Зозулята зими

Частина шоста Падіння в небо

Руслана

Мені наснилося небо.

Вірніше, навіть не так: я у небі. Тобто крокую по ньому. Все довкола чисте і світле. Багато ніжних правильних звуків, літають великі метелики, бавляться діти та переливчасто сміються. «Коли падаєш у небо, стаєш дитиною», — шепоче на вухо блакитний метелик завбільшки з долоню, котрий мандрує разом зі мною. Я здивовано оглядаю себе. Я ж не стала дитиною? Він читає мої думки. Бо хмикає сумно, так тільки у снах метелики можуть хмикати. «От іще! Вирости спочатку! До речі, як твоя голова?» До чого тут моя голова? Здивовано стенаю плечима. «Упс! Як це до чого? Не болить?» Метелик розмовляє голосом Тетясі — жах. Голова не болить. «І не болітиме, — каже метелик голосом Тетясі. — Бо білий колір дає надію». Нічого не розумію зі сказаного, але ствердно киваю.

Йду білою доріжкою. Ноги мене ведуть до білого-білого саду. Заходжу туди. Білі дерева, біле листя, біла трава, білі яблука, білі ворони та білі голуби. І біла жінка, красива та велична у своїй всемогутності, сидить на білій лаві під білою вербою. Схоже, це єдина доросла людина в цьому дивному царстві. Вона б могла бути матір’ю Бога або його сестрою. Чи матір’ю когось іншого. Бо й небо має подвійне дно. Жінка уважно дивиться на мене, але я чомусь ніяк не можу роздивитися її обличчя, хоча звідкись знаю — вона неймовірна.

— Як воно, бути людиною? — раптом запитує. Відповідаю:

— Треба вміти навчитися бути милосердним.

— Ти знаєш, як? — вона дивиться уважно на мене. І тільки зараз розумію, що у неї різнокольорові очі — одне темно-каре, інше світло-сіре. Мені здається, що знаю, але я мовчу, спостерігаючи, як перед очима білий колір раптом сіріє, перетворюючись на сутінки, і тут прокидаюся…

Перед тим як заснути, Арсен нагодував мене, як маленьку — бульйоном із ложечки. Спровадив свого гостя досить швидко, а тоді взявся за мене. Дивно, але я навіть не пручалася. Просто сиділа і чемно відкривала та закривала рот. Потім були чищені помаранчі, чай на травах і зовсім несерйозні розмови-балачки. Щось розповідав про свого дідуся, згадував дитинство. Ця вся опікунська метушня очевидно дуже вплинула на мене, бо навіть не пригадую, як і коли заснула.

Прокинулася в спальні Арсена, майже у темряві. Світло від ліхтарів пробивалося крізь штори до кімнати. Визирнула у вікно. Не дуже високо. Четвертий-п’ятий поверх, очевидно. На стіні навпроти намацала вмикач. Кімнату залило м’яке тепле світло. Ага, двоспальне ліжко. Я на ньому спала, однак через слабкість якось було не до розглядання кімнати. М-дя — ложе кохання (Арсен любить комфорт і, напевне, дівчат також, бо, скажіть, нафіг одному чуваку таке велике ліжко). Неждано в середині заворушився дивний хробачок ревнощів. До чого б це, адже він мені ніхто? Ага, запищала моя совість голосом коханої майже родички Тетясі, точно, і навіть не подоб…

Тю, сама на себе тюкнула і змусила своє внутрішнє Я заткнутися. Біля ліжка на акуратному столику лежали на тарілці апельсини, які я так і не доїла, та стояла, типу прикраси, листівка з білим ведмедем. Той чомусь трохи здивовано дивиться на світ, тримаючи в одній лапі повітряні кульки, в іншій коробку цукерок. Під ведмедем срібний надпис «Тобі». Ги-ги, ну й смак в Арсена чи в тої курки, яка йому цю фіговину втюхала. А видався наче нормальним чуваком. Не втрималася, взяла листівку, хоча знаю, що чуже читати неправильно. Хто ж тобі, любчику, такі шикарні послання дарує? Мілена чи Еврідіка? Чомусь мені хотілося, щоб всередині виявилася дурнувата банальщина, типу тих недолугих поетичних зізнань з валентинок, які я вчора читала в супермаркеті. Капєц, таки вчора, а здається, що вічність минула. От що буває, коли шандарахнешся головою. Час не завжди стискається у атом, інколи він видовжується до безконечності.

Оце сказанула — і то від одного погляду на дурну поштівку. Так, Русланко, добре таки тебе влупило.

Беру до рук цей шедеврик поліграфічного мистецтва, розкриваю. Йоли-пали: «Вітаю, Спляча красуне! Ти так солодко спала, що не наважився тебе будити. Вибач за листівку, нічого ліпшого, щоб ти все-таки прочитала — не зміг придумати. Відлучився у справах. Замкнув тебе в хаті саму, щоб часом не надумала від мене дременути. Тебе ж без нагляду залишати не можна. То під машину вскочиш, то ще куди. На кухні знайдеш їжу. В решті квартири — розваги. Якщо, звісно, знайдеш. Це ж сумне гніздо холостяка, а не торгівельний центр. Коротше, роби в квартирі, що хочеш — тільки не спали. І ще одне… Не сумуй там без мене. Арсен». Постскриптумом дописано: «Якщо болітиме голова чи стане погано, дзвони мені негайно за номером» Перелік цифр… І внизу смайлик: :-)

Посміхнулася сама до себе. Ось тобі і послання від «закоханої дурепи». Тепла хвиля накрила мене. Ну не ідіотка, га? Ловила себе на тому, що разів п’ять перечитала листівку. Так, дорогенька Русланочко, спокійно! Він не герой твого роману, ба — більше. Він взагалі — не герой. Ото вже вигадав — «Болітиме голова — телефонуй»!

Ошелешено завмираю, тримаючи в одній руці картку, а другу прикладаючи до голови. Щойно дійшло — мене взагалі нічого не болить, тим більше голова. Пригадався сон і смішний метелик, що хмикає та розмовляє Тетясиним голосом. «Білий колір дає надію, тому й не болить».

Сиджу посеред просторої вітальні й скляними очима втикаюся в екран телевізора. Клубок, наче чогось не дожувала, застряг у горлі. І несила його ані проковтнути, ані викашляти. Дихаю повільно, наче боюся сама себе, наполохана несподіваним відкриттям. Питається, нафіга я вмикала той дівідішник? Нафіга… Можна ж було взяти книжку, детектив якийсь легкий чи пригоди. Он книжкова полиця, вщерть заповнена і класикою, і сучасниками… Так, ні. Кіна їй захотілося, і то, кіна без реклами.

Обійшла Арсенову квартиру і зрозуміла, що мені в ній майже всюди подобається. Я б змогла тут жити. Нічого зайвого — все для життя. У вітальні на журнальному столику знаходжу розсипані візитки: «Арсен Григорович Мальчук, президент приватного детективного агентства «М.А.Г.». Комплекс послуг для юридичних та фізичних осіб. Чесність, законність, конфіденційність». От і маєш. Скільки інформації можна почерпнути про людину тільки зі змісту її візитки! Враз стає смішно, бо уявляю собі Арсена в ролі Шерлока Холмса — з люлькою в зубах та в довгому чорному пальті. Цікаво, чи грає він на скрипці? Фу-ти, кіноманка. Рука сама потягнулася до купки акуратно складених дисків, пронумерованих сухими цифрами: «1», «2», «3»… Нє, щоб узяти ті, що поруч з рожевими крикливими наліпками: «Термінатор-4», «Пила», «Мовчання ягнят», «Зелена миля», «Людина дощу». Може, якби довше їх порозглядала, то й Фелліні знайшовся б. Суміш смаків Арсена мене не дивує. Сама така — люблю різне…

«1», «2», «3»… Як у страшнючій лічилочці з фільму: Раз-два, раз-два — Фредді впіймав малюка, Три-чотири, три-чотири — замикайтеся в квартирі, П’ять-шість, п’ять-шість — Фредді схоче, Фредді з’їсть…

Диск №1. Записи новин за якесь там грудня, підтверджене оперативними відеозйомками. Жінка-диктор млявим, хоча й професійно добре поставленим голосом, повідомляє, що вчора увечері на швидкісній трасі при виїзді з автозаправки розбився син відомого бізнесмена… Відео по гарячих слідах. Нажахані очі роззяв — машину наче пропустило крізь м’ясорубку. Завивання «швидкої», патрульна служба, міліція… Цікаво, коли звичайна людина втрапляє в таку ж біду, також стільки галасу? Очевидець події каже, що авто виїжджало з автозаправки і просто не загальмувало… Гальма відмовили чи мозок? Потім йде нарізка з оперативного допиту свідків. Чоловік середнього віку час від часу нервово потискує плечима.

— Та той, заправив му цілий бак. І вроді всьо, той, було. Тобто той, справне. І загальмував, і, той, рушив з місця. Той, протер йому лобове шкльо і, той, він, е-е-е-е, пішов, купив собі сігарєт і, той, рушив на виїзд. І, той, чомусь не загальмував перед фурою. Всьо…

Запис із автозаправки. Позашляховик лендкрузен, ага, в новинних зйомках його не впізнати — купа непотрібного залізяччя впереміш з якоюсь чорною липкою сумішшю та брудним снігом, заїжджає на АЗС. Нічого наче незвичайного. Все, як розповідав заправник. Зупинився, водій вийшов з машин, пішов до каси, заплатив, купив сигарети, прийшов назад, сунув «за труди» заправнику пару гривень, сів у машину, рушив з місця. Все, більше нічого. Далі під’їхала інша машина — срібляста «тойота».

Та щось мучить мене в цьому відео. Не можу зрозуміти що. Переглядаю ще раз, а тоді вдруге, втретє. Вмикаю уповільнення… Машина зупиняється … Водій виходить… Заправляльник протирає лобове скло, тоді переходить до заднього… Стоп-кадр. Маленька, ледь помітна тінь спереду машини. Скло добре протерте, і тому незле видно, що там хтось віддзеркалюється. Збільшую зображення… Ціпенію…

Диск №2. Ще одна аварія. Цього разу на околиці міста. Білий день, ожеледиця, багато снігу і багато крові. Не одна жертва. Відразу три… Заступник губернатора зі своїм прес-секретарем, котрий був за кермом та дуже перспективна модель, а злі язики кажуть, що коханка заступника губернатора (ага, журналістка не соромлячись так і сказала — типу сенсація) … Той самий професійно-байдужий жіночий голос за кадром — водій не впорався з гальмуванням, очевидно. Бо якого йому було вирулювати та врізатися у складені обабіч дороги бетонні блоки. Видно, не дуже дбайливо вони були складені, бо від удару верхній посунувся, потягнув за собою ще один і просто розчавив машину і тих, хто у ній знаходився…

Оперативна зйомка фіксує не лишень понівечене залізо, а й свідків цієї ДТП. Збуджені голоси оповідають, що бачили.

— Висока швидкість, занесло на кризі, удар в бетон і…

Майже одна і та ж версія від усіх. Ставлю на уповільнений перегляд. Стоп. Усередині все холоне. Мимохідь у натовпі вихоплюю знайомі очі.

Диск №3.

№4… №5… Тут і диск з аварії за моєї участі. Тієї, що біля Олегової фірми сталася, коли я малого Богдасика на руках виносила…

Диск №6. Учорашня дата. Свіжачок… Напевно, якась любительська зйомка. Бо камера ледь помітно тремтить в руках оператора. Торговий центр, нічого особливого — входять і виходять люди, цілі компанії, родини, парочки. Раптом камера різко бере вгору. Ловлю себе на думці — тут немає звичного позакадрового галасу, можливо, відзнято на мобільний. Засніжений дах торгівельного центру. Точніше не сам дах, а на ньому літній майданчик. Он навіть дві спущені парасольки забули забрати і вони сумують, присипані снігом. Але не це привертає увагу, а людська постать. Об’єктив камери зображення наближає… То жінка, молода, гарно вбрана. Красива білявка і, здається, п’яна. Тримається за доволі високу огорожу однією рукою. Це щоб випадково хтось не вилетів, її такою високою зробили? Друга рука біля вуха, схоже розмовляє з кимсь по мобільному. Потім невдоволено щось кричить у слухавку. Тоді забирає мобілку від вуха та пальцями сердито починає клацати по кнопках. Прикладає слухавку до вуха, знову клацає — знову до вуха і так п’ять разів поспіль. Не розумію, чому того, хто знімав, так зацікавила ця молода особа? Наприкінці стане зрозуміло, але поки… Тільки уривки жіночого розпачу, бо той, хто на тому кінці чи дроту, чи мобільних хвиль слухавку не бере, не хоче розмовляти. Тоді білявка сердито кидає телефон собі під ноги. Стоп. Раптом огорожа закінчується. Тобто між стіною і загорожею метр якоїсь пустки, наче випадково не вистачило матеріалу, а потім несподівано прийшла зима та випав сніг. У нас таке буває, весною долатають. Жінка зупиняється на цьому прольоті. Підходить до самого краю. Господи, я, здається, знаю, що далі буде. Стоїть, дивлячись униз. «Якщо довго вдивлятися в безодню, то безодня починає вдивлятися в тебе». Щось шепочуть її губи. Можливо, навіть ті самі слова, про які щойно подумала я. Тоді раптом робить різких півкроку назад. Ху, слава богу. Не самовбивця! Кажу сама собі й не вірю в те, що кажу, бо очі стежать за жінкою-білявкою в красивій білій шубці. Вона розкидає руки в сторони, піднімає голову догори, кричить щось в небо, і раптом її права нога не втримує рівноваги і посковзується. Білявка добре розуміє, що сталося, бо ж сила тяжіння несе її вниз, але вона відчайдушно старається зберегти рівновагу, махаючи руками, мов підбитими крилами птаха. Камера в руках того, хто знімає, здригається і, на мить випереджаючи падіння, мчить вниз, на розчищену бруківку перед торгівельним центром. І от вона вже лежить внизу, обличчям долі. Біла шуба, біле волосся на чорній бруківці… Все.

І знову випуск новин, і той самий безбарвний голос каже, що сьогодні стався нещасний випадок у торгівельному центрі. З даху будинку випала двадцятитрирічна дружина мера міста (от чому її знімали — дружина мера все-таки). Жінка була напідпитку і нехтуючи усіма правилами безпеки видряпалася на дах. Де була в той час її охорона та чому охорона торгівельного центру пропустила жінку на дах, де ще досі незавершені будівельні роботи, невідомо. Версія про самогубство чи навмисне вбивство не розглядається, оскільки знайшовся випадковий свідок, який зняв момент падіння на мобільний…

Звичним рухом вертаю зображення назад. Якраз на той момент, коли білявка спіткнулася. Уповільнюю зйомку. Жінка розводить у сторони руки, підводить догори голову, несподівано права нога слизькається і її хилить вбік, але вона обов’язково втрималася б, якби не… Ціпенію… Маленька рука, мов крило метелика.

Майже силоміць запихаю в дівідішник останній диск з колекції, але не вмикаю, бо мій погляд перечіплюється через аркуш паперу. «Список приречених» — кричить заголовок… Один, два, три, чотири… тридцять. Прізвище, ім’я, по батькові. Майже всі з того списку мертві. Я знаю, я це щойно бачила на екрані плазми. В горлі пересихає від того, що я, здається, щойно знайшла останнього пазла для своєї картинки. Серед приречених — і Арсен Григорович Мальчук, власник цієї квартири, і Олег Дмитрович Хмаренко, і Мстислав Маврикійович, і ще пару імен без плюсиків чи хрестиків (як на цвинтарі)…

З очей котяться сльози. Навіть не роблю спроби стриматися. Мені шкода це місто, його мешканців. Його прокляли, просто так, заради звичайних меркантильних інтересів і зробили це…

Не привиди, не потерчата…

Люди.

Він гладить мене по голові, наче малу дитину, витирає рукавами свого вовняного светра мої вологі очі. Я ж не можу стриматися. Від того, що мною так опікуються, стає ще гірше. Він пригортає мене до себе:

— Якщо так дуже треба — то поплач. Кажуть, це не тільки додає зморшок, а й лікує.

А потім ми п’ємо чай у його кухні, чай зі свіжими круасанами, які наче щойно з печі. Де він їх узяв опівночі? Утім, не дуже цікаво. Просто дуже смачно. Я так і тримаю той клятий список, не випускаючи, в правій руці. Арсен поглядає у мій бік і сумно посміхається. Від учорашнього блиску мачо не залишилося й сліду, звичайний втомлений життям чоловік. Таким він мені подобається ще більше. Так, подобається, і хай Тетясин голос заткнеться в моїй голові назавжди.

— Все гаразд?

Киваю ствердно замість словесної відповіді.

— Голова як, не болить?

— Це справжнє? — замість відповіді — запитання і список простягнутий перед собою.

— Так. Справжнє. Ти бачила записи на дисках.

Це навіть не запитання, стверджування. Я — бачила, і не тільки диски…

— А ти диски переглядав?

— І не раз.

— Ти також бачив їх?

— Кого, кого я мав бачити, Руслано?

— «Руслано», ти назвав мене Русланою? — здивовано витріщаюся на нього. Ми наче не знайомилися.

— Ти забула, що я детектив. Мала з ринку тебе Ланою кликала, а на твоєму ранці висить брелок з латинською буквою R. Чи я помилився і ти Уляна чи Роксолана?

— Ні. Не помилився. Руслана. — Переводжу погляд в кімнату, де телевізор. — На одному з тих дисків я, свідок того, що сталося.

— Ти?

Киваю ствердно головою.

— Диск номер п’ять. Там, де розбивається на машині Ілько Аврамович. Дівчина, що стоїть спиною до камери і тримає дитя на руках, то я.

Дивиться на мене серйозно. Вірить. Чи не вперше хтось зі звичайних людей сприймає мене серйозно.

Руки досі тремтять. Чай неквапом підношу до губ, трохи розплескавши, але Арсен не звертає на це жодної уваги, дивиться не кліпаючи на мене, очікує.

— Олега, зі списку, я також знаю. Випадково познайомилися. Може, ти мене зараз вважатимеш божевільною, але…. Тут таке! Я з іншого міста. В новорічну ніч мене сюди наче хтось покликав і я пішла, тобто поїхала рейсовим автобусом. Таке зі мною інколи трапляється. У дитинстві, коли моїй мамі радили віддати мене в спецзаклад для тих, що несповна розуму, вона тільки віджартовувалася — у дитини багато уява, може, майбутній письменник чи художник росте. Я завжди, Арсене, чула неіснуючі голоси і бачила мертвих людей, чи їх фантоми. На щастя, я доволі швидко зрозуміла, що звичайним, тобто нормальним людям не варто знати те, що бачу я і не бачать вони. Мій рідний брат, Ромко, на відміну від мене, абсолютно нормальний. Він від першого маминого шлюбу. Його батько працював будівельником. Випадково придавило на будові. Мама одружилася вдруге. Мій тато — круглий сирота, ні батьків, ні родичів. Виріс в дитбудинку. Його мама померла під час пологів у лікарні. Була без документів, коли його народжувала. Така історія. Коли мені виповнилося чотирнадцять, я вирішила, що мій так званий дар нікому не потрібен. Бо крім дня є ще ж ніч. Тобто сни.. Це взагалі окрема розмова. Знаєш, ліпше не спати, аніж у снах бувати там, де буваю я.

Сьорбаю чай. Дивина, почала говорити і руки перестали тремтіти. Арсен уважно слухає. Ні крихти іронії чи насмішки. Це вперше я сповідуюся перед людиною, яку заледве знаю. Ну і що! Я взагалі вперше сповідуюся. Приходячи до церкви на сповідь, ми воліємо, щоб священик, який приймає сповідь, виявився чужим дядьком. Тоді сповідь стовідсотково щиріша.

— Так. Я вирішила, що варто спробувати це припинити. Тобто голоси, дивні сни, видіння… Начиталася дурнуватих романів і… Перерізала собі вени. Мені було чотирнадцять. Що я могла про життя знати? Отож! Та мене врятували, навіть більше — якихось пару хвилин, я була там, куди не варто живим зазирати. Тепер Воно на вулицях цього міста, і я його щойно бачила на твоїх дисках.

Знову сьорбаю чай, кусаю апельсиновий круасан. Сонечко заховане для сонечка. Маленька Майя. Сумно посміхаюся, згадуючи малу, і продовжую:

— Я в чотирнадцять ледве не вмерла, та… Мені допомогли вижити, але попередили, що частинку талану, коли вирішила сама забрати у себе життя, я таким чином втратила… Хай. Через рік після цього, десь пару днів перед Різдвом, саме пора зимових канікул була, я захворіла на ангіну, а батьки взяли в турфірмі путівки на гірськолижний курорт в Туреччину на всіх… Подарунок! А тут — температура в дитини за сорок. Тож вирішили, що і брат не поїде. Бо хто ж тоді мене малу нерозумну пильнуватиме? Вранці я прокинулася вся в сльозах, майже навколішки благала батьків не їхати. Поїхали. Списали все на гарячку. А мені снився сніг, і снилося, що я у ньому тону, замерзаю, помираю… Батьки з курорту не повернулися. Засипало лавиною. Вже роки пройшли, а тіл так і не знайшли. І не знайдуть.

Зітхаю. Арсен накриває мою руку, яка знову по-зрадницьки починає тремтіти, своєю. Тією, що на ній перстень. Перстень торкається шкіри руки — і такий спокій та умиротворення вливаються в мене. Підводжу на нього очі і дивне розуміння заполоняє голову:

— Ти також?

— Так, — шепоче. Він мене розуміє, бо він такий самий, як я…

— Тож жили ми з братом самі. — Продовжую вже спокійно. — Він уже на той час закінчив школу і вчився в університеті. Перевівся на заочний, знайшов роботу, згодом відкрив свою власну справу. У нього золоті руки — вміє все. Одружився… Тепер його дружина Тетяна має клопіт з такою дивною персоною, як я. І хоча ми з нею не колежанки нерозлийвода, та інколи мені здається, що та, з вигляду, ворогиня більше мене розуміє, аніж ті, що колись казали, що кохають чи типу дуже сильно поважають. Я ж школу закінчила будь-як. Робіт, певно, зі сто змінила. Так досі і не пристала до якогось берега. Хоча навчання у школі мені доволі легко давалося. Я наперед знала, чи питатиме мене вчителька, чи ні. Також знала, який номер білета витягну на іспиті… Однак школу ледве закінчила. Чому? Навіть не знаю. Вважала, що моє знання — то брехня, а так хотілося бути справедливою. Бачиш, як мене далеко закинули спогади!

Чаю у мене в горнятку на денці. Арсен це помітив, підлив ще заварки, води. Не відмовилася.

— Тоді, дорогою до вашого міста, автобус зламався. Я вирішила йти пішки, посеред степу несподівано натрапила на мале дитя. Дівчинка, років шести-семи, пухнасті білі рукавички зі сніжинкою — єдине, що чітко пам’ятаю. Звісно, я вирішила малу врятувати, щоб не замерзла посеред зими. Почула гуркіт машини, кинулися ми на дорогу і ледь не під колеса Олега. От так і познайомилися.

— А дівчинка? — він запитує так тихо й обережно, що я майже вірю, що запитання мені привиділося. Дивлюся на нього очікувально. О, ні, таки запитав.

— Дівчинка? А дівчинка розтанула, наче дим… Мовби й не було.

— А потім?

— А потім Олег привіз мене до себе в офіс, бо його квартиру спалили… Назвав сестрою приятеля. А згодом була ота аварія, що на диску записана… І також дитина. Хлопчина, трьох-чотирьох років. Богдан…

Я встаю рішуче зі свого місця:

— Пішли, я дещо тобі покажу…

Вмикаю дівіді-плеєр. Вставляю один із тих дисків, що переглядала. Уповільнений перегляд. Тицяю пальцем в екран. Стоп.

Ціпеніє вже Арсен…

Він спішно вибіг у коридор, приніс чорну шкіряну сумку, відкрив її, добувши з неї пластикову папку. Сів навколішки поруч. Відкрив її, дістав дві світлини, запхав мені до рук:

— Упізнаєш?

З обох фоток на мене дивилися очі Майї. Обидві фотографії щиро посміхалися, лишень на одній — Майя була вбрана в літню блузочку на короткий рукав, а на іншій — в теплий светр під шию. І ще — зачіски. На одній — волосся зібране та забране назад, на іншій — воно заплетене в дві тоненькі кіски. Але щось вносило дисонанс в ці дві фотографії. Посмішка? Зуби Майї… В однієї — вони росли правильно, майже ідеальний прикус, в моєї, що з ринку — неправильно…

— Це різні дівчата?! — я не знаю чи запитувала чи стверджувала це. Арсен згідливо кивнув головою. Ткнувши пальцем на фотку Майї з секонд-хендівського ринку:

— Ця з дитбудинку… А ця…

Не договорив. Я закрила йому долонею рот.

— Я знаю. — Файл з документами на давно мертву Майю досі лежить в моїй квартирі. — І решта діток також у двох примірниках?

Киває головою на папку.

— Так. Всі. Розплідник.

Мій голос зрадницьки тремтить:

— Яка мерзота вигадала це — руками дітей жар загрібати, вершити примарне правосуддя?

Тетяна

Дві доби вже немає вдома цієї малої зарази. Вірніше, дві доби, як ми у неї господарюємо, а не бути її може й більше. Злить мене майже все. Насамперед те, що Руська таки знала, що я повернуся сюди і нахабно підкинула мені запасний ключ від квартири у косметичку. Звідки вона це знала, звідки, га? Тепер, напевне, потішатиметься, коли повернеться: «А бачиш, Тетясю (ненавиджу таке її звертання), ти така ж передбачувана, як усі!» Може, уголос і не скаже, але очі точно таке промовлятимуть. Та я вже ладна й таке приниження прийняти, тільки б це диво горохове віднайшлося.

А ще ця фарбована коза поруч. Намагаюся тримати себе в руках і не дуже реагувати на її сміхулечки саркастичні. То родичкою обзиває, то комендантшою… Та куди від неї дінешся? Бо й вона з якогось дива через мою таки родичку дуже потерпає. Он оббігала все місто, шукаючи, дізнавалася, наводила довідки серед своїх та чужих. Глухо. Наче це кляте місто з’їло Руську. А може, і з’їло?

А повітря висить — не зимове повітря, а якась пелена закатруплення… Мобільний малої досі поза зоною досяжності. Іще Роман погрожує приїхати. Наче мені проблем з його сестрицею мало? Ледве його стримую, прикриваюся вже не так опікою над клятою родичкою, як бізнесовими справами. Ще ним тут переймайся?! Дожилася! Навіть у міліцію ходила заявляти, що родичка, тобто сестра зникла, бо хто знає, може, вона до них випадково потрапила? Руська вміє й таке встругнути, нахамила комусь у погонах, а тепер туалети драїть у відділку. А менти від душі веселилися, коли я до них припхалася:

— Дамочко, шановна, а ваша родичка повнолітня?

Звісно, однак, якщо вважати, що у двадцять років розуму у неї мов у десятилітньої, то ні.

— А скільки її часу немає? Коли вона у вас зникла?

Ну, дві доби. А може, й більше, я знаю хіба.

— Тоді не морочте голову, дамочко. Ваша родичка десь завіялася з коханцем, телефон вимкнула, щоб такі як ви не набридали. І ми її розуміємо, дамочко, бо ви як чиряк на дупі. Ідіть з богом. У нас тут он убивства, зґвалтування, крадіжки та нещасні випадки, а ви з фігнею усякою пхаєтеся.

І що тут скажеш? Інка он вчора обійшла всі лікарні, трупарні та притулки для безхатченків. Глухо теж. Якийсь неприємний вужик заповзає в голову і настирливо шепоче: «Тетясю, — говорить, сволоч, голосом Руськи, — а коли мене не знайдете, що робити будете?» На середині міста! Дістало все.

Сьогодні вранці прокинулася і, врешті, зрозуміла, що в отій всій, наче типово дурній ситуації є найбільш реальним. Поділилася з Інкою, а з ким іще? Не з тіткою ж. Ця після перемерзу, коли й приходить до тями, то щоб попити та поїсти і знову впадає в сплячку. Як ведмедиця. Повторюю ще раз своє припущення. Інка нашорошується:

— Тань, той, — коли вона налякана або схвильована, то я — Таня. — Ти впевнена, що вона саме там, а не впхалася ще в якусь халепу?

І так щиро запитує… (Ну що вони всі, і в тому числі я, знайшли в тому малому вредному пуцьвірку — одні неприємності від неї!) Інна зазирає в очі, хапає за руку. Різко висмикую свою, наче боюся обпектися чи забруднитися. Але тій, схоже, навіть діла немає до такої моєї реакції, вона просто хвилюється. Злить мене її реакція. От уже ж вміє собі мала знаходити друзів. І страшку не побажаєш мати за приятельку упирку, тобто віддану упирку.

Надто гостро відповідаю:

— Інно, дай ся на стримання! Впевнена? Я ні в чому не впевнена. Хіба тут, в оцьому дурдомі, у чомусь чи у комусь можна бути впевненому? Ти на тітку подивися? Хіба вона нормальна? — Гепаю щосили рукою по столу, аж горня перевертається та витікає з нього недопитий чай. Та Інка продовжує дивитися на мене очікувально, наче каже — ти докази мені давай, а не якісь там емоційні сплески. — Руська, мала зараза, точно в це влізла. Щоб його, поклик душі у неї. Всіх не врятуєш, і чому саме вона має це робити? Ніби сильніших і достойніших мало?

Схоплююся з місця. Відкриваю верхню шухляду кухонного столу. Дістаю з неї той клятий малюнок з будинком і двома дітлахами на передньому плані. На звороті підпис — «Зозулята зими».

— А це, по-твоєму, що? Це — доказ від Руслани. Мені вона цей малюнок показувала.

Інка перелякано вихоплює його з моїх рук.

— Крейзі шет!

— Точно. Дідько. А найгірше те, що я знаю цей будинок. І знаю його мешканців. Я там була.

— Ку-ул?! Зашибісь тобто. — Іронія і недовіра в очах Інки враз змінюються щирим здивуванням та навіть проблисками поваги. — Була? І будинок тебе випустив?

Ага. Справжній кул! І їй знайомий той будинок? Кидаю сердито:

— І впустив, і випустив, і до божевільні я не втрапила. Бачиш — жива, але… Знайомство з його господинею мені, крім лиха та неприємностей, нічого не дало.

Напружую всю силу волі, щоб не чортихнутися. Чортівні і так забагато довкола. Інка продовжує питально дивитися на мене, типу, розповідай, бо зараз ми з тобою, Тетяно, і так в одній команді, як не крути. З цього лайна нам вибиратися разом, і кожна дурниця має значення. І я розповідаю, правда, досить поверхово, про свій досвід спілкування з моєю колишньою вчителькою англійської Георгіною Іпатіївною, про будинок, змовчую про некромантію. Просто кажу, що після року навчання мене батьки знову забрали жити до себе. Інка, звісно не зовсім усьому вірить, але робить поправку, що, може, я й не все сказала, але найвагоміше все ж не приховую. Натомість випалює:

— Георгіна Іпатіївна? Ти нічого не плутаєш, родичко? — дістала вона такими звертаннями конкретно, але вже майже не звертаю уваги. — Не Марина Іпатіївна, яку ще Вдовою в цьому місті кличуть? Тобто ті, в кого інстинкт самозбереження збій дає, поза очі, звісно?

Стенаю плечима. Кажу, що Георгіна якось згадувала, що є у неї сестра-близнючка та не більше. Якусь мить мовчимо. Я беруся витирати на столі розлитий чай та збирати брудні горнята, Інка продовжує розглядати малюнок невідомого маляра, час від часу поправляючи завченим рухом волосся. Раптом озивається стиха:

— А я, здається, знаю художника, який це намалював.

Вона тикає пальцем у підпис під картиною.

— Це дівчина. Мертва дівчина…

Вона переповідає свій сон, і ми вже не сумніваємося, що Руслана таки встигла влізти в цю невеселу історію, і запросто може зараз перебувати в тому проклятому будинку. Кульно, тьфу ти, нахапалася! Круто тобто.

— Завтра, якщо Руслана не з’явиться, я піду в гості до своєї улюбленої вчительки, — хай тобі, героїня! Хто тягне мене за язик? Що я роблю? Пхатися простісінько дідькові в зуби? Але знаю, що коли не почну щось робити, з тією малою, майже родичкою, щось трапиться — до кінця днів собі не пробачу, що бодай не спробувала втрутитися. Переконую себе, що роблю це не так для неї, як для себе і для свого коханого чоловіка.

— Таню, я піду з тобою. — Інка несподівано стає серйозною та зосередженою. І я розумію, що мої відмовки чи бодай якісь заперечення — не приймаються. То констатація. Вона продовжує: — Бо крім тої всієї чортівні існує ще одне. І заради цього, по-моєму, наша Руслана і влізла туди. Знаєш, якщо це її ангел-охоронець, то у нього своєрідне почуття гумору. Причина тут одна — потерчата…

— Зозулята зими? — перепитую інерційно, згадуючи нашу з Руською останню розмову. І те, як вона мене випитувала про потерчат. Руслана точно в це влізла.

— Я з вами. — Від дверей кухні слабкий голос. Мов тінь стоїть тітка. Вона на диво швидко відновлюється. — Чуєте, я з вами. Бо там живі діти, не тільки мертві. Розплідник.

Ми з Інкою перезираємося. Я мовчки ставлю на вогонь чайник, відкриваю алюмінієву коробочку, у ній чай зроблений за особливим рецептом.

— Іди, тітонько, чай за рецептурою бабусі Марти пити, і розкажеш нам про розплідник, і про те, яким чином ти туди встигла запхатися. І помізкуємо, що далі робити.

— Авжеж. А я думаю, кого ж це будинок упізнав та впустив до середини? Таких обраних не так і багато. А це ти. Моя Тетянка, моя найбільша надія та найбільше розчарування. Несподіванка велика. Але, дівчинко моя, що за товариство ти собі надибала? Молодій особі з просто грандіозними перспективними здібностями та задатками запізнаватися з таким непотребом навіть не пасує, вже не кажу про приниження чи про зіпсовану карму.

Георгіна Іпатіївна сидить поруч з каміном в розкішному темно-коричневому шкіряному кріслі, припертому широкою спиною до стіни. В каміні потріскує сухе ломаччя. Горить спокійний вогонь. В цій кімнаті наче нічого й не змінилося. Роки не владні над плином життя у цій хатинці.

Георгіна наче очікувала когось і встигла приготуватися, бо і її поза, і складені театрально руки, і навіть вбрання промовисто кричать про це. Та якогось дива неочікувано припхалися не ті, ще й будинок впустив їх. Різнобарвні очі Георгіни прискіпливо оглядають наш гурт. Незмінна акуратна зачіска. Доглянуті нігті на руках. Навіть зморшок на обличчі час не додав. Убрана в сліпучої білизни сукню аж до землі. Простягає руку перед собою, майже завченим рухом:

— Прошу сідати, якщо вже прийшли — поговоримо. Хочу почути, що через надцять років потрібно від мене моїй колишній учениці та її супроводу, — говорить саркастично.

Схоже, вона добре знає моїх супутників і вони їй не просто нецікаві, а навіть огидні. Задиркувата та завжди надто язиката Інка цього разу ховає очі. Тітка, хоч і дивиться перед собою, але не на Георгіну, а кудись убік. Еге ж. Гарний у мене супровід. Бояться, що Георгіна їх, невчорашніх, зурочить чи що? Раптом згори, очевидно, з другого поверху лунає якийсь галас та дзвінкий дитячий сміх. Георгіна навіть не зауважує цього. Ми перезираємося та сідаємо в крісла. Настрій у господині оселі не дуже, тож, якщо хочемо бодай щось дізнатися про Руслану, мусимо поводитися стримано.

— Так, Тетянко! Розчарувала ти мене і то дуже-дуже. Ти мала тільки ту книгу переглянути і все. Про незрозуміле мене запитати… Ех, от чого ти пробувати почала? Невже бабуся Марта тебе не попереджала про наслідки?

— Попереджала? — У мені закипає злість. — Шановна, Георгіно Іпатіївно, ви дали в руки первісній людині гранату, наче іграшку для забави. Але ж вона, та людина, ще зовсім незріла, от і смикнула за кільце. Добре, що поруч опинилася бабуся Марта, а то б я і залишилася там, де зараз ваша мама. Але це між вами і мною. Я зараз тут з іншого приводу. Слово честі, з власної волі я ніколи б не стала сюди приходити.

Роблю паузу. Вдих-видих, веду далі.

— Я знаю, що, можливо, повела себе по-дитячому, коли минулого разу пішла від вас без пояснень. Однак те, чого ми не розуміємо, завжди лякає навіть більше, аніж те, що справді є жахливим чи огидним. Цього разу я дуже старатимуся, щоб знову не дременути, може, тому ці дві хоробрі пані зі мною.

Киваю в бік Інни та тітки. Хоробрі пані мають вигляд зовсім не хоробрих, і мені аж самій стає цікаво — хто кому швидше допомагатиме. Боже, казала ж, що піду сама. Інка в кріслі заклякло втупилася в сплетені на колінах руки і не зводить з них очей. Тітка далі продовжує розглядати стіну поруч з каміном.

— Мені, звісно, дуже приємно, що ви дозволили нам…

— Я? Дозволила? — Георгіна різко обриває мене. — Ти добре знаєш, що будинок впускає та випускає не тільки тих, кого запрошено, а й тих, кого має за своїх. І у твоєму випадку мій дозвіл не має значення. Що ж, дорогенька ученице, я не почула від тебе нічого нового, тому кажи, що вам від мене треба, і забирайтесь геть. Думаю, будинок не заперечуватиме.

— Е-е-е-е… Чи могли б ми поговорити з Мариною Іпатіївною?

Коли сказати, що Георгіна здивувалася і була заскочена несподіваним запитанням, — то нічого не сказати. Вона просто пополотніла вся, встала різко з крісла, що аж вогонь у каміні перелякано зашипів і кімнатою наче прошелестів вітер. Ми також позривалися зі своїх місць.

— Що? — прошипіла вона. Мені здалося, що почула вона щось інше, бо я повторила своє запитання. А тим часом поза нашим спинами почувся якийсь галас та шум.

— Так-так, нам би також хотілося бачити Марину Іпатіївну. На дзвінки вона чомусь не відповідає, її секретар-референт верзе якісь нісенітниці про кінець світу. Ви не захворіли часом, шановна? — голос чоловічий і досить спокійний. Ми розвернулися.

Три дорослі постаті. Дві чоловічі, а між ними — Руслана, наша Руська. Жива-живісінька.

— Доброго вечора, шановна Марино Іпатіївно! — Говорив уже інший чоловік, той, що праворуч від Руслани. Він міцно тримає малу заразу за руку, наче боїться, що вона може дременути куди подалі. І правильно боїться. Ця може. Хай би дременула, я б не стала заперечувати. Тільки недалеко. Аби я змогла наздогнати і надавати стусанів.

Мене від несподіванки заціпило. Інка ж здивовано та зацікавлено оглядає трійцю, котра щойно непрохано увірвалася в будинок. Але вся трійця, здається, їй знайома. Бо вона, врешті, вийшла зі стану шоку й ожила.

— Доброго, що? — Георгіна чи Марина, дідько, хто ж з них зараз перед нами? Досі я була певна, що Георгіна. Вона ж називала мене своєю ученицею! Не має значення хто, але ця особа зараз не просто сердита. Вона люта, і я відчуваю це. Начебто крім мене ніхто ще не в’їхав, що не просто розгнівив жінку, а розгнівив ще когось чи щось.

— Шановні! Ви як увійшли?

— Anguis in herba, Марино Іпатіївно! А всі гади люблять молоко, а коли це молоко ще й не просте, а золоте, то… — Ото супутника собі Русланка підшукала. Говорить наче грається. Так і хочеться крикнути йому — цить, чоловіче, це не звичайна жінка, вона і півслова невлад сказаного не пробачить. А він ще й шкіриться. Та нічого такий. Чорні очка, таке ж волосся… Спортивний. Симпатичний навіть. Та це занадто для нашої Руськи. Ох, що ж це таке? От я ідіотка. Про що зараз думаю?

Чоловік веде далі:

— Ох, а у вас гості. Не зліться так. Злість вроду псує. До того ж ви самі винні. Розумію, обереги оберегами, але живою охороною, тобто з крові та плоті, нехтувати не варто. Я ж вас попереджував.

Марина чи Георгіна, біс її знає хто, посміхається криво. Здається, вона опанувала, врешті, себе:

— Забирайтеся геть, хлопці — і ви, Олеже Дмитровичу, і ви, Арсене, забула, як там вас далі, шановний, та й супутницю свою і отих трьох задрипанок з собою прихопіть. Хай мені карму не псують. Немає нам про що говорити. Я з приреченими до страти не розмовляю. — Від голосу аж іскри летять, але не гарячі, а холодні, мов шматки льоду. Вона гордо піднімає голову, розправляє плечі, рукою показуючи на двері. В очах-проваллях — нескінченність. Я тепер розумію Інку, яка так вперто ховає свої очі. В погляді Марини — смерть.

— Ох, Мариночко Іпатіївно, навіть в найпохмурішій казці приречений до страти має право на останнє бажання. Невже ви нас позбавите цього невеличкого щастя? — той, що тримає Руську за руку, видно, зовсім утратив розум, чи він її не боїться насправді, чи просто від того, що вона його називає приреченим, у хлопа остаточно дах поїхав?

— Останнє бажання? — Марина чи Георгіна перепитує вже більш спокійно. Не можна сказати, що вона остаточно заспокоїлася, але принаймні притихла.

— Так. Останнє. — Це вже говорить інший чоловік. Він має вигляд дуже втомленого, і погляд також не наляканий чи знавіснілий, просто байдужий, наче його це все не дуже цікавить, а він за інерцією грає якусь тільки йому відому роль.

Марина-Георгіна сплітає руки на грудях.

— Що ж, можна. Але щоб потім на мене ніхто не скаржився і не проклинав. Зараз остання можливість у всіх піти звідси живими. Поки що дорога вільна.

Вона спеціально робить паузу. Ніхто навіть не поворухнеться. Клену себе за свою дурнувату хоробрість. Тітка наче приросла до місця, Інка також. Тільки той, що поруч з Русланою, щось шепоче їй на вухо, і вона заперечно хитає головою. Спадає тиша.

— Ти, Тетяно, і ти, — тицяє пальцем Марина-Георгіна на Руслану, — ви можете йти, бо це — не ваша історія і навіть не ваша провина, вам тут не місце. Мені безневинні не потрібні.

Руслана витріщається здивовано на мене, наче щойно побачила. Її не так дивує моя присутність тут, як те, що Марина-Георгіна мене знає.

Стенаю у відповідь плечима і бурмочу ледь чутно:

— Георгіно Іпатіївно, я без Руськи нікуди не піду.

Руслана мовчить, а вона, схоже, нікуди не піде без Нього. Всі залишаємося стояти і мовчки чекати.

— Що ж, якщо ви такі всі вперті, то… Розпочнемо виставу. — Вона тричі, таки театрально, плескає в долоні. Гучно щось ляскає в домі, змовкають ураз всі звуки. Не чути потріскування вогню, ні завивання вітру за вікном, ані шурхотіння дерев за вікнами, навіть нашого подиху не чути. — То яке остання бажання у тебе, Арсене? — трохи втомлено запитує Георгіна-Марина.

Чорноокий, що стоїть поруч з Русланою, витягує з внутрішньої кишені чорного пальто складений аркуш паперу, розгортає його і читає вголос:

— Список приречених. Що це, Марино? Навіщо?

— Навіщо? — Марина здається розчарована поставленим запитанням. — Як це навіщо? Погань потрібно карати. І як я це робитиму, хіба не все одно?

— Не все одно? — повільно розтуляє пошерхлі губи інший супутник Руслани. Сірі очі раптово темнішають, і щось піднімається з їхнього денця. Дивно, вважала, що парубійко зламаний, але і з ним не все так просто.

— Хай так, що я в тому списку, хай… Не про це мова. Але таким чином всіх можна ввести до твого списку. І тоді на землі не залишиться взагалі людей. Не сумно буде?

— Добре було б, — злісно відповідає Георгіна-Марина. Її очі яро блищать, я аж перелякано сковтую слину. Тепер зрозуміло, як почувається жертва перед катом із сокирою.

— Добре? Ви кажете — добре? — Це знову Арсен. Дивно, хлопи зовсім різні, але в цю мить чимось схожі. — Добре… — наче не дочув і уточнює, бо вважає відповідь безглуздою. — А діти? Якого ти їх приплела до цієї історії, жінко! Яке ти маєш право вершити правосуддя? — Той, кого Георгіна назвала Арсеном, просто вже не може спинитися. Він махає аркушем паперу. — Ледь не півміста за якихось два місяці вибито. Добре, багаті комусь дорогу перейшли, але ж б’ють і тих, хто поруч! Чи не занадто це? Тільки Бог може вирішувати кому жити, а кому ні!

Після цих слів Марина розпливається просто в приголомшиво-страшній посмішці:

— Бог. А я і є Бог. Не віриш? Я мусила ним стати. Бо хто він такий насправді, той ваш сліпий та німий Бог, який дозволяє так легко злу заходити до вас у хату, до вас у душу?