Аурентина

ДОРОГА ДО ДЖЕРЕЛА [9]

Потім Віолі іноді снилася ця жінка. Жінка, котрої не існувало. Чомусь уявлялася вона невисокою блондинкою з прозорими, повними відчаю волошковими очима. Блондинка в рожевому комбінезоні, яка з криком біжить по кільцевому коридору під зловісне виття екстреного прискорення. Відновлювач[10] подав іншу картину катастрофи та іншу зовнішність загиблих членів екіпажу, але сон періодично повторювався, і Віола протягом багатьох років не хотіла викидати його з пам’яті.

…Полум’я охопило катер.

Віола намагалася підійти до величезного крейсера, що висів над полюсом Аркадії, але крейсер безмовно викинув біло-фіолетовий спалах. Мирний, просторий корабель, — на таких подорожують з усією технікою Будівничі або колоністи-переселенці, оточені дітьми і стадами. Нині крейсер був у гніві — і тому забарвлений чорним оксамитом, немов кит, що ковтає зірки.

Катер корчився, його понівечений мозок безглуздо гарячкував: гнав плями всіх кольорів по шкірі корпусу і оббивці каюти, вирощував з підлоги меблі, захлинався музикою чи інформ-зведеннями. Нарешті, вмираючи, катер відстрелив рятівну капсулу.

От уже продірявлено кошлату ковдру хмар. Під невагомою кулею проносяться льодові язики приполяр’я, буре мілководдя осінньої тундри. Віола примусила себе не думати про ворога, про можливу загибель, про біль в обгорілому плечі. За останні роки організм Віоли був цілком перебудований, кожна клітина вирощена заново. Свідомість могла керувати обміном речовин — треба лише зосередитись… Вона так і зробила. Наказом зростила розірвані судини — дала бурхливий ріст епітелію — кинула маси лейкоцитів до лівого плеча… Поки капсула ширяла над Аркадією, опік зарубцювався, а потім зник і рубець. Віола розстебнула куртку, помасувала нову шкіру.

Божевільний корабель більше не стріляв. У середніх широтах по зелених кучерявих рівнинах галузилися спокійні річки. Біля передгір’я ліс був устелений чорними залисинами. Вона придивилась уважніше. Річка в голубому каньйоні зашморгом стискає баню лісистих скель. Між обривом берега і першими скелями випалена довга сива смуга. Там угадуються ряди ромбовидних тіней, квадрати стін без покрівель. Природа ніде у Всесвіті не створює такої сумної геометрії. Немає ніякого сумніву, що перед нею — руїни селища.

Звідти теж гримнули фіолетові постріли. Мимо. Віолу, яка розумілася на мові психополя — хвиль, що випромінюються мозком, — просто захльостували чужий страх і лють.

Щонайменше тридцять прицілів сходилися до неї віялом уявних прямих. Зусиллям волі вона втримала стрільців від нового залпу…

Це було важко — стискувати в кулаці тридцять чужих воль. Важко ще й тому, що почуття Віоли не вірили в небезпеку. Суперечило виховання. Бастував досвід. П’ять століть ніхто на Землі не стріляв у подібного до себе.

Капсула зняла вихор пилу, сідаючи посеред центральної вулиці. Власне, вулиця була єдиною. Лінія міцних двоповерхових будинків. Колись вони стояли в глибині фруктового саду, тепер — серед пустиря з обвугленими стовбурами й пеньками. Колись вікна будинків були навстіж розчинені, веранди повиті виноградом, господарі по-сусідськи перемовлялися, вечорами грала музика. Тепер западини на фасадах порожні, трауром вдягнуті цеглини руїн. Шиття зачаїлося внизу, в бліндажах і підвалах.

Розкривши капсулу, Віола зробила кілька кроків по легесенькому попелу, по вугіллю… Озирнулась, обережно гукнула:

— Гей, є тут хто-небудь?

Їх було не менше сотні — чоловіків і жінок, і всі вони стежили зараз за нею в перископи, і ті ж тридцять стрільців цілилися в неї, і стримувати їх було вже несила. Але відкривати свої можливості не слід, і вона зобразила розгубленість. Потупцювавши, ще раз ледь чутно гукнула: “Гей”…

Нарешті зустріч! Круглоокий і гачконосий, мов яструб, буйно-бородатий чоловік немовби з попелу виринув, грюкнувши броньованим люком, і з люттю направив на неї десантний плазмомет. Вдягнутий у брезент і високі чоботи, він так виблискував жовтими очима з-під насунутого широкого капелюха, так стискав дідівську, бувалу в бувальцях “гармату”, мовби не беззбройна жінка стояла перед ним, а інопланетне чудовисько.

Віола відчула ще трьох таких самих бійців з боків і за спиною, але не озирнулася.

— Добридень, — приязно сказала вона. — Я до вас із Землі. Координатор Етики Віола Мгеладзе.

Розтруб, націлений під сонячне сплетіння, неприємно сковував думки і язик. Пам’ять предків. Як часто дивилися на них стволи найрізноманітніших калібрів?

— З Землі? Чим доведеш? Чому не попередила заздалегідь? Не вийшла на зв’язок? — сипав чіпкими питаннями жовтоокий.

— Перед тобою ж дама — чого ти причепився? — примирливо мовив той, що стояв позаду ліворуч. Довелося вдати переляк од несподіванки. Інший колоніст був надзвичайно високий, кістлявий, мав вкрите мідним загаром веснянкувате обличчя, довге і немовби вигнуте над величезним підборіддям. Потертий капелюх — насунутий на перенісся. В рудих руках — розрядник, модель для Розвідників. Двоє інших — юні, з пухом на щоках, і нічого, крім допитливості, їхні обличчя не передавали.

— Аби знаття, хто там у них… — “Яструб” явно проковтнув кілька злих слів, закопилив губи. — Можливо, саме жіночий екіпаж. Якщо це люди, звичайно…

“Дивно, що людина ще здатна так гостро ненавидіти”, — подумала Віола. І можливо, це не так уже й погано… А втім, чи ж людина в повному розумінні слова? Аркадія — одна з найдальших галактичних колоній. Багатовікова автономія. Свій непохитний уклад життя. Інший шлях. Неземний.

— Справа ваша, вірити мені, чи ні. — Тон Віоли став навмисне зневажливим. — На запити з Землі ваш абсолют-транслятор не відповідав, а по радіо зв’язатись я просто не встигла, мій катер розстріляли з іншого судна, очевидно — вашого… (Заперечливий жест довготелесого.) Гаразд, не вашого. Тим паче нема чого зустрічати мене як ворога. Я тут для того, щоб допомогти… (“Яструб” презирливо скривив рота.) Що ж, убивши мене, доможетеся лише того, що закриють колонію. Вирішуйте.

У жовтих очах промайнуло щось схоже на недовірливу повагу. Велетень улесливо закивав, молодики перезирались, не знаючи, на чий бік стати. Нарешті, “яструб” стенув плечима, — “хай буде, як буде”, — показав сутулу спину, перший поліз у люк.

Нашвидку виритий бліндаж розміщався в кінці низького земляного ходу.

З потрісканої стелі при кожному кроці сипалися грудки на зіставлені в ряд столи. Господиня, пишновида, з ацтекським профілем і прекрасною синювато-чорною косою, застилала скатерку, сердито гриміла мисками, ревнуючи “своїх” до красуні з метрополії.

Віолі підсунули крісло. Приходили суворі вусані й бородані, ставили зброю в куток, клали капелюхи на стіл і відверто втуплювалися в гостю. Обід був готовий, але їсти не починали, чекали на когось названого в розмові “старим” і “Сократом”. Вона попросила пояснити те, що відбувається. “Ми вас не кликали, нам Земля у няньки не потрібна”, — огризнувся “яструб”; довготелесий зацитькав його і почав розповідати, допомагаючи собі жестами і з усіх сил намагаючись сподобатись. Чоловіки доповнювали оповідача, перебивали, пригадуючи деталі.

Місяця півтора тому за земним підрахунком часу, дозорці помітили великий зореліт, який дрейфував повз Аркадію. Спробували зв’язатися-не відповів. Запідозрили біду, послали бот. Зоряний заброда перетворив його в ніщо. Обурені аркадці повели в атаку увесь свій флот, — і на свою біду, здається, пошкодили ходову частину крейсера. З тих пір він обертається по орбіті навколо Аркадії — найбільше віддалення двадцять три тисячі кілометрів — і методично знищує поселення, спалює масиви ль сів. Невеличкий флот колонії перебитий ще в першому бою, станція зв’язку підірвана, — тому й Земля не змогла зв’язатися з Аркадією, і Аркадія була не в силі викликати Землю. (“Якщо б і хотіла”, — вставив “яструб”.) Що думати про корабель-убивцю — не знали, припускали навіть агресію чужого, нелюдського розуму.

…Справді, кровожерливість крейсера була загадкою. Секретом видавалася і психіка аркадців. Вони обурювалися не лише смертю ближніх, але й шкодою, заподіяною лісу. Ліс мав для аркадців якусь особливу цінність…

На всі важкі питання Віола одержувала одну відповідь: “Дочекайтеся старого, Сократ усе розтлумачить”.

Нарешті до кімнати ввійшла людина, яка справді нагадувала чоластого й кирпатого афінського мудреця. Різниця була лише в запилених чоботях, обвислому комбінезоні, маленькому кепі з зеленим дашком і резонансному деструкторі за плечима.

Увійшовши, старий передусім почав, крекчучи, скидати важезний деструктор — до нього підскочили допомогти, зняти широкі ремні. Потім, незграбно ступаючи, підійшов до Віоли, і вона мимоволі підвелася. Судячи з архівних відеоплівок і сеансів Відновлення, такі очі були в землян на схилі віку, коли земляни ще вміли старіти. Світлі озера в ярах зморщок, по-дитячому ясні й лагідні, з насмішкуватим блиском коло самого дна.

Вона відповіла на потиск жорсткої, мов коріння, руки, — “які жахливі набряклі вени, і пальці втрачають гнучкість!..” У примружених очах старого сяйнули глум і образа — Віола зрозуміла, що йому доступне читання думок…

Сіли.

Помовчавши, Сократ спитав з добре прихованим м’яким докором:

— Чому Земля згадала про нас… саме тепер? Крім того, — як дізналися, що в нас не все гаразд?

— Ми стривожені, оскільки у вашому районі стала переважати енергія руйнування.

Чоловіки перестали галасувати, прислухались.

— У нас є такі прилади, — сказала Віола, не дочекавшись розпитувань. — Прилади, які вміють відрізняти творчу енергію від руйнівної. Ми тепер зможемо знайти осередок творення в іншій галактиці. Так само ми визначаємо і…

— І виразки? — дражливо перебив старий.

При загальному нелегкому мовчанні господиня розкладала по фаянсових мисках запашне темне м’ясо, посипане травами, і шматки ніздрюватого свіжого хліба.

— Ваші вартові мало не вбили мене, наче шпигунку чи диверсантку, — посміхнулася Віола. (Вони навіть оком не зморгнули, почувши такі старі терміни, — очевидно, самі давно їх згадали. Довготелесий схопив себе за волосся, а потім помахав величезним кулаком настороженому “яструбу”.) — А може, ви просто не любите землян? Мені часом здається, що вас мало тішить наше втручання.

Старий мовчки їв, потім раптом вдарив по столу.

— Та не копайтеся ви в мені заради всього святого! Я ж відчуваю, прямо пальцями бабраєтесь у мозку… Любимо, не любимо, плюнемо, поцілуємо. Дайте п’ять хвилин спокою! — До нього швидко повернулась наївно-хитрувата безтурботність. — От земляни — завжди кудись самі поспішають та ще й шших у шию женуть, так. Несерйозний народ, метушливий…

За столом з полегкістю засміялися, напруження де й ділося. Веселилися од душі, начеб і не жили другий місяць у бункерах, і не стояли снопом у кутку деструктори, плазмомери, розрядники…

…Увечері вони вийшли на поверхню — Віола і старий колоніст, котрого звали Сократом. Ясний захід червоним золотом розлився над шапкою скель. Старий галантно й обережно вів Віолу під руку.

Причини особливого, трепетного ставлення аркадців до лісу поки що залишалися загадковими. Самі колоністи відверто вважали, — хоч і не казали про це вголос, — що кожен з них з’єднаний якимось енергетичним мостом з одним із дерев. Виходило, що від стану дерева залежить здоров’я і спокій людини. Це здавалося наївним, проте Віола відчувала якісь потоки, що виходили за межі особистих психополів…

— Отже, соромно, що доводиться залежати від Землі? Хочете самі розправитися, навіть ціною людських жертв?

Сократ розвів руками, зняв своє кепі із зеленим дашком — прогулюючись, вони прийшли до кладовища.

— Є такий гріх, Віоло. Іще… чесно кажучи, ми завжди боялися привертати до себе вашу увагу. Справді, нічого недозволеного ми не робимо… просто надто вже несхожі на інші колонії. Занадто. — Він пригнічено зітхнув. — Ну, тепер ви нам, звичайно, не дасте жити по-своєму. Он який суворий підхід: “Ціною людських жертв!”

Із старим було особливо важко. На відміну від більшості аркадців, іїотрі не полюбляли теорій, він точно знав, що за нитки зрощують людей з лісом. Знав, але приховував, а вивідати його думки непомітно Віола не могла. Сократ одразу відчував зондування.

— Чим же все-таки несхожі? — вкрадливо, відповідно до місця дії спитала Віола. — Якщо вже я тут, навіщо приховувати?

Він відповів не одразу. З-під засніжених, мов у Діда Мороза, брів вдивлявся в написи на обтесаних валунах: “Дорога мамочко”… “Спи спокійно”… “Тут спочиває”… “Люблячі сестри, дружина, син”. Під більшістю каменів, під доглянутими горбками в квітах ніхто не лежав. Умовні пам’ятники, порожні гробниці — кенотафи берегли самі лише імена тих, кого спопелила плазма, хто розсипався на атомний пил.

— Вам знайоме таке прізвище — Саянов?

Віола на своїх губах піймала слова відвертого зізнання. Саянов народився пізніше, ніж вона, але не прийняв безсмертя, серії оновлень. Це був дивний, мужній філософ, оригінальний мислитель, який наприкінці двадцять третього століття вийшов з руху “природників”. Віола чула виступи Саянова, навіть брала участь у диспутах щодо його ідей, відстоюючи протилежну точку зору. Пізніше він зник — очевидно, у великому космосі. Зараз би йому виповнилось… Але Сократу, якому дев’яносто два, не слід знати вік Віоли.

— Саянов? Чула. Щось пов’язане з енергетикою живих істот?

— Ширше, значно глибше й ширше. Саянов вважав, що постійно оновлюваний і нестаріючий Всесвіт віддає свою силу всьому, що розвивається. Ця сила немовби переливається з рівня на рівень. Сонце віддає її Землі, Земля — гірському хребту, що росте, гори — лісові, ліс — тваринам і людям…

Вони заблукали в найстарішу частину кладовища, що сховалася під прямовисною скелею, серед лускатого обвислого коріння гірського лісу. Вузлуваті сліпі змії сповзали по урвищу до важких плит, в які були вмонтовані бронзові кільця, до справжніх надгробків, що прикривав ли прах перших переселенців і самого дивакуватого засновника аркадської колонії.

— …Він думав, що перемога над індивідуальною смертю — фальш, самоомана, так. Живе вічно живе і без ваших оновлень. Ви порушили контакт з природою, штучно зафіксували себе на місці. Саянов казав, що розвиток на Землі закінчився, скоро перестануть народжуватися діти і нові думки… Ваші прилади перестануть відмічати творення, так…

Віола посміхнулася, відчувши, що якийсь клубок підступає до горла. Дух диспутів, що провалилися в запаморочливу безодню століть. Завзяття молодих співбесідників за столиками, їй було вже тоді під п’ятдесят, але вона запалювалася не менше, ніж ці юнаки й дівчата, які радісно поспішали перекреслити неквапливий, вистражданий досвід батьків. О, ці дошкульні фрази, хвацькі афоризми, що злітали ракетами над сум’яттям Залу Суперечок! А діти й досі народжуються, діти безсмертного людства, аж ніяк не менш горласті й непримиренні, як ті, що сперечались за столиками з сухим вином і морозивом…

Старий присів на камінну лаву біля розколотої стели із стародавніми віршами. Відсапався і спитав тихо, майже урочисто:

— До речі, ви знаєте, чому Саянов залишив Землю?

— Не знаю, — чесно призналася Віола.

— Як же так? Адже у вас є Відновлювач Подій!

…Кумедний старий. Хто такий Саянов для Землі, для Кругів Шиття? Ми просто не цікавились. У нас сотні зоряних колоній, і в кожної — свій засновник. Розвідник, учений, художник, мрійник…

— Я завжди надто зайнята і мало буваю на Землі, — сказала Віола. — А Саянова можна зрозуміти у виборі місця для колонії. У вас справді прекрасна планета, я мало бачила таких…

— Вірю, — відповів Сократ, відірвавши погляд від ромашок, що затопили стелу, і раптом гостро, неприязно вп’явся очима в гостю. — Вірю, що Аркадія краща за Химеру чи ту планету, де ви ледве не загинули і яку потім назвали вашим іменем.

— Ого, які відомості!

— Не такі вже ми самотні, як вам здається. Тим паче, хто в Галактиці не знає Віолу Мгеладзе! — Голос старого став уїдливим. — Завойовуєте наше довір’я… Навіщо? Довіряйте нам самі, Віоло Вахтангівно. Ми не розлючені. Ми задоволені нашим життям. Ніхто тут не позаздрить вашій гладенькій шкірі і пишним кучерям, і білим зубам у віці трьохсот років! Тож будьмо відверті…

— Будьмо, — відказала Віола, одразу відчуваючи велику полегкість. Щадити когось кожним словом — виснажлива праця. — Для початку покажіть мені ваш дуб, любий Сократе. Ви якраз дуже ніжно подумали про нього.

…Перед вильотом пілот єдиного на Аркадії судна, маленького десантного бота зразка минулого століття, надійно схованого під товщею скель, освідчився Віолі в коханні.

Це був чорнявий, рум’яний, широкоплечий молодик, один з тих юнаків, які зустрічали Координатора разом з “яструбом” і довготелесим. Брови в нього зрослися ластівкою в польоті. Молодик мав гучне ім’я Хорхе Ередіа Муньйос. Запевнення Сократа в тому, що “ніхто не позаздрить”, і його заклик до відвертості були марними. Поміркувавши, вік і можливості Віоли все-таки приховали від аркадців. І Хорхе трепетав, гадаючи, що прекрасній гості вже не менше двадцяти п’яти: хіба може зацікавити її вісімнадцятирічний аркадський пастушок? Бо пілот Муньйос, позбавлений можливості літати, воістину пас вівці, стриг руно і у вільний час вирізьблював із каменю. Вирубавши бюст Віоли, він не заспокоївся. Частенько плакав, обнімаючи своє дерево, ровесницю-акацію, і акація заспокоювала Хорхе шерехом вітру в шатрі крони, нечутним дзвоном паростків, що ростуть, таємничою роботою коріння і листя. Проспавши ніч перед відповідальним вильотом, обнявшись із зеленим, квітучим другом, він піднявся на світанку з палаючою головою, наповненою струмами поля дерева, і зумів подолати нерішучість.

Гостя сиділа на крихкому поваленому стовбурі велетня-ясеня, свого ровесника, що давно повалився од старості і тепер давав притулок губчастим грибам, мурашкам і зміям. А Хорхе все говорив, сидячи біля ніг Віоли. Про те, яка вона прекрасна. Як вона могла б знайти своє щастя на золотій Аркадії…

Віола слухала, посміхаючись задумливо і трохи лукаво, так, щоб не подавати і не позбавляти надії. Вислухавши, сказала якомога лагідніше:

— Ти такий щасливий. Ти пілот, і скульптор, і поет — тобі багато що дано, а я все життя лише літала, літала…

Він чекав іншої відповіді, — можливо, освідчення. Але Віола прислухалася до внутрішнього відліку секунд і зрозуміла, що треба поспішати. Орбіта крейсера схилялася до потрібної точки.

— Час, — сказала вона, підводячись.

План був елементарний, як давні військові хитрощі. План народився несподівано, коли вони з Сократом залишали кладовище.

Захоплений зненацька пропозицією показати дуб, старий спочатку насупив брови, а потім, як завжди після хвилі поганого настрою, безтурботно махнув рукою:

— Ет, нічого від вас не приховаєш!.. Ходімте, ходімте до мого брата. Тільки не зараз, а то сонце сідає, і крейсер незабаром пролітатиме над нашими місцями. Почує нас на поверхні — і вистрелить.

— Отже, він стріляє тільки по живому? — швидко спитала Віола.

— Так, по людях чи по лісу. Ніби знає, що ми зв’язані… Бачите, кладовище цілісіньке, тут йому робити нічого, так…

…Обігнувши планету, бот пролетів над межею дня і ночі. В нічній половині мерехтіла багряна пляма, що розтікалася, — величезна лісова пожежа. Там пропливав крейсер, ідучи на неминуче, розраховане Віолою зближення.

Крихітне суденце, спритно кероване Муньйосом, також ішло з вимкненим двигуном по орбіті навколо Аркадії. Бот прикинувся, що він порожній і зазнає аварії. Віола блокувала психополе навколо себе і Хорха, а судну наказала подавати автоматичний сигнал біди.

Будь-який справний зореліт з екіпажем давно відгукнувся б на заклик про допомогу — спустив би власний бот чи захопив аварійне судно силовим каналом. Але крейсер, невидимий, з погашеними вогнями, щосекунди наближався на п’ятнадцять кілометрів і мовчав. Ще трохи, і кораблі розминуться на перехресті орбіт.

Ось вона, точно вибрана мить! Заспокоївши биття серця, Віола лівою рукою подала нетерплячий знак Хорхе. Ожив бот, забив райдужним спалахом на кормі, мов риба хвостом, і рушив назустріч темному дракону.

Тепер треба було завдати удару. Паралізувати всіх на борту крейсера — поки вони не спохопилися. Але спершу — настроїтись на частоту чужого поля…

…Уперше з тих пір, як понад сто років тому техніка переладнала її сприйняття, Віола не повірила собі.

Ніжне, немов у новонароджених, ледь тепле психополе. Слабке, часом завмираюче миготіння неосмислених імпульсів. Ані вогненного танцю поривів і настроїв, ані суворих, періодично повторюваних хвиль розуму. Під миготінням — спокійно мерехтливий фон. Ліниво, сонно ворушаться кволі, погано розвинені органи. Скорочуються судини, приймаючи іззовні порцію поживних речовин. Два центри дрімотного напівжиття. Двоє запакованих у силові кокони, які штучно харчує Крейсер. Хвороба? Летаргія?

Роздумувати було ніколи.

Піратський крейсер — біомашина найвищої складності, жива, мисляча, здатна до будь-якої форми догляду за екіпажем — напевно, одного століття з її загиблим катером. Отож крейсер підпорядкований єдиному психокоду Зоряного Флоту.

Віола виразно проказала в думці пароль Флоту, і крейсер відповів за статутом.

Рівний безбарвний голос промовив у неї в думці. Назву і номер корабля, дату вильоту…

Тоді Віола віддала наказ. Оскільки той, хто знав психокод Флоту, міг наказувати кораблю без господаря. Загальмувати, відкрити трюм, впустити бот.

…Навряд чи Хорхе Ередіа Муньйос володів своїм психополем. Чи не енергія далекої акації — вчасно ввімкнутий резерв — допомогла йому побачити найближче майбутнє і миттєво змінити хід подій?..

…Тоді коло кряжистого, вузлуватого дуба Віола вперше відчула могутню енергетичну пуповину між деревом і людиною. Натренованим зором вона бачила щось подібне до сяючих, розгалужених тяжів між стовбуром і головою, плечима, черевом, коліньми Сократа.

— …Менше думайте про себе, про свою безцінну особу, про те, яка буде катастрофа, якщо згасне це крихітне “я”, котре ви так лелієте на Землі. Я звик відчувати свій резонанс з дубом. Коли дуб точать черви, я хворію, коли він уперше після зими п’є талу воду — я бадьорий, немов хлопчисько! Настане час-і ми візьмемо тисячоліття у секвой. Ми проживемо геологічні епохи разом з горами. Проте ні нам, ні вам не пережити нашого старіючого Всесвіту! Лише Аркадія, на відміну від Землі, помре ясно, тихо і мирно, а ви будете вижимати із своїх потворних машин сили для агонії!..

— Хто вам сказав, що Всесвіт помре? — спитала Віола, твердо стоячи високими пілотськими черевиками на білих, мов бичі черепи виступах скель. — Хіба ми дозволимо йому перестати існувати?

З-під крони дуба, що стояв край плоского плато, з-під зеленого дашка свого кепі довго дивився старий, прозваний аркадцями Сократом, на статурну гостю, яка взялася в боки.

Нарешті майже прошепотів:

— Вибачте, ніяк не можу зрозуміти, коли ви жартуєте, а коли…

— Якщо не можете, повідомлятиму. Зараз — не жартую. — Вона зробила кілька широких, неквапливих кроків. Схилилася до самого обличчя Сократа. Бурштин її очей був твердий під зрізом смолистого пасма.

— Слухайте. Я бачу вас наскрізь, ви це знаєте. У прямому значенні. Гірські хребти — гарне майбутнє, але… Поки що у вас дуже втомилася печінка. Сердечний м’яз працює кволо, стінки судин обросли всякою всячиною. А мозок! Клітини просто знесилюються — їм не вистачає поживи. Пожалійте свій мозок, Сократе. Цілі пласти мертвих клітин. Хочете, я все виправлю? Я можу!

Він зазирнув у її шалені, пустотливі очі із надзвичайно розширеними зіницями і побачив там себе, мініатюрного, бородатого, срібного, мов іграшковий гномик.

— Цього я й боявся. Злякався зразу, побачивши вас. — Старий знайшов мужність весело примружитись і спитати:

— Скажіть, Віоло, а вам ніколи не буває моторошно, що ви… така?

…Немов уколотий, Хорхе різко підвівся з крісла — в яскраво освітленій каюті, на фоні провалля зоряної чорноти, він скочив, розкинувши руки, ніби хотів закрити Віолу собою від нещадних зірок.

Жагучо-фіолетовий спалах виник на місці його голови. Послаблений перешкодою, струмінь полум’я вдарив у груди Координатора.

…Яким гарячим, тісним, липким став світ! Здається, цілі роки борсається Віола у киплячій трясовині. Задихається, не може розклеїти повік, виштовхнути з рота і ніздрів ядучу рідину. Де вона? На болотистій планеті “лісових царів”? Ох, ні, звідти врятувалася, і пізніше планету назвали її ім’ям. Давно, давно, чверть тисячоліття тому…

Треба принаймні знищити біль… Не може бути все так безглуздо. Безглуздий кінець — від чиєї руки?!

…Нічого не можна вдіяти, — пошкоджено спинний мозок. Стікає кров, тріпоче згасаюча воля. Жодної волі не вистачить, щоб усунути такі пошкодження…

Сократ.

Хорхе.

“Ви порушили контакт з природою…”

Кров юшить з горла — звідки її стільки в тілі?

…Зовсім розчиняючись у задушливій, сліпучій трясовині, зачепилася вона пам’яттю за старого Сократа. Покликала.

…Що це? Чому раптом розступилася блакить і зелень лісових рівнин і заблищав далеко внизу зашморг річки? Звідки в неї, роздавленої, гинучої, раптом з’явилося могутнє почуття власної моці?

У глибину соковитої землі, до самих скель сягає її коріння, кожною волосиною всотуючи терпкі земні соки; вона купається в сонці, вона підставила жаркому світлу тисячі долонь-листочків, і по кожному листку перебігають веселі голочки, немовби електричний душ.

Майже не відчуваючи слабкості, точно знаючи, як треба діяти далі, Віола покликала знайомого колоніста, того, що в день польоту видався їй схожим на яструба, а потім виявився зразковим сім’янином, добряком та гітаристом-віртуозом. Гукнула, і раптом розгорнута широчінь, доступна гірському дубу Сократа, незбагненно злилася із затишком лісового закутка: мазки скупих променів, ніжні пір’їни папороті, червоні краплі ягід на паморозі моху. Коріння розпізнало смак хвойного перегною; крона груші-дички, що дивно злилася з дубом, транслювала напружену радість пориву до неба крізь пласти ялинових лап.

Через порожнечу вона звернулася до довготелесого веснянкуватого Томашека, який так намагався загладити перед нею військову різкість співгромадян. До Томашека, батька вісьмох дітей, який присвятив себе лише їхньому вихованню. І він, почувши заклик Віоли, віддав їй свою волю і силу “свого” дерева — розлогої берези з багатьма стовбурами на одному корені…

Так, одного за іншим прикликаючи колоністів, вона одержувала енергійні дружні відповіді, збирала у своїй тілесній оболонці волю десятків людей і непоборну міць лісу.

Час був стиснутий, спресований до повної нерухомості. В ямі екрану застигло округле чоло крейсера, осяяне новою фіолетовою блискавкою.

Постріл не досяг мети.

Вольовий заряд, зібраний Віолою від людей і дерев, нищівно рухнув на біомашину. Вихор струменів підірвав кристали, німим піском обсипалася їхня хаща. Корабель помер. Земна гостя зглянулася лише на систему, що підтримувала поживний бульйон у камері з “екіпажем”.

Потім Віолі багато разів снився цей сон. Жінка, якої не існувало, блондинка в рожевому комбінезоні, з криком біжить по кільцевому коридору крейсера під зловісне виття екстреного прискорення. Її діти, піврічні близнюки, — єдині, кого помилувала катастрофа. Несподіваний удар жорсткого випромінювання зірки, згубний для всього живого. На час польоту дітей сховали у спеціальний надзахищений бокс, лише тому вони й уціліли. Останнє, одчайдушне благання жінки звернене до корабля: збережи! Збережи від будь-якої небезпеки!

Дорослі переселенці загинули, але крейсер, що залишився без екіпажу, виконав наказ матері. Надто добре виконав. Майже дев’ятнадцять років у штучному середовищі. Ровесники Хорхе — мляві білуваті істоти, здатні лише рости. Силові кокони навколо них — і довічна, застигла на межі лють механічного раба, який розстрілює всіх, хто наближається, хто намагається проникнути на борт і отже, становить можливу загрозу тим, кого оберігають…

Хто винен? Ніхто. Аркадці пошкодили ходову частину, і розлютований дракон воював з цілою планетою. Тепер його ворогом стала кожна жива істота. Невиразним натхненням осягнувши зв’язок людей і дерев, він спалював ліси, цілі материки перетворював у згарища. Ох, високодосконалий крейсер, який читає в чужому психополі! Хто, коли міг передбачити для тебе подібну ситуацію?..

І ти, бідолашна, перелякана мати, яка викликала джина, — ми не осудимо тебе. Ми лише станемо обережнішими… з нашими власними машинами.

…Біла, в найтонших прожилках, немов пронизана нервами мармурова стела. Двоє східців. Акуратний горбок горить щойно посадженими півоніями.

— Досі я ніяк не могла зрозуміти, чому на Землі так довго протримався обряд похорон, — сказала Віола, вирішивши, що мовчання тривало довше, ніж треба.

— А зараз зрозуміли? — спитав Сократ.

Вони стояли поруч, не дивлячись один на одного, знову і знову перечитуючи ім’я, висічене на стелі, і дві дати — проміжок між ними вісімнадцять років!

— Я, здається, остаточно зрозуміла вас. Аркадію.

— Ось це найголовніше, — з ледь вловимою іронією кивнув старий. — Хто з ваших… тобто тоді ще наших, мудреців казав: істина подібна до джерела, до. якого йдуть з різних боків; усі шляхи правильні, якщо вони приводять до джерела?

— Не зовсім так, — трохи задумавшись, відповіла Віола. — Боюсь, що до істини можна прийти лише кількома дорогами одразу…

— Отже, не дасте нам спокою?

— Ні, — винувато сказала вона. — Ми — людство, розумієте? Не Земля, не Аркадія, а людство. Шлях “контакту з природою” не суперечить технічному прогресу, а доповнює його…

— Нещасні діти, — без будь-якого переходу прошепотів Сократ.

— Чому ж нещасні? Їх нескінченність буде коротша на два десятки років, ніж у нас з вами, — але хіба від цього вона перестане бути не: скінченністю?

— У нас з вами? — стривожено перепитав Сократ.

І раптом відвів наповнені слізьми очі від шовкових вій Віоли, які кидали густу тінь на оливкові щоки. Простежив, куди звернутий її погляд.

По затьмареній блакиті з півночі спускалися, мов по невидимій гірці, три яскраво-червоних вогні — зорельоти Рятувальної Служби, викликані Координатором Етики.