Армагед-дом

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Знову весна.

Просто біля Лідчиного під’їзду вилізла з-під асфальту кульбабка. Щиро-жовта, відчайдушна і зла; саме такими бувають у квітні кульбаби, особливо якщо дорогою до сонця їм доводиться піднімати асфальт.

Лідка відчувала до цієї квітки щось на зразок родинних почуттів.

Її славетний відділ більше не був окрасою інституту імені Зарудного. Скорочений наполовину, він перебрався в будівлю ВГБ — Відділу Громадської Безпеки, який ось-ось мали перейменувати назад у ЦО. Якнайсуворіша таємність, підписки, вертушки на вході та виході — всі атрибути гнилої секретності, яку Лідка віддавна ненавиділа.

«Ні, — сказав тоді Костя Воронов. — Вам доведеться обходитись без мене». — «Костю! — сказала Лідка. — Ти ж пам’ятаєш, як усе починалось! Це ж і ТВОЄ дитя також!» — «Ні, — сказав Костя, й обличчя його набуло відтінку вогкої крейди. — Під ЦО я не піду. Це кінець усьому». — «Але чому, Костю? Їхні можливості…» — «Ні», — сказав Костя не дослухавши, і Лідка зрозуміла, що вмовляти його безглуздо.

Вона хотіла пояснити йому. З’ясувати все; вона дивилася на нього й добирала слова, та сказати правду не виходило, а брехати було гидко.

«Костю, зрозумій…»

Він пішов, не попрощавшись.

Ні в кого не виникало сумніву в тому, через що дослідження професора Сотової перетворились на страш-шенну таємницю. Надходить апокаліпсис; професору Сотовій, уже немолодій, відверто скажімо, жінці, дуже хочеться потрапити в «домовлені списки»…

Лідка чудово знала, що кажуть про неї в інституті. І які при цьому обличчя у співрозмовників. І що всі вони впевнені, ніби «Сотовша» клопочеться даремно — «домовлений час» не гумовий.

Почуття сімнадцятирічної Лідки, що колись розкопала в купі документів текст промови Зарудного, тепер мало кому зрозумілі. Стоять інші, цивілізовані часи; про «домовлений час» знають усі, хоч до оголошення списків, як це було при Стужі, справа не доходить. Козі зрозуміло, що донька Президента пролізе у Ворота раніше за татуся, і з цим усі нібито давно примирились, та от коли справа доходить до інших «незамінних», «неповторних», «найцінніших», «необхідних суспільству кадрів»…

По всьому місту цвіли абрикоси. Лідка йшла, високо піднявши голову.

Навіщо кульбаби лізуть крізь асфальт? І скільки їх лишається під сірим бітумним панциром, тих, що так і не змогли пробитись?

Два місяці тому Лідія Анатолівна Сотова, професор, голова стратегічно важливого, засекреченого «проекту Сотової», одержала особисту бирку з номером. Дві тисячі девять «бе». Пропуск і радіомаячок. Щойно за перших ознак початку апокаліпсису — прибути в домовлене місце й чекати транспорту для евакуації.

По клієнтів категорії «а» приїжджають просто додому. Та навіть не це головне; клієнтів категорії «а» збирають біля Воріт разом із сім’ями. Близькі та родичі таких клієнтів отримують бирочку, марковану «а-штрих».

Лідка злостиво посміхнулась, дивлячись, як повзе бетонним бордюром сонна бджола з мокрими, паралізованими крилами. Повзе все швидше… Крила висихають… Здригаються… Б’ють бджолу по боках…

Ось вона, бирочка, на шиї, на ланцюжку, водонепроникна, протиударна, її не знімають навіть у ванні. Перший результат виснажливого, паскудного марафону; з місяця в місяць Лідка дріботіла з приймальні до приймальні, не йшла, не бігла, а саме дріботіла. Від одного чиновницького писка до іншого, і вони, писки, гралися професором Лідкою, ніби пляжним надувним м’ячем. Із наполегливістю, гідною кращого застосування, професор Сотова билась в обшиті шкірою двері. Звільняла своїх працівників — найкращих, найперспективніших, відданих. Згортала найцікавіші дослідження й розгортала зовсім інші, невиразні й страшенно секретні; якийсь час інститут був шокований — та як же це! Та вона ж порядна, вона НЕ ТАКА! Вона ж ніколи досі…

Якийсь час вона навіть раділа, що Костя Воронов не пішов із нею в будівлю ЦО. Не став свідком Лідчиного падіння; втім, радість її тривала недовго. Костя спився.

На процес, що займає роки, у незграби-генія пішло всього кілька місяців. З інституту його звільнили за прогули; навіть покладений Лідчиними клопотами в лікарню, Костя вже не зміг зупинитись. І минулої зими замерз у заметі — безтурботна, безглузда смерть.

Кажуть, саме Костя першим вимовив це слово: «скурвилась». І після місткого, точного слова потреба щось пояснювати зникла сама собою. Скурвилась професор Сотова. Чи мало з ким буває перед кризою.

…І ось вона, бирочка на шиї.

Лідка зупинилась перед неповороткою, як стара жаба, й так само сіро-коричневою будівлею. Укотре пошкодувала, що за всі ці нервові роки так і не навчилась курити. Зараз був би чудовий привід для невеликої відстрочки, для паузи в кілька затяжок.

Утім, їй призначили на одинадцяту, отже, рівно об одинадцятій вона й заявиться.

Вона востаннє озирнулася на квітучий бульвар — і почала підійматись сірими сходами. Крок за кроком; набряклі ноги ступали важко, нили набухлі вени. Ломило поперек.

Бирку з номером, місце в «домовленому списку» не можна передавати. Нікому. Стать, вік, ім’я, відбитки пальців — усе це враховується під час евакуації, у всякому разі, має враховуватись. Є певна ймовірність, що в метушні апокаліпсису евакуаторам буде не до того… Та надто слабка ймовірність, щоби довірити їй Андрійкове життя.

Вона, ніби щур, багато місяців розвідувала хідники й нори. Не буває так, що зовсім без таємних ходів; вона багато разів натрапляла на завали й зачинені двері, але кілька разів їй пощастило, і вона намацала реальну можливість «підсадити» Андрійка до списку. Щоправда, коли вона дізнавалась, скільки це коштуватиме — «можливість» виявлялася міражем. Тому що продай Лідка свою академічну квартиру і страховий професорський поліс та хоч сама продайся в рабство — їй не вдасться зібрати й половину суми, яку зажадали ділки.

І тому її марафон не завершено.

І тому вона підіймається зараз сірими сходами, готова до того, що її висміють і грубо проженуть.

І навіть упевнена, що сьогодні станеться саме так.

І завтра теж.

Та зате післязавтра, може, їй трошечки пощастить.

Увечері до Андрія прийшли однокласники. Двоє хлопчиків і двоє дівчат; одна з дівчат, Юля, дуже сподобалась Лідці. Тоненька, струнка, не те щоб гарна, але з живими, розумними, уважними очима; коли вона дивилась на Андрія — на серйозне її обличчя лягала тінь усмішки. Закохана, подумала Лідка.

На другу дівчинку, Сашу, Лідка спершу подумала, що то хлопець. Джинси й вузька курточка, коротенька стрижка, низький голос і в’їдливі жарти; з уривків Сашиних реплік Лідка зробила висновок, що дівчинка грає втомлену життям інтелектуалку.

Хлопці були давніми Андрійковими приятелями, Вадик і Вітя, вони бували у Сотових ледь не щотижня, і Лідка віталася з ними, як із давніми знайомими.

В Андрієвій кімнаті накрили невеликий імпровізований стіл і ввімкнули музику. Лідка сиділа у себе, мимоволі прислухаючись до голосів і намагаючись розібрати слова, коли — приблизно о восьмій вечора — без попередження приперся Великов.

— Тихо, Віталику. Тут твої шанувальники, і, якщо тебе помітять — нам сьогодні вже не поговорити…

Великов кивнув, обіцяючи бути тихим як миша. Крадучись, вони пройшли на кухню і так само мовчки всілись за чай, добре що тістечка відомий письменник приніс із собою.

— Як? — спитав Великов на двадцять першій хвилині мовчання.

— Поки що ніяк, — сказала Лідка, дивлячись убік.

— Не впадай у відчай, — сказав Великов.

Лідка посміхнулась:

— Це ти кажеш МЕНІ?

Великов облизав замащений кремом палець:

— Вибач…

В Андрієвій кімнаті сміялись дівчата: заливчасто Юля і басовито — Саша.

— Я пройду цей шлях, Віталику. Я пройшла вже більшу частину його… і нічого, як бачиш. Жива.

Великов зітхнув; Лідка подумала, що він добряче постарів за останній час. Що сивина йому не личить, на відміну від благородних старців, що ними напхом напхані класичні п’єси і сучасні серіали.

— Віталик, ти б пофарбував волосся.

— Я ж не баба, — замислено відгукнувся Великов. — От поголитися налисо — це воно, це по-чоловічому…

Він помовчав, дивлячись у спорожнілу чашку з прилиплими до дна чаїнками.

— Знаєш, Лідо… Коли я був маленьким, мені часто хотілось, щоб увесь світ, усе, розумієш, людство складалося тільки з мене… Ні, не я один на світі, але всі навколо, все людство — мої відображення, розмножений я. Так просто було б у класі… і вчителям би легше, і мені приємніше. Так легко вдавались би спільні справи… І всі б мене розуміли, а я розумів би всіх. І світ був би спокійним і щасливим, бо за себе ж я відповідаю — я не злий. Ніхто б нікого не боявся. Ніхто б нікому не заздрив. І під час апокаліпсису ніхто б нікого не чавив — ми б домовились… Тобто я б домовився з собою. Розумієш?

— Це новий роман? — спитала Лідка, ще раз наповнюючи свою чашку.

— Ні. Це так, дитячі фантазії… Потім я поділився зі старшим братом, і брат, поміркувавши, сказав, що тоді мені, й нікому іншому, доводилося б різати живих поросят і знімати з них шкуру. Розтинати трупи в морзі, зливати нечистоти в море, палити сміття на звалищах, із раннього ранку ставати до конвеєра і прикручувати все життя одну й ту саму деталь, одну й ту саму… І робити безліч інших, не таких неприємних, та абсолютно нецікавих мені справ. І що лише мізерна частина мене могла б вигадувати «ці писюльки» — так висловлювався брат про мою творчість. А бухгалтерський облік, видобуток і переробка нафти, стрижка овець і видоювання корів, сапання буряків, слюсарна справа й інший побут лягли б на плечі решти населення-мене і зробили б його, тобто мене, нещасним на все життя…

В Андрієвій кімнаті притишили музику. Голоси зробились гучнішими — молодь сперечалась, причому сперечалась, здається, затято; навіть крізь зачинені двері долинали уривки фраз: «…певний відсоток людей, яким усі твої теорії по цимбалах!.. Вони не зможуть полюбити нікого, крім себе, це фі-зі-о-ло-гі-я!» — «…змінити… повірити…» — «та ти поясни це нашій хімічці, хоча б…» — «при чому тут фізіологія до любові…»

— Ростуть дітки, — розсіяно сказав Великов.

Лідка насупилась:

— Ти знаєш, вони просто дуріють від твоєї «Останньої жертви». Часом мені здається, що дуріють якось не дуже здорово. Фанатіють. Не люблю.

— Я й сам не люблю, — зізнався Великов. — У мене з тією книжкою… коротше, я вирішив її більше не перевидавати.

Лідка звела брови.

— Так, — Великов потер долоні, — усе добренько, шанувальники, так і має бути… Але саме в «Жертві» вони розкопали щось, чого там немає. У всякому разі, ЦЬОГО я туди не вкладав. Вони надто серйозно… аж до того, що деякі з найзавзятіших пропонують-таки жертвувати собою, щоб відчинились Ворота. По-справжньому. Проводять свої кустарні дослідження, доводять, що кожний апокаліпсис, кожне відчинення Воріт справді супроводжується невинною жертвою…

Великов замовк і дивно подивився на Лідку:

— Повір, мені це… можеш уявити, як мені це неприємно. Як одну з жертв вони приплели Зарудного…

Лідка мовчала.

— Та не дивись ти на мене… Чому нікому не спадає на думку будувати «підводний оркестр» і розважати дальфінів музикою? Чи розшифрувати візерунок хмар, як це робив герой «Втраченого ключа»? Чому вони клюнули на «Жертву», га?

— Це мрига, — сказала Лідка неохоче. — Тепер вони казитимуться, а привід — їм тільки дай…

У кімнаті горлали, перебиваючи один одного, Андрій, Вітя і Вадик: «Не можна ж усіх рівняти під одну мірку! Егоїзм — здорове почуття, як і відчуття самозбереження…» — «Егоїсти не виживуть!» — «Це альтруїсти не виживуть, якщо всім підряд поступатимуться дорогою до Воріт…»

— Які розумні бесіди ми ведемо, — зітхнувши, сказав Великов.

Лідка потяглась через стіл. Потисла великівську долоню:

— Віталику… дякую, що ти прийшов саме сьогодні. Після цієї сьогоднішньої розмови…

— Так, розумію. Але ж ти не вмієш впадати у відчай, правда?

Вона спіймала його простягнуту руку:

— Ні… Та все одно дякую.

Великов доїв тістечко, посидів іще трохи, обійняв Лідку на прощання, цьомнув у щоку й пішов. А ще за якийсь час, ближче до півночі, молодь згадала, що завтра у всіх ліцеїстів робочий день.

— Яка хороша дівчинка, — сказала Лідка синові, коли вони обидва збиралися до сну.

— Ага! — з ентузіазмом підтримав Андрій. — Тобі теж подобається?

Лідка засміялась:

— Ну як вона може не подобатись? Відразу помітно — розумна, інтелігентна, щира дівчинка. Зараз таких мало.

Андрій щасливо заусміхався, ніби похвалили його самого:

— Так, вона розумна! Знаєш, яке в неї прізвисько? Верлібр, Сашка-Верлібр.

— У кого? — спитала Лідка холонучи.

— У Саші, — здивувався її нетямущості Андрій. — Ми ж про неї говоримо?

— О, — сказала Лідка. І побрела в ванну — вмиватися перед сном.

— Ваша проблема має розв’язання, — сказав Маленький Сіренький Чоловічок. — Звісно, з вашого боку потрібні будуть певні, е-е-е, зусилля та поступки.

— Я розумію, — сказала Лідка терпляче.

— По-перше, ви повинні будете прийняти на роботу кількох осіб… вони також отримають місце у списку з «бе»-статусом. По-друге… але спершу визначимось. Є два шляхи — надання вам особисто «а»-статусу з автоматичним включенням сина… Цей шлях практично нереальний, «а»-статус передбачає посади, які вам і не снились. Другий шлях — надання синові «бе»-статусу — хоч і доступніший, але також не має законних механізмів розв’язання. Це зрозуміло?

Маленький Сіренький Чоловічок був чиїмось другим заступником, і він мав ім’я та по батькові, які Лідка, хоч як силкувалась, ніяк не могла запам’ятати. Він був Маленьким Сіреньким — і зовні, і всередині. Така собі миша, що запросто порядкує хазяйським пирогом.

— Звичайно, зрозуміло, — сказала Лідка, притлумлюючи в собі роздратування.

— Добре… через два-три дні ви одержите заяви від цих людей із проханням прийняти їх на роботу. Ви придумаєте для них посади; звісно, жоден із них не має відповідної освіти, тож вам доведеться поміркувати, — Маленький Сіренький усміхнувся.

— Мені вже доводилось у житті міркувати, й не раз, — сказала Лідка терпляче. — Далі?

— Далі ви включите цих людей до списку європейської делегації…

— Добре, — сказала Лідка, попереджаючи новий потік ущипливих дотепів.

Маленький Сіренький вдоволено закивав:

— Чудово. Вашого сина ви теж візьмете до себе на роботу. Прибиральником там, чи щось таке, але щоб він був у штаті.

— До складу делегації його включати не треба? — не втрималась Лідка.

Чоловічок захихотів:

— Поки що ні, та хто знає… І ось що ще вам треба буде зробити…

За півгодини вони розпрощались.

Лідка спіймала таксі й попросила їхати якомога швидше.

Швидко вибігла сходами до ліфту. Ледь не зламавши ключа, увірвалась у квартиру і, схлипуючи, на ходу здираючи з себе одяг, поквапилась у ванну, під гарячий душ.

Їй здавалося, що всю її замастили клейкою смердючою масою. Облили сечею, принизили, звели на ніщо, зґвалтували, вронили на дорогу теплим коров’ячим кізяком.

Усе має свою межу.

Вона професор… та що там. Вона просто порядна людина. Була. Поки не постало перед нею це завдання, яке й має розв’язання, й водночас не має.

Лідка плакала, змиваючи сльози гарячою водою. Її водотривка дорога косметика не витримала нарешті й пролилася чорним дощем, темно-сірими колами лягла під очі.

Чи зможе вона колись забути ці приймальні? Ці двері, коридори, цих секретарок, ці зверхні пики?

Чи зможе вона забути розмову з Маленьким Сіреньким Чоловічком — і десятками подібних до нього різнокольорових, різнокаліберних чоловічків, що заповнили лакуни і нори під парадними килимовими доріжками?

Ніколи в житті її так не принижували. Навіть Рисюк… Ніколи в житті вона сама так не принижувалась.

Сльози висохли. Лідка закріпила лійку душу на стінці — і сіла на дно ванни, так, щоб вода лилась їй на голову.

Андрійко отримає місце в списку і право на позачергову евакуацію.

Отримає.

Тепер майже точно.

(Газета «Молодий вісник» У 17 травня 20-го року)

— Зарудний помилявся, Віталику. Пройти у Ворота всім — нерозв’язне завдання… Людство ніколи до цього не доросте. Ніколи не стане настільки згуртованим і… свідомим. Бо хама, що пре по чужих головах, ще можна зупинити чи переконати. Правильно виховати в дитячому садочку… не смійся, я кажу — в принципі… А от мене, Віталику, мене зупинити неможливо. Якщо мені скажуть, що порятунок мого сина потягне загибель кількох людей, які інакше не загинули б… я зроблю все, щоб Андрійко про це не дізнався. Так. Але я не відмовлюсь… від задуму. Ось таке я стерво, Віталику.

Великов мовчав. Непоспіхом мив брудний посуд, що назбирався в Лідчиній кухні за кілька днів.

— Невже ти мене не зневажаєш, Віталику?

Великов озирнувся через плече. Сумирно подивився на Лідку. Повернувся до немитих тарілок.

— Тому і Стужа погорів… на цьому, перш за все. Бо все б йому минулось… усі ці «ізоляти» і тривоги… Удався б безкровний апокаліпсис — і Стужу б канонізували, ти ж розумієш. Переможців не судять. Та от він, борець за справедливість і незайману чистоту «домовленого списку»… не міг не впхнути туди онука. Ну не міг. І покотилось…

— Є люди, — не обертаючись, сказав Великов, — які заради справедливого діла, справедливого з їхнього погляду, можуть сина чи онука власноруч, е-е-е, зарізати…

Лідку сіпнуло:

— Можливо. Ти ж у нас письменник, знавець людських душ. Можливо… Тільки природний відбір не на їхньому боці. Особи, здатні заради чогось пожертвувати потомством, скоро зникають як вид…

Великов закрутив кран. Витер об рушник червоні мокрі руки:

— А може, Ворота й відбирають за цією ознакою? К бісу музику, виживають ті, заради кого батьки здатні жертвувати життям, честю, переконаннями…

— Сюжет для нового роману, — гидливо сказала Лідка.

Великов підійшов. Підсунув стілець, сів поруч:

— Лідонько… А може, минеться? І ти, і я два апокаліпсиси прожили без усяких списків… Може…

— Ні, — Лідка сама відчувала, які запалені її очі і як набрякли повіки. — Ні, Віталику. Була ще моя сестра Яна, були наші сусіди та знайомі, з мого колишнього класу, он, стільки хлопців та дівчат… лишились…

Великов мовчав.

— Віталику, — сказала Лідка переміненим голосом. — Я… у мене сон. Повторюється. Про те, як Андрійко… Від самого його дитинства. По-різному сниться одне й те саме.

— Ти просто боїшся його втратити.

— Усі батьки бояться!

— Але ти боїшся особливо. І цей дурнуватий забобон — зі штучним заплідненням… Ніяк не можеш його зректися.

Зависла тривала пауза.

— Ти ж фантаст, Віталику… Отже, маєш вірити в сни. У містику.

— Я фантаст, але ж не божевільний, — м’яко заперечив Великов. — Лідо, послухай мене. Навіть якщо в тебе нічого не вийде…

— У мене вийде! — вона підвела на нього сухі очі. — І не треба про це. Це вже вирішено.

Дівчинка Саша почала бувати часто. Частіше, ніж Лідці того хотілося б.

Дівчинка Саша уявлялась Лідці порожньою скляною кулькою, на поверхні якої намальовані ліси й океани, оригінальний розум і глибокі думки. Уже перший дощик змиє красивий малюнок, уже перша подряпина чи потертість відкриє каламутну порожнечу всередині кульки; Лідці це було очевидно як двічі по два, і вона тихо страждала, спостерігаючи, як Андрій радісно купується на яскраву Сашину оболонку.

Нічого. Нічого-нічого, все з’ясується не зараз, а в перші роки нового циклу. Ось тоді це буде серйозно, до того часу або дівчинка Саша себе видасть, або Андрійко порозумнішає. Новий цикл — нове життя…

Лідка знала, які чутки ходять про неї в навколоакадемічному середовищі. Мерзенні чутки, вісімдесят відсотків яких цілковито відповідають дійсності, і тільки решта двадцять — домисли, данина моді; виконуючи домовленість із Маленьким Сіреньким Чоловічком, вона справді поводилася мерзотно. І ретельно слідкувала, щоб Андрія чутки не зачіпали; щоправда, в коробку сина не сховаєш, і часом він приходив додому похмурий і змарнілий, а часом і з синцями на обличчі, з саднами на кулаках.

Тоді вона ні про що його не розпитувала, щоб не помножувати брехню.

І він дурив її спокоєм. І потихеньку приходив до тями. «Людина на високій посаді завжди матиме багато недоброзичливців…»

А потім Лідка з подивом виявила, що під її крилом у сина давно вже утворилось якесь інше, автономне, невідоме їй життя. І навіть дівчинка Саша була до цього життя всього лише додатком.

— Ма, я сьогодні ночувати не прийду, гаразд?

— А де?..

— У Вітька. Ми до ночі футбол дивитимемось…

Він так рідко брехав їй, що вказати на брехню цього разу здавалось їй непристойним і негуманним. Ну не до Вітька йде, та дорослий же хлопець, що їй, стежити за ним?

Лідка зціпила зуби, переживаючи укол занепокоєння. Із цією Сашею він і так бачиться щодня. Що, такі сучасні звичаї? Чим там вони займатимуться цілу ніч?!

Ні, не в Саші річ. І в жодній іншій дівчині, Лідка б здогадалась. Що там у них, нічні посиденьки? Карти? Ігри?

Вона на превелику силу взяла себе в руки. І відповіла якомога недбаліше:

— А, футбол… Ну гаразд.

Спалося їй препогано. Уві сні чувся набридливий голос Саші; снилось, що в будинку прорвало каналізацію, з фарфорового унітаза хлюпоче каламутна рідина, а Лідка ненастанно збирає її ганчіркою в іржаву миску…

Син повернувся годині о десятій ранку, коли Лідка вже почала непокоїтись. Ледь поглянувши на нього, Лідка вхопилась за одвірок:

— Андрійку! Та що з тобою?

— Нічого, — він усміхнувся зовсім спокійно, світло. — Стомився.

Оце так нічка. Коли на ранок людина приходить змарніла, ніби після тижневого голодування, і бліда, як яйце.

— Ма, я посплю?

— Спи…

І тижні зо два він був самим собою, готувався до іспитів, читав якісь книжки, зустрічався з друзями; якось увечері в суботу він увійшов до Лідчиного кабінету, дуже зосереджений, дуже серйозний:

— Ма, я сьогодні на ніч не прийду, гаразд?

Лідка довго дивилася на нього, чекаючи, що він «розколеться». Але він був так само зосереджений:

— Ми з друзями до хімії готуємось разом. У Вадика вдома.

У Вадика не було телефону. Та Лідка й не опустилась би до перевірки.

— Добре, тільки… не стомлюйся так!

Усміхнувся. Кивнув.

І повернувся цього разу дуже рано, на початку сьомої, на світанку. Лідка почула шарудіння ключа в замковій щілині — і відразу випірнула з неспокійного, неглибокого сну.

Зняв у вітальні черевики. У шкарпетках пройшов на кухню; так, хлопчик здоровий. Якщо перш за все лізе в холодильник — отже, все гаразд…

Лідка накинула халат. Нечутно вийшла слідом.

Андрійко стояв перед розкритим холодильником, в одній руці в нього був шматок ковбаси, в іншій — пляшка кефіру. Він був блідий, аж синій, губи потріскались і запеклись, а на зап’ястках біліли смужки бинта; побачивши Лідку, сильно здригнувся, ніби перед ним з’явилась не мама в халаті, а щонайменше змія кобра з розчепіреним каптуром.

— Я зголоднів, — сказав, ніби виправдуючись.

Лідка дивилася на нього, її занепокоєння зростало, перетворювалось на густу впевнену тугу.

Ні про що не питаючи, вона пішла до себе в кімнату.

— Я не маю претензій до Андрійка, — сказала класний керівник, пані Лідчиних років, учителька біології.

Лідка кивнула.

Це був її ліцей, хоч він і змінився до невпізнанності, хоч і спорожнів, бо старша та середня групи вже склали випускні іспити й вирушили в доросле життя. Разом із тим атмосфера школи жваво нагадала Лідці події двадцятирічної давнини; вона навіть здригнулась, коли перед стендом із правилами внутрішнього розкладу побачила темноволосого хлопчика, що читав ці правила.

Щоправда, вже за секунду з’ясувалось, що хлопець усього-на-всього прикрашає вусами обличчя намальованої на стенді дівчинки, плакатної тихоні та відмінниці. Лідка зітхнула з полегшенням.

Біологічка сиділа в порожньому класі; професора Сотову вона зустріла тепло, але не улесливо.

— Андрійко більш-менш готовий до іспитів… Хоч, ви знаєте, молодша група завжди завершує важко. Ця розпущеність, безладність напередодні апокаліпсису… Усі ці настрої, особливо серед дівчат. Ви знаєте, у нас у ліцеї ще нічого, а в звичайних школах майже ніхто не навчається. Танці-обніманці, спиртне, наркотики… Ні, в нас із цим суворо. У нас спеціально лікар інструктований, щодня охоронець стоїть при вході. У десятому «є» двох хлопчиків зняли буквально з голки, в десятому «г» і «ж» дівчата потрапили в недобру компанію… Двох навіть виключити довелось. Та це дуже мало, як порівняти з середніми показниками по місту. Андрійко, мені здається, не схильний, він дуже серйозний хлопчик, дуже…

— Ви не помічали в ньому змін в останні кілька місяців? — якомога байдужніше спитала Лідка.

Біологічка замислилась.

Вона мала багато справ. У неї було четверо онуків, які теж закінчували школу. У неї лежав у столі наполовину готовий звіт, а під склом — не затверджені екзаменаційні білети, а вдома терпляче чекав порожній холодильник…

— Н-ну… Ви от сказали, і я подумала… Може, в останні кілька місяців він… ніби думає про щось… ніби занурений у себе… я пов’язувала це з першим коханням, юнацьким почуттям…

Лідка знову терпляче кивнула:

— Так, можливо… А більше нічого?

— Ні, — здивовано відповіла біологічка. І подивилася на Лідку з підозрою: — А що ще?

Лідка усміхнулась:

— Бачте… перед апокаліпсисом можливі… різні нервові зриви в дітей. Мені здалося, що Андрій надто захопився релігійною літературою, містикою, іншими дурницями…

Біологічка зробила круглі очі.

За три хвилини Лідка перепросила за турботу й попрощалась.

Інспектор мав сіре від утоми лице й пухкі розтріскані губи. А тому розмовляв він ніби неохоче, ледь розкриваючи рота:

— Ви не помічали за сином чогось дивного останнім часом?

Лідка усміхнулася стомлено і поблажливо.

Вона цілком могла б не приходити в цю сирітську кімнату з ґратами на вікнах. Її син ніколи не мав жодного стосунку до інспекції у справах неповнолітніх. І сам факт того, що її сюди запросили, є безумовною помилкою — ось що було написано на її обличчі; а якщо інспектор захоче роздивитися її глибоко приховану тривогу, то без бінокля йому не обійтись.

Стілець для відвідувачів був хиткий, жалібний, оббитий клейонкою; Лідка відвикла від таких стільців.

— Що ви маєте на увазі? — поцікавилась вона холодно й відчужено.

Інспектор сіпнув куточком рота; це ж треба, казали його примружені злі очі. З’явилась на виклик — і поводиться, як із підлеглим у власному кабінеті; інспектор знав, звісно, хто така професор Сотова, і тому її холодність і відчуженість особливо зачіпали його.

— Як часто ваш син не ночує вдома?

Так, подумала Лідка. І велично підняла підборіддя:

— Йому ж сімнадцять. Іноді він засиджується допізна у друзів і лишається на ніч.

— Іноді — як часто? Раз на тиждень? Двічі? Через день?

Лідка звела брови, ніби дивуючись наполегливості інспектора:

— Раз на тиждень. Іноді рідше.

Куточки інспекторського рота опустились іще нижче, через що губи зробилися схожими на перевернуту круглу дужку.

— Ви ніколи не чули, Лідіє Анатолівно, про так зване «Коло Останньої Жертви»?

Лідка уважно прослідкувала, щоб на обличчі її нічого не відбилось. «Остання жертва» — Великов — плюскотіння молока в цистерні… Ні, молоко тут ні до чого.

— «Коло»?.. Ні, а що я мусила чути?

— Це молодіжна організація, що будує свою «ідеологію», — інспектор пожував тонкими губами, — на ідеї про необхідність жертвоприношень. Людських жертвоприношень. Аби відчинити Ворота.

Лідка мовчала.

Якби інспектор накрив її запиленим мішком з-за рогу — навряд чи ефект був би більшим.

— Людські… жертвоприношення?

Інспектор зітхнув. Подивився на Лідку похмуро, з підкресленим співчуттям, поліз у шухляду столу й довго порпався в паперах — здавалось, він навмисне тягне час; Лідка безтямно дивилась у його лисувату маківку.

Нарешті інспектор випростався:

— Ось…

На стіл ліг стосик чорно-білих фотографій поганої якості.

— Подивіться уважно, Лідіє Анатолівно…

Лідка потамувала в собі бажання негайно піднести фотографії до очей.

— Що тут? Як це стосується мого сина?

— Подивіться, — сказав інспектор, і щось у його голосі змусило Лідку вийняти окуляри, вдягти на ніс, узяти зі столу стосик лискучих карток.

Уже на першій фотографії Лідка побачила нічне багаття, яке мало би безневинний і буденний вигляд, якби за ним, на другому плані, не було вертикальної скелі і з цієї скелі не звисали б безпорадно чиїсь босі ноги.

Лідка дивилася на фото, відчуваючи, як поволі піднімається на маківці вкрите лаком, укладене в зачіску волосся.

— І що ж…

— Ні, ви дивіться далі.

Лідка зняла окуляри. Ретельно протерла хусточкою. Вдягла знову.

Обличчя людей на фото вийшли нечітко, однак вона відразу впізнала дівчинку Сашу. Саша навприсядки сиділа біля багаття — таких фотографій повно в альбомі кожного туриста, хіба що руки до вогню Саша простягала надто вже красивим, мальовничим жестом.

Лідка облизала вкриті помадою губи. Почала дивитися далі.

Незнайомі Лідці хлопці сиділи біля того самого багаття. Точка знімання змістилася трохи назад, і на тьмяному фото можна було розгледіти, що багаття горить у камінні біля моря, що хлопчики (а на загальному плані Саша теж здавалася хлопчиком) розташувалися навколо вогню правильним колом. І що стоячий камінь пласкою своєю гранню звернений до моря, і підвішена на ньому людина вигинається дугою, намагаючись обпертись об камінь босими п’ятами.

У Лідки затерпли щоки.

На наступній фотографії скелю було вихоплено крупним планом. Повішений уже зм’якнув; навколо його зап’ясть змикались чи то ремені, чи то залізні браслети, до браслетів кріпилися ланцюги, що жваво нагадали Лідці ланцюгову карусель у парку розваг. Голова звішувалась на груди, обличчя було не розгледіти, але плавки здалися Лідці знайомими.

Оголена жертва — у плавках з якорями?

Уже майже нічого не бачачи, Лідка механічно перебирала фотографії. Хлопців знімали, схоже, з човна. Довгофокусним об’єктивом. Ось іще кілька знімків; витриманість ритуалу було порушено, хлопчаки обурено махали руками, жбурляли каміння, проганяючи непроханого свідка. А хлопець на скелі ледь підвів голову, забираючи в Лідки можливість вірити, що це інший хлопчик поцупив Андрійкові плавки, збираючись трохи повисіти в них на скелі…

У вухах дзвеніло. Яка ганьба — професору Сотовій гепнутись непритомною просто з цього принизливого клейончастого стільця…

— Лідіє Анатолівно, — пробився крізь дзвін голос інспектора, — вам валідолу?

— Спасибі, — сказала вона крізь зуби. — Буду вдячна.

Він що, навмисне тримає тут аптечку для нервових відвідувачів? Для матусь малолітніх злочинців, неповнолітніх жерців і жертв?

Таблетка мала гидотний смак. Інспектор знову скривився — ніби це йому під язика тицьнули валідол:

— Ви впізнали когось на фотографіях?

Лідка мовчала.

— Бачте, Лідіє Анатолівно…

— Звідси можна зателефонувати? — спитала вона, ледь ворушачи язиком.

— Так, — інспектор підсунув до неї розбитий телефонний апарат кольору весняної травички. — Телефонуйте…

Лідка, помиляючись і не влучаючи пальцем в отвори на диску, набрала знайомий номер.

— Алло… Мамо? Ти де?

Лідка поволі, щоб не бачив інспектор, видихнула. Голос Андрія був зовсім безтурботним.

— У тебе все гаразд? — спитала вона, стежачи за голосом.

— Так, — здається, він здивувався. Лідка не так часто дозволяла курці, метушливій гладкій курці вирватися назовні в зайвому дзвінку, в зайвому питанні, в зайвій часточці піклування.

— Я скоро прийду, — сказала Лідка й поклала слухавку.

Інспектор дивився на неї. Вивчаючи. Пильно.

— Що… Їм інкримінується? — спитала Лідка, і голос вийшов з-під її контролю. Голос був жалюгідний, уривчастий, повитий близькими сльозами..

— Ще валідолу? — співчутливо спитав інспектор.

— Ні, — Лідка хитнула головою, через що сирітська кімнатка з ґратами на вікнах попливла перед очима.

— Бачте, Лідіє Анатолівно… Поки що вони нікого не вбили й не покалічили. Це більше театр… Гра. Вони по черзі репетирують роль жертви. Ваш син уже був «жертвою», але, як бачите, прийшов додому цілий і неушкоджений…

Лідка з ненавистю дивилася в його сірі, відверто глузливі очі.

— …Поки що вони не вчинили нічого протизаконного. Вони миролюбні, особливо на тлі інших молодіжних забав. До їхньої групи входять в основному благополучні діти високопоставлених батьків, ліцеїсти та випускники ліцею. Ідейним натхненником вважають письменника Великова, хоч сам Великов усіляко заперечує свою причетність… Я хочу попередити вас, Лідіє Анатолівно. Просто попередити. Бо з тими, хто виходить стінка на стінку, навіть з тими, хто ґвалтує в під’їздах неуважних дівчат, — з ними все зрозуміло, а ось із цими… Сектанти, фанатики. Я не здивуюсь, якщо вони вчинять групове самогубство чи щось на зразок того…

Лідка глибоко, до самих п’ят, втягла задушливе повітря кабінету.

— Лідіє Анатолівно… може, все-таки візьмете ще таблетку?

— Ні, — сказала вона крізь зуби. — Дякую. Переб’юсь.

Великов писав захопливо; узявшись за книжку, Лідка, як правило, спершу дочитувала її до кінця й лише потім отямлювалась, згадуючи чомусь колоритний плюскіт у череві великівського молоковоза. Гарно, яскраво, талановито, але ж маячня, несосвітенна маячня…

Хлопчаки, що колись обступали відомого письменника, стали тепер юнаками; їхнє обожнення від цього не зменшилось. Глибоко заховане великівське марнославство отримувало регулярну солодку поживу; тим дивніше було, що Лідка виявляла до відомого письменника певну поблажливість. Не відверту, звісно, але й не надто замасковану. Лідка не сприймала великівські писання всерйоз, і він пробачав їй — за мовчазною згодою.

«Останню жертву» Лідка прочитала разів п’ять. Але зовсім не тому, що їй дуже сподобалася ця книга.

— Андрійку… Може, сходимо сьогодні в парк?

Син відразу запідозрив, що щось негаразд. У його планах на сьогодні були завдання з алгебри й білети з фізики, і Лідка це чудово знала.

— А… вдома ми поговорити не можемо?

У нього були винуваті, як у песика, очі.

Лідка зітхнула. Присіла на край столу:

— Розумієш…

— Мамо, — сказав він швидко. — Я не пробував ніяких наркотиків. Я навіть не курю, ти знаєш.

Лідка злізла зі столу, підсунула стілець, сіла, закинувши ногу на ногу:

— Коли мені було п’ятнадцять років, в одній передачі по телевізору, в прямому ефірі, якийсь хлопець облився бензином і підпалив себе.

Андрій повагався. Відсунув підручник із фізики:

— І всі на це дивились? Як він обливався бензином?

— Він дуже швидко все зробив, — терпляче пояснила Лідка. — Ніхто не чекав. А потім, коли він загорівся, у студії сталася паніка…

— Він загинув?

— Так.

— Навіщо ти мені це розповідаєш?

Лідка глибоко зітхнула:

— Тоді, в кінці позаминулого циклу, дуже відомою була одна секта. Вони запевняли, що Ворота цього разу не відчиняться. Цитували стародавні пророцтва. Обклеїли листівками все місто… Нам тоді здавалося, що справді настав кінець світу. Що світ летить під три чорти. Було дуже страшно, доки Зарудний…

Лідка на секунду затнулась. Здається, вона вже розповідала про це синові. Не так докладно, але розповідала, і, що найприкріше, вона вже не пам’ятає, про що казала Андрієві, про що — ні.

Андрій мовчки чекав, поки вона збереться з думками, але Лідка, замість того щоб продовжувати, поклала на стіл «Останню жертву» Великова, колись лискучу, а тепер добряче пошарпану книжку.

Андрій перевів погляд з Лідчиного обличчя на книжку й назад. Насупився.

— Андрієчку, — сказала Лідка якомога безтурботніше. — Віталик НЕ ПИСАВ того, що прочитали потім ці… хлоп’ята. Це всього лише фантастика, вигадка, Віталик був упевнений, що до неї й поставляться, як до художньої вигадки… Як до метафори. Ну не можна ж на повному серйозі…

Вона затнулась. Андрій дивився вбік.

— Розкажи, — попросила вона тихо.

Тривалу паузу заповнили муха, що дзижчала у вікні, і шум машин на далекому проспекті.

Нарешті Андрій підвів очі:

— Мамо… Я ж тебе не розпитую… про твої академічні справи. Що ти там робиш, та з ким, та навіщо…

Лідка перечекала, поки стихне нечутний дзвін замашного ляпаса. Повідомила, потираючи слід уявного удару:

— В академії я не роблю нічого такого, про що не могла б розказати тобі.

— Справді? — здивувався Андрій.

Лідка спалахнула. Найбільше в світі їй хотілося взяти його за барки і тицьнути носом у стіл, у кляту книжку клятого Великова, і ще, і ще…

Здається, він злякався. Мабуть, було від чого.

— Мамо…

— Мовчи.

— Мамо… людина повинна мати право… це не трагічно, навпаки…

Лідка повернулась і пішла геть.

— Отже так, — сказав Великов. — Ні про які твої справи він не знає і ніяких натяків у його словах не було. Він просто вимагає права на власне життя — я, мовляв, у твої справи не лізу, але й ти теж… Зрозуміла?

За вікном періщив дощ. Лідка стояла під відчиненою кватиркою, і рідкі холодні бризки клювали її, наче дзьобами.

— Лідо… Лишилося зовсім трохи. Візьми себе в руки.

— Я в руках, — Лідка повернулась. — Ти розмовляв із ним… про цю мерзоту, на березі?

Великов кивнув:

— Нічого особливого. Це свого роду випробування, всі хлопчаки проходять через… ну, перевірити, на що ти здатний, довести всім, що здатний багато на що…

Лідка мовчала. За останні дні смак валідолу зробився для неї буденним, звичним.

— Вони присягаються, що здатні принести себе в жертву людству, якщо знадобиться. І тренуються; добровольця підвішують на скелі. У самих плавках. Тобто по серйозу треба бути голяка, але вони соромляться…

Великов усміхнувся, і Лідка раптом відчула, як її заповнює роздратування. Ненависть до цього… до цього кривляки, що кілька років тому написав ідіотську книжку.

— Замовкни! Ну чого ти шкіришся!!

Великов замовк. Усмішка сповзла з його обличчя, і в очах, що зробилися круглими, Лідка побачила своє відображення — божевільна баба з перекошеним ненавистю обличчям.

— Віталику… Вибач. Вибач, будь ласка. Пробач. Я не хотіла. Я зірвалась… Пробач.

— Ну ти даєш, — сказав Великов пошепки. — Лідо… може, я поки що додому піду?

— Ні, — сказала вона квапливо. — Я більше не буду. Обіцяю тобі. Я вже взяла себе в руки. Продовжуй.

Якийсь час Великов мовчав, і Лідка чекала, що він таки піде, перепросивши і пообіцявши ввечері зателефонувати.

Великов помовчав ще. Повагався. Звів на Лідку серйозний погляд:

— Ти думаєш — це я в усьому винен? Книжка?

Вона здригнулась — і цим видала себе.

— Ні, що за дурниці. До чого тут ти.

Слова вже не мали сенсу.

— Я й сам часом… — Великов дивно посміхнувся. — Утім… дурниці, ти маєш рацію. Не було б моєї книжки — вони знайшли б іншу… Отже, від заходу сонця до першого світанкового променя доброволець висить на скелі, причому вже на перше його прохання друзі готові звільнити його. Усі вони сидять поруч, розмовляють про людську природу, про таїну любові та смерті, про те, чи є Бог і якщо є, то який — коротше, базікають про те саме, про що вся «освічена» молодь базікає тепер за столом або в походах із ночівлею. Таким чином вони розважають «жертву» і самих себе переконують у правильності обраного шляху… Із десяти хлопців випробування витримали поки що четверо, серед них Андрій…

Великов відкрив рота, збираючись щось додати, але згадав нещодавній Лідчин спалах — і замовк.

— Це все? — спитала Лідка глухо.

— Так… В основному. Нічого серйозного. Дитячі ігри.

Лідка згадала обличчя Андрія, яким він повернувся з випробування. Згадала бинти на зап’ястках; тепер він носить спортивні напульсники, каже, що так модно. І Лідка жодного разу не намагалась зняти з нього ці напульсники й подивитися, що там під ними…

Дитячі ігри.

— Віталику, а ти б ось так провисів? Усю ніч? На ланцюгах?

— Я б і не намагався, — чесно признався Великов. — У мене для цього не досить…

І знову замовк.

— Чого в тебе не досить? — вкрадливо спитала Лідка. — Фанатизму?

— Віри, — тихо сказав Великов. — Якщо щиро вірити, що твої страждання можуть комусь допомогти, когось урятувати…

Злива за вікном потроху вщухала. Лідка причинила кватирку; дуже гучно стукотів настінний годинник у вигляді червоного блискучого чайника. Приголомшливо гучно.

— Днями я отримаю місце у списку для Андрія, — сказала Лідка крізь зуби. — І тоді… хай швидше приходить мрига. Хай швидше все це кінчиться.

— Не кінчиться, — ледь чутно відгукнувся Великов.

Лідка звела брови:

— Ти щось сказав?

— Ні-ні, — Великов похитав головою. — Ні.

На шафі тулились одна до одної вкриті пилом іграшки. Пам’ятка. Ностальгійний спомин. Якщо пощастить і Лідка доживе до онуків — на всіх цих зайців і мишей чекає нове життя…

На Андрійковому письмовому столі купкою лежали книжки. В основному підручники, з хімії, біології, анатомії — і чомусь брошура з надання першої допомоги.

— Ви складаєте медпідготовку? — спитала Лідка, гортаючи жовті сторінки зі страхітливими малюнками.

— Ні… Це я в бібліотеці взяв. Вадько з каменя гепнувся, руку роздер, так я навіть перев’язати не міг як слід…

— Вадько? — механічно перепитала Лідка. — 3 якого такого каменя?

Андрій мовчав.

— Я знаю, — сказала Лідка глухо. — Твої плавки з якорями… Вони ще цілі? Чи на літо треба нові купувати?

Андрій відсунув товстий зошит, де в червоних рамках, як у домовинах, спочивали хімічні формули.

— Мамо… Ти пробач.

Лідка мовчала.

— Ти пробач, ми думали… хотіли. Ми хотіли щось придумати. Ми повірили… Але це виявилися просто дитячі вигадки.

Андрій усміхнувся, і Лідка з подивом побачила, що він схожий на Великова, принаймні усмішка в нього така сама.

Він дивився на неї, ніби чекаючи відповіді, а вона не відповідала. Не зводила допитливого погляду.

— Розумієш… ми якийсь час так уперлись у цю містику… ніби ніколи не вчились у школі. Містична природа Воріт — це просто, не треба сушити голову, звідки вони взялися насправді…

Він замовк. Лідка дивилась.

— …А якщо Ворота підкоряються якимось законам природи… то їм начхати на людські ритуали. Тоді ми нічим не відрізняємося від дикунів, які моляться вогню чи грому…

Лідка дивилась не кліпаючи.

— Ну, мамо… А якщо Ворота поставив Бог… тоді всі ці розмови тим паче смішні. Бог же не вимагатиме людської жертви? Гріх навіть думати так…

— Залежно від того, який Бог, — сказала Лідка, ледь розводячи губи.

Андрій насупився:

— Ні… Справжній Бог — не вимагатиме. Ми з Вітьком… не дійшли згоди, коротше. Погризлись… не можемо переконати. Один одного. Вітько влади хоче. Трьох нових хлопців привів, чужих. Хоче групу створити, зі своїми правилами, ритуалом посвячення… Та інші забави.

— Забави?!

— Забави, мамо, по серйозу нікого не вб’ють і не покалічать, — Андрій завагався, видно, цілковитої впевненості він усе-таки не мав. — Якщо їм подобається — хай собі… А я туди більше не піду. І Сашку відмовлю, вона тепер мене слухається.

Він знов усміхнувся; Лідці здалося, що слово «тепер» має в устах Андрія якесь додаткове значення.

— ТЕПЕР?

Якийсь час вони уважно дивились одне на одного. Саша. Дівчинка Саша. Що сталося між ними, якщо ця агресивна Саша його слухається, ТЕПЕР слухається?

— Андрію… Ви з Сашею… Які у вас стосунки?

Його очі спершу зробилися здивованими, потім докірливими.

— Я не те хотіла сказати, — швидко виправилась Лідка.

І ще кілька хвилин минуло в мовчанці, перш ніж вона зрозуміла, що означає це «тепер».

— Покажи руки.

Андрій повагався.

Потім розстебнув замочок правого напульсника, зняв шкіряний браслет, і Лідка побачила широкий рожевий шрам, що вже майже загоївся, затягнувся новою шкірою.

— Матусю… Зовсім не боляче.

— На лівій руці те саме?

— Так… Нічого страшного, ну чесне слово!

— На камені? Від вечора до світанку?

— Так…

Лідка відвела погляд:

— Тобі ще багато уроків?

— Та ні… Але я сам повторюю біологію. Я хочу… коротше, я вже дізнався, коли іспити в медінститут.

— Що?!

— Я вирішив не йти на історичний… Я краще буду лікарем. Ти нічого не маєш проти?

Жовтими сторінками підручника повзло, зневажаючи формули, жовтогаряче сонечко.