі до концтаборів відправляють. До тебе, Самусе, ця дурня усе одно не пристане, бо на тобі і так нема де печатки королівської поставити, а мені...

— І до тебе не пристане, але спочатку нам добряче перемиють кістки у пресі. Межиморці ж вважатимуть, що такі знеславлені, ми не становитимемо жодної небезпеки для їх планів. Ба більше — це ще й послабить позиції королеви.

— То ти вирішив прикинутися геть нікчемним, щоб на тебе вороги уваги не звертали. Стратег! Ратх би тебе узяв!

— З одним застереженням, Ноде: не я, а МИ не становитимемо жодної проблеми для межиморців. Це і буде запорукою нашої безпеки.

— А ще кажеш, що ти не політик! Ще й який, Самусе! Хоча це на перший погляд, бо на другий — ти наробив великого лиха, — дедалі більше сердився Нод. — Уяви, що при князівському дворі у Гирлоні працює бодай один шпигун з Імперії. Тоді є велика ймовірність, що межиморці вже знають про повернення Азборанів у моїй особі. Отже, я перетворююся для них на головну мішень після королеви! Зрозуміло?

— Тю! Я й справді не подумав про це... Щиро кажучи, вважав, що маю ідеальний план, а вийшло якось кепсько. Яке паскудство ця довбана політика! — Самус спересердя вдарив ногою камінець, який з тихим плескотом упав у ставок.

— Маємо ще більшу небезпеку, бароне! Тепер, після того, як моє обличчя з'явиться у пресі, лише питання часу, коли дуумвіри дізнаються, що я таки втік з Республіки. Для Юса і Кинава це обернеться страшними тортурами і смертю. Зрозумів, лобуряка самовпевнений, що накоїв?! Одним махом загнав нас, та боюся, і свою матусю у таке... у глухий кут!

— Ноде, я вже зрозумів, що утнув велику дурницю, не ятри мені душі далі. Ходімо хутчіш до матусі. Недобре примушувати монархів чекати, а монархинь — і поготів! — Самус знайшов привід припинити важку для нього розмову.