Армагед-дом

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

— Здрастуйте, діти. Мене звуть Лідія Анатолівна.

«Діти» стояли кожен біля свого місця. Добряче їх вимуштрували. У Лідчин час заведено було вітати вчителя, трохи відірвавши зад від стільця й іноді — за бажанням — вигукуючи нерозбірливе привітання. Ці встали як солдатики, у відповідь на привітання одночасно кивнули головами і сіли лише після відповідної команди.

Лідка мимохідь роздивилася клас. Кілька тьмяних таблиць із риб’ячими та жаб’ячими кишками, схематичне зображення чотирьох стадій розвитку дальфіна, «Режим дня» з повчальними до нудоти малюнками, «Внутрішній розклад», із яким Лідка ознайомилась іще під час прийому на роботу. Бридня собача, все розписано — за скільки хвилин приходити, на якій перерві їсти, на якій пити, підручник класти праворуч, щоденник — ліворуч, поділ форменої сукні має закривати коліна, сорочка під форменим піджаком має бути однотонна в будні й біла у свята, і не дай Боже картата чи смугаста. Для вчителів існував свій «Розклад», що викликав у Лідки криву посмішку, яку, на щастя, вдалося приховати від директорки.

Ну що ж, кролики, почнемо.

Мабуть, у неї був дуже красномовний погляд у ту мить, в усякому разі «кролики», що були завовтузились за своїми столами, знову затихли і втупили очі в нову вчительку.

Старша група, всім по шістнадцять років. Боже, як паскудно почуватися старою. Доки не побачиш цих недоростків, доки не порівняєш себе з ними — якось легше повірити у власну нескінченну юність…

А їй же всього тридцять три. Але таке відчуття, що шістдесят. У всякому разі, сьогодні в неї саме таке відчуття.

— Починається новий навчальний рік, для вас він буде останнім. Ви тепер випускники, отже, на вас лягає основна відповідальність…

Вона на мить затнулась. Що за відповідальність на них лягає — грець його зна, просто треба ж було сказати щось про відповідальність, тепер це обов’язкове, найголовніше слово, яке від частого вживання втратило будь-яке значення.

— …відповідальність за успішне опанування знань. Під час апокаліпсису ви маєте показати себе свідомими громадянами, а в новому циклі — гарними фахівцями і ще більш свідомими сім’янинами… сім’янами.

Їй було смішно, але вона не дозволила собі навіть усмішки. Якщо директорка підслуховує під дверима — нехай собі. Вона, Лідка, каже цілком політкоректні речі. Відповідно до часу. Відповідно до побажань.

— Сім’янами і сім’янками, — сказав чорноволосий хлопчик за другою партою в лівому ряду. Сказав тихо, але Лідчин гострий слух спрацював безвідмовно, тим паче що чогось такого вона весь час чекала.

— Устань. Як твоє прізвище?

Підліток почервонів і підвівся. Невисокий, з широкими вилицями, із яскраво-зеленими очима. Ну ні фіга собі, подумала Лідка.

— Максимов.

— Іди до дошки.

Хлопець вийшов. Лідка чудово розуміла, що зараз складаються її взаємини з класом, і їй хотілось увійти в пам’ять цих випускників найкровожернішим катом за всі десять років навчання.

Саме сьогодні їй цього дуже хотілось.

— Максимов, — вона знайшла його ім’я в журналі. — Так, Максимов, що в тебе з біології за минулий рік?

— П’ять, — тихо відгукнулася жертва.

— Чудово, — вона кровожерливо посміхнулась. — За рівнем підготовки відмінника перевіримо загальний рівень підготовки класу… Прибрали всі підручники з парт. Відкрили зошити, написали «Самостійна робота». Ти, Максимов, на дошці, а ви всі в зошитах — будь ласка, визначення понять «питоме демографічне навантаження», «популяційний зсув» і «органічна межа витримуваності». Час — п’ять хвилин. Час пішов, я чекаю…

Схилились маківки. Почувся шелест перегортання сторінок. Один розумник — ага! — задумав покласти книжку собі на коліна; Лідка змусила його покласти на учительський стіл і книжку, і власний щоденник. Вийняла червону ручку й замислилась, який би для початку зробити запис, а тим часом блідий Максимов стукотів крейдою, вимальовуючи слова й формули, і правильно загалом малював, хоч сьогодні лише другий день навчання, а за літо зазвичай забувається будь-що…

Тим більше за ТАКЕ літо.

Лідка спохмурніла. Занесла червону ручку над «другим вересня» в щоденнику спійманого на гарячому хитруна і зрозуміла, що має дурнуватий вигляд. «Не готовий до уроку»? Невдалий запис, адже урок перший у навчальному році. «Не підкоряється колективу»? Звучить загрозливо, та зовсім безглуздо.

…Напередодні літніх канікул парламент відхилив черговий проект із дотацій для ЦО. То був черговий хід у тривалій війні Стужі та парламенту; депутат Верверов кричав із трибуни про організацію-п’явку, що вимагає нових і нових видатків, про непомірно роздуті цивільницькі штати, про нерозумні вимоги, соромливо прикриті турботою про майбутній апокаліпсис. Парламент погодився з Верверовим і, ляснувши ЦО по загребущих руках, розпустився на канікули — до осені.

Літо стояло недобре, дощове, гниле. Стояли порожніми міські пляжі; люди, що нудьгували у відпустках, одержали замість розваги низку моторошних, захопливих подій.

Стужа виступив по телебаченню, звинувативши корумпований парламент у зраді інтересів виборців. Депутати досі впевнені, що, обійшовши президентський указ, їм удасться евакуюватись у «домовлений час» разом із дітьми та сім’ями; ситі демагоги, вони свердлять дірку у дні спільного ковчега — Цивільної Оборони. (Ця фраза жваво нагадала Лідці Ігоря Рисюка. Здається, навіть у голосі генерала чулись рисюківські інтонації.)

Потім виступив генеральний прокурор. Проти Дмитра Олександровича Верверова було відкрито кримінальну справу за звинуваченням в організації вбивства Зарудного А. І. Значна частина інформації приховувалась «в інтересах слідства», але вже наступного ранку всі газети вийшли з найдокладнішими матеріалами за «справою Зарудного». Докази, більш чи менш переконливі, з’явились ніби зі сховку.

Лідка не витримала й зателефонувала Славкові. «Це неправда! — кричав у слухавку її колишній чоловік. — Це сфа… сфабрико… це провокація!»

Лідка розуміла його. Звісно, Славкові складно було в ТАКЕ повірити; сама вона не повірила того ранку, коли Рисюк повалив її на килим у їхній спільній спальні: «Це Верверов замовив Зарудного Андрія. Це він його прибрав, Лідо. Я знаю точно…»

Протоколи допитів — колишні верверівські працівники кололись один за одним. Зовсім готове, аргументоване звинувачення. І — депутатська недоторканність Верверова, що засів на одній зі своїх приморських дач.

Лідка не спала три ночі підряд. Згадувала, як усміхався Дмитро Олександрович (вона бачилась із ним одного разу, коли Славкові з мамою повернули їхню квартиру), і як подавав руку, серед усіх і їй, Лідці, тоді ще дівчиськові. І вона згадала дотик цієї руки — прохолодний і сухий, і ніжну, як у жінки, шкіру.

Він?!

Вона казала собі, що і Стужа, і Рисюк легко можуть збрехати заради справи. Що їм треба втопити Верверова, і заради цього вони звинуватять його хоч у розведенні дальфінів, хоч в організації апокаліпсисів. Що всі ці бозна-звідки виниклі свідчення нічого не значать…

Казала — і не вірила сама собі.

Рисюк і Стужа давно знали, ХТО замовив Андрія. Ігор шукав і накопичував компромат, рив носом, як старанний кабан під дубом, і хтозна-яким чином добував докази. А роздобувши, беріг до моменту «ікс». Доки депутат Верверов їв, спав, говорив із трибуни, дарував дружині квіти…

Він, розуміла Лідка, і губи її самі собою висихали, тріскались, вкривалися шкірочкою. Тоді вона йшла у ванну, вмивалась і довго мила руки, намагаючись відшкребти з правої долоні відчуття потиску руки майже двадцятирічної давнини.

Тим часом розгнівана громадськість, яку спритно підігрівали, зажадала арешту Верверова. Стужа звернувся до парламенту з вимогою про позбавлення злочинця депутатської недоторканності.

Злочинців називає лише суд, бевкнула незалежна газетка, й відразу ж її закрила пожежна інспекція. Подальші події уклались у кілька днів.

Стужа оголосив про розпуск продажного й недієздатного парламенту. Депутати, покинувши відомчі санаторії, злізлись у столицю, де під залою засідань їх зустріло озброєне формування ЦО. Під дулами кулеметів жоден народний обранець так і не дістався до свого крісла.

Верверов повісився на своїй дачі — устиг за ті кілька секунд, доки цивільники ломились послідовно у ворота, в двері будинку, в двері ванної. Його самогубство пояснили визнанням провини і страхом перед покаранням.

Того самого дня депутатські санаторії було вилучено з відомчого підпорядкування й передано Дитячому культурному фонду під літні тренувальні табори.

Парламент так і не зміг прийти до тями після поразки. Кілька спроб згуртуватися разом зірвались через внутрішню депутатську гризотню. Тим, хто добровільно складе мандати, Стужа пообіцяв працевлаштування в столиці, відомче житло, величезну страховку та інші гаразди; уже за тиждень від парламенту лишився тільки спогад, і спогад недобрий.

Увесь цей тиждень Лідка провела перед телевізором, щулячись, горблячись і по-старечому загортаючись у мамину пухову хустку. Вона слухала збуджених дикторів і чудово розуміла, що ніколи тепер не дізнається правди. Чи був Верверов винним і чи був винним тільки Верверов — таємниця померла, задушилась шовковою краваткою. Свого часу ця деталь — краватка — вразила Лідку. Згадувався Рисюк на яхті, напівголий, із елегантним зашморгом на шиї…

Ось ти й дістав що хотів, Ігорю. Твій Стужа майже диктатор — тепер давай дресируй. Апокаліпсис покаже, і якщо, Ігорю, ти все-таки маєш рацію, якщо вдасться обійтися без втрат… Я перша визнаю свою помилку. Принижено попрошу пробачити мені, дурепі, що не зрозуміла й не прийняла геніальну людину, значно геніальнішу, ніж сам Андрій Зарудний…

Вона отямилась. Перед нею на столі лежав учнівський щоденник, і, взявши на приціл графу «Поведінка», вона охайно вивела червоним чорнилом: «Не виконує вимог учителя».

— Максимов, ти готовий?

Він списав крейдою майже всю дошку і згадав майже все щодо «питомого навантаження» і «межі витримуваності», але з «популяційним зсувом» було кепсько.

— Що таке популяційний зсув, Максимов?

— Як у підручнику написано чи як я розумію? — спитав він із надією.

Лідка всміхнулась:

— Звісно, як у підручнику.

Він стиснув губи. Подумав.

— Популяційний… зсув. Якщо за час циклу щільність популяції на даній території змінюється… Або якщо особливість населення… кочове… мігруюче…

Лідка спіймала поглядом щонайменше двох дівчат, яким дуже хотілось Максимову підказати. Одна — серйозна погануля з ріденькою косою, інша — таки нічого, білявочка, кучерява лялька. Звісно, такий хлопчик повинен мати успіх…

Лідка відчула раптовий приплив роздратування. Згадались співчутливі очі директорки: «Часто буває, що жінки, з якихось причин позбавлені радості материнства, приходять працювати в школу… Щоправда, зазвичай це стається раніше, на дев’ятому-десятому році циклу…»

— …Якщо кількість населення позначити як єн, площу території — те, а пропускну здатність воріт як ве… То популяційний зсув дорівнюватиме… ен перше мінус ен друге, поділити на те… ні, поділити на ве…

— Трійка, — сказала Лідка з майже щирим жалем. — Три бали, на більше твоя відповідь не тягне.

Хлопчик мовчав. На вилицюватому обличчі його повільно проступали червоні плями.

У неділю, о четвертій ранку, оголосили навчальну тривогу. Лідка ночувала на квартирі у батьків; напередодні пізно лягла, весь тиждень не висипалась, звук сирени ледь не спровокував блювоту.

— Я нікуди не піду! — закричала вона спросонку.

— Три доби виправних робіт, — флегматично сказав батько. — Або десять, якщо вдруге. Воно тобі треба?

Ледве пересуваючи ноги, штовхаючись і перечіпляючись на кожній сходинці, вибрались на подвір’я. У суцільній темряві метушилися промені ліхтариків — чотири цивільники-інструктори збирали кожен свою групу. Потім над подвір’ям зависла червона ракета, що імітувала, очевидно, характерне для апокаліпсису світло. І над сусіднім подвір’ям також висіла ракета. І над наступним. Певно, на «навчалку» підняли весь мікрорайон.

П’ять хвилин пішло на перегук; із будинку Лідчиних батьків не дорахувались лише якоїсь бабці з п’ятого поверху та чоловіка, що напередодні поламав ногу. Інструктор насупився:

— Санітарна команда, на вихід! Ноші, все, що належиться…

Ніхто не наважився заперечувати. Санітарна команда, до якої належав і Лідчин брат Тимур, витягла нещасного з ліжка, той якийсь час горлав і нерозбірливо лаявся, але потім затих. На інші ноші вклали бабцю.

— Четверта мрига, — бурмотіла бабуся. — Четвертої — не пережити. Облиште, дайте померти спокійно…

Лідці було її шкода.

У суворому порядку рушили вулицями. По черзі несли ноші; загіпсований чоловік важив як мармурова колона, носильники швидко стомлювались. Ніхто не скаржився, керівники груп слухали повідомлення по радіо і, підкоряючись їм, увесь час змінювали напрямок руху. Приблизно за годину ходу, коли складка панчохи на п’ятці немилосердно натерла Лідці ногу, керівники навчань вирішили, що зараз саме час для смуги перешкод. Похмурий натовп тренованих сходами видерся на дах шестиповерхового будинку, звідти вузьким залізним містком перебрався на дах сусіднього. Загіпсований чоловік стогнав крізь зуби. «Довго ще?» — питали в інструкторів задихані жінки. «Скільки знадобиться».

Світало. З вікон співчутливо визирали мешканці, яких сьогоднішнє тренування оминуло. Поки що оминуло. Нікого не мине цей жереб, не піднімуть у неділю вранці — дістануть опівночі серед робочого тижня…

Лідка дивилася собі під ноги. Руберойд, цегла, антени. Дахами будинків тяглася чудово, просто-таки з любов’ю обладнана пішохідна траса, і близько ста жінок, чоловіків і старих крокували нею, охаючи, мучачись задишкою і проклинаючи ЦО — проклинаючи мовчки.

Інструктор ЦО заробляє більше, ніж Лідчин батько, який теж не остання людина. Інструкторські вакансії розмножуються, як кролики, але охочих однаково вистачає, на одне місце по десять претендентів. Великого розуму на цій посаді не треба, освіти теж не треба, потрібні лише пристойна біографія та фізпідготовка. А на додачу до солідної зарплати та цілого переліку пільг інструктору дається ще й влада, найсправжнісінька: «Громадянин, що не виконав розпорядження інструктора під час навчальної тривоги, має бути покараний адміністративним арештом на термін до півроку…»

Навчити. Натренувати. Довести до автоматизму. Так, щоб справжній апокаліпсис і справжня евакуація здалися прогулянкою, ледве не розвагою. Ці регулювальники перед муляжами Воріт. Ці знаки, жести, команди, що снилися Лідці в червонуватих маячних снах, і не тільки Лідці, певно, снилися. Колона вишикувалась — пішла — спинилась. Пішла — спинилась. Пішла — спинилась… Жодної штовханини. Автоматні черги поверх голів. Примусові психіатричні обстеження саботажників, «осіб, що свідомо опираються комплексу підготовчих заходів ЦО».

Краще вже мрига.

Двері до чоловічого туалету були відчинені навстіж. Маленька немолода прибиральниця мила білу стіну вмивальні, і вигляд у бабці був чомусь винуватий. Із-під ганчірки стікали темно-червоні патьоки. Лідка спохмурніла:

— Кого тут по стінці розмазали?

Прибиральниця не зрозуміла її гумору, дрібно закліпала очима:

— Та от, Лідіє Анатолівно, просто пишуть усяке фломастером, дурниці всякі… Вічно пишуть у туалеті…

— Відшукаємо хто — швиденько на облік поставимо, — сказала Лідка механічно, думаючи вже про інше. Переступила поріг класу, дочекалась, поки настане цілковита тиша, пробігла поглядом обличчя — і відчула неправильність. Маленьку, непомітну окові, яка поки що не піддавалася визначенню. Щось змінилось.

— Сідайте… Розгорніть зошити. Відкрийте книжки на двісті десятій сторінці і подивіться на завдання сьоме параграфа сорок другого…

Максимов, що ненавидів Лідку й нервувався в її присутності, був сьогодні монументально спокійним, навіть задоволеним. Зате на личку його білявої лялькової подружки виступили червоні плями, і вона ніяк не могла відшукати в підручнику потрібну сторінку. Друга залицяльниця, розумненька погануля, пересіла сьогодні за останню парту.

— Дрозд, хто дозволив тобі пересідати?

Погануля підвелась. Очі її недобре поблискували. Підставивши під лікоть правої руки кулак лівої, дівчинка вимогливо підняла руку:

— Лідіє Анатолівно! Можна сказати?

Сум’яття в класі. Перезирання, цитькання, поганулю смикають за поділ, але вона вперто тягне руку.

— Кажи, — кивнула Лідка.

— Лідіє Анатолівно! А Максимов написав на стіні…

Донощиця затнулась, ніби не наважуючись вимовити крамолу. У класі зробилося тихо-тихо, шелестів, ударяючись об шибки, сухий сніг.

— «Віка плюс Артем»? — глузливо спитала Лідка. — «Дорівнює любов»?

Хтось хихикнув — і відразу замовк.

— Ні, — похмуро сказала донощиця. — «Стужа — дресирувальник».

— Що? — автоматично перепитала Лідка.

— «Стужа — дресирувальник», — пошепки повторила дівчинка.

Лідка подивилася на Максимова. Хлопець сидів випроставшись, як велів внутрішній розклад — спина рівна, між животом і краєм парти відстань у долоню, підборіддя підняте, руки зігнуті перед грудьми, права лежить на лівій. Бліде обличчя без жодного виразу.

— І де він це написав? — м’яко спитала Лідка.

— У туалеті, — сказала донощиця.

— У жіночому? — спитала Лідка ще м’якіше.

Донощиця спалахнула:

— У чоловічому…

Клас заворушився. Стриманий сміх. Перезирання.

— Не може бути, — протягла Лідка, досі дивлячись на Максимова. — І ти сама це бачила, Дрозд? У чоловічому туалеті?

— Він написав! — із викликом сказала дівчина, і під її поглядом у класі стихло підсміювання. — У туалеті нікого не було, у Максимова був червоний маркер! Він вийшов, а я зазирнула й побачила!

Лідка зустрілась із нею поглядом — і зціпила зуби. У дівчиська були очі-свердла, такий знайомий і такий забутий погляд.

Хто в неї батьки? Хай йому чорт, не пригадується. Треба відкрити журнал на останній сторінці — там розписані всі адреси й дати народження, номери страхових полісів і цивільних дільниць, і посади батьків розписані теж…

Як би так відкрити журнал на останній сторінці… ненав’язливо?

— Максимов…

Вона хотіла спитати: «Максимов, це правда?», але останньої миті прикусила язика. Бо у хлопця вистачить клепки відповісти «Так». У присутності всього класу. Він повнолітній, йому давно виповнилося шістнадцять, а отже, ідіотська витівка обертається відразу кількома статтями. Образа честі та гідності Президента (а хто доведе, що «дресирувальник» — слово не образливе?), компрометація урядової й антикризової програми, хуліганство. Плюс обтяжливе формулювання «у стінах навчального закладу». Дурник. Маленький дурник.

Ніби мимохідь, розмірковуючи, вона перевернула журнал задньою обкладинкою догори. Зітхнула, відкрила.

— Максимов, у тебе справді є червоний маркер?

Весь клас знає, що є. Маркер примітний; хлопцеві привезли його з-за кордону кілька років тому, коли такі поїздки ще були можливими.

Максимов покірно поліз у пенал по маркер; Лідка пробігла очима записи в маленькому шкільному «досьє». Дрозд, Антоніна Григорівна, номер чотири в списку. Мати — харчовик-технолог. Батько — інструктор ЦО третього ступеня. Усе зрозуміло з тобою, дівчинко.

Максимов Артем Олексійович. Номер тринадцять у списку. Колишній відмінник. Не пощастило, з таким номером…

Мати — інженер. Батько… про батька немає даних. Самотня мати?

Хай йому чорт, та що ж робити?! Увесь клас у свідках звинувачення. Ця дурепа, інструкторова донька. У давні часи Лідка познущалась би з малолітньої шпигунки і викликала б її до дошки — відповідати яку-небудь головоломну тему. Їй і тепер смішно, але в паралельному класі одного хлопця минулого тижня відправили в колонію. За те, що обізвав цивільника старим дурнем.

Прибиральниця, мила розумна прибиральниця, треба купити їй шоколадку і з чим-небудь привітати. Або просто почастувати…

Вона демонстративно подивилася на годинника:

— Час уроку спливає зі страшною швидкістю. Дрозд, Максимов, ходімо зі мною. До директора.

Донощиця стиснула губи, але підвелась. Максимов устав легко, зовні легковажно; його ставлення до біологічки ні для кого не було секретом. Ставлення Лідії Анатолівни до колишнього відмінника, що скотився тепер до трійок, також ні в кого не викликало сумніву. Отож донощиця влучила як в око. Класу було цілком зрозуміло, чим усе скінчиться.

Білява дівчинка — Віка — з червоної зробилася блідою аж синьою. Не сталося б чогось із нею.

— Якщо за час моєї відсутності я почую в класі хоч один звук…

Нікому не спадає на думку спитати, як можна почути звуки під час відсутності. Формула відпрацьована, незграбна фраза наказує закрити рота й мовчати. І мовчатимуть.

У супроводі хлопця та дівчини Лідка вийшла в коридор. Дуже пощастило — нікого. Тиша. Навчальний процес.

— Тоню, — майже лагідно спитала Лідка. — Де ж?

Двері чоловічого туалету досі стояли навстіж. По всьому коридору розходився запах хлорки; уже на підході донощиця відчула, що щось негаразд.

Чисто вимиті стіни. Вимита підлога. Краса.

— Тут було, — тихо сказала донощиця. — Це змили. Прибиральниця.

— Яка? — м’яко спитала Лідка.

— Звідки я знаю? — озлилась дівчина. — Яка сьогодні чергує, ви дізнайтесь…

— Я обов’язково дізнаюсь, — пообіцяла Лідка. — А тепер скажи мені, Антоніно. У тебе якісь рахунки до Максимова?

Донощиця спалахнула. Надула щоки, хотіла щось сказати, але стрималась.

— Розумієш, Дрозд. Це ж легко дізнатись. Просто зараз спитати у класу, і діти згадають, чим Максимов тебе дійняв. Може, він поставився до тебе не так добре, як тобі хотілось?

Поганулине лице налилося кров’ю до пурпурового відтінку.

— А ти ж висунула дуже серйозне звинувачення, Дрозд. Дуже. І якщо виявиться, що воно неправдиве, що це звичайна помста…

— Він написав! — верескнуло дівчисько.

— Де? — тихо спитала Лідка. — Якщо ти бачила, як він писав, треба було відразу бігти до чергового педагога, до завуча, до вчителя ЦО… Але вони спитали б тебе: а що ти робила в чоловічому туалеті? І як часто ти туди зазираєш? І що ти хочеш там побачити?

Дівча готове було розревітись. Очі-свердла перетворились на звичайні скривджені, сповнені вологою очі. Куди тобі змагатись із нами, цивільнича донько. Кінчилося твоє перше кохання. Змирись.

— Іди в клас, Дрозд. Ні… іди до туалету — жіночого! — і причепурись. І надалі, будь ласка, думай, що кажеш.

Донощиця пішла геть; за хвилину на іншому кінці коридору забулькала в раковині вода. Максимов як став, прихилившись спиною до одвірка, так і стояв непорушно. Стискаючи в кулаці червоний маркер.

Він був одного з Лідкою зросту. Від нього пахло юнацьким потом, і не гарячим, фізкультурним, а холодним, липким, нервовим. Але запах не був неприємним. Очі, зеленіючи, як хвоя, часто й розгублено кліпали.

— Дурень, — сказала Лідка самими губами. — Ідіот… іди в клас.

Чомусь у неї був гарний настрій. Уперше за багато днів. І навіть за багато місяців.

І чомусь, побачивши Максимова, що відділився від цегляної стіни, вона не здивувалась.

Кінчився шостий урок, і кінчилась щотижнева планерка.

Шоколадку прибиральниці Лідка так і не подарувала — відклала на потім, щоб не викликати підозр. У Антоніни Дрозд не стало духу, щоб провести дізнання самостійно. А може, вона зробить це завтра. Сьогодні вона надто засмучена.

Директорка казала щось про зниження успішності — Лідка слухала одним вухом. Потім пішла мова про порушення дисципліни та правопорушення малолітніх; останнім часом, казала директорка, почастішали випадки різноманітних хуліганських вибриків, що їх підтримують, на жаль, дорослі. Відмова від участі у зборах, ігнорування вказівок інструкторів ЦО, провокаційні написи на стінах…

Ліва рука директорки спочивала на перев’язі. Під час останньої навчальної тривоги немолода жінка впала і дуже розтягла сухожилля.

Лідка звільнилась за чверть до четвертої; отже, Максимов прочекав на вулиці близько двох годин. Притому, що сьогодні мороз і вітер.

— Лідіє Анатолівно…

Злочинна змова, подумала Лідка. А якщо в нього в кишені підслухувальний пристрій?

Маячня. Чого лиш не спаде на думку напередодні апокаліпсису.

Вона йшла, не сповільнюючи кроку. Максимов ішов поруч, і Лідка бачила, що він розгублений. Він чекав, що вона хоча б погляне на нього, про щось спитає…

Біля переходу вона змушена була спинитись. Дорогою йшла, зневажаючи світлофори, колона військових машин, точніше, колишніх військових, переобладнаних під потреби ЦО. Величезні ребристі шини хазяйновито місили сніг.

— Їм на тебе начхати, — сказала Лідка, ледь розводячи зуби. — Вони їдуть у своїх справах. Вони не добрі й не злі. Вони мають їхати. Якщо ти послизнешся й опинишся в колії — вони проїдуть по тобі. Сам винен. Вони — машини. Вони роблять свою справу… А ти — дурень.

Максимов мовчав, уражений.

— Більше так не роби, — зітхнувши, завершила Лідка. Усе-таки шкільна фразеологія повільно, та впевнено липла до неї, заповнювала пам’ять і мовлення. «Відповідальність за послідовне опанування знань… Повсюдне паплюження епохального значення…»

Колона пройшла. Залишки снігу на дорозі скидалися на пожовану сіру серветку.

— Ти справді її скривдив? — спитала Лідка неуважно.

— Вона мені не подобається, — жалібно сказав Максимов.

Лідка ледве стрималась, аби не засміятись. Незважаючи ні на що, в неї був чудовий настрій. Може, завдяки цьому дурникові.

Вона вперше від початку розмови подивилася на нього. Це коротке пальтечко він носив, мабуть, уже років п’ять, і спершу воно було величезним, нижче колін, потім непомітно стало якраз, а тепер скидається радше на куртку. Кругла дитяча шапка зі штучного хутра. У Лідчині часи такого хлопця засміяли б до істерики, і жодна дівчина не зацікавилась би ним, хіба що найбільш екзальтована. А тепер більшість підлітків ходить у перелицьованому дитячому одязі, бо на новий не вистачає грошей. Звикли, не помічають. Треба ж оплачувати роботу армії інструкторів, які нічого не вміють, окрім як водити свої групи до муляжів Воріт. Агітаторів, які роз’їжджають по селах із баянами, плакатами та навчальними фільмами. Стратегів і тактиків, які розробляють усе нові маршрути з урахуванням зміни обставин. Колосальний парк різноманітної техніки, секретні інститути стеження, виявлення та зв’язку тощо, всього не перелічити…

— Вона страждає, — сказала Лідка. — Зрозумій її правильно.

Максимов мовчав, опустивши зелені очиська. Куточки рота його були опущені по-дорослому скорботно, так що Лідці захотілось напхати йому снігу за комір, аби пожвавішав.

Але вона стрималась.

Уже в перший день нової чверті старшу групу в повному складі зірвали з трьох уроків. Лідка похмуро вешталась учительською, слухала плітки, намагалась читати газети — нудота. Їй треба було пройтись по крамницях, але, зневажаючи себе, вона так і не наважилась вийти. Імовірність зустрічі з патрулем була не така вже велика, але Лідку сіпало від однієї думки про це.

На четвертому уроці в неї був «улюблений» клас. За десять хвилин до дзвоника автобуси висадили старшокласників на шкільному подвір’ї; усі вони мали кепський вигляд. Цивільники провели перегук — і незвично мовчазна юрба підлітків розтеклася по класах.

— Розгорнули зошити. Тема сьогоднішнього уроку… що це ви всі такі прибиті?

Мовчання.

— Віко Роєнко, що було на екскурсії?

Бліда білявка — неабияке видовище. Лялькове личко Віки мало виразний синій відтінок.

— Ми були на екскурсії в морзі…

— Де?

— У міському морзі, — розгублено зізналась Віка. — У програмі… у межах програми… підготовки до апокаліпсису. Нам показували жертв автокатастрофи… за характером… ушкоджень… Можна вийти?!

Лідка ледве встигла кивнути. Затискаючи собі рота, білявка вилетіла з класу.

— Дрозд… розкажи, що там було.

Доньці цивільника годиться мати міцніші нерви, ніж в інших. Тоня Дрозд набрала в груди якомога більше повітря:

— Характер ушкоджень при тисняві у Воротах подібний до характеру ушкоджень… при деяких видах автокатастроф! Нам показали… щоб був стимул тренуватись, бо всі скиглять і скиглять, що, мовляв, надто багато навчальних тривог…

— Зрозуміло, — швидко сказала Лідка. — Відкрили підручники. Трьохсота сторінка, вправа двадцята до параграфа п’ятдесят дев’ятого. Дрозд, прочитай уголос…

— …Послідовно перелічити загальні закони виникнення Малих Воріт у лісостепу, в степовій зоні, в напівпустелі, в пустелі… Написати формулу популяційного зсуву стосовно вищих тварин… Підставити в неї дані…

Лідка дивилась у стіл. У животі в неї було порожньо й холодно; за день чи два, як натякала директорка, «екскурсія» чекає на весь викладацький склад. Ну Лідка, скажімо, кризовий історик і багато чого бачила. Але…

Відчай був схожим на вибух. Лідчині пальці самі собою стиснулись на картонній обкладинці журналу.

Чому?! Що, інакше — ніяк? Інакше — не пройти? «Апокаліпсис — намордник, одягнутий на людство…» «Натовп схожий на амебу… найпростіші рефлекси… найпростіші подразники…»

Рефлекс. Але рефлекс складний. Усе життя покласти на його відпрацювання. Покоління за поколінням. Може, з часом послух інспектору зробиться вродженим?

Ні. Набуті властивості не передаються у спадок. А отже — від народження до смерті тренування і тренування, а прийде наш час — увійдемо у Ворота з гордо піднятою головою… З рефлекторно піднятою головою. Альтернатива? Тиснява. Куча мала. Пекло, де лишилась Яна…

Лідка зрозуміла, що клас давно дивиться на неї й чогось чекає. Що донощиця Дрозд давно прочитала завдання й чекає подальших указівок. І що вони — багато хто з них — чудово розуміють, чому замовкла біологічка й про що вона думає. В усякому разі гадають, що розуміють.

— Дрозд, — сказала Лідка незвично слабким голосом. — До дошки, пиши закони, пиши формулу, підставляй дані. Максимов, піди подивись, як почувається Роєнко…

Максимов підвівся, але білявка вже повернулась, трохи не така бліда, з мокрими плямами на форменій сукні.

— Хто з вас читав праці Зарудного? — несподівано для себе спитала Лідка.

Здійнявся ліс рук:

— Ми проходили з новітньої історії… «Вступ до історії катаклізмів» і деякі статті…

— А поза програмою, для себе — ніхто не пробував читати? — спитала Лідка бозна для чого.

Руки опустились.

— Нє… ми за програмою…

Максимов насупився. Із викликом глянув Лідці в очі і — єдиний — підняв руку.

Рукав піджака був трохи закороткий. Скотився ледь не до ліктя.

— Але чому ж ніхто цього не знає?!

Вони йшли пустельною вулицею, яку продували всі вітри.

— Я думав, Зарудна, невістка Зарудного — це та жінка з Дитячого фонду, я колись бачив по телевізору, давно, правда… Я ніколи б не подумав… Я думав, у вас просто таке саме прізвище!

— А чи не все одно? — спитала вона похмуро. — Із сином Андрія Ігоровича я вже багато років як розійшлась. Прізвище залишила… бо Андрій Ігорович не був би проти. Прізвище — і все.

Максимов насупив брови, ніби щось пригадуючи. Згадуй, зітхнувши, подумала Лідка.

— Якщо ви приховуєте це, — запнувшись, почав хлопчик, — то я нікому не скажу…

Лідка відкрила рота, щоб упевнити Максимова у своїй цілковитій байдужості, але в цю мить високо в небі розірвалась сигнальна ракета, і відразу звідусіль завили сирени.

— У тривогу вклепались, — сказав Максимов гірко. — А в мене на сьогодні стільки уроків…

Лідка швидко подивилась навколо. Сутеніло, вулицею мела заметіль, засвічувались — і відразу гасли вікна в будинках.

— Іди за мною.

Вона безцеремонно схопила його за рукав пальта й потягла вбік. Тут, неподалік, був недорозібраний дитячий майданчик із круглою башточкою-фортом. Башточку любив і чистив місцевий двірник; часом дорогою з роботи Лідка дозволяла собі усамітнитись в іграшковому замку. Він помітно покращував їй настрій.

— Стрибай. Щоб не лишилося слідів перед входом.

Вона чомусь не сумнівалася, що він послухається. Не закліпає очима, не спитає: «А як же тривога?»

Віконця-бійниці були такими вузькими, що в них не пролізло б середнього розміру яблуко. Нагору вели гвинтові сходи; на другому поверсі уздовж стін розмістилися напівкруглі лавки.

— Сидимо. Тихо.

Зовні заметушились ліхтарики. Потім підійшла машина з потужним прожектором, і промінь його мазав, як малярний пензель, по фасадах будинків, уздовж вулиці, і щоразу, коли маленька дитяча башточка потрапляла в його світло, Лідка бачила перед собою зосередженого, трохи наляканого, та загалом спокійного Максимова. Стиснуті губи робили його старшим, ніж він був насправді, зате широко розплющені очі лишались відверто дитячими, Лідці здавалося, що перед нею сидить то хлопець років двадцяти, то хлоп’я років дванадцяти.

Вона стиснула його руку:

— Не бійся…

Він кивнув. Нічого, мовляв. Не боюсь.

Глухі голоси завели знайомий перегук; когось чекали, але ні Лідки, ні Максимова в цих списках не було, вони мали самі зафіксуватись як випадкові перехожі, та от не випало. Застудженим голосом скаржилася на долю якась жінка, металічно промовляли рації, вуркотів мотор, лаялись чоловіки. Потім до Лідчиних вух долетів свисток — колона важко рушила з місця, в ніч, у хуртовину, що починалась, до рефлексу, до підкірки, тепер уже тренуватися не так важко, ви помітили, тепер усе йде як по маслу, рух на свіжому повітрі дуже корисний для здоров’я, ви не повірите, в мене перестало боліти серце і значно покращився колір обличчя…

Колона пішла. Ліхтарі лишились.

— Будинок тридцять «бе», квартира тринадцять, — бубонів зовсім поруч хрипкуватий чоловічий голос. — Відмова, мотивування — запалення легенів.

— Із запаленням сказали поки що не брати. Довідка є?

— Нема.

— Яка дільниця?

— Сто сорок сьома.

— Косить, мабуть, зараза. Перевірю.

— Перевір… і двійко пацанів знайшли в підвалі, мотивування ніякого, самі сльози. По чотирнадцять років, молодша група.

— Хай школа розбирається… Усього?

— Усього за двома дільницями семеро відмовників. Цього ненормального з п’ятої квартири вже забрали, я зателефонував. Пані з запаленням, двоє пацанів, старий пень із тридцять «а», померти, ка, хочу спокійно.

— Блін…

— Ага… Спокійно, кажу, не вийде, дідусю… І одна парочка закосила, сирени, кажуть, недочули. Мужик і баба, з ліжка їх витягли, ну звісно — почуєш тут! — Голос безсоромно реготнув. — Ці, правда, відмовлятись не стали, ноги в руки — і любісінько побігли…

— То чого ти мені звітність псуєш?! П’ятеро відмовників, п’ятеро, цих бовдурів я полякаю, а у зведення їх не занось. Усі?

— Всі… П’ятдесят сім осіб зі списку відсутні — у відпустці, у відрядженні, не повернулися з роботи. Треба було пізніше сигналити.

— Як нам командують, так ми сигналимо.

— Так… Слухай, тут пані з хлопчаком під сирену проходили, а в списках випадкових їх не було.

— Яка ще пані з хлопчаком? Місцеві?

— Ні, в списках їх нема. Випадкові. Перехожі. Куди вони могли подітись?

— Устигли, видно.

— Нє. Не встигли. Темно, зараза…

— Я ж тобі машину пригнав.

— Ага… Хай посвітять по палісадниках. Може, вони на дурнячка сховались де-небудь.

Максимов інстинктивно втиснувся в камінь, подалі від бійниці. Лідка й сама напружилась. Нещадно мерзли пальці ніг у надто тонких чоботах.

Знову завуркотів мотор. Сніг заіскрився, ніби під сонцем. За мить у башточці зробилося світло як удень. Лідка побачила величезні очі Максимова та крапельки поту на його лобі. Це в такий холод.

— По палісадничках, по щілинах, он там у підворіття… і за трубою… Так.

— Один спритник у каналізаційному люку ховався…

— …То їдемо чи ні?

— Зара, зажди… куди вони, суки…

— …Треба спершу машину приганяти, а потім сирену давати.

— Тоді всі, як прожектор побачать, із будинків розбігатись почнуть…

Голосно зареготали кілька голосів. А серед них же може бути й тато Антоніни Дрозд, подумалось Лідці, й сорочка відразу прилипла до спини. Він дуже легко може серед них опинитись. Ото було б йому… ото удача…

— Слухай, ця чортовина кам’яна, башта, чи що, стирчить тут як хрін, розвернутись не дає. Давно хочу сказати — посигналь нагору, щоб дали дозвіл на знесення.

Білий промінь ударив у бійниці. Лідка бачила, як розширились зіниці Максимова. І як він утиснувся в кам’яну стіну, відвертаючи обличчя від безжального світла.

— Згадаю — посигналю… Гаразд, я поїхав. У мене ще три сирени сьогодні за планом.

Прожектор зник. Зробилося темно.

Налетів вітер. У вузьких бійницях затанцювали сніжинки, холод пройшовся по всій башті, від підмурівку до бляшаної бані.

— С-с-с… Ш-ш-ш… пайок дадуть… поділишся?

— Дочекаєшся від них… Ш-ш-ш…

— Бувай…

— С-с-с…

Ревіння мотора.

Прожектор погас зовсім — і темрява зробилася зовсім непроникною. Не світилося жодне вікно. Страшно.

Максимов посунувся вперед, і вона вухом відчула його лоскітливе дихання.

— А якщо… вони лишились… стежити?

— Темно, — сказала Лідка пошепки. — Зараз підуть перехожі, ну, й ті, що з роботи ще не прийшли… І тоді ми вийдемо, в темряві. Хто що доведе?

— Ви хоробра, — сказав Максимов ледь чутно.

Вона осміхнулась:

— Я боягузка… Твоя мати не хвилюється?

Хлопець пововтузився на лавці:

— Вона… знає ж, що я можу в облаву… тобто в тривогу потрапити. Тобто вона хвилюється, звісно…

— Посидьмо ще хвилин п’ятнадцять — і ходім… Пообіцяй мені, Артеме.

— Що?

— Пообіцяй, що сам ти НІКОЛИ так не робитимеш.

Новий порив вітру змусив обох зіщулитись. Лідка терла долоні в рукавичках, але пальці не бажали зігріватись, а тільки ще дужче мерзли.

— Бо… люди повинні чесно тренуватись? — спитав Максимов так тихо, що Лідка швидше здогадалась, аніж розчула.

Тепер, коли очі відвикли від світла, можна було розрізнити обриси бійниць. І лапаті сніжинки. І самотню зірку в розриві снігових хмар.

— Бо тебе спіймають, дурнику.

Він зітхнув із таким полегшенням, що навіть крізь завивання вітру Лідка розчула це його зітхання.

— Я так і… але мене не спіймають!

— Спіймають. Обіцяй, що не будеш. Інакше завалю на контрольній.

Він невпевнено помовчав.

— Знаєте… я більше не боюсь контрольних.

— Гаразд. А на моє особисте прохання?

Він помовчав іще.

— Гаразд. Обіцяю.

У темряві вони потиснули одне одному руки, і Лідка зрозуміла, що пальці Максимова ледве згинаються.

— Так діла не буде… Іще хвилин десять терпіти.

Вона стягла з нього тонкі рукавички зі штучної шкіри й узялась розтирати його руки снігом — свої і його. Зігрілась. Сніг танув, стікав із червоних, розпухлих, гарячих долонь.

— Як вуха?

— Поки що не треба…

— Іще пять хвилин. Зараз виходимо.

Вона дуже давно нікого не ТОРКАЛАСЬ. Короткі обійми з мамою, дружні потиски руки Тимура — не те…

Прийшла й утвердилась давня, заборонена думка: це міг бути мій син. Лідка зрозуміла, що, не прогнавши цієї думки, вона назавжди зіпсує цей вечір і цей день. І по-справжньому зненавидить Артема Максимова.

Це НЕ МІГ бути мій син!

— Еге, та в тебе ніс відмерз, — сказала вона неуважно. Притягла його до себе — він не дуже пручався — і губами відшукала губи.

Поцілунок на морозі — задоволення екзотичне. Утім, вона не збиралась розбещувати Максимова — їй важливо було затямити, що він НЕ СИН їй.

А він відповів. Він, виявляється, чудово вмів цілуватись. Усі намовляють на сучасну молодь, що вона, мовляв, ледача й закомплексована.

Лідка вигнулась дугою. Давно забуте відчуття; Господи… Нарвалась. Сама. Нарвалась.

Вона обійняла його за плечі — поверх дитячого пальтечка.

У віконце-бійницю зазирала зірка. Уже й не одна; небо поступово очищувалось, сніг перестав, але вітер посилювався.

Він захворів на бронхіт і місяць не з’являвся в школі. Для Лідки це був довгий, як життя, щасливий і важкий місяць.

У крихітній квартирці, яку вона винаймала ось уже кілька років, панували сум’яття й безлад. Упорядкований безлад, узаконений — їй просто не хотілося нічого змінювати, ніби предмети, зрушені зі своїх випадкових місць, здатні були розірвати усталений хід речей. І максимівський шалик, забутий на письмовому столі, лишився лежати там, куди його кинули, — Лідці здавалося, що це добра прикмета. Хай лежить.

У ванній так і лишився висіти чистий махровий рушник, яким користувався гість. Рушник давно висох, але Лідка не поспішала його прибирати. Хай висить.

Часом, прокидаючись о четвертій ранку, вона вкривалася потом від думки, що все скінчено і Максимова не повернути. Що, оклигавши після хвороби, він тихенько перейде до іншої школи. Що йому нестерпно соромно згадувати все, що сталося з ним, що він у депресії, що він ненавидить її, стару дурепу, стерво-біологічку, що він сміється з неї і зневажає себе…

Після години-двох таких міркувань Лідка вставала, в темряві йшла на кухню й ковтала приготовані з вечора таблетки. Іноді після цього вдавалося знову заснути.

Повертаючись у сутінках зі школи, вона задирала голову і дивилася на своє темне вікно. Розуміла все безглуздя цього ритуалу й однаково дивилась — їй здавалося, що одного разу вікно виявиться освітленим.

— Я поспішаю, — казала вона колегам і знайомим. — На мене чекають.

Колеги та знайомі перезирались, і Лідка цієї миті вірила, що сказане — правда. Що на неї справді чекають; вона поспішала додому, піднімалась на п’ятий поверх вузькими смердючими сходами, заходила до себе в кімнату — і бачила недбало кинутий шалик, що зберігав залишки хлопчачого запаху, і дві чашечки з-під кави з засохлим візерунком гущі на дні.

Тоді вона сідала на край дивана, дивилась у стелю і щасливо усміхалась.

Вона вигадувала причини, що дозволяли їй зателефонувати Максимову додому. Причин знаходилося скільки влізе — наближалась весна, а з нею й випускні іспити. Стан максимівського здоров’я мав викликати в педагога серйозні побоювання; Лідка кілька разів репетирувала майбутню розмову, прокручувала в уяві різні її варіанти. Можна зателефонувати з учительської, а можна з автомата. Можна зателефонувати ввечері, коли вдома будуть максимівські мати та брат. А можна вранці, й тоді є шанс застати хворого на самоті.

Вона вивчила напам’ять номер його телефону.

Але жодного разу не зателефонувала.

На кінець зими почастішали хвороби й серед учителів, Лідці накидали додаткове навантаження. Уроки йшли один за одним, класи — старша й середня група — змінювали один одного в Лідчиному кабінеті біології. При цьому хлоп’я чи дівча, що всідалися на священне місце Максимова, викликали в неї не зовсім зрозуміле роздратування. Їй доводилося робити зусилля, аби приховати його.

Часом Лідка мала стримувати себе, щоб без видимої причини не усміхатися на весь рот. Вона частіше ніж звичайно ходила по класу, вздовж рядів, бо скрипучий стілець відгукувався звуком на кожен рух, і всидіти на ньому бувало несила.

На неї дивились. Озиралися на вулиці зовсім незнайомі чоловіки. Витріщалися старшокласники. Ніби вона випромінювала тепло. Або запах. Або невидимі хвилі, коливання, кола по воді.

Якось — Максимов хворів уже двадцять днів — вона наважилася заговорити з математичкою, обтяженою класним керівництвом.

— Цей Максимов… Що він собі думає, на другий рік лишатись?

— Розмовляла з матір’ю, — неохоче відгукнулась засмучена, нечепурна жінка. — Скоро має вийти… Ви вже, Лідіє Анатолівно, дайте йому змогу наздогнати програму. Прикро — відмінник був…

Лідка скривила губи — і сама була вражена, як удало, як природно склалася на обличчі стервозна гримаска. От же ж звичка. Приростає.

А за тиждень Максимов з’явився в класі.

Вона побачила його мигцем, на перерві, і довго сиділа в учительській, тамуючи серцебиття, втримуючи губи, що роз’їжджалися до губів. Дурепа, дурепа, стара дурепа.

Вона увійшла до класу хвилин за п’ять після дзвоника — учні вже майже впевнились, що біологічка нарешті захворіла.

Вона увійшла, викликавши в усіх розчарування; вона навмисне не дивилася на максимівську парту і, лише утвердившись за столом, дозволила собі «помітити» новоприбулого:

— А-а-а, Максимов! Ну нарешті! Як ти почуваєшся?

Вона відразу пожалкувала про це питання. Бо тепер доведеться вислухувати відповідь.

Максимов підвівся, і вона побачила, що він схуд. І він змінився; залишки дитинства, незграбна фігура в мішкуватому костюмчику, круглі щоки — все лишилося в минулому.

— Дякую, добре, — сказав він тихо. — МАЙЖЕ ЗОВСІМ добре.

Від цього «майже зовсім» спалахнули Лідчині вуха, прикриті, на щастя, розпущеним волоссям. Вона нервово поправила зачіску; їй здавалося, що весь клас, від проникливої Антоніни Дрозд до тупуватого тишка Харченка, спостерігає за нею й чудово розуміє, що відбувається.

— Тобі доведеться наздоганяти програму, — сказала Лідка, дивлячись у журнал. — Сідай… У нас сьогодні нова тема. Державні заповідники та їхня роль у біологічному ритмі живої природи…

Максимов сидів, низько схиливши голову.

На перерві вона раз у раз виходила з учительської. Ішла коридором, то в туалет, то в бібліотеку, то ще кудись.

Він стояв перед величезним стендом і вдавав, що вивчає правила внутрішнього розкладу. Він стояв, не сходячи з місця, всі двадцять хвилин, доки тривала перерва.

Він теж боявся.

Він боявся, вистежуючи її після уроків. Лише потім вона зрозуміла, як страшно йому було зробити цей перший крок, — а раптом вона засміється і прожене. Або, що ймовірніше, подивиться холодно, без розуміння: «Максимов? У чому річ?»

Вона побачила його — і швидко відвела погляд. Відійшовши метрів на десять, сповільнила крок.

Він рушив слідом. Як хвіст.

Так вони пройшли кілька кварталів.

Потім Лідка ні сіло ні впало завернула в незнайомий, високий, пропахлий котами під’їзд.

І довгі десять хвилин — доки нагорі не грюкнули чиїсь двері — вони стояли обійнявшись, безгучно й непорушно.

Її життя отримало сенс. Знову і, як їй здавалось, тепер уже назавжди.

Дуже скоро з’ясувалося, що Максимов фатально відстав від програми. Це при тому, що в нього й раніше були трійки; Лідка чудово знала, що думають про неї колеги-вчителі. «Звела» хлопчика, щоб зірвати копійку на репетиторстві; батькам Максимова не варто було б слухатися зміюки. А-а-а, у хлопчика тільки мати…

Вона поверталася зі школи, ставила чайник на плиту, приймала душ й діставала з шафки флакон дорогих, шалено дорогих для скромної вчительки парфумів.

І чекала — зазвичай не довше ніж півгодини.

Спершу в коридорі чулися кроки, але вона стримувала себе, не бігла стрімголов назустріч, а чекала, доки в передпокої ввічливо тенькне дзвоник.

…Неможливо зустрічатися щодня. Тут і гуска запідозрить, що щось не так. Максимов приходив до неї у понеділки, середи й п'ятниці, але вона чекала на нього щодня, і дуже часто недарма чекала, бо раз у раз виявлялося, що він забув зошит, чи не зрозумів завдання, чи ще щось.

І в неї майже ніколи не ставало сил його вигнати.

— …Ти вважаєш, що так і має бути? Вироблення умовного рефлексу на проходження Воріт? Що заради цього треба було перетворити країну на дресироване стадо?

— Не знаю… А який може бути інший шлях?

— Але ж виживали й так! Багато років виживали! Твої батьки, ти сама, мої батьки, брат, та всі…

— Всі… Ті, кого ти бачиш, справді вижили. А тих, хто лишився ТАМ, ти не бачиш. Мою сестру Яну, наприклад…

— Вибач…

— Артемчику, річ не в тім, скільки НАС залишиться лежати на підступах до Воріт. Річ у тім, що коли задавлять навіть когось одного… затопчуть, змішають з землею…

— Розумію. Не продовжуй. Але ж нас топчуть уже тепер! Ми ВЖЕ затоптані, Лідо. Ще не настав апокаліпсис, а ми — вже…

Вони лежали, обійнявшись. У кімнаті стояла темрява, лише час від часу стелею пропливали відсвіти далеких фар.

— Ні. Ми не розтоптані. І нікому не дамо себе розтоптати. Ми лише вдаємо…

Він осміхнувся холодно, як навчена життям людина років сорока. Вона не бачила його усмішки, але відчула її й затихла.

— Так не вийде, Лідо. Ні в кого. Мій батько… Я не хотів казати тобі, але він не просто помер. Його відправили на суспільно корисні… звідти забрали в клініку… і прислали довідку, що він… помер від інсульту. І той чоловік із його газети, якого забрали одночасно з ним, — його дружині теж прийшло — від інсульту… Вони їх убили. Вони вбивають. Вони вбиватимуть більше. Бо інакше не втримаєш, самих запевнень у тому, що це потрібно, самих екскурсій до моргу… замало. Уже замало. Ми думаємо, що ми найрозумніші… Що ми прикинемось покірними, й нічого. Але в мене вже сил немає. Таких, як Тонька Дрозд і її татусь… Їм подобається, коли ми — бруд. Лідо, я не можу більше. Я не можу…

Сірою стелею знову пройшло біле сяйво. Світло відбилося в очах юнака, що лежав поруч, широко розплющених і вологих.

Вона обняла його. Накрила собою.

— Артемчику… В мене нікого немає, крім тебе. Послухай… тримайся. Усе мине. Пройде мрига, все налагодиться, заспокоїться ця істерія… І я повернусь у науку. І ти будеш зі мною. Вступиш до універу… влітку їздитимемо в експедиції. Узимку й восени — оброблятимемо дані, писатимемо статті… Я роздобуду допуск. Я зможу. Я просто злякалася тоді, відмовилась… а ми зрозуміємо.

— Природу Воріт? — спитав він пошепки.

— Так! — погодилась вона радісно. — Ми… ми налагодимо промислове виробництво цих самих Воріт, люди ставитимуть їх самі, як тепер ставлять муляжі. Ми не залежатимемо ні від чого…

— Це не розв’язання проблеми, — тихо сказав Максимов. — Це те саме, що в лабіринті для щура зробити сто додаткових виходів.

По шибках повільно, делікатно застукотів дощ. Потім усе швидше і швидше. Потім забарабанив.

— Артеме… Обійми мене.

Дотик. Ще. Спокій. Безтурботне щастя.

Їй снилася та давня експедиція, німотний зеленуватий світ і затоплені морем, не прибрані вчасно Ворота. Уві сні замість Славка з нею був Максимов.

Їй снився Андрій Зарудний, молодий, молодший від самої Лідки. Чомусь із зеленими очима, і з очей Андрія Ігоровича усміхався хлопчик Артем.

Їй снились університетські коридори, і червоні килими на сходах цивільникової контори, і червоні поля нескінченних маків. І замість безлічі незрозумілих, необов’язкових у її житті людей там з’являвся Максимов. Вона не бачила його, але відчувала його присутність.

Увесь дотеперішній світ, усе її попереднє життя були затягнені запилюженою такою завісочкою. Часом прозорою, часом майже невидною. І лише тепер, зірвавши пелену, Лідка розуміла, що жити під нею було нестерпно. Під цією сіренькою, всепроникною плівкою нелюбові.

Вона втратила півжиття.

А могла б утратити все, без решти. І так і не зрозуміти, що втратила.

…Вона чекала на нього довше, ніж звичайно. Він прийшов задиханий, сумний — мати, за його словами, щось давно підозрює й ось-ось розвине підозри. Ховаючи погляд, він припустив, що, можливо, доведеться змінити розклад зустрічей або взагалі якийсь час не зустрічатися; за хвилину, побачивши її обличчя, він обійняв її і сказав, що кине заради неї школу та сім’ю. Що втече з нею до лісу.

Нервово сміючись, вони допомагали одне одному роздягтись, коли за вікном завила сирена. Був ясний квітневий вечір; у сусідній квартирі впав і загримів по підлозі оцинкований таз.

— Громадяни, навчальна тривога. Громадяни, залік часу пішов. Увага… Навчальна тривога… Сто сім, сто шість, сто пять, сто чотири…

Лідка повільно випустила руки Максимова. Застиглими очима подивилась йому в обличчя:

— Не піду.

Він переминався з ноги на ногу, то просовуючи руку в рукав сорочки, то знову висмикуючи її назад:

— Що?

— Не піду! — пошепки вигукнула Лідка. — Ні! Ненавиджу! Не хочу! Замкну двері, всіх к бісу! Моя квартира… Не піду! Не бажаю!

— Дев’яносто два, дев’яносто один, дев’яносто, вісімдесят дев’ять, — бубонів металічний голос у дворі. Сходами лунко тупотіли чиїсь ноги.

— Заспокойся, Лідонько…

— Я спокійна. З мене досить. Я не щур, я не бажаю! Я не піддаюсь дресируванню. Я маю право здохнути! Я… маю право… кохати тебе, коли хочу! Я вільна людина!

— Лідо…

Вона вляглась на диван і закинула ногу на ватяну спинку:

— Усе. Йди. Ти — йди. А мені вже начхати.

— Шістдесят вісім, шістдесят сім, шістдесят шість…

— Лідо, — глухо сказав Максимов. — Мій батько… Тепер ти. Я не хочу.

— Нічого мені не зроблять, — сказала вона злісно.

— Зроблять, — тихо сказав Максимов. — Це саботаж. Для початку виженуть зі школи… Усе… стане… складніше.

— П’ятдесят два, п’ятдесят один, п’ятдесят, сорок дев’ять…

— Лідо, — пошепки сказав Максимов. — Я тебе дуже-дуже прошу. Будь ласка. Ну пересиль себе…

Вона відвернулась обличчям до диванної подушки й заридала.

На рахунок «нуль» вони вийшли з під’їзду — блідий хлопчик зі шкільним портфелем і його нервова, червона, обурена репетиторка. Ще б пак — так грубо перебили навчальний процес…

Сусіди поглядали скоса.

Вони косили б очима ще дужче, якби побачили, що у хлопчика під курткою немає ні сорочки, ні майки. А обурена пані вдягла плащ просто на еротичну мереживну комбінацію.

На випускному вечорі Лідка вперше побачила Максимову матір. Досі вони чомусь не здибалися ні на батьківських зборах, ні на загальношкільних святах; навіть у ті далекі часи, коли Артемові ще загрожувала трійка в атестаті, Максимова — всупереч порадам — не прийшла до школи, щоб поговорити з вередливою біологічкою.

І от тепер вони зітнулися — хоч Лідка весь вечір прагнула триматися подалі.

Максимова була Лідчиного покоління, та вигляд мала кепський, років на десять старшої. Погане життя не додає молодості. Тривога за сина — тим більше.

— Доброго вечора, Лідіє Анатолівно… Як прикро, що раніше нам не випадало здибатись.

Максимова говорила, а очі її швидко й уважно вивчали спершу Лідчине обличчя — разом із макіяжем і зачіскою, потім Лідчину фігуру — разом із фасоном костюма, і навіть туфлі, як здалося Лідці, співрозмовниця встигла роздивитись — аж до стану підошов. Лідка чекала, що наступної миті вона, осміхнувшись, додасть: «А чи не здається вам, що в НАШІ роки накидати сімнадцятирічному хлопчикові свої несвіжі пестощі — непристойно?»

— Вітаю, вітаю, — заторохтіла Лідка, сподіваючись потоком привітань збити Максимову з пантелику. — Такий день сьогодні, випускний вечір — це таке щастя, коли син закінчує школу, а він же у вас відмінник, вітаю, він входить у доросле життя, перед ним широкий шлях, нехай йому щастить…

Готові сполучення слів звично лягали на язик. Лідка говорила, а Максимова дивилася їй в очі; гримів шкільний оркестр, самодіяльний, зате гучний.

Вона про все здогадувалася, ця Максимова. Чи не про все, та тим нестерпнішим був здогад. Син, що досі не тримав від неї таємниць, тепер пішов до іншої жінки, і те, що ця інша годилась йому в матері, викликало в Максимової не те щоб обурення, не те щоб відторгнення, а зовсім безпорадну, розгублену, майже дитячу образу.

Вона, Максимова, боялася цього вечора так само, як боялась його Лідка. Вона спровокувала розмову, якої Лідка уникала. Вона сподівалася щось зрозуміти і щось для себе з’ясувати — та замість цього заплуталася ще дужче, бо сухорлява, молода на виду жінка з жорстким обличчям не мала, на думку Максимової, викликати в нормального юнака ніяких почуттів, окрім страху перед двійкою.

Артем спостерігав за зустріччю здалеку. Він мав на цьому вечорі свою роль; розчепурена білявка Віка не відходила від нього ні на крок, у той час як Тоня Дрозд розігрувала, ніби за нотами, бурхливий роман із хлопчиком з паралельного класу. Молодь здавалася трохи п’яною, хоч алкоголь був якнайсуворіше заборонений на цьому грандіозному святі, що затопило все місто; Лідка сто разів попередила Артема щодо можливих провокацій. Не брати до рота нічого, крім лимонаду, не брати до рук жодних пляшок узагалі. І весь час бути в усіх перед очима.

Boнa бачила, як він підійшов до матері відразу після їхньої з Лідкою розмови. І про щось спитав, підкреслено легковажно, але Лідка чудово бачила, який він напружений.

Вона не чула, що відповіла мати. І не бачила її обличчя; Максимова пройшла в роздягальню, а Артем лишився на місці, усміхаючись, але не дуже природно, а поруч уже стрибала білявка Віка, пропонуючи піти до вестибюлю, де давно вже почалися танці…

Лідка подумала, що так самотньо, як тепер, йому ніколи досі не було. Що весь цей вечір, у міру офіціозний, у міру розкутий, виявився раптом точною моделлю безглуздого світу, в якому вони з Лідкою чують одне одного за версту, але не мають права перекинутись слівцем, щоб не викликати пліток. І мати, змучена підозрами, хоча не має при цьому доказів. І стрибуча Віка, що демонструє всім своє право обіймати його за плечі. І Тоня Дрозд, що вважає, ніби бурхливі танці з громилом із паралельного класу дають їй перевагу в чиїхось очах.

Він усміхався, у міру сил пригальмовуючи розшаленілу Віку, але усмішка була все жалюгіднішою.

Йому було самотньо — і страшно. Звичайний страх перед майбутнім, що охоплює наречену на порозі церкви або випускника на сцені актової зали, був тут зовсім ні при чому.

Лідка зціпила зуби. Ніжність стояла в ній, співчуття та ніжність — аж до ніздрів. Майже материнське, як не крути, почуття.

Вона зробила крок уперед — і вся ця зала, розчепурені дівчата, гарно вдягнені вчителі та збуджені батьки, столи з бутербродами й лимонадом, хрипкі мікрофони, жовтий під шаром воску паркет, надувні кульки та кольорові прапорці — вся ця зала рушила спершу на неї, а потім повз, і рухалася все швидше, розмазуючись у русі, втрачаючи чіткість.

Зовсім поруч опинилося рум'яне, трохи примхливе личко Віки. Вона вже втрачала терпіння:

— Артемчику, ну ми так і стоятимемо тут сто…

Вона затнулась, бо Лідка підійшла вже досить близько, щоби потрапити в поле уваги Віки.

— Ну, хлоп’ята, як проходить вечір? — спитала Лідка, широко усміхаючись і всередині кривлячись від огидно-казенної фрази.

— Добре, — сказала Віка. — Просто чудово.

Максимов мовчав.

Ще не пізно було передумати. Повернути назад. Сказати щось на зразок «ну розважайтесь» і піти за столи, де Лідчині колеги відпочивають, пліткують і методично поглинають не доїдені випускниками бутерброди.

Лідка осміхнулась. Радісно і злостиво. А що такого вона хоче зробити? Нічого особливого. Усім можна, а їй ні?

— Максимов, ми чимало крові попсували одне одному. Ти не відмовишся станцювати зі мною?

Пауза. Здивований погляд білявки Віки — поки що лише здивований.

Усі вони про щось таке базікали. «А може, Максимов закохався в біологічку?» — «А може, він їй подобається і вона йому мститься?» — «А може…» — і задоволене хихотіння, бо тоді відразу можна припустити, що директорка закохалась у цивільника, а той і собі — у сторожа. Бентежна тема, чого б і не почесати язики…

Що дивного, якщо на останньому шкільному вечорі учень станцює з учителькою?

Веселі та здивовані обличчя насунулись — і знову розмазались у русі. У вестибюлі топтались, наступаючи одне одному на ноги, пари танцівників. Самодіяльний оркестр поступився місцем магнітофону; за особистою вказівкою районного інспектора на всіх випускних вечорах дозволено було грати лише романтичну танцювальну музику, це бал, а не стрибалки, хай молодь розвиває свій смак…

Вальс відгонив нафталіном.

Вони вибралися ближче до центру вестибюля, туди, де було вільніше. Упізнаючи Лідку, перед ними розступались.

Одна максимівська рука лягла їй на талію. У другій, гарячій і мокрій, втонула Лідчина долоня.

— І — раз-два-три… Та нехай. Просто рухайся в такт.

Під їхніми підборами потріскували, жмакаючись, кольорові спіралі серпантину. Налипали на підошви кружечки конфеті. Утім, їхньому танцю було далеко до справжнього летючого вальсу. То було скоріше підліткове тупцяння, не позбавлене, однак, певної вишуканості.

— Ти божевільна, — сказав він, ледь рухаючи губами.

— Ти вже не школяр.

— А ти…

— Я кидаю школу. Сьогодні.

Він так стиснув її долоню, що вона усміхнулась від болю:

— Так… ну її к бісу.

Його очі зробилися круглими й вологими, як залиті дощем фари.

— Лідо…

— Танцюй. Чого ти топчешся, як слоненя.

Його рука, що лежала в неї на талії, гріла крізь тканину піджака та блузки. Їй здавалося, що суворе вчительське ганчір’я ось-ось розповзеться, ніби під дією кислоти. Що максимівська долоня торкається вже голої шкіри.

— Зізнаюсь чесно, якби ви не написали цієї заяви, Лідіє Анатолівно, мені довелося б самій просити вас про це… Так-так, я підпишу. Дякую.

У директорки були жовтаві довгі нігті в острівцях облупленого лаку. З-за вилог стильного ділового піджака визирали зовсім немодні мереживні манжети.

— …Робота в школі вимагає особливих моральних якостей… ви не педагог, на жаль. Жодним чином. Я не давала ходу численним скаргам батьків… і навіть учнів… так чи інакше цей навчальний рік був для вас першим і останнім… Прикро. До речі, в новому циклі він захоче мати дітей. Ви, як я розумію, нічим не зможете йому допомогти. У вас же безпліддя?

Порцелянова підставка для олівців, що розмістилася посеред директорського столу, являла собою голову клоуна, що сміявся. Подекуди емаль збилась, через що весела посмішка зробилася схожою на передсмертний вишкір.

Видовбаний череп. Замість мозку — пластмасові тільця ручок і фломастерів. На жовтому олівці повзає муха.

— У мене немає ніякого безпліддя, Раїсо Дмитрівно. Наступного разу вимагайте від ваших інформаторів відповідної лікарської довідки.

Директорка усміхнулась — від щоки до щоки розтеклися фарбовані губи.

Лідка вийшла з кабінету, дивлячись просто перед собою. Увійшла до туалету, озирнулась, чи не бачить хто; вийняла з торбинки упаковку слабенького транквілізатора.

Дном свідомості пройшла думка — якщо зжерти відразу все, то й проблем ніяких не буде…

Лідка вмилась холодною водою. Усміхнулася своєму відображенню в надтріснутому дзеркалі. Спершу жалібно осміхнулась, потім спокійно, потім упевнено.

Сховала упаковку, так і не надірвавши.

Багато честі, Раїсо Дмитрівно. Чхати на вас із високого мосту.

Вона чекала Максимова на сьому, але дзвоник у двері прозвучав на півгодини раніше. Вона саме виходила з душу; щільніше загорнувши халат і розпустивши зібране на маківці волосся, вона прочовгала до дверей. І так квапилась відчинити, що не спитала навіть «Хто там».

— Ти сьогодні ра…

Прохолодний вітер під’їзду проліз під поли халата й торкнувся Лідчиних голих ніг. Вона змовкла.

— Мені можна увійти? — скромно поцікавився голова адміністрації Президента, Ігор Георгійович Рисюк.

Лідка відсахнулась у глиб квартирки. Тісної, ніби скринька. Обдертої, нечепурної, злиденної.

Не чекаючи іншого запрошення, Ігор Георгійович переступив поріг. Від нього йшли запахи дорогого одеколону, нової натуральної шкіри і, здається, коньяку. Міцного, не зовсім устояного перегару.

— Ігоре, ти п’яний, — сказала Лідка, ніби ці слова могли її захистити.

Хтось із-за плеча Рисюка уважним оком окинув Лідчине житло (разом із неприбраною білизною на дивані, максимівським халатом на спинці стільця та безладом на письмовому столі). Нечутно забрався в коридор, причинив за собою двері, але не заклацнув.

— Я п’яний, — стомлено підтвердив Рисюк. — Я трагічно п’яний. Тверезим би я до тебе не приперся.

Він усівся на стілець; Лідчині думки перебували в паніці, а руки все стягували поли халата, хоча щільніше загорнутись було вже просто неможливо.

— Чому… ви… ти… не попередив? — пробурмотіла Лідка, чудово розуміючи, що до її слів найкраще підходить зараз визначення «белькотіння».

— Телеграмою? — в’їдливо поцікавився Рисюк. — У тебе ж нема телефону!

Лідка згребла все, що лежало на дивані, зіжмакала, запхала у відкриту пащу постільної шафки. Рисюк сидів, похитуючись назад-уперед; він майже не змінився зовні, але був украй, маніакально зосереджений. На краватці, трохи нижче від вузлика, виднілася свіжа плямка жиру.

Він спіймав її погляд.

— Я випив пляшку коньяку, — повідомив він уривчасто, ніби відповідаючи на непоставлене запитання.

— Я бачу, — сказала вона тихо.

— Сядь.

Вона сіла на диван. Потім підвелась:

— Я в своєму домі. Не командуй, будь ласка.

— Для тебе краще, — він примружився, — виробити однозначну реакцію на будь-які команди. Підкорення. Тоді в тебе є шанс.

Старий будильник, що служив іще Лідчиним батькам, відлічував хвилини до появи Максимова. Хвилин лишалося всього двадцять чотири. Хоча Максимов, звісно, може й спізнитись…

Та не набагато.

Рисюк знову спіймав її погляд. Посміхнувся:

— Я порушую твої плани?

— Так, — сказала вона ще тихіше.

Рисюк устав, і вона цілу секунду сподівалась, що він повернеться й вийде. Замість цього він підійшов до письмового столу, скинув на підлогу папери — конспекти з біології Максимова-абітурієнта — і якийсь час розглядав усміхнене обличчя Андрія Зарудного.

— Так я і думав.

— Що ти думав? — спитала вона сухо.

— Не має значення, — він запхнув руки в кишені піджака. — Звари мені кави, Лідо. У мене в голові туман якийсь, нічого не розібрати.

Вона мимоволі подивилася на будильник.

— Устигнеш! — гаркнув Рисюк. — Усе встигнеш, у крайньому разі, відправиш його митися в душі або робити уроки… доки ми з тобою поговоримо.

Лідка повільно вдихнула. І так само непоспіхом видихнула.

— Не сумуєш за нормальним життям? — спитав Рисюк на тон нижче.

— Яке життя ти називаєш нормальним?

Рисюк наморщив носа. Демонстративно подивився навколо; впав на диван, закинув ногу на ногу:

— Хочеш новий анекдот? Керівники ЦО влаштували конкурс для ентузіастів, чия система тренувань прогресивніша. Приїхали будівельник, пожежник і лікар. Будівельник каже: я запровадив для своїх підлеглих курс тренувального падіння, поетапно, до п’ятнадцяти метрів без страховки. Пожежник каже: я запровадив для своїх підлеглих курс тренувальної пожежі, поетапно, до п’ятнадцяти хвилин перебування у відкритому полум’ї. Лікар каже: а я запровадив для своїх пацієнтів курс тренувальної смерті, поетапно, до п’ятнадцяти годин перебування в забитій домовині… Не смішно?

Лідка мовчала.

— То ти варитимеш каву чи ні? — спитав він вкрадливо.

Лідка мовчала.

— Ти не бажаєш мене бачити? Фанатика і мерзотника, ґвалтівника в усіх значеннях?

Лідка напружилась. Колись — тепер їй здавалося, що дуже давно, — вона, здається, сказала Рисюкові щось подібне. Якісь схожі прикрі слова. Цікаво, що вона забула, а голова адміністрації пам’ятає.

— Навіщо ти прийшов? Хіба ти не маєш інших справ — державного значення?

Рисюк важко підвівся з дивана. Підійшов до столу. Подивився в усміхнене обличчя Зарудного — похмуро, майже з ненавистю.

— Тобі, мабуть, так приємно. Під ЙОГО поглядом… Почала ти з ЙОГО сина, потім, певно, уявляла ЙОГО на моєму місці, тепер у вас любов утрьох.

— Іди геть, — сказала Лідка тихо.

— Зараз, — він кивнув. — Зараз-зараз… А ти пам’ятаєш Стужиного онука? Такого бридкого хлопчиська, пам’ятаєш?

— Із ним щось сталось? — спитала вона після паузи.

— Нічого, — глухо сказав Рисюк. — Ти телевізор дивишся?

— Ні, — зізналася вона чесно.

Він хрипко розсміявся:

— Дивлюся на тебе… Лідко. Лідко… Пам’ятаєш? Гелікоптери?

Вона злостиво, зовсім по-вчительськи скривила губи.

— Гелікоптери, — Рисюк знову повалився на диван, закинувши голову, відкривши Лідці худий борлак. — Ти була… ми були. Лідко, ми загинули. Ми майже зовсім загинули… Мені страшно. Звари мені кави.

Якийсь час вона дивилася на нього, не знаючи, що з ним робити.

— Ігоре…

— Я прошу тебе, — він підвів на неї вологі, з гарячковим блиском очі. — Я не спав дві ночі… Звари. Потім я піду.

Під його поглядом вона пройшла на кухню. До приходу Максимова лишалося десять хвилин; вона молола каву й намагалася переконати себе, що нічого жахливого не відбувається. Ну, напився голова адміністрації, ну, зітнуться вони з Артемом. Нічого. Нічого страшного. Завадити поєднанню Лідки з Максимовим не зможе ні Президент, ні його адміністрація, ні вся ЦО, разом узяті…

Коли вона повернулася до кімнати, Рисюк стояв перед відчиненим вікном і замислено колупався в горщику з кактусом. І кидав униз дрібні камінці, дрібки землі та піску.

— А-а-а… Он він іде.

Лідка глянула через його плече. Подвір’ям ішов, похитуючи торбою, Максимов. Ішов не ховаючись, як давно звик ходити. За деревами гуркотіли машини, десь гримів трамвай, і більше жодних звуків не було посеред цього червня, та все одно здавалося, що кожен максимівський крок лягає на ритм нечутного маршу.

Лідка мимоволі всміхнулась. Навіть тепер їй було приємно дивитися, як він іде; напруга, викликана візитом Рисюка, потихеньку відтавала, відходила, зникала.

— На мого хлопця схожий, — сказав Рисюк. — Цікаво, що б я сказав, якби мій хлопець зійшовся з учителицею…

Останнє слово-покруч вочевидь поєднувало в собі «вчительку» і «телицю». Лідка посміхнулась:

— Ти б не дізнався, татусю. Сумніваюся, щоб твій хлопець звіряв тобі секрети. Коли ти його бачив востаннє?

Рисюк різко повернувся. Похитнувся, і Лідка злякалась, що він випаде з вікна.

— Я його бачив… Я бачив, Лідо. Але я його в списки пільговиків — не заніс… Не заніс. Лише посади… «Домовлений час» — до мінімуму… Якби в тебе були діти, Лідо… Та ти зрозумій. Якби в тебе був вибір — пускати свого… учня… з усіма, в чергу, чи в «домовлений час»… Ти б… як, га?

Підходячи до будинку, Максимов звично підвів очі. І збився з кроку; швидко перевів погляд на дві чорні машини біля під’їзду, на чоловіків у партикулярних костюмах, що нудьгували на лавці, знову подивився на Лідчине вікно.

Вона відсунула Рисюка в глиб кімнати і привітально махнула Максимову рукою. Піднімайся, мовляв.

Хлопець секунду вагався, а потім вище підняв підборіддя й увійшов у під’їзд. Важко стукнули двері.

— Лідо, — глухо сказав Рисюк. — Ти мене не слухаєш. А це дуже важливо.

— Важливо? — механічно перепитала вона. На сходах ось-ось мали позначитись легкі максимівські кроки.

— Важливо, — Рисюк відсьорбнув від чашки. — Кава паскудна в тебе… Лідо, ми пізно почали. Надто пізно. Мало часу… Якби на кілька циклів… розтягти, починати з найменшого… без форсування… можливо, ми встигли б. Я кажу дурниці… Неможливо. Апокаліпсис не чекає…

Тенькнув дзвоник.

— Вибач, — сказала Лідка Рисюкові.

— Вибач і ти мені, — відгукнувся після паузи голова адміністрації.

Лідка вже йшла до дверей.

— Артеме, заходь… Це мій колишній однокласник, Ігор Георгійович. Зайшов за давньою звичкою.

— Це ми за давньою звичкою, — сказав Рисюк, поливаючи кактус залишками кави. — А ваше діло молоде… Танцюй, доки молодий! — він простягнув руку, збираючись скуйовдити Максимову волосся. Той відхилився; Рисюк відсмикнув руку й уважно подивився на долоню:

— Щось коротка в мене лінія життя… гаразд, Лідо. Коли треба буде влаштувати твого хлопця в універ — а його ж не братимуть, через батька… Коли треба буде влаштувати — телефонуй мені, а не проректору. Бо проректор потім однаково телефонує мені… Незручно виходить. Ну, бувай здорова.

Він поцілував її в щоку — Лідка не наважилася пручатись. Махнув рукою, пішов не озираючись, щільно й безгучно причинивши за собою двері.

Намет був новий, жовтогарячий, пахнув гумою та спорттоварами. Ніхто-ніхто ще не спав у ньому. Нічийого-нічийого кохання не пам’ятало прогумоване дно.

По даху, вкритому поліетиленовою плівкою, тихенько стукотів дощ. Вони лежали обійнявшись, у цілковитій ізоляції від решти світу. Якби за щільно зашнурованим пологом стався б зараз апокаліпсис — вони, певно, так і не розімкнули б рук.

Учора їм удалося вибратись із міста, обминувши заставу ЦО. Болотом, через ярки, через ліс; під кінець шляху Лідка була виснажена дужче, ніж після навчальної тривоги, але при цьому абсолютно щаслива.

Вони вибрали місце для ночівлі — точніше, Максимов вибрав — на невеликому пагорбі, де слабкий вітер хоч трохи, та здував комарів. Максимову не подобалось, що намет яскравий. Такий намет легко помітити з гелікоптера; робити їм нема чого, казала Лідка позіхаючи. Робити їм нема чого, тільки виловлювати по лісах утікачів-туристів. А завтра — завтра ми підемо ще далі…

У напівсні їй примарився гелікоптер. Гуркотлива потвора, з черева якої звішується, ніби нутрощі, Президент Стужа.

А потім у намет навкарачки вліз Максимов, і Лідчин сон вивітрився сам собою.

Дотики. Розстебнута спортивна куртка, трикотажна футболка десь біля підборіддя. Гола максимівська спина, широка і гладенька, як стіл. Його підборіддя в несподівано м’якій щетині, його губи, його лоскітливе дихання. Лідка з усієї сили сіпнула ногою, щоб остаточно струсити спортивні штани і все, що на ній було вдягнене; у ледь відкриту заслону залетів комар і радісно задзвенів, виявивши так багато гарячої, просто-таки кипучої крові. Його прибили мимохідь.

Потім там, зовні, пішов дощ. Максимов турботливо загорнув Лідку спальником і ковдрою; зручно влаштувавши голову на його плечі, вона подумала, що не зможе його втратити. Що, втративши, негайно зведе рахунки з життям; думка виявилася такою нестерпною, що Лідка дозволила собі спитати:

— Артемчику, а ти впевнений, що не кинеш мене заради якоїсь молоденької…

І замовкла. Максимівські руки стиснулись дужче:

— Не кажи дурниць… Не гніви Бога.

Вони ще довго лежали, слухаючи дощ і дихання одне одного.

Іще два дні тому для них було дуже важливо, вступить Максимов до університету чи не вступить. Бо документи в нього, з легкої руки Рисюка, таки прийняли, і профільний іспит — кризову біологію — він склав на відмінно.

А на творі його завалили.

Позавчора вранці стали відомі оцінки; Лідка довго стояла перед паперовим простирадлом, на якому в довгому списку прізвищ був короткий запис — «Максимов — 2». Не можна сказати, щоб вона була так уже приголомшена, — вже тоді, коли Максимов перелічив їй запропоновані абітурієнтам теми, в Лідчиній душі прокинулася недобра підозра…

І от підозра підтвердилась.

Вона вийшла з університету; хтось із нею навіть привітався, якась жінка її ж років, Лідка відповіла на привітання, але так і не второпала, хто ж це був. Опинившись на вулиці, у затінку запилених тополь і лип, вона відчула раптом полегшення — ну їх усіх під три чорти. Свобода. Цілковита свобода. Іспити скасовано, скасовано виснажливу підготовку, тепер треба небагато — зібрати рюкзаки й рушити з міста…

Ні, ідея з рюкзаками спала на думку вже Максимову — годину по тому.

Лідка зібрала залишки своїх накопичень. Разом вони пішли в спорттовари й купили намет. Два рюкзаки знайшлись у Максимова вдома. Матері він сказав, що йде з хлопцями в похід; решта півдні пішли на гарячкове збирання.

Радіо бурмотіло про нову технологію навчань — фахівці з якогось там заводу виготовили надувні муляжі Воріт, які легко переносяться з місця на місце за допомогою гелікоптерів. Таким чином навчання набувають стовідсоткової достовірності — як і під час справжньої евакуації, ніхто не знає, де опиняться Ворота, і лише інформація зі штабу ЦО відкриває цю таємницю…

Лідка не вміла як слід укладати рюкзак. Їй ніколи не випадало мандрувати пішки. Максимов мав певний туристський досвід; десь до півночі збирання було завершено, зате Лідчина квартирка мала вигляд, як після мриги…

Лідка прокинулася від того, що в наметі зробилося душно. Вона зітхнула глибше — й відразу заворушився Максимов. Очевидно, він давно вже лежав без сну.

— Рука затерпла?

— Ні…

— Котра година?

— Не знаю…

— Дощу наче немає… Артемчику, я визирну, подивлюсь.

Вона розшнурувала заслону. Свіже повітря здалося солодким на смак і зовсім не холодним; Лідка обережно визирнула назовні.

Ніч була світла, хоча небо досі було затягнуте хмарами. Світанок, подумала Лідка, і помилилась.

Вона подивилась угору — і завмерла з відкритим ротом. У небі пливли кольорові дими. Яскраві, фосфоресцентні. Там, де за обрієм лишилося місто, стояла тепер заграва.

— Артемчику… Це пожежа?!

Максимов уже стояв поруч. Кольорові хмари відбивались у широко розплющених очах.

— Це… тихіше, Лідо. Нічого. Це, мабуть, великі навчання.

Вона проковтнула слину. Так, щось таке бурмотіло радіо.

Великі загальні навчання, п’ять видів сигналів, повна імітація…

— Яке щастя, що ти провалився на іспиті. Яке щастя, що ми пішли.

Максимов підняв плечі. Зіщулився від вогкого вітру:

— Ми пішли… а вони там усі лишились. Мама, Костя, всі твої… Бігають, як барани. «Цілковита імітація», блін… Не здивуюсь, якщо вони бомбу кинуть, для атмосфери.

Лідка насупилась. Холодний черв’ячок ворухнувся у грудях, прослизнув у живіт. То був не страх навіть — відраза.

— Не бійся, — сказав Максимов. — Ну їх усіх к бісу.

Лідка обійняла його за плечі — і раптом побачила, що він вищий за неї на півголови.

Він продовжує рости. Давно виріс зі шкільної форми. І, можливо, виросте зі шкільного кохання?

Думка була цього разу абсолютно спокійною, тверезою, без жодної екзальтації.

Добре, що він не бачив її обличчя.

Вони вилежувались на траві, дивлячись у небо. Хмари пливли ніби в подвійних торочках — перший ряд утворювали похилені колоски трави. Другий був вище — зелені крони сосен.

— Артемчику…

— Що?

— Здогадайся.

— Просто зараз? На голій землі?!

Сміх.

У небі живою сіткою рухалась величезна пташина зграя.

Геть від міста.