Аурентина

ДВОБІЙ [14]

На світанку 14 травня 19… року “нічні люди” з терористичної організації, яка вже встигла приголомшити країну страшними злочинами, захопили одну з найважливіших стратегічних ракетних баз. Одягнені в чорні сорочки і маски, терористи, як вороння, накинулись на, огорожу.

Головного приманкою для нападаючих був “Аякс”, у просторіччі “спейс фортресс”, тобто космічна фортеця. У череві гігантської ракети причаїлася, стиснувшись до розмірів залізничної цистерни, радіоактивна пустеля в тисячі і;вадратних кілометрів…

Ввірвавшись через свіжі виломи в огорожі, “нічні люди” змінили кумулятивні петарди на пістолети і ножі. Життя зберегли лише персоналу командного пункту. “Нічні люди” зігнали солдатів та офіцерів до головної панелі управління і тримали їх там, поколюючи ножами для перестраху. Командир загону зв’язався по радіо з ватажком організації, а той зі свого лігва в старому метрополітені — з президентським палацом.

Погрожуючи атомним ударом по столиці, він запропонував президентові звільнити із в’язниць усіх засуджених членів організації й самому з’явитися для переговорів. Президент попросив шість годин на роздуми. Ватажок дав йому годину.

Миттю було скликане селекторне засідання.

Командуючий військово-повітряними силами заявив, що охоронці “Аякса”, певно, не встигли розпечатати конверт “нуль”, — а може, й встигли, та не змогли виконати інструкції. Президент попросив діяти оперативно: треба небагато часу, щоб підготувати ракети для запуску, але цей час уже йде. Особисто він, генерал, пропонує накрити базу з повітря.

Міністр юстиції висловив туоботу про персонал, що лишився на базі.

Генерал нагадав, що мала кров краще, ніж загибель столиці.

Міністр внутрішніх справ побоювався обстрілу бази з інших міркувань: “Аякс”, навіть вибухнувши в шахті, може викинути радіоактивну хмару, згубну для найближчих міст.

У кабінеті президента розгорілася бурхлива суперечка. Виграв командуючий військово-повітряними силами, який довів, що обстріл знищить лише електроніку і комунікації, — а більш нічого й не треба.

Президент, який дуже не хотів воєнних дій, натякнув було на переговори. Тут уже на главу держави накинулися всі селекторні голоси: його, мовляв, візьмуть терористи заложником, а шантаж за допомогою “Аякса” не припиниться, і могутня держава стане володінням банди “нічних людей”.

На двадцять четвертій хвилині нарада скінчилась. Командуючий авіацією вислухав коротке розпорядження свого верховного начальника.

…Слід гадати, ватажок передбачив можливість такої відповіді. Коли над найближчим до бази військовим аеродромом здійнялася п’ятірка бойових літаків, полишаючи за собою схожі на пальці смуги диму, “спейс фортресс” була вже готова до старту.

Громові молоти вдарили по приморському степу північніше бази, потім білими фонтанами зарябіла рожева від сходу затока. П’ять ракетоносців, натужно ревучи, як по невидимій гірці, скотилися до горизонту і почали там розвертатися, щоб зайти знову.

Кажуть, один із програмістів помер під ножами, але так і не згодився побудувати траєкторію, яка зветься “овермун”, — від бази до столиці. Другий все-таки зробив стартові розрахунки. Навіки залишиться таємницею: чи то в голові у офіцера все змішалося від болю, чи то навмисне передав він машині таку програму…

Будемо вважати, що навмисне. Думаймо про людину добре.

Зміна в Олексія Гур’єва була на диво спокійною. Ні дзвінків із Головної диспетчерської, ні термінових вантажів, пі сварливих далекорейсовиків, які вимагають негайно подати їм техдопомогу й відправити на Землю.

Олексій навіть дозволив собі хвилин сорок побалакати з Веронікою по службовому коду — в більш напружений час така вільність коштувала б догани. Як завжди, говорячи зі станції, він тішився тим, що на кожну його фразу Вероніка відповідає нібито не одразу, а запізнюючись на пару секунд. Відстань… Всупереч палкому, неврівноваженому характеру подруги, здавалося, що вона обдумує свої слова.

Коли, нарешті, було переговорено про все на світі, коли Ніка до найменших подробиць описала погоду в Томську, поведінку кота Митрича і сукню, в якій вона піде на зустріч випускників рідного екологічного навчцентру, Олексій поцмокав у мікрофон, висловив ревнощі до Нікиних колег-екологів і, дочекавшись цмокання у відповідь, вимкнув зв’язок. Приємно, коли на Землі все гаразд.

Зробивши кілька присідань, він вийшов через гермотамбур на оглядову палубу. Картина, як завжди, зачаровувала простором, сіянням, нерухомістю. Срібний купол нині спорожнілого профілакторію — під ногами; далеко винесена у провалля ялинкова кулька паливного резервуара; затінений згин кільця ремонтних причалів. А довкола — розсипи безодні… Зовсім поряд — виїдений окраєць Місяця, іржавим кольором схожий на вицвілі фотографії. Він, Олексій, сам на супутнику, начиненому автоматами; і він — у центрі кулі, в центрі Всесвіту.

Обернувшись, довго споглядав над собою бірюзову спінену Землю — немов океан за законами невагомості перетворився в чудернацьку краплю. Гарно.

Спину шкрябнув зумер. Довелося повернутися в крісло, що змінювало форму при кожному порухові, щільно облягаючи тіло.

Сигналила, проходячи Внутрішній Пояс від Місяця, флотилія транзитних вантажовозів. На зведеному табло бігли золотом по чорному знаки автоматичного рапорту: кількість суден — шість, тип — термоядерне суховантажне судно СТ-088, стрій — кільватерний, режим — гальмування. Інтервал, швидкість — усе в межах норми. Вантаж — метано-аміачний лід, самородні метали, пошта з Плутона і Юпітера. Заправка, звісно ж, не потрібна, ремонту теж не просять. Цілком звичайне проходження флотилії “грузовиків” із колоній.

Лівою рукою Гур’єв доторкнувся до біопанелі, щоб комп’ютер підтвердив командиру флотилії прийом рапорту, правою — через другий квадрат панелі попередив Землю-Вантажну про прибуття суден. Рух був звичний, машинальний. Наче він пригладив чуба. Очі диспетчера блукали по відеоблоку, а думки — по гирлу річечки Ушайки, тобто саме там, де лише якихось десять днів тому Ніка відразу ж після ривка згубила водну лижу, але не впала і перетнула в балетному піруеті мало не всю Том. Швидко кінчається відпустка, та ще швидше тьмяніють спогади, ніби вже спливли роки.

На екрані локатора промінь розгортки малював повзучу світлову гусінь-флагманське судно. Гравіприймач показував розмитий овал з яскраво-червоним центром, який згасав до темно-вишневого і чорного. Відеокуб мав найгостріший зір — у ньому бився, розганяючи в’язку темінь, метелик термоядерного “смолоскипа”.

Тепер залишилося тільки простежити, щоб усі шість “гусениць” щасливо проминули Внутрішній Пояс і були прийняті диспетчерами чергового космодрому Землі-Вантажної. Звичайно, статут є статут, але з цим, справді ж бо, легко впоралася б будь-яка з майже живих машин станції. Олексій, маючи непосидючу вдачу, часто дивувався: навіщо на станціях Поясів, які хороводами кружляють навколо Землі, тримають диспетчерів? Та ще нерідко таких, як Гур’єв, практикантів-переддипломників пілотських шкіл? Подумати тільки: двадцяти-двадцятидвохрічних юнаків, що марять субсвітловою розвідкою, змушують проводжати і зустрічати суховантажні судна, танкери, баржі, вести станційний журнал, канючити у Головної диспетчерської зайве планетарне пальне і переконувати якого-небудь затятого навігатора з Нептуна, що дезактивація відбере лише три години, а поки що можна подивитися мультфільми.

У такій практиці більше пустої муштри, ніж користі. Мовляв, учися терпіти, бути охайним, точно виконувати найнудніші обов’язки. У цьому, як здавалося Олексію, було щось патріархально-старообрядне…

Нехай призвичаєні очі стежать за “гусеницями”, які розмірено прогризають ходи в аркуші локатора, — пам’ять може повернутися до річки Томі, до води, що від холоду аж ломить зуби, до сосен, до Ніки, яка термосить серед каміння лукавого тюхтія — цуценя лайки.

…Він по-дитячому протер очі кулаками. Шосте суховантажне судно не було самотнім на екрані.

Під кутом до його несхибного курсу, помітно відстаючи, біг довгастий світляк.

На станціях люблять полоскотати нерви розповідями про локаторних привидів, які нібито примушують диспетчерів ганятися за неіснуючими суднами, а пілотів — іноді навіть гинути під час погоні. Але світляк при видом не був — або ж брехав увесь відеоблок. Гравіприймач показував щось схоже на похилу вісімку з двома яскраво-червоними центрами — нижній трохи більший, причому вісімка на очах стискалася в пузату гітару. Блукаючий камінь, чи що, — здоровенний космоліт, чомусь не розстріляний на Зовнішньому Поясі?

Відповідь надійшла раніше, ніж пальці Олексія встигли торкнутися квадрата аналізаторних пристроїв. Смоляний відеокуб, де тонув, мерехтячи дедалі слабіше, загрузлий метелик шостого судна, освітився новим спалахом. Пострілюючи синім, впливла оса чужого “смолоскипа”.

От цього вже просто не могло бути. Ніяк. Жодне з суден Системи, — ні ангіляційний велетень-міжзірковик, ні рейсовий вантажовіз, який обслуговує колоністів, ні пасажирський лайнер з оранжереєю і танцпалубою або вітрильна баржа, наповнена приладами космофізиків, — жодне з суден не пройшло б без рапорту мимо диспетчерської станції. Дисципліна командирів і екіпажів тут ні до чого: так запрограмовані всі без винятку суднові машини.

Корабель із загиблою командою й зіпсованою біоелектронікою? Але хто ж тоді керує двигуном?

Ніхто вже не чекав усерйоз послів інших цивілізацій, надії покладали лише на власні сили, на земний пошук. Та й перші дані універсального аналізатора були більш ніж прозаїчні: рідинний ракетний пращур! Чи ж йому підпорювати світлові роки?

А втім, розрахунок траєкторії здивував Олексія навіть більше, ніж тип судна. Гігантська парабола, ніби цей монстр справді падав із міжзоряного простору!

Але двигун могли запустити й недавно, де-небудь за Місяцем. Швидше всього, так і трапилось: ракета охолоджена майже до абсолютного нуля (до речі, це говорить про відсутність екіпажу) і тепер починає нагріватись… А може, з корабля-“матки”, який зупинився на межі Системи, падає цей зонд? Не дуже велика технічна оснащеність для розуму, що мандрує поміж зірками…

Він послав запит на загальноприйнятій службовій хвилі: “Судну, яке йде курсом… (цифри координат). Прошу рапорт польоту. Черговий диспетчер Гур’єв”.

Марно.

А інформаційне табло знай собі пише: довжина тридцять два метри, маса тисяча шістсот вісімдесят тонн, режим повороту…

Повороту?!

Атож. Ще хвилина-друга — і безпристрасний біокомп’ютер друкує: “Поворот закінчено. Режим прискорення”.

В усьому величезному тілі “Аякса” не спали лише вцілілі елементи сонячних батарей та ще ледь жевріючий вогник збудження серед кристалів “мозку”.

З тих далеких пір, як вогненна долоня обережно підняла над приморською рівниною башту “спейс фортресс”, а потім люто швиргонула в глиб світанкового неба, — відтоді схололо серце “Аякса”. Крижана темінь скувала його відсіки, застигла в трубах, камерах.

Колись зграєю сполоханих голубів шарахнулись літаки, що намагалися накрити пускову шахту: “нічні люди” в підземеллях бази і столиця, де над багатомільйонною панікою надривалися сирени, марно чекали падіння монстра. Не дочекались — ніби розтанула “фортеця” разом із залишками ночі…

Отямившись від страху, народ, як розлючений слон, розтоптав фанатиків. А через кілька років, усупереч зусиллям хазяїна відлетілого “Аякса”, прийшло роззброєння. Спочатку ядерне. Потім, після ряду кривавих спроб загальмувати час, — загальне і повне…

Відлітаючи далі й далі від Землі, глибше й й глибше поринало в мертвий сон серце “Аякса”. Проминувши пастки планет, що притягали, “спейс фортресс” випливла далеко за межі Системи.

Обгоріла башта дрейфувала в пустелі пустель. Сонце монетою виблискувало за бортом. Ще жоден земний корабель не бував у цих місцях.

Скоряючись владі Сонця, “Аякс” описав видовжену орбіту, рівну найбільшим орбітам комет. У розрахований час він повернувся до Землі, оточеної подвійним кільцем заселених супутників-лабораторій, заводів, енергостанцій, винесених за межі планети, щоб не захаращувати її.

Так воно вже сталося, що диспетчери Зовнішнього Поясу не помітили темної, холодної, мовчазної “фортеці”.

Опинившись поблизу Місяця, вийшов із летаргії електронний мозок; у хитросплетінні кристалів ожили перші імпульси. Такою була воля покійних конструкторів: “овермун”, місячна петля. Обігнути Місяць, увімкнути двигун і “накрити” земну ціль, ударивши з відкритого космосу і таким чином уникнути антиракет — ось що пам’ятав і несхибно виконував мозок “Аякса”. Офіцер-програміст викривав траєкторію, скривавленою рукою викинувши дракона вбік від Місяця. (Думаймо про людину добре!) Але він не міг передбачити всіх моментів. Удар був лише відстрочений, правда, більш як на століття. Орбіта повернула смерть на заданий рубіж. Одержавши сигнал приладів, що вимірюють тяжіння і магнітну активність, спалахнув отой жевріючий вогник у мозку “Аякса”. Давно забута потреба роботи охопила джунглі кристалів.

Ніби помолодівши від сто двадцятирічного сну, “мозок” віддав наказ двигуну. Вогонь вихопився з заморожених сопел.

“Спейс фортресс” впевнено йшла на ціль.

Гур’єв ретельно, як перед екзаменаційним польотом, зростив рубці скафандра і ступив у зовнішній тамбур.

Коли він потурбував Головну диспетчерську Пояса, йому відповіли, щоб гарненько перевірив усі показання приладів, бо на всьому Флоті давно вже нема жодного рідинного ракетного двигуна, а якщо і є, то це чия-небудь особиста ініціатива, і справа Гур’єва — передати рапорт “униз”, Землі.

Керівництву півсотні станцій, що стежать за тисячами суден, було не до дрібниць, не до якихось невідомих умільців, які воскрешають минуле космоплавання.

Він попередив Землю-Вантажну і Землю-Головну. Там почали вимірювати, а потім подякували Гур’єву і сказали, що ракета справді йде з бозна-якої далечіні, а отже — судячи з її нікчемної швидкості, — запущена дуже давно. Можливо, вона несе загиблий екіпаж, а машина, збудована в іншому столітті, просто не знає, що треба віддавати рапорт. Хоч би як там було, Гур’єв зробив значне відкриття, і це його заслуга. Монстра ж підхоплять силовим каналом в атмосфері і благополучно посадять.

Після цього Олексію слід було б заспокоїтись чи навіть загордитись — та він і не подумав. Бо спирався не лише на логіку.

У глибині його душі жила непомильна інтуїція. Підтверджуючи виклади парапсихології, малодосвідчений Гур’єв мучився передчуттями. Коли звучав зумер особистого зв’язку, він упевнено говорив першим, не чекаючи ніяких “алло”: “Здрастуй, богине Ніко”, або “Я слухаю вас, Ахмеде Касимовичу” (так звали шефа), або: “Я повторюю: причали зайняті до особливого розпорядження”. Знав по дзвінку, хто викликає!

От і тепер: не заспокоїли Олексія ні силовий канал, ні похвала. Віщий голос нашіптував тривогу.

Він ще раз набрав код Землі-Головної. Координатор космодромів відповів, здавалося, не так привітно.

— Ви бачите об’єкт, про який я доповідав?

— Певна річ, в усіх деталях.

— Ви використали для ідентифікації систему пам’яті Космоцентру?

— Використали, — з підкресленою лагідністю відповів координатор.

— Ну і що?

— Точних аналогів немає, але загальна конструкція відповідає вісімдесятим-дев’яностим рокам двадцятого століття.

— Двадцятого?

— Так, це якийсь зонд-автомат, випадково або навмисно виведений на дуже витягнуту орбіту, який увімкнув двигуни поблизу Місяця. Ще раз велике вам спасибі, Гур’єв.

— Та я не про те… Раніше… раніше траплялися такі випадки?

— Подібні. Ловили станції, ракети-носії, зонди, але, звичайно, не столітньої давнини і не в активному польоті. Вас іще що-небудь цікавить?

В останніх словах брязнув відвертий начальницький метал: “А робили б ви свою справу, диспетчере”. Та коли делікатний Гур’єв “зривався”, зупинити його було важко.

— Але чому, чому машина не визначила точно?! Адже в Космоцентрі повинні бути дані про всі запуски, від початку космонавтики!

Мовчання.

Шурхотливий, бурмотливий ефір нагадує якусь велетенську криницю, де довго блукають химерно спотворені відзвуки твоїх слів. Надто коли співрозмовник мовчить.

— Частину документації втрачено, Гур’єв. Особливо тієї, що стосується кінця двадцятого століття. Ви ж знаєте, що тоді коїлося на Землі… Нічого, скоро з’ясуємо. А чому вас, власне, так хвилює тип ракети?

Професійне терпіння координатора виявилось більшим, ніж чекав Гур’єв. Здається, на Землі-Головній примирилися з допитом.

— Не знаю… Мені подумалось… Мені подумалось: а що, як це бойова ракета? Можливо, навіть, з атомним або термоядерним зарядом?

Там нібито усміхнулись.

— Не може бути. Земля не вела воєн у відкритому космосі.

— Але ж ви самі кажете, що частина документації загинула!

Перешіптувались, підсміювались, безтурботно текли хвилі ефіру.

— Пробачте, диспетчере, мені пора повернутися до своїх прямих обов’язків. А вам, мабуть, до своїх.

Клацнув вимикач.

Мабуть, уже розливали шампанське історики космоплавання — ще б пак: сама пливе до рук рідинна ракета епохи перших експедицій!

“А вам, мабуть, до своїх”.

Слушно, до найбезпосередніших.

Є право, дароване статутом для надзвичайних випадків: тимчасово передати владу автоматам і наздогнати судно на сторожовому іонному катері, що, як правило, марно припадає пилом в ангарі будь-якої станції.

Саме тому й зростив Олексій рубці скафандра і через гермотамбур-7 ступив під склепіння безповітряного ангара. Услужливо засвітилися прожектори, схрестивши промені на плоскій, що нагадувала портсигар, машині з двома соплами по боках.

Гур’єв ще з головного пульта перевірив готовність двигуна, відкрив пілотський люк. Лишилося тільки залізти в кабіну, що він і зробив без допомоги трапа, мов вершник, який стрибає в сідло. Закривши ковпак, відразу ж запалив обидва мікрореактори: катер нервово затремтів.

Потужний гуркіт, що було наповнив кабіну, раптово став ледь чутним. Приглушивши звуки, зімкнувся кокон поля, яке охороняло від перевантажень і поштовхів.

Розповзлися броньовані стулки. Світло прожекторів було обрубане на виході, ніби станція вперлася в ебонітову стінку. Але очі миттю призвичаїлися, відчули провал, намацали зоряний пил.

Тут віщий голос раптом зашепотів у вуха Гур’єва таке, що Олексій ледве було не вимкнув реакторів. Він навіть пальці зняв із панелі — а що, як надчутливий пульт сприйме біоструми, спотворені жахом?

Вже, поспішаючи обгрунтувати відступ, вступила логіка: і кому він потрібен, окрім істориків, цей глухонімий паровоз космосу, який менш ніж через п’ять годин буде підхоплений силовим каналом космодрому? Він, диспетчер, рядовий співробітник Поясу, зробив усе, що міг, усіх попередив, одержав подяку. Погоня є лише його правом, але ніяк не обов’язком. Хто посміє осудити?

А за що, власне, осудити? Можна подумати, що, не погнавшись за ракетою, Гур’єв учинить страшний злочин!

“Учиниш!” — сказав голос.

Ні сіло ні впало захотілося почути Ніку.

Здригнувшись, ніби морозним вітром обпекло йому спину, Олексій поклав пальці на зелений стартовий квадрат. Повернулись потрібні біоструми, катер виконав наказ.

Дві полонені фіолетові блискавки зазміїлися біля сопел. Майже позбавлений ваги на час зльоту, “портсигар” ковзнув над суцільнометалевою плитою підлоги і щез. Щелепами зімкнулися стулки, погасли прожектори — тільки волосинки ламп довго тліли під стелею.

Курс на зближення було прокладено бездоганно. Весь шлях відібрав близько трьох годин. Очі з приголомшливою наполегливістю вбирали в себе летючі вогні відеоклуба; руки наче підсвідомо витанцьовували по біопанелі. Навіть найприскіпливіший “кеп” із пілотської школи не знайшов би жодної помилки!

Він ніколи не був честолюбним. Звісно, мав би за щастя вирушити куди-небудь за тридев’ять світлових літ, підкорити фантастичні світи і повернутися з казковою, надлюдською славою Язона чи Одіссея. Однак не уявлялась йому байдужою і доля доброго штурмана внутрісистемних трас, якого всі поважають і який має пустотливу красуню-дружину Ніку, дім, повний улюблених книжок, і двох-трьох здорових шибеників, від яких ці книжки доведеться до пори берегти.

Навряд чи прагнення відзначитися, прославитися гнало Гур’єва услід за підозрілим бродягою. Швидше всього то був підсвідомий, прищеплений матір’ю потяг до ясності й порядності — стрижень гур’євської душі. Плюс інтуїція, звичайно…

Швидкості зрівняно. Здається, зовсім поряд висить, пострілюючи синіми газовими язиками, геть укрита вузлуватою коростою опіків, потовщена біля носа туша. У неї кругла сліпа голова і віяла сонячних батарей, пошарпані, як крила вітряка після урагану.

Ще сорок, від сили п’ятдесят хвилин — і ракета увійде в силову воронку космодрому…

Немов пара над круглим басейном, ходить пузирями і звивинами весела атомосфера близької планети. Світяться, плаваючи по океанах, руді шапки гірських масивів.

Змінюються цифри на табло… Гальмує! Не хоче згоріти, на повному ходу встромившись у повітряну ковдру!

Наблизитися… Ще наблизитись…

Зумер. Квапливий, уривчастий голос. Що це з координатором?

— Земля-Головна викликає диспетчера Гур’єва,

— Гур’єв слухає.

— Негайно змінюйте курс. Відходьте.

— Чому?

— Виконуйте наказ.

— Чому?!

Мовчить ефір. Ні — стрекоче, посвистує, клацає срібними язичками далеких солов’їв, сойок, дроздів та іншої лісової дрібноти. Олексій, незважаючи на всі старання Ніки, навчився розпізнавати лише дятла-по червоній шапочці та синиць — по грудках з охайним галстуком. Не краще він знав лісові квіти і трави. Соромно.

— Ви мали рацію, Гур’єв. Ми залучили системи пам’яті Інституту історії матеріальної культ тури і Музею воєн. Це космічна ракета військового призначення, з боєголовкою… загалом термоядерною, але особливою. Її називали гамма-бомба. Наказую вам відходити!

Гамма-бомба? Це ж треба — яке щупальце простяглеся з минулого. Там живуть птахи — на блакитному, зеленому, білопінному куполі, що простягся на півнеба й клубиться вихорами! Там — Ніка, мама, батько і братик…

— Координаторе, що ви збираєтесь робити?

— Застосувати лазер.

— Не встигнете. Лінійні розміри цілі нікчемні. Пошук розсіяним променем і наведення сфокусованого відберуть багато часу.

— Іншої ради нема. Земля ще раз дякує вам, Олексо, ваші заслуги неоціненні, ми були б зовсім непідготовленими… Можливо, частина населення району, над яким нависла небезпека, встигне… встигне спуститись у підземні горизонти… Відходьте ж, на що чекаєте! Розсіяний промінь уже веде пошук.

— Пізно, координаторе, пізно.

Там щось закричали. Гур’єв вимкнув зв’язок.

Заплющившись і боляче прикусивши губу, щоб не встигнути передумати, Олексій притис пальці до біопанелі.

Правим двигуном катер зім’яв і розірвав, як фольгу, обвуглену шкіру “спейс фортресс”. Нерви “Аякса” не витримали. Мозок віддав останній наказ — про самознищення…

Райдужний спалах було добре видно з орбітальних станцій; розкішною летючою зіркою з’явився він перед сутінковими країнами на схилі дня.

Думаймо про людину добре.