Аурентина

ПОВЕРНЕННЯ РЕГІСА [18]

…Пляма залишилась назавжди. Регіс досконало вивчив її грушоподібну форму, зеленкуватий відблиск нижнього краю і туманне подріблення центру.

Сліпого, скаліченого Регіса оточили найніжнішою турботою. Вечорами його крісло викочували на балкон. Нора обережно брала руки чоловіка, вкриті ніжною після опіку шкірою, і клала їх на прохолодні бильця. Регіс пив міцний чай. Його обличчя було майже незмінно повернене до неба, а очі прикриті товстими темними окулярами.

Нора приймала друзів і співробітників Регіса, сиділа з ними за столом, сумно посміхаючись. Вона схудла, стала блідою і постійно настороженою. Вона схоплювалася з місця, коли з балкона раптом долинав скрипучий голос, повільний і невиразний, немов старий грамофонний запис:

— Сонечко моє, дай мені сигару…

Коли роз’їжджалися друзі (більшість з полегшенням), Нора весело питала:

— Тобі нічого не треба, мій повелителю?

— Нічого, крім твого поцілунку.

Вона сміялася, поправляла плед на ногах чоловіка, перевіряла, чи справне механічне крісло, що виконувало також роль доглядальниці, цілувала Регіса у забинтоване чоло і йшла до себе. Часто не роздягаючись падала ниць на постіль, обличчям у подушку, і лежала так усю ніч.

Повільно, важким трудом перемагав Регіс неслухняність кінцівок, що зросталися, вчився володіти ними. Крісло — величезний блискучий агрегат — перестало охоплювати його, мов кокон. Регіс трохи підводився, робив призначені вправи. Але тіло було все ще обліплепе датчиками, вживленими шприцами; запрограмовано крісло годувало його, вмивало, робило гігієнічні та лікувальні процедури.

Чим краще Регіс рухався, тим більше пригнічувала його сліпота. Одного разу він заговорив про самовбивство. Нора зателефонувала другові сім’ї, професору Косову. Той повідомив, що завітає через кілька днів з якимось дуже приємним сюрпризом. Поки що радив присипляти хворого, по можливості без його відома.

Згодом з’явився Косов. Електросон Регіса був потривожений мелодійним басом потужного двигуна. Біля ґанку розвертався, підмітаючи дзеркальними крилами газони, широченний плоский “Кальмар”. З машини виринув маленький, рум’яний, стрімкий професор Аркадій Косов, на бігу махнув Норі, жестом заборонив спускатися з балкона, злетів гвинтовими східцями холу. Не зупиняючись, поцілував Норі руку, влетів у вітальню і загальмував на каблуках поруч з кріслом.

Забинтований, вкритий по груди пледом, без кровинки на обличчі лежав перед ним нерухомий Регіс. Вранішнє сонце подвійно відображалося в чорних озерцях окулярів, видимі частинки землисто-жовтої шкіри були понівечені шрамами, ніс видавався зібраним з мозаїчних смальт.

Його розбудили. Він подав професорові руку, тверду й холодну, як у манекена.

— Алло, лікарю! — немов зашипів, заскреготав старий, безсилий грамофон. — Ну, на кого я схожий, га?

— На метелика, який вибирається з кокона і силкується злетіти.

— Злетимо, лікарю. За умови, що ти мене піднімеш якнайвище, а потім впустиш…

Нора закусила губу, на очі їй навернулися сльози; Косов невловимим владним рухом примусив її заспокоїтись.

— Нумо, Регімантас. Злетимо. Схочеш — упадеш. Не схочеш? Знаю, що не схочеш. Маю до тебе розмову. Втрачати тобі нема чого. Здобудеш увесь світ.

Не звертаючи уваги на тривогу Нори, він заговорив упевнено і переконливо:

— Тихо. Мовчіть обоє. Катастрофа не пошкодила твої очі. Справа значно гірша. Очі б тобі давно зробили нові…

— Я знаю, але…

— Мовчати. Пошкоджено зорові ділянки мозку і провідні шляхи. Не думаю, щоб у найближчі роки ми їх вилікували. Бувають випадки — мозок сам усуває пошкодження, але рідко. Пропоную інше.

— Що?

“…Залиште мені мою пляму перед очима і мій спокій. О, господи, знову лікарня!” Сталеві голки жадібно, мов шашіль, точили його тіло, іншо множилось, розітнене й розпороте, на екранах телеустановок; він приходив до пам’яті, щоб стати беззахисним перед болем, і знову втрачав свідомдсть і чуття, і нависало над ним знаряддя хірургічних машин, “Досить, не хочу за будь-які блага…”

— Ніяких операцій. Усе швидко й безболісно. Ніяких лікарень. Все станеться дома. Сьогодні. Зараз. Вирішуй, не думай, не вагайся. Інакше не наважишся ніколи.

При всій самовпевненості, професор не зміг примусити себе оглянутись на Нору.

…Регіс повернувся, немовби випірнувши з теплого моря, з думкою про мерехтливі бліки, кошлате коричневе дно та біле відшліфоване каміння, по якому мерехтять тіні риб. Слава богу, уві сні зір працював. Але щось сталося і наяву. Щось змінилося.

— Дослухай, Аркадію, я не бачу плями.

— Страждаєш від цього?

— Ні, але…

— Все. Більше не побачиш своєї плями.

Ледь чутне дзижчання коло самого обличчя, приглушений крик Нори. Регіс рвонувся так, що ледве витримали захвати крісла, два-три шприци впорснули в його тіло заряди заспокійливих речовин.

— Що це, лікарю? Вертикальні смуги, блакитний і зелений колір…

— Зосередься. Сфокусуй.

— Перила балкона! Слово честі, перила балкона! Норо, де ти! Норо!

— Я тут, тут, любий, дивлюся тобі в очі…

— Аркашо, чому… Чому я її не бачу! Що це таке? Звідки тут дерево… вишні… — Професоре, як йому керувати цією машинкою?

— Стоп. Мовчіть обоє. Регімантасе, я замінив твої пошкоджені клітини крйсталоблоками. Вони вмонтовані у крісло. А сигнали іззовні транслює передатчик типу “Флаїнг”. Твоє літаюче око.

— А, телекамера із зворотним звязком!

— Так. Найновіша. Невичерпний запас руху. Швидкість — близько тисячі кілометрів гаг секунду. Живиться будь-якою енергією. Жени, куди заманеться. Керується твоїм бажанням. За два-три дні навчишся. Літай!

Нора дивилася на професора з вдячністю. Регіс тримав обома руками ьйого руку і гаряче, безладно, нерозбірливо дякував. Косов відчув ніяковість, відкланявся і збіг униз. Коли він виїжджав до воріт, од вітрового скла відскочила яскраво-червона літаюча істота, трепетна, мов метелик, вся пронизана ритмічними спалахами. Регіс вчився керувати…

Але встановлений мир Регімантаса й Нори не був зруйнований.

Увечері хворий сидів на балконі н пив міцний чай із свіжими вишнями. “Флаїнг” висів, тріпочучи червоними вогнями, над розгорнутою газетою. Повітря насичувалося ароматами близького квіткового лугу, по річці ковзали тіні човнів, палахкотіло вогнище на далекому березі під кручею.

— Зірка рухається, — повідомила із свого крісла Нора.

— Де? — захрипів Регіс, і “Флаїнг”, що яскраво світився, заметався над садком. Він виписував заплутані зигзаги — бо саме так рухається людський погляд, коли щось шукає.

— А-а, бачу… Це, мабуть, висотний літак.

— А може, супутник? Поглянь, любий…

І літаюче око, майнувши блискавкою над верхівками яблунь, зникло.

Регіс швидко наздогнав зірочку. Не зірочку — конус густого біло-фіолетового полум’я, розлючене вогненне свердло. В нього не боліли тепер очі — навіть від найяскравішого світла.

— Норо, ти знаєш, це ракетний катер. Рухається на планетарному режимі. Зараз облечу навколо… Боки обвуглені, захисний шар згорів. Очевидно, здалека! Так і хочеться щось написати на чорному боці!

— Дати тобі крейду?

Вони сміялися, вони віддалися сміху, і Нору вже не лякали шурхіт і скрипи в механічному голосі чоловіка. Незабаром вона сказала:

— Любий, покажи мені Місяць.

Цілу ніч блукав “Флаїнг” над Місяцем — диким, лише де-не-де позначеним вогнями герметичних міст і космодромів. Нора, опустившись на килим, притислася щокою до мертвої руки чоловіка, і Регіс ніжно скрипів їй про дивні скелі, схожі на процесію чернеців у каптурах. На освітленому боці він знайшов прекрасну рівнину всередині кратера, поверхня якої скидалася на суцільний шар золотистих виноградин. Він спускався в глибокі чорні щілини, в розриви кам’яних мас, що не витримали перепадів температури, й там раптом відчував дрож і холод, і чутливе крісло починало його зігрівати.

Минали дні. Регіс пірнав в озера коло полярних ковпаків Марса, де в розжарений полудень клубочиться туман, гарячий, мов окріп, а вночі видуваються і застигають крижані бульбашки. Він майже нічого не бачив, поки передатчик не обсох і не обсипався з об’єктивів мокрий пісок. Коричневий, гнітючий, розжарений світ Венери викликав у нього відразу. До того ж Косов нічого не сказав про стійкість “Флаїнга” до їдучих газів і кислот…

Він уже не повертався на землю. Він занурив пальці в нічийне золото пояса астероїдів. Перебирав металеві уламки, друзи кристалів. Бачив, як відбивається палахкітливий червоний “Флаїнг” у чистих гранях льодових планеток. Розганятися тут було небезпечно, і Регіс цілий тиждень помалу лавірував, виводячи око в порожній космос, щоб полинути потім по прямій, як промінь, лінії до величезної, суспіль киплячої кулі Юпітера.

І мир подружжя був зруйнований.

Все рідші й уривчастіші ставали розповіді Регіса. Нора буквально витискала з нього слова. Він насилу зосереджувався, щоб згадати про неї, про Землю, про своє безпомічне тіло, понівечене катастрофою, прикуте до крісла-доглядальниці. Йому було боляче від необхідності повертатися. Заціпенілі м’язи рота розтяглися в постійну блаженну посмішку. Посмішка призначалася тому, що Регіс бачив перед собою.

Останнє, про що він розповів дружині, було за Нептуном: видіння золотого звіра, що єхидно осміхався пащею; з довгими лапами, з цілою короною спіральних рогів. Статуя висіла в порожнечі, її боки були з’їдені метеоритною пилюкою…

Чоловіка втрачено. Мумія в темних окулярах неохоче жувала свої сніданки й обіди, присьорбувала чай з рук Нори, страдницьки морщилася від будь-якого звертання, навіть найласкавішого. Надлюдська свобода сп’янила Регіса, примусила його забути про саме життя. Він перестав робити вправи, які могли повернути йому рухомість. Він місяцями не змінював пози. Він мовчав.

Косов метався по всій планеті, налагоджуючи виробництво своїх передавачів, і довелося викликати палатного лікаря, молодого енергійного брюнета з манерами актора естради. Він термосив Регіса, намагався відволікти. Одного разу лікар потягнувся було відключити блоки зв’язку з “Флаїнгом” — але хворий якось відчув цей намір і вибухнув таким розпачливим, безсловесним болісним голосінням, що сама Нора заборонила подальші спроби.

За столом Нора грала роль гостинної господині, навіть спекла для лікаря пиріг з цибулею та яйцями. Розповідала своєму вимушеному гостю про своє попереднє життя з чоловіком. Пригадувала, який він був гнучкий, веселий, легкий на підйом, нещадно-дотепний чоловік; скільки сил він віддавав своєму Двигунові Часу — аж до страшного дня катастрофи.

Розповіді робилися все тривалішими, відвертішими… Лікар став необхідною людиною в домі. Приходив майже кожного дня, навіть без якоїсь особливої справи, — і гарна сумна жінка частувала його чаєм та пирогами. Лікареві хотілось розбудити застиглі, спрямовані в якусь невидиму для нього точку очі жінки. Поступово він досяг цієї мети. Йому вдалося заразити Нору своїми веселощами, постійною бадьорістю та наївним, кумедним егоцентризмом. То була добра справа. Тепер Нора нудьгу в ала, якщо лікар затримувався. Він ніби врятував її з підступної, м’якої прірви, куди Нора падала — повільно і невідворотно. Нора збагнула, що повинна жити, бути здоровою, повною сил та віри в краще майбутнє. Це потрібно Регісу. Бо мине час, — місяці, роки або десятиліття, — і він обов’язково повернеться. Коханий чоловік знов оселиться в цій нерухомій, мовчазній мумії… А поки що — згадувати, згадувати, розповідати про найкращі хвилини їхнього з Регісом життя. Іноді здавалося, що спогади — це якась чарівна нитка, що зв’язує минуле з прийдешнім.

Одного разу Норі вдалося ослабитися і навіть посміятися. Вона пригадала одну ночівлю на річці, димне вогнище з гілок, намоклих від дощу, і марні зусилля поставити палатку. Тоді вони їли тушковану яловичину, Нора впустила хліб на землю, і Регіс розсердився. Сказав, що не їстиме такого хліба, бо піщинки огидно скриплять на зубах. “Не їстимеш?” — лукаво спитала вона тоді, взяла в зуби шмат хліба і простягла йому. Звичайно, він відкусив половину.

Так, вона сміялася, згадуючи, але в цю хвилину до кімнати увірвався скривджений скрегіт, виття, гучні, мов механічна сирена. Лише виучка врятувала лікаря від замішання. Змусила скочити і кинутися до балкона.

Він не встиг

Нора закричала: “Регіс!” — і затисла собі рота кулаком. Почувся ледь чутний скрип, шурхіт, побризкування. Із забинтованою головою і плечима, скинувши плед, на схудлих ногах стояв пошрамований Регіс. Він мотав головою і вив. Навколо нього ворушилися ще закріплені одним кінчиком на тілі шнури датчиків, змії з’єднувальних трубок. В кутку безпомічно мерехтіло вогниками скалічене, перекинуте набік крісло-доглядальниця.

— Я розбив “Флаїнг”, — з нежданим спокоєм повідомив Регіс, обертаючись до тих, хто ввійшов. — Він вдарився об найвищу з Рубінових Пірамід.

Нора мимоволі підхопила його. Лікар допоміг їй, мимрячи щось про порушення режиму і необхідність нового обстеження. Несподівано Регіс відштовхнув обох і самостійно сів на лавочку, де часто вмощувалася Нора.

— Та ну вас усіх з вашими обстеженнями, — сказав він, знімаючи свої величезні окуляри.

Регіса виявились серйозні, круглі сірі очі. — зробив “Флаїнг”. Я вже місяць як здоровий. Очевидно, клітини самі відновилися. Де Косов?

— Здається, в Буенос-Айресі, — я не знаю точно, він майже не телефонує. Любий, це неважливо, ми знайдемо його, — я така щаслива, що ти…

— Досить, — він відштовхнув її руки і знову підвівся, — зате я нещасливий… Я міг за три секунди потрапити в Буенос-Айрес…

Норі стало по-справжньому страшно. Чоловік, не зважаючи більше ні на неї, ні на лікаря, зашкутильгав по кімнатах. Зачинився у ванній. Чути було, як здирає з себе бинти, лише сьогодні замінені роботом-доглядальницею, як болісно скрикує, висмикуючи із шкіри шприци, щупи та електроди. Лікар спробував було штурмом взяти двері ванної, але Регіс жахливо захрипів зсередини: “Геть з мого дому!” Нора сиділа, опустивши руки на стіл. Тоді лікар стенув плечима і вийшов.

— Де, чорт забирай, моя синя краватка? Ота, в смужку?

Йому все ще було боляче: він морщився, пов’язуючи краватку. Нора пожадливо розглядала зовсім нове, пооране слідами катастрофи, запале обличчя чоловіка.

— Господи, куди це ти?

— В аеропорт. В Аргентіну. Не знаю. Провалитися б мені.

Він крокує до східців у хол. Боком, невпевнено, незграбно спускаючись, щохвилинно спо тикаючись і в’їдливо регочу чи:

— Ура, я прозрів! Яке щастя! Яка свобода! Яке багатство вражень! Зверніть увагу, наскільки краще і швидше я тепер пересуваюся!

Мабуть, якщо ситно попоїсти, можна навіть обігнати дощового черв’яка?..

Вона вискочила з воріт на кілька секунд пізніше, ніж Регіс.

До моста через річку бігло шосе, що світилося, по ньому час од часу безшумно лилася розмазана швидкістю, кришталева туманна машина. Він ішов напереріз рухові, йшов дивним, плутаним шляхом, немовби ще не навчився узгоджувати свої зусилля з подоланим простором. І ось — падає, намагається підвестися на і коліна, як людина на льоду…

Сяючий прозорий автобус — кістяк кита, наповнений вогнями, — пронісся повз Нору. Вона, безперервно гукаючи, кинулась услід. Але автобус раптом звернув із смуги, що світилася, зробив низький повітряний пробіг над кюветом і клумбою і знову повернувся на дорогу. Автоматика спрацювала бездоганно.

…Регіс важко відсапував, прихилившись до плеча Нори. Так він плакав з того часу, відколи йому замінили власні голосові зв’язки штучними. Стоячи на узбіччі шосе, Нора все міцніше гладила волосся чоловіка, а він нескінченно повторював одне слово, що вбирало біль, і страх перед поверненням до життя, і щастя жити, і пекучий сором:

— Вибач, вибач, вибач, вибач…