РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

— …Наука не фінансується. Зовсім. Ті з наших працівників, кому не вдалося поїхати, займаються прикладними дослідженнями… або влаштувалися на роботу в ясла. Я знаю, те, що ви пішли з науки — в минулому циклі, — було результатом переслідувань із боку ЦО. Я можу зрозуміти, чому ви залишили науку ТОДІ. Але що спонукає вас повернутися до неї тепер, у ці складні часи?

Цю жінку Лідка ледве пам’ятала. Здається, вони навчалися в той же самий час; коли Лідка була на другому курсі, ця пані навчалася на третьому. Тоді вона ще не була панею, їй було двадцять років чи щось близько того, будь-який одяг висів на ній, як на вішалці, вона якимось дивом примудрялася народжувати «без відриву від навчання» і з’являтися в бібліотеку з переносною колискою. Дітей у неї було двоє… якщо Лідка ні з ким її не плутає.

— Ваша ідея… Бачте, це безумовно цікаво, однак грошей — немає, ні на оплату вашої праці, ні на оплату аналітичної групи, ні на експедиції. Розумієте?

— Може, міжнародні фонди? — спитала Лідка без особливої надії.

Пані подивилася на неї із співчуттям.

Їй, пані, теж було несолодко. Її тонка кофтинка була вкрита кавалками закошлаченої вовни. Пані потребувала послуг дантиста й гастроентеролога, її дорослим дітям також треба було десь навчатись, а попередники, яких у цьому циклі вже змінилося троє, встигли цілковито відпрацювати можливості з улаштування студентів за кордон…

— Мені не потрібні експедиції, — сказала Лідка глухо. — Мені потрібна технічна база… потужна обчислювальна техніка. Статистичний аналіз.

— Як вам спала на думку ця… ідея? — тихо спитала пані.

Лідка помовчала. Обережно торкнулася пальцем полірованої поверхні столу:

— Я думаю, вона не мені першій спала на думку. Але сучасні технічні можливості…

— Та які можливості, — сказала пані роздратовано й гірко. — У минулому циклі все пішло в ЦО, всі ресурси. Нинішній… із нинішнім усе зрозуміло. Ми деградуємо, люба Лідіє Анатолівно. Із цивілізованої держави ми перетворюємось на звичайне племінне об’єднання… яка вже тут наука. Сама видимість. Наші онуки житимуть у землянках і харчуватимуться м’ясом диких тварин…

— Мені здається, ви перебільшуєте, — обережно припустила Лідка.

Співрозмовниця підвела на неї очі, і Лідка була вражена їхньою схожістю з зеленими ґудзиками в пані на кофтинці.

— Я мала двох синів, Лідіє Анатолівно. Близнюків. Було двоє, лишився один. За яким принципом здійснився… цей ваш гаданий відбір?

— Я не знаю, — сказала Лідка, відводячи погляд. — Для цього й потрібен аналіз… база даних.

Обидві помовчали.

— Якщо виявиться, що ви маєте рацію, Лідіє Анатолівно… Не знаю, як і сказати. Це буде найбільше — і найгірше відкриття за всю історію людства. Нічого, що я так пишномовно висловлююсь?

Лідка мовчала.

— Добре, я передам вашу заявку на розгляд міжнародного академічного фонду… коли з’являться перші результати. ЯКЩО з’являться перші результати. Розумієте?

Лідка кивнула. Секретарка принесла каву; дзенькаючи ложечкою об порцеляну, Лідка дивилася, як рухаються фарбовані губи співрозмовниці.

— …Це правда, що ви були невісткою Андрія Зарудного?

Лідка неквапливо відсьорбнула з чашечки.

Край столу стояв красивий лискучий глобус. Поверх фізичної карти рисками було нанесено межі заселених і незаселених зон. І тих, що колись були заселеними. Території так званих Загиблих Цивілізацій.

— Це не зовсім точно. Я вийшла заміж за сина Зарудного, коли Андрія Ігоровича вже не було серед живих.

Пані стиснула губи. Лідка знала, про що вона зараз спитає, й тому випередила її, як змія стрибком:

— Так, Андрій Ігорович розробляв теорію безкровних апокаліпсисів. Але він НІКОЛИ не досягав би своєї мети таким чином, як це зробили його послідовники… ті, хто називав себе його послідовниками. Його ім’я використали для нечистих справ… я зрозуміло висловлююсь?

Пані поволі кивнула:

— Цілком… Вам не здається, що ваша ідея — антипод красивої ідеї Зарудного? Ніби її тінь?

— Не знаю, — сказала Лідка.

Пані зітхнула. Усміхнулась куточками уст:

— У вас же маленька дитина. Як ви проживете на ті копійки, що зможе надати вам Академія?


Ревіння стояло — вуха затикай.

— Алусю, мама завтра прийде… Тетяночко, мама дзвонила, в неї робота до ночі, вона не може вас забрати. Ходімо до діток… дітки, покажіть іграшки.

Діточки, що звикли до несамовитих сцен, швиденько притисли до животів хто ганчір’яного звіра з висячими лапами, хто трактор на гумових гусеницях, хто ляльку, хто машинку. Нікому не хотілося поступатись іграшкою на догоду чужому поганому настрою.

— Подивіться, дівчатка, а ось великі кубики, можна збудувати хатинку…

— Я н-не хочу хатинку! Я хочу до м-мами! — ревіла старша, Алуся, руденька, з тонкими кісками, про які Лідка з жахом подумала, що завтра вранці доведеться їх заново заплітати. Молодша, Тетянка, трагічних настроїв не поділяла, але ревіла в унісон зі старшою сестрою. Задля солідарності.

Лідка коротко зітхнула.

— А хочеш, подарую тобі пістолет?

Плач трохи розгубив навальність і впевненість.

— А хочеш… завтра покличемо в групу великого собаку?

Молодша вже мовчала, дивлячись на Лідку круглими блакитними очима. Старша хлипала.

— А хочеш подивитись, хто живе в умивальнику?..

Вона працювала тут уже півроку. Нічною нянею, з сьомої вечора до сьомої ранку. Щодня. За невеликі, але стабільні гроші.

Дворічний Андрій теж перебував тут, у ясельній групі. Вечори минали в турботах — зате день лишався вільним; тепер Лідка мала свій стіл в академії, письмовий стіл у вогкому й неопалюваному кабінеті. І допуск до обчислювальної зали.

Вона працювала.

Із десяти різноманітних математиків, з якими Лідка по черзі намагалася налагодити співпрацю, гарувати «за ідею» погодився один. Молодий хлопець двадцяти трьох років, випускник політехнічного інституту, Костя Воронов. Костя був другою після академічної пані людиною, яку Лідка — під страшну клятву про нерозголошення — утаємничила в свої плани.

Костя був чимось схожий на Максимова. Але тепер, коли минуло майже чотири роки, Лідка навчилася не брати таку схожість близько до серця.

Уже в перші дні спільної роботи Лідка переконалась, що в особі Кості доля подарувала їй одну з найщиріших, найширших своїх усмішок.

Костя ніби зійшов зі сторінок дитячого фантастичного роману — класичний учений-незграба, скромний геній, людина не від світу цього.

За час свого навчання в політеху він двічі висів на межі виключення. Уже отримавши диплом, він ніяк не міг улаштуватися на роботу: на час їхнього з Лідкою знайомства Костя обіймав почесну посаду нічного сторожа на якомусь дрібному складі.

Із п’ятнадцяти років він вигадував і розробляв якісь програми для обчислювалки, і одна з них якнайкраще підходила до завдань із мультифакторного аналізу. «Несіть усе, — сказав Костя Лідці. — Будь-яку інформацію. Аж до улюблених слівець-паразитів, аж до оцінок у табелі за перший клас. Власноручні автографи, дитячі малюнки, відбитки пальців. Усе, що роздобудете».

— …Пусти зайця-молодця та в Малії Ворітця, небо червониться, чорніє травиця, люта глефа на порозі, ой винось, зайчатко, нозі, лиско з мишкою, не гаймось — нумо швидше заховаймось…

Зосереджений Андрій (у свідоцтві про народження Лідка записала «Андрійович») сидів на килимі; перед ним купкою лежали тулуб пластмасової ляльки, окремо голова й чотири кінцівки. Лікарем буде, подумала Лідка без особливого ентузіазму.

…Початковим Лідчиним завданням було — довести, що Ворота є чинником цілеспрямованого відбору. А от за якою ознакою — гм, хотілося б з’ясувати.

Вона піднімала архіви РАГСів, соцстраху та ЦО. Її цікавили не всі загиблі під час евакуації, а лише ті з них, хто не пережив свого першого апокаліпсису. Люди молодшого покоління, що так і не лишили нащадків.

Таких, хоч як це дивно, було несподівано багато. Майже сорок відсотків від усіх загиблих — притому, що молодь і бігає швидше, і легше переносить фізичні навантаження. Іще сорок відсотків становили літні люди та старі, для яких апокаліпсис був третім-червертим. І близько двадцяти відсотків — усі інші.

Ночами Лідці снилось величезне дерево, з товстих чорних гілок якого лізли під сонце молоді пагони. І хтось із садовими ножицями охайно підрізав їх, надаючи вільному гіганту форми садового куща. Не просто стриженого, а стриженого вибагливо…

Кожна відстрижена гілочка — ім’я. Ось, наприклад, Сотова Яна Анатолівна, перший рік п’ятдесят третього циклу — двадцять перший рік п’ятдесят третього циклу. Або син академічної пані, Дорожко Віталій Миколайович, другий п’ятдесят четвертого — двадцять перший п’ятдесят четвертого. І таких карток — шухляда за шухлядою, полиця за полицею, ось уже кілька шафок назбиралось.

За кожною «відрізаною гілкою» вона збирала максимальну кількість даних. Колір очей, волосся, зріст, маса. Особливості характеру, нахили, успішність у школі. Даних не було, доводилось видряпувати їх буквально по крихті; доводилось розшукувати колишніх учителів, зустрічатися з ними під виглядом кореспондента (багато хто вірив) і розпитувати про загиблих школярів, ніби вони були живими.

Лідка розшукувала дані й за своїми колишніми учнями. Лише з максимівського класу загинули семеро (клятий Стужа! клятий апокаліпсис!). Білява лялька Віка теж загинула, а от про доньку цивільника Тоню Дрозд інформації не було. Вижила, подумала Лідка. Такі завжди виживають.

І вона додала ще сім карток до свого архіву. І в той день не працювала більше, поїхала до моря й довго сиділа, дивлячись, як повзуть уздовж берега баржі…

Увесь зібраний матеріал вона несла Кості. «Ще, — казав той. — Мало. Для статистичної підбірки — якраз. Для справжнього мультифакторного — мало…»

Дворічна вперта Юля стояла посеред групи, й навколо її капців розтікалася калюжа; біля шафки йшла активна торгівля, торгувались товстенький Вовчик і плаксійка Алуся:

— Зважте мені їжі.

— Хліба чи огірків?

— Огірків.

— Ось, будь ласка… Чого ще?

— Ще їжі.

— Ще огірків?

— Так!

Маленький Андрій, забувши про розчленування ляльки, звівся на ноги й невідворотно, як відплата, рушив до хатинки з кубиків, яку тільки-но спорудив його одноліток Толик. Толик відчув небезпеку, схопив хатинку в обійми — з гуркотом розлетілись дерев’яні кубики — і потягнув геть, впускаючи дорогою уламки інтер’єру.

Лідка підійшла. Взяла Андрія на руки; міцно притисла до себе, попереджаючи слабкі спроби вивернутись і поквапитись услід за викрадачем хатинки.

…Костя, допущений до найпотужнішої обчислювальної машини, схожий був на кота, якого купають у сметані. Покинув роботу сторожа, жив надголодь — Лідка підкладала на стіл бутерброди, захоплений роботою Костя знищував їх, не замислюючись.

— …Лідіє Анатолівно, але якщо він існує — відбір… Якщо його проводить хтось чи щось ось уже понад п’ятдесят циклів — значить, колись матеріал зробиться зовсім однорідним? Тобто та ознака, за якою йде відсіювання, остаточно зникне?

Лідка знизувала плечима:

— Імовірно.

— І мриги тоді припиняться? Як позбавлені сенсу?

— Не знаю. Мабуть.

— Тобто для того, щоб припинити апокаліпсиси в найближчі кілька циклів, людство має всього-на-всього перебити особин, нелюбих господарям Воріт?

Лідка вимучено усміхалась:

— Найімовірніше, Ворота не мають ніяких господарів, Костю. Не треба… спрощувати.

Оператори обчислювальної зали поглядали на них з осторогою та повагою. Лідчина картотека, перенесена на монітор, мала солідний та страшний вигляд. З екрана дивилися молоді обличчя людей, що так і не лишили нащадків. Відрубані гілочки; на кожного з них було досьє, більш чи менш товсте.

Належало визначити ознаку чи комплекс ознак, спільну для всіх, хто не дав потомства. Щось, що відрізняло і Лідчину сестру, і красиву дівчинку Віку, і нещасного сина академічної пані — від інших, тих, хто вижив.

Багато які геніальні ідеї на перший погляд здаються єрессю.

— Пісь-пісь, — печально розвівши руками, констатувала Юлечка. І самокритично додала: — Со-оромно.


Уночі Лідці знову наснився апокаліпсис. Тільки діти чомусь лишалися маленькими.

І Андрій.

Юрби дорослих текли вулицями, не слухаючи команд по радіо, не дивлячись під ноги.

— Пропустіть! Тут діти! Пропустіть!

Ніхто не чув.

Інстинкт самозбереження гнав їх, як стадо. Гнала сліпа віра у виняткову цінність власного життя.

— Пропустіть! Це ж ДІТИ!

Вона бігла, притискаючи до себе Андрія.

І так, на бігу — прокинулась.

Щасливі кури. Можуть накрити нащадків крилами, свято переконані, що вже під дахом із пір’я курчаті нічого не загрожує.

Дурні, щасливі кури.


Літо минуло без натяку на відпустку. Добре, що ясла й далі працювали і навіть вивозили дітлахів на пляж — тричі на тиждень.

— Лідіє Анатолівно, — сказав якось Костя, і щось у його голосі змусило Лідку здригнутись.

— Що?

Костя усміхнувся. Упав у крісло, закинув ногу на ногу. Старі потерті брюки лисніли на колінах.

— Що, Костю?

— Перевірити треба одну річ, — Костя підніс до носа палець, явно збираючись подлубатися в носі. Отямився, опустив руку. — Треба перевірити всіх наших… усіх цих хлопців та дівчат на схильність до музики.

— Що?

— Ну, музичні здібності. Хто співав добре, хто в музшколі навчався, хто в самодіяльності брав участь… Наново опитати всіх знайомих, але налягати саме на цей пункт.

— Наново?! — спитала Лідка з жахом.

Костя молитовно склав руки:

— Треба, Лідіє Анатолівно!

Із прочиненої кватирки дув вогкий, зовсім уже осінній вітер.

«Гадані здібності до музики».

Вони, хто не пережив першого апокаліпсису, були білявими й чорнявими, відмінниками та трієчниками, високими й маленькими, розумними й дурними, добрягами, егоїстами, спортсменами, хуліганами, матусиними синками — такою самою мірою, як і їхні ровесники, що щасливо вижили й наплодили потомства.

Але чомусь «гадані здібності до музики» серед них, загиблих, мали всього два-три відсотки.

— Критерії, — сказала Лідка хрипко. — «Здібності»… розмито. Так, зажди, Костю, дай мені зметикувати.

Костя терпляче чекав. Лідка дивилася на паперову змію-роздруківку й не могла зосередитись; згадувалась Яна. Як вона співала, грюкочучи на кухні брудним посудом: «Ой у вишне-евому садо-очку…» Мама кривилась. Яна співала голосно й емоційно, от тільки слухати її було нестерпно; до музичної школи її свого часу не взяли, зате у звичайній загальноосвітній ставили четвірки зі співів. Із поваги до старанності та загальної успішності.

— Костю… як ти до цього прийшов?

Колишній сторож скромно усміхнувся.

Наступні півгодини він розповідав їй про свій метод, малював щось на аркуші паперу, перекладав предмети на столі. Лідка кліпала очима й сама собі здавалась нетямущою до непристойності двієчницею.

— Не розумію, — зізналася вона нарешті.

— Зрозумієте, — м’яко пообіцяв Костя.

Йому вже ввижалися переповнені академіками зали, передові статті центральних газет, премія, окрема квартира і мотоцикл. Чомусь саме мотоцикл був для Кості символом справджених надій. Стінка перед його робочим столом заклеєна була зображеннями мотоциклів, і маленька олов’яна моделька стояла просто на моніторі.

— Костю, — сказала Лідка обережно. — Це ще не результат. Це так, натяк… Примара, фата-моргана…

Костя мовчав і усміхався. Він був не з тих, хто вірить у найгірше.


— Лідіє Анатолівно, у вас не виникало сумнівів у репрезентативності вашої вибірки?

— Ми працюємо у важких умовах, — сказала Лідка з гідністю. — Однак проаналізовано майже дві тисячі випадків. Дві тисячі доль, понад сотню ознак за кожною «відсіяною» особою. Умовно кажучи, відсіяною. Ми розуміємо, що це лише початок, лише, так би мовити, заявка… але заявка більш ніж вагома. Упевнено можна сказати, що величезний відсоток юнаків і дівчат, що не пережили свого першого апокаліпсису, не мали музичних здібностей. Серед хористів, учасників самодіяльності, учнів музичних шкіл відсоток загиблих значно менший від середнього відсотка, і це статистично достовірний факт.

У залі запала тиша. Костя, що сидів у кутку, прибрав вигляду скромного, але задоволеного життям героя.

Керівництво академії — все, що від нього лишилось, — перезиралось, порипуючи старими партами. Саме партами; інших меблів не було. Академіки за чорними стільницями мали кумедний вигляд, Лідці пригадався час її вчителювання, вона мимоволі всміхнулась. «Закрили книжки. Розгорнули щоденники. Записали домашнє завдання…»

— Під це можна було б вибити гроші, — замислено припустив лисий і блідий, як гриб, старигань на другій парті ліворуч. — Виплатити людям зарплату, і премію добре б… Зробити ремонт… Відкрити аспірантуру…

— Це шаманство, — стомлено відгукнувся його сусід, чиє зморшкувате обличчя прикрашали обвислі, як водорості, вуса. — Це розвага для жовтої преси, а не предмет для серйозних наукових розслідів.

Лідка провела рукою по стосику товстих тек:

— Усі випадки задокументовано. Архівні посилання…

— В архівах немає відомостей про те, мав хтось музичні здібності чи ні, — роздратовано перебив її вусатий скептик. — Ви маєте точне визначення — що вважати такими здібностями? Ви маєте наукову методику, що дозволяє зафіксувати їх наявність чи відсутність? Тим більше коли мова йде про людей, що давно загинули?

— Це складне питання, — Лідка намагалася говорити якомога спокійніше. — Безумовно, потрібна буде й методика, і додаткові дослідження… І допомога фахівців…

— Музикальний слух може бути набутою, а зовсім не вродженою властивістю! — не слухаючи її, продовжував висловусий. — Ви ж припускаєте відбір, а отже, якісь генетично обумовлені ознаки?

Костя посумнішав у своєму кутку. З його обличчя потихеньку сповзало самовдоволення.

— Якщо зараз ми згадаємо наших родичів і знайомих, що не пережили свій перший апокаліпсис, — тихо сказала Лідка, — якщо ми їх згадаємо… У мене загинула сестра. Вона була гарною доброю дівчинкою, та музичних здібностей у неї явно не було. Зовсім.

Лідка замовкла. Академіки за партами замислились. Прийом був ризикований. Неправильний прийом, якщо вже чесно. По-перше, два десятки чиїхось знайомих або родичів ніяк не тягнуть на статистичну вибірку. По-друге, серед них запросто могли встрягнути два-три випадкові музиканти. По-третє — та підло це, удар під дих, адже кожен сам несе свою втрату, а використовувати гіркоту втрати як науковий доказ…

Костя потупив очі. Теж, мабуть, когось пригадав.

Лідка спіймала себе на тому, що не може відновити в пам’яті Янчиного обличчя. Обличчя Тимура — може, але для Лідки Тимур лишився сорокарічним чоловіком, тоді як сестра не дожила й до двадцяти. Час, коли Тимура і Яну розрізняли лише за наявністю-відсутністю кіски, відійшов у сферу легенд і переказів.

Академіки досі мовчали. Перезирались.

— Зрештою, — замислено сказав висловусий скептик, — якщо фонд виділить під це кошти, навіть мінімальні…

— А мій син чудово співав, — замислено перебила його академічна секретарка. І сумно усміхнулась: — Але завжди трошки фальшував.


«Музика не є ні матерією, ні живим тілом, ні психікою, і взагалі вона не є жодною річчю чи сукупністю речей… Музичне буття тією самою мірою нізвідки не виводиться, як і взагалі буття розуму…»

Сльозились запалені очі. Праворуч громадились уже прочитані монографії, ліворуч — призначені до прочитання.

«Музика є… таким самим непорушно-ідеальним, завершено-оформленим, зрозумілим і простим, як будь-яка найпростіша аксіома чи теорема математики… і щоб музично зрозуміти музичний твір, мені не треба ніякої фізики, ніякої фізіології, ніякої психології, ніякої метафізики, а потрібна лише сама музика, й більше нічого…»

Лідка схилила голову на стіл. Костя, що сидів за обчислювалкою, стурбовано насупив брови:

— Лідіє Анатолівно! Вам погано?

— Нічого-нічого, — пробурмотіла Лідка з кривою посмішкою. — Ти працюй, працюй…

Звичайне недосипання. Накопичене за ці важкі довгі місяці.

Міська філармонія відкрила сезон у кінці жовтня. Перший сезон на шостому році циклу! Притому, що зазвичай філармонія й театри відновлювалися на другий, у гіршому разі на третій рік.

Чутки ходили найпохмуріші, за п’ять років багато хто повірив, що ні філармонія, ні театри, ні галереї, ні зоопарк, ні пасажирське судноплавство не відновляться взагалі. Так, кажуть, починається згасання цивілізації — великий апокаліпсис, після якого суспільство не встигає цілком отямитись. Проте — здається, минулось. Цього разу — минулось.

Відкриття сезону обернулося святом відродження.

На круглій площі перед будівлею з колонами варилось феєричне дійство. Юрба витріщалась на ряджених у старовинних костюмах із перуками, поглинала лимонад і тістечка, купувала повітряні кульки; на плечах у половини перехожих сиділи діти від трьох до пяти років. То був наче другий ярус свята, з окремими інтересами, своїм колом спілкування і своєрідною мовою.

Нечисленні власники квитків гордовито обходили натовп і потроху просочувались усередину. Концерт почався з півгодинним запізненням; Лідка сиділа на балконі, збоку, ледь не над головами оркестрантів. Перша частина змусила її нудьгувати, вивчати звички диригента і роздивлятися глядачів. Зате друга частина несподівано захопила її, і, виходячи з зали, вона відчувала щось на зразок легкої ейфорії.

Вона взяла свій плащ у гардеробі. Обійшла довкола будівлі, постояла біля службового входу; святкове дійство на площі йшло своїм ходом, хіба що дітей майже не було. Уже по дев’ятій.

Вона дочекалась, поки годинник на вежі покаже дев’яту тридцять, і ввійшла в скляні двері службового входу.

…Цей худорлявий дідусь належав до старшої групи свого покоління, отже, йому було вже шістдесят п’ять. Охайно зачесане сиве волосся, здається, навіть вкрите лаком. Концертний костюм. Сумні очі, що, мабуть, все розуміють.

— Тобто в принципі ви згодні консультувати нас, Ігоре Вікторовичу?

Дідусь звів брови:

— У принципі — так… Свого часу ми дуже дружили з Костиною мамою… Я, правда, не зовсім розумію, до чого тут Костя Воронов. Він наче закінчив політех?

— Ми формуємо групу фахівців, — пояснила Лідка терпляче. — Костя — математик, і, оскільки ми маємо справу зі складними мультифакторними системами…

— Так, — сказав дідусь. — Зрозуміло. Костя — математик, я — музикант… Але, люба Лідіє Анатолівно, мені не дуже… мене трохи… ваш підхід до справи. Що таке «музичні здібності»? Як ви думаєте їх вимірювати?

— Але ж ви не приймаєте до консерваторії абикого, — сказала Лідка і здивовано відзначила докір у власному голосі. — Є ж якісь критерії, чи не так?

— Є, — дідусь кивнув. — Але вступати до консерваторії приходять підготовані абітурієнти. Про яких точно відомо, що певні дані в них, так би мовити, присутні… А якщо ви почнете вимірювати здібності до музики у будівельників, скажімо, чи водіїв, чи військових… у людей, що ні разу в житті не бачили нотного запису… Критерії?

— Невже немає? — спитала Лідка недовірливо. — Слух, ритм, музична пам’ять…

Дідусь зітхнув:

— Я, Лідонько, бачив абітурієнтів з абсолютним слухом і відчуттям ритму… геть позбавлених того, що називається музикальністю. Що, як ви правильно відзначили, закладено на генетичному рівні й передається у спадок. Отож…

— Не може бути, — трохи забувшись, вимовила Лідка.

Дідусь знову зітхнув:

— Лідіє Анатолівно… У вас цікавий проект… Я спробую допомогти вам чим зможу. Але — це не так просто, я хотів би, щоб ви розуміли…

Лідка мовчала.

Саме сьогодні вона з піною на губах доводила членам міжнародної комісії, що поняття «здібності до музики» добре піддається точному математичному аналізу.


Зима минула як один день — правда, день важкий, довгий і одноманітний. Зима самовільно захопила майже весь березень — зате в кінці квітня прийшло літо, раптове, як вибух.

— Лідіє Анатолівно!

Вона озирнулась.

Від облізлої стіни Академії відділився незнайомий Лідці чоловік. Молодий на виду, в світлому плащі до п’ят; ступив уперед, очевидно збираючись завести розмову, та затримався, бо тротуаром прямувала, галасуючи, колона діток із дитячого садка, і попереду крокувала пишногруда вихователька з червоним прапорцем у руках.

Незнайомця відрізали від Лідки — ніби між ними пролягла раптом залізнична магістраль, по якій проходив потяг. Потяг рухався навмисне повільно — тупаючи черевиками по оновленому асфальту, сміючись, горлаючи, розмахуючи руками. А по той бік колії метушився, намагаючись привернути до себе Лідчину увагу, незнайомець у світлому плащі.

Лідка зупинилась.

Колона нарешті кінчилась; останнім вагоном поїзда, що віддалявся, пропливла друга вихователька, теж із прапорцем та значно менш пишна.

— Лідіє Анатолівно, я навмисне чекав. Мені порекомендував звернутися до вас Сисоєв Олег Володимирович…

Лідка напружила пам’ять, та жодного Олега Володимировича не знайшла. У всякому разі, серед оперативних спогадів.

— …Академік Сисоєв, він давній друг мого батька… він вважає вас зіркою, що сходить на обрії світової науки. Відтоді, як ви доповіли про перші результати своєї роботи… роботи з вашого проекту. Нічого, що я втаємничений?

Лідка мовчала.

Жодного грифа секретності на її проект навісити не встигли. Чи то через те, що служби, покликані накопичувати державні таємниці, досі не отямились від ганебного розпаду ЦО. Чи то через те, що не всі ще вірили в серйозність Лідчиних розслідів. Чи то просто випадково. Тобто офіційного статусу «таємно» проект поки що не мав, та, знаєте, теревенити з друзями та знайомими про складну, суперечливу ледве розпочату роботу…

— Лідіє Анатолівно, я маю пояснити. Я не просто цікавий, я навіть не журналіст… Я письменник. Письменник-фантаст. Тобто тепер я працюю водієм на молокозаводі, але в минулому циклі в мене вийшло пять авторських книжок, плюс публікації в журналах, збірках, альманахах… Я маю кілька літературних нагород, зокрема одну міжнародну. За моїм сценарієм навіть хотіли знімати фільм… та відклали через апокаліпсис. Я член Спілки письменників… Ось, — він вийняв із кишені плаща й показав Лідці небесно-синеньку книжечку, на внутрішній поверхні якої виднілися печатка й сумовито-офіційна фотографія.

— Я перепрошую, — сказала Лідка стиха. — Але мені на роботу на сьому, а ще ж треба…

Незнайомець замахав руками:

— Я не затримаю вас, Лідіє Анатолівно. Великов моє прізвище. Віталій Великов. Я можу підвезти вас додому машиною…

Лідка, що вже була намірилась обійти письменника і продовжити свій шлях, сповільнила крок:

— Машина? У вас?

— Державна, — знітився Великов. — Зазвичай я не надто… зловживаю, але сьогодні замовлень не так багато… півгодини-година справі не завадять.

Лідка мовчала, розмірковуючи.

— Мої романи, можливо, вам траплялися в минулому циклі… «Шлях дальфіна», «Втрачений ключ», «Морські дияволи»…

— Не люба мені ця фантастика, — сказала Лідка замислено. — Гм… «Шлях дальфіна»?

— Я популяризатор, — письменник сором’язливо усміхнувся. — Я пишу саме наукову фантастику, ну, може, з легкою поволокою містики… але на науково-популярні теми. Дальфіни, Ворота… Чудеса й таємниці…

— Де ж ваша машина? — Лідка подивилась навколо.

— Та ось вона! — зрадів письменник.

На протилежному боці вулиці стояв величезний молоковоз із яскраво-жовтою, в патьоках, цистерною.

* * *

— Двісті п’ятий дитячий комбінат?! Та в мене ж там замовлення, я туди молоко вожу, правда, в ранкову зміну, о шостій ранку… А ви коли звільняєтесь? О сьомій? Шкода, я б вас підвозив додому… А, вам недалеко? Ох, Лідіє Анатолівно, я все розумію. Це нечуване навантаження, коли заради того, щоб удень займатись улюбленою справою, людина влаштовується на нічну роботу… Ви однаково спите? Ну так… Але діти, вони ж… У мене онуки, четверо, від кожного сина по двоє. Як вашого онучка звуть? А-а-а, це у вас син?! Ну ви молодець, Лідіє Анатолівно, я схиляюсь перед такими жінками…

Лідка ніколи в житті не їздила на молоковозах. І відчуття було страшенно кумедне; по-перше, висока кабіна створювала ілюзію подорожі на слоні. По-друге, цистерна виявилася наполовину повною, і чути було, як у залізному череві глухо перекочується молоко.

— Так от, Лідіє Анатолівно, література майбутнього. Ідея. Обов’язково наукова ідея… пророцтво. Ви знаєте, що телефон уперше змалював у своєму творі письменник-фантаст? І не лише телефон… Та я не про це. Не стільки технічні прогнози, скільки узагальнювальні, загальнофілософські… от, наприклад, Ворота відбирають людей із музичними здібностями.

Що це значить? Є припущення, що музичні здібності тісно пов’язані з математичними. Тобто схильність до абстрактного мислення… уміння мислити категоріями, образами, відчувати глибше, відтворювати точніше… Усі ці властивості обумовлені генетично, і якщо досить довго здійснювати цілеспрямований відбір… ви знаєте, як з’являються нові сорти пшениці? Нові породи собак? Що, як із часом кількість музично обдарованих перейде в нову якість? Не просто співоче людство, а людство з новою властивістю, з новою ознакою… Назвемо це, наприклад, внутрішнім слухом. Здатністю чути… що? А, наприклад, глас Божий, га? Як вам такий хід думок?

Машина зупинилася перед світлофором. У цистерні булькнуло, ніби в голодному животі.

— Віталію… е-е-е…

— Можна на ім’я. Просто Віталій. Ми будемо на місці за десять хвилин… Я розумію, Лідіє Анатолівно, що справляю враження дивної людини. Ну такий уже я, легко захоплююсь… Я приніс вам кілька моїх книжок. Почитайте, отримайте уявлення…

У цистерні булькнуло знову.

— Це лише один із варіантів розвитку подій. Назвемо його глобально-філософським. А ось другий задум, простіший, доступніший: Ворота нікого не відбирають. Ворота просто генерують хвилі, що полегшують проходження людям, які мають певний комплекс властивостей… до якого, комплексу, входить і музична обдарованість. Як?

Лідка відкрила рота і знову закрила.

— Або варіант третій, музика і дальфіни. Припустімо, дальфіни якось пов’язані з феноменом Воріт… Як саме? А припустімо, вони генерують ті самі хвилі, що й Ворота. Які неможливо виявити за допомогою сучасних приладів. Або навпаки, не генерують, а сприймають…

— Ми приїхали, — сказала Лідка.

Великов обережно втиснув молоковоз між огорожею диткомбінату й автобусною зупинкою. Зіскочив на землю, згідно з етикетом обійшов навколо кабіни, галантно допоміг Лідці спуститись із високого запиленого підніжка.

— Через якийсь час, — повідомив він замислено, — році в десятому-одинадцятому, як звичайно… відродиться цікавість до літератури та книговидавництва. І той, хто дивиться вперед, хто зуміє передбачити особливості, характерні для сучасного циклу, прорахує заздалегідь купівельний попит, хто вчасно, першим подасть у видавництво відповідний рукопис… Той переможе, Лідіє Анатолівно. Ось, це мої книжки. Не звертайте уваги на обкладинки. З авторами майже ніколи не узгоджують оформлення. У «Шляху дальфіна» немає жодної еротичної сцени, а у «Втраченому ключі» немає жодного епізоду зі стріляниною…

Лідка обережно, ледь не двома пальцями, взяла з рук Великова дві книжечки в лискучих обкладинках. На одній була намальована гладка гола жінка, що безпорадно прикривалася прозорим клаптиком тканини від жахливого на вигляд дальфіна, що вилазив із дзеркала. На другій обкладинці брели, затягнені червонуватим серпанком, глефи. Руїни міста у вогні ледве сягали їхніх колін. Велике художнє перебільшення.

— Можна я вам зателефоную? — тоном, що не припускав заперечень, спитав Великов.

— Я дуже рідко буваю вдома, — сказала Лідка повагом. Потім схаменулась: — Чекайте, а звідки ви знаєте мій…

Великов уже заліз у кабіну. Прощально помахав ручкою:

— До зустрічі, Лідіє Анатолівно! Я страшенно радий нарешті з вами познайомитись!

І газонув, оповивши околиці смердючим соляровим димом.

* * *

«Жила собі дівчинка. Пішла в ліс по гриби, назбирала повний кошик ягід. Тут побачила та-аке чудовисько! Сказати тобі? Змію!!!»

(Андрійкові казки, 12 січня 6-го року)

* * *

— …А тепер, дітки, візьмімо наші ложки і стукаймо в такт. Раз-і-два-і… Сашунько, не треба так дуже гамселити. У нас маленькі звірятка танцюють, а ти так б’єш, ніби Баба Яга йде!

Чотирилітки зайшлися сміхом. Старанна дівчинка Сашунька впала від сміху на килим і замолотила в повітрі ногами.

Лідка обережно причинила двері.

Останнім часом дикою популярністю користувались музичні заняття. Не минало тижня, щоб у якійсь газеті не виринула відповідна публікація; тон їх коливався від обережно-рекомендаційних дописів про користь музичної освіти до радісних вигуків: розкрито таємницю Воріт!

Якийсь час Лідка намагалась відстежити витік інформації. Але потім махнула рукою; зрештою, побічним результатом такого витоку може бути лише розквіт музичної педагогіки, а шкоди від цього не буде…

На дзвінки допитливих вона роздратовано відповідала, що чутки неправдиві, жодних результатів немає й жодні дослідження не проводяться. Їй не вірили.

* * *

«Сьогодні в садочку він узявся розповідати казку про те, як жила собі велика хата-мама і маленьке хатенятко-син. Що було далі, слухачі так і не дізнались. Видно, казка виявилася дуже сумною — бо оповідач розплакався раніше, ніж устиг перейти до викладу сюжету…

А вчора намалював на двох аркушиках однакові кривулі, але на першому малюнку був злий павук у павутинні, а на другому — добрий. У тому самому, вочевидь, павутинні, бо розрізнити, де який, абсолютно неможливо… Але ж він розрізняє! І ображається, коли я плутаю! Кінчилося тим, що він, зовсім як в анекдоті, злякався злого павука і сховався від нього в шафку для одягу…

Я дурепа. Мені здається, що він найталановитіший. Найгарніший. Що інші діти поруч із ним — віслючата поруч із левеням… Я розумію, мати має бути упередженою, але ж не настільки!»

(20 квітня. А. три роки).

* * *

Лідка нізащо в світі не взялась би за ці книжки, принаймні так їй здавалось. Та після відбою — діти вже півгодини дисципліновано сопіли, а Лідці ще зовсім не хотілося спати — виявилось, що жодних інших розваг, крім подарованих Великовим книжок, для неї немає.

Вона вийняла їх із торби — спершу щоб роздивитись і почудуватися винахідливості художника. Потім її очі зачепилися за перший абзац: «Це був маленький пікнік на березі, у скелях. Мені хотілося погодувати дальфіна з руки, і коли дорослі відвернулись, я поцупив із клейончастої скатертини шампур із недоїденим шашликом і, стрибаючи з каменя на камінь, поквапився до води…»

Лідка насупила брови. Звідкілясь потягло запахом шашлику; в диткомбінаті зазвичай не пахне шашликами. Тут пахне молоком, кашею, в крайньому разі морквяним пюре; запах виник у Лідчиній уяві, і не тому, що текст був якийсь дуже гарний. Ні, текст був звичайний, просто Лідці згадався епізод із власного дитинства, коли, помітивши з берега лискучі спини, вона вперше в житті наважилася подивитись на дальфінів зблизька. І — ото збіг! — це було саме під час квітневого пікніка, коли дорослі були захоплені процесом виготовлення шашликів, а Тимур і Яна, горді усвідомленням своєї дорослості, подавали шампури…

Непомітно для себе Лідка прочитала три розділи. Великов писав жваво і яскраво, але Лідка не могла позбутися відчуття, що це її напівусвідомлені думки та прагнення хтось підглянув, довів до логічного завершення й переніс у книжку. З ось такою жахливою обкладинкою. З ось такою банальною назвою. І автор її — базікало, водій молоковоза…

Згадка про молоко, що булькало в цистерні, відбила в Лідки бажання читати далі. Вона ще раз обійшла дітей, розгорнула свою розкладачку і вляглась.

Їй наснилася пустельна дорога, світлофори, що жовто мерехтіли на площі перед Солом’янським парком, чоловіки й жінки, що нерухомо стояли на мокрому асфальті, на бляклій «зебрі» переходу. Усі — без взуття, у шкарпетках. Якусь мить Лідка, завмерши, спостерігала; потім від рідкого натовпу відділився літній чоловік, у якому Лідка за кілька секунд упізнала постарілого підводника Сашу.

— Черевики спадають, — сказав Саша, ніяково позираючи на свої шкарпетки. — Якщо черевики спали — то всенародна прикмета така.

Жінка, що стояла поруч, утомлено кивнула; Лідка впізнала сусідку з будинку навпроти, яку давно, ще до апокаліпсису, збила машина на Солом’янській площі, просто на переході.

Решту вона не знала. І не стала роздивлятись; вирвалася зі сну титанічним зусиллям, ну просто як муха з варення.

Перевернулась на інший бік. Тричі пробурмотіла: «Куди ніч — туди й сон».

І справді, більше їй нічого не снилось.

О шостій ранку, коли за сірими вікнами прокинулись собаки й погасли ліхтарі, у бляшаний дашок над вікном делікатно вдарив камінець.

Лідка не відразу зрозуміла, що її розбудило. Діти спали; якийсь час вона лежала, дивлячись у стелю, підсвічену жовтим вуличним ліхтарем. Потім ліхтар погас — ніби заплющилося втомлене за ніч око. І водночас ударив другий камінець — цього разу у скло.

Лідка підвелась — вона спала в трикотажному спортивному костюмі — і підійшла до вікна.

На посипаній гравієм стежці стояв Великов, і усмішка його була від вуха до вуха.


— Це Зарудний?

Письменник Великов зацікавлено розглядав Лідчин робочий стіл. З-під товстого оргскла дивився блідий, та досі усміхнений Андрій Ігорович.

— Симпатичний чоловік…

Лідка здивувалась:

— Ви раніше не бачили його портретів?

— Бачив, але офіційні. Знаєте, такі в рамцях… Зарудний ніколи не цікавив мене як персонаж. Досі не цікавив. Але ось цей портрет, ваш, він, знаєте, особливий, він перемінений вашою увагою, вашим теплим до нього ставленням…

Великов замовк, очікувально дивлячись на Лідку.

— Андрій Ігорович був моїм тестем, — неуважно сказала вона, коли мовчанка зробилася вже зовсім ніяковою.

— Справді? — здивувався Великов.

— Я думала, про це всі знають, — зізналась Лідка.

Великов із розумінням усміхнувся:

— Коли мені в першому класі вручили першу похвальну грамоту — я теж думав, що весь світ уже знає… Коли я в другому класі розбив дві чашки з сервізу — думав те саме… До речі, я не знав, що Зарудний мав сина. Хтось мені казав, що в нього дві дочки.

— З його сином ми розлучились, — сказала Лідка, випереджаючи питання. — Життя, знаєте. Буває.

— Буває, — кивнув Великов. — Мої от три дружини розбіглись, як миші, хто куди. Уявляєте, як їм дісталось, бідолашним?

Лідка усміхнулась:

— Уявляю…

Кабінет — перший персональний Лідчин кабінет! — був, насправді, комірчиною, відгородженою фанерною стінкою від загального приміщення. За фанерою перемовлялись, сміялись, стукотіли по клавіатурах обчислювальних машин, у той час як Лідка могла насолоджуватись якоюсь подобою відокремленості. Начальство, хай там як.

Дверцята шафи — у комірчині тільки й уміщалося, що стіл, два стільці та шафа — прочинились, нескромно відкривши домашні Лідчині капці й ганчірочку для взуття.

— Мабуть, цей портрет допомагає вам працювати? — скромно спитав Великов.

— Андрій Ігорович, — відгукнулась Лідка після паузи, — Андрій Ігорович хотів вірити, що Ворота від початку добрі до людей. Що ця їхня функція — рятувати — основна. Що лише від людства залежить, чи будуть жертви під час апокаліпсису, чи не буде. «Із гордо піднятою головою…» Красива гіпотеза.

Великов торкнувся перенісся:

— Чому б не надати вашому інституту… пробачте, вашому відділу імені Зарудного? У перспективі, я маю на увазі?

Якийсь час Лідка мовчала, уважно його роздивляючись.

— Що, Лідіє Анатолівно? Я щось не те сказав?

— Я думала про це, — зізналась Лідка через силу. — У перспективі… так, його ім’я було б… це було б справедливо. Якщо ми виправдаємо…

Великов широко усміхнувся:

— А ви не боїтесь, Лідіє Анатолівно, що ідея Зарудного не те щоб скомпрометована, але викликає недобрі асоціації? Що, зрештою, небагато хто вже пам’ятає, ким він був, зате на звук його імені згадують Стужу, свавілля ЦО…

Лідка зміряла Великова очима — від запилених робочих черевиків до рудуватих, високо зведених брів.

— Ви шукаєте матеріал для нового роману?

— Я завжди його шукаю, — зізнався Великов. — Що ж тут такого?

Лідка не відповіла. Сіла за стіл, звичним рухом підсунула до себе червону картонну теку. Інформація, зібрана за останній тиждень. Попередні результати статистичного аналізу…

Великов присів навпроти:

— Я, мабуть, заважаю вам. Вам здається, що я нав’язливий… У кожного своя функція. Ви носите інформацію, як працьовита бджілка — по крихті, щоденно, ви сподіваєтесь, що у ваших насилу організованих стільниках ця інформація перейде в нову якість — у відкриття, в мед… А я пурхаю, розумієте, як метелик, методом «тику». Із квітки на квітку, без жодної системи, лечу на яскраве. Я людина інтуїції… От, наприклад, виїхав сьогодні на світанку, вулиці ще пустельні… Їду, молоко везу… І спадає мені на думку ідея. А що, як людство — загублена дитина? Недарма воно таке нетямуще, недарма воно не знає, як воно тут опинилося й навіщо. А загубив його такий собі світовий розум, загубив і тепер скрізь шукає… а може, вже знайшов. Уявляєте — загубив у джунглях немовля, а через багато років знайшов підлітка, дикого безпритульника, ні, не безпритульника навіть — так, прямоходячу мавпу… Чи навіть не прямоходячу, бо дитя виросло саме по собі, дивом не загинуло, і от… Що роблять із такими дітьми? Садять у лабораторію… От і нас посадили, за допомогою Воріт. Як вам?

— Десь я вже це чула, — сказала Лідка невпевнено. — Це вторинне.

— Нічого подібного! — обурився Великов. — Ви чули про Бога-дитину, а людство-дитина… Ні, не так. Людство-підкидьок! Ніхто нас не губив, нас підкинули мавпам. Як непотрібних. А потім, коли виявилося, що підкидьок здоровий і агресивний, — ну, тоді вдягли намордник. Ні тобі міжзоряних польотів, ні тобі генної інженерії…

— Чого? — спитала Лідка.

— Генна інженерія. Я запровадив цей термін. У «Втраченому ключі». Бачте, навіть якщо припустити, що ваша гіпотеза правдива й Ворота відбирають людей за якоюсь ознакою… Ознака має лежати глибоко під поверхнею. Глибоко в генах. І зовсім не факт, що ви простежите цю закономірність — вам не вистачить інструментів, технологій, адже генна зміна не обов’язково виявляється відразу, не обов’язково поєднується з якоюсь видимою ознакою на зразок ваших музичних здібностей…

— Вони не мої, — сказала Лідка механічно.

Її очі пробігали рядок за рядком, стовпчик за стовпчиком. Повертаючись назад, не бажаючи вірити написаному.

Дані, що їх добули та проаналізували різні експерти, не збігались. За одним і тим самим районом — Подільським — виходили абсолютно різні результати; за результатами роботи Кості Воронова виходило, що дев’яносто відсотків загиблого молодняку «не мали здібностей до музики». За звітом нової працівниці, професійного музикознавця, виходило, що лише п’ятдесят п’ять, і то — «достовірність багатьох даних викликає сумніви»…

Стовпчик імен (рік і цикл народження, рік і цикл смерті, джерело інформації, посилання на архів). Проти висновку — «музичних здібностей не мав» — червоним олівцем академічної пані: «Конкретні докази?».

Другий стовпчик, імена, рік і цикл народження (лише народження, слава Богу), номер музичної школи, ім’я педагога. Іншим почерком, незнайомим Лідці: «Виписка з характеристики… При вступі виявлено вроджені слух, ритм, музичну пам’ять. Оцінка на випускному іспиті — три… відсутня не лише працелюбність, але й здібності до музики…» «При вступі виявлено розвинені… оцінка на випускному іспиті — чотири… працелюбна, але музичні здібності середні…»

— Маячня, — сказала Лідка крізь зуби.

— Що? — спитав притихлий Великов.

— Слух, ритм, музична память… вроджені! Чому вони пишуть — «відсутні здібності»?

— Знавав я одного співака, — повідомив Великов, зітхнувши. — Ото вже був слух, пам’ять там і таке інше. І голос — як у пароплавної сирени… співав голосно і з почуттям. І правильно. Як робот… До речі, я задумав роман про перспективи роботехніки. Розказати?

— Помовчте, — відгукнулась Лідка стомлено.

— Ви не там шукаєте, — вкрадливо сказав Великов. — Ви намагаєтесь аналізувати якісь зовнішні ознаки, якісь ефемерні речі, які важко визначити. А треба б аналізувати на генетичному рівні.

Лідка підвела на нього важкий погляд.

— Так, — Великов зітхнув. — За сучасного стану науки це неможливо. Але циклів через п’ять, я вірю…

— Ідіть геть, — сказала Лідка.

Великов встав. Винувато почесав перенісся. Щось ніби вклонився, пішов до дверей; ніс у ніс зіткнувся з секретаркою Оленкою, яка була така збуджена, що навіть увійшла не постукавши:

— Лідіє Анатолівно! Телеграма з Європейської академії…

Не звертаючи уваги на притихлого Великова, Лідка взяла з її рук цупкий офіційний бланк.

Європейська академія від усього європейського серця вітала Лідію Анатолівну. Бо її гіпотезу опрацювала спеціальна група європейських експертів — і знайшла блискуче підтвердження.

Загрузка...