20. ДКНС

Рамир намагався вдавати цілковиту незворушність. Не роззираючись, він слідом за Михайлом пройшов замковим подвір'ям до кабінету у вежі, над входом до якої містився барельєф — крилата людина з вогняним мечем у правиці. Чоловіки, які траплялися їм на шляху, лаконічно вітаючи отамана, зі стриманою зацікавленістю поглядали на гостя, але питань не ставили. У кабінеті Михайло передусім запропонував пообідати, хоча жодних ознак їжі видно не було. Борець лише знизав плечима, сідаючи до порожнього, встеленого простою льняною скатертиною столу.

— Лахудрику, — звернувся до когось Михайло, — годі ховатися у невидимості, йди вже сюди! І попоїсти щось давай!

— От я завжди казав, — почувся мелодійний голосочок, — що дружба з тим варварським венедом нічому доброму Вас не навчить. Геть чемність забули! Ось!...

— Ходи вже сюди, — трохи гримнув Михайло. — Чемність, бач, із ним забули! А сам як поводишся з гостями?! Тим паче, із невтаємниченими!

— Це з ким ти балакаєш? — Рамир, зрештою, вирішив, що вже досить вдавати неподивованість.

— Даруйте, пане Рамире, що одразу не з'явився Вам перед очі, — прямо над столом виникла істота, подібна до якогось звірятка завбільшки з кота, сіро-рудуватої масті. — Маю честь рекомендувати себе: Лахудрик Пенатій! Старокиївський домовик, магістр езотерики. Ось.

— Старо... який? — перепитав Рамир.

— Старокиївський, — пояснив Лахудрик. — Київ — це місто на Землі.

— Де?

— На планеті Земля, — втрутився Михайло. — Згодом зрозумієш, про що йдеться. Лахудрик — створіння світу потойбічного. Утім, як і я...

— Що ти?.. — спантеличився Рамир.

— Мишко забув, що ти невтаємничений, — «пояснив» Лахудрик. — Знаєш, пане отамане, час вже скласти якусь стандартну довідку про нас із тобою, бо гості геть однаковісінько реагують, коли чують твої пояснення. Ось. А гостей у замку щось більшає.

Михайло не встиг відповісти, бо двері відчинилися, і до кімнати стрімко увійшов парубок у картатій сорочці, синіх потертих штанях та ніколи не бачених раніше Рамиром м'яких білих мештах. З маківки його голеної голови на плече спадало густе пасмо русявого волосся.

— Гавер зник! — вигукнув парубок, і раптом вкляк від подиву, побачивши Рамира. — Ще один?

— Так, маємо вже другого прибульця за день, — занепокоєний Михайло звівся зі стільця. — То де ж подівся Гавер? У анклаві ніхто не може зникнути.

— Він на моїх очах вистрибнув на скелю біля причалу, — далі говорив парубок, не зводячи погляду з Рамира. — Там вона таким карнизом нависає над водою, то Гавер на тому карнизі просто мов у повітрі розчинився. Щойно стояв — і раптом пропав. Лише якесь сіро-сріблясте марево на тому місці заклубочилося. Однак коли я видерся на карниз, там вже геть нічого не було — самий пташиний послід. Де той пес міг подітися, уяви не маю.

— Що скажеш, Лахудрику? — запитав Михайло в домовика.

— У потойбічні жодних збурень — все спокійно, — відповів Лахудрик. — Утім, стривайте, — домовик надовго замовк, а тоді занепокоєно мовив: — Дуже хочу помилятися, але схоже, щось таки відбувається зі стінами анклаву.

— Здається, я здогадуюся, — ще дужче занепокоївся Михайло. — Множинні перфорації?!

— Схоже на те, — погодився магістр езотерики.

— Гадаєте, Гавер виліз з анклаву крізь нору перфорації? — Ілько поглянув на Михайла.

— Ходімо поглянемо, — відповів отаман.

— Можна й мені з вами? — попросив Рамир, який мало що міг зрозуміти з цієї розмови.

— Ходімо, — Михайло першим вийшов з кабінету.


До Старомлину Кинаву повернутися не судилося. У штабі прикордонної служби старший з офіцерів відразу залишив утікача під опікою молодшого, а сам, пославшись на законний вихідний, пішов його догулювати. Двоє оперативників з великим, але мовчазним подивом оглянули вміст Кинавового наплічника, а тоді лишили парубка наодинці з холоднооким офіцером. Він назвав себе: старший лейтенант Дойр Брет.

— Гадаю, Кинаве, — почав він допит, — у нас із вами попереду тривала й цікава розмова. Спочатку поясніть походження перлів. Не треба бути експертом, щоб збагнути, що кожна з цих перлин унікальна і коштує, як увесь Старомлин.

— Якщо перли не належать до заборонених речей, чи мушу я щось пояснювати стосовно них? — знизав плечима Кинав.

— Судячи з того, як добре Ви орієнтуєтесь у ситуації, можна припустити, що Вас ретельно готували до проникнення у Конфедерацію.

— Натякаєте, що є підстави припускати, що мене заслано до Конфедерації як шпигуна-нелегала? Ліпше натякніть, чи мають біженці право на адвоката.

— Я ж кажу, що Вас добре підготували, — зробив «комплімент» холодноокий.

— Життя трохи навчило, пане офіцере.

— Та скільки Ви там прожили? Отже, на питання про те, звідки Ви взяли коштовності, відповідати відмовляєтесь. Так, Кинаве, і занотуємо до протоколу. Про те, звідки у вас ціла пачка ланодських грошей, яких у Республіці навіть бути не може у приватному володінні, я вже й не питаю. Наразі. Тепер назвіть причини Вашої втечі.

— Незгода з політичним режимом, утиски прав і свобод...

— Бла-бла-бла. Ви занадто молоді, щоб говорити такими правильними конструктами. Очевидно, що Вас навчали...

— Скажіть, нарешті, пане офіцере, якщо можна Вас так називати, чи маю я таки право на адвоката?

— Можете називати мене Дойром. Щодо адвоката, то Ви не повірите, але не маєте, бо Вас ні у чому злочинному не підозрюють. Це звичайний законний допит втікача. І я зобов'язаний поставити Вам питання про походження речей, які мають ознаки унікальності, а тому можуть бути, наприклад, викраденими та перебувати у континентальному розшуку. Ваша відмова від пояснень дасть мені законну підставу затримати Вас до з'ясування обставин. Для цього я маю досить повноважень.

— Я так розумію, що направду Ви, Дойре, від самого моменту нашого знайомства у Старомлині були керівником цієї операції.

— Радий, що Ви такий кмітливий. Однак повернімося до того, звідки у Вас перли. Попереджаю, — далі говорив допитувач, — що варіант відповіді «ішов — знайшов» не канає.

— Жаргоном бавитеся, Дойре? Ну, тоді слухайте уважно...


Нод запитав у заклопотаного сервіруванням обіднього столу Планса, де барон. Камердинер відповів, що «їх гоноровість трохи нездужають, але наказали подавати обід за півгодини». Споглядаючи за плавними та вправними рухами Планса, Нод упіймав себе на неприємній думці, що камердинер, якби захотів, міг би отруїти їх із Самусом безліч разів. Утім, шпигун, вочевидь, мав інше завдання. До часу. Подумки дорікнувши собі за параноїдальні настрої, Нод вже розвернувся, щоб іти шукати добропорядного Бобошка, коли раптом Планс сам звернувся до нього:

— Пане Ноде, пан барон сказав мені, що у нас гостює одна дама зі своїм другом, — заговорив камердинер як завжди чемним і чітким тоном.

— Я знаю, — Нод узявся за ручку дверей.

— Чи не через неї маєток охороняють люди пана Бобошка?

— Звідки Вам, Плансе, відомо, що це його люди?

— Пан Пилип сказав, — камердинер заходився протирати склянки. — Ранком, коли я повертався до маєтку, на ганку мене зупинили охоронці. Пан Пилип саме вийшов на ганок, щоб наказати їм пропустити мене.

— Якщо Вам так це цікаво, то запитайте у Самуса! — грубувато відповів Нод.

— Я до того, — далі говорив камердинер трохи зухвалішим, ніж зазвичай дозволяв собі, тоном, — що у місті якось неспокійно. Тому я й подумав, що пан Бобошко вживає превентивних заходів безпеки.

— А що такого відбувається у місті? — нашорошився Нод.

— На вулицях побільшало поліцейських патрулів. До урядового кварталу не пускають перехожих. А ще кажуть, що королева залишила столицю...

— Думаю, з нашим гостями це не пов'язано! — обірвав камердинера Нод і вийшов з їдальні.

У кабінеті Самуса він застав лише заклопотаного Пилипа та високого чоловіка у довгому плащі — командира загону охоронців, як з'ясувалося. Добропорядний дозволив командиру продовжувати доповідь у присутності Нода, і той розповів, що у провулку Сапукарів уже побувала поліція. Вона цікавилася не лише синами пані Дольси, але й тим, чи не бачили там жінки, дуже схожої за описом на Загру. Командир також підтвердив, що у місті посилено заходи безпеки. За його словами, посольство Імперії поширило чутку про таємне прибуття до столиці мало не самого межиморського прем'єра. На це добропорядний пробурчав, що такі візити за жодних обставин не відбуваються без формального запрошення. Крім того, він у будь-якому разі знав би про заходи безпеки, які неодмінно передували б такому візиту, якби він справді мав місце. Тут до кабінету раптом завалився трохи скуйовджений Самус. Детектив поквапився відпустити командира, аби барон своїм виглядом з бодуна не ганьбився перед стороннім.

— Те, що поліція водночас цікавиться як замахом, так і місцем перебування Загри, — сказав добропорядний, коли командир щільно причинив за собою двері, — свідчить про те, що я недооцінив, наскільки глибокі корені пустила секта. Нічого хорошого я від цього не чекаю.

— Як і від чуток про візит прем'єр-міністра Імперії, — додав Нод.

— Проте Загру тепер буде легше схилити до співпраці, — знайшов позитив Самус.

— От лише у чому нам із нею співпрацювати, власне? — знизав плечима детектив.

— Щонайменше, вона досі не повідомила, для чого верховні ратхари усі разом приїхали до столиці Ланоду, — Нод аж здивувався, що добропорядному не спала на думку така очевидна мета.

— Мені подобається твоє державницьке мислення, — похвалив герцога барон, намагаючись потамувати похмілля склянкою води. — Може, ти у своєму гуманізмі зайшов би так далеко, що замовив би Плансу пляшку білого на аперитив до обіду?

— До речі, про Планса... — Бобошко поспішив відволікти увагу Самуса від ідеї випити вина, але тут на порозі кабінету з'явився сам шпигун-камердинер із повідомлення, що обід подано. Тож Самус сам наказав йому подати аперитив та пішов запросити до столу Загру.

Коли всі зійшлися у їдальні, Пилип заявив Плансу, що сам впорається на роздачі страв. Камердинер, наливши баронові білого сухого, мусив піти. Щойно за ним зачинилися двері, Пилип повідомив Загрі, що її одновірці вже задіяли королівську поліцію для того, щоб не дати їй втекти. Жінка й сама, вочевидь, добре розуміла своє становище, тому ще до того, як добропорядний розклав на тарілки оленину з печерицями, погодилася розповісти про інтереси секти у Ланоді.

— Ресурси єдиного континенту, що лишився на Деолі, вичерпуються, — почала вона здалеку, — а кількість людей на планеті, навпаки, зростає, бо кращими стають харчування і медицина. Надто великими темпами зростає поголів'я молоді віком до тридцяти років. — Загра кинула погляд на Нода. — Чим більше у світі молодих чоловіків, тим більшою є вірогідність великої війни.

— Чого б це? — поцікавився Самус.

— Соціальна агресія, пане бароне, — з помітним апломбом відповіла професорка. — Цим терміном наші вчені-суспільствознавці пояснюють типи поведінки молодих людей, які прагнуть інакшого життя, ніж можуть собі забезпечити у своєму суспільному прошарку. Не бажають вони, як їх батьки, усе життя гарувати біля верстата або впадати на фермах біля худоби чи у полі. Їм, бачте-но, соціальну перспективу подай. А де ту перспективу узяти, коли панівним прошаркам самим розкошів не вистачає? Той, хто поміж бідноти розумніший, здобуває освіту, аби якось вибитися у люди, проте більшість збиваються у банди. І добре, коли ті банди є просто кримінальними — тоді їх легко можна пересадити чи знищити. А що робити, коли маємо справу із бандам ідейними? Лідери таких угруповань свою жагу влади і грошей маскують прагненнями до соціальної перебудови суспільства. Вчені з Імператорської Академії наук створили математичну модель, яка показує пряму залежність наближення часу суспільного зламу від зростання кількості парубків у суспільстві.

— А війна — це неминучий наступний етап за суспільним зламом? — подав свій здогад Нод.

— Ну, так! — підтримав його добропорядний. — Імперія — найрозвинутіша у військово-інженерному і промисловому плані країна. Там найбільше зростання кількості неприкаяної молоді, отже, їй першій загрожує той злам та встановлення диктатури колишніх мешканців бідняцьких кварталів та сіл. Диктатура, не маючи ресурсів задовольнити справедливістю усіх, нападе на сусідів... Утім, гадаю, мадам, що вашу секту створено, так би мовити, навипередки — щоб заздалегідь перехоплювати потенційних революціонерів, забиваючи їм баки екзотичним вченням про Ратха.

— Віддаю належне Вашій кмітливості, — вперше посміхнулася сектантка. Однак це лише одна з причин, чому серед представників вищої влади Імперії знайшлися ті, хто згодився прикрити нас від поліції та інших неприємностей.

— Секта виявилася потужним політичним інструментом! — Нод знову випередив Загру своєю здогадкою. — Цей інструмент можна застосовувати як у самій Імперії, так і в інших країнах. От ви й прибули до Ланоду!

— Так усе ж із якою метою? — подав голос досі ще не зібраний Самус.

— Припускаю, що як один із загонів підтримки зазіхань принца Ліруда на трон Ланоду, — відповів Пилип замість Загри. — Адже у Королівстві вже теж чимало безперспективної молоді. От вам і нові сектанти — ціла армія. З цього плацдарму можна перебирати контроль над ресурсами Гирлону та Конфедерації, тоді — Республіки, а Султанат впаде сам...

— А ще, пані Загра, Ви якось, ще у Імперії, — і собі припустив Нод, — почули, що генератор сакральності Ланодського престолу — то не така вже й легенда. Це явище Ви як справжній вчений теж відразу сприйняли за вельми значний ресурс. У Ваших очах генератор певною мірою заступив ту первинну мету, яку Вам ставила спецслужба Імперії в інтересах Ліруда. Однак двоє Ваших колег-верховних адептів невчасно здогадалися, що Ви становите загрозу для них, тому вирішили використати моє вбивство у багатоцільовій грі. У цьому в них знайшлися помічники серед ланодських політиків.

— Ваша версія, пане Ноде, виглядає досить стрункою і у загальних рисах відповідає дійсності, — академічно погодилася Загра. — Однак Вам відомо, що у дослідженні генератора я не вельми просунулася. Припускаю, що на його роботу якось впливає одна субстанція. Колись давно у своїй науковій статті я дала їй назву «сірина». Дослідивши історичні джерела, я віднайшла певні згадки про цю субстанцію. Її прояви, я майже певна, пов'язані з періодичними відвідинами Деоли отим циклічним небесним тілом, яке нещодавно прилітало знову. Гадаю, що енергетика престолу (чи генератор поля сакральності, коли завгодно) може мати стосунок до відвідин того метеориту. Сірина — це щось фундаментальне у всій світобудові, — з помітним натхненням промовляла професорка. — На жаль, наша Академія наук відмовилася фінансувати мої дослідження, а от ратхари ними вельми зацікавилися...

Загра не встигла завершити, бо у двері постукали. У їдальні з'явився Планс і попросив Самуса до телефону, бо дзвонили з палацу. Повернувшись за кілька хвилин, заклопотаний барон повідомив, що королева з Ідаром уже прибули з Тасаву, перебувають у доброму гуморі, але на цьому телефонна розмова увірвалася. Не працює і друга лінія зв'язку. Тут увійшов командир охоронців і викликав Пилипа на розмову за двері. Детектив повернувся вже одягнений. Нічого не пояснюючи присутнім, він наказав Нодові й Самусу негайно вдягатися та йти за ним, а Загрі — зачинитися у апартаментах разом із охоронцем та чекати.

У передпокої їх перестрів Планс, який докладав помітних зусиль, аби вдавати спокій. Самус дав камердинерові категоричне розпорядження не залишати маєток і чекати на його вказівки. На питання камердинера, у який спосіб ті вказівки надійдуть, якщо не працюють обидві телефонні лінії — ні міська, ні пряма з королівським палацом, барон відповів, що у крайньому разі надішле нарочного, а наразі Пилип вже послав за телефоністом. Залишивши розгубленого шпигуна, вони втрьох вийшли на ганок. На місто саме почали спускатися вологі свіжі сутінки.

— Ви обидва поводилися майже невимушено, як на такі обставини, — похвалив Пилип Нода і Самуса за розмову із Плансом. — Сподіваюся, він не запідозрить, що його викрито.

— Поясніть краще, що сталося та куди ми прямуємо? — трохи роздратовано перервав його Нод.

— Йдемо до мене на Еспланадну, — детектив безцеремонно насунув Нодові на очі кепку, взяту із Самусового гардеробу. — Йдемо хутко та крадькома.

— Може, поїдемо на «Фурії»? — ще не скінчивши запитання, Самус збагнув, що на те відповість Пилип, і той не забарився:

— Це те саме, що приїхати на Еспланадну церемоніальною королівською каретою та ще й з ескортом кирасирів. Підемо пішки. Мені повідомили, що по усьому місту ті, хто має власну охорону — від аристократів і купців до кримінальних авторитетів, оголосили мобілізацію своїх загонів. Разом з відключенням телефонної мережі...

— Є відчуття грандіозної заварухи, — зрозумів детектива Нод.

— А в тебе, Пилипе, що нам робити? — Самус роззирнувся у сутінковому парку.

— В мене є можливість чути з дому все, що відбувається у кризовому штабі поліції, — повагавшись, Пилип таки виказав свою велику таємницю. — Коли довідаємося, чим зараз зайняте поліцейське начальство, зможемо точніше вирішити, як діяти. Я, щиро кажучи, вважаю, що у ймовірному загальному гемблі може бути знову здійснена спроба замаху на Нода, а найперше, де його шукатимуть, то це у твоєму маєтку. Хутчіш, панове, хутчіш!

Троє чоловіків вийшли непримітною хвірткою на вулицю. Майже тієї ж хвилини до головного входу будинку під'їхали три автомобілі, з яких вийшли восьмеро кремезних мовчазних людей...

Тасавське передмістя цієї пори було, як зазвичай, порожнє — жодних перехожих чи машин. Нод не відразу зрозумів, що саме невловимо змінилося у міській атмосфері, але добропорядний Пилип Бобошко виглядав ще більш занепокоєним. Він зупинився, роззирнувся на усі боки, а тоді, мовчки махнувши рукою супутникам, швидко повів їх провулками. До Еспланадної лишалося ще хвилин із десять. У цій частині міста вже горіли ліхтарі, проте не було видно ані людей, ані машин.

— Що скажете про це? — Пилип знову зупинився.

— Облиш свої загадки, — розсердився Самус. — Про що?

— Хіба ти не помітив? — Пилип зробив округлий жест правицею, ніби закликаючи барона осягнути Всесвіт. — У місті зовсім тихо.

— Справді, — Нод теж зауважив дивну зміну. — Ні музики, ні голосів. Та й людей нам геть не трапилося. А ще ж не пізно, мають працювати ресторани і паби, та й таксисти, однак їх теж не видно.

— А я думаю: що воно не так? — зрозумів, нарешті, й Самус.

— А таке тут раніше траплялося? — запитав Нод у Пилипа.

— Не пригадую, — заклопотано відповів детектив. — Ходімо хутчіш.

Вони поквапилися до оселі добропорядного, однак не встигли пройти й сотні метрів, як позаду за рогом почувся звук машини. Пилип наказав Самусові з Нодом сховатися у темному підворітті, а сам перебіг на протилежний бік вулиці та неквапом рушив до свого дому. Щойно машина виїхала з-за рогу, на ній увімкнулися поліцейські сирени. Детектив зупинився, очікуючи, коли автівка порівняється з ним.

— Ані руш! Руки вгору! — пролунала груба команда, проте наступної миті тим самим голосом вже говорили цілком чемно: — Даруйте, пане Бобошко, не впізнав одразу. Ви хіба не знаєте про комендантську годину?

— Вперше від тебе чую, Сотерсе, — спокійно озвався детектив. — Що трапилося?

— Отакої! Щоб Ви, та й не знали! — з машини виліз низенький товстий поліцейський у велетенському кашкеті з погонами сержанта на плечах. — Вже майже година, як цивільному населенню столиці наказано не полишати домівок. Більшого не можу сказати.

— Сотерсе! — Пилип ближче підступив до нього — Хіба ти забув, як я тобі?..

— Та не забув. Я Вам до скону вдячний за те, що врятували мене тоді, але ж...

— Так отож. Сам розумієш — я маю знати. А твою невелику таємницю я надійно бережу, — додав добропорядний.

— Гаразд, пане Пилипе. Давайте відійдемо, — сержант мало не за рукав відтяг добропорядного далі від машини, де за кермом лишався його напарник. — Нам напівофіційно повідомили, що стався замах на королеву. Вона у важкому стані і тимчасово не може виконувати обов'язків суверена. На час, доки не впіймають заколотників, запроваджено комендантську годину, владу міського голови призупинено, а замість уряду діє якийсь Державний Комітет Надзвичайного Стану — ДКНС.

— А міністри де? — буденно запитав добропорядний.

— Сказали, що серед них можуть бути заколотники, тому усіх міністрів тимчасово усунуто, крім нашого, — опустивши очі, повідомив служака.

— Отже, накази віддає Будлейвіц?

— Так, пане Пилипе. Маркіз очолює ДКНС, — ще більше зніяковів поліцейський від потреби повторювати очевидні дурниці, доведені до особового складу керівництвом.

— Сотерсе, а чи названо прізвища підозрюваних у замаху? Когось вже оголошено у розшук?

— Ні, шукати когось конкретного наказу не було. Може, хочете, щоб ми Вас, пане Пилипе, додому підкинули?

— Хочу, але не додому. І не лише мене.

— Не положено! Я не можу!... — заперечив поліціянт.

— Сотерсе, а ти коли-небудь чув про талан опинитися у потрібному місці в потрібний час? Вважай, що цей маршрут патрулювання, що проліг Еспланадною — твій квиток у безбідне й респектабельне майбутнє. Не впусти його. Знаєш, коли я вже обіцяю, то неодмінно виконую.

— Та знаю, але що я скажу напарнику? — завагався сержант.

— Хіба не ти старший наряду? — дотискав добропорядний.

— Я...

— То?..

— Згода, — сержант аж тремтів від збудження та переляку.

— За п'ятнадцять хвилин повертайся сюди. Станеш он там, навпроти, — детектив вказав на підворіття, де ховалися його супутники.

Машина зникла за плавним поворотом вулиці, а Пилип поквапився до друзів. Він переповів їм почуте від сержанта про заколот, не згадавши, утім, чутки про замах і стан королеви. Спільно вирішили, що потреба у нелегальному отриманні інформації зі штабу поліції наразі відпала. В очікуванні повернення поліцейської машини, аби хоч трохи розвіяти спільну тривогу, добропорядний розповів про сержанта Сотерса Олванда. Торік десь цієї пори, тобто пізнього літа поліціянт надибав у підвалі цілком пристойного будинку в старому місті притон неповнолітніх злодюжок — мешканці поскаржились на співи по ночах. Серед порушників виявилася одна юнка. Вона спеціалізувалася на викраденні антикварних дрібничок з мистецьких крамниць, що містилися під фортечним пагорбом. Запав на неї Сотерс, бо була вона симпатичною, граційною та запальною. Замість долучити дівчисько до гурту арештованих злодіїв, він її відпустив з умовою, що вона прийде до нього на квартиру наступного вечора. Вона не прийшла, а за кілька днів її узяли на гарячому — спробувала поцупити камею, різьблену з крегового зуба, із невеличкої, але респектабельної крамнички на Фортечному узвозі. Тут вже Сотерс діяв інакше — пішов до Пилипа і умовив його переконати власника камеї забрати заяву проти своєї симпатії. Пилип допоміг. Злодюжку ж, коли її за місяць таки відпустили з буцегарні, сержант відразу потяг до храму, аби укласти шлюб. Лише добропорядний знав, чому антиквар відмовився від своїх свідчень у цій справі. Детектив легко встановив, що серед раритетного краму антиквара були і підроблені рукописи, і фальшиві камеї (хоча поцуплена дівкою була справжня), і штучно зістарені живописні полотна. Словом, втратила б крамничка у своїй респектабельності, коли б усе те стало відомо, а власник міг би й свободи позбутися. Відтоді Сотерс вдячно виконував різні невеличкі доручення детектива.

Щойно добропорядний скінчив оповідати цю кримінально-романтичну історію, поліцейська машина зупинилася у домовленому місці. Три постаті швидко пірнули у задні дверцята, і автівка, аж завищавши шинами, зірвалася у напрямку набережної Лосмуру. Водій-поліціянт, підлеглий Сотерса, мало очі собі не зламав, вдивляючись у дзеркало заднього огляду, щоб розгледіти своїх несподіваних під час комендантської години пасажирів. Сам сержант теж дуже здивувався, коли почув, куди саме мусить мчати патрульний екіпаж. На щастя, у темряві він не мав змоги збагнути, кого везе. Удень він неодмінно впізнав би Самуса, а може, і Нода — з газет.

Щойно вони дісталися місця призначення, Пилип наказав сержанту повертатися на маршрут патрулювання і нікому не говорити про цю поїздку, бо то справа державної ваги, за яку сержанта із напарником неодмінно нагородять.

Загрузка...