Аурентина

ЛІСОВИЙ ЦАР [8]

Безіменна планета, яка поки що мала тільки номер у каталозі ЗП (земноподібних), не була надміру небезпечною для земних розвідників (бачили страшніше), але й не радувала їх затишком. Була вона закута в подвійний кокон, дві оболонки — хмарну й болотну. Можна було бодай усе життя мандрувати по ній — і не бачити нічого, крім тьмяного блиску мілких стоячих вод, крім отруйно-зеленої плісняви з окремими островами джунглів. У болоті вирувало багате ненажерливе життя, народжене темно-червоним сонцем.

Але катер земної розвідки все-таки розпоров хмарне покривало, оскільки в спокусливій близькості від болотного світу сріблився на небі об’єкт Ікс.

Під час польоту Віола, котра звичайно мало цікавилася космологією, поставила несподіване запитання.

— Слухай, ти можеш мені пояснити по-людськи, не мовою посвячених, що це таке — ваш об’єкт Ікс?

— По-людськи! — Улдіс відставив чайну склянку, пирхнув, але, помітивши ображений порух брів Віоли, одразу ж пом’якшав: — А втім, Ві, ти маєш рацію, — я надто звик до спеціальної термінології… Загалом, це справді Ікс, він зовсім не схожий ні на що відоме… Він видимий, оскільки відображає світло зірок, у нього є лінійні розміри, але повністю відсутні маса, тяжіння, взагалі будь-які ознаки стаціонарного вихору континуума…

— Спасибі. Вважай, що я зрозуміла.

— Ну-у, дівчинко моя, я навіть не підозрював, що розвідники настільки необізнані в теорії абсолюту!

— Так само, як фізики-абсолютисти не знають азів навігації, — що для них ще непростиміше, бо кораблі називаються абсолютистськими.

Улдіс переконався, що талант Віоли дошкуляти переважає його власний, а тому пішов на мир:

— Гаразд, згоден, слухай. Навколо будь-якого згустка речовини, — навіть навколо елементарної частки, — має бути область енергетичних долів — гравітаційного електромагнітного, мезонного, нуклонного та інших. Ясно? А навколо Ікса такого немає.

— Ага, — сказала Віола, намагаючись не видатися надто неосвіченою. — Отже, Ікс — це не речовина?

— Схоже, що так. Б’єрнсон висунув цікаву ідею: на його думку, Ікс являє собою самостійний ізольований всесвіт, метагалактику… зі своїм власним простором-часом.

— Цікаво! — зраділа Віола, — Всесвіт-карлик, який плаває в нашому… у великому.

— Так, з нашої точки зору — карлик, не більше Юпітера.

— І там, всередині, також є галактики, зірки, планети — можливо, розумне життя?

— За законами абсолюту, континууми, що виникають, подібні.

Віола сьорбнула захололий чай. Її погляд, втуплений у глибину голоекрану, став далеким і відчуженим, на губах з’явилась блаженна усмішка. Улдісу подобалися в ній ці несподівані зміни настрою, але вони ж і засмучували фізика, тому що видавали всю невловимість, непередбаченість Віолиної душі. Залишалась постійна тривога, страх злякати, втратити…

— А ми коли-небудь проникнемо туди… всередину Ікса?

— Хто знає!

— А якщо проникнемо, що з нами станеться?

— Нічого особливого. Наші базисні частки, найдрібніші дискретні вихори, будуть відновлені у місцевому континуумі, і, отже, сумістяться за масштабом з базисними частинками Ікса. Цей всесвіт буде для нас таким же неосяжним, як наш.

Віола нехотя відірвалася від споглядання чорного провалля, із звичною ясністю і твердістю глянула на Улдіса.

— І ви збираєтеся… ламати, обстрілювати цей всесвіт з ваших страшних прискорювачів?

…Тепер, під час четвертої після посадки екскурсії, їх оточувала рівнина кольору зеленки — безкрайнє поле великих та малих кудлатих пузирів монотонно бігло під округлий ніс гравіхода.

І Віола сказала Улдісу:

— Бачиш — починається!

Він уже й сам бачив. Над машиною металася, то розсипаючись урізнобіч, то майже обліплюючи оглядовий купол, зграйка літаючих істот. “Обличчя” кожної з них являло собою одне суцільне око під складчатою шапочкою верхньої повіки. Кожен літун то раптом надувався слизьким м’ячем, то, різко викинувши з себе повітря, робився худим і струнким. Пролітав кілька метрів, а потому розпускав білясту квітку тонких перетинок, поволі планеруючи і надуваючись для нового стрибка.

…Віола та Улдіс уже кілька разів відчули на собі дивний звичай місцевої фауни, що скупчувалася навколо лісистих островів, нападати у визначеному порядку, ніби за складеною кимось програмою. Спочатку з’являлися летючі спостережники, потім — гравіхід атакували дрібні особини, їх змінювали все більш активні й сильні істоти, аж до гігантських екземплярів і, нарешті, якщо гравіхід не кидався втікати, навалювалася маса тіл, щупалець, присосків і біснувалася доти, поки машина не відходила геть од лісу. Тоді потворний вантаж сповзав, звалювався у воду, але ще довго проводжали окасті літуни.

На жаль, цього разу відступ не передбачався. Болотний світ був обраний фізиками для будівництва колосальних прискорювачів. Звідси й тільки звідси можна було вести правильну осаду об’єкта Ікс, спрямувати на нього удари різних енергій — частот “єдиного поля…”. Перед висадкою Улдіс та Віола вивели катер на орбіту супутника планети й кілька днів збирали дані про її поверхню. Острів, до якого вони тепер наближалися, шатро непрохідного лісу діаметром близько п’ятдесяти кілометрів, відносно сухий та багатий на руду, був найзручнішим будівельним майданчиком.

…Тоді на катері Улдіс подумав: “Ось так вона завжди мене ловить. Увесь політ. Я змушений обмірковувати кожне своє слово ретельніше, ніж будь-коли. Така сильна людина, як Віола, надто складна в тісному спілкуванні.

А я вже, слово честі, погано пам’ятаю, що було зі мною до польоту. Нібито все життя дивився в карі очі Віоли й напружено підбирав слова для розмови. Віола ніколи не хитрує, і я “ловлюся”, потрапляю в невигідні ситуації із своїм професійно-витонченим мисленням саме завдяки її прямолінійності. А що, якби політ відбувся сто років тому, на повільному старовинному зорельоті, і ми з нею справді летіли б все життя? Як летять ще десь прадіди, котрих наші сучасники знімають з кораблів або чекають у місцях призначення…”

— У нас немає іншого виходу, Ві. Треба ж якось дослідити Ікс. Якщо чекатимемо, поки з’являться кращі методи дослідження, то нічого не дочекаємося, просто зупиниться прогрес науки. Ясно? Нові методи можемо створити тільки ми самі, на базі експериментального матеріалу.

— Але ж там можуть загинути цілі населені галактики!

— Ще не факт, далеко не факт, що Ікс справді всесвіт.

— Байдуже! Раз є хоч один крихітний шанс — не можна чіпати Ікса!

Ось такою він її просто обожнював. У нього перехоплювало дух, коли Віола, розрум’янившись, сліпуче виблискувала карими очима, вибухала поривом радості чи гніву.

— Врешті-решт, сам Б’єрнсон має бути проти!.. Це… це жахливо, це буде найбільший злочин в історії! Я примушу Раду Координаторів вислухати мене, я підніму все людство! Навіть якщо мене ніхто не підтримає, май на увазі: в день експерименту я поставлю свій корабель між випромінювачами та об’єктом Ікс!

“І примусиш, і піднімеш, і поставиш свій корабель, якщо захочеш — хто перед тобою вистоїть, зірко моя, — подумки захоплювався Улдіс, — мій головний об’єкт Ікс!” Хотілося з усім, з усім погодитися, — але чоловіче самолюбство наказувало наполягти на своєму, перемогти:

— Як це все безглуздо, люба моя! Триста років тому Фрідман вважав, що деякі елементарні частки теж можуть бути мікровсесвітами, галактиками із розумним життям. Але через це ніхто не полишав будувати прискорювачі, зіштовхувати частки одна з одною! Тож чому ми повинні на догоду абстрактним домислам відмінити реальний фізичний експеримент?

…Пізніше, з орбіти катера, вони побачили видовище, неправдоподібне навіть з точки зору Розвідника. В смаратдово-зеленій протоці між островами зіткнулися дві лавини болотних істот, немовби кожен з островів вислав свою армію. Пліснява скаламутилась, протока швидко стала брудно-бурою. А наступного дня острови з’єднала, немовби міст, лісова перемичка, що виросла за ніч…

…Зараз же, під час четвертої екскурсії, острів намагався всією своєю силою роздушити гравіхід. Із тісняви стовбурів, крони яких нагадували буру цвітну капусту, з усіх щілин живої, схвильованої гущавини поповзли, немовби розбурхані пожежею, темні, масно-лискучі тіла…

Але гравіхід, скорюючись пальцям Віоли, різко збільшував і зменшував тяжіння навколо себе, чи то високо підкидаючи атакуючу масу, чи то спрямовуючи її із стократно збільшеною вагою на воду й берег. Тіла репались, м’язи рвали слизьку шкіру. Так рухався гравіхід, по дотичній злітаючи над берегом, і ліс ривками розступався і змикався під його днищем, як шерсть, в яку дмухають.

Атака припинилася, тільки нові літуни-спостерігачі зграйкою шугонули з гущавини натомість знищених, повисли парашутиками…

…Закінчуючи ту болісно-напружену розмову в салоні катера, Віола сказала категорично:

— Я знаю обов’язок розвідника, і я виконаю його. Ваша група одержить всі необхідні дані. Але якщо ми повернемося, я також зроблю все, що обіцяла.

Розвідники ніколи не говорили: “після повернення”, а завжди тільки: “якщо повернемося”. Нелюбов загадувати на майбутнє перетворилася в них у забобон, так само як і звичка напучувати один одного фразою: “Великої удачі, легкої смерті”. У Віоли шанси прожити ще рік були в десятки разів меншими, ніж у десантника, який проходив по слідах розвідки: в сотні разів меншими, ніж у будівельника (“спейс-білдера”), який з цілим флотом з’являвся у світ, вивчений розвідкою і освоєний десантом. Улдіс майже не сподівався, що його зустріч з Віолою виявиться довшою за політ. Розвідники жили сьогоденням…

Людина епохи абсолютистських кораблів ніколи не відчувала необхідності будь-що приховувати, тому Улдіс знав усі подробиці з життя Віоли. Знав про те, що вісім років тому вона була закохана в біолога Куніцина. Вони з Куніциним налагоджували тоді контакти з розумними мешканцями планети Химера. В описах Віоли, так само як і в космічних хроніках, біолог мав вигляд просто святого: суцільний науковий подвиг, рідкісна самовідданість, постійна гра із смертю.

Куніцин помер, устигши змінити все життя Віоли, — саме після його смерті вона залишила десантну базу на Химері і пристрасно взялася за розвідку нових світів. Куніцин помер, але образ його панував. Це було прикро — відчувати, що ніколи не зрівняєшся з небіжчиком, що до тебе ставляться поблажливо. Улдісу дуже хотілося викликати в супутниці більш гарячі почуття…

Улдіс остаточно замовк після рішучих слів Віоли, що ставили під сумнів можливість експерименту. Мовчки виплеснув залишки чаю в утилізатор, кинув обидві чашки в мийну шафу і взявся за польотні розрахунки. Але не встиг він ще покласти пальці на біопанель вводу, як його шию раптом обхопили гнучкі руки і шовковито-сухі губи Віоли притиснулися до його щоки…

…Злякано сіпнулися губчасті ослизлі стовбури, що росли наче із суцільного килиму пористої гуми. Товсті повзучі канати увібрали свої біляві відростки, що сліпо мацали повітря. Гравіхід м’яко ліг на днище в центрі острова. Ліс обступав велику, голу, болотисту галявину, червонясто-буру глиняну трясовину, на яку по краях наповзали живі язики гумового килима. Не з’являлися перелякані тварюки, і навіть безстрашні літуни делікатно ширяли на відстані. Машина викинула павучі ноги ефекторів, озброєних бурами. Доведеться взяти на різній глибині зразки грунту.

При зануренні бурів ніякі пульсації тяжіння не були допустимі, тому доводилося захищатися інакше. Улдіс відкрив нижній сегмент купола і сів на борт з пістолетом у руці. Але ніхто не поспішав нападати. Нудьгуючи від чекання, Улдіс заговорив:

— Справді, огидна місцинка, але, слово честі, мені чогось не хочеться відлітати. Хоч і робити нам тут нема чого. Мені здається, що на Землі…

Віола, котра відчужено стежила за приладами, так і не дізналася, що ж має статися на Землі. Шкала відмітила вихід бура-3 на глибину 1034 см і різке зменшення опору, наче бур увійшов у желе. Після цього всі бури були викинуті з грунту з такою силою, що блискучі лапи ефекторів полопалися в зчленуваннях і з дзвоном вдарили по куполу, розбивши його, як яєчну шкаралупу.

Купол екранував екіпаж від ударів гравітації, тому Віола не змогла відкинути шалену зграю болотних жителів, які налетіли немовби за невловимим сигналом. Залишалось тільки дивуватися, яка сила торпедувала з усіх боків оці неповороткі згустки м’яса, перетинок і щупалець… Вона ривком, супроти всіх правил дала машині вертикальний зліт. Щось липке й тяжке вдарило ззаду по шолому. Потім з-за спини блиснув райдужний спалах пострілу і розлючено закричав Улдіс.

З надривним свистом гравіхід мчав угору — присоски і клейкі тяжі лопалися, зісковзували з його боків.

— Ві, в мене пістолет забрали, — затинаючись, повідомив Улдіс. — Просто з рук вирвали!

Вона обернулася. Друг сидів мішком, опустивши руки на коліна, й жалібно кліпав. Прямі світлі пасма волосся прилипли до його чола. Підлога й сидіння були залиті червоною, в молочних розводах секрецією, густою, мов кисіль, і, очевидно, смердючою.

— Як вирвали?

— Не знаю. Я одного вбив, а тут… дивлюся, уже весь пістолет обплетений якимись нитками, немов грибницею. Отож і висмикнули, ясно?

Ох, як її дратувало це постійне “ясно”! Нічого ще не було ясно, а якби й стало, то, напевно, не на користь Улдіса, — стосунки стали вимушеними, останні дні Віола була ласкавою тільки з почуття морального обов’язку. Її ставлення до людей завжди визначалося саме цим почуттям.

Вона простягла до Улдіса руку — і відсмикнула її. У шоломі друга відбився райдужний спалах. Добре знайомий райдужний спалах пістолетного пострілу.

Промах.

Ще спалах — значно ближче і яскравіше. Плазмова “куля” вибухнула поруч, гравіхід задрав правий борт, і до нього загрозливо рвонувся знизу, на мить ставши дибки, кошлатий живий ліс.

Від поштовху Улдіс повалився на біопанель, машина затанцювала, заметалася, і фізик, відкинутий Віолою на сидіння, заволав, пригинаючи голову нижче борта:

— Так ось хто тут головний! З чим і вітаю рідну Землю й особисто нас з вами…

Постріл. Очевидно, безладні рухи гравіходу врятували його від влучання. Улдіс поповзом пробрався до Віоли, схопив її кобуру. Віола, так само ховаючи голову, мовчки боролася, не давала витягти пістолет. Але фізик був сильніший…

Ледве вивільнившись від хватки товариша, вона примусила гравіхід продовжити танок, і Улдіс, котрий встиг націлитися, знову ганебно гепнувся між крісел.

— Не смій, чуєш, ти! Я не збираюся через тебе тут подихати!

— Прошу тебе, Ул, любий… — благала Віола, не знімаючи пальців з панелі і дивлячись тільки на зелену рівнину, що наближалася. — Не треба, не треба, ми вже зараз полетимо звідси, не стріляй, не…

Вона не хотіла озиратися на Улдіса. Віолі було страшно, як ніколи в житті, й зовсім не тому, що позаду красивими уповільненими стрибками наздоганяла машину зграйка окастих літунів…

— Імітатори! — горлав Улдіс, лежачи черевом на кришці продуктової камери. — Я про таких читав — не пригадую, в якій планетній системі вони водяться. Це ніякий не розум. Вони просто наслідують мої дії! Ясно?

Тепер його тільки радувала відсутність купола. Посовавшись, Улдіс зачепився носками черевиків за опори крісел, прицілився через кормовий борт. Він був мисливцем, був воїном на стежці війни — до чого дзвінке, повноцінне відчуття! А головне, він уперше відчув себе сильнішим за Віолу. Десь у підсвідомості ворухнулося передчуття розплати, але одразу ж змінилося одчайдушною хвацькістю, зловтішним глузуванням над самим собою: “Чим гірше, тим краще!”

Він вистрелив — і влучив.

Передній літун, що тяг пістолет у сітці білих ниток під парашутом, раптом спалахнув, почорнів, кострубато розчепірився, і зброя впала донизу, набагато обігнавши в падінні попіл зграйки.

— Вони лише імітують, Ві, це в них така форма боротьби за існування, я читав! — кричав Улдіс, оскільки необхідність виправдатися невтримно росла. Шоломофон відповів лише нерівним диханням подруги.

Над узліссям, де торочка плаваючого коріння ворушилась у квітучій твані, Віола зменшила рисоту польоту. Машина майже торкнулася днищем зелених пузирів. За нею волочилися мертві ефектори, прокладаючи рвану чорну доріжку чистої води.

І тоді від узлісся, від самого коріння змигнув райдужний спалах, і гравіхід завив, одержавши смертельну рану. Став дибки — брудний, обліплений тванню — і забулькав, провалюючись у болото…

Улдісу зовсім не вірилося, що настала остання хвилина його життя, що зараз перестане існувати Улдіс Гаудиньш, фізик-абсолютист, любитель червоних і жовтих тонів в одязі, колекціонер німецької гравюри XV століття, єдиний син… Улдіс Гаудиньш — єдина незаперечна реальність, Я, автономний всесвіт, об’єкт Ікс…

Він не був боягузом, навіть любив легке відчуття небезпеки. Він часто, особливо в польотах, уявляв собі останню хвилину, але уявляв її якоюсь піднесеною, героїчно-урочистою. А реальність виявилася іншою. Організм застрахував ?ебе від зайвих страждань, наслав заціпеніння на мозок. І Улдіс стояв з пістолетом, вже по кісточки в болотній рідоті, стояв і майже байдужо дивився, як, зовсім близько льопаючись у зелені, бурі щупальці передають один одному маленький блискучий предмет. Так готували постріл ці нові імітатори, а літуни, мов і не було нічого, трясли парашутиками і поскакували, мало не зачіпаючи шоломів.

— Дай-но, — сказала Віола і відібрала пістолет.

Улдіс не пручався, навіть закивав схвально, коли вона вистрелила вбік, — просто так, у білий світ, для демонстрації, — а потім жбурнула їх останню зброю в гущавину лискучих спин і присосків. Він починав дещо розуміти і майже не здивувався, побачивши, що посланці острова відступають назад до берега, і навіть літуни залишили свій пост.

Віола наказала катеру вислати інший гравіхід, називала координати. А Улдіс, — як і вона, вже по коліно у воді, — заворожено дивився на її різкуватий, майже чоловічий, але такий юний і досконалий профіль, з невисохлими стрічечками сліз на оливкових щоках, з буйними кільцями чорного волосся, яким тісно в бульбашці шолома.

Тільки тепер він зрозумів до кінця, чому так поважно перешіптувалися в Службі відправлення на космодромі, дізнавшись, що розвідувальний політ виконує Віола Мгеладзе. Чому так відверто заздрили йому молоденькі техніки, які готували корабель.

Невже це вона казала, що не може заснути, якщо не обніме подушку?

Є люди, створені для космосу, для небезпечного світу повсякчасних сюрпризів. І не обов’язково це найерудованіші, найлогічніші, бодай найталановитіші у своїй галузі. Не обов’язково — найхоробріші, витривалі, впевнені й веселі. Напевно, вся річ у тому, що є люди, створені для космосу, такі, що вміють з ним домовлятися. Можливо, це просто найдобріші люди? Так би мовити, генії етики?..

Перед ним раптом постала дивна, казкова картина. Віола (без шолома, в усій красі свого буйного волосся) стояла з розкинутими руками, затуляючи щось величезне, безформне, якусь пульсуючу неосяжність, місцями — непроглядно-темну, місцями — сяючу. Згусток мороку й вогнів, спокою і шаленого руху.

Можливо, був там і об’єкт Ікс, віднині на довгі роки врятований від усіляких експериментів, оскільки Земля не дасть спустошити під будівництво бодай клаптик планети, на якій прийнятна етика. А може, варто частіше згадувати слова Віоли про проникнення всередину Ікса, розвивати дослідження саме по цьому шляху?

Можливо, в дивовижно-упорядкованому хаосі за спиною Віоли-захисниці гніздився й сам болотний світ. Цікава планета, пасовище розумних островів, що воюють. Треба ж! У центрі кожного з лісових масивів відсиджується під грунтом той, хто керує легіоном очей, вух, ніздрів, язиків, робочих і годувальних органів, кожен з яких, очевидно, був колись самостійною живою істотою. Ех, подивитися б на нього, “лісового царя”, котрий поневолив місцеву фауну, перетворив могутніх тварин у придатки свого нерухомого тіла…

А може, придатки тіла — в могутніх тварин…

Коли-небудь дізнаємося. Скоро тут велично спуститься крейсер Десанту, з нього виповзе армія машин, і розпочнеться робота. Освоєння того, що Віола зрозуміла й осягнула інтуїтивно, майже не маючи на те підстав, ще до того, як “очі” й “руки” лісу почали передавати одне одному викрадений пістолет.

Віола не тільки домовиться з тим, відносно кого — чи чого? — неприйнятне поняття “домовлятися”. Вона зігріє істоту, вигляд якої змушує її ж, Віолу, бліднути й заплющувати очі.

“…Я вірю у Віолу, котра затуляє собою всю Метагалактику. Але я не склав іспит при всій своїй зарозумілості, при всій абсолютистській ерудиції. Я провалився, і моя доля вирішена. Мабуть, краще буде докласти зусиль і піти самому, немовби за власною ініціативою…”

— Двадцять два сімдесят п’ять, даю пеленг… Не треба, Ул, тобі нема про що турбуватися — у нас все гаразд, чи не так? Я лише спочатку перелякалася, а тепер все минулося. Тож посміхнися!

Вода, на щастя, була в’язкою, широкий і плоский гравіхід занурювався дуже повільно. Улдіс слухняно посміхнувся (“піду від неї, піду, якщо матиму силу…”), слухняно посміхнувся, тому що він був з цієї Метагалактики, а отже, Віола затуляла і його і не могла говорити інакше…