Армагед-дом

ПРОЛОГ

Усмішка телеведучої була схожа на скибку кавуна. Широка і вимучена.

— …А тепер надходить час вашого улюбленого конкурсу— «Пуп землі»! Асистенти вже роздали гостям у студії лазерні кашкети-указки… Напрямок погляду кожного нашого гостя буде позначений кольоровим лазерним променем! А тепер — увага! До нас ідуть основні учасники конкурсу, вітайте!

Камера ковзнула рядами глядачів, утупилась у хитромудро освітлену конструкцію. Конструкція обернулася навколо своєї осі, являючи глядацькому оку шість темних постатей.

— Ось вони, сьогоднішні герої! Оксана, лаборант! Вікторія, вчитель танців! Олександр, водій! Євген, художник-оформлювач! Ігор, сторож у зоопарку! Юрій, склодув! Панове, займайте свої місця!

Посеред студії височіли шість круглих платформ, оббитих сріблястою фоточутливою тканиною. Шестеро учасників в однакових комбінезонах рушили кожен до свого помосту; усі вони були молоді, років по вісімнадцять, лише одна жінка — з покоління Лідчиних батьків, десь під сорок.

— Ото ганьба, — сказала мама, розглядаючи іще гарну з себе пані.

— Любі гості! — промовив хлопець-ведучий, і підсилений мікрофоном звук перекрив гармидер у залі. — Як ви пам’ятаєте, завдання кожного конкурсанта — привернути до себе загальну увагу на максимально тривалий час! Ваша увага — це лазерні промені з ваших кашкетиків, куди погляд, туди й промінчик! Наші прилади фіксують рівень світла на кожному з конкурсантів! Я попрошу операторів показати приз, який чекає…

— Оце дають, — сказав тато.

— Машину дають, — зітхнула мама.

Призове авто було блискучим і округлим, ніби велетенська ялинкова прикраса.

— Тільки для своїх, напевно, — сказав тато. — Напевно, все підлаштовано.

Мама гмукнула.

— Отже! — продовжував хлопець-ведучий. — Любі учасники, за тридцять секунд прозвучить сигнал до початку! Ваш час — три хвилини! Ви маєте зробити все, щоб на вас дивилися! Ви в рівних умовах — однаковий одяг і жодних аксесуарів, так, саме такі умови конкурсу! Кожен із вас підготував нашій публіці сюрприз! Отже, лишилося п’ять секунд… Три секунди… І… Старт!!!

Лідка мимоволі потяглася вперед. Та таки й було, на що подивитися.

Світло в студії стало яскравішим. Шість темних постатей на мить застигли непорушно; зринула пісня. Співала жінка — чи то лаборантка, чи вчителька танців. Голос був сильний і високий, заледве не вереск; співачка — а вона виявилася тією самою літньою панею — підтанцьовувала на своїй платформі, задираючи ноги вище голови. Ні, лаборантка так не здужає…

На секунду вчительку-співачку засипало, ніби блискітками, цяточками поглядів. Лише на секунду, бо друга пані відразу ж пішла ва-банк — розстебнула блискавку на комбінезоні аж до пупа. Погляди-промінчики заметушились; аби не зрадити сподіванок, пані спритно вислизнула з одягу.

Лазерні промінчики красиво забігали по чорній мереживній білизні.

— Чи не піти б тобі спати, Лідо, — замислено сказав батько.

— Мені вже п’ятнадцять, — звикло відрізала вона.

— Хлопці, ви відстаєте! — гукнула дівчина-ведуча й на мить зробилася природною, певно від азарту. — Ну ж бо, Євгене, Ігорю, Олександре! Юрію, не спіть!

У кімнаті стояла сутінь; телевізор був джерелом світла, та ще торшер, під яким умостився тато. Лідці зовсім не подобалася ця дурнувата передача — але всі уроки були підготовлені, колготки випрані, вечеря з’їдена й, виходить, час залазити в крісло перед телевізором і ні про що не думати.

Відпочивати.

— Лишилося дві хвилини чистого часу! Ну ж бо, хлопці! Ну!

Учителька танців досі співала, зриваючи голос. Потім кинула мікрофон, лягла на живіт, вигнулась і поклала сідниці собі на голову.

— Оце так гнучкість, — сказала мама. — Це в її роки…

Водій стояв на руках, художник-оформлювач гавкав, майстерно копіюючи бульдога, а сторож із зоопарку натягав нижню губу на ніс і навіть вище.

— Яка гидота, — сказала мама.

Один із хлопців — здається, майстер-склодув — ніяк не міг долучитися до гри. Несміливо тупцяв на місці, бурмотів і озирався, ніби чекаючи на трамвай. На нього не дивились.

Найбільше поглядів перепадало лаборантці. Її білизна вже валялася на світлочутливому покритті помосту, і те, що відкрилося під мереживом, справді варте було уваги.

— Це найлегше, — мама позіхнула. — Обов’язково на цьому конкурсі хтось роздягається. Але щоб оголитися зовсім…

— Лишилося півтори хвилини! — заохочував хлопець-ведучий.

Гола лаборантка, здавалося, була приречена на перемогу. Хоча танцювала вона так собі, заважало, мабуть, підстрибування пишних принад.

Секунди збігали. Склодув, блідий, аж синій, усе тупцяв і бурмотів, зате інші конкурсанти перекидалися, видували бульки, нявкали, гризли вени, верещали, зав’язувались у вузол. Лаборантка стрімко втрачала увагу публіки — її голі форми встигли набриднути.

— Це вона не розрахувала, — співчутливо сказав тато. — Це як біг на довгу дистанцію — не можна викладатися відразу…

— Лишилося п’ятдесят секунд! — вигукнула дівчина-ведуча.

Тоді художник-оформлювач, відчуваючи, що перемога вислизає, з криком розстебнув комбінезон, прибрав величної пози й почав мочитися з платформи вниз, із гідною подиву вправністю зображаючи відомий усьому місту фонтан. Струмінь витанцьовував у світлі прожекторів, струмінь був довгий-довгий, погляди-промінчики розгублено заметушилися. Мама занишпорила по дивану в пошуках дистанційного пульта:

— Іще чого! Тьху, докотилися…

— Виграє, — філософськи відзначив тато. — Та не перемикай, він зараз сам собою вичерпається…

— Браво!! — верещала дівчина-ведуча. — Наш Євген виграє конкурс! Іще тридцять секунд, і…

Майстер-склодув, що досі ніби не брав участі в конкурсі, витяг звідкілясь тюбик, як здалося Лідці, одеколону, й навіщось облив свій комбінезон.

— А кажуть, жодних аксесуарів, — із осудом зауважив тато. — Знімуть його з дистанції за порушення правил.

— А йому й так нічого не світить, — сказала мама.

— Ну-бо, хлопці! — ведуча стрибала, ризикуючи зламати височезні підбори. — Іще двадцять п’ять секунд і…

Склодув раптом здійняв руки над головою:

— Смерть!

Голос у нього був, ніби скрегіт заліза по склу. Зірваний і одночасно сильний, він проймав до кісток.

— Смерть! Усім! Дев’ятого… червня…

У склодува була акторська дикція, в усякому разі кожне його слово звучало абсолютно чітко. До останнього звука.

— Дев’ятого червня… скоро! Так буде з усіма!

Публіка обурено загула, але склодув уже мовчав. У руках у нього з’явився предмет, знайомий Лідці за тисячами яток, кіосків і крамничок. Дешевенька запальничка; Лідка не встигла ні вдихнути, ні видихнути. Посеред студії спалахнув живий смолоскип.

— А-а-а!

Завиваючи й підстрибуючи у вогні, склодув скотився зі свого помосту. Перекидаючи стільці, посхоплювалися з місць глядачі.

— Залишіть студію!

— Пожежа! Пожежа!

— На допомогу!

— Рятуйте!

— Вимкніть!..

Оператори й не думали припиняти зйомку — навпаки, всі камери жадібно вчепилися в охоплену полум’ям людину. Звук також не вимкнули вчасно, й Лідці здавалося, що крізь тріскотнечу і зойки долинають ті самі слова — «дев’ятого червня», «смерть».

У призового автомобіля погасла фара, на яку впала залізна опора. Перед виходом із студії утворилася тиснява. Падали на підлогу й гинули під підборами лазерні кашкети-указки. Живий смолоскип качався по студії, перекидаючи штативи та стільці, налітаючи на монітори, й у кожному моніторі була одна й та сама картинка — людина у полум’ї…

Крізь натовп глядачів прорвалися люди у формі, з вогнегасниками. У танцюючий смолоскип ударили з різних боків тугі піняві струмені.

«Дев’ятого червня…» — востаннє почулося Лідці.

І екран погас. За мить темряву змінив рекламний ролик, а наступної миті мама, намацавши нарешті пульт, вимкнула телевізор.

Якийсь час у кімнаті стояла тиша.

— Оце так, — сказав брат, що стояв, як виявилося, за спинкою Лідчиного крісла.

— Що там таке? — сонно спитала з кухні сестра.

— Ти, Янко, таке пропустила…

— Спати, — сказала мама так, що Тимур затнувся.

Напружений мами# голос ніби порвав у Лідчиній голові натягнуту пружину; Лідка заревіла.

Крізь сльози вона чула, як лаявся тато, як голосила Яна, як умовляла їх усіх мама; Лідці під ніс тицьнули вату, просякнуту рідиною з паскудним запахом, потім дали випити крапель, затим від розпачу надавали ляпасів. М’язи живота боліли від хлипання; дев’яте червня, танець людини в полум’ї, дев’яте червня…

Після цього Лідка довго лежала в ліжку, не відпускаючи маминої руки, і чула, як у сусідній кімнаті батько нахваляється викинути «ящик» у вікно. Потім поволі прийшов сон, глибокий і чорний, без сновидінь…

Пізно вночі родина прокинулася від її крику.