Армагед-дом

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Вона йшла, запхнувши руки глибоко в кишені куртки.

Було холодно. Знову вогка весна.

Уздовж лавки, відремонтованої, добудованої новими дошками, стояло штук шість дитячих візочків. Із них половина нових. Це ж треба, вже й візочки виробляють, швидко розкрутилися…

— Вітаю, Лідо! — сказала Свєтка з четвертого поверху, рум’яна, незвично розповніла. Її хлопчикові вчора виповнився місяць.

— Вітаю! — Лідка помахала рукою. У рукав відразу ж пірнув холодний вітер; Лідка зіщулилася, знову запхнула руку в кишеню, та так енергійно, що маленька дірочка на внутрішньому шві, що вже розлазився, зробилася більшою.

Дірка в кишені, це ж треба.

Сусідки теревенили, не звертаючи уваги на Лідку. До шістьох молодих матусь підсіла одна матуся потенційна; двійня в неї буде, чи що, але широке пальто ледве сходиться на величезному животі…

На вулиці Лідку наздогнало сонце. Вискочило, як бандит із засідки, зазирнуло в кожний куток, у кожну щілину, висвітило бліді обличчя перехожих — переважно жінок на різних стадіях вагітності. Стрибнуло у візочки — і нове покоління замружилося, скривило червоні личка, найстарші потяглися, звільняючи з-під ковдр короткі руки в крихітних рукавичках…

Лідка підняла голову і глибоко зітхнула.

Як же осточортів запах пелюшок. Уся кухня завішана випраною тканиною. У Тимура дівчинка, Тимурову дружину звуть Саня, і Лідка більш ніж упевнена, що брат познайомився з нею за тиждень до весілля. Тепер Тимур лається з дружиною і, забуваючись, іноді називає її Яною…

Лідка закусила губу. Попленталася далі, дивлячись під ноги.

Янка, Янка. Янка, буркотуха, що вічно відбирала Лідчині іграшки. Лишилася там, у тому циклі. На тій рівнині. Перед тими Воротами. Не вберегли. Усіх — не вберегти…

Думки про Яну майже не завдавали болю. Текли звично. Тимур назвав Яною свою доньку, а у мами, схоже, буде хлопчик. Цікаво, як вона його назве?

Батько останнім часом ну просто-таки розквітнув. Хоч приходить із роботи напівмертвий, та після єдиного погляду на мамин живіт — ну просто весна з людиною, весна і шпаки прилетіли… Як здається Лідці, нічого красивого немає в цих животах. Вони потворні. Ну нехай, от народить мама, і Тимур няньчитиме одночасно доньку і братика.

Вона минула ріг будинку, і вітер подув із новою силою. Лідка підняла плечі, повернулася до вітру спиною, захищаючись від надто дошкульного пориву. Мама не раз натякала, що з маленьким братиком їй знадобиться Лідчина допомога. А Лідка натякала у відповідь, що на неї в цій справі краще не покладатися.

Вона пройшла повз будівництво. І ще одне. І ще один будинок, відбудований іще восени. Новенькі рами, новенький дах, тільки нижні поверхи старі, цегла потемніла від часу й де-не-де закіптюжена.

До літа обіцяють остаточно відбудувати швидкісний трамвай. А поки що доводиться діставатись абияк, хоч на попутних машинах…

Лідка вийшла на перехрестя і підняла руку. Машина зупинилася відразу.

— У центр? Сідай.

За кермом був хлопець, чимось схожий на Тимура. Утім, це в тому циклі було заведено казати — «хлопець». У цьому циклі кажуть — «чоловік».

— По крамницях? — хлопець вів авто звільна, і настрій у нього був чудовий. Саме час поговорити.

Лідка похитала головою:

— У гості. До нареченого.

Ось так. Універсальна фраза. А інакше — Лідка чудово знала! — відразу стають можливими варіанти. «У тебе вже є чоловік? Ти така симпатична жінка…»

Бо й Лідка в цьому циклі автоматично втратила право називатися дівчинкою чи дівчиною. Вона жінка, а що їй ледве стукнуло сімнадцять — мало кого хвилює.

Погано бути пізньою дитиною.

Як там казала мама? «Подумай, Лідо. Дітородний період такий короткий, озирнутися не встигнеш, а він уже пройшов, і тоді вже не завагітніти, ти ж вивчала фізіологію… І залишишся бездітною. Може, не варто чекати? Подивись, усі твої однокласниці…»

Лідка скривилась, як від болю. Навіть веселий водій спитав стурбовано:

— З тобою все гаразд?

Звична турботливість. Будь-якій жінці може стати погано на вулиці чи в крамниці, й відразу ж юрби доброзичливців: «З вами все гаразд? Покликати лікаря?»

— Ось тут, — відчиняючи дверцята, Лідка тицьнула хлопцеві в руку пожмаканий папірець. Вийшла під знаком «Зупинку заборонено», добре що міліції поблизу не було.

«Тату, а ти завжди переходиш дорогу на зелене світло?» Давно, тисячі років тому, Славко дражнився, провокуючи Андрія Ігоровича, тоді ще живого, спокійного, надійного…

Будинок Зарудних зберігся весь. Йому не зашкодили підземні поштовхи, на нього не впав палаючий гелікоптер, його не обпекло небесним вогнем і не накрило метеоритним завалом. Навіть, кажуть, деякі шибки лишилися цілими…

Лідка увійшла в знайомий під’їзд.

Будку консьєржа давно прибрали. На звільненому місці стояли ті самі візочки — плетені, клейончасті, червоні, сині й кольорові. Поки що в елітарному будинку — сум’яття і тіснота; років за п’ять із будинком почнуть розбиратися. Кого залишити, кого — в новобудову…

Лідка подзвонила біля входу. Тричі, як і було домовлено. Двері відчинив Славко; в ніс ударив той самий запах випраних пелюшок.

У колишній заруднівській квартирі мешкали вже чотири сім’ї з трьома немовлятами. Славко з Клавдією Василівною жили в кабінеті Андрія Ігоровича; Зарудна ніде не працювала, Славко ніде не навчався. Андрій Ігорович залишив їм певну суму на страховому рахунку — поки що на життя вистачало. Якщо це можна назвати життям.

Славко заріс неохайною щетиною. Одягнений був у неохайний спортивний костюм і так само неохайні капці. Очі гарячково блищали. Недобрий блиск, подумала Лідка.

— Коли ти востаннє виходив на вулицю?

Славко махнув рукою:

— Проходь…

Просторий коридор, голі стіни. Зате в кабінеті — не ступити, сюди стягли й зібрали меблі й речі, які не вдалося продати. Самий архів, укладений у картонні коробки, утворював вежу майже до стелі.

Лідка роззирнулась. Клавдії Василівни не було в кімнаті. Славко випередив її запитання:

— Мама в кухні. Лідо, вона переїжджати хоче.

— Куди? — механічно спитала Лідка.

— У передмістя. У двокімнатну… Бо нас усе одно тут не залишать. Адже будинок відомчий…

У Славковому голосі був справжній біль. Він тут виріс. Це його дім. Кожна мостина пам’ятає загиблого батька. Переїзд — нова втрата…

— Славо, — сказала Лідка незвичним їй самій, дуже дорослим голосом. — Новий цикл — нове життя. Дітей ти заводити думаєш? Чи чухатимешся три роки, як Бідна Анна?

— Як хто? — тупо спитав Славко.

— Класику читати треба, — сказала Лідка, задоволена хоч би тим, що вдалося відволікти його. — І поголись. Дивитися гидко.

Славко відвернувся:

— Ти сміятимешся… Вчора цей Ретельников приходив, те саме сказав слово в слово. Дивитися, каже, гидко. Я й кажу — не дивіться, я вас на гостину не кликав…

— Який Ретельников? — спитала тепер уже Лідка.

— Гладкий, — Славко зітхнув. — Цивільник, який із батьком нібито дружив.

Лідка насупила брови, намагаючись пригадати гладкого цивільника. Щось невиразне — гладкий і печальний. Іди, дівчинко, навчайся добре.

Вона посміхнулася. Тоді ще вважалося, що вона має навчатись. У новому циклі товстун сказав би — йди, дівчинко, народжуй скоріше…

— А чого йому треба було?

Славко стенув плечима:

— Так… Давнім звичаєм.

Прочинилися двері. У щілину боком протиснулася Клавдія Василівна з гарячим казанком у руках:

— А, Лідонька…

Лідка розкрила рота, щоб сказати «здрастуйте». Але привітатися не встигла.

Клавдія Василівна витягла руки, намагаючись тримати казанок подалі від себе. Ступнула, не дивлячись під ноги, й спіткнулася, здається, об виставлений краєчок настільного хокею. Скрикнула, відскочила від казанка, що падав із рук, — і налетіла спиною на вежу з картонних коробок.

— Тримай!!

Вежа повільно похилилася, як у недоброму сні. Повалилася, розбивши скло на журнальному столику; порожній казанок усе ще танцював, подзенькуючи, в калюжі борщу, а кімнатою вже вільно літали різного розміру папери — котрась із картонних коробок, певно верхня, луснула від удару і з силою викинула з себе вміст.

У коридорі зачовгали капці. Загомоніли голоси:

— Що сталося?

— Клавдіє Василівно, що у вас?

Двері прочинилися, відкриваючи молоді, незнайомі Лідці обличчя. Цим панянкам пощастило — хоч їхні будинки й постраждали, але страховий поліс виявився достатньо значним, щоб погорільці могли претендувати на нове, вельми пристойне житло.

Десь у глибині квартири, там, куди Лідка так і не потрапила жодного разу, заплакали на два голоси немовлята.

Клавдія Василівна так засмутилася, що мовчки, не дивлячись на сусідок, вийшла з кімнати. Славко якийсь час постояв, потім нахилився й почав збирати папери; Лідка й собі заходилася.

Скільки ж праці знадобиться, щоб згромадити коробки назад! У Славка самого не вистачить сили. Доведеться просити у двірника драбину… Просити осоружних сусідів, щоб допомогли…

— Славо, принеси ганчірку. Треба калюжу затерти.

Славко вийшов не заперечуючи. Лідка збирала розкидані папірці.

Луснула, як на лихо, коробка з особистим листуванням. Коли Лідка працювала з архівом, ці листи читати їй заборонялося — тільки виписувати в зошит номер і дату. І вона не порушувала заборони. Майже.

«Люба Клавонько, ромашко моя наймиліша, коли я знову вас побачу?! Славко, мабуть, не впізнає мене; ти пишеш, він уже намагається ходити…»

Пересилюючи спокусу, Лідка запхнула листа глибше в конверт. Підвела очі, зустрілася поглядом із портретом Андрія Ігоровича. Негарно читати чужі листи. Особливо якщо від них налягає туга. Але ж новий цикл — нове життя…

Ці, цивільники, свого часу проглядали й особисті листи також. Лідка бачила — байдужий такий тип у рукавичках сидів ось тут, у кабінеті, під портретом, і перекладав конверт за конвертом. Ні, читати не читав — часу, видно, не було…

— Папери впали, — сказав комусь Славко за прочиненими дверима. — Що? Ні, це ти викидатимеш своє манаття, а я татові документи все-таки залишу, можна? Дозволиш?

І відразу, без переходу:

— Лідо, я ганчірку приніс…

Лідка сиділа під столом, намагаючись витягти зі щілини старий розклеєний конверт. Як він туди примудрився влетіти — дідько його знає.

— Ганчірку? Зараз…

У руці в неї опинився аркуш паперу, жовтий і списаний учнівськими кривулями: «Любий татусю! Я роблю всі твої вправи, вже навчився пірнати…»

З-під одного аркуша вилетів інший. Значно цупкіший, білий, укритий щільним друкованим текстом. Принтер.

Під столом було темно. Лідка машинально піднесла аркуш до очей.

— От лиха година, — бурмотів Славко, намагаючись затерти калюжу з апетитним запахом. — Увесь килим у борщі…

«Співвітчизники!»

Лідка здригнулася. Їй здалося, що вона чує цей голос. Спокійний, упевнений, який так легко впізнати.

«Співвітчизники, парламентська комісія зі справ апокаліпсису уповноважила мене…»

— Що ти там робиш? — грубувато спитав Славко. — Заснула там, під столом?

— Конверт загубився, — збрехала Лідка несподівано для себе. І це замість того, щоб випростатись і спитати у повноправного спадкоємця: «Подивися, що це?»

— Покинь… Іди сюди, допоможи.

— Іду…

«…зачіпає інтереси всієї верхівки влади, всіх наших всенародно обраних керівників, які зрадили свій народ… У декларації прав людини записано: кожна людина має право знати про появу Воріт у ту саму мить, як ця інформація стає доступною верховному штабу ЦО. Доводжу до вашого відома, що уряд нашої країни ось уже багато циклів практикує…»

Знову відчинилися двері. Під столом виразно відчувся протяг.

— Славо… — глухо сказала Клавдія Василівна. — Покинь цю ганчірку. Допоможи мені знайти нітрогліцерин…

Лідка затихла під столом, ніби її й не було.

«…практикується так званий „домовлений час“; це час, який минає між першим сигналом про появу Воріт і сигналом, що сповіщає населення. Цей час коливається від півгодини до півтори години, за цей час спеціальний контингент доправляється до вільних Воріт і спокійно, з комфортом евакуюється… Список спецконтингенту тримають у глибокій таємниці, але кожен із вас спокійно може відтворити його, просто перелічивши імена найвищих чиновників, починаючи з Президента і завершуючи…»

Вона склала папірець, але не сховала в один конверт із листом «любому татусеві». Найпевніше, цьому папірцеві тут не місце. Найпевніше… але тоді як він там опинився?!

Коли вона випросталась, щоки її були кольору молодого буряка. На щастя, такий колір обличчя можна було пояснити незручною позою — скоцюрбившись, під столом…

«Ти ж пам’ятаєш, Лідо, що жоден документ, навіть найдрібніший папірець не має бути винесений за поріг… Ти ж розумієш, Лідо…»

— Ось, тут лист один загубився… Славо, візьми.

І вона простягла Славкові жовтий конверт із учнівськими кривулями.

А під светром, за поясом джинсів, зрадливо хруснув цупкий білий папір. Як здалося Лідці, на весь будинок. Дивно, що ні похмурий Славко, ні бліда Клавдія Василівна нічого не почули.

Клептоманка…

Нащо вона це зробила?

Ні на що. Інтуїтивно.

Утверджуючи і своє право на спадок Андрія Ігоровича. Своє примарне право, що ніколи не існувало.

А що такого? Нічого такого. Вона прочитає й поверне. Непомітно запхне в шухляду, наприклад, столу.

«Багатолітні дослідження лише підтверджують те, що лежить на поверхні. Ворота з’являються, аби пропустити в себе ВСІХ людей, що живуть на землі. Простору Воріт достатньо для ПОВНОЇ евакуації без втрат. Від нас, співвітчизники, залежить, як нам іти — чи відштовхуючи й топчучи одне одного, чи з гідністю, підтримуючи слабкого, не піддаючись паніці… Так званий „домовлений час“ — ганьба нації, зрада з боку владної партії. Прийшов час назвати зрадників — зрадниками, зламати ганебну „домовлену“ систему, визнати першою й досяжною метою апокаліпсис без втрат! КОЖНА людина має дізнаватися про відкриття Воріт відразу ж після їх виявлення. КОЖНА людина має пам’ятати, що Ворота — іспит для цивілізації, Ворота відчинені для всіх, Ворота — для всіх, ми — єдині…»

Лідка плелася, глибоко поклавши руки в кишені куртки, а у вухах у неї знову й знову звучав підкреслено спокійний, глибокий голос. Спокійний, але не байдужий.

«Ворота відчинені для всіх!»

Безтямна амеба на широкій рівнині. Перекинутий броньовик. «Домовлений час».

Шкода Яну.

Вони стояли й сиділи посеред порожнього поля, пили чай із термосів, згори насувала спека… А в цей час Ворота вже стояли відчинені, і час спливав, клацав, бігла стрілка на чиємусь байдужому хронометрі. І бідолашна знесилена Янка ще не знала, що жити їй лишилося — дві години.

Лідка стиснула кулаки. У кишені куртки хруснув потривожений папірець.

Андрій Ігорович гуляв із нею спорожнілим зоопарком, а за пазухою в нього була бомба. Любовно приготована, з уже підпаленим ґнотом; телевиступ, текст якого був уже написаний. Викриття. Ох, який був би вибух!

От тільки підірвати не вдалося. Випередили. Убили піротехніка й відрізали ґніт, і бомбу вилучили… Утім, бомбою вона була саме в руках Зарудного. У будь-чиїх інших руках — петарда, хлопавка, не більше. Непевні чутки про «спецворота» точилися й раніше, завжди точилися, тільки ніхто не брався визначити в них відсотковий вміст правди…

— Доброго дня… панно. Мені здається, я вас десь бачив.

Лідка озирнулася. Хлопець усміхнувся, нітрохи не знітившись від її похмурого вигляду:

— Ви маєте час? Я приїжджий, хотів би вбити де-небудь години дві… Тут десь є кафе?

Лідка зміряла його з голови до ніг. Худорлявий, невисокий, куртка з чужого плеча і джинси з чужого, так би мовити, заду. Стандартний «страховий комплект» — мабуть, іще років пять вулицями ходитимуть люди в поношених «страховиськах». Лідці ще пощастило — їхній будинок вистояв, і навіть манаття в залізній скрині майже не постраждало…

— Може, ресторан? — запропонував хлопець, небезпідставно вважаючи, що обірванцеві в «страховиську» слід бути наполегливим.

Лідка роззирнулася. Вони стояли майже в самому центрі міста, навколо хтозна-скільки було і кафе, і ресторанів, і яскравих вивісок, та тільки місце, куди вона збиралася послати незнайомця, вивіски не має — соромиться…

Вона вже відкрила рота — але останньої миті стрималась.

— Ходімо до Музею.

— Га? — хлопець заусміхався активніше.

— До Музею природничої історії, — виголосила Лідка як на іспиті. — Ось вхід, бачиш? Дві каменюки з боків.

Хлопець слухняно подивився, куди вказувала її рука. Невпевнено кивнув:

— А може, все-таки кафе?

Лідка повернулась і попрямувала до Музею. Хлопець відразу ж її наздогнав.

— Тебе як звуть? — спитала вона на ходу.

— Андрій…

Вона різко сповільнила крок. Подивилася на нього недовірливо:

— Точно? Не брешеш?

— Чого б це? — справедливо обурився хлопець.

— А мене звуть Яною, — сказала Лідка, дивлячись просто перед собою.

— Яна? — зрадів Андрій. — Яке гарне ім’я…

— Авжеж…

Вона ласкаво дозволила новому знайомому купити два квитки, тим більше що ціна їхня виявилася смішною — навіть на теперішні часи. Відвідувачів було мало; музей не реставрували з часів апокаліпсису, вікна прикриті були, ніби повіками, закіптюженими залізними завісами. Мине ще років п’ять, і сюди потягнуться зграйки перших маленьких чомучок; дітки зі старшої групи дитячого садка роззявлятимуть роти, дивлячись на відреставровані картинки й відремонтовані муляжі, все це буде, але не зараз, тепер старша група надсадно кричить і мочить пелюшки…

— Ти де навчаєшся, Андрію?

— Я працюю, — він усміхнувся. — Працюватиму. На суднобудівному. Із Носівки, за лімітом…

Лідка подумала, що він симпатичний. Що він не такий нахабний, як здалося спочатку. Що він не бреше й не хизується, а щиро вірить, що попереду велике щасливе життя, він улаштувався в місті, тепер лишилося швидко одружитись і клепати по черзі то залізо, то дітей.

— А я історик, — вона запхнула руки ще глибше в кишені, хоча це, здавалося, було вже неможливо. — Хочеш, екскурсію проведу?

Андрій невпевнено всміхнувся. У його плани екскурсія не входила; сьогодні йому пощастило, йому просто на вулиці трапилася нічия жінка, слід було, не гаючи часу, викладати козирі. Ношене «страховисько» — не козир, судоремонтний — не козир, а козир, імовірно, сам Андрій, добрий і поступливий, веселий і невибагливий, і, що найголовніше — в ліжку абсолютно неперевершений, барс, лев, машина кохання.

— Це недовго, — сказала Лідка, усміхаючись у відповідь. — Ти ж уперше в місті, так? І не був у нашому чудовому музеї?

Андрій ковтнув слину, смішно, як худа ворона. У всякому разі, Лідці здалося, що ворони ковтають саме так.

— Подивися сюди. Ні, не туди, там початок огляду, нічого цікавого. Гарні камінці? Мені теж подобається. Тут на малюнку — первісна риба, це ти в школі проходив… нічого, що я на «ти» до тебе? Ось вони вилізли на суходіл. Ні, поки ще не дальфіни — життя вибралось на суходіл, обтрусилось і пішло собі далі… Там кістяк якоїсь тварюки, наче динозавр м’ясоїдний. На задніх лапах бігав і жер усе, що рухається. Ось, у цій вітрині — муляж первісної людини. Жили вони важко, але апокаліпсисів тоді не було. Тільки лякали одне одного — от, мовляв, скоро кінець світу, у-у-у!

Андрій трохи відсунувся й дивився на неї з переляком — не інакше, міркував, а чи не варто скасувати захід і чи не дати драла, списавши вартість вхідних квитків на побічні витрати, які не виправдали себе.

— Не бійся, — Лідка засміялася. — Про еволюцію й подальший хід історії я тобі не втиратиму. Ходімо відразу на третій поверх…

І, вхопивши хлопця за руку, потягла ледь не силоміць.

— От, — Лідчине дихання збилось, на щоках проступив рум’янець. — Ось місце, де справдилися побоювання людства. І надії справдилися теж. Розквіт науки і техніки, перші космічні польоти, перші ядерні випробування… І перший апокаліпсис, так його перетак, і перші Ворота. Бачиш?

Андрій слухняно кивнув. Ворота були виконані в пропорції один до трьох, через них допитливий відвідувач потрапляв до наступної зали.

— Дуже схоже… — Лідка підійшла до стилізованої стінки, постукала, зневаживши обов’язкову табличку «Руками на торкатися», провела долонею по приємній сріблястій поверхні. — Дуже схоже… мабуть, і вночі фосфоресціюють, як справжні. Світяться тобто. Так?

Андрій розвів руками:

— Слухай, Яно, я тут у гуртожитку зовсім неподалік живу, в кімнаті сам поки що, сусід поїхав на вихідні, хочеш, зайдемо до мене, коньячку поп’ємо?

— Звідки в тебе коньяк? — механічно спитала Лідка.

Андрій хитро всміхнувся:

— Зі «страховочки». Мені належиться, я сирота…

— Тобі за загиблих батьків коньяком заплатили? — спитала вона різко. Надто різко.

Андрій відсахнувся, зблід:

— Ти… що. У мене… ще в тому циклі… з дитбудинку я, зрозуміло?

Він хотів піти, але Лідка спіймала його за рукав:

— Пробач… пробач. Ти тут ні до чого. Пробач мені. Від цієї сволоти всього можна сподіватися… Вони перші дізналися про Ворота… і нікому нічого не сказали. Самі залізли, непоспіхом, із кухарями та служками, з дружинами й онуками, так між собою домовилися, тому й «домовлений час»… А потім уже, потім — сказали нам. І ми побігли… І я не встигла. Мене затоптали насмерть. Мене немає.

Андрій хотів щось сказати — але похлинувся й закашлявся. Кашляв болісно, відступаючи, в коротких проміжках між нападами підводячи на Лідку очі й дивлячись на неї, як дитина на опудало динозавра.

— Не віриш? — Лідка посміхнулася. — Спитай кого хочеш. Яна Сотова загинула під час апокаліпсису… точніше, під час евакуації. Тому що ось.

Вона витягла з кишені твердий і білий, складений увосьмеро папір. Але Андрій не став чекати, доки Лідка розправить на коліні невиголошену промову його тезка.

Він повернувся і швидко пішов до виходу.

Із дальшого кутка витріщалася пухкенька немолода доглядачка.

Славко мовчав і дивився, як побитий песик.

На кухні вовтузилися мама і Саня, Тимурова дружина. За стіною плакала Яна, новонароджена Лідчина небога. Вона завжди плаче. Вдень і вночі. Як вони тільки витримують?!

Славко вперше прийшов до Лідки на гостину. Утім, «на гостину» — гучно сказано. Де ж стіл, чай, торт, інтелектуальна бесіда? Де ввічливе зацікавлення родичів?

Цікавості не було, була оцінка. Цей? А, той самий Слава Зарудний? Нічого, підійде…

На щастя, Лідка ще зберегла за собою право на окрему кімнату. Її щастя; Славкові пощастило менше, саме тому Лідка ризикнула привести його сюди — повз лавку з молодими допитливими матусями, від яких нічого-нічого не можна приховати. Ну й нехай собі базікають.

Провівши Славка до своєї кімнати й зачинивши двері, Лідка без пояснень розгорнула перед ним аркуш із текстом несказаної промови. І доки Славко читав, ворушачи губами, сиділа на підвіконні й чекала, метляючи ногою, дивлячись у небо.

І ось тепер Славко мовчав — і дивився, як побитий песик.

— Зрозумів? — спитала Лідка сухо.

— Треба сказати… — пробурмотів Славко невпевнено.

— Кому? — Лідка осміхнулась. — Кому треба, той знає. Метушня, обшуки-переобшуки… Усе випитували: а чи міг говорити? А що сказав? А чи не назвав своїх убивць?

Славко втягнув голову в плечі; Лідці зробилося соромно.

— Я й раніше здогадувався… — сказав Славко безбарвно. — Мама казала… що ми потрапляємо в «контингент». Тільки після всього ЦЬОГО… з батьком… евакуюватися все одно довелося… на загальних умовах.

Лідка вишкірилась:

— А уявляєш, що було б, якби він устиг СКАЗАТИ? Напередодні апокаліпсису? Що було б?

Славко вимучено всміхнувся:

— Відмінили б «домовлений час». Примусили б. Заколот…

— «Контингент» його і замовив, — сказала Лідка поволі. Як вирок виголосила.

Славко закусив губу:

— «Контингент» великий. Ти знаєш — хто?..

— Дізнаюсь, — сказала Лідка глухо.

У вітальні задеренчав дзвоник. Прочовгали капці тісним коридором; за кілька секунд у двері кімнати постукала мама:

— Лідо, тебе Свєта питає…

Лідка на мить заплющила очі. Навіть роздратування не було; Свєтка з четвертого поверху сяяла, обличчя в неї було червоно-рожеве, як поросяче тільце:

— Лідо, тут така справа… Візочки за рознарядкою, нові, «трієчки», зимова, літня, з колискою. Я про тебе згадала, знадобиться ж, а невідомо, чи знайдеш потім таке диво. І недорого зовсім. Візьмеш, Лідо?

Лідка змогла навіть вичавити усмішку:

— Спасибі, Свєто. Поки не треба. Забобони.

— А-а-а, — на Свєтчиному обличчі виникла тінь розуміння. — Ну, зрозуміло, тільки ж тепер не до витребеньок, зазвичай усі хапають, доки є, а то потім же всі понароджують — удень зі свічкою не знайдеш пристойного візочка… Добре, Лідо, ти заходь, коли що…

— Ага, — сказала Лідка. — Дякую.

Славко чекав її. Крутив пальцем бобіну старого, давно несправного магнітофона. Батько давно поривався викинути «цей мотлох», але Лідка не давала, хтозна-чому затявшись. Ніби мертвий магнітофон пов’язував її з колишнім життям, яке було, звісно, не мед, але от згадується, як рай; тоді батько бурчав, що, мовляв, припече, шукатимеш, куди ліжечко поставити — от тоді й викинеш, нікуди не подінешся…

Лідка сіла на підлогу. Притулилася спиною до старого дивана:

— Я, Славо, ДІЗНАЮСЯ, хто його замовив. Життя на це покладу, але дізнаюсь.

Славко підвів очі:

— А звідки в тебе цей папір?

— Знайшла, — Лідці пристало б зніяковіти, та от лихо, вона не відчувала за собою провини. Анітрохи; навпаки — тепер вона відчувала невиразне роздратування через те, що Славко, рідний син убитого депутата Зарудного, не поспішає різати руку і кров’ю підписувати обіцянку про близьку помсту. Не присягається, звузивши очі: і я життя покладу, але допоможу тобі ДІЗНАТИСЬ ім’я вбивці…

Славко перехопив її погляд. Спустив очі, зітхнув, облишив магнітофон і сів поруч, так, що Лідка відчула тепло його плеча.

— Лідо… Мені батько розповідав… Іще ПЕРЕД усім. Щось на зразок притчі, але мені здається, що він сам її й вигадав. Про те, для чого дані людству Ворота.

Лідка мовчала.

— Він казав… що апокаліпсис — не випробування. Що це намордник, надягнений на людство. А Ворота…

У двері застукотіли з новою силою:

— Лідо! Лідо! Відчини!

Славко здригнувся.

— У чому річ? — спитала Лідка недобрим голосом.

— Лідо… — Тимурова дружина Саня досі ще не зазіхала на Лідчину територіальну незалежність. — У твоєї мами вже води відходять, а переймів немає! Тимур на роботі, батько на роботі… Треба машину ловити, чуєш, і везти її швидше, бо це дуже небезпечно, треба швидше…

Лідка тремтячими руками скинула з дверей гачок.

Мама взувала туфлі. Дуже бліда. Зосереджена.

Бібліотекарка на вході, ймовірно, була ще й підсліпувата, бо людина з гострим зором елементарно розгадала б підміну. Читацький квиток було виписано на ім’я Рисюка Ігоря Георгійовича, а Лідка, хоч і в брюках і в чоловічому плащі, хоч і з підібраним під кашкет волоссям, на Рисюка скидалася мало. Навіть з урахуванням невиразної бляклої фотографії.

На те й розраховувалось — на несподіванку. Яка дівка наважиться увійти в закриту бібліотеку за пропуском із фотографією чоловіка? Лише божевільна.

— Божевільна, — кривився Рисюк. Але на авантюру все-таки пішов. Хоч і ризикував, до речі, багато чим. І це він, студент-відмінник, призер і дипломант, гордість і надія всіх, власник незаплямованого, новісінького доброго імені! Для підтримки іміджу він навіть одружився, Лідка знала, з якоюсь дурною телицею, для того лиш, щоб та народжувала йому дітей, бо діти також належать до поняття «імідж». І не побоявся ж скандалу, і навіть замовив книжки за Лідчиним списком…

Вона пройшла в гардероб і тихцем, непомітно роздяглась, перетворившись із дивного юнака на звичайну дівчину. Увійшла в залу, намагаючись не метушитись, не привертати уваги. Перша частина плану пройшла успішно — тепер на черзі була друга. І, звісно, можливі ще несподіванки, на зразок перевірки читацьких квитків просто на робочих місцях…

Перед віконцем видачі книжок була невелика, але черга. Лідка дивилась у стелю — нова будівля зведена була в авангардній манері, від усіх цих круглих віконець і спрямованих угору колодязів у Лідки запаморочилось у голові. Увесь час доводилось облизувати губи; здавалось, усі навколо тільки на Лідку й дивляться, і ось-ось на плече опуститься важка рука…

У віконці виникла звичайна дівчина, щоправда, в синій формі і з погонами.

— Ось, — Лідка простягла їй читацький. — Це мій приятель замовив позавчора.

Дівчина ледь помітно здивувалась:

— А чому він сам не прийшов?

— Заклопотаний, — Лідка улесливо всміхнулась.

— А де ваш читацький? — дівчина втупилась Лідці в обличчя.

Лідка стенула плечима:

— Але ж на мій квиток нічого не замовлено! Я не могла позавчора, попросила приятеля, і він…

— Чи не можна швидше? — роздратовано спитали з-за спини. Дівчина в погонах зітхнула. Пробігла очима рисюківське замовлення, гмукнула, відійшла; Лідці здалося, що вона пішла по чергового міліціонера і що найкраще тепер — зникнути. Бігом униз, у гардероб… Так, але це значить жорстоко підставити Рисюка, адже рисюківський квиток залишиться тут!

Найскладніше було вдавати байдужість. І не озиратися — на того, хто так доречно попросив бібліотекарку поквапитись.

Нарешті дівчина в погонах повернулась — сама і з пачкою книжок, і, дивлячись, як вона йде коридором між двома високими стелажами, Лідка зрозуміла, що формений піджак (чи це френч?) трохи випирає спереду. П’ятий місяць, не інакше…

Дівчина, тобто жінка, без жодного слова передала Лідці книжки і рисюківський квиток, і Лідка безглуздо подумала, що вагітним хвилюватися не можна. Ну навіщо їй ця метушня з перевіркою квитка, з викликом міліціонера, зі скандалом…

— Дякую, — сказала Лідка, хоч молода бібліотекарка вже її не чула.

У залі було не те щоб людно, але й зовсім не порожньо. Лідка повагалась; жодне місце не здавалось їй достатньо непримітним. Хоч як сядеш — звідусіль тебе видно.

— Перепрошую…

Її штовхнули майже одночасно з перепросинами. Причому штовхнули вправно — під лікоть, так, що стіс книжок роз’їхався, й відразу три тонких томи гепнулись на підлогу.

— От нещастя, вибачте, будь ласка…

Вона автоматично нахилилася, щоб підібрати розкидане, і ледь не зіткнулася головою з тим, хто спершу так недоречно штовхнув її, а тепер збирався допомогти.

Він був немолодий. Він був огрядний, але вже не такий гладкий, як у час їхньої останньої зустрічі. Два роки й один апокаліпсис тому. «Іди, дівчинко, навчайся добре, Андрій Ігорович був би задоволений…»

Лідка зблідла так, що обличчя зробилося твердим, ніби дерев’яна маска.

— Лідо! — метушливо сказав цивільник. — А я спершу не впізнав вас — дивлюся, щось знайоме…

Він підібрав книжки, струсив гіпотетичний пил, ніби мимохідь подивився на назви.

— Ого… Ви всерйоз вирішили заходитися коло новітньої історії? Напевно, в університеті? Воно й правильно, ви людина молода, два курси встигнете відучитися, перш ніж народжувати, а потім академка — і знову за книжки… якщо є кому з малям сидіти. Адже є, га?

Він говорив, а очі-свердла робили свою справу. Може, просто за звичкою, незалежно від волі господаря. Призвичаїлись за довге життя свердлити — от і свердлять усе, що рухається.

— Є, — сказала Лідка.

Зрештою, все це могло виявитися випадком, збігом. Мало що може знадобитися цивільникові-високопосадовцю в закритій історичній бібліотеці. Побачив знайому дівчину — і завів розмову, адже в них зорова пам’ять ого-го яка…

Так, але навіщо знадобилося штовхати? Невже такий незграбний?

І чи не цей голос, до речі, спитав із черги: «Чи не можна швидше?», коли бібліотекарка поцікавилася Лідчиним читацьким?

— Дякую, — сказала вона, приймаючи галантно подані книжки. — Мені працювати дуже треба. Курсова, — додала вона невідомо нащо.

— А на чиєму ви курсі, Лідо?

— На першому, — сказала вона перше, що спало на думку.

— Ну, зрозуміло… А хто керівник?

Лідка мовчала, дивлячись цивільнику в очі, важко дивлячись, докірливо, ніби питаючи: мало ти з мене душу тягнув? Тобі яке діло? Чого причепився, наглядачу, шпигуне?

— Лідо, — сказав товстун несподівано лагідно. — Я не хотів вам заважати, слово честі. І лякати вас теж…

— Чого б мені боятись? — сказала вона якомога стриманіше.

— Лідо, можна з вами поговорити?

— Про що? — вона міцніше притисла книжки до грудей. Обличчя товстуна зробилося печальним, як тоді, в кабінеті:

— Про спадок Андрія Ігоровича. Про текст, який ви знайшли. І ще про те, чому ви ходите в закриту бібліотеку за чужим читацьким квитком.

— А навіщо тоді служба страхування? Навіщо? От уяви, дівчинко, що всі ми повертаємось, виходимо з Воріт — і ніякої влади немає. Ні міліції. Ні страхової інспекції. Ні Президента, ні цього загрузлого у чварах парламенту… Хтось загинув, хтось лишився. Доки пройде переклик, реєстрація, нові вибори — знаєш, що буде? Нічого не буде. Усе, що вціліло після апокаліпсису, буде роздерто, розтягнено, відбито у законних власників за єдиним правом — правом сильного. Замість того, щоб зводити будинки й бавити дітей, людям доведеться воювати з покидьками за місце під сонцем… як у печерах! Ми і скотимося до печер, до кам’яної доби, були в історії країни, яких тепер немає — саме тому, що вони не мали твердої влади після апокаліпсису!

Лідка сиділа на мокрій садовій лавці. По всьому парку походжали матусі з візочками, то тут, то там вавкало немовля; цікаво, а на що схожі збоку молода жінка і літній товстун, на ньому ж не написано, що він цивільник, так, просто добрий дядечко Микола Іванович…

— Ти гадаєш, лише вгодовані чиновники йдуть у «домовлений час»? Ні. Ціла група різних людей — тих, чия діяльність буде життєво необхідною в перші дні після апокаліпсису. І чиновники серед них. Усі країни дотримуються такого протоколу — більшою чи меншою мірою, але дотримуються!

Микола Іванович замовк. Поруч із ним на темну лавку смачно ляпнулась грудочка пташиного посліду. Ну треба ж такому, трошечки пташка схибила.

— А нащо брехати? — спитала Лідка тихо.

Микола Іванович стомлено всміхнувся:

— Так, брехати негарно. Але люди так влаштовані. Вони не можуть пережити перевагу іншого — ні в чому. Перевагу, а особливо привілей. Уяви, ось стоять Ворота, у них ломиться натовп — і якась людина з мегафоном просить зачекати, пропустити оцього лікаря, оцього суддю, оцього чиновника, бо вони ПОТРІБНІ відразу ж після апокаліпсису, потрібні живими і, так би мовити, в комплекті… І що тобі відповість безтямний натовп? Можеш уявити?

— Брехня в ім’я порятунку? — так само тихо спитала Лідка. — І смерть в ім’я порятунку?

Микола Іванович зітхнув. Відкрив портфель, витягнув пачку цигарок — і круглу пластмасову коробочку з-під розчинного аспірину.

— Я дуже довго знав Андрія… він був чи не єдиним моїм другом.

Лідка дивилася, як він підкурює, потім ховає запальничку, охайно знімає кришку з коробочки з-під «упси».

— Я дружив з Андрієм… віриш?

Лідка осміхнулась:

— ПОТІМ у нього знайшлося так багато друзів…

Микола Іванович охайно струсив попіл у круглу коробочку. Будучи, як видно, високопосадовцем, він не соромився такої жалюгідної негарної речі, як попільничка з порожньої аптечної упаковки; напевно, Лідчин подив відбився в неї на обличчі.

— Талісман, — коротко пояснив Микола Іванович, обережно встановлюючи «упсу» на лавці.

Курив він теж негарно. Квапливо, дрібними затяжками, і навіть цигарку тримав гидливо, ніби таргана.

— Ти, Лідо, віриш чи не віриш… Я тоді не спав кілька діб. Уся наша служба стояла сторч головою… знаєш, скільки версій ми відпрацювали?!

Лідка задерла підборіддя:

— І що? Втішатися вашими версіями? Самі… либонь… у спецконтингенті. Яка вам користь — шукати своїх же? Ні. Такі могутні, аж лячно… а тут хоч пацюка задавити, хоч депутата… вбити просто вдома… не на вулиці, не в під’їзді… удома! Під носом в охорони! І нічого. Гуляють. Виконавців… прибрали — і все. І ви не шукали! Метушилися тільки! Вдавали…

Вона не боялася, що Микола Іванович образиться, зробить офіційне обличчя і вимагатиме пояснень щодо чужого читацького квитка. Адже з бібліотеки вони давно вийшли; він не має приводу затримувати її, тягти назад, проводити впізнання і очну ставку з байдужою вагітною бібліотекаркою. А якщо й потягне — вона кричатиме щосили, хапатиметься за живіт і погрожуватиме негайним викиднем. І подивимось, хто перший відступить…

Але товстун не образився. Навпаки — на його обличчі позначилося щось таке, що нагадувало співчуття:

— Я розумію… Лідо, я все розумію. Тобі скільки, вісімнадцять? Усе просто…

— Просто, — вперто кивнула Лідка. — І цілком зрозуміло, хто його вбив. Береш список спецконтингенту, ведеш пальцем…

— Так отож, — Микола Іванович зітхнув. — Ведеш пальцем… і попадаєш пальцем у небо! Хочеш пасьянс?

Лідка не зрозуміла.

— Пасьянс, сума версій. Сукупність версій… От, наприклад, його могли замовити ці, борці «за чистоту душі» на чолі з Бродовським. Могли чи ні?

Лідка згадала Рисюка. Він, пригадується, казав те саме.

Щоправда, Рисюк нічого не знав ні про промову, яку готував Зарудний, ні про «домовлений час».

Чи знав?

— …По-друге, його могли замовити свої ж колеги-політики. Ти знаєш, скільком він заважав? По-справжньому заважав? Ти знаєш, що він був цілком реальним кандидатом у Президенти?

Зовсім поруч, у мережаній тіні старої тополі, худенька жінка років дев’ятнадцяти марно боролась із примхами здоровенного дитинчати в смугастому візочку. Дитинча вже намагалося сидіти. Хай йому грець, коли тільки люди встигають?!

Лідка підвела погляд:

— У Президенти? Правда?

— Та звісно! А теперішній Президент, між іншим, зовсім не проти лишитися на наступний строк. І тепер, напевно, залишиться… Ні, я нічого ТАКОГО не хочу сказати. Просто… це по-друге. По-третє, ти знаєш, що він був співзасновником семи великих фірм?

Лідка мимоволі роззявила рота:

— Андрій Ігорович?

— Авжеж. Ти знаєш, що таке конкуренція, фінансові махінації, не повернені вчасно кредити? Ти чула такі слова, хоча б по телевізору? Те, що схоже на політичне вбивство, легко може мати зовсім інше підґрунтя. Розумієш?

Лідка блимала очима, як першокласник біля дошки. Здогадувалася, що має дурнуватий вигляд, але нічого не могла вдіяти.

— Далі… по-четверте. Чи вже по-п’яте? Із квартири Зарудного зникла велика сума грошей. Цілком можливо, що нападники були просто бандитами. Скажімо, прийшли троє, взяли менше, ніж розраховували, та ще й зробили діло неохайно, залишили труп… Два трупи, якщо зважити на консьєржа, який так і не прийшов до тями. Потім почали ділити, один убив двох спільників і тіла втопив у затоці…

— Непереконливо, — витиснула Лідка.

Микола Іванович знизав плечима:

— А правильна версія — не обов’язково найпереконливіша. До речі, в Зарудного була колекція марок, що дісталася йому від діда, за цю колекцію деякі фанатики давали силу грошей — але він затявся, не хотів продавати. Що, ти вперше чуєш про марки? А колекцію так і не знайшли. Одна марка з цієї колекції випливла випадково, в перші місяці після апокаліпсису, коли відстежити її шлях було практично неможливо. Ось так… Це у нас по-котре? Далі. Популярне гасло: «Кровопивці вбили Зарудного». Знаєш, кого заведено в певних колах називати кровопивцями? Нафтопромисловці, фінансисти… Андрій просував у парламенті різні вельми ризиковані законопроекти. Реформатор, хай йому грець, а хто їх любить… Ти посмутнішала? А є ж іще жінка, була, точніше. Дуже багата, навіжена, кілька років тому у Зарудного були проблеми з цією пані… Судячи з усього, вона його домагалась, а він не був досить непохитним. Що, ти обурилась? Ти почервоніла? Дітям такого не кажуть, але діти, Лідо, лишилися в минулому циклі, а тепер усі дорослі, крім тих, що у візочках… Ця пані наклала на себе руки невдовзі після вбивства. А незадовго до цього продала невеликий будинок у передмісті, причому гроші поділися невідомо куди. На замовлення вистачило б, можеш бути певна. Замовила, а тоді повісилась від горя. Як у серіалі. Неймовірно? Але хто знає…

Лідка сиділа, втягнувши голову в плечі. Ніби зверху поклали мішок із тирсою, та ще й придавили, щоб не звалився.

Різкий порив вітру скинув із лавки коробочку з-під «упси». Микола Іванович не полінився нахилитись, підняв свій скарб, охайно витрусив на газон залишки попелу.

— Іще скажіть, що в його смерті були зацікавлені прибульці, — сказала Лідка крізь зуби.

Микола Іванович обережно торкнувся перенісся:

— А хто його знає. Враховуючи, що стріляли зовсім безгучно, за кілька секунд устигли перетрусити всю квартиру, і в той самий час у двох сусідок, згори і навпроти, одночасно стався серцевий напад…

— Справді? — пробурмотіла Лідка.

— Я не виправдовуюсь… Я просто пояснюю тобі, чому те, що здається простим у сімнадцять, насправді виявляється зовсім не таким примітивним… Вибач. Хочеш, я допоможу тобі оформити читацький? Щоб більше не мучитися так?

— А ви можете? — спитала вона безглуздо.

Незнайомим болем ломило потилицю.

За останні тижні мама схудла, і худорлявість їй не личила. Досі миловиду жінку псували загострені вилиці й запалі щоки; пологи пройшли тяжко, хлопчик виявився великим і неспокійним, часто плакав, дикими порціями смоктав молоко і все одно був вічно голодний.

— Лідо… Слава телефонував кілька разів. Щось у них сталось…

Упало серце. Цього ще не вистачало.

У колишній квартирі Зарудних довго ніхто не брав слухавки. А телефон же стояв у спільному коридорі, і котрась із підселених матусь зазвичай вешталась поблизу, на кухні чи у ванній.

Нарешті до телефону підійшов Славко.

— Вітаю… нарешті, Лідко! Слухай, у нас тут таке…

Він анітрохи не був пригнічений. Він був веселий, збуджений, в ейфорії.

— Лідко… Нам повернули квартиру!

— Що? — їй здалося, що вона недочула.

— Нам повертають квартиру! Усю! Завтра відселяють усіх… чужих. Інші кімнати їм дають. Лідко…

Славко замовк, намагаючись опанувати голос. Аби не схлипнути просто в слухавку.

— Лідко, — він перейшов на шепіт, — тут буде… меморіальна квартира… батькова. Повісять дошку на будинку… бронзову. Лідко… приїжджай.

Їй не хотілося вірити, що Славко збожеволів. Та й чого б це?

— Ма… я повернуся години за дві.

Мама відвела погляд:

— А я гадала… що ти посидиш із Пашком, доки я посплю.

Лідка часто задихала, переживаючи докір сумління.

— Ма… у Зарудних… ну не можу я. Скоро прийду, ти поспиш… Обіцяю тобі!

І побігла геть — скоріше, щоб не передумати.

Усю ніч їй снився один сон — вона прокидалася, безтямно усміхалась у темну стелю, переверталася на інший бік — і сон продовжувався знову. Це було неймовірно, такого ніколи не бувало раніше — але сон читався, як книга, стукотів годинник, на кухні засвічувалось і гасло жовте світло, по черзі прокидались і вавкали немовлята, а сон продовжувався — чітко з того місця, на якому його перепиняло чергове Лідчине пробудження.

Лідці снився депутат Зарудний. Андрій. Просто посеред парку стояло Лідчине ліжко, і Лідка вилежувалась у ньому, нітрохи не соромлячись перехожих. Андрій сидів поруч, на краєчку ковдри, тримав Лідку за руку й розповідав щось цікаве, важливе, та тільки його — от лихо! — зовсім не велося запам’ятати. Прокинувшись, Лідка не могла відтворити жодного слова, вона пам’ятала лише відчуття — радість і гордість від того, що Андрій настільки їй довіряє.

Потім він погладив її по голові. Вона сіла на ліжку, і він обійняв її, як тоді — в зоопарку. І вона заплакала водночас уві сні й наяву — розуміла, що він скоро піде, і дуже хотіла, щоб він лишався якомога довше.

Знову зававкало немовля. Ображеним басом — отже, це Яна, шестимісячна Лідчина племінниця, яка досі не вміє проспати підряд хоча б шість годин. На кухні засвітилось, у коридорі засвітилось, прочовгали Тимурові капці, ну коли ж це скінчиться…

Лідка підвелась. Підійшла до письмового столу і зсунула на куток книжки. Андрій дивився тепло й спокійно, як живий, от хіба що не примружив очі, коли в обличчя йому вдарив промінь від настільної лампи.

— Ти тут?

Вона вперше звернулася до нього на «ти». Він не образився.

Лідка замружилась і лягла щокою на прохолодне оргскло.

Ослінчик був складаний, неміцний і досить високий, Славко мусив балансувати; ставши на ослінчик, він неквапливо й ретельно протирав спеціальною ганчіркою меморіальну дошку — карбований профіль Андрія Ігоровича, букет прив’ялих бронзових гвоздик і напис про те, що в цьому будинку з такого по такий-то роки жив видатний науковець, політичний і громадський діяч А. І. Зарудний.

Лідка стояла поруч і чекала.

Нарешті Славко скінчив. Ганчірка зробилася рудою; барельєф, здавалося, не змінився — відблискували міддю права вилиця депутата Зарудного, вухо й пасмо волосся. Суворо темніли літери.

…За тиждень після появи тут дошки хтось облив її фарбою — вночі, потай, помстившись бозна за що бронзовому вже депутатові. Викликали міліцію; звісно, плюндрувальника не знайшли. Славко сам відмивав барельєф оліфою й ацетоном — зціпивши зуби так, що хрускіт стояв, здавалося, на все подвір’я. А Лідка тоді згадала Миколу Івановича з його пластмасовою коробочкою з-під аспірину й «пасьянсом» із неймовірних, зокрема й зовсім нерозумних версій.

До речі, Микола Іванович з’являвся кілька разів. Пив чай в оновленій вітальні; Клавдія Василівна пригощала його коньяком, що пережив апокаліпсис, і багатослівно, розволокло згадувала чоловіка. Лідка знала про це зі Славкових слів — сама вона не здибувалася з гладким цивільником від того самого дня, як у реєстратурі спеціальної історичної бібліотеки їй видали новенький, запаяний у пластик читацький квиток.

— Дмитро Олександрович дзвонив, — сказав Славко, незграбно зістрибуючи зі стільчика. — Восени буде конференція, присвячена батькові…

Ім’я депутата Дмитра Олександровича Верверова тепер гучало повсюди; уперше почувши це ім’я від Славка, Лідка з подивом пригадала, що давно ще, перед апокаліпсисом, читала про цю людину на сторінках «Парламентського вісника» і запам’ятала його завдяки гучному, трохи смішному прізвищу.

Дмитро Олександрович і був тією людиною, якій Зарудні завдячували і квартирою, і меморіальною дошкою, і ще багато чим. Це його зусиллями ім’я Андрія Зарудного видобули з-під уламків минулого апокаліпсису, видобули й підняли на щит. Це завдяки йому було видано три томи заруднівських наукових праць — і це на початку циклу, коли видавництва друкують переважно аптечні сигнатурки! Це завдяки йому Славко позбувся нарешті депресії й готується в універ — і вступить, без жодних сумнівів, міг би й не засиджуватися над книжками…

— Чуєш, Лідко? Восени конференція…

Вона струснула головою:

— Ага. Чудово.

Бронзовий Андрій Ігорович дивився повз них — кудись удалечінь, у глиб подвір’я, де рябіли численні візочки, такі вже звичні, що Лідка майже перестала їх помічати.

— У мене до тебе справа, — сказав Славко, дивлячись в асфальт. Від звуку його голосу Лідка скинулася:

— Що сталось?

— Зажди, — Славко сіпнув плечима, ніби від холоду. — Я занесу ослін і спущусь.

— Невже така справа, що в хаті розмовляти не можна? — Лідка посміхнулась.

— Зачекай, кажу…

— Та я в туалет хочу зайти, — сказала Лідка. — Можна?

Останнім часом вона всіма способами виховувала в собі безцеремонність.

Клавдія Василівна була вдома. Дивлячись на розповнілу жінку в домашньому халаті, Лідка звично відзначала і ранню огрядність, і сивину, і передчасні глибокі зморшки. Був би живий Андрій Ігорович, подивився б на «ромашку свою наймилішу»! Невже так важко тримати себе в руках?!

Був би живий Андрій Ігорович…

Лідка увійшла у ванну. Ретельно намилюючи руки, подивилася на себе в дзеркало. Тоненька, навіть худа, темноволоса й білошкіра дівчина з гострим блиском у гарних, трохи запалених від недосипання очах. Віддалік нагадує ту роззяву, що колись блукала з Андрієм Ігоровичем у спорожнілому зоопарку…

Лідка зітхнула. Закрутила кран, вийшла з ванної; на кухні Славко півголосом лаявся з матір’ю, вчувши Лідчині кроки, вискочив їй назустріч:

— Лідо, спускайся, я зараз прийду. Зажди…

І тут проблеми, подумала Лідка.

Біля під’їзду на клумбі розташувались блакитні квіти зі слабким запахом. Чекаючи, Лідка вряди-годи підходила до них, щоб понюхати, і щоразу так енергійно втягувала повітря, що тоненькі пелюстки залазили їй у ніздрі.

Славко вийшов хвилин через десять:

— Ходім…

Мовчки вони пройшли в глиб подвір’я — тут виявилася дірка в паркані. Славко незворушно протиснувся між пруттям і Лідку змусив пролізти; вони минули ще одне подвір’я й опинилися на старому дитячому майданчику. Колись тут бавився, мабуть, і сам Зарудний-молодший, у всякому разі, він точно знав, куди привести Лідку — дерев’яний павільйон був достатньо відкритим, щоб не правити за нужник, і досить відлюдним, щоб у ньому можна було розмовляти далі від мам на прогулянці.

Славко витяг із кишені складену вчетверо газету. Розстелив на низенькій лавці, всадовив Лідку, сам присів навпроти.

— Отже, так… у мене народилася дитина.

Лідка прислухалася до себе. Нічого, крім чемного подиву.

— Справді? — спитала вона, бо Славко чекав від неї реакції.

— Так! — повідомив він із якимось викликом. — І, можливо, буде ще.

— Скільки? — спитала Лідка, ніби мова йшла про квитки в кіно.

Славко набурмосився:

— Двоє! Ну то й що?!

— Близнята? — спитала Лідка доброзичливо. — Двійня?

— Від різних матерів, — повідомив Славко крізь зуби.

Лідка здивувалася по-справжньому. Славко дивився, не відводячи погляду.

— Славо… чого ти чекаєш?

Він скинувся:

— А тобі байдуже? Так?! Фригіда ти, я давно знав…

Лідка мовчала. Вона не була впевнена, що точно розуміє значення слова «фригіда». Звучить паскудно, та чи варто ображатись?

Славко також замовк. Біля самісінького входу в павільйончик купався в поросі горобець.

Учора в неї була розмова з мамою. Тобто натяки, недомовки, мимохідь кинуті слова були й раніше — але саме вчора сталася справжня, цупка, як картон, розмова.

«Тобі час думати про дитину», — сказала мама, переконавшись, що натяки на Лідку не діють. Лідка спробувала промовчати, але мама того дня нарешті виспалась, добре відпочила й була налаштована рішуче. «Тобі час думати про дитину, хоч би про одну. Ти сама ще крихітка, я все розумію, Лідо, але цикл не чекатиме… Ти ж пам’ятаєш, як незручно бути останньою, наймолодшою, не треба ризикувати, прошу тебе…»

— А як ти збираєшся одружитись відразу з двома? — спитала Лідка обережно.

— Дурепа, — сказав він без ніякого виразу.

Лідка зітхнула:

— Гаразд, дурепа… Мені ж начхати на тебе, Славо. І завжди було начхати. Твій батько — оце людина була. А ти… в хокей граєш добре. В настільний. І буваєш схожим на Андрія Ігоровича… коли мовчиш.

Славко сплів пальці. Стиснув так, що суглоби побіліли; подивився на Лідку, ніби вперше її побачив.

Лідка усміхнулась:

— Так. Ну то й що?

Славко ковтнув слину. Смикнулась худа шия. Лідка чекала, що він устане й піде геть, — але хвилини спливали, Славко сидів. Від вогких дощок павільйону пахло грибами-поганками.

— У Квітневому парку, біля набережної, — сказав Славко глухо, — там, де пам’ятник героям-підводникам… там така тусовка. Збираються дівчата, яким заміж не хочеться, а дитину завести треба, бо цикл… Вони навмисне там збираються, розумієш? І хлопці туди приходять… яким… коротше, одружуватись не хочеться. Я туди пішов… бо я до тебе навіть заговорити боявся! Навіть… — він махнув рукою, і в цьому жесті проступило стільки відчаю, що Лідка мимоволі замислилась. Та негарна історія в музеї, що сталася ціле життя тому, — та історія не могла минутися Славкові безслідно. Це вона, Лідка, не озираючись повірила Андрієві Ігоровичу й викинула все це з пам’яті. А Славко… напевно, у хлопчиків якісь інші механізми вмикаються, для Лідки незбагненні. Він-бо, з усього видно, того випадку не забув.

— Коротше кажучи, — Славко втягнув голову в плечі, — знайшов я там дівчат, подружок… В однієї кімната в комуналці. І тепер одна народила… друга збирається… і третя можливо. Ось так. І добре, що тебе це нітрохи не турбує, — отже, нема проблеми…

— А потім? — спитала Лідка тихо.

— А потім кожна з них зустріне свого чарівного принца, — Славко примружив очі, — і вийде за нього заміж! А дитина вже буде, тож із вибором принцової кандидатури можна не квапитись. А то буває — принцеса прочекає весь дітородний цикл, а як дочекається — час минув, сиди бездітною до сорока років… А яка ж дурепа в сорок років уперше народжує?!

Лідка прикусила губу.

«Ти розумієш, що пропустити момент зараз — лишитися майже напевне бездітною? На все життя? Бо перша дитина в тридцять сім років — це ризик, Лідо, особливо якщо взяти до уваги, що робиться в лікарнях у перші роки після апокаліпсису…» — «Але я хочу вступити до універу», — сказала Лідка, хоч коли говорила, вже знала, що робить помилку. Мама насупилась, на блідих щоках виступили червоні плями: «Ти просто потураєш своєму егоїзму! Вступити куди завгодно ти зможеш і за кілька років, а от народити за кілька років ти вже не народиш, бо дітородному періоду начхати на твої амбіції… Невже ми з батьком примудрилися зростити таку безвідповідальну, інфантильну, егоїстичну особу?»

Лідка отетеріла від такого шквалу звинувачень, а мама, бачачи її збентеженість, змінила тактику: «Ти бачила, на що перетворюються жінки, які проґавили час? Невже ти хочеш зробитися такою самою сварливою, лютою на весь світ синьою панчохою? Невже тобі самій не хочеться… щоби поруч був надійний, сильний чоловік? Аби на руках у тебе була рідна, маленька, тепла істота? Невже, га?»

Тоді Лідка ледве стрималась, щоб не заплакати.

Надійний, сильний, безмежно коханий чоловік дивився з-під оргскла на Лідчиному робочому столі. І сни діймали — Лідка все тісніше обіймала подушку, їй снилися чужі теплі руки, що пробиралися під нічну сорочку. А вдень вона йшла в бібліотеку, звично висувала з гнізда спершу довгу скриньку з літерами «За», а потім бралася за решту скриньок у каталозі, перебирала картонні картки, звіряючись із довгим переліком посилань, — і подумки дякувала ліцейським шерепам за силоміць прищеплені навички роботи з джерелами. Серед відвідувачів бібліотеки вона була чи не єдиною молодою жінкою. І мама вважала, що всі її нікому не потрібні, самодіяльні дослідження не варті жодного писку новонародженого, червоного й дурного, але такого цінного немовляти…

— А що таке «фригіда»? — спитала вона, дивлячись на горобця, що порпався в поросі.

— Це… — Славко раптом почервонів, миттєво, ніби прокололи міх із червоним вином. — Це я так сказав. Від злості.

— Від злості, — луною відгукнулася Лідка, а горобців тепер було вже троє. — А з матір’ю в тебе з якого приводу… сварка?

Славко почервонів іще дужче, хоча це, здавалося, було вже неможливим:

— А тобі яке діло? Ну, не знає вона… вона мені голову гризе, щоб одружився. Щоб дитина вавкала в домі, а не…

Він затнувся.

Лідка всміхнулась. Сказала із задоволенням, ніби перекочуючи в роті шоколадну цукерку:

— Знаєш… мені б твої проблеми, Зарудний.

Славко недовірливо підвів очі:

— Що?

— Нічого, — вона зітхнула. — Я от уже тиждень не можу замовити одну книжку. «Історія Воріт», том другий. Твій батько на неї посилається разів десять. Колектор на профілактиці, видачу книжок призупинено. А мені терміново треба. Оце проблема, Славо. Не рівня твоїм вагітним солоденьким дівчаткам, трахам-бабахам та іншим пристрастям.

Славко роззявив рота. Отямився — і квапливо закрив.

— Це… ТИ?

— Ось що, Зарудний, — вона жорстко подивилася йому в очі. — За-руд-ний… Гарне прізвище. Так от, я вирішила не народжувати дітей, Славо. У мене є важливіша справа.

Славко дивився. Круглі його очі були тепер не стільки здивованими, скільки наляканими — ніби дванадцятирічний приятель щойно зізнався йому, що збирається підкласти пістони під учительський стіл.

— Так, Зарудний, є така справа. Справа, за яку помер твій батько… і ти мені допоможеш, Славо. Я вийду за тебе заміж.

Він нервово проковтнув слину.

— Тобі ж однаково доведеться одружитися, так? Не з дівчинкою ж солоденькою, правильно? Ну то одружися зі мною. Я хочу вступити до універу. Якщо я буду твоєю дружиною — мене візьмуть.

Славко по-дитячому кліпнув очима. І сказав несподівано тихо й жалібно:

— Усім від мене щось треба. Їм — діти. Тобі — прізвище…

Вона криво всміхнулась:

— НІЧОГО тобі не станеться. Житимеш, як жив. Знайся зі своїми дівчатами, мені що до ТОГО. Дітей мені не треба. Це джентльменська угода, а не шлюбний союз, потім, якщо захочеш, розлучимось, зрозумів?

І вона по-материнськи цьомкнула його в лоб.

Добре, що помада з її губ давно вже стерлась.