Армагед-дом

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

У штабі було накурено й галасливо. Безугавно дзеленчали телефони. На конторському столі розмістилась обчислювальна машина, чомусь гола, без кришки, з усіма платами і дротиками, виставленими на загальний огляд, і зовсім непристойним здавався Лідці верткий маленький вентилятор.

Поруч вуркотів холодильник; до нього раз у раз підходили люди, виймали, кому що до вподоби, і, жуючи, розходились на робочі місця. Гора пляшок з-під мінеральної води — скляних і пластикових — загрожувала розсипатись і поховати під собою розкидані по підлозі папери.

Їй під лікоть підсунули новий списаний аркуш:

— Остаточні дані за Подільським районом…

Вона пробігла очима. Ну звісно. Всеосяжне лідерство Верверова. Що й слід було довести.

Вона зітхнула. Сьогоднішній ранок нарешті позбавить її від цієї добровільної хвороби, від цього рабства, в яке вкинув її Рисюк, від цього нашийника, подарованого під подобою нової мети. Сьогоднішній ранок — закономірний провал після стількох виснажливих репетицій.

Половина літер на клавіатурі западала. По цих клавішах знавісніло молотили впродовж багатьох годин — серед інших і сама Лідка молотила. І от на екрані мапа, мапа країни, і столиця виразно забарвлена синім кольором, тобто кольором Верверова, Дмитра Олександровича, суперника, ворога і, найімовірніше, нового Президента…

Лідка заклала руки за голову. Відкинулась на спинку крісла, ставлячи собі звичне останнім часом питання: що я тут роблю? Яким вітром мене занесло — сюди? Якісь виборчі дільниці, прокурені спостерігачі, осоловілі від недосипання експерти, я й сама — експерт…

Складна, виснажлива, не дуже гарна гра — генерал Стужа, що намагається виграти президентські вибори.

За всіма опитуваннями, виходило, що генерал відпаде вже на першому турі. Тоді Лідка так стомилась, що серйозно збиралася лягти і здохнути. І, пригадується, гірко розревілась, дізнавшись, що Стужа проліз у другий тур. Це значило, що звіряча праця продовжується, у той час як надії на виграш іще менше, ніж раніше, бо депутат Верверов лідирує за голосами з величезною перевагою, а в «Дику Стужу» ніхто ніколи не повірить, він пройшов у другий тур випадково, лише тому що верверівські супротивники перегризлись між собою…

Приїхали якісь кореспонденти з камерою. Поставили Рисюка на тлі настінної мапи, почали ставити якісь питання, Лідка з подивом побачила, що Ігор усміхається. Ніби новини, що приходять із різних кінців міста, нітрохи його не засмучують, ніби поразка, вийнята опівночі з фанерних скриньок, нітрохи не псує йому настрою.

— …Інформація з провінцій надходить із певним запізненням… Рано робити висновки, слід дочекатись вичерпної картини…

Репортери теж усміхались. Очі в них зблискували нездоровим гарячковим блиском — кожен робить свою роботу, і дехто сподівається на кар’єрне зростання, ось цей хлопець із мікрофоном сподівається точно.

А де буде завтра Ігор Рисюк, такий підтягнутий і партикулярний, незважаючи на багатоденне недосипання? На звалищі, перепрошую, історії?

Лідка скривилась. Десь вона чула цей пишномовний зворот і навіть уявила таку собі історію, що самоскидами везе старі імена й непридатні вчення — на смітник.

Новий Президент багато чого не пробачить Рисюкові. Не пробачить мемуарів Клавдії Зарудної. Не пробачить самої гри на імені загиблого депутата; цей козир Верверов думав приберегти для себе. І давно думав — недарма квартира Зарудних повернулась до законних власників саме зусиллями Дмитра Олександровича. І недарма Славко, як зачарований, сліпо пішов за Верверовим. Славко вміє пам’ятати добро, і не буде нічого дивного, якщо в іншому штабі, значно більш розкішному та солідному, сидить тепер за обчислювалкою Лідчин колишній чоловік.

Лідці під лікоть підсунули ще один аркуш. І ще.

— Так, — говорив Рисюк у слухавку. — Так. Готові.

У кімнаті було гамірно. Тютюновий дим струмував сивими рушниками. На якийсь час Лідка втратила зв’язок із реальністю — може, вона заснула сидячи й уві сні продовжувала гамселити пальцями по клавіатурі, переносити безглузді цифри з папірця на екран і тягати мишу по засмальцьованому сірому килимку. Схоже, вони на цьому килимку бутерброди розгортали…

Вона отямилась від того, що в кімнаті зробилося тихо. Підкреслена, неприродна тиша.

Вона потерла долоні. Ретельно помасувала кожен палець — це ненадовго допомагало здолати втому. Потім протерла очі. Подивилась на екран монітора перед собою.

Столиця досі лишалася синьою, але на тілі країни виразно проступали зелені плями. Подекуди блідо-салатові, а десь смарагдові, як пишна літня травичка.

Синіх плям було менше. І вони розміщувалися лише біля великих міст.

Лідка перевела погляд на екран телевізора. Там було відразу багато людей, диктор і дикторка розмовляли з якимись аналітиками, і всі вони чогось нервово, напружено й голосно сміялись.

— Дайте мені хтось цигарку, — хрипко сказала Лідка. До неї простяглось відразу кілька пачок; нікому не спало на думку спитати, чому Лідка, яка ніколи не палила, саме сьогодні вирішила піддатися згубній звичці.

Зовсім не знаючись на гатунках і фільтрах, вона вибрала найгарнішу коробку. Тицьнула цигарку до рота — на краю свідомості хтось пояснив, що тютюн слід розім’яти в пальцях. Лідка пропустила пораду повз вуха.

Цигарка смерділа. Її запах і смак не мав нічого вартого уваги; Лідка гидливо потримала дим у роті, потім випустила разом із цигаркою і, злодійкувато роздивившись довкола, сплюнула в кошик для сміття. Цигарка лишилась диміти на нечистому блюдечку, що взялось невідомо звідки.

— Інформація з північних районів.

— Інформація зі сходу та півдня… Господи… Господи…

Мапа зеленіла. Крізь її незайману білизну лізла, ніби крізь сніг, уперта, несподівана, неможлива зелень; Лідка заплющила запалені очі.

Мапа. Середні й маленькі містечка. Села. Паскудні дороги. Сільські клуби. Погані готелі й гостинні будинки саме з тими велетенськими перинами, від яких на ранок так болить хребет. Домашня ковбаса. Домашнє вино. Запах трави і лісу. Запах сивухи і гною.

Вони об’їздили весь цей простір, від одного обласного центру до іншого, через поля та лісосмуги, розбитими дорогами, на автобусах і армійських вантажівках, а часом і на маленьких, ревучих, біснуватих літаках. І скрізь, усюди, з усіма розмовляли по щирості. Точніше, розмовляв Рисюк, а Лідка усміхалась.

Народу набиралось — сила-силенна, з усіх довколишніх сіл, бо рекламою в Рисюка займався один дуже тямовитий майор. Концерт починали під відкритим небом і обов’язково на краю великого відкритого місця; армійську електростанцію, підсилювачі та прожектори возили з собою. Агітбригада розігрівала публіку піснями й анекдотами, а потім з неба чувся гуркіт і налітав вихор, і на посадку заходило два армійські гелікоптери.

Стужа виходив із машини, по-батьківському усміхаючись і на ход/ знімаючи шолом. П’ятнадцять хвилин ішло на промову, яскраву й експресивну, написану Ігорем Рисюком. Грізно гарчали численні динаміки: благоденство, кредити, робота і процвітання були першою стравою, як звичний і вживаний усіма харч. На завершення підносили делікатес, перчинку, фірмову страву: а чи справедливо, що пещені чиновницькі синочки навчаються в розкішних ліцеях, а ваші діти як пасли свиней, так і пастимуть? Кого з ваших дітей візьмуть потім до університету, га? Хіба вам байдуже ваше майбутнє, га, діти?

Питання було риторичним. Відразу після нього генерал згадував власне сентиментальне дитинство, що пройшло в такому ось обласному центрі, і літні канікули, які він рік у рік проводив у бабусі в селі.

Потім зазвичай усі завантажувались у машини і їхали в найщедріше, найгостинніше селище — продовжувати. За рекордно короткий час накривались довжелезні столи; пляшки нахилялись до склянок і починалась друга, точніше, вже третя серія: Стужа не п’янів. Він вихиляв посудину за посудиною — за скасування різноманітних привілеїв! Місцеві пияки ніяковіли перед ним, непитущі каялись, а жінки відверто шаліли; тим часом небо гуркотіло двома гелікоптерами, на яких організовано було катання, і охочих було так багато, що в черзі спалахували часом і бійки.

І коли генерал нарешті повертався до своєї кабіни і крилаті машини здіймали вихор, від якого припадала до землі трава та злітали жіночі спідниці, — тоді все селище проводжало поглядом дві хижі тіні гелікоптерів, що зникали за обрієм. Проводжало і цокало язиками.

І все починалося спочатку. Щира розмова, обласний центр, юрби народу, агітбригада. І лише двічі сталося прикре порушення сценарію — уперше пілоти гелікоптерів переплутали назви селищ і схибили кілометрів на десять. Герой з неба так і не спустився, і Рисюкові довелось імпровізувати, рятуючи захід. Але тоді все минулося більш-менш легко, зате від другого разу в Лідки лишився кепський спогад.

Чи то генералові зрадила його звичайна стійкість до спиртного, чи то він перевищив усе-таки свою кінську дозу, але сп’янів герой огидно, непристойно, сходив до вітру на кущ троянд біля сільського клубу і поліз лапати всіх, до кого зміг дотягтися. А якомусь обуреному чоловікові зацідив у щелепу.

Самовідданому Рисюку не вдалося владнати скандал. Він і сам отримав від п’яного генерала по пиці; правда, вже за тиждень агітаційна кампанія відновилась, ніби нічого й не сталось…

Ось вони на мапі, ці до болю знайомі назви. Танці, випивка, армійський гелікоптер. І ось вони, графіки, височезні зелені стовпчики поруч із коротенькими синіми недоростками.

Чиясь долоня лягла Лідці на плече. Не обертаючись, вона накрила цю руку своєю.

Легко уявити, що коїться зараз у штабі у Верверова. Чи навпаки — неймовірно важко уявити. Коли аутсайдер, який трюхикав усю дистанцію сяк-так, перед самим фінішем раптом розганяється, як реактивна ракета, і вирівнюється з лідером — груди до грудей…

— Завтра вони оскаржать результати виборів, — спокійно сказав Рисюк. — Ну, а на це ми приберегли ще дещо…

Задзеленчав досі мовчазний червоний телефон — він стояв підкреслено осторонь, на краю рисюківського столу.

— Так, Петре Максимовичу, — сказав Ігор без натяку на усмішку. — Так… Зачекаймо остаточного результату, гаразд? Тим паче що й чекати лишилось…

Слухавка гула і гугнявила. Рисюк мимоволі скривився.

Попрощався. Опустив слухавку на важіль. П’яний, зрозуміла Лідка. Знову п’яний.

У таку мить… А якщо йому завтра до кореспондентів виходити?!

Рисюк гукнув хлопця-референта, посадовив за обчислювальну машину:

— Підміни Ліду. Вона вже виконала свою роль талісмана… Тепер, Сотова, тобі треба трішечки відпочити.

За вікном сіріло. А може, посіріло у Лідки в очах.

Нечутно похитувалась палуба. Лідка лежала, широко розплющивши очі, і сама собі здавалася частиною смугастого шезлонга, парусиновим клаптиком, розслабленим і бездумним. Просто над її головою здіймалася в небо гола щогла, тоненький чорний палець, що добродушно погрожував небу, похитуючись праворуч-ліворуч, і якщо простежити за його рухом — неминуче запаморочиться в голові.

— Хочеш спати? — спитав Ігор.

Він сидів на палубі, схрестивши ноги, на ньому були бірюзові імпортні плавки і партикулярна біла сорочка, і сувора краватка з ослабленим вузлом, елегантний чорний зашморг, легковажно зсунутий набік.

— Не хочу, — сказала Лідка.

Рисюк скривився:

— У тебе такий невдоволений вигляд… Тобі тут не подобається?

— Подобається, — сказала Лідка.

— То чому ти киснеш?

Лідка зітхнула.

Майже місяць минув із того дня, як, покірна складеному Ігорем плану, вона стала засновницею «Дитячого культурного фонду». Під фонд заздалегідь нагромадили будівлю — триповерхове царство білого мармуру, натурального дерева й тонованого скла. І вона, Лідка, цю будівлю відкривала.

На захід привели особливо обдарованих дітей в особливо великій кількості; серед них була, звісно, і Лідчина племінниця Яна, тринадцятирічна дівуля з підведеними тушшю віями, вона давно вже навчалася в ліцеї, де її привалило тягарем власних трійок, але це Яну не надто пригнічувало. Яна читала вірші власного виробництва — про Батьківщину, добру до своїх дітей; Лідка слухала її зі смутком і розуміла, що ні брат Тимур, ні будь-хто з Лідчиних родичів не залишив Яні жодного домінантного гена. І обличчям, і голосом, і манерою поведінки дівчинка була схожа на Саню, і тільки на Саню; Лідка нічого не мала проти невістки, однак Янин дебют викликав у неї роздратування навпіл із тугою.

Вона шукала серед підлітків свого маленького брата — Пашу — і не знаходила. Трохи пізніше з’ясувалось, що дванадцятирічний Павло оголосив себе не досить обдарованим для такого бучного заходу і вшився з друзяками на риболовлю.

Вона нагороджувала якихось відмінників якимись медалями. Вона дарувала якимось сиротам книжки, ручки й цукерки; вона, за багатьма відгуками, мала цілком пристойний вигляд. Молода на виду енергійна жінка, стурбована майбутнім держави й через те ладна всиновити всіх дітлахів, до яких зможе дотягтись. Суспільна діячка, спадкоємиця Андрія Зарудного (під час розлучення із Славком збереження гучного прізвища було основною Лідчиною умовою). Гранд-дама…

У роті в неї стояв гнилий присмак. Ні дезодоранти, ні зубні пасти, ні духмяні цукерки не могли перебити його.

Потім почався пробіг школами; актова зала наповнювалась однаковими головами, самодіяльний мікрофон хрипів, Лідка казала свої слова, усміхалась. Брала з рук помічника чергову книжку чи коробку цукерок, усміхалась, тицяла подарунок у руки підлітку, що саме підходив. Усміхалась. Брала новий подарунок, тицяла в руки. Усміхалась. Слухала оплески. Кивала. Ішла до машини. І так день у день.

Два тижні тому вона сказала Рисюкові, що з неї досить. І той, покивавши, погодився відкласти поїздку провінціями; а, ще поїздка провінціями, думала Лідка, все те саме, лише доведеться ще й обіцяти наступного року відкрити в кожному селі по ліцею…

Рисюк випростав бліді, незасмаглі ноги. Розстебнув сорочку, ліниво скинув її, лишившись у плавках і в краватці:

— Чого зітхаєш?

Вона мовчала.

Рисюк хотів щось сказати, але озирнувся, й вона автоматично простежила за його поглядом. Від берега йшов, похитуючись, середнього розміру траулер.

Яхта сіпнулась на хвилі. Тонка щогла судомно дряпнула небо.

На палубі траулера стояв, упираючись ногою в борт, Президент — Петро Максимович Стужа — в тільняшці та камуфляжних штанах.

— Гей, Ігорку! Поїхали. Тут полювання намічається, давай-но стрибай… І ти, Лідок, не сиди. Коли така друга нагода буде? Здоровецька зграя, прийшли звідкись із півдня, їх у цю пору тут рідко буває… Ну?

Генерал говорив ніби півголосом, але всі морські шуми не могли заглушити мимовільного наказу, що постійно жив у кожному його слові — навіть коли Стужа піднімав тост за здоров’я чи казав на добраніч. Ігор легко встав, простягнув Лідці руку; ще не зовсім розуміючи навіщо, вона також підвелась.

— Штани вдягни, — сказав генерал. — Там вітер… Або ні. Іди сюди як є, а тут ми тобі щось дамо. Брезентову якусь робу. Тут у Вовчика є… Ти, Лідко, теж. І тобі дамо. Давай!

Із борту на борт перекинули швартови, але щілина лишалась — метри півтори. Ігор безстрашно перестрибнув, простягнув Лідці руку:

— Стрибай!

Вона забарилась, питаючи себе, а чому, власне, вона має залишати шезлонг і кудись пливти?

— Ну! — гаркнув генерал, сприйнявши її сумнів за жіночий страх перед стрибком.

Вона стрибнула, Рисюк спіймав її, та вона все одно дуже вдарила великий палець на нозі. Зашипіла, звільняючись із рук Рисюка; траулер був просякнутий запахом риби і диму, згадка про славетну морську чистоту здавалася тут щонайменше глузливою.

Під стінкою рубки сидів на автомобільній покришці «принц-наступник» — дванадцятирічний Стужин онук. Його, як видно, давно і добряче нудило.

— Куди ми хоч їдемо? — спитала Лідка сварливо.

Принц-наступник не відповів.

Траулер пер носом у відкрите море. Вітер робився все злішим; похилого віку рибалка витягнув звідкілясь із комірчини купу підозрілого шмаття, Рисюк виловив у цій купі неймовірного розміру засмальцьовану робу і незворушно натягнув на себе, причому краватка так і теліпалась у нього на шиї, надаючи голові адміністрації комічного та зворушливого вигляду.

Лідці дали плащ. Вона подякувала кивнувши.

Стужа стояв на носі, картинно розставивши ноги, не відводячи від очей бінокля. Ну просто морський вовк, невесело подумала Лідка. Ніби почувши її думки, Стужа опустив бінокль, подивився навколо, поманив пальцем Ігоря:

— Слухай, Рисюк. Ось туди дивись, прямо по курсу, як побачиш спини — гукати всіх нагору, зрозумів?

Рисюк кивнув. Перейняв позу Президента, втупився в горизонт.

Стужа розвальцем пройшов уздовж борту. Скуйовдив онукові коротко стрижену голову:

— Ну що, чолов’яго, постріляємо?

Принц-наступник зобразив на обличчі безмежну втому.

Стужа повернувся з важким брезентовим пакунком. Зупинився на палубі, розгорнув брезент; із тихим муркотінням узявся розглядати вийняті на світло гвинтівки. Дві штуки —

доволі солідні на вигляд, блискучі від мастила, сита, доглянута зброя.

— Валерчику, — це онукові, — диви, які красені… Ну, візьмеш один?

Принц-наступник втягнув голову в плечі. Йому хотілося на тверду землю, в крісло перед телевізором, і щоб усі відчепились.

— Ну, Валеро, чого ти розкис, як баба… — з несподіваною ніжністю проворкотів Стужа. — Пацанам потім розкажеш — помруть же від заздрості. Га?

Хлоп’я хитнуло головою.

— Є! — крикнув Ігор зі свого спостережного пункту. — Справді, зграя здорова…

Стужа повернувся на його крик — і усміхнувся. Лідка сиділа, прихилившись спиною до борту, так сталося, що саме цієї миті обличчя Стужі потрапило в поле її зору.

Стужа усміхнувся, а Лідку пробрав дріж. Згадався інститутський курс побутової медицини. І єдиний у житті візит до моргу.

Вона заплющила очі.

Тьмяно брязнули патрони, коли їх виймали з коробки. Клацнув затвор.

— Вовчику! — крикнув Стужа, повернувшись до капітанської рубки, перекриваючи ревом і хвилі і вітер. — Давай їх мені під правий борт!

І, вже приготувавшись стріляти, через плече спитав Рисюка:

— А ти стрілятимеш?

Рисюк перевів погляд на не видиме Стужі Лідчине обличчя. Усміхнувся, заперечно хитнув головою:

— У мене рука тремтить, Петре Максимовичу. Після вчорашнього.

— Після вчорашнього? — Стужа оглушливо зареготав. — Слабак ти, Ігорку, з чого ж там тремтіти?

Рисюк розсміявся у відповідь — зовсім природно і навіть весело. Лідку знову пробрав дріж.

Траулер повернувся носом проти хвилі — Лідка рвучко схопилась за перила. То зариваючись у піну, то виринаючи, здіймаючи водограї, суденце наздоганяло зграю дальфінів.

— Ідіоти, — сказав Стужа. — Іще казали, ніби мізки в них є. Були б мізки — я-а-ак дали б зараз драла, тільки б ми їх і бачили… Нє. Он, дивись, Ігорку.

Перечіпляючись через канати, обліплені лускою, ковзаючись на мокрих дошках і спотикаючись об нерозпізнаний мотлох, Лідка дісталася до залізних сходів, що вели нагору, в рубку, і вчепилась у них мертвою хваткою.

Хитавицю вона переносила досить легко, але перспектива не втриматись і врізатись у борт не надто її тішила.

Брезентовий плащ смердів рибою. Дохлою, мутноокою, не вичиненою вчасно.

За бортом ніби повернулось чорне лаковане колесо — дальфіняча спина. І ще. І ще — віддалік; скоро Лідка збилась із ліку. Зграя справді була чималенька.

Кораблик і далі хитало, Лідка була більш ніж упевнена, що генерал схибить; вітер, що ревів у вухах, щасливо з’їдав усі звуки.

Траулер врізався у зграю, відділяючи від усієї групи трьох чи чотирьох тварин. А потім широко, як у слаломі, розвернувся — рубка прикрила Лідку від вітру, через що навколо зробилося тихо-тихо, майже як під водою.

І ось у цій тиші генерал вистрілив. Застрибала на палубі гільза.

— A-а, н-на тобі, суко, н-на! На, на, тримай!

Стріляні гільзи летіли й летіли. Ігор, звівшись навшпиньки, з цікавістю зазирав за борт; генерал підняв руку, даючи вказівки невидимому Вовчику:

— Далі! Жени!

Похиленою палубою покотилися предмети. Вилізла звідкілясь бляшанка з недопалками, непоспіхом рушила від борту до борту, раз у раз гублячи то пожовані бички, то докурені лише до половини дорожезні сигарети з золотим краєм і відбитком помади на фільтрі. Кого вони тут ловлять, на цьому траулері, подумала Лідка.

Знову з’явився вітер. Лідка зіщулилась, намагаючись загорнутись у плащ без допомоги рук — руки вона досі не наважувалась відірвати від сходів. Генерал стріляв і стріляв, заряджав і стріляв знову, спершу Лідка бачила лише його потилицю, та потім Стужа змінив ракурс стрільби, повернувся до Лідки в профіль, і вона здивувалась.

На його обличчі не було, проти сподівань, ні жорстокості, ні лютої радості. Це було мирне обличчя щасливої людини; розгладились зморшки, зник звичний вишкір, генерал скидався зараз на немолодого клерка, що повернувся зі служби додому й нарешті дістався до улюбленої колекції марок.

Лідка піднялась на кілька сходинок вище.

Ні, море не змінювало колір. Віддалік мерехтіли спини — зграя поспіхом відходила. Певно, дальфіни не були такими ідіотами, якими вважав їх Президент; самогубцями, в усякому разі, вони не були точно.

Серед тих, які пливли геть, не було жодного пораненого. Лідка примружилась. Жодного.

— Дев’ять, — сказав Стужа, опускаючи гвинтівку. — Дев’ять. Приїдемо додому — позначки робитиму. Усього — сто п’ятнадцять. Є що відсвяткувати, Рисючино…

— А м’ясо пропадає, — засмучено сказав той самий немолодий морячок, що наділив Лідку і Рисюка нечистою парусиною. — Гарпуном би — то було б пуття. А так — рибам їжа.

Стужа неприязно зиркнув на дідуся, так, ніби той пропонував закусити черв’яками.

— Дев’ять, — розважливо пробурмотів Рисюк. — Я от сім нарахував. Як їх враховувати, твої трофеї?

Стужа за мить набурмосився, почервонів, напружились жили на товстій шиї:

— Банкірів контролюй і міністрів усяких там… ЦИХ я чую. Я їх сто п’ятнадцять штук поклав у новому циклі, і ТОДІ — штук двадцять глеф. ЦІ теж були глефами — може, людське м’ясо куштували, а ти, — це морячку, — ЇХ жерти намірився?!

Немолодий рибалка бочком-бочком забрався геть і зник у якомусь люку.

— Дев’ять, дев’ять, — заспокійливо закивав Рисюк. — Зрештою, колекція позначок нічим не гірша за колекцію, скажімо, опудал…

— Ти бачив, як глефи людей валять? — майже спокійно спитав генерал.

Траулер розвернувся до берега. Вітер остаточно затих, і тепер у тиші перекочувалась палубою бляшанка з-під недопалків; принц-наступник із відчуженим виглядом спостерігав за чайками, що не знати звідки злетілися до місця полювання.

Лідка навкарачки дісталася до борту, вчепилась за поруччя, і її знудило.

За вікном повільно, невпевнено світлішало небо. Тепер буде легше. Якщо світанок — отже, ніч позаду. Іще трохи — і зійде сонце, але, в принципі, вже зараз можна чалапати на кухню й варити собі каву.

Лідка боком вибралась із-під ковдри. Рисюк тяжко зітхнув, але не прокинувся.

Оживаючи, подавали голос птахи. Спершу боязко, потім усе більш злагоджено; важко повірити, що це не магнітофонний запис. Що тут, у центрі міста, в задушливому адміністративному кварталі, ще лишився хтось, здатний щебетати на світанку.

У сірій ранковій півтемряві вона пройшла у ванну. Поглянула у дзеркало над раковиною, наперед знаючи, що має побачити. Гарячковий блиск в очах, набряклі повіки, сиві волосинки по обидва боки від проділу. Тридцять три роки, ні на рік більше, але й ні на рік менше. Брешуть усі, що косметологія здатна творити дива… На запалений зацькований погляд не накладеш очищувальну маску.

Вона вмилась, на кілька хвилин створивши для себе самої ілюзію бадьорості та свіжості. Пішла на кухню і щільно зачинила за собою двері. Стиха завила кавомолка; Лідка поставила на вогонь мідну, як дзвін, і так само величезну джезву. Ось і все. Зараз залишки безсонної ночі успішно втопляться в густій коричневій рідині. І забудеться «година бика» — роздуми, що приходять, ніби за розкладом, рівно о четвертій ранку. Прекрасний час, зоряна година всіх божевільних.

Лідка усміхнулась. Відсьорбнула з гарячої чашки. Ще; безгучно прочинилися двері. На порозі виник Рисюк, босий, у смугастому до п’ят халаті.

— Доброго ранку, — сказала Лідка.

— Ти здуріла? — спитав він буркотливо. — Так рано…

— Рання пташка росу п’є. Хочеш кави?

Голова адміністрації насупився, ніби йому пропонували щонайменше миш’яку. Легковажний Лідчин тон не міг увести Рисюка в оману. Іноді, у хвилини відчаю, їй здавалось, що Рисюка взагалі неможливо обдурити.

— Що сталось, Лідо?

— Нічого.

— А конкретніше?

Лідка закинула ноги на табурет:

— Ні-чо-го.

Рисюк мовчки чекав. Вона скривилась, як від лимона:

— Два дні тому телефонував Слава.

— Який Слава? — спитав Рисюк після паузи.

— Слава Зарудний, — сказала Лідка, нервово засміявшись. — Ти вже забув, хто це?

Рисюк засунув руки в кишені халата. Помовчав. Усміхнувся:

— Панікує?

Лідка насупила брови:

— Як ти сказав?

— Слава панікує? Йому зробилося тісно в одній коробці з Верверовим? Він чогось боїться?

Лідка пожувала губами. Відвернулась, тихо спитала, дивлячись у вікно:

— Хто влаштував цю дику чистку в ЦО?

Рисюк мовчав.

— Хто влаштував цю довгу показову розправу? Кому завадив Ретельников, сімдесятип’ятирічний дід?!

За вікном сходило сонце.

Микола Іванович. Попільничка в коробочці з-під аспірину. Пташиний послід на вологій весняній лавці.

— До чого тут Слава? — м’яко спитав Рисюк. — Його не зачеплять за будь-яких обставин. Він — Зарудний, а це табу…

— Ігоре, ти розумієш, що відбувається? — стомлено спитала Лідка.

Рисюк терпляче кивнув:

— Ти не спиш і нервуєшся. Тобі здається, що відбувається щось надзвичайне. Нічого подібного — розбори в структурах були й раніше, тільки ти нічого про це не знала.

— У таких масштабах — не було, — сказала Лідка крізь зуби.

Рисюк знову кивнув:

— Так, можливо, тепер усі ігри ведуться по-справжньому, але ж за три роки буде мрига, Лідо. Старе ЦО — розжерта організація, що втратила боєздатність. Стара держава — банда хабарників і крадіїв…

Він спіймав її за плечі й обережно, ніби важку вазу, зняв зі стільця. Притяг до себе.

— …А нова держава проросте крізь рештки старої, як травичка…

— …крізь труп… — вставила вона крізь зуби.

— Ну що за натуралізм, — Рисюк ворухнув плечима, халат упав до його ніг, Лідчина щока притиснулася до холодних, твердих, безволосих Ігоревих грудей.

— Відпусти, — сказала вона тихо.

— Так, — відгукнувся він печально. — Саме так силові структури чинять із народом, що їм довірився… для його ж добра.

Лідчині капці лишились на кухні. Босі ступні не торкались підлоги; Рисюк ніс її урочисто й разом із тим недбало, як мисливець несе добуте м’ясо.

— Ігоре, я справді не хочу. Я не кокетую. Відпусти.

— …А держава не існує без примусу. Особливо напередодні апокаліпсису. Вибач, що я кажу банальності…

Лідка намацала підлогу під ногами, спробувала звільнитись, але Рисюк провів грамотну підсічку й поклав її на волохатий килим посеред спальні.

— Ігоре, ти здурів?!

— Заняття політикою погано на тебе вплинули. Ти стала дратівливою, втратила смак до життя… — блокувавши її зап’ясток однією рукою, він спритно стягував із неї білизну. — У той час як наближаються справжні потрясіння, попереду величезна робота, перебудова всієї суспільної свідомості під модель нового апокаліпсису, заруднівську модель, Ворота для всіх, люди не кури, щоб топтати одне одного, жодної безглуздої смерті, встигнуть усі…

Вона сіпнулась. Він дужче стиснув її зап’ястки.

— Ігоре, — сказала вона в нависле над нею обличчя. — Якщо ти… я піду просто сьогодні, і назавжди, зрозумів?!

Рисюк повагався. Зупинився, завмер, не поспішаючи випускати Лідку, уважно розглядаючи її — спершу розкидане на килимі волосся, потім груди, потім нарешті очі.

— …Людство, що поспішає до Воріт, схоже на амебу. Найпростішу істоту. Реалізуючи інстинкт самозбереження, воно реагує лише на елементарні подразники. Навіть якщо хтось зможе зберегти в цьому натовпі тверезу голову і людську подобу — він усе одно не зможе нічого змінити, лишаючись у пригніченій меншості, пригніченій і придавленій. Найгуманніше, що може зробити цей сміливець, — дати затоптати себе, щоб самому не топтати інших… Лідо, а чому ти така впевнена, що я злякаюсь?

Вона не знайшла, що сказати. Голова адміністрації досі підносився над нею, придавивши своєю масою, не дозволяючи вдихнути.

— Куди ти підеш? Що, Слава Зарудний покликав тебе назад? Перекинувшись до Верверова, ти стала б цінним козирем. Ти писала б нариси про звичаї, що панують у близьких до Президента колах, ти розповіла б лише про те, що бачила на власні очі, і Верверов із його ідеєю негайного імпічменту отримав би дрівцят у своє вогнище… Нічого, що я так красиво висловлююсь?

Лідка мовчала, зціпивши зуби.

— Це Верверов повернув Славкові з мамою їхню квартиру? Це Верверов першим згадав про заслуги Зарудного перед суспільством? Це на його гроші видали перше зібрання творів? Це Верверов розумна, інтелігентна людина, на противагу солдафону Стужі, яким до того ж спритно маніпулює мерзотник Рисюк?

Лідка мовчала. Ігор наліг на неї дужче, його обличчя опинилося за сантиметр від Лідчиних запалених очей:

— Це Верверов замовив Зарудного Андрія. Це він його прибрав, Лідо. Я знаю точно… А тепер думай!

Лідка скрикнула. Рисюк часом був із нею наполегливим і безцеремонним, але ніколи ще не був таким грубим.

Лідці снились пожежі.

Багатоповерхові будівлі, охоплені полум’ям. Спершу густий дим, що виривається з вікон на перших поверхах, потім язики полум’я, потім ревіння вогненного пекла, чорні балки, падіння стін, закіптюжені кістяки й дим над горами руїн. Будинок за будинком, реальні будинки, знайомі будинки, ціле місто, люди, що біжать і ридають…

Потім вона прокинулась уві сні, усвідомила своє жахіття і з полегшенням зітхнула. Уві сні встала, підійшла до вікна й побачила — скільки сягало око — багатоповерхівки, багатоповерхівки, і за кожною третьою вітер тягне шлейф масного диму…

Вона прокинулася знову, точніше, спробувала прокинутись, і, балансуючи на межі страшного сну, подумала, що все це не на добре. Що пожежі уві сні обіцяють неприємності в реальному житті, і як добре все-таки — її будинок так і не згорів, горіли ті, що поруч, а її — лишився неторканим…

Ну, досить, сказала вона собі й прокинулась остаточно. Стукотів годинник; дотримуючись перевіреного правила, Лідка перевернулась на інший бік: «Куди ніч — туди й сон». Більше жодних пожеж, ні-ні.

Їй наснилась чи то презентація незрозуміло чого, чи то мітинг незрозуміло з якої нагоди. Вона стояла на помості, розчепурена, оточена кільцем мікрофонів, і репортери з солодкими обличчями, і репортери зі злостивими обличчями, і юрми людей із найрізноманітнішими обличчями чекали, щоб вона сказала підготовану промову, а Лідка не могла вимовити жодного слова. Іще відкриваючи рота, вона пам’ятала свій текст від початку й до кінця, але, вже набравши в груди повітря, зрозуміла раптом, що жодного слова не лишилося в пам’яті, вона не пам’ятала навіть, із якої нагоди збіговисько, і хто ці люди, і чого від неї чекають…

Вона прокинулася знову — в холодному поту. За вікном було хоч в око стрель. Четверта ранку.

Брат Пашко сидів на підвіконні й метляв ногами в начищених до блиску чорних черевиках. У ліцей тепер пускають лише в чорних, і якщо не начищені — завертають із порога.

Минулого вівторка й Пашка теж завернули, він не став впадати у відчай і пішов пити каву в якусь забігайлівку, де його й знайшов патруль комітету з освіти, що проводив операцію «Урок». Пашкові довелося пережити чимало неприємних хвилин, директорці ліцею — теж. Відтепер нечупар у нечищених черевиках відправляли мити ліцейські туалети, а Пашу не витурили з ліцею лише тому, що він доводився рідним братом Лідії Зарудній, засновниці «Дитячого культурного фонду». Однак попередили Пашу, що у разі подальшого порушення дисципліни, хоч би якого незначного, його не врятують ніякі родичі.

А сусідка Оля з четвертого поверху взагалі вклепалась в історію. Прогуляла в школі три дні, а мама її, тьотя Свєта, написала записку, що, мовляв, Оля хворіла і лежала з температурою. То що ти думаєш? Не повірили записці, спитали у дівчат, а ті донесли, що в ці дні бачили Ольку на вулиці. Тьоті Свєті написали на роботу, вліпили їй догану з занесенням, а Ольку поставили на облік, звісно, не лише за цей випадок, вони давно на неї зуб гострили, Олька ходить бліда, уроки вчить із ранку до вечора й до районного інспектора щомісяця — відзначатись…

— Із занесенням куди? — спитала Лідка дещо запізно.

— Що — куди? — не зрозумів Паша.

— Догану з занесенням куди? — повторила Лідка терпляче.

— В особову справу, — здивовано відповів Паша. — А ти що подумала?

— Нічого я не подумала, — сказала Лідка.

Пашкові було чотирнадцять років. За останні півроку він трансформувався з прищавого підлітка в досить пристойного, навіть гарного юнака з тонкими рисами обличчя й темною смужкою вусів над верхньою губою. І довгий зробився — на голову вищий за Лідку. І в нього була дівчинка, з якою вони зворушливо, по-шкільному, дружили.

— Гаразд, — сказав брат, перебиваючи затягнуту паузу. — Ходімо чай пити.

На кухні було тісно. Лідка давно забула, що таке справжня, задушлива, з гострими ліктями тиснява. Яна, що наступного року мала закінчувати ліцей, похмуро купала ложку в охололому супі; на круглому Яниному обличчі не було й сліду косметики. На уроки з косметикою не пускали — навіть старшокласниць.

Саня, сильно роздобріла за останні роки, мила посуд. На Лідчине вітання ледве відповіла; Саня справедливо вважала, що родичка, яка так високо злетіла, мало дбає про сім’ю. Неможливо ж тулитися двома сім’ями у двох маленьких кімнатах!

Мама щось смажила й одночасно варила. На всю кухню стояло тріскотіння смальцю і запах смаженої цибулі; слідом за незворушним Пашею Лідка прослизнула у вузьку щілину між холодильником і Яниною круглою спиною, залізла в проміжок між столом і підвіконням і всілась на крихітний триногий табурет.

— Цивільник задовбав, — сказала Яна ображеним басом. — Факультатив щосуботи, причому ходити обов’язково. Щосуботи, прикинь, ма!

— Ну й походиш, — відгукнулась Саня, гримаючи посудом. — Усе краще навчатись, ніж байдики бити.

Яна надулась, як святкова кулька:

— Якби нормальні заняття! Математика там… А то маршрути зубрити ці довбані та по лінії перешкод бігати!

Яна раптом трагічно знизила голос:

— Уявляєш… У нас в однієї дівчини дні були, ну, бігати не можна. Вона йому й каже — я сьогодні лінію не побіжу… А він їй знаєш що каже? Мрига, каже, не спитає, є в тебе дні чи ні. Штани підтягни — і вперед… Ну уявляєш?

— Яно, — сказала мама від плити. — Тут же чоловіки…

Паша зареготав. Яна зміряла його зневажливим поглядом:

— Що, цей? Який він чоловік, жодного кросу до кінця не добіг! Фізкультурник так і сказав — передай його мамі, що буде двійка в чверті, а коли до нього дістанеться ЦО — буде просто котлета з мізками…

— Фу, — сказала Саня, витираючи мокрі червоні руки. — Не кажи дурниць… Поїла? За уроки!

Яна підвелась, скривила губи і лебедем випливла з кухні.

— Тепер уже квартиру не купимо, — сказала Саня, звертаючись ніби до вішалки для рушників. — А отримати за чергою — так до самої мриги не достоїмось… Хоч би він згорів, цей будинок, абощо. За страховкою отримали б, мабуть, кращі квартири…

— Притримай язика, — стомлено сказала мама.

— Я житло не розподіляю, — сказала Лідка, відсьорбуючи чай. — Районний житловий комітет, Новий спуск, сім, години прийому з восьмої до вісімнадцятої. Жодних привілеїв. Ворота відчинені для всіх.

Саня зітхнула й вийшла слідом за Яною.

— Ти б усе-таки поговорила… — невпевнено почала мама.

— З ким? — звела брови Лідка.

Мама опустила плечі. Вона постаріла, якось відразу, стрибком, перетворилась із дами середнього віку на літню, не дуже чепурну жінку.

— З Ігорем… Я, правда, не знаю, які у вас тепер стосунки…

Лідка зітхнула.

Вона всіляко приховувала від родичів зміни у своєму статусі. До іншої квартири переїхала — мені там зручніше. Так, усе гаразд, але Ігор дуже заклопотаний, ми з ним бачимось лише на вихідних. Так, і у фонді все гаразд, робота як робота…

— Ігор… Ігор спустить мене зі сходів! Якщо дізнається, що головний борець із привілеями робить винятки для… скажімо, родичів… Добре, що він не дізнався про цю історію з Пашком, а то зателефонував би до ліцею, щоб виганяли! Навмисне, аби підкреслити відсутність будь-яких…

Задзеленчав вхідний дзвоник. І ще раз, довго, вимогливо. Мама здригнулась:

— Хто ще?

У вітальні почувся спершу звук відмикання дверей, потім густий чоловічий голос:

— Доброго дня, райвідділ міліції, перевірка документів. Будь ласка, паспорти…

Хвилин п’ять прокурений дядько у формі звіряв обличчя мами, Сані, Лідки з їхніми фотографіями на документах. Зажадав свідоцтва про народження Яни і Паші, звірив дані про місце навчання, спитав, де перебувають прописані також тут тато і Тимур. Задоволено кивнув, перепросив, попрощався.

— Заколупали, — сказала Яна. — 3 цими перевірками… у нас одна дівка квиточок у трамваї не взяла, так спіймали контролери, відвели у відділок, і вона потім цілий день тротуари підмітала. Іще скаргу в ліцей надряпали…

— Серйозно? — спитала Лідка.

Яна задерла носа:

— Це ви, тьотю Лідо, у своєму фонді сидите і від життя відстали. А от спробуйте в автобус сісти без квитка!

— І правильно, — несподівано агресивно проголосила Саня. — Закрутили гайки, і слава Богу. В минулому циклі в цей час уже не можна було затемна вулицями ходити… А тепер хоч усю ніч гуляй, аби паспорт був при собі.

— Так, усю ніч, — саркастично пробурмотів Паша. — Вовчика з першого поверху на вулиці спіймали в п’ять хвилин на одинадцяту, він із дня народження йшов! Усю ніч просидів у відділку. Іще батьків викликали… не можна, бач, пацанам після десятої! Навіть на п’ять хвилин не можна!

— І правильно, — так само агресивно відгукнулась Саня. — Тому й порядок.

— Ой, — сказала мама, дивлячись на Пашу. — А ти позавчора о пів на одинадцяту прийшов від Оленки…

— Так, — самовдоволено повідомив Лідчин брат. — І в патруль потрапив! Тільки я їх здалеку побачив, а тут тітонька йшла, я й кажу — скажіть, що я з вами… Вона мені свій пакет дала, так ті, з патруля, навіть не спитали! Я тітоньці потім шоколадку подарував…

— Ой, Павлику, — похмуро сказала мама. — Не треба, будь ласка. Досить із мене.

І з мене досить, подумала Лідка.

— Ну, я піду, — вона подивилась на годинника й підвелась. — Зателефоную ввечері, гаразд, ма?

— Ти так рідко заходиш, — сказала мама, дивлячись убік. — І відразу утікаєш…

Лідка розвела руками:

— Ну що вдієш… У суботу прийду обов’язково. Ну, бувай?

Паша вийшов проводжати її на сходи. Вона взяла його за комір, притягла до себе:

— Це дуже серйозно. Коли що — не намагайтесь відмазатись моїм іменем, бо вийде навпаки. Показово, навмисне навпаки, щоб довести, що привілеїв немає ні для кого… Якщо Саня попреться з моїм іменем у житлокомітет — зменшать удвічі страховку. Якщо знову вляпаєшся ти… можуть і на облік поставити, показово. Щоб більше не хотілось. Ти мене зрозумів?

Паша стиснув губи. Похмуро кивнув.

Вона вирішила не ловити таксі й поїхала додому громадським транспортом. І увійшовши в автобус, перш за все закомпостувала квиток.

Вона йшла знайомими місцями — і не впізнавала їх. Від того сонячного дня, коли Лідка гуляла тут під руку з Андрієм Ігоровичем, минув майже цілий цикл, і все, що дивом збереглось від того часу, невпізнанно змінилось. Навіть каміння.

Директорський будиночок зруйнував апокаліпсис, і його відбудували на іншому місці. Там, де колись були копитні, тепер розмістилися ставки з птахами. Залишки величезного, висохлого й поваленого дерева не поспішали прибирати — стовбур, що простягся вздовж стежки, лежав тут із декоративною метою. З наполовину втраченою корою, наполовину порослий мохом, мертвий велетень зберігав на своїх боках численні автографи юного покоління. Від «Катька дурепа» до «Свєтка народить від Вови», плюс ілюстрації, виконані складаним ножиком.

Лідка зупинилась перед поваленим стовбуром. Озирнулась на місце, де раніше стояв директорський будиночок, а тепер розмістилася клумба; так, вона не помилилась, це те саме місце й те саме дерево. По якому бігали білки. Під яким стояли вони з Андрієм…

…I Зарудний, що здавався тоді недосяжно далеким і дорослим, був усього на кілька років старшим від Лідки теперішньої. «Моя мама загинула в минулий апокаліпсис. Її затоптали перед самими Воротами».

І він, виживши, вирішив трошки по-дитячому: присвятити життя тому, щоб під час апокаліпсису нікого більше не затоптали. І заради цього занурився у свою кризову історію, а потім заради цього по вуха вліз у пахуче болото політики, зазирнув за лаштунки суспільного устрою, побачив випуклі коліщатка та пружинки, пізнав смак влади, боротьби й перемоги, грудьми кинувся на доступне для викорінення зло — і спіймав свою кулю. Помер у мить найвищої напруги та віри в успіх, так і не усвідомивши того, що програв. Що на порозі Воріт топтали й топтатимуть, а всі його міркування про гордо підняті людські голови залишаться в кращому разі заклинанням…

Інший принцип, сказав голос Рисюка, та так реально, що Лідка злякано озирнулась, ніби її колишній однокласник міг ховатися за поваленим стовбуром. Інший принцип, зовсім інший. Проходження великої людської маси крізь Ворота, та так, щоб не було втрат, — по суті справи акробатичний виверт. Складний, але доступний після тривалих тренувань. Як акробат тренує свої м’язи, сухожилля, нерви — так суспільство мусить тренувати кожну людину й усіх у взаємному зв’язку. А хтось, хто перебуває при владі, має тренувати це суспільство, іншого шляху просто немає, Лідо. Або трупи затоптаних на підходах до Воріт — або свідома щоденна підготовка до неминучого. Із дитячого садка. Покоління за поколінням. Ми спізнилися з нашим Стужею, ми добряче спізнилися, я розумію, що раніше ніяк було не встигнути, — та все одно нервуюсь і стікаю жовчю. Стільки часу згаяно дарма, стільки можливостей втрачено…

— Покажіть ваші документи.

Лідка здригнулась. Цього разу голос був цілком реальним і належав лисому здорованеві в чорному плащі. Його напарник, молодий на виду чоловік із ранньою сивиною в волоссі, дивився на Лідку пильно й водночас байдужно. Мабуть, так дивиться на двадцять п’ятого за день клієнта виснажений роботою кравець.

Вона простягла паспорт:

— А що, власне, сталось?

Лисий мимохідь поглянув на документ, потім Лідці в обличчя.

— Де ви працюєте? — спитав молодявий.

— У Дитячому культурному фонді при адміністрації Президента, — відгукнулась вона холодно.

Лисий і молодявий перезирнулись.

— Хіба тепер не робочий день? — вкрадливо спитав молодявий. — Хіба працівники адміністрації не зобов’язані дотримуватись розкладу? Ви маєте документ, що виправдовує вашу відсутність на робочому місці?

Лідка розгубилась. Їй уже доводилося потрапляти в подібні ситуації, але далі чарівних слів «адміністрація Президента» справа зазвичай не йшла.

— Я підкоряюсь безпосередньо голові адміністарції панові Рисюку, — сказала вона просто-таки крижаним тоном і відразу пригадала, що з-під патронажу Рисюка її вже місяць як вивели, і її теперішній начальник… хай йому грець, вона навіть не пам’ятає, як його звуть!

Очі молодявого звузились, і, дивлячись у них, Лідка зрозуміла, що весь останній рік він чекав такої миті. Спіймати велике цабе на гарячому, застати за яким-небудь неподобством, на зразок банального прогулу, а потім предметно довести собі і йому, що ні-я-ких привілеїв і послаблень не існує ні для кого. Чим вище ти злетів — тим більша в тебе відповідальність і тим, відповідно, більша калюжа, в яку тебе тицьнуть, як сліпе щеня, винуватим писком.

— Вам доведеться пройти з нами, громадянко Зарудна. Для з’ясування — хто й коли давав вам відгул або лікарняний, і з якої причини, і на якій підставі…

— Ходімо, — сказала вона крізь зуби. — До найближчого телефону. Я зателефоную панові Рисюку, і він видасть вам довідки… обом.

Лисий злякався й готовий був відступити. Молодявий — ні.

«Ми згаяли час… Тепер доведеться форсувати. Нам знадобиться вміння слухати й підкорятися. Уміння бути частиною цілого, а не окремою божевільною істотою. Це виховується поколіннями, але перших успіхів ми досягнемо вже в цьому циклі. Ти побачиш, Лідо. Ти ПОБАЧИШ — кількість жертв буде мізерною, і тоді в наступному циклі в нас уже майже не буде проблем… Ворота для всіх. Із гордо піднятою головою. Чи не про це говорив Зарудний?!»

Вона йшла між ними, як арештантка. Біля входу в зоопарк стояла машина, і в ній уже хтось сидів. Ага, двійко підлітків, яким тепер світять ве-е-еликі неприємності, і похмурий чоловік у капелюсі, з тортом, портфелем і коробкою квітів. Знайшов, де побачення призначати, дурбецало… Іще й даму твою виловлять, і не уникнути розголосу, а що як ти одружений, а що як вона заміжня?!

— Де телефон? — вона роззирнулась.

— У дільниці, — сказав молодявий. Лідка насупила брови; лисий почав непокоїтись.

— Я не поїду з вами в дільницю, — сказала Лідка лагідно.

«Домовлений час буде гранично скорочено. Лише життєво важливі для нового циклу особи, лише Президент, лише адміністрація, лише страхові та силові структури. За правильної організації на це піде хвилин п’ятнадцять, потім починається евакуація людей, організований відступ, а не панічна втеча. Нам знадобиться величезна кількість поводирів, командирів, навчених довести свій загін до Воріт і піти останніми. Треба продумати цілу систему контролю та заохочень… і покарань для тих, хто зрадить свій обов’язок. Це прірва роботи, Лідо, виснажливої й часом неприємної, і на кожному кроці доведеться переконувати, що вона необхідна…»

— Дайте мені можливість зв’язатись із моїм шефом, і він підтвердить моє право перебувати тут під час робочого дня, — сказала Лідка ще м’якіше. — Ні я не хочу неприємностей, ні ви їх не хочете… правда ж?

Телефонний автомат стояв поруч, біля входу, свіжопофарбований, із блискучими червоними боками. Лідка давно його примітила — і молодявий примітив теж.

— Хіба я не маю права зателефонувати? — Лідка нарешті відчула приплив роздратування. Зараз вона поводитиметься, як розлючена пані, — можливо, заверещить. Можливо, зацідить молодявому по пиці. Можливо, після цього її посадять на три доби за хуліганство, і Рисюк і пальцем не поворухне, щоб…

— Давайте телефонуйте, — сказав молодявий крізь зуби.

Кабінка була надто тісною, щоб у ній умістилися двоє. Молодявий лишився зовні, пильно дивлячись крізь мутне скло на Лідчину руку, занесену над диском.

Хай дивиться.

«Нам знадобиться армія агітаторів, які щодня вгвинчуватимуться у свідомість законослухняного громадянина з однією метою: пояснити йому, що для його ж добра він має перебувати в загальних лавах. Заради життя його та його дітей. Утілювати цю думку в найрізноманітніші форми, підходити до різних людей із різних боків, творчо, якщо хочеш, обробляти. Бо егоїзм і розпущеність сьогодні обернуться смертями завтра. Розумієш, Лідо?»

Слухавка була неприємно холодною. І в ній жив далекий кволий гудок.

Останньої миті Лідка подумала, що можна зателефонувати й батькові, що обіймає тепер аж ніяк не маленьку посаду в системі страхування. Що можна зателефонувати рисюківському заступнику дядькові Дмитру, його телефон Лідка також знає напам’ять. І що обом доведеться пояснювати, червоніючи, в чому, власне, річ, і що обидва дзвінки виявляться абсолютно безрезультатними…

А де вона має бути під час робочого дня? Де? У своєму фонді? Так, мабуть. Сидіти за неосяжним столом і перекладати пустопорожні папери. За це їй гроші платять, а вона виперлась посеред дня в зоопарк, згрішила, порушила один із тих законів, неухильне виконання яких забезпечить, із рисюківського погляду, апокаліпсис без жертв.

Молодявий наглядач чекав; Лідка готова була покласти слухавку на важіль і сказати йому з величною усмішкою: ох, я передумала. Ви цілковито маєте рацію, я завинила й готова відповідати за законом…

У нього був красивий розріз очей. І високі вилиці. Вродливий чоловік, от тільки жорсткий і підкреслено холодний погляд усе псує. Цікаво, на свою жінку він теж так дивиться? Чи, прийшовши додому і знявши маску вуличного інквізитора, перетворюється просто на гарного хлопця, турботливого чоловіка й батька?

Навряд чи це можливо, подумала Лідка. Такі маски мають властивість приростати. Та й не на всяку фізію ляже така маска…

Він побачив, як змінився її погляд, і занепокоївся:

— Ну? Довго чекати?

Вона зітхнула і тицьнула палець у проріз диска. Пластмасова обручка.

Вона не розмовляла з Рисюком ось уже півтора місяця. Не перекинулась жодним словом. Ідея дзвінка була блефом, вона сподівалась, що молодявий злякається, але останнім часом усі ці громадські контролери зовсім втратили страх; боятися мають усі інші. От як ті підлітки, що сидять зараз у машині: надалі не прогулюватимуть. І той бідолаха з тортом, що склав їм компанію: його тепер довго не потягне на солодке…

Але ж цілком реально, що цей «сигнал» матиме для Лідки найприкріші наслідки. Її «підуть» із фонду, тихо й непомітно, вона давно всім набридла, намуляла очі, а для Рисюка такий хід подій — новий козир у колоду принциповості… що далі? У контролери вона не піде. Отже, чекає на Лідку звичайнісінький учительський стілець у шкільному кабінеті історії (чи в крайньому разі — біології), той самий учительський стілець, на який так часто підкладають шпильки… Утім, тепер уже ні. Тепер на обрії весь час бовваніють дитяча кімната міліції, спецшколи та спецінтернати, а за наявності такої перспективи значно тьмяніє задоволення від підкладеного під учительський зад сюрпризу.

А от чи кохала вона Ігоря хоч три дні з усього їхнього довгого спільного життя? З усього виходить, що таки так, кохала, причому якийсь час навіть ніжно і пристрасно…

І розрив минувся їй важче, ніж вона думала. Набагато важче.

Прикриваючи диск ліктем, вона набрала рисюківський прямий телефон.

«Арештантська» машина бібікнула, кваплячи. Слухавка заквилила довгими гудками.

Я нічого не боюсь, подумала Лідка роздратовано. Якщо хочуть — нехай їх, хай везуть у дільницю, хай пишуть на роботу, в фонд, до дідька, до диявола, в тюрму ж не посадять… мабуть.

Червячок паніки сіпнувся — і затих. Та чого це я, роздратовано подумала Лідка. Яка в’язниця, за що?!

Слухавка квилила.

І мене залякали, подумала Лідка злісно. Навіть мене. На роботу, з роботи, суботами — в кіно. В автобусі квиточок, на горілку талончик, хоча чхати я хотіла на цю горілку, я її зроду не пила… Треба вижити в апокаліпсис! Наступної неділі оголосять навчальну тривогу — і побіжу тренуватись, любісінько побіжу, навіть якщо в мене болять ноги і ломить спину, навіть якщо я хочу почитати гарну книжку, навіть якщо в мене призначено побачення… Дресирувати мене, як щура, бо я своєї вигоди не розумію. Ліньки мені тренуватись напередодні мриги, ліньки лазити по дахах і бігати кроси по нерівній місцевості, не кортить годинами стояти під дощем, перед фанерним муляжем Воріт, і під команди цивільника відпрацьовувати «щільне шикування в чотири лінії»…

— Та-ак, — сказав у слухавку Рисюк. Таке знайоме, протяжне, ледь глузливе «та-ак».

— Привіт, — сказала Лідка після крихітної паузи. І додала, спеціально для молодявого контролера: — Вітаю, Ігорю Георгійовичу.

Молодявий потягнувся вперед, ледь не прилипаючи до мутного скла. Лідка ногою прочинила двері, ніби запрошуючи взяти участь у розмові.

— Привіт, — сказав Рисюк без подиву. — Здрастуй, Лідо. Що скажеш?

Голос його металічно відлунював у навушнику, і, відвівши слухавку від вуха, Лідка надавала молодявому можливість чути окремі слова.

— Мені дуже не подобається вся ця витівка, — сказала Лідка стомлено. — Мене бісить кампанія з усеохопного дресирування. Мене нудить від цих… громадських контролерів. До добра це не доведе, пригадай моє слово.

Рисюк помовчав. Лідка боялась, що він покладе слухавку.

— Ти з автомата? — спитав він нарешті.

— Так.

— Щось сталось?

— Ні, — сказала вона повагом. — Поки що нічого не сталось… але ще трошки — й мене знудить від такої реалізації заруднівських ідей.

— Носи з собою картонний пакетик, — серйозно порадив Рисюк. — Як на кораблях під час шторму. Ти щось іще хотіла сказати?

Лідка зітхнула:

— Ні. Я все сказала. Бувай.

— Вітаю.

Вона дочекалась коротких гудків і поклала слухавку. «Арештантська» машина бібікала, вже не вгаваючи.

— Ну, їдьмо, — майже весело сказала Лідка молодявому контролеру. — Розберемося разом… у моїх численних гріхах.