Зозулята зими

Частина третя Зазирнути за край

Тетяна

— Убити тебе мало, заразо мала!

Перші слова, з якими звертаюся у новому році до любої «майже родички» (не моє визначення на адресу цієї паскудниці).

У відповідь отримую усмішку, схоже, щиру:

— Я теж тебе дуже люблю, Тетясю! І рада-радісінька бачити, аж підстрибую від задоволення.

Тетяся?! Радісінька вона! Помста хоч і дрібна, але мене, зазвичай, від такого звертання аж пересмикує. Ще й отаке заливати просто у вічі… Хоч би поцікавилася, якого мене принесло сюди, в це кляте місто?! Знає ж добре, що я пообіцяла тут ніколи не з’являтися, навіть під дулом пістоля. В голові застукали глузливі молоточки: «Це ж кому на думку спаде таку поважну птаху до іншого міста зі зброєю конвоювати?». Отой прикрий внутрішній голос раптом підозріло стає схожий на Русланчин. Бр-р-р-р. З відразою смикаю головою, струшуючи його з себе. Руслана, здається, здогадується, про що я зараз думаю. Он навіть іскорка співчуття зблиснула в очах.

А справді, якого я сюди попхалася? Прохання було чітким: передати сумку з речами через водія маршрутки. Спаковувати і себе разом з «найнеобхіднішим» у валізку та мчати перевіряти, як воно тут влаштувалося, що й додому з каяттям потикатися не хоче, мене ніхто не уповноважував. Тепер як найсправжнісінька дуринда топчуся на зледенілому пероні цього ідіотського міста, і в очах — сльози. Не розчулення, звісно, чи досади. Не дочекаються! Просто крижаною сльотою сипонуло в обличчя відразу після задушного переповненого салону чортопхайки, кимсь насмішкувато прозваної автобусом…

— Ходімо на вокзал, га? — Руслані наче трохи ніяково. Бо ж все це відбувається зараз і тут. І зовсім не є телефонною розмовою, де в найгостріший момент на допомогу прийде «збій у зв’язку». До того ж вона ніколи не боялася відкрито зізнатися, що змерзла чи заслабла. І чомусь в моменти такої відвертості ніхто ніколи не реготав із неї…

— Що, дорога родичко, хочеш квиточок мені на найближчий зворотній рейс купити і кавою з автомата пригостити?

Сарказм витрачено даремно. Вона вже спритно вчепилася у свою валізу, яку я привезла. Дивна сумка, нею ж колись поцяцькована аплікаціями — червонястими жуками-сонечками. Авжеж, здуріти можна! Дівка школу давно закінчила, але ні крихти сорому за отакі дивацтва! Я ж, думала, спаленію від сорому, коли водієві у багажник ставила! Та якось перетерпіла. Бо не свою ж нову спортивну сумку родичці дарувати.

Тягне торбу в бік вокзалу. Ще й пояснює на ходу:

— Ні-ні, звичайно. Не в квитку справа. Трохи погрітися треба, бо до найманої квартири далеко. Поки доберемося, то зовсім задубію. Ось зігріємося, а тоді подивишся, як я тут влаштувалася. Добре пам’ятаю, що ти розчинну каву на дух не переносиш. А на квартирі у мене є тільки чай. Ну, досить нормальний, не в пакетиках. Як ти любиш.

— Та невже?! Така честь — спеціально для мене купила справжній чай, а не потеруху в папірцях?! Чи, може, ще для когось стараєшся?

— Та поки що тільки для тебе, першою гостею будеш. Притримаєш двері, га?

Щось вона аж надто миролюбно налаштована. І якась трохи змарніла, чи що? Навіть звичного рум’янцю від морозу на блідих щоках нема. Застудилась, сподіваюся, а не щось серйозніше? Спитати не встигаю: майже над вухом — насмішкувате чмихання. Хтось розважається нашим коштом, навіть не пробує приховати це кахиканням. Кидаю швидкий погляд у бік веселунки: це вже надто! Сімейні історії можна відкласти на потім. А зараз слід розібратися із цією… поторочою.

Звісно, мене не надто здивувало, що цю дешеву фарбовану підробку під якусь там співачку, в якої на лобі метровими літерами написано «енергетична упирячка», занесло у вокзальне юрмище. Тут, прикидаючись, що чекаєш на потрібний автобус, товктися можна довго. Довкола ж сильних почуттів греблю гати: злість, роздратування, паростки усяких хвороб, а інколи, як десерт, і щось оригінальніше: полегшення, що клятий квиток вдалося купити, а буває — і неймовірне: хоч та ж рідкісна щира радість від зустрічі. Але отак по-нахабному підслуховувати чужі розмови?! Та ще й мої? Дєвчонка знахабніла реально.

Фарбована білявка раптом гальмує і дивиться спокійно-насмішкувато, всупереч правилам, просто мені у вічі. І я розумію, що за мить дістану на горіхи. Не тому, що налякала її можливими неприємностями і вона б’є на випередження, а просто дехто з отих енергетиків полюбляє отак розважатися. Спокійно. Я сильніша, фактично набагато сильніша від усяких там пройдисвіток. Можливо й давненько без практики, але таке не забувається, так, як вміння дихати. Той талант вроджений.

Автотренінг не зараджує: долоні під рукавичками вологі, в роті навпаки сухо. Ну що ж, зараз перевіримо — хто кого?

— Привіт, Інно! — Аж підстрибую від Русьчиної репліки. Хай тобі! Мала усміхається, мимохідь, але без фальші. Ніби зустріла добру знайому й крихти не здивувалась. У Руслани дар: встрявати з буденними репліками, псуючи найпафосніші моменти. І знати всіх та скрізь, ніби поради триматися подалі від неприємностей не для неї писані.

— О-о! Привіт, мала! Я бачу ти мене не послухала і додому не поспішаєш? — білявка Інночка киває цілком мирно. Ледь помітно зводить брову в мій бік, типу натякає: — «Родичка явилася-не запилилася?»

Руслана стинає плечима, схиляється над сумкою, аби зручніше її перехопити. Тож, звісно, не помічає як її знайома передає безгучний месидж безпосередньо мені: «Живи, поки що, родичко. Хоча ідейка щодо квитка на найближчий автобус — правильна, дорогенька! Бо таких ще тут не вистачало… Треба ж… родичі… То у вас що, сімейне, у халепи встрявати?»

Білявка протискається поближче до кас. Там якраз спалахує сварка, от хтось втратив останню совість і лізе поза чергою, тоді як інші… Харчів — на цілу армію вампіряк, ще й скандалістам дещо залишиться.

— Мо’, до іншої зали перейдемо, Таню? Ти ж хамство не переварюєш, — бубонить майже по-зрадницьки під ніс Руслана.

— Що ти, я у захваті, — зневажливо ціджу крізь зуби, мружачись на малу. Не тому, що злість зганяю, ну, майже не тому. Мене зараз цікавить, який відбиток на ній таке, з дозволу сказати, знайомство, залишило. Так і є: дрібна латка на здоров’ї — наведена кілька днів тому застуда, майже відразу старанно зачищена. Наводили без злості. Чистили нашвидкуруч і невміло. Так що кілька днів — і хлебтати дівці гарячий чай, чхаючи і жмакаючи в руках паперову хустинку. Благо, що недовго і не щось серйозніше.

От принципово не буду нічого робити: хай, врешті, зрозуміє, що сама напросилася на неприємності! Крім того, у самої в скронях звично віддає натяком на майбутній біль. Лише зараз збагнула: оця знайда зайшла значно далі, ніж будь-хто за весь минулий рік. Така дрібка, а вже має присмак нічних кошмарів…

Що ж, здається, влипла. Казала ж собі не раз: краще жити без цього, краще не втручатися у чужі справи. От якого мене сюди принесло? Невже, справді, дивакувате дівчисько, сестра мого хлопця, котрий вперто освідчується ледь не зі школи, мені не зовсім байдуже?

Думки осмикую. Бо Руслана навіть не підозрює, що тепер мене здихатися — доволі легко. Лишень один-два натяки, може, я сама для тебе сходжу за квитком, бо до кас, де відгонить смородом чийогось прокльону, тобі не варто потикатися. (Господи, за білет чи відтоптану ногу…) І я любесенько повернуся додому. Мала ж натомість торохтить щось про новорічну мішуру, якої ніяк не позбудуться крамниці, про нещасні мертві ялинки, що сумно доживають біля сміттєвих баків… Балачки дурні, та мене від них трохи попускає. Втекти завжди встигну. Втеча гарна тим, що на неї майже не можливо спізнитися, то не побачення…

— То якою маршруткою, кажеш, Русько, добиратися до твого помешкання?

Руслана

Чай заварювати мені, звісно, не довірили. Хоч перебірлива Тетяна так і не змогла щось погане сказати про його якість. Та все одно виперла з кухні: типу — йди, горе-лихо, з очей подалі та розпаковуй речі.

Проте я з’являюся досить швидко. З пістрявою шматиною у руках: серед необхідних речей якимсь дивом опинилася моя улюблена домашня сорочка. Хоч до цього Тетяна сто разів повторювала, що дбайливий господар це й на опудало не начепить. Трохи знічено посміхаюся. Це що, такий новорічний дарунок?

Подякувати не встигаю. Тетяна саме переставляє нечисленні чашки в моєму господарстві за якоюсь відомою лише їй системою і водночас повідомляє, помічаючи мій прихід:

— Роман, до речі, хотів тебе відлупцювати за втечу, але я не дозволила. Ти ж тільки те й робиш, що встряєш у всілякі халепи.

— Дякую, — на автоматі реагую на давно очікувану репліку. Не те, щоб я розчулена. Кому, як не братику знати, що оте «відлупцювати» — то не зовсім безпечне заняття. Здачу б отримав гарантовано. Цікаво, з якого це дива Тетяна вирішила втрутитися в наші родинні стосунки? На радощах, що я, врешті, виїхала з братової квартири?

— Він хоч вартує того? — наче грім серед ясного неба чергова порція несподіваного. Мабуть, баран, що розглядає нові ворота, у порівнянні зі мною видався б зараз символом глибокодумності. — Хлопець, задля якого ти перебралася до цього чортового міста, вартий таких зусиль? — чітко відділяючи кожне слово, немов перед нею мала й не дуже тямуча дитина, повторює Тетяна.

— Ні. Не вартує, — випалюю, не замислюючись. Це — правда. Чиста правда. І плювати, що Тетяна не вірить. По очах видно: холодний блиск у погляді. Думає, що то я так по-підлітковому кривляюся. До речі… — Тань, а чого ти так зневажливо про це місто? Не гірше за наше, навіть за розмірами трохи більше. І взагалі, твоя рідна бабуся і тато твій, відповідно, звідси родом.

Ух ти, не думала я, що отак, до прозорості, люди можуть бліднути не лише у фільмах…

— Жорстоко, мала, — відповідає з притиском.

Ні, я таки продовжуватиму навзаєм звертатися до неї «Тетяся». І ніц вона мені не зробить. Її чари лише на хлопців діють і, сяк-так, на суперниць. Ділити ж нам поки нема кого. Хіба що мого брата. А сенс?

Тетяна якось на очах стає надто серйозною і дивиться прискіпливо у вічі. Не відводжу погляд вбік. Звичка.

— Так-так! А стара ж запевняла, що з тебе люди будуть. Невже не помилилася і я недарма тобі заздрила? Ти ж її зовсім не боялася, так?

Тетяся? Мені?! Заздрила?!! Красуня й розумниця! Інколи варто у новорічну ніч утекти від знайомої компанії, застрягти посеред морозного степу, познайомитися з… Утім, чи мало тих, з ким я познайомилася за останні дні? Так-от, чи й справді варто пережити усе це, аби дізнатися про себе дрібку правди?

Не знаю, бо й часу на роздуми катма: Тетяну понесло.

— Еге ж! Бабуся-відьма — то ж круто! Є чому заздрити, чи не так?! Чи скажеш, мала, що, може, не заздрила мені в дитинстві?!

В її прозоро-блакитних очах — виклик навпіл із люттю. Вона зараз схожа на дику кішку: дай привід — учепиться кігтями і тоді тобі капець. І плювати їй у цю хвилину, що образ стильної бізнес-леді тріщить по швах. Ну, хочеться людині за будь-яку ціну сварку влаштувати. Буває. Я — теж не янгол. А мо’, дійсно, це місто так на неї впливає? Он і біль в очах — не підробка. Біль справжній! Отой, що накопичується на денці душі роками і лише інколи проглядає крізь зіниці…

Надто добре я знаю, що то таке. Тож втримуюся від реплік. Мовчки повертаюся в кімнату до напіврозібраної сумки. Такі, як Таня, співчуття не потребують. Ба, більше — воно їх ображає.

…Я, здається, вже казала, що не люблю цукерок. Навіть у дитинстві не любила. Тож усі оті інструкції: «не можна брати солодощі у незнайомців», — ніколи не видавалися обтяжливими. Тим більше, що Марта Никифорівна зовсім не незнайомка. Бо Танька із сусіднього будинку — її онука. Танька, це та сама, що полюбляє довгими літніми вечорами розповідати нам страшні історії. Ні, не про чорну руку та іншу дурню. А справді страшні. Аж волосся тоді на голові зачинало ворушитися і по п’ятах бігали великі мурахи. Мо’, в кого щось інше і деінде в іншому місці, але в мене здебільшого виникала саме така реакція на всі її неправдиві історії.

Та мова зараз не про Тетяну, а про її бабу Марту. Бо Мартою Никифорівною її майже ніхто не кликав. Інколи, дуже-дуже рідко, вона підкликала когось з нас, тобто із дворової малечі, до себе, задавала ніби знічев’я кілька питань: чи вже одужала мама, чи ще сумує старша сестра, що зо два місяці тому посварилася зі своїм парубком? Потім давала цукерку — дешевий льодяник у пістрявій обгортці. Тут інструкція дорослих була однозначна: брати відразу, аби не розгнівалася, потім щиро дякувати, і — Боже збав, їсти оті відьмині частування! Коли з’їси, то стопудово отруїшся, а коли й виживеш, лихо не менше, бо вдома ременем усю шкіру спустять. «Не інакше, на радощах, що все обійшлося», — подумки заспокоювала я приятелів-підлітків.

Баба Марта неначе й не помічала, що я росту і стаю вже трохи завеликою для такого надто дитячого частування і до того її лагідного звертаннячка «Русланонько». Зрештою, дякую, що не називала «малою». Втім, мені подобалося, як стишувався двір щомісяця на кілька днів, коли «відьма» приїздила на гостини до сина. Ні тобі п’яних бійок старших хлопців, ні голосних сімейних чвар. Навіть Тетяна тоді сумирнішала. А от мій братик Ромасик — навпаки. Він не приховував радості й ще активніше, ніж зазвичай, починав крутитися поблизу «відьминої онуки». Може, зробить ласку — дозволить запросити себе на дискотеку чи до парку? Так! Мій брат — упертюх, і це — сімейне.

Чи дорослі справді думали, що малі не помічають, як вони інколи звертаються до «відьми» за допомогою? Ну, так, знаю, що підглядати негарно. І не стверджую протилежного. Але… Важливо інше: баба Марта не відмовляла нікому в допомозі, ну, майже не відмовляла. А тоді, коли я, зараз сама собі пояснити не можу оте потьмарення розуму, здуру вирішила, що гостро наточений ніж над власним зап’ястком — найпростіший вихід з… З чого? А хіба немає з чого — щодня, щогодини. В шістнадцять чомусь всі проблеми вважаються глобальними. До того ж приблукані голоси надто вже напосідалися на юну голову. А поради не було в кого спитати. Звернутися до психіатра? Не допоможе. Бо я й досі з чужими голосами у власній голові не навчилася співіснувати. Хіба що звиклася. О, тоді мені думалося, що чиню і сміливо, і розумно, і правильно, бо заразом розрубую свій гордіїв вузол, нехай він і неоднозначний, вузол із болю та відчаю. Покінчити життя самогубством, щоб почати його з чистого аркуша — круто? Та баба Марта вчасно нагодилася…

Ні, не стану зараз про це переповідати. Але коли рука зажила, на ній з’явився плетений зі шкіри широкий браслет — дарунок відьми: «Носи, дитино, більшого зробити не можу… бо ти не моєї крові. Бо й так, і так відповідати, що там та дрібка… Йди і не дякуй поки, зарано ще…». І що я, сопливий переляканий підліток, повинна була зрозуміти з мовленого? Вже згодом я всіляко намагалася уникати старої: мало радості у спілкуванні з тим, хто знає про найтупіший твій вчинок. А тепер вже й запізно дякувати. Тож ні до чого тут Тетянине «боялася»? І чому тут заздрити?

Але те, що зробила для мене ця стара, я не забула.

— Тетяно, той… Я тут випадково наче розшукала кладовище і могилу твоєї бабусі. Три дні по новому році… Поклала квіти навіть. І той, не букет пластиковий із магазину, і не паперові бздури. А лілеї живі. Та знаю я, що вони там миттю замерзнуть, але ж Марта Никифорівна так їх любила… Я сказала, що то від нас обох… Я дурепа, так?

— А що, це ти тільки щойно зрозуміла?! — Тетяна якось нервово сіпається та майже падає на мій диван, не переймаючись зараз, що дешеве червоне покривало «линяє» й нитки можуть прилипнути до її фірмових чорних джинсів. На мить стискає руками скроні. — Лілеї. Для баби Марти. Від мене теж? Відразу після Нового року? Збожеволіти можна. Ти ж не знала, що у неї день народження — першого січня чи знала?! І відшукала ж дрібку часу серед своїх дурнуватих халеп… Я-от гроші немаленькі плачу, аби на бабиній могилі лад був і квіти хоч інколи з’являлися, нехай і штучні. А сама так і не наважилася на цвинтар сходити жодного разу. Навіть тоді, коли…

Тетяна замовкає. Кудись дивлячись перед собою, поверх моєї голови.

— Е-е-е, той! Там уже лежав букет, — дуже обережно зазначаю. Ненавиджу отакий настрій у спілкуванні. — Червоні троянди. І також справжні. Тобто живі. Тільки вже замерзлі.

— Невже? — В очах Тетяни промайнула хижа цікавість. — То тітонька, виходить, більше не вважає, що бабця зіпсувала їй життя?

— Ти мене про це запитуєш? — риторичне запитання. Бодай так спробую привести Тетяну до притомності.

За вікном сутінки, моя валізка стоїть розчахнута посеред кімнати. Картопля на вечерю не дочищена… І це в нашої акуратистки, ніякої критики та закликів до дій! І тому Таньчин настрій мені геть не подобається.

— Сідай і слухай, — раптом наказує вона. Даремно я хвилювалася: коли людина не у нормі, то так не командує. — І знаєш, Русь! Краще роби те, що добре вмієш, а речі я тобі згодом розберу. Поглянь тільки, що ти зі светром зробила, якого я тобі під ялинку поклала?! Нову річ ось так зіжмакати? Ти хоч приміряла його?!

Сідаю. Не виправдовуюся — нема сенсу. Вона мене все одно не чує, а свариться просто на автоматі. І чому довкола так багато чужих історій, які всі чомусь прагнуть розповісти саме мені? Може, то такий новорічний подарунок долі, навчитися не лише слухати, а й чути.

Тетяна

Сидить мала навпроти. Стишилася і вдає, що слухає уважно, ніби їй бозна-як цікаво. І віриш же, щоразу віриш. Може, тому, що хочеш вірити? Ох, як важливо знати, що тебе бодай хтось слухає уважно. І спитати щоразу кортить: «Русько, чи ти знаєш, що у школі я ненавиділа тебе?». Визнана королева двору щиро ненавиділа мале миршаве мишеня, котре вже з першого класу вважалося дивакуватим… Бо я так і не втямила досі: чи ти хоч колись відчуваєш страх?

…Бабця-відьма — то круто, авжеж! Матуся моя рідна, звісно, так не вважала. Інколи навіть злісно верещала, що немає у неї насправді доньки, бо породила ще одну відьму собі на погибель. Батько після таких щирих волань дружиноньки завжди грубо уривав її, починаючи таким чином новий скандал. Так, сварки у нас були кучеряві! Нікого у такі вечори не цікавило, чи переробила я уроки і чи не надто коротку спідницю вбрала для дискотеки. Потім, звісно, наступало й примирення. Мати приходила до тями: відьмине там коріння чи ні, а підіймати доньку на ноги самотужки, хай і з аліментами, радості мало. Батько ж завжди більше цінував матір, аніж дружину. Хоча, якщо чесно, то і матір не дуже. А щодо мене? Інколи мені здається, що якби на моєму місці у нього народився вазонок, то на нього він би точно більше зважав. Типу кисень дає. Хоч якась користь. А який хосен з малої? Спиногризеня, одним словом… Батько завжди знав, що успіх у справах — річ непевна. Добре, коли є кому притягти той талан, хай на мотузці, якщо він не хоче доброю волею притягатися. Тож з бабою Мартою намагався жити дружно, не піддаючись на провокації моєї мами. Бо здоров’я не купити за гроші. Он, його ровесники із лікарень не вилазять, а він досі лишень двічі на рік з’являється в поліклініці для профілактичного обстеження. Яким робом це забезпечувала йому баба Марта, батько ніколи не цікавився. Хоча, гроші та подарунки старій возив часто, до нас у гості запрошував регулярно. Коли бабці стало зовсім погано, він із ніг збився, усе лікарів шукав… Хоч вже видно було: то робота не для медиків…

Починаю говорити:

— А от я, Русько, у школі вважала, що бабця-відьма — то круто. Дарма думають, що діти — сліпі. Може, замала була, аби розуміти усе, але пам’ятаю, як деякі жінки навколішки перед бабою Мартою падали, мов у церкві перед образами. І згодом дякували, подарунки приносили. А в спину недобре шипіли «відьма-відьма». Але про кого поза очі щось гарне скажуть? Я знала, що бабин дар мені передався. І вже навіть в голові яскраво вимальовувались веселкові перспективи. Таку собі майбутню владу над людьми та їх почуттями. Хоча, чого тільки «майбутню»? Уяви тільки, мала: усі дівчата набиваються в подруги. А серед хлопців легенда ходить, що хто із відьминою онукою товаришує, тому щастить, хай у дрібницях. То лиш твоєму Романові потрібне інше: я сама. Уже потім дійшло. Схожі ви тут… Обрали шлях — і не звертаєте, ніби й усе одно обом, що там попереду, чи успіх, чи… Я ж тоді переймалася лише тим, що бабця мене рідко бачить і науку свою не передає. А при нечастих зустрічах розповідає дрібниці різні: про помічні трави там, а головному чомусь не вчить. А потім випадково дізналася, що у бабусі дочка є… Від матінки дізналася. Посварилися вони із батечком, як завжди круто, і мама почала дорікати вже зовсім негарно, щоб він не дуже вірив у свій відьомський талан. Хай сестричку свою зведену згадає. Здається, тоді батько матір ударив. Що було далі не знаю, бо виштовхали вони мене у двір гуляти, від гріха подалі. От я і вискочила у чому була, навіть перевдягтися із домашнього у щось пристойніше не дали. А на вулиці — уже споночіло. Пригадуєш, Русланко, той вечір? Тоді ти запросила мене до себе пити чай із варенням. Ще хвалилася, що сама його приготувала. Знаєш, тепер скажу правду, варення у тебе тоді погане вийшло. Кулінар з тебе у школі був нікудишній, тобто такий — як і зараз. Тоді ж нічого, хвалила… Бо ти навіть не кліпнула, як почула, що я нібито випадково двері захряснула, а ключ вдома. Це при тому, що вікна моєї квартири заклично горіли вогнями і добре видно було рухливі людські силуети за шторами. А назавтра я пішла-таки з твоїм братом у кіно. Непоганий він хлопець, це і тоді видно було. Згодом тільки зрозуміла, що такою «платою» більше принизила, аніж ощасливила…

Передихнула. Подивилася на Руслану уважно. Слухає…

— Отак я й дізналася про тітку. В розпалі сварки, від матері. Потім я випитала-таки у мами більше про неї. А та зраділа нагоді розповісти геть усе… Знаєш, Руслано, якщо так дітей своїх не любити, то краще взагалі не заводити.

— Я й не збираюся, — сердито випалила Руслана.

От і маєш, поки слухала про те, що моя стара — справдешня відьма, не перебивала. А от як про майбутніх дітей зайшло — не втерпіла. Що кому важливіше?

— Ой, мала, не зарікайся! Усі так кажуть, а потім якщо чоловіка захочеш надійно до себе прив’язати, то… Хоча, останнє, очевидно, не про тебе. Так-от, моя тітонька — майже ровесниця матері, от тільки мама моя завжди чепурилася, а тітка на себе рукою махнула. Батько одного разу сказав, що ми схожі з лиця, тобто я і тітка. Та не приведи, Господи, до такої схожості! Зрештою, там справа завжди була не у віці, а в горілці. Посварилася чогось тітка із бабцею, своєю матір’ю тобто, і ще підлітком з дому пішла. От і покотилося… Невдалий роман, дурне заміжжя, розлучення, кавалери. Розповідали, що трохи підробляла то зняттям вроків, то приворотами… Ні, скажи, яка дурепа піде за допомогою до жінки із такою долею?! Собі ж чомусь не допомогла? Та знаходяться ж і йдуть. Я й то, коли схочу, можу більше… Так, тітка не мала стільки сили, як баба Марта. Бо через покоління дар передається, через покоління. І своїх дітей не мала. Виходить, я єдиний Мартин повноцінний спадкоємець.

Посміхаюся сама собі гидко і косую на Руслану. Та втупилася очима в свої руки, сплетені на колінах, і анічирчик. Продовжую:

— Потім, коли я школу закінчила, тітка ніби оговталася трохи, обрала собі постійного «женишка», майже пити кинула. Знову не пощастило: захворів коханий. Навіть до батька зверталася за допомогою: «Умов нашу матір, аби Дмитру допомогла, бо як мені без нього?» Батько сестру не дуже любив, та все ж обіцяв… А от бабця навідріз відмовилася: мовляв, в цій справі допомагати тільки іншим, невинним, шкодити. Дмитро хворобу заслужив, тож хай ліпше молиться. Може, хоч на тому світі вибачать. Що там далі сталося, не відаю. Бо мені бабця строго наказала з тіткою не водитися. І вчити своєї науки тоді ж навідріз відмовилася. Мовляв, не надто я від природи сильна, ще мені хто таке ж «щастя» «у гості накличе», яке собі тітонька напитала… Образилася я страшенно. Але ж боялася її дуже, тут не до суперечок. Чогось ще вирішила, що вона замість мене — тебе візьметься вчити. Дурня, звісно: ну, яка з тебе відьма? Хоча ненормальних заморочок у твоїй голові вистачає, але не таких же…

Русланка невдоволено вовтузиться на просілій канапі. Але заперечувати останню тезу не береться. Бо бажати собі такої долі, ще й після моєї розповіді, — то ж який «розум» треба мати? А я ніколи не розповім їй всієї правди про себе, і про бабу Марту, і про справжню причину того, чого мене враз відьомська доля перестала вабити. Навіщо чужим знати те, де у тебе в житті стався надрив…

Ох, оте дивне вміння маніпуляції людьми, яке я мала в собі від народження і, здавалося, що нікуди воно не дінеться, і почувалася сильною… Та не можна давати таку силу в руки кволому розуму. Бо первісна людина, яка тримає в руках гранату, не обов’язково нашкодить комусь, може, спершу собі…

Отож про шкоду собі…

У дев’ятому класі мене раптом батьки вирішили зіпхнути на бабу Марту. Батько часто їздив у відрядження, мати також надибала нову, типу, прибутковішу роботу і гарувала там щоденно по дванадцять годин на добу. Тож було вирішено, щоб дитя часом не дуже від рук відбилося, оскільки в дівчинки перехідний вік і все таке, передати її під опіку бабі Марті. Мама не дуже цього хотіла, однак погодилася.

Нове місто. Нові друзі. О, звісно, те саме місто, посеред якого я зараз сиджу і згадую-згадую, нервово сіпаючись всередині. Місто-монстр, тому що…

Але краще все за порядком.

Іноземні мови мені завжди давалися доволі легко, бо дуже подобалося вивчати ті спочатку незрозумілі слова-речення-тексти, знаходячи в мудрих сплетіннях доволі плавкий логічний сенс. І тільки-но він ставав зрозумілим — то відразу і мова робилася доступною. Якось до цього не було справи вчителям у моїй старій школі. Зате у новій… О, так! Вчителька англійської мови Георгіна Іпатіївна не могла натішитися такою ученицею. Навіть моїх батьків кликала до школи, щоб похвалити мене перед ними. А ті не мали часу, перекладалося все на відстані та одвічну зайнятість. Тож, врешті, все обмежилося телефонною розмовою з бабою Мартою. Вона також навідріз відмовилася до школи йти. Бо недобра слава за нею ходила назирці і в цьому місті. Від похвали Георгіни я в очах предків аніскілечки не виросла. Мама резонно приписувала мої так звані успіхи відьмацтву, батько черговий раз отримував привід посперечатися з матір’ю.

Георгіну Іпатіївну, позаочі, учні називали Жоржинкою. Це було і зворушливо і ніжно водночас. Жоржинка, попеляста блондинка невизначеного віку, інколи мені здавалася майже моєю ровесницею, інколи навпаки — ще старшою за бабу Марту. То її очі робили такою. Одне — чорне, інше — темно-сіре, аж металеве. Була неодруженою і самотньою, й, очевидно тому, просто шалено залюбленою в роботу, тобто у свій предмет, а отже і в мене, у свою найліпшу ученицю. Звісно, без мого природного відьмацького шарму тут не обійшлося. Мамця, зрештою, не дуже помилялася. Однак це дозволило мені, напевне, чи не єдиній зі всіх не тільки учнів, а й учителів, бути допущеною до помешкання Георгіни. Учні позаочі називали її красиву хатинку в стилі ампір, яка стояла на околиці міста, наче горда троянда серед бур’яну, «Обитель зла». Зловісні історії переповідали про цей будинок, говорили, що він кишить привидами, а мені навіть лестило, що я єдина маю право туди заходити.

Не тільки ззовні, а й усередині хатинка здавалася чарівною: вся заповнена антикваріатом. Срібний посуд, кришталеві люстри, старі картини в багатих позолочених рамах, гаптовані скатертини, серветки, покривала ручної роботи, перські килими і на стінах, і під ногами. Наче то не будинок простого вчителя, а палац якоїсь принцеси чи в крайньому разі графині. Ми пили справжній англійський чай, ага, любов до доброго чаю мені прищепила саме Георгіна Іпатіївна. Як і вміння запарювати його, й жодні там китайці чи венесуельці в тому мистецтві з нею не зрівняються. Тут важить усе — твій настрій, бажання, вода, яка має скропити чайний лист (вода обов’язково місячна, тридобової витримки), температура води (борони Боже залити окропом — ви вбиваєте смак) і, врешті, навіть помішування в певному ритмі завжди проти годинникової стрілки. То була справжня магія. А коли Георгіна Іпатіївна шепотіла в такт ударянню дерев’яної, і тільки тисової, ложечки об боки заварника, я, мала відьмачка, яка ще й не таке бачила, коли інколи підглядала за бабою Мартою, аж трепетала від захвату.

У місті подейкували, що батько Георгіни знався на чорній магії і що всі предмети в її оселі замовлені. Жодному місцевому злодюжці навіть на думку не спадало залізти в будинок, хоча це зробити наче й доволі легко. Невисока загорожа з живоплоту, акуратно завжди підстриженого, старі яблуні та груші перед нею, простий засув на дерев’яній хвіртці, звичайнісінькі замки на дверях, відсутність ґрат на вікнах — тим паче не робили будинок легкою здобиччю. До сходів будинку від хвіртки вела доріжка, викладена чорним каменем. Перед самими східцями на камені вигравірувано напис: «Anguis in herba». На моє німе запитання, Георгіна відповіла спокійно: «Латина. В перекладі дослівно — гадюка в траві. Значення — прихована небезпека. Попередження для всіх, хто входить у цей дім з лихими намірами. Хочеш, Тетянко, я навчу тебе латини?» Я хотіла, дуже хотіла, Але…

Сталися події, які назавжди відбили у мене бажання бувати в цьому домі та й вивчати мови також. Так, ворожості я тут не відчувала, скоріше навпаки. Дім приймав мене наче свою. Він був живим, інколи мені здавалося, що я чую як він дихає, зітхає, сміється від жартів його господині, плаче, коли вона сідає за старе фортепіано і починає на ньому грати старі забуті увертюри… Я знаю, що були спроби недалеких заїжджих людей залізти в цей дивний будинок заради наживи, але… Будинок по-своєму розправлявся з недоброзичливцями, замикаючи їм уста. Щоб провчити, не конче вбивати. Є речі набагато страшніші від смерті. А психлікарня з іншого боку міста час від часу поповнювалася в минулому злодіями, а тепер німими пацієнтами, зовсім не буйними, навпаки сумирними, наче їх душа і тіло перебували осібно одне від іншого. Якою близькою була я до істини, коли так думала, розумію лише тепер. А тоді я шалено любила свою вчительку, її чарівний будиночок, цінувала нашу дружбу. Бо мама мене ніколи не розуміла, навіть не старалася почути, батько вважав нікчемою, а всі друзі тільки витвором відьмацької уяви.

Зазвичай, ми пили чай та розмовляли з Георгіною на кухні чи в її ошатній вітальні. Вона інколи згадувала свою сестру, яка хоч і жила в одному з нею місті, та все ж була настільки зайнята своєю родиною, що ніколи й не провідувала батьківську хату. Та мені здавалося, що причина тут геть інша. Бо в хаті крім фотографій Георгіни та її батька (похмурий високий бородань похилого віку, пригортає за плечі тендітну, ще молоду жіночку), інших я не примітила. Я згадала свою родину. Мені також не дуже хотілося б, щоби хтось у мене про них розпитував. Тож і я цього не робила, трохи розуміла свою вчительку. Лишень одного разу Георгіна прохопилася і, чомусь виправдовуючись, сказала, що її батько насправді не був чорнокнижником чи потворним чорним магом, яким його вважали в місті, а працював звичайним перекладачем. І помер від звичайної болячки — хворе серце чоловіка одного разу просто відмовилося працювати.

В оселі Георгіни завжди було затишно та чисто. Мені якось і на думку не спадало розпитувати її, хто прибирає будинок, стриже газони, доглядає за клумбами… Зараз я розумію, що й знати цього не хочу, навіть тепер. Добре, що тоді не спитала. Ані в спальні, ані в кабінеті, ані в інших кімнатах я не була і не прагла заходити — мені вистачало і того, що мала перед очима.

Одного разу ми пили чай у вітальні, а на фортепіано, поруч з нотами, я побачила книгу з дивною назвою «Некромантія». Книга наче сама потяглася до мене, а не я до неї. Таке то було дивне почуття. Я відкрила її. Вона була англійською мовою, може, не зовсім тою, яку вчила я, бо пожовтілі від часу сторінки книги видавали її поважний вік. На перших сторінках, листаючи, я натрапила і на дату, зроблену від руки українською — січень, 1689 р. «Можеш, Тетянко, взяти додому, почитати. Тобі сподобається», — наче і щиро запропонувала мені Георгіна, та тембр голосу, яким вона це казала, видавався дивним — наче втомленим і трохи збентеженим. Але мені настільки хотілося погортати дивну книгу, що я не звернула на це ніякої уваги. А потім…

Некромантія — це вид магії, що вивчає методи й техніки впливу на світ померлих з метою отримання від духів інформації чи допомоги. А в книзі — найсправжнісінькі інструкції, як потрапити на той світ і, звісно, як з нього повернутися — і не лише замовляння, але й описи обрядів. Чи мала я якісь питання до того світу в свої шістнадцять? Звичайно, ні! Я керувалась прозаїчною цікавістю і бажанням переплюнути бабу Марту, довести їй, що вміння та знання отримаю і без неї, позаяк маю вроджений хист. А ще просто шалене прагнення довести рідному батечку, що я не зашморг на шиї, яким моя рідна матуся щосили намагається прив’язати його до того, що називається родиною.

Не буду переповідати, що я бачила за межею (не згадувати про це сили та талану поки вистачає) і куди завели мене моя легковажність та легкодухість, тільки слова заклинань я могла прочитати неправильно або щось чинила не так, тому що зайти в той світ я зайшла, а повернутися… І досі мене уві сні переслідують ті страшні видива.

Поклик крові — то могутня річ. І баба Марта нагодилася саме вчасно. Місяць відпоювала мене своїми травами, в школі збрехали, що у мене ускладнення після бронхіту. Зима — всі повірили. А коли я оклигала, то вона навіть не стала докоряти. Хоча, ліпше б відлупцювала, аніж дивилася на мене одним з тих її особливих поглядів. Вона взяла ту бісову книгу до рук і серйозно сказала: «Поверни господарю. Її нищити не варто, від того буде ще гірше. Є речі, в які влізати просто не треба. Тепер ти це знаєш». Так, тепер я це знала. Тремтячими руками я взяла ту книгу до рук, мені вона здавалася холодною, наче крижина. Навіть коли несла в сумці до школи, холод пробирався до мого теплого тіла, намагаючись пролізти в мене. Я не давалася, бо мене захищав замовлений шарф баби Марти та її рукавиці. Пам’ятаю, як тоді з мене в класі всі кепкували — типу супер-пупер модниця Тетяна, і якісь там грубі шерстяні рукавиці та так само не модний відстійний шарф. Але мені в той день було начхати на всіх і на те, що говорять.

Книгу я віддала Георгіні. Та старалася затримати мене біля себе, але я мовчки, не дивлячись їй у очі, та нічого не пояснюючи, вибігла з класу. В голові стукали слова баби Марти: «Є речі, в які влізати просто не треба». І я тоді твердо пообіцяла собі ніколи більше ні у що не влазити… Навіть більше, стала остерігатися та стримувати свої сили, які від народження жили в мені.

Натомість Руслані я сказала геть інше:

— А потім бабця захворіла та злягла… Сама знаєш, чим для нашої родини все закінчилося, особливо після того, коли вона… пішла, тобто померла… Я навіть зраділа, коли батьки, врешті, розлучилися… Ну його, такий родинний затишок! І батькову фінансову кар’єру туди ж.

В очах Руслани щире співчуття раптом змінюється іронічним блиском. Звісно, «вдале» завершення отакої-от оповіді. Чого це мене на моралізаторство потягнуло?

— Може, повернешся зі мною назад? — Пропоную щиро. — Біс із ним, із цим містом. Невже вдома гарного хлопця тобі не підшукаємо? Можна й квартиру більш затишну напитати, коли тобі вже ТАК запраглося самостійності. І роботу там нормальну! Колись, мо’, і до універу вступиш.

Подумати про те, що кажу, не встигаю. Мала щиро здивована моєю пропозицією. Я, між іншим, теж. Вона — дівчина непогана, її брат, взагалі, гарний хлопець… Але терпіти їх водночас у великій кількості, то треба мати залізобетонні нерви, бігме… Хоч великодушність моя пояснюється просто: нюхом чую, отой «несподіваний Русьчин роман», якщо взагалі є в природі, то лишень вершечок айсберга. Бо якого дива її після Нового року, особливо, коли десь поруч, типу, зітхає коханий хлопець, на кладовище поперло?! Та все ж відчуваю полегкість, коли розумію: вона зараз відмовиться повертатися. А силою хіба таку дзиґльовану втримаєш?

— Дякую, Таню, справді дякую, але… От якщо хочеш допомогти по-справжньому, то, може, знаєш…

Я завмираю над майже порожньою сумкою із якимось дріб’язком у руках. Невже справді закохалася настільки, що заведе мову про приворотне зілля?! Чорта з два отримає від мене щось, крім потиличника — теж непоганий засіб від нещасного кохання, дієвий для таких-от дуреп!

— То, може, знаєш… от кажуть, «зозулята зими», «потерчата», що ти чула про це?

Вона не просто це говорить. Вона звідкись витягує аркуш паперу, а на ньому малюнок. Беру тремтячими руками. Ох, не подобається це мені, дуже не подобається.

Двоє дітлахів зручно влаштувалися на першому плані. Просто на білому-білому снігу. Отой сніг продовжує сипатися згори, ніби на новорічній листівці. В руках малих ялинкова прикраса — яскраво-червона. Вона така сяюча, що здається, може зігріти. Вдалині, десь аж зовсім на задньому фоні привітно блимає віконце хатинки. Х-а-т-и-н-к-и…

Я пізнаю цю хатинку. Моє минуле гидко посміхається до мене, шкіриться вікнами намальованого, але такого реального, будиночка. Нервово сіпаюся і кидаю малюнок разом з маленьким дзеркальцем, яке щойно витягнула з бічної кишені Русьчиної дорожньої сумки. Трісь…

Руслана, ніби нічого не трапилося, прямує до ванни, повертається з віником та совком.

Я обіцяла сама собі більше ніколи ні в що не вплутуватися. Тим паче у це… Минуле досі боляче тримає мене за руку. Дивлюся, як Руслана майже ніжно підбирає малюнок.

А мені хочеться звідси бігти чимдуж і світ за очі.

Олег

— Мені це не подобається, дуже не подобається, — навіть зараз Арсен продовжує спілкуватися зі стіною свого кабінету, карбуючи слова. Бо звертати увагу на таких відвідувачів, як ми з Василем, — забагато честі. Кабінет Арсена — не Вернісаж, тож довго вдивлятися в порожні стіни безглуздо. І Арсен, звісно, не витримує марку «на всі сто»: ледь косує лівим оком у бік Василя. Той, хоч і не в захваті від господаря кабінету, згідливо киває: «мені теж не подобається». А кому таке сподобається? Це наче бачити, як посеред театрального дійства на сцені раптом з’являється пістолет, якого нема в сценарії. І для Арсена контроль над ситуацією втрачено остаточно.

Найсмішніше, що у кімнаті панує цілковита одностайність, і це мені не в кайф. Хоч мені-то повинно бути паралельно, кому й що тут подобається, оскільки пістолет саме у моїх руках. Ситуація патова: влаштовувати стрілянину в найкрутішому детективному агентстві міста не стане ніхто, бо довелося б спершу подбати про заповіт. І тому Арсен не квапиться тиснути на ґудзик тривожної кнопки й викликати своїх вовкодавів. Не хоче зізнатися, що недооцінив відвідувачів, дозволивши взяти себе на приціл. І кому? Дилетантам. І ще в його темних очах спалахує особливий блиск. Можна і не помітити крізь звичну зневагу, та я ладен закластися: це — цікавість. Тож ризикую зробити наступний хід:

— Пропоную, Арсене, такий вихід. Усі роблять вигляд, що ми щойно увійшли до тебе. Мовчки поклали теку на стіл. А ти, замість того, аби з порогу послати нас далеко-далеко, спершу відкриєш її і продивишся. А потім ввічливо спитаєш, до чого тут «найкращий спеціаліст у нашому місті з найделікатніших справ»?

Кутики його вуст ледь помітно сіпаються. Не такі вже ми й незворушні. Звісно, піжон він ще той, але не дурень. Тож від такого, наче й хвалебного назвиська, не у захваті… А от не треба було зв’язуватися із місцевим ток-шоу, ведучому якого не дають спати примарні лаври столичних журналістів. От і пристало, мов реп’ях до собачого хвоста — «найкращий спеціаліст міста з найделікатніших справ». І друзі, і вороги в очі та поза очі грішать отакими підколками.

Веду далі:

— А пістолет я зараз передам Василеві. Визнаю, зброя краще себе почуває у досвідчених руках.

У Василя є що сказати з цього приводу. Але вистачає розуму поки промовчати. Якби ж то я мав хоча б примарну крихту вибору, точно попхався б до агентства «М.А.Г.» сам. Бо Василь завжди трохи ніяковіє перед Арсеном. Чоловік сам колись мріяв про роботу детектива, а не якогось там охоронця. Та не склалося… А тут ще й такі майже містичні чутки про шефа «М.А.Г.»-а містом снують. Що цікаво, не всі брехливі.

Одначе що б Василь там не думав про мене, а спину прикриє справно. Це у нього на рівні рефлексів. Тому проводжу рокіровку, скромно відступаючи подалі від столу. Пістолет демонстративно зникає в кишені Василевої куртки. Арсен дивиться на теку на столі з таким виразом, ніби раніше її тут не було. Потім переводить очі на мене. Ні, він не стане мірятися поглядами. Кілька секунд уважно розглядає тоненьку нитку шраму біля правого кутка мого рота. Схоже, це його трохи заспокоює. Навіть лівиця перестає мимоволі стискатися у кулак. І… ледь помітно проводить пальцями по персню з ограненим діамантом в декілька каратів. Мій давній шрам раптом ніби ошпарює окропом. Певно від згадки, як ота «прикраса» шматувала мою шкіру, а суперник злостиво посміхався. Шкідливо отак радіти болю супротивника, пильність втрачається — тоді він це збагнув швидко…

Ситуацію я вже загострив достатньо. Тож не сплачую тою ж монетою і не втуплююся в його перебите перенісся. Не відчуваю гордощів за останню нашу зустріч. Нема чим пишатися.

Дивно, але ситуацію Арсен не коментує, ні сьогоднішню, ні оту давню. Мовчки відкриває теку. Листає. Навмання витягає якийсь папірець. На мене раптом накочує несамовите бажання просто зручніше влаштуватися в фотелі для відвідувачів і на мить заплющити очі. Так і роблю, прокручуючи в голові: у клятого крісла паскудний недолік — миттю з нього не підвестися. Хоча… Навряд чи Арсен, як «спеціаліст по чортівні» (ще один крилатий вислів щодо діяльності Арсена, почутий від певного чоловіка, не схильного ні до містики, ні до істерик) стане так низько падати і бити лежачого, тобто сидячого. Арсен опиняється на ногах так стрімко, що рука Василя мимохіть сіпається, опинившись поруч із тією самою кишенею. Я ж ледь устигаю хитнути йому головою: усе за планом. Не втручайся!

— Якого дідька, Олеже?! Якого, питається?! До цього часу потай закоханий у ту фарбовану лярву і міркуєш як помститися?! Коли ж вирішив рятувати світ чи покінчити з собою особливим вишукано-дурним способом, то чого сюди припхався?! Його-он, невинного, — Арсен нервово тицяє пальцем з перснем у бік Василя, — на той світ за собою тягнеш! Сергій від імені Мстислава Маврикійовича звільнив вас кілька годин тому, чому ж ти досі вважаєш себе у грі? Га? Що, дивуєшся, звідки я знаю? Робота така — знати про все у цьому місті.

Я не підводжусь навіть тоді, коли він підступає ближче. Нависає наді мною мов скеля. Провокує. Бо за всіма правилами самозахисту, я мав би миттю підвестися та приготуватися до оборони. А я сиджу дурень дурнем. Не так це легко — стримуватися. Ніби й давно спорт закинув, а «правильно» реагувати на загрозу кортить ледь не на рівні рефлексів.

Так, Сергій нас звільнив. І дуже по-сучасному — есемескою. Я спересердя тільки чортихнувся, а Василь старанно намагався додзвонитися до Сергія чи ще когось там, щоб поговорити. Навіть поривався повернутися в офіс та все з’ясувати. Я даремно переконував його: «Нас і на поріг ніхто не пустить, бо…» Та де там! «Пустять! Мене впустять!» — верещав Василь. Впустили?! Авжеж. Навіть з лікарні спровадили, викинули на сніг, мов нікому не потрібних сліпих котенят. Ніхто нічого не пояснював. Порожня стандартна фраза охоронця: «Працедавець ваших послуг наразі не потребує». Ну і фіг з ним, з тим працедавцем, судячи з течки, яка муляла мені груди і тепер он муляє мізки Арсена, йому не довго на цьому світі залишилося. Ми ж з Василем навпаки хотіли як краще — попередити та хоча б спробувати усім гамузом виплутатися з цієї історії. Так ні, силою не те що любим, навіть ненависним не станеш…

Василя після цього всього, типу від шоку, наче заціпило. Він згідливо кивав на всі мої пропозиції. І лише перед дверима Арсенового офіса, крізь зуби процідив: «Ми з тобою зараз в однім запрязі». Ага, бляха, тільки ми не коні, Василю, навіть не собаки, ми — козли. Я стільки усього пережив, що вже мене той наче грізний вигляд Арсена не лякає, як і не дивує те, що «спец по чортівні» уже в курсі справи. Майже байдуже відповідаю:

— Що з тобою, Арсене? Ти ніби не хворий на наївність. А лярва, тобто дівчина, яка перед тобою і мною водночас вдавала святу невинність, а потім гайнула до «запакованого» татуся, давно в минулому. Як і молодість, тупість, розбиті пики. А знаєш… В отій ситуації з красунею-білявкою я більшим йолопом виглядав, аніж ти. Що, зрештою, за дитсадок: «пробачив — не пробачив»? Невже ти не порозумнішав? Хочеш мого пробачення? Будеш його на хліб мазати?!

Стоїть. Важко дихає. Але морда у мене поки що ціла. Тож можу продовжувати.

— Чи й справді думаєш, що цього разу вдасться відсидітися у нірці?! Кого ти купиш словами: «нічого не знаю, виконую доручення — отримую платню, іншим не цікавлюся»? Те, що доручення незаконні, — начхати, а те, що деякі трохи дивні, — не насторожувало ніколи?! Навіть якщо твої виправдання чистісінька правда, все одно не повірять. Будуть думати, що в тебе туз у рукаві. Я ж тобі не туза, а колоду краплену приволік.

— Та ну? Ох, добродійко знайшовся! Спасибі за подаруночок, — чорна кучерява голова Арсена ледь схиляється у глузливому поклоні. Але слухає він уважно. Навіть уважніше, ніж я розраховував. — Тільки мені твоя колода краплена, Олеже, до одного місця. Бо я не шулер.

— Та невже? — щиро дивуюся, устаючи поволі. — Але, знаєш, навіть, типу найчистіші, в цьому місті не виживуть, якщо ніц не робити. Бо найчистіших тут і немає. Вони вже давно на небі. Ходімо, Василю, — не спускаючи ока з Арсена, звертаюсь до Василя. Той, здається, розуміє весь плин ситуації, бо ані шелесне. — Авжеж, Арсене, очевидно, що таку дрібноту, як ми з Василем, залишать на закуску. Відомого ж детектива з «фіг зна чого» таки закопають першим. Ну, якщо пощастить, то, може, другим.

Арсен продовжує мовчати, а мене поперло і я вже не стримуюся:

— Ох, як воно напевне неприємно знати, Арсене, що помреш від руки добре вимуштруваного маленького покидька, навченого вбивати. А найогидніше знати про це заздалегідь. Ага, вислів: «Попереджений — значить озброєний» тут не канає. І будеш довго і нудно ходити та косувати підозріло в різні боки — то на дівча з бантом, то на пацана з дерев’яним автоматиком в крихітних руцях. Раптом гвинтик на машині відкрутять? Пакетик підкладуть з ду-уже цікавою сумішшю. Сірничком черкнуть у потрібну мить… Ти ж знаєш, щоб убивати не конче бути сильнішим. Тут одного бажання достатньо та розумних інструкцій. І не станеш тут стріляти на випередження. Бо коли невинного малого вб’єш, то не до в’язниці, до божевільні запроторять. І це ще пощастить, бо ж на місці можуть злінчувати перехожі, поки міліція доїде.

Арсен нервово сіпається, повертається за стіл, опускає голову над текою:

— Ти хоч сам у цю маячню віриш, Олеже? Придумав казочку про солом’яного бичка, — голос Арсена аж байдужий, пальці не тремтять, але гальмувати емоції він уже не може, а тому починає активно гортати аркуші паперу. Бо зацікавила його ця справа, та й дещо вже про це знає. Авжеж, гроші — грошима, а в мене є підозра, що агентство своє він створював не так для прибутку, як для збору інформації. Бувають люди, що їм треба знати усе й про всіх. Арсен — саме такий.

Тож веду далі, знаючи, що якщо не влучу в ціль, то точно і в молоко не попаду:

— Та невже казочку? Хе! Ілько, до речі, також би не повірив. І маєш — тепер прикутий до ліжка назавжди. І попередній власник оцих-от документів, в які ти дивишся, спершу теж не дуже вірив. А зараз мертвий. По-дурному вмер. І зовсім не тому, що його до смерті налякали надто старанні конкуренти Мстислава… Сусідка сказала, у двері помешкання Дмитра надвечір постукав хлопчина, а наш невдаха тоді вдома один-однісінький був… Дружина буквально на пару хвилин у крамницю за хлібом вийшла. Чоловік ледве підвівся з ліжка, відчинив, бо ж на Мстиславові гроші чекав. А тут таке — миршаве дитя на порозі стоїть. Спересердя нагримав на малого, хотів дверима перед носом хряснути… А хлопча ввічливе таке. То спостереження сусідки. Бабці під дев’яносто. Чим в такому віці можна займатися? Правильно, стежити за сусідами. Так от, дитя стало чемно вибачатися, казати, що адресу переплутало. І на прощання пригостило чоловіка цукеркою, наче компенсацію за те, що потурбувало. Отак вибачилося і гайнуло собі куди подалі. Хотів чолов’яга виторгувати за компромат гроші й купити кілька років життя. Не встиг. З’їв цукерочку і того ж вечора дуба врізав… Сусідка не полінувалася, фантик підібрала. Він в одному з файлів. Думаю, якщо провести експертизу, то… Про інші жертви можеш прочитати в інших паперах. І не поспішай. Копій я наробив достатньо, для тебе однієї не шкода.

— Краще б ти, Олеже, це спалив відразу, щойно воно тобі до рук потрапило. Бо то зовсім не лотерейний квиток… — тут Арсен щирий. Криво посміхається, навіть співчутливо.

Хоч Арсен знає наперед, що відповім:

— А що зміниться, друже-брате по нещастю? Так хоч знаю, звідки ноги ростуть. І є крихітна надія: я жодну дитину на той світ не спровадив. Навіть випадково. А дітовбивць, схоже, вбивають першими.

Арсен скептично хмикає, мить вагається чи говорити мені те, що я й сам знаю, однак не готовий у цьому собі зізнатися:

— А знаєш, Олеже, не треба бути таким упевненим, що ти — не душогуб. Занапастити дитячу душу можна й випадково, не знаючи про це. А потім довго обурюватися, що й тебе чомусь включили до чорного списку. Ніхто з нас від цього не застрахований — ні ти, ні я, ні навіть Василь. Душу має й найбрудніше стерво. І якщо чогось не помічаєш, це не означає, що його не існує…

Філософ, блін.

Ой, не дурень Арсен, далеко не дурень. Добре, що Василь дивиться на такі речі прагматично. Те, що він мені симпатичний, зрозумів недавно. Приємно, коли поруч є людина, що й наприкінці світу зберігатиме тверезий розум і віритиме, що логіка завжди залишається незмінною, тобто залізною. От і зараз він втручається в розмову з практичним питанням:

— Агов, хлопці, кого ви тут зараз ділите? Бо якщо знову через бабу зчепитеся, замість того, щоб спини один одному прикривати, то…

Не договорив. Я перебиваю його різко:

— Ще чого! Зараз залишається тільки з дівками валандатися! — І цілком щиро кажу це. На мить виринає спомин про ту саму «дівку». Тобто Нінель. Та вдруге я через неї кров не литиму, там і попередніх неприємностей — із головою. І добре, що Руслана вшилася з міста. Хоча вона зовсім не скидається на грудасту білявку, улюблений типаж Арсена, зрештою, як і я на благородного лицаря. Але теж — типу «дівка»!

Арсен цілком мирно відгукується:

— Я, в принципі, також не Казанова, якось без чужих дівок переб’юся. — Але не втримується, аби не залишити останнє слово за собою. — Думаєш, Олеже, що я з тобою зараз розмовляю, бо тремчу зі страху чи раптом вас пожалів? Не в цьому річ! Вважай, усім нам пощастило: мав нещодавно цікаву зустріч, а вона цієї справи стосується безпосередньо. Тож переконався, що не такий чорт страшний… Хоча, зізнаюся, таки на пішака наткнувся, але не простого. З тих, котрі у ферзі виходять, змінюючи при цьому всю гру. А шахи мене зажди вабили, Олеже. Тому, вважай, що я — у грі.

— А нормальною мовою? — від цієї пафосної дурні стає аж млосно і десь усередині зароджується гидкий зміїний клубок. Як тоді, коли підлітком точно знав ще до приходу батька з роботи: сьогодні скандалу між предками не уникнути.

— Нормальною? Є правила, Олеже, яких варто дотримуватися, коли зазираєш за край. Я порушую їх лише у дрібницях, і то несолодко доводиться. Зараз у цьому благословенному місті дехто не просто балансує на грані, а опинився за межею. І, найгірше, що робить це з насолодою. А інколи з’являються такі гравці, що ні в зуб ногою ні в правилах, ні навіть у тому, що гра розпочалася. Тут уже або замовляти собі похорон — наперед, за вищим розрядом, або кидатися у вир подій — часом може винести.

Мене аж трусити починає від його словесних заморочок. Теж мені шаховий геній. Василь теж не витримує:

— Слухайте, Арсене, а ще нормальнішою мовою, га?

Зиркаю на Василя із повагою. Я за звичкою почав дошукуватися сенсу в почутому, а він там, схоже, й не ночував.

Арсен морщить лоба, але відповідає зовсім не злостиво:

— Ну, коли вже зовсім просто, то заткніться обидва, поки я прогляну, що накопали. Тоді вирішимо, як і що робити. Разом. Варто було б послати вас подалі, а самому бігцем на вокзал та втікати в інше місто. А бігати перед смертю, знаючи, що все одно спіймають, шкідливо… для потойбічного життя. До того ж ми з вами в одному списку, а тому…

Обриває свій спіч. Бо нема потреби продовжувати. Цікаво, думки збігаються лише в дурнів? Не можу відірвати погляду від його лівиці. Здавалося б, студентом у секцію боксу ходив, і сам бив не раз, і мене лупцювали. А тут увесь час у голові спливає спогад, як Арсен сьорбає носом після нашої бійки. Зламаним інакше не продихнеш. Я виглядаю не набагато краще. Нічия, хай йому. Втирається лівицею. На пальцях, на самому персні моя кров, густо взялася, а зверху — і його. Мене чомусь млоїть. Чорт, невже струс мозку через оту стерву отримав?! І голос суперника-противника та не ворога… Надто спокійний, немов ми щойно тут сцену із бойовика не розігрували:

— Ти колись приповзеш до мене на колінах, будеш прохати про допомогу, тоді побачимо — чия взяла…

Ну, не на колінах, але формально його взяла. Хоч треба належне віддати: схоже, сам Арсен про це не пам’ятає. Я вже точно нагадувати не буду…

— От що, хлопці, ви коли востаннє спали? — раптом цілком по-людськи цікавиться він. — Рятувати світ на невиспану голову — ще те задоволення.

До чого тут «світ»? Власну шкуру рятувати будемо, ну, й ще можливо когось із смертних. Тобто тих, хто під руку випадково трапиться…

Не озвучую розумну думку: в очі ніби піском сипонуло при згадці про сон. Таки його правда. Як у казці — «Що на світі наймиліше?».

— Добу не спали, — чітко інформує Василь. — Але якщо треба, то готові і…

— Треба, аби виспалися, а то користі від вас сонних ніякої, — перебиває Арсен. — У кімнаті відпочинку перекантуєтесь. Єдине прохання — не верещати уві сні, коли випадково кошмари снитимуться, бо ще клієнти вирішать, що ми тортури влаштовуємо за два кроки від приймальні. А це вже й несолідно якось.

— Кошмарів не буде: ніколи снів не бачив, — нащось починаю виправдовуватися.

— Та невже? Тоді таке вдале спання варто на пігулки висушувати і в аптеках продавати, — але під насмішкою в словах Арсена промайнула заздрість: — Слухай, Олеже, невже й справді у жодну чортівню не віриш? Чому так? У те, що будь-хто здатен убити, ледь не від пелюшок і до могили, — віриш, а у щось потойбічне — ні?!

Стенаю плечима: ну, можу сказати, що радше потойбіччя до цієї хвилини у мене не вірило… З біса дотепно. А от щодо того чи є серед живих такі, що не змогли б убити? Поки знаю лишень двох — фізично нездатних вбивати, ладних спробувати допомогти будь-кому … Одна, моя сестра Єва, яку не зміг вберегти. А інша… Ту іншу ледь не силою виштовхав із нашого чортового міста: вибач, мала, я — не герой-захисник, усе, що зміг, це просто вивести з-під удару. Може, пощастить, Руслано, і тобі все ж трапиться лицар, готовий захищати і берегти.

— Знаєш, Арсене, у що я вірю? Що у місті з’явилися люди, які руками малих людей, тобто дітей, роблять паскудні речі. Створили розплідник з малих, які нікому не потрібні, безбатченків чи безхатченків, навчили їх убивати. Прикрилися благими намірами і чинять розправу. Не мені тобі казати, що найпаскудніші речі здебільшого прикриваються благими намірами. У таких випадках легко звар’ювати, вважаючи себе майже богом.

Роблю паузу. Бо, зрештою, хіба Арсену такі розмисли потрібні? Він — не дурень!

— Арсене, що ти там говорив про пішака — майбутнього ферзя? Не познайомиш?

— Я й сам ще не встиг імені спитати, — не дуже охоче відповідає Арсен. Відразу видно — дурить. Але то вже його справа, зрештою, не так це і важливо — хто твій інформатор, схоже, він на нашому боці.

Арсен додає вже майже миролюбно:

— Ой, Олеже, не переймайся дрібницями. Спіть, хлопці, у вас — три години на відпочинок… І ще, той, повимикайте мобілки, бо то така зараза, що виспатися вам точно не дасть…

Киваємо ствердно головами. Повимикаємо, тут він має слушність.

Кімната для відпочинку.

— За три години можна встигнути будь-кого зрадити, — це Василь бубонить під ніс, але досить тихо. Ніби, коли тут є жучки, їм не байдуже — крик чи шепотіння фіксувати. Я ж не стримуюся і говорю вголос:

— Зрадити можна й за три хвилини, Василю. А він, тобто Арсен, — хоч покидьок, але чесний покидьок. Зрештою, виспатися нам таки треба.

Я зиркнув у вікно. Зима — початок року. І падає-падає-падає з неба сніг. Ніби хтось там, нагорі, перевернув гігантський годинник, не піщаний — сніжний, і вниз полетіли сніжинки, відміряючи кому роки, кому години, а кому й секунди. Втішає єдине, що хоча б там, у небі, нам відпустили трохи цього снігу, а отже і трохи часу.

— Нічогенькі собі новорічні свята цьогоріч, — Василь укладається на тахту, обличчям до стіни. Згідливо киваю, хоча він не може бачити. Місток між старим і новим роком? Міст, яким не можна піти назад? Так, здається, Руслана казала? Скільки я таких містків перетнув за останній тиждень — не полічити відразу… Назад дороги точно нема, але я ще живий.

І то не найгірший подарунок під новорічну ялинку…

Руслана

Не люблю дешевих спецефектів. Тож спершу лише скривилася. Ну, вичаклувався отой чортів файл із паперами ніби просто із повітря. Лежить на кухонному столі та виклично біліє на квітчастій клейонці між двома чашками. А від мене що вимагається? Перехоплюю погляд Інни. Пильний, без натяку на звичайні насмішкуваті вогники. Так само вона вивчала мене кілька хвилин тому, ще з того боку порогу:

— То що, пустиш до квартири?

У мене тоді промайнула недоречна згадка: вампіри, нібито, не можуть увійти до хати без запорошення господаря домівки. Цікаво, чому вони не перемерли з голоду ще у давні віки? Люди були надто гостинні? Чи такі запросини робилися, аби не залишати без роботи вампіроборців?

Відступаю вбік, притримуючи двері: якщо захотіти, можна сприйняти як запрошення. Смішно, але ніяковію. Усе ж добре, що Інна не вміє читати думок. Хоч телепатія, то, як на мене, явище з царини фантастики. І зовсім не потрібна тим, хто не може жити без дрібки чужих емоцій. Ну добре, не будемо порушувати традиційну фразеологію, без чужої «енергії». Може, через отакий настрій і не сварюся із «гостею». Не запитую, що забула вона в однокімнатній хрущовці, яка притулилася майже на околиці міста, тобто якого припхалася? Зрештою, як дізналася, де я живу? Мовчи. Бо так недовго дійти до вже зовсім недоречних розпитувань: а що, скажімо, шановна Інно, ви робили кілька днів тому на автовокзалі, коли ми з Тетяною випадково вас там зустріли?

І от, тепер візит. Та ще й майже офіційний, із дотриманням етикету. Принаймні, гостинець вона з собою таки прихопила. Мене спершу пересмикнуло, коли побачила в її руках пакет із зображенням Санта Клауса та усміхненої дівчинки поруч. Але випадковості все ж трапляються, незалежно від того, чи вірю я в них. Бо це зовсім інший пакет, а в ньому — коробка цукерок та пачка дорогого чаю. А вираз мого розгубленого обличчя Інна розуміє по-своєму. Ледь стенає плечима: типу згодна, якось недоречно, на фоні усього. Але де зараз знайдеш менш попсову тару? А от, не витримала вона марку до кінця, не дочекалася навіть початку чаювання. І не стала прикидатися, що її не цікавить моя реакція. Дивиться просто у вічі: що будеш робити, дівко? Бо файл з паперами вона вичаклувала не з пакета, а із пальта. І справді, що? Виголосити промову про дотримання норм гігієни: прибери це неподобство зі столу?

Ставлю закипілий чайник на підставку з ялівця. Про всяк випадок: якщо захоче й далі гратися у чаювання — то у нас самообслуговування. Якусь мить вивчаю «подарунок». Файл ледь не тріскається від роздруківок службових паперів. Копіювали нашвидкуруч, нерівно вкладаючи в ксерокс папери, де-не-де сліди пересохлого картриджу. Ще різонула думка: а раптом це з Олегової течки папірці, через які розгорівся зовсім недитячий сир-бор? Зрештою, що мені до того? Хоча ні, навряд чи. Інна та Олег — то паралельні світи, які, як відомо, не перетинаються. Чи все ж перетинаються?

Вдивляюся уважніше в папери. Он, на верхньому папірці шапка «протокол допиту». Якась медична експертиза, свідчення. Ще роздруківка із невеличкої фотокартки. Здається, видертої «з м’ясом» із газети, он рядочки дрібного шрифту збоку. На знімку — дівчинка років трьох-чотирьох. Дивиться серйозно, ніби не вміє усміхатися. Хто сказав, що всі малюки — веселі? Чомусь знаю точно: дівчаті ніколи не виповниться п’ять.

Мовчки беру папери. Від них ледь тхне казенною байдужістю, а за нею вчувається сморід лиха та чиєїсь гіркої безпомічності. А ще, кажуть, на ксерокопіях цього не чути… Не вірю в оте: «а потім вони прокинулися і виявилося: їм просто наснився жах». Але краще б воно… Тим більше, коли згадати сьогоднішню придибенцію на ринку, альтернатива реальності одна: я таки збожеволіла.

Тремтячими руками кладу фото дівчати до теки.

Мабуть, я пройшла б повз малу. Бо надто заклопотана була намаганням ступати лише на тоненьку смужку, всипану піском, що ледь виділялася на розковзаному майданчику між ятками, звиваючись дивними вихилясами. Втриматися на отих розслизьканих кручениках не так просто. Та в мені несподівано прокинувся спортивний азарт, і я ступаю наче по линві в цирку. Впасти не боюся. Мабуть, тому, що десь у глибині душі переконана: зі мною не може трапитися біди через якусь там ожеледицю. Хоча три дні тому на цьому ринку відразу двоє відвідувачів зламало ноги. Директор базару, виступаючи на місцевому каналі телебачення, божився, що щиро співчуває потерпілим, але ті самі винні: ринок всипаний піском так густо, що посковзнутися тут може лише дуже необережна людина, тобто розтелепа.

Ой. Схоже, я — розтелепа. Підсковзнулася, посунулася вперед, ледь не в’їхала у дорогезне пальто темноволосого красеня. Цікаво, що той забув на дешевій барахолці?!

— Обережно, панночко. З Вами все гаразд? — він усміхається мені так, що навіть найцинічніша частинка моєї душі відзначає: у якомусь серіалі з такого б епізоду розпочалася таємна любов малолітньої дурки до романтичного красеня-незнайомця. Це як мінімум. Про максимум не встигаю подумати. Бурмочу на автоматі ввічливі слова вибачення.

— Нічого-нічого, це я винен в усьому. Замилувався вами. Сподіваюся, Ви ногу не підвернули?

Замилувався він! Ага! Да-а, цікаві дівчата в цьому місті живуть. Невже, ніхто ніколи не пробував склеїти його у настільки примітивний спосіб?! Бо продовження напрошується таке: я мужньо заперечую, але болісно кривлю губки, потім зойкаю…

Далі йде стандартне — пропозиція пересидіти у найближчому кафе, поки стане трохи легше. Чи натяк, мовляв, його машина недалечко, і не варто недбало ставитися до отаких-от на вигляд дрібних травм… Медпункт, до речі, ледь не на сусідній вулиці, чи не підкинути? А може, він сам не проти такого розвитку подій? Бо мені важко повірити, що трапився на шляху справжній джентльмен. На мить відводжу погляд від його зацікавлено примружених чорних очей.

І помічаю її. Чогось добре запам’яталося: саме в цю мить, за секунду після зіткнення з незнайомцем, я вперше звернула на неї увагу. Дівчинка років трьох-чотирьох стояла біля купи секондхендівського шмаття, наваленого на прилавок просто жужмом. І, ледь схиливши голівку до правого плеча, зосереджено вивчала нашу скульптурну групу і супилася дуже невдоволено. Ще думка промайнула: надто недоречний у малої шалик, червоний пухнастий із довгими китицями. Тобто шалик непоганий, хоч трохи поношений, і сама б від такого не відмовилася, та й не одна модниця позаздрила б. Дівчатко надто турботлива матуся закутала у трохи завелику куртку, що й казати, теплу, однак чи то сіру, чи то пісочного кольору. Такого ж відтінку були й штанці на малій. Й навіть чобітки, може, й практичні та теплі, були не чорними, а якимись блідо-коричневими. І тут така розкіш — яскравий шалик! Подарунок, чи що? Встигаю привітно посміхнутися малолітній цензорці, он із яким докором дивиться на «дорослі дурниці». Мимохідь вивільняю руку із пальців того красеня.

— Ах ти, злодійко малолітня! Я ж тебе!

Що?! Це мені законна краля оцього-от красеня погрожує чи що?!

Господи, які дурниці! Ні, не мені ті слова адресовані, а дівчинці з червоним шаликом, що принишкла біля лотка. Мала швидко роззирається навсібіч, ні, не розшукуючи маму чи ще когось із родичів, аби заступилися. Швидше роздивляючись, куди б сховатися. Чимось вона нагадує домашнє кошеня, яке щойно опинилося на вулиці та відразу зрозуміло, що світ жорстокий. Але ще не знає, на жаль, як уберегтися від лиха.

— А ну ж віддай оце, заразо мала! Схопила ганчірку з ятки, навертіла на себе, ще й красується тут!

В очах малої навіть не переляк, щире здивування.

— Це моє… це подалунок, — ледь чую щирий шепіт. А надто заклопотана лементом жінка навіть не зважує на той писк. Тут справа навіть не в ганчірці, а в бажанні влаштувати бучу. Тобто хоч так довести свою значимість. Бо вдома — негаразди, здоров’я кепське, робота собача, чоловік — скотина, діти — гівнюки. Але ж дівча тут до чого?! І де, врешті, родичі малої, вештаються?! Не знаю, але чомусь зараз я на боці дівчинки. Ну, хай подарунок…

Крок уперед.

— Залиште дівча в спокої, — кажу неголосно. Жінці доводиться змовкнути, аби почути, тож мимоволі вона робить паузу. Хоч і має тепер можливість переключитися на більш достойну жертву, але, схоже, таки збила я її з пантелику. Бо надто супутник мені не пасує, не написано ж на нас, що ми і познайомитися не встигли. І взагалі, очевидно, якщо дозволяю собі гратися в заступницю, тож мене, певно, є кому боронити. Отака логіка…

Усе ж продавщиня встигає звинуватити мене у потаканні малолітнім злодюжкам. Виявляється, саме такі, як я, занапащають країну, прикриваючи усяких там… Цікава думка. Але не люблю гучних дискусій. Подумки прикидаю, скільки грошей можу дозволити собі кинути на прилавок, де, типу, «лежав щойно шалик». Тоді малу за руку — і хоч до адміністрації ринку, бо, схоже, нікого з її рідних поблизу немає. І хай у теплі чекає недбалих родичів. Цукерок її дорогою купити, чи що? Все одно, настрій порпатися в секонді, вишукуючи щось цікаве, щез, як і не було.

— То все ж, що тут трапилося? — втручається раптом новий знайомий (чи ще незнайомий?).

Сусідка продавчині-скандалістки стиха смикає її за рукав, починає пошепки у чомусь переконувати. Та спершу відмахується, а потім змовкає. Завершується це жалюгідним лепетанням, що так-от і розоритися недовго. Йой, мамо, це кого ж я ледь із ніг не збила?! Виступати тепер зі своїми зіжмаканими гривнями не беруся. Хоч би й тому, що мені відразу накажуть забрати оті гроші назад і не втручатися в розмови дорослих. Впиратися — то влаштовувати безкоштовну виставу для всього ринку. До речі, чому на нас звертають так мало уваги? Лише дехто ковзне поглядом, немов почув нерозбірливий гук — і став прислухався, і гайда далі. Невже так звикли?!

Роблю єдине, що хоч трохи видається розумним: присідаю навпочіпки перед переляканим малям, обережно беру в руки її крихітні рукавички (от чорт, вологі наскрізь, яке з них тепло?..). Дівча сахається. Невже думає, що битиму?!

Ненавиджу дорослих. Без винятку. Себе теж. От саме в такі хвилини і найбільше ненавиджу. Із дітьми, усе ж, простіше. Кілька секунд чи то хвилин — не знаю, не до того, здається, навіть шарварок базару відступає, і ми з дівчинкою немов у невидимому колі, куди не зможе поткнутися ніхто чужий — і мала посміхається. Непевно, трохи щербато. Врешті шепоче: «Майя…». От і познайомилися. Диви-но, два передні зубчики ростуть трохи навскоси. Я у дитинстві через таку ваду находилася із брикетом. Не схоже, щоб когось з її батьків це турбувало.

Я так і не дізнавалася, чий же той шалик насправді. І пояснювати, що брати чуже без дозволу не можна, теж не стала. Просто купила їй чаю в пластиковому стаканчику. Ще та «смакота», але воно справді гаряче. Дивно, однак трохи замерзла продавщиня усміхається нам доброзичливо і рекомендує «свіженький пиріжечок для молодшої сестрички». Схоже, на матір для Майї в дорослих очах я поки не дотягую. Мала їсть пиріжок трохи мляво, немов їй боляче ковтати. Я ж прокручую в голові варіант, що і як стану пояснювати про Майю, коли опинюся у відділку міліції. Доведеться сказати, що взагалі-то, я не місцева, зареєстрована в сусідньому місті, але тимчасово живу тут…

А якщо там дізнаються про те, що недавно зверталася до співробітників сусіднього відділку? Бачте, треба мені було таки довідатися про долю ровесника Майї — Богданка, якого ледь не розчавила машина просто на моїх очах. Що, цікаво, вони про мене подумають?

Майя раптом тихенько смикає мене за рукав пальто:

— Лано, там Вілуня плийшла. Я піду?

— Хто? Де?

— Вілуня отам, — вона тицяє пальцем убік воріт. Там терпляче тупцяє на місці дівча років семи-восьми. На перехожих, що ледь не натикаються на неї, просто не звертає увагу. Лишень легко вивертається. Ті теж ледь не крізь неї пробують ступати. От же ж, дорослим ніколи!

Віра терпляче чекає на малу.

— Це твоя сестричка? — питаю для годиться. Не так це важливо, головне, меншенька її не боїться.

Мить Майя вагається, потім згідливо киває. Обертається вже від воріт, голосно дякує, махає рукою. Кумедна… Віра киває мені й усміхається.

Я десь її бачила! Точно бачила. Але ж де?! Ні, певне, здалося. Обличчя малої не можу добре роздивитися. Бо, певно, застудилася. Пливе перед очима усе. Фігурки дівчаток проглядаються, мов крізь морок. І звідки та застуда? Завжди ж пишалася, що до мене така гидота не липне! У такому стані, ледь стримуючись, аби не почати шморгати носом, знову опиняюся перед красенем, що вступився за нас із Майєю. Він таки кинув якусь купюру тій скандалістці. Тітонька заходилася дякувати, бо сума чимала, не коштує та ганчірка стільки. Дивиться він на мене якось… надто уважно.

— Ну, ти як? Може, підвезти додому?

— Дякую. Впораюся сама, — вдаюся до скупого телеграфного стилю у відповідях. Він киває і дає мені спокій. Навіть руку тисне на прощання, плескаючи поверх моєї, вкладеної у свою правицю, лівою з величезним перснем. Досить цікавим, більше схожим на амулет, аніж на прикрасу. Та про це я подумаю згодом.

В голові шарварок просто. Бо звертався він до мене вже не як до симпатичної дівчинки, яку можна мимохідь склеїти, коли є трохи вільного часу. Ні, швидше це прозвучало так, ніби говорив з рівною собі, якій видніше, чи може впоратися зі складною ситуацією, чи ні. Якщо може — то й набридати не варто.

Потім свої здогади-фантазії викинула з голови. Не до того було. Бо таки застудилася. Цілий день проваландалася в ліжку в крихітній однокімнатній квартирці, яку вже звикла називати «домівкою», лікувалася, як уміла. До вівторка слід видужати, бо вже напитала собі роботу, а хто стане розмовляти з дівчиною, котра на співбесіду з’явиться із носовиком у руці? Господар квартири, вдовольнившись завдатком, не набридав, інші теж. Та й кому б?

І от, в понеділок, підвечір несподівано з’явилася Інна. З цукерками та чаєм. А ще, з паперами. Самопальною копією кримінальної справи. І ці папери свідчили, що не могла я поїти Майю чаєм два дні тому. Майю Петрівну… (не буду прізвища називати, добре?) 20… року народження (чотири їй виповнитися не встигло, майже тиждень до дня народження не дожила). Бо поховали дівча ще перед Новим роком. За казенний рахунок. Родичів, крім матері, у неї не було. А жінка, що її народила, проходила психіатричну експертизу, бо знаходилася під слідством. За вбивство власної доньки.

— Звідки це?

Зайве питання. В такі моменти завжди питається про якийсь непотріб, аби не переходити відразу до найболючішого.

— Справу закрили, коли мама-сука в камері повісилася. І папку в архів запхали. А зараз у майбутніх ментів практика триває. Не так важко, виявляється, знайти курсанта, що погодиться за скромну винагороду допомогти.

— Гад він, твій курсант, — кажу щиро: ілюзій у мене щодо чесності людей в погонах жодних немає, але отак, ще не влаштувавшись на роботу, торгувати чужими секретами?

Що за скромна винагорода, вирішую не уточнювати. Інна — симпатична дівка. До того ж чоловікам завжди нелегко втриматися від пропозицій отаких-от «фатальних жінок». Бо можна й перед друзями згодом так званим успіхом похвалитися. Ну, буде трохи голова на ранок після пригоди боліти. Невелика ціна. А те, що дрібка талану зникне, з кого спитати? Особливо, коли не знаєш про ту плату. От тільки саме тої дрібки може не вистачити, якщо вирішиш на червоне світло дорогу перебігти, бо зеленого не хочеться чекати. Чи пізно увечері, повертаючись з роботи, шлях вкоротити та кварталом, що не надто гарною славою користується, пройтися. Або на випускному іспиті, врешті, однісінький білет не знати.

То що ж мені тепер залишається, Інні лекції з моралі читати чи як? Проповідниця з мене паскудна. Вона не маленька, хай сама розбирається зі своїми кавалерами.

— То що, цікаве читання? — озивається Інна. — Ти — переглядай папери, а я розповідатиму.

Гортаю сторінки. Чорт зна що. Аж страшно, так банально все починалося.

Мати-одиначка. Родичів сусіди ніколи не бачили. Та звідкись у тої взялася окрема квартира. Мо’, батечко розстарався? Та у «Свідоцтві про народження» на місці його прізвища — прочерк. Антисоціальний спосіб життя мати не вела. Доньку — в дитсадок, сама — на роботу. П’яною жінку сусіди не бачили, чи доньку лупцювала — наче не чули. Голою дівчину на мороз не виводила. Зодягала пристойно, хоч і без розкоші. Ну, останнє зрозуміло. Мати теж не дуже гарно вбиралася, бо за які такі статки? Єдине, що вибивається із цієї картини — свідчення сусідки із першого поверху. Мабуть, такі сусідки ранньопенсійного віку, що знають все і про всіх, не зустрічаються хіба що на Північному полюсі. Ще один «плюс» для тих, хто мріє про життя полярника. Якщо їй вірити… А чого б вона мала брехати?

Так-от, за її свідченням, Майю виховували суворо, як годиться. Ніяких дурних забаганок. Майя росла тихенькою, вихованою, завжди віталася. Гарна дитина. Аж раптом та сусідка побачила, що Марина (мати Майї) лупцює доньку посеред двору. Чи то справді пожаліла дівчинку, чи цікавість заїла, чим мала так провинилася? Ну, втрутилася. Марина не любила із сусідами теревенити, може, соромилася, що байстрючя ростить (це знову — здогади сусідки. Мені завжди здавалося, що на лобі в дитинчати не написано, чи затягла його матінка батечка до загсу перед тим, як потрапити до полового будинку. Та я не спеціалістка). Аж тут матір прорвало: мовляв, дівчинка злигалася чортзна з ким. Якісь шибеники, трохи старші за віком. Що їм треба від меншої?! Чого вони її гарного навчити можуть?! Он, на сусідній вулиці, банда малолітня отак у товариші набивалася, а потім погратися до хати напросилися, поки дорослих вдома не було — квартиру пограбували! Особливо допікала одна. Вихователька переказувала, що навіть в дитсадочок приходила. Бо з дітьми дитсадкової групи Майя, бачте, гратися не хоче, тому що ті дражняться, а з цією… Навіть стрічку та товаришка подарувала малій, а воно й раде! Скільки разів казати, що не можна у чужих нічого брати?! Певно, оця подруга, хай їй грець, зараз десь поруч ошивається.

Двір був безлюдний. Сусідка, хоч і пліткарка, але звичайна жінка, тобто при здоровому глузді: з інопланетянами в контакт не вступала і гігантських пацюків, що поїдають двірників і бомжів, не бачила. Тож, оглянувши порожній двір, спробувала вгамувати Марину, яка, на її думку, усе ж трішки того… пересолювала. Блакитна стрічка полетіла у контейнер для сміття. Марина поступово припинила істерику. Дівчинка так і не заплакала. Стояла, втупившись у землю і закусивши губи. Мати наостанок пригостила дівча потиличником та потягла додому. Потім усе було як завжди, без чогось незвичайного. А через тиждень після події до сусідки завітав ввічливий молодий міліціонер, почав розпитувати про мешканців 19 квартири. І ще кажуть, людям нема ні до чого справи. Неправда. Хтось помітив нещільно причинені двері квартири. Не повз пройшов, зазирнув. А там…

В Інни дивне поняття про гуманізм. Але все ж не підсунула вона мені відразу без попередження копію фотки звідти, тобто з місця подій… Слів немає, щоб матір Марину схарактеризувати. Задушити власну доньку шаликом. Гарним таким, червонястим. Не було наче у них такого шалика, бо сусідка ані на Марині, ані на Майї його не бачила. Очевидно, спеціально матір його купила задля такої оказії. Останній подарунок, так би мовити. Цинічно звучить. Марина записку написала, що, мовляв, ніж таку потороч і злодійку ростити, що вся в батька, то краще нікому не жити. А далі і зовсім щось незрозуміле.

Ідіотка чортова, навіть отруїтися правильно не змогла! Стільки у себе таблеток напхала, що шлунок не витримав. Тож у лікарні оклигувала недовго. А після забрали до в’язниці. Це яка ж експертиза визнала її правоздатною?!

Та суду горе-мама все одно не дочекалася. Повісилася. Чи допоміг хто? Але не про це зараз мова.

— В цій історії, Русю, майже всі дорослі убивці. Не лише оця, що шаликом дитя придушила. — Іннина розповідь закінчена. Останні слова звучать, мов вирок.

— Так, убивці, — відвертаюся до вікна. А вивіска напроти кидає жменю спалахів просто в очі. Так краще. Має право людина прокліпатися, коли їй в обличчя таке дурне світло?! — Убивці всі. Сусіди та співробітники жінки, котрі не звертали уваги, як вона поступово божеволіє від ненависті до власної дитини. І ті, хто вмовляв не відмовлятися від малої в пологовому будинку. Раптом у притулку таки вибрала б дівчинку для вдочеріння якась нормальна сім’я. Не калікою ж, врешті, вона народилася!

— А ті, хто відмовив її аборт робити, не вбивці?! — запитує Інна з викликом.

— Не знаю, Інно… — на мене раптом навалюється байдужість. Не хочу я зараз сперечатися. — Не знаю, не мені судити, і не тобі.

Не відомо, чи матері оті товариші Майїні ввижалися, бо виховательку оту, що скаржилася на дивну подругу, зараз не розпитаєш. Бідолаха дуже невдало головою вдарилася об тротуар під час ожеледиці. Зараз у лікарні. І не доведеш, що це — заплановано. Навіть якщо справді хто з друзів і в Майї був, то, може, просто поспівчував дівчинці, котра не мала ні приятелів, ні гарних цяцьок.

— Ну, не знаєш — то не знаєш! Але тут дивного надто багато, чи не так, дорогенька? І по тому, сонечко, як тебе вб’ють, не скаржся!

— Домовилися, Інно, — мій удаваний спокій — єдиний спосіб трохи стишити істерику. — Мого привида ти не побачиш. І взагалі, ти чого від мене хотіла?! Налякати? Налякала! Але, знай: із цього міста я доброю волею не заберуся. Бо, по-перше, це і не твоє місто, зрештою, забиратися з нього і ти чомусь не квапишся. По-друге, це діти. Діти, а не вбивці! По-третє, ти мені гарантуєш, що якщо втечу, то завтра отаке не почнеться творитися у моєму місті?

— По-четверте, заткнися, Руслано! Хіба ти не зрозуміла головного?! — різко обриває мене красуня-білявка.

— Та зрозуміла я, Інно… Аби потрапити в гості до зозулят зими, зовсім не обов’язково ставати мертвим.

Якусь мить ми мовчки міряємо одна одну поглядами. Мертві діти-вбивці? Тема для дешевого голівудського жахлика. От тільки не вірю я, не вірю, що усе так просто. Помста, звичайна помста невинно убієнних дітей дорослим за… Упевнена, тут замішані «добрі» дорослі дядечки та тітоньки…

Інна мовчки встає, йде до передпокою. Я хочу зупинити її. Бо коли чесно, мені легше спілкуватися з нею, ніж з Тетяною. Проте не зупиняю. У кожної з нас власних неприємностей вистачає…