Армагед-дом

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Весна видалася забарна. Вулиці існували на правах стічних канав. Усі лаяли міську санітарну службу.

На станції швидкісного було вогко, шаруділи під ногами неприбрані фантики, клоччя прозорих пакетів і листівки, тепер уже знайомі, звичні оку листівки з фігуркою охопленої полум’ям людини в правому нижньому кутку. І літній чоловік із жовтим обличчям дивився з них так само гостро й проникливо.

У підворітті компанія хлопців, трохи старших за Лідку, ганяла ногами порожню пляшку. Лідка міцніше притисла до себе торбу. У сум’ятті дуже легко витягти гаманець, а то й узагалі вирвати майно з рук — Лідка сама знала хлопчаків із двісті п’ятої, що промишляли таким чином. Правда, одного з них упіймали й побили в міліції, і тепер він, кажуть, не доживе до мриги…

У центрі було чистіше і спокійніше, але броньовані жалюзі на модних вітринах лишалися прикритими до половини. Уздовж тротуару блукав двірник із мітлою, його фартух збоку відстовбурчувався, і обриси прихованого предмета дуже скидалися на пістолетне руків’я.

Консьєрж-охоронець був знайомий. Усміхнувся Лідці, підняв слухавку зі свого пульта:

— Клавдіє Василівно? До вас прийшла Ліда Сотова… Так. Добре. Піднімайся, — це вже Лідці.

Клавдія Василівна була Славковою матір’ю. Отже, депутата Зарудного немає вдома… А Лідка сподівалася його побачити. Саме сьогодні.

Двері відчинив Славко.

— Привіт.

— Привіт, — відгукнулася Лідка, вдихаючи запах Заруднівської квартири, неповторний запах дерева, шкіри та ще чогось, що не мало назви.

— Проходь…

Їхні зі Славком стосунки нагадували тепер зворушливу дитячу дружбу, як про неї пишуть у книжках. Відтоді як депутат Зарудний переконав Лідку. У тому, що вона, Лідка, не стільки сексуальний об’єкт для Слави, скільки романтичне захоплення. У тому, що єдину дурницю можна пробачити й не варто відразу ставити на людині хрест. У тому, що для нього, депутата, надто важливе душевне здоров’я сина… І ще в багатьох суперечливих речах переконав її депутат Зарудний, не відразу й не без зусиль, та все-таки переконав, бо Лідка захотіла, щоб її переконали… Депутат Зарудний, бувало, переконував і декого крутішого за Лідку Сотову. Де б він був тепер, якби не вмів переконувати.

У Славковій кімнаті вона витягла з торби дві касети в пошарпаних обкладинках:

— Ось… Як домовлялися.

— Дякую, — сказав Славко.

У давніші часи він сказав би: «Дякую, мала». Але тепер він не промовляв Лідчиного прізвиська. Ніколи.

Славко увімкнув телевізор, запхнув у відик першу з Лідчиних касет. Екран пішов смугами, потім прояснився. Любительська зйомка, перше вересня в ліцеї, старша група перейшла до третього класу, середня — до другого, а от молодша група — первачки…

Касеті було майже дев’ять років. Де-не-де стрічка обсипалась, але дивитися все одно було цікаво. Дитячі мордочки, подумати лишень, Лідка, виявляється, забула, на що схожі діти. Рисюк такий смішний, що неможливо стримати усмішку. Ось діти-однокласники… та й сама вона, Лідка, не краща. Пухкі щоки на все лице й білий бант на маківці.

— А ось я, — сказав Зарудний, коли камера ковзнула обличчями дітлахів із середньої групи.

Лідка неуважно кивнула:

— А я вже забула про ці касети… Там іще день народження є, Новий рік…

Дивитися на дітей більш ніж дві хвилини виявилося гидко. Ніби це не Лідчине минуле, а зовсім чужі, незнайомі, дурні діти, що викликають лише роздратування. Ці круглі щоки, короткі ноги, великі голови…

— Коли твій батько повернеться? — спитала вона, погладжуючи бильце дивана.

— Не знаю, — відгукнувся Славко після паузи. — Ніколи не знаю… А що?

— Нічого, — Лідка зітхнула. — Знаєш, у сьогоднішній «Діловій газеті» велика стаття про… цих. Які апокаліпсис передбачили.

— Знову?! — насупився Славко. — Хай йому грець, ти досі рахуєш? І скільки там лишилось, сімдесят два дні?

— А ти звідки знаєш? — після паузи спитала Лідка. — Полічив?

Славко зніяковів. Почервонів по самі вуха й розізлився, як блощиця:

— Робити мені нема чого, хіба що дні рахувати!

— Але ж рахував, — сказала Лідка тихо.

Славко пирхнув:

— Тільки батькові не кажи. Засміє.

Гомоніли бридкі діти на екрані. Славко відкинувся на дивані й підібгнув під себе ноги; Лідка дивилася на нього, і їй не вірилося, що оцей ось хлопець спершу шалено їй подобався, потім лякав, потім викликав відразу. Чогось його глузи не зачіпають її, його похвали їй не цікаві… Він скаже: «Ти дурепа» — їй і не засвербить. Та от якщо буде сказано: «Батько вважатиме тебе дурепою…»

Зараз Славко піде на кухню і принесе каву з морозивом. У Зарудних страшезно смачна кава. І зручний шкіряний диван. І чудовий відик.

— Вимкни, — вона махнула рукою в бік екрана, де водили коло семилітні Лідчині однокласники. — Давай якусь кінуху нову… у тебе ж є?

— Звісно, — Славко пожвавішав.

Цікаво, а сина депутат Зарудний теж, напевно, переконав. Варто, мовляв, зробити вигляд, ніби нічого не сталося, — і скоро всі в це повірять, а ще через якийсь час виявиться, що й насправді нічого, нічогісінько не сталося…

І тепер навіть завучка привітно всміхається Лідці. Навіть математичка все забула. Навіть технічка не підсміюється вслід. Розумний чоловік Славків татусь, не був би таким розумним — не був би радником…

Клацнули, відчиняючись, вхідні двері. Лідка стріпнулась. Так, без дзвінка й попередження, сюди приходить лише господар дому.

Лідка підвелася:

— Треба, мабуть, привітатися?

Славко теж устав:

— Чекай, я зараз гляну. Може, він запрацьований, тоді його не варто чіпати…

І вийшов. Лідка знову всілася на диван і випростала ноги у м’яких хатніх капцях.

Гра в дитячу дружбу, гра, в яку вона мимоволі втяглася, — мала, крім причуд, безліч плюсів. І доброзичливість ліцейських шкап не була найтовстішим із них.

Найтовстішим плюсом був Славків батько. Якщо він приходив з роботи не опівночі. І якщо приходив не «запрацьований».

— Лідко! — покликав Славко з коридору, і вже за голосом вона зрозуміла, що перегляду фільму не відбудеться. — Усе гаразд, батя цілком «при собі», зараз тільки вийде з душу…

Лідка мимохідь глянула на себе в дзеркало.

Про Андрія Ігоровича Зарудного ходило безліч чуток, іноді недобрих, а часом просто огидних. Лідка чудово розуміла, що людина, яка перебуває при владі, не може обійтися без численних недругів і ворогів, гірляндою навішаних йому на шию.

Одна надто смілива газета мусила закритися — після того, як депутат Зарудний, згаданий в одній зі статейок, подав у суд і виграв процес «про захист честі та гідності». Інші мешканці бульварів так далеко не заходили, покусували депутата ніби ненароком, знишка, і вже на першу вимогу друкували спростування. Тим часом потужні проурядові видання не шкодували газетної площі під розумні статті Андрія Ігоровича, невимушені інтерв’ю з ним і величезні фотографії тонкого вольового обличчя. Депутат Зарудний був на вершині своєї слави.

Або на підступах до вершини.

Кажуть же — і кажуть усе гучніше, — що саме Зарудний стане наступним Президентом. Ото було б здорово, у Лідки Сотової — знайомий Президент!

Лідка сама собі не хотіла зізнаватися, що тісне знайомство з видатною людиною лестить їй. Що тільки через це вона веде гру з остогидлим Славком, дивиться відик на шкіряному дивані та п’є каву з морозивом. Заради ось такого щасливого випадку: депутат повернувся рано, не надто «запрацьований», не від того, щоб поспілкуватися з сином… Ну і з гостею сина, що за щасливим випадком опинилася поруч.

Рожевий після купання, депутат був убраний у простору домашню сорочку. Вологе волосся стовбурчилося — як у той морозний день, коли Лідка вперше заговорила з Андрієм Ігоровичем. Коли сподівалася докорів, прихованих образ, та чортзна-чого ще сподівалася…

Подумати лишень! Якби не та зустріч — цілком можливо, вона поперлася б зі Свєткою в передмістя і вляпалась би в історію, в один із цих молодіжних «витків», у якому якщо застукають — без розмов беруть на облік у психдиспансері і напихають таблетками. Це тепер. А тоді, взимку, про «витки» ще не знали.

Славків тато ще тоді розповідав їй про те, як влаштовані ці «витки». І про мерзотників, які їх «завивають». І Лідка відразу відчула себе дорослою, досвідченою, таку на полові не обдуриш…

Добре, що дурноголова Свєтка лише раз сходила на «виток». І що її не побачили.

Ет, якби в ліцейської директорки вміщалась у голові хоч би половина того розуму, яким наділений депутат Зарудний! Утім, тоді б вона залишила ліцей і подалась у політику…

Лідка всміхнулася своїм думкам.

— Як успіхи?

Успіхів не було жодних. Із двійок Лідка вилізла, але з трійок вибратися не вдавалось. Цікавість до навчання зникла геть — утім, як і в більшості Лідчиних однокласників. Усі ці колбочки, рівняння та диктанти здавалися такими дрібними, такими непотрібними, такими незначними на тлі невідхильної катастрофи. Потім, казали собі вчорашні відмінники. Якось пізніше. А то невідомо ж, як усе складеться, то нащо ж завчасу морочити собі голову?

А особливо угиналися дівчата. Їхні пояснення звучали як музика: три-чотири роки після мриги можна вважати вирваними з життя. Після пологів, кажуть, жінка втрачає половину інтелекту, виходить, хто народить двох — і зовсім втратить розум. А там — пелюшки та горщики, щонайменше три роки мине, перш ніж обох немовлят можна буде віддати до ясел. Що залишиться в голові після такої перерви? Які рівняння?!

Лідка всміхалась і кивала. Ну просто-таки гімн життю! Усі дівчата вірять, що переживуть апокаліпсис, усі вони збираються жити ПОТІМ і народжувати цих, як їх, дітей…

Дівчата переконували одна одну. Надто гаряче. З надмірним запалом. Ніби намагаючись притлумити власну злочинну невпевненість.

Дев’яте червня…

У двісті п’ятій, Лідка знала точно, давно ніхто не навчається. Сяк-так ходять на уроки, грають під столами в карти, закладаються «доводити» учителів. Учителі, як можуть, мстяться. Свєтка каже, що їхній класний журнал останнім часом просто червоний від двійок. Що нікого не здивуєш синцем від учительської лінійки. А найбільших шибайголів фізруки ловлять і духопелять у зачиненій тренерській…

На уроках товкмачили про «основу знань», «міцний фундамент», про «доросле життя», яке настане в наступному циклі. Ліцеїсти зітхали й перезиралися. Ну, хлопчаки — нехай. Хлопці можуть відразу після ліцею десь навчатися й десь працювати. Он Рисюк, наприклад, уже отримав студентський квиток…

Хоч багато хто на його місці остерігся б. Хоч би через забобони. Тому що мешканці загиблих міст також складали плани на майбутнє. Та й при звичайнісінькому апокаліпсисі завжди знаходяться невдахи, яким так і не вдається дістатися Воріт…

Лідка зітхнула.

— Що, тяжко? — тихо спитав Андрій Ігорович.

Вона мовчки кивнула.

— Розумію, — сказав Зарудний після паузи. — Перший апокаліпсис — завжди важко. Утім, другий не легший, повір. За дітей боятися навіть страшніше.

Лідка мигцем глянула на Славка. Відразу ж відвела погляд. Раніше їй чомусь не спадало на думку, що за цього лобуряку можна боятися. І що її батьки бояться за неї, за Яну, за Тимура…

— Щось ти сумна сьогодні, Лідо. Славку, неси коробку, зіграємо кілька партій на виліт.

З усіх забав депутат Зарудний чомусь віддавав перевагу настільному хокею. Траєкторії пластмасових хокеїстів справді нагадували рухи живих людей із ключками; Лідка швидко навчилася давати раду важелям і у Славка вигравала в трьох випадках із п’яти, от тільки грати зі Славком було нецікаво. Під час гри Зарудний-молодший не промовляв чітких звуків, а тільки сопів азартно та ще горлав — радісно чи ображено, залежно від обставин. Славко, хоч і був старшим від Лідки на два роки, здавався їй у такі хвилини справжнім дитям, як ті, що водили коло на екрані відика…

Неймовірно, як таке немовля примудрилося влаштувати ту сцену в Музеї. Іще трошки — і Лідка могла б змагатися з найсміливішими дівчатами з двісті п’ятої: ті, виявляється, приколювали до коміра булавки з кільцями. Наявність булавки значила «я жінка», і перший «бублик» обов’язково червоний. Кількість інших кілець визначалася кількістю подальших кавалерів, причому, кажуть, не одну «модницю» били її ж товаришки за брехню та перебільшення…

Думати про все це, дивлячись на те, як грає Славко, тим більше на Славка, який грає з батьком, було якнайменше дико. Тато прийшов з роботи й ганяє з сином пластмасову шайбу. І який ще син — дитина дитиною… До чого тут звичаї двісті п’ятої школи?!

Ось такою оманливою буває зовнішність.

Лідка зітхнула.

Андрій Ігорович грав, що називається, однією лівою. Шайба літала з кутка в куток — але у Зарудного-старшого вистачало часу й на неквапливу розмову:

— Що ще чути, Лідо? Брат уже одужав?

Тимур кашляв тиждень тому. Це й хворобою не назвеш. А депутат Зарудний пам’ятає…

— Дякую, все гаразд, — сказала вона механічно. І несподівано для себе додала: — А як справи у вас у парламенті?

А чому б, власне, й не спитати. Питають же люди одне одного, як справи на роботі, вдома, у школі…

Здається, Андрій Ігорович усе-таки здивувався. І пропустив шайбу. Славко радісно зарепетував.

— Та справи як звичайно, — повільно сказав Зарудний-старший. — Якщо тобі цікаво, можу дати підшивку «Парламентських вісників». Там звіти практично без купюр…

Лідка опустилася на теплий іще стілець, і це чуже тепло примусило її здригнутися й відразу ж пропустити гол.

— Вилетіла, — сказала вона винувато.

Славко не засмутився:

— Тату, давай знову!

— Зачекай, — депутат Зарудний жестом зупинив Ліду, яка вставала з-за столу. — Славо, будь другом, принеси з кухні чаю, ну і там іще пиріжки якісь, спитай у мами…

Славко зморщив носа, але заперечувати не став. Закрив за собою двері; у Зарудних була така велика квартира, що Лідка досі не знала, де тут розташована кухня.

Андрій Ігорович сів на Славкове місце. Пальцем погладив шолом жовтого пластмасового воротаря:

— Зіграймо, Лідо?

Вона кивнула. Чогось пересохло в горлі. Вона знала, що, повернувшись додому, почне по-всякому згадувати спливання саме цих секунд — Славко на кухні… А вони з депутатом сидять за метр одне від одного й зосереджено крутять ручки.

— Важко бути найменшою?

Лідка підвела голову. Її зелений хокеїст розмахнувся по шайбі, але так і не вдарив.

— Я випадково народилась, — вона знала, що ЙОМУ можна сказати. — Мама хотіла… ну, перервати. Тому що дітородний період уже майже кінчився… Яна і Тимур, вони разом народились… і після цього мама, ну, не вагітніла. І думала, що все… А потім вона… ну, коротше, двоє лікарів сказали, що можна народжувати, а троє — що не можна.

— Яка молодець твоя мама, — сказав Андрій Ігорович.

— Правда? Ви не жартуєте?

— Хіба такими речами жартують?! Вона з чистим сумлінням могла б не ризикувати, тим більше що двоє дітей у неї вже було.

Лідка схилила голову.

— Ти знаєш, Лідо, — депутат зітхнув, — коли я був таким, як ти… тобто я, звісно, був старшим, коли стався мій перший апокаліпсис… тобі оце скільки?

— Виповнилося шістнадцять…

Зарудний усміхнувся:

— До апокаліпсису ще підростеш. Сподіваюся, він усе-таки буде не завтра.

— Не завтра? — вихопилось у Лідки.

— Ні, — депутат похитав головою. — Іще є час.

— А… — вона затнулась. — Ви точно знаєте?

— Ні, — Зарудний усміхнувся. — Знаю, для тебе це болюча тема… Передбачення, прогнози, пророцтва. Це для всіх тепер болюча тема… Але я відійшов від теми. Я був у старшій групі, мій перший апокаліпсис застав мене майже у двадцять років. Я був дорослішим, звісно. Але я, уяви собі, зовсім не розумів своїх батьків. Вони здавалися мені нудними, дріб’язковими, боязкими, без причини знервованими…

Лідка почервоніла. Мимоволі. Як помідор.

— Я зовсім не…

Депутат усміхнувся, і вона зрозуміла, що промовилась.

— Я не кажу, що ти така сама, яким був я вісімнадцять років тому. Але я знаю, що Славко — багато в чому такий самий.

Лідка витріщила очі:

— Славко?!

У неї в голові не вкладалося, як можна ТАКОГО батька вважати нудним, дріб’язковим, боязким і далі, як було сказано.

— Так, уяви собі! Не через те, що він дурень або ми з дружиною дурні… Просто так виходить. Кожен новий апокаліпсис є повторенням помилок попереднього… Славкові я цього не можу сказати, він вирішить, що я підлещуюсь. А тобі я кажу з чистим сумлінням: твої батьки зовсім не такі нудні особи, як тобі тепер здається. Зовсім ні. Вони молодці. Мине час — ти зрозумієш…

Двері відчинилися, пропускаючи спершу Славкову ногу в хатньому капці, потім тацю з гарячущими чашками.

Хокей перемістився на диван. Лідка постукувала ложечкою по фарфорових стінках чашки й думала, що в мами скоро день народження. Треба б придумати щось таке… незвичайне…

А потім розказати Андрієві Ігоровичу.

— А Лідка питала про пророцтва, — поскаржився Славко. — Тату, там у вас у відділі прогнозів астрологів не зібрали ще?

— Зібрали, — Зарудний-старший нітрохи не збентежився. — І астрологів, і провидців, й інших… Половину, правда, потім довелося здати психіатрам. Пий, Лідо, пий… Нічим не можна гребувати, друзі, навіть пророцтвами юродивих. Але пуття від них нема, ось у чім лихо. Усі один одному заперечують. У документах повно посилань — той передбачив апокаліпсис тридцять якогось волохатого циклу, той — сорок якогось… Але коли береш до рук документи — не для того, щоб одержати гонорар у газеті, а щоб розібратися по-справж-ньому… Тоді виявляється, що більшість передбачень зроблені після всього. Тобто вже вибравшись із Воріт, провидець заявляє: а я попереджав!

Лідка відсьорбувала з чашки, чай, не бажаючи холонути, немилосердно пік язика.

— …А інші пророцтва або неточні, або двозначні. Або підробки. Одному тільки вдалося передбачити день і час із точністю до хвилини. Але оскільки це був єдиний випадок на бісову прірву циклів, легше припустити випадкове влучання… До речі, він так і не пережив передбаченого апокаліпсису. Його затоптала юрба на підступах до Воріт; відтоді серед провидців побутує повір’я, що точний прогноз небезпечний для здоров’я.

Лідка нерішуче всміхнулась у відповідь на його усмішку.

— …А проте, друзі, розробки ведуться в усіх можливих напрямках. Звіряють карти розташування Воріт… жодної системи. Хоч в обчислялку пхни, хоч на рахівниці клацай. Передбачити можна з такою самою ймовірністю, як і, скажімо, візерунок розсипаних на підлозі горошин. Цілі інститути, величезні колективи людей намагаються не те щоб зрозуміти — хоча б виразно уявити собі, що таке ці Ворота… Звідки вони беруться, що собою являють… Усе без пуття, от уже десятки циклів… Та головне, — депутат раптом насупив брови, — головне не те, як влаштовані Ворота. Головне, щоб люди вміли увійти в них, нікого не топчучи. Розумієте?

— «Правильна організація евакуації населення дає майже стовідсоткове виживання при апокаліпсисі», — процитував Славко напам’ять. — «При собі мати запас води та їжі на тридцять шість астрономічних годин. Чітко дотримуватися вказівок комісарів ЦО…» Мийте руки перед їжею. Переходьте вулицю тільки на зелений сигнал світлофора. Тату, ти завжди на зелений переходиш?

— Я не так часто ходжу вулицями, — пробурмотів Зарудний-старший. — Але коли ходив — так, бувало, переходів не шукав.

— От! — Славко підняв палець.

Прочинилися двері. Бліда хвороблива жінка, Славкова мати, мимохідь кивнула Ліді, обернулася до депутата:

— Андрію, я б хотіла…

— Зараз, — Зарудний-старший кивнув. — Друзі, я вас покину… До речі, котра година? Щоб Ліді пізно не повертатися…

Він ніколи не пропонував Лідці ні машини з водієм, ні грошей на таксі. Чітко відчував, видно, межі пристойності.

— Я хотіла газети, — пискнула Лідка, щоб хоч якось полегшити собі розставання. — «Парламентський вісник»…

— Славо, — депутат кивнув синові. — Видай Ліді підшивку за останній місяць чи два… Якщо сподобається — візьмеш іще, — здається, Андрій Ігорович трохи глузував. Не вірив у те, що «Вісник» Лідці сподобається.

— Я прочитаю, — сказала вона, дивлячись йому в очі.

— От і добре… Заходь іще, Лідо.

— До побачення…

Зачинилися двері.

— Там шрифт дрібний, — сказав Славко невдоволено. — І папір жовтий.

— А в мене зір гарний, — сказала Лідка, намагаючись опанувати спустошеність, яка прийшла на зміну гарячковому збудженню цього вечора. — Славо…

— Що?

— Ти ким хочеш бути взагалі? Теж політиком?

— Батько не політик! — обурився Славко. — Він науковець перш за все, а вже потім… І я науковцем буду. Археологом. Закінчу універ і поїду далеко… нафіг. На розкопки артефактних Воріт.

— Славку, — її голос затремтів. — А якщо… все-таки… це ДО НАС приїдуть на розкопки? Попіл розгрібати?

— Панікерка, — сказав Славко стомлено. — На, ось тобі твої газети… Ходімо, я тебе проведу.

Славко, як виявилося, мав рацію. Читати «Парламентський вісник» Ліда першим часом не змогла. Навіть змушуючи себе, навіть пробігаючи очима по рядках, вона вже з другого абзацу переставала розуміти, про що йде мова.

Тоді вона здалась і почала проглядати лише зауваження в дужках; це були, як у п’єсі — ремарки. Тут аплодисменти. Там улюлюкання. Тут така-то фракція підвелась і вийшла із зали. А тут депутат такий-то намагався вхопити за барки депутата Зарудного, але той ухилився, і депутат такий-то, перечепившись на сходах, ударився головою об трибу…

Лідка захопилася.

Славкового батька одні ненавиділи, а для інших він був як прапор. Лідка взялася цілеспрямовано проглядати виступи Зарудного — і втяглася; варто було уявити, як Андрій Ігорович встає, спирається на трибуну, дає гостру відсіч опонентам… Уже й не важливо, що він каже, хоча говорить він, як завжди, розумні речі…

Кілька днів Лідка насолоджувалася своїм маленьким газетним театром. А потім весна взяла своє.

Ранками сонце так било у вікна, що доводилося щільно запинати фіранки. У класі все більше ставало порожніх місць; ліцеїсти гуляли, як останні хулігани з двісті п’ятої, і Лідка не пасла задніх. Ходили до моря, палили багаття, пекли картоплю, коптили ковбасу на довгих паличках; зрідка траплялися військові патрулі, похмуро озирали прогульників з-під прозорих щитків на касках і тупали собі далі. Нікому ні до чого не було діла. Усі поспішали вихопити в життя свій шматок радості, вхопити, поки можна, поки дають…

Про день народження мами Лідка згадала напередодні пізно ввечері. Ні подарунка, ні привітання, про яке їй думалося тоді у Зарудних, не було й близько.

Вона встала з ліжка. У нічній сорочці прочовгала до письмового столу, вирвала аркуш із якогось старого альбому і зразу фломастерами намалювала листівку. Як навчали в першому класі. Просто вуха заклало від сорому, малюнок вийшов квапливий і несмішний, Лідка розірвала його на дрібні шматочки й намалювала новий, нітрохи не кращий, але цей уже не рвала — все одно більше нічого не було…

Вона довго не могла заснути. Крутилась і згадувала слова Андрія Ігоровича про те, яка молодець Лідчина мама. Зі спокійним сумлінням могла б і не народжувати її, Лідку, а от народила…

А мама несподівано зраділа Лідчиній кособокій листівці. Навіть сльозу пустила. Довго дякувала, Лідка й забула вже, коли востаннє всі в домі були такі веселі й добрі…

Пішла в ліцей, висиділа перші три уроки, втекла до моря. Компанія зібралася велика — четверо хлопчаків із середньої групи, четверо з молодшої і всього троє дівчат. Картоплю купили дорогою, на ковбасу не вистачило грошей.

Ледве встигли розпалити серед каменів багаття, як з’явилася, з руками в кишенях, недружня делегація. Насправді територія двісті п’ятої школи була трохи далі, біля вантажного причалу; відбулося нахабне порушення кордонів: десятеро хлопців підійшли мовчки, у кожного в роті стирчало по цигарці, і Лідка внутрішньо заметалася, намагаючись порівняти сили. «Наших» було значно менше, якщо не брати до уваги дівчат, а чого на них зважати, які з ліцеїсток бійці?!

Виявилося, вона помилилась. Ліцеїстки цілком боєздатні.

Розмова була короткою й усуціль нецензурною. Чужинці прийшли навмисне для того, щоб побити морди «цим чистюлям»; майже в усіх нападників були кастети, і кілька ліцейських морд справді було розбито вже в перші секунди бійки.

За всіма правилами «пацани» з двісті п’ятої мали вдовольнитися роз’юшеними носами, захопити трофейну картоплю й відбути з перемогою.

Але все склалося не за правилами.

У однієї з ліцейських дівчат, Зої, був газовий балончик. У іншої, Інги, шило; балончик вибили відразу. Шило виявилося значно ефективнішим.

— А-а-а! Стер-рво!

У найгіршу доцільну мить Лідка впізнала цього хлопця. Він був на дні народження у Свєтки, а тепер наштрикнувся на Інжин імпровізований стилет, скоцюрбився, двома долонями затискаючи рану, сорочка його стрімко темніла на животі, тим часом товариш його, також невиразно знайомий, уже збив Інгу з ніг і молотив її черевиками по грудях, по голові…

Лідка заверещала.

Хтось упав у багаття. Хтось влучно кинув камінь; хтось спиною налетів на гострий виступ скелі й безладно сповз на землю.

— Мамо! — закричала Лідка.

Усе повторюється, сказав її внутрішній голос із інтонацією Андрія Ігоровича.

Вона повернулась і кинулася тікати. Спіткнулась, упала на купу черепашок і розбила собі щоку.

— Чому?! Чому тебе весь час тягне, як свиню, в багно?! Чому ти знаходиш болото де тільки можна? Чому?!

Маму було шкода. Та ще в день її народження…

Після сутички на березі п’ятеро опинились у реанімації. Кілька хлопців із двісті п’ятої та з ліцею. Та ще Інга, яка наступного дня померла.

Були сльози і крики. Ляпаси, від яких Лідчина голова відлітала далеко назад, дивно ще, як вона й зовсім не відірвалася. Були загальні збори в ліцеї, і закриті батьківські збори, і питання слідчого: хто завдав смертельного удару? Цей? Чи цей? Шило в засохлій крові: це шило? Не це?

Лідка на все відповідала однаково, тупо: не пам’ятаю… не помітила… Злякалася, не бачила… І слідчий, худорлява молода жінка, усе дужче зневажала її й навіть ненавиділа. І не надто старалась приховати свої почуття.

— Здається, дехто з наших дітлахів дуже сумно почне своє доросле життя… На початку циклу опинитися в колонії — паскудно, особливо для молодої людини…

— А ви спочатку переживіть апокаліпсис, — сказала Лідка несподівано для себе.

Слідча дивно подивилася на неї, скривилась і відпустила. Не підводячи голови, Лідка вийшла з кабінету директора, де відбувалися допити свідків, спустилася на другий поверх, постукала й увійшла. Сіла на своє місце.

Рисюк дивився на неї. Вона відчувала його погляд над вухом. Терпіла хвилини три, потім повернула голову, з викликом утупилась сусідові в очі:

— Ну що?

Рисюк дивився, на відміну від слідчої, не зневажливо. Але й без співчуття.

Лідка повернула голову так, аби Рисюкові краще було видно пластир на щоці:

— Гарно? Подобається?

— Агов, розмови на першій парті, — стомлено сказала хімічка.

— Не подобається, — Рисюк відвів погляд. Сказав собі під ніс, нібито й не зважаючи на слухачів: — Бардак… Чорт, який бардак… Ніхто нічого не вчиться…

Лідці здалося, що ці слова вона вже десь чула.

Їй здавалося, все місто має стати сторч головою, що всі газети мають вийти в жалобних рамках; нічого схожого. Сусідка Свєтка повідомила, що в двісті п’ятій уже були подібні жертви.

Що у великій бійці з сімдесят сьомою, наприклад, трьох хлопців забили ногами. «Життя не знаєш», — казала Свєтка поблажливо.

Зате ліцей вирував. Середня група — Лідка чула — уголос говорила про помсту. Про непримиренну війну; раніше миролюбні ліцеїсти, виявляється, тільки й чекали на іскру, щоб розплатитися з двісті п’ятою «за все». Ридма ридали Інжині однокласниці — може, за життя у бідолашної дівчинки не було такої сили друзів і подруг. Дехто пропонував використати батьківські зв’язки, але більшість гордували підтримкою дорослих. Точилися відверті розмови про зброю, про вибухівку; Лідку млоїло. Боліла поранена щока. Соромно було дивитися на себе в дзеркало. І звісно ж, не хотілося зустрічати Славка Зарудного.

Славко сам підійшов до неї на перерві. І захопив зненацька.

— Батько питав — як справи?

— Добре, — вона погладила пластир на щоці. — Я тобі підшивки принесу завтра просто в ліцей.

— Завтра мене не буде.

— Тоді післязавтра, — сказала вона, думаючи про своє.

Славко помовчав.

— Мене взагалі більше не буде в ліцеї. Переходжу на екстерн… із репетиторами.

Тепер помовчала Лідка.

— Через… цю дурнувату колотнечу?

— Так, — Славко не став відмагатися. — І взагалі, батько каже, що все це тільки початок. Буде гірше.

— Ти куди?! — спитала мама. — Я ж просила… не виходити з дому!

— Мені до Зарудних треба, — пробурмотіла Лідка, відступаючи. — Я вже по телефону домовилась.

— Ти не можеш зачекати кілька днів? — спитала мама на тон нижче. — Пока не вщухне вся ця… все це…

— Воно вже ніколи не вщухне! — гукнула з кімнати Яна. — Удома треба сидіти!

— Ви перебільшуєте, — сказав із кухні батько. — Хай іде. Не війна ж, справді… І потім — вона ж до Зарудних!

— Я обіцяла Андрієві Ігоровичу… дещо віддати, — сказала Лідка, відчувши підтримку.

Мама врешті здалася:

— Але щоб завидна була назад! І обов’язково зателефонуй, Тимур тебе зустріне від швидкісного…

Лідка квапливо кивнула.

Відцвітали плодові дерева. Подвір’я було все засипане пелюстками; Лідка боязко озирнулась. За кожним кущем бузку могла сидіти компанія з двісті п’ятої. Або з сімдесят сьомої. Чи просто безіменна компанія школярів, для яких самотнє дівча на вулиці — справжня знахідка…

Батько недооцінював ситуацію. Не війна, ні. Але гірше за війну. Добре, що мама багато чого не знає…

Але скоро дізнається, й тоді Лідку перестануть випускати навіть у ліцей.

Вона поспіхом рушила до виходу з подвір’я; на вулиці, серед дорослих, було значно спокійніше. Потім залюднена станція швидкісного трамвая, потім привілейований квартал із патрулями. Відносно безпечний шлях.

Лавка, протерта штанями місцевої молоді, тепер була порожня. Підозріло порожня; і ще підозрілішим було те, що за два кроки від неї, на місці колишньої дитячої пісочниці, сиділа просто на землі незнайома дівчинка.

Лідка спершу притишила ходу, потім знову наддала в ноги. Дурних нема. Заводити розмову з незнайомцями, особливо якщо вони сидять на землі, безвладно схиливши голову…

Погано, що вона сидить так близько до стежки. Лідка подумала, чи не зробити коло, та потім засоромилася.

Дівчина підняла голову й подивилася… ні, не на Лідку. Крізь неї. Обличчя в дівчини було синюшне, а очі великі й безтямні, але не це злякало Лідку.

Дівчина на землі виявилася Свєткою з четвертого поверху. Зовсім незнайомою Свєткою, в подертій кофті з чужого плеча, з чужим відстороненим поглядом.

Лідка сповільнила крок.

— Свєто…

Відповіді не було й не могло бути. Светка знову схилила голову на груди. Потім м’яко повалилася на спину, перекотилася на бік і завмерла в утробній позі, підібгавши коліна до живота.

Лідка роззирнулась. Вікна двох великих будинків виходили на цей майданчик, і Свєтчині вікна теж, і можна кинути у вікно камінець, але до четвертого поверху Лідка не докине…

Лідка вагалася рівно одну хвилину. Очунявши, Свєтка не подякує за таку «допомогу», але гірше буде, якщо її підбере патруль… І взагалі, вона може померти…

Бігом — у під’їзд. Біля своїх дверей Лідка трохи пригальмувала — може, передоручити мамі? Але тоді її точно перестануть випускати. Коли побачать ЦЕ не в газеті, а зовсім поруч, усього лиш на поверх вище…

Дзвонити у Светчині двері довелося довго, Лідка вже зневірилася, вирішила, що нікого немає вдома.

Після довгих невиразних хто-тамів двері відчинила Свєтчина мати. Лідка відсахнулася від густого, встояного запаху, яким була сповнена квартира; пахло перегаром і чимось іще, так іноді пахне на вокзалах.

— Чого тобі? — спитала Свєтчина мати, і Лідка зрозуміла, що та ледве язиком повертає.

— Свєтці погано, — сказала вона, не заходячи в подробиці. — У дворі лежить.

— Тобто як — лежить?! — сусідка струснула головою, очі набули осмисленого виразу.

Лідка без слів махнула рукою, показуючи вниз, на подвір’я. Свєтчина мати відсторонила її і, як була, в халаті, залопотіла капцями по бетонних сходах…

За хвилину з двору залунало голосіння. Десь стукнуло вікно; Лідка почула, як на поверх нижче відчиняються її власні двері, і хтось, здається батько, виходить дізнатися, в чому річ…

Вона кинулася по сходах, але не вниз, а вгору. Дісталася до п’ятого поверху, залізною драбиною видерлася на горище; люк на дах давно був зламаний, щоб відчинити його, треба було лише правильно повернути ручку, Лідка знала як, причому знала від тієї ж Свєтки.

На даху било в очі сонце. Якби не ліс антен і сплетіння дротів, тут було б навіть чудово, а ще краще було б, якби дах не було видно з усіх боків. Пригинаючись, наче партизан, Лідка подолала відстань від люка до люка. Спробувала трохи підняти — не піддається, тут вкотре постарався двірник. От морока; добрі справи завжди караються. Та залишила б Свєтку лежати під перехресними поглядами багатьох вікон — невже ніхто не підібрав би?! Ні, побігла, задерши хвоста…

Так само навкарачки вона дісталась останнього, третього люка. Посмик, іржава ручка ледь не лишилась у неї в руках — та люк усе ж був таким ласкавим прочинитися. Радіючи своїй худорлявості, Лідка залізла в утворену щілину. Обдираючи долоні, спустилася залізними поперечинами — й облилася потом, почувши за спиною утробний регіт.

Вони стояли на сходах, перегороджуючи їх кількома рядами. А як їм інакше стояти, якщо їх шестеро, шість здоровенних лобурів, а сходи вузькі, а майданчик маленький?!

Усі вони курили, але запах від їхніх цигарок був недобрий. Неправильний запах. Лідка закашлялась.

— Тю, по дахах вештається…

— Дівко, хочеш закурити?

— Дівко, йди сюди…

За їхніми спинами були двері квартир пятого поверху. Якщо голосно закричати…

— Я йду до депутата Зарудного, — сказала вона, не впізнаючи свого голосу. — Якщо я скажу — вас усіх посадять! Ти, — вона тицьнула тремтячим пальцем, — зі сто другої квартири!

Їй випустили в обличчя струмінь солодкавого диму.

— А… Це дівка з першого під’їзду…

— То вона підстилка Зарудного?

— Ага… Мабуть.

Не було сумніву, що вилізти назад на дах вона не встигне; чиясь липка рука вхопила її за зап’ясток — у цей час на прогін нижче, на п’ятому поверсі, прочинилися двері — на ланцюжок — і верескливий жіночий голос заголосив на весь будинок:

— Ану пішли звідсіля, паскудники! Я міліцію викликаю, ясно вам? Унадилися тут кучкуватися, свині, от зараз наряд приїде!

Хлопці як один обернулися на звук; Лідка ринулась уперед і, пробивши собі дорогу поміж м’якими, ніби желейними, тілами, вирвалася на майданчик п’ятого поверху.

Двері крикливої пані з грюкотом зачинилися; Лідка вже неслася сходами вниз, їй услід летіли тюкання і нудотний масний регіт.

— Усе правильно, — сказав Славко. — Суспільство саме себе чистить. Я б не з-під поли цю погань продавав, а налагодив би випуск у промислових масштабах. Щоб у кожній аптеці — хоч лопатою греби. Усі, хто хоче, — будь ласка… Нюхати, курити, колотись. Чим швидше — тим краще. Тоді на час мриги кількість населення зменшиться. Щоб усім вистачило часу на евакуацію. Усім НОРМАЛЬНИМ людям.

— Це твій батько так думає? — тихо спитала Лідка.

Славко гмикнув:

— До чого тут батько? Батько за іміджем — гуманіст… Ну от скажи чесно: тобі цю Свєтку шкода?

Лідка замислилась. Але згадала не Свєтку, а тих хлопців на сходах. От уже кого не шкода анітрішечки. Чим швидше вони здохнуть, тим краще…

А потім згадала Славка, яким він був у Музеї. Коротко, крадькома зиркнула на депутатського сина — сказати зараз те, що крутиться на язиці? Але тоді, найпевніше, «дитячій дружбі» кінець і зустрічам із депутатом Зарудним — теж…

— А давай кінуху подивимось, — пробурмотіла вона у відповідь на його здивований погляд. — А то в мене часу мало… Обіцяла повернутися завидна.

До дня остаточного апокаліпсису, вирахуваного за методом Бродовського — Фільке, лишилося сорок пять днів.

Тепер Лідку відвозили до ліцею й забирали з ліцею. Наближались іспити; біля входу й у коридорах чергували охоронці.

У сімдесят сьомій якийсь кретин притягнув на уроки пістолет і перестріляв чотирьох однокласників.

У двісті п’ятій гехнули під чиєюсь партою саморобний вибуховий пакет. Когось судили, когось запроторили в колонію; все одно жодного дня не минало без сутички. Поламані носи рахувати перестали — рахували лише проломлені черепи. І мерців, а їх по всьому місту було вже чималенько.

У ліцей приходив проповідник. На перерві навколо нього утворився зацікавлений натовп; Лідка кружляла околяса, а потім прислухалась.

Спокійним, навіть трохи стомленим голосом проповідник розповідав про людські гріхи, що вкотре переповнили чашу терпіння Його. Пропонував озирнутися навколо, поглянути на себе збоку — всі, всі мерзіють у гріхах, і хто знає, чи змилостивиться Він цього разу й чи відчинить рятівні Ворота, щоб дати людству ще один шанс…

Із неба зійде вогонь. Із моря вийдуть чудовиська. Усе як звичайно.

Лідка відчула, як ізсередини, звідкись із живота, підіймається до горла холодний згусток.

…Дошка оголошень виявилася всуціль заклеєною листівками. Новими, крупними, і фотографія того з жовтим обличчям була теж новою, чудової якості. Слова «дев’яте червня» були виділені товсто й червоним. І горіла, корчилась у вогні людська фігурка.

Листівки вкривали стіни та стовпи, тріпотіли краєчками біля входу до Лідчиного під’їзду, а одна приліпилася на дверях якраз на рівні очей.

Лідка мимоволі прочитала:

«Загиблі цивілізації не лишили після себе нічого, крім попелу. Мешканці зниклих міст так само вірили в нескінченність… Співвітчизники! Наш світ доживає останні дні! Поквапимось очистити душі, бо тільки ті, що чистими постануть… дев’ятого червня…»

Нижній край листівки був обірваний. З-під нерівного краю виглядав непристойний малюнок, і Лідка навіть знала, хто його тут надряпав — один із відставних Свєтчиних залицяльників.

Але ж проповідник у ліцеї казав, що, хоч Він і розгніваний — жалість, можливо, знову візьме гору, і Ворота відчиняться!

І проповідник не називав точної дати. Він казав «скоро» і на підтвердження своїх слів робив широкий жест рукою, ніби запрошуючи помилуватися неподобством, що коїться навкруги…

Двері відчинила Яна.

— Що з тобою? Знову двійка?

Лідка мовчки пройшла повз неї, пішла у свою кімнату і щільно зачинила за собою двері.

— Славка немає вдома, — сказала Клавдія Василівна Зарудна, дружина депутата і Славкова мама. — Він у лікаря, лікує зуби. Зателефонуй завтра, Лідо.

Вона набралася відваги:

— Пробачте… Андрій Ігорович удома?

Пауза.

— Андрій Ігорович удома, — сказала Клавдія Василівна, і в голосі її був увічливий подив. — Але він не має часу.

Для сміливості Лідка напружила м’язи живота:

— Пробачте… будь ласка. Можна… покликати його до телефону?

Пауза.

— Він не має часу, Лідо, — голос уже просто-таки крижаний. Наступним пунктом розмови будуть короткі гудки.

— Будь ласка! — майже крикнула Лідка, і щось у її голосі, мабуть, було, бо Клавдія Василівна стрималась і поклала слухавку не на важіль, а, очевидно, на столик.

Кришка столика вібрувала, як мембрана, дозволяючи Лідці чути далекі кроки, що спершу віддалялись, а потім наближалися:

— Він ЗОВСІМ не має часу, Лідо… Зателефонуй пізніше.

Відбій.

Лідка посиділа на підлозі перед телефоном. Повернулася до столу, до безладно накиданих підручників.

Утім, уже можна не прикидатися, не симулювати підготовку до іспитів. Мамі не до того, а батькові і поготів. Навіть Тимур не кепкує, навіть Яна не прискіпується. Усі старанно роблять вигляд, що нічого не відбувається. Усім чогось дуже важливо зберегти видимість життя. Говорити про літо, стригтись і фарбувати волосся, купувати новий купальник. Домовлятися з начальником щодо відпустки у червні. Висаджувати квіти в горщичок, проводити консультації перед іспитами, репетирувати випускний вечір для середньої групи — при цьому майже повіривши, що ні відпустки, ні червня, ні випускного НЕ БУДЕ…

Завтра, тридцять першого — твір.

Другого — математика. П’ятого — історія. Дев’ятого — хімія.

Дев’ятого.

Лідці захотілося спати. Вона лягла на диван і з головою загорнулась у плед. У кімнаті спекотно й задушливо, але цей дріж…

Сон не брався.

Вона сіла на дивані. Зуб на зуб не попадав.

Вона захворіла.

Ні, вона здорова. Вона просто дико стомилася від чекання. Від страху. Іще ці іспити, ніби старий гірчичник, який чомусь не можна зняти. Людина вже помирає, а їй гірчичник на грудях, і не можна відліпити смердючий папірець, чомусь не можна…

Лідка вийшла на балкон.

Було тепло й вогко. Пахло мокрим пилом.

Вона навалилася на перила й подивилась униз. Під самим будинком лежала темна смужка асфальту. Якщо впасти головою вниз…

У якусь мить їй повірилось, що вона не просто може це зробити — а не зуміє цього уникнути. Перелізе через перила і стрибне, як навчали в басейні, головою вниз. Раз — і нема нічого…

Третій поверх. Низькувато. Був би, наприклад, сьомий — не роздумувала б, а так лишається ймовірність невдачі, болю, життя зі зламаним хребтом. Якщо піднятися на дах… Але ж це треба виходити з квартири, кудись іти, зустрічати сусідів, відповідати на їхні здивовані питання…

Лідка розтиснула пальці на перилах. Побрела в кімнату, ввімкнула телевізор. Просто так, механічно.

— …літні люди чудово пам’ятають, як під час позаминулої кризи, в кінці п’ятдесят першого циклу, тобто майже сорок років тому, така сама знавісніла банда грала на природному для людини страхові апокаліпсису! Їхні рекламні тексти використовують майже дослівно й теперішні крикуни, збігається час початку кампанії — за двісті днів до оголошеного строку, а день вибрано вкрай цинічно — напередодні випускних вечорів наших дітей!

Лідчині щоки й вуха спалахнули, засвербіли, зробилися пекучо-гарячими й, напевно, сліпучо-червоними.

— Здрастуйте, Андрію Ігоровичу…

І, ніби почувши її белькотіння, депутат Зарудний енергійно кивнув:

— Так! Удар усією своєю вагою випав саме їм, тим, хто чекає свого першого апокаліпсису! На них, хто не знає ціни бульварних листівок! Саме серед останнього покоління, причому середньої та молодшої груп, зі страшною швидкістю зростає кількість суїцидів, множаться молодіжні секти, причому я волів би бачити свого сина в підлітковій банді, ніж у такому от клубі самогубців!

Лідка дурнувато засміялась. Уявила собі Славка в «підлітковій банді» — того Славка, що сидить тепер за трьома замками…

— А ми, батьки? — Андрій Ігорович подався вперед, утупивши погляд Лідці в перенісся. — Ми приділяємо час тому, щоб розвіяти передчасний страх наших дітей? Чи самі піддаємось йому, хай таємно, та піддаємось?

Депутат Зарудний витримав паузу.

— Дивіться!

Бокова камера втупилась у документ, що його Славків тато тримав у руках. Лідці згадався настільний хокей і те, з якою спритністю ці руки маніпулювали пластмасовими гравцями…

— Дивіться! Цій листівці майже сорок років… «Загиблі цивілізації не лишили після себе нічого, крім попелу! Мешканці зниклих міст так само вірили в нескінченність! Наш світ доживає останні дні! Двадцятого вересня настане оголошений апокаліпсис, але Ворота не відчиняться!»

Депутат Зарудний різким рухом розгладив листівку на столі. Подивився Лідці в очі:

— Якби на цій листівці було хоч слово правди, ні я, ні хто інший з другого покоління, з тих, кому тепер під сорок, не з’явився б на світ. Але це суцільна брехня, що принесла своєму винахідникові конкретну, цілком матеріальну вигоду… Такий собі Олександр Бродовський, психоаналітик, професор, академік, утім, як з’ясувалося, самозваний… Того разу апокаліпсис настав шостого квітня наступного року, і Ворота відчинились, і наші батьки увійшли в новий, п’ятдесят другий цикл! А тепер…

Лідка відсахнулася. З екрана дивилося знайоме жовте обличчя — представник руху «За чистоту душі», майстер розрахунків за методом Бродовського — Фільке був сфотографований анфас і в профіль.

— А тепер, — голос депутата Зарудного проникливо звучав за кадром, — подивіться на цю людину. Віктор Олександрович Бродовський, рідний син автора листівки, людина, яка зустрічає вже третій свій апокаліпсис, яка запозичила і збагатила батькові прийоми… На цей час заарештований, перебуває в слідчому ізоляторі. Під слідством перебувають двадцять три людини, ще щонайменше сотня чекають арешту як спільники… За розповсюдження відверто неправдивої інформації щодо майбутнього апокаліпсису, що проводилося з особливою цинічністю й за допомогою засобів масової інформації. За здирництво, підкуп посадових осіб, наклеп, самовільне захоплення громадських будівель, непокору владі, ухиляння від сплати податків…

Лідка перевела дух. Із кожним словом Андрія Ігоровича фотографія чоловіка з жовтим обличчям, здавалось, усе більше похмурніла, знічувалася, щоки набували гірчичного відтінку, а полум’яні очі приречено тьмяніли. Мить — і на екрані знову з’явився суворий, зосереджений Славків тато.

— Парламентська комісія у справах майбутнього апокаліпсису уповноважила мене заявити, что в країні припинено діяльність великого антигромадського угруповання. Нібито наукові відомості про те, що дев’ятого червня настане не черговий апокаліпсис, а остаточний кінець світу, не мають жодних підстав, це вигадка й відверта брехня. Дату апокаліпсису не можна спрогнозувати! І лише від нас, людей, залежить, скільки життів забере черговий катаклізм! Я закликаю покоління згуртуватися, десятого червня на нас чекає спільне свято — випускний вечір середньої групи, наші діти, онуки, брати входять у доросле життя… Нехай цей день стане днем єднання поколінь перед лицем апокаліпсису, запорукою нового, мирного, успішного циклу…

Андрій Ігорович підвівся. Лідці здалося, що він бачить її. Саме в цю мить — бачить.

Ми, молодше покоління, зустрічаємо свій перший апокаліпсис із надією та тривогою. Ні для кого не таємниця, що через неорганізованість, егоїзм, низькі моральні якості, звірячі настрої в кризовому суспільстві дорога до Воріт може виявитись останньою для деяких людей… Але ми, молодь, маємо вірити в майбутнє. Ми повинні вчитися й готувати себе до дорослого життя. На початку нового циклу саме на нас ляже весь тягар відновлення виробництва, відтворення потомства, тобто дітей. Ми повинні сміливо дивитися вперед, міцно дружити, пам'ятати все те добре, що дала нам школа. Ми маємо поважати батьків і старших. І наш уряд і парламент, особливо парламентську комісію у справах апокаліпсису. Це найпотрібніша в цей час комісія. Ми знаємо: в новому, п’ятдесят четвертому, циклі на нас чекає велика цікава робота. Ми готуємося до неї вже тепер…

ОЦІНКА: чотири.

ПРИМІТКА: загалом дівчинка мислить правильно.

Вона боялася, що слухавку візьме Клавдія Василівна. Славкова мама вважає, напевно, що депутатський час надто дорогий і на пусту розмову зі школяркою не варто витрачати жодної хвилинки…

Відразу після випускного Славка відвезуть на якусь віддалену дачу, і в неї, Лідки, зникне будь-яке право телефонувати на домашній депутатський телефон. Тому вона розраховувала, що зараз слухавку візьме сам Славко, і тоді, потеревенивши трохи, можна домовитися про візит.

І вже, звісно, вона й сподіватися не могла…

— Лідо? Ага, вітаю… Як іспити?

Вона зажмурилась, стискаючи слухавку.

Вона хотіла сказати Андрієві Ігоровичу, що він урятував її і повернув до життя. Що якби не депутат Зарудний — ступити б їй рано чи пізно з балкона, дарма що третій поверх. Що вона, Лідка, страшенно шкодує, що останнім часом не може бачитися з ним, розмовляти та грати в настільний хокей. Але сподівається на зустріч, хоча б на випускному вечорі, хоч найбільше в світі їй хочеться напроситися в гості.

— Доброго дня, Андрію Ігоровичу… Іспити?

Вона дурнувато всміхнулася, добре, що співрозмовник не міг бачити її цуценячого захвату.

…Із математики їй усе-таки поставили трійку. Хоч як сиди над книжкою в останню перед іспитом ніч — півроку прогулів не надолужиш. Вона б упоралась за рахунок старих тем, які проходили ще у восьмому класі, — але білет випав невдалий, із рівняннями. Зате з історії їй вдалося вхопити п’ятірку: Михайло Феоктистович не дослухав плутаної відповіді, махнув рукою й виставив «відмінно», і Лідчиній радості не було меж — щоправда, трошечки засмутила звістка, що ВСІ дівчата одержали у Фео по п’ятірці. «Мудрий старець, — говорив Ігор Рисюк. — Здогадується, що в університет ви все одно не посунете і прийомного бала не підвищите. Цілковито безпечна, дармова п’ятіркова маса…»

Лідка радісно струснула головою:

— Андрію Ігоровичу, у мене з історії — п’ять!

— Вітаю, — щиро зрадів співрозмовник, але Лідка злякалася, що зараз він побажає їй щасливого літа й покладе слухавку.

— Андрію Ігоровичу, ви ж будете у Слави на випускному? — спитала вона квапливо, навіть не спитала, а ніби змоделювала події, заздалегідь викликаючи до життя ту можливість, яка могла її влаштувати. Здається, це називається «налаштування на успіх».

— Ні, — сказав депутат Зарудний, одним словом руйнуючи всі її плани. — Ніяк не зможу, Лідо. Справи.

Лідка мовчала. Співрозмовник не міг бачити її обличчя; напевно, слід було сказати: «як жаль».

Чомусь вона дуже сподівалася на цей вечір. Коли після урочистого привітання випускників почнуться закуска і танці, і буде можливість якщо не поговорити — то хоча б постояти поруч.

— Андрію… Ігоровичу. Я хотіла вам сказати…

Пауза.

— Що, Лідо?

Дорогоцінні депутатські секунди збігають безплідно й незворотно, як вода в пісок.

— Ти хотіла сказати щось важливе?

Лідка заплющила очі.

— Так. Щось важливе.

— Тоді приходь у зоопарк, — весело сказав депутат Зарудний, і Лідці здалося, що їй це почулось.

— Що?

— За годину в мене офіційна зустріч із директором зоокомплексу. А потім буде вільних півгодини. Ти давно була в зоопарку?

У зимовому лісі ми бачили сліди зайця. Лапи зайця-біляка схожі на снігоступи. Широкі ступні, на яких росте хутро. Це дозволяє зайцеві не провалюватись у глибокий сніг і тікати від погоні.

Тільки у ссавців тіло вкрите хутром або волоссям. Тільки у самиць ссавців виробляється молоко, яким вони годують дитинчат. У нашому заповіднику взимку встановлюють годівниці для диких звірів — зайців, білок, лосів. Хижаки — вовки та лисиці — виконують роль санітарів, винищуючи хворих та слабких тварин.

Ссавці, як і люди, не здатні пережити апокаліпсис поза укриттям. Інстинкт самозбереження вказує тваринам шлях до Малих Воріт, і там вони ховаються від смерті. Поголів'я диких тварин після апокаліпсису скорочується приблизно вдвічі, але по-пу-ля-ція, що збереглася, здатна відтворюватися. Поголів'я свійських тварин (велика та дрібна рогата худоба, свині, птиця, хутрові звірі) скорочується втричі, а то й учетверо. Тому на початку нового циклу господарство відчуває нестачу продуктів тваринництва. Тому так важливо для економіки налагодити виробництво консервованого м'яса. Недоторканний запас зберігається в підземних коморах до початку нового циклу…

ОЦІНКА: три.

ПРИМІТКА: не варто переписувати цілі фрази з підручника!

Давним-давно, років десять тому, коли всі вони, діти нового циклу, були справжніми маленькими дітьми, — тоді й зоопарк був величезний, туди ходили по черзі всі класи, всі школи, там проводили уроки живої природи, туди шикувалася черга на вихідних — із батьками, з цукерками, з повітряними кульками…

Вона купила квиток — дорослий, звичайно. Десь у вогнетривких сейфах зберігаються до пори жовтенькі квитки з позначкою «дитячий» — їм іще довго чекати свого часу. При найкращому ході подій — іще років п’ять.

Лідка неспокійно роззирнулася: так, біля директорського будиночка зграєю зібралися чорні машини. Значить, офіційний захід у розпалі.

Алеї були майже порожні. Від клітки до клітки вешталися нечисленні закохані парочки. Один раз, смертельно налякавши Лідку, пройшла компанія незнайомих мутнооких хлопців. Хлопці не звернули на неї уваги — але вона ще довго озиралась і здригалася, стискаючи в торбинці непотрібний газовий балончик.

У вольєрах походжали понурі лосі, дикі кози і ще якась рогата худоба, чиєї назви Лідка не зволила прочитати. Спершу вона вдавала, ніби їй настільки цікавий вигляд буйвола в процесі жування, що вона ладна споглядати його з години в годину. Потім знайшла дуже зручну лавку: від чужих поглядів її захищав розлогий кущ, а директорський будиночок був як на долоні.

Під лавкою в пилюці валялися недопалки зі слідами яскравої помади. Лідка чекала, і їй не було нудно. Саме чекання було таким глибоким, таким наповненим, що радості цього чекання вистачило б на цілий день.

Потім двері директорського будиночка відчинились, і до машин вийшов суворий, партикулярний до оскоми натовп.

— …Ти бачиш, цей зубр маркований. Маркованих особин — чотири на весь зоопарк… Шкода, що ти не хочеш вивчати біологію.

Зубр жував. Секунди збігали. Лідка знала, що сьогодні ввечері почне згадувати кожну з них. Кожне слово.

Що їй до зубра?! Зубр нічого не розуміє в цьому житті. За кілька тижнів його вивезуть до лісу, якийсь час він витріщатиметься на світ без вольєрів. Потім відчує, що щось негаразд і, якщо пощастить, устигне добрести до Малих Воріт… Щоразу знаходяться дослідники-самогубці, що бажають побачити і змалювати Малі Ворота, проникнути туди разом із милими серцю чотириногими тварюками. Але ніхто зі сміливців не повертається; на початку циклу лісами блукають трохи очманілі, марковані перед катастрофою звірі, і вони, звичайно, не вміють розказати, куди подівся той хлопець, що півроку прожив серед мавпячої зграї. Або інший, що ніколи не розлучався з улюбленим конем. Чи третій… та чи мало їх було, хто присвятив життя своє і смерть науці «кризової біології»?

Вони йшли повз вольєри — порожні та напівпорожні. Евакуація зоопарку почалася з екзотів; клітки й акваріуми прикриті були щитами, на кожному з яких красувався фотопортрет евакуйованого звіра. «Панголін. У зв’язку з наближенням апокаліпсису переведений у відповідний кліматичний пояс». «Деревний довгоп’ят. У зв’язку з наближенням апокаліпсису переведений…»

— І це теж — заслуга нашої комісії, — сказав Зарудний із майже хлоп’ячим вихвалянням. — У минулому циклі, наприклад, до зоопарку ні в кого не доходили руки. Продовольча криза, транспортна криза, епідемія… І всі ці красені лишилися тут і загинули в клітках. А в цьому циклі ми подбали заздалегідь…

Позаду, відставши кроків на п’ятдесят, брели двоє байдужих на вигляд здорованів. Дихали повітрям. Ніби мимохідь оглядали лавки та кущі з обох боків від алеї.

Зарудний зупинився. Провів долонею по огорожі, скептично подивився на свою руку і притулятись не наважився.

— Ось я й дожив до синового повноліття, — стиха сказав він, дивлячись у небо. — Хто б міг подумати… Лідо, що ти хотіла сказати?

Вона перевела дух. Зараз вона скаже. Ну ж бо, один, два, три…

Зарудний раптом схопив її за руку:

— Дивись!

Величезне, наполовину всохле дерево здавалося всуціль укритим білками. За хвилину виявилося, що білок усього дві, що вони носяться, танцюючи, обплітаючи рухами стовбур, дражнячи одна одну, граючи в такий собі каскадерський різновид квача. Ліда дивилася на білок і відчувала депутатову руку на своєму зап’ястку.

Гаряча долоня.

Їй захотілося, щоб ця рука погладила її по голові. І по плечу. І по щоці. Їй захотілося взяти цю руку — й ніколи не випускати. А ще краще — торкнутися губами.

Білки розбіглися; одна з них перестрибнула огорожу, вскочила в дерев’яне колесо й запрацювала лапками, ніби на тренажері.

— Ось так і крутимось по колу, — глухо сказав депутат Зарудний.

— Що? — спитала Лідка, боячись поворухнутись.

Але він усе одно випустив її зап’ястя.

— Що ти хотіла мені сказати, Лідо?

Лідка проковтнула слину. Зараз їй найбільше хотілося попросити, щоб він знову взяв її за руку.

Але вона мовчала.

— Завтра дев’яте червня, — промовив Зарудний, вивчаючи стрілку-дороговказ. І підсмикнув рукав піджака. Коротко блиснув циферблат дорогого годинника.

Лідка мовчала.

— Лідо… Ти ж більше не боїшся? Цього… оголошеного апокаліпсису?

Вона подивилася йому в очі:

— Ні. Ви навчили мене не боятися.

Ось і все. Все сказано.

Зарудний засміявся. Вітер грався його краваткою — тонкою й темною, з нерозбірливим дрібним візерунком.

— Мабуть, ти маєш рацію… Ці покидьки у в’язниці, і вони вже нікого не налякають. А післязавтра буде Славків випускний, — він помовчав. Лідка чекала. — Але апокаліпсис… усе одно настане. Хоч через півроку, хоч через рік…

Лідка вперто відкопилила нижню губу:

— Байдуже. Я не боюся.

— Так, — депутат Зарудний першим відвів погляд. — Мабуть, ти маєш рацію… Лідо. Бачиш…

У далекому вольєрі закричала якась недовивезена тварюка.

— Моя мама загинула під час минулого апокаліпсису, — сказав Зарудний якось навіть ображено. — Ти гадаєш, її накрило гарячою хмарою? Чи вона отруїлась? Чи попалася глефам?

Лідка мовчала. Їй раптом стало холодно.

— Ні. Її затоптали перед самими Воротами. Люди ломилися, знаючи, що за кілька хвилин буде пізно. Вона спіткнулася…

Тепер Лідка взяла його за руку. Дотик відгукнувся ніби ударом струму; Лідку аж до п’ят пробрало гарячим дрожем.

— Найстрашніше, Лідо, не тварюки з моря, не метеоритний дощ… Найстрашніше — натовп на підходах до Воріт. Будь обережна, прошу тебе.

Лідка пильно дивилася на нього.

— Із кожним новим поколінням люди робляться вищими. Розплачуються за це болем у хребті, але — ростуть. Школярам не пояснюють, чому це відбувається… Але ті, хто нижчий на зріст, мають більше шансів загинути в тисняві. Я кажу це не для того, щоб знову налякати тебе. Я хочу, щоб у мить катастрофи поруч із тобою, Лідо, обов’язково хтось був. Хтось достатньо сильний, щоб підтримати тебе.

Лідка дужче стиснула його руку. «Як би я хотіла, щоб це були ви».

Мабуть, ця думка відобразилася на її обличчі.

— Лідо, — сказав Зарудний повільно. — За два дні буде дуже важливий виступ на першому каналі. Мій виступ. Обіцяй, що дивитимешся.

— Звичайно, — пошепки погодилася вона.

— Я думаю, що це буде злам… у нашій спільній долі. Я дуже на це сподіваюсь. А тепер — вибач, я більше не маю жодної хвилини.

Вона зрозуміла, що досі тримає його за руку. Що це може видатись дивним. І що пальці треба за всяку ціну розігнути — хоч зубами.

…Повертались у мовчанці. Мовчки ступали слідом двоє уважних здорованів. Білки чомусь вибрали їх об’єктом підвищеної уваги — чекали, мабуть, щоб щось дали.

— Славко готується на історичний? — спитала Лідка повільно.

Депутат кивнув.

— Я, мабуть, теж, — сказала вона несподівано для себе.

Він обернувся:

— Справді?!

І обійняв її за плечі. Широким рухом дорослого, якого потішила дитина. Але не батьківським, а скоріше братерським.

Лідка затамувала подих. Тицьнулася носом у тонку краватку, з усіх сил вдихнула запах, який ішов від Зарудного, — аби потім напевно згадати. Аби відтворити цю мить, що так довго тривала, — до найдрібніших деталей.

— Молодець, — сказав депутат Зарудний. — Ну яка ж ти молодець, Лідо.

Ранок девятого червня був сонячним, пташиним, безмежно чарівним. Під формений піджак Лідка вдягла парадну білу блузку; нові туфлі трішечки стискали ногу. Трішечки.

На вологій після нічного дощу лавці сиділа Свєтка з четвертого поверху. Курила довгу цигарку.

— На іспит? Ню-ню… А я кинула цю дурну школу. Біс із нею…

— Лідо, ходім, — сказав батько, який вийшов услід за Лідкою й тепер відмикав машину.

Вона втиснулась у крихітний салон і поклала на коліна букетик дрібних голчастих троянд — подарунок хімічці. Час від часу то одна, то інша колючка проривала папір і діставала до Лідчиних пальців, і тоді Лідка болісно кривилася.

Серце стукотіло десь у горлі.

Дев’яте число. Дев’яте; Славків тато взяв би її на кпини, але вона все одно трішечки боїться.

Трішечки.

…Вона вимучила четвірку.

Хімічка доброзичливо усміхалася: певно, голчасті троянди справили на неї враження. Директорка привітала всіх із закінченням навчального року; в актовій залі репетирували привітання середньої групи, але Лідка не брала участі в програмі.

Її трошки «водило» — як після келиха вина. Паморочилось у голові. Вона шукала Славка, але Славка ніде не було.

Скрізь пахло квітами; біля входу хлопець із середньої групи подарував Лідці букет дзвіночків. Лідка засміялась, подякувала, потім вибралась із ліцею й поквапилась до швидкісного.

Авантюристка, трісочка, що пливе за течією. Їй було так радісно і страшно, і так весело, що вона ризикнула й піддалася пориву. Вискочила з вагона в центрі, занурилась у пішохідний квартал, ладна усміхатись і двірникам, і міліціонерам, і консьєржу-охоронцеві…

Утім, ні. Консьєржа-охоронця не було на місці — рідкість. За весь час, що Лідка ходила до Зарудних, таке бувало, може, двічі, не більше.

Вона постояла перед роззявленою пащею порожньої кабінки. Стенула плечима, труснула своїми дзвіночками, навіть, здається, почула дзвін.

І пішла сходами вгору, до знайомих дверей. Що вже там приховувати — до наймиліших дверей…

Двері були прочинені. Такого за час Лідчиних візитів не бувало жодного разу.

Вона подзвонила. Ніхто не вийшов; вона досить довго стояла під дверима, але нічого не дочекалася. Затамувавши подих, відчинила двері ширше і просунула голову всередину.

До неповторного запаху Заруднівської квартири долучався інший, незнайомий і майже невловний. Щоправда, ще й Лідчині дзвіночки пахли вологими луками.

— Славо!

Тиша.

Вона увійшла, чекаючи підступу. Зараз на неї кинеться з-за рогу Славко в ґумовій масці, він, дурник, досі вважає, що це смішно…

Вона поблажливо всміхнулась.

— Славо! Клавдіє Василівно!

І набрала в груди повітря, ніби не наважуючись на весь голос озвучити свою надію:

— Андрію Ігоровичу!

Тиша.

Лідка подумала, що треба повернутися й піти. Усе-таки чужий дім, а вона прийшла без запрошення, без дзвінка…

Двері у вітальню були прочинені. Лідка не знала всіх таємниць величезної депутатської квартири, але у вітальню її зазвичай пускали, а тому вона визнала за можливе зазирнути у дверний отвір.

Порожньо. Безладно розкидані речі. Відкрита валіза. Пакувальний папір на підлозі.

Лідка дивилась, і букет дзвіночків опускався в її руці все нижче й нижче.

Сліди квапливих зборів. Утечі. Евакуації. Мерехтить порожнім екраном невимкнений телевізор.

Лідка відступила назад, у коридор; килимова доріжка була перекошена, ніби тут тягли щось важке. Обривки шпагату. Зіжмакані аркуші паперу. Ніколи, ніколи квартира Зарудних не знала подібного безладу.

Усі двері були прочинені.

Вони втекли, подумала Лідка, вкриваючись холодним потом. Усе-таки втекли напередодні дев’ятого червня. Ніби… Ніби…

За її спиною щось упало і глухо вдарилось об підлогу. Лідка здригнулась і впустила свої квіти.

Виявляється, звалилась на підлогу фотографія в тонкій рамці, під склом. Сама не знаючи навіщо, Лідка нагнулась і підняла їх одночасно — квіти і рамку.

Хлопець і дівчина, в яких насилу, але можна впізнати Андрія Ігоровича і Клавдію Василівну. Обом років по двадцять. У хлопця на руках — зворушливий пакунок, перев’язаний стрічечкою. З пакунка визирає маленький кирпатий ніс. Дивно, Славко нібито не був кирпатим… чи всі немовлята такі гидкі?

Чому вона раніше не бачила цієї фотографії? ТАКИЙ Андрій Зарудний запросто міг навчатися в їхньому ліцеї, в старшій групі… Лідка зустрічала б його на перервах…

Їй захотілося жбурнути фотографію об підлогу. Але вона стрималася. Поклала рамку на стілець разом із дзвіночками. Вийшла в коридор. Потупцялась, зовсім не знаючи, куди тепер бігти і що робити.

Страху майже не було. Зате образа була така, що, здавалося, кислотою роз’їдає горло.

Важкі двері кабінету.

Лідчині туфлі тиснули тепер немилосердно.

Навіщо? Навіщо вона торкнула й без того прочинені двері?

Крок. Іще крок.

Кабінет. Стелажі. Обчислювальна машина. Телефони. Розкидані книжки…

У робочому кріслі з високою спинкою сиділа людина.

— Андрію Ігоровичу… — тихо сказала Лідка.

Депутат Зарудний дивився крізь неї широко розплющеними скляними очима.

Усі його груди були — лакове криваве місиво.